Осінь в Пекіні

I

Зголоднівши, Атанагор Порфірогенет відклав свій археологічний молоток і, вірний своєму девізу sit tibi terra levis[20], зайшов у намет, лишивши турецький горщик, якого він саме закінчив очищувати.

Потім, для зручності читача, він заповнив анкету, яку ми наводимо тут повністю, але в надрукованому вигляді:

Зріст: 1 м 65 см Маса: від сили 69 кг Волосся: з сивиною

Натільний волосяний покрив: мало розвинутий Вік: невизначений Обличчя: довгасте Ніс: ґрунтовно прямий

Вуха: університетський тип у формі ручки амфори

Одяг: недоглянутий, кишені деформовані всілякою всячиною, недобросовісно набитою всередину

Особливі прикмети: нічого вартого уваги

Звички: осідлі, за винятком перехідних періодів

Заповнивши анкету, Атанагор її порвав. Вона була йому ні до чого, оскільки з раннього віку він практикував невеличку сократівську вправу, яку спрощено називають

γνῶθι σεαυτόν.[21]

Атин намет складався зі шматка полотна особливої форми, з отворами в кількох вдало обраних місцях. Стояв він на міцних надійних опорах циліндричної форми, вирізаних з базукового дерева.

Над цим шматком полотна на значній відстані було натягнуто ще один. Він тримався за допомогою мотузок, прив’язаних до металевих кілків, що заземляли конструкцію, аби уникнути неприємного шуму.

Відмінний монтаж цього намету було здійснено турботами правої руки Атанагора — Мартена Сальє. У випадкових відвідувачів конструкція викликала цілу гаму емоцій залежно від якості й гостроти внутрішніх можливостей, а також від простору для майбутніх вражень. Намет займав площу в шість квадратних метрів (з лишком, бо намет привезли з Америки, а англосакси міряють у дюймах і футах все те, що решта світу міряє метрами. З цього приводу Атанагор казав: у країнах, де панує фут, пора б метрові захопити владу). Тож біля намету лишалося ще багато вільного місця.

Поруч Мартен Сальє займався тим, що випрямляв оправу своєї лупи, спотвореної надмірним збільшенням. Він приєднався до свого шефа в наметі. Мартен теж заповнив анкету, проте порвав її так швидко, що ми не встигли її скопіювати, але ми ще зловимо його іншим разом. З першого погляду можна сказати, що волосся в нього каштанове.

— Сервіруйте обід, Мартене, — попросив археолог, що підтримував на своїх розкопках залізну дисципліну.

— Так, вчителю, — відповів Мартен без марних спроб бути ориґінальним.

Він поставив тацю на стіл і сів навпроти Атанагора. Чоловіки дзвінко зіткнулися п’ятизубчастими виделками, синхронно встромивши їх у велику коробку конденсованого раґу, яку відкрив для них чорношкірий служник Дюпон.

Чорношкірий служник Дюпон готував в кухні іншу банку консерви на вечерю. Для цього потрібно було перш за все відварити у великій кількості води волокнисте м’ясо мумії, додавши церемоніальні приправи. Вогонь слід старанно підтримувати у стані горіння за допомогою урочистих пагонів виноградної лози. Потім потрібно підготувати припій, наповнити кукурудзяним хлібом жерстяну ємність й перекласти туди їжу, зварену у великій кількості води, попередньо зцідивши її в маленьку раковину. Після цього лишається приварити кришку припоєм до банки як метал, отримавши консерву на вечерю.

Дюпон, син працьовитих селян, порішив батьків, щоб ті нарешті припинили працювати й спочили в мирі. Уникаючи неприхованих вітань, він жив відлюдькувато в релігії та самопожертві, сподіваючись перед смертю бути удостоєним канонади від Папи Римського, як це трапилося з отцем Фуко[22], що проповідував морські плавання. Зазвичай Дюпон вигинав колесом груди; тепер він клопотався, підкидаючи скіпки, аби підтримувати нестабільну рівновагу вогню. Ударами кривого ножа він наколював вологих каракатиць, чиє чорнило віддавав свиням перед тим, як занурити морських потвор у мінеральну воду, що кипіла у відрі зі щільно підігнаних смужок тюльпанового дерева з червоним осердям. Торкнувшись окропу, каракатиці забарвлювалися в колір індиґо. Відблиск вогню рикошетом відбивався від тремтливої поверхні, розсипаючи по стелі кухні відблиски у формі індійських конопель. Проте їхній запах заледве можна було відрізнити від лосьйону «Патрель», який можна знайти в кожного хорошого перукаря, зокрема в Андре й Ґюстава.

Дюпонова тінь перебігала кімнатою гнутими переривчастими рухами. Він чекав, поки Атанагор і Мартен завершать трапезу, щоб прибрати зі столу.

Тим часом Мартен оповідав своєму патронові про події сьогоднішнього ранку у формі діалогу.

— Що нового? — запитав Атанагор.

— Стосовно саркофага нічого нового, — відповів Мартен.

— Якого саркофага? — перепитав Атанагор.

— У тому й річ. Нема саркофага, — відказав Мартен.

— Але копають і далі?

— Копають. У всіх напрямках.

— Щойно зможемо, обмежимося одним напрямком.

— Повідомили, що в нашому реґіоні з’явився чоловік.

— Що він тут робить?

— Він прибув на 975-му автобусі. Його звуть Амадіс Дюдю.

— А, — зітхнув Атанагор, — їм нарешті вдалося підібрати пасажира.

— Він уже влаштувався, — розповідав Мартен. — Позичив стіл і пише листи.

— У кого він позичив стола?

— Не знаю, але схоже на те, що він тяжко працює.

— Цікаво.

— А щодо саркофага? — запитав Мартен.

— Слухайте, Мартене, не треба думати, що ми кожного дня знаходитимемо по саркофагу.

— Але ми ще жодного не знайшли!..

— Це доказ того, що саркофаги — рідкісні знахідки, — підсумував Атанагор.

Мартен збентежено трухнув головою.

— Ця місцина нічого не варта, — сказав він.

— Ми ще заледве розпочали, — завважив Атанагор. — Ви надто поспішаєте.

— Перепрошую, вчителю, — сказав Мартен.

— Не страшно. За це ви мені напишете до вечора двісті рядочків.

— Яких саме, учителю?

— Перекладіть грецькою якусь леттриську поезію Ізидора Ізу[23].Виберіть якусь подовшу.

Мартен відштовхнув стілець і вийшов. Він ще насидиться до сьомої вечора, щонайменше, ще й у таку спеку.

Завершивши обід, Атанагор вийшов з намету й знову взявся за молотка. Йому належало закінчити очищувати турецький горщик: хотілося швидше його позбутися, бо особа згаданого Дюдю зацікавила археолога.

Горщик був масштабною посудиною з грубої глини. На дні було намальовано око, напівприховане вапняковими й кремнеземними нашаруваннями. Маленькими точними ударами Атанагор збив закам’янілі уламки, звільняючи райдужку і зіницю. Звільнивши зображення, виявилося, що око доволі красиве, трохи суворе, з кумедно закрученими віями. Атанагор намагався дивитися в інший бік, щоб ухилитися від наполегливого допиту, що читався у виразі його керамічного візаві. Коли очистку горщика було завершено, археолог наповнив його піском, щоб більше не бачити ока, перевернув його догори дриґом, розбив кількома ударами молотка, потім зібрав розкидані уламки. Тож горщик займав мало місця і міг поміститися в ящик стандартної моделі, не зіпсувавши вигляду колекції метра. Саме таку ємність Атанагор витягнув з кишені.

Покінчивши з цим, Атанагор розпрямився й рушив в напрямку, де міг перебувати Амадіс Дюдю. Якщо цей останній виявить симпатію до археолога, це означатиме, що він вартий того, щоб ним цікавитися. Безпомилкове чуття, до якого Атанагор дослухався у своїх вчинках, привело його і тепер до потрібного місця. Амадіс Дюдю справді сидів за столом і телефонував. Під його лівим передпліччям Ата побачив папку паперу для промокання зі слідами напруженої роботи; поруч стояв стос готових до відправки листів, а в смітнику — отримана кореспонденція.

— Ви знаєте, де тут можна пообідати? — помітивши археолога, запитав Амадіс, закриваючи рукою слухавку.

— Ви надто багато працюєте, — відповів Атанагор. — Це сонце скоро притупить ваш мозок.

— Це чудовий край, — запевнив Амадіс. — Тут стільки справ.

— А де ви знайшли письмовий стіл?

— Письмовий стіл завжди можна знайти. Натомість працювати без стола я не можу.

— Ви сюди приїхали на 975-му?

Певно, Амадісів співрозмовник втратив терпіння, бо слухавка стала несамовито звиватися в його руці. Злісно посміхнувшись, Амадіс витягнув з пенала шпильку і всадив її в чорну дірочку. Слухавка напружилася, і він зміг покласти її на гачок.

— Що ви казали? — запитав Амадіс.

— Я питав, чи ви приїхали 975-м?

— Так, це досить зручно. Я ним щодня приїжджаю.

— Я вас тут ніколи не бачив.

— Я не кожного дня їжджу 975-м. Як я казав, тут багато справ. До речі, чи не підкажете, де тут можна пообідати?

— Тут має бути якийсь ресторан, — припустив Атанагор. — Зізнаюся вам, що з часу мого приїзду сюди я цим не цікавився. Я привіз провізію з собою. Урешті-решт, завжди можна порибалити в Гігліоні.

— Як давно ви тут?

— Уже п’ять років, — відповів Атанагор.

— Отже, ви добре знаєте ці краї.

— Непогано. Я здебільшого працюю під землею. Там силурійсько-девонські відклади й інші чудеса. Крім того, мені подобаються деякі ділянки плейстоцену, де я знайшов рештки міста Глюра.

— Ніколи не чув, — сказав Амадіс. — А на поверхні землі що?

— Треба попросити Мартена бути вашим ґідом, — відповів Атанагор. — Це мій фактотум.

— Він педераст? — запитав Амадіс.

— Так, — відповів Атанагор. — Він закоханий у Дюпона.

— Мені байдуже. Тим гірше для Дюпона.

— Ви його засмутите, — сказав Ата. — І він більше не готуватиме для мене.

— Не страшно, якщо тут є ресторан...

— А ви в цьому впевнені?

— Ходімо зі мною, — запропонував Амадіс. — Я вас відведу. Він підвівся, поставив на місце стілець. У жовтому піску було легко поставити його прямо.

— Добре, коли є пісок, — зазначив Амадіс. — Мені подобається ця місцина. А вітру тут ніколи не буває?

— Ніколи, — запевнив Атанагор.

— Якщо ми спустимося вздовж цієї дюни, знайдемо ресторан.

Довгі зелені трави, рідкі й вощені, розмалювали землю ниткоподібними тінями. Ноги двох подорожніх безшумно лишали конічні сліди з ледь закругленими контурами.

— Тут я почуваюся іншою людиною, — сказав Амадіс. — Тут цілюще повітря.

— Немає тут повітря, — заперечив Атанагор.

— Це спрощує справу. До приїзду сюди в мене траплялися миті сором’язливості.

— Здається, у вас це минулося, — зазначив Атанагор. — Скільки вам років?

— Не можу назвати точної цифри, — відповів Амадіс. — Я не пам’ятаю початку. Можу лише повторити те, що мені розповідали інші і в чому я не можу бути певен. Тому краще не буду. В будь-якому разі, я ще молодий.

— Я б вам дав двадцять вісім років, — сказав Атанагор.

— Дякую, — відповів Амадіс. — Але що мені з ними робити? Ви, безумовно, зможете знайти когось іншого, для кого це було б компліментом.

— Нехай так! — відказав Ата.

Він дещо образився.

Дюна крутим схилом спускалася вниз, а інша, так само висока, затуляла охристий горизонт. Менші дюни обабіч збиралися в складки, вимальовуючи перевали й проходи, через які впевнено прямував Амадіс.

— Ми вже досить далеко він мого намету, — констатував Ата.

— Нічого страшного, — відповів Амадіс. — Назад підете по наших слідах.

— Але якщо ми тепер блукаємо навмання?

— Отже, і на зворотному шляху заблукаємо, ось і все.

— Щось це мені не до душі, — сказав Ата.

— Не бійтеся. Я точно знаю, де він. Он погляньте.

За великою дюною Атанагор побачив італійський ресторан, власником якого був Жозеф Барріцоне, якого друзі називали Піппо. Червоні штори весело виділялися на тлі дерев’яних лакованих стін. Зазначмо, що лак був білого кольору. Перед фундаментом зі світлої цегли в полив’яних горщиках невтомно цвіли дикі гепатролі. На вікнах їх теж росло чимало.

— Отут нам буде добре, — сказав Амадіс. — У них мають бути кімнати. Я перенесу сюди мій стіл.

— Ви лишитеся тут? — запитав Ата.

— Тут будуватимуть залізницю, — сказав Амадіс. — Я вже написав про це у свою контору. Мені ця ідея спала на гадку сьогодні вранці.

— Але тут немає пасажирів, — сказав Атанагор.

— А ви вважаєте, що залізничникам потрібні пасажири?

— Ні, — сказав Атанагор. — Певно, що ні.

— Тож залізниця не зношуватиметься, — пояснив Амадіс. — Отже, у розрахунках витрат на експлуатацію ніколи не буде потрібно враховувати амортизацію матеріалу. Уявляєте?

— Але в такому разі це буде просто стаття в балансі кошторису, — зазначив Атанагор.

— Що ви розумієте у справах? — гостро відказав Амадіс.

— Нічого, — сказав Атанагор. — Я археолог.

— Ну то ходімо обідати.

— Я вже обідав.

— У вашому віці, — повчав Амадіс, — ви можете обідати двічі.

Вони підійшли до скляних дверей. Через засклену стіну першого поверху було видно рядочки маленьких охайних столиків і білих шкіряних стільців. Амадіс штовхнув стулку дверей, і дзвіночок нервово затремтів. Праворуч за великою стійкою Жозеф Барріцоне[24],якого називали Піппо, читав заголовки в газеті. На ньому був новісінький білий піджак і чорні штани. Комір він лишив розщебнутим, бо було таки досить спекотно.

— Чи ви голили чистісінько мармизу спозараночку? — запитав він Амадіса.

— Так, — відповів Амадіс.

Якщо не брати до уваги орфографію, він розумів місцеву говірку Ніци.

— Чудово! — відповів Піппо. — Ви пообідати?

— Так. А що у вас є на обід?

— Усе, що є в цьому земному й дипломатичному ресторані, — відповів Піппо зі славетним італійським акцентом.

— Мінестроне?

— Є мінестроне і спаґеті а-ля болоньєзе.

— Аванті! — виголосив Атанагор, щоб підтримати тон бесіди.

Піппо зник у дверях кухні. Амадіс обрав столика біля вікна й сів.

— Я б хотів побачитися з вашим фактотумом, — сказав він, — або з вашим кухарем. Як вам краще.

— Ще встигнеться.

— Нема такої певності, — відповів Амадіс. — У мене гори роботи. Знаєте, скоро тут буде купа народу.

— Мило, — відгукнувся Атанагор. — Оце буде життя. У нас і раути будуть?

— Що ви називаєте раутами?

— Це таке світське зібрання, — пояснив археолог.

— Про що ви говорите! — обурився Амадіс. — Ніби в нас буде час на раути!

— От біда! — сказав Атанагор.

Він раптом відчув розчарування. Знявши окуляри, він плюнув на скельця і став їх протирати.

ІІ

Консьєрж, як завжди, прийшов перший. Збори Ради правління було призначено на пів на одинадцяту. Йому потрібно було відкрити залу, розставити попільнички перед кожною папкою і розкласти непристойні зображення так, щоб вони були в радників під рукою; побризкати де-не-де дезінфекційним розчином (оскільки численні радники страждали на заразні шкірні хвороби), вирівняти ряди стільців ідеальними паралелями обабіч овального стола. Ледь світало, але консьєрж кульгав, тож мусив розраховувати час заздалегідь. Він був одягнений у старий дженджуристий костюм з темно-зеленої саржі. На його шиї був золотий ланцюжок з ґравійованою табличкою, де за бажання можна було прочитати його ім’я. Він пересувався стрибками, і його паралізована кінцівка виписувала в повітрі спіралі при кожному фраґментарному русі вперед.

Він узяв кривий ключ від комірчини з реманентом і перемістився в куток кімнати, суміжний з місцем засідань, де складали різноманітні потрібні речі. Консьєрж страшенно поспішав. За панеллю відкрилися полиці з кокетливо прикрашеними рожевим папером вензелями, які колись розписав Леонардо да Вінчі. Попільнички громадилися одна на одній у скромному порядку, що був не обов’язковим, але бажаним, бо відповідав суворому духу місця. Непристойні листівки з різними моделями (деякі з них розмальовано кількома кольорами) було розкладено по різних конвертах. Консьєрж більш-менш знав уподобання членів Ради правління. Він усміхнувся краєм ока, поглянувши на маленький невинний конверт на віддалі, в якому зібрав листівки, які подобалися йому особисто. Мимовільний жест натякнув, що він був би не проти розщебнути гульфик, але торкнувшись свого пониклого двигуна, потьмянів зморшкуватим обличчям. Він згадав, яка сьогодні дата і що в такому разі нічого серйозного він не знайде протягом наступних двох днів. У його віці це було не так страшно, але в пам’яті спливали часи, коли він міг це робити до двох разів на тиждень. Ці спогади трохи повернули йому бадьорість, і брудні куточки його рота, що нагадував курячий сфінктер, накреслили щось на зразок усмішки, а в його бляклих очах підморгнуло мерзенне сіре світло.

Він узяв шість потрібних попільничок і поставив їх на японську тацю зі скляним дном, якою користувався для подібного транспортування. Потім, звіряючись зі списком, пришпиленим до дверей шафи, обрав листівки, одна за одною, по чотири на кожного члена. Він пам’ятав, не маючи потреби перевіряти, що президент надавав перевагу циклічним групам з подвійними щепленнями: наслідок його хімічної освіти. Вахтер подивився на першу листівку з захватом — на ній було зображено справжнісінький акробатичний трюк. Аби не баритися, він змовницьки похитав головою й швиденько закінчив відбір.

Барон Урсус де Жанполан їхав в автомобілі до місця засідання.

Вони приїхали одночасно, за чверть десята — троє персонажів, яких консьєрж привітав з повагою. У всіх трьох в руках були портфелі зі свинячої шкіри з легкою патиною, усі троє були одягнені в двобортні костюми з фантазійними жилетами, щоправда, однотонними й підібраними під колір костюма, і мали капелю-хи-болеро. Розмовляли між собою вони дуже серйозно мовою, просякнутою твердими й рішучими модуляціями, високо піднімаючи підборіддя й жестикулюючи вільною від тримання портфеля правою рукою. Можна зазначити, не розкриваючи майбутніх подій, що два з цих портфелів відкривалися за допомогою блискавки на трьох боках, четверта ж слугувала місцем з’єднання. Третій портфель, з ручкою, був соромом свого власника, що кожні три хвилини повідомляв, що по обіді придбає точнісінько такий портфель, як у його співрозмовників. Завдяки цьому два щасливі власники портфелів на блискавці все ще обмінювалися з ним рішучими інтонаціями.

Мали прибути ще двоє членів Ради, якщо не рахувати барона Ур-суса де Жанполана, що їхав в авто до місця засідання. Один з наразі відсутніх, Агат Маріон, зайшов до будівлі о десятій годині двадцять сім хвилин. Він зупинився в дверях, обернувся на світло й пильно поглянув на ніс свого правого черевика, який щойно пошкрябав якийсь надокучливий чолов’яга. На блискучій шкірі був рубець, а задраний трикутний шматочок шкіри відкидав тінь іншої форми, адже йому доводилося рахуватися з контуром предмета. Страшне видовище.

Агат Маріон здригнувся, але жестом плечей розігнав гусячу шкіру, що заколихалася в нього між лопатками. Він знову повернувся й рушив, на ходу привітавшись з вахтером. За хвилину до встановленого часу його нога переступила майже ефемерний поріг Ради.

Барон Урсус де Жанполан ішов за ним на відстані трьох метрів.

Останній радник запізнювався, і засідання почалося без нього. Тож загалом було п’ять осіб, плюс консьєрж, плюс особа, що запізнювалася, але все одно рахувалася, — отже, загалом семеро. А якщо в круглих числах? На жаль, це неможливо, бо для значень менше за десять є лише одна кругла цифра — нуль. А це не те саме, що сім.

— Панове, прошу вважати засідання відкритим. Надаю слово доповідачеві, що розповість набагато краще за мене про проґрес у наших справах з часів останнього засідання.

— Панове, нагадую, що наша Спільнота, заснована під впливом технічного директора Амадіса Дюдю, має за мету будівництво й експлуатацію залізниці в Екзопотамії.

— Я не поділяю цієї думки.

— Та ні, спробуйте пригадати.

— А, так, це правда. Я переплутав...

— Панове, після нашого останнього засідання ми отримали від директора Дюдю низку важливих досліджень, які технічний відділ досконало вивчив. Стало зрозуміло, що потрібно терміново надіслати Амадісові Дюдю наглядовий персонал та технічних виконавців.

— Під час минулого засідання секретареві було доручено підібрати кадри. Зараз він нам доповість про результати своєї діяльності.

— Панове, я забезпечив для нашого підприємства участь одного з найкращих сучасних спеціалістів у галузі залізничного будівництва.

— Я не поділяю цієї думки!

— Зачекайте, ви ж чудово знаєте, що тут не про те йдеться!

— А, ну гаразд!

— Я призначив Корнеліуса Онта.

— Це все?

— На жаль, Корнеліус Онт став жертвою автомобільної аварії. Проте завдяки моїм невпинним пошукам мені вдалося в короткі строки знайти на заміну панові Онту, який, безумовно, є непересічним спеціалістом, іншого блискучого інженера. Крім того, вбивши одним пострілом двох зайців, я підписав контракт зі ще одним талановитим інженером і милою секретаркою. Погляньте на четверту картку пана Агата Маріона. Обличчя у верхньому лівому куті (хоча й деформоване від надмірного вжитку) дуже нагадує вищезгадану секретарку.

— Панове, передайте листівку.

— Я не поділяю цієї думки!

— Ви гаєте наш час вашими постійними перебиваннями.

— Перепрошую, я думав про іншу річ.

— А як щодо технічних виконавців?

— Справа зрушилася з місця.

— Панове, того ж дня я найняв також медика та інтерна, чия присутність буде неоціненною, коли нещасні випадки на виробництві досягнуть повного розмаху.

— Я не поділяю цієї думки.

— А технічні виконавці?

— Внаслідок угоди, яку на місці підписав директор Дюдю, харчування й поселення керівного технічного персоналу забезпечить ресторан Барріцоне.

— Панове, робота, яку виконала секретарка, вже окуповується й приносить плоди. Також хочу вам повідомити, що один з моїх небожів — Робер Ґюнан дю Песло — видається мені ідеальною кандидатурою на посаду комерційного директора. Пропоную дати йому можливість самому визначитися з сумою зарплати та підшукати секретарку.

— Чудово.

— Щодо технічного персоналу можна було б обмежитися звичайною зарплатою та премією на переїзд.

— Я не поділяю цієї думки.

— Цього разу він має рацію.

— Що таке технік? Для такої роботи не потрібно жодних спеціальних якостей. Потрібно лише механічно виконувати те, чого вас навчили.

— Не треба премії на переїзд.

— Ну хоч маленьку.

— Треба обдумати це питання.

— Панове, засідання завершено.

— Поверніть мені листівку.

— Але ж ми не обговорили питання технічних виконавців.

— Треба буде про це поговорити на наступному засіданні.

— Я не поділяю цієї думки.

Всі разом підвелися і нестрункими рядами вийшли з зали. Консьєрж привітав їх, коли вони проходили повз, і повільно поволік свою некеровану кінцівку в зал покійного засідання, звідки смерділо огидними випарами.

ІІІ

Анні здавалося, що його валіза доволі важка, він сам себе запитував, чи не було помилковим рішення нагромадити певну кількість речей другої потреби. Він не став відповідати з чистої зловтіхи і через це послизнувся на останній навощеній сходинці. Його нога подалася вперед, а права рука супровідним жестом відправила валізу в пророблене у склепінні віконце. Блискавично підвівшись, він одним стрибком перескочив поріг і саме встиг зловити валізу, коли та падала з іншого боку. Під вагою свого вантажу й здійсненого зусилля він похитнувся, його шия набрякла, а від коміра сорочки (яку він придбав п’ять років тому на благодійному ярмарку) відлетів яскравий металевий ґудзик. Краватка миттєво ослабла на кілька сантиметрів, тож треба було перев’язати вузол. Анна підібрав валізу й неймовірним зусиллям відправив її назад через розбите вікно. Він швидко позадкував до підніжжя сходів і спиною вперед видерся на останніх десять сходинок, щоб зловити валізу. Він полегшено зітхнув, відчувши, що його краватка знову щільно облягає шию, а ґудзик комірця знову лоскоче адамове яблуко.

Цього разу Анна безперешкодно вийшов з будинку, повернув і пішов туди, куди його вів тротуар.

Рошель теж збиралася залишити свою квартиру, поспішаючи, щоб встигнути на вокзал до того, як водій потяга натисне на гачок сиґналь-ного пістолета. З міркувань економії Державна залізниця використовувала старий вологий порох, тож аби постріл відбувся більш-менш у бажаний час, потрібно було натискати на гашетку завчасно — за півгодини. Проте часом постріл відбувався майже відразу. Рошель витратила багато часу, одягаючись для подорожі. Результат був приголомшливий.

В отворі легкого пальта з кучерявої вовни було видно ніжно-зелену сукню простого крою. Ноги було щільно затягнуто в тонкі нейлонові панчохи, а витончені ступні огортали черевички з гірчичної шкіри. Валіза рухалася за нею на кілька кроків далі в руках її молодшого брата. Він сам зголосився допомогти сестрі, і Рошель із вдячності довірила йому цю відповідальну роботу.

Поблизу зяяв вхід у метро, затягуючи у свою чорну пащу необережних перехожих. Час від часу виникав рух у зворотному напрямку, і метро болісно випльовувало жменьки блідих зіщулених пасажирів, чий одяг зберігав нудотний запах смердючих нутрощів монстра.

Рошель покрутила головою, шукаючи поглядом таксі, бо сама думка про метро наводила на неї жах. Щойно на її очах воно з шумом засмоктало п’ятьох, троє з яких були селянами, що було видно по кошиках з гусками в їхніх руках. Рошель заплющила повіки, аби опанувати себе. У полі зору не було жодного таксі. Потік автівок і бу-сів котився вулицею вниз, викликаючи неподоланне запаморочення. Здавшись, Рошель саме збиралася дати й себе схопити підступним сходам, коли братик наздогнав її і схопив за поділ сукні. Через це світу було явлено неймовірні стегна Рошель, і кілька чоловіків навколо знепритомніло. Рошель зробила крок назад на фатальну сходинку й поцілувала малого з вдячністю. На щастя для неї, тіло одного з непритомних впало прямісінько перед колесами вільного таксі. Його шини зблідли, і авто зупинилося.

Рошель підбігла до таксиста, дала йому адресу й підхопила валізу, яку їй кинув брат. Він проводжав її поглядом, надсилаючи їй повітряні поцілунки через заднє скло, за яким висів страхітливий плюшевий пес.

Квиток, який напередодні купив Анжель, містив характерні цифри. Крім того, знаки, які їй почергово надали п’ять працівників, узгоджувалися з напрямком на вказівниках. Тож Рошель легко знайшла своє купе. Анна прибув хвилиною раніше й саме влаштовував валізу в сітку для баґажу: з його обличчя струменів піт. Його піджак лежав на сидінні, тож Рошель мала нагоду помилуватися Анниними біцепсами крізь смугастий поплін його вовняної сорочки. Він привітався, поцілувавши їй руку, і його очі задоволено засяяли.

— Як чудово! Ви прийшли вчасно!

— Я завжди приходжу вчасно, — сказала Рошель.

— Проте ви не звикли працювати.

— О, — відказала Рошель, — сподіваюся, я звикну нешвидко.

Він став допомагати їй з валізою, адже вона все ще тримала її в руках.

— Перепрошую. Я задивився на вас...

Рошель усміхнулася: таке виправдання їй сподобалося.

— Анно...

— Що?

— Це довга мандрівка?

— Дуже довга. Потрібно буде пересісти на корабель, потім знову на потяг і далі автівкою через пустелю.

— Це чудово, — сказала Рошель.

— Це надчудово.

Вони вмостилися поруч на сидінні.

— Анжель теж уже тут. — сказав Анна.

— А!

— Він пішов купити щось почитати й поїсти.

— Як він може думати про їжу, коли ми тут удвох. — промуркотіла Рошель.

— На нього це діє дещо інакше.

— Він мені подобається, — сказала Рошель, — але він зовсім непоетичний.

— Він трішки у вас закоханий.

— У такому разі він не має думати про їжу.

— Як на мене, то він думає про це не заради себе, — відповів Анна. — А може, і так, але я так не вважаю.

— Я взагалі не можу думати ні про що інше, крім цієї подорожі... з вами.

— Рошель. — сказав Анна.

Він говорив геть тихо.

— Анно.

— Мені б хотілося вас поцілувати.

Рошель нічого не відповіла, але трохи відсторонилася.

— Ви все псуєте, — сказала вона. — Ви такий самий, як усі чоловіки.

— Вам би більше сподобалося, якби я сказав, що ви не справляєте на мене жодного враження?

— Ви непоетичний.

Її тон був розчарованим.

— Неможливо бути поетичним поруч з такою красунею, як ви, — сказав Анна.

— Отже, ви б мали бажання цілуватися з кожною дурепою. Саме так я і думала.

— Не будьте такою, Рошель.

— Якою такою?

— Такою. злюкою.

Вона підсунулася до нього, але не переставала хнюпитися.

— Я не злюка.

— Ви диво.

Рошель страшенно хотілося, щоб Анна її поцілував, але спершу треба було його видресирувати. Не можна дозволяти все, чого їм хочеться. Анна її не чіпав, не хотів підганяти події. Не все відразу. Крім того, вона така чутлива. Дуже ніжна. І така юна. Зворушлива. Не слід цілувати її в губи. Це вульґарно. Приголубити, торкнутися скронь, можливо, очей. Десь біля вуха. А спершу обійняти за талію.

— Я не диво.

Рошель зробила вигляд, що хоче відкинути Аннину руку, яку той саме поклав їй на талію. Її опір був ледь помітний. Якби вона справді цього хотіла, то легко б його відштовхнула.

— Я вам докучаю?..

Вона не хотіла його відштовхувати.

— Ви мені не докучаєте. Ви такий самий, як усі.

— Це неправда.

— І так зрозуміло, що ви збираєтеся робити.

— Зовсім ні, — відказав Анна. — Я не збираюся вас цілувати, якщо ви цього не хочете. Рошель не стала відповідати й опустила очі. Ан-нині вуста були зовсім поруч з її волоссям. Він шепотів їй у вухо. Вона відчувала його віддих, легкий і стриманий. І знову відсунулася.

Анні це не подобалося. Останнього разу, в авто, усе йшло як по маслу... і вона давала себе цілувати. А тут раптом ламається. Не можна ж чавити когось, щоразу як захочеш поцілувати дівчину. Щоб привести її у стан рецептивності, він навмисно наблизився, закинув їй голову й притулив свої губи до рожевої щічки Рошель. Легесенько. Вона трохи попручалася. Зовсім недовго.

— Ні. — промуркотіла вона.

— Я не хотів вам докучати, — ледь чутно видихнув Анна.

Вона трохи повернула голову, підставляючи йому свої губи. Вкусила його, граючись. Такий великий хлопчик. Треба його трохи повчити. Вона почула шум з боку дверей і, не міняючи пози, подивилася в тому напрямку. В коридорі вагона промайнула Анжелева спина. Рошель пестила Аннине волосся.

IV

Професор Жуйрук їхав по дорозі. Їхав в особистому авто, адже відправився він в Екзопотамію власним ходом. Засіб для цього ходу межував з неможливим, кидаючи виклик усім спробам опису. Але хтось підняв рукавичку, і ось що з того вийшло:

Тут було: праворуч попереду — колесо, попереду ліворуч — колесо, ліворуч позаду — колесо, позаду праворуч — колесо, а посередині, у площині, розташованій під кутом 45 градусів до основної площини, заданої центрами трьох коліс (і в якому часом опинялося також і четверте колесо), було п’яте колесо, яке Жуйрук нарік кермом. Під впливом останнього інші чотири часом рухалися злагоджено, що цілком природно.

Всередині між жерстяними й чавунними перетинками можна було б перелічити купу інших різноманітних коліс, але для цього б довелося по лікті вимазатися в мастило.

Наведімо ще такі складники: залізо, тканина, фари, мастило, казенне мастило, радіатор, задній (так би мовити) міст, говіркі поршні, дишла, колінчастий вал, усіляка всячина й інтерн, що сидів біля Жуйрука, читаючи хорошу книжку — «Життя Жюля Ґуффе»[25] Жака Лустало[26] й Ніколя[27]. Дивний винахідливий пристрій, створений на основі коренерізки, щосекунди фіксував швидкість механізму загалом, а Жуйрук стежив за під’єднаною до нього стрілкою.

— Ото ми газуємо, — сказав інтерн, піднімаючи очі. Він відклав книжку й дістав з кишені іншу.

— Так, — підтвердив Жуйрук.

Його жовта сорочка вибухнула радістю в промінні сонця, що світило їм прямісінько в обличчя.

— До вечора будемо на місці, — сказав інтерн, швидко гортаючи свою нову книжку.

— Буде видно... — відповів Жуйрук. — Ми ще далеко. Підступи можуть ще примножитися.

— На що примножуватися? — запитав інтерн.

— Ні на що, — відказав Жуйрук.

— Тож їх не буде, — констатував інтерн, — бо якщо помножити щось на ніщо, завжди вийде ніщо.

— Як ви мені набридли, — відказав Жуйрук. — Де ви це вичитали?

— В оцій книжці, — сказав інтерн.

Це був «Курс арифметики» Браше й Дюмарке. Жуйрук вихопив підручник в інтерна з рук і викинув його за борт. «Арифметика» приземлилася в яму, розбризкавши навколо фонтани осяйних іскор.

— Ну от, — похнюпився інтерн. — Браше і Дюмарке точно помруть. Він став гірко плакати.

— З ними й гірше траплялося, — констатував Жуйрук.

— Вважайте, — заперечив інтерн. — Усі люблять Браше й Дюмарке. Те, що ви робите, це наведення причини. Таке карає закон.

— А колоти стрихнін стільцеві, що нічим перед вами не завинив? — суворо запитав професор. — Це хіба не карає закон?

— Це не був стрихнін, — ридав інтерн. — Це був метиленовий синій.

— Немає різниці, — відповів Жуйрук. — Досить мене дратувати. Вам же гірше буде. Я дуже злопам’ятний.

Він засміявся.

— Це правда, — сказав інтерн.

З його носа текло, і він витирав ніс рукавом.

— Ви гидкий стариган, — сказав він.

— Це навмисно, — відповів Жуйрук. — Щоб помститися. Після того, як померла Хлоя[28].

— О, не думайте більше про це! — порадив інтерн.

— Не можу.

— Чому в такому разі ви й далі носите жовті сорочки?

— Вас це не стосується, — відповів Жуйрук. — П’ятнадцять разів за день товкмачу вам те саме, а ви знову за своє.

— Ненавиджу ваші жовті сорочки, — сказав інтерн. — Дивитися на них цілісінькими днями — збожеволіти можна.

— Я-то на них не дивлюся, — сказав Жуйрук.

— Прекрасно знаю, — відповів інтерн. — А як же я?

— Це мені байдуже, — відказав Жуйрук. — Ви ж підписали контракт, чи не так?

— Це шантаж?

— Та ні. Правду кажучи, ви мені потрібні.

— Але я в медицині повний нуль!

— Це факт, — констатував професор. — Ви повний нуль в медицині. Я б навіть сказав, від вас сама шкода. Але мені потрібен міцний хлопець крутити пропелер на авіамоделях.

— Це нескладно, — сказав інтерн. — Ви могли взяти будь-кого. Мотор зазвичай заводиться з півоберта.

— Ви так вважаєте? Щодо моторів внутрішнього згорання згоден, але я матиму справу також і з каучуковими двигунами. Знаєте, що це таке — завести каучуковий двигун у три тисячі обертів?

Інтерн завовтузився на місці.

— Є різні способи, — сказав він. — Дрилем — взагалі без проблем.

— Дрилем не можна, — попередив професор. — Це зіпсує пропелер.

Інтерн насупився у своєму кутку. Він більше не плакав. Пробурчав щось.

— Що-що? — перепитав Жуйрук.

— Нічого.

— З нічого завжди виходить нічого, — підсумував Жуйрук.

Побачивши, що інтерн повернувся в бік дверцят і вдає, що спить,

Жуйрук засміявся й додав газу, весело наспівуючи.

Сонце повернулося, і його проміння навскіс падало на автівку. Спостерігачеві, розташованому в адекватних умовах, машина могла видатися осяйною точкою на чорному тлі, адже Жуйрук застосовував принципи ультрамікроскопії.

V

Корабель рухався вздовж дамби, набираючи швидкість, щоб вийти з бухти. Він був по вінця набитий обладнанням і людьми для Ек-зопотамії так, що майже торкався дна, коли опинявся між двома хвилями. На його облавку Анна, Рошель і Анжель займали три незручні каюти. Комерційний директор Робер Гунан дю Песло подорожі уник: він мав прибути в Екзопотамію, коли будівництво залізниці буде завершено. Тим часом він отримував зарплату, не міняючи свого місця перебування.

Капітан кидався по нижній палубі, шукаючи рупор, щоб віддавати команди. Той ніяк не давався йому до рук. Якщо корабель, не отримавши нових команд, далі йтиме тим самим курсом, він розіб’ється об Дзиґу — риф, славетний своєю люттю. Капітан нарешті помітив, що прилад сховався за мотком каната, який саме ловив мить, коли чайка підлетить, щоб кинутися на неї. Капітан схопив рупор і важко затупотів уздовж коридору, піднявся сходами, що вели на палубу, а потім на капітанський місток. Вчасно: саме си-ґналізували про Дзиґу.

Великі пінисті хвилі бігли одна за одною. Корабель потроху посувався, проте в протилежному від курсу напрямку, що не сприяло збільшенню швидкості. Прохолодний вітер, просякнутий іхневмо-ном і йодом, кинувся до вушних лабіринтів стернового, створюючи м’який, як спів кулика, звук, близький до ре-дієз.

Екіпаж неквапливо перетравлював суп з ґалетами, які капітан отримував від уряду за спеціальними пільгами. Необачні риби билися головою об корпус корабля, глухі удари інтриґували деяких пасажирів, особливо тих, що подорожували морем вперше, як Дідіш і Олив. Олив була донькою Марена, а Дідіш — сином Карло. Марен і Карло були двома виконавчими працівниками, який найняла Компанія. У них були й інші діти, поки що заховані по закутках корабля, бо їм було що там розглядати — у кораблі і на них самих. Виконавчих працівників відправили в супроводі старшого бриґадира Арлана[29].Того ще покидька.

Форштевень підминав хвилі, як товкачик — пюре: торгове призначення судна не передбачало великої швидкості. Проте корабель все одно справляв враження на душі глядачів своєю елеґантністю: морська вода солона, а сіль усе очищує. Як їм і належить, чайки верещали без упину й гралися у квача навколо ґрот-щогли. Пізніше вони вишикувалися на четвертій реї — згори ліворуч, аби спостерігати за бакланом, що збирався здійснити пробний політ на спині.

У цей час Дідіш демонстрував Олив, як він ходить на руках. Таке видовище збентежило баклана: він хотів піднятися, але переплутав напрямок і з розмаху врізався у підлогу капітанського містка. Пролунав різкий шум. Біль примушував його мружитися, тож він заплющив очі. З дзьоба струменіла кров. Капітан обернувся і, знизавши плечима, дав йому свою брудну хусточку.

Олив бачила падіння баклана. Вона підбігла, щоб запитати, чи можна взяти його в руки. Дідіш усе ще ходив на голові. Він погукав Олив глянути на черговий трюк, але її вже не було поруч. Дідіш став на ноги й показово вилаявся: це було доволі грубо, але пропорційно. Після цього він пішов за Олив, але особливо не поспішав, бо жінки завжди все перебільшують. Через кожні два кроки він стукав об поруччя своєю брудною долонею, створюючи металевий резонанс зі звуком вібрації. Завдяки цьому йому спало на думку щось заспівати.

Капітан полюбляв, коли приходили його потурбувати на капітанському містку, тому що боявся скелі попереду, а ще тому, що розмовляти з капітаном на службі було суворо заборонено. Він усміхнувся Олив, оцінивши її стрункі ноги, пряме світле волосся, тісний светр і два молоді горбочки під ним, якими немовля Ісус обдарував дівчинку три місяці тому. Саме цієї миті корабель підходив до Дзиґи, і капітан підніс до рота рупор, щоб віддати накази. Йому хотілося справити враження на Олив і Дідіша, чиї маківки з’явилися над залізними сходами. Він став голосно кричати. Олив не розібрала ні слова, а в баклана й без цього страшенно боліла голова.

Капітан опустив свій рупор і з задоволеною усмішкою повернувся до дітей.

— Кого ви кличете, пане? — запитала Олив.

— Називай мене «капітан», — відповів капітан.

— Але кого ви кличете? — повторила Олив.

— Того, хто зазнав корабельної катастрофи, — пояснив капітан. — Є такий на Дзизі.

— А що таке Дзиґа, капітане? — запитав Дідіш.

— Це величезна скеля, — пояснив капітан.

— Він там завжди? — запитала Олив.

— Хто? — перепитав капітан.

— Той, хто зазнав корабельної катастрофи, — пояснив Дідіш.

— Звісно, — сказав капітан.

— Чому? — запитала Олив.

— Бо дурень, — сказав капітан. — А ще тому, що підбирати його було б надто небезпечно.

— Він кусається? — запитав Дідіш.

— Ні, — відповів капітан. — Він заразний.

— Що з ним?

— Невідомо, — сказав капітан.

Він знову підніс рупор до губ і так загорланив, що морські мушки попадали в радіусі кабельтова від судна.

Олив і Дідіш сперлися на поруччя капітанського містка. Вони спостерігали за величезними медузами, що швидко закручували вири навколо власної осі, в яких губилися необачні риби. Цей спосіб винайшли австралійські медузи, що наводили жах на все узбережжя.

Капітан відклав рупор і насолоджувався, спостерігаючи, як вітер розподіляє волосся Олив рівним білим проділом на круглій голівці. Час від часу спідниця Олив злітала до стегон і тріпотіла, огортаючи ноги. Засмучений тим, що на нього не звертають уваги, баклан жалісливо застогнав. Олив згадала, навіщо прийшла на місток, і повернулася до пораненого птаха.

— Капітане, — звернулася вона, — можна я його заберу?

— Звісно, — відповів капітан. — Якщо не боїшся, що він тебе вкусить.

— Але птахи не кусаються, — заперечила Олив.

— Ха-ха-ха! — сказав капітан. — А це непростий птах!

— А що ж це таке? — запитав Дідіш.

— Не знаю, — відповів капітан. — І це доводить, що це незвичайний птах, бо звичайних я всіх знаю: є сорока, фанфарушка, і клюз, і ґратка, і пшеничка, і яструбок, і амілекін, і бетарда, і кантропа, і зе-ленюшка пляжна, окохід і кокутка. Це якщо не згадувати чайок та простих курок, яких латиною називають «cocotta depilantus».

— Овва!.. — пробелькотів Дідіш. — Ви стільки всього знаєте, капітане.

— Це те, чого я навчився, — сказав капітан.

Олив усе одно взяла баклана на руки й колисала, розповідаючи йому, аби втішити, байки. Він задоволено зарився у власне пір’я і муркотів, як тапір.

— Бачите, капітане, — сказала дівчинка, — він дуже ласкавий.

— У такому разі це яструбок, — сказав капітан. — Яструбки — чарівні пташки. Так сказано в телефонному довіднику.

Бакланові це полестило, тож він вклав свою голову в ґраційну й вишукану позу. Олив його попестила.

— Коли ми припливемо, капітане? — запитав Дідіш, який любив пташок, але не надто.

— Ще далеко, — відповів капітан. — У нас ще великий шмат дороги попереду. А ви двоє куди прямуєте?

— У Екзопотамію, — сказав Дідіш.

— Овва! — зацінив капітан. — У такому разі додам обертів.

Так він і зробив, і Дідіш йому подякував.

— Ваші батьки на борту? — запитав капітан.

— Так, — відповіла Олив. — Карло — це Дідішів тато, а Марен — мій тато. Мені тринадцять років, а Дідішеві тринадцять з половиною.

— Он воно що! — сказав капітан.

— Наші тати будуватимуть залізницю для самих себе.

— А ми туди просто їдемо.

— Везунчики, — сказав капітан. — Якби я міг, то поїхав би з вами. Мені остогид цей корабель.

— Хіба не класно бути капітаном?

— Та де там! — відказав капітан. — Те саме, що працювати начальником бриґади.

— Арлан — ще той покидьок, — запевнив Дідіш.

— Дограєшся, — застерегла Олив. — Не можна так казати.

— Нічого страшного, — заспокоїв капітан. — Я нікому не скажу. Тут усі свої хлопці.

Він погладив Олив по сідницях. Їй полестило, що її зарахували до своїх хлопців, тож вона сприйняла капітанів жест як знак дружби, поширений між самцями. Обличчя в капітана почервоніло.

— То їдьмо з нами, капітане, — запропонував Дідіш. — Вони точно будуть вам раді.

— Так, — підтримала Олив, — це буде весело. Ви нам розповідатимете історії про пригоди піратів, і ми будемо грати в абордаж.

— Чудова думка! — сказав капітан. — А ти певна, що досить сильна для цього?

— О, я зумію! — сказала Олив. — Помацайте мої м’язи!

Капітан притягнув її до себе й помасажував плечі.

— Згодиться, — схвалив.

Говорив він через силу.

— Але ж вона дівчинка, — сказав Дідіш. — Вона не може битися.

— З чого видно, що це дівчинка? — запитав капітан. — Часом не через оці дві маленькі штучки?

— Які штучки? — запитав Дідіш.

— Та оці... — відповів капітан і торкнувся Олив, щоб показати.

— Не такі вже вони й маленькі, — зазначила Олив.

Відклавши баклана, вона випнула груди, аби було краще видно.

— Так, справді, — пробелькотів капітан. — Не такі вже й маленькі.

Він жестом покликав її до себе.

— Якщо будеш кожного ранку за них тягти, — сказав він, понизивши голос, — вони стануть ще більшими.

— Як? — перепитала Олив.

Дідішу не подобалося, що капітан став багряним і що на його лобі випнулися вени. Знітившись, він відвів погляд.

— Ось так. — сказав капітан.

Дідіш почув, що Олив стала плакати, бо капітан її вщипнув. Вона відбивалася, але він її тримав і робив боляче. Тоді Дідіш схопив рупор і з усієї сили дав капітанові в мармизу. Той відпустив Олив, лаючись.

— Забирайтеся звідси, малі бешкетники!.. — гримнув він.

На його обличчі було видно слід на тому місці, куди влучив Дідіш. По щоках Олив котилися великі сльози; вона трималася за груди в тому місці, де її вщипнув капітан. Олив спустилася по залізній драбині. Дідіш попрямував за нею. Він був злий, розлючений і роздратований, хоча сам не розумів чому. Проте мав відчуття, що його пошили в дурні. Капітан дав копняка бакланові, той пролетів над головами в дітей і впав на палубу. Олив присіла й підібрала пташку.

Дівчинка все ще плакала. Дідіш обійняв її за шию, іншою рукою відкинув її жовте волосся, що прилипло до мокрого обличчя, і поцілував так ніжно, як тільки міг, у щічку. Олив перестала плакати, поглянула на Дідіша й опустила очі. Вона притискала до себе баклана, а Дідіш пригортав її.

VI

Анжель піднявся на палубу. Корабель вийшов у відкрите море. Вітер гуляв по ньому вглиб і вшир, утворюючи хрест — явище цілком нормальне, адже володіння папи починалися паплизу.

Анна і Рошель саме зачинилися в одній зі своїх кают, і Анжелеві захотілося піти звідти. Проте думати про щось інше було складно. Анна був з ним так само добрий. А найжахливішим було те, що Рошель теж. Але вдвох у каюті вони лишилися не для того, щоб його обговорювати. Вони взагалі не збиралися розмовляти. Не збиралися... А може, й так. Можливо, вони збиралися.

Серце Анжеля закалатало, бо він уявив Рошель без нічого — там внизу, у каюті з Анною. Якби це було не так, вони б не стали зачиняти двері.

Ось уже кілька днів як вона дивиться на Анну так, що Анжелеві стає неприємно. У неї в очах той самий вираз, що в Анни, коли він цілував її в машині: очі затоплені, жахливі, ошалілі, з повіками, що наче мертві квіти з ледь пом’ятими, пористими й напівпрозорими пелюстками.

Вітер співав у крилах чайок і чіплявся за предмети, що виступали за палубу корабля, лишаючи на кожному виступі хвостики туману, наче оперення Евереста. Сонце сліпило очі, відбиваючись в миготливому, подекуди білому морі. Пахло раґу з морської корови й морепродуктів, дозрілих на спеці. Машинні поршні стійко товкли, і корпус корабля регулярно вібрував. Синій димок піднімався через вентиляційні отвори над штахетчастим дахом машинного відділення, і його відразу розсіював вітер. Анжель спостерігав за цим. Морська прогулянка трохи розраджує: тихий шепіт хвиль, густі мазки піни на корпусі корабля, крики й шурхіт крил чайок. Анжель ніби захмелів, і, незважаючи на Анну й Рошель внизу, кров стала бігти легше й заграла в жилах, наче шампанське.

Повітря було світло-жовтим, чистим, блакитно-бірюзовим. Риби так само час від часу стукалися об борти корабля. Анжелеві хотілося б спуститися глянути, чи не лишають вони небезпечних вм’ятин у старій обшивці. Але він відігнав цю думку, у нього перед очима вже навіть не стояло видіння Анни й Рошель, бо вітер смакував чудово, а матова просмолена палуба блищала тріщинами, ніби жилками-нервюрами на примхливих листочках. Анжель пішов на ніс корабля, щоб спертися там на поруччя. Там уже були Олив і Дідіш, звісившись, вони дивилися на дивовижні снопи піни, що, ніби білі вуса, липнула до підборіддя судна — цікаве місце для вусів. Дідіш усе ще обіймав Олив за шию, вітер куйовдив волосся дітей і щось наспівував їм у вуха. Анжель зупинився і сперся біля малих. Помітивши присутність незнайомця, Дідіш кинув на нього недовірливий погляд, що поступово м’якшав. На щоках в Олив Анжель зауважив сліди висохлих сліз; вона трішки схлипнула наостанок, затуливши личко рукавом.

— Ну як? — запитав Анжель. — Вам тут подобається?

— Ні, — відказав Дідіш. — Капітан — старий бик.

— Що він вам зробив? Прогнав з капітанського містка?

— Він хотів зробити боляче Олив, — відповів хлопчик. — Він ущипнув її там.

Олив приклала руку до враженого місця і виразно схлипнула.

— Мені все ще боляче, — сказала вона.

— От старий покидьок, — обурився Анжель.

— Я дав йому гучномовцем по пиці, — зауважив хлопчик.

— Так, — підтвердила Олив. — Це було кумедно.

Вона тихенько захихотіла. Анжель і Дідіш теж засміялися, уявивши капітанову мармизу.

— Якщо він знову візьметься за своє, — сказав Анжель, — кличте мене. Я йому начищу пику.

— Ви — то інша річ, — завважив Дідіш. — Ви — друг.

— Він хотів мене поцілувати, — сказала Олив. — Від нього відгонило червоним вином.

— Ви ж не будете її щипати?.. — раптом стривожився Дідіш. З дорослими треба бути насторожі.

— Не бійся, — сказав Анжель. — Я не буду її щипати й не намагатимуся поцілувати.

— О, — заявила Олив, — я зовсім не проти, щоб ви мене поцілували, але щипатися не треба, це боляче.

— На мою думку, — зазначив Дідіш, — вам зовсім не обов’язково цілувати Олив. Я б і сам міг це зробити...

— То ти ревнуєш, так? — запитав Анжель.

— Зовсім ні.

Дідішеві щоки набули милого пурпурного відтінку, а погляд спрямувався кудись над головою Анжеля. Для цього йому довелося закинути голову під незручним кутом. Анжель засміявся. Він підхопив Олив під пахви, підняв на рівень свого зросту й поцілував в обидві щоки.

— Ось так, — сказав він, ставлячи дівчинку на місце. — Тепер ми справді друзі. Дай п’ять, — запропонував він Дідішеві.

Той неохоче простягнув йому свою брудну долоню, але глянув в обличчя Анжелеві й повеселішав.

— Ви користуєтеся тим, що старші за мене. Але мені це байдуже. Я все-таки поцілував її раніше за вас.

— Вітаю, — сказав Анжель. — Маєш хороший смак. Її дуже приємно цілувати.

— Ви теж прямуєте в Екзопотамію? — запитала Олив.

Їй хотілося змінити тему розмови.

— Так, — відповів Анжель. — Працюватиму там інженером.

— Наші батьки, — з гордістю повідомила Олив, — виконавча бриґада.

— Це вони виконують усю роботу, — доповнив Дідіш. — Вони завжди кажуть, що без них інженери нічого не могли б.

— Мають рацію, — запевнив Анжель.

— А ще є старший бриґадир Арлан, — завершила оповідь Олив.

— Це ще той покидьок, — уточнив Дідіш.

— Буде видно, — сказав Анжель.

— Ви там будете єдиний інженер? — поцікавилася Олив.

Тоді Анжель згадав, що Анна і Рошель були самі в каюті, там унизу. Вітер став холодним. Сонце сховалося, корабель стало сильніше хитати. Крики чайок стали аґресивними.

— Ні... — сказав він з зусиллям. — Є ще мій друг, що туди їде. Він унизу...

— Як його звуть? — запитав Дідіш.

— Анна, — відповів Анжель.

— Кумедно, — зауважив Дідіш. — Гарне ім’я для пса.

— Миле ім’я, — сказала Олив.

— Собаче ім’я, — повторив Дідіш. — Це по-дурному, у чоловіка ім’я пса.

— Так, по-дурному, — погодився Анжель.

— Хочете подивитися на нашого баклана? — запропонувала Олив.

— Ні, — сказав Анжель. — Не варто його будити.

— Ми щось таке сказали, що вас засмутило? — обережно запитала Олив.

— Та ні, — відповів Анжель.

Він поклав руку на волосся Олив, погладив її круглу голову й зітхнув.

Угорі сонце вагалося, повертатися чи ні.

VII

У двері Амадіса Дюдю стукали вже добрих п’ять хвилин. Амадіс дивився на годинника, підраховуючи, коли прийде кінець його терпцю. За шість хвилин десять секунд він підвівся, стукнувши з усієї сили кулаком по столу.

— Заходьте! — сердито крикнув він.

— Це я, — сказав Атанагор, штовхаючи двері. — Я вам не заважаю?

— Звісно, що так, — сказав Амадіс.

Він зробив над собою неймовірне зусилля, аби заспокоїтися.

— От і прекрасно, — відгукнувся Атанагор, — отже, ви запам’ятаєте мій візит. Чи не бачили ви Дюпона?

— Та ні, не бачив я Дюпона.

— Ой! — сказав Атанагор. — Та не дратуйтеся ви! Тож де він?

— Господи, та скільки ж можна! — не витримав Амадіс. — Хіба з ним сплю я? А не Мартен? От Мартена і запитуйте!

— Добре! Це все, що я хотів з’ясувати, — відповів Ата. — Тобто у вас поки що не вийшло спокусити Дюпона?

— Слухайте, у мене немає ні хвильки вільної. Сьогодні прибувають інженери і обладнання. Завал повний.

— Ви говорите, як Барріцоне, — сказав Атанагор. — Ви, певно, легко підпадаєте під сторонній вплив.

— Та ну вас! — відказав Амадіс. — Ужив на своє нещастя дипломатичний вислів стосовно Барріцоне, щоб тепер мене звинувачували в чужому впливові? Це я піддаюся впливу? Ну й насмішили!

Амадіс став сміятися, але Атанагор усе ще дивився на нього, й це його знову розлютило.

— Замість того, щоб стирчати тут, — сказав Амадіс, — краще б допомогли підготуватися до їхнього приїзду.

— Що треба підготувати? — запитав археолог.

— Підготувати письмові столи. Вони їдуть сюди працювати. Як вони зможуть працювати без столів?

— Я працюю без стола, — сказав Атанагор.

— Це ви працюєте? Ви? Ви що, не розумієте, що без стола й мови не може бути про серйозну роботу?

— Як на мене, я працюю не менше за інших, — сказав Атанагор. — Ви вважаєте, що археологічний молоток легкий? Думаєте, що цілий день ламати горщики, щоб класти їх у стандартні ящики, — це вам жартики? А наглядати за Сальє, лаяти Дюпона, вести журнал і шукати, у якому напрямку копати, — це все дрібниці, так?

— Це несерйозна робота, — не здавався Амадіс Дюдю. — Інша річ писати службові записки і відправляти звіти вчасно! А рити ямки в піску...

— І для чого врешті-решт слугуватимуть усі ці ваші підрахунки? — запитав Атанагор. — Разом з усіма вашими записками і звітами? Побудуєте гидку смердючу іржаву залізницю, що задимить усе навкруги. І це я ще мовчу про те, що вона тут нікому не потрібна. Крім того, прокладає ж залізницю не бюро.

— Нагадую вам, що проект схвалила Рада правління й Урсус де Жанполан[30] особисто, — самовпевнено зазначив Амадіс. — Тож не вам судити про його користь.

— Ви мені мозок виносите, — сказав Атанагор. — По суті, що з вас взяти, ви ж гомосексуал. Не треба мені до вас заходити.

— Ви нічим не ризикуєте, — сказав Амадіс. — Ви надто старий. От Дюпон у самому розквіті сил!

— Досить уже з вашим Дюпоном. То на кого ви сьогодні чекаєте?

— На Анжеля, Анну, Рошель, старшого бриґадира, двох виконавчих працівників з родинами й обладнання. Лікар Жуйрук прибуде власним ходом разом з інтерном. Механік на ім’я Крюк приєднається трохи пізніше. Решту чотирьох виконавчих працівників наймемо на місці, якщо буде потреба. Але я не думаю, що вони нам знадобляться.

— Працівників у вас предостатньо, — сказав Атанагор.

— За потреби, — зазначив Амадіс, — переманю вашу команду, запропонувавши їм більшу платню.

Атанагор поглянув на Амадіса й засміявся.

— Ви такий кумедний з цією своєю залізницею!

— Що в мені такого кумедного? — роздратовано запитав Амадіс.

— Думаєте, ви ось так переманите мою команду?

— Звісно, — відповів Амадіс. — Я їм запропоную премію, більшу за зарплату, а ще соціальні виплати, заводський комітет, кооператив і поліклініку.

Атанагор засмучено похитав сивою головою. Така злість співрозмовника зрівняла його з землею, і Амадісові, якщо можна так висловитися, здалося, що археолог здимів. Зусилля акомодації очей — і той знову з’явився в його незайманому полі зору.

— Нічого у вас не вийде, — сказав Атанагор. — Вони не божевільні.

— От побачите, — запевнив Амадіс.

— Вони в мене працюють за так.

— На одну причину більше.

— Вони люблять археологію.

— Полюблять будівництво залізниці.

— Урешті-решт, — сказав Атанагор, — скажіть прямо, ви закінчили Школу політичних наук?

— Так, — відповів Амадіс.

Атанагор помовчав кілька хвилин.

— І все-таки у вас схильності, — сказав він. — Однією Школою таке не пояснити.

— Не знаю, на що ви натякаєте, але мені це байдуже. Хочете піти зі мною? Вони прибувають за двадцять хвилин.

— Я з вами, — сказав Атанагор.

— А часом не знаєте, Дюпон буде вдома сьогодні ввечері?

— Ох! — утомлено сказав Атанагор. — Дайте мені спокій з вашим Дюпоном!

Амадіс промимрив щось, підводячись. Його письмовий стіл тепер було розташовано на другому поверсі ресторану Барріцоне. З вікна було видно дюни й рідкі зелені трави, до яких чіплялися маленькі жовті равлики й пісочні світлячки, що переливалися всіма кольорами веселки.

— Ходімо, — сказав Амадіс Атанагорові й зухвало перший пройшов у двері.

— Йду за вами, — сказав археолог. — А ви були менше схожі на директора, коли чекали на 975-й...

Амадіс Дюдю зашарівся. Вони саме спускалися сирими мало освітленими сходами, тож рум’янець Дюдю вихопив з мороку блискучі мідні об’єкти.

— Звідки ви про це знаєте?

— Я археолог, — сказав Атанагор. — Мені відкриті всі таємниці минулого.

— Ви археолог, не сперечаюся, — погодився Амадіс, — але ж не провидець.

— Не сперечайтеся зі мною, — сказав Ата. — Ви погано вихований хлопчисько. Я хочу допомогти вам зустріти ваш персонал, але ви погано виховані... Тут уже нічого не зробиш, коли ви погано, але все ж виховані. Ось така незручність.

Вони спустилися вниз й перетнули коридор. У залі ресторану Піппо за стійкою все ще читав газету, похитуючи головою й бормочучи щось своєю говіркою.

— Привіт, Піпетко, — привітався Амадіс.

— Добрий день, — сказав Атанагор.

— Бон джорно, — відгукнувся Піппо.

Амадіс і Атанагор вийшли на подвір’я перед готелем. Було сухо й спекотно, вітер пульсував над жовтими дюнами. Чоловіки попрямували до найвищої з них — високого піщаного пагорба, увінчаного зеленими чубчиками. Звідти відкривався вид за небокрай.

— З якого боку вони прибудуть? — запитав Амадіс.

— Та звідки завгодно, — сказав археолог. — Тут легко заблукати.

Він розглядався навкруги, повертаючись навколо своєї осі, і завмер, коли його вісь симетрії збіглася з лінією полюсів.

— Вони прибудуть звідти, — сказав він, указуючи на північ.

— Звідки-звідки? — запитав Дюдю.

— Баньки протріть, — сказав Ата, скориставшись арґо археологів.

— Бачу, — сказав Амадіс. — Але там лише одна автівка. Це, певно, професор Жуйрук.

Поки що було видно лише блискучу зелену цятку, а за нею хмару піску.

— Рівно у призначений час, — сказав Амадіс.

— Це не має жодного значення, — сказав Атанагор.

— А як же табельник?

— Невже його теж привезуть разом з обладнанням?

— Звісно, — відповів Амадіс. — А поки його немає, я сам фіксуватиму час приходу на роботу.

Атанагор з подивом втупився поглядом у співрозмовника.

— Що у вас за нутро таке? — запитав він.

— Напхане різною гидотою, як у всіх, — констатував Амадіс і відвернувся.

— .тельбухи й гній. А он і решта! — оголосив він.

— Підемо їм назустріч? — запропонував Атанагор.

— Не вийде, — сказав Амадіс. — Вони прибувають з різних боків.

— Можна розділитися.

— Ще чого! Щоб ви їм наговорили різних нісенітниць? Урешті-решт, у мене вказівки: я маю їх зустріти особисто.

— Нехай так, — сказав Атанагор. — Добре, дайте мені спокій, пішов я звідси.

Збитий з пантелику, Амадіс вріс у землю: його ноги почало затягувати, бо під поверховим шаром піску був інший, значно глевкіший. Він спустився з дюни й попрямував назустріч своєму загонові.

Тим часом автівка професора Жуйрука неслася на всіх парах поміж пустот і повнот. Зігнутий у три погибелі нудотою, інтерн ховав обличчя у вологу серветку й украй непристойно гикав. Жуйрук не давав себе зламати таким дрібницям, тож весело наспівував аме-рикоську пісеньку під назвою «Show[31] Me the Way to Go Home», що цілком пасувала до обставин як словами, так і нотами. Підкоривши крутий пагорб, він віртуозно перейшов до «Takin’ a Chance for Love» Вернона Дюка[32], а інтерн заходився стогнати так жалісливо, що міг би розчулити навіть торговця протиградовими ракетами. На спуску Жуйрук піддав газу, й інтерн замовк, адже не міг стогнати і блювати одночасно — невиправна вада буржуазної освіти.

З останнім риком мотора й завершальним хрипом інтерна Жуй-рук нарешті зупинив машину перед Амадісом, що гнівним поглядом проводжав археолога, який ішов назустріч каравану.

— Добрий день, — привітався Жуйрук.

— Добрий день, — відповів Амадіс.

— Бр-ру-у-а-а!.. — сказав інтерн.

— Ви вчасно, — констатував Амадіс.

— Зовсім ні, — заперечив Жуйрук. — Я завчасно. До речі, а чому ви не носите жовтих сорочок?

— Бо вони жахливі, — сказав Амадіс.

— Так, — погодився Жуйрук, — визнаю, що з вашим землистим тоном обличчя це було б катастрофою. Лише красиві чоловіки можуть собі таке дозволити.

— Ви вважаєте себе красивим чоловіком?

— Перш за все ви могли б до мене звертатися згідно з моїм ступенем, — сказав Жуйрук. — Я професор Жуйрук, а не абихто.

— Це другорядне питання, — сказав Амадіс. — У будь-якому разі я вважаю, що Дюпон набагато красивіший за вас.

— Професоре, — доповнив Жуйрук.

— Професоре, — повторив Амадіс.

— Або лікарю, — сказав Жуйрук. — На ваш вибір. Ви, я припускаю, педераст?

— Хіба не можна любити чоловіків і не бути педерастом? — запитав Амадіс. — Які ви всі зануди!

— Ви невихований грубіян, — сказав Жуйрук. — Яке щастя, що я не ваш підлеглий.

— Але ви мій підлеглий.

— Професоре, — сказав Жуйрук.

— Професоре, — повторив Амадіс.

— Ні, — заперечив Жуйрук.

— Що ні? — перепитав Амадіс. — Я кажу те, що ви мені кажете казати, а ви мені потому кажете не казати те, що я сказав.

— Ні, я не ваш підлеглий, — уточнив Жуйрук.

— Так.

— Так, професоре, — сказав Жуйрук, і Амадіс повторив за ним.

— У мене контракт, — повідомив Жуйрук. — Я не маю начальника. Ба більше, це я віддаю накази, коли йдеться про гігієну.

— Мене не попередили, лікарю, — сказав Амадіс, амадізуючись.

— От нарешті ви стали догідливим, — сказав професор.

Амадіс провів рукою по чолу. Ставало спекотно. Професор Жуйрук наблизився до автівки.

— Ідіть-но допоможіть мені, — скомандував він.

— Я не можу, професоре, — відповів Амадіс. — Археолог залишив мене тут стояти, як укопаний, я не можу розкопатися.

— Які дурниці, — сказав професор. — Це ж лише мовний зворот.

— Ви вважаєте? — занепокоєно запитав Амадіс.

— Пфу! — сказав професор, різко видихнувши Амадісові прямісінько в ніс.

Той злякався і став рятуватися втечею.

— От бачите! — закричав йому навздогін Жуйрук.

Амадіс повернувся з ознаками отруєння газом.

— Я можу якось вам допомогти, професоре? — запропонував він.

— О, а ви стали поступливішим, — зазначив Жуйрук. — Ловіть ось це.

Він кинув до рук Дюдю величезний ящик. Той його зловив, похитнувся і впустив собі на праву ногу. Наступної миті він правдоподібно зі-мітував професорові стильного фламандського фламінґо на одній нозі.

— Добре, — сказав Жуйрук, сідаючи за кермо. — А тепер спустіть цей ящик до готелю. Там і зустрінемося.

Він розворушив інтерна, що саме задрімав.

— Гей! Ви!.. уже приїхали!

— Ох!.. — блаженно зітхнув інтерн.

Наступної миті автомобіль спустився з дюни, наче смерч, і інтерн знову вткнувся у свою гидку серветку. Амадіс поглянув услід автівці, потім — на ящик і, кульгаючи, став прилаштовувати його собі на плечі. На жаль, спина в нього була кругла.

VIII

Дрібними кроками, відповідними до черевиків з гострими носаками, яким бежевий верх з драпу надавав гідного застарілого вигляду, Атанагор очолював караван. Його короткі коричнево-сірі штани лишали свободу руху його кістлявим колінам. Сорочка кольору хакі, вилиняла внаслідок неправильного поводження, випросталася з-за пояса. І щоб довершити образ — колоніальна каска, що лишилася висіти в наметі. Він її ніколи не носив. Атанагор думав про те, який нахаба цей Амадіс і що цей хлопчисько заслуговує на урок, і не на один, та й того було б замало. Він дивився на землю, як це притаманно археологам: не можна пропускати жодної дрібниці, адже знахідка часто є результатом випадку, що бродить собі звично біля самісіньких ніг, як про це свідчать письмена монаха Ортопомпа. Останній жив у десятому сторіччі в монастирі бороданів, де він був за старшого, бо єдиний володів мистецтвом каліграфії. Атанагор пригадував день, коли Сальє прийшов доповісти йому про присутність у їхньому краї пана Амадіса Дюдю. Слабкий відблиск надії тоді загорівся в його мозку (якщо це там відбувається) й підживлювався завдяки знахідці ресторану. Остання розмова з Амадісом повернула археолога в початковий стан затухання.

Тепер караван струсить трохи пилюку Екзопотамії. Ще одна зміна, можливо, з’являться приємні люди. Атанагорові було страшенно складно розмірковувати, адже в пустелі ця здатність швидко зникає. Тому його думки набували шаблонної форми виразу — слабкого світла надії, а здебільшого — відповідної простоти.

Отож, наглядаючи за випадком під ногами, поглинутий думками про монаха Ортопомпа й майбутні зміни, Атанагор помітив фраґмент каменя, наполовину засипаного піском. Та половина, що на поверхні, віщувала продовження, у чому археолог переконався, ставши на коліна й спробувавши відкопати камінь, але кінця-краю йому було не видно. Тоді він струснув гладенький ґраніт ударом молотка й тієї ж миті приклав вухо до зігрітої сонцем поверхні, на яку середній промінь падав трохи раніше саме в цьому місці. Він почув, як звук розходиться й завмирає у віддалених продовженнях каменя, і зрозумів, що знайшов не абищо. Він позначив місце щодо розташування каравану, аби бути певним, що зможе потім його відшукати, і старанно покрив піском видимий бік знайденої пам’ятки. Він ледь устиг закінчити, коли перша набита ящиками вантажівка пройшла перед ним. За нею їхала друга — теж поки що лише з вантажем та обладнанням. Це були величезні вантажівки, кількадесят археологічних молотків завдовжки, і вони радісно пихкали. Рейки й інструменти дзеленчали поміж брезентовими бічними бортами, а позаду червона ганчірка танцювала перед очима в археолога. Трохи далі посувалася третя вантажівка з людьми й баґажем. Останнім їхало жовто-чорне таксі, опущений прапорець якого знеохочував необачних пішоходів. Атанагор помітив у таксі гарненьку дівчину й помахав їй рукою. Проїхавши трохи далі, таксі зупинилося, ніби очікуючи. Ата поспішив до автівки.

Анжель, що сидів поруч з водієм, вийшов з авто й підійшов до Атанагора.

— Ви на нас чекаєте? — запитав він.

— Я йшов вам назустріч, — відповів Атанагор. — Добре доїхали?

— Стерпно, — сказав Анжель, — за винятком тієї миті, коли капітан спробував продовжити свій курс по суші.

— Цілковито вам вірю, — відгукнувся Атанагор.

— Ви пан Дюдю?

— У жодному разі! Я б не погодився бути паном Дюдю навіть за всі екзопотамські горщики Брітіш мьюзіума.

— Перепрошую, — сказав Анжель. — Я не міг знати.

— Нічого страшного, — відповів Атанагор. — Я археолог. Працюю тут.

— Дуже приємно, — сказав Анжель. — А я інженер. Мене звуть Анжель. А всередині Анна й Рошель.

Він вказав на таксі.

— Тут ще є я, — пробурчав водій.

— Звісно, — виправився Анжель. — Ми вас не забудемо.

— Мені вас шкода, — сказав Атанагор.

— Чому? — запитав Анжель.

— Думаю, вам не сподобається Амадіс Дюдю.

— Неприємно, звісно, — промимрив Анжель.

У таксі Анна й Рошель цілувалися. Анжель це знав і через те був не в гуморі.

— Хочете пройтися зі мною? — запропонував Атанагор. — Я вам усе поясню.

— Чому б і ні, — погодився Анжель.

— Ну то я поїхав? — запитав водій.

— Їдьте собі.

Анжель мимоволі подивився у заднє скло таксі, коли те від’їжджало. По профілю Анни було зрозуміло, що йому байдуже до решти світу. Анжель похнюпився.

Атанагор здивовано дивився на нього. На обличчі в Анжеля проглядалися сліди поганого сну й постійних страждань, а його струнка спина трохи зіщулилася.

— Дивно, — сказав Атанагор. — Адже ви красивий хлопець.

— А їй подобається Анна, — сказав Анжель.

— Він гладкий, — зазначив Атанагор.

— Це мій друг, — сказав Анжель.

— Так...

Атанагор взяв Анжеля під руку.

— Нарветеся на прочуханку.

— Від кого? — запитав Анжель.

— Від цього нещастячка Дюдю. Під приводом, що ви спізнилися.

— Ох, мені це байдуже, — сказав Анжель. — Ви ведете розкопки?

— Наразі я лишив інших працювати, — пояснив Атанагор. — Я точно напав на слід чогось надзвичайного. Я це відчуваю. Тому хай собі копають. Мій фактотум Сальє усім опікується. А решту часу я йому даю письмові завдання, інакше він дістає Дюпона. Дюпон — це мій кухар. Я вам це все розповідаю, щоб ви були в курсі справ. Так трапилося, загадково і неприємно, що Мартен любить Дюпона, а Дюдю запав на Дюпона.

— Хто такий Мартен?

— Мартен Сальє, мій фактотум.

— І що Дюпон?

— А йому начхати. Він, звісно, любить Мартена, але сам ще та шльондра. Перепрошую... У моєму віці не слід вживати такі вислови, але сьогодні я почуваюся молодим. От що я можу вдіяти з цими трьома свинтусами?

— Нічогісінько, — сказав Анжель.

— От я нічого й не роблю.

— А де ми житимемо? — запитав Анжель.

— Тут є готель. Ви не хвилюйтеся.

— Через що?

— Через Анну.

— О, та тут нема через що перейматися. Рошель більше подобається Анна, ніж я. Це видно.

— Як це видно? Це видно не більше, ніж інші речі. Вона з ним цілується, і це все.

— Ні, це не все, — заперечив Анжель. — Вона цілує його, потім він цілує її. Скрізь, де він її торкався, її шкіра вже не така, як до цього. Спершу не віриться, бо вона має так само свіжий вигляд після Ан-них обіймів, і її вуста так само пухкі й червоні, а волосся блискуче. Але вона зношується. Кожен поцілунок, що вона отримує, її трішки зношує. Її груди стануть менш пружними, шкіра менш гладенькою і шовковистою, очі менш світлими, а хода важчою. З кожним наступним днем це вже не та Рошель. Я знаю. Інші її бачать і вірять, що це вона. Я теж спершу вірив і не помічав цього.

— Ото ви понавигадували собі! — здивувався Атанагор.

— Ні, це не вигадки. Самі знаєте. Тепер я це бачу, майже щодня я можу констатувати зміни. Кожного разу, коли я на неї дивлюся, вона трохи більше зіпсована, ніж раніше. Вона зношується. Я нічого не можу вдіяти. Ви теж.

— Отже, ви її більше не любите?

— Люблю, — сказав Анжель. — Я люблю її так само, як спочатку. Це мені робить боляче. А ще я маю трохи ненависті через те, що вона зношується.

Атанагор не відповідав.

— Я приїхав сюди працювати, — продовжив Анжель. — Думаю, я старатимуся. Я сподівався, що Анна поїде зі мною сам, а Рошель лишиться. Але більше нема на що сподіватися, цього не трапилося. Протягом усієї подорожі він був біля неї, проте я все ще його друг. А на початку, коли я казав, що вона вродлива, він сміявся.

Анжелеві слова розворушили минувшину всередині Атанагора. Думки тонкі, довгі, геть розплющені під нашаруванням пізніших подій; такі сплющені, що якщо дивитися в профіль, як тепер, то він не міг розрізнити ні їхньої форми, ні кольору. Атанагор відчував, як вони рухаються всередині, звивисті, мов рептилії. Він струснув головою, і рух припинився: перелякані спогади завмерли й зіщулилися.

Атанагор намагався підшукати слова для Анжеля, але не міг. Він силкувався відчайдушно. Вони йшли поруч, зелені трави лоскотали Атині ноги й ласкаво терлися об Анжелеві полотняні штани. Порожні мушлі жовтих равликів лопалися під їхніми ступнями хмаркою пилу під чистий легкий звук, ніби крапля води падала на кришталеве лезо у формі серця. Ну це вже зовсім вар’ятство.

З дюни, на яку вони піднялися, було видно ресторан Барріцоне. Великі вантажівки вишикувалися перед входом, наче під час війни. Більше нічого навколо не було видно: ні Атанагорового намету, ні розкопок, бо він спритно обрав для них розташування. Сонце було в зеніті, і на нього намагалися дивитись якомога менше через одну його неприємну властивість: воно нерівно розподіляло світло. Сонце було оточено осяйними шарами, де світлі ділянки чергувалися з темними, а там, де темні шари торкалися землі, завжди було похмуро й холодно. Анжеля не зачепила ця дивна властивість краю, тому таксист від початку пустелі прокладав шлях лише по світлих смугах. Проте тепер, побачивши з висоти дюни холодний нерухомий кордон темряви, він здригнувся. Натомість Атанагор до цього давно звик. Помітивши, що Анжелю не по собі й той з тривогою дивиться на цей розрив простору, Ата поплескав його по спині.

— Це тільки спочатку приголомшує, — сказав він, — потім звикнете.

Анжель подумав, що археологова ремарка стосується так само

Анни й Рошель.

— Не думаю, — відповів він.

Вони спустилися пологим схилом. Тепер було чутно вигуки людей, що почали розвантажувати вантажівки, і дзвінкі металеві удари рейок одна об одну. Навколо ресторану туди-сюди, наче комахи, метушилися силуети, серед яких за діловитим і поважним виглядом легко було впізнати Амадіса Дюдю.

Атанагор зітхнув.

— Не знаю, чому мене це все зацікавило, — сказав він. — Я вже старий.

— О, я не хотів би вам набридати своїми історіями... — сказав Анжель.

— Ви мені не набридаєте, — відказав Атанагор. — Мені боляче за вас. Бачите, а я думав, що вже застарий.

Він на мить зупинився, почухав голову й рушив далі.

— Це все через пустелю, — виснував він. — Вона, безсумнівно, консервує.

Він поклав руку на плече Анжелеві.

— Тут я вас покину, — сказав він. — Не хочу знову перетинатися з цим типом.

— Амадісом?..

— Так. Він.

Археолог затнувся, добираючи слова.

— Він мені щоразу мозок виїдає.

Він зашарівся й потиснув Анжелеві руку.

— Знаю, що не мав би так казати, але цей Дюдю справді нестерпний. До зустрічі. Якось побачимося у ресторані.

— До побачення, — сказав Анжель. — Я прийду подивитися на ваші розкопки.

Атанагор похитав головою.

— Ви побачите лише маленькі коробочки. Проте, чесно кажучи, це симпатична модель коробочок. Пора мені рятуватися. Приходьте, коли захочете.

— До побачення, — повторив Анжель.

Археолог повернув праворуч і зник у заглибленні поміж дюнами. Анжель почекав, поки його біла голова знову з’явиться на горизонті. Натомість з’явилася ціла постать Ати. Світлі смужки його шкарпеток над черевиками нагадували білі відмітини на ногах коня. Ще мить — і він пірнув за пагорб жовтого піску, лишивши по собі вервечку слідів, пряму, як павутинка.

Анжель знову поглянув у бік білого ресторану з яскравими квітами, що подекуди прикрашали фасад, і став наздоганяти своїх товаришів. Біля гігантських вантажівок зіщулилося чорно-жовте таксі, таке ж непоказне, як тачанка старої моделі поруч з «динамічною», розробленою дуже відомим у вузьких колах винахідником.

Неподалік тріпотіла яскраво-зелена сукня Рошель, роздмухана вітром, що здіймався, а сонце, попри нерівності ґрунту, вимальовувало її дуже красиву тінь.

IX

— Запевняю вас, що це правда, — повторив Мартен Сальє.

Його кругловиде рожеве обличчя сяяло від збудження, а маленькі сині чубчики іскрилися на кінці кожної волосини.

— Я вам не вірю, Сальє, — відповів археолог. — Я міг би повірити в що завгодно, але не в це. І ще в купу нісенітниць, чесно кажучи.

— От халепа! — скрикнув Сальє.

— Сальє, ви для мене перепишете третю «Пісню Мальдорора»[33],перевертаючи слова ззаду наперед і змінюючи орфографію.

— Так, учителю, — сказав Сальє, і втративши терпець, він додав: — Вам треба лише прийти й побачити.

Атанагор уважно на нього подивився й похитав головою.

— Ви невиправний. Я навіть не збільшуватиму вам покарання.

— Учителю, я вас благаю.

— Ну гаразд, піду подивлюся, — пробурчав Ата, переможений такою наполегливістю.

— Я впевнений, що це воно. Точно збігається з описом з підручника Вільяма Свиста.

— Мартене, ви збожеволіли. Так курсову лінію не знайти. Прощаю вам ваші пустощі, бо ви ідіот. Але намагайтеся тримати себе в руках. Ви ж уже не хлопчик.

— Але, в ім’я папки, це не байка...

Атанагор був вражений. Уперше з тих пір, як фактотум почав свій щоденний звіт, у нього з’явилося відчуття, що щось справді відбудеться.

— Ходімо подивимося, — сказав він. Підвівся і вийшов.

Тремтливі відблиски гасової лампи жваво освітлювали підлогу й стіни намету, вихоплюючи в глупій ночі конусоподібний об’єм. Атана-горова голова була в темряві, а решта тіла купалася в м’якому промінні розпеченої лампи. Мартен метушився коло нього, трусячи своїми короткими лапками й круглим задом. Вони опинилися в цілковитій темряві, лише Мартенів ліхтар вказував їм шлях до вузького й глибокого кратера колодязя, спуск у який вів до розкопок. Мартен поліз перший; він сопів, хапаючись за перекладини з червленого срібла, які Атанагор встановив для доступу у вибій, потураючи своїй витонченій нескромній естетській примсі, яку цілком можна йому пробачити.

Атанагор подивився на небо. Звично мерехтіла астролябія: три чорні спалахи, зелений, два червоні і дві паузи. Брезкла жовтава Велика Ведмедиця випромінювала світловий пульс слабкої потужності, а Оріон саме згас. Археолог знизав плечима й зістрибнув двома ногами вперед у колодязь. Він розраховував на шар сала свого фактотума як на майданчик для приземлення. Проте Мартен устиг відійти в горизонтальну ґалерею. Він повернувся, аби допомогти своєму патронові звільнитися з купи землі, в якій його сухоребре тіло проробило циліндрично-магматичну яму.

За одну міру ґалерея розгалужувалася, розкидаючи ходи в усіх напрямках, демонструючи масштаб вкладеної праці. Кожна гілка мала опорний номер, недбало накреслений на білій табличці. Під склепінням ґалерей вздовж сухого каміння безшумно бігли електричні дроти. Подекуди мерехтіли лампочки, віддаючи, поки не лопнуть, подвійну порцію світла. Було чутно хрипле дихання насосних станцій, що помпували стиснуте повітря, емульґуючи його до стану аерозолю. Ата-нагор видаляв із вибою суміш із піску, землі, каміння і перемелених пінпінаквангозів, які щодня діставали землерийні машини.

Чоловіки звернули в ґалерею під номером 7. Атанагор ледь встигав, аби не втратити з поля зору Мартена, що, збуджений до краю, стрімко просувався вперед. Ґалерея йшла прямою смугою, виритою за один прийом. У глибині тунелю стали вирізнятися тіні команди, що займалася складними потужними двигунами, за допомогою яких Атанагор збирав дивовижні знахідки, якими пишалася, лишаючись наодинці, уся Атина колекція.

Подолавши значну відстань, Ата відчув характерний запах, що відразу розвіяв будь-які сумніви. Помилки бути не могло: його помічники відкрили курсову лінію. Це був загадковий запах, що наповнював складну композицію висічених у скелі залів; сухий запах абсолютної порожнечі, якого набуває земля, поглинувши руїни зниклих пам’яток. Атанагор побіг. У кишенях дзеленчали різноманітні дрібниці, а молоток у шкіряному чохлі бив його по стегну. Світла поступово ставало більше. Досягнувши мети, Атанагор затамував подих в очікуванні. Перед ним працювала машина. Пронизливий свист турбіни, напівприглушений звукоізоляційною обшивкою, заповнював тісний закуток, а у величезній кільчастій трубі емульсора клекотіло повітря.

Мартен жадібно спостерігав за рухом круглих різців. Поруч з ним, голі по пояс, стояли два чоловіки й жінка і так само не зводили очей з машини. Час від часу один з трьох чітким упевненим жестом повертав важіль керування.

Атанагор розпізнав знахідку з першого погляду. Гострі зуби землерийних машин надкушували щільний шар, що загороджував прохід до гіпостайної зали — величезної, якщо судити за товщиною уже звільненої стіни. Команда вміло очистила дверний прохід, у якому шматочок за шматочком з’являлася ледь прикрита кількома міліметрами твердого суглинку стіна. Від неї подекуди відпадали шматки спресованої землі неправильної форми, коли камінь починав дихати.

Атанагор з зусиллям ковтнув і вимкнув апарат. Машина потроху зупинялася з ніжним звуком сирени, що затихала. Два чоловіки й жінка повернулися, помітили археолога й підійшли до нього. У закутку тепер запанувала наповнена тиша.

— Ви її знайшли, — сказав Атанагор.

Чоловіки протягнули до нього руки. Він їх по черзі потиснув і притягнув до себе молоду жінку.

— Бронзо, ти задоволена?

Вона усміхнулася замість відповіді. У неї були чорні очі й волосся, а шкіра цікавого темно-вохристого відтінку. Майже бузкові, гострі соски вивищувалися над двома пружними блискучими півкулями.

— Справу зроблено, — сказала вона. — Усе ж таки ми її відшукали.

— Тепер ви зможете кудись піти втрьох, — сказав Атанагор, пестячи її голу гарячу спину.

— Не може бути й мови, — відповів той, що стояв праворуч.

— Чому, Бертілю? — запитав Атанагор. — Може, твій брат хотів би розвіятися.

— Ні, — відповів Бріс. — Краще ми ще пориємо.

— Ви більше нічого не знайшли? — запитав Сальє.

— Там, у кутку, — відповіла Бронза. — Горщики, лампи й пернуклет.

— Пізніше поглянемо, — сказав Атанагор. — Ходімо вдвох? — додав він, звертаючись до Бронзи.

— Гаразд, цього разу з задоволенням, — відповіла вона.

— Дарма твої брати не йдуть. Їм би не завадило провітритися.

— Тут теж повітря вистачає, — відповів Бертіль. — Нам цікаво дізнатися, що там далі.

Його рука нишпорила по машині, шукаючи контактор. Він натиснув чорну кнопку. Машина стиха забурчала, спершу невпевнено, а потім утвердилася, набралася сили, і її ноти стали високими й пронизливими.

— Тільки не надривайтеся, — вигукнув Атанагор, перекрикуючи шум.

Зуби знову взялися вигризати з землі важкий пил, який відразу всмоктували абсорбенти.

Бріс і Бертіль кивали головами, усміхаючись.

— Все гаразд, — сказав Бріс.

— До зустрічі, — кинув на прощання археолог.

Він розвернувся й рушив геть. Бронза взяла Атанагора під руку й пішла з ним. Хода в неї була легка і пружна. Від електричних ламп її помаранчева шкіра блищала. За ними йшов Мартен Сальє, схвильований, незважаючи на свої схильності, вигинами стегон молодої жінки.

Мовчки вони дійшли до круглого майданчика, куди сходилися всі ґалереї. Бронза відпустила Атанагорову руку й підійшла до вирубаної в стіні ніші, звідки дістала свій одяг. Вона зняла свою коротку робочу спідничку й одягнула шовкову блузку й білі шорти. Атанагор і Мартен відвернулися: перший з поваги, а другий, аби навіть по-думки не зрадити Дюпонові, адже під спідничкою у Бронзи нічого не було. Та їй нічого й не було потрібно.

Щойно жінка була готова, усі швидко рушили у зворотному напрямку до вхідного колодязя. Мартен став підніматися першим, Атанагор замикав процесію.

Вибравшись на поверхню, Бронза потягнулася. Крізь тонкий шовк проглядалися темніші ділянки її торса, тож Атанагор попрохав Мартена спрямувати деінде промінь електричного ліхтаря.

— Гарна погода... — промуркотіла вона. — Назовні так спокійно.

Було чутно віддалені металічні удари, що резонували довгою луною поміж дюн.

— Що це? — запитала жінка.

— Дещо свіженьке, — відповів Атанагор. — Понаїхала купа нового народу. Вони зводитимуть залізницю.

Вони підійшли до намету.

— І які вони? — запитала Бронза.

— Серед них двоє чоловіків, — розповідав археолог. — Двоє чоловіків і жінка, а ще робітники з дітьми й Амадіс Дюдю.

— І який він?

— Брудний педераст, — відказав Атанагор.

Він затнувся, збагнувши, що забув про присутність Мартена. Проте той їх уже покинув, поспішаючи до Дюпона на кухню. Атанагор полегшено зітхнув.

— Розумієш, я не хотів би образити Мартена, — пояснив він.

— А інші двоє чоловіків?

— Один дуже хороший, — відповів Атанагор. — Другого любить та жінка. Але перший любить цю жінку. Його звуть Анжель. Він красивий.

— Він красивий... — повільно повторила Бронза.

— Так, — відповів археолог. — Натомість Амадіс...

Він здригнувся.

— Ходімо чогось вип’ємо. Інакше змерзнеш.

— Мені не холодно. — пробелькотіла Бронза. — Анжель. таке дивне ім’я.

— Так, — погодився археолог. — У них у всіх дивні імена.

На столі лампа сяяла з усієї сили свого світла; вхід до намету гостинно й затишно було трохи відкрито.

— Проходь, — сказав він Бронзі, підштовхуючи її вперед.

Бронза зайшла.

— Добрий день, — сказав абат, устаючи з-за столу, побачивши жінку.

X

— Скільки гарматних ядер потрібно, щоб зруйнувати місто Ліон? — продовжив абат, звертаючись до археологової духмяної краватки. Той слідом за Бронзою зайшов до намету.

— Одинадцять! — відповів Атанагор.

— От халепа, це занадто. Скажіть, що три.

— Три, — повторив Атанагор.

Абат схопив свою вервицю й тричі щось проказав скоромовкою. Після цього він випустив вервицю з рук. Бронза вмостилася на Ати-ному ліжку, поки той здивовано дивився на кюре.

— Що ви робите в моєму наметі?

— Я щойно приїхав, — пояснив абат. — Ви граєте в нісенітниці?

— О, шикарно! — вигукнула Бронза, плескаючи в долоні. — Ми гратимемо в нісенітниці!

— Я не мав би до вас говорити, — сказав абат, — адже ви істота непристойна, але у вас до дідька гарні груди.

— Дякую, — відповіла Бронза, — я знаю.

— Я шукаю Клода Леона, — сказав абат. — Він відлюдник. Він мав приїхати сюди десь п’ятнадцять днів тому. Я реґіональний інспектор. Зараз покажу вам посвідчення. У цьому краї чимало відлюдників, але доволі далеко звідси. Натомість Клод Леон має бути зовсім поруч.

— Я його не бачив, — сказав Атанагор.

— Сподіваюся, що так і є, — відгукнувся абат. — Відлюдник не має права покидати місце свого відлюдництва, хіба маючи спеціальне звільнення, яке видає уповноважений реґіональний інспектор.

Абат поклонився.

— Це я власною персоною, — сказав він. — Раз, два, три, чотири — мене грамоти учили...

— І читати, і писати, і на конику скакати, — доповнила Бронза, пригадавши катехізис.

— Дякую, — сказав абат. — Тож я зупинився на тому, що Клод Леон має бути десь поблизу. Хочете відвідати його разом зі мною?

— Треба спершу щось перехопити, — сказав Атанагор. — Бронзо, ти нічого не їла. Це нерозумно.

— Я б з’їла сандвіч, — сказала Бронза.

— Абате, чи не хотіли б ви випити «Куантро»[34]?

— «Куантро», може, й те, — промовив абат. — Моя релігія забороняє пити. Якщо ви не проти, я випишу собі звільнення.

— Та на здоров’я, — відказав Атанагор. — Я сходжу за Дюпоном. Вам потрібні папір і ручка?

— У мене є надруковані бланки, — сказав абат. — Цілий блокнот з відривними аркушами. Так я знаю, який у мене рахунок.

Атанагор вийшов і повернув ліворуч. Дюпонова кухня була поруч. Археолог відчинив двері без стуку й зачеркав запальничку. В миготливому світлі він розгледів Дюпонове ліжко й Сальє, що спав на ньому. На його щоках було видно дві висохлі борозни, а ридання, як то кажуть, усе ще розривали йому груди. Атанагор нахилився над ним.

— Де Дюпон? — запитав археолог.

Сальє прокинувся і відразу став ридати. Він невиразно розчув крізь сон Атине запитання.

— Він пішов, — сказав Мартен. — Його тут не було.

— Он воно що, — сказав археолог. — І ви не знаєте, куди він пішов?

— З цією хвойдою Амадісом, які тут можуть бути сумніви, — ридав Сальє. — Він мені за це заплатить.

— Припиніть, Сальє, — суворо сказав Атанагор. — Урешті-решт, ви з Дюпоном не одружені...

— Одружені, — сухо констатував Сальє.

Він більше не плакав.

— Приїхавши сюди, ми разом розбили горщика, як у «Соборі Паризької Богоматері». Вийшло одинадцять черепків. Тобто бути нам одруженими ще шість років.

— Перш за все дарма ви читаєте «Собор Паризької Богоматері», бо це ще та старожитність. А по-друге, ви одружені, якщо вам так хочеться. Крім того, я вже наслухався донесхочу ваших скарг. Перепишете мені лівою першу главу цієї книжки з правого боку на лівий. А тепер кажіть, де «Куантро»?

— В буфеті, — сказав Сальє, заспокоївшись.

— А тепер спіть, — дав команду Атанагор.

Він підійшов до ліжка, заправив Мартенові ковдру і погладив його по волоссю.

— Він, мабуть, просто пішов на закупи.

Сальє схлипнув і нічого не відповів. Здавалося, він трохи заспокоївся.

Археолог відкрив буфет й легко знайшов пляшку «Куантро» поруч з банкою коників у томаті. Він узяв три маленькі келихи витонченої форми, нещодавно знайдені під час вдалих розкопок. Археолог припускав, що кілька тисячоліть тому вони слугували королеві Нефурпітон як ванночки для заспокійливих масок для очей. Він поставив усе на тацю. Потім приготував величезний сандвіч для Бронзи й, поклавши його до решти пригощань, повернувся в намет, несучи тацю.

Абат сидів на ліжку поруч з Бронзою: розщебнувши її блузку, він уважно дивився всередину.

— Ця молода жінка надзвичайно цікава, — сказав він, побачивши Атанагора.

— Справді? — відгукнувся Атанагор. — І чим саме?

— Боже мій, — відповів абат, — так просто і не поясниш, чим саме. Усім разом, мабуть. Але й окремі складові частини, безумовно, теж.

— Ви вже виписали собі звільнення за цей огляд? — запитав Ата.

— На це в мене постійна картка, — відповів абат. — Для моєї професії це потрібно.

Анітрохи не ніяковіючи, Бронза реготала. Вона навіть не защеб-нула своєї сорочки. Атанагор теж не втримався від усмішки. Він поставив тацю на стіл і простягнув сандвіч Бронзі.

— Які крихітні келишки!.. — вигукнув абат. — Навіть шкода витрачати аркушик з мого блокнота заради цього. Tanquam adeo uctuat nec mergitur.[35]

— Et cum spiritu tuo[36], — відгукнулася Бронза.

— Смикни за мотузочку, схопи стовбур, — хором завершили Ата-нагор і абат.

— Власним ім’ям клянуся! — вигукнув церковник. — Це справжня насолода зустріти таких релігійних людей, як ви.

— Наша професія, — пояснив Атанагор, — потребує певних знань. Хоча ми радше невіруючі.

— Ви мене заспокоїли, — сказав Малжан. — Я вже починав відчувати стан завищеного гріха. Минулося. Погляньмо, чи цей «Куан-тро» хапає з першої краплі.

Атанагор відкоркував пляшку й наповнив келихи. Абат піднявся і взяв один. Він подивився, понюхав і випив.

— Гм, — сказав він.

Ще раз простягнув свого келиха.

— Як воно вам? — запитав Атанагор, наливаючи абатові нову порцію.

Абат випив і її й замислився.

— Гидко, — заявив він, — і смердить нафтою.

— У такому разі я переплутав пляшки, — сказав Атанагор. — Там були дві однакові.

— Не вибачайтеся, — відгукнувся абат. — Напій таки цілком стерпний.

— Це якісна нафта, — запевнив археолог.

— Дозволите мені вийти поблювати? — запитав Малжан.

— Прошу... Піду принесу іншу пляшку.

— Покваптеся, — попросив абат. — Найгірше те, що ця гидота мусить знову пройти через мого рота. Та нічого, я заплющу очі.

Він кулею вилетів з намету. Бронза реготала, розтягнувшись на ліжку з закинутими за голову руками. Її чорні очі й міцні зуби на льоту ловили спалахи світла. Атанагор ще вагався, коли почув Мал-жанову гикавку, і його пергаментне обличчя розрівнялося від зморщок і подобрішало.

— Він приємний, — сказав археолог.

— Він ідіот, — заперечила Бронза. — Ви певні, що він кюре? Проте він кумедний. І руки в нього спритні.

— Радий за тебе, — сказав археолог. — Піду по «Куантро». А ти все-таки почекай, поки не побачиш Анжеля.

— Обов’язково, — сказала Бронза.

Абат з’явився на порозі.

— Можна ввійти? — запитав він.

— Звісно, — сказав Атанагор, відійшовши, щоб його пропустити. Потім і сам вийшов, захопивши пляшку нафти.

Абат зайшов і сів на парусиновий стілець.

— Не сідаю біля вас, — став пояснювати він, — бо від мене тхне блювотинням. І в моїх черевиках з пряжками його по самі вінця. Страшенно соромно. Скільки вам років?

— Двадцять, — відповіла Бронза.

— Це надто багато, — сказав абат. — Скажіть три.

— Три.

Малжан знову відрахував три намистини на вервиці зі швидкістю машини для лущення гороху. Атанагор з’явився в наметі, коли абат саме завершив.

— Ага! — скрикнув абат. — От і побачимо, чи цей «Куантро» мене завербує.

— Цього разу зовсім невдало, — не оцінила жарт Бронза.

— Перепрошую, — сказав абат. — Неможливо бути духовно-дотепним невпинним потоком, особливо якщо поміж цим невпинним потоком виливаєш вміст свого шлунка.

— Це точно, — погодилася Бронза.

— Справедливо зауважено, — сказав Атанагор.

— Ну що ж, вип’ємо, — сказав абат, — а потім я піду шукати Клода Леона.

— Можемо скласти вам компанію? — запропонував археолог.

— Але... а спати ви сьогодні вночі не збираєтеся? — запитав абат.

— Ми рідко спимо, — пояснив Атанагор. — Сон — це шалена втрата часу.

— Так і є, — підтримав абат. — Навіть не знаю, навіщо я це запитав, адже я теж ніколи не сплю. Певно, я трохи ображений, бо вважав, що тільки я такий.

Він замислився.

— Я справді образився. Але якось переживу врешті-решт. А дай-те-но мені «Куантро».

— Прошу, — сказав Атанагор.

— О! — сказав абат, вдивляючись у келих на світло ліхтаря. — Непогано.

Він скуштував напій.

— Принаймні це справжній. Проте після нафти і він віддає козлиною сечею.

Він випив решту й шмигнув носом.

— Яка гидота, — резюмував він. — Буде мені урок не виписувати собі порушення на всі боки.

— Хіба не смачно? — здивувався Атанагор.

— Смачно, звісно, — відповів Малжан, — але отримуєш сорок три градуси відразу — й усе на тому. Інша річ дев’яностоп’ятиградусна «Аркебуза»[37] чи добрий спирт для компресів. Коли я був у Сан-Фі-ліп-Дю-Руль, я саме його використовував як вино для меси. Що це були за меси, скажу я вам, вибухові меси.

— Чому ви там не лишилися? — запитала Бронза.

— Бо мене звідти витурили, — сказав абат. — Мене призначили інспектором. А прямо кажучи, мене відсторонили з посади. Отакі справи, не будь я Малжан.

— Зате тепер ви подорожуєте, — сказав Атанагор.

— Так, — погодився абат. — Я страшенно задоволений. Ходімо шукати Клода Леона.

— Ходімо, — погодився Атанагор.

Бронза підвелася. Археолог простягнув руку до ліхтаря й сплющив пломінь, щоб надати йому форми нічника. Потім усі троє вийшли, лишивши намет у пітьмі.

XI

— Ми так довго йдемо, — зауважив Атанагор.

— Ах! — відгукнувся Малжан. — Я не рахував. Я був занурений у медитацію, цілком класичну, во славу Господа й нікчемність людини в пустелі.

— Та, — сказала Бронза, — це не є чимось новим.

— Власне кажучи, — відповів Малжан, — я не мислю в тому ж руслі, що мої колеґи. І це надає шарму моїм медитаціям, а ще особистий підхід. Наприклад, я ввів у них велосипед.

— Навіть не уявляю, як ви це зробили, — сказав Атанагор.

— Непересічно, чи не так? — сказав Малжан. — Я теж спершу дивувався, але тепер у мене це виходить граючись. Достатньо мені подумати про велосипед — і гоп — усе готово.

— Так, як ви пояснили, це здається простим, — сказав Атанагор.

— Так, — сказав абат. — Не довіряйте цьому враженню. Що тепер перед вами?

— Я не бачу, — відповів Атанагор, вирячивши очі.

— Це людина, — сказала Бронза.

— О! Це може бути Леон, — сказав Малжан.

— Я так не думаю, — сказав Атанагор. — Сьогодні вранці там нічого не було.

Отак сперечаючись, вони наближалися до предмета розмови. Не надто швидко, адже предмет рухався в тому ж напрямку, що й вони.

— Гей!.. — закричав Атанагор.

— Гей!.. — відповів голос.

Предмет зупинився, це був Анжель. Група наздогнала його за кілька хвиль.

— Добрий день, — сказав Атанагор. — Знайомтеся: Бронза і абат Малжан.

— Добрий день, — привітався Анжель.

Він потиснув усім руки.

— Гуляєте? — запитав Малжан. — Ви, я припускаю, медитуєте.

— Ні, — відповів Анжель, — просто йду геть.

— Куди це? — запитав археолог.

— Деінде, — сказав Анжель. — Вони так галасують в готелі.

— Хто? — запитав абат. — Знаєте, мене вирізняє відсутність такту за будь-яких обставин.

— Ох, це я можу вам розповісти, — сказав Анжель. — Це не таємниця. Це Рошель і Анна.

— А-а-а! — відреаґував абат. — Вони там займаються...

— Вона не може цим займатися мовчки, — сказав Анжель. — Це жахливо. А моя кімната поруч. Я не витримав там лишатися.

Бронза підійшла до Анжеля, обвила руками його шию й поцілувала.

— Ходімо, — сказала вона. — Ходімо з нами. Ми йдемо на пошуки Клода Леона. Знаєте, абат Малжан неймовірно кумедний.

Ніч кольору жовтого чорнила прокреслювала тоненькі світлові пучки, що падали від зірок під різними кутами. Анжель намагався роздивитися обличчя молодої жінки.

— Ви дуже мила, — сказав він.

Абат Малжан і Атанагор йшли попереду.

— Ні, — сказала вона. — Я не надто мила. Хочете побачити, яка я?

— Хотів би, — відгукнувся Анжель.

— Зачеркайте вашу запальничку.

— У мене немає запальнички.

— В такому разі торкніться мене руками, — сказала вона, трохи відсунувшись від нього.

Анжель поклав руки на її прямі плечі й став підніматися вгору. Його пальці пробігли по Бронзиних щоках, по її опущених повіках і загубилися в її волоссі.

— Від вас віє дивними парфумами, — сказав він.

— Якими?

— Пустелею.

Він впустив руки вздовж тіла.

— Ви вивчили лише моє обличчя... — запротестувала Бронза.

Анжель нічого не відповів і не рухався. Вона наблизилася до нього й оповила голими руками його шию. Торкнувшись своєю щокою хлопцевої щоки, вона прошепотіла йому у вухо:

— Ви плакали.

— Так, — пробелькотів він, лишаючись нерухомим.

— Не варто плакати через дівчину. Дівчата того не вартують.

— Я плакав не через неї, — відгукнувся Анжель, — а через те, якою вона була, а якою стане тепер.

Здавалося, він прокинувся з тяжкої дрімоти, і його руки обхопили талію молодої жінки.

— Ви дуже мила, — повторив він. — Ходімо доженемо їх.

Вона розімкнула свої обійми й узяла його за руку. Вони побігли по піску дюн, перечіпаючися в темряві, і Бронза сміялася.

Абат Малжан встиг пояснити Атанагорові, як Клода Леона призначили відлюдником.

— Розумієте, — провадив він, — цей хлопець не заслуговував лишатися у в’язниці.

— Безумовно, — сказав Атанагор.

— Чи не так? — сказав Малжан. — Він заслуговував на ґільйотину, але в єпископа довгі руки.

— Тим краще для Леона.

— Зауважте, що відмінність незначна. Бути відлюдником добре, якщо цього хочеш. У будь-якому разі це йому дає кілька років відтермінування.

— Чому? — запитала Бронза, почувши кінець фрази.

— Тому що зазвичай за три-чотири роки відлюдництва, — пояснив абат, — люди втрачають глузд. Тоді вони йдуть, куди ноги несуть, поки не зустрінуть дівчину, яку зґвалтують і вб’ють.

— І так завжди? — вражено запитав Анжель.

— Завжди, — підтвердив Малжан. — Відомий лише один виняток з правила.

— І хто це був? — запитав Атанагор.

— Хороша людина, — сказав Малжан, — істинний святий. Це довга, хоча і до дідька повчальна історія.

— Розкажіть... — звернулася Бронза переконливо-прохальним тоном.

— Ні, — відповів абат. — Це неможливо. Надто довго. Я вам розповім лише кінцівку. Отож він пішов, куди його ноги несли, і перша ж дівчина, яку він зустрів.

— Припиніть, — сказав Атанагор. — Це страшно!..

— Вона його вбила, — закінчив Малжан. — Вона була маніячкою.

— Ох, — зітхнула Бронза, — це жахливо. Бідний хлопець. Як його звали?

— Малжан, — відповів абат. — Ой, ні! Перепрошую. Я думав про інше. Його звали Лавер’є.

— Неймовірно, — зазначив Анжель. — Я знав одного Лавер’є, але з ним не трапилося нічого подібного.

— Отже, це був інший Лавер’є, — відказав абат. — Або ж я брехун.

— Очевидно. — сказав Атанагор.

— Дивіться, он там вогник, — повідомила Бронза.

— Мабуть, ми прийшли, — оголосив Малжан. — Перепрошую, але спершу я маю піти туди сам. Ви підійдете згодом. Такі правила.

— Тут немає кому перевіряти, — сказав Анжель. — Можна і разом піти.

— А моя совість?.. — заперечив Малжан. — Метметеликович, король метеликів.

— ...грався у м’ячик і лоба розбив!.. — хором доспівала решта.

— Гаразд, — сказав Малжан. — Оскільки ви знаєте обряд не гірше за мене, можна піти й утрьох. Чесно кажучи, мені так навіть краще, сам я б нудився.

Він високо підскочив, перекинувся у повітрі й приземлився, на-півприсівши на п’ятках. Сутана розкинулася навколо нього, неначе велика чорна квітка, яку було ледь видно на піску.

— Це частина обряду? — запитав археолог.

— Ні! — відповів абат. — Це вигадка моєї бабусі, коли вона хотіла непомітно попісяти на пляжі. Маю вам сказати, що не вдягнув своїх апостольних штанців. Надто спекотно. У мене є звільнення від цього.

— Певно, важко тягати з собою стільки звільнень, — зазначив Атанагор.

— Я зробив з них мікрофільми, — пояснив Малжан. — Такий рулончик займає геть мало реального об’єму.

Він підвівся.

— Ходімо!

Клод Леон поселився у маленькій, кокетливо облаштованій халупі з білого дерева. Ліжко, складене з каміння, займало кут житлової кімнати — оце й усе умеблювання. Двері вели до кухні. Крізь засклене вікно було видно самого Клода: стоячи на колінах перед ліжком, він медитував, обхопивши голову руками. Абат увійшов.

— Ку-ку! — сказав він.

Відлюдник підняв голову.

— Але ще зарано, — сказав він. — Я встиг дорахувати лише до п’ятдесяти.

— Ви граєтеся в піжмурки, сину мій? — запитав Малжан.

— Так, отче, — відповів Клод Леон. — З Лавандою.

— Он воно що, — відгукнувся абат. — А можна і нам пограти з вами?

— Звісно, — погодився Клод. — Піду скажу Лаванді, вона буде дуже рада.

Він попрямував до кухні. Анжель, Бронза й археолог увійшли до кімнати вслід за абатом.

— Ви не читаєте спеціальних молитов, коли зустрічаєтеся з відлюдником? — здивувалася Бронза.

— О ні, — відповів абат. — Він уже опанував це ремесло! Такі речі лише для непосвячених. Що ж до решти, ми користуємося звичайними правилами.

Леон повернувся з кухні разом з чарівною негритянкою. У неї було овальне обличчя, тонкий прямий ніс, великі блакитні очі й неймовірна копиця рудого волосся. Одягнена вона була в чорний бюстгальтер.

— Це Лаванда, — пояснив Клод Леон. — О, добрий день, — додав він, побачивши трьох інших відвідувачів. — Як ся маєте?

— Мене звуть Атанагор, — відрекомендувався археолог. — Це Ан-жель, а ось Бронза.

— Гратимете в хованки? — запропонував відлюдник.

— Поговорімо серйозно, сину мій, — сказав абат. — Я маю вас проінспектувати й поставити запитання для складання звіту.

— Ми лишимо вас наодинці, — запропонував Атанагор.

— Немає потреби, — відказав Малжан. — Тут справ на п’ять хвилин.

— Сідайте, — сказала Лаванда. — Нехай вони тут собі працюють, а ми підемо до кухні.

Шкіра її була точнісінько така, як волосся у Бронзи, і навпаки. Анжель спробував уявити, як би це було навпаки, і в нього запаморочилася голова.

— Ви навмисно так зробили, — сказав він Бронзі.

— Та ні, — відповіла Бронза, — я її навіть не знала.

— Запевняю вас, — підтвердила Лаванда. — Це збіг.

Вони пішли до кухні, а абат лишився наодинці з Леоном.

— Ну то що? — запитав Малжан.

— Нема чого повідомити, — відповів Леон.

— Вам тут подобається?

— Нормально.

— А як справи з милістю Божою?

— Сходить і йде геть.

— А думки?

— Чорні, — відповів Леон. — Але з Лавандою це можна пробачити. Чорні, але не сумні. Вогняно-чорні.

— Це колір пекла, — зазначив абат.

— Так, — сказав Клод Леон, — але всередині в неї рожевий оксамит.

— Справді?

— Чистісінька правда.

— Щип-щипалочка, хвіст догори — от тобі й галочка.

— Амінь! — відповів відлюдник.

Абат Малжан замислився.

— Усе ніби тут належним чином, — сказав він. — Думаю, з вас вийде гідний відлюдник. Треба причепити табличку. По неділях до вас заходитимуть люди.

— Буду цьому радий, — сказав Клод Леон.

— Ви вже обрали собі священне діяння?

— Що?..

— Вам мали пояснити, — став розповідати абат. — Стояти на колоні, чи бичувати себе п’ять разів на день, чи носити власяницю, чи їсти каміння, чи молитися двадцять чотири години на добу тощо.

— Мені такого не казали, — сказав Клод Леон. — А можна вигадати щось інше? Усе перелічене видається мені не досить святим. Крім того, усе це вже робили до мене.

— Остерігайтеся ориґінальності, сину мій, — застеріг абат.

— Гаразд, отче, — відповів відлюдник.

Він трохи подумав.

— Я міг би мати Лаванду... — запропонував він.

Настала абатова черга інтенсивно замислитися.

— Особисто я не бачу жодних перешкод, — сказав він. — Та чи подумали ви про те, що муситимете це робити щоразу, як будуть приходити відвідувачі.

— Це приємно, — відповів Клод Леон.

— У такому разі домовилися. Рожевий оксамит, справді?

— Справді.

Абат здригнувся, і волосся у нього на шиї стало дибки. Він провів рукою по низу живота.

— Лякає, — сказав він. — Це все, що я маю вам сказати. Віддам розпорядження, щоб Спільнота допомоги відлюдникам доставила вам додатковий пайок консервів.

— О, та мені вистачає! — сказав Клод.

— Вам знадобиться багацько. Матимете чимало відвідувачів. Вони там будують залізницю.

— Овва! — сказав Клод Леон.

Він був блідий, але явно дуже радий.

— Сподіваюся, вони часто приходитимуть...

— Повторюю, ви мене лякаєте, — сказав абат Малжан. — Хоча я стійкий. Зайчик-зайчик-побігайчик...

— .виніс хліба нам окрайчик, — закінчив відлюдник.

— Приєднаймося до решти, — запропонував Малжан. — Отже, стосовно вашого святого діяння ми домовилися. Я зроблю звіт щодо цього.

— Дякую, — сказав Клод.

Пасаж

Без жодного сумніву, Амадіс Дюдю — жахливий тип. Він усіх діймає, тож можливо, що посеред оповіді його приберуть, просто тому що він недобросовісний, зверхній, нахабний і претензійний. Крім того, ще й гомосексуал. Наразі майже всі персонажі на місці, внаслідок чого відбуватимуться різноманітні події. Перш за все, будівництво залізниці, яке виявиться ще тим шматком роботи, тому що забули завезти баласт. А він важливий, і його неможливо замінити мушлями маленьких жовтих равликів, хоча таке ніхто й не пропонував. Наразі вони монтуватимуть рейки до шпал у висячому положенні, чекатимуть, а потім навантажать нагору баласт, коли той прибуде. А й справді, таким макаром теж можна прокладати дороги. Проте я не мав на увазі цю історію з баластом, коли анонсував, що розповім про каміння пустелі. Це був, безумовно, спосіб символічної подачі матеріалу, хоч незграбний і малоінтелектуальний, але саме по собі зрозуміло, що атмосфера пустелі у тривалій перспективі справляє доволі гнітючий вплив, зокрема й через сонце з чорними смугами. Насамкінець повідомлю, що мав з’явитися ще один другорядний персонаж: Альфредо Жабес, що знається на авіамоделюванні. Але тепер надто пізно. Човен Крюка потоне, і все вже закінчиться, коли він прибуде. Тож про нього я розповім лише в наступному пасажі або геть не стану розповідати.