Осінь в Пекіні

А

Амадіс Дюдю непевно крокував вузенькою вуличкою, що була найдовшим з коротких шляхів до зупинки 975-го автобуса. Щодня йому доводилося віддавати три з половиною квитка, аби зістрибнути на ходу перед своєю зупинкою. Він помацав кишеню своєї жилетки, перевіряючи, чи вистачить йому на проїзд. Вистачить. Він помітив птаха, що нахилився над сміттєвим баком, вистукуючи дзьобом на трьох порожніх бляшанках початок «Дубинушки». Амадіс зупинився, але цієї миті птах взяв фальшиву ноту й полетів геть, сердито бурмочучи крізь напівстиснутий дзьоб сварливі пташині слова. Амадіс Дюдю рушив далі, наспівуючи продовження пісні, але теж сфальшивив і послав прокльон.

Було сонячно — лише подекуди, але саме перед ним, і кінець вулички м’яко мерехтів масною бруківкою. Проте Амадіс не міг цього бачити, бо вона двічі повертала: спершу праворуч, потім ліворуч. Розчахнуті відчайдушною відсутністю чеснот пеньюари — жінки з великими пухкими принадами з’являлися на ґанках, винося-чи сміття. Вони витрушували відра поперед себе, перевертаючи їх і синхронно тарабанячи по днищах. Зачувши знайомі ритми, Амадіс звично підлаштував під них свою ходу. Він полюбляв цю вуличку за те, що вона нагадувала йому про часи військової служби з америкосами, коли всі об’їдалися арахісовим маслом у бляшанках, таких, по яких тарабанили птахи, тільки трохи більших. Сміття падало, здіймаючи хмари пилу: йому це подобалося, бо робило видимим сонячне проміння. Тінь червоного ліхтаря на великому будинку під номером шість, де жили аґенти поліції під прикриттям, свідчила, що час наближався до двадцять дев’ятої хвилини на дев’яту. (Взагалі-то це був комісаріат, тож аби відвести підозру, прилеглий бордель повісив синій ліхтар.) Отже, до зупинки лишалася хвилина ходи: рівно шістдесят кроків, по одному на секунду. Проте Амадіс робив по п’ять кроків кожні чотири секунди, і це потребувало таких складних розрахунків, що вони розчинилися в його голові і згодом вийшли з його організму разом з уриною, що дзвінко задзюрчала по порцеляні. Втім це трапилося значно пізніше.

На зупинці 975-го вже стояло п’ятеро людей, усі вони сіли до першого автобуса, що саме підійшов, а от Дюдю контролер не пропустив, хоча той показав йому папірець, перевірка якого довела б, що він мав бути шостим пасажиром. Проте в автобусі було лише п’ять вільних місць, про що, силкуючись рушити, той і повідомив, пукнувши чотири рази. Врешті, він потихеньку від’їхав, тягнучи свій зад по землі й висікаючи на горбистій бруківці снопи іскор. Деякі водії (зазвичай ті, що їхали позаду) підсовували під корму автобуса кремінь для запальничок, аби помилуватись ефектом.

Наступний 975-й зупинився прямісінько перед носом в Амадіса. Повний-повнісінький автобус важко дихав. Звідти вийшли огрядна пані й заступ з тістечком, який ніс крихітний, ледь живий пан. Ама-діс Дюдю вхопився за поруччя й простягнув квитка, але контролер вдарив його компостером по пальцях.

— Відпустіть автобус! — наказав він.

— Але ж три людини вийшло! — запротестував Амадіс.

— Це були понаднормові, — довірливим тоном повідомив кондуктор і відразливо підморгнув.

— Це неправда! — заперечив Амадіс.

— Нічого такого! — відказав працівник транспорту й високо підскочив, щоб дістати до сиґнального шнура, на якому він напівпід-тягнувся, показавши Амадісові свій зад. Водій рушив, відчувши скорочення доточеної до його вуха рожевої вервечки.

Амадіс поглянув на годинника і видихнув «У-у-ух!», щоб стрілки злякалися й пішли у зворотному напрямку, проте лише секундна стрілка закрутилася назад; решта незворушно торували свій шлях. Дюдю стояв посеред вулиці й дивився услід 975-му, коли прийшов третій, давши йому бампером по сідницях. Амадіс упав, і водій під’їхав, зупинивши автобус прямісінько над ним, відкрив кран з гарячою водою і став поливати Амадісову шию. Тим часом двоє осіб, що стояли в черзі за ним, зайшли в салон. Коли Дюдю звівся на ноги, 975-й зник. Його шия палала, і душив гнів: тепер-то він точно запізниться. Тим часом підійшли ще чотири людини і, натиснувши на важіль автомата, взяли талони. П’ятий новоприбулий, молодий здоровань, отримав ще й струмінь одеколону, який Компанія надавала бонусом кожному сотому пасажирові. Волаючи не своїм голосом, здоровань кинувся навтьоки, адже, що не кажи, отримати порцію чистого спирту в око — це таки дуже боляче. 975-й, що саме прямував у зворотний бік, поблажливо його переїхав, поклавши кінець стражданням нещасного і явивши світу, що той нещодавно їв полуниці.

Цієї миті під’їхав четвертий автобус з кількома вільними місцями. Жінка, що стояла в черзі значно далі за Амадіса, подала контролеру свій талон, і той голосно повідомив:

— Мільйон п’ятсот шість тисяч дев’ятсот третій!

Амадіс наблизився:

— У мене дев’ятисотий!

— Чудово, — відказав контролер, — а де перший і другий?

— У мене четвертий, — сказав якийсь пан.

— У нас п’ятий і шостий, — відгукнулися дві інші особи.

Щойно Амадіс встиг зайти в автобус, як тверда контролерова рука схопила його за комір.

— Ви його підібрали з землі, чи не так? Ану вилазьте!

— Так! Ми це бачили! — загорланили в черзі. — Він його під автобусом знайшов.

Кондуктор роздув груди і скинув Амадіса з платформи, пронизавши його ліве плече зневажливим поглядом. Амадіс заплигав на місці від болю. Чотири особи влізли в автобус, і він відчалив, зіщулившись, бо йому було трохи соромно.

П’ятий автобус пройшов повз переповненим, а його пасажири повисолоплювали язики, дражнячи Амадіса й решту тих, хто чекав на зупинці. Навіть кондуктор плюнув у його бік, однак не врахував швидкості і плювок так і не долетів до землі. Амадіс спробував його відбити на льоту щиглем, але промахнувся. Він аж спітнів від злості, ніде правди діти: усе, що трапилося, довело його до жахливого стану. Пропустивши шостий і сьомий автобуси, він вирішив іти пішки, плануючи сісти на наступній зупинці, де зазвичай виходило більше народу.

Він рушив, навмисно йдучи там, де не годиться, щоб усі навколо бачили, що він розлючений. Йому лишалося пройти метрів з чотириста, коли наступні й майже порожні 975-ті його перегнали. Коли він нарешті досяг зеленої ятки, що за десять метрів від зупинки, прямо перед ним з воріт випірнули шестеро молодих кюре й десятеро школярів з хоругвами й різнокольоровими стрічками та розпочали атаку. Вони оточили зупинку, а кюре виставили на вогневу позицію два проскуромети, щоб відбити в перехожих бажання чекати на 975-й. Амадіс Дюдю намагався пригадати пароль, проте стільки років збігло після студіювання катехізису, що він не міг дібрати потрібного слова. Тож він спробував наблизитися, задкуючи, і отримав у спину зібганою проскуркою: удар був такої сили, що Дюдю забило памороки й він зайшовся кашлем. Кюре реготали й метушилися навколо проскурометів, що безупинно випльовували свої снаряди. Під’їхало два автобуси, і діти зайняли майже всі вільні місця. Ще був шанс влізти у другий автобус, але один з кюре зупинився на східцях і не дав Дюдю піднятися. Коли ж він повернувся, щоб взяти новий посадковий талон, на зупинці чекало вже шість осіб. Зневірившись, він кинувся з усіх ніг до наступної зупинки. Далеко попереду замайорів хвіст 975-го зі снопами іскор. Раптом Амадіс притиснувся до землі, бо кюре спрямовував проскуромет у його бік. Дюдю почув, як над його головою зі звуком палаючого шовку пролетіла проскурка й закотилася у стічну канаву.

Амадіс підвівся, він був замурзаний по самісіньку маківку. Він завагався, чи варто йти на роботу в такому вигляді, але що на це скаже табельник на прохідній? Зсудомило кравецький м’яз, і він спробував увігнати шпильку в щоку, аби зняти біль: на дозвіллі він почитував праці з акупунктури доктора Ботіна Де Муранта[1]. На жаль, він поцілив в іншу точку й тим вилікував себе від нефриту литки, який ще не підчепив і тепер не скоро підчепить.

Коли він дійшов до наступної зупинки, там теж був натовп, що ворожою стіною оточував автомат з талонами.

Амадіс Дюдю тримався на поважній відстані, скориставшись хвилинкою спокою, щоб спробувати все розкласти по поличках: З одного боку, якщо він пройде ще одну зупинку, то сенсу сідати в автобус уже не буде, бо він і так запізниться настільки, що... З другого боку, якщо піде назад, то знову перестріне кюре. А ще йому таки хотілося проїхатися на автобусі.

Амадіс голосно розреготався, бо, аби не підганяти події, він зумисне уникнув логічного висновку й вирушив у напрямку наступної зупинки ще хвацькішою ходою, щоб було видно, що його гнів лише зріс.

Коли він майже дійшов до стовпа зупинки, де ніхто не чекав на автобус, 975-й хрюкнув йому в самісіньке вухо. Дюдю підняв руку, але запізно — водій його не помітив і промчав повз металеву вивіску зупинки, весело натиснувши на педаль газу.

— От дідько! — сказав Амадіс Дюдю.

— Саме так, — підтвердив пан, що якраз підійшов.

— Складно повірити, що оце вони ненавмисно! — далі вів обурений Амадіс.

— Справді? — відказав чоловік. — Думаєте, вони навмисно?

— Переконаний! — відповів Амадіс.

— До глибини душі? — перепитав пан.

— Щиро вірю.

— І готові заприсягтися?

— Щоб я здох! — сказав Амадіс. — Це і коневі ясно! Так, я б у цьому заприсягнувся. Чорт його забирай!

— То заприсягаєтеся? — запитав пан.

— Заприсягаюся! — відповів Дюдю і плюнув у долоню, яку йому підніс до губ пан.

— Негідник! — заревів той. — Ви обмовляєте водія 975-го автобуса! Я складу на вас протокол.

— Ах так? — сказав Амадіс. Жовч аж вихлюпувалася йому під ноги.

— Я давав присягу, — констатував пан і повернув кашкет козирком уперед. Це був інспектор 975-го маршруту.

Амадіс зиркнув праворуч, потім ліворуч і, зачувши характерний шум, кинувся вперед, щоб заскочити в черговий 975-й, що саме підповзав. Та заскочив він так невдало, що, проломивши наскрізь задній майданчик, увігнався у бруківку на кілька дециметрів. Він ледь устиг нагнути голову — наступної мілісекунди над ним пронісся круп автобуса. Інспектор витягнув Дюдю з ями й примусив-таки сплатити штраф: за цей час він проґавив ще два автобуси. Помітивши це, Амадіс кинувся вперед до наступної зупинки. Це може здатися дивним, проте саме так усе й було. Дюдю безперешкодно добіг до зупинки, але раптом збагнув, що до його контори лишилося лише триста метрів. Сідати в автобус задля цього...

Тож він перетнув вулицю й попрямував тротуаром у зворотному напрямку — до місця, де сідати в автобус був сенс.

Доволі швидко він повернувся до відправної точки свого ранкового маршруту й вирішив іти далі, оскільки він погано знав цю частину шляху. Йому здавалося, що в цьому районі міста є об’єкти для захопливих спостережень. Він не забував своєї безпосередньої мети — сісти в автобус, але хотів обернути собі на користь злісні перепони, що поставали на його шляху з самого ранку. Маршрут 975-го пролягав уздовж майже всієї вулиці, поволі відкриваючи погляду Амадіса чимраз цікавіші речі. Гнів ніяк не затихав. Аби знизити артеріальний тиск, що наближався до критичної позначки, він рахував дерева, щоразу збиваючись. Вистукуючи по лівому стегну ритми модних військових маршів у темпі своєї ходи, він помітив велику площу, оточену пристаркуватими середньовічними будинками, — тут була кінцева 975-го. Збадьорившись, Амадіс злетів сходами платформи з легкістю маятника. Працівник обрізав трос, що утримував машину, і Дюдю відчув, як автобус рушив.

Озирнувшись, він помітив, що край троса ляснув працівника по обличчю: клапоть його носа відлетів, тріпочучи, наче крильця кліща.

Мотор реґулярно мурчав, адже йому щойно згодували цілу тарілку кісток карликового сомика. Вмостившись, Амадіс насолоджувався тим, що цілий автобус належав тільки йому. На майданчику кондуктор машинально крутив в руках компостер. Він саме під’єднав його до музичної скриньки, мелодія якої заколисувала Амадіса. Той чув шурхіт каркаса, коли зад автобуса шкріб по бруківці, а тріскіт іскор, які він при цьому висікав, супроводжував цю монотонну музику. Одна за одною крамнички грали блискучими барвами. Амадісові подобалося ловити власне відображення у великих дзеркалах вітрин, але коли він помітив, що завдяки своєму вигідному положенню воно норовить затулити речі у вітринах, то зашарівся і відвернувся в інший бік.

Його не дивувало, що водій їде без зупинок: вранці о цій порі ніхто вже не їде на роботу. Кондуктор заснув і сповз на підлогу, силкуючись вмоститися зручніше. Амадіс відчував, як піддається зухвалій дрімоті, що проникала в нього, наче спустошлива отрута. Він підібгав витягнуті вперед ноги й поклав їх на сидіння навпроти. Дерева сяяли на сонці, вітрини теж; їхнє свіже листя терлося об дах автобуса, створюючи такий самий шум, як водорості по корпусу маленького човна. Безупинна автобусна хитавиця заколисувала Амадіса. Він констатував, як проїхав свою контору, але це його вже ніскілечки не турбувало, і він поринув у забуття.

Коли Амадіс прокинувся, автобус усе ще їхав. На вулиці смеркалося, і він поглянув на дорогу. Обабіч тягнулися канали з сірою водою, в яких він упізнав Національний вантажний порт, і занурився на якийсь час у споглядання. Він запитував себе, чи вистачить йому на сплату проїзду. Тож обернувся й зиркнув на кондуктора. Стурбований широкоформатним еротичним сном, той метлявся в різні боки і врешті-решт згорнувся спіраллю навколо легкого нікельованого поруччя, що підпирало стелю. Проте він далі собі спав. Амадіс подумав, що робота кондуктора, певно, виснажлива, і встав, щоб розім’яти ноги. Він припустив, що автобус так жодного разу й не зупинявся, оскільки інших пасажирів у салоні не з’явилося, — стільки місця, що є душі де розгулятися. Амадіс пройшовся вперед, потім повернувся. Спускаючись, він зачепив сходинку, і шум розбудив кондуктора. Той раптом став на коліна, несамовито крутячи ручку свого приладу, прицілюючись і примовляючи «та-та-та».

Амадіс ляснув його по плечу, тієї ж миті кондуктор вистрілив впритул, тож довелося показати зведений вгору палець. На щастя, це була гра. Чоловік протер очі і звівся на ноги.

— Куди ми прямуємо? — запитав Амадіс.

Кондуктор на ім’я Дені знизав плечима.

— Ніхто цього не може знати, — відповів він. — За кермом водій 21.239, він божевільний.

— І що з того? — запитав Амадіс.

— А те з того, що ніколи не знаєш, чим рейс із ним закінчиться. Зазвичай ніхто не сідає в цей автобус. До речі, а ви-то як тут опинилися?

— Як усі, — сказав Амадіс.

— Зрозуміло, — мовив кондуктор. — Я тут був задрімав вранці.

— Тобто ви мене не бачили? — запитав Амадіс.

— Нудно з цим водієм, — вів далі кондуктор, — хоч що б йому казали, він не тямить. Ідіот він, інакше не скажеш.

— Мені його шкода, — промовив Амадіс. — Це катастрофа.

— Безумовно, — відказав кондуктор. — Цей чоловік міг би рибу ловити, а що він робить натомість?

— Водить автобус, — констатував Амадіс.

— Саме так! — сказав кондуктор. — А ви шурупаєте.

— А що його довело до божевілля?

— Не знаю. Мені вічно трапляються божевільні водії. Вам це здається кумедним?

— Та де там!

— Це Компанія, — сказав кондуктор. — Урешті, в Компанії всі несповна розуму.

— Але ви тримаєтеся, — сказав Амадіс.

— Я — то інша річ, — пояснив кондуктор. — Розумієте, я не божевільний.

Він так розреготався, що ледь памороки не забило. Амадіс трохи занепокоївся, коли той став кататися по підлозі й набув фіолетового відтінку, а потім побілів і напружився. Дюдю швидко заспокоївся, побачивши, що це суцільна облуда: кондуктор йому підморгував. Це здавалося дуже милим на спотворених конвульсіями рисах обличчя. За кілька хвилин кондуктор підвівся.

— Я ще той жартівник, — сказав він.

— Це мене не дивує, — відповів Амадіс.

— Бувають і сумні жартівники, але це не про мене. Уявіть, як би мені було без цього з таким-от водієм!..

— Яка це дорога?

Кондуктор недовірливо глянув на Амадіса.

— Хіба ви не впізнали? Це Національний вантажний порт. Ми на нього через два рази на третій звертаємо.

— Куди ми так приїдемо?

— Так я ж вам кажу, — занервував кондуктор. — Я чемний з вами, патякаю, забавляю, а ви хочете мене купити.

— Але я аж ніяк не намагаюся вас купити, — відповів Амадіс.

— По-перше, — заперечив кондуктор, — якби ви справді не впізнали дороги, то відразу б у мене запитали, де ми. Ipso facto.[2]

Амадіс нічого не сказав, а кондуктор провадив далі.

— По-друге, якщо вже ви її впізнали, то знаєте, куди вона веде...

І по-третє, у вас немає квитка.

Він старанно розреготався. Амадісові стало незатишно: у нього й справді не було квитка.

— Ви ж їх продаєте, — сказав він.

— Перепрошую, — відповів кондуктор, — але я їх продаю лише на нормальних маршрутах. Хвилинку.

— Що ж робити? — запитав Амадіс.

— Та нічого.

— Але мені потрібен квиток.

— Заплатите пізніше, — відповів кондуктор. — Може, він нас скине в канал, га? Тож притримайте свої грошенята.

Амадіс не став наполягати й спробував змінити тему розмови.

— Як вважаєте, чому ця дорога називається Національним вантажним портом?

Він завагався, вимовляючи назву вулиці, аби не розлютити кондуктора дражливим сюжетом. Той сумним поглядом втупився у свої ноги, руки впали вздовж тіла, і він не став їх піднімати.

— То ви не знаєте? — наполягав Амадіс.

— Вас роздратує моя відповідь, — промимрив кондуктор.

— У жодному разі, — спонукав його Амадіс.

— Ну що ж! Отже, я нічогісінько про це не знаю. Нічогісінько. Бо ніхто вам не скаже, чи можна цією дорогою доїхати хоч до якогось порту.

— Де вона проходить?

— Погляньте, — відповів кондуктор.

Амадіс побачив у вікні великий стовп з емальованою табличкою, на якій білими літерами було чітко виведено слово «Екзопотамія» зі стрілкою й показниками мір[3].

— То ми їдемо туди? — запитав він. — Туди можна доїхати по суші?

— Звісно, — відповів кондуктор. — Треба лише зробити коло й не дрейфити.

— Чому?

— Бо нам перепаде після повернення. Це не ви за бензин платите, чи не так?

— Як на вашу думку, з якою швидкістю ми їдемо?

— Ох, завтра вранці будемо на місці.

Близько п’ятої ранку Амадісові спало на думку прокинутися, на тому він і порішив. Завдяки цьому він констатував, що страшенно незручно влаштувався і його спина добряче болить. У роті було в’язко, як буває, коли не почистиш зуби. Він підвівся, зробив кілька рухів, щоб надати своїм членам правильного положення, і зайнявся своїм інтимним туалетом, намагаючись не потрапляти в поле зору кондуктора. Той спав собі між двома сидіннями, снив, крутячи свою музичну скриньку. Надворі був ясний день.

Мереживні шини співали, котячись по бруківці, ніби нюрнберзькі[4] дзиґи в радіоприймачах. Мотор незмінно гудів, певний у тому, що у встановлений час отримає свою порцію риби. Аби якось розважитися, Амадіс зайнявся стрибками в довжину: внаслідок останнього стрибка він приземлився прямісінько на живіт контролера, зрикошетивши з такою силою, що дах автобуса вигнувся під тиском голови Дюдю. Він м’яко приземлився верхи на підлокітник, високо задерши одну ногу на сидіння, а другу простягнувши вздовж проходу. Цієї миті він побачив за вікном нову табличку — «Екзопотамія» і цифру «два». Амадіс рушив до дзвінка й натиснув кнопку один раз, але утримував її довго. Автобус пригальмував й зупинився на узбіччі. Кондуктор підвівся й ліниво попрямував до свого місця, ліворуч позаду біля мотузки; біль у животі збив його пиху. Амадіс невимушено перебіг салон і легко зіскочив з підніжки автобуса, опинившись ніс до носа з водієм, що саме вийшов з кабіни й підійшов поглянути, що тут коїться. Він різко окликнув Амадіса:

— Нарешті хтось вирішив подзвонити! І року не минуло!

— Так, відповів Амадіс, — намотали кілометраж.

— Що за чорт! — обурився кондуктор. — Щоразу як сідаю за кермо 975-го, ніхто не дзвонить. Зазвичай так і повертаюся, не зробивши жодної зупинки. І це робота називається?

Контролер підморгнув з-за спини водія і постукав собі по лобі, вказуючи на марність дискусії.

— Може, пасажири забувають, — припустив Амадіс, оскільки співрозмовник чекав на відповідь.

Кондуктор усміхнувся.

— Самі знаєте, що це не так. От ви ж подзвонили. Найбільша неприємність... Він нахилився в бік Амадіса. Кондуктор відчув себе зайвим і спокійно відійшов. — ...це оцей кондуктор, — пояснив водій.

— Овва, — сказав Амадіс.

— Він недолюблює пасажирів і навмисно так влаштовує, щоб ми відправлялися без них і щоб ніхто не дзвонив. Це я точно знаю.

— Це правда, — погодився Амадіс.

— Розумієте, він божевільний, — пояснив водій.

— Он воно що. — промимрив Амадіс. — Мені він теж видався дивним.

— Вони всі несповна розуму в Компанії.

— Це мене не дивує!

— Але о-ось де вони в мене! — сказав водій. — У краю сліпців одноокий — король. Маєте ножа?

— Лише складаного.

— Позичте.

Амадіс дав йому ножа, водій відкрив найбільше лезо і з силою увігнав його собі в око. Потім він повернувся. Він дуже мучився й страшенно кричав. Амадіс перелякався й кинувся тікати, притискаючи лікті до тулуба й піднімаючи якомога вище коліна: за жодних обставин не варто нехтувати нагодою поліпшити свою фізичну форму. Проминувши кілька кущів чагарника scrub spinifex, він озирнувся. Водій склав ножа й засунув його до кишені. З місця, де стояв Амадіс, було видно, що кров уже не тече. Око було вдало проопероване, і на ньому тепер була чорна пов’язка. Крізь вікна автобуса Амадіс бачив, як кондуктор ходив туди-сюди по салону, а потім глянув на годинник. Водій сів за кермо. Трохи зачекавши, кондуктор удруге перевірив годинник і кілька разів смикнув за мотузку. Його колеґа зрозумів, що посадку закінчено, і важка машина рушила під шум, що поволі наростав. Амадіс спостерігав, як з-під корпусу з’явилися іскри, потім шум став зменшуватися, стихати і врешті зовсім зник. Тієї ж миті автобус зник з очей. Дюдю дістався Екзопотамії, не витративши на проїзд жодного квитка. Він рушив, аби не затримуватися, адже кондуктор міг схаменутись, а гроші хотілося приберегти.

Б

Клод Леон почув за лівим бортом труби ранкового будильника й прокинувся, щоб прислухатися уважніше. Втіливши задумане, він знову машинально заснув і так само мимоволі розплющив очі за п’ять хвилин. Він подивився на фосфоричний циферблат будильника, констатував, що пора, і скинув з себе ковдру. Проте та, ніжно пригортаючись, відразу ковзнула вгору по ногах й обгорнулася навколо нього. Було темно, неможливо розрізнити анічогісінько, крім світлого трикутника вікна. Клод погладив ковдру, що припинила ворушитися й погодилася дати йому встати. Він сів на край ліжка, простягнувши ліву руку, аби ввімкнути нічника. Переконавшись, що той праворуч, він простягнув праву руку й наштовхнувся, як це бувало кожного ранку, на поруччя ліжка.

— Відпиляю їх рано чи пізно, — процідив він крізь зуби. Натомість зуби розсунулися, і його голос несподівано різко пролунав у кімнаті.

— На тобі! — подумав він. — Так я увесь будинок розбуджу.

Він прислухався і, розчувши регулярний такт м’якого розміреного дихання підлоги і стін, заспокоївся. Навколо фіранок стали вимальовуватися сірі обриси дня... Надворі з’являвся блідий відблиск зимового ранку. Клод Леон зітхнув, поки його ноги шукали під ліжком капці. Він із зусиллям підвівся. Сон із жалем виходив з нього через розширені пори з тихим свистом, ніби то снила мишка. Він підійшов до дверей і перед тим, як увімкнути світло, повернувся до шафи. Напередодні він різко вимкнув світло якраз тієї миті, коли корчив ґримасу перед дзеркалом. Тепер він захотів знову її побачити перед тим, як іти на роботу. Рішучим жестом він увімкнув світло. Вчорашнє відображення нікуди не зникло. Побачивши його, він голосно розсміявся. Відображення розчинилося у світлі, і в дзеркалі з’явився вранішній Леон, що відвернувся, ідучи голитися. Він поспішав, аби прийти в контору раніше за свого начальника.

На щастя, він жив зовсім поруч з Компанією. Узимку це точно на щастя. Натомість влітку дорога була надто короткою. Йому потрібно було пройти лише триста метрів по авеню Жака Лемаршана[5], податкового інспектора від 1857-го до 1870 року, героїчного захисника, що самотужки обороняв барикаду від прусської армії. Зрештою її захопили, зайшовши з тилу: затиснутий у своїй височезній барикаді, яку він до останнього захищав від облоги, бідолаха двічі вистрелив собі в рота з ґвинтівки Шасспо. До того ж віддачею йому відірвало праву руку. Клод Леон страшенно цікавився мікро-історією, у шухляді свого стола в конторі він ховав повне зібрання доктора Кабанеса[6] в чорних полотняних палітурках на зразок бухгалтерських книг.

На узбіччі тротуару від холоду дзвеніли червоні крижинки, а жінки підгинали ноги під короткими бумазейними спідничками. Проходячи повз, Клод сказав: «Доброго ранку!» консьєржеві й сором’язливо наблизився до ліфта Но-Конкурбюзьє, перед яким чекали три машиністки й бухгалтер. Клод привітав їх усіх стриманим жестом.

— Добрий день, Леоне, — сказав начальник, відчиняючи двері.

Клод підстрибнув з несподіванки й посадив величезну чорнильну ляпку.

— Добрий день, пане Сакнуссем[7], — пробелькотів він.

— Який же ви розтелепа, — прогримів його співрозмовник. — Вічно плями лишаєте!..

— Перепрошую, пане Сакнуссем, але... — відказав Клод.

— Витріть це негайно! — перебив Сакнуссем.

Клод нахилився над ляпкою й заходився старанно її вилизувати. Чорнило гірчило й відгонило тюленячим жиром.

Здавалося, що Сакнуссем у гарному гуморі.

— Ну що, ви читали сьогоднішні газети? Конформісти готують нам солодкі деньки, чи не так?

— Гм. так, пане, — промимрив Клод.

— От негідники! — обурився шеф. — Час нам усім пильнувати. Крім того, знаєте, вони озброєні.

— А. — сказав Клод.

— Усі бачили, як під час Узвільнення вони завозили зброю цілими вантажівками, — розповідав Сакнуссем. — Натомість порядні люди, як ви чи я, беззбройні.

— Звісно, — погодився Клод.

— У вас же немає зброї?

— Ні, пане Сакнуссем, — відповів Клод.

— Ви можете мені дістати револьвер? — ні сіло ні впало запитав Сакнуссем.

— Та воно... — запнувся Клод. — Хіба, може, через свояка моєї квартирної господарки. Але не певен. бо.

— Чудово, — сказав шеф. — То я можу на вас розраховувати? І щоб був недорогий і з патронами? Ці негідники конформісти. Треба їх остерігатися, чи не так?

— Звісно, — відповів Клод.

— Дякую, Леоне. Я на вас покладаюся. Коли ви зможете мені його дістати?

— Спершу потрібно запитати, — відказав Клод.

— Звісно. Не треба квапитися. Якщо вам потрібно трохи раніше піти.

— Та ні. — відповів Клод. — Не потрібно.

— От і добре, — констатував Сакнуссен. — І вважайте на плями, гаразд? Пильнуйте вашу роботу, ми ж, чорт забирай, вам не за гарні очі платимо.

— Я пильнуватиму, пане Сакнуссен, — пообіцяв Клод.

— І приходьте вчасно, — нагадав на прощання шеф. — Учора ви спізнилися на шість хвилин.

— Але при цьому я прийшов на дев’ять хвилин раніше. — відповів Клод.

— Так, — погодився Сакнуссен, — але зазвичай ви приходите на чверть години раніше. Заради всіх святих, зробіть зусилля!

Він вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері. До краю збентежений, Клод знову взявся за перо. Руки в нього тремтіли, тому він поставив ще одну ляпку. І то величезну. Вона розтеклася гасовою краплею в усміхнену ґримасу.

Він закінчував обідати. Від сиру лишався великий шматок, що ліниво бовтався в жовтій тарілці з бузковим бережком. На десерт він

налив собі повну склянку гідрату оксиду літію[8] з карамеллю й слухав, як рідина спускається по стравоходу. Крихітні пухирці повітря піднімалися проти течії і з металічним шумом лопалися в гортані. Він підвівся, аби відповісти на дзвінок, що саме прозвучав за дверима. Це прийшов свояк власниці квартири.

— Добрий день, пане, — сказав цей чоловік: чесна усмішка й руде волосся видавали його карфагенське походження.

— Добрий день, пане, — відповів Клод.

— Я вам дещо приніс, — сказав чоловік. Його звали Жан.

— А, так... ту річ, — відказав Клод.

— Саме так. — сказав Жан.

І витягнув з кишені цю річ. Це був симпатичний десятизарядний еґалізатор марки «Вальтер»: модель ППК[9] з ебонітовою основою маґазина, точно підігнаною до двох пластин руків’я.

— Якісний виріб, — збентежено, але зі знанням справи сказав Клод.

— Фіксоване дуло, — сказав співрозмовник. — Висока точність.

— Так, — підтвердив Клод, — і приціл зручний.

— В руку так сам і лягає, — додав Жан.

— Добре продумана зброя, — резюмував Клод, цілячись у горщик з квітами, що відхилився, аби в нього не влучили.

— Відмінний. Три з половиною тисячі, — сказав Жан.

— Трохи забагато, — відповів Клод. — Я не для себе беру. Я-то розумію, що він того вартий, але покупець не дає більше трьох тисяч.

— Не можу скинути, — сказав Жан. — Я сам за нього стільки заплатив.

— Знаю, — відказав Клод. — Це дуже дорого.

— Це недорого, — заперечив Жан.

— Я мав на увазі, що зброя дорога, — сказав Клод.

— А, ви про це. Безумовно, — відповів Жан, — такого еґалізатора, як цей, ще пошукати треба.

— Звісно, — погодився Клод.

— Три тисячі п’ятсот — моя остання ціна, — підвів риску Жан.

Сакнуссем не дасть більше трьох тисяч. Якщо зекономити на ремонті черевиків, Клод зміг би докинути п’ятсот франків з власної кишені.

— Може, снігопадів більше не буде, — сказав Клод.

— Можливо, — сказав Жан.

— Тоді і без нових підошов можна обійтися, — розмірковував Клод.

— Вважайте, — відповів Жан, — зима все-таки.

— Зараз я дам вам гроші, — сказав Клод.

— А я вам дам запасний маґазин безкоштовно, — сказав Жан.

— Люб’язно з вашого боку, — відповів Клод.

Якщо їсти трохи менше протягом п’яти чи шести днів, то можна назбирати п’ятсот франків. Можливо, Сакнуссем колись випадково про це дізнається.

— Дякую, — сказав Жан.

— Це я вам дякую, — відповів Клод, проводжаючи його до дверей.

— Тепер у вас буде відмінна зброя, — підсумував Жан на прощання.

— Це не для мене, — нагадав йому Клод, коли гість спускався сходами.

Клод зачинив двері й повернувся за стіл. Чорний і холодний еґа-лізатор поки нічого не казав. Він обважніло спочивав поруч з сиром, що з переляку терміново від нього відсунувся, проте не наважувався покинути рідну тарілку. Серце в Клода билося трохи частіше, ніж зазвичай. Він узяв до рук сумну річ і покрутив її в них, відчуваючи, як сила наповнює його до кінчиків пальців. За зачиненими дверима. Але потрібно було вийти й віднести еґалізатор Сакнуссему. Виходити на вулицю зі зброєю було заборонено. Він поклав його на стіл й у суцільній тиші прислухався, чи часом ніхто з сусідів не чув його розмови з Жаном.

Він відчував його вздовж свого стегна, ніби важкого й холодного мертвого звіра. Його вага відтягувала кишеню й пояс, а сорочка настовбурчилася з правого боку над штанами. Завдяки дощовику цього не було видно, проте під час кожного руху стегна він вимальовувався на тканині великою складкою, яку будь-хто міг помітити. Завбачливіше було б піти іншим шляхом. Тож, вийшовши з дверей будинку, Клод навмисне повернув ліворуч. Він крокував у напрямку вокзалу, не ризикуючи йти людними вулицями. Був похмурий день, холодний, як і напередодні. Він погано знав цей квартал. Спершу повернув праворуч, потім, завагавшись, що так він надто рано повернеться на свій звичний маршрут, відійшов на десять кроків далі і повернув ліворуч. Нова вулиця стікала пагорбом і перетиналася з попередньою майже під прямим кутом. Обабіч тулилися різноманітні крамниці, зовсім не схожі на ті, повз які звик проходити Клод, — нейтральні, без жодних особливостей.

Він ішов швидко, прихована річ тисла на його стегно. Здалося, що чоловік, якого він щойно проминув, опустив погляд у напрямку його кишені. Клод завмер. Пройшовши ще два метри, він обернувся — перехожий теж дивився на нього. Опустивши голову, він рушив далі й на першому ж перехресті повернув ліворуч. Тут він так різко наштовхнувся на дівча, що малеча посковзнулася й сіла в купу брудного снігу, відгорнутого до узбіччя тротуару. Не насмілившись її підняти, Клод прискорив крок: руки тримав глибоко в кишенях і повсякчас крадькома озирався. Він прошмигнув повз озброєну шваброю матрону, що саме виходила з сусідньої будівлі. Та привітала його гучною лайкою. Він обернувся. Матрона не зводила з нього погляду. Клод прискорив крок і ледь не влетів у квадратну загорожу, яку дорожні працівники поставили над відчиненим каналізаційним люком. Зробивши різкий рух, аби уникнути зіткнення, він зачепився за ґрати загорожі, порвавши кишеню свого дощовика. Робітники обізвали його телепнем і вилупком. Розпашілий від сорому, він, не сповільнюючись, ковзав по замерзлих калюжах, починаючи пітніти у своїй вовняній жилетці. Переходячи дорогу, він раптом зіштовхнувся з велосипедистом, що повертав без попередження. Педаль відірвала йому низ штанини й порізала щиколотку. Скрикнувши від переляку, він витягнув поперед себе руки, аби не впасти, але звалився на брудну бруківку разом з велосипедистом. Поруч саме був поліцейський. Клод Леон вивільнився з-під велосипеда. Щиколотка страшенно боліла. У велосипедиста було вивихнуте зап’ястя й роз’юшений ніс. Він вилаяв Клода. Того переповнював гнів: його серце дуже билося, жар спускався вздовж його рук, кров швидко пульсувала, зокрема в щиколотці й у стегні, здіймаючи при кожному ударі еґалізатор. Раптом велосипедист запустив лівий кулак Кло-дові в обличчя, від цього в голові останнього все прояснилося. Рука пірнула в кишеню й витягнула еґалізатор. Клод розсміявся, тому що велосипедист щось пробелькотів, задкуючи. Наступної миті він відчув потужний удар по руці — поліцейська дубинка опустилася. Підібравши еґалізатор, схопив Клода за комір. Відчувши, що в правій руці більше нічого немає, він різко обернувся. Його права нога раптом розпрямилася, влучивши поліцейському в пах. Той склався навпіл і випустив еґалізатор. З переможним риком Клод кинувся за еґалізатором і розрядив його у велосипедиста, що двома руками схопився за пояс, м’яко осів, видавши тихе горлове «А-а-а-ах»... Дим від відстріляних гільз приємно пахнув. Клод подув в дуло револьвера, як це роблять у фільмах, засунув зброю назад до кишені й звалився на поліцая. Йому хотілося спати.

— Ну то що? — запитав адвокат, устаючи й збираючись іти. — Чому насправді у вас був револьвер?

— Я вам уже розповідав. — сказав Клод і вкотре переказав свою історію. — Я придбав його для мого директора пана Сакнуссема, Арна Сакнуссема.

— Він стверджує, що ні, — відповів адвокат, — вам це прекрасно відомо.

— Але це правда, — сказав Клод Леон.

— Знаю, але придумайте щось інше. У вас було на це достатньо часу, — відказав роздратовано адвокат, прямуючи до дверей. — Відкланююся, — сказав він. — Нам лишається хіба чекати. Я намагатимуся зробити все від мене залежне, але ви мені геть не допомагаєте!..

— Це не моя професія, — відповів Клод Леон.

Він ненавидів адвоката майже так само, як велосипедиста й поліцейського, що зламав йому палець у комісаріаті. Жар знову наповнив його руки й ноги.

— До побачення, — сказав адвокат і вийшов.

Нічого не відповівши, Клод сів на ліжко. Вартовий зачинив двері.

Охоронець поклав на ліжко листа. Клод дрімав. Упізнавши кашкет, він підвівся.

— Я б хотів... — сказав він.

— Чого? — запитав охоронець.

— Мотузку. Клубок.

Клод почухав голову.

— Це заборонено, — відповів охоронець.

— Я не збираюся зводити рахунки з життям, — пояснив Клод. — Для цього вистачило б і моїх підтяжок.

Охоронець зважив цей арґумент.

— За двісті франків я можу вам дістати десять або дванадцять метрів. Не більше! Я і так ризикую!..

— Домовилися, — відповів Клод. — Гроші візьмете в мого адвоката. Несіть мотузку.

Охоронець покопирсався в кишені.

— Вона в мене з собою, — сказав він.

І передав маленький моточок доволі міцної мотузки.

— Дякую, — сказав Клод.

— Що ви з нею робитимете? — запитав охоронець. — Без дурощів, я сподіваюся?

— Збираюся повіситися, — відповів Клод і розреготався.

— Овва! Отакої!.. — роззявив рота охоронець. — Це безглуздо, у вас же були ваші підтяжки.

— Вони надто нові. Шкода псувати, — пояснив Клод.

Охоронець поглянув на нього з захопленням.

— Маєте міцні нерви, — завважив. — Ви, певно, журналіст.

— Ні, але дякую, — сказав Клод.

Охоронець пішов до дверей.

— А за грошима зверніться-таки до адвоката, — додав Клод.

— Звісно, — відповів вартовий. — А він в курсі?

Клод ствердно кивнув, і замок тихо ляснув.

Складена навпіл і перекручена, вона майже сягала двох метрів. Цього достатньо. Якщо вилізти на ліжко, вийде зав’язати її навколо перекладини ґрат на вікні. Найскладніше буде відреґулювати довжину, адже потрібно, щоб ноги не торкалися підлоги. Клод перевірив мотузку на розтяжку. Тримає. Він піднявся на ліжко, схопився за стіну й дотягнувся до ґрат. Не без труднощів, але він таки прив’язав мотузку. Після цього він просунув голову в петлю й кинувся в порожнечу. Щось вдарило його в потилицю. Мотузка порвалася. Він приземлився на ноги, розлючений.

— Цей охоронець ще той негідник, — сказав він уголос.

Цієї миті охоронець відчинив двері.

— Ваша мотузка — непотріб, — сказав Клод Леон.

— Мені до того байдуже, — відповів охоронець. — Ваш адвокат мені за неї заплатив. Сьогодні в мене є цукор по десять франків за шматочок. Хочете?

— Ні, — відказав Клод, — я у вас більше нічого не попрошу.

— Попросите ще, — сказав сторож. — Місяців два-три почекаєте, а тоді... Та ні, то я перебільшую: ви і восьми днів не протримаєтеся.

— Можливо, — відповів Клод. — Це не змінює того, що ваша мотузка — непотріб.

Він зачекав, поки охоронець піде, й вирішив використати підтяжки. Вони були зовсім нові, зв’язані зі шкіри й ґуми й коштували йому двотижневої економії. Десь метр шістдесят з них буде. Клод Леон знову виліз на ліжко й міцно закріпив один кінець до ґрат. Потім зробив петлю на другому кінці й просунув у неї голову. Він кинувся вниз удруге: підтяжки розтягнулися до краю, і Клод м’яко приземлився під вікном. При цьому ґрати відокремилися від стіни й лавиною посипалися йому на голову. В очах забігали зірочки, і він вимовив:

— О, як в «Мартелі»[10]!

Його спина спустилася вздовж стіни. Він опинився на підлозі. Його череп повнився огидною музикою, а підтяжкам нічого не зробилося.

Абат Малжан[11] гарцював по коридорах в’язниці, а охоронець бігав за ним. Вони гралися у придиралки. Підбігши до камери Клода Леона, абат послизнувся на посліді дев’ятихвостого[12] кота й описав повне сальто в повітрі. Ґраційно розлетівшись навколо міцних ніг, його сутана так нагадувала Лої Фуллер[13], що охоронець, пробігаючи повз, сповнився до нього поваги й теж оголився — із ввічливості. Абат дзвінко впав на землю, а охоронець осідлав його спину. Той підняв палець угору: «во!».

— Я виграв, — сказав охоронець. — Ви платите за пригощання.

Абат Малжан неохоче погодився.

— Тільки без фокусів, — завважив охоронець. — Підпишіть папери.

— Я не можу підписувати лежачи, — сказав абат.

— Гаразд, я вас відпускаю... — відповів охоронець.

Щойно звівшись на ноги, абат розреготався й кинувся вперед. Піймати його не становило труднощів завдяки досить міцній стіні на шляху в абата.

— Та ви шахрай! Підписуйте розписку! — наказав охоронець.

— Може, домовимося? — запропонував абат. — Я вам видам ін-дульґенцію на п’ятнадцять діб.

— Ще чого! — відповів охоронець.

— Ну гаразд. Я підпишу, — здався абат.

Охоронець вирвав уже заповнений формуляр зі свого блокнота з відривними сторінками й дав олівця Малжанові. Той поставив підпис і наблизився до камери Клода Леона. Ключ заглибився в замок, що зробив свою частину роботи й відчинився. Сидячи на ліжку, Клод Леон медитував. Промінь сонця проникав у камеру через отвір, що лишився у вікні замість ґрат, пробігав кімнатою й губився в сортирі.

— Добрий день, отче, — сказав Клод Леон, помітивши прихід абата.

— Добрий день, мій маленький Клоде.

— Як ся має моя мати? — запитав Клод Леон.

— У неї все гаразд, — відповів Малжан.

— На мене зійшла милість Божа, — сказав Клод, проводячи рукою по потилиці. — От помацайте, — додав він.

Абат помацав.

— Чорт забирай. — сказав він. — Оце так рука Божа.

— Слава Тобі, Господи! — сказав Клод Леон. — Я хотів би висповідатися. Хочу постати перед Творцем з чистою душею.

— ...так ніби її випрали в «Персилі»! — закінчили вони в унісон згідно з католицьким каноном і перехрестилися найкласичнішим з можливих жестом.

— Але поки мова не йде про те, щоб смикнути вас на дибу, — завважив абат.

— Я вбив людину, — сказав Клод, — до всього ще й велосипедиста.

— У мене є новини, — сказав абат. — Я бачився з вашим адвокатом. Велосипедист був конформістом.

— Це не змінює того, що я вбив людину, — промовив Клод.

— Проте Сакнуссем погодився свідчити на вашу користь.

— Мені все одно, — сказав Клод.

— Сину мій, — сказав абат, — ви не можете не усвідомлювати, що велосипедист був ворогом нашої Святої Матері Церкви рогатої й апостослинної.

— Коли я його вбивав, на мене ще не зійшла благодать Божа, — сказав Клод.

— Дурниця, — запевнив абат. — Ми вас звідси витягнемо.

— Я не хочу, — відказав Клод. — Я хочу стати затворником. Хіба є для цього краще за в’язницю місце?

— Чудово, — сказав абат. — Якщо ви хочете стати відлюдником, вас завтра випустять. Єпископ на короткій нозі з директором в’язниці.

— Але мені нема де ховатися від світу, — заперечив Клод. — А тут мені подобається.

— Не турбуйтеся, — завірив абат. — Ми підшукаємо для вас ще огиднішу місцинку.

— То це інша річ, — сказав Клод. — Ходімо звідси?

— Не так швидко, безбожнику, — мовив абат. — Треба владнати певні формальності. Я заїду за вами завтра на катафалку.

— Куди ви мене відвезете? — схвильовано запитав Клод.

— Є вакантне місце відлюдника в Екзопотамії, — відповів абат. — Ми вас туди й призначимо. Вам там буде дуже погано.

— Прекрасно! — сказав Клод. — Я за вас молитимуся.

— Амінь, — сказав абат.

— Шлак і шах, і тарарах! — закінчили вони хором згідно з католицьким ритуалом, що, як відомо, звільняє від хресного знамення.

Попестивши Клода по щоці й міцно вщипнувши його за носа, абат вийшов з камери, а охоронець зачинив за ним двері. Клод лишився стояти перед крихітним віконцем: прихиливши коліна, він став молитися з глибини свого астрального серця.

В

Анжель чекав на Анну й Рошель. Сидячи на стертій балюстраді, він спостерігав, як техпрацівники здійснювали щорічне общипування голубів у сквері. Це був захопливий спектакль. Техпрацівники були одягнені в чисті білі блузи й червоні сап’янові фартухи з гербом міста. Вони були озброєні машинками-стригалями спеціальної моделі й засобом для знежирення для крил водоплавних голубів, яких у цьому кварталі була сила-силенна.

Анжель ловив мить, коли підпушок почне літати й майже відразу зникне в дулах циліндричних хромованих пуховловлювачів, якими техніки маніпулювали за допомогою маленьких пневматичних візків. Зібраним пухом наповнювали перину Президента Радників[14].Видовище нагадувало морську піну, яку вітром прибило до берега; вона лежала на піску великими білими згортками, що вібрували на вітрі: якщо придавити її ногою, вона вилізе поміж пальців. Ніжна піна, висихаючи, здавалася оксамитовою. Анна і Рошель усе не з’являлися.

Анна точно щось утнув. Він ніколи не наважувався ні прийти вчасно, ні віддати автівку механіку на техогляд. Рошель, певно, чекає на Анну, що має за нею зайти. Анжель був знайомий з Анною уже п’ять років, з Рошель — трохи менше. Він і Анна закінчили ту саму школу, але Анжель отримав диплом нижчого ранґу, бо не любив працювати. Анна керував відділом Компанії із заготівлі щебеню для залізничних шляхів вантажного призначення. Натомість Анжель задовольнився менш прибутковою посадою на підприємстві з виготовлення скляних колб для ламп. Він відповідав за технічний бік виробництва, а Анна — за комерційну діяльність Компанії.

Сонце нерішуче ходило туди-сюди по небу; захід і схід гралися в куточки з двома своїми друзями й саме помінялися місцями. Тому сонце ніяк не могло розібрати, хто з них де. Люди користувалися ситуацією. Лише зубчасті коліщата диска сонячного годинника крутилися у зворотному напрямку, одне за одним ламалися з тріском і тужливим стогоном, проте сонячне світло пом’якшувало жахливе враження від цього шуму. Анжель поглянув на годинник. Друзі запізнювалися вже на півоберта. Починало набридати. Він підвівся й перебрався на інше місце. Звідси йому було добре видно одну з дівчат, що тримала голубів для общипування. На ній була коротенька спідничка, і Анжелів погляд, звившись вздовж її золотавих колін, ковзнув поміж довгих струнких стегон. Там було спекотно. Попри намір Анжеля стриматися його погляд заглибився далі й там взявся до справи. Зніяковілий, Анжель з жалем наважився заплющити очі. Маленьке тільце погляду лишилося на місці, де його спинили, і дівчина непомітно для самої себе скинула його, піднімаючись і струшуючи спідницю.

Лисі голуби робили безнадійні спроби злетіти, але швидко втомлювалися й майже відразу падали на землю. Після цього вони більше не ворушилися й покірливо давали прив’язати собі крила з жовтого, червоного, зеленого чи синього шовку, якими щедро забезпечувала міська влада. Далі голубам показували, як цими крилами користуватися. Сповнені нової гідності, птахи поверталися до своїх гнізд. Їхні важкі від природи рухи ставали врочистими. Ця вистава почала набридати. Вирішивши, що Анна не прийде чи що він кудись повіз Рошель, Анжель знову підвівся. Він перетнув парк, проминувши групки дітей, що гралися в класики, чавили мурах молотками, зчіпляли парами клопів-паломен і були зайняті іншими відповідними до свого віку розвагами. Жінки шили слинявчики з вощеної тканини, які потім вдягатимуть на шиї немовлят, щоб змушувати їх ковтати кашу. Хтось займався своїм потомством. Хто плів, а дехто лише вдавав — для виду, але не складно було помітити, що в них не було пряжі.

Анжель штовхнув маленьку ґратчасту хвіртку. Вона стукнула за його спиною, і він опинився на тротуарі. По дорозі ходили люди і їздили автівки, а як щодо Анни? Анжель постояв кілька хвилин, вагаючись, йти чи ні. Переходячи дорогу, йому раптом спало на думку, що він не знає, якого кольору очі в Рошель. Він завмер. Помітивши це, водій різко загальмував, зробивши пірует догори дриґом. За ним їхала Аннина автівка. Вона зупинилася біля тротуару, і Анжель заліз всередину.

Рошель сиділа спереду біля Анни, а Анжель опинився сам на хутряному сидінні на ресорах і скатертині з капка. Він нахилився, щоб потиснути друзям руки. Анна вибачився за спізнення. Машина рушила. Анна зробив віраж, щоб об’їхати уламки перевернутого таксі.

Вони їхали вулицею, доки вздовж неї не стали з’являтися дерева, і повернули ліворуч біля статуї. Тут було менше автомобілів, тож Анна прискорився. Сонце саме знайшло захід і швиденько рушило в тому напрямку за вітром навздогін, аби надолужити пропущений час. Анна вміло кермував, розважаючись тим, що автоматичним вимірювачем віражів плескав по вухах дітей, які гуляли тротуаром. Для цього йому доводилося притискатися до вуличної брівки, щоразу ризикуючи пошкрябати фарбу на шинах, але виходячи з того неушкодженим. На нещастя, він обігнав дівчинку років десяти з надзвичайно лапатими вухами: ляснувши її по мочці, віражометр розсипався на друзки. Струм виступив краплями в місці розриву, стрілка амперметра загрозливо поповзла вниз. Рошель постукала по ньому, але марно. Температура запалення зменшилася, і мотор уповільнився. Кілька метрів по тому Анна зупинився.

— Що трапилося? — запитав Анжель.

Він нічого не розумів і раптом усвідомив, що весь цей час дивився на волосся Рошель.

— Чорти б її забрали! — вилаявся Анна. — Мала негідниця!

— Індикатор зламався, — пояснила Рошель, повернувшись до Анжеля.

Анна вийшов з автомобіля, щоб спробувати відремонтувати несправність, і заходився навколо крихкого механізму. Він намагався зробити перев’язку кетґутом.

Обернувшись назад, Рошель стала колінами на переднє сидіння.

— Ви на нас довго чекали? — запитала вона.

— Та нічого страшного... — пробелькотів Анжель.

Йому було складно дивитися їй в обличчя — надто вона сяяла. Проте її очі. Потрібно було дізнатися, якого вони кольору.

— Негарно вийшло, — сказала вона, — це все через цього йолопа Анну. Він завжди запізнюється. Я-то була готова. Дивіться, не встигли від’їхати, як він влип, як муха в мед.

— Він любить розважатися. І має рацію.

— Так, — погодилася Рошель, — він дуже веселий.

Тим часом Анна лаявся на чому світ стоїть і підстрибував щоразу, як крапля струму падала йому на руку.

— Куди ми прямуємо? — запитав Анжель.

— Він хоче, щоб ми поїхали танцювати, — відповіла Рошель. — Я б надала перевагу кіно.

— Він любить бачити, що робить, — сказав Анжель.

— О! — скрикнула Рошель. — Не кажіть такого!

— Перепрошую.

Рошель трохи зашарілася, і Анжель пошкодував про свій небезпечний коментар.

— Він хороший хлопець, — додав він. — Мій найкращий друг.

— Ви його давно знаєте? — запитала Рошель.

— Уже п’ять років.

— Ви зовсім різні.

— Так, але ми чудово ладнаємо, — запевнив Анжель.

— А він. — Рошель затнулася і знову зашарілася.

— Чому ви не наважуєтеся запитати? Це щось непристойне?

— Та ні, — сказала Рошель, — але то дурне. Мене це не стосується.

— Чи не це ви часом хотіли запитати? — сказав Анжель. — Так, він завжди мав успіх у дівчат.

— Він дуже гарний хлопець, — пробелькотіла Рошель.

Вона замовкла й повернулася вперед, бо Анна саме обходив ав-тівку у зворотному напрямку, щоб знову сісти за кермо. Він відчинив дверцята.

— Сподіваюся, протримається, — сказав він. — Протікає не дуже, але з тиском діється щось химерне. Я перезарядив акумулятори.

— Навряд чи протримається, — сказав Анжель.

— І чому тільки в цієї малої ідіотки були такі вуха!.. — обурився Анна.

— Не треба було клеїти дурня з твоїм індикатором, — сказав Анжель.

— Свята правда, — підтримала його Рошель.

Вона засміялася.

— Це було так кумедно!..

Анна теж засміявся. Він уже не сердився. Автівка рушила, але дуже скоро знову зупинилася, бо вулиця відмовилася продовжуватися далі. Але це і було місце їхнього призначення.

Це був танцювальний клуб, де збиралися поціновувачі справжньої музики, щоб попрактикувати вивихляси в тісній компанії. Анна танцював дуже погано. Анжель завжди страждав, спостерігаючи, як друг не потрапляє в ритм. Коли ж той танцював з Рошель, Анжель ніколи на них не дивився.

Клуб містився в підвалі. Звиваючись, туди вели маленькі білі сходи; якщо вчепитися за великий канат-плющ, на якому щомісяця обрізали листя, можна було спуститися і не вбитися. Приміщення подекуди було оббито міддю, місцями було вмонтовано ілюмінатори.

Рошель спустилася перша, потім Анна, а Анжель замикав процесію, аби новоприбулі теж могли скористатися проходом. Буває, що хтось з головою у хмарах залишить процесію відкритою, а ґарсон розбиває собі мармизу, бо за тацею йому нічого не видно.

На півшляху вони відчули, як їх захопило серцебиття ритм-сек-ції. Трохи нижче їхні вуха заполонили комбінації звуків кларнета й тромбінета, що поступово наростали, підганяючи один одного і таким чином розвиваючи шалену швидкість. Ще далі, біля підніжжя сходів, вони почули невиразний шурхіт схвильованих підошов, зім’ятих торсів, приховані смішки й інші, набагато менш скромні, голосні відрижки й нервові розмови під дзенькіт склянок та шепіт газованки, що становили звичну атмосферу пристойного бару. Анна пошукав очима вільний столик і вказав на нього Рошель, що пробилася до нього перша. Вони замовили кучерявого портвейну.

Музика не спинялася через стійкість вушних вражень. Анна скористався млосним блюзом, щоб запросити Рошель. Чимало танцівників пішло посидіти, знуджені повільністю мелодії. Натомість усі вар’яти попіднімалися, бо вона їм нагадувала танґо. Вони ловили мить, щоб вставляти викрутаси й кроки-вагання поміж класичними корте[15] ортодоксальних танцюристів, яким вважав себе й Анна. Анжель дивився на них протягом двох секунд, потім відвів очі, відганяючи нудоту. Анна вже збився з ритму й танцював не в музику. Рошель слідувала за ним, не переймаючись.

Вони повернулися за столик. Тепер Анжель запросив Рошель. Вона усміхнулася, сказала «так» і підвелася. Знову грала повільна мелодія.

— Де ви познайомилися з Анною? — запитав Анжель.

— Зовсім нещодавно, — відповіла вона.

— Місяць-два, якщо не помиляюся?

— Так, — сказала Рошель, — під час вечірки-сюрпризу.

— Може, вам неприємно зі мною про це говорити? — запитав Анжель.

— Мені подобається про нього говорити.

Анжель знав її лише трохи, але від її слів робилося боляче. Йому було б складно пояснити чому. Щоразу, як він зустрічав красиву дівчину, у ньому прокидалося бажання власності. Хотілося мати на неї права. Але Анна був його другом.

— Це винятковий хлопець, — сказав Анжель, — і дуже обдарований.

— Це відразу видно, — сказала Рошель. — У нього неймовірні очі й гарна автівка.

— У школі в нього виходило без найменших труднощів те, на що інші витрачали години.

— Він дуже сильний, — сказала Рошель. — Багато займається спортом.

— За три роки він не провалив жодного іспиту.

— Крім того, мені подобається, як він танцює.

Анжель намагався її вести, але вона, здавалося, стійко порішила танцювати не в такт. Йому довелося тримати її менш міцно, давши їй біситися самій.

— У нього лише один недолік, — сказав Анжель.

— Так, — погодилася Рошель, — але це не має значення.

— Він зможе його виправити, — запевнив Анжель.

— Він потребує, щоб про нього піклувалися, щоб біля нього постійно хтось був.

— Певно, ви маєте рацію. Та й біля нього завжди хтось є.

— Мені б не хотілося, щоб біля нього було забагато людей, — замислено сказала Рошель. — Лише вірні друзі. Наприклад, ви.

— А я вірний друг?

— Ви той тип людини, чиєю сестрою хотілося б бути. Саме так.

Анжель потупився. Вона не лишала йому шансів. Він не вмів усміхатися так, як Анна. Ось вам і причина. Рошель і далі танцювала не в такт, насолоджуючись музикою. Так само й решта танцівників. Було спекотно й накурено, ноти протискалися поміж сірими кільцями диму від недопалків, які агонізували в попільничках у формі мініатюрних нічних суден та іншого обладнання для хворих, що рекламували фірму «Дюпон» (ту, що на вулиці Отфей).

— Чим ви займаєтеся? — запитав Анжель.

— Як це: чим я займаюся?

— У житті?

— Я часто танцюю, — сказала Рошель. — Отримавши ступінь вак-халоравра, я вчилася секретарської справи, але ще не працюю. Мої батьки вважають, що важливіше навчитися поводитися в суспільстві.

Музика закінчилася. Анжель хотів би лишитися і далі танцювати, щойно музиканти заграють нову пісню, але ті заходилися налаштовувати інструменти. Він пішов за Рошель, що поспішала повернутися за стіл і вмоститися поближче до Анни.

— Ви подаруєте мені наступний танець? — запитав Анна.

— Так, — сказала Рошель. — Мені подобається з вами танцювати.

Анжель зробив вигляд, що не чує. В інших дівчат теж може бути таке гарне волосся, але такий самий голос? Форми теж мали значення.

Найбільше Анжель не хотів завдати клопотів другові. Врешті-решт, Рошель була Анниною знайомою, і це була його справа. Він узяв пляшку з відерця з зеленим льодом і наповнив свого келиха. Жодна з дівчат навколо його не цікавила. Крім Рошель. Але Анна був у пріоритеті. Анна — це друг.

Вони збиралися піти повечеряти. Не можна ж гуляти цілу ніч, коли вранці на роботу. В машині Рошель сіла попереду біля Анни, а Анжель вмостився позаду. Анна чемно поводився з Рошель. Він не обіймав її за талію, не нахилявся до неї, не брав її за руку. Анжель робив би все навпаки, якби перший познайомився з Рошель. Але Анна заробляв більше за нього; він заслужив те, що має. Танцювати не в такт — не такий уже й невиправний гріх, коли не чуєш музики. На це можна заплющити очі. Час від часу Анна говорив нісенітниці, і Рошель сміялася, погойдуючи своїм блискучим волоссям над коміром яскраво-зеленого костюма...

Анна спробував щось сказати Анжелеві, але той думав про інше. Це природно. Тож Анна повернувся до Анжеля, мимоволі зачепивши кермо. Хоч як це сумно, але поруч саме йшла людина: заскочивши переднім правим колесом на тротуар, автівка сильно вдарила правим крилом перехожого у стегно. Пан з гуркотом повалився на землю, схопившись за стегно. У нього почалися конвульсії. Анжель відчинив дверцята й кинувся з машини. Страшенно занепокоєний, він нахилився над пораненим. Той здригався зі сміху, час від часу зупиняючись, щоб видати протяжний стогін, а потім знову починав на веселощах кататися по асфальту.

— Ви страждаєте? — запитав Анжель.

Рошель не дивилася в їхній бік. Вона лишилася в машині, обхопивши голову руками. Анна спав з лиця. Він геть зблід. Думав, що чоловік у передсмертній агонії.

— Це ви мене збили? — запитав, гикаючи, чоловік в Анжеля.

Його полонив напад божевільного сміху. Сльози бігли по його обличчю.

— Тільки спокійно, — сказав Анжель. — Вам, певно, дуже погано.

— Я по-звірячому страждаю, — спромігся вимовити пан.

Ця фраза занурила його в такий несамовитий стан, що він зробив кульбіт. Анна розгублено стояв поруч. Він обернувся й побачив Рошель. Вона плакала, бо їй здавалося, що чоловік скаржиться, і вона злякалася за Анну. Він підійшов до неї. Простягнув руки через відчинені дверцята авто, взяв голову дівчини у свої величезні долоні й поцілував її в очі.

Анжель мимоволі все це бачив. Проте коли руки Рошель зімкнулися на комірці Анниного піджака, він знову почув пана. Той намагався дістати з кишені гаманець.

— Ви інженер? — запитав він Анжеля.

Його сміх трохи заспокоївся.

— Так... — промимрив Анжель.

— У такому разі ви мене заміните. Я не у стані гідно виконати свої обов’язки й поїхати в Екзопотамію з розбитим на п’ять шматків стегном. Якби ви знали, який я радий!..

— Але. — сказав Анжель.

— Це ви були за кермом, чи не так?

— Ні, Анна.

— Шкода. — відповів співрозмовник.

Його обличчя нахмурилося, рот тремтів.

— Не плачте, — сказав Анжель.

— Не можна відправляти замість мене дівчину.

— Це хлопець. — сказав Анжель.

Поранений пожвавився.

— Привітайте його матір.

— Неодмінно. Але вона вже звикла.

— Тож в Екзопотамію ми відправимо Анну. Мене звуть Корнеліус Онт.

— Мене — Анжель.

— Попередьте Анну, — сказав Корнеліус. — Треба, щоб він підписав папери. На щастя, замість мого імені в контракті пропуск!

— Чому? — запитав Анжель.

— Думаю, вони мені не довіряли, — сказав Корнеліус. — Покличте Анну.

Анжель обернувся. Йому було зле, але він зробив два кроки й поклав руку Анні на плече. Анна нічого не тямив, а його очі. страшно дивитися. Очі ж Рошель були заплющені.

— Анно, — сказав Анжель. — Потрібен твій підпис.

— Що підписувати? — запитав Анна.

— Контракт на роботу в Екзопотамії.

— На будівництво залізниці, — уточнив Корнеліус.

Промовивши це, він знову застогнав, тому що шматки його стегна стукалися один об одного, створюючи неприємний для вух звук.

— Ви туди поїдете? — запитала Рошель.

Анна знову нахилився до неї і попросив повторити. Після цього сказав «так». Він понишпорив у кишені й витягнув ручку. Корнеліус простягнув йому контракт. Анна заповнив порожні графи й поставив внизу свій підпис.

— Дозвольте ми покладемо вас в машину й відвеземо в лікарню, — запропонував Анжель.

— Не турбуйтеся, — відповів Корнеліус. — Скоро приїде швидка. Віддайте мені контракт. Я справді страшенно задоволений.

Він взяв контракт і знепритомнів.

— Я не знаю, що робити, — сказав Анна.

— Доведеться їхати, — констатував Анжель, — ти підписався.

— Але я там страшенно нудитимуся, — відказав Анна. — Я буду там сам-один...

— Ти бачився з Корнеліусом?

— Він телефонував. Я маю їхати післязавтра.

— Це тебе дуже діймає?

— Та ні, — відповів Анна. — Це дасть мені змогу побачити країну врешті-решт.

— Ти не хочеш зізнаватися, — сказав Анжель, — але це тебе діймає через Рошель.

Анна здивовано поглянув на Анжеля.

— Правду кажучи, я про це не думав. Як уважаєш, я їй буду потрібен, якщо поїду?

— Не знаю, — відповів Анжель.

Він подумав, що якщо Рошель лишиться, то вони могли б бачитися час від часу. Очі в неї блакитні. А Анна скоро поїде.

— Знаєш що. — сказав Анна.

— Що?

— Ти маєш поїхати зі мною. Їм точно знадобиться кілька інженерів.

— Але я нічого не тямлю в залізницях, — заперечив Анжель.

Він не міг лишити Рошель, якщо Анна їде.

— Ти тямиш у них стільки ж, скільки я.

— Ти принаймні знаєш усе, що стосується каміння, завдяки своїй роботі.

— Я його лише продаю, — відказав Анна. — Повір мені, я на цьому взагалі не знаюся. Не обов’язково розумітися на тому, що продаєш.

— Але якщо ми обоє поїдемо... — затнувся Анжель.

— Та ну, — запевнив Анна, — вона знайде собі інших залицяльників.

— То ти в неї не закоханий? — запитав Анжель.

Щось незвично ворухнулося з боку серця. Він спробував затримати віддих, щоб це спинити, але воно було надто сильним.

— Вона красива дівчина, — сказав Анна, — але ж потрібно чимось жертвувати.

— Чому ж у такому разі ти так переймаєшся через від’їзд? — запитав Анжель.

— Мені там буде нудно, — відповів Анна. — Якщо ти поїдеш зі мною, ми знайдемо як розважитися. Ти не можеш поїхати? Чи це таки Рошель тримає тебе на місці?

— Звісно, ні, — відповів Анжель.

Боляче сказати, але нічого всередині не зламалося.

— До речі, — надумав Анна. — А якщо запропонувати Корнеліусові взяти її на роботу секретаркою?

— Хороша думка, — схвалив Анжель. — Я поговорю з Корнеліусом про це завтра, коли запитуватиму щодо роботи для себе.

— То ти таки наважився? — запитав Анна.

— Я так просто тебе не кину.

— Чудово, старий, — зрадів Анна. — От побачиш, нам там буде весело. Телефонуй Корнеліусові.

Анжель сів на Аннине місце й підняв слухавку.

— Отже, ми в нього запитуємо, чи Рошель може поїхати й чи можуть вони взяти на роботу мене?

— Так, звичайно, — сказав Анна. — Врешті-решт, жертв можна й уникнути.

Г

Професор Жуйрук[16] кілька хвилин дивився на вітрину, неспроможний відвести погляд від яскравого відблиску, який розсіяно кидала опалова лампочка на поліровану деревину дванадцятило-патевого ґвинта. Сповнене радості, професорове серце бісилося й так вистрибувало, що грудина торкалася вісімнадцятої пари тимчасових брахіальних нервів. Жуйрук відчинив двері. У крамниці приємно пахло свіжорозпиляним деревом. По кутках лежали маленькі шматки бальзи, тсуги, гемлоку й гікорі всіх можливих форм і цін. У вітринах було виставлено кулькові підшипники, літальні механізми й безіменні кулясті предмети, які торговець називав колесами, бо ті мали маленьку дірку посередині.

— Добрий день, пане професоре, — сказав торговець.

Він добре знав Жуйрука.

— Добрі новини, пане Крюк, — повідомив Жуйрук. — Я щойно вбив трьох клієнтів і тепер знову матиму час працювати.

— Непересічно! — сказав Крюк. — Треба ловити мить.

— Медицина, — сказав професор, — це непоганий спосіб розважитися, але не до порівняння з авіамоделюванням.

— Не кажіть такого, — попросив Крюк. — Я розпочав займатися медициною два дні тому, й мені сподобалося.

— О, ви ще повернетеся до авіамоделювання! — сказав Жуйрук. — А ви бачили новий італійський моторчик?

— Ні, — відповів пан Крюк. — Який він?

— Жахливий! — відказав Жуйрук. — Можна було б пожуйручитися.

— Ха-ха-ха! — розсміявся пан Крюк. — Ви ще той жартівник, професоре.

— Так, але запалення все одно не працює, — сказав професор.

Очі в Крюка видовжилися, через що повіки опустилися. Він поклав руки на прилавок долонями вниз і нахилився до професора.

— Невже? — переривчасто запитав він.

— Так і є...

Жуйрук говорив чітко, м’яко й солодко, що виключало неможливість сказаного.

— Ви його бачили на власні очі?

— Він у мене вдома, і він працює.

— А звідки він у вас?

— Мій італійський кореспондент Альфредо Жабес[17] надіслав.

— Ви мені його покажете? — запитав Крюк.

Надія пробігла траншеями його грушоподібних щік.

— Подивимося, — сказав Жуйрук.

Він провів пальцями між коміром сорочки кольору жовтцю і своєю циліндрично-конічною шиєю.

— Мені потрібна фурнітура.

— Прошу, — зголосився Крюк. — Беріть усе, що хочете. Платити не треба, але ходімо до вас якомога скоріше.

— Згода, — сказав Жуйрук.

Він набрав повітря в легені й кинувся вглибину крамниці, наспівуючи військовий марш. Крюк спостерігав за ним. Він би погодився спостерігати навіть, як той виносить увесь вміст крамниці.

— Нечувано!.. — сказав Крюк.

Мотор щойно зупинився. Жуйрук смикав штифт і повернув ґвинт, щоб знову його запустити. З третього разу той завівся так несподівано, що професор не встиг забрати руку. Стогнучи, він застрибав на одній нозі. Крюк став на його місце й зайнявся мотором. Той завівся з півоберта. У маленьку пляшечку з паливом через клапан заходили пухирці повітря, наче слиз равлика. Через два отвори для вихлопів тихо струменіло мастило.

Ґвинт видихав відпрацьовані гази на Жуйрука, що знову підійшов до мотора. Він спробував повернути руків’я поршня, щоб відрегулювати тиск, натомість обпік собі пальці. Професор затряс рукою й засунув пальці до рота.

— От дідько! — вилаявся він.

На щастя, через пальці складно було розібрати його слова. Крюк заворожено стежив за рухами ґвинта, через це його очні яблука оберталися в орбітах. Відцентрова сила відкидала кришталики назовні, тому він бачив лише внутрішню поверхню своїх повік. Тож він припинив. Масивний стіл, до якого було прикручено маленьку алюмінієву коробку, вібрував і трусив усю кімнату.

— Працює!.. — заволав Крюк.

Він відійшов від стола й схопив Жуйрука за руки. Вони стали танцювати по колу, поки блакитний димок заповзав углиб кімнати.

Заставши їх прямісінько посеред небезпечного стрибка, телефонний дзвінок продемонстрував схильність створювати пронизливий звук, що нагадував свист медузи. Захоплений у польоті, Жуйрук впав на спину, а Крюк влетів головою вниз у зелений горщик з великою академічною пальмою.

Жуйрук підвівся перший і кинувся відповідати на дзвінок. Крюк здійснював маневри, щоб вибратися з землі. Врешті-решт він підвівся з горщиком на голові, тягнучи за стовбур пальми, який сплутав з власною шиєю. Він збагнув свою помилку, коли вся земля висипалася йому на спину.

Жуйрук повернувся розлючений. Він крикнув Крюкові вимкнути мотор, бо той пекельно шумів. Крюк підійшов, закрив штифт, і мотор зупинився, видавши звук сухого й злого поцілунку з засмоктом.

— Я йду, — сказав Жуйрук. — Мене вимагає хворий.

— Один з ваших клієнтів?

— Ні, але все одно мушу йти,

— Це нестерпно, — сказав Крюк.

— Можете лишитися його заводити, — сказав Жуйрук.

— О, гаразд, у такому разі йдіть собі, — відгукнувся Крюк.

— А ви хитрий, — сказав Жуйрук. — Вам же все одно.

— Цілком.

Крюк нахилився над блискучим циліндром, трохи відкрутив штифта й пересунувся, щоб запустити мотор. Той увімкнувся, коли Жуйрук виходив з кімнати. Крюк змістив реґулятор тиску: з розлюченим риком ґвинт відірвав стола від землі. Конструкція розпласталася об протилежну стіну. На гуркіт повернувся Жуйрук. Побачивши, що діється, він впав на коліна й перехрестився. Крюк уже молився.

Служниця Корнеліуса Онта провела професора Жуйрука в кімнату пораненого. Щоб якось себе зайняти, той плів жакардовий мотив Поля Клоделя[18], який взяв з номера «Католицька думка й спресований пілігрим».

— Вітаю! — сказав Жуйрук. — Ви мене потурбували.

— Справді? — сказав Корнеліус. — Мені шкода.

— Помітно. Вам погано?

— У мене стегно розбито на п’ять шматків.

— Хто вас лікував?

— Лікар Халепинськ. Тепер вже все добре.

— У такому разі навіщо ви мене покликали?

— Хотів вам дещо запропонувати, — сказав Корнеліус.

— А чи не пішли б ви куди подалі! — вигукнув Жуйрук.

— Добре, — відповів Корнеліус. — Ну то я пішов.

Він спробував підвестися, але щойно поставив ногу на підлогу, його стегно знову зламалося. Він відразу знепритомнів. Жуйрук схопив телефон і викликав швидку, щоб транспортувати хворого в його лікарню.

— Кожного ранку коліть йому евіпан, — сказав Жуйрук. — Не хочу, щоб він прокидався, коли я приходжу в лікарню. Він уже мені в печінках сидить зі своїми...

Він затнувся. Інтерн уважно на нього дивився.

— У будь-якому разі це вас не стосується, — сказав Жуйрук. — Як його стегно?

— Йому вживили ґвинти, — відповів інтерн. — Великі ґвинти. Суперський перелом у нього.

— Ви знаєте, хто такий Килала? — запитав Жуйрук.

— Ем-м... — відповів інтерн.

— А як не знаєте, то мовчіть. Це фінський інженер, що винайшов систему випуску пари для локомотивів.

— Га?.. — розгубився інтерн.

— Пізніше цей механізм удосконалив Шаплон, — додав Жуйрук. — Утім це вас теж не стосується.

Він відійшов від Корнеліуса, і його погляд перейшов на сусіднє ліжко. Воно було вільне, тож санітарка ним скористалася, аби поставити згори стілець і почати прибирати.

— А що болить у стільця? — пожартував Жуйрук.

— У нього гарячка, — відповів інтерн, підігруючи.

— Знущаєтеся наді мною, ба? — сказав Жуйрук. — Поставте йому термометр, зараз буде видно.

Він схрестив руки й чекав. Інтерн вийшов з кімнати й повернувся з дрилем і термометром. Він перевернув стілець догори дриґом і взявся свердлити під сидінням дірку, час від часу здуваючи тирсу.

— Покваптеся, — сказав Жуйрук. — На мене чекають.

— На обід? — запитав інтерн.

— Ні, — відповів Жуйрук. — Збирати модель «Пінґ-903». А ви допитливий цього ранку.

Інтерн підвівся й вставив термометр в отвір. Було видно, як ртуть збиралася в грудочку, а потім підстрибнула й стрімко поповзла вгору по шкалі так, що верхній кінець термометра став набрякати, як мильна булька.

— Витягайте скоріше!.. — віддав наказ Жуйрук.

— Господи!.. — вигукнув інтерн.

Ртутна кулька роздулася, ще й лопнула біля основи: бризки палючої ртуті впали на ліжко. У цих місцях простирадла стали іржавими. На білому тлі склалися паралельні лінії, що врешті-решт сходилися до маленької ляпки ртуті.

— Переверніть стілець і вкладіть його в ліжко, — скомандував Жуйрук. — Покличте мадемуазель Гонгурдуй.

Прибігла старша медсестра.

— Виміряйте тиск цього стільця, — наказав Жуйрук.

Він спостерігав, як інтерн обережно вкладав стілець у ліжко.

— Цікавий випадок, — пробурчав професор. — Та не смикайте ви його так, кінець кінцем!..

Розлючений інтерн поводився зі стільцем грубо, видавлюючи з нього болючий скрип. Спіймавши на собі Жуйруків погляд, він заходився біля стільця підкреслено делікатними жестами професійного поїдача яєць.

— Я б зробив передній край з того самого матеріалу, — сказав Крюк.

— Ні, — заперечив Жуйрук, — краще класична обшивка з бальзо-вого дерева завтовшки в 15 десятин. Тоді він буде легший.

— З таким мотором, якщо він наштовхнеться на щось, то йому кінець, — сказав Крюк.

— Ми оберемо місце, — відказав Жуйрук.

Вони працювали разом над великоґабаритним планом «Пін-ґа-903», якого Жуйрук модифікував під мотор.

— Це буде небезпечно, — зазначив Крюк. — Краще буде не стояти перед ним.

— Який ви зануда, Крюку. Менше з тим. Урешті-решт, я лікар.

— Гаразд. Я зберу деталі, яких нам бракує.

— Купуйте якісні, добре? Я заплачу скільки треба.

— Братиму, як для себе.

— О ні!.. Беріть, як для мене. Я так хочу. У вас поганий смак. Я виходжу разом з вами. Мені треба навідати хворого.

— Ходімо, — сказав Крюк.

Вони підвелися й вийшли з кімнати.

— Послухайте, — сказав Корнеліус Онт.

Він говорив ледь чутним сонним голосом, його повіки мимоволі падали. Жуйрук зробив втомлений вираз обличчя.

— Евіпан вас уже не бере? І ви знову хочете розпочати ваші славетні пропозиції?

— Та ні!.. — сказав Корнеліус. — Це... цей стілець...

— І що не так? — запитав Жуйрук. — Він хворий. Його лікують. Ви знаєте, що таке лікарня, чи не так?

— Ох!.. — застогнав Корнеліус. — Заберіть його звідси!.. Він скрипів цілісіньку ніч...

Інтерн, що стояв біля Жуйрука, теж, здавалося, був на межі нервового зриву.

— Це правда? — запитав його професор.

Інтерн ствердно кивнув.

— Ми могли б його викинути, — сказав інтерн. — Це старий стілець.

— Це стілець епохи Людовіка XV, — повчав Жуйрук. — Крім того, хто з нас сказав, що в нього гарячка?

— Я, — погодився інтерн.

Його дратувало, коли Жуйрук заходився біля стільця.

— Ну то лікуйте його.

— Але я від того божеволію!.. — застогнав Корнеліус.

— Тим краще, — сказав Жуйрук. — Так ви мене більше не дійматимете своїми пропозиціями. Зробіть-но йому ще укол, — додав він, повернувшись до інтерна й вказуючи на Корнеліуса.

— Ой-ой-ой. — залементував Корнеліус. — Я вже власних сід-ниць не відчуваю!..

— Це означає, що ви одужуєте!

Цієї миті стілець вибухнув жахливим залпом кістяного тріскоту. Навколо його ліжка поширювався гидкий сморід.

— І так цілісіньку ніч. — пробелькотів Корнеліус. — Переведіть мене в іншу палату.

— Ми вас і так поклали у двомісну, а вас ще щось не влаштовує?.. — запротестував інтерн.

— Ліжок-то тут два, але стілець так смердить, — сказав Корнеліус.

— Та ну, — відповів інтерн. — Думаєте, від вас добре пахне?

— Будьте ввічливим з моїм хворим, — зробив йому зауваження Жуйрук. — Що з цим стільцем? У нього перфораційна оклюзія?

— Здається, — відповів інтерн. — Та ще й тиск сорок дев’ять.

— Гаразд, — сказав Жуйрук. — Самі знаєте, що лишається робити. До побачення.

Він міцно натиснув Корнеліусові на ніс, щоб його розсмішити, і вийшов. На нього чекав Крюк з «Пінґом-903».

Крюк нервово кусав губи. Перед ним лежав аркуш паперу, помережаний розрахунками й рівняннями двадцять шостого ступеня. Нерозв’язними й сумнівними. Жуйрук крокував туди-сюди кімнатою: щоразу, як він доходив до стіни синьо-канцелярського кольору, задкував від неї, щоб не розвертатися.

— Тут нічого не вийде, — констатував Крюк після довгої мовчанки.

— Крюку, — сказав Жуйрук, — а ви панікер.

— Тут недостатньо місця. Він пролітатиме чотири міри за хвилину. Ви це розумієте?

— Ну і що тепер?

— Треба знайти пустелю.

— Але я вимушений лишатися біля своїх хворих.

— Влаштуйтеся лікарем у колонію.

— Ідіотська ідея. Мені доведеться без упину мотатися селами, і я не матиму часу займатися «Пінґом».

— То візьміть відпустку.

— Неможливо.

— Ну то нічого не вийде!..

— Схоже на те!.. — сказав Жуйрук.

— Так і є!.. — відгукнувся Крюк.

— Ой, дідько! Я в лікарню... Продовжуйте ваші розрахунки.

Він спустився сходами, перетнув циліндричний вестибюль і вийшов на вулицю. Автівка чекала на нього біля тротуару на решітці. Після смерті однієї зі своїх улюблених пацієнток[19] він майже не приймав, обмежившись роботою в лікарні. Зайшовши до палати Корнеліуса, Жуйрук застав там високого міцного блондина. Той сидів на ліжку стільця й підвівся, побачивши професора.

— Мене звуть Анна, — сказав він. — Добрий день, пане.

— Тепер не час відвідувань, — зауважив інтерн, заходячи за професором у палату.

— Він увесь час спить, — сказав Анна. — Мені доведеться лишитися, поки він не прокинеться.

Жуйрук повернувся до інтерна.

— А з вами що?

— Та нічого, минеться. Руки в інтерна тремтіли, як дверні молотки, чорні кола на півобличчя обвели очі.

— Ви не спали?

— Ні... Це стілець...

— Так? Не ведеться з ним?

— Ну й вилупок!.. — сказав інтерн.

Стілець ворухнувся, заскрипів, і в палаті знову засмерділо. Розлючений інтерн зробив два кроки вперед, але Жуйрук поклав йому руку на плече.

— Заспокойтеся, — сказав він.

— Я більше не можу!.. Він наді мною знущається!

— Ви давали йому судно?

— Він не хоче ним користуватися! — залементував інтерн. — Лише скрипить, тріщить, має гарячку й знущається наді мною.

— Будьте коректним, — сказав Жуйрук. — Ми зараз ним займемося. А ви що? — продовжив він, звернувшись до Анни.

— Я б хотів поговорити з паном Онтом. Це з приводу мого контракту.

— Можете мені не розповідати. Я все одно не в курсі.

— Хіба пан Онт не робив вам жодних пропозицій?

— Пан Онт такий балакучий, що я даю йому снодійне, аби він спав з ранку до ночі.

— Перепрошую, — втрутився інтерн, — але це я даю йому снодійне.

— Нехай так, — погодився Жуйрук. — Ви даєте. якщо вам на тому важить.

— Я в курсі його пропозицій, — сказав Анна. — Можу вам їх переповісти.

Жуйрук поглянув на інтерна й зробив йому знак. Той став порпатися в кишені й причаївся в Анни за спиною.

— Справді? Дуже цікаво, — сказав Жуйрук. — Розповідайте!

Інтерн витягнув з кишені величезний шприц і повністю всадив

голку Анні в біцепс. Той намагався відбитися, але майже відразу заснув.

— Куди його покласти? — запитав інтерн, оскільки Анну було важко тримати.

— Викручуйтеся самі, — відповів Жуйрук. — Мені пора на обхід. Онт скоро прокинеться.

Інтерн розвів руки, і Анна ковзнув на підлогу.

— Я можу покласти його на ліжко замість стільця... — запропонував він.

Стілець відповів серією глузливих вибухів.

— Дайте стільцеві спокій, — сказав Жуйрук. — Якщо ви не припините діймати.

— Добре, — відгукнувся інтерн, — ну то я його тут лишаю.

— Як хочете.

Обсмикнувши свій білий халат, професор вийшов м’якою безшумною ходою і зник у полакованому коридорі. Залишившись сам, інтерн повільно наблизився до стільця й кинув на нього поглядом, з якого точилася злість. Він був таким втомленим, що його повіки раз по раз опускалися. Зайшла медсестра.

— Ви давали йому судно? — запитав інтерн.

— Так, — відповіла медсестра.

— І?

— І в нього глисти — оксіури деревні. А ще він одного разу сам підвівся. Він ходить інохіддю. Страшно дивитися. Це мене шокувало.

— Зараз я його огляну, — сказав інтерн. — Дайте мені чисте простирадло.

— Прошу, — відгукнулася медсестра.

У нього навіть не було сил засунути їй руку між ніг, хоча вона розкрила, як завжди, свій халат. Розчарована медсестра дала йому рушник і пішла геть, грюкаючи емальованими посудинами. Інтерн сів на ліжко й відкинув стільцеву ковдру. Він силкувався не дихати, бо стілець скрипів від душі.

Коли Жуйрук повернувся з обходу, інтерн спав поперек Анни біля підніжжя Корнеліусового ліжка. Зауваживши щось незвичне на сусідньому ліжку, професор спритно відкинув ковдру. Стілець епохи Людовіка XV лежав з туго натягнутими ніжками. Він постарів на двадцять років. А ще був холодним, інертним і вже епохи Людовіка XVI. Криві лінії його напруженої прямої спинки свідчили, якою болісною мала бути його передсмертна агонія. Професор помітив блакитно-білий відтінок деревини. Обернувшись, він ударив інтерна ногою по голові, але той навіть не поворухнувся. Він хропів. Професор опустився біля нього на коліна і став його трусити.

— Що тут у нас? Ви що, спите?.. Що ви зробили?..

Інтерн завовтузився і розплющив жилаве око.

— Що тут у вас трапилося? — повторив Жуйрук.

— Уколовся... — пробелькотів інтерн. — Теж евіпан. Дуже сонний.

Він заплющив око під супровід носового хропіння. Жуйрук струснув його сильніше.

— А зі стільцем що?

Інтерн уповільнено гигикнув.

— Стрихнін.

— Негідник!.. — скрикнув Жуйрук. — Нічого не лишається, крім як поставити його на ніжки й поміняти оббивку.

Він підвівся з ображеним виразом обличчя. Інтерн спав солодким сном. Анна теж, і Корнеліус теж. Жуйрук позіхнув. Він обережно підняв стілець і поставив його біля ліжка. Стілець видав останній, м’який і мертвий скрип, і професор вмостився на нього. Його голова хиталася з боку на бік: щойно вона знайшла зручне положення, у двері постукали. Професор не почув, і, постукавши ще раз, Анжель зайшов до палати.

Жуйрук повернув до нього два скляні, позбавлені будь-якого виразу очні яблука.

— Ніколи він не зможе літати, — пробурмотів він.

— Що ви кажете? — ввічливо запитав Анжель.

Професорові було складно скинути дрімоту. Він доклав неймовірне зусилля в кілька кілограмів, щоб щось сказати.

— Ніколи «Пінґ-903» не матиме місця, щоб літати в цій країні. Повірте Жуйрукові!.. Надто багато дерев.

— А якщо ви поїдете з нами? — запропонував Анжель.

— З вами, це з ким?

— Зі мною, з Анною і з Рошель.

— Куди це?

— В Екзопотамію.

Завіса Морфея прочинилася над черепом професора, і сам бог сну кинув камінь йому на тім’ячко. Жуйрук цілком прокинувся.

— Господи Боже! Та це ж пустеля!..

— Так, — сказав Анжель.

— Це саме те, що мені потрібно.

— Отже, ви згодні?

— Згоден на що? — запитав професор, не розуміючи що до чого.

— Хіба пан Онт не робив вам пропозицій?

— Пан Онт мені мозок виїв, — сказав Жуйрук. — Ось уже вісім днів я колю йому евіпан, щоб він дав мені спокій.

— Але він лише хотів запропонувати вам пост головного лікаря табору в Екзопотамії.

— Якого табору? Коли?

— Табору залізниці, яку там саме будують. За місяць. Ми маємо їхати завтра, Анна, я і Рошель.

— Хто така Рошель?

— Подруга.

— Симпатична?

Жуйрук випрямився і підбадьорився.

— Так, симпатична, — відповів Анжель. — Принаймні на мою думку.

— А ви в неї закохані, — констатував професор.

— О ні! — заперечив Анжель. — Вона любить Анну.

— Але ви любите її?

— Так, — зізнався Анжель. — Тому потрібно, щоб Анна теж її любив, бо вона любить його. Вона буде задоволена.

Жуйрук почухав носа.

— Це, звісно, ваша справа, — сказав він, — але остерігайтеся подібних міркувань. То ви вважаєте, що там є місце для запуску «Пінґа-903»?

— Там є місце для всього, чого вам захочеться.

— Звідки знаєте?

— Я інженер, — сказав Анжель.

— Чудово!

Професор натиснув на дзвінок у головах Корнеліуса.

— Чекайте, — сказав він Анжелеві. — Ми їх розбудимо.

— Як це?

— О, дуже просто, — завірив Жуйрук. — Уколом.

Він замовк і замислився.

— Про що ви думаєте? — запитав його Анжель.

— Я візьму з собою мого інтерна, — сказав Жуйрук. — Він чесний хлопець...

Йому було незатишно на стільці, але він продовжував:

— Сподіваюся, що там знайдеться місце для Крюка. Він хороший механік.

— Безумовно, знайдеться, — сказав Анжель.

Зайшла медсестра й принесла все потрібне для ін’єкцій.

Пасаж

Час зупинитися на хвильку, оскільки скоро все зав’яжеться, зокрема й у звичайних розділах. Легко пояснити чому: у нас уже є дівчина, та ще й красива. Будуть і інші, тож ніщо не може тривати за таких обставин.

Якби не це, точно було б весело частіше; але коли йдеться про дівчат, має бути сум. Не те щоб вони любили сум — у всякому разі так вони стверджують, — але сум приходить з ними. З красунями. Про погануль не станемо говорити: досить того, що вони існують. Проте всі вони красиві.

Одну зватимуть Бронза, другу — Лаванда. Імена решти з’являться потім, але не в цій книжці і не в цій історії.

Буде багато людей — в Екзопотамії, тому що це пустеля. Люди люблять збиратися в пустелі, бо там багато місця. Там вони намагаються знову зробити те, що вони вже робили в інших місцях, бо тут це їм здається новим. Є в пустелі така властивість — ставати тлом, на якому все вдало вимальовується, особливо якщо і сонце наділене, як гіпотеза, незвичайними якостями.

До пустелі часто звертаються. Артур Еддінґтон запропонував спосіб порахувати в ній усіх левів. Потрібно просто просіяти пісок, і леви лишаться на дні. Це включає фазу — найцікавішу фазу, коли сито трусять. Кінець кінцем, усі леви лишаться на ґратках сита. Проте Еддінґтон не врахував, що там лишиться ще й каміння. Думаю, я говоритиму про каміння, час від часу.