Осінь в Пекіні

І

Амадіс спостерігав за діями Карло й Марена. Пробоїна, пророблена в готелі, ще не досягла потрібної висоти. Наразі вона закінчувалася на рівні першого поверху, а далі мала б повністю розрізати будівлю навпіл. Перед тим як продовжити, технічні виконавці розчищали завали. Підперши стіну біля сходів другого поверху, стояв Дюдю. Заклавши руки в кишені, він почухав голову й розмірковував над Анниними словами, вигадуючи, як би обійтися без його послуг. Він вирішив піднятися нагору й поглянути на роботу обох інженерів. Якщо креслення завершено або близько до того, це могла бути слушна мить, аби їх спровадити.

Дюдю пройшовся поглядом по численних мірах уже споруджених шляхів. Піднята на палях, залізниця здавалася іграшковою. Гладенько вирівняний пісок під шпалами чекав на баласт. Накриті брезентом, розібрані вагони й паротяг спочивали на будмайданчику біля стосів рейок і шпал.

Карло зупинився. У нього боліла спина. Він повільно розігнувся і склав долоні на руків’ї своєї лопати, потім зап’ястям витер лоба. Просякнуте потом волосся лисніло, а пил обліпив його вологе тіло. Штани спустилися до стегон, мляво звисаючи великими мішками біля колін. Карло дивився на землю, повільно повертаючи голову то праворуч, то ліворуч. Марен продовжував розчищати завали, і уламки скла брязкали об залізо його лопати. Різким рухом поясниці він відкидав їх на купу сміття позад себе.

— Повертайтеся до роботи, — наказав Карло Амадіс.

— Я втомився, — відказав Карло.

— Вам платять не за те, щоб ви клеїли дурня.

— Я не клею дурня, пане. Я переводжу подих.

— Якщо у вас не вистачає духу, щоб виконати роботу, не треба було за неї братися.

— Я на неї не напрошувався, пане. Я був вимушений її виконувати.

— Ніхто вас не змушував, — заперечив Амадіс. — Ви самі підписали контракт.

— Я втомився, — повторив Карло.

— Я вам наказую повертатися до роботи.

Марен теж припинив працювати.

— Ми не можемо працювати безперервно, наче худоба, — зазначив він.

— Можете, — заперечив Амадіс. — А для того, щоб цього незаперечного правила дотримувалися, існують начальники бриґади.

— Що ще за правило? — запитав Марен.

— Незаперечне.

— Ви з нас по три шкури спускаєте, — сказав Марен.

— Прошу лишатися ввічливим, — зробив зауваження Амадіс.

— Цього разу навіть цей мерзотник Арлан дав нам спокій. Дайте і ви, — закликав Марен.

— Я збираюся нагадати Арланові про дисципліну, — сказав Амадіс.

— Свою роботу ми виконуємо, — зазначив Марен. — А як ми її виконуємо, то наша справа.

— Повторюю востаннє, — пригрозив Амадіс. — Я вам наказую повернутися до роботи.

Карло відпустив руків’я лопати, яку він притримував передпліччями, і поплював на свої сухі руки. Марен кинув лопату.

— Зараз ми вам начистимо пику, — сказав він.

— Не робіть цього, Марене... — пробелькотів Карло.

— Якщо ви до мене торкнетеся, — попередив Амадіс, — я дам здачі.

Марен зробив два кроки в його напрямку, поглянув на нього й присунувся впритул.

— Зараз я начищу вам пику, — сказав він. — Дарма ви до нас причепилися. Бачте, парфумами від вас відгонить. Відразу знати, що педик і зануда.

— Облиште його, Марене, — закликав Карло. — Це ж начальник.

— В пустелі не буває начальників.

— Тут уже не пустеля, — іронічно зауважив Амадіс. — Ви коли-небудь бачили в пустелі залізницю?

Марен замислився.

— Ходімо працювати, Марене, — запропонував Карло.

— Він збиває мене з пантелику своїми фразочками, — сказав Марен. — Станеш його слухати — відразу задурить голову. Сам знаю, що не слід бити йому пику, але думаю, що все одно це зроблю. Інакше він задурить мені голову.

— Урешті-решт, — наважився Карло, — якщо ти наважишся, я можу тобі допомогти.

Амадіс напружився.

— Я вам забороняю мене чіпати, — довів до відома він.

— Якщо ми дамо вам балакати, — сказав Карло, — ви нас точно пошиєте в дурні. Зрозуміло?

— Ви недоумки й скотиняки, — сказав Дюдю. — Беріться за лопати, інакше вам не заплатять.

— Нам це до одного місця, — відгукнувся Марен. — У вас там нагорі купа бабла, а нам ще жодного разу не заплатили. Ми самі візьмемо, що наше.

— Ви ще й крадії, — обурився Амадіс.

Кулак Карло накреслив коротку, жорстку й стрімку траєкторію, і щока в Амадіса хруснула. З його грудей вирвався стогін.

— Заберіть свої слова назад, — скомандував Марен. — Заберіть, інакше ви труп.

— Крадії, — повторив Амадіс. — Не робітники ви, а крадії!

Марен приготувався до нового удару.

— Облиш, — сказав Карло. — Не вдвох же на одного. Давай тепер я.

— Ти надто збуджений, — відказав Марен. — Ти його порішиш.

— Саме так, — підтвердив Карло.

— Я теж злий, — сказав Марен, — але якщо ми його вб’ємо, то він буде у виграші.

— Якби він злякався, було б набагато простіше, — сказав Карло.

— Крадії, — усе повторював Амадіс.

У Карло опустилися руки.

— Ви брудний педик, — сказав він. — Кажіть, що хочете. Що нам зробиться від патякання якогось там педика? У вас уже душа в п’яти втекла.

— Нічого подібного, — заперечив Амадіс.

— Чекайте, я скажу своїй дружині вами зайнятися, — пригрозив Марен.

— Досить, — сказав Амадіс. — Нумо повертайтеся до роботи.

— Який ви мерзотник! — вигукнув Карло.

— Крадії й недоумки, — сказав Амадіс.

Маренова нога копнула його в пах. В Амадіса вирвався приглушений крик, і, зігнувшись навпіл, він упав на землю. Мармиза в нього була геть біла, і дихав він, наче пес після пробіжки.

— Це ти дарма, — сказав Карло. — Я вже геть заспокоївся.

— Ох, та нічого страшного, — завірив Марен. — Я несильно вдарив. Він зможе ходити хвилин за п’ять. Сам напросився.

— Так і є, — погодився Карло. — Маєш рацію.

Вони підібрали свої інструменти.

— Нас звільнять, — сказав Карло.

— Ну і нехай, — відгукнувся його товариш. — Хоч відпочинемо. Малі кажуть, що тут в пустелі повно равликів.

— Є таке, — погодився Карло. — Класну страву з них приготуємо.

— Коли залізницю буде завершено.

— Коли буде завершено.

Вони почули віддалений гуркіт.

— Тихо. Що це там? — насторожився Марен.

— Ох, це, певно, вантажівки повернулися.

— Тепер доведеться класти баласт, — засумував Марен.

— По всьому шляху... — додав Карло.

Марен зігнувся над своєю лопатою. Шум вантажівок наростав, поки не досяг свого максимуму. Потім робітники почули пронизливий вереск гальм, потому запанувала тиша.

ІІ

Абат Малжан схопив археолога за руку й пальцем вказав на хижу відлюдника.

— Ми прийшли, — сказав він.

— Чудово. Почекаймо на молодь... — запропонував археолог.

— О, я певен, що вони обійдуться і без нас, — сказав абат. Атанагор посміхнувся.

— Уся надія на Анжеля.

— Щасливчик! — зітхнув Малжан. — Я б не проти використати кілька звільнень на цю дівчину.

— Спокійно, спокійно. — заспокоїв його археолог.

— Під моєю сутаною, — зауважив Малжан, — б’ється мужнє серце.

— Серцем її і любіть, скільки вам забажається. — відказав археолог.

— Хм. Звісно, що. — погодився Малжан.

Вони зупинилися й, якщо можна так сказати, дивилися тепер назад. А саме позад себе п’ять секунд тому.

— А он і вони! — повідомив Атанагор. — А де ж Бронза?

— Це ж не Анжель, — зауважив абат, — це його приятель.

— Маєте гострий зір.

— Не в тому річ, — узявся пояснювати абат. — Просто не думаю, що Анжель такий розтелепа, аби так швидко впоратися з подібною дівчиною.

— Так, це справді хтось інший, — констатував Атанагор. — Ви його знаєте?

— Трохи. Він завжди або спить, або працює, або вправляється з секретаркою того педика.

— Він біжить. — сказав археолог.

Анна швидко наближався.

— Красивий хлопець, — зазначив Малжан.

— Його ж ніколи ніде не видно. Що це на нього найшло?

— Нині події набувають несподіваного повороту.

— Маєте рацію, — погодився археолог. — Бідний лікар Жуйрук. Вони змовкли.

— Добрий день! — сказав Анна. — Мене звуть Анна.

— Вітаю, — відповів Атанагор.

— Як ся маєте? — з цікавістю запитав Малжан.

— Краще, — відповів Анна. — Вирішив її кинути.

— Вашу коханку?

— Мою коханку. Вона мені набридла.

— То ви тепер шукаєте нову?

— Саме так, пане абате, — підтвердив Анна.

— Ой! Тільки попрошу без цих претензіарних словес, — запротестував абат. — І потім...

Він відійшов на кілька кроків і взявся намотувати еліпси навколо решти, сильно тупаючи ногами по землі.

— Слоник один розгойдався в такт на найтоншій павутині! — заспівав він.

— Отже, тому, що вона міцна. — підхопив археолог.

— Він запросив ще слоненя. Два! — закінчив Анна, припустивши за абатом.

Малжан зупинився й почухав носа.

— А він теж знає формули! — оголосив археолог.

— Так. — підтвердив Анна.

— То беремо його з собою? — запропонував Малжан.

— Звісно, — заявив Анна. — Я хочу побачити негритянку.

— А ви мерзотник, — зазначив Малжан. — Вам що, їх усіх подавай?

— Та ні, — заперечив Анна. — З Рошель усе скінчено.

— Скінчено?

— Скінчено. Саме так.

— Малжан замислився.

— Вона про це знає? — запитав він.

Здавалося, Анна трохи знітився.

— Я ще їй не сказав.

— Отже, можу констатувати, — сказав абат, — що це рішення одностороннє й раптове.

— Я його виніс, поки біг, аби вас наздогнати, — пояснив інженер. Атанагор здавався насупленим.

— Від вас самі неприємності, — сказав він. — З цього ще вийде історія з Анжелем.

— Та ні, — сказав Анна. — Він буде страшенно задоволений. Вона вільна.

— Але що вона думає з цього приводу?

— Ох, не знаю, — відповів Анна. — Вона не з тих, хто думає.

— Легко сказати.

Анна почухав щоку.

— Може, спершу їй буде трохи неприємно, — зізнався він. — Але що мені з того. Я не можу нею опікуватися.

— Швидко ви влаштовуєте справи.

— Я ж інженер, — пояснив Анна.

— Та були б ви навіть архієпископом, — сказав абат, — це ще не причина, щоб кидати дівчину, навіть не попередивши. Тим більше, якщо ще ввечері з нею спали.

— Сьогодні вранці, — уточнив Анна.

— Ви скористалися моментом, коли ваш товариш Анжель почав віднаходити шлях умиротворення, — мовив Малжан, — аби відкинути його назад у невизначеність. Зовсім не ґарантовано, що він захоче зійти зі шляху умиротворення заради цієї дівулі, яку ви обробили, наче млин.

— Що ще за шлях умиротворення? — запитав Анна. — Що там Анжель наробив?

— Відхопив собі смачнючу дівулю! Свинтус такий! — вигукнув Малжан, голосно клацнувши язиком, але відразу схаменувся й перехрестився.

— Я знову вжив заборонене слово, — перепросив він.

— Та нехай... — машинально відказав Анна. — І яка вона, ця жінка? Сподіваюся, це не негритянка?

— Звісно, ні, — відповів Малжан. — Негритянку зарезервовано для відлюдника.

— То є ще якась? — перепитав Анна. — Гарна?

— Ходімо, — запропонував Атанагор. — Дайте спокій вашому другові.

— Але він мене страшенно любить, — сказав Анна. — І не буде проти, якщо я відіб’ю в нього цю дівицю.

— Ви кажете неприємні речі, — зауважив археолог.

— Та він буде щасливий, наче підприємець, коли дізнається, що Рошель вільна!

— Не думаю, — зазначив археолог. — Надто пізно.

— Нічого не пізно. Вона ще цілком нічого, ця дівчина. І тепер вона вміє робити трохи більше, ніж до того.

— Чоловікові це не так уже й приємно. Такий хлопець, як Анжель, не потребує уроків такого штибу.

— Справді? — відказав Анна.

— Кумедно, — сказав Малжан. — Часом ви цікаво говорите, але нині ви просто мерзенний.

— Знаєте, я і жінки, — мовив Анна. — Я роблю з ними те, що треба, але на тому край. Вони мені подобаються, але на постійний час я надаю перевагу друзям. Аби було з ким поговорити, розумієте.

— Вірогідно, Анжель не такий, як ви, — сказав Атанагор.

— Треба допомогти йому вибратися. Хай спить з Рошель, йому це досить швидко набридне.

— Він шукає зовсім іншого, — сказав Малжан. — Те саме, що я шукаю в релігії... тобто... в принципі... хоча я й дозволяю собі незначні порушення правил. але я потім відчитаю п’ятнадцять спокутних молитов на вервиці... Коли я кажу п’ятнадцять. маю на увазі три.

— Те, що ви пропонуєте йому зробити, — сказав археолог, — він може отримати від будь-якої дівчини. Він це саме має.

— От свиня! — закричав Анна. — Нічого мені не сказав. От вам і Анжель!

— Він шукає іншого, — повторив Малжан. — Вам аби перепихну-тися. А він. — Абат намагався підібрати потрібні слова. — Не знаю, — здався він. — Зрештою, стосовно жінок я радше поділяю вашу думку. Вони для того й існують, аби їх мацати. А от думати можна й про щось інше.

— Саме так, — погодився Анна. — Як я вже казав, для решти занять я надаю перевагу друзям.

— Те, чого потребує Анжель, — провадив Атанагор, — складно висловити. Аби зрозуміти, ви повинні мати уявлення про це. Слова нічого вам не скажуть, адже не співвідносяться ні з чим всередині вас.

— А ви спробуйте, — спонукав його Анна.

— Думаю, він шукає свідка, — почав Атанагор. — Когось, хто б добре його знав і кому б не було до нього байдуже настільки, аби ним можна було керуватися без потреби самоаналізу.

— Чому цю роль не може відігравати ця інша дівчина? — запитав Анна.

— Тому що Рошель він покохав першою. І той факт, що Рошель його не любить, якщо замислитися, здається йому запорукою неупередженості. Крім того, йому треба було б зацікавити її тією мірою, щоб вона могла бути його свідком...

— Анжель — класний хлопець, — сказав Анна. — Шкода, що в нього таке в голові. Він завжди був трохи вар’ятом.

Археолог завагався на мить.

— Може, я вигадую, — мовив він. — Але підозрюю, що тепер нічого не складеться так просто.

— Як просто?

— Не певен, що Анжеля так уже порадує можливість безперешкодно любити Рошель. Думаю, що тепер вона йому видається відразливою.

— Та ні, — заперечив Анна. — Не ускладнюйте.

— Ви її попсували, — сказав Малжан. — Крім того, вона може й не захотіти замінити вас на вашого друга.

— Ох, — зітхнув Анна, — я їй усе поясню.

— Чи не рушити б нам далі? — запропонував Малжан.

— Я з вами, — констатував Анна.

— Я вас попрошу про одну річ, — почав археолог.

Вони знову рушили, тепер утрьох. Анна був вищий за своїх супутників на цілу голову. На свою власну, якщо бути точним.

— Я вас попрошу не казати Анжелеві.

— Що?

— Що Рошель вільна.

— Але це його порадує!

— Мені б хотілося, щоб Рошель дізналася раніше за нього.

— Чому?

— Через природу питання, — відповів Атанагор. — Думаю, що якщо сказати Анжелеві відразу, це не допоможе справі.

— Ах! Ну нехай! — погодився Анна. — Але опісля я йому скажу?

— Безумовно, — підтвердив Атанагор.

— Підсумуймо, — сказав Анна. — Спершу я маю попередити Рошель і лише потім Анжеля?

— Так буде правильно, — відгукнувся Малжан. — Припустімо, що ви передумаєте, після того як повідомили Анжеля, але нічого не сказавши Рошель. Вам нічого з того, а Анжелеві — ще одне розчарування.

— Звісно, — погодився Анна.

— Взагалі-то, справжня причина не в цьому, — пояснив археолог. — Але вам це знати ні до чого.

— З мене й однієї причини досить, — сказав Анна.

— Дякую, — сказав археолог. — Я на вас покладаюся.

— А тепер ходімо дивитися на негритянку, — запропонував Анна.

ІІІ

Рошель побачила, як заходив Амадіс. Однією рукою він тримався за низ живота; другою спирався на лиштви дверей і на стіни — йому було погано. Він дошкутильгав до свого крісла й звалився в нього геть виснажений. Він часто моргав очима, а його чоло збиралося в послідовні зморшки, що деформували його мляву поверхню.

Рошель припинила працювати й підвелася. Він їй не подобався.

— Як я можу вам допомогти? — запитала вона. — Вам погано?

— Не чіпайте мене, — відказав Амадіс. — Мене вдарив один з робітників.

— Може, ляжете?

— Тут нічого не поробиш, — сказав Амадіс. — Фізично. Решта почекає, нічого їй не буде.

Він трішки ворухнувся.

— Я б хотів побачитися з Дюпоном.

— Хто це, Дюпон?

— Археологів кухар.

— Де мені його шукати?

— Він, певно, досі з цим свинтусом Сальє... — пробелькотів Амадіс.

— Не хочете чогось випити? — запропонувала Рошель. — Можу приготувати вам чай з едреантів.

— Ні, — відповів Амадіс. — Нічого не треба.

— Гаразд.

— Дякую, — сказав Амадіс.

— Ох, я це роблю зовсім не для того, щоб вам сподобатися. Я вас зовсім не люблю.

— Знаю, — відказав Амадіс. — Хоча зазвичай вважають, що жінкам подобаються гомосексуали.

— Жінкам, що не люблять чоловіків, — констатувала Рошель, — або жінкам, що схильні до узагальнень.

— Кажуть, що жінки відчувають до них довіру, бо можуть не боятися набридливих залицянь і тому подібного.

— Якщо вони красені, може бути, — підтвердила Рошель. — Проте я зовсім не боюся набридливих залицянь.

— А хто, крім Анни, до вас залицяється?

— Ви нетактовний, — відповіла Рошель.

— Це неважливо, — сказав Амадіс. — Анна й Анжель знову стали для мене звичайними людьми — я їх звільнив.

— Анна до мене не чіпляється, — провадила Рошель. — Я з ним кохаюся. Він до мене торкається. Він мене місить.

— То чіпляється до вас Анжель?

— Так, — відповіла Рошель, — тому що мені це подобається. На вигляд він не такий велетень, як його друг. Крім того, спершу мені сподобався Анна, бо він не такий складний.

— Це Анжель складний? Як на мене, то він ідіот і лінюх. Проте зовні він симпатичніший за Анну.

— Ні, — заперечила Рошель. — Не на мій смак. Хоча загалом він нічого.

— Ви могли б з ним спати?

— Звісно! — підтвердила Рошель. — Тепер уже можу. Він Анни тепер мало чого можна добитися.

— Я вас про це все розпитую, бо для мене ви належите до цілковито чужого мені світу, — пояснив Амадіс. — Я б хотів зрозуміти.

— Це удар, яким вас нагородили, нагадав вам, що ви чоловік? — запитала Рошель.

— Мені тепер дуже боляче, — відгукнувся Амадіс, — тож іронії я не сприймаю.

— Коли ви припините вважати, що всі з вас насміхаються? — сказала Рошель. — Якби ви знали, як це мені байдуже!

— Проїхали, — сказав Амадіс. — Ви кажете, що Анжель до вас чіпляється. Вам це неприємно?

— Ні, — відповіла Рошель. — Він для мене щось на зразок резервного варіанта.

— Але він, певно, ревнує до Анни.

— Звідки ви це взяли?

— Висновую за аналогією, — відповів Амадіс. — Я добре знаю, що хотів би зробити з Сальє.

— Що?

— Вбити його, — сказав Амадіс. — Копняками в живіт. Поки геть не розчавлю його.

— Анжель не такий, як ви. Він не такий пристрасний.

— Помиляєтеся, — заперечив Амадіс. — Він усього цього бажає Анні.

Рошель занепокоєно на нього подивилася.

— Думаєте, нічого доброго з цього не вийде?

— Та ні, — сказав Амадіс, — усе таким чином владнається. Мені-то що з цього? Я це кажу не для того, щоб вас подратувати.

— Ви так говорите, ніби справді знаєте, — сказала Рошель. — Думаю, хочете, щоб я купилася. Але одним загадковим виглядом мене не візьмеш.

— Та немає в мене загадкового вигляду, — відказав Амадіс. — Я страждаю і тому розумію такі речі. О, до речі, як там ваша робота?

— Все готово, — відповіла Рошель.

— Зараз дам вам ще. Беріть блокнота.

— Схоже, ви вже набагато менше страждаєте, — констатувала Рошель.

— Прибув баласт, — повідомив Амадіс. — Треба підготувати пла-тіжки для водіїв вантажівок і запропонувати їм роботу на залізниці.

— Вони відмовляться, — сказала Рошель.

— Починайте занотовувати, — звелів Амадіс. — Можна влаштувати так, що не відмовляться.

Рошель зробила три кроки й взяла свій блокнот і олівець. Поклавши лікті на стіл і обхопивши голову руками, Амадіс зачекав кілька хвилин і почав диктувати.

IV

— Це було першокласне святе діяння, — констатував абат Малжан.

Анна, археолог й абат повільно поверталися.

— Ох, ця негритянка... — казав Анна.

— Святі угодники!..

— Ходімо, ходімо, — закликав археолог.

— Дайте спокій Клодові Леону, — попередив абат. — Він дає їй раду не так і погано.

— Я б не проти простягнути йому руку помочі, — сказав Анна.

— Рука — це не зовсім те, чим він послуговується, — зазначив абат. — Ви не стежили за деталями.

— Ох, це ж треба! — вигукнув Анна. — Поговорімо про щось інше. Я вже йти не можу.

— Згоден. Це справляє враження, — сказав абат. — На щастя, на мені сутана.

— Що потрібно зробити, щоб стати священиком? — запитав Анна.

— Ви самі не знаєте, чого хочете, — відказав Малжан. — То одне вам подавай, то друге. То ви нісенітниці верзете, то маєте цілком розумний вигляд. То чутливий і вразливий, то цілковитий мерзотник, наче торговець худобою, що тільки про те й думає. Перепрошую за вжиті вислови, їм ще далеко до моїх думок.

— Нічого страшного, — заспокоїв його Анна. — Я розумію. Він розреготався й узяв абата під руку. — Малжане, — сказав він, — а ви самець!

— Красно дякую, — відгукнувся Малжан.

— А ви, — продовжував Анна, повертаючись до археолога, — ви — лев. Я щасливий бути знайомим з вами.

— Я старий лев, — відказав Атанагор. — Ваше порівняння було б точнішим, якби ви обрали землерийну тварину.

— Нічого подібного! Ваші розкопки — то самі вигадки. Ви постійно про них говорите, але ніхто їх не бачив, — висловився Анна.

— А ви б хотіли подивитися?

— Звісно! — відгукнувся Анна. — Мене цікавить усе без винятків.

— Вас цікавить усе потроху, — уточнив Малжан.

— Як усіх, — відказав Анна.

— А як же спеціалісти? — зауважив археолог. — Мій скромний приклад, звісно, ні про що не свідчить, але археологія — це все для мене.

— Неправда, — заперечив Анна. — Це лише жанр.

— Зовсім ні! — обурено вигукнув Атанагор.

Анна знову засміявся.

— Я вас запакую в ящик, — сказав він. — Ви ж туди кладете фаянсові горщики, які вам нічого не зробили...

— Замовкніть, поверхова ви людино! — сказав Атанагор.

Він зовсім не гнівався.

— Отож ходімо дивитися на ваші розкопки? — запропонував Анна.

— Ходімо, — підтримав Малжан.

— Ходімо, — погодився археолог.

V

Анжель ішов їм назустріч. Він простував непевними кроками, усе ще розпашілий від Бронзиного тіла. Вона пішла в інший бік, аби приєднатися до Бріса й Бертіля й допомогти їм працювати. Вона знала, що краще не лишатися біля цього збентеженого хлопця, що щойно так делікатно, ніжно, вважаючи, аби не зробити їй боляче, оволодів нею в піщаній улоговині. Вона засміялася й побігла. Її довгі гнучкі ноги злітали над світлим піском, а її тінь танцювала поруч, додаючи їй четвертий вимір.

Наздогнавши решту, Анжель уважно на них поглянув. Він не став вибачатися за те, що їх залишив. Анна теж був там, сильний і веселий, як до Рошель. Отже, з Рошель було покінчено.

До табору Атанагора лишалося зовсім недалеко. Подорожні перемовлялися, а події вже були готові трапитися.

Адже Анжель знав, ким була Бронза, і раптом втратив усе, що Анна мав від Рошель.

VI

— Я спускатимуся першим, — сказав Атанагор. — Будьте обережні. Там унизу купа каміння, яке потрібно запакувати.

Він втиснув своє тіло в жерло колодязя, і його ноги одразу знайшли надійну опору на срібній драбині.

— Прошу! — пропустив Анна Малжана.

— Який безглуздий вид спорту, — сказав Малжан. — Гей, ви там унизу, не дивіться вгору. Так не годиться!

Він підібрав сутану однією рукою й поставив ногу на першу сходинку.

— Ніби нічого, — сказав він. — Я таки спускаюся.

Анна лишився поруч з Анжелем.

— Як думаєш, як глибоко там спускатися? — запитав він.

— Не знаю, — відповів Анжель придушеним голосом. — Глибоко.

Анна нагнувся над проваллям.

— Там нічого не видно. Малжан уже, певно, спустився. Наша черга.

— Ще ні... — з відчаєм сказав Анжель.

— Та так, пора, — відказав Анна.

Він став на коліна над отвором колодязя і вглядався у щільний морок.

— Ні, — повторив Анжель. — Ще ні.

Він говорив тихо зляканим голосом.

— Треба лізти, — сказав Анна. — Ну ж бо! Ти що, перелякався?

— Я не боюся. — пробелькотів Анжель.

Його рука торкнулася до спини друга. Раптом він штовхнув його в порожнечу. Анжелеве чоло було вологе від поту. Кілька хвиль по тому почувся хрускіт і зляканий голос Малжана, що кричав з глибини колодязя.

Коліна в Анжеля тремтіли, а пальці завмерли в нерішучості до того, як він намацав першу перекладину. Ноги привели його вниз, а тіло здавалося холодним, ніби ртуть. Жерло колодязя прорізалося над його головою чорнуватою синню на чорнильному тлі. Під ним слабко вимальовувалося освітлене підземелля, і Анжель прискорив спуск. Він чув, як Малжан монотонним голосом декламує якісь слова. Анжель не дивився вниз.

VII

— Це моя провина, — сказав археолог Малжанові.

— Ні, я теж винен, — сказав абат.

— Треба було дати йому сказати Анжелеві, що Рошель вільна.

— У такому разі, — мовив Малжан, — тут би тепер лежав Анжель.

— Чому потрібно було обирати?

— Тому що потрібно обирати, — констатував Малжан. — Це прикро, але так є.

Аннине тіло зі зламаною шиєю лежало на камінні. На обличчі не було жодного виразу, чоло перетинала велика подряпина, на-півзахована скуйовдженим волоссям. Одна нога була підігнута під рештою тіла.

— Треба забрати його звідси й покласти як належить, — запропонував Малжан.

— Вони побачили, як згори прибули Анжелеві ноги. А потім і його тіло потроху наблизилося до них.

— Я його вбив, — сказав він. — Він мертвий.

— Думаю, він необережно перехилився над отвором, — сказав археолог. — Не стійте там.

— Це я... — сказав Анжель.

— Не чіпайте його, — велів Малжан. — Не варто. Це був нещасний випадок.

— Ні, — сказав Анжель.

— Так, — провадив археолог. — Принаймні це ви можете від нього прийняти.

Анжель плакав, і його обличчя палало.

— Почекайте на нас там, — велів Атанагор. — Ідіть вперед коридором.

Він підійшов до Анни. І ніжним жестом пригладив його біляве волосся, поглянувши на жалюгідне побите тіло.

— Він був молодий, — сказав археолог.

— Так, — промимрив Малжан. — Усі вони молоді.

— І всі помирають... — додав Атанагор.

— Не всі. дехто лишається. Ви і я, наприклад.

— Нас зроблено з каменю, — сказав археолог. — Це не рахується.

— Допоможіть мені, — попросив Малжан.

У них ледь вийшло підняти розм’якле тіло, що осідало й волочилося по землі. Ноги в Малжана ковзалися на вологій землі. Врешті-решт Аннине тіло підняли з купи каміння й поклали біля стіни ґалереї.

— Варто було мені відвернутися, — картав себе Атанагор. — Це моя провина.

— Повторюю вам, що ні, — заперечив Малжан. — Тут нічого не можна було вдіяти.

— Це негідно, — сказав Атанагор, — що нам теж довелося докласти до цього руку.

— Нам судилося бути розчарованими в будь-якому разі, — сказав Малжан. — Так склалося, що ми розчаровані, перебуваючи в плоті. Це важко витримати, але минеться і буде легше.

— Для вас минеться, — сказав Атанагор. — Він був гарним.

— Вони всі красиві, — сказав Малжан. — Усі, хто лишився.

— Ви надто черстві, — сказав археолог.

— Священик не може бути м’якосердим, — сказав Малжан.

— Я б хотів його причесати, — сказав археолог. — Маєте гребінця?

— Ні, не маю, — відповів Малжан. — Воно того не варте. Ходімо.

— Я не можу його так залишити.

— Не розкисайте. Він лишається поруч з вами, бо він мертвий, а ви старий. Але він таки мертвий.

— А я старий, але таки живий, — сказав археолог. — І Анжель лишився сам-один.

— Тепер у нього більше не буде товариства, — погодився Малжан.

— Ми лишаємося поруч з ним.

— Ні, — заперечив Мажлан. — Він поїде звідси. І поїде сам. Усе так просто не владнається. Ми ще не дійшли до розв’язки.

— Що ще може трапитися?.. — зітхнув Атанагор втомленим надтріснутим голосом.

— Ще щось трапиться, — сказав Малжан. — Робота в пустелі не минає без наслідків. Тут усе так заплуталося. Це відчувається в усьому.

— Ви звикли до трупів, — мовив Атанагор. — Але не я. Я маю справу лише з муміями.

— Вас не посвячено в таїнство, — сказав Малжан. — Ви можете лише страждати й нічого з того не матимете.

— А ви щось з цього матимете?

— Я? — перепитав Малжан. — Я від цього не страждаю. Ходімо.

VIII

Вони знайшли Анжеля в ґалереї. Очі в нього були сухі.

— Нічого не можна вдіяти? — запитав він Малжана.

— Нічого, — підтвердив Малжан. — Лише попередити інших на зворотному шляху.

— Гаразд, — сказав Анжель. — Я їм скажу. Будемо дивитися на розкопки?

— Звісно ж, — підтвердив Малжан. — Ми ж тут саме для цього.

Атанагор не промовив ні слова, а його зморщене підборіддя тремтіло. Він пройшов між двома співрозмовниками й став на чолі колони. Вони йшли звивистим коридором, що вів углиб забою. Ан-жель уважно розглядав стелю й опори ґалереї і, здавалося, намагався визначити координати підземелля. Вони прибули до головної ґалереї, в іншому кінці якої через рівні проміжки проглядалися світлові точки освітлювальних приладів. Анжель зупинився біля входу.

— Вона там? — запитав він.

Атанагор глянув на нього, не розуміючи.

— Ваша подруга, вона там? — перепитав Анжель.

— Так, — відповів археолог, — працює з Брісом і Бертілем.

— Я не хочу з нею бачитися, — сказав Анжель. — Не можу з нею бачитися. Я вбив Анну.

— Припиніть, — урвав його Малжан. — Якщо ви ще раз повторите цю дурницю, я вами займуся.

— Я вбив його, — наполягав Анжель.

— Ні, — заперечив Малжан. — Ви його штовхнули, а помер він, приземлившись на каміння. Це випадковість.

— Ви єзуїт... — сказав Анжель.

— Здається, я вже казав, що мене виховували евдисти,[51] — спокійно зауважив Малжан. — Якби ви вважали на те, що я кажу, вам уже б не було погано. Щойно здавалося, що ви реаґуєте правильно, і раптом починаєте знову. Попереджаю, що не дам вам нюняти. Еники-беники...

— ...їли вареники, — автоматично продовжили Анжель і археолог.

— Думаю, продовження вам відоме, — сказав Малжан, — тому не наполягатиму. Так само не хочу вас змушувати бачитися з тими трьома в кінці коридору. Я ж не кат.

Атанагор демонстративно кашлянув.

— Саме так, — сказав Малжан, обертаючись до нього. — Я не кат.

— Звісно, ні, — не став заперечувати Атанагор. — Інакше б ваша сутана була червона, а не чорна.

— Вночі не було б жодної різниці, — зауважив Малжан.

— Так само для сліпого, — додав археолог. — Ви ніяк не припините виголошувати трюїзми.

— Який ви надокучливий, — сказав Малжан. — Я ж намагаюся вам обом підняти бойовий дух.

— У вас це добре виходить. У мене вже майже виникло бажання вас вилаяти, — підсумував Атанагор.

— Коли воно у вас остаточно сформується, — відказав Малжан, — отоді я справді доб’юся свого.

Анжель мовчав і дивився в кінець ґалереї, потім розвернувся й втупився в інший її бік.

— Якого напрямку ви дотримуєтеся в розкопках? — запитав він археолога, роблячи зусилля, щоб говорити природно.

— Складно сказати, — відповів археолог. — Десь на дві міри на схід від меридіана...

— А. — сказав Анжель, не рухаючись.

— Пора вирішувати, — спонукав Малжан, — ми йдемо чи ні?

— Мені треба поглянути на розрахунки, — відказав Анжель.

— У чому річ? — запитав археолог.

— Ні в чому, — відповів Анжель. — Маю одне припущення. Не хочу туди йти.

— Гаразд, — сказав Малжан. — У такому разі повертаємося.

Всі зробили півоберта.

— Ви йдете зі мною в готель? — запитав абата Анжель.

— Так, буду вас супроводжувати, — відповів Малжан.

Цього разу археолог ішов останній, і його тінь здавалася крихітною поруч з тінями його супутників.

— Я поспішаю, — сказав Анжель. — Хочу побачитися з Рошель. Хочу їй повідомити.

— Я можу це зробити сам, — запропонував абат.

— Поспішаймо, — сказав Анжель. — Я мушу її побачити. Хочу побачити, яка вона тепер.

— Ходімо швидше, — підтримав його Малжан.

Археолог зупинився.

— Я залишу вас тут, — сказав він.

Анжель зробив кілька кроків назад і став перед Атанагором.

— Хочу вас перепросити, — сказав він. — І подякувати вам.

— За що? — сумно перепитав Атанагор.

— За все. — відповів Анжель.

— Це все моя провина.

— Дякую. — сказав Анжель. — До зустрічі.

— Можливо, — відказав археолог.

— Ходімо, рухайте булками; до побачення, Ато! — закричав Малжан.

— До побачення, абате! — відгукнувся Атанагор.

Зачекавши, поки вони відійдуть подалі й повернуть за ріг ґалереї, він рушив за ними. Анна лежав на самоті біля холодної скелі. Анжель і Малжан проминули коридор і піднялися срібними сходами, коли туди прийшов Атанагор. Він став на коліна поруч з Анною, подивився на нього — голова археолога впала на груди. Він думав про давнє й ніжне, аромат якого вже майже випарувався. Анна або Анжель — чому потрібно було обирати?

IX

Амадіс зайшов до Анжелевої кімнати. Хлопець сидів на ліжку, поруч з ним вибуховою хвилею лежала одна з сорочок професора Жуйру-ка. Амадіс закліпав очима, намагаючись звикнути, але змушений був відвести погляд. Анжель мовчав, він заледве повернув голову на звук дверей і не поворухнувся навіть тоді, коли Амадіс сів на стілець.

— Ви знаєте, де моя секретарка? — запитав Дюдю.

— Ні, — відповів Анжель. — Я не бачив її відучора.

— Вона погано сприйняла новини, — сказав Амадіс. — У мене досі пошта не відправлена. Могли б почекати до сьогодні перед тим, як повідомляти їй, що Анна мертвий.

— Це Малжан їй розповів. Я тут ні до чого.

— Вам слід піти до неї й утішити, сказавши, що вона знайде порятунок у роботі.

— Як ви можете таке казати? — обурився Анжель. — Ви ж чудово знаєте, що це брехня.

— Це ж очевидно, — відказав Амадіс. — Робота — це дійовий засіб, що дає людині змогу відволіктися й тимчасово абстрагуватися від турбот і тягарів буденного життя.

— Немає більше нічого буденного... Ви мені забиваєте баки, — зауважив Анжель. — Ви навіть не можете це вимовити без сміху.

— Я давним-давно розучився сміятися, — сказав Амадіс. — Мені б хотілося, аби Рошель прийшла й забрала листи і щоб 975й приїхав.

— Відправте таксі, — порадив Анжель.

— Уже зроблено, — відказав Амадіс. — Знали б ви, як я чекаю на його повернення.

— Схоже на те, що ви ідіот, — констатував Анжель.

— А зараз ви мені, безумовно, скажете, що я брудний педик?

— Та скільки можна! — вигукнув Анжель.

— Тобто ви не хочете сказати Рошель, що в мене є для неї робота?

— Я не хочу її тепер бачити, — сказав Анжель. — Зрозумійте нарешті! Анна помер лише вчора по обіді.

— Я це чудово знаю, — провадив Амадіс. — Помер, не дочекавшись зарплати. Я б хотів, щоб ви пішли й сказали Рошель, що моя пошта більше не може чекати.

— Я не можу її турбувати.

— Можете, — заперечив Амадіс. — Вона у своїй кімнаті.

— У такому разі чому ви запитували, де вона?

— Щоб ви занепокоїлися, — відповів Амадіс.

— Я чудово знаю, що вона у своїй кімнаті.

— Отже, моя хитрість не спрацювала, — констатував Амадіс. — От і все.

— Гаразд, я схожу за нею, — здався Анжель. — Вона все одно не прийде.

— Прийде.

— Вона любила Анну.

— Вона б і з вами переспала. Вона сама мені про це сказала. Вчора.

— Ви негідник, — сказав Анжель.

Амадіс не став відповідати. Здавалося, йому цілком байдуже.

— Вона б переспала зі мною, якби Анна досі був живий, — сказав Анжель.

— Та ні. Навіть тепер.

— Ви негідник, — повторив Анжель. — І брудний педераст.

— Ну от ви й вимовили це загальне слово. Отже, ви підете до неї. Загальне підштовхує до часткового.

— Так, піду.

Він підвівся, і пружини ліжка тихо зітхнули.

— Її ліжко не скрипить, — сказав Амадіс.

— Годі... — промимрив Анжель.

— Я вам це заборгував.

— Годі. Вас неможливо витримати. Забирайтеся звідси.

— Он воно як, — сказав Амадіс. — Сьогодні ви знаєте, чого хочете?

— Анна помер.

— То від чого це вас звільняє?

— Від мене. Я прокидаюся.

— Та ні, — заперечив Амадіс. — Ви чудово знаєте, що зараз ви підете й покінчите з життям самогубством.

— Я думав про це, — сказав Анжель.

— Спершу підіть приведіть Рошель.

— Йду по неї.

— Можете не поспішати, — сказав Амадіс. — Якщо захочете її втішити. чи ще щось. Але не надто її втомлюйте. У мене тут купа пошти накопичилася.

Анжель, не дивлячись, пройшов повз Амадіса. Директор лишився сидіти на стільці, чекаючи, поки зачиняться двері.

Тепер один кінець коридору готелю вів прямісінько в порожнечу. Перед тим, як іти до Рошель, Анжель підійшов до краю. Між двома розчленованими половинками готелю блищав залізничний шлях; коридор продовжувався з другого боку, ведучи до решти кімнат. Поміж рейками та шпалами сіре чисте каміння баласту спалахувало на світлі своїм слюдяним вістрям. Дорога губилася на горизонті з обох боків від фасадів, а невидиме Анжелеві нагромадження шпал і рейок майже зникло зі свого місця.

Двоє водіїв вантажівок завершували збирати вагони й локомотив, що вже стояли на рейках. Шепіт шківа маленького мотора підйомника додавав варіацію на тему, задану ритмом котушки мазутного двигуна, що приводив його в рух.

Анжель повернувся. Минувши двоє дверей, він зупинився перед третіми й постукав. Голос Рошель запропонував йому ввійти. Її кімнату було вмебльовано, як і решту, — просто й скупо. Рошель лежала на ліжку, одягнена була в ту саму сукню, що й вчора, а постіль не було розстелено.

— Це я... — сказав Анжель.

— Рошель сіла й подивилася на нього. Її очі поблякли на загостреному обличчі.

— Як це трапилося? — запитала вона.

— Я не міг зустрітися з вами вчора, — сказав Анжель. — Думав, що Малжан вам розповів.

— Він упав у колодязь, — сказала Рошель. — Ви не змогли його втримати, тому що він дуже важкий. Я знаю, який він важкий. Як таке могло трапитися з Анною?

— Це моя провина, — сказав Анжель.

— Та ні. Ви недостатньо сильний, аби його втримати.

— Я вас неймовірно любив, — сказав Анжель.

— Я знаю, — відгукнулася Рошель. — Ви досі мене дуже любите.

— Саме тому він упав, — сказав Анжель. — Мені здається. Аби я міг вас любити.

— Надто пізно, — мовила Рошель з нотками кокетування.

— Раніше так само було запізно.

— Тоді чому він упав?

— Він не міг упасти, — відповів Анжель. — Тільки не Анна.

— Ох, це був нещасний випадок, — сказала Рошель.

— Ви не спали?

— Я думала, що не варто спати, — сказала вона, — адже до смерті слід виявляти повагу.

— Але потім ви все ж заснули. — продовжив Анжель.

— Так, абат Малжан дав мені мікстуру, і я її прийняла.

— Вона простягла йому повний флакон. Я прийняла п’ять крапель. І спала дуже добре.

— Вам пощастило, — сказав Анжель.

— Коли люди помирають, сльозами цьому не зарадиш, — провадила Рошель. — Знаєте, мені дуже важко.

— Мені теж, — сказав Анжель. — Не знаю, як нам після такого жити.

— Ви вважаєте, що це недобре?

— Не знаю, — сказав Анжель. — Він поглянув на флакон. — Якби ви прийняли половину цієї пляшечки, — сказав він, — ви б уже не прокинулися.

— Я бачила чудові сни, — розповідала Рошель. — Там було два чоловіки, що були закохані в мене й змагалися за моє серце. Це було прекрасно. Дуже романтично.

— Зрозуміло, — сказав Анжель.

— Може, ще не надто пізно, — сказала Рошель.

— Ви бачили Анну вві сні?

— Ні!.. — збентежилася Рошель. — Не говоріть зі мною про нього, мені це неприємно. Не хочу про це думати.

— Він був красенем, — сказав Анжель.

Рошель занепокоєно подивилася на нього.

— Чому ви мені таке говорите? Мені було спокійно, а ви мене лякаєте й бентежите. Ви мені не подобаєтеся, коли ви такий. Ви завжди сумний. Не варто думати про те, що трапилося.

— Ви можете примусити себе не думати?

— Будь-хто може себе примусити, — сказала Рошель. — Я жива. І ви теж.

— Мені соромно жити... — сказав Анжель.

— Скажіть, — запитала Рошель, — ви мене справді аж так любите?

— Справді, — відповів Анжель, — аж так.

— До мене скоро прийде розрада, — сказала Рошель. — Я не здатна довго думати про щось сумне. Звісно, я часто згадуватиму про Анну.

— Частіше, ніж про мене, — додав Анжель.

— Ох! Який ви нецікавий, — сказала Рошель. — Ми з вами залишаємося живими врешті-решт!

Вона потягнулася.

— Амадіс хоче, аби ви прийшли по пошту, — сказав Анжель, гірко усміхнувшись.

— Мені не хочеться, — відказала вона. — У мене все притуплено через ці краплі. Думаю, краще піду спати.

Анжель підвівся.

— Можете залишитися, — сказала вона. — Мені це не заважатиме. Самі подумайте! Після всього, що трапилося, церемонії ні до чого...

Вона стала розщібати сукню.

— Я боявся, аби ви не перевищили дозу, — сказав Анжель.

Він все ще тримав у руках пляшечку.

— Таке скажете! Абат Малжан мене попередив не приймати більше ніж п’ять крапель.

— Знаєте, що буде, якщо перевищити дозу? — запитав Анжель.

— Спатимете дуже довго, — відповіла Рошель. — Це небезпечно. Можна навіть померти. Так чинити не варто.

Анжель подивився на неї. Вона зняла сукню. Її сформоване пишне тіло пружно здіймалося, але в тендітних місцях було позначене зморщечками й заломами, непомітними з першого погляду. Її ледь опалі груди натягали легку тканину бюстгальтера, а на її м’ясистих стегнах проступали звивисті блакитнаві судинки. Зустрівшись очима з хлопцем, вона усміхнено потупилася й швиденько пірнула під ковдру.

— Сідайте поруч, — запропонувала вона.

— Якщо кожен з нас вип’є половину пляшечки. — пробелькотів Анжель. — Він сів біля неї і продовжив:

— Для нас це теж був би вихід.

— Вихід з чого? — не зрозуміла Рошель. — Життя чудове.

— Ви кохали Анну.

— Ну так, — відповіла Рошель. — Не починайте. Хіба ви не бачите, що робите мені боляче, говорячи про це?

— Я вже не витримую цю пустелю, де всі гинуть.

Вона поклала голову на подушку.

— Не всі.

— Усі. Жуйрук, Піппо, інтерн, Анна, інспектор. і ми з вами.

— Ми з вами — ні, — заперечила Рошель. — Ми живі.

— Як у романах, померти поруч... — провадив Анжель, — один біля одного.

— У ніжних обіймах, — доповнила Рошель. — Мила картинка, чи не так? Я теж це читала.

— Ось так, один за одним, — сказав Анжель.

— Це в романах, — зауважила Рошель. — У житті так не буває.

— А було б добре. — промовив Анжель.

Вона замислилася, схрестивши руки під головою.

— Це було б, як у кіно, — сказала вона. — Вважаєте, що можливо померти ось так?

— Можливо, що й ні, — відповів Анжель. — На жаль.

— Це було б, як у фільмі, що я дивилася, — сказала Рошель. — Вони помирали від кохання один біля одного. А ви могли б померти від кохання до мене?

— Думаю, раніше міг би, — відповів Анжель.

— Справді могли б? Це ж треба.

— Не думаю, що з цим щось вийде, — сказав Анжель, відкорковуючи флакон.

— Ні? Ми лише заснемо?

— Вірогідно.

— А якщо спробувати? — запропонувала Рошель. — Було б так добре зараз заснути. Мені б хотілося знову побачити той сон.

— Існують наркотики, — розповідав Анжель, — від яких ви постійно бачитимете такі сни.

— Справді? — перепитала Рошель. — Може, і цей наркотик з таких?

— Вірогідно, — відповів Анжель.

— Мені хочеться. — мовила Рошель. — Я б хотіла знову побачити той сон. Але я не можу спати сама.

Вона ковзнула по ньому пильним поглядом. Він сидів, понуривши голову, і дивився на флакон.

— Випиймо, кожен потроху? — запропонувала вона.

— Це теж вихід, — повторив Анжель.

— Кумедно, — зазначила Рошель, сідаючи. — Люблю такі речі. Бути трішки напідпитку чи прийняти наркотик й не тямити достоту, що робиш.

— Думаю, Малжан перебільшує, — сказав Анжель. — Якщо кожен з нас вип’є по півпляшечки, побачимо неймовірні сни.

— То ви залишитеся зі мною? — запитала Рошель.

— Але... так не робиться... — пробелькотів Анжель.

Вона засміялася.

— Який ви дурник. Ну хто сюди зайде?

— На вас чекає Амадіс.

— Ох. — відказала Рошель. — Після всього пережитого я тепер не працюватиму. Давайте флакон.

— Вважайте, — попередив Анжель, — усе пити небезпечно.

— Ми поділимося! — констатувала Рошель.

Вона взяла з рук Анжеля флакон і піднесла його до губ. На мить завмерла перед тим, як випити.

— То ви лишаєтеся зі мною? — перепитала вона.

— Так. — підтвердив Анжель.

Він був білий, мов крейда. Рошель випила половину пляшечки й віддала її Анжелеві.

— Яка гидота, — сказала вона. — Ваша черга.

Анжель поглянув на флакон у своїй руці. Він не зводив очей з Рошель.

— Що з вами? — запитала вона. — Вам зле?

— Я думаю про Анну. — відповів він.

— Ох! Знову за рибу гроші!

Запанувала тиша.

— Пийте, — сказала вона. — І йдіть до мене. Тут добре.

— Хвилинку, — відказав Анжель.

— Чи довго чекати, поки заснеш? — запитала Рошель.

— Ні, не надто довго, — відповів Анжель дуже тихо.

— Ходіть до мене, — покликала Рошель. — Візьміть мене в обійми. Він сів у головах ліжка й просунув руку під спину молодій жінці, що з зусиллям підвелася.

— Я не можу поворушити ногами, — сказала вона, — але це не боляче. Навіть приємно.

— Ви любили Анну? — запитав Анжель.

— Так, любила. І вас люблю, — вона злегка поворухнулася. — Я важка.

— Ні.

— Я любила Анну... але не надто, — пробелькотіла вона. — Яка я дурна.

— Ви не дурна, — пробелькотів Анжель так само тихо, як вона.

— Досить дурна. Ви скоро будете пити?

— Скоро вип’ю.

— Тримайте мене. — закінчила вона на одному подиху.

Її голова впала на груди Анжелеві. Згори йому було видно її тонке тьмяне волосся й світлу шкіру поміж важкими прядками. Поставивши флакон, який він досі тримав у лівій руці, він узяв молоду жінку за підборіддя. Він підняв її голову й забрав руку. Помалу голова впала назад.

Він із зусиллям звільнив руку з-під тіла Рошель і поклав її на ліжко. Її очі були заплющені.

Він поглянув у вікно, перед яким безшумно махала оранжевими квітами гілка гепатролю, розкидаючи по кімнаті сонячні плями.

Анжель взяв коричневу пляшечку і став біля ліжка. Він дивився на тіло Рошель, обличчя сповнене жаху, відчуваючи в правій руці зусилля, якого доклав, аби підняти її на ліжко. Зусилля, якого доклав, аби зіштовхнути Анну в порожнечу.

Він не чув, як зайшов абат Малжан, але піддався тискові пальців, що взяли його за плече й спрямували в коридор.

X

Вони спустилися по рештках сходів. Анжель досі тримав маленький коричневий флакон. Малжан мовчки йшов попереду. Аромат червоних квітів заповнював отвір між двома половинами готелю. Остання сходинка тепер упиралася в рейки, і вони один за одним стали перечіпатися, крокуючи по гострому камінні. Анжель намагався йти по шпалах, бо їхня гладенька поверхня була зручніша для ходи. Потім Малжан зіскочив з залізничного полотна на пісок дюн, Анжель попрямував за ним. Він бачив усе навколо всією своєю головою, а не лише очима: він потроху прокидався. Він відчував, як заціпеніння зосереджується всередині, готове вивільнитися, щойно хтось проб’є оболонку. Малжан неодмінно це зробить. Тоді він вип’є решту маленької пляшечки.

— Що ви збираєтеся робити? — запитав Малжан.

— Зараз ви мені поясните... — відповів Анжель.

— Це ви маєте з’ясувати самі, — заперечив Малжан. — Коли знайдете відповідь, я охоче її підтверджу, але знайти її ви маєте сам.

— Я не можу її знайти, не прокинувшись, — зазначив Анжель. — Тепер я сплю. Як Рошель.

— Щойно хтось помирає, як у вас виникає непереборна потреба філософствувати, — резюмував Малжан.

— Це природно, зважаючи на те, що я причетний до цих смертей.

— Ви вважаєте, що ви до них причетний?

— Звісно, — відповів Анжель.

— Ви можете когось убити, а прокинутися не можете.

— Це не те саме. Я їх убив уві сні.

— Зовсім ні! — заперечив Малжан. — Ви неправильно формулюєте. Вони померли, аби ви прокинулися.

— Знаю, — відказав Анжель. — Я розумію. Мушу випити решту пляшечки. Але тепер я спокійний.

Малжан зупинився, повернувся до Анжеля й увіп’явся поглядом йому межи очі.

— Що ви сказали?

— Що я вип’ю решту, — повторив Анжель. — Я любив Анну й Рошель, і вони померли.

Малжан подивився на свою праву руку, кілька разів стиснув і розтиснув кулак, потім засукав рукава й мовив:

— Обережно!

Тут Анжель побачив чорну масу, що прямувала йому прямісінько в ніс. Він похитнувся й осів на пісок. Голова дзвеніла чисто, неначе срібний дзвін. З носа струменіла кров.

— Дідько! — прогугнявив Анжель.

— Поліпшало? — запитав Малжан. — Дозволите?

Абат дістав свою вервицю.

— Скільки ви бачили зірок?

— Триста десять, — відповів Анжель.

— Припустімо... чотири, — сказав Малжан.

З притаманною йому в подібних випадках віртуозністю він перебрав руками вервицю чотири рази.

— Це моя пляшечка? — раптом запитав Анжель.

Маленький коричневий флакон валявся на піску, під його горлечком розтікалася волога пляма. У цьому місці пісок починав чорніти, а над ним піднімався вкрадливий димок. Анжель звісив голову над розставленими колінами й кропив пісок темними краплями крові.

— Спокійно! — закликав Малжан. — Чи хочете ще?

— Мені байдуже, — відказав Анжель. — Є й інші способи померти.

— Так, — не став заперечувати Малжан. — Так само, як і дістати по фізіономії, попереджаю вас.

— Ох, ну ви ж не будете за мною стежити весь час, — сказав Анжель.

— Звісно, ні. Це марно.

— Рошель. — пробелькотів Анжель.

— Молодецький у вас вигляд, — сказав Малжан. — Шепотіти ім’я жінки, коли з носа юшить кров. Рошель більше немає. І досить. Навіщо, на вашу думку, я дав їй цей флакон?

— Не знаю, — мовив Анжель. — То що, я тут ні до чого? Знову?

— Вас це не влаштовує?

Анжель спробував замислитися. Різне миготіло в його голові: не надто швидко, але таким натовпом, що він не міг розпізнати думки.

— Чому ви не випили відразу?

— Я знову почну. — сказав Анжель.

— Давайте. Ось вам інший флакон.

Абат Малжан попорпався в кишені й витяг на світ Божий ідентичний до першого коричневий флакон. Анжель простягнув руку й узяв його, відкоркував і пролив кілька крапель на пісок. Там утворилася маленька пляма, і жовта ниточка диму виписала лінивий завиток у нерухомому повітрі.

Відкинувши корок, Анжель затиснув флакон в кулаку. Він витер рукавом носа й з відразою подивився на кривавий слід, що лишився на його руці. Кров перестала текти.

— Висякайтеся, — порадив Малжан.

— У мене немає носовичка, — сказав Анжель.

— Безумовно, маєте рацію, — схвалив Малжан. — Ви мало на що здатні, та ще й нічого не бачите.

— Я бачу пісок, — сказав Анжель. — Залізницю... Баласт... Готель, розрізаний навпіл. Усю цю марну працю.

— Можна й так сказати, — погодився Малжан. — Це вже щось.

— Я бачу. Навіть не знаю. Анну й Рошель. Ви зараз мені знову роз’юшите носа.

— Та ні, — пообіцяв Малжан. — Що ще ви бачите?

Здавалося, обличчя в Анжеля потроху роз’яснювалося.

— Там було море. — повільно розповідав він. — Коли ми сюди їхали. І двоє дітей на палубі. І птахи.

— А якби було лише це сонце, — запитав Малжан, — вам було б цього досить?

— Це вже непогано. — повільно промовив Анжель. — Ще там є відлюдник і негритянка.

— І Атанагорова подружка.

— Дайте мені самому шукати, — сказав Анжель. — Там ще є багато на що поглянути.

Він подивився на флакон.

— Так само там видно Анну й Рошель. — промимрив він.

— Ми бачимо те, що ми хочемо бачити, — сказав Малжан. — Крім того, бачити — це добре, але недостатньо.

— Можливо, можна було б щось робити. — припустив Анжель. — Допомагати людям.

Він посміхнувся.

— Нас відразу арештують, — сказав він. — Розумієте, вбити Анну й Рошель же теж можна.

— Безумовно, — підтвердив Малжан.

— І будувати нікому не потрібні залізниці.

— Звісно.

— І що ж тоді?

— Отже, ви більше нічого не бачите?

Малжан сів на пісок поруч з Анжелем.

— У такому разі пийте, — сказав він. — Якщо це все, на що у вас вистачає уяви.

Обоє замовкли. Анжель думав, і обличчя його витягнулося.

— Я не знаю, — сказав він. — Я можу знайти, на що подивитися, відчути, але поки не те, що можна робити. Не можу не знати, що я вже зробив...

— Як ви мені остогидли, — сказав Малжан. — Не тягніть. Пийте.

Анжель впустив пляшечку. Малжан навіть не ворухнувся, щоб її

підібрати, і вона швидко спорожніла. Анжель сидів, напружено зіщулившись. Потім його м’язи розслабилися, а руки безсило повисли. Він підняв голову і шморгнув носом.

— Я не знаю. — мовив він. — Для початку мені досить і просто бачити. Потрібно далеко бачити, коли вже нічого не хочеться.

— Ви певні, що бачите? — запитав Малжан.

— Я багато чого бачу, — відповів Анжель. — Є ще стільки всього, що слід побачити.

— Коли ми багато бачили, — сказав Малжан, — ми знаємо, що маємо робити.

— Знаємо, що маємо робити. — повторив за ним Анжель.

— Це просто. — додав Малжан.

Анжель нічого не відповів. Він щось обмірковував.

— Професор Жуйрук пішов у чорну зону, — мовив він.

— Це так само, якби ви випили вміст пляшечки, — зазначив Малжан. Бачите, це теж можна зробити.

— Але чи буде це краще? — запитав Анжель.

— На мою думку, це була б помилка, — відповів Малжан. — Зрештою, це слугує за приклад. Приклади помилок теж потрібні.

Малжан хвилинку збирався з думками.

— Може, прочитаємо маленьку молитву? — запропонував він. — Кицька здохла, хвіст обліз.

— .хто промовить.

— .той і з’їсть. Амінь, — завершив абат.

— Це треба заспівати для Амадіса, — сказав Анжель.

— Сину мій, — мовив Малжан, — а ви дотепник і злостивець.

Вони підвелися. Прямісінько перед ними розлігся на рейках майже готовий потяг. Водії вантажівок потужними ударами молотів били по жерстяних котлах, і чорна сталь дзвінко відгукувалася на сонці.

ХІ

Директор Дюдю зібрав увесь персонал, що тепер тиснув своєю масою на тимчасову платформу, яку нашвидкуруч звели Марен і Карло. Потяг складався з двох вагонів. Там були й Карло і Марен зі своїми родинами, а ще цей покидьок Арлан, три водії вантажівок (один з який уже закидав вугілля в паливник), сам Амадіс і чорношкірий Атанагорів служник Дюпон, що отримав спеціальне запрошення й дещо нервувався, адже Амадіс зарезервував для нього спеціальне купе, де їм належало лишитися сам на сам. Почувся голосний свисток, і всі кинулися на штурм сходів потяга.

Анжель і абат Малжан споглядали це все з вершини дюни. Ата-нагор і його помічники захотіли, аби їх не турбували, а відлюдник мусив порати свою негритянку.

Директор Дюдю з’явився у дверях зарезервованого для нього купе й тричі махнув рукою, даючи сиґнал до відправлення. Гальма скрикнули, бризнула пара, і конвой потроху рушив, радісно гуркочучи. У вікнах замайоріли хусточки.

— Ви мали б бути там, — сказав Малжан.

— Я більше не є частиною Суспільства, — відповів Анжель. — Мені гидко навіть дивитися на цей потяг.

— Визнаю, що він геть ні для чого не слугує, — відгукнувся Малжан.

Вони спостерігали, як локомотив в’їхав поміж двох половинок руїн готелю. Лакований дах вагонів блищав на сонці, а гепатролі спалахували червоним на демонтованому фасаді.

— Чому воно так гуркоче по рейках? — поцікавився Малжан. — Ніби там порожнеча.

— Це звичний для баласту резонанс, — відповів Анжель.

Потяг зник з виду, лише пара здіймалася в повітря білими бавовняними кулями.

— Він повернеться, — пояснив Анжель.

— Я так і думав, — відгукнувся абат.

Вони чекали мовчки, прислухаючись до частого дихання машини, що затихало вдалечині. Згодом шум з’явився знову.

Тієї миті, коли потяг заднім ходом знову заїжджав у готель, пролунав глухий звук. Здавалося, конвой похитнувся на рейках, що раптом просіли в ґрунт. Локомотив зник. Уздовж залізничного шляху утворилася гігантська тріщина, що чимраз ближче підступала до вагонів, засмоктуючи їх у пісок. Земля завалювалася під шум дроблення блоків, і залізниця повільно зникала, ніби стежка, яку змивало припливом. Складений обабіч пісок опадав похилими скатертинами, ніби народженими біля підніжжя хвилями, що прагнуть досягнути вершини одним стрибком, лишаючи по собі жовті піщинки, що скочуються схилом вниз.

Абат Малжан перелякано схопив Анжеля за руку. Два чоловіки спостерігали, як пісок невмолимо засипав гігантський розлам, що мить тому утворився на їхніх очах. Останній поштовх струснув готель, здійнявши беззвучну величезна хмару диму й піщаний дощ, що враз поглинув будівлю. Ще мить, і сонце розібрало пил на волокна, а зелені гострі трави злегка заколихалися від потоку повітря.

— Я так і знав, — сказав Анжель. — Я думав про це напередодні... а потім забув.

— Вони звели залізницю прямісінько над ямою, — констатував Малжан.

— Прямісінько над Атанагоровими розкопками. — промовив Ан-жель. — Там. за дві міри від дуги меридіана. і Рошель померла. а я геть забув про це.

— Ми тут безсилі, — сказав Малжан. — Сподіваймося, що археолог зміг врятуватися.

— Це моя провина, — заявив Анжель.

— Перестаньте навішувати на себе відповідальність за весь світ, — порадив Малжан. — Ви частково відповідальні за себе, і цього досить.

Це так само їхня провина, як ваша. І Амадіс винен, і археолог. І Анна. Ходімо перевіримо, чи хтось вижив.

Анжель попрямував на Малжаном. Його очі були сухі. Здавалося, він віднайшов свої сили.

— Ходімо, — сказав він. — Ходімо до кінця.

XII

Анжель чекав на 975-й автобус. Він сидів, спершись об стовп з позначкою зупинки. Спиною до нього в такій самій позі сидів абат Малжан. Вони розмовляли, не дивлячись один на одного. Поруч з Анжелем була його валіза й величезний пакунок листів та звітів, знайдених на столі Амадіса Дюдю.

— Шкода, що археолог не зміг мене провести, — сказав Анжель.

— У нього купа роботи, — відгукнувся Малжан. — Усю техніку зіпсовано. Ще пощастило, що ніхто не постраждав: ні він, ні його команда.

— Знаю, — погодився Анжель. — Аби лишень автобус приїхав!

— Останнім часом його не було видно, — зазначив Малжан.

— Має прийти, — сказав Анжель. — У водія, певно, була відпустка.

— Так, певно, саме тому... — погодився Малжан.

Анжель прочистив горло. Він раптом розхвилювався.

— Я вас більше не побачу, — мовив він. — Хотів би вам подякувати.

— Нема за що, — відгукнувся абат. — Ви ще повернетеся.

— Можна вас дещо запитати?

— Так. Я й так знаю ваше запитання.

— Вам і належить його знати. Скажіть, чому ви носите сутану?

Абат тихо усміхнувся.

— Саме на це запитання я й очікував. — сказав він. — Я вам відповім. Це сучасна методика.

— Методика чого?

— Підривної діяльності. — відповів абат Малжан.

— Зрозуміло. — сказав Анжель.

Почувся шум мотора.

— Під'їздить... — мовив Малжан.

Він підвівся. Анжель також.

— До побачення. До зустрічі.

— До побачення! — відгукнувся Анжель.

Абат Малжан потиснув йому руку й пішов геть, не обертаючись. Він високо підстрибував, аби після кожного приземлення сутана набувала форми дзвона. Його фігура здавалася геть чорною на піску.

Тремтливим пальцем Анжель помацав комірець своєї жовтої сорочки й підняв руку. 975-й зупинився прямісінько перед ним. Кондуктор крутив ручку своєї музичної скриньки, і звідти лунала приємна мелодія.

В автобусі був лише один пасажир. Він тримав маленький портфель з ініціалами А.П. — Антена Перно. Одягнений він був так, ніби їхав на роботу в контору. Він невимушено перебіг салон і легко зістрибнув з автобуса на землю. Там він зіткнувся ніс до носа з водієм, що саме виліз з кабіни й підійшов подивитися, що відбувається. На одному оці він мав чорну пов'язку.

— Дідько! — вигукнув водій. — Один спустився, а другий вже сідає!.. А як же мої шини? Я не маю права брати перевантаження на борт.

Чоловік з портфелем подивився на нього в сум'ятті. Поки той вставляв око за допомогою віхтика для трубки, він кинувся навтьоки з усіх ніг.

Водій провів рукою по чолі.

— Я вже починаю звикати, — сказав він. — Це вже другий такий.

Він повернувся у своє крісло. Кондуктор допоміг Анжелеві сісти в автобус.

— Анумо! Рухайтеся! — підганяв він. — Не штовхаймося! Купуймо квитки!

Опинившись в автобусі, Анжель поклав валізу на платформі.

— Баґаж має бути всередині! — скомандував кондуктор. — Прошу не перекривати прохід!

Він повиснув на ручці кілька разів і закричав:

— Усі місця зайнято!

Мотор хрюкнув, і автобус рушив. Анжель поклав свою валізу під сидіння й повернувся на платформу.

Над піском і травами виблискувало сонце. Подекуди з землі стирчали кущі scrub spinifex. На горизонті майоріла чорна нерухома смуга.

Кондуктор підійшов до нього.

— До кінцевої! — сказав Анжель.

— Ви витягнули ваш щасливий квиток! — відповів кондуктор, вказуючи пальцем у небо.

Пасаж

Скоро відбулося чергове засідання Правління. На настійну вимогу президента Урсуса де Жанполана, що зачитав листа Антени Пер-но, було вирішено відправити в пустелю загін фахівців і технічних виконавців, щоб встановити, чи можливо побудувати в Екзопота-мії нормальну залізницю на іншому місці, аби уникнути прикрого інциденту, який поклав край першій серії робіт. Присутні члени правління схвально відгукнулися на повноту даних, зібраних завдяки зусиллям покійного Амадіса Дюдю, якими скористається новий директор Антена Перно, що дозволить значно скоротити видатки на його платню. Нова експедиція має складатися з секретарки, двох інженерів, двох технічних виконавців і трьох водіїв вантажівок. Зважаючи на особливості екзопотамського сонця та властивості ґрунту, варто мати на увазі, що існує ризик виникнення дивовижних явищ. Крім того, слід враховувати, що в Екзопотамії вже перебувають археолог зі своїми помічниками, відлюдник з негритянкою та абат Малжан, уповноважений інспектувати численних схимників. Технічні виконавці мають відбути разом зі своїми сім’ями. Складність кампанії полягає в тому що, незважаючи на набутий досвід, неможливо передбачити, а тим більше уявити, що з ними може трапитися. Будь-які спроби це описати будуть марними, адже можна припустити бозна-яку кінцівку.