Ірена Карпа

Піца «Гімалаї»

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2011

© Ірена Карпа, 2011

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,

видання українською мовою, 2011

ISBN 978-966-14-2051-8 (TXT)



Електронна версія створена Книжковим піратом http://knygypirat.blogspot.com/ за виданням:

Карпа І.

К26 Піца «Гімалаї» / Ірена Карпа ; передм. Ю. Іздрика ; худож. Muri . — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2011. — 400 с. : кольор. іл.


ISBN 978-966-14-1491-3


Ранок застає Редьку в ліжку з лептопом: вам лист! Хтось по той бік монітора радить їй відчинити — дзвінок у двері, а за тими дверима… несподіване здійснення Редьчиної мрії про мандри — дорогий GPS-навігатор: якщо повернути до магазину, грошей вистачить на заповітний квиток до Індії… Сестра Соня скидає героїню з небес на землю: краще б на роботу влаштувалася — он хоч піцу доставляти. Тільки от у Редьки, вочевидь, у крові дзен-туризм. Одна коробка з італійським їдлом стає для дівчини справжньою скринькою Пандори, і тепер вже інстинкт самозбереження жене її від київської піцерії через Ляйпціґ до Тибету. Піцу замовляли? А нове життя?


УДК 821.161.2

ББК 84.4УКР



Чарівна гора Ірени Карпи

«Карпа залишається Карпою», — так можна було б почати, якби прізвище Карпа не набуло загрозливого поширення в наших гуманітарних сферах. Доведеться уточнювати: Ірена Карпа залишається собою.

У найновішому й наразі найбільшому за обсягом романі «Піца “Гімалаї”» читач упізнає інтонацію, манеру говорити, улюблені мотиви, гостру соціопатію й дошкульну самоіронію авторки книг «Фройд би плакав», «Перламутрове порно», «Добло і Зло». Проте уважний читач — а такі, на щастя, не перевелися — зауважить і ще дещо: еволюцію стилістики, майже фольклорну оповідальність, сюжетну вигадливість… втім, залишмо уважного читача на самоті зі своїми спостереженнями.

«Піца “Гімалаї”» — книга такою мірою різнопланова, що навіть той, хто прізвище Карпа на обкладинці бачить уперше, самостійно і без зусиль сам визначить для себе «про що», «для кого» та до якого жанру належить цей роман. Когось поглине захопливе road-movie з усім арсеналом обов’язкових елементів — таємницями, пошуками скарбів, небезпечними подорожами, екзотичним пригодами etc; хтось побачить тут чергове персональне дао, загорнуте в кілька шарів белетристичних фантиків; комусь почується звичайна родинна історія, котра передається з уст в уста, обростаючи невірогідними деталями й міфологічними обставинами. Схильні ототожнювати автора з його персонажами, шукатимуть у книзі документальні підтвердження чуток, які так охоче розпускає про реальну Ірену жовта преса, а високочолі «євроаспіранти» говоритимуть про пошуки героїнею роману власного identity.

Все це не так суттєво, бо не лише «кожна сестра отримає по кульчику», але й кожен брат — по комплекту альпіністського спорядження, так необхідного для сходження на свою персональну вершину.

Мені вже доводилося писати, що люди, народжені в горах, але змушені жити на рівнині, відчувають постійний дискомфорт, Площинні ландшафти, захаращені неоковирними рукотворними пірамідами — архітектурними, фінансовими, корпоративними, ієрархічними, якими там ще? — викликають у горян спочатку несприйняття, згодом — роздратування, ще пізніше — ностальгію і неуникний синдром втечі-повернення. Ірена народилася в черкаських низинах, проте Карпа за визначенням належала Карпатам, тож невдовзі магія гір, містика імен і топонімів таки спрацювали, і у своє доросле життя Ірена Карпа сходила вже з верховини. Протистояння зі світом горизонталей відбирає добрий шмат життя — Ірена пише провокативні нон-конформістські книжки, займається альтернативною музикою, вивчає мови, працює на телебаченні, знімається в кіно та відвертих фотосесіях і — подорожує, подорожує, подорожує. І якщо психічним рушієм цих мандрів був згаданий уже синдром втечі-повернення, то справжнім їх мотивом були пошуки вершини — тієї непідробної, нерукотворної вершини (не конче географічної), що її прагне кожна нормальна мисляча людина. В цьому, дещо метафоричному сенсі «Піца “Гімалаї”» — роман-сходження. Реальне сходження на реальну гору, ініціація вертикаллю, потрібна для того, аби усвідомити, що справжній Еверест знаходиться всередині, що найвищий твій пік розташований десь поміж гіпофізом і гіпоталамусом, а кисневе голодування, як і кожен піст, — корисний як для тіла, так і для душі.

Ірена Карпа повертається. Вона щоразу повертається. І хоча ніхто не знає, чи знайшла вона вже свою чарівну гору, найважливіше, що Карпа залишається вірною Карпатам і куди б не занесла її мандрівна планида, вона завжди шукатиме поглядом засніжені узгір’я.

Ірена Карпа залишається собою.

А ще вона залишається з тобою, дорогий читачу.

Іздрик




Let people with wrong views say what they want

Padmakarа

1

— Ти ба. Я думала, всі хіпі давно вимерли від ЛСД, десь у часи зеленої молодості нашого тата. А тут — такий релікт. І цей релікт хіпоблуд — моя рідна сестра.

— Я не хіпоблуд. І не факт, до речі, що твоя сестра.

І буває ж таке в сім’ї, що дві дитини геть між собою не схожі. Ну, воно, звісно, зрозуміло, що ніби й сестри — якщо стануть перед дзеркалом разом і якщо добре придивитися. А якщо не знати, що сестри, і не ставати перед дзеркалом, то схожі між собою десь так само, як всі інші білі люди.

— Це ж треба, ви — сестри. А я би й не здогадався! — часто міг бовкнути якийсь грайливий кокетун без особливих шансів. Шансів на старшу сестру в нього апріорі не було, а молодша рубала патика, поки не встав:

— Ага. Я — підкидьок. А ти — покидьок.

Хлопець-молодець незграбно прощався, сідав у свою машину і їхав геть.

Молодша знизувала плечима. Старша давилася сміхом і морозивом:

— От нащо ти так? Знаєш, скільки дівуль сидять і мріють про такого, щоби «удачно вийті замуж»? Першого ж схопити з грошима — і в загс. Рецепти спеціальні є. Передаються з покоління в покоління і з одного жіночого журналу до іншого. Ти он почитай.

— Сама таке читай.

Старша сміялася, доїдала морозиво і їхала на чергову зустріч.

Молодша потягувалася, писала комусь sms і мружилась на сонце чи принагідну лампочку — поспішати їй було нікуди.

Але так не часто траплялося — щоби морозиво, і сміх, і кпини. Частіше старша просто поспішала на чергову зустріч. Ділову. А для зустрічей із близькими людьми (читаємо важке слово «родичі», сестра в їх числі) залишалися родинні свята.

Зрештою, і молодша сестра не була такою блискучою хамкою по буднях: хамила вона або сестрі, або людям у присутності сестри. Чого так — ніхто ніколи не розбирався. І якби раптом у Редьки завелися гроші, вона би витратила їх аж ніяк не на сеанси психоаналітика.

Редька сяк-так дотягла до закінчення університету. Здобула професію, котрою, як і більшість випускників, ніколи не мала наміру скористатися. Отже, навіть не варто про це говорити. Хіба що її дивували місця роботи її колишніх однокурсників, тоді блискучих зірок лінгвістики, а тепер продавців яхт із-грязі-в-князевій еліті, стюардес внутрішніх авіаліній, звукорежисерів і дружин французьких арабів із двома надбаними в придачу дітьми і одним уже власним.

— От сракою ж чула, — бурмотіла собі під носа Редька, порпаючись у черговому спамі з сайтів колишніх однокашників, — не треба ходити на пари. А ви шо, бідняги? Я-то хоч виспалася.

Висипалася Редька регулярно і тепер — через два роки після закінчення студій. Бо жодного разу, якщо розібратися, ніде по-справжньому не працювала. Хоча що значить «по-справжньому»?

— Це, дочко, значить, щоби з трудовою книжкою та з пенсією, — казав якісь страшні слова її дід.

— Як люди ото, встають зранку і йдуть на роботу. А потім вертаються вечерком, і сидять з дітками, і мають сім’ю, і планірують майбутнє… — мріяла бабця.

— І помирають.

Бабцю засмутив такий беззаперечний фінал. Вона тяжко, безнадійно зітхнула.

— Ну чого ти, ба? Я ж не вмираю з голоду, не бомжую, роботу маю всяку… час від часу, гроші отримую тільки за те, що зробила, а не за те, що протерла в офісі штани, віддавши їм шмат свого життя. А дітей мені ще рано.

— Ага, рано! Давно вже замуж думати пора. Кого ти ждеш? Принца? Нашо ти йому така красіва нужна…

— Ой ба, ну от, зразу принца. Але ж і не за першого-ліпшого урода якогось іти заміж. І взагалі, звідки тобі там на принцах розумітися — може, якраз таким страшним, як я, принци й дістаються.

— Ага, його кінь на диби встане, тебе побачивши, — заходить у кімнату старша сестра Редьки і ставить жирну крапку на її «планіруванні майбутнього».

Старшу взагалі-то звали Пема. Тато з мамою, великі любителі всього східного, самі таке ім’я дитині вибрали. «Красиве дуже», — думала Редька. Але сестра з раннього дитинства вимагала, щоби її називали «як людей», наполягаючи чомусь на імені Свєта. Редьці здавалося, що гидкішого бути не може. Особливо з отим «є» посередині. Але коли Пемі стукнуло шістнадцять, вона офіційно, за паспортом, стала раптом Сонею. («Мечеться як гамно в ополонці…» — сказала тоді бабці Редька, повторивши одну з бабциних же улюблених фраз, за що тут же, не знати чого, отримала суворий осудливий погляд.)

Редьчине повне ім’я було Радеша, й вона ним пишалася і встидалася його водночас.

— Та-ак. Відповідати нам буде Радеша… Із Хімчал Прадеша! — радів власному каламбуру, побудованому на знанні індійської географії, її викладач філософії. (Все би нічого, але він цей каламбур повторював стільки разів, скільки бачив Редьку.)

Більшість людей кликало її Радою, а бабця з дідом Радусею.

— Та поміняла б ти вже собі ім’я на Радослава, і спокій голові! — Старша сестра завжди знала, як краще.

— Сама собі міняй на Свєтославу. Не буду я Славою. Це ще бридкіше за Свєту.

Про себе Редька міркувала так: «Ну що це за дурня? Чим Пема гірше за Свєту? Чи бодай Соню? От я би як уже міняла, то кардинально. Стала би, приміром, Зюзя. Зюзя Брамбамбурик. Поетично. А тоді в Америці, якби я туди поїхала на заробітки й стала прорабом, а відтак, як то в Америці буває, й культовою тьотьою в модній, наприклад, індустрії, мене би вже всі кликали Зю Брам».

Поки ще вона не стала Зю Брам і друзі називали її Редькою, що її влаштовувало більше за «Раду». (Рада — це така велика слов’янська дівчина з грубою косою, густою моно-бровою (милий близько) й цицями до пояса, тож із нею в худенької, маленької Редьки було мало спільного.)

Проте гопнікам і серйозним дядькам вона все ж називалась як Рада, і навіть це не захищало дядьків від миттєвого перевтілення в гопніків:

— Рада? І чєму же ти рада? Га-га-га!!!

Якби Редька не чула це вже вісімсот тисяч триста п’ять разів, можливо, якийсь м’яз у неї на лиці й здригнувся б.

Якось так із дитинства повелося, що старшу сестру всі вважали красунею й розумницею, а на меншу махнули рукою «хай росте, як росте, вона у нас Чорнобильського року, так що всьо понятно, якшо шо». Насправді, ніхто її страшною не вважав, просто деколи родичам, особливо бабці з дідом, потрібен був час, аби осягнути нову красу пофарбованого на синьо-рожевий колір волосся чи проколотого носа.

— Як сопля ото блистить. Зніми лучче.

Редька все це стійко терпіла, і брак писаної краси, досягнувши канонічного 17-річного віку, компенсувала, як їй здавалося, виявами крутої індивідуальності: дикі поєднання одягу, недолуге «вінтажне» взуття з секонду (або з бабциних антресолей, тоді бабця не дуже обурювалася, бо ж впізнавала себе в своїй буремній юності), татуювання на плечах і руках, пірсинг, що чогось надовго не затримався ні в пупку, ні в носі. До речі, те ж саме з фіолетово-рожевим волоссям: пройшло трохи часу і з’явилося трохи мозку, тінейджерські вправляння з самоствердження замінила стрижка «щоби все було ОК і без укладки». Рідне, темно-русяве, ледь кучеряве коротке волосся. Таким воно найчастіше відростає з поголеної голови. Худенька Редька не була зовсім хлопчакуватою, але дещо андрогінною виглядала точно: подекуди на неї заглядалися й дівки. Яке тут заміж?

— Добре, що ти у нас васіліса-краса. Не всім же так повезло — в білявку витравитися, — буркнула тоді молодша у відповідь на коня.

— Це я так маскую мозок, — позіхнула старша.

— Та нашо? Він же у тебе brilliant! Весь у стразах Сваровскі і в папільйотках. Де такий видерла — на сезонному розпродажі брендів перших ліній?

— Паєтках, а не папільйотках. Філолог. А де купила, там нема. І точно вже не на секонд-генді, як деякі тут. На добраніч, любі хіпі.

— Іди в сраку.

— Прошу?

— Кажу: іди спати.

— Дєвочки, ну шо ви прям як еті самі, — казала бабця. — Вкладайтеся уже. Спокойной ночі, — бабця безапеляційно гасила світло і йшла в спальню долучатися до дідової хроп-симфонії.

Старий високий горіх за вікном барабанив у шибку важкими зелепугами, і — бігмебоже — його було значно корисніше слухати, ніж саунд-трек із залишеного бабцею ток-шоу в телевізорі.

2

Редька страшенно любила супермаркети. Там можна було з насолодою потупити з приводу, що тобі треба, а що ні, й ні з ким не треба було говорити й змушувати артритну продавщицю брехати тобі, ніби пластівці на верхній полиці давно прострочені, щоб тільки їй не діставати драбину й по них не дертися. Сама береш, що хочеш, на касі даєш гроші — і все. Ніяких зайвих комунікацій типу набридливих бутіківських «дєвушка, вам памочь?» Шкода, що коло дому супермаркетів не було. Як, в принципі, й маленьких продуктових із повільними продавщицями — майже всі їх ліквідували, замінивши вкрай життєво необхідними в щоденному існуванні міського жителя філіями банків і російських мережевих закладів із відстійною кавою (розігрітий у мікрохвильовці сухий штрудель прикладається за неадекватну доплату).

Якщо вже пішки чи на велосипеді, то найліпше відвідувати базар. До того ж після прочитання кількох статей на тему повної відсутності контролю супермаркетного їдла (холодильники відключаються, м’ясо розморожується, потім знову його заморожують, овочі не ясно якою хімією поливали, а вони хоч які поліровані, а без смаку), купівля того, що в себе пхаєш, на базарі, видавалася єдиним здоровим рішенням. Цим своїм дорослим рішенням Редька потай пишалася, а пиху цю намагалася замаскувати підручними засобами:

— Ну та бо шо? — махала вона тканинною торбочкою перед носом у знайомого Павлика, що насміхався з її олд-скульних закупів. — Все, гаплик і так прийде. Підписав цей наш гандон, в сенсі, прєзік, указ про входження у WTO (Редька бачила, що цьому Павлику що WTO, що BMW, але не зупинялася), скоро будемо всі дружно жерти рис зі Штатів і картоплю з Єгипту. Банани мильні он уже давно дешевші за наші червивенькі яблучка стали! Перекриють геть нашим фермерам кисень, будемо тільки генномодифіковане гамно їсти.

Вона би ще могла розводитися про планове придушення українського агропромислового сектору, про те, що у світі продовольча криза, а в нас гниє зерно на складах, але Павлику то було не цікаво. Редьці ж це було цікаво головно з однієї позиції: вона дуже любила їсти. І, ясна річ, любила українські села — особливо навесні. Коли все цвіте і південні корейці приїздять до нас знімати красиві свої фільми. А наші знавці арт-хаузу, йорзаючи дупами в кріслах кінотеатру «Жовтень», шиплять у темряві: «Вот гдє такая атлічная натура? Умєют же люді відєть!» І кумкають вже аж у титрах, що натура була тутешньою, а відєть не завадило би навчитися їм самим. Найбільше «знавців» бісив успіх їх актуальних чи колишніх співгромадян. Бідна Оля Куриленко, дівчина чергового Джеймса Бонда, на скількох журнальних обкладинках ти з’явилася і скільки тисяч разів про тебе пхекнули пересічні співвітчизники: «Ой! Ні таланта там, ні внєшнасті. Абичная сєбє мадель».

Щоправда, Редька про долі моделей і акторок міркувала рідко. А от про вичитаний в Інтернеті рецепт ґаспачо (дешево й сердито) думала весь час, поки їхала ровером на продуктовий ринок.

Перемацала, перенюхала, перегладила всі помідори, набрала огірків, перцю, цибулі (часнику вдома вже було півхолодильника), удвічі дешевше виторгувала жмут не зовсім свіжої кінзи, вдихнула-видихнула, набравшись відваги, і тоді вже рушила в м’ясні ряди. От де вся правда відібраного в тварини життя — то в супермаркеті створюють ілюзію поліетиленової стерильності й дурять тебе ергономічною упаковкою. А на базарі м’ясо хоч і на вигляд бува непривабливе, а все ж гарантовано свіжіше (бо на несвіжому збагачується санстанція).

Щоби довести ровер із навішаними на руль овочами до телятини, треба пройти ряд із жертвами курячого геноциду і свинячого братовбивства. Редька із сумішшю завороження й огиди ковзала поглядом по відрізаних капловухих головах, аж тут раптом, просто з-під ятки з розкладеними на ній тельбухами випірнула стара, чорна, зморщена бабця з целофановим пакетом у руках. Пакет вона тицьнула просто Редьці в лице й змовницьки прошепотіла:

— Купи собі вухо.

— Шо? — оторопіла Редька.

— Не хоч? Ну, тоді серце. Очі не продаються, — і стара розреготалася.

Базарна божевільна, вирішила Редька, озирнувшись: ніхто на бабу не звертав уваги, так, ніби її й не було, видно, уже звикли.

У пакеті й справді була купа вух.

Від їхнього смороду Редька ледве не вклякла. Мертво-сірі, у бузкових прожилках, із масною щетиною довкола раковин.

— Гарні ж, ге? Сама збирала, — стара схилилась над кульком, мало не запхавши в нього голову, і щось там видивилася особливе. Потім швиденько засунула туди руку і дістала здоровенне лапате вухо. Вишкіривши зуби, вона приклала його до свого і радісно забелькотала на всі боки:

— Альо! альо! альо! альо! Хто там лопотить?! Га? Я тебе не чую! Хто?

— Шо за… — почала було Редька.

— На, це тобі, — Баба тицьнула вухо їй під ніс.

Редька різко відсахнулась. Її аж пересмикнуло. Ровер із клунками перекинувся, і помідори покотились по землі врозтіч, із червоних стаючи картопляними.

— Та дідчу маму!… Чи ви, бабо, здуріли? — Редька зціпила кулачки і стала в грізну стійку бойового пацюка. — От я вам зара дам.

— Та ти ж не чуєш, небого, — скрушно хитнула головою баба, про всяк випадок відступивши на півкроку і сховавши вухо назад у кульок. — Ти геть нічого не чуєш. А Голос тобі хоч щось у снах говорить?

— Який, к бісу, голос? Я шо, на планокура схожа?

Редька сердито відвернулася і, нахилившись, заходилась збирати обліплені багном помідори. Вічно її гуманізмом хтось нагло користується.

— Слухай, дочко, дай-но сюди руцю — погадаю тобі трішечки, — улесливо ззаду защебетала стара. — Що було, що буде, що на серці, що на умі, все розкажу.

Редька через плече похмуро глипнула на навіжену, але та мала такий сердешний вигляд, що дівчина обернулася і її ліва рука мимохіть сама потягнулася назустріч брудній зашкарублій долоні старої. Лишень десь скраю майнула марна куца думка, що хвилину назад та долоня лапала мертве смердюче вухо.

Баба згорбилася над Редьчиною лівицею і почала щось швидко і беззвучно шепотіти, проводячи раз у раз скоцюрбленим пальцем по лінії долі й інших магістральних напрямках. Редька геть забула, що вона боїться лоскоту, натомість їй здалося, що стара трохи підросла і посвітлішала лицем. Потім баба замовкла і просто зависла, так і тримаючи спітнілу долоню Редьки у своїй сухій.

— Ну, що там? — Редька вже починала нервувати.

— А я звідки знаю. Я тобі що, дерматогліф якийсь? Ну, може, сердечко погулює, печіночка там…

Баба опустила голову, запхала руки кудись собі під поділ, витягла звідти довжелезну кістяну люльку, побитого роками й міллю, оздобленого нетутешніми майстрами капшука, і почала неквапливо забивати тютюн.

Цього було вже досить. Редька дозбирала помідори, поставила ровер на колеса й обурена поспішила геть із базару.

Коли вона вже відійшла було кроків на двадцять, у спину могутнім ударом різко гупнули глухі слова — аж крига приснула Редьці по жилах:

— Сім подвійних. Сім, а не шість. Сім, а не вісім. Розділи і вивчи їх. Постав кожну на місце і поверни пана в обитель його.

Поки Редька міркувала, почула вона ці слова насправді чи то було лише тільки бурчання в животі від голоду, помноженого на базарні запахи, геть з іншого кінця прокаркало:

— А краще, тікай, тікай, небого! Там вже видно буде…

Редька взагалі-то рідко чомусь сильно дивувалася. Звикла приймати за даність те, що речі, незбагненні для одних, виявляються життєвою нормою для інших. Хтось п’є рисове вино з трепетним серцем змії, щоб набути чоловічої сили, а хтось п’є тільки пиво певного середньокласового бренда, бо в дитинстві з реклами запам’ятав, що воно найліпше. Хтось їздить на Алтай до шаманів чи збирає вдома зворушливі лялечки вуду, а хтось дивиться про це страшні епізоди в серіалах, не наважуючись перемкнути на Діскавері-ченел. Хтось підкорює вершини гір, хтось сам їм підкорюється, хтось стрибає з парашутом, сплавляється білими водами, дереться на скелі, стрибає у водопади, а хтось гордо виживає в умовах кам’яних джунглів, зі скрипом і масою енергетичних затрат будуючи блискучу кар’єру. Ну або просто організовано їздить на екскурсію + шопінг — «прі условії пакупкі норкавай шуби на суму ат тисячі євро — бєсплатнає праживаніє» — тут також треба мати хист…

— Нє, ну це в мене, канєшно, максималізм уяви, — припустила собі Редька в стилі Соні. — Але слово «дерматогліф» мені точно не причулося. Треба глянути у Вікіпедії, що воно точно таке.

Знайшлася «дерматогліфіка»:

— Дермо… видовбую, вирізьблюю, — вголос прочитала Редька. — Розділ морфології людини, те-те-те… шкірний рельєф долонних і підошовних поверхонь, де шкіра, мгм… папілярними лініями, що утворюють певні узори.

Редька зітхнула. Аби вона працювала в криміналістиці, а баба в судовій чи клінічній медицині, їм, можливо, і було би про що поговорити за чашкою какао в затишному морзі.

А що стара додавала про якісь там сім і вісім, Редька і не намагалася второпати, бо таки сумнівалася, що дійсно це чула, як і пораду тікати з протилежного боку.

— От же ж, курва, шаради. Я не любитель, кажу зразу. З японськими кросвордами — до Соні. А я в таке не граю.

І, виплюнувши покусаний олівець, Редька в той же час виплюнула з ним і думки про те, що свіжо було сталося, але якимсь чином — чи не низом живота — вона відчувала, що так просто ця історія не закінчиться.

3

Знову конверт на ім’я тата. В Редьки з ним були однакові ініціали, тож інколи, ще в дитинстві, було приємно фантазувати, що то саме їй приходять листи і листівки з далеких країн. Але Редька за все життя не отримала жодного паперового листа, самі лише електронні. Так що зараз, як і в дитинстві, щодня забирала з поштової скриньки пухкенькі конвертики й акуратно складала їх татові на письмовий стіл. Хоч якась із неї користь. Редька ще трохи посновигала татовим кабінетом, відкрила дубові дверцята бару в стіні, порозглядала пляшки з віскі й бурбоном різного ступеня спустошеності, кілька понюхала, з одної надпила, скривилася й вдоволено причмокнула. Так у дитинстві вони з Сонею цупили шоколадки в бабциній схованці. Кому ті шоколадки треба по кілька шматочків у день? Дайте всю й одразу. Щоби «поплохєло». І щоби довгообіцяний «задок злипся». Дорослі знають, як привчати дітей до здорового харчування.

Навсібіч від бару й сусіднього йому секретеру розходилися грубо тесані книжкові полиці. Любив тато цю стилістику — мішав антикваріат із грубими дошками, як має бути. На полицях, як і пляшки віскі, книжки теж відрізнялися ступенем старості й змістового наповнення. Був тут весь Гемінґвей в оригіналі, нелюбий Редьці Ґюнтер Ґрас, Умберто Еко, Марсель Пруст, Ортеґа-і-Ґасет, всякі-різні дерріди-лакани, «Золота гілка» Фрейзера, «Герой з тисячею облич» Кемпбела, купа книг з антропології, психології й будівельної інженерії німецькою, ряд кольорових альбомів із репродукціями світових художників різних епох (деякі з надгризеними чи засмальцьованими їх із Сонею дитячими пальцями сторінками), чотири полиці з нецікавою Редьці соціально-політичною тематикою, медичні атласи різних часів і ступеня науковості, Тибетська Книга Мертвих, всі томи Кастанеди, «Молот Відьом» Крамера і Шпренгера (а це чого?), «Подорож парижанки до Лхаси» Давід-Неель, потім «Золота книга українського застілля» поряд із опусом «Все авторитетные наколки» (а це йому хто впарив?), перекладений і оригінальний Мірча Еліаде, «Тотем і табу» Фройда, «Mysterium Coniunctionis» Юнґа і ще сила-силенна всього — навіть «Книга о вкусной и здоровой пище» була, брежнєвських, либонь, років. З кольоровими фотографіями гречки.

Шкода, що в тата не було на видноті ніяких його фотографій — Редька страшенно любила розглядати їх в дитинстві, коли бабця, начепивши окуляри, повільно діставала їх із закордонних татових листів — бо лазити самій у шухляди столу Редька благоговійно боялася. І тут, вже збираючись виходити з кабінету, Редька ще раз глянула на свіжий конверт. Очі вже звикли до півтемряви, і на білому папері — тепер вона це бачила, включивши бодай мінімум уваги — були не просто прізвище й ініціали. Там було її прізвище і її повні ім’я та по батькові. Конверт таки прийшов їй.

— Добрий день, привезли бляху… — ошелешено вилаялась Редька. — Шо за…

Вона казна-чого піднесла конверт до вікна, силкуючись побачити, що ж у ньому, не розкриваючи. Видно, в кожному з нас глибоко засіла роздута медіями параноя щодо сибірської виразки.

Порошку в конверті не було. Був папір із кольоровими малюнками. Редька обережно, чомусь боячись незугарно порвати, розклеїла конверт. Дістала його вміст, розгорнула. Якась карта. Фізична карта чогось. З висотами, з характером рельєфу, з річками. Ні тобі кордонів, ні назв населених пунктів чи бодай якихось географічних точок. Самі лише циферки. І між циферками цими лінії покреслені — якісь суцільні, якісь пунктиром.

Щось таке вже було раніше з Редькою. Поміркувавши секунду над містичним дежавю, вона допетрала, що це в середніх класах школи на географії так катують дітей. Змушують показувати, де на Землі які гори, які озера, які ріки, і яка ще й, на додачу до цього всього, країна цим скарбом володіє. Кількома уроками пізніше передбачалося нове знущання: треба було вивчити всі країни світу й запам’ятати їх пекельні столиці.

— Ну і як же я маю, — кричала рудому бородатому вчителю обурена Редька, — запам’ятати це Буркіна-Фасо з його Уагадугу?!

З тих пір Уагадугу стало єдиною столицею Африки, котру Редька могла безпомилково назвати в будь-якому стані свідомості в будь-який час доби.

Суцільні й пунктирні лінії, мабуть, позначали характер доріг. Тлумачення мапи не було. Які вони там бувають, дороги ті? Асфальтовані й ґрунтові? А що це за відрізок із червоних крапочок?

Редька вертіла в руках карту, не маючи жодних здогадів з її приводу. Певно, таки помилилися. Слали якомусь юному кандидату в «самий умний».

— Ну дуже прекрасно. Ахуїндер. І що тепер із цим всім пособієм робити?

На стіні всезнаюче тікав вікторіанський годинник. Здається, тато привіз його з Індії.

4

Ранок почався з кави й сонного клацання старим важким лаптопом (Редьчині друзі назвали його «Пес на ланцюгу» — без стаціонарного живлення комп’ютер не працював.) І лаптоп, і кава, й електрочайник запопадливо розставлено біля ліжка — так можна півранку нікуди не виходити, хіба попісяти, та й то від ліні терпиш до останнього, як терпиш і голод. А вже потім можна встати, зробити потягушечки, ввімкнути голосно музичку, підсмажити чорного хліба, підплавити на ньому трохи сиру і перекласти часником — потенційні побачення і гастрит — ніщо проти смачного їдла.

Перевірка ділової кореспонденції — улюблене заняття тих, хто жодним ділом не зайнятий. Клікнув по кожному присланому лінку, лишив кілька гімнистих коментарів, заліз на ю-тюб подивитися нове відео з якою-небудь поп-чи рок-зіркою, качнув прекрасний фільмець торентом (не в кіно ж тобі ходити?!) — от уже й день пройшов. Редька з цього всього хіба що не лишала коментів — не хотіла поповнювати лави злиднів-пустобрехів. Якщо в житті щось не влаштовує — підіймай дупу й виправляй це. Редьку в житті все влаштовувало. Принаймні більш-менш, так, аби дупу не дерти вище голови без йогівських потреб. Вона взагалі не була агресивною і висловлювалась інтернетно хіба лиш тоді, коли їй щось справді подобалося, а це «щось» якраз активно обсирали злидні.

— Та-ак. Пишіть листи і надсилайте вчасно… — процитувала Редька, позіхаючи, Ліну Костенко, хоча навряд чи пам’ятала, що саме її.

У двері подзвонили.

— Бляха, з жека якогось точно приперлися… — Редька автоматично зачаїлася, щоби не спілкуватися з золотозубими наглими тьотьками чи дядьками в синіх спєцовках. Такі в страшному сні мали би на смерть забивати обрізком прорваної труби.

Подзвонили ще раз.

— От же ж, блін. Нема нікого дома, валіть, мимри наглі… — шипіла Редька. — Їй просто геть не хотілося цих всіх «а ви кто», і «гдє прапісани», і «куда уєхал хазяїн?..»

Тут раптом вискочило віконце месенджера на лаптопі.

«Відкрий двері. Там тобі передачка».

Редька ненадовго впала в стан клінічної смерті. Так і сиділа задубілим мертвяком, і дивилася тупо на віконце в моніторі, поки у двері дзеленчали.

«А шо там?» — нарешті одним воскреслим пальцем набрала вона.

«О, ти вдома. Можеш не відкривати. Її лишать тобі під дверима».

Людину, що чатилася з Редькою, звали Tryam Bakam, що нічого їй не сказало — Редьчин месенджер автоматично дозволяв кожному, хто захоче, з нею заговорити. Брак живого спілкування штовхає нас на безкінечні віртуальні втрати реального часу життя. Але цей персонаж говорити, видно, не хотів. Одразу відключився.

Редька полізла у свій список контактів — нема і не було нікого такого. Вичисляти за ай-пі адресою? Я вас прошу, не смійтеся з мощів філолога. Для цього Редьці треба було, як мінімум, набрати номер когось із дредастих окупантів її минулого. Програмісти ж усі головно навіть закінчили вуз якимось дивом.

Редька випручалася з-під ковдри і навшпиньки, в трусах і футболці зі Снупі, покралася до вхідних дверей. Зазирнула у вічко — нікого, тільки залізні двері під’їзду внизу грюкнули.

Редька для вірняка ще потерлася коло дверей хвилин п’ять-сім, а тоді нарешті відчинила. На ротанговому хідничку лежав паперовий пакет із логотипом сусідньої пекарні. Була би Редька королевою розбитих сердець, спокійно взяла й спожила би з кавою принесені настирним «таємничим прихильником» Борьою на субарі круасани чи шоколадні роли. (Тупоголові романтичні пиздострадальці дуже хочуть вірити, що саме солодощами і квітами можна розім’яти неприступне жіноче серце, де їм допетрати, що на сніданок серце вимагає хіба що слойку зі шпинатом і сиром-рикотою, а якщо пофантазувати і вийти за рамки сусідньої булочної, то й від стейку з кров’ю ніжне серце не відмовиться. Залежно, о котрій годині встало.) Але Редька була не королевою, порядні «борі» обходили її десятою дорогою, а в пакеті були не круасани. Там була невеличка коробка з GPS-навігатором. Як вона тут же з’ясувала з Інтернетних рейтингів, із портативним, зі збільшеною пам’яттю. На коробці було намальовано гори і долини, над якими переможно літав цей, подібний до протиударного олд-скульного смартфону, предмет.

«О, в коробочку милі люди ще й чек доклали, — зраділа Редька. — Ну і очєнь зря».

Страшне прозріння навідало цю сонну голову: майже штука баксів! Так що, трохи повагавшись і подумавши, Редька натягла свої джинси і фліс із каптурном, взула кеди і вийшла з дому. Піжамний Снупік із-під розшпиленого флісу боязко позирав на новий для себе позаліжковий світ.

Магазин-склад цих джіпіесів та іншої цифрової амуніції, як виявилося, був всього за чотири тролейбусні зупинки.

— Майже штука баксів! Це ж такому чму, як я, вистачить і на квиток!

Сакральний квиток мав бути в Індію, куди на зиму традиційно перекочовувала половина її богемних знайомих: митців і недомитців, галеристів і тих, хто коло них тусується, музикантів і їх обпісяних кип’ятком ґрупіс, перукарів-педиків, головно зодягнених чогось у марку «Energy», і їх офіційних дружин-косметологів, старших на п’ятнадцять років і три розлучення.

— Валяються там на піску, їдять карі й курять гашиш.

Отак, прокручуючи в голові свої глибинні знання щодо Індії, Редька без проблем отримала гроші за GPS і, не довго думаючи, пішла й забронювала квиток до Делі в турагенції через дорогу. Прикинувши те-се, лишила собі тиждень на збори шмаття і боргів — якщо всіх, хто їй висить грошей, гарненько потрусити і не розтринькати здачу з квитка, на місяць життя в дешевій країні стане з головою. Принаймні десь такі суми їй оголошували ті, хто валявся, замазаний карі, на піску і курив гашиш.

Повертаючись додому з відчуттям хитро виконаного обов’язку, Редька, згідно з умовним рефлексом, зайшовши в під’їзд, гримнула кулаком по лункій поштовій скриньці без замка. Звідти висипалася пачка роздрукованого на дешевому папері рекламного трешу і листівка без марки, але із зображенням якогось, либонь, індійського, краєвиду.

«От молодець. Продала чужу річ. — Редька похолола. — Правильно зробила. Тільки тобі не один квиток до Делі потрібен, а два. Але все по порядку. Завтра отримаєш новий GPS. Не міняй його на пістряві сумки і сандаліки, будь ласка. В ньому дублі карт. І дещо ще».

І все. Редька мимоволі озирнулася через плече й послухала, чи коїться що в темному під’їзді. Тихо. Вона прожогом злетіла сходами, серце калатало, аж луна йшла, відкрила незграбними пальцями двері, вскочила у квартиру й затраснула двері.

— Фух. Хуйня яка.

Відчувалося, що її надурили і з неї сміються. Але принаймні не вимагають віддавати грошики. Редька ще раз перечитала зміст листівки.

— Сумки і сандаліки… — вголос промовила вона. — Щось таке з підйобочного лексикону моєї сестриці.

І Редька набрала сестру, щоби зустрітися з нею за обідом.

— Я тобі передзвоню, — канонічно відрубала Соня.

Редька зітхнула і постукала задумливо себе телефоном по лобі. Потім його вкусила. І тільки коли Соня зі свого безлімітного («А нащо ти взагалі знімала слухавку, шикарна женщіна?») набрала її, Редька випхала з рота мікробну пластмасу.

— Шо нада? — Соня була зайнятою і веселою водночас.

— Е-е… Я тут збираюся купити сумки і сандалики, — Редька спробувала говорити в’їдливо.

— Ну і шо? Хай Бог помагає. Шопінг — святе діло. Тебе тенденції цікавлять чи позичити грошей?

— Нє. — Редьку розізлило, що не вдалось розізлити Соню. — Я про твій лист. Поясни мені, будь ласка, що це все значить.

— Що? Який лист? Ти про що? — Соня на тому кінці дроту без особливого зацікавлення сьорбала каву.

— Нормальний лист. Паперовий.

— Каліграфічним почерком? — нарешті Соню це почало забавляти.

— Карочє. Давай сьодні зустрінемось.

— Сьогодні не можу. Давай завтра. О сьомій вечора в «Момо-барі». Ох, па-па, луцилій…

5

Їх тато завжди хотів сина. Ба навіть був впевнений, що народиться син. До того ж в цьому були впевнені всі знавці народних прикмет — ультразвук тоді ще був не модний. Все, за сімейними переказами, казало про хлопчика: форма живота, розквітла врода мами («якщо дівчинка — то лице псується, бо дівчинка забирає в мами всю красу!»), те, що мамі хотілося їсти м’ясо й овочі, а не цукерки з фруктами, і далі по списку забобонних істин.

Але народилася дівчинка. Пема. Робити нічого — та й, зрештою, вся справа в тому, як кого виховувати. І тато заходився виховувати зі своєї первістки суперхлопчика.

Маму Редька взагалі не пам’ятала. А Соня пам’ятала зовсім трохи, бо що там може лишитися в пам’яті дитини трьох із половиною років. Те, що вона була найкрасивішою у світі й ошатною, як королева? То таке кожна дитина думає про свою маму. І не розуміє, як це інші діти можуть порівнювати своїх мам — старих, негарних, із хімією на голові й в окулярах на носі — з її мамою — молодою і модною, таких навіть у кінах про принцес показують. І жили вони, як усе дитинство щоразу з новими прикрасами розповідала Соня Редьці, десь дуже далеко звідси, в красивих краях, де всі люди були добрі, й цілий рік квітли дерева. А що Редька нічого такого й не могла пам’ятати, бо була геть немовлям, коли поселилась у Києві, то Соня, відчуваючи беззаперечну перевагу, ще більш пишалася собою.

Дивним чином у сім’ї не збереглося фотографій. За винятком однієї, чорно-білої і якоїсь бракованої. Редька часто, ще з раннього дитинства, сумно жуючи бутерброди, поки сестра вправлялася у діях надлюдини, любила розглядати її, дістаючи з-поміж сторінок товстої дитячої книжки про пташеня-підкидька. (Туди знімок, як свідчення дитячого протесту проти півсирітства, потай перекочував із важкого старомодного фотоальбому, обшитого коричневим фальш-оксамитом.) На тій фотографії тато з мамою були молоді і, як казала потім вже доросла Соня, марґінальні. Він із довгим волоссям, із бородою і в окулярах, вона з розпущеними косами і в якомусь етнічному одязі — видно, модно було таке ще й у середині вісімдесятих.

— Ну чисто тобі Йоко Оно з Джоном Леноном, — казала на фотографії Редька, коли підросла. — Хоча ні, мам, ти краща. І ноги в тебе не такі короткі й криві, як у неї, і голяка ви не фоткалися. А тобі, мабуть, і можна було б. Гарна ж була, точно ж у рази гарніша за нашу Соньку.

Мама померла, коли Редька була ще немовлям. Тато якось дуже неохоче вдавався у пов’язані з цим подробиці, Редька не наполягала. Тим паче, бачилися вони вкрай рідко — все дитинство батько інженер-будівельник пропадав на своїх закордонних роботах. Його приїзди — то були цілі події, і якось не дуже доречно видавалося за ковбасою й яйцями на Паску говорити про такі серйозні речі. Все, що Редька мала знати, вона знала — то був нещасний випадок.

Бували періоди, коли батько на кілька місяців повертався в Україну. Тоді він проводив із доньками більше часу: возив їх на стріловисько, на іподром, на карате і на йогу. Соня з усім справлялася блискуче, кожен тренер пророчив їй велике майбутнє саме в його царині. А в Редьки справи йшли десь так, як у сальцисона, що полежав на кухні без холодильника: на коні її розтрушувало навсібіч, на карате з неї сміялися інші діти через її огрядність і повільність, стріляла вона сяк-так, і тільки одного разу влучила в десятку, коли уявила замість мішені розмальовану зелено-голубими тінями вчительку математики. Так що їй дали спокій і записали в художню школу, де вона сім років спокійно й флегматично ліпила глиняних баранців і розписувала воском яйця.

Правда, років у чотирнадцять все якось різко змінилося: Редька раптом докумкала, що ще дитинство проходить, а вона вже мріє, як після смерті сидітиме в пеклі десь поряд із Арістотелем («На замовлення святих отців, і особливо Никодима, Христос позабирав із пекла усіх старосвітських вірян вкупі з твоїм Арістотелем. Доведеться тобі там з епікурейцями тусуватися», — туманно зауважив тоді тато у відповідь на боязко виказані Редьчині сподівання на його увагу, після чого байдуже повернувся до своєї книги), бо хоч один він — Арістотель, а не тато — її зрозуміє, а тут людям явно не глибинні думи в голові, й усе важливе було радше в сраці.

Так от. Щось раптом змінилося. Вона схудла і прискорилася, чи що. Почала активніше мріяти, приміряючи на себе купу романтичних професій у майбутньому: психолог, актриса, тележурналістка в міжнародних новинах. Вона навіть була розказала все це в пориві радості сестрі-випускниці, але та, поплескавши її поблажливо по плечі, сказала:

— Дивися на речі реалістичніше. Я от беру і вступаю зараз на юрфак.

Редька тоді похолола:

— А як же всі твої спорти? Тато ж думав…

— Мало що тато думав. А спорти пригодяться.

Невідомо, чи нападали на Соню коли-небудь у подальшому житті грабіжники чи маньяки, і чи довелося їй застосувати проти них прийомчики айкідо — Соня їздила на машині. А якщо й ходила пішки на довгі дистанції, то головно по біговій доріжці у спортзалі.

Соня була дуже успішним юристом. Не сягнувши й тридцяти років, вона мала все, про що інші лише систематично мріяли: власну квартиру в центрі міста, дороге і явно завелике (бо в пострадянському буржуа-світі па статусу інакше не дозволено) авто, жениха на перспективу і багатих коханців зі штампом «Carpe diem» на зараз. Від останніх надходили бонуси: відпочинок на приватних острівцях в Андамановому морі, діамантові сережки, вечері в снобських ресторанах, де не запаркуєшся, якщо твоя машина на огляд господа-бога-хостес коштує менше п’ятдесяти тисяч доларів. Молодшу сестру це страшенно обурювало: як можна вивалювати двісті баксів за «легку вечерю», коли медсестра у районній лікарні за місяць отримує ледь не вдвічі меншу зарплатню?!

— Ти просто заздриш, — відрубувала Соня. І додавала трохи м’якше: — В цьому місті по-іншому й не можна. Ти маєш роботу, маєш ім’я, маєш статус. Його треба підтримувати. І взагалі, слухай, давай якось сходиш зі мною. Відкрився один дуже крутий іспанський…

— Ні, дякую.

— Паришся, що нічого вдягнути? Забий. Або візьми щось із мого. Там така паелья…

Поки Редька напружено вирішувала, що таке паелья — тверда їжа чи накидка на плечі, — Соня вже забувала про своє запрошення і ліниво розказувала про ще щось надзвичайне і «не таке вже й важливе» зі свого свіжого життя.

Так що наступного дня, шнуруючи кеди перед виходом до неї на зустріч, Редька зітхнула й включила повну готовність вислуховувати нові надходження з ринку марнославства, перш ніж їй вдасться перейти до справи.

6

Уже взувши свою вічну цінність — кеди, Редька з якоюсь дивною, непояснимою тугою оглянулася на татову квартиру і зітхнула.

— Сісти на дорожку, чи шо?..

Коли маєш у цьому місті не арендовану, а власну хату (чи хату друзів, чи родичів, аби лише безплатну, чи максимум із платними комунальними послугами), то ти найщасливіша людина і божий обранець. Бо не треба так сильно, як іншим смертним, паритися грошима щомісячно. Так хіба — на їдло й одяг, але на таке завжди знайдеться, поки існують секонд-генди й базари з бабусями-контрабандистками, радими продати тобі оберемок шпинату за чотири гривні чи мексиканські сигарильї за шість. А коли ти винаймаєш хату в якогось старого скупаря в трєніках, що ще й живе в квартирі через стіну й підслуховує з банкою, прикладеної до стіни, про що ти там говориш і хто до тебе прийшов, всі твої рідні грошики ідуть у кишені трєніків старого пердла. Пердло ще й норовить щомісяця підняти ренту (очевидно, збирає собі на золотий надгробок) і начисто забороняє совати фанерний шифоньєр із набором фарфорових рибок «Слава КПСС». Підлогу при цьому пофарбовано такою какашкового кольору коричневою фарбою, як колись фарбували в школах. Підлога прогинається, прогинається й балкон, риби в серванті дрижать і терендять щоразу, коли під вікнами проїздить трамвай. На стінах жлобські килими, батьківщина пилюки й кліщів, і рухати їх теж суворо заборонено — сімейна реліквія. При цьому твої флет-мейти, що клялися й божилися бути вірними друзями, щомісяця заявляють, що це повний піздєц і крах, і грошей за квартиру в них нема, так що от-от вони опиняться на вулиці й будуть бомжувати, і ліпше вже померти, ніж вертатися додому в Харківську область. Ти зітхаєш і платиш за всіх. А потім знову. І знову. Поки не виявляєш, що грошики, сховані під матрацом на грядущу сплату квартири, кудись містично зникли, а в однієї з сусідок з’явилися нові золоті ботільйончики на високому каблуці. Як у цариці.

Одним словом, експеримент самостійного життя Редька успішно завалила. Прийшлося, ковтнувши образу й запхнувши гордість у камеру схову на вокзалі, іти до сестри і просити її дати ключ від татової хати. Потай від тата, ясна річ. Хай взнає про окупацію вже де-факто. Він чогось параноїдально вимагав від дівчат самостійності. Так, ніби кожна їх помилка була його власною. Що дивно, беручи до уваги їх давним-давно цілком окремі життя. А можливо, параноя була якраз у Редьки, і то їй здавалося, що тато катастрофічно не хоче її присутності в його квартирі. Виростали вони на квартирі в бабці й діда, до тата ходили тільки тоді, коли він приїздив до Києва.

— Привіт, дівчата, заходіть. Усе їстівне в холодильнику.

Отак вона й жила. Курила принагідно траву, тусувалася з дредастими покидьками-сновбордерами, слухала RADIOHEAD, ходила на живі концерти до приятелів-панків, що люто ненавиділи шоу-бізнес, а самі тільки про нього і мріяли, їла джанк-фуд, гуляла по секонд-гендах, читала Кастанеду, ходила на ті фестивалі, де була шара на вхід, і одного дня зрозуміла про себе страшну річ:

— Терпіти не можу арт-хаусне кіно. Воно нудне, затягнуте і випєндрьожне.

7

Світло в під’їзді старого дому — як лотерея чи собачі перегони. Можна ставити гроші на те, буде воно сьогодні, чи знову хтось поцупив лампочку, і до поштової скриньки від ліфту доведеться пробиратися навпомацки. Добре, що Редька вже встигла вивчити місця приліплених на стінах жувачок, та й очі до темряви звикали швидко.

— Ящик пандори, сука… — Редька колупнула нігтем металеву дверку з невидимою цифрою 48.

У скриньці чекало чергове послання. — От як треба, то ніхто не вкраде пошту! — Цього разу на листівці з панорамою дахів європейського міста.

— Leipzig, — прочитала Редька. Красиве місто. Чи не там зустрівся Фауст із Мефістофелем?

На звороті листівки нічого путнього не було. Ні добрий день, ні до побачення. Лишень кілька рядків безглуздих цифр, поцяткованих крапками і апострофами. Після неймовірних мнемотичних потуг Редьці вдалося розшифрувати два останніх рядки. Це було двійко географічних координат, широти і довготи з точністю до секунди. У пам’яті відразу виринув бородатий вчитель географії, схожий на одомашненого йеті, підфарбованого хною. Зусиллям відігнавши страшні спогади, Редька зосередилася на першому рядку. Але образ навислого над учнівською партою бороданя із залізною (з Монголії йому, бач, привезли) указкою, вбивав бодай найменше бажання до розв’язування ребусів. Врешті-решт Редька повернулася до найприємнішого — розглядання малюнка на листівці. І, як завжди, шара допомогла. В тім’я стукнула проста, як китайська запальничка, ідея. Вірніше дві в одній: 1) картинка теж має значення; 2) Інтернет.

Редька засіла за улюблену справу і через кілька хвилин розплилася від задоволення: на листівці була зображена Ляйпцігська бібліотека, а безглуздий набір цифр, розділених крапками, очевидно був інвертарним номером якоїсь книжки.

— Ну і що це тепер за тонкі натяки? Побільше читати, чужому навчатись, свого не цуратись?

Редька образилася. З курсом користування бібліотекою в універі в неї якось не зрослося — всі ці шифри і номери каталогів у тугих шухлядах чітко формували образ дебелої білявки-стукачки з навчальної частини, котра той курс у них читала, й з усіх сил намагалася прислужитися адміністрації, слідкуючи за прогулами студентів (особливою насолодою було стукати на п’ятикурсників, їх же з дистанції найтяжче наче збити, того, мабуть, найбільше очок отримуєш) й заносячи їх у свій спеціальний зошит. Редьку вона особливо «любила». Навіть коли та сиділа в авдиторії як довбень, посередині, гордо підвівши голову й розплющивши очі, демонструючи максимум відданості дисципліні якої-небудь теоретичної фонетики (пригодиться в житті десь так само, як біном Ньютона), білява видра з синім зошитом тоном інквізитора рекла: «Та-ак, хто сьогодні відсутній? Знову Радеша, бачу…»

Чи, може, ця листівка — запрошення поїхати до східнонімецького міста? Тоді чого не сказати прямо? Як на підйобисті коменти про сплавлений джіпіес, то буков не шкода пацанам. Але все одно — яким би нечесним способом ті гроші Редьці не дісталися, ліпше вона витратить їх на поїздочку до чогось цікавішого, де буде більше океану та інших економ-радостей.

Правда, шенгенська віза, як на зло, в паспорті була. Редька по ній тільки разочок з’їздила на фестиваль із Мериліном Менсоном як хедлайнером до Німеччини, та ще покаталася по польщах-угорщинах під шумок, теж на вселенські собори волоцюг у наметах під звєрську музичку на кількох сценах. Більшість меломанів до початку шоу вже так якісно напивалася чи накурювалася, що здавалося, їй було байдуже, вийде зараз на сцену RAMMSTEIN чи Павло Дворський. Але ж ні — співають, слова (з авторськими варіаціями у міру знання мови оригіналу) знають, кожну соло-партію передчувають, аж підскакують і попискують загодя. І, витративши все до останнього цента на пиво і жахливі півметрові гібриди бутерброда й піци, вертаються в свою країну на ненависну роботу чи кохану соціальну допомогу.

Була би Редька нормальною, свідомою, ґаздівською дитиною з Івано-Франківської області, то так би її тут і бачили з її шенгеном. Прибирала би вже десь у Барселоні чи клала плитку в Парижі й дякувала Богові, що шенгенська віза не коштувала їй тисячі доларів, а самий лише консульський збір, та й то символічний, бо 25 ще не стукнуло.

В принципі, поїхати в Ляйпціг — це ще куди не йшло, а от іти по карті, з компасом і з пекельним джіпіесом, коли Редька толком не могла розібратися навіть у своєму телефоні, а в гори ходила хіба що в Карпати чи в Крим — протоптаними стежками і з друзями — та й то вмудрялася десь завтикати, заблукати й дертися з переляку через чагарі, поки ніч не зовсім впала — це явно завдання стрьомнувате. Це ж Соня, а не вона, була в школі чемпіоном зі спортивного орієнтування.

— Нє. Дулю з маком і родзинками. Ґоа значить Ґоа. І ні на які бібліотечні Ляйпціги я не розмінююся. Тим більше, взагалі не ясно, чи все це не підстава.

8

Великий білий, схожий чогось на шкільний чи лікарняний, годинник із лого «MOMO bar» показував 19.30.

— Так що таке… — Редьці, котра цілком туманно уявляла, що від неї вимагалося зробити, вистачило рівно десять хвилин на розповідь всієї страхітливої історії — Соня не перебивала і навіть не вставляла фрагментів своєї світської хроніки. Вона спокійно вмочала свої вегетаріанські момо в якийсь хитромудрий соус (з усіх інгредієнтів цієї загадки Редьці відома була лише кінза), неспішно жувала їх, ковтала і слухала. Кілька разів навіть кивнула. А потім витерла серветкою губи і без інтересу глянула на Редьку. Зітхнула сито, відкинулася на стільці:

— Cлухай, сістер, якщо чесно, то мені цей авантюризм глибоко сама знаєш де. В мене тут на день таких екшнів випадає, — так само з приводу чужого попадалова — що можна десять книжок написати. При чому за те, що я ці пригоди розгрібаю, мені платять. Який мені сенс витрачати свій безцінний час на якісь розводки моєї ж сестри?

— Ну… Познущатися? — справедливо припустила Редька.

— Я тебе прошу. Це можна було б зробити й у простіший спосіб. — Соня дещо нарочито позіхнула.

— Ага. Ти все дитинство практикувалася, — «по-сестринськи» глянула на неї Редька.

— Точно. Спеціальні тренінг-програми проходила. А тобі казала, що ходжу на стрільбу й верхову їзду.

Вони трохи помовчали. Офіціант приніс зеленого чаю. Соня заглянула під кришечку чайника — ще не заварився.

— Якщо вже хочеш мою думку — не професійну, чисто таку, інтуїтивну — все це, якщо ти його не придумала, звісно, якось смутно віддає татовими мутками. Ти точно впевнена, що листи тобі, а не йому?

— Ну, мені так здається…

— То хрестися. Більше навряд чи допоможу, чесно кажучи. Від тата вже новин нема сама знаєш скільки. Засів десь у льодовиках чи малярійних болотах, хто його зна.

— Дивно. Ми ж, окрім діда з бабою, його єдині родичі. Не схоже, що можна просто так забити…

— Ну і шо, шо родичі? Думаєш, родичі спілкувалися би, не будучи родичами?

Редька сумно посміхнулася.

— Та нє, — провадила Соня, — я не про нас із тобою, як не дивно. До речі, в нього ще ж похресник є, студєнт вічний. Наче з ним він був у тісніших зв’язках — бо ж той сіротка, і тато ж завжди синочка хотів. Але де той пацан, я не в курсі. Тільки від тата про нього і чула. І, може, тільки від нього і є шанс почути щось про нашого родителя.

Редька зітхнула. Щось у всій цій ситуації наганяло на неї каламутну тривогу. Не вперше вона задумувалася про занадто довге татове мовчання.

— Надіюся, з ним все добре… — подумала вголос Редька.

Соня не відреагувала.

— Все, мені пора вже скоро. — Соня махнула офіціанту. — До речі. Якщо захочеш перестати займатися фігньою, в мене є для тебе роботка.

Кожен раз, коли Редька чула слово «роботка», навряд чи малась на увазі цікава, креативна, добре оплачувана посада з перспективою закордонних поїздок і подальшого розвитку. Цей раз не був винятком:

— Мій партнер один відкрив піцерію…

— Паздравляю, — криво всміхнулася Редька.

— Ну і там не проста піца…

— А золота?

— Можна і так сказати, — посміхнулася Соня. — Там всілякі інгредієнти типу чорних трюфелів… — на секунду Редьці здалося, що Соня зараз ловить ці трюфелі на стелі. — …Та інших люксових речей. Багатікам, знаєш, не важливо, що піца — то їжа простолюду. Варто набухати в неї чорної ікри чи м’яса лобстера — розбирають за страшні гроші. Це як та мода на суші з салом була.

Редьку пересмикнуло.

— Ну і шо мені з того? Колоти лобстерів горіхоколом за п’ятнадцять гривень на годину?

— Лобстерів горіхоколом не колять. — Соня дістала гаманця й витягла з нього гроші за обід.

— Ну?

— Тобі дадуть мопед. Будеш швидко піцу розвозити по місту. Пробки, сама знаєш, ліпше оминати тротуарами. Ти в нас — хамка ще та, тобі не звикати.

— Я на велосипеді…

— Та яка різниця. Платять тобі двісті баксів на тиждень — жирні гроші як на кризу — плюс чайові такі, що ці мальчики, — Соня кивнула на офіціантів, що гиготіли коло шинквасу, — хором подусилися б. То шо — візьмешся?

— Не знаю… — в Редьки вкотре майнула думка про її даремну вищу освіту.

— Подумай. Варіант хороший. У мене телевізійники знайомі за чотири тисячі гривень фігачать за трьох зараз. Так що вісімсот чистими плюс чайових мінімум стільки ж — жирнюча сума. Стане тобі на твої Ґоа і без спекуляцій джіпіесами коло метро.

Редька кивнула, підвелася, дістала з кишені гордих 50 гривень, поклала їх на стіл — цього мало вистачити за порцію момо з сиром і розсекреченою кінзою — і вийшла з «Момо Bar».

«Цікаво, — подумалось на виході Редьці, — чого то всі пишуть “І вийшов у ніч”, і ніхто не каже, що “вийшов у день”?..»

Не припиняючи ще злитися на поблажливий тон великої Соні, вона вже подумки витрачала ще не зароблені гроші. Її наздоганяв запах смаженого часнику з барної кухні. Дивно, як такого запаху не цуралася її ідеальна сестра.

Хороше місце цей момо-бар. Хоча б жуєш гімалайське їдло, якщо вже не бачиш Гімалаїв. Як там у когось із філософів? Існують тільки ті об’єкти, котрі ми осягаємо в цю мить?.. Втім, Редька десь краєчком мозку підозрювала, що насправді гори ці завжди є. Чого б то їх інакше кликали Вічними Горами? Якщо довго іти на південний схід і дивитися достатньо високо вгору, Гімалаї точно мусять показатися. Тільки спершу ти не відрізниш їх від хмар над деревами й будинками.

9

Редька тішилася новенькому мопеду, як дурень торбі. Не зважаючи ні на холод, ні на матюки водіїв, особливо люб’язних до дівчат на двоколісному транспорті. В Редьки вже був до цього велосипедний імунітет.

Всю цю катавасо-містику з вухами і картами вона навмисно не пускала собі в голову. Навіть якщо Соня і була права — а вона тата знала явно краще — і навіть якщо все це віддавало татовими мутками, то й що з цього? Якого це дідька їй раптом у все це встрявати? Бо випадково опинилася в його квартирі?

— Так там хто завгодно міг би жити, папугай який-небудь гаварящий… — Редька намагалась не думати про те, що хтось чатився саме з нею, писав саме її ім’я на конверті й слав повідомлення на її мобільний.

Бо ж хіба тато коли до неї серйозно ставився, щоби вона тепер серйозно ставилась до цих невияснених обставин? Та й якби було тут щось насправді варте, тато обов’язково написав би Соні.

— Так що не паритись і швидко заробляти свій нехитрий кеш, — постановила Редька.

Нова Редьчина робота і справді була нескладною. Заїхати в крихітний дворик на Подолі, зайти в зелені двері (Редька припускала, що то кухня, а як піцерія виглядала спереду, її не дуже то й цікавило), взяти в товстуна у дурнуватій шапці коробку з логотипом «2 Pizza», адресу для доставки й листочок, на якому про доставку клієнт мав розписатися, і мчати щодуху, поки піца із трюфельними лобстерами та іншим збоченням не перетворилася на коржик із привокзального кіоску.

Сто доларів їй заплатили авансом, у перший же день. Чайові давалися і справді щедрі: мінімум — двадцять гривень (жлобський мужчинка в дешевому лискучому костюмі), фантастичний максимум — двісті (красива тьотя з чолкою, що ховала сліди підтяжок лиця). Якісь клієнти були щасливими, якісь нервовими — тік у них, чи чого так по сторонах оглядатися? Одне було незмінним: її привітання «Піца пош?», і зворотня репліка «Пріпейд замовлення». Чи, у випадку поглибленого знання багатіками рідної мови, «Пріпейд заказ». Відтак коробка з їдлом у неї забиралася, на листку швидко ставився підпис, листок вона ховала в целофановий файл і клала в наплічник, не забуваючи широко посміхнутися для потенційного підняття суми чайових.

Сьогодні була п’ятниця. Кінець її насиченого — як мінімум, вихлопними газами київських авто — скутерно-піцового трудового тижня. Лишалося ще два замовлення. Про них товстун у шапці повідомив Редьці телефоном вже тоді, коли вона блаженно милилася пити пиво з друзями в «Бабаї» на Пушкінській.

— Це точно?.. — безнадійно перепитала Редька.

— Точно. Жду мінут чєрєз трідцать максімум.

Редька дивом доїхала за п’ятнадцять: швидше почнеш — швидше буде пиво зі смаженою картоплею й печерицями.

Зелені двері кухні, що завжди через погану вентиляцію були навстіж, тепер чогось були закриті. Редька постукала, почекала. Зарано вона. От халепа. Товстун чогось дзвонив їй із номеру, котрий не визначається.

— Теж мені, кінозірка… — звела очі горі Редька.

Чекати було ліньки. Натисла на клямку сильніше. Двері піддалися. Всередині нікого не було. Тільки піци чемно лежали на поличці. Чотири чогось, а не дві. Коло піц адреси на листочках. І файли з папірцями.

«Дві так дві», — вирішила Редька, схопила дві ближні коробки і швидко вшилася, поки товстий не вернувся і не навантажив її додатковою роботою. Будь-яка жадібність має свої межі. Навіть Редьчина жадібність до чайових.

Перша піца мала доставитися геть неподалік, на Куренівку. У приватний сектор. Редька трохи покоптила небо в заторі — народ масово ломився з центру на околиці додому, до котлет, серіалів і боулінгу в торговому центрі неподалік — і, попетлявши трохи вузькими покрученими вуличками з приватними будинками, нарешті дісталася до великої кам’яниці, загородженої кованими воротами й оздобленою євро-відсутністю найменшого натяку на добрий смак.

Редька подзвонила у дзвінок, викликавши на світ Божий страхітливу мелодію з пісні чи то Алли Пугачової, чи Іріни Алєгрової.

Їй відчинили не відразу. Видно, довго й прискіпливо розглядали спершу на відеомоніторі.

— Параноїки хрєнові… — крізь зуби прогарчала Редька. — Піца пош! — якомога пронизливіше прокричала вона.

Ворота з шумом, достойним фільму за романом Кіра Буличова, роз’їхалися в боки. На порозі постав не космонавт у скафандрі, а звичайний лисуватий дядечко в смугастому халаті й золотих домашніх тапочках.

— А-а, пріпейд заказік.

Побачивши Редьчину недовірливу пику (насправді то була реакція на «заказік»), лисий у тапках хутко виправився:

— Пріпейд заказ. У самий раз.

Він похапцем забрав із Редьчиних рук коробку з піцою, похапцем розписався у запропонованому аркуші й круто розвернувся на своїх уявних золотих каблуках.

— Спасіба, дєвушка. Щасліва! — проговорив він чи то ротом, чи дупою, віддаляючись від Редьки в бік свого кам’яно-рожевого будиночку. Гібрид хатки Барбі з вічною плебейською мрією про власний замок, подумала Редька, допетравши, що чайових чекати годі. Ворота голосно й невідворотно зачинялися. Редька вилаялася високим стилем, процитувавши Махатму Ґанді:

— There is enough for everybody’s need, but not enough for everybody’s greed.

Сіла на скутер. Що за халепа? Завжди з першого разу заводився, а тут глохне, як вчителька молодших класів після сорока років нервової роботи. Класно кінчається тиждень — на дурняк з’їздила в цю сраку з піцою. Голодна сама, як собака. Та піца, що жлоб у тапочках забрав, ще й пахла так, що серце виверталося. Дивно, що всі інші Редьці не пахли зовсім. І холодними якимось були. Ну, в багатих свої уявлення про добру їжу. Як і про гарні будинки. Редька не встигла ще раз оглянутися на довколишню «красату», як поряд із пафосними воротами відкрилася звичайна собі фірточка, звідки вискочив той самий смугасто-золотавий дядя. Тільки цього разу кволі волоски довкола його лисинки поставали майже дибом, а сама лисина налилася пурпуром, як майська ружа.

— Ей, падруга, нє так бистра! — заверещав він. — Ета шо ти мнє прівєзла такоє?! Піцу што лі?

Редька отетеріла.

— Піцу. А що ж іще?

Лисина стала з кольору ружі кольору півонії.

— Ти чьо, авца? Ти каму хаміш тут?!!

— Я? Я не хамлю. — Редька розуміла, що в дяді поїхав його лисий дах, і ще раз спробувала завести мопед.

— Ета шо — шутка такая у вас?!

Дядя натис коло фірточки на якусь невидиму Редьці кнопочку. Наче з-під землі вискочили, як їх Редька називала потім, «двоє із ларца», блискавично стягли Редьку з її мопеда, сам мопед гупнув на землю, і потягли її в кам’яні хороми.

Слідом за ними в хороми зайшов і дядя, що відразу ж заходився істерично шукати якісь номери у своєму мобільному.

— Как, блядь, фамілія етай йобанай адвакатши? — верещав він фальцетом, питаючи чи охоронців, чи батареї в домі — результат був ідентичним. До одної з батарей охоронець причепив Редьчину праву руку. «Якийсь несправжній наручник… — мелькнула в Редьчиній голові віддалена думка. — З секс-шопу, чи що?»

Праву руку вона колись давно в дитинстві покалічила на саночках. Ну, не щастило дитині в зимових видах спорту. Змагаючись з одним малим родичем, вгаратала його в ковану огорожу, а сама відтак впилялася в сосну, невдало розквасивши правицю — та так, що зламалися одразу великий палець і мізинець.

Рука з того часу зажила і працювала нормально — почерк і так у неї завжди був не дуже. Тільки зрідка, як казала бабця, «на погоду», руку могло покручувати. А так, то самі переваги — рука вільно скручувалася в трубочку, так що можна було запросто носити, наприклад, веселі дитячі браслетики замість нудних дорослих. Тому, як тільки охоронець із м’ясним лицем зробив свою справу, Редька, попри весь свій страх, секретно втішилася. І хвилин за десять чи за півгодини — хто зна, скільки насправді минуло, поки їм жлобам набридло споглядати її кисло-невинне обличчя й вони вийшли на балкончик «пакуріть», Редька без особливого зусилля вислизнула з наручника й незачинених дверей «пріхожей с камінам». Смугастий дядя горлав десь уже нагорі, криючи хуями всіх, кого можна, й обіцяючи позапихати їм шматки тої піци не важко здогадатися куди. Може, Редька переплутала коробку й принесла йому курку замість лобстера? А на курятину в нього алергічна реакція, і він починає спорадично нестися?

Підняти мопед виявилося важче, ніж відкрити фіртку зсередини — всі ці понти з воротами на заздрість і страх ворогів виявилися смішними.

Хоч цього разу мопед завівся з першого разу. В багажничку ще була інша піца, менша, везти її слід було в центр, але чорта зо два. Редька чимдуж тікала подалі, не дивлячись, тиснучи на кнопку швидкого виклику Соні в телефоні. Зв’язок з абонентом відсутній.

— Шо це за хуйня, Сонічка?! — питала риторично Редька в телеграфних стовпів і маршруток. Що, як на зло, блокували рух на дорозі з особливою завзятістю.

Їй приходила купа смсів. Читати їх могла Редька хіба на світлофорах. Половина чогось була пустою. В деяких йшлося про те, що Соня знову на зв’язку. Дзузьки — варто було Редьці набрати сестру, як вона знову була поза зоною досяжності.

Черговий смс. Редька вже готова була запустити телефоном у лобове скло найближчого «Богдана». Вона чудово розуміла, що жлоби куритимуть не вічно, і щойно вони з’ясують свою дорогу пропажу, як за нею поженуться. Біжи, Редько, біжи!

«Номер рейсу VV3482. Сьогодні. 19.40. З собою паспорт».

Редька вже нічого не розуміла. Куди їй їхати, куди летіти, де ховатися? Єдина людина, що могла би хоч щось пояснити — Соня — тупо від неї морозилася. Редька на автоматі, нагло долаючи затори, мчала додому. Як мінімум, там лежить той паспорт.

В ліфті відчула, як щось тисне й колеться за поясом. Дістала запханий туди файл із рахунком про оплату. Знічев’я глянула на папірець. Що за…? Почекайте хвилиночку. (Редька аж забула вийти з ліфту, від чого він закрився, й довелося чекати, поки стара дротяна коробка прийде до тями).

Навіть із Редьчиним небагатим досвідом було ясно, що тут щось явно не так. Що за «разова ліцензія № 9876/2-10» від засмальцьованої дати? При чому тут «зовнішньоекономічні операції» до піци з морським гаддям і грибами, наритими свинями? І чого це ціну за піцу написано з п’ятьма нулями, ще й у заокеанській валюті??? Навпроти підпису голомозого гурмана стояло слово «начальник» і довга назва якоїсь мутної контори. Що за підстава, дорогенька Соню?

Редька забігла додому, кинулася в кабінет, де в шухляді татового столу лежав її закордонний паспорт. Поряд, у конвертику, лежали виручені за джіпіес гроші й листівка з Ляйпціга. Плюс іще новий джіпіес та купа несортованих паперів, що трапляли до неї останнім часом. Редька загребла усе разом і кинула до наплічника. Ще раз набрала сестру. Відповіді не було. Визирнула у вікно. О, знайомі личка, як добрі горщики! Братки-жлобки висипали з не надто дорогої, як на претензії їх білого хазяїна, машини, й роззиралися навколо з тупим виглядом. У російських фільмах штибу «Брігада» такий, либонь, вважається крутим. Цікаво, як так швидко вирахували, де вона живе. Чи, може, таки слідкували?

Вочевидь, вони таки гналися за Редькою, але впустили момент її забігання в під’їзд. Мопед вона паркувала за звичкою під деревом, так що з двору його видно не було, бо затуляв старий іржавий запорожець без коліс.

Тепер усе вирішували секунди. Вибігти з під’їзду, скочити на скутер, мчати в аеропорт найбільш закоркованими вулицями, аби їх корейський джип там всрався.

Жлоби теж не позбавлені інтуїції. Чи телефонного зв’язку — врешті вони прицільно взяли до уваги правильний вхід до під’їзду. Лишалася хіба пожежна драбина. Вона й виходить ближче до скутера, ніж цивільні сходи. Редька набрала в легені повітря, прожогом кинулася на балкон, перелізла на сусідський, приязно помахавши рукою шокованій бабусі з в’язальними спицями в руках, і вже звідти подерлася вниз металевою драбиною. Дивно, що такі ще є, — зазвичай люди так бояться злодіїв, що плюють на пожежну безпеку. Бо ж так як згорить уже, то все разом, а як украдуть — то ж украдуть «самоє дарагоє».

Поверх невисокий, але скакати з півтораповерхової майже висоти. Який дебіл таку конструкцію придумав?!

Стрибнула, трохи вдарила ногу. Цікаво, чи доїде з такою до аеропорту. Часу на роздуми нема — перемахнула через палеонтологічні рештки запорожця, завела мопед, чкурнула. Жлоби в своїх парких костюмах теж не забарилися. Ну, з Богом, Парасю.

Звернула на вічно закоркований Яр-Вал. Під верески й сигнали, подряпавши дзеркалами кілька безцінних поверхонь, не дуже швидко, зате напевне просувалася до Прорізної. Там уже тротуари вільніші. А дерева на них іще не всі порубали — чудова перешкода для машини й не проблема для скутера.

Озиратися назад часу не було. Так само не було й сенсу вже дзвонити Соні. Мопед вив не своїм голосом.

Нарешті дісталася до Паркової алеї, а з неї й на шосе, з якого потрапляють на південний міст і по прямій у Бориспіль. Хіба би жлобурня ловила її на метро, але ж то для них не по понятіям.

Часу до літака украй мало. Година п’ятнадцять. Хоч би встигнути!

Скутер можна лишити на платному парк-майдані. А можна і так кинути, пес із ним. Хай тепер Соня їй купує бронепоїзд. Одне хотілося забрати — нічийну піцу. Редька є Редька: яка б стресована не була, ніколи не відмовить собі у задоволенні базової потреби. Припаркувалася, під крики даїшника відкрила свій багажничок, вхопила коробку з піцою, забігла в термінал. На табло рейси — її до Ляйпціга (ого!) — реєстрація закінчилася.

Побігла до лінивих тіточок, що вже збиралися йти геть із реєстраційної стійки.

— Ми нічєво нє можем здєлать, дєвушка. Ідітє к прєдставітєлю авіалінії.

Редька з піцовою коробкою і крихітним наплічником глянула на них так жалісно, що тітка змилувалася:

— Ну харашо. Ви вєдь бєз багажа? Давайтє паспарт. Толька піцу прійдьоцца здєсь сьєсть. Ілі в самальотє. Ані нє пускают в Єврасаюз с нашей єдой. Ідьом, я папрашу прєдставітєля вас бистра на рєйс правєсті. А то там очєрєді. Точна нє успєєте.

Редька ледь не схопила тіточку за руку, аби та її вела — настільки дивно було, що хтось у нашій країні може отак запросто тобі допомогти. Ще й цілком безкоштовно.

Струнка працівниця аеропорту протягла Редьку через рентген ледь не за шкірку, як шкодливе кошеня, і митники глянули на її лункі підбори і красиво розстебнутий верхній ґудзик блузки з розумінням: вічно ці студенти перелякані запізнюються, добре, хоч ця не напхала в кишені запальничок, ред-булів і ножичків, а піцу свою хай вже їсть, бог із нею, тирлиґають же люди з собою і сало, і київські торти — летять кудись у голодний край…

— Валюти с сабой сколька? — більше, мабуть, для сміху спитав якийсь запізнілий контролюючий службовець. — Нє больше дєсяті тисяч євро?

Редька помотиляла головою.

Не спам’яталася, як опинилася в кінці черги на трапі літака.

Рейс був не дуже популярний — півлітака лишалося вільним, у Редьки не було сусідів. Можна було врешті глибоко зітхнути й насолодитися заслужено поцупленою піцою.

«Буду як у поїзді — ще не рушила, а вже смердітиму їдлом». Помучилася трохи з мотузкою на коробці. Відтак ще й зі скотчем — що за маніяк це пакував? Підняла рвучко картонну кришку й похолола: в коробці замість піци лежали акуратні пачки єврових банкнот, на подив Редьки, геть не в жирних піцових плямах. Вона похапцем закрила коробку й роззирнулась по боках, чи ніхто не бачив. Стюардеса закривала верхні полички.

— Багаж пад сідєньє, пажалуста… — вона промовисто глянула на Редьку з її «піцою», від чого Редька ще міцніше притисла коробку до себе.

В очі кинувся не особливо досі примітний логотип. «2 Pizza».

— Тупіца… Точно шо тупіца. — За інших обставин Редька би пореготала з геніальності підйобистого маркетолога. Але не тепер: — От попала так попала… Попадємбєль.

Тепер їй стало страшно не на жарт. Це ж виходить, що вона поцупила бозна-чиї гроші? За таке її точно приб’ють. Ще джіпіес вона продати могла, але тікати в Ґватемалу пити піна-коладу й обіймати мулатів за чужі явно не чисті гроші — це вже ігри для дорослих. Так чи інакше Соня цю піцову кашу заварила, вона тепер хай і розгрібає все.

Редьці стало сумно й пронизливо-самотньо, як у дитинстві, коли вже всіх забрали з дитсадка, а ти сидиш під хижим поглядом нічної няньки. Того й диви, закриє в туалеті тебе з пацюками й тарганидлом. Редька спробувала відволіктися, прислухаючись до шуму двигунів. «Ніякого конструктиву», — сказала Соня в її голові.

— Пішла в пизду, — сказала Редька вголос, і сусідка-іноземка обернулася в її бік із посмішкою «кен-ай-хелп-ю».

«От бліндра, — думала Редька, — варто жирно влаштуватися, хоч трохи розслабитися, перестати годувати уїбанів, зібратися почитати мудрих книжок, як якась дурна лажа обов’язково тебе знайде».

Вона ж-бо вже встигла розвести собі на татовій території «високую культуру бита»: освоїлася з пательнями, баняками, ножами і спеціями, підписаними неясною мовою. До того ж ніщо так не тішило Редьку, як знаходження купленої заздалегідь їжі там, де вона її залишила. Ніхто «чіста па накуркє» не виїдав її йогуртів, не розсипав «па пянкє» на килимі смажену картоплю з кетчупом, не втоптував у шпари між дошками підлоги плов, не слухав місцевих реперів (всю ніч одну й ту ж пісню), не вимазував її креми для лиця собі на порепані руки, не розтягував взятий без дозволу її одяг і не лишав по собі гори заквітчаного недоїдками посуду. Супер-бонус — завжди опущений обід унітазу і необісцяний рикошетом від стіни м’який килимок. Ну хіба не рай?

Редька наче на секунду задрімала. Побічна дія нервового стану, певно, заскочила. Думки полізли в тріщини, що зазвичай з’являються на цій межі між сном і явою.

Запах хімікату, що ним, вочевидь, обробляли салон літака, нагадав про щось далеке й призабуте, аж поки хтось з екіпажу не ускладнив все якимось дикими аерозольними пахощами. З естетичною, певно, метою, що добивало найбільше. Редьці раптом до щему захотілося вернутися й заснути в татовій квартирі, щоби нічого, що сьогодні трапилось, насправді не було, а були її звичні пофігістичні справи, з яких найголовніші Інтернет і яєшня, і навіть торохтіння напівзламаного кондиціонера не псувало б її тихого раю.

Редька, що досі намагалася глибоко не вдихати пересолоджені аромати туалетних квітів (і хто їх вчив таким бризкати?), нарешті втягла носом повітря й здригнулася: звідки тут запах карболки?

Двигун гудів, і Редьку разом із цим новим запахом понесло лункими коридорами лікарні. Звідкілясь з-за рогу заскочило її дитяче відчуття покинутості, нікому-не-потрібності, хоча, напевно, геть не так би мало бути в травматологічному відділенні. Діти, в яких ноги в гіпсі, малюють по гіпсу веселі квіточки, а мама їм за це цукерки носить з апельсинами. Мама до Редьки не приходила. Ніколи. Але чого її забула старша сестра, і чого в тата, як завжди, з’явилися кров-з-носа невідкладні справи?

Бабця і дід, дід і бабця. Відчуття безцільності, від якого вони не в змозі були її захистити, відкрило в малій істоті різьблені ворота для химерних вигадок і мрій.

Побачивши б таку картинку зараз, Редька перемкнула би на інший фільм: жахи і містика не були її жанрами. Але то був не фільм, хоча, здавалось інколи, був і не з нею. Застигла дитяча постать годинами тоді виднілась на тлі заплямленого, вкритого пилом і мушиним гівном вікна палати. Виходило те єдине вікно-в-світ на невеличкий задній двір лікарні. Двір був захаращений поіржавілим брухтом, усяким дротивом, товстозадими санітарками і похмільними шоферюгами. І двір було відтято глухим обдертим муром від решти світу. Про нього нагадували тільки верхівки посірілих тополь і сірого ж відтінку нерухоме небо. Нестримно хотілося кричати в цю могильну сірість диким криком так, щоб розлетівся на друзки товстий панцир скла, вітер підхопив немічне тільце й понісся собі услід за відлетілою душею…

Редька, здригнувшись, розплющила очі. Вона, може, що — справді закричала? Наче ні, усе спокійно. Сусідка гучно роздирала пластиковий пакуночок путівника Україною. Нащо таке читати, коли вже тиснеш геть?..

Редька відвернулася до темного вікна.

Тепер десь там у місті, що відсьогодні стало містом інших, не її, далеко за межами принишклих аеродромних галявин, невротично блимала різнокольорова зовнішня реклама й безкінечно повзли червоні хробаки задніх стоп-сигналів. Редька раптом збагнула, що вже не розрізнила б їхніх кольорів.

— Дєвушка, ви прістьогнути? — Блим-блим канонічно блакитними тінями. Й де стюардеси такі беруть за межами вісімдесятих?

Коли літак нарешті набрав висоти (чим довшали хвилини затримки відльоту, тим більше Редька вірила, що зараз у літак вломляться і витягнуть її за шкірку), а споживач зайнявся нетерплячим очікуванням шарових снеків і холодних напоїв із возика блакитноокої стюардеси («Дєвушка, шо, даже піва нєт? Как — за дєньгі?!»), Редька вирішила перепакувати гроші з коробки в наплічник. У передній кишені її кособоко зашпиленої куртки стримів гострий кут листівки з Ляпціга. Редька дістала її й глянула на цифри на звороті.

— От всім здається, що нагло вкрала дівка гроші й чкурнула собі в Європу їх пропивати з якими-небудь мулатами. А насправді вона — в бібліотеку, і «учіцца, учіцца, учіцца»…

Тільки ж яка бібліотека по дев’ятій вечора? Доведеться шукати готель і пропивати бодай крихітку оцих нечесних грошей. А там уже хто зна — може, й мулати підтягнуться.

10

Ляйпціг — це дахи, книжкові фестивалі й багато п’яних студентів. Дуже-дуже багато п’яних студентів. Видно, вшановують пам’ять відповідного моменту з «Фауста», коли Мефістофель показав вченому, як виглядає справжня насолода життям.

Редька сама півночі випробовувала на собі Фаустівські практики. Головно про «кубок кришталевий», бо з іншого пам’ятала хіба слова брата бідної Ґретхен про те, що «коли вже з тебе вийшла блядь, це діло треба дороблять». Переклад Лукаша, між іншим.

Так чи інакше, Редька відчувала повне право розслаблятися, як їй заманеться:

— Знімати стрес — добре діло.

І вона його знімала. Шкода тільки, що не могла на ранок пригадати у деталях, де і з ким. Спочатку наче було двійко цілком пристойних і дещо нудних бритів у готельному барі — один кучерявий, в окулярах і з жіночою попою, молодий, другий — типовий якийсь лисий кокні з дурнуватими інтонаціями і тріснутим фальцетом, пристаркуватий. Редька ще було вирішила, що вони ґеї, а надто, коли виявилося, що чолов’яги — музейні експерти. Везтимуть якусь виставку чи звідси до себе, чи навпаки… Культурно ж наче було все, нє? То як потім сталося, що музейні британці потім стали гамбурзькими трансвеститами на відвідинах любенької бабусі в Східній Німеччині? І чи був насправді сивий растаман із цілим цехом мисливських ковбасок на голові й безкінечною лекцією про православ’я на Ямайці?.. Одне було покрито мороком — з ким Редька поваланцалася до своєї кімнати. А судячи з чужорідного запаху (суміш тютюну і надто типових, аби їх ідентифікувати, супермаркетівських парфумів) із кимось таки привалацалася.

Прислухаючись до привітів, що передавала їй печінка, Редька поплелася в ванну. Ну принаймні дзеркало ціле і на ньому криваво не пише «Ти умрьош в абєд». На загал нічо. Синців під очима не набито, одяг не подертий — значить, ні з ким не побилася і не дуже падала, а секс якби був, вона б його пригадала точно, не так уже й часто він у неї в житті щось траплявся.

Зітхнувши, Редька повернулася в кімнату й важко гепнула на ліжко.

Голова гула від помийної суміші мохіто, маргарити, чистої текіли, шнапсу і світлого пива. Добре, що в готелі розплатилася загодя — зараз їй важко було би без помилок написати бодай своє прізвище. Паспорт чогось валявся на паркеті, інші папери розкидані казна-як, он листівка з Ляйпціга, он пожмаканий файл із ліцензією на піцу, он іще пачка всякого на чолі з джіпіесом. О, і наплічник роззявлений лежить, як та розверста прірва. Що ж вона тут витворяла? Редька ледь-ледь підвелася з ліжка, ступила кілька кроків желейними ногами, й, сягнувши до наплічника, укотре похолола: піцові грошики тю-тюкнули, як ті вливання МВФ в українську економіку. «Як прийшло, так і ушло», — почувся з глибини свідомості голос мудрої бабці. Редька кинулася чогось до вікна, потім у ванну, відтак перерила всі кишені — на місці була лише серйозно схудла за минулий вечір пачечка банкнот за джіпіес. Редька сіла на ліжку й втупилася у підлогу.

— Тепер уже точно піздєц.

«Прощавайте, мулати, їдьте в Ґоа без мене. Мені тепер точно дорога одна — в бібліотеку. На крайняк наймуся підмітати там. Як молодий Тарас Шевченко — носити воду школярам».

Редька приречено вдяглася, зібрала свої беззмістовні манатки, й, не скориставшись правом буфетного сніданку, що входив у ціну кімнати (від розпачу Редька просто про нього забула), вирушила в місто при дещо кволому світлі дня.

Гострі шпилі костьолів, стрільчасті вікна, сірий камінь, затерті фрески, товсті куті ланцюги.

— Світе тихий, краю милий! — присвиснула Редька. — Нічо собі, скільки готики.

Нахабно спростовуючи її висновки, назустріч Редьці з крамнички висипала зграйка чорно-білих із рожевими вкрапленнями емо-підлітків. В одної з дівчаток у смугастих підколінках блимнула сумка з принтом «Tokyo Hotel». Чисто тобі «Аліса» чи «Арія» з тих же пелехатих вісімдесятих. Стилістика фанатських принтів прогресувала не сильно: пафосні лиця на чорному фоні, мальовані очі дивляться в тривожну далечінь.

— Тьху. Готи хоч відсталі, а однаково не такі дурні, як ці.

Було ще дуже рано, а їсти хотілося, як після обіду. Редька купила собі за два євро дьонер-кебаб у бадьорих турків. Кебабне містечко, видно, популярне було у бюджетних студіків — раз по раз заходили сюди, щоби навстоячки швидко закинутися смачним і поживним.

Доївши багатого родича жлобської київської шаурми, Редька пішла слідом за трьома студентами. Хоч щось вона вгадала: то дійсно були студенти, і йшли вони в головний корпус.

Документів на вході ніхто не питав — це ж не київські вузи, де чиновники місцевого розливу бояться, як би хто не вкрав їх безцінного шмарка, а адміністрація труситься, як би то хтось спраглий знань не проник безкоштовно на лекцію.

Культова бібліотека Albertina, стара й непристойно багата, в цей час була майже порожньою. Видно, студенти були або на парах, або, якщо вчилися в другу зміну, ще дрихли і глибоко собі десь мали готуватися до занять. Не кажучи вже про порпання в усіх тут зібраних із 1543-го року манускриптах, інкунамбулах, папірусах й остраках. «Тут же ж, мабуть, і смертних до такого пускають, а не так, як у нас…» — помріялося Редьці про легкий доступ до коштовного: без десяти паперів із вісімнадцятьма штампами, що ти аспірант у п’ятому коліні.

Поки підіймалася широкими мармуровими сходами, чогось рахувала колони — видно, рятувало від похмільного синдрому. І згадала раптом, що крім Гете й Ніцше з цього їх університету ще й улюблений дядько всіх лінгвістів вийшов — Фердінанд де Сосюр. Тільки от що він вигадав у тій лінгвістиці — Редька не згадала би і під гіпнозом.

Зібравши в пучок все своє куце знання німецької, Редька з апломбом заявила худорлявій дівчині в окулярах, зайнятій риттям у цифровому каталозі, що хотіла б записатися на день у бібліотеку.

Дівчина дивно глянула на неї й відправила уже до тьоті в окулярах, персоніфікованої бібліотекарки всіх часів і народів. Тобто дівчина просто була надто сумлінною студенткою — Редьці стало на секунду соромно за таку стереотипну плутанину. Саму б її ніхто ніколи не сплутав навіть із лаборантом.

Закінчивши з формальностями, Редька старанно переписала код зі своєї листівки на заявну картку. Працівниця книгосховища поклацала трохи на своєму комп’ютері й дещо ламаною англійською, пошкодувавши недоробленого філолога, пояснила Редьці, що збірник топографічних карт 76-го року зараз на користуванні в читальному залі.

Знову карти? Редька озирнулася навколо. Зала була майже порожньою. В кого ж ця книга?

З-за столу під велетенським, як вилаз на небо, даховим вікном підвівся хлопець. Бічні вікна читальної зали були вузькими й довгими, ніби росли безупинно вгору. Хлопець теж здавався їй якимось вузьким і довгим, і всі стіни теж раптом полізли до неба, силкуючись перерости дах, і книжки на полицях за спиною бібліотекарки теж стали видовжені, як телефонні записники на спіральних кріпленнях у дитинстві. Відтак це все скрутилося в готичну вежу, вежа поповзла ще догори, як змія чи осока в воді, а тоді потемніла. І все стало теплим, затишним і спокійним.

— Hallo, hallo! — кричала тьотька в окулярах, суючи під носа Редьці якусь безбожну гидоту. Редька не відразу второпала, що то бібліотекарка, а не біблійний Бегемот.

— Ти жива? — спитав зрозумілою мовою незрозумілий голос. Втім він був м’яким, низьким і спокійним — Редька ненавиділа писклів, особливо чоловіків — так що можна було без відрази повертати голову.

— Пам’ятаєш мене, Федька? Я — Дордже. Твій, як ти мене називала, хресний брат. Правда, ти там же штовхнула мене з санками прямо в металевий паркан… — хлопець показав на шрамик у себе на лобі. — Але нічо. Боженька тебе покарала головою в дерево. Чи рукою? Встаєш?

Хлопець був худим, чорнявим, зі смаглявою шкірою, з невеликими, подібними на двох зелених рибок, дуже живими очима й чітко окресленим ротом — Редька ж туманно пам’ятала татового похресника наче кучерявим, золотоволосим, круглобоким, із масним ротиком і пальцями-сосисками. Мабуть, тому що Німеччина асоціювалася у неї з ковбасою і булочками, а похресник тата — це ж таки її хресний брат, а брати завжди якісь трохи недолугі й пригальмовані, народжені для того, щоби за них було соромно перед подругами.

Поки Редька думала, що би такого мудрого на це мудре питання відповісти, Дордже порскав їй у лице водою, котру наливав собі в долоню з хромованої пласкої фляги. Правда, з огляду на флягу і на смак, вода тут же виявилася нормальним віскі. Редьку розрізняти в цьому сенсі гівно від лялі ще тато навчив. Принаймні їй хотілося так думати, злизуючи крапельки з губ і витираючи їх з інших частин лиця.

— Здоров був, Дрожжі. Чи Драже — як я там тебе в дитинстві називала. А за «Федьку» атвєтіш, — не чекаючи запрошення, вона вхопилася за його плече, підвелася й сіла на підлозі, все ще з підозрою роззираючись довкола.

— Ти знаєш, — провадив собі Дордже, по-лікарськи розглядаючи спантеличену бібліотекарку, а не Редьку, — у цій залі надто тхне трансцендентним. Якщо ти не німець у п’ятому коліні, краще подихати десь надворі.

— Подихати чи подихати, в сенсі здохнути? — Редька нарешті щось промимрила. Спробувала наче як побути іронічною. Кволенькою. Не найліпший спосіб проявити свою крутість, знаходячись у розкаряченому положенні в скарбниці знань. Дордже простягнув їй флягу. Редька ковтнула сінґл молта й схвально кивнула.

«А взагалі мене вже ваше трансцендентне встигло заїбати. Готи-готи солов’їні…» — подумки Редька щосили намагалася перевтілитися в її, як їй самій здавалося, ліпший шматок. Злий, іронічний і дорослий. Якщо чесно, виходило так собі.

— Як би то не було, ще трохи аква віти зара тобі не зашкодить. Заодно розкажеш по чому сьогодні джіпіес у Києві на п’яних базарах.

— От сука, — це вже Редька не подумала, а сказала. Хто зна — може, Дордже прийняв це за звернення до працівниці бібліотеки, що, подолавши перший шок від такого блюзнірства, з німецьким мовчазним завзяттям видирала в Редьки з рук пласку фляжку з віскі. Була би вона з Москви, точно додавала би помічне «Панаєхалі тут».

Користуючись фізичними перевагами («і сильніший, і гарніший за бібліотекарку», — мигцем подумала Редька), Дордже заволодів флягою й нарешті допоміг Редьці звестися на рівні. Відтак він повагом вернувся до свого столу, забрав рюкзак і, для проформи підтримуючи Редьку попід руку (тривало це секунд 20 — але все одно мало вразити почуття ґендерної рівності бібліотекарки), попрямував до виходу з Альбертіни.

Аква віта. Панден Дордже (Редька зненацька згадала його повніше ім’я, голова їй поволі прозорішала, наче осідала каламуть у мисочці з мильним розчином) знав тут непоганий закуток. Вони звернули у вузький провулок і спустились кількома сходинками до півпідвальних дверей, зарослих облізлим плющем. Однак на вході грізно стала огрядна пані в фартусі й зі шваброю.

— Зачинено, — безапеляційно відрубала брюнхільда.

— Це чого ж. Якраз обід зараз. — Сміливий зіґфрід-Дордже.

— Прибираємо… Наригано дуже.

— А ми там сядемо, де наригали не дуже сильно.

Брюнхільда навіть не знизала плечима, просто відкрила двері.

Невелика кнайпа, в яку вони зайшли, видно, не раз бувала жертвою студентських вечірок. Зрештою, в напівсутінках (повне світло тут вмикали, лише коли прибирали вдосвіта, та й то було так страшно, що прибирання скорочували до явно не стереотипних німецьких стандартів) всіх цих подертих, попалених, погризених диванів, надщерблених попільниць і побитих кулаками й головами столів особливо ніхто не роздивлявся. Та й навряд чи хтось із тутешніх переймався добрим реноме свого місця. Чим гірше, тим краще — все це зветься атмосферою. Будь-яка порядна київська дівчинка відразу б коректно запропонувала перейти в інше місце, але Редька була в гостях, непорядною, і їй було цілковито пофігу.

— Ну, — сказала вона, як тільки вони всілися на диван віку молодості їх батьків (тренди кінця 70-х затримуються в гадюшниках у природний спосіб, на відміну від топ-ендових гніздечок із їх спеціально навченими дизайнерами. Редька, котрій Дордже тільки тепер переклав увесь свій діалог із Брюнхільдою, мимоволі жадно втягнула носом повітря.). — І що я тут роблю?

Бармен, він же офіціант, без питань і замовлень приніс їм по пляшці пива.

— Данкешьон, — сказала надміру ввічлива Редька.

— Я такі тупі питання задаю собі кожного ранку. — Дордже, геть не замислюючись над таким явищем, як «вертольоти», відкрив своє і Редьчине пиво. Віскі скінчилося по дорозі.

— І що ж ти кожного ранку на них собі відповідаєш?

Він не почув і провадив далі:

— А потім розум обростає думками і спогадами, на обрії десь починає маячити мета чи щось важливе. Починаю паритись, як її досягти, що треба зрозуміти, кому дупу поцілувати. Кудись ходиш, щось робиш. А увечері сідаєш за цей столик, закриваєш очі, вихиляєш одну-другу склянку, і розумієш, що увесь день був безглуздим хороводом. All men are dancers and their tread goes to the barbareous clanger of a gong.

— Ой-ой, почекай! — замахала на нього руками Редька. — Ти шо — на філософському вчишся? На політології, нєбось?

— Га? З чого взяла?

— Та бо попиздіти шось любиш дурної. А я тут і так ніфігіща не розумію. — Редьці здавалося, що вона зараз така ж крута, як десь Соня, тільки значно більш богемна після всього вчорашнього.

— Палеографію я вивчаю. Чи лишень так собі думаю…

— Шо?

— Пишу диплом про філіграні.

Редька, ясне діло, нічого не второпала.

— Які філіграні? Такі, як на браслєтіках у Криму? — Колись вона дивилася знічев’я пізнавальну програму про татарських ювелірів, що вижили в сталінському засланні, роблячи прикраси з мідних дротиків, надертих зі старої техніки, аби лиш не втрачати техніку ремесла.

— Не зовсім. Це водяні знаки на старому папері. Колись його ретельно оберігали від підробок. Краще, ніж тепер всякі «ґуччі».

— Та на ґуччі всім насправді насрати. Кожна шалава в Києві в гучах ходить. І чи є сенс — справжнє воно чи підробне, якщо однаково потворне? — Редька зараз роздивлялася свої кеди, привезені Сонею, здається, з Нью-Йорка. Теж брендові, але дуже правильні — як із секонда. Соня добре розбиралася в стилістиці. Особливо коли йшлося про Редьку.

— З папером інша історія. Якби якомусь болонському маестро сказали, що у ХХІ столітті ним підтиратись будуть, той би удавився. Колись секрет виготовлення паперу берегли, як Святий Ґрааль. Як робили деякі сорти, ще й дотепер не знають. От александрійський папір… на ньому Пушкін писав…

Редька позіхнула. Але, взявши себе в руки, спробувала виявити зацікавленість:

— Цікаво, чи впливає те, на чому ти пишеш, на те, що ти пишеш. І чи можна буде колись підтиратися цифровою програмою.

— Тільки цифрове лайно.

— Digital shit only. Там ще значок такий будуть ставити. — Редька, коли казала щось не дуже дотепне, прагнула щось бігом зробити, аби переключити увагу. Ковтнути і пролити пиво, наприклад. Але навряд чи це когось тут турбувало. Дордже продовжував:

— Але певно таки, що на писанину впливає. От любовні листи чогось любили на велені писати.

— На чому?..

— На велені. До речі, на твоєму цифровому гамнопапері писатимуть «Do not use for writing». — (О, він таки її чув.) — А у веленового паперу дуже тонка структура і дрібні філіграні. Ну, це багачі всякі розважалися. Міщанство так не випендрювалось.

— …а селянство не парилося тим, як би тонше висловити свої любовні пориви. На сіновал — без еківоків. Ну але давай по суті, може? Ти знаєш, куди нам їхати, якщо таки їхати, і для чого, і чого саме мені й з тобою, і якого кольору в тебе труси? — останнє Редька сказала з повною певністю, що знову відсутній вигляд Дордже таки свідчить про його відсутність.

Дордже мовчки пускав дим у півтемряву. Потім розщепив верхній ґудзик джинсів і кивнув Редьці:

— Ну, якого?

— Ем… чорно-білого ніби.

— От бачиш. Ти прекрасно знаходиш відповіді сама.

Але Редька знала відповіді не на все.

Посиділа, трохи подумала. Зимне пиво трохи зняло результат вчорашнього зняття стресу. Редька, напруживши кволі сили, спробувала включити свій шарм. Недарма ж їй навіть бабця казала все життя, що хоч вона й страшна, а з шармом. Насправді Редька була значно красивішою за класичну представницю широкого загалу, але що тобі вдовбли у голову в дитинстві, не видовбеш і виробом Здовбунівського комбінату.

— Слухай… — раптом осінило Редьку. — А ти, випадково, під шумок ту книжечку з бібліотеки не той-во?

Вона лукаво підморгнула в бік туго напханого наплічника хлопця.

— А хоч би й той-во, то шо? — підморгнув у відповідь він.

— Та нічо. Наш чєлавєк, — Редьці стало весело. — То, може, хоч даси мені глянути на книжку з магічними кодами?

— Якими ще магічними кодами?

І Редьці — дай за дай — довелося викласти йому все про листівку з шифрами, про джіпіес (про новий, не про перепроданий…), про лінії й координати, про підставу з піцами і її повне нерозуміння того, що робити далі. Зрештою, те, що мало бути атакою шармовитої тигриці, змінилося наївною розгубленістю. Редька раптом сильно, як ніколи, відчула себе самотньою й усіма покинутою.

Дордже трохи помовчав. Викурив ще одну цигарку. Глянув чогось на годинник. Потім дістав із кишені якісь роздруківки, уважніше в них вчитався, кивнув сам до себе й посміхнувся кутком рота.

— Що ж. Хто зна. Давай подивимося нашу макулатуру.

Він порозпихав на столі пляшки, тарілочки з горіхами й попільнички й неквапно заходився виймати з наплічника книжки і брошури. Уже майже знайомий Редьці атлас 76-го року, ще декілька карт («Ці до сраки», — сказав Дордже), два товсті томики німецькою й розфарбований наче дітьми пейпербек.

— А це шо? — зацікавилась кольоровим Редька.

— Це хіпі-книжка з розмальовками. Шукали колись Шангрі-Лу пацани.

— А. Серйозно…

— Ну, місцями їх накурені нотатки значно корисніші, ніж пафосні й ділові інструкції нацистів, що у свій час займалися тим самим. Цих хоч розгадувати цікавіше.

— Ага. Вгадаєш більше, загнавши себе в той же стан хіба.

— Та й то навряд. Справжня хіпівська генерація перевелась давно. Печуть онучкам пиріжечки. Я вже не кажу про справжню хіпівську траву. От де скарб був!

Скарб! Раптом Редьку пройняв страхітливий здогад. Так он, мабуть, для чого все це?! Хто зна, раптом це таки справді й сам тато все їй шле, і все це — вказівки до якогось заниканого ним скарбу? (В тому, що тато, як мінімум, антикваріатний контрабандист, а не чесний інженер чи дослідник у полярній експедиції, Редька ніколи особливо не сумнівалася.) Значить, он воно що…

У Редьки тут же відкрилося запасне дихання. Вона хутко й діловито повитягала на поверхню всі свої причандали. («Але шо — з оцим ділитися? От блін. Не охота шось. Ну добре. Розберемося. Все одно я поки без руля, як це самій робити. Мене наїбати — великого розуму не треба…» — Редька відчула підйом шлункової кислоти на згадку про минулу ніч.)

— Ну, це вже хоч трохи на щось схоже… — наче до себе говорив Дордже, розкладаючи на столі карту з поцупленого атласу й прикладаючи в місцях Редьчиних координат маршрути з карти фізичної. — Нарешті хоч робиться ясно, куди приблизно мені валити…

— Шо значить — тобі? — злякалася Редька.

— Га? — наче тільки тепер помітив її Дордже.

— Ти кажеш — «тобі валити». А я тут шо — доставка координат?

— Нє, — засміявся він. — Ти не доставка. Просто я вже довший час знав, що мені туди треба, — називай це, як хочеш, покликом історичної батьківщини — але поняття не мав, як це зробити. Так що ти значно більше, ніж проста доставка.

— А нашо тобі… на історичну батьківщину? — Редька все ще з певною недовірою розглядала хлопця. — Спадщина там світить?

— Може, й спадщина, — посміхнувся він.

— Культурна? — примружила око Редька.

— Культурна й безкультурна, — зітхнув він.

— Але шось ти геть якийсь не жовтик… — вчергове прискіпливо глипнула Редька. — Чи просто генномодифікований якийсь жовтик.

— Хто такий «жовтик»? — поцікавився Дордже.

Редька посміхнулася про себе. То в неї в дитинстві улюблений песик такий був — Жовтик — вона сама його на касу «Дитячого світу» притягла і дідові платити наказала. А як виросла, то почала так ніжно азіатів кликати. Не монголоїдами ж? І не, прости Господи, «узкапльоночними», як казали подруги її сестриці.

— А. Та так. Ніхто. Просто видок у тебе, ну, наш.

— Ваш?

— Наш.

— Ну, ваш так ваш. Тобі видніше, юний антрополог.

Редька помовчала. Скарб, подорож, пригода. І альтернатива: Київ, срака, смерть. І Срака з великої букви, бо ж точно розріжуть її на стільки шматочків, скільки грошових одиниць вона занапастила. І розрізатимуть тупим ножем для піци.

— Куди нам хоч їхати? — ніби між іншим поцікавилась вона.

Дордже непомітно посміхнувся при слові «нам».

— У гори, — сказав туманно.

— У які такі гори?

— У високії.

Він попросив рахунок.

— Давай, будемо трохи рухатися. До літака не так вже і багато. Якраз встигнути в посольство — слава додатковій доплаті, існують експрес-візи.

Він ще раз глянув на ту саму роздруківку. Виявилося, що то — електронний квиток, і відразу ж було зазначено два пасажири, просто він, вочевидь, не вчитався. Або проігнорував чи не хотів казати їй. «От гімнюк. Так діло не піде».

— Слухай… — якомога розслабленіше, аби не видати свою захланність, спробувала говорити Редька. — Перш ніж я гордо зійду на трап літака, давай домовимося, що я в долі. Половина, скажімо, мені.

— Половина чого? — здивовано підняв на неї очі Дордже.

— Ну, я не знаю. Ти ж не колешся, що там твоя сімейка заховала і від кого.

— І все тобі треба знати? — приречено сказав хлопець, відраховуючи єврові монетки за пиво.

— Все не все, а рівно стільки, щоби була мотивація віддати тобі всі ключики, що в мене є, аби знайти твою культурну спадщину.

— Гаразд, — знизав плечима він. — Пішли.

— Пішли.

Редька трохи розгубилася від того, що він не став, як у фільмах про ковбоїв, торгуватися за відсоток від скарбу. Мовляв, їй п’ятнадцять, йому вісімдесят п’ять — пристав на половину, хоч Редька би зійшлася і на тридцяти своїх. Ну, але гаразд так гаразд. Зрештою, завжди можна буде спробувати фігурно з’їхати, якщо там якийсь пшик, а не скарби з кольєм шарлоти.

Більше їй нічого не вдалося з нього витягти, та він, здається, й справді не багато більше за неї знав. Ті ж розмиті знаки і дивні послання, ще менше конкретики, ніж надходило їй.

На індійське консульство — хоч це й транзитна країна на їхньому шляху, ліпше напровсяк візу мати (аеропорт там зірвуть, чи смог буде, чи срачка нападе, чи російських туристів засилля в терміналі, — куди ж тоді бігти?) — пішло години дві. Редька в таке диво не могла повірити, до того ж серце вперто тьохкало при згадці про Ґоа й зростанні шансу туди втрапити. Відтак вони доста оперативно купили куртку, термобілизну, спальник і великий наплічник для Редьки в спеціалізованому магазині, там же знайшлися секонд-генд трекінгові буци за 50 євро замість нових за 200 (Редьку не полишала думка, що вони їй все одно в Ґоа не знадобляться, то нащо платити за дурне?). У Дордже більшість спорядження вже була, він купив лише новий примус.

— Старий загинув разом із наметом. Підігрівали собі лігво на рок-фестивалі мої дорогі товариші. Добре, що самі під свого Мериліна Менсона не згоріли.

Редька утрималася від коментаря про власні фестивальні будні.

Щоби скоротати час до пізнього літака, вони ще трохи побродили порожніми вулицями (східні німці якось заповзято останнім часом виїздили на Захід у пошуках кращої долі), пообідали в порожньому паназійському ресторанчику, купили три книжки для Дордже і одну для Редьки, похрумтіли мигдалевим печивом із паперових торбинок (Редька повитирала жирну руку об Дордже, поплескавши його по плечі) й нарешті зайшли до Дордже додому, аби він зібрав манатки.

— Аскетично тут у тебе, — оглянула Редька його мансарду з вузькою бамбетлею, вкритою бозна-звідки взятим явно гуцульським коциком, зі столом для комп’ютера, складним курильним пристосуванням і двома книжковими полицями на стіні.

— Малувато книжечок, — додала вона.

— То просто видимість. За цими полицями вхід у бібліотеку на двісті квадратних метрів.

— Ну так, звичайно. Підземний хід в Альбертіну з ліфтом у бібліотеку Вернадського. Там, кажуть, всі горішні поверхи творами Леніна забиті…

— Де це — бібліотека Вернадського?

— У Києві. Поведу тебе туда. Зразу після цирку й зоопарку.

— Ой фак! — схопився раптом Дордже. — Почекай!

Він прожогом кинувся геть із помешкання, не прикривши дверей. Редька повільно рушила за ним. Дордже уже шарудів ключем у замку сусідньої мансарди. Тільки-но він відкрив двері, як їдкий котячий запах бехнув Редьці в носа, аж вона закашлялася й закрила ніс і рот рукавом нової куртки.

— Фу!

— Не фу, а сім котів! — Дордже вже діловито прямував углиб сусідської квартири.

— Сім котів і сім тисяч книг… — присвиснула Редька, зайшовши вслід за ним і опинившись-таки в неосяжній бібліотеці.

— Помнож на два! — долинав голос Дордже. — Хоча він і не веде достеменного реєстру.

— Хто — він?

— А-а… мій сусід. Він поїхав десь — у східну Африку, здається — лишив мені своїх котів і свої книжки. — Дордже вже бігав із якимсь аерозолем у руках. — Це — (пш-ш-ш-ш) — від книжкових червів.

Тут черви, чи, точніше, коти, почали звідусіль виникати. Дивно, що їх було лише сім. Білий — пухнастий, чорний — товстий, рудий — безхвостий, смугастий — одноокий, триколірна — охайна, лисий — тремтячий, кавовий — з одним чорним вухом.

— Назбирав їх старий, де тільки міг. Ні одного не купляв — всіх рятував чи звідкілясь привозив.

— Угу. Мій старий теж котолюб. Одного, лисого такого, навіть у відрядження з собою щоразу пер — мене би взяв хоч раз… — Редька на секунду спохмурніла, але тут же стрепенулася: — А у мене на них із дитинства алергія — от і ще одна додаткова причина не жити з татом.

— Гм, — сказав Дордже.

— Але нічо — зараз наче вивітрилося. Живу ж і не чхаю. І не сонлива — не гальмую наче.

— Та? Може, ще не до кінця вивітрилося? — коли Дордже підйобував когось, він не посміхався криво, як Соня, а стурбовано дивився в очі. Від цього ефект більшав.

— Та йди ти! — нарешті второпала Редька.

Він іще поміняв численні котячі туалети, підсипав корму і підлив води.

— А хто за ними гляне, коли й ти поїдеш?

— Котячий бог.

— Котячий бог?

— Котячий бог. І соціальні служби.

Він справді кудись подзвонив, говорячи німецькою, відтак запакував котячий ключ у паперовий конверт, вибіг надвір і повернувся в мансарду за десять хвилин. Редька за цей час встигла вивчити пом’яту копію гравюри над бамбетлею. На ній чи то спав, чи то вмер якийсь чолов’яга у фригійському клобуці (так Редьці здалося), а над ним голосила, здійнявши руки, жінка.

— Це що, смерть алхіміка? — Редька роздивлялася картинку з відстані носа. Жінка на ній виглядала більше сердитою, ніж засмученою. — Схоже на раптову смерть від асфіксії. Невдалий експеримент? — Редьці хотілося здаватись дуже ерудованою. Відмитися за філіграні.

— Не зовсім. — Дордже пакувався, не дивлячись на картину. — Насправді — тільки не кажи ісламським фундаменталістам із нашого гуртожитку — це вусмерть п’яний Магомет. Не знаю, правда, хто то над ним руки ламає. Якщо дружина, то ліпше пророку в позачерговий хадж змиватись…

Коли Дордже, вже навантажений наплічником із причепленими до нього трекінг-капцями, зачиняв свою мансарду, Редька втягла носом повітря з-під сусідових дверей. Як не дивно, котятини не вчувалося, хіба якийсь щемливий запах тютюну і книг…

— А як він виглядає, той твій пан Коцький? — запитала зненацька вона.

— Та так як ти.

— Що? В сенсі?..

— Типовий фріц такий. На танку.

11

Дордже пошарудів ключем у поштовій скриньці, перш ніж вийти з під’їзду. Йому до ніг вивалилася купа рекламних роздруківок. Мудрі сусіди понаклеювали на свої скрині щось типу «Keine Werbung, bitte», але навряд чи то і їм допомагало. В Києві б ще й потрощили ту скриню в праведному гніві рекламного агента.

— О, видиш. Щось таки й пришло. — Дордже сягнув по конверт у середині купи. — З банку? Дивно. Та ше й тобі.

Редька вже нічому тут не дивувалася. Відкрила конверт. Дістала з нього банківську картку й ще один конвертик із пін-кодом.

— Ну і харашо.

Малюнок на картці змусив Редьку посміхнутися — мультяшні коти нахабно посміхалися з цього банківського артефакту «молодіжної програми». Рівно сім дурнуватих пик із німбами. Пін-код був простий як двері: 7278. Легко запам’ятати. Цифри ці їй наче щось нагадували, але що — не було часу копирсатися в асоціаціях.

У Редьки тут же з’явився план «Б». Простий і не надто захланний. Якщо на картці щось таки є, хутко зняти весь кеш (бо мало що — заблокують там, передумають), чемно долетіти з Дордже до Делі, випити з ним кави в аеропорту, поцьомати в щічку й сісти на перший же рейс до Ґоа.

«А далі наші шляхи розійдуться…» — подумки репетирувала вона фразу, знов уявляючи себе персонажем Клінта Іствуда. Треба буде навчитися правильно примружувати очі — так, аби скидатися на ковбоя, а не на стандартну глянцеву надувну крихітку.

Поки Дордже ходив в аеропортові безмитні скарбниці за випивкою в пластиковій пляшці, Редька хутко зняла з картки стільки грошей, скільки дозволяв не вельми щедрий ліміт.

— Ну, вже ліпше, ніж нічого…

Політ тривав десь сім годин. Редька наїлася сірих овочів, сірого м’яса, напилася рідкої літакової кави і страждала. Дордже напився купленого в дьюті-фрі віскі й проспав гидкий обід голландських авіаліній.

Щоби приспати буйних пасажирів, у літаках ледь підвищують температуру. Щоби остаточно пасажирів пробудити, температуру в салоні різко знижують.

— Підараси, — цокотіла зубами Редька. — Шо вилупилася? — риторично поцікавилася вона в зубатої й цибатої голландської стюардеси.

Та у відповідь і не спробувала посміхнутися. Їм, видно, зовсім кепсько платять.

— Вставай. Ти Пакістан проспав, — позіхнула Редька.

Дордже прокинувся вже десь аж після паспортного контролю. Надворі стояла глупа ніч і тривав ремонт. Офіси авіаліній було зачинено до восьмої ранку.

— Ну що — гуляємо тут чи покатаємось на рікші?

Редька роззиралася в пошуках кави.

— Та все одно. Скільки у нас часу тут, годин шість? — Редька нічим не видавала, що перед від’їздом ще з місяць тому в Києві вивчила напам’ять розклад літаків до Ґоа. Літало їх аж четверо щодня. Те, що за нею раптом стежать, може, й відгонило для Редьки параноєю, а все ж не викликало більше сумнівів. Ґоа, гашиш і гроші — три «ге» були близькими як ніколи. І як ніколи легко було облажатися.

Вирішили не катати наплічники містом і, засмутивши парочку таксистів на «амбасадорах» і надзвичайно прекрасного в очах Редьки моторікшу-сікха в жовтому тюрбані з молочною бородою, пішли коротати решту ночі в цілодобовому ресторанчику біля платної зали очікування.

— Схоже на вокзал у Харкові десь, але диванчики зручніші.

У європейського Дордже, либонь, було значно більше приводів для культурного шоку, але він промовчав.

Редька замовила собі велике пиво Kingfisher (розмір пляшки несказанно її потішив), а Дордже взяв порцію місцевого віскі й героїчно її спожив.

— Ну як? — поцікавилася Редька, замовивши страву з розділу «суп» і страву з розділу «курка», попросивши зробити все гострим, як для своїх.

— Гидко і дешево, — знизав плечима Дордже. — Хоча, мабуть, ця характеристика частенько спливатиме у цих краях.

— Не знаю. Пиво нормальне і дорожче, ніж у нас. Десять гривень на наші гроші, чи шо.

Їжа виявилася напрочуд доброю. А от американські долари і старосвітські євро тут чомусь не приймали.

— Не проблема, — витер серветкою губи Дордже, — бери свою картку, дуй у банкомат. Зніми рупії. Чи обмінник якийсь працює — але там відсотки ще більші, здається. Глянеш. А потім я теж піду, покурю.

Редька пополотніла, як спіймана на гарячому дружина, що витратила чоловікову зарплатню на відвідини тренінгу «Как улучшить сєбя і свой брак».

Вона хутко зважила свої шанси. Дордже був у курсі картки і того, для чого на ній були гроші, в принципі, теж. Редька про цю причинно-наслідкову біду задумуватися не хотіла. Або їй зараз доведеться щось плести йому про те, для чого на руках лише кеш, або:

— Добре, зараз сходжу. Ось тобі напровсяк чудо-папірець. Раптом не вернуся. — Редька зробила комічно-страшні очі й поклала в кишеню сорочки Дордже кілька зіжмаканих сотенних банкнот. Він не надав цьому значення.

— Повертайся.

Редька пішла задоволена своєю щедрістю й горда аскетичністю — наплічник лишився в ресторані, з собою в неї був тільки паспорт і гроші, набір-мрія вільної людини. Нею себе вже майже відчувала Редька, заспокоївши совість двома сотнями чайових для хлопчика з бібліотеки. Який там скарб, яка спадщина, які гори? Що за утопії для малих дітей? Завтра зранку вона першим же рейсом звідси звалить, а до ранку десь буде кататися, щоби він не знайшов її бува в аеропорті, а потім викине мобільний в океан і не загляне в Інтернет доти, доки вистачить їй грошей у Ґоа…

Казна-чого Редька таки запхала картку в банкомат. Ввела пін-код, байдуже прочитала повідомлення про те, що помилка незрозуміла і слід зв’язатися з банком.

У кишені раптом дзенькнула каструля — з таким звуком їй надходили sms. Редька дістала телефон, аби востаннє прочитати привіт від оператора й — пес із ним, з океаном — подарувати цей бісовий телефон першому ж жебракові, що жебратиме вночі. Але sms прийшов із номеру, складеного зі щойно набраних цифр.

«Hello darling. Right choice to have cashed this card, it would not work outside of Germany anyway. Still, if you give up on your job now…»

Повідомлення перервано.

Редька нервово покусувала кутикулу на великих пальцях, намотуючи кола залою прильоту, куди її, трохи повагавшись, пустили охоронці, з огляду на білу пику і нахабний її вираз. Нарешті прийшов другий шматок тексту:

«…you will not get much more than that. Next airport. Next card. Box 7278. You’ll know the code: sim podviynyh and so on».

— And so on, он енд он, соу кам он… — буркнула Редька. — Так і уявляю, як базарна відьма — і вже, курва, для різноманітності англійською — читає цей реп, викидаючи у натовп фанатів по свинячому вухові. Заїбали.

Загрузка...