Осінь в Пекіні

І

У холодному безвітряному повітрі збиралася гроза. Зелені трави звично стирчали, і невтомне сонце полірувало їхні гострі кінці. Втомлені гепатролі напівзакрилися; Жозеф Барріцоне опустив фіранки у своєму ресторані, над дахом якого наростали передгрозові вібрації. Перед входом чекало жовто-чорне таксі з піднятим прапорцем. Вантажівки саме відправилися по баласт. Інженери працювали у своїх кімнатах, а технічні виконавці почали підпилювати кінці рейок, які ще не було підрізано на кутомір; повітря дзвеніло від мелодійного скреготу нових напилків. З вікна Анжель бачив Олив і Дідіша, що, взявшись за руки й прихопивши коричневого кошика, ішли збирати ірнички. Поруч з Анжелем на креслярській дошці сохнуло чорнило. В сусідній кімнаті Анна робив підрахунки, трохи далі Амадіс диктував Рошель листи, поки внизу в барі цей покидьок Арлан пив чарочку, чекаючи на повернення Марена й Карло, щоб влаштувати їм прочуханку. Над головою Анжель чув, як резонують кроки професора Жуйрука, що влаштував на горищі зразкову поліклініку. Оскільки хворих не було, він збирав на операційному столі моделі літаків. Час від часу було чутно, як він стрибає з радості, а часом вибухи його голосу вдарялися об стелю, коли він сварив інтерна, після чого деякий час чулося гудіння його плаксивого тембру.

Анжель знову схилився над планшетом. Якщо виходити з даних Амадіса Дюдю, то немає жодних сумнівів. Він похитав головою і відклав рейсфедер. Потягнувся й втомлено почимчикував до дверей.

— Можна зайти?

Це був Анжелів голос. Анна підняв голову й сказав «так».

— Привіт, старий.

— Вітаю, — сказав Анжель. — Посувається?

— Так, — відповів Анна. — Майже закінчив.

— Тут одна прикрість виходить.

— Яка?

— Доведеться експропріювати Барріцоне.

— Серйозно? — сказав Анна. — Це точно?

— Цілком. Я двічі перевіряв.

Анна став вивчати підрахунки й креслення.

— Маєш рацію, — сказав він. — Дорога проходитиме якраз посередині готелю.

— Що будемо робити? — запитав Анжель. — Треба відвести її вбік.

— Амадіс не захоче.

— Запитаємо його?

— Звичайно, — погодився Анна.

Він розправив своє масивне тіло й відштовхнув стілець.

— Це ще те занудство, — сказав він.

— Точно, — підтвердив Анжель.

Анна вийшов. Зачинивши двері, Анжель пішов за ним. Анна зупинився перед Амадісовими дверима, за якими було чутно голоси й сухі залпи друкарської машинки. Він постукав двічі.

— Заходьте! — крикнув Амадіс.

Машинка зупинилася. Анна й Анжель увійшли, і останній зачинив за собою двері.

— У чому річ? — запитав Амадіс. — Не люблю, коли мене турбують.

— Так діло не піде, — сказав Анна. — Згідно з вашими даними дорога має розрізати готель.

— Який готель?

— Оцей. Готель Барріцоне.

— Ну і нехай, — сказав Амадіс. — Що такого? Ми його експропріюємо.

— А не можна прокласти дорогу збоку?

— Ви не при своєму глузді, друже мій, — сказав Амадіс. — По-перше, навіщо Барріцоне облаштувався посеред пустелі, навіть не спитавши, чи це нікому не заважатиме?

— Він нікому й не заважав, — зазначив Анжель.

— Ви чудово бачите, що так, — заперечив Амадіс. — Панове, вам платять за те, щоб ви робили підрахунки й креслення. Робота готова?

— У процесі, — сказав Анна.

— Якщо робота не закінчена, то йдіть і доробляйте. Я зв’яжуся з Правлінням з вашого питання. Утім немає сумніву, що розроблений план має лишитися незмінним.

Він повернувся до Рошель.

— Продовжмо, панно.

Анжель подивився на Рошель. У тьмяному світлі опущених фіранок її обличчя було ніжне і правильне, але втома трохи відбилася на очах. Вона усміхнулася Анні. Двоє хлопців вийшли з Амадісового кабінету.

— І що далі? — запитав Анжель.

— Далі ми продовжуємо, — сказав Анна, знизавши плечима. — За великим рахунком що це змінює?

— Та нічого, — промимрив Анжель.

Йому хотілося увірватися в кабінет до Амадіса, вбити його й поцілувати Рошель. Підлога в коридорі була складена з неструганих дощок, що трохи пахли мийними засобами, а зі стиків сипався жовтий пісок. В іншому кінці коридору легенький потік повітря куйовдив важку гілку гепатроля перед вікном. Анжеля знову охопило таке саме відчуття, як у вечір відвідин Клода Леона, — відчуття, ніби він прокидається.

— Як мені все це остогидло, — сказав він. — Ходімо прогуляємося.

— Як це?

— Облиш свої підрахунки. Ходи гуляти.

— Треба все ж їх завершити, — сказав Анна.

— Закінчимо потім.

— Я вимотаний, — сказав Анна.

— Сам винен.

Анна поблажливо усміхнувся.

— Це моя провина, — сказав він, — але не лише моя. У мене є співучасниця.

— Не треба було брати її з собою, — сказав Анжель.

— Тоді б я був менш сонним.

— Ніхто не примушує тебе спати з нею щовечора.

— Їй це подобається, — зазначив Анна.

Анжель завагався перед тим, як промовити:

— Їй би це сподобалося з ким завгодно.

— Я так не думаю, — відповів Анна.

Він замислився на хвильку й заговорив без самовдоволення.

— Я волів би, аби вона цим займалася потроху з усіма й щоб мені не було до того діла. Але вона хоче це робити лише зі мною. Крім того, мені б поки що було до того діло.

— Чому ти з нею не одружишся?

— Ох, — зітхнув Анна, — тому що настане час, коли мені таки стане байдуже. Я чекаю на цей час.

— А якщо він не настане?

— Міг би не настати, — сказав Анна, — якби вона була моєю першою жінкою. Але все завжди відбувається в порядку спадання. Першу ти любиш палко протягом, скажімо, двох років. А потім раптом усвідомлюєш, що вона більше не справляє на тебе того ж враження, що раніше.

— Чому? — запитав Анжель. — Якщо ти її любиш.

— Запевняю тебе, — сказав Анна, — так воно і є. Це може тривати понад два роки чи менше, якщо ти зробив поганий вибір. Отже, ти помічаєш, що друга справляє на тебе таке ж враження, як раніше справляла перша. Але цього разу це не триває більше року. І так далі. Зазначу, що ти все ще можеш бачитися з першою, любити й спати з нею, але це вже не те саме. Це стає чимось на зразок рефлексу.

— Нецікава ця твоя річ, — сказав Анжель. — Не думаю, що я такий, як ти.

— Ти тут нічого не вдієш, — сказав Анна. — Ми всі такі. По суті, ми не потребуємо якоїсь однієї певної жінки.

— Фізично — можливо, — відказав Анжель.

— Ні, не лише фізично, — зауважив Анна. — Навіть інтелектуально незамінних жінок немає. Вони надто примітивні.

Анжель нічого не відповів. Вони стояли посеред коридору, Анна обперся об лиштву свого кабінету. Анжель на нього подивився. Голосно видихнув, а потім заговорив:

— І це ти так кажеш, Анно... Це ти таке говориш?..

— Так, я знаю, — сказав Анна.

— Якби мені дали Рошель, — промовив Анжель. — Якби вона мене любила, я б ніколи не потребував любові іншої жінки.

— Потребував би. За два, три чи чотири роки. Якщо до цієї миті вона б так само тебе любила, ти сам би влаштував так, щоб усе змінити.

— Навіщо?

— Щоб вона тебе більше не любила.

— Я не такий, як ти, — сказав Анжель.

— У жінок нема уяви, — резюмував Анна. — Вони переконані, що їх самих достатньо, щоб заповнити життя. А у світі ще так багато іншого.

— Ні, — заперечив Анжель. — Я теж так казав до того, як познайомився з Рошель.

— Нічого не змінилося. Це не перестало бути правдою через те, що ти познайомився з Рошель. У світі стільки всього. Хоча б ось ця гостра зелена трава. Торкнутися цієї трави й розчавити між пальцями мушлю жовтого равлика. Розлягтися на цьому сухому гарячому піску й дивитися на коричневі блискучі зернятка, з яких складається цей пісок, і відчувати їх між пальцями. Дивитися на голу рейку, блакитну й холодну, з якої видобувається чистий звук. Бачити, як пара виходить з вентиляційної труби або... я навіть не знаю, що ще...

— Це ти так кажеш, Анно...

— Або ось це сонце з його чорними зонами. Хтозна, що там за ними. Чи літаки професора Жуйрука, чи хмара. А ще можна порпатися в землі й знаходити всіляку всячину. Чи слухати музику.

Анжель заплющив очі.

— Віддай мені Рошель, — благав він. — Ти її не любиш.

— Люблю, — сказав Анна, — але не можу любити ще більше, як не можу вдавати, що решти світу не існує. Я віддам її тобі, якщо хочеш. Але вона не хоче. Натомість хоче, щоб я весь час думав про неї, щоб жив лише нею.

— А ще? — запитав Анжель. — Розкажи, чого ще вона хоче?

— Вона хоче, щоб решта світу вимерла й висохла. Вона хоче, щоб усе зникло й ми лишилися лише вдвох. Вона хоче, щоб я зайняв місце Амадіса Дюдю. Тоді вона буде моєю секретаркою.

— Але ти її псуєш, — промимрив Анжель.

— Ти б хотів, щоб це ти її псував?

— Я б її не псував, — сказав Анжель. — Я б до неї не торкався. Лише б цілував і голою загортав у білу тканину.

— Жінки зовсім не такі, — зазначив Анна. — Вони не знають, що існують інші речі. У всякому разі дуже мало хто з них знає. Це не їхня провина. Вони не наважуються. Вони не усвідомлюють, скільки всього можна робити.

— А що можна робити?

— Лежати на землі, — став перелічувати Анна. — Лежати на піску, щоб у голові було порожньо, а по тобі бігав легенький вітерець. Або ходити й розглядати все навколо й робити що-небудь, будувати кам’яні будинки для людей, робити для них автомобілі, давати їм світло чи будь-що, чим можна володіти, щоб вони могли нічого не робити й лежати на піску, на сонці з порожньою головою і спати з жінками.

— Ти то хочеш, — зауважив Анжель, — то не хочеш.

— Я хочу весь час, — відповів Анна, — але решту всього я теж хочу.

— Не псуй Рошель, — попросив Анжель.

Він молив, і голос його тремтів. Анна провів рукою по чолі.

— Вона сама себе псує, — сказав він. — Ти не можеш їй завадити. Крім того, коли я її кину, вона матиме дуже попсований вигляд, але якщо вона тебе полюбить, усе швидко відновиться. Майже так, як було спочатку. Проте тепер вона псуватиметься удвічі швидше, і ти цього не витримаєш.

— І що?.. — запитав Анжель.

— А те, що я не знаю, що тобі робити, — сказав Анна. — З часом вона псуватиметься зі швидкістю, що зростатиме в геометричній проґресії.

— Спробуй бути з нею нестерпним, — запропонував Анжель.

Анна засміявся.

— Я поки не можу. Я ще її люблю, люблю з нею спати.

— Замовкни, — попросив Анжель.

— Я піду закінчувати свої розрахунки, — сказав Анна. — Розтелепа ти. Скільки гарних дівчат навколо.

— Мені з ними нудно, — відповів Анжель. — У мене й так проблем вистачає.

Анна стиснув його плече своєю сильною рукою.

— Йди прогуляйся, — сказав він. — Провітрись. Подумай про щось інше.

— Я й хотів прогулятися, — відказав Анжель. — Це ти не захотів. Я не можу думати про щось інше. Вона так змінилася.

— Зовсім ні, — сказав Анна. — Просто тепер вона трохи краще знає, що треба робити в ліжку.

Анжель шморгнув носом і пішов геть. Анна сміявся. Потім відчинив двері й повернувся до свого кабінету.

II

Анжелеві ноги вгрузали в гарячий пісок, і він відчував, як піщинки бігають між пальцями, просочуючись крізь його плетені сандалії. У вухах все ще звучав Аннин голос і його слова, а перед очима стояло ніжне й свіже обличчя Рошель, що сиділа за друкарською машинкою в кабінеті Амадіса Дюдю: чітко прокреслені арки її брів і блискучі вуста.

Далеко перед ним перша чорна смуга падала без жодної зморшки, розрізаючи землю тьмяною лінією, прямою й неухильною, що щільно тяглася за синусоїдами дюн. Анжель ішов так швидко, як міг по цьому непевному ґрунту, втрачаючи по кілька сантиметрів на кожному кроці вгору, і скочувався на великій швидкості з круглих пагорбів. Він отримував фізичне задоволення від того, що відбитки його кроків будуть першими на цій жовтій стежці. Його біль потроху заспокоювався, його підступно всотала пориста чистота всього навколо, всепоглинальна присутність пустелі.

Темна смуга наближалася, піднімаючись блякло-голою стіною, ще привабливішою, ніж справжня тінь; адже це була радше відсутність світла, густа порожнеча, розпад тяглості, який ніщо не могло порушити.

Ще кілька кроків, і Анжель увійде в чорну зону. Стоячи біля підніжжя чорної стіни, він нерішуче простягнув руку. Рука зникла перед його очима, і він відчув холод іншого виміру. Не вагаючись, він увійшов до нього повністю, його відразу обгорнула темна вуаль. Він повільно

крокував. Йому було холодно; серце билося швидше. Попорпавшись у кишені, він витягнув пачку сірників і запалив один. Здавалося, що він загорівся, але ніч і надалі була глупою. Трохи злякавшись, він упустив сірника й став терти очі. Він знову ретельно провів фосфорною голівкою по шорсткій поверхні пачки. І почув шипіння сірника, що запалювався. Він поклав пачку в ліву кишеню й навпомацки навмання підніс вільний вказівний палець до тонкого пломеню тріски дерева. Обпікшись, він відсмикнув руку і впустив другого сірника.

Анжель обережно розвернувся й спробував знайти шлях до своєї вихідної точки. Йому здавалося, що він йде довше, ніж по дорозі сюди, а навколо ніяк не закінчувалася непроникна ніч. Він вдруге зупинився. Кров ще швидше забігала по його судинах, а руки були крижані. Він сів на землю: потрібно було заспокоїтися. Він засунув руки під пахви, аби зігрітися.

Він чекав. Інтенсивність ударів його серця потроху зменшувалася. Його члени зберігали відбиток рухів, зроблених відтоді, як він зайшов у темряву. Повільно, не поспішаючи, він зорієнтувався на місцевості й упевненими кроками рушив до сонця. Кілька хвиль потому він відчув дотик гарячого піску пустелі, що жовто й нерухомо палала перед його примруженими очима. Вдалечині він розгледів коливання повітря над пласким дахом готелю Барріцоне.

Анжель відійшов від стіни мороку й упав на податливий пісок. Перед його очима ірничка ліниво ковзала по довгій вигнутій травинці, обволікаючи її переливчастою плівкою. Анжель розвалився на піску, що пристосувався під кожну з частин його тіла. Цілковито розслабивши м’язи й мозок, він просто дихав, спокійно й печально.

III

Засідання

Щойно прийшовши, президент Урсус де Жанполан насупив брови, адже консьєржа не було на своєму посту. Проте він продовжив ходу й зайшов до зали засідань. Він знову насупив брови: навколо стола не було нікого. З’єднавши вказівний і великий пальці, він взявся за краєчок свого золотого годинника. Краєчок виявився ланцюжком з того ж металу, за який він і потягнув. Доволі дивна річ: цей безпомильний механізм показував ту саму годину, що й певний час тому, ту саму, що змусила Жанполана поспішити. Пояснивши таким чином узгоджену не за домовленістю, як він підозрював, відсутність консьєржа й членів Правління, президент пробіг зворотний шлях до лімузина й наказав своєму старанному водієві везти його будь-куди, аби тільки, не приведи Господи, ніхто не побачив, що президент Правління приїхав першим!

З втомленою ґримасою на губах консьєрж вийшов з вбиральні саме вчасно, щоб без зволікання дістатися великої шафи, де зберігалися колекції непристойних листівок. З втомленою ґримасою на губах, тремтячими руками й вологою ширінькою, адже це був його день. У цьому місці ще трохи крапало, віддаючи внизу хребта нерівномірними прострілами різної сили, від яких зводило його старі сідничні м’язи, задубілі від років сидіння на стільці.

У маленького песика, якого переїхав Агат Маріон, що завжди водив не дивлячись на дорогу, легені були незвичайного зеленого кольору. Пересвідчившись в цьому, спритний віник інженера дорожньої служби поспішив змести падаль у каналізаційний стік. Того відразу стало нудити, тому довелося перекрити рух на цій вулиці на кілька днів.

Незважаючи на різноманітні перешкоди, спровоковані як злими намірами людей чи предметів, так і невблаганними законами вірогідності, учасники наради таки зустрілися майже в повному складі біля дверей до зали засідань, куди вони й завітали після тертя долонями і обміну еякуляціями бризок слини, що є звичним ритуалом у цивілізованих суспільствах, хоча у спільнотах воєнізованих його замінили на піднесення долоні до скроні й клацанням підборами, що в останньому випадку відбувається в супроводі коротких вигуків, адресованих здалеку, що в сукупності дає підстави зробити висновок про високий рівень гігієни військових — враження, яке нам доведеться розвінчати, щойно трапиться побачити латрини воїнів, за винятком американських солдатів, які справляють нужду шеренгами й підтримують чистоту й постійний запах дезінфектора там, де ходять по-великому, як це заведено в деяких країнах, де переймаються про-паґандою і де їй щастить падати локшиною на вуха нелегконевірних недожителів, які легко ведуться на такі засоби, а так завжди і буває за умови, що цю пропаґанду провадять не наосліп, але враховуючи бажання, які виявляють служби розвідки, й такі орієнтири, як результати референдів, які щасливі уряди не втрачають нагоди згаяти на особливе щастя поселенців, якими вони керують.

Отже, нарада почалася. Бракувало лише одного учасника, якого щось затримало і який прийшов два дні потому, аби вибачитися, але консьєрж був невблаганним.

— Панове, слово надається нашому відданому секретареві.

— Панове, перед тим, як повідомити попередні результати перших тижнів робіт, через відсутність доповідача хочу зачитати звіт, отриманий, на щастя, вчасно з Екзопотамії. Потрібно віддати належне цій обачності, а надто завбачливості, адже ніхто з нас не убезпечений від несподіванок.

— Цілком з вами згоден!

— Про що йдеться?

— Ви чудово знаєте.

— А! Згадав!

— Панове, отже, вищезгаданий звіт.

— Незважаючи на різноманітні складнощі, завдяки зусиллям і винахідливості технічного директора Амадіса Дюдю вдалося встановити все потрібне обладнання, й немає потреби окремо підкреслювати самовідданість й жертовність, так само як сміливість і професійну майстерність технічного директора Дюдю, оскільки величезні труднощі, які постали перед ним, включно з удаваним боягузтвом і підступністю технічних виконавців, випадкових елементів і інженерів загалом, за винятком старшого бриґадира Арлана, свідчать про те, що це майже неможливе до виконання завдання було б не під силу будь-кому іншому, крім нього.

— Цілком згоден.

— Відмінний звіт.

— Щось я не вловив. Про що йдеться?

— Та ви чудово знаєте!

— А! Так! Передайте мені ваші листівки.

— Панове, трапилася обставина, стосовно якої неможливо було застосувати ні запобіжних, ні першочергових заходів; ідеться про існування в пустелі на траєкторії осі майбутньої залізниці деякого готелю під назвою «Готель Барріцоне». Наш директор Дюдю пропонує його експропріювати, а потім частково знести за допомогою найбільш відповідних засобів.

— Чи знаєте ви, що таке ірничка?

— Ця ситуація вражає!

— Мені здається, варто схвалити.

— Панове, почнімо голосування підняттям рук.

— Це ні до чого.

— Всі цілком згодні.

— Чудово, Барріцоне потрібно експропріювати.

— Панове, отже, Барріцоне буде експропрійовано. Наш секретар займеться потрібими формальностями. Зважаючи на те, що йдеться про підприємство, що становить суспільний інтерес, немає сумнівів, що потрібні формальності будуть значних масштабів.

— Панове, пропоную влаштувати вітальне голосування на адресу автора звіту, який вам щойно зачитали. Ним є ніхто інший, як наш технічний директор Амадіс Дюдю.

— Панове, думаю, ви будете цілком згодні адресувати Дюдю, як це запропонував наш видатний колеґа Маріон, вітальну ноту.

— Панове, згідно з деякими пунктами звіту поведінка співробітників, підпорядкованих Дюдю, виявилася одіозною. Думаю, буде слушно зменшити їм зарплату на двадцять відсотків.

— А зекономлену суму можна переказати на рахунок пана Дюдю як збільшення виплат на його переїзд.

— Панове, Дюдю, безумовно, відмовиться будь-що прийняти.

— Цілком з вами згоден.

— Тож ще й зекономимо.

— Арланові теж підвищувати не будемо?

— Це зовсім ні до чого. Для цих людей головна винагорода — їхнє чисте сумління.

— Але іншим знизимо, безумовно.

— Панове, усі ці рішення зафіксує секретар у протоколі засідання. Сподіваюся, порядок денний не викликає жодних заперечень?

— Що скажете про цю ситуацію?

— Вона приголомшує!

— Панове, засідання завершено.

IV

Бронза під руку з Атанагором крокували стежкою, що вела до готелю Барріцоне. У підземній ґалереї лишилися Бріс і Бертіль, що не хотіли підніматися на поверхню до того, як повністю розчистять величезну залу, яку відкрили кілька днів тому. Машини рили безперервно, відкриваючи щораз нові коридори й нові зали, що сполучалися між собою підземними вулицями з колонами обабіч. Там відкривалися цінні знахідки: шпильки для волосся, фібули з мила й кованої бронзи, вотивні статуетки з урнами й без, купи горщиків. Атиному молоткові не бракувало роботи. Проте археолог потребував відпочити й розвіятися, тож Бронза пішла з ним.

Вони піднімалися й спускалися пологим пагорбом, а сонце огортало їх золотим сяйвом. Їм було видно фасад готелю й червоні квіти з висоти дюни, звідки також відкривався вид на будівельний майданчик залізниці. Технічні виконавці метушилися навколо величезних стосів рейок і шпал. Серед них Бронза впізнала худенькі фігурки Дідіша й Олив, що бавилися на купі колод. Не зупиняючись, археологи дійшли до бару готелю.

— Привіт, Піпетко, — сказав Атанагор.

— Бон джорно, — привітався Піппо. — Стрижаєте бородетту о шостій годниці щоранковеґо?

— Ні, — відповів Атанагор.

— Хвойда цей ваший Бенедетто!.. — вигукнув Піппо. — Вам не соромно, патроне?

— Ні, — сказав Атанагор. — Справи посуваються?

— Бідуємо, — відказав Піппо. — Бідуємо так, що втрачаємо здоровий глузд. Інша річ, коли я був командиром шеренги землекопів траншей у Спа[38], оце треба було бачити!.. А тут!.. Самі рохки!..

— Хто-хто? — запитала Бронза.

— Рохки. Ну, свині!

— Налий-но нам випити, — попросив Атанагор.

— Я їм таку дипломатичну тяганію розведу, що відправляться вони в мене аж до Вершави, — не вгавав Піппо.

Він проілюстрував цю погрозу відповідним жестом: витягнув вперед праву руку з великим пальцем, притиснутим до долоні. Ата-нагор усміхнувся.

— Дай нам два «Турини».[39]

— Прошу, патроне, — сказав Піппо.

— Що вони вам зробили? — запитала Бронза.

— Ох, — відповів Піппо. — Хочуть висадити мою хатинку в повітря. Усе скінчено. Він мертвий.

Він став співати:

— Завидівши, що шер Ґійом, покине його з дня на день,

Вітторіо заслав його у Рим Відбити милого в Бюлень...

— Гарна пісня, — сказав археолог.

— Віддай їм Тренто і Трієст,

І навіть Третіно увесь.

Скажи, що його милому Вітторіо Усе це не вартує нічого.

У небі ероплан летить.

У ньому Ґабрієль Д’Аннунціо[40] сидить.

Виспівує, неначе пташенятко,

Chi va piano, той va sano[41]...

— Я десь це чув, — сказав археолог.

— Chi va sano va lontano.

Chi va forte va a la morte.

Evviva la liberta[42]!

Бронза аплодувала. Піппо горланив, видобуваючи останнє зі свого посереднього тенора. Почувся глухий стук у стелю.

— Що це? — запитав археолог.

— Е-е-е, це ще одна рохка! — відказав Піппо.

Виглядав він, як завжди, водночас розлючено й радісно. Він продовжив:

— Амаполіс Дюдю. Йому не подобається, коли я співаю.

— Амадіс, — виправила Бронза.

— Амадіс, Амаполіс, Амаду, чи це нам не до одного місця?

— А що це за історія з хатинкою? — запитав Ата.

— Це дипломатичні ходи цього Амаполіса, — відповів Піппо. — Хоче мене екстрадіювати... Дідько, як роззявить пащу, так і сипле словами, рохка! Каже, що для нього це передбачувано.

— Що? Експропріювати тебе? — уточнив Ата.

— Саме таке, — сказав Піппо. — Такий земний присуд.

— Тобі більше не треба буде працювати, — зазначив Ата.

— І що я маю робити під час цих їхніх канікул? — запитав Піппо.

— Випий з нами чарочку, — запропонував Ата.

— Дякую, патроне.

— Це твій готель залізниці заважає? — запитала Бронза.

— Так, — підтвердив Піппо. — Цій їхній клятій залізниці. Будьмо.

— Будьмо, — повторила Бронза, і всі троє спорожнили свої склянки.

— А Анжель вдома? — запитав Ата.

— Здається, він у своїй кімнаті, — відповів Піппо. — Проте я не певен. Просто мені так здається. Він усе креслить і креслить.

Він натиснув на кнопку за барною стійкою.

— Якщо він у себе, то зараз прийде.

— Дякую, — сказав археолог.

— Цей Амаполіс, — підсумував Піппо, — ще та рохка.

І він взявся наспівувати, витираючи склянки.

— Скільки я тобі винен? — запитав археолог, бачачи, що Анжель не спускається.

— Тридцять франків, — сказав Піппо. — Бідуємо.

— Прошу, — сказав археолог. — Підеш з нами подивитися на будівництво? Анжеля, схоже, нема.

— Ех! Я не можу! — відмовився Піппо. — Вони липнуть до мене, як мухи. Якщо я піду, вони все вип’ють.

— У такому разі до побачення, — сказав археолог.

— До побачення, патроне.

Бронза адресувала Піппо чарівну усмішку, і він став белькотати. Вона вийшла вслід за Атою, і вони попрямували до будівництва.

У повітрі стояв аромат квітів і смоли. Безжалісно скошені зелені трави було нагромаджено купами обабіч чогось на зразок дороги, прокладеної ґрейдерами; з жорстких стебел повільно витікали великі склянисті духмяні краплі, що скочувалися на пісок і ґлазу-рувалися жовтими зернятками. Шлях йшов згідно з трасуванням, наміченим машинами за вказівками Амадіса. Атанагор і Бронза з неясним смутком дивилися на купи пружних трав, з несмаком складених обабіч дороги, і на спустошену поверхню гладеньких дюн. Вони піднялися, потім спустилися, знову піднялися й нарешті побачили будівельний майданчик.

Голі по пояс, Карло й Марен, зігнуті під байдужим сонцем, вчепилися двома руками у крупнокаліберні пневматичні молотки. У повітрі лунав глухий тріск моторів і гарчання компресора, що працював на певній відстані. Вони працювали без перепочинку, напівзасліпле-ні потоками викидів піску, що липнув до їхньої вологої шкіри. Одну міру дороги вже вирівняли, і краї траншеї чітко й гостро височіли обабіч. Робітники розрізали дюну й стабілізували її на середньому рівні пустелі, який розрахували Анна й Анжель, ґрунтуючись на попередніх топографічних даних, але цей рівень виявився нижче за поверхню землі, по якій зазвичай ходять. Тому цю частину дороги довелося прокласти по дну котлована, зсипавши пісок купами обабіч.

Атанагор нахмурив брови.

— Мило тут буде!.. — промимрив він.

Бронза нічого не відповіла. Вони підійшли до двох робітників.

— Добрий день, — сказав археолог.

Карло підняв голову. Він був високим блондином з блакитними очима, налитими кров’ю так, що здавалося, ніби вони не бачать співрозмовника.

— Привіт!.. — промимрив він.

— Справа посувається... — оцінила Бронза.

— Твердо, — сказав Карло. — Земля тверда. Мов камінь. Тут лише верхній шар пісок.

— Це неминуче, — пояснив Атанагор. — Тут ніколи не буває вітру, тож пісок кам’яніє.

— А чому ж у такому разі не на поверхні? — запитав Карло.

— У шарах, куди проникає сонячне тепло, — пояснював Атана-гор, — не може відбуватися скам’яніння.

— А! — відгукнувся Карло.

Тепер Марен перестав копати.

— Якщо будемо зупинятися, — сказав він, — цей покидьок Арлан впаде нам на голову.

Карло знову ввімкнув свій пневматичний молоток.

— Ви що, самі мусите це все робити? — запитав Атанагор.

Йому доводилося кричати, щоб перебити пекельний гуркіт молотка. Довгий сталевий бур атакував пісок, здіймаючи ключі синюватого пилу; витривалі руки Карло стискали два горизонтальні руків’я з певним відчаєм.

— Самі. — сказав Марен. — Решта поїхала по баласт.

— Усі три вантажівки? — крикнув Атанагор.

— Так, — відповів у тон Марен.

У нього була каштанова волохата шевелюра, шерсть на грудях і обличчя спустошеної дитини. Його погляд відірвався від археолога й зупинився на молодій жінці.

— Це хто? — запитав він археолога, знову вимкнувши молоток.

— Мене звуть Бронза, — сказала вона, протягуючи йому руку. — Ми робимо ту саму роботу, що й ви, але під землею.

Марен усміхнувся й обережно потиснув енергійні пальці своєю сухою потрісканою долонею.

— Привіт, — сказав він.

Карло став рити далі. Марен з жалем поглянув на Бронзу.

— Нам не можна зупинятися через Арлана. Якби не це, пішли б випити по чарочці.

— А твоя дружина?.. — скрикнув Карло.

Бронза розреготалася.

— Вона така ревнива?

— Та ні, — відповів Марен, — вона чудово знає, що в мене серйозні наміри...

— А в тебе б інакше й не вийшло, — зазначив Карло. — Не надто багато вибору в цьому краї.

— Побачимося в неділю, — пообіцяла Бронза.

— Після меси, — додав, жартуючи, Марен.

— Тут не ходять до меси.

— Тут є відлюдник, — сказав Атанагор. — Теоретично, по неділях відлюдника будуть відвідувати.

— Хто таке сказав? — запротестував Марен. — Я б краще випив з цією крихіткою.

— Абат прийде вам усе пояснити, — сказав археолог.

— От дідько, — відгукнувся Марен, — я не люблю священиків.

— А що тобі ще робити? — зазначив Карло. — Будеш гуляти з дружиною й малими?

— Я теж не люблю священиків, — сказав Атанагор, — але цей не такий, як інші.

— Нехай так, — сказав Марен, — але він все одно в сутані.

— Він такий веселун, — сказала Бронза.

— Такі найнебезпечніші.

— Рухайся, Марене, — нагадав Карло, — а то цей покидьок Арлан впаде нам на голову.

— Ну то поїхали. — пробелькотів інший.

Пневматичні молотки знову взялися за свою брутальну перкусію, а пісок знову зафонтанував у повітря.

— До побачення, хлопці, — сказав Атанагор. — Випийте по келишку в Барріцоне й запишіть на мій рахунок.

Він пішов геть. Бронза помахала рукою Карло й Марену.

— До неділі! — сказав Марен.

— Заткни пельку! — прикрикнув Карло. — Ця дівчина не про твою честь!

— От старий бовдур, — сказав Марен.

— Та ні, — заперечив Карло, — він ще добрий молодець.

— Ну то молодцюватий старий бовдур, — сказав Марен. — Такі теж бувають.

— Терпцю на тебе не наберешся, — сказав Карло.

Він витер піт з обличчя зворотним боком руки.

Вони легко натискали на важкі маси. Компактні блоки відокремлювалися і обвалювалися перед ними, а пісок обпалював горло. Вуха робітників давно призвичаїлися до одноманітного гуркоту молотків, так що вони могли тихо перемовлятися й чути один одного. Зазвичай вони розмовляли під час роботи, щоб полегшити прикрощі праці, якій не було кінця. Тож Карло став мріяти вголос:

— Коли закінчимо...

— Ми не закінчимо.

— Пустеля колись закінчиться.

— Буде інша робота.

— Матимемо право трохи розслабитися.

— Зможемо перестати працювати.

— Нам дадуть спокій.

— Буде земля, вода, дерева й красуня.

— Припинити рити.

— Ми ніколи не закінчимо.

— Покидьок цей Арлан.

— Він нічого не робить, а заробляє більше.

— Ніколи нам такого не дочекатися.

— Може, і пустеля ніколи не закінчується.

Їхні витривалі пальці стискали руків’я, кров пересихала в їхніх жилах, а голоси більше неможливо було розчути: вони перетворилися на шепіт, стриманий стогін, заглушений гуркотом молотків; стогін танцював, дзижчав навколо спітнілих облич, виходячи з їхніх обпечених вуст. Під щільною тканиною їхньої засмаглої шкіри грали округлі вузлуваті горби м’язів, рухаючись, наче скоординовані звірі.

Очі Карло були напіврозплющені: у руках віддавалися всі рухи сталевого бура, тож він керував ним наосліп, інстинктивно.

За їхніми спинами відкривалася широка тінь виритого рову з грубо розрівняним дном, вони ж заглиблювалися чимраз далі в надра скам’янілої дюни. Коли їхні голови порівнялися з новою зарубкою, на одній з віддалених дюн промайнули два крихітні силуети археолога й помаранчевої дівчини. Потім за спинами в робітників відокремилися й завалилися підточені брили. Скоро доведеться зупинити роботи, щоб вибрати неймовірні нагромадження відкритого ґрунту; вантажівки ще не повернулися. Ритмічні удари сталевого поршня по стрижневі бура й свист повітря, що виходило назовні, відбивалися від стін котлована з нестерпною силою, проте ні Марен, ні Карло цього більше не слухали. Перед їхніми очима стелилися свіжі зелені простори, а в травах на них чекали голі міцні дівчата.

V

Амадіс Дюдю перечитав щойно отримане повідомлення зі штампом Головного штабу й за підписом двох членів Правління включно з президентом. Очі Дюдю зупинялися на певних словах, смакуючи, наче ґурман, а сам він уже почав складати в голові фрази, щоб вразити аудиторію. Треба буде зібрати всіх у великій залі готелю Барріцоне: що швидше, то краще. В будь-якому разі бажано після роботи. І заздалегідь перевірити, чи є в Барріцоне естрада. Додаток до листа стосувався самого Барріцоне і його готелю. Усі заходи втілюються швидко, коли ними опікується потужна організація. Плани залізниці було практично завершено, а баласту все ще не було. Водіїв вантажівок шукали безперестанку; час від часу від них приходили звістки, а іноді один з них зненацька з’являвся разом зі своєю вантажівкою й майже відразу зникав. Амадіс був дещо роздратований цією історією з баластом, але дорога все одно будувалася: на певній відстані від землі, на палях. Карло й Марен нічого не робили. На щастя, Арлан умів витиснути з них максимум: удвох у них виходило класти тридцять метрів дороги на день. Ще сорок вісім годин — і вони почнуть розрізати готель навпіл.

У двері постукали.

— Заходьте! — сухо кинув Амадіс.

— Бон джорно, — сказав Піпетка, заходячи.

— Добрий день, Барріцоне, — сказав Амадіс. — Маєте до мене розмову?

— Сі, — сказав Піппо. — Що це вони наробили, ці кляті залізничники, проклавши її прямісінько перед моїм готелем? Якого вона мені там здалася?

— Міністр саме підписав декрет про експропріацію стосовно вас, — сказав Амадіс. — Я збирався вам про це повідомити сьогодні ввечері.

— Це все дипломатичні історії й великі літери, — відказав Піппо. — Коли вони приберуть це все?

— Нам доведеться знести ваш готель, щоб посеред нього пройшла залізниця, — сказав Амадіс. — Я саме мав вас поінформувати.

— Що? — здивувався Піппо. — Зруйнувати знаменитий готель Барріцоне? А як же ті, що, скуштуваши мої спаґеті а-ля Болоньєзе, лишилися з Піпеткою на все життя?

— Шкода, — сказав Амадіс, — але декрет підписано. Вважайте, що готель реквізовано на користь держави.

— А як же я? — не вгавав Піппо. — Що мені тепер тут робити? Хіба знову стати бриґадиром копачів траншей, га?

— Ви отримаєте відшкодування, — сказав Амадіс. — Не відразу, звісно.

— Рохки! — пробелькотів Піппо.

Він повернувся спиною до Амадіса й вийшов, не зачинивши дверей. Амадіс нагадав про це:

— Зачиніть двері!

— А це більше не мої двері, — розлючено кинув Піпетка. — Самі зачиняйте!

І він пішов геть, бурмочучи лайки з південним резонансом. Амадіс подумав, що потрібно було реквізувати Піппо разом з його готелем, але це потребувало надто складної процедури, а формальності забрали б надто багато часу. Він встав, обійшов свій кабінет і зіштовхнувся ніс до носа з Анжелем, що зайшов без стуку й мав на те причину.

— Добрий день, пане, — сказав Анжель.

— Добрий день, — кинув Амадіс, не протягуючи йому руки.

Він завершив свій обхід і сів на місце.

— Зачиніть за собою двері, будь ласка, — сказав він. — Хочете зі мною поговорити?

— Так, — відповів Анжель. — Коли нам заплатять?

— Чому такий поспіх?

— Мені потрібні гроші, а зарплату мали видати три дні тому.

— Ви усвідомлюєте, що ми в пустелі?

— Ні, — заперечив Анжель. — У справжній пустелі немає залізниці.

— Це софізм, — виснував Амадіс.

— Хай так, — сказав Анжель. — 975-й приходить часто.

— Так, — погодився Амадіс, — але ж не можна довірити пересилку грошей божевільному водієві.

— Зате кондуктор не божевільний.

— Я з ним їздив, — сказав Амадіс. — Запевняю вас, що він ненормальний.

— Довго чекати? — запитав Анжель.

— Ви милий хлопець, — сказав Амадіс. — Маю на увазі, суто зовні. У вас... доволі приємна шкіра. Крім того, я вам розповім дещо, про що б ви мали дізнатися лише цього вечора.

— Чому ввечері, якщо ви мені розповісте зараз? — запитав Анжель.

— Я вам скажу, якщо ви будете справді милим хлопцем. Підійдіть ближче.

— Я вам не раджу до мене торкатися, — попередив Анжель.

— Подивіться на нього! Заводиться з півоберта! — вигукнув Амадіс. — Не будьте таким впертюхом.

— Це мені нічого не говорить.

— Ви молодий. У вас ще є час змінитися.

— Ви скажете те, що збиралися, чи мені йти? — запитав Анжель.

— Ну гаразд. Вам зменшили зарплату на двадцять відсотків.

— Кому вам?

— Вам, Анні, технічним виконавцям і Рошель. Усім, крім Арлана.

— Ну й покидьок цей Арлан! — промимрив Анжель.

— Якби ви виявили готовність піти мені назустріч, — сказав Ама-діс, — я б міг цьому зарадити.

— Але я і так йду вам назустріч, — сказав Анжель. — Я завершив свою роботу на три дні раніше за строк, який ви встановили, і я майже завершив розрахунки складників головного вокзалу.

— Я не наполягаю на тому, що маю на увазі під готовністю йти назустріч, — зазначив Амадіс. — Можете звернутися за поясненнями до Дюпона.

— Хто такий Дюпон?

— Археологів кухар, — сказав Амадіс. — Милий хлопець цей Дюпон, але ще та шльондра!

— А! Розумію, про кого ви.

— Ні, — заперечив Амадіс. — Ви плутаєте з Сальє. Сальє огидний.

— Проте... — сказав Анжель.

— Та ні. Сальє справді гидкий. Проте він був одружений.

— Зрозуміло.

— Ви заледве мене витримуєте, чи не так? — запитав Амадіс.

Анжель не відповів.

— Я і так знаю. Вам ніяково. Знаєте, я не маю звички звірятися невідомо кому, але зізнаюся вам, що я цілком усвідомлюю, що ви всі про мене думаєте.

— І що з того? — запитав Анжель.

— А те, що мені начхати, — відповів Амадіс. — Я педераст, і що ви тут вдієте?

— Я нічого й не збираюся вдіювати, — сказав Анжель. — У певному сенсі це навіть краще.

— Через Рошель?

— Так, — підтвердив Анжель, — через Рошель. Мене влаштовує, що ви до неї не залицяєтеся.

— Тому що я спокусливий? — запитав Амадіс.

— Ні, — сказав Анжель. — Ви жахливий, але ви начальник.

— Якось дивно ви її любите, — зазначив Амадіс.

— Я знаю, яка вона. Любов не заважає мені її бачити.

— Як ви можете любити жінку? — запитав Амадіс. Здавалося, він говорить сам до себе. — Це незбагненно! М’які в усіх місцях. І ці їхні вологі складки. Він здригнувся. — Жах.

Анжель розсміявся.

— Власне, — провадив Амадіс, — давайте так. Не попереджайте поки Анну про урізання зарплати. Кажу вам це конфіденційно. Як жінка чоловікові.

— Дякую, — відповів Анжель. — То ви не знаєте, коли привезуть гроші?

— Не знаю. Сам чекаю.

— Гаразд.

Анжель опустив голову, глянув на свої ноги, не побачив у них нічого особливого й знову підняв голову.

— До побачення, — сказав він.

— До побачення, — сказав Амадіс. — Не думайте про Рошель. Анжель вийшов, але відразу повернувся.

— А де вона?

— Я відправив її на зупинку 975-го за пошту.

— Добре, — сказав Анжель.

Він вийшов з кімнати, зачинивши двері.

VI

— Готово! — повідомив інтерн.

— Крутіть! — віддав команду Жуйрук.

Енергійним жестом інтерн запустив ґвинт з міцного дерева. Мотор чхнув, видав гидку відрижку, і ґвинт пішов у зворотний бік. В інтерна вирвався пронизливий крик, і він схопився лівою рукою за праву.

— Отак! — сказав Жуйрук. — Я ж вам казав пильнувати.

— Ім’я Господа! — кричав інтерн. — Ім’я Господа імені Господа дідькового імені! Як же воно жахнуло!

— Покажіть-но.

Інтерн простягнув руку. Ніготь на вказівному пальці був повністю чорний.

— Нічого страшного, — сказав Жуйрук. — Палець на місці. До наступного разу.

— Ой ні.

— Так-так, — відказав Жуйрук. — Тож пильнуйте.

— Але я пильную, — сказав інтерн. — Я ні на хвилинку не втрачаю пильності, це цей ім’я Господа дідькового імені мотор весь час зазіхає на мої лапки. Він мені в печінках сидить!

— Якби ви не зробили те, що ви зробили... — повчально мовив професор.

— Ох, знову цей стілець, скільки можна.

— Гаразд.

Жуйрук відступив, зібрався з силами й запустив інтернові прямісінько в щелепу.

— Ох!.. — простогнав той.

— Рука більше не турбує, чи не так?

— Р-р-р... — відгукнувся інтерн.

Здавалося, він готовий вкусити.

— Крутіть! — наказав Жуйрук.

Інтерн припинив ричати й заплакав.

— О ні! — вигукнув Жуйрук. — Досить! Ви весь час рюмсаєте, і немає цьому ні кінця ні краю! Це вже стає божевіллям. Дайте мені спокій і крутіть ґвинта... На мене ваші сльози більше не діють.

— Але вони ніколи й не діяли, — роздратовано зауважив інтерн.

— Саме так. Не розумію, як у вас вистачає нахабства наполягати.

— Ну гаразд, — здався інтерн. — Більше не наполягаю.

Він попорпався в кишені й видобув відразливого носовика. Жуй-рук втрачав терпець.

— Ви будете працювати чи дідько з вами?

Інтерн висякався й поклав носовичка назад до кишені. Після цього він боязко підійшов до мотора й підготувався запускати ґвинт.

— Давайте! — скомандував Жуйрук.

Ґвинт зробив два оберти, мотор раптом поплювався й запрацював, лаковані лопаті злилися в сірому вихорі.

— Збільшіть тиск, — сказав Жуйрук.

— Так я обпечуся! — запротестував інтерн.

— Ох, який ви... — поступився професор.

— Дякую, — сказав інтерн.

Він поправив маленький важіль.

— Зупиніть мотор! — віддав команду Жуйрук.

Повернувши штифт, інтерн перекрив доступ палива, і мотор завмер, непевно похитуючи своїм ґвинтом.

— Добре, — сказав професор. — А тепер підемо спробуємо на відкритому повітрі.

Інтерн зберігав набурмосений вираз обличчя.

— Давай-но! — закликав Жуйрук. — Побільше завзяття, дідько! Це не похорон.

— Поки ні, — уточнив інтерн, — але скоро до цього дійде.

— Беріть літак і ходімо, — сказав професор.

— Відправимо його у вільний політ чи прив’яжемо?

— У вільний, звісно. Інакше навіщо я приїхав у пустелю?

— Ніде я не почувався менш самотнім, ніж у цій пустелі.

— Припиніть жалітися, — сказав Жуйрук. — Знаєте, тут є гарна дівчина. Шкіра в неї чудернацького кольору, але про форми нічого поганого не скажеш.

— Справді? — зацікавився інтерн.

Здавалося, він ставав чимраз доброзичливішим.

— Звісно, — відгукнувся Жуйрук.

Інтерн підняв розкидані складники літака, які належало зібрати назовні. Професор задоволено оглянув кімнату.

— Хороша в нас тут маленька санчастинка вийшла, — сказав він.

— Так, — погодився практикант. — Для того, чим ми тут займаємося. У цій глушині ніхто не хворіє. Я потроху забуваю все, що знав.

— Так ви будете менш небезпечним, — запевнив Жуйрук.

— Я не небезпечний.

— Не всі стільці поділяють вашу думку.

Інтернове обличчя набуло королівськи-блакитного відтінку, а вени на скронях стали судомно пульсувати.

— Послухайте, — сказав він. — Ще слово про цей стілець, і я...

— Ви що? — глузував Жуйрук.

— Я вб’ю ще одного.

— Та скільки завгодно, — відказав Жуйрук. — Що мені до того? Ну ходімо.

Він вийшов, і його жовта сорочка освітила сходи горища достатньо, щоб не перечепитися на косих сходинках. Натомість інтерн не втратив нагоди звалитися, на щастя для літака, приземлившись на сідниці. Тож внизу він опинився майже одночасно з професором.

— Кмітливо, — сказав той. — Ви не могли скористатися ногами?

Вільною рукою інтерн потер постраждалі сідниці, іншою тримаючи крила й фюзеляж «Пінґа-903».

Вони спустилися до кінця, опинившися врешті на першому поверсі. За стійкою Піппо методично спустошував пляшку «Турина».

— Привіт! — сказав професор.

— Добрий день, патроне, — сказав Піппо.

— Як справи посуваються?

— Амаполіс викидає мене на вулицю.

— Не може бути!

— Він мене екстеріоризує. З великої літери. Направду.

— Він тебе експропріює.

— Ага, він так і казав, — підтвердив Піпетка. — Він мене екстеріоризує.

— Що робитимеш?

— Ех, не знаю я. Мені тепер хіба місце на смітнику лишається. Усе скінчено, складаю лапки.

— Але цей тип ще той ідіот, — сказав Жуйрук.

Інтерн демонстрував ознаки нетерпіння.

— Ми будемо запускати цей літак?

— Підеш з нами, Піпетко? — запропонував Жуйрук.

— Ех, та мені начхати на цей рохкий літак!

— У такому разі до побачення, — сказав Жуйрук.

— До побачення, патроне. Він прекрасний, мов вишня, цей ваш літак.

Жуйрук вийшов, а за ним й інтерн.

— Коли можна буде її побачити? — запитав він.

— Кого?

— Ту красуню.

— Ох, як же ви мені набридли, — сказав Жуйрук. — Ідемо запускати цей літак — і все на тому.

— От дідько, — не витримав інтерн. — Спершу ви мене зваблюєте спокусливими картинками, а потім гоп — і нічого нема. Який ви черствий!

— А ви?

— Я і так знаю, що я такий, — сказав інтерн. — Ми тут уже три тижні. І за весь цей час я цього не робив жодного разу, розумієте!

— Справді? — відказав Жуйрук. — Навіть з дружинами технічних виконавців? Що ж ви робите в санчастині ранками, поки я сплю?

— Я там того... — не завершив інтерн.

Жуйрук поглянув на нього, спершу не розуміючи, а потім розреготався.

— Овва! — вигукнув він. — Отже ви самі собі. Як кумедно!.. От чому у вас поганий настрій!..

— Ви так вважаєте? — трохи збентежено запитав інтерн.

— Звісно. Це дуже шкідливо.

— Отакої! — здивувався інтерн. — Отже, ви ніколи цього не робили, чи не так?

— Сам — ніколи, — відповів Жуйрук.

Інтерн замовк, бо перехоплювало віддих при підйомі на високу дюну. Жуйрук знову розреготався.

— Що таке? — запитав інтерн.

— Нічого. Просто я уявив, який у вас тоді мав бути вираз обличчя.

Він так сміявся, що аж звалився в пісок. З очей йому бризнули великі сльози, а голос здушився у тріумфальне завивання. Інтерн відвернувся з невдоволеним виглядом, поклав додолу складники літака й заходився, ставши на коліна, прилаштовувати їх один до одного. Жуйрук потроху заспокоювався.

— А ви все ж маєте поганий вигляд.

— Ви певні?

Інтерн непокоївся дедалі більше.

— Цілком певен. Знаєте, ви не перший.

— Я думав... — пробелькотів інтерн. Він втупився в крила й кабіну літака. — Тобто ви вважаєте, що інші вже це робили до мене?

— Безумовно.

— Це очікувано, я теж так думав, — сказав інтерн. — Але хіба в таких самих умовах? У пустелі, бо там нема жінок?

— Безсумнівно, — запевнив Жуйрук. — А ви думаєте, що символ святого Симеона Стовпника[43] означає щось інше? Ця його колона? Цей тип весь час переймався своєю колоною? Це ж очевидно! Ви ж студіювали Фройда, я припускаю?

— Та ні, — відповів інтерн. — Він давно застарів, зрозумійте! Тепер хіба розумово відсталі вірять у такі штуки.

— Це одне, — сказав Жуйрук, — а стовп — зовсім інше. Хай там що, а існують репрезентації й трансфери, як кажуть філософи, а також комплекси й витіснення, і онанізм теж — у вашому конкретному випадку.

— Зараз, очевидно, ви мені скажете, що я лише нещасний недоумок.

— Та ні, — сказав Жуйрук. — Ви не надто розумний, ото й усе. Це можна вибачити.

Тим часом інтерн прилаштував крила до фюзеляжу й зі смаком припасовував хвостове оперення. Він зупинився на мить, аби обміркувати Жуйрукові слова.

— Але ви? — запитав він. — Як ви це робите?

— Як я роблю що?

— Я не знаю.

— Це дуже туманне запитання, — сказав Жуйрук. — Я б навіть сказав, таке туманне, що межує з нетактовністю.

— Я не хотів вас образити, — запевнив інтерн.

— Ох, та це я знаю. Але у вас дар лізти не у свої справи.

— Мені було краще там, — сказав інтерн.

— Мені теж, — сказав Жуйрук.

— У мене хандра.

— Минеться. Це все пісок.

— Це не пісок. Мені не вистачає медсестер, інтернів, хворих.

— І стільців, чи не так? — в’їдливо додав Жуйрук.

Інтерн похитав головою, і вираз гіркоти плямами виступив на його обличчі.

— Ви все моє життя цим мені докорятимете?

— Це довго не триватиме, — відказав Жуйрук. — До старості ви не доживете. У вас надто шкідливі звички.

Інтерн завагався, відкрив був рота, але закрив, так нічого й не промовивши. Він узявся смикати циліндр і мотор. Жуйрук побачив, що інтерн підскочив і подивився на свою руку так само, як півгодини тому: велика діра кровила на його долоні. Він повернувся до Жуйрука. Він не плакав, але зблід, а губи його позеленіли.

— Він мене вкусив... — пробелькотів він.

— Що ще ви йому такого зробили? — запитав Жуйрук.

— Та нічого. — відповів інтерн і поставив літака на пісок. — Боляче.

— Покажіть, що там у вас.

Він простягнув руку.

— Дайте мені вашу хусточку, — сказав Жуйрук.

Інтерн подав свою огидну ганчірку, і Жуйрук сяк-так перев’язав йому руку, демонструючи ознаки підкресленої відрази.

— Ну як?

— Нічого, — сказав інтерн.

— Я сам його запущу, — сказав професор.

Він підібрав літак і спритно запустив мотор.

— Обхопіть мене за талію!.. — крикнув він інтернові, перекриваючи шум мотора.

Інтерн схопив його обома руками. Професор відреґулював вхідний клапан, і ґвинт закрутився так швидко, що краї лопатей стали забарвлюватися у тьмяно-червоний колір. Інтерн учепився в Жуй-рука, що хитався від лютого вихору, який підняла модель.

— Запускаю, — повідомив Жуйрук.

«Пінґ-903» вирвався, наче куля, й за кілька секунд зник з виду. Вражений студент послабив хватку й плюхнувся на землю. Він сидів, втупившись порожнім поглядом у точку, де щойно зник літак. Жуйрук шморгнув носом.

— Мені рука болить, — сказав інтерн.

— Розмотайте цю ганчірку, — звелів професор.

На долоні зяяла рана, навколо якої здіймалися зеленаві окрайці. У червоно-чорному центрі вже пінилися маленькі швидкі бульбашки.

— Овва!.. — вигукнув Жуйрук, схопивши інтерна за руку. — Негайно йдіть обробіть!..

Звівшись на м’які ноги, інтерн рушив чвалом. Так вони двоє бігли до готелю Барріцоне.

— А літак? — запитав інтерн.

— Схоже на те, що він працює, — відповів Жуйрук.

— Він повернеться?

— Думаю, так. Я його на це налаштував.

— Він дуже швидко літає...

— Так.

— Як він зупиниться?

— Не знаю. — відповів Жуйрук. — Я геть про це не подумав.

— Це все цей пісок. — сказав інтерн.

Вони почули різкий звук, і щось просвистіло в метрі над їхніми головами; потім трапилося щось на зразок вибуху й у віконному склі першого поверху прорізалася чітка дірка у формі «Пінґа». Зсередини чулося, як падають одна за одною пляшки й розбиваються об землю.

— Я вперед, — сказав Жуйрук.

Інтерн зупинився й провів поглядом чорний силует професора, що кулею збігав з пагорба. Яскраво-жовтий комір миготів над його старомодним рединґотом. Він відчинив двері й зник у готелі. Інтерн глянув на свою руку й рушив далі важкими непевними кроками.

VII

Анжель сподівався знайти Рошель і супроводити її до Амадісово-го кабінету. Він поспішав через дюни, швидко крокуючи на підйомах і збігаючи великими кроками на спусках. Його ноги заглиблювалися далеко в пісок з м’яким приглушеним шумом. Часом він наступав на пучок трав і чув хрускіт жорстких стебел і запах свіжої смоли.

Зупинка 975-го була розташована на відстані двох вимірів від готелю. Анжелевою ходою це були дрібниці. Він побачив на вершині дюни

Рошель, що поверталася. Він саме був у западині. Він хотів побігти, щоб піднятися на пагорб, але не зміг, тож вони перетнулися на півдорозі.

— Добрий день! — сказала Рошель.

— А я за вами.

— Анна працює?

— Думаю, так.

Настала мовчанка. Невдалий початок. На щастя, Рошель підвернула ногу й взяла за руку Анжеля, щоб урівноважити свою ходу.

— Не дуже-то зручно ходити по дюнах, — зауважив Анжель.

— Так, особливо на підборах.

— Ви завжди виходите на підборах?

— Ох, я не часто виходжу. Здебільшого я лишаюся в готелі з Анною.

— Ви дуже його любите? — запитав Анжель.

— Так, — відповіла Рошель. — Він неймовірний чистюля, чудово збудований і дуже здоровий. Я страшенно люблю спати з ним.

— Але інтелектуально... — не завершив Анжель.

Він намагався не думати про слова Рошель. Вона засміялася.

— Інтелектуально я отримую те, чого хочу. Коли закінчую працювати з Дюдю, мені не хочеться провадити інтелектуальні розмови!..

— Він ідіот.

— В будь-якому разі свою справу він знає, — сказала Рошель. — Запевняю вас, що стосовно роботи вчити його не треба.

— Негідник він.

— Він дуже милий з жінками.

— Він огидний.

— Ви думаєте лише про фізичний бік.

— Неправда. — відказав Анжель. — З вами — так.

— Ну скільки можна, — сказала Рошель. — Мені подобається з вами розмовляти. Мені подобається спати з Анною. І мені подобається працювати з Дюдю. Але я не можу навіть уявити, щоб я спала з вами. Це мені здається непристойним.

— Чому? — запитав Анжель.

— Ви надаєте цьому надто багато ваги.

— Ні, я надаю цьому ваги з вами.

— Не кажіть такого. Мені. це неприємно. і навіть трохи відразливо.

— Але я вас люблю, — сказав Анжель.

— Ну так, ви мене любите, звісно. Мені це приємно. Я вас теж люблю так, як любила б брата. Я вам це вже казала. Але я не можу з вами спати.

— Чому?

Вона коротко розсміялася.

— Після Анни, — сказала вона, — у мене є лише одне бажання — виспатися.

Анжель не відповів. Тягнути її було важко, адже її туфлі заважали йти. Він поглянув на її профіль. На ній був тонкий плетений светр, через який проступали верхівки її грудей, трохи ослаблих, але все ще звабливих. У неї була вульґарна лінія підборіддя, яку Анжель любив більше за будь-що на світі.

— Що вас примушує робити Амадіс?

— Він диктує мені листи й звіти. У нього завжди вистачає роботи для мене. Замітки про баласт, про технічних виконавців, про археолога, про що завгодно.

— Мені б не хотілося, щоб ви... — затнувся Анжель.

— Щоб я що?

— Нічого. Якщо Анна звідси поїде, ви поїдете з ним?

— Чому ви хочете, щоб Анна поїхав? Будівництво ще не скоро завершиться.

— Ох, — відповів Анжель. — Я не хочу, щоб Анна їхав. Але якщо він більше вас не любитиме?

Вона засміялася.

— Ви б так не казали, якби бачили.

— Я не хочу цього бачити, — мовив Анжель.

— Звісно, — сказала Рошель. — Це було б гидко. Ми не завжди чемно поводимося.

— Мовчіть! — попросив Анжель.

— Ви мене втомили. Ви завжди сумний. Це нестерпно нудно.

— Але я вас кохаю!.. — наголосив Анжель.

— Ну так. Ось це нестерпно нудно. Коли я набридну Анні, я дам вам знак. — Вона знову засміялася. — Ви ще довго в парубках ходитимете!..

Анжель не відповів. Вони підходили до готелю. Раптом почувся пронизливий свист і гуркіт вибуху.

— Що це? — розгублено запитала Рошель.

— Не знаю, — відповів Анжель.

Вони зупинилися й стали прислухатися. Навколо була лише всеосяжна велична тиша. Потім почувся непевний брязкіт скла.

— Щось трапилося... — сказав Анжель. — Ходімо швидше!..

Це був чудовий привід, щоб міцніше її обійняти.

— Лишіть мене. — сказала Рошель. — Ідіть подивіться, що там. Я вас лише затримую.

Анжель зітхнув і пішов, не обертаючись. Рошель обережно посувалася на своїх надто високих підборах. Стало чутно шум голосів.

Він побачив у заскленій стіні дірку з чіткими контурами. Земля була всипана шматочками скла. У залі метушилися люди. Анжель штовхнув двері й зайшов. Усередині були Амадіс, інтерн, Анна й лікар Жуйрук. Перед стійкою лежало тіло Жозефа Барріцоне. Йому бракувало верхньої половини голови.

Анжель підняв очі й побачив на протилежній до скляного фасаду стіні застряглий по саме шасі в цегляному муруванні «Пінґ-903». На його верхній лівій частині була маківка Піпетки, що повільно сповзала на загострений край крила й плюхнулася на підлогу з глухим ударом, пом’якшеним Піпетковим чорним кучерявим волоссям.

— Що тут трапилося? — запитав Анжель.

— Це все літак, — пояснив інтерн.

— Я саме збирався повідомити йому, що завтра ввечері технічні виконавці почнуть розчленовувати готель. Були заходи, які потрібно було втілити. Слухайте, ну це просто нестерпно!

Здавалося, він звертався до Жуйрука, а той нервово смикав свою борідку.

— Треба його перенести, — сказав Анна. — Допоможіть мені.

Він взяв тіло під пахви, а інтерн взявся за ноги. Задкуючи, Анна прямував до сходів. Він повільно піднімався, намагаючись тримати якомога далі від себе криваву голову Піппо. Інертне й податливе тіло провисало в їхніх руках, майже зачіпаючи сходи. Інтерн дуже страждав від болю в руці.

Амадіс оглянув залу. Він подивився на лікаря Жуйрука. Подивився на Анжеля. Нечутно наблизившись, Рошель зайшла до кімнати.

— А! — сказав Амадіс. — Нарешті ви тут. Була пошта?

— Так, — відповіла Рошель. — Що тут трапилося?

— Нічого, — відказав Амадіс. — Нещасний випадок. Ходімо. Маю надиктувати вам термінові листи. Решту вам пояснять потім.

Він швидко закрокував до сходів. Рошель пішла за ним. Анжель не відривав погляду, поки її було видно, потім перевів очі на чорну пляму під стійкою. Одне з білих шкіряних крісел було забризкане хаотичними краплями в довільному порядку.

— Ходімо, — сказав професор Жуйрук.

Вони лишили двері відчиненими.

— Це була модель літака? — запитав Анжель.

— Так, — відповів Жуйрук. — Вона добре літала.

— Аж занадто, — зауважив Анжель.

— Та ні, не занадто. Залишаючи свій медкабінет, я розраховував знайти тут пустелю. Звідки я міг знати, що посеред пустелі є ресторан?

— Це збіг, — сказав Анжель. — Ніхто вас ні в чому не винуватить.

— Ви вважаєте?.. — запитав Жуйрук. — Я вам поясню. Ті, хто ніколи не робив зменшених моделей, вважають, що моделювання — це радше розвага для дітей. Але це не зовсім так. Це не лише розвага. Ви цим ніколи не займалися?

— Ні.

— У такому разі ви не зрозумієте. В моделюванні точно є щось п’янке. Бігти за моделлю, що прямо перед вами повільно злітає, крутиться, трохи тремтячи, навколо вашої голови, така неповоротка і незграбна, але літає... Я думав, що «Пінґ» літатиме швидко, але не щоб аж так. Це все мотор.

Він раптом замовк.

— Я не подумав про інтерна.

— Ще один нещасний випадок? — запитав Анжель.

— Його вкусив мотор, — відповів Жуйрук. — А я дав йому піднімати тіло Піппо. Він зробив це автоматично.

Вони повернули назад.

— Маю піти його полікувати. Почекаєте на мене? Я не баритимуся.

— Чекаю, — погодився Анжель.

Спортивною ходою професор побіг, і Анжель бачив, як він зайшов до готелю.

Блискучі й живі, квіти гепатролів широко відкривалися під жовтою скатертиною світла, що звалилося на пустелю. Анжель сів на пісок. Йому здавалося, що він живе в уповільненому режимі. Він шкодував, що не допоміг інтернові нести Піппо.

З його місця було чутно приглушені удари важких молотів Марена й Карло, що вбивали у масивні шпали скоби з загнутим кінцем для закріплення рейок. Час від часу одна з залізних мас ударялася об сталеву рейку, вибиваючи з неї довгий вібраційний крик, що пронизував груди. Десь ще далі було чутно веселий сміх Дідіш і Олив. Для різноманітності вони шукали ірнички.

Рошель — шльондра. Хоч з якого боку подивися. І груди її... дедалі більше обвисають. Анна їх геть спотворить. Розтягне. Розімне. Вичавить. Лишаться дві половинки шкірки лимона. У неї все ще гарні ноги. Перше, що.

Він зупинився й став думати на 45 градусів лівіше. Не було жодного сенсу в тому, щоб складати обсценні коментарі щодо дівчини, яка, по суті, лише дірка з волоссям навколо і яка. Ще 45 градусів, тому що попередніх виявилося недостатньо. Треба схопити її й зірвати все, що на ній, і вчепитися в її спину нігтями, аби й собі попсувати. Правда, коли Анна випустить її зі своїх рук, там уже й так не буде до чого докладати зусиль. Вона буде вже й так зіпсована, зів’яла: синці під очима, судинна сітка на шкірі, м’язи, що втратили тонус, — покористована, брудна, роздовбана. Дзвін і його повислий язичок. Простір між ними. Більше нічого свіжого. Більше нічого нового. Якби мати її перед Анною. Першого разу. В неї був запах нового. Це могло б трапитися, приміром, після того, як його затягнули до того танцювального клубу. В автівці на зворотному шляху обхопити її випадково за талію. Аварія, вона злякалася б. Вони щойно переїхали Корнеліуса Онта, що валявся тепер на тротуарі. Він щасливий, бо не поїде до Екзопотамії. І щоб побачити, пані та панове, як чоловік цілує жінку, досить повернути голову; чи сісти в потяг саме в цю мить, коли чоловік цілує жінку, адже він весь час її цілує, торкається руками її тіла й шукає на ньому аромат жінки. Але не лише в чоловікові річ. Від цього виникає відчуття неможливого, й досить завершити життя, лежачи на животі на чомусь для спання й пускати слинку, звісивши голову, до кінця своїх днів. Припущення позбавлене сенсу, адже ніякої слини для цього не вистачить. Між іншим, пускати слину з опущеною головою має заспокійливу дію, й люди надто мало часу приділяють цьому. Варто зауважити на їхній захист...

Немає жодного сенсу в тому, щоб складати обсценні коментарі щодо дівчини, яка.

Професор Жуйрук дав легенького стусана Анжелеві по голові. Той здригнувся.

— А інтерн? — запитав він.

— М-м-м... — сказав Жуйрук.

— Що?

— Почекаю до завтрашнього вечора, а тоді відріжу йому руку.

— Аж до такої міри?

— Жити можна й з однією рукою, — сказав Жуйрук.

— Тобто без однієї руки, — уточнив Анжель.

— Так, — погодився Жуйрук. — Якщо розвинути цю тезу, взявши до уваги певні фундаментальні гіпотези, можна навчитися жити навіть і геть без тіла.

— Це неприйнятні гіпотези, — сказав Анжель.

— В будь-якому разі, — додав професор, — хочу вас попередити, що мене скоро кинуть за ґрати.

Анжель звівся. Вони знову віддалялися від готелю.

— Чому?

З внутрішньої лівої кишені професор Жуйрук дістав маленький записник і розгорнув його на останній сторінці. Там двома колонками вишикувалися імена. У лівій було на одне ім’я більше, ніж у правій.

— Дивіться, — сказав професор.

— Це список ваших хворих? — запитав Анжель.

— Так. У лівій колонці ті, кого я вилікував. А праворуч ті, хто помер. Поки ліворуч імен більше, я ходжу на волі.

— Як це?

— Я маю на увазі, що можу вбивати людей у межах кількості тих, кого я вилікував.

— Ви отак просто знічев’я їх вбиваєте?

— Так, звісно. Я щойно вбив Піппо, тож рахунок саме зрівнявся.

— То у вас запас був невеликий!

— Після смерті одного з моїх хворих, — розповідав Жуйрук, — два роки тому в мене трапилася неврастенія, тож я порішив чимало народу. По-дурному вийшло, я навіть цим ніяк не скористався.

— Але ви б могли знову лікувати й жити спокійно, — порадив Анжель.

— Тут ніхто не хворіє, — мовив професор. — Я ж собі хворих не вигадаю. Крім того, я не люблю медицину.

— А інтерн?

— Це теж моя провина. Якщо я його вилікую, мені його не зарахують. Проте якщо він помре...

— Натомість рука не рахується?

— Ох, ні, у жодному разі! — відповів професор. — У всякому разі просто рука — ні!

— Зрозуміло, — сказав Анжель і додав: — Чому ж вас таки посадять?

— Такий закон. Ви мали б знати.

— Знаєте, — провадив Анжель. — Загалом ніхто нічого не знає. Навіть люди, які мали б знати, тобто ті, хто вміє маніпулювати поняттями, їх обробляти і подавати їх так, ніби там є ориґінальна думка, ніколи не поновлюють фонду своїх ідей для мас. Як результат їхній спосіб висловлювання завжди на двадцять років випереджає предмет висловлювання. Внаслідок цього в них неможливо нічого навчитися, бо все в них зводиться до слів.

— Не варто занурюватися у філософські теорії, щоб пояснити мені, що ви не знаєте закону, — сказав професор.

— Безумовно, — погодився Анжель, — але треба ж десь прилаштувати ці рефлексії. Якщо йдеться саме про рефлексії. Як на мене, я схильний вважати їх простими рефлексами здорового індивіда, схильного констатувати.

— Констатувати що?

— Констатувати, об’єктивно й без упереджень.

— Можете додати: без буржуазних упереджень, — зауважив професор. — Так кажуть.

— Охоче, — погодився Анжель. — Отож індивіди, про яких ідеться, так довго й ґрунтовно вивчали форми думки, що ці форми затуляють від них думку як таку. А ткни їх у це носом, вони відразу закриють вам очі черговим зразком форми. Вони збагатили форму як таку численними складниками й вигадливими механічними застосунками й тепер намагаються поставити її на місце думки, фізична природа якої — рефлекторного, емоційного й сенсорного типу — цілком від них вислизає.

— Я нічогісінько не зрозумів, — сказав Жуйрук.

— Це як джаз, — пояснив Анжель. — Транс.

— Починаю здогадуватися, — сказав Жуйрук. — Ви маєте на увазі: так само як лише певні індивіди чутливі до цього, а інші — ні.

— Так, — підтвердив Анжель. — Це дуже цікаво бачити, коли перебуваєш у трансі, як люди продовжують говорити, маніпулюючи формами. Тобто коли відчуваєш думку. Як щось цілком матеріальне.

— Ви дуже туманно висловлюєтеся, — сказав Жуйрук.

— Я і не намагаюся бути зрозумілим, — відказав Анжель. — Страшенно нудно намагатися отак висловити словами щось, що ти ясно відчуваєш. Крім того, мені абсолютно наплювати, поділятимуть інші мою думку чи ні.

— З вами не посперечаєшся, — сказав Жуйрук.

— Думаю, що так — не посперечаєшся, — погодився Анжель. — Але врахуйте як пом’якшувальну обставину той факт, що я це вперше за весь час наважився на щось у цьому жанрі.

— Ви самі не знаєте, чого хочете, — резюмував Жуйрук.

— Коли я відчуваю задоволення в руках і ногах, — пояснював Анжель, — коли я можу бути м’яким і розслабленим, наче мішок з висівками, я знаю, що я маю те, чого хочу, тому що тоді я можу уявити собі, як це мало б бути.

— Ви мене зовсім збили з пантелику, — сказав Жуйрук. — Іманентна, імпліцитна, імперативна загроза, об’єктом якої я наразі є, не є за єством своїм — перепрошую за алітерацію — станом, далеким від нудоти, що межує з комою, в якому перебуває мій кістяк сорокарічного бороданя. Краще б ви поговорили зі мною про щось інше.

— Якщо я говоритиму про щось інше, — сказав Анжель, — я стану говорити про Рошель, і це оберне на попіл будівлю, яку я з такими болісними зусиллями зводив останні кілька хвилин. Бо мені хочеться шпокати Рошель.

— Ну звісно, — нарешті збагнув бодай щось Жуйрук. — Мені теж. Я маю намір зробити це після вас, якщо вам це не здається незручним і якщо поліція лишить мені досить часу.

— Я кохаю Рошель, — сказав Анжель. — Вірогідно, через це я робитиму дурниці. Бо з мене вже майже досить. Моя система надто досконала, щоб коли-небудь бути реалізованою: крім того, це ніяк не передати словами. Тож мені доведеться все втілювати самому, а люди ніяк цьому не сприятимуть. Як наслідок, хоч які б дурниці я творив, це не матиме значення.

— Яка система? — запитав Жуйрук. — Ви мене сьогодні буквально збиваєте з пантелику.

— Моя система розв’язання всіх проблем, — пояснив Анжель. — Я справді знайшов розв’язання для всього. Вони ідеальні й дуже продуктивні, але я єдиний їх знаю і не маю часу ділитися ними з іншими, бо страшенно зайнятий. Я працюю й кохаю Рошель. Розумієте?

— Люди якось встигають набагато більше за вас, — зауважив професор.

— Так, — не став заперечувати Анжель, — але ж потрібно ще час, щоб лежати на землі горілиць і пускати слинку. Я скоро цим займуся. Я багато чекаю від цього заняття.

— Якщо завтра приїдуть мене ув’язнювати, потурбуйтеся про інтерна, — попросив Жуйрук. — Перед від’їздом я відріжу йому руку.

— Але вас поки що не можуть ув’язнити, — зауважив Анжель. — У вас є право на ще один труп.

— Іноді вони ув’язнюють заздалегідь, — відповів професор. — Нині закони сходять на манівці.

VIII

Абат Малжан долав стежку великими кроками. Він тягнув важезну торбу й недбало крутив за мотузку свій требник, як то роблять бурсаки з чорнильницями. Крім того, щоб улестити власний слух (а також щоб освятити себе), він співав старий релігійний гімн:

Мишка-зеленав-ка

Бігла в травичці,

Я впіймав її за хвостика,

Показав паничці.

А пани давай вмовляти:

«Вмочи-но в олійку,

А потім у водичку

— Вийде равлик гаряченький,

У ложечці скрючений.

Хоч де б то було,

За дві щоки умнемо І нікому не дамо».

Абат відбивав такт енергійними ударами підборів, підкреслюючи традиційні акценти мелодії. Внаслідок цих дій йому здавалося, що фізичний стан у нього задовільний. Траплялися миті, коли пучок гострих трав посеред дороги чи злісний колючий spinifex дряпали під сутаною його литки. Але хіба то варте уваги? Аніскільки. Абат Малжан і не таке бачив, милостивий Всевишній.

Він помітив, як кіт прокрокував з лівого боку на правий, і абат здогадався, що наближається до мети. Раптом він несподівано опинився посеред Атанагорового табору. І навіть посеред Атанагоро-вого намету, де той саме працював, страшенно зайнятий одним зі своїх стандартних ящиків, що відмовлявся відкриватися.

— Привіт! — сказав археолог.

— Привіт! — озвався абат. — Що ви робите?

— Намагаюся відкрити ящик, але нічого не виходить, — відповів Атанагор.

— Ну то й не відкривайте, — порадив абат. — Не тратьте, куме, сили.

— Та це лише фасиновий ящик.

— А що таке фасин[44]?

— Суміш така, — відповів археолог. — Довго пояснювати.

— Ну то не пояснюйте, — сказав абат. — Що у вас нового?

— Цього ранку помер Барріцоне.

— Magni nominis umbra... — сказав абат.

— Jam proximus ardet Ucalegon[45]...

— О! Не варто вірити в знамення, — завважив Малжан. — Коли його віддаватимуть піску?

— Сьогодні ввечері чи завтра.

— Прийдемо, — сказав абат. — До зустрічі.

— Хвилинку, я з вами, — сказав археолог.

— Чарочку на посошок? — запропонував Малжан.

— «Куантро» будете?

— О ні!.. Я дещо прихопив з собою.

— У мене ще є зитон,[46] — запропонував археолог.

— Дякую... Давайте без церемоній.

Малжан розв’язав ремені своєї торби й після недовгих пошуків явив світу флягу.

— Ось, — сказав він. — Скуштуйте.

— Після вас. Малжан послухався й зробив великий ковток. Потім передав ємність археологові. Той підніс шийку фляжки до вуст, закинув голову, але майже відразу випрямився.

— Там нічого не лишилося. — сказав він.

— Це мене не дивує. Вічно я такий, — констатував абат. — П’яничка й базіка. та ще й ненажера.

— Не надто й хотілося, — відказав археолог. — Я міг і прикинутися.

— Тепер уже байдуже, — сказав абат. — Я заслужив на покарання. Скажіть, скільки срібних брязкалець у скриньці поліцейського?

— Що ви називаєте скринькою з брязкальцями? — запитав археолог.

— Слушно, — збагнув Малжан. — Ви маєте повне право поставити мені це запитання. Це такий у мене образний вислів, аби описати кулі 7,65 мм калібру, якими заряджають поліційний еґалізатор.

— Це відповідає моїй спробі трактування, — зазначив археолог. — Гаразд, скажімо, двадцять п’ять.

— Дідько, це занадто! — вигукнув абат. — Скажіть, три.

— Хай буде три.

Малжан витягнув свою вервицю й тричі повторив текст з такою швидкістю, що поліровані намистини задимились між його моторними пальцями. Він поклав вервицю назад до кишені й став метляти руками в повітрі.

— Пече!.. — вигукнув він. — Справу зроблено. Крім того, мені наплювати на всіх.

— Ох, ніхто вам не ставить це у провину, — запевнив Атанагор.

— Добре мовите, — сказав Малжан. — Ви добре вихована людина. Велика насолода зустріти співрозмовника свого рівня посеред пустелі, серед пісків і липких ірничок.

— І елімів,[47] — додав археолог.

— Ах, так! — сказав абат. — Це жовті равлики? До речі, як там ваша молода подруга з прекрасними грудьми?

— Вона майже не виходить, — відповів археолог. — Риє землю разом зі своїми братами. Справа посувається. А от еліми це не равлики. Це радше трави.

— Тобто ми їх не побачимо? — запитав абат.

— Не сьогодні.

— Але навіщо вона приїхала сюди? — гадав Малжан. — Красуня, неймовірна шкіра, чудове волосся, а через її бюст можна від церкви відлучати. Крім того, розумна й міцна, наче худобина, а ніколи її не видно. Вона хоч не спить зі своїми братами?

— Ні, — сказав археолог. — Мені здається, їй подобається Анжель.

— І? Я можу їх повінчати, якщо хочете.

— Він думає лише про Рошель, — сказав археолог.

— Вона мені не приглянулася. Надто розгодована.

— Так, — погодився Атанагор, — але він її любить.

— Він справді її любить?

— Визначити, чи він справді її любить, було б цікавим завданням.

— Як він може продовжувати її любити, знаючи, що вона спить з його другом? — дивувався Малжан. — Я з вами це все обговорюю, тільки не подумайте, що це через цікавість, продиктовану репресованою сексуальністю. Я теж збуджуюся, як маю вільний час.

— Не маю жодних сумнівів, — сказав Атанагор. — Не виправдовуйтеся. Насправді я вважаю, що він справді її любить. Маю на увазі, любить до такої міри, що продовжує бігати за нею, хоча жодної надії нема. Аж до того, що не цікавиться Бронзою, якій тільки цього і треба.

— Ого-го-го! — вигукнув Малжан. — Так він, певно, само-вдовольняється?

— Само що?

— Самовдовольняється. Перепрошую, це клерикальний жарґон.

— Я. Ах! Так! Я зрозумів, — збагнув Атанагор. — Не думаю, що він самовдовольняється.

— У такому разі, — провадив Малжан, — слід було б влаштувати так, щоб він переспав з Бронзою.

— Було б добре, — схвалив ідею Атанагор. — Вони обоє такі кумедні.

— Треба привести їх побачитися з відлюдником, — запропонував абат. — Справді, його святе діяння справляє ще те враження. Ой, дідько! Знову! Тим гірше. Нагадайте мені пізніше перебрати кілька разів вервицю.

— Що трапилося? — запитав археолог.

— Я безперестанку богохульствую, — сказав Малжан. — Утім це не дуже важливо. Я скоро реабілітуюся. Повертаючись до наших баранів, хочу вам сказати, що відлюдникова вистава досить цікава.

— Я ще не бачив, — сказав археолог.

— На вас це не справить великого враження, — зазначив абат. — Ви старий.

— Це так, — погодився археолог. — Мене більше цікавлять речі й спогади про минуле. Проте вид двох молодих, гарно складених істот у простих і природних позах, звісно, не викликає в мене відрази.

— Ця негритянка. — сказав Малжан і затнувся.

— Що вона?

— Вона. дуже здібна. Дуже гнучка, маю на увазі. Вам нескладно було б поговорити зі мною про щось інше?

— Зовсім ні, — погодився археолог.

— Я починаю нервувати, — сказав Малжан. — Я не хочу надокучати вашій юній подрузі. Поговоріть зі мною, приміром, про велику склянку холодної води, яку виливають за комір, чи про тортури киянкою.

— Що таке тортури киянкою?

— Дуже популярні серед індіанців, — розповідав абат. — Вони полягають в тому, що мошонку винного злегка притискають до дерев’яної плахи так, щоб виступили залози, а потім по них дубасять дерев’яною киянкою. Ой-ой-ой! Ой-ой-ой!.. — додав він, крутячись на місці. — Як це має бути боляче!

— Образно ви це описали, — сказав археолог. — Це мені нагадує інший...

— Не продовжуйте. — попросив абат, зігнувшись навпіл. — Я вже цілком заспокоївся.

— Чудово, — сказав Атанагор. — Можемо йти?

— Як? — здивувався абат. — Хіба ми ще не пішли? Дивовижно, який ви балакучий.

Археолог розреготався, зняв свого колоніального шолома й повісив його на цвях.

— Готовий іти за вами, — сказав він.

— Одна гуска, дві гуски, три гуски, чотири гуски, п’ять гусок, шість гусок!.. — перерахував абат.

— Сім гусок, — завершив археолог.

— Амінь! — виголосив Малжан.

Він перехрестився й перший вийшов з намету.

ІХ

— То ви кажете, що це еліми? — запитав абат Малжан, вказуючи на трави.

— Саме це ні, — зауважив археолог, — але он там еліми теж є.

— Це абсолютно марне знання, — зазначив абат. — Навіщо знати назву, якщо й так зрозуміло, про яку річ ідеться.

— Це зручно для розмови.

— Для цього досить дати предметові інше ім’я.

— Можна, звісно, — погодився археолог, — але в такому разі всі речі мали б щоразу іншу назву залежно від того, до кого зверталися б.

— Ви склали солецизм, — відказав абат. — Не «від того, до кого зверталися б», а «того, кого навертали б».

— Зовсім ні, — заперечив археолог. — По-перше, це типовий варваризм, а по-друге, це зовсім не те, що я хотів сказати.

Вони прямували до готелю Барріцоне. Абат безцеремонно взяв Атанагора під руку.

— Хочеться вам вірити... — сказав абат. — Але мене це дивує.

— Це у вас конфесійна деформація.

— Перейдімо до іншої теми, як там ваші розкопки?

— Ми просуваємося дуже швидко, йдучи по курсовій лінії.

— А за якими орієнтирами вона проходить?

— Ох. — відповів археолог. — Складно сказати. Подивимося.

Він замислився.

— Вона проходить десь недалеко від готелю.

— А мумій ви знайшли?

— Ми їх їмо щоразу, як сідаємо за стіл. Нам смакує. Їх, у принципі, непогано приготовано, але частенько забагато спецій.

— Я якось куштував мумій. У Долині царів,[48] — розповідав абат. — Це там фірмова страва.

— Вони їх там виготовляють. А наші автентичні.

— Ненавиджу м’ясо мумій, — сказав абат. — Здається, навіть ваша нафта мені краще смакує.

Він відпустив руку Атанагора.

— Перепрошую, одну хвилинку.

Археолог побачив, як абат узяв розбіг і здійснив подвійне сальто в повітрі. Він приземлився на руки й рушив колесом. Сутана майоріла навколо нього, липла до ніг, обрисовуючи шишки на масивних литках. Зробивши з дюжину обертів, він зупинився в стійці на руках і раптом став на ноги.

— Мене виростили евдисти, — пояснив абат археологові. — Виховання в них суворе, але корисне для душі й тіла.

— Я шкодую, що не обрав релігійну кар’єру, — сказав Атанагор. — Дивлячись на вас, я починаю усвідомлювати, що втратив.

— Ви й так досягли успіху, — відказав абат.

— Відкрити курсову лінію у моєму віці... — мовив археолог. — Це надто пізно.

— Нею скористається молоде покоління.

— Безсумнівно.

З височини, на яку вони саме видерлися, відкрився вид на готель Барріцоне. Прямісінько перед ним, блискуча й нова, сяяла піднята на палях залізниця. Обабіч здіймалися два великі піщані насипи, а край дороги губився за однією з дюн. Технічні виконавці закінчували вбивати у шпали останні скоби; кожному ударові молотка передував спалах на металі, після якого було чутно удар.

— Вони збираються розрізати готель!.. — вигукнув Малжан.

— Так. розрахунки засвідчили, що це потрібно.

— Яка дурниця! — сказав абат. — У цьому краї не так багато готелів.

— Я те саме подумав, — сказав археолог, — але це ідея Дюдю.

— Я б міг легко вигадати гру слів з ім’ям Дюдю, — сказав абат, — але склалося б враження, що вибір його імені не випадковий. З моєї позиції можу сказати, що це не той випадок.

Вони замовкли, бо шум став нестерпним. Жовто-чорне таксі трохи пересунули, аби пропустити дорогу. Гепатролі досі квітли з таким самим надміром. Над пласким дахом готелю, як завжди, піднімалися брижі. А пісок лишався піском, тобто жовтим, розсипчастим і привабливим. Що ж до сонця, воно сяяло без змін, а за будівлею ховалася від погляду двох чоловіків межова зона чорноти й холоду, що мертвотною матовістю простягалася від краю до краю, допоки видно оку.

Карло й Марен перестали стукати, спершу щоб дати пройти абатові й Атанагору, а потім тому, що на сьогодні роботу було зроблено. Перед тим як продовжувати, потрібно було знести частину готелю, але спершу винести звідти тіло Барріцоне.

Опустивши свої важкі молоти, робітники повільно покрокували до складених стосами рейок і шпал, аби тим часом підготувати монтаж наступної секції. Профілі ґраційних підйомних механізмів з тонкої сталі вирисовувалися на тлі купи матеріалів, розрізаючи небо на прокреслені трикутники чорноти.

Робітники видерлися на насип, допомагаючи собі руками, бо схил був крутий, і спустившись з протилежного боку, зникли з поля зору абата і його супутника.

Останні зайшли до головної зали готелю, і Атанагор зачинив за собою скляні двері. Всередині було спекотно; запах медикаментів спускався зі сходів, накопичувався на рівні підлоги, забиваючись у доступні закутки й закапелки. У кімнаті не було ні душі.

Вони підняли голови й почули кроки на горішньому поверсі. Абат попрямував до сходів і піднявся, археолог пішов за ним. Від тамтешнього запаху нудило. Атанагор намагався не дихати. Вони опинилися в коридорі другого поверху й пішли на голос, що привів їх до кімнати, де лежало тіло. Вони постукали, і їм дозволили ввійти.

Те, що залишилося від Барріцоне, помістили у великий ящик, що якраз підійшов за розміром, адже нещасний випадок трохи вкоротив італійця. Решта черепа прикривала йому обличчя, закриваючи обличчя купою чорного кучерявого волосся. У кімнаті був Анжель, що розмовляв сам до себе й замовк, побачивши сторонніх.

— Добрий день! — сказав абат. — Як справи?

— Так-сяк... — відповів Анжель, тиснучи руку археологові.

— Мені здалося, ви розмовляли, — зауважив абат.

— Я боюся, що він знудиться, — відповів Анжель. — Намагаюся щось йому розповідати. Не думаю, що він мене чує, але від цього йому має бути спокійніше. Це був славний чолов’яга.

— Гидкий з ним трапився інцидент, — сказав Атанагор. — Бентежна історія.

— Так, — погодився Анжель. — Професор Жуйрук теж так вважає. Він спалив свою модель літака.

— От дідько! — вигукнув абат. — А я сподівався побачити її в дії.

— Це доволі страшне видовище, — сказав Анжель. — У всякому разі так здавалося.

— Чому так?

— Тому що нічого не видно. Вона надто швидко літає. Лише шум чутно.

— А де професор? — запитав Атанагор.

— Нагорі, — відповів Анжель. — Він чекає, коли за ним прийдуть.

— Чому прийдуть?

— Його список хворих зрівнявся, — пояснив Анжель. — І він боїться, що інтерн теж не видряпається. Зараз він, певно, саме відрізає йому руку.

— Теж через авіамодель? — запитав Малжан.

— Мотор вкусив інтерна за руку, — розповів Анжель. — У рану відразу потрапила інфекція. Тож тепер руку треба відтяти.

— Так не піде, — підсумував абат. — Б’юся об заклад, що ніхто з вас ще не ходив до відлюдника.

— Так і є, — зізнався Анжель.

— Як ви збираєтеся жити в таких умовах? — дивувався абат. — Вам пропонують першокласне святе діяння, що справді може втішити, а ніхто не ходить це побачити...

— Ми невіруючі, — сказав Анжель. — Особисто я думаю лише про Рошель.

— Вона гидка, — резюмував абат. — І коли ви могли б укласти в ліжко Атанагорову подружку!.. Ви просто огидні з вашою в’ялою жіночкою.

Археолог дивився у вікно й не брав участі в розмові.

— Мені так кортить переспати з Рошель, — сказав Анжель. — Я люблю її з такою силою, наполегливістю і відчаєм. Може, вас це смішить, але так воно є.

— Та їй на вас начхати! — не витримав абат. — Халепа й дідько! Якби я був на вашому місці!..

— Я з задоволенням поцілую Бронзу, — сказав Анжель, — і візьму її в обійми, але це не зробить мене менш нещасним.

— Ох, мені через вас погано! — сказав абат. — Сходіть до відлюдника, в ім’я святої трубки!.. Це вас змусить змінити думку!..

— Я хочу Рошель, — торочив Анжель. — Їй пора бути моєю. Вона чимраз більше псується. Її руки набули форми тіла мого друга, її очі більше нічого не виражають, підборіддя обвисло, а волосся стало жирним. Вона в’яла, це правда. Вона в’яла, як підгнилий плід, з запахом гарячої плоті, як у підгнилого плоду. І все одно вона мене вабить.

— Не треба займатися літературщиною, — сказав Малжан. — Підгнилий плід — це огидно. Він розчавлений і глевкий.

— Це просто дуже зрілий фрукт. — сказав Анжель. — Він більше ніж дозрілий. З одного боку, так навіть краще.

— Це розмірковування не для вашого віку.

— Віку не існує. Мені більше подобалося, якою вона була раніше. Але тепер я бачу це інакше.

— Та розплющте ж очі! — закликав абат.

— Я розплющую очі й бачу, як щоранку вона виходить з Анни-ної кімнати. Ще вся така відкрита, така волога, така гаряча й липка. І мені цього хочеться. Хочеться розпростерти її на собі, вона має бути податливою, як мастика.

— Нудотна картина, — сказав абат. — Содом і Гоморра — квіточки порівняно з цим. Ви великий грішник.

— Вона, певно, пахне, як водорості, що варяться під сонцем на мілководді, — провадив Анжель, — і вже починають розкладатися. Робити це з нею має бути так, як бути з кобилицею: у ній просторо, купа закутків і тхне потом та немитим тілом. Я б хотів, щоб вона не милася протягом місяця і кожного дня спала з Анною раз на добу, щоб її аж нудило від того. І тоді я б узяв її на виході. Ще повну по вінця.

— Досить! — увірвав його Малжан. — Ви брудний збоченець.

Анжель поглянув на Малжана.

— Ви не розумієте, — сказав він. — Ви нічого не зрозуміли. Вона пропаща.

— Безумовно, це я розумію! — відказав абат.

— Так, у цьому сенсі теж, — додав Анжель. — Для мене все скінчено.

— Якби я міг надавати вам копняків, — сказав Малжан, — усе склалося б інакше.

Археолог повернувся до них.

— Ходімо з нами, Анжелю, — запропонував він. — Ходімо до відлюдника. Захопимо з собою Бронзу й підемо разом. Вам треба розвіятися й не можна більше лишатися поруч з Піпеткою. Тут усе скінчено, але не для вас.

Анжель провів рукою по чолі й, здавалося, трохи заспокоївся.

— Я охоче піду з вами, — сказав він, — але треба взяти з нами лікаря.

— Сходимо за ним разом, — погодився абат. — Скільки сходинок треба пройти до горища?

— Шістнадцять, — повідомив Анжель.

— Це занадто, — сказав Малжан. — Трьох було б досить. Ну хай буде чотири.

Він дістав з кишені свою вервицю.

— Мені треба розкриватися за моє запізнення, — сказав він. — Перепрошую. Я вас наздожену.

Х

Анжель зайшов перший. У медпункті були лише інтерн, що лежав, витягнувшись на операційному столі, і лікар Жуйрук у білому халаті хірурга-ветеринара, що саме стерилізував скальпель над блакитним полум’ям спиртівки перед тим, як занурити його в пляшку з азотною кислотою. На електроконфорці стояла квадратна нікельована ванночка, до половини наповнена водою, в якій кип’ятилися блискучі інструменти. Над скляною колбою з червоною рідиною клубочи-лася невгамовна пара. Інтерн лежав з заплющеними очима зовсім голий і тремтів. Його було прив’язано до столу міцними ременями, що глибоко врізалися в його тіло, ослаблене ледарством й поганими звичками. Він мовчав, а професор Жуйрук насвистував пасаж з «Black, Brown and Beige»[49] — весь час той самий, бо не міг пригадати решту пісні. Почувши Анжелеві кроки, він обернувся. Цієї ж миті у дверях з’явилися також Атанагор і абат Малжан.

— Добрий день, лікарю, — сказав Анжель.

— Привіт! — відгукнувся Жуйрук. — Усе в нормі?

— В нормі.

Професор привітав археолога й абата.

— Ми можемо вам якось допомогти? — запитав Анжель.

— Ні, — відповів професор, — я вже закінчую.

— Він спить?

— Скажете таке... — відказав Жуйрук. — Присипляти через таку дрібницю, як у нього.

Він виглядав схвильовано й крадькома позирав позад себе.

— Я його анестезував ударом стільця по голові, — пояснив він. — Ви часом не зустрічали дорогою інспектора поліції?

— Ні, професоре, ми нікого не зустріли, — відповів Атанагор.

— Вони мають прийти мене арештовувати, — сказав Жуйрук. — Я перевищив ліміт.

— Це вас турбує? — запитав абат.

— Ні, — сказав Жуйрук. — Але я ненавиджу інспекторів. От відріжу руку цьому імбецилу й забираюся звідси.

— З ним щось серйозне? — запитав Анжель.

— Самі погляньте.

Анжель і абат підійшли до столу. Атанагор тримався на кілька кроків позаду. Інтернова рука становила потворне видовище. Готуючись до операції, професор витягнув її вздовж тіла пацієнта. Посеред долоні зяяла яскраво-зелена рана: з центру до обпечених, пошматованих країв безупинно текла рясна піна. Рідина стікала між пальцями інтерна, забруднюючи товсту пелюшку, на якій лежало його тіло, дрібно здригаючись. Час від часу на поверхні рани з’являлася велика булька, лопалася, кроплячи пацієнтове тіло довкола руки міріадами маленьких нерівних бризок.

Перший знуджено відвернувся Малжан. Анжель дивився на кволе інтернове тіло, його сіру шкіру, ослаблі м’язи й кілька жалюгідних чорних волосинок на грудях. Він зауважив кістляві коліна, не зовсім прямі ноги, брудні ступні й стиснув кулаки. Потім повернувся до Атанагора, а той поклав йому руку на плече.

— Він не був таким, коли приїхав. — пробелькотів Анжель. — Невже пустеля на всіх так діє?

— Ні, — відповів Атанагор. — Не мучте себе, друже мій. В операціях мало приємного.

Абат Малжан підійшов до одного з вікон довгої кімнати й визирнув назовні.

— Мені здається, за тілом Барріцоне прийшли, — сказав він.

Карло й Марен прямували до готелю, несучи щось на зразок нош.

Професор Жуйрук зробив кілька кроків і теж зиркнув у вікно.

— Так, там два технічні виконавці, — сказав він. — А я вже було подумав, що це інспектори.

— Думаю, вони впораються без сторонньої допомоги, — зазначив Анжель.

— Безумовно, — запевнив Малжан. — Краще навідати відлюдника. Власне, професоре, ми прийшли, щоб узяти вас з собою.

— Процедура не займе багато часу, — сказав Жуйрук. — Інструменти вже готові. Але я з вами все одно не піду. От закінчу, і шукай вітра в полі.

Він засукав рукави.

— Зараз я відріжу йому руку. Якщо вам неприємно, не дивіться. Це необхідно. Проте, думаю, він все одно здохне. Зважаючи на його жалюгідний стан.

— То нічого не можна зробити? — запитав Анжель.

— Нічого, — виніс вирок професор.

Анжель відвернувся; абат і археолог наслідували його приклад. Професор перелив червону рідину з колби в пласку ємність, що нагадувала кристалізатор, і взяв скальпель. Троє присутніх почули, як лезо зі скреготом увігналося у кістки зап’ястя: усе було скінчено. Інтерн більше не рухався. Професор промокнув кров ватним тампоном, змоченим в ефірі, потів узяв інтернову руку й опустив її закривавлений кінець у розчин кристалізатора. Рідина відразу зімкнулася над культею, утворивши щось на зразок скоринки.

— Що ви робите? — запитав Малжан, крадькома оглядаючись.

— Це віск з протоки, — відповів Жуйрук.

Двома нікельованими пінцетами він обережно взяв відрізану руку й поклав її на скляну тарілку, потім змочив азотною кислотою. Піднявся рудий димок, їдкі пари якого змусили професора закашлятися.

— Я закінчив, — повідомив він. — Тепер час відв’язати його й привести до тями.

Анжель став розв’язувати ремені, що тримали інтернові ноги, а абат став звільняти його шию. Інтерн усе ще не рухався.

— Він, вірогідно, мертвий, — сказав Жуйрук.

— Як це можливо? — запитав археолог.

— Анестезія... Мабуть, надто сильно його вдарив, — засміявся професор. — Жартую. Погляньте на нього.

Раптом інтернові повіки піднялися, наче дві жорсткі віконниці, і він підвівся й сів.

— Чому я голий? — запитав він.

— Звідки я маю знати. — відповів Жуйрук, розщібаючи халат. — Я завжди підозрював, що ви схильні до ексгібіціонізму.

— Вам що, боляче стане, якщо ви перестанете говорити мені різну гидоту? — розлючено кинув інтерн.

Він подивився на свою культю.

— Ви це називаєте чистою роботою? — запитав він.

— Знову за рибу гроші! — відгукнувся Жуйрук. — От і робили б це самі.

— Наступного разу так і зроблю, — запевнив інтерн. — Де мій одяг?

— Я його спалив. — відповів Жуйрук. — Він того не вартий, лише заразу розноситиме.

— То що мені тепер так голому й бути? — запитав інтерн. — От же дідько!

— Досить! Ви мені набридли, кінець кінцем.

— Не сваріться! — закликав Атанагор. — Я певен, що знайдеться інший одяг.

— Гей ви, старигане, — гукнув інтерн, — дайте-но руку.

— Досить! — урвав його Жуйрук. — Замовкнете ви нарешті чи ні?

— Що на вас найшло? — запитав абат. — Раз, два, три, чотири, п’ять.

— Дудки! — закричав інтерн. — У мене мозок закипає від ваших дурниць. У труні я вас бачив!

— Це неправильна відповідь, — сказав Малжан. — Треба відповідати: «П’ятеро пташат летить!»

— Нема чого до нього говорити, — резюмував Жуйрук. — Він дикун і невіглас.

— Усе краще, ніж вбивця. — відказав інтерн.

— Зовсім ні, — сказав Жуйрук. — Зараз я зроблю вам укол.

Він підійшов до операційного столу й прудко зав’язав ремені на своєму однорукому пацієнтові, що не наважувався оборонятися через страх пошкодити свою нову, щойно залиту воском культю.

— Не давайте йому нічого зі мною робити, — благав інтерн. — Він мене зараз вколошкає. Він ще той старий негідник.

— Заспокойтеся, — порадив Анжель. — Ми нічого не маємо проти вас. Дайте вас підлікувати.

— Щоб мене лікував цей старий вбивця? — обурився інтерн. — Він що, мені недостатньо крові попсував з тим стільцем? І хто з кого тепер знущається?

— Я, — відказав Жуйрук.

Він швидко ввігнав голку інтернові в щоку; той видав різкий крик, тіло його обм’якло й перестало рухатися.

— Ну от, — сказав Жуйрук. — Тепер пора змотувати вудочки.

— Він поспить і заспокоїться? — запитав абат.

— На це в нього попереду вічність! — відповів Жуйрук. — Це був карпатський ціанід.

— Активний різновид? — перепитав археолог.

— Саме так, — підтвердив професор.

Анжель дивився, не розуміючи.

— Що?.. — пробелькотів він. — То інтерн мертвий?

Атанагор потягнув його до дверей. Абат Малжан поспішив за ними. Професор Жуйрук знімав халат. Він нахилився над інтерном і тикнув його пальцем в око. Тіло лишалося нерухомим.

— Ніхто б тут нічого не зміг вдіяти, — підсумував професор. — Погляньте.

Анжель повернувся. Інтернів біцепс на руці, де була культя, розтріскався й розверзся. Шкіра навколо розриву набрякла зеленавими валиками, а з похмурих надр зяючої рани підіймалися вихором мільйони маленьких бульбашок.

— Прощавайте, діти мої, — сказав Жуйрук. — Шкода, що так склалося. Я не очікував такого повороту подій. Власне, якби Дюдю справді зник, як ми сподівалися, нічого б цього не трапилося, і інтерн з Барріцоне досі були б живі. Але час назад не повернеш. Надто непоправно, та й, зрештою...

Він подивився на годинник.

— І, зрештою, я надто старий.

— До побачення, лікарю, — сказав Атанагор.

Професор Жуйрук сумно усміхнувся.

— До побачення, — сказав Анжель.

— Не хвилюйтеся, — сказав абат. — Інспектори здебільшого розтелепи. Хочете місце відлюдника?

— Ні, — відповів Жуйрук. — Я втомився. Хай буде так, як є. До побачення, Анжелю. Не клейте дурня. Я вам залишу мої жовті сорочки.

— Обіцяю їх носити, — відгукнувся Анжель.

Вони повернулися до кімнати й потисли руку професорові Жуйру-ку. Потім, абат Малжан попереду, вони стали спускатися скрипучими сходами. Анжель йшов третім. Він востаннє обернувся. Професор помахав на прощання рукою. Кутики його руб виказували хвилювання.

ХІ

Атанагор йшов посередині. Руку він тримав на плечі в Анжеля, що крокував ліворуч, праворуч археолога взяв під руку абат. Вони прямували до Атанагорового табору, щоб забрати з собою Бронзу й навідати Клода Леона.

Спершу ніхто не розмовляв, але абат Малжан не міг довго витри -мати мовчанки.

— Не збагну, чому професор Жуйрук відмовився від місця відлюдника, — сказав він.

— Думаю, з нього було досить, — припустив Атанагор. — Усе життя лікувати людей і отак закінчити...

— Але з усіма лікарями трапляється. — сказав абат.

— Але не всіх арештовують, — відказав Атанагор. — Вони здебільшого приховують результати. Натомість професор Жуйрук ніколи не хотів удаватися до трюкацтва.

— Але як вони приховують результати? — запитав абат.

— Перед тим, як пацієнт має померти, вони передають його своєму молодшому побратимові. І так далі.

— Щось у цьому логічному ланцюзі від мене вислизає. Якщо хворий помирає, завжди має бути лікар, який має за це розплатитися?

— Доволі часто в таких випадках хворий одужує.

— В якому випадку? — запитав абат. — Перепрошую, я щось вас не зовсім розумію.

— У випадку, коли старий лікар передає пацієнта своєму молодшому побратимові, — повторив Атанагор.

— Але лікар Жуйрук не був старим лікарем... — зауважив Анжель.

— Років сорока, сорока п’яти. — припустив абат.

— Так, десь так, — погодився Атанагор. — Йому не пощастило.

— Ох, — сказав абат, — у світі кожного дня люди вбивають людей. Я не розумію, чому він відмовився від місця відлюдника. Релігію для того й вигадали, аби прилаштовувати злочинців. У чому ж річ?

— Ви правильно зробили, що йому запропонували, — зауважив археолог, — але він надто чесний, щоб прийняти таку пропозицію.

— От голова дубова, — дивувався абат. — Ніхто не просив його бути чесним. Що він тепер робитиме?

— Хто його знає. — промимрив Атанагор.

— Він поїде звідси, — сказав Анжель. — Він не хоче, щоб його арештували. Втече звідси й заб’ється в якусь брудну діру.

— Поговорімо про щось інше, — запропонував археолог.

— Слушна думка, — схвалив абат Малжан.

Анжель нічого не сказав. Усі троє ішли далі мовчки. Час від часу вони наступали на равликів, тоді жовтий пісок здіймався в повітря. Їхні тіні слідували за ними, вертикальні й крихітні. Їх можна було помітити, розставивши ноги. За дивним збігом обставин тінь абата була на місці тіні археолога.

ХІІ

Професор Жуйрук кинув ортоскопічний погляд навколо. Здавалося, усе в порядку. Інтернове тіло на операційному столі продовжувало лопатися й сходило бульбашками — єдина річ, яку лишалося прибрати. В кутку стояв великий оцинкований бак. Жуйрук підкотив до нього операційний стіл, скальпелем розсік ремені й перекинув тіло в резервуар. Він повернувся до етажерки з бутлями й пляшками, узяв дві й вилив їхній вміст на труп, що розкладався. Потім відчинив вікно й пішов геть.

Опинившись у своїй кімнаті, він поміняв сорочку, причесався перед дзеркалом, перевірив, як там борідка, і начистив черевики. Він відчинив шафу, намацав стос жовтих сорочок, обережно його взяв і переніс до Анжелевої кімнати. Потім, не повертаючись, не обертаючись, одне слово, без хвилювання, він спустився сходами вниз. І вийшов через чорний вхід. Там на нього чекала його автівка.

Анна працював у своїй кімнаті, а директор Дюдю диктував Рошель листи. Почувши гуркіт мотора, усі троє підскочили й виглянули з вікон. Проте джерело шуму було з іншого боку. Заінтриґовані, вони спустилися. Проте Анна відразу піднявся назад, боячись, що Амадіс докорятиме йому за те, що він покинув роботу в робочий час. Перед тим, як назавжди поїхати геть, професор Жуйрук зробив коло. Через гуркіт шестерень він не зміг розчути, що йому кричав Амадіс. Тому обмежився помахом руки й на максимальній швидкості подолав першу дюну. Спритні колеса танцювали на піску, розкидаючи в усі боки фонтани пилу. Проти світла вони здавалися ґраційними піщаними веселками, і професор Жуйрук з насолодою всотував усю цю поліхромію.

На верхів’ї дюни він ледве уник зіткнення зі спітнілим велосипедистом, одягнутим у формену бавовняну куртку тютюнового кольору й важкі, підбиті цвяхами черевики, над халявами яких виглядали шкарпетки з сірої вовни. Ансамбль велосипедиста доповнював кашкет. Це був інспектор, уповноважений арештувати Жуйрука.

Порівнявшись з велосипедистом, Жуйрук привітав його дружнім жестом, потім скотився схилом униз.

Він дивився на довколишній пейзаж, ніби спеціально створений для випробування авіамоделей, і, здавалося, відчув у руках несамовите тремтіння «Пінґа-903» тієї миті, коли той виривався з його обіймів на єдиний у своїй кар’єрі успішний політ.

«Пінґ» зруйновано, Барріцоне й інтерн тепер саме розкладаються, а він, Жуйрук, тікав з-під носа в інспектора, що прибув його арештувати, тому що в його маленькому записничку в правій колонці було на одне ім’я більше або ж у лівій колонці одного імені не вистачало.

Він намагався об’їжджати пучки блискучої трави, аби не руйнувати гармонію чистих кривих ліній пустелі — без тіней, адже сонце тут вічно стояло вертикально, хоча й ледь гріло, мляве й м’яке. Навіть на цій швидкості вітру майже не відчувалося, і, за винятком шуму мотора, він їхав у цілковитій тиші. Підйом, спуск. Йому подобалося форсувати дюни навскоси. Капризно наближалася чорна зона: то різко, то повільно й непомітно, залежно від напрямку, який професор задавав своєму пересувному механізмові. Він на хвильку заплющив очі. Ось уже майже вона. Останньої миті він повернув кермо на чверть оберту й віддалився від чорної зони по великій кривій, синусоїда якої точно повторювала вигин його думки.

Професорів погляд зачепився за два маленькі силуети, і він упізнав Олив і Дідіш. Вони бавилися в якусь гру, присівши на піску. Жуйрук прискорився й різко зупинився прямісінько біля них. Він вийшов з авто.

— Добрий день... — сказав він. — У що ви граєтеся?

— Ми полюємо на ірничок... — відповіла Олив. — У нас є вже мільйон.

— Мільйон двісті дванадцять, — уточнив Дідіш.

— Чудово! — схвалив професор. — Ви не хворієте?

— Ні, — сказала Олив.

— Не дуже, — підтвердив Дідіш.

— Що з тобою? — запитав Жуйрук.

— Дідіш проковтнув ірничку.

— От розтелепа, — сказав професор. — Вони, певно, гидкі на смак. Навіщо ти це зробив?

— Просто так, — відповів Дідіш. — Щоб побачити, що буде. Не така це вже й гидота.

— Геть здурів, — констатувала Олив. — Я більше не хочу за нього заміж.

— Маєш рацію. — схвалив професор. — А то раптом він і тебе примусить їсти ірнички, так?

Він погладив дівчинку по білявій голівці. Її волосся вигоріло на сонці прядками, а шкіра блищала гарною засмагою. Присівши над кошиком з ірничками, діти дивилися на професора з нетерпінням.

— Попрощаєтеся зі мною? — запропонував Жуйрук.

— Ви їдете? — запитала Олив. — А куди?

— Не знаю, — відповів професор. — Можна тебе поцілувати?

— Тільки без дурниць, добре? — попередив хлопчик.

Жуйрук розреготався.

— Ти що, боїшся? Оскільки вона передумала виходити за тебе заміж, то може поїхати зі мною?

— Що ви таке надумали! — запротестувала Олив. — Ви надто старий.

— Їй подобається інший тип. Той, у якого псяче ім’я.

— Та де там! — запротестувала Олив. — Які дурниці ти говориш. Типа, в якого псяче ім’я, звуть Анною.

— А тобі більше подобається Анжель? — запитав Жуйрук.

Олив зашарілася й потупилася.

— Вона дурепа, — заявив Дідіш. — Він також занадто старий. А вона чомусь вважає, що він буде панькатися з такою малечею, як вона...

— Та ти ж не набагато старший за неї, — сказав професор.

— Я старший на цілих шість місяців, — гордо заявив Дідіш.

— Он воно що. — сказав Жуйрук. — У такому разі. — він нахилився й поцілував Олив. Потім поцілував Дідіша, якого це трохи здивувало.

— До побачення, лікарю, — сказала Олив.

Професор Жуйрук сів за кермо. Дідіш підвівся й став розглядати механізм.

— А дозволите мені трішки покермувати? — попросив він.

— Іншим разом, — сказав Жуйрук.

— Куди ви їдете? — запитала Олив.

— Туди. — відповів Жуйрук, указуючи в бік тьмяної зони.

— Овва! — сказав хлопчик. — Батько сказав, що дасть мені різок, якщо бодай крок зроблю в той бік!

— І мій теж! — підтвердила Олив.

— То ви ні разу не намагалися туди потрапити? — запитав професор.

— Ну, вам-то ми можемо розповісти. Намагалися, але нічого там не побачили.

— Як ви звідти вибралися?

— Олив туди не заходила. Вона тримала мене за край одягу.

— Дивіться мені, більше такого не робіть! — застеріг професор.

— Там нема нічого цікавого, — сказала Олив. — Нічогісінько не видно. Чекайте, хто це там їде?

Дідіш придивився.

— Схоже на велосипедиста.

— Я поїхав, — сказав Жуйрук. — Прощавайте, діти.

Він ще раз поцілував Олив. Вона завжди дозволяла це робити, якщо цілували її ніжно. Мотор автівки застогнав на високій ноті, і Жуйрук різко натиснув на педаль газу. Біля підніжжя дюни авто фиркнуло й подолало її одним махом. Цього разу Жуйрук не став міняти напрямку. Упевненою рукою він тримав кермо, а ногою витискав педаль газу. Йому здавалося, що він несеться прямісінько на стіну. Чорна зона збільшувалася, захоплюючи все поле його зору. Раптом автівка зникла посеред важкого мороку. В тому місці, де вона розчинилася, ніби утворилася невелика вм’ятина, що потроху затягувалася. Як відновлює форму ґума, так і непроникна стіна поволі знову ставала гладенькою й ідеально рівною. Лише подвійна борозна на піску свідчила про те, що тут щойно проїхав професор Жуйрук.

Велосипедист зіскочив на землю за кілька метрів від двох дітей, що стежили за його наближенням. Він підійшов, ведучи велосипед за кермо. Колеса вгрузали в пісок по самий обід, шліфуючи нікельовані деталі до сліпучого блиску.

— Добрий день, діти, — сказав інспектор.

— Добрий день, пане, — відповів Дідіш.

Олив підійшла ближче до хлопчика. Їй не подобався велосипедистів кашкет.

— Чи не бачили ви чоловіка на ім’я Жуйрук?

— Так, — відповів хлопчик.

Олив стукнула його ліктем.

— Але сьогодні ми його не бачили, — сказала вона.

Дідіш відкрив було рота, але Олив не дала йому продовжити.

— Він поїхав учора, щоб сісти на автобус.

— Ти мені тут казочки розповідаєш, — сказав інспектор. — З вами щойно був чоловік на машині.

— Це був молочар, — сказала Олив.

— Хочеш потрапити у в’язницю за брехню? — запитав інспектор.

— Я не хочу з вами говорити, — відказала Олив. — І нічого я не брешу.

— То хто це все-таки був? — запитав інспектор Дідіша. — Скажи, і я тобі позичу мого ровера.

Дідіш подивився на Олив, потім на велосипед. Олив виглядала невдоволеною, натомість велосипед дивовижно блищав.

— Це був... — почав було він.

— Це був один з інженерів, — сказала Олив. — Той, у кого псяче ім’я.

— Он воно як? — сказав інспектор. — Той, у кого псяче ім’я, справді?

Він підійшов до Олив, зробивши грізний вираз обличчя.

— Я щойно бачив його в готелі, того, у кого псяче ім’я, маленька негіднице!

— Неправда! Це був він! — затялася Олив.

Інспектор підняв руку так, ніби збирався її вдарити, і дівчинка інстинктивно затулила ліктем обличчя. Від цього жесту виступили її маленькі круглі груденята, а інспектор не слабував на зір.

— Спробуймо іншим способом, — запропонував він.

— Ви мені докучаєте, — сказала Олив. — Це був один з інженерів.

Інспектор підійшов ближче.

— Тримай мого велосипеда, — сказав він Дідішеві. — Можеш покататися.

Дідіш подивився на Олив. У неї був зляканий вигляд.

— Облиште її, — сказав він. — Не чіпайте Олив.

Він кинув велосипеда, якого інспектор щойно усунув йому в руки.

— Я не хочу, щоб ви чіпали Олив, — сказав він. — Усі намагаються її поцілувати чи до неї доторкнутися. З мене досить!.. Це моя подружка, і якщо ви будете мені набридати, я зламаю вашого ровера.

— Он ти як, — сказав інспектор. — Теж хочеш до в’язниці?

— Це був професор, — наважився Дідіш. — Ну от я це сказав. А тепер дайте спокій Олив.

— Я дам їй спокій, якщо захочу, — відказав інспектор. — Вона заслуговує потрапити за ґрати.

Він схопив Олив за плечі. Дідіш замахнувся ногою й з усієї сили копнув переднє колесо прямісінько туди, звідки розходяться спиці. Ляснув метал.

— Відпустіть її, — повторив хлопчик. — Або я і вам копняків надаю.

Інспектор відпустив Олив, увесь почервонівши від злості. Він попорпався в кишені й дістав величезний урівнювач.

— Якщо не припиниш, я вистрелю.

— Мені це байдуже, — відказав хлопчик.

Олив кинулася до Дідіша.

— Якщо ви вистрелите в Дідіша, — закричала вона, — я підніму такий шум, що ви вмрете. Відчепіться від нас, старий поліцаю! Забирайтеся звідси з вашим брудним кашкетом! Ви гидкий, і ви до мене не торкнетеся. А якщо спробуєте, я вас укушу.

— От що я зроблю в такому разі, — сказав інспектор. — Я застрелю вас обох, а потім буду тебе лапати, скільки захочу.

— Огидний старий фараон, — сказала Олив. — Ви не виконуєте свого обов’язку. Ваша дружина й ваша донька не будуть вами пишатися. Тепер поліцаї тільки й вміють, що в людей стріляти. Ну, може, ще стареньких і дітей через вулицю переводити! Тут на вас можна покластися! А ще розчавлених маленьких песиків підбирати! Але з усіма вашими урівнювачами й кашкетами ви навіть не можете самі арештувати одного нещасного професора Жуйрука!

Інспектор замислився, поклав урівнювач назад до кишені й відвернувся. Постоявши хвилинку, він підняв велосипед. Переднє колесо більше не крутилося. Воно було геть криве. Він вхопився за кермо й подивився на землю навколо. На піску було чітко видно відбитки коліс професорської машини. Інспектор похитав головою й поглянув на дітей. Здавалося, йому соромно. Наступної миті він рушив у напрямку, де зник Жуйрук.

Олив лишилася з Дідішем. Обоє були дуже налякані. Вони спостерігали, як інспектор віддалявся, видираючись й спускаючись з дюн, усе зменшуючись зі своїм несправним велосипедом, якого він тягнув із собою. Він крокував рівною ходою, не збавляючи швидкості, тримаючи курс прямо посеред колії, яку проклала професорова автівка. Глибоко зітхнувши, він зайшов до чорної зони.

Шматочок червоного скла на крилі велосипеда блиснув востаннє й погас, наче око під ударом кулака.

Олив перша кинулася до готелю. Дідіш побіг слідом, кличучи її, але вона плакала й не звертала уваги. Вони забули коричневого кошика, всередині якого метушилися ірнички. Олив часто перечіпалася, тому що очі її думали про інше.

ХІІІ

Абат Малжан і Анжель чекали під дахом Атанагорового намету. Археолог саме ненадовго їх залишив, відправившись за брунатною дівчиною.

Малжан перший порушив спокій.

— Ви все ще у своєму ідіотському настрої? — запитав він. — Я маю на увазі, у сексуальному плані?

— Ох, ви мали рацію, коли хотіли дати мені копняка. Те, що я хотів зробити, — просто огидно. Я цього справді хотів, адже мені наразі фізично потрібна жінка.

— Час вам добрий! — сказав абат. — От це я розумію. Вам треба лише зайнятися крихіткою, що зараз прийде.

— Я, безумовно, спробую, — сказав Анжель. — Проте в моєму житті була мить, коли я не зміг. Я неодмінно хотів любити першу жінку, з якою пересплю.

— І у вас вийшло?

— Вийшло, — відповів Анжель, — проте я не цілком певен, оскільки в мене вже двічі складалося таке саме враження з тих пір, як я люблю Рошель.

— Яке враження? — перепитав Малжан.

— Враження, що я знаю, — пояснив Анжель, — що певен. Певен у тому, що треба робити. Що знаю, навіщо живу.

— І навіщо? — допитувався Малжан.

— Це те, що в мене не виходить пояснити, — відказав Анжель. — Це неймовірно складно висловити, якщо не звик висловлюватися словами.

— Повернімося на початок, — запропонував Малжан. — Ви мене заплутали, й, слово честі, я втратив нитку. Мені це не притаманно. Чи я вже не Малжан, га? Отже?

— Отже, любив я одну жінку, — почав Анжель. — Для нас обох це було вперше. Тоді в мене вийшло, як я вам уже казав. Тепер я люблю Рошель. Не так давно. А вона... байдужа до мене.

— Не вживайте таких меланхолійних зворотів, — сказав Малжан. — Ви не можете цього знати.

— Вона спить з Анною, — сказав Анжель. — Він її псує. Він її спотворює. Він її руйнує. З її згоди й ненавмисно. Але що це змінює?

— Це багато чого змінює, — сказав Малжан. — Ви ж не злитеся за це на Анну?

— Ні, — відповів Анжель. — Але потроху перестаю його любити. Він надто довго нею користується. А спочатку ще й казав, що йому на неї наплювати.

— Знаю таке, — сказав абат. — А потім вони ще й одружуються з ними.

— Він уже з нею не одружиться. Отже так, вона мене не любить, а я її люблю, але бачу, що їй майже кінець.

— Вона ще нічого. Незважаючи на ваші огидні описи.

— Цього недостатньо. Розумієте, мені не так важливо, що вона була кращою до нашої зустрічі. Натомість досить того, що з тих пір, як я її знаю, я спостерігаю цю деґрадацію, яку не я спричинив.

— Але вона так само зазнала б деґрадації з вами.

— Ні, — заперечив Анжель. — Я не тварюка. Я б відпустив її до того, як зіпсувати. Зробив би це не для себе, а для неї. Аби вона могла знайти ще кого-небудь. У жінок немає нічого іншого, щоб знайти чоловіка, — лише їхні форми.

— Ох, я через вас здохну зі сміху, — сказав абат. — Це воші шукають чоловіків.

— Це не рахується, — зазначив Анжель. — Перепрошую, але коли я кажу «жінка», то маю на увазі красива жінка. Всі решта існують в якомусь геть іншому світі.

— То як ці знаходять собі чоловіків?

— Так, як знаходять прописані лікарями препарати, — сказав Анжель. — Препарати, яким ніколи не роблять реклами, лише рекомендації медиків своїм пацієнтам. І які продаються лише таким чином. Методом «одна баба сказала». Некрасиві жінки виходять заміж лише за тих, хто їх знає. Або тих, кого вони полонили своїм запахом. Або чимось на подобу. Ще, може, який лінюх спокуситься.

— Це жахливо, — сказав абат. — Ви мені відкриваєте такі подробиці, які моє цнотливе життя й довгі медитації не дали мені пізнати. Хочу вам сказати, що священик — то інша річ. Жінки самі вас знаходять, то теоретично вам лишається лише зробити вибір, але всі вони потворні, тож нічого не лишається, як не обирати. Це теж спосіб розв’язання проблеми. Зупиніть мене, бо я сам починаю плутатися.

— Я це все вів до того, — продовжив Анжель, — що гарну жінку потрібно покинути чи відпустити на волю до того, як від неї лишиться нуль без палички. Я завжди дотримувався цього правила поведінки.

— Жінки не завжди погодяться, щоб їх кидали, — зазначив Малжан.

— Погодяться. Тут або ви це робите з її згоди, адже деякі розуміють те, що я вам щойно пояснив, і тоді ви можете провести все життя, їх не втрачаючи. Або ви навмисно жорстоко з нею поводитеся, щоб вона сама вас кинула. Але це сумний спосіб, адже потрібно пам’ятати, що тієї миті, коли ви даєте їй свободу, ви все ще її любите.

— Здогадуюся, що саме так ви визначаєте, що жінка ще не до кінця зіпсована? По тому, що ви її ще любите?

— Так, — сказав Анжель. — Саме в цьому складність. Неможливо лишатися цілком байдужим. Ви їх навмисно кидаєте, ви навіть знаходите їм іншого хлопця. Але саме тоді, коли здається, що все гаразд, ви починаєте ревнувати.

Він замовк. Абат Малжан обхопив голову руками й зморщив чоло в зосереджених роздумах.

— І так триває, поки ви не знайдете собі іншу? — поцікавився він.

— Ні, навіть знайшовши іншу, ви все ще ревнуєте. Але змушені тримати свої ревнощі при собі. Ви не можете ревнувати, оскільки не дійшли до кінця з попередньою жінкою. Завжди є якийсь залишок. Яким ви ніколи не скористаєтеся. От це і є ревнощі. Я маю на увазі, не скористаєтеся, звісно, лише якщо ви порядна людина.

— Радше така людина, як ви, — уточнив абат, не вловивши суті питання.

— Анна тепер саме на шляху до кінця, — сказав Анжель. — Він не зупиниться. Він нічого після себе не залишить. Якщо ми йому не завадимо.

— А якщо завадимо, — запитав абат, — чи достатньо лишиться?

Анжель не відповів. Його обличчя дещо зблідло, і сили вкотре пояснювати те саме вичерпалися. Вони з абатом сиділи на археолого-вому ліжку. Анжель розлігся, підклавши руки під голову, й дивився вгору на щільну й непроникну тканину намету.

— Це вперше в житті, — повідомив абат, — я не наплів жодної дурниці протягом такого значного проміжку часу. Цікаво, що це коїться.

— Не переймайтеся, — заспокоїв його Анжель. — А от і вона.

XIV

— За словами Клода Леона, — пояснював абат Малжан, — негритянка всередині наче рожевий оксамит.

Археолог кивнув у відповідь. Вони з абатом йшли трохи попереду, за ними, обіймаючи Бронзу за талію, крокував Анжель.

— Вам сьогодні набагато краще, ніж минулого разу... — зауважила Бронза.

— Не знаю, — відповів Анжель. — Вірогідно, якщо ви так вважаєте. У мене таке відчуття, ніби от-от щось має трапитися.

Абат Малжан не вгавав:

— Взагалі-то я не допитливий, — сказав він, — але мені б дуже хотілося знати, чи він має рацію.

— Він, певно що, випробував це на собі, — зазначив Атанагор.

Бронза взяла Анжелеву руку у свої міцні пальці.

— Я б хотіла побути з вами певний час, — сказала вона. — Думаю, що після цього ви цілком вилікуєтеся.

— Не думаю, що цього досить, — відказав Анжель. — Ви справді дуже гарна. І це те, що я б залюбки зробив. Нехай це буде першим кроком.

— Ви вважаєте, що мене буде недостатньо?

— Не можу сказати, — провадив Анжель. — Мені треба позбутися нав’язливих думок про Рошель. Але це неможливо, бо я її кохаю. Це і є моєю нав’язливою думкою. Вас би, безумовно, вистачило; але наразі я в такому відчаї, що не можу нічого стверджувати. Після Рошель для мене настане мертвий період, шкода, що ви потрапляєте саме на цей час.

— Я не вимагаю від вас почуттів, — сказала Бронза.

— Вони або виникнуть, або ні, тому не варто на це покладатися. Я маю до цього прийти. Як бачите, з Рошель я ніяк не можу їх опанувати.

— Просто ви докладали замало зусиль.

— У моїй голові все переплуталося, — сказав Анжель. — Я щойно почав розплутувати цей клубок. Думаю, тут дуже зарадив каталітичний вплив пустелі, а в майбутньому я так само покладаюся на жовті сорочки професора Жуйрука.

— Він їх вам залишив?

— Обіцяв залишити.

Анжель поглянув на Малжана й археолога. Вони просувалися великими кроками: абат щось пояснював, жестикулюючи, на вершині дюни, до підніжжя якої Анжель і Бронза тільки-но підійшли. Голови піонерів почали спускатися з іншого боку, а потім і зовсім зникли за дюною. Западини в сухому піску так вабили, що Анжель зітхнув.

Бронза зупинилася й розтягнулася на піску. Все ще тримаючи Анжеля за руку, вона притягнула його до себе. Як завжди, на ній були лише шорти й легка шовкова блузка.

XV

Амадіс закінчував складати листи. Рошель писала з голосу, від цього по кімнаті ходили великі рухливі тіні. Дюдю запалив цигарку й відкинувся на спинку крісла. У правому куті стола ріс стос готової до відправлення кореспонденції, але 975-й не приходив уже кілька днів — отже, пошта прийде з запізненням. Ці перешкоди докучали

Амадісові. Мали прийти розпорядження, треба з ними ознайомити, можливо, замінити Жуйрука, уповноважити розв’язати проблему баласту, спробувати врізати зарплату всьому персоналу, крім Арлана.

Дюдю стрепенувся від того, що вся будівля струснулася від потужного удару. Він поглянув на годинника й усміхнувся. Саме час. Карло й Марен почали зносити готель. Частина будівлі, де розташовано Амадісів кабінет, лишиться, так само як Аннине місце роботи. Лише середину, кімнату Барріцоне, буде зруйновано. Жуйрукове й інтернове приміщення будуть розібрані частково. Кімнати Рошель і Анжеля теж чіпати не будуть. А технічні виконавці як жили, так і житимуть на першому поверсі та в підвалі.

Удари лунали через нерівні проміжки часу, серіями по три, тоді було чутно обвал каміння й штукатурки та дзенькіт шматочків скла по підлозі ресторану.

— Передрукуйте мені все це, — сказав Амадіс, — а потім подивимося, що можна вдіяти з поштою. Треба знайти якесь рішення.

— Гаразд, пане, — відгукнулася Рошель.

Вона поклала свого олівця й відкрила друкарську машинку, що, пригрівшись собі під чохлом, здригнулася від контакту з повітрям. Рошель заспокоїла її жестом руки й приготувала копірки.

Амадіс підвівся, порухав ногами, аби всі частини тіла стали на місце, й вийшов з кімнати. Рошель почула його кроки на сходах. Хвилинку вона подивилася в порожнечу, а потім взялася до роботи.

Велика зала першого поверху потонула у вапняковому пилові. Проти світла Амадіс розгледів силуети технічних виконавців, чиї важкі молоти падали й з видимим зусиллям знову піднімалися.

Затуливши носа, Амадіс вийшов з готелю через протилежні двері. Надворі він побачив Анну, що курив, заклавши руки в кишені.

— Добрий день!.. — сказав Анна, навіть не ворухнувшись.

— А як же ваша робота? — зробив зауваження Амадіс.

— Ви вважаєте, що в цьому шумі можна працювати?

— Питання не в цьому. Вам платять за те, щоб ви сиділи в кабінеті й працювали, а не за те, щоб прогулювалися з руками в кишенях.

— Я не можу працювати в цьому шумі.

— А Анжель?

— Уявлення не маю, де він, — відповів Анна. — Думаю, гуляє десь з археологом і кюре.

— Лише Рошель працює, — констатував Амадіс. — Вам має бути соромно. Крім того, я вам нагадую, що повідомлю Правління про вашу поведінку.

— Рошель виконує механічну роботу. Їй не потрібно думати.

— Коли вам за це платять, потрібно хоча б вдавати, — зазначив Амадіс. — Піднімайтеся у ваш кабінет.

— Ні.

Амадіс шукав, що б на це відповісти, але в Анни був такий дивний вираз обличчя.

— А сам-то ви теж не працюєте, — зауважив Анна.

— Я директор. Я наглядаю за роботою інших і стежу за її виконанням.

— І не подібно! — заперечив Анна. — Всім відомо, хто ви. Педераст.

— Амадіс усміхнувся.

— Можете продовжувати, мене це не ображає.

— У такому разі я не продовжуватиму, — сказав Анна.

— Що на вас найшло? Зазвичай ви ставитеся до мене шанобливіше. І ви, і Анжель, і решта. Що з вами всіма? Ви що, з глузду з’їхали?

— Вам цього не зрозуміти, — відказав Анна. — Нагадую вам, що в нормальному, тобто звичному, стані ви ненормальний. Від цього вам, певно, легшає. Але ми, люди більш-менш нормальні, час від часу потребуємо криз.

— Що ви маєте на увазі під кризами? Те, чим ви зараз займаєтеся?

— Я вам поясню. На мою думку...

Він затнувся.

— Я можу навести лише свою думку. Думаю, що решта. тих, що нормальні, сказали б вам те саме. А може, й ні.

Амадіс схвально кивнув і став виказувати ознаки нетерпіння. Анна сперся об стіну готелю, що все ще тремтів під різкими ударами залізних молотів. Він дивився поверх Амадісової голови й не поспішав з поясненнями.

— У певному сенсі, — мовив він, — у вас жахливо монотонне й нудне існування.

— Чому це?

Амадіс знову всміхнувся.

— Я б радше сказав, що бути педерастом — це ознака оригінальності.

— Нічого такого, — заперечив Анна. — Це по-дурному. Це вас неймовірно обмежує. Стаєте нічим більшим за це. Нормальний чоловік чи нормальна жінка можуть набагато більше, можуть приміряти набагато більше особистостей. Думаю, саме в цьому ви більш обмежені...

— По-вашому, педераст — людина ментально обмежена?

— Так, — підтвердив Анна. — Педераст чи лесбійка, чи будь-хто такого сорту страшенно вузьколобі. Не думаю, що це їхня провина. Але вони здебільшого цим пишаються. Натомість це лише незначний недолік.

— Це, безумовно, соціальний недолік, — сказав Амадіс. — Нас вічно утискають люди, що ведуть нормальний спосіб життя: я маю на увазі тих, хто спить з жінками чи має дітей.

— Дурниці городите, — відгукнувся Анна. — Мені не йшлося про зневагу людей до педерастів чи їхні насмішки над вами. Нормальні люди не почувають зверхності до вас. Це не вони вас утискають, насправді пригнічують вас соціальні рамки життя й особи, чиє існування зводиться до цих рамок. Але це не рахується. Мені вас шкода не тому, що ви об’єднуєтеся між собою навколо своїх примх, неприродності, умовностей і тому подібного. Насправді мені вас шкода саме через вашу обмеженість. Через якусь незначну аномалію функцій залоз чи мозку вам навішують етикетку. Це сумно вже саме по собі. Але далі ще гірше, бо ви примушуєте себе відповідати тому, що на цій етикетці. Аби вона говорила правду. Люди насміхаються над вами, як діти над немічними — не думаючи. Якби вони думали, їм би було вас шкода, хоча ваша вада незначна порівняно, скажімо, зі сліпотою. Урешті-решт, сліпі — це єдині немічні, з яких можна насміхатися, оскільки вони цього не бачать, але саме тому ніхто з них не кепкує.

— Чому в такому разі ви насміхаєтеся наді мною, обзиваючи педерастом?

— Тому що я розійшовся, тому що ви мій начальник і ваші уявлення про роботу мені нестерпні, тож я вдаюся до всіх засобів, навіть до несправедливих.

— Але ви завжди справно працювали, — дивувався Амадіс, — а потім раптом — бац! — і городите нісенітниці без упину.

— Ось це я й називаю бути нормальним, — пояснив Анна. — Могти реагувати, навіть якщо це трапляється після періоду отупіння чи втоми.

— Ви вважаєте себе нормальним, — наполягав Амадіс, — натомість спите до повного отупіння з моєю секретаркою.

— Я вже майже дійшов краю, — зізнався Анна. — Думаю, у нас з нею скоро все закінчиться. Мені хочеться сходити подивитися на негритянку...

Амадіс гидливо здригнувся.

— У вільний від роботи час робіть що хочете, — сказав він. — Але, по-перше, мені про це доповідати не треба. А по-друге, хутко повертайтеся до роботи.

— Ні, — повільно виголосив Анна.

Амадіс насупився й нервово провів рукою по втомленому волоссю.

— Це дивовижно, — провадив Анна, — якщо задуматися, скільки народу працює задарма. Сидить по вісім годин у конторах. І якось витримує там лишатися по вісім годин на день.

— Але ви теж таким донедавна були, — зауважив Амадіс.

— Як ви мені докучаєте цими вказівками на те, що було. Ніби не можна взяти й усвідомити що до чого, навіть якщо до цього був у дупі?

— Не використовуйте таких слів при мені, — попросив Амадіс. — Навіть якщо ви не маєте на увазі особисто мене — утім маю сумнів, що це так, — мені неприємно це чути.

— Я маю вас на увазі лише тією мірою, що ви директор, — сказав Анна. — Тим гірше, якщо мої засоби влучили в іншу ціль. Тепер ви самі бачите, які ви обмежені і як міцно ви приклеїли до себе етикетку. Ви так само обмежені, як добродій, що вступив до політичної партії.

— Негідник ви, — відказав Амадіс. — Крім того, ви мені фізично неприємні. А ще ви нероба.

— Та від нероб у конторах яблуку ніде впасти, — зазначив Анна. — Вони нудяться з самого ранку. Вони нудяться ввечері. А опівдні вони йдуть жерти якусь нелюдську гидоту з силумінових казанків. Після обіду вони її перетравлюють, пробиваючи дірки в папері, пишучи особисті листи, телефонуючи друзям. Час від часу з’являється хтось справді корисний. Той, хто може щось виробляти. Він пише листа, що надходить до відповідної контори. І лист цей діловий. Конторі треба лише відповісти «так» чи «ні», і справу залагоджено. Але так не буває.

— У вас багата уява, — сказав Амадіс. — І поетична, героїчна і все таке душа. Повторюю востаннє: ідіть працювати.

— У принципі на кожну дивну людину припадає один канцелярський щур, така собі людина-паразит. Єдине виправдання існуванню цього паразита — лист, що владнає проблему живої людини. Тож аби продовжити своє існування, паразит тягне з розглядом питання. А жива людина-то цього не знає.

— Досить, — не витримав Амадіс. — Чесне слово, це якісь нісенітниці. Ґарантую, що є люди, які відразу відповідають на листи. Так теж можна працювати. Й бути корисним.

— Якби кожна жива людина, — провадив далі Анна, — підвелася б і пішла по конторах шукати свого особистого паразита й укоротила б йому віку...

— Ви мене страшенно засмучуєте, — сказав Амадіс. — Я мав би вас вигнати й замінити кимось іншим, але, правду кажучи, думаю, що це все через сонце та вашу манію спати з жінкою.

— Тоді б, — не вгавав Анна, — усі контори перетворилися б на труни і кожен крихітний кубик зеленої чи жовтої фарби, кожен шматочок смугастого лінолеуму містив би скелет паразита, а силумі-нові казанки більше б не знадобилися. До побачення. Піду відвідаю відлюдника.

Амадіс Дюдю втратив мову. Він спостерігав, як Анна віддаляється семимильними енергійними кроками, легко вибирається на дюну, граючи добре злагодженими м’язами. Він накреслив примхливу лінію перемежованих слідів, що закінчувалася на м’якій піщаній вершині, а тіло далі продовжувало саме. Ще мить, і він зовсім зник.

Директор Дюдю повернувся й зайшов до готелю. Шум молотів затих. Карло й Марен заходилися розчищати накопичені довкола купи уламків. З першого поверху лунали тріскотіння друкарської машинки й тонкий тембр дзвіночка, що віщував кінець рядка. Їх заглушував металічний скрегіт лопат. На будівельному смітті вже встигли вирости блакитно-зелені гриби.

Пасаж

Професор Жуйрук наразі, безумовно, мертвий. Лише цього досить для чудової картини гонитви. Інспектор, що відправився на його пошуки, вірогідно, протримався довше, оскільки він був молодший і розпалений зустріччю з Олив. Попри все ніхто не може знати, що з ними трапилося по той бік чорної зони. Є місце для непевності, як то кажуть продавці папуг, що вміють розмовляти. Цікаво, що ми поки що так і не були присутні при зляганні відлюдника й негритянки: зважаючи на відносну важливість персонажа Клода Леона на початку, цій затримці немає жодного пояснення. Було б непогано, якби вони нарешті це здійснили перед неупередженими глядачами, адже наслідки цього повторюваного акту мають відобразитися на фізичному стані відлюдника таким чином, що можна буде передбачити з певним ступенем вірогідності, чи він триматиме удар, чи помре від виснаження. Без жодного упередження щодо майбутніх подій, ми, певно, у стані точно визначити, що збирається зробити Анжель. Можна припустити, що погляди й дії його друга Анни (що має псяче ім’я, хоча цей фактор прямо на події не впливає) мають досить значний вплив на Анжеля, якому лишається лише прокинутися остаточно, замість того щоб прокидатися час від часу й рідко до ладу, але, на щастя, завжди в присутності свідка. Закінчення історій решти персонажів, правду кажучи, менш передбачувані: чи то нерегулярне фіксування їхніх подій призводить до невизначеності радіусом у кілька градусів свободи, чи то, незважаючи на докладені зусилля, їхнє існування так і не стало реальним. Можна припустити, що внаслідок відсутності користі їх буде скасовано. Ви, безумовно, звернули увагу на незначну присутність головного персонажа, яким, безумовно, є Рошель, як і ще однієї дійової особи — Deus ex machina,[50] яким можна вважати або кондуктора, або водія 975-го, або шофера жовто-чорного таксі (колір якого дає змогу зрозуміти, що йдеться про приречену автівку). Ці елементи є лише каталізаторами реакції: вони не беруть участі в процесі й ніяк не впливають на фінальну рівновагу.