Піца Гімалаї

— Якось так все дивно… — Редька висякалась у шматок туалетного паперу. — Вся ця історія з Амі.

Це вперше, ще з часів їх втечі з буцигарні, прозвучало ім’я провідника. На історію з піском і багнетом у них наклалось якесь мовчазне табу — як анастезія після больового шоку. Але ж усе минуло начебто на краще? То ж чого, навіть тепер, як здалося Редьці, Дордже якось невдоволено покривився? Зітхнувши, вона вирішила особливо тему цю не розвивати, навіть не стала питати дитяче «Чи плакав би ти, якби мене там засмоктало». Забагато було би зарьованих рефлексій на погонний метр.

— Не дивився кіно «127 годин»? — натомість спитала вона.

— Не пригадую.

— Там альпініст попав у завал, і, простирчавши з притиснутою камінням рукою сто двадцять сім годин, нарешті відрізав собі руку. Що найстрашніше — тупим китайським ножичком. А нормальний швейцарський залишив вдома.

— Чого?

— Сентиментальний був, — зітхнула Редька. — Галімий ножичок йому, бач, ма-ама подарувала. Повелась, практична женщіна, на безплатний ліхтарик при ньому.

— Гарний приклад, як скупий платить двічі. Чи хтось платить за скупого.

— А сам би ти що зробив?

— Ну, до ножів у мене особливе ставлення. Китайського я би з собою, по-перше, не брав. А по-друге, взяв би з собою маму і казав би їй: «От бачиш, до чого твоє виховання довело».

Обоє загиготіли.

— А мені найстрашніше, як не крути, було би помирати на самоті. Коли ні докричатися нема до кого, ні тільця свого медицині заповісти на органи.

— Та чого на самоті. Носи з собою томик Кастанеди і трохи грибочків — проведеш останні години у веселій компанії свого наґваля.

Дивним чином місця, куди вони прийшли під обід, не були аж такими безлюдними. Принаймні дивно було Редьці після всіх тих пройдених міст-привидів і неприступних перевалів. В Середньовіччя отці церкви, аби нагнати на простолюд містичного туману, точно б розказали, що тут живе народ людей-духів, із вісьмома очима й чотирма руками, а подекуди й чотирма лицями. Як доказ показали б украденого й приволоченого солдафонами у християнські землі Авалокитешвару. І пішли б палити чергову відьму для ілюмінації. А тут народ ще з тих, либонь, часів жив собі спокійно, ганяв худобу й не цурався за малу плату погодувати подорожнього гарячим обідом.

— А вода в них на даху. Може, навіть тепла від сонця. Так що шкода, що тепер лиш обід. Пішли руки хоч помиємо і пики від пилюки.

Розігрітий обідніми променями дах невеликої господи сам був суцільною збитою пилюкою. Його час від часу підмащували новою глиною і підкладали на краї карявих дрів, вже й не ясно, звідки притягнутих.

— Тут, певно, як по кількості води в пустелі, по кількості в’язанок дров, визначають, хто багатший. — Редька ненароком вилила трохи літеплої води собі за комір і вилаялася.

— Думаєш, в’язанок? — Дордже і собі націдив води з покритого пилюкою чорно-сірого бака. — Скоріше, по кількості окремих патичків.

Раптом Редька відчула, як дах у неї під ногами затрусився. Вона не одразу второпала, що воно таке, і вже збиралась запитати в Дордже про частоту місцевих землетрусів, як раптом до тряски додався ще й дзвін, а після того — неясні крики ледь не людськими голосами. За хвилину Редька видихнула: вузьким проходом між будинком, на який вони вилізли, і сусіднім, гнали худобу. Попереду — важкі яки, за ними незліченний натовп овець, у самому кінці — коротконогі коники з мішками й негуманними погоничами на спинах. Вівці були в процесії найдивнішими. Збившись у суцільну кучеряву курну хмару, вони сунули вулицею вперед, як червона стихія.

— А чого їх спини на червоне тут фарбують? Щоб не загубилися? І так же наче каміння червоного тут вистачає…

— Ну, значить якраз для маскування. Щоб беркут серед скель не вхопив? Або щоб сонце відбивалось, як тобі більше подобається.

— Або щоб комуністи за своїх приймали?

— Чи, може, це вівці ґазди з секти дуґпа.

Редька, вже не слухаючи про секту, примружилась на сонце і пчихнула.

— Ех, полежати б тут, позагоряти. Точно б теракотова на цьому вітрі стала за півдня.

І, вже за півхвилини ставши на цьому вітрі червоно-синьою, вона поспішила нерівними сходами вниз, до хати, грітися.

Роззираючись в очікуванні вже канонічного обіду (рис, рідка зупа з сочевиці, миршаві овочі в гострих приправах), Редька надибала старезний журнал Le Point без обкладинки. Який горопашний француз його забув тут сто мільйонів років тому? Бо що-що, а мода у Франції мала існувати ще за мезозойської ери. Журнал уже встиг поморщитися й піджовкнути, що наштовхнуло Редьку на хвилинний роздум про недовге щастя медійних знаменитостей у будь-якій країні в будь-який час.

Очевидно, сльозливий губатий французький актор зі зниклої обкладинки (про його тамтешню пристуність свідчила майже дочитана до кінця кавер-сторі) пішов на оздобу житла горян. Сусідами по стіні йому будуть зірки індійського кіно в подертих джинсах і безглуздих — від намагання вподобитися голлівудським — скутих позах.

— Ну й імена у цих звйозд… — Редька допила каламутний яблучний сік, нечувану розкіш як для цих умов, і показала на постер із молодиком, що сплів руки на грудях, підпихаючи собі біцепси, аби здавались більшими, і, трохи згорбивись, сперся на машину й солодко всміхався 14-річним дівчаткам, а заодно і їй. — Шахід Рок Стайл!

Думалося їй ліниво. Скоріш за все, журнал перекочував у це забуте статистикою село десь звідти ж, звідки й постер — із більш відвідуваного туристами Непалу чи й із Індії. Не тільки ж зерно і осінь із неї возити.

Самотня муха билася об завелику, як на тутешні вітри, шибу, заліплену подекуди пластирем. З вікна добре було видно довколишню колонаду скель, над якою, глузуючи з ув’язненої мухи, кружляли вічно вільні ворони. Так само самотній яблучний недогризок на довгому, застеленому брудною квітчастою шматою столі, пророкував якусь холодну пустку.

Редька аж струсила головою, щоби відігнати ці липкі й холодні передчуття. Відтак заглибилася в читання подробиць скандалу з нареченою губатого француза. Шахід Рок Стайл без тіні сексуальності хтиво посміхався згори.

52

Давно вже втративши рахунок дням, Редька тим більше втратила лік усім ґомпам і чортенам, що вони пройшли. Деякі — певно, більшість — лишалися для неї безіменними, складаючись у химерний калейдоскоп разом із горами, жіночим вбранням, смаками й запахами, інші ж наклеювалися прозорим цигарковим папером на стінки пам’яті, щоб ворохобитися у майбутньому тоненьким вітром туги за побаченим і пройденим. І тільки одиниці залишали слід, глибокий і хитромудро викарбуваний, як лицеві татуювання островитян із Океанії. Редька колись на «діскавері» їх видивилася й собі подібне захотіла. Добре, що підлітковий вік вчасно минув. Татуювання, шрами та інші декоративні каліцтва значно краще зберігаються у нас всередині.

— Це, певно, найстаріший храм у цих краях. — Дордже показав на пагорб, де височіла червона споруда. — Це якщо ти раптом стала любителем статистики.

— Мгм… — Редька втомлено зітхнула і скривилася. — Нам туди обов’язково?

— Ну, а як же фотографії для бабці і сестри?! — з переграним подивом обернувся до неї Дордже.

Редьку скривило ще більше.

— Гаразд, — здався він, — мені ще тоді, в селі, оті співочі тітки казали, що там їхній родич за храмом дивиться. Чайку нам зварить, розкаже, може, щось.

Зітхнувши, Редька ступила на стежку догори.

Розказав доглядач ґомпи небагато — був німим від народження. Зате молока і цукру в чай не шкодував.

Редька втягувала гарячу рідину з гучним присвистом і посміхалась чоловікові в кумедній шапочці з помпоном у відповідь.

— За легендою, Падмасамбхава і тут заховав свої священні скарби до кращих часів, — озвався з півсутінків сторожки Дордже. — От місцеві і вважають ґомпу Ґар наріжним каменем своєї спадщини.

— Ти шо, з путівника читаєш? — підозріло покосилася Редька.

— Щось типу того. Подейкують, цей храм старіший за знаменитий монастир Сам’є в Тибеті. Чула про такий?

— Та ну — старіший? Нє, не чула…

Дордже позіхнув.

— Щось сплячка нападає… так от. Коли у восьмому столітті в Дранангу за наказом Трісон Деуцена, знайомого тобі, до речі, за білими ганчірками на патичках (я ж правильно цитую?) короля з природою Бодхісатви, взялися будувати величний Сам’є, щоночі набігало активістів-демонів, щоб не лишити від будови й камня на камені.

— Ага. Заробітчан на них не було наших… — і собі позіхнула Редька, придивляючись до вилежаної бамбетлі просто біля пічки-боа. Це ж треба, колись би вона тікала від такого кусючого коца з овечої шерсті якнайдалі, а тут, ти ба — популярні вони. Редька солодко примружилась: та ще й сам Дордже цю тему задав у своїй Ляпцігській мансарді коцом із сувенірного базару в Косові… Очі Редьці злипалися, як перележалі на сонці мармеладки.

— Ще чайку? — прошипів їй на саме вухо Дордже.

Редька здригнулася.

— Печенька би до нього… З маслечком. Чи вареннячком. Ну-ну, так шо там із ганчірочками?

— Скручено в пробірочки, — передражнив її Дордже.

Редька глянула на нього скислим компотом: дотепно.

Дордже зітхнув і почав говорити інтонаціями університетського лектора: з паузами, щоб студенти встигли записувати, паралельно колупаючи в носах.

— Коли Падмакара на запрошення тибетського правителя прийшов у його володіння для допомоги спорудження храму в Сам’є, Трісон Деуцен відмовився першим скласти шану ґуру. Тоді Народжений з Лотоса всміхнувся і погодився… віддати шану не цареві, а його одягу. Тут одяг на гордому царі запалав, і цар покаявся. За легендою, після цього він приніс клапоть свого понищеного плаття Падмакарі в дар, як засвідчення покори і пошани. Звідси і йде традиція особливо дорогим гостям, духовенству і статуям у храмах на шию вішати білі чи жовті шарфи. Також ними зав’язують дзвони, ступи, чортени, дерева у високих та священних місцях — це все ти вже бачила сама.

— А з демонами що?

— Та нічо. Падма, як завжди, їх переміг. Ти що, перед тим все прослухала?

— Ну… — (Редька й рада була би зізнатися, що всі її думки «перед тим» зайняв колючий коц, але надто вже це відганяло би нелюбим їй арт-хаузом).

— Та ж послав Ґуру монахів із Сам’є, щоб побудували ґомпу саме тут. Зі ста вісьмома чортенами в комплекті.

— А-а. Молодці.

— Правда, — Дордже допив свій чай і зараз намагався вилити рештки солодкого конденсату в рот, — в життєписі Падми авторства Єше Цогял я цієї історії не зустрічав, а вона, кажуть, мала досконалу пам’ять… Ну але нашо піддавати сумніву те, в що вірять місцеві буддисти? Головне — що воно для них працює.

— Це точно. — Редька сьорбнула налитого чайку, думаючи тепер про згущенку в кількості цілої банки. — Це як у легенді про зуб Будди.

— В котрій із них?

— Ай, та ти знаєш. Коли стара мама попросила сина, що йшов чи то на навчання, чи на заробітки десь в Індію, принести їй звідти зуба Будди. Синок, як то водиться, все пропив-прогуляв, і вже дорогою додому згадав, що мамка якийсь сувенірчик замовляла. Ух ти, йоптіть — Буддин зуб! Роззирнувся він навколо, а попри дорогу такого добра валялося достатньо, взяв перший-ліпший чийсь зуб і поніс мамі. Мама рада, син хитрий. Скоро знову звалив на рік кудась, а коли вернувся, знайдений ним зуб…

— Стояв на вівтарі й світився, — закінчив за неї Дордже.

— Ну я ж казала, ти все знаєш.

— Та нє, вгадав. Інша версія була, що зуб за ним погнався і закусав до смерті.

— Ну, це моя би версія була… — захихотіла Редька.

— Ну а чия ж.

— Фух. Ми дурні якісь. Як тільки коло храму, так якась ржака. Пам’ятаю, як ми з подружкою в шостому класі заслужили на вічні муки — не могли зупинитися на похоронах одної старшої дівчини з нашої школи. Як на зло — всі сумують, плачуть, а ми дві корови ржемо, як псіхи, і нічого не можем зробити… Тупо без причини! Досі совісно.

Дордже зосереджено розглядав блискучу потилицю монаха-сторожа і, як їй здалося, безпардонно пропускав Редьчині слова повз вуха. Ну й нехай.

— Здається, нам пора? — Редька підвелася слідом за мовчазним і трохи блаженним доглядачем. Він, правда, спершу зібрав весь посуд і поправив коцики, і вже аж потім вийшов надвір.

— Мистецтво слухати, — іронічно помітила Редька, виходячи в сліпуче білий день, — явно не наша з тобою сильна сторона.

— А шкода. — Дордже на мить примружився. — Якщо хочеш почути щось справді важливе, треба спершу дослухатись. Але, схоже, тебе більше розважають діалоги самої з собою.

Сторож відв’язав від пояса гроно велетенських ключів. Редька думала, такі бувають тільки у кіно, та й то в дитячому. Пошарудів старезним замком, масивні двері зі стогоном провалилися у внутрішню темряву храму.

Редька привидом ковзнула всередину. Очі геть не хотіли звикати після яскравого денного світла. Доглядач і Дордже заходились простиратиися перед вівтарем. Редька тихо рушила внутрішнім периметром, тримаючись попід стінами.

Вдихала запах старих фресок, вогких тканин, просотаного часом дерева, і раптом в одному з кутів відчула щось настільки дивне, що аж спинилася, оторопівши. Щось наче пройшло крізь неї, пронизало на кілька секунд, і враз відпустило. Тільки потилиця задубла, поволі розповзаючись гарячими мурашками за мить.

— Присутність… — єдина думка, що прийшла до Редьки.

Тут ззаду підійшов Дордже. Вона дивно глянула на нього, але нічого не сказала. Він пройшов уперед.

Постоявши в тому місці ще секунду, Редька, струсонувши кудлатою головою, рушила слідом за ним.

Центральною в храмі була старезна статуя самого Падмасамбхави, посаджена між сухих гілок майже такого ж древнього, як вона сама, дерева. Дордже казав, це дерево виросло вже після того, як побудували храм і поставили цю статую. Певно, хтось чи щось поміркувало, що Ґуру тут не на достатній висоті, от дерево собі й зажило незрозумілим чином, без сонця і вітру, піднявши Падму вище.

— Цікаво, як йому там ведеться, у країні Ракшасів. — Розглядаючи грізну статую з кумедними закрученими догори вусами, проговорила Редька. — Це я так, продовжуючи тему.

— Хто зна. Ґуру Рінпоче обіцяв повернутися у країну червоних людей, коли небом літатимуть залізні птахи. Птахи літають уже давно, але щось він не поспішає. Значить, непогано йому там ведеться.

— Ага. Або червоних людей тут малувато. Треба мені частіше на сонце виходити.

— Та нє. То вже бурякові люди будуть, а не червоні. Він побачить, що переборщили, і побіжить назад по своєму Вселенському Мосту. І все через тебе.

Редька похнюпилася.

Попрощавись із доглядачем, вони рушили вниз по стежині.

— Що ти така кисла? — аж тепер помітив її Дордже. — Візьми оно вмийся. Станеш васілісою-красою. Диви, і заміж віддамо отам-он у селі.

Тонкою цівкою з того ж пагорба, де стояла ґомпа, тік струмочок.

— Та пішов ти. На себе подивися.

— Як хоч. — Дордже набрав повні пригорщі води й випив її. — А водичка-то не проста…

— А яка, мінеральна?

— Напевно. — Дордже випростався й рушив уперед. — Джерело почало бити якраз тоді, коли виросло великим дерево. З-під його коріння. Люди ходять сюди лікуватися, рятуватись від бездітності й вугрів.

Редька розвернулась і побігла назад до струмочка. І тільки жадібно нахлебтавшись прохолодної води, побачила, які ніжні ясно-зелені рослинки жили по цих берегах. На тлі зимової пустелі з її нескінченними лютими вітрами вони виглядали майже фотошопно.

— Спускаймося вже. Може, роздобудемо в людей трохи сиру чи й курду, якщо пощастить.

Замурзані дітлахи бігали єдиною вуличкою зігрітого ще вранішнім сонцем села. Вітер з пилюкою, не зважаючи на раннє пообіддя, ще не почався. Співали півні й спали на теплій землі собаки, котрих у тутешніх краях звуконаслідувально, вочевидь, звали кукур.

— Дивно. Як то у нас пси кажуть «гав-гав», а тут «кур-кур-кур». Але і то, і то псам підходить. — Редька мружила очі за улюбленим заняттям: намагалася розгледіти льодові вершини проти сонця.

— Це вони від пилюки позахрипали. Ти обережніше, не доводи псів до гріха.

— Думаю, пси — тварюки по дефолту безгрішні. Вони ж того, не сабражають. То їх люди ідіотами злими роблять, собі на подобу. — Редька все життя мріяла про цуцика, і так ніколи його й не отримала. Нереалізоване бажання трансформувалося в пристрасне і невиправне собаколюбство.

Дордже повеселішав:

— Декого з них так занапастили хтивість і ревнощі десь у попердніх життях. А ти ще звабиш кого своєю пубертатною безпосередністю чи тими штучками, що ти їх у снікерси любиш запихати. Сила волі у пса сама знаєш яка. Буде валятись тут на сонці ще десять тисяч кальп.

— Я би теж так… гм. А як ти думаєш, — раптом несподівано сумно для самої себе спитала Редька, — скільки нам днів ще лишилося?

— Наперед більше. Хіба їх було мало, щоби хоч зараз сісти сяку-таку повість настругати? Ти краще порахуй скільки днів помістилося у ті жирні й теплі коробки з-під піци. Зможеш?

Редьці на мить здалося, що Дордже захвилювався. Але той дивився одинаково і на неї, і на псів, і на сині гори.

— Тут не міряють час днями і відстань кілометрами. Дні — це період між снами. Відстань до точки — це бажання чи потреба туди потрапити. Життя — це те, що залишилося в пам’яті від безкінечного миготіння сцен. Це схоже на те, як ти знищуєш непотрібні фотографії, коли частота їхнього перегляду падає і мало місця на диску.

Тепер вже Дордже дивився на лівий замащений капець Редьки.

«Вступила я в болото чи в гімно?» — ямбово подумалося їй.

53

Дордже розгорнув клаптик настоятелевої мапи.

— О, здається, ми таки дійшли. Десь вона тут — наша перша солена вода…

— Шо-шо? — не зрозуміла Редька.

— Солена вода для ґріґуґа. Нашого ваджра-ножичка. Громового себто.

— Шо-шо? — знову не зрозуміла Редька.

Дордже зітхнув.

— Ти якось зовсім не чуєш мене. Я давно підозрював.

Він витяг із внутрішньої кишені куртки вже знайомий ніж.

— А, дідівська вуходлушпалка! — зраділа Редька.

— Оця частина, — Дордже показав на ручку ножа, яку Редька про себе назвала була «шапка-мономаха», — це ваджра. «Алмаз, цар каміння». Абсолютною ваджрою була би Пустота, а так-то, в нашому випадку, це ритуальний жезл громовержців.

— Ух ти. — Редька нарешті почала прокидатися. — Точно. В гуцулів у Карпатах теж є громові ножі. Там спеціальна технологія їх виготовлення.

— Громові ножі?

— Ага. Ними грім заклинають. Дощ там і всякі корисні опади. Чи некорисні. Муток ціла купа — ритуали не слабіші від ваших. Типу там, ручка має бути витесана з дерева, в яке попала блискавка, а потім ще й мочити його в семи водах треба. На Водохреща там і ще колись, я вже не пам’ятаю. Це ми якось зі студіками-етнографами траву в них в общазі курили…

— От яка вона — недооцінена освітня роль куріння коноплі, — посміхнувся Дордже. — І ти права, гірські народи між собою подібні сильніше за інших. Сьогодні в нас навряд чи Водохреща, але можеш вважати, що хрестимося наперед.

— Буддисти хрестяться?.. — з недовірою спитала Редька.

Дордже засміявся.

— Ага! І попльовують через ліве плече, щоб не наврочили. І під холодець, здається, варять картопляне пюре.

— Із цвіклями… — простогнала Редька на спогад про відвідини тернопільських родичів у великодній час.

— Я просто пробую налаштувати тебе на… дещо нетрадиційні водні процедури.

— Ліпше б ти налаштував мене на водний бульбік, — зітхнула Редька.

— Не до кінця уявляю, що це таке, але якщо після нього ти б захотіла жерти з потрійною силою, варіант виключається.

— Ти ж сам про пюрешку завівся…

І тут же в себе під ногами Редька запримітила те, що вже раз було здалося її голодним очам муляжною копією доброї свиної корейки.

— Тут навіть каміння ба, яке гастрономічне?

Дордже підняв смугастий біло-червоний камінь.

— Чулен таки тебе не полишає, дивина… Може, врешті забереш з собою, та й поїси в голодну днину?

Редька пожбурила камінь подалі. Навколо розбіглась луна.

Дордже почав копирсатись посеред каміняччя і випорпав незабаром ще якийсь кругляк. Редьці він одразу здався півкулею сальцисону того ж, галицького індпошиву. З масними білими кавалками і прозорими прожилками. Дордже простяг його Редьці й зразу ж забрав до рюкзака:

— Ще попросиш у мене добавки. А дулю дам!

У Редьки починала серйозно котитись слина…

Простора кам’яниста долина, праворуч — якісь геть невиразні червоняві руїни, ліворуч річка, за нею скеля, що помножує її шум, так наче не тоненька цівочка тече три метри завширшки, а потужний холодний потік.

І таки справді холодний. Як би Редька не хвалилась тим, що для неї ліпше холод, аніж спека, ступати босоніж слизькими камінцями під водою, долаючи кілька десятків метрів углиб тьмяного гроту, перш ніж вийти знову на світ божий, давалось їй нелегко.

— А просто тут не можна солі наколупати десь? Наче ж он купка блищить, і он…

Редька високо над берегом розгледіла соляні пірамідки і вже збиралася, як зимовий олень, піти їх полизати.

— Нам точно в шахту, чи куди там, за нею лізти?

Дордже промовчав.

— Нє, ну скажи мені, дорогий, якого рожна ми з тобою лишили наші капці зі шкарпетками на сухому березі, а самі фігачимо по цій, м-м-м… не дуже теплій воді? — Редьчині ноги втратили вже будь-яку чутливість від крижаного потоку, і тільки коли вона ступала на камінь чи пісок, випхавши ногу з води, їй здавалося, що вона просто в сауні. Чи, як мінімум, по теплій шубі ступає.

— Ми їх, дорога, лишили, бо нікуди їх було взяти. Плюс до того мала вірогідність, що наші пахучі капці за цей час хтось поцупить. — Дордже спершу вимірював глибину потоку між скелями, куди на гостре каміння судилося ступати їх безневинним стопам. Відтак показував Редьці, на яку висоту слід закотити штани.

— Ясно. Ми — два нелетючі йоги. — Вирішила Редька. — Бо летючим йогам не доводилося би ступати на ці гострі тріщини — це ж від солі у грунті? — і на ці кляті камінці.

— А ти розслаб стопу. Як у дитинстві. Ти ж мусила бігати по асфальту?

— В дитинстві — ясен пень. Хто в дитинстві дбав про педікюр? Тоді й рот увесь синій був від шовковиці. А тепер сині будуть ноги… Коротше, дитинство в помірних широтах якось не передбачало крижаних гірських потоків і холодного гострого каміння з вогкою грязюкою.

— Ну добре вже, добре. — Дордже ступив обома ногами в потік. — Застрибуй.

— Куда? На тебе? Ти шо — здурів?

— Якщо штрикнеш мене своєю палкою, то точно здурів. — Редька перестала вимахувати своєю загостреною патикою для ходьби. І без зайвих зволікань застрибнула Дордже на ґорґоші.

— Важкувата як на свій зріст… — процідив крізь зуби Дордже і поніс її через глибокий, аж по коліна, потік.

«Ото як зараз удвох гепнемося, то точно гаплик прийде. Бо ж на мене упадемо…» — міркувала собі Редька і від страху завела:

— Чорноморець, матінко, чорномо-орець, вивів мене бо-осою ой на мо-о-орозець…

— Ти шо — здуріла? — напровсяк у свою чергу поцікавився Дордже.

— Нє. Просто так не страшно. І в’ючні тварини наче люблять пісню народну.

Замість вступати в полеміку щодо в’ючних тварин і скидати Редьку в воду, Дордже серйозно запитав:

— Це шо за пісня така?

— Нормальна собі пісня. Народна. Гуляй-Город співає в альбомі Положинського.

— Хто такий Положинський?

— Ой. Це надія і секс України. Так принаймні моя подруга Олена казала.

— А конкретніше?

— Співак такий. Поет. І громадський діяч.

— Я нічо не зрозумів, але вже. Злізай, до речі.

Редька, кряхтючи, злізла на землю. Рівновагу тримати вдавалося не легко. Щоразу, як п’ятка вдарялася об негладкий камінь, тіло заносило кудись, де іншій нозі було ще більш боляче, бо на її м’яку частину стопи припадало зо п’ять-шість гострих тріщин із задертими краями. Щоби не матюкатися, Редька знову завела пісню:

— Перебріла річку, не замочилася, я ж на твого сина не надивила-ася!

— А це вже що таке? — Дордже, очевидно, питав із ввічливості, вимірюючи патиком глибину наступного броду й зважуючи, скільки їм ще босоніж дряпатися до соляної шахти.

— А це вже ФАКТИЧНО САМІ. Про Марину пісня. Дуже сумна. Автентична. Не буду співати, бо розплачешся і нікуди не підеш.

— Ага. Це точно про мене. Залазь давай.

Отак собі Редька їхала на Дордже і хвацько вимахувала синім патиком для ходьби фірми petzel, із якої Дордже, трохи пошкрябавши швейцарським ножем, таки зробив petzl. З п’ятнадцятидоларової пари попихачок стодоларову. Непогано. Редька виспівувала інші шматки народних пісень, які пам’ятала, а Дордже все це мужньо терпів.

— Слухай, може, я тобі притчу розкажу по дорозі? Махаянська, в тєму, як ти кажеш.

— Яку ще притчу? — Редьку не влаштовувало те, що її душевний спів нагло переривають.

— Про двох монахів і жінку.

— Ну-ну.

Дордже підскочив, поправивши її у себе на ґорґошах.

— Одного разу йшли собі два монахи. Було це навесні. Все тануло, раптово розквітало, ріки повнились бурхливою водою. Прокидалось життя, одним словом.

— І де жінка? — нетерпляче пришпорила його Редька.

— Жінка, юна і вродлива, стояла на крутому березі ріки і плакала, боячись перейти швидку воду. Один із монахів, не довго думаючи, завдав її собі на плечі й переніс. Вернувся до товариша й пішов спокійно далі. На заході сонця товариш не витримав і дорікнув йому: мовляв, як ти посмів таке вчинити — притулити до свого тіла молоду жінку, понести її, торкаючись босих ніг і відчуваючи на шиї голі руки?! Тоді той, що допоміг при переправі, спокійно відповів: «От бачиш, я переніс її на той берег і там залишив. А ти ще й досі несеш її з собою».

Певний час Редька мовчала, зважуючи, як би тут проявити максимум в’їдливості: сказати «неси-неси» чи «вйо, Кокос, вйо!» Так і не надумала, мовчки ковзаючи поглядом по тріщинах у стінах вологого скелястого коридору. Вони наче дихали холодом, а все ж жили.

— Слухай. — Раптом Редька аж сіпнулася. — А тобі не здається, що ми зараз у глибокій пизді, от-от готові з’явитися на світ Божий?

— Мала би вже совість. І так із комфортом їдеш… — Дордже намагався вчергове рівно перейти бурхливий потік.

— Нє-нє. Я серйозно. Глянь на ці скелі.

Скелі, між яких їм треба було протискатися, раз по раз ступаючи з гострого каміння в крижану воду, і справді були дуже тісно розташовані одна до одної. Змикалися вони десь дуже високо вгорі, й світло проходило ген іздалеку, смутно викликаючи пренатальні асоціації.

— Ага. Тільки в пизді, як ти кажеш, мусило би бути тепло. Інакше це якесь народження від Снігурочки. Чи від мертвої корови в холодильнику.

Редька уявила собі своє гидке народження від мертвої корови. Їй раптом стало сумно. Дурнуваті асоціації дійшли аж до того, що вона ніколи не знала своєї мами. Хіба що з фотографії. Редька злізла зі спини Дордже просто посеред холодного потоку.

— Це не смішно.

— Та шо ти. Я несмішно пожартував. Розслабся. Я теж не пам’ятаю матері. — Дордже вкотре прочитав її думки.

— Пішли, — сказала Редька.

— Ні, зачекай. Отут, де трохи сонця ще є. Давай краще я сам по сіль. Так швидше буде. Окей?

— Окей. — Редька вилізла на жовтий плаский камінь і спробувала зігріти ступні долонями. Потік шумів у цій вузькій скелястій акустичній системі невимовно голосно. Дордже швидко зник за червонявим відрогом.

Невдовзі Редьці стало нудно. Вона підняла з землі білий камінець, схожий на половинку курячого яйця, й вирішила, що подарує його Дордже в обмін на що-небудь корисне. Лизнула камінець — солонуватий.

Дордже повернувся з пляшечкою від місцевого ред-булу, повною води.

— Тю. А де сіль? — поцікавилася Редька.

— Осьо сіль. Це ропа. — Дордже відкрив пляшечку, щоби Редька спробувала води. — Її ще випарити треба. А ти як думала? По крапельці. Так вона там і стікає стінами печери. Зато як випариш і зробиш свою сіль — ніщо не буде кращим. Загоїть тобі все на світі. Чи пюрешку посолить, на крайняк. Ну а в тому, що не осилить трансформувати твоя працелюбність, ми викупаємо ніж.

— Ага. Точно… — без ентузіазму погодилася Редька. — Пішли давай. Уже темніє. А нам ще дряпатися тими скелями і гамно-насипами. — Так Редька називала глиняні й піскові обвали.

Вода насправді піднялася надзвичайно високо — після сонячних днів льодовик, із якого живилася річка, танув, як спереляку — й колишні проходи зробилися недоступними. Доводилося проробляти карколомні скалолазні трюки на кількаметровій висоті, ризикуючи звалитися прямісінько в холодну воду, хребтом на каміння.

54

Дорога виглядала наперед пологою. Так, наче вони йшли дном велетенського висохлого озера чи й моря. Це відчуття, як уже розуміла Редька, виникатиме тут не раз. Певний час поблизу ні за що було оку зачепитися.

Рухома групка людей і тварин випливла з-за далеких скель, наче марево в передвечірніх променях.

Перед тим, чекаючи, поки Редька витре ноги й зашнурує черевики, понарікавши на свої бідні мозолі, Дордже вже дивився в мапу й прикидав, що до наступної ночівлі їм години зо дві з половиною. Це значило знову йти по темряві.

Редька поперемінно позіхала й трусилася.

— От би зараз у теплу ковдрочку до вогника… Ну чо то ти не вивчиш у своєму Ляйпцігу, як транспортуватися повітрям?

— Ну, бач, просунутий монах Намкхай Ньїмпо в нас лекцій не читав. Доведеться по ходу додумуватися, як забивати наш ґріґуґ у монолітну скелю, запалювати без сірників олійні лампи — якщо олія знайдеться, звичайно, лишати відбитки наших тіл і, відповідно, подорожувати, вчепившись за косі промені сонця.

— Ех, — зітхнула Редька, — думаю, передвечірні вони особливо приємні. Такі нежаркі, м’якенькі. Майже не лишилось он. Так що згадаймо формулу прискорення.

Вона відважно спробувала пришвидшити втомлені кроки.

— Спитаю-но я в караванщика, як швидше пройти до наступного села…

Дордже якийсь час говорив із чоловіком, що весело, вочевидь, у передчутті недалекого дому і теплої вечері з чаркою рисової горілки, посмикувався на своєму біло-рожевому кучерявому коні. Таких коней Редька іще в житті не бачила, так само, як не бачила і карликових кіз масті ротвейлера, що траплялися тут все частіше. Коники в цьому міні-каравані були ще й сиво-чорні, і просто чорні й волохаті, і взагалі якісь біло-небесні. З дзвінкими бляшками і тканими прикрасами на головах, на шиях — кольорові нитяні китички від злих духів.

— Каже, що шорт-кат є. Вгору і вправо від Відьминих Кишок.

— Шо? Яких таких Відьминих Кишок?! — Редька уже, здавалося б, нічому не дивувалася, але перепитувати деколи могла.

Дордже, очевидно, переклав її питання дядькові з рожевого коня.

Дядько показав рукою в далечінь, туди, де на тлі червоно-сизих гір виднілася якась неясна звідси побудова. Дордже вислухав його і розтлумачив для Редьки:

— Одного разу Падма Самбхава, наш незмінний компаньйон і маг, на прохання селян закатрупив одну вредну бабу-ягу, що жити тут нікому не давала. І кишки цієї відьми — довгі-предовгі — заклав он у ту мані-стіну. Ти її початок бачиш лиш. А кров, кажуть, текла не донизу, а догори, і на скелі попала. Оно червоні скелі видно. Нам туди.

— Ну, туди, так туди.

Редька покірно почвалала догори. Там, де ступав Падмасамбхава, дихалося легко, не зважаючи на втому й скупувату на кисень висоту.

55

— От вернусь колись на бідні села…

— Бідні села? — не второпав Дордже.

— Ну, до нас, на Большу Землю…

Дордже знову не второпав.

— Та в Україну вернусь! — махнула на нього Редька. — І відкрию там кафе. Буду варити цампу-кашу і тар-карі, а на десерт — згущенка з банки і гречані книдлі.

— Популярне кафе в тебе буде… — посміхнувся Дордже.

— Ага, — засапана Редька спинилась, щоб віддихатися. — І якщо хтось спитає, із чого то я таке вигадала, покажу справку, що з котушок з’їхала на тлі цих гімалайських тейк-евеїв.

— Бідненька. Я ніколи не думав, що хтось так може страждати через відсутність різноманіття в їжі. Все налагодиться. Обіцяю тобі празький торт, коли дійдемо.

— Фу. Не люблю.

— Тоді епл-пая получиш, коли до потоптаних англійцями місць доберемось.

— Ага, в наступній інкарнації… собакою породи коркі. Ой, почекай. — Редька знов зупинилася. — Щось я й без рюкзака, і без куртки, а піт так пре, як комуністи на парад.

— Урочисто?..

— Поперед батька в пекло! Щось ніяк, правда, не добіжать до цвинтаря.

— О, то вони у вас вправляються у міцності духа? Комуністи-маги, інтересно…

— Шо-шо?!

— Ну, ти ж кажеш, на цвинтар поспішають?

— Ох… — у безнадії зітхнула Редька.

— Так кладовище ж — ну, гаразд, принаймні в цих землях — прекрасний тренувальний майдан. Туди зносять трупи на гниття чи поїдання диким звірям. Духи і привиди там залюбки тусуються…

— Ти про привид комунізму?

— І про нього в тому ж числі. Так от ті практики духу, що хочуть експресом досягти просвітлення, навмисне селяться на кладовищах. Купа дармового матеріалу для експериментів.

— Фе. Це ж смердіти має як… — Редьці пригадався запах із того найпершого села на їх шляху. — Тим сильніший практик, певно, якщо його таке не переймає.

— Ну, Ґуру Рінпоче теж колись починав із таких дрібничок, як поїдання їжі, принесеної з мертвими, і носіння їх одягу. Це коли його вигнали з королівства прийомного батька.

— А чо його вигнали?

— Бо танцював занадто добре.

— В сенсі?

— Про сенси тільки йому самому відомо. Танцював він тоді на даху палацу, вбраний у костяний костюм, а знизу стояв роззява — син одного з міністрів. Камінь із даху зісковзнув і прибив синочка насмерть. За іншою канонічною версією, то була кхатванга — тризуб, що знищує три отрути — вислизнула з Падминої руки і вп’ялася просто мажору в голову.

— Какая дасада.

— То за законом Падму — він сам тоді геть юним був — мусили б убити, але так як він не зовсім був людина, бо родився не з утроби, а з лотоса, цар-батюшка домовився з міністрами про напівміру — вигнати царевича з держави. І, хоч причиною смерті міністрового сина були його власні кармічні пройоби з попередніх життів, Падма, поважаючи закон, пішов таки у Холодний Гай — кладовище, куди разом із трупами носили варений рис.

Дордже й сам зупинився, щоби перевести подих.

— І шо?

— І шо. Жив собі. Як йогин Таємної Мантри. Правда, потім почався лютий голод, і рис впридачу до трупів кінчився, і вже їх навіть у тканинку не обгортали. Так що довелося йому, щоб не ходити голяка, здирати і носити шкіру з трупів, а їсти їхню плоть.

— Ням-нямка! — Редька, на відміну від більшості пристойних дівчаток, у таких випадках і не думала кривитися.

— Зате, — знизав плечима Дордже, — так він підкорив собі усіх дакіні Холодного Гаю і спокійно займався далі йогівською практикою.

— Нє, — причмокнула Редька, оглядаючи безкраї простори й навмисне підставляючи вуха вітрові. — Не буду я кафе відкривати. І навіть студію для йогів зі специфічною дієтою не засную.

— О? То чого?

— Бо мене зачморить податкова, я піду протестувати, поб’ю на майдані плитку, і мені впиляють п’ятнадцять років за порчу держмайна…

— Податки — річ весела.

— Ага, особливо в Україні…

— Ну, чого тільки в Україні все? От Далай Лама, приміром, не знаючи, звідки взяти грошей на чергове озброєння армії, ввів був податок на вуха.

— На вуха?.. — Редьку чогось пройняло на швидку згадку про базарну відьму і кульок свинячих тельбухів.

— Ага. На вуха. Щоб платили всі, хто їх носять. — Дордже нічого не помітив. — Правда, було це в двадцять шостому році.

Редька вже не слухала. Вона нарешті побачила причину їх підйому на гору: вбудований просто в скелю невеликий монастир. На масивних червоних дверях висів важкий замок. Все віддавало пусткою, а надто дзвіночки, сплутані з конячим волоссям і павутиною, повислі на голих кущах барбарису.

— Добрий день, — зітхнула Редька. — І шо? Де обіцяний йогурт, що його тут квасять?

Відщипнула кілька зернят барбарису.

— Зате тут вода хороша. — Дордже спокійнісінько зачерпнув пригоршню холодної води з джерела коло дверей. — І місце непогане взагалі.

Він глянув кудись вгору.

Редька й собі задерла голову до неба. Над ними кілька секунд покружляв великий сірий орел із білими грудьми і головою. Відтак він круто розвернувся і полетів у напрямку того, що звідси здавалося Редьці урвищем.

— Пішли? — спитав Дордже.

— Що — вже назад? — скривилась Редька.

— Та чого назад? Он, джіпіес нам полетів. Ходім за ним хоч трохи.

— Ходімо, — знизала плечима Редька, — раптом пощастить, і він нас годуватиме, як Заратустру?

Дордже посміхнувся.

— Це якщо ми зможемо так розчепіритися, щоб ходити виключно по вершинах….

Вони повільно пройшли вибіленою сонцем і вітрами стежкою, не намагаючись уникнути чіпкого барбарису. На тлі недалекого льодовика червоні переморожені ягідки й самі виглядали наче крихітні подряпини.

Минувши руїни чийогось дому, Редька з Дордже таки вийшли на край землі, за яким орел ковзнув у безодню. До Редьки раптом дійшло, що це вони отак от вперше, не женучи кудись із язиком через плече, просто собі видерлись на пагорб.

— Помедитувати чи просто повтикати.

— Що? — перепитав Дордже.

Але вже наступної секунди, варто було Редьці відвернутися в пошуках, чого би пожувати (без варіантів — барбарис), як він уже сидів над урвищем в лотосі, спокійно склавши руки на колінах, так, наче й сидів тут уже років сто, а то й тисячу, чи взагалі відтоді, як тут з’явився цей льодовик із правого боку і безкінечний повітряний простір із лівого.

Редька злегка отетеріла, втім, простоявши так кілька секунд і не наважившись нічого запитати, сама сіла трохи позаду Дордже. Спершу склала пальці так, як бачила на картинках, а потім вже так, як вони зручно вляглися.

Здавалося, навіть вітер затих, і то само сонце чи далекі помахи крил зниклого орла ледь чутно ворушили волосся хлопцю на голові. Редька не знала, скільки вони там пробули. Й тільки коли прокричав над головами орел (був це той самий чи інший?), вона помітила, що відблиски сонця по льоду перекочували на добрячу відстань. І тут же Дордже знищив тишу:

— Отам от, бачиш, прямо, трохи правіше за шпичак… Ні-ні, не туди дивися. Ну от, просто під відрогом, на дядька з вусами схожим, бачиш?

— Ну, шо там? — мружилася в трохи каламутну далечінь Редька.

— Отам печера Міларепи.

— Кого?..

— Міларепи. Відлюдника й потужного йога. Автора тисяч пісень.

— Поет-відлюдник… — зітхнула Редька з таким виглядом, наче все життя мріяла саме про цю професію, а батьки примусили вступати на бухгалтера. — А пам’ятаєш хоч якийсь його вірш?

— Хоч якийсь? Гм. Не знаю. Його страшенно люблять у Тибеті. Але навряд чи тобі пересічний тибетець так от запросто відірветься від крутіння бикові хвоста і процитує поета.

— Ну ти ж не пересічний… — нила Редька, лиш тепер видивившись трохи нижче ще щось, подібне на низькорослий монастир. Повністю захопившись його розглядинами проти сонця, вона вже й забула, про що нила, коли до неї донісся незвичний, захриплий якийсь голос Дордже. (Правда, потім вона збагнула, що незвичність радше йшла від специфічної його англійської…)

Maintain the state of undistractedness,

and distractions will fly away.

Dwell alone, and you shall find the Friend.

Take the lowest place,

and you shall reach the highest.

Hasten slowly, and you shall soon arrive.

Renounce all worldly goals, and you shall

reach the highest Goal.

If you follow this unfrequented path,

you will find the shortest way.

— А нам ніяк не дійти до його печери? — послухавши вслід за віршем ще трохи вітру, спитала тихо Редька.

— Ну чого? Якось колись дійдемо… — посміхнувся Дордже.

— Але не тепер? — розчарувалась вона.

— Ну, хіба що ти експресом отримаєш зараз дар скороходіння і понесеш мене на руках.

— То з вершини на вершину тобі ступи, то десь капці-скороходи роздобудь. Капризна ти дамочка. — Редька продовжувала свої звичні жарти більше на автоматі. В голові їй було незвично легко, та й в усьому тілі теж, навіть холод від близького заходу сонця ще не відчувався.

— Та чого капці? Можна й босоніж. Як порядні йоги. Тиснуть собі на правильні внутрішні точки енергії й переміщаються на величезні відстані за коротенький час.

— У, кльово їм.

— Ну, якщо сумлінно займешся і в тебе буде шанс досягти такого. А то й заразом навчишся літати небом, ставати невидимою, мати надлюдський слух, ясно бачити, міняти зовнішність чи бути вічно молодою. Хоча…

— Що «хоча»? — насторожилася Редька, ледь трохи підібравши замріяно розвішані вуха.

— Істині досягнення сіддхі — і вони даються найважче — це, як не дивно, зречення, співстраждання, тверда віра й осягнення безпомилкового погляду. Хіба не так в есенціях всіх цивілізованих релігій?..

— Певно, що так. — Редька враз поникла.

— Ти чого?

— Та так, нічого.

— Вниз не хочеться? Чи їсти припекло?

— Отож-бо! — мало не вигукнула Редька. — Я таке малозадачне чмо, що тільки це про мене ти і припускаєш — керованість голодом і фізичною втомою. І найстрашніше те, що ти правий…

— Ти про що? — не розумів Дордже.

— Бо здавалося б, тільки-но до мене щось дійде, проясниться, відчується, і я вже наче вилізла на рівень вище, як раз — і знову якась дрібна халепа вертає мене в той стан, у якому я все життя прокалаталася. Галіма комп’ютерна гра.

— Ну, якщо це тебе надихне, ти не одна така. Стандарти становлення — ось як твоя комп’ютерна гра називається. І чим ти далі зайшов, тим тобі важче. Оно берем великих ґуру. Того ж Міларепу.

— Мгм… — Редька скисла кінцево.

— Знаєш, скільки разів учитель валив йому хатки? Змушував бідолаху будувати новий і новий дім, коли той попросився до нього в учні, і який би дім не був великий і красивий, Марпа крутив носом і наказував його знести. І Міларепа починав усе спочатку.

Редька витерла в себе під носом.

— На парах із психології вас точно мали вчити, що люди не суцільні душевно. На європейських вчених же упор у вас був?

(Редька навіть не могла пригадати, як виглядала відповідна викладачка — видно, її програма так мало змінювалася з часів минулої слави КПСС, що зрештою цілком злилася з уселенською сірістю).

— В кожному з нас живе цілий звіринець парціальних особистостей. Там і дикун, що навіть просту роботу не здатен зробити, поки вождь не скаже натхненної проповіді й ритуально не заріжуть невинну скотину…

— А її за шо?

— За то, що символізує примітивну ліниву душу. І десь у дальній кімнаті засів інтелігент-екологічно-свідома людина. Якщо неблагородний дикун забере свій дрючок від дверей, нормальний пацан із книжечкою зможе вийти. Так що багаторазове повторення творчої праці — як було в Міларепи — крім культурних частин зачепить і приручить ще й бидло всередині нас. Екскременти мудреця мають бути розумніші за пересічного гомініда.

(Редька задумалась над словами «екскременти» й «гомініди» — на тих же парах із психології єдиний хлопчик у їхній групі точно вигукував би ці слова уголос, щоб інтелектуально посмішити дівчат — майбутню еліту нації, як їм повторювали за часів абітурієнтства).

— А Марпа знав, що учень у нього не простий, — провадив Дордже. — І що хоч поет в бурхливій юності й завалив — у прямому сенсі завалив — сорок своїх родичів дахом отчого дому, який у нього, сиротини, рідний дядько відібрав, а потім ще й врожаї чаклунством нищив у пошуках народної любові, а все ж додув, що це не вихід, і треба вчитися чомусь путящому.

— Йозі-медитації?

— Точно. Коли всі профілактичні знущання з боку Марпи було пройдено, Міларепа засів у дванадцятирічну медитацію. Відтак пішов вчити людей.

— Ех, — зітхнула Редька, — то ж і зараз є купа крутезних чуваків. Медитують собі, практикують, лекції дають, книжки пишуть, щось роблять варте зі своїм життям. А я що?..

— Принаймні ти задаєш собі правильне питання. Це вже щось. Бо скільки з тих людей, що роблять «крутезні» речі, роблять їх по-справжньому?

Редька вже колись про це задумувалася.

— Ну і найтупіше — це вважати, що ти суцільне ком іль фо, весь страшенно важливий, гарний, вчений, занятий праведними справами і все таке. А насправді ти жирна комаха, що копирсається у власному гівні.

— Гуманіст ти, — посміхнулась Редька.

— Ні, то я так, одного Налджорпа цитую, те ще було божественне хамидло. При тому, отримавши в’їдливе контр-запитання про те, чи сам він не в какашках копирсається, старий зрадів, як мала дитина. Сказав, що він у них із задоволенням качається, як сир у маслі чи як будь-яка порядна свиноматка. І головне — цього не заперечувати. Бо, якщо правильно до гівнюка підійти, з нього можна хоч зірки робити. І це вже буде істиним творінням — зірки з собачого гівна.

Редька все ще мовчала, обдумуючи почуте. Вони поволі спускалися з гори.

— Та й Марпа ж, до речі, сон на схожий мотивчик про майбутнього учня бачив: із потворного шматка закам’янілої багнюки йому слід було виточити діамант.

Редька раптом стала, як вкопана. Поєднання форм, кольорів і світла зненацька видалось їй ідеальним. Якби можна було забити свій кілок золотошукача в цю точку часопростору, вона б гамселила його хоч голим кулаком.

— Не дивно, що Міларепа просидів тут у медитації дванадцять років.

Посмішка Дордже їй у відповідь натякала, що відлюдник затримався тут не лише через велич пейзажів. Редька, зважуючи, чи всідатися на землю, завела:

— Ну давай, давай, будь ласочка, хоч на трохи тут залишимося. Диви, яка тиша, яка могутня гора, я ще ніколи не бачила, аби сонце так виблискувало на льодовику, як зараз… — зненацька вона відкрила в собі поклади майже поетичних руд. Всі засоби годяться, коли не хочеш відпустити те, до чого звик і що, здається, тільки тепер починаєш по-спражньому для себе відкривати.

— Та ти таке бачиш щодня, скільки ми тут. Ходімо. Ти ж знаєш, скільки в нас часу. — Дордже був спокійним і невблаганним, як годинник на міській вежі колоніальних часів.

Редька й сама не знала, чого їй вже аж це прийшло в голову. Страшно, видно, було думати, що одної миті цей годинник для неї застигне в тумані на далекому пагорбі. Досі вона намагалась не думати про те, що дійти з Дордже до кінцевої мети означитиме втратити його для себе. І, ймовірно, назавжди.

Редька, намагаючись побороти застряглу на язику дурнувату фразу «я чи королівство чи півцарства за коняку», скинула наплічник на землю й сама простяглася, де стояла. «Все, — подумала, — нікуди не піду, травою стану, хай мене кози з’їдять».

Дордже, височіючи супроти неба, дивився на неї з ніжністю.

— Ну що ти вже придумала, богиня гір. Все одно нам треба йти.

— А он диви, вгорі, далеко там, як вітер сніг із вершин здуває. Наче туман, але іскриться. Фотографія би вийшла, як розмита, — не чула його Редька, вже лежачи головою на наплічнику й показуючи на всю цю красу носаком черевика.

— А он диви, внизу, вже пилюка здіймається, і вже полудень майже, зараз вітер почнеться. А нам над рікою дертися по карнизу вузькому. Ти ж сама бачила, як ці місця на карті покалякали — для особливо уважних і обережних.

— Ой, ну та нічо страшного. Перечекаємо той вітер.

— Він ставатиме все сильніший. Ми не перечекаємо до ранку. Вставай.

Редька й не рухнулася. Дордже несподівано сів біля неї. Трохи помовчавши, він тихо заговорив:

— Коли увага твоя відхиляється назовні, озбройся настановами про те, як обернути все, що сприймаєш, у шлях.

Редька глянула на нього запитально.

— Так Падмасампхава співав у прощальній пісні до тибетців, — пояснив Дордже. — «Якщо прагнете позбутися прив’язаності, слідуйте за мною!» І стосується це прив’язаності до родичів, коханих, батьківщини чи просто прекрасних місць і образів — байдуже. Ісус, до речі, казав щось цілком ідентичне. Ну, а відлипнути від будь-чого — це завжди зусилля.

Кряхтячи й нарікаючи, Редька таки звелася на рівні ноги. Дордже допоміг їй висадити наплічника на спину, по-батьківськи поправив усі лямки.

— Па-па, прекрасна безіменна гора.

— Вона не безіменна. Її звати Кіла. Таке собі божество медитації, і родич нашого ґріґуґа. Ти б хоч деколи в мапу заглядала, фрау гід-лер.

— Кіла… — повторила, зітхнувши, Редька. І тут же забула це ім’я.

56

— Коли джіпіес перестає працювати в таких місцях, це видається настільки очікуваним, що аж страшно… — сам до себе промовив Дордже.

Редька на це його «страшно» стрепенулася.

— Ш-шо? Ти серйозно? А карта?

— А на карті це якраз один із бленк спотів. Тут могла би бути ваша реклама. Так же на порожніх щитках пишуть?

— Та так… і що ми робимо?

— Те, що й дотепер. Ідемо.

— Гм. Тобто в нас є точка А — печера медитацій Падми, куди ще сяк-так протоптана стежка, і точка В — село, в яке звідси ніхто ніколи не ходив, бо нашо то їм треба. Так же ти казав? І не ясно, яким милим ці дві точки сполучаються… То ми, типу, трохи в пастці?

— У пастці, доцю моя, є тільки одна точка, вона ж і фінальна. Нуль-вектор, і капець. І з пастки вже точно нікуди не підеш. А у нас з тобою, глянь-он скільки перспектив! — Дордже картинно розкинув руки й озирався навколо. — Гуляй, де хочеш!

Тісні скелясті розщелини з велетенськими валунами на верхівках, що через один мали виразні людські риси, заступили пустельне плато. Редька з Дордже йшли вузькою стежкою, ледь-ледь зачепленою до стіни каньйону.

Гігантські голови пильно дивилися їм услід, ледь тримаючись на своїх тоненьких шиях.

— У пізній час забобонні пастушки намагаються якомога швидше минути цю місцевіть.

— Я розумію їх… — Редька несвідомо пришвидшила крок.

— Саме у таких от скелях і любили селитися святі. По-перше, люди не дістають, по-друге, є де вправлятися в духовних подвигах. Ну а селянам багато не треба: «Он там живе лама, він відганяє від нас і нашої худоби злих духів. Вам із собою дати від них амулетик, до речі?»

Небо у контрасті з теракотою скель видавалося неймовірно синім. Величезний птах, можливо, знову гриф із його невимовним розмахом біло-сірих крил, кружляв у цьому небі, видивляючись, чи не здох, бува, який перевантажений мул чи кінь на гірській дорозі.

— Як дивно, що існує така тиша, — сказала Редька, зупиняючись. — Якщо заткнуться наші ноги — в сенсі, якщо ми зупинимося й перестанемо ними гупати, — не буде чути геть нічого. Хіба що шурхіт крил отого півника небесного. А так то вуха закладе.

Дордже перестав гупати і хрипло зашепотів:

— Падма про кінець світу казав, що всіх анахоретів позганяють вниз жити в долинах. Про залізних птахів і коней на колесах, як бачиш, він не помилився.

Низку старих і майже геть вицвілих молільних прапорців було напнуто через всю ущелину так, наче вона тримала цю велетенську кам’яну книгу в такому положенні — аби не відкрилася до часу.

Печера, де медитував колись Ґуру Рінпоче, темніла дуже високо, на одній із майже вертикальних стін цієї вузької розщелини, з крижаною річкою на дні. До печери вели бозна-коли і ким висічені кам’яні східці.

— А є в неї ім’я?

— У кого?

— Та в печери ж! — Редька вкотре пошкодувала, що не робила дорогою жодних записів, хоч і було де — виклянчений у Дордже «молескін» так і лежав незайманим у рюкзаку. А тепер вже якось пізнувато було, чи що…

— А. Маєш на увазі, чи це не та сама Перлова Кришталева Печера?

— Га?.. — тепер уже Редька витріщилася на нього, як баран на своє відображення в блискучому бампері новенького пікапа. Коли він задавав такі «навадящі вапроси», їй до кінця не ясно було — справді Дордже припускає, що їй може бути звідкись щось про це відомо (ба звідки?!) чи просто цілковито має її за дурну й говорить із нею так, як потерпілий кораблетрощу говорив би з розфарбованим під людину м’ячем: щоби з глузду не з’їхати.

— Я сам не знаю, — зітхнув він. — Та, де він практикував і відпустив у людські вуха настанови, що потім увійшли до «Вчень дакіні» має бути в горах Пама…

Редька вирішила, що вже ліпше не питати, де ті гори Пама. Деколи, коли хочеш здаватися розумним, ліпше загадково промовчати. Редька знала не одного київського «інтелектуала», що заробив собі це реноме у вищеописаний спосіб. Але зазвичай сама вона, звісно ж, роззявлялася, бо ліпше здатися дурним один раз, але взнати те, чого не знав, ніж дурним усе життя й лишатися.

— Шкода, що за цією тепер ніхто не наглядає… — дивлячись угору на печеру, й лаштуючи їх поклажу внизу під камінням, зітхнув Дордже. — Раніше, казали мені в селі, тут жив один старий тибетець, поїв рідкісних подорожніх чаєм. Два роки тому він помер, і більше нікому тут порядкувати. І, відповідно, показати, в який бік іти, щоби вибратись з ущелини.

— Може, я би залишилася? — ляпнула Редька, й відразу ж подумала, а що вона тут буде їсти.

— Може. Як тільки я куплю вертоліт, щоби скидати тобі їжу і видовищ.

— Та видовищ мені має вистачити. Оно які ворони літають, — кивнула Редька в бік антропоморфної кручі. — Чи там, диви, раз у два дні й коні пройдуть із рисом і цукром на спинах. Я вже мовчу про диких кіз, що будуть пастися під моїм порогом, як агнці Божі…

Дордже сміявся, полощучи в річці пляшку від коли.

— А місцеві жителі, — далі собі фантазувала Редька, — серед котрих стану і я невдовзі, й так спокійно собі виживають без Інтернету і книжок. Сидять кружечком гарно коло грубки, дивляться зацікавлено, як рис із часником їм смажиться.

— Ну, ти над цим подумаєш. Час у нас іще є. — Дордже простягнув їй палку для ходьби, мовляв, так легше буде дертися, куди він показує.

— У нас? — Редька взяла патик, хоча й не розуміла, до чого він їй.

— Ну, в тебе, щоби мріяти про подібні речі, а в мене, щоби давати тобі контраргументи. За такою простою європейською мозкойобкою і час убити не проблема.

Редьчин благородний патос став тьмяніти.

— А взагалі-то, — змінив раптом тон Дордже, — ти б обережніше з мріями. А заразом і з інтенціями. Не перетвори їх ненароком у клятву.

— Га? — не зрозуміла Редька.

— Та знову ж, цитуючи Падму, свої самаї завжди варто зберігати за основу. Якщо їх порушиш, у цьому житті втратиш сприятливі обставини, а в наступних… — Дордже зробив страшні очі, — попадеш у пекельні світи.

— А. Ясно. Дуже страшно. — Редька не приховувала розчарування. — Куди ти, до речі, мене тягнеш? Оно сходи ж є.

— То до головної печери, якщо тобі таке формулювання до вподоби. А ми ще у водяну зайдемо. Води солоної набрати.

— Та вже ж набрали ніби?

— То частково. Чим більше соляних слідів наплаче в нашу пляшку від коли, тим ліпше.

— Соляних слідів? — Редька вже лізла. Але ще питала.

— Ага. Всюди, де пройшов Падма, ці сліди полишалися. Обережно, не бехнись головою, як ти любиш.

Вони майже навпочіпки залізли до крихітної печерки. Коли очі звикли до півтемряви, Редька розгледіла внизу, під стіною, маленьку круглу лунку, наповнену водою.

— Друга солена вода?

— Угу. Варто її вичерпати звідси, як повільно, але гарантовано набереться назад. — Дордже вже зачерпував дерев’яною саморобною ложечкою. — Місцевих найбільше дивує, як то вона ніколи не переливається через край.

— Це ж свята вода? — впевнилася напровсяк Редька, перш ніж ковтнути її й помастити собі вухо-горло-ніс і ясні очі.

— Кажуть, коли Падмасамбпхава йшов у ці краї з Тибету, в подолі свого червоного сен він ніс трохи тамтешньої солі. — Дордже набрав води в одну пляшечку й підставив іншу, від пепсі. — Спершу він вибрав шлях через Захід, але зустрів чоловіка, що сам себе, на питання Падми хто він, назвав ло кана.

— Що це таке?

— Дуже погане слово.

— Гірше за матюк?

— Страшніше самокритичністю. — Дордже посміхався, і світло з тінню провадили цікаву гру на його обличчі. — Це щось типу «чорний, чорноротий чоловік». Темний чувак, коротше. Одним словом, Падмасамбпхава вирішив передивитися свої дорожні плани й піти не туди, звідки придибав цей ло кана. І пішов собі на схід, змінивши шлях. Отакочки, як ми з тобою зараз ідемо, йому назустріч ніби.

Вони вийшли назовні, Дордже запакував пляшки з водою в кишені наплічника. Редька задерла голову доверху, метикуючи, як довго їм лізти цими східцями, де й півноги її не вміститься на сходинку.

— Ой мати рідна василева… — закряхтіла вона. — І довбав же їх хтось?

— Насправді можеш не поспішати, — Дордже вже вкотре пролистав тач-скрін навігатора, — бо, як я казав, не зовсім ясно, куди нам поспішати далі.

Він зітхнув і сховав комп’ютер до кишені.

— Ти ж казав, що ми йдемо? — Редьчина нога застигла над сходинкою в повітрі.

— Йдемо поки йдеться, — знизав плечима Дордже, — до печери он дійшли. Я думав, раптом сигнал із супутника намалюється. Було б хоч щось.

— І нічого?

— Ну як нічого? Сподіваюсь, хоч відчуття сорому в тебе є. Це ж ти на паперовій карті залила це місце ромом у Катманду, а потім підпалила і кричала, що то факел вічної мудрості.

— Ш-шо?.. — Редька готова була вмліти. — І ми сюди дійшли, а тепер ти про це кажеш?!

— Заспокойся, — засміявся Дордже, — я надурив тебе про факел. А ти не ведись на все, що тобі кажуть люди в горах. Та й звикнути вже треба було до цих забраклих фрагментів. До цього ж нас щось вело?

— Вело… А шо, як краник закрутили і не поведе? — Редька починала панікувати.

— Тоді будемо насолоджуватися печерою медитацій Ґуру Рінпоче, — незворушно відказав Дордже. — Ходімо догори.

— Чупшю ранчі… — сказав напівпошепки Дордже. Принаймні Редьці здалося, що він таке сказав. Перепитувати не стала. І, хоч печера й займала всі її думки дотепер, страх від незнання дороги сочився, як крем через дешеву тортівницю. Їм же конче треба встигнути наче? Дивно, як то Дордже це анітрішечки не переймає. «Ой спасітє-памагітє…»

Насправді їх було дві. Великі просторі печери в химерних червоних скелях над швидкою водою. При вході в першу горішню печеру Редька стала, як вкопана: якби вона не знала всієї пустельності й холоду цього краю, живі квіти й метелики — вони літали навіть у півтемряві головної печери! — нітрохи б її не здивували.

Перша печера була як балкон — сонце, щонайменш до полудня, добре освітлювало й прогрівало її. Маленькі пташки цвірінькали й порпалися в сухій траві, що встеляла її дно.

— Може, заночуємо тут? — ласо оцінюючи тепло й силу цього місця, запропонувала Редька.

— Наші тривожні сни можуть порушити тутешній спокій. Зараз не час для самадхи. Ти повинна дещо подивитись у печері. Тільки дивися по-особливому…

В більшій, головній печері Падми Самбпхави розвівалися проти сонця кольорові молільні прапорці й білі шалики, наївної роботи вівтар був за трон великим дерев’яним розмальованим скульптурам. Всюди сліди воскових свічок і попіл від курінь. Долівка нерівна, каскадами, наче видираєшся на гребінь гігантської чорної хвилі, а потім знову з нього спускаєшся. Редька взагалі-то терпіти не могла печери. «В мене клаустрофобія» — стверджувала вона. Але тут якось все було інакше. Через гру світла з прапорцями чи іще через щось, сказати вона не могла, аж поки в одному з кутів — лівому задньому, якщо дивитися на вхід — явно не відчула ту ж присутність, що й у ґомпі Ґар два дні тому.

— Цікаво, що це… — промовила Редька лиш початок фрази. Не сміючи пояснити про цю саму присутність, щоби він вчергове не висміяв її схильний до штампованого містицизму розум. Однак Дордже відповів зовсім серйозно:

— У цій печері є дещо більше, ніж бачать твої очі. А твої очі бачать більше, ніж очі інших. Може, якщо ми тут опинилися, тут з’явилось ще щось окрім нас?

Відтак він показав їй на стінах печери природні утворення в формах Будд, Авалокитешвар та божеств, імен котрих Редька не стала питати. Та й хто може знати напевно про зображення сутності, яким опікувалися горотворні процеси. І чи варто взагалі питати імена істот невідомої природи. Ану вони такі ж грізні, як і тутешні гори?

— Бач отой величезний виріст посеред печери? Де картинку хтось вчепив? — Дордже посвітив кишеньковим ліхтариком нагору.

— Ну.

— Вже он уперся в стелю. А двадцять років тому туди б іще півтебе влізло. Росте — нівроку.

— А звідки ти знаєш, що було двадцять років тому? — недовірливо спитала Редька, так і не зрозумівши про кого оте «росте нівроку».

— Коли падає крапля на отой шпичак, мені тім’я чесатись починає. — Дордже сказав це так так само незворушно, як завжди, коли кпинив із неї підводними сенсами. Редька приречено зітхнула:

— Підйобуєш у святому місці. Ех, шякал.

Дордже зав’язав по різних місцях кілька шаликів, що дали їм на дорогу й за молитву горяни з попереднього місця ночівлі. Він щось тихо наспівував, торкався лобом деяких наскельних зображень, Редька, як покірний баранець, повторювала все за ним.

— О! А тут що за рани на печері? — Раптом оторопіла вона.

Чорні стіни в кількох місцях біліли, ніби на тілі коня чи собаки взялася виразка.

В цей момент кінцево почив у Бозі останній налобний ліхтарик. Редьці, не зважаючи на те що дещиця світла проникала крізь щілини-вікна, стало моторошно. Вона стояла, боячись поворухнутися. Аж тут Дордже, секунду пошарудівши кишенею куртки, освітив напівморок чимось невеликим, але яскравим, як око інквізиції. (Чогось саме так подумалося Редьці).

— Точно, що рани, — сумно відказав Дордже. — Раніше тут такі ж природні барельєфи були. А жевжикуваті місцеві жителі — хоча я точно не знаю, хто це був, раптом і зальотне щось із жилкою підприємця — молотками їх відбили і попродали роззявленим туристам де-небудь.

— Як пише Горчєв, людєй нада унічтажать. — Редьці вже було не страшно навіть з огляду на її святотатства. — А чим ти світиш, до речі?

— Та чо унічтожать? Може, й задорого десь продали добрим людям, і черговий олігарх виставить це диво спершу у своїй приватній колекції, а потім і в музеї десь у змінній експозиції, щоби газети написали, який він філантроп — допустив до іскуства простолюд всього по пять євро з особи. А свічу я зубом дарованого коня. Пам’ятаєш ті дві наші запальнички, що тьотя в першому готелі підігнала? Голубу й рожеву? Так отож. Не весь Китай поганий. Моя голуба при мені.

— А моя рожева відправилася в кращий світ… Гм. Посвіти, я похухаю на батарейки. Раптом воскреснуть.

Відтак, коли вони обійшли печеру колом, Дордже дістав із наплічника згорточок із прямокутними листами мантр і десь годину їх уголос читав. Розібрати з усього тексту Редька змогла лиш його ім’я. Тому, запаливши палички й покришивши свій горіховий батончик на вівтар для поживи маленьким пташкам, вона тихо вийшла й сіла собі у печері-балконі, мружитися на сонце, дивитися на птахів і намагатися спинити внутрішній діалог, що, зрештою, ніколи їй не вдавалося.

Шарфи, що давно колись були білими, — пам’ятка про каяття гордовитого Трісон Деуцена — тріпотіли тут під вітром, дощем і сонцем, стаючи геть чорними. Так, наче душі довколишніх ворон чіплялися, коли наставав їх час, аби залишитися на скелястих стінах ще хоч трохи. Хоча, мабуть, ще за життя ворони вірили, що душі в них біліші за сніг на вершинах.

— А буддисти ж вірять у переселення душ? — озвучила Редька, як пізніше сама ж з’ясувала, найпоширеніше питання профанів.

— У переселення вірять, у душі — ні.

Трохи помучившись, Редька таки надихнула у свої батарейки останню краплю земного життя.

— А бачиш! — гордо сказала вона, світячи Дордже просто в очі. — Хухала-хухала й вихухала. Знаєш цей анекдот…

І не встигла договорити, бо в це момент її ліхтарик в останній своїй ремісії знайшов для неї на стіні щось, чого вона ніяк не чекала — кольорову фреску! Та ще й яку — з улюбленим сюжетом.

— О, диви! — писнула вона. — Знову божественні трахомундії!

Дордже не відразу повернувся до неї.

— До того ж, — провадила Редька, — в хороших богів не видно при цьому хуїв, а в поганих видно.

Раптом Дордже наче виріс у неї за спиною, Редька аж здригнулася. Він мовчки розглядав химерні фігури, сплетені у вічному танці коїтусу. Не знати чого, Редька заходилася їх рахувати.

— Сім подвійних, — пробурмотіла вона. — Гм, — слова, здавалося би, столітньої давності спливли у пам’яті, як написані. — Сім, а не шість. Сім, а не вісім. Розділи і вивчи їх. Постав кожну на місце і поверни пана в обитель його…

— Що-що? — препитав Дордже, не відриваючи прискіпливого погляду від фресок.

— Та так, нічо. Слова одної божевільної на базарі в нас…

— А-а. Знана базарна мудрість.

— Ага. — зітхнула Редька. — Тільки щось згадала я її, як під гіпнозом, слово в слово. Дивна фігня.

— І справді дивна. До чого тут сім?

— Пес його знає. Сім кого чи чого?

— Та, вочевидь, дх’яні-буддів. Тих, що трахаються, як ти зауважила. З цього боку їх вісім, як положено. Вісім подвійних. А з того боку, бач? Там є шестеро. Зі звірячими головами і вже не трахаються. Йогині, мабуть. А сім-сімом твоїм тут і не пахне.

Редька, витрусивши з ліхтарика всі залишки його батарейної душі, взялася ще прискіпливіше досліджувати стіни. Розмиті облущені фарби впливали більше на фантазію, ніж на очі.

— Пфу! Та трахаються твої йогині, — зневажливо кинула вона, порозглядавши стіну, — як дурні! Що це за сюжет взагалі?

— Ну-у, або це не йогині, або вони не трахаються, а в тебе просто діонісійська запущеність.

— Нема в мене ніякої запученості, — ображено обернулась знову до стіни Редька.

Бракувало жіночої фігури з правого боку.

— Дивний слід лишився…

Редька мало петрала що в археології, що в мистецтвознавстві, що в спелеології, якщо тут бодай щось мало до неї стосунок. Дивно було, як то природно могла зникнути зі стіни частина фрески при тому, що все інше лишилось майже недоторканим. Та й вандалам не було сенсу її обдирати — навряд чи хтось би став тягти сюди достатньо складне обладнання для того, щоби зняти й потягти на продаж неушкодженою таку тонку роботу.

Редьку наче прикувало до цього привида старої фрески. Вона все вдивлялася в порожнє тло, аж поки не побачила, що зовсім воно не порожнє. Якщо вимкнути ліхтарика, знову призвичаїти очі до напівтемряви й розслабити зір, доволі чітко можна було роздивитися обриси гір і стежку через ущелину. Рвучко обернувшись до видовбаного в печері віконечка, Редька побачила ідентичні обриси і те, що раніше вони вважали за простий розлом чи тріщину в скелі — стежку.

— Здається, я знаю, куди нам, — тремтячим голосом промовила Редька.

— Правда? — чогось не здивувався Дордже. — Тоді веди мене, сліпого перебендю.

Вже ступивши на те, що колись давно було стежкою, Редька, обертаючись, все дивилася на печеру Падмисамбпхави. Серце її дивним чином повнилось щемливою тугою.

— Ще одне місце, з якого не хочеться йти, — зітхнула Редька. — Парадоксально, бо саме цього ми й добивалися.

— Що ти там про парадоксально? — не дочув Дордже.

— Та так. Нічого.

Cонце повільно сходило наніц, так, ніби хтось скручував яскравість і прибирав контраст на екрані радянського кольорового телевізора. Небо над могутніми льодовиками далеких вершин повільно рожевіло, і так само рожевіли льодовики. Деколи здавалося, що на них хтось вогонь розпалив, на самісінькому шпилі.

Редька з Дордже йшли зовсім мовчки — треба було встигнути кудись дійти до повної темряви.

Збоку стежки, поміж великого каміння, махало головою щось подібне одночасно на козу й великого індика. Редька відсахнулася. І аж за мить, коли страхіття змахнули велетенськими крилами і ліниво напівзлетіли-напівзбігли глибше в долину, збагнула, що то грифи, завбільшки з півлюдини, живилися трупом вже напіз’їденого коня.

Показалася перша зірка. Дордже бадьоро йшов попереду, наспівуючи якусь мантру. Редька дивувалася, як він вмудряється не задихатися, співаючи й лізучи під кутом ледь не 80 градусів одночасно.

— Ом а хум важра ґуру пеме седи хун… — вимовляв він ритмічним речетатитовом.

Редька пробувала йти з ним в ногу, але це не завжди їй вдавалося. Проте вона намагалася не відставати й триматися в «зоні дії» мантри. Було не так страшно звалитися вниз, послизнувшись на стежці над проваллям. Очі швидко звикали до темряви.

Сполохалася в колюках ледь вище них якась істота. Фуркнула і розчинилася в темряві, котру тепер можна було розбирати чайними ложечками. «Ще один гриф-грифон», — вирішила Редька, але точно впевнена у цьому не була.

Нарешті вони дісталися до перевалу. На диво легко було дихати, як для такої висоти. Ходьба вночі мала свої переваги: тепло (бо вітер ущух) і тихо. І ще присутність містичного відчуття, що ти тут, під зорями в горах, один і зовсім не один водночас. Бо в будь-яку мить будь-який кущ талангу міг перетворитися на щось рогате-волохате, і зовсім це буде не так весело, як у комп’ютерній стрілялці твого молодшого братика.

Нарешті внизу почулись дзвіночки коней і замигтіли чиїсь ліхтарі, а то й вікна.

«Земля!» — ледь не заволала Редька.

— Т-там село чи мене гуманно глючить?

— А я знаю? — Дордже перервав свою мантру. І тут же заспокоїв Редьку: — Та село, село. Тут вже характерна топографія. Ти би в карту хоч деколи дивилась заради інтересу. Якщо їй вірити, то до найближчих момо ще два дні пиляти. А це, напевно, якесь місто-привид, їх тут багато в цих краях. Ну і після точки В не зовсім ясно, як дійти до точки С, але то вже завтрашня проблема. Поки що не парся.

Заспокоєння стало ненадовго.

— Ой сукабля!!! — таки заволала Редька.

— Шо вже є?

— Ти це чув?

— Що чув?

Редька вхопила Дордже за рукав і змусила спинитися.

Звук із-під землі, котрий щойно до півсмерті налякав Редьку, не поспішав повторюватися.

— Ти шо — темряви забоялася раптом? — щиро здивувався Дордже. — Вже ж он майже прийшли. Півгодини якихось.

І тут знову з дірки з-під землі щось заплямкало, зачвакало і засмоктало. Дордже аж зупинився.

— Що… це? — Редьчині ноги затремтіли. Вона вже приготувалася до страшної смерті у підземній м’ясорубці.

— Та я знаю? — Знизав плечима Дордже. — Трубу з водою прорвало, певно.

— Хух, — видихнула Редька. — Хоча, — тут же бравурно випросталася вона, — міг би й придумати щось про злих підземних духів-людожерів. Для гостроти картинки.

— Гав! — сказав Дордже, штрикнувши її попід ребра.

Редька заверещала.

— Тобі мало духів? — засміявся Дордже. — Тоді чекай, далі буде.

— Щось вже мені не особливо страшно, — спробувала набрехати Редька, втім, почавши самій собі вірити: — З нами ж два літри Падминої води. Зо двадцять людожерів можна нейтралізувати, думаю. По сто грам на ракшасика.

— Ну, Падма ж сам у юні цвинтарні деньки був той іще ракшаса.

— Та ну?! Не тільки трупами перебивався?

— Ага. Вирішив було, що прогнило щось у датському князівстві — краю Ґаушо — бо їхній дурнуватий цар таку політику партії веде, що людям одна там дорога — в нижні світи.

(Редька мимоволі глянула в провалля під ногами).

— Того варто поїсти нечестивих чоловіків і запліднити усіх жінок, аби наперед там вже люди якісні велися.

— Нда. Несло пацанів по молодості. Гуляла душа. І в Августина подібні історії, і в Міларепи, якщо тобі вірити, з його дорогою родиною. А виросли — і нічо, остепенилися… Важливо що — те, що в результаті усвідомлюєш?

— Десь так. А Падма в образі Демона з’їдав тих неправедників для їхнього ж добра — щоб їхнє тіло в його тілі пожило істинним усвідомленням світу.

— Ну або просто його всі задрали, гиги. І у святих бувають свої моменти. Деколи з’їсти здається найпростішим виходом.

— Особливо, Редько, тобі. — Дордже вщипнув її за бік.

— А що я? Я худа, як дрин! І не заводжусь більше про їду. Он, бач, про вічне…

— Ну, як мінімум, про довгограючі проекти: слушний час, на який Ґуру Рінпоче сховав свої терма — поняття розтяжне.

— А все ж таки цікаво, коли він буде. Той самий слушний час, яким ти вже мене дістати встиг.

— Та він бував уже. Й не раз іще повториться.

— Як так?

— Отак. За стовідсоткову точність не відповідаю, але, поміж іншого, Падма казав відкривати терми широкому загалу, коли люди почнуть лихословити, носити потворний чорний одяг, руйнувати храми й центри вченості, палити житла відлюдників, вбивці зможуть відкуплятися за гроші, вчителі Дхарми стануть воєначальниками…

— Ой, всьо-всьо! — замахала руками Редька. — Досить. Я зрозуміла. Таке підійшло б і під комуністичну революцію 18-го в нас, і під події в Тибеті 59-го, і сьогодні купа цього всього добра в Україні, та й навіть готи твої в Ляйпцігу зі своїм чорним одягом вміщаються.

— Ну чо’, — всміхнуся Дордже, — деякі дівчатка чорний одяг носять дуже навіть правильного крою.

— Ага. Особливо, коли глибина декольте обернено пропорційна довжині спідничок? — Редька спитала це так, наче Дордже був підстаркуватим педофілом.

— Я взагалі-то інше мав на увазі, але тепер точно задумаюсь про згаданий тобою секс-шопний фешн.

— Давно ти в Україні був, — зітхнула Редька.

Підступність цих гір полягала в тому, що, наприклад, стоїш на горі й бачиш, що до села тобі явно не більше трьохсот метрів. І село на тій же висоті, що й ти. Але варто пройти ще пару кроків і піднятися на горбик, як тут же стає видно (а вночі більше чути, ніж видно), як у ці триста метрів вмудрилися запхатися аж два глибочезних, метрів по 400, каньони з холодною рікою внизу. Так що спершу круто вниз, а потім пекельно вверх. І бажано не послизатися на кам’яному містку, якщо він раптом мокрий. Редька, сама височіючи, як чортен на горі, вже кривила пику від передчуття дикого болю в колінах на спуску.

— Півгодини, півгодини… — скривилась вона. — А сам ти на карту дивився? Чи розломи в земній корі там не зазначені?

Дордже мовчки намацав у кишені й простягнув їй шматочок каменю, подібного у світлі зір на кварц.

— На ось. Тримай у роті. Помагає. Правда, більше на підйомах, від висоти, але в нас іще є напровсяк.

— Я шо — дурна? Жувати каменюку! — витріщилася на нього Редька.

— Це не каменюка. Це чурпі, — засміявся Дордже.

— А. Значить, висушена пилюка? — Редька намагалась покусати камінець. — Чи це та галька, що ти казав, місцеві від висоти смокчуть?

— Типу того. Тільки той, хто написав про це, а я в нього прочитав, до кінця не розібрався, що таке чурпі. Або йому дійсно підсунули гальку. І сміялися усім селом.

Редька повільно стала спускатися вниз. І чурпі-каменюка зі смаком місцевого пилу й засохлого столовського сирника справді дивним чином помагала спершу йти вниз, а потім — особливо — догори. В роті було повно слини, і не таким важким здавався кожен наступний крок, коли язику й зубам у роті було чим зайнятися.

Хтось в обітованому селі, помітивши їх кволий ліхтарик, помахав туди-сюди факелом.

— Скажи дякую, що хтось застряг на хуторі останніх із могікан…

— Скажу, — погодилася Редька.

…Коли крихітна кімнатка з велетенською дірою в стелі, де їм запропонували переночувати, вкінець вихолола, Редьці набридло лежати на тапчані й півсонно думати, покажуться в тій дірці зорі чи ні. Встала, одягла на себе все, що було, й почалапала на кухню, традиційно єдиного обігрітого місця у цих краях.

В закіптюженій, проте акуратній кухні аж семеро жінок ліпили момо. Троє місцевих і четверо подорожніх — з’ясував Дордже. Спускаються тети в долину, бо стає надто холодно, й по господарці робити вже нічого. Понесуть продавати плетені шерстяні светри, чи працювати десь на кухні, а то й узагалі до Індії подадуться, там із роботою буває легше.

Тут якраз недавно були закололи яка, і лишалося ще трохи свіжого м’яса. Його господар зараз і рубав на скривавленому ковбані — на фарш для дивних гостей (Редька заявила, що вмре від гемоглобінового дефіциту, якщо ще день не їстиме тваринних білків), решту м’яса повісили сушитися під стелею — піде на продаж чи на геть холодну зиму.

Маленька бабуся трохи блаженного вигляду, вочевидь, сестра господаря чи господині, не зводила з Редьки очей. Все в ній видавалося бабусі геть кумедним. А сама бабуся назавжди наче застигла маленькою дівчинкою з двома косами і в яскравішому, ніж в інших, вбранні. Де могла, поначіпляла на себе стрічок, саморобних квіточок та інших прикрас. Бабуся хутко поралась по господарству, повсякчас щось наспівуючи й примовляючи.

Зауваживши, якими голодними очима Редька дивиться на сирі будматеріали для момо, бабуся, видно, вирішила, що то у Редьки проривається солідарність трудящих. А що Дордже вже давно підключився до ліпки тістових виробів, бабуся вказала на дошку з розкачаними кружечками й Редьці.

Редька взяла кружечок тіста, півложечки м’яса, зліпила з цього один момо, що виглядав поки що, як нормальний український вареник. Так їх і ці жінки ліпили, не заморочуючись із красивою кругло-плетеною формою, як частіше буває з традиційними тибетськими момо в кафе. Відтак Редька заліпила кінці свого вареника докупи, на манір російського пельменя.

Бабуся-дівчинка секунду дивилась на це заніміло, а потім аж підскочила з пронизливим пташиним криком. За нею все жіноцтво вибухнуло неймовірним реготом. Такої смішної й безглуздої форми вони ще не бачили. Редька не знала, тішитися їй чи встидатися, і напровсяк сказала:

— Отакі момо ліплять наші вороги. Правда ж, ідіоти?

А потім сумно уявила собі, як прийде сюди коли-небудь москаль, уздрить таке, і закричить на все село: «Гдє толька наш пєльмєнь нє пабивал! Ми пакарілі мір!» І буде це нікого іншого, як її, Редьчина, провина.

Тієї ночі Редьці наснився кумедний, аж до химерного сон. Вони з Дордже були в якомусь геть вікторіанському палаці, при чому були мало знайомими. Але — так чи інакше — стара королева-мати, вона ж бабця Принца, дала обіцянку одружити його з Редькою. Або в покер цю обіцянку програла. Скоріш за все останнє, бо королева страшенно погрузла в картярських боргах. І от, сидячи в колі зі своєю донькою, онукою, онуком і Редькою, зібралась вона помирати. Здійнявся страшний переполох — вмирає королева, що винна всім придворним гроші! Навколо забігали й заметушилися. І тільки Редька, розуміючи всю непевність свого становища при дворі, хутко підскочила до Дордже й підставила правильний палець на руці: «Кажи швидко, ти зі мною одружуєшся?!» Хапати його треба було, поки не збагнув, що тут і до чого. Принц розсіяно промовив: «Ага, так-так» і вдягнув їй на палець тонку обручку з камінцями. Редька не встигла нею гордо намилуватися, бо прокинулася від гаратання в двері.

— Хело! Хело! — кричав хтось із родини господаря.

Редька збагнула, що то вже шоста ранку (шоста ранку! вона вдома в такій порі ще додивлялась друге скачане кіно перед сном!) і їм пора рушати, як вони й збиралися звечора.

57

Вода у пляшці, що її Редька, всупереч порадам Дордже, несла в руках, несподівано швидко скінчилася. У цій безкровній вітряній пустелі все наче волало про бодай би крапельку вологи, щоб ожити. Принаймні явно волання вчувалося Редьці в тому, що вигравав тепер вітер у її відкритій спорожнілій пластиковій пляшці.

— Невже серед цього каміння не буде води? — нила Редька.

— А хто тебе просив всю нашу воду видукати, як верблюд у запаси? Хоча дивно, що ти саме про воду з каміння питаєш.

— Це чого?

— Та знову ж про ніж у скелю встромлений історія зринає. Тільки цього разу не монаха Ніїнгпо, а самого Падми з його Єше. Жіночки в селі між собою про якусь тут скелю по дорозі говорили, що з неї вода тече. Просто собі нізвідки наче. То колись у цих краях ночувало, за їх легендою, подружжя наших будд, і в жінки стались місячні. То вона так само йому й нила, як ти мені, що нема й води протічної довкола, щоб особисту гігієну на рівні тримати.

— Ага. Гігієна — враг туріста… — бовкнула Редька.

— …видно, таке її не переконало. То Падма зітхнув, встав звідти, де майстрячив щось, щоб руки зайняти, і всадив тесак у скелю. І пішла вода.

— Угу. Повезло. То ми найдем її?

— Найдем, якщо буде у кого спитати…

Ті, в кого можна було би спитати, полишили цю місцевість геть недавно — на вигляд десь зо пару сотень років тому. Ті ж, хто чудом залишилися, видно, так само як і жінки-пілігрими, що їх зустріли Редька з Дордже в попередньому селі на кухні з момо, спустилися вже в тепліші місця на зимівлю, лишивши замки на своїх воротах. Навіть скотарів-героїв не видно було. Поодинока худоба наче жила тут сама по собі.

Будинки, як і палаци, в цих місцях будували з піску і каміння. Складали одна на одну необпечені сірі цеглини. Дивним чином монастирі й гомпи виглядали стійкішими — по п’ятсот-сімсот років вистоювали, з деякими майже повністю вцілілими фресками і барельєфами. Тут і там на вершинах пагорбів по руїнах жовтих замків гуляв вітер. Було дивно уявляти собі колишню велич, дивлячись на крихітні селянські хатки й волохатих низеньких корівок, що часто від безнадії знайти бодай травинку, їли власне гімно.

Пустельна земля порізана глибокими каньйонами, вертикальні колони, здавалося, висічені людьми — занадто хитромудрою була робота ерозії й вітру. Багатоповерхові печери і багатовікові фрески з описом життя Будди — до перших треба долізти, про інші треба знати.

Вітер тим часом шаленів. Він то силкувався скинути необережних у провалля, то просто наступав холодною стіною, щоби не могли підійматися вгору. Редька, звісно, розуміла, що вітру нема жодного діла конкретно до її персони, а все ж забобонний страх її не покидав.

— Дивні якісь відчуття в цій землі. І людей наче нема, а назагал — ніби хтось услід тобі дивиться.

Дордже посміхнувся.

— Та нічого дивного насправді. Ти просто добре все відчуваєш. Тибет — земля язичницька. Коли Шак’ямуні навертав народи, в цих землях вітру і снігів тоді на волі дикі звірі бігали. Втім, відходячи в свою паранірвану, пророцтво про Тибет лишив. І лиш пізніше, коли Авалокитешвара, чиї мультилиця ти так любиш розглядати на статуях, зглянувся над цією земелькою, діло пішло. Послав сюди мавпу-бодхісатву, еманацію свого розуму.

— Мавпу-бодхісатву… — похитала головою Редька, згадавши, як браво крадуть мавпи в туристів їжу і як влучно кидаються сміттям у тих, хто цю їжу посмів їм не дати.

— А прекрасна Тара в той же час послала в Тибет свою еманацію як гірської демониці. От вони тут зустрілися і стали жити-поживати, цілий народ помалу зачинати…

— Тут справді дико-дико…

— Тибетці доста спокійно, ба навіть благоговійно ставляться до своєї дикості. Так що те, що їх падма дикунами називав, порівняно з освіченими індусами, нікого тут, в краю снігів, не ображало.

— Ну бач, скарби дикунам полишав, розумники і так би викрутилися. Оно яка машина «Тата» у них є!

— Не думаю, що в потенційного тертона хтось питав би особливо про його етнічну приналежність. Зато про рокову — так.

— В сенсі?

— Ґуру Рінпоче дуже чітко дав вказівку по календарю: якщо заховане знайдуть люди, народжені або в чотири «сильні роки»: бика, вівці, собаки й дракона, — або в «роки повелителів»: птаха чи мавпи, — вони здобудуть кармічну здібність і уникнуть смерті.

— Кльовий бонус… А інші?

— А ті, хто родився в інші шість років, просто не зможуть ці скарби відкрити. Чи, якщо з якогось дива це їм вдасться, бідолахи зовсім скоро повмирають.

Різкий холодний вітер змусив Редьку затруситися, як серійну вбивцю на електричному стільці.

— Сука, йобаний рюкзак, — цокотіла зубами вона, намагаючись не завити сіроманцем, — там же всі мої термошмотки були. Я би ліпше вагон на собі тягла, ніж отак мерзнути. От ляжу тут і здохну. Сам іди.

Дордже і так уже віддав їй свої рукавиці й шапку, щосили затягнувши свій благенький капюшон. Холодний вітер пробирав його не гірше, ніж Редьку, з носа в обох безперестанку текло, а варто було витерти соплі, як під носом набрякало від тертя й обвітрення. Редька спробувала помастити там гігієнічною помадою. Наче трохи помогло. Але вітер однаково до болю подразнював ніс усередині. Холодне повітря було як кислота, що її насильно вливають, аби труїла аж до легенів.

Дордже зупинився біля невисокого, складеного подорожніми з окремих камінців чортену з подертим вітрами шарф’яним прапором по центрі. Скинув наплічника й діставши з нього доста важку каменюку-сальцісон, підібрану поблизу соляної шахти, закинув її поближче до вершечка купи.

— Со-со-со… — прошепотів він.

— А це шо вже? — втомлено поцікавилась Редька, намагаючись сховатись за чортеном від дикого вітру.

— Ну, це так, щоби гора ставала вищою. І щоб духів відігнати у безлюдних містах. Неправильних відігнати, а правильних пригнати.

Й, зауваживши Редьчин апатичний вираз обличчя, Дордже поплескав її по плечі:

— Чи просто для краси.

Редьці уже давно було не до краси і навіть не до гір. Все, що вона бачила, — це каміння й пісок на стежці в себе під ногами. Яке там небо, які там хмари, які там льодовики на вершинах з усіма їх духами вкупі. Піднімеш голову — задує в шию і за пазуху. Іди собі, як носоріг, рогом уперед, носом униз, дивлячись не далі наступного кроку. Найдивніше те, що справді дуже хочеться лягти й заснути. Не зважаючи на атональні завивання вітру під вухатою шапкою, забувши про те, що кожен крок — це втикання гострого кінця палиці в землю, ніби зібралася прошити кам’яну пустелю своїм проходом.

«Мене не було — гори були, мене не буде — гори будуть, ом мані падме хум» — повторювала вона саморобну мантру.

Під вечір вітер трохи влігся.

— Що ти робиш? — спитала Редька, коли Дордже, затримуючи її одною рукою, іншою тобто палкою для ходьби, яку він у тій руці тримав, накреслив щось на стежці.

— О, тепер іди. Але не швидко.

Щодвадцять метрів він зупиняв її і повторював ті самі графічні вправи. Не кажучи, для чого.

— Та шо ж це таке? — розізлилася Редька. — Чи ти здурів?!

— Ні. Не здурів. Це місцевість така… специфічна. Забобонні паломники до святих місць сказали би тобі, що тут і демонічні кущі понад урвищами ростуть. Хвать тебе за ногу — і оревуар. Але ж ти, така розумна, знаєш, що всі демони — тільки в нас самих.

— Мгм… — Редька напровсяк трималася подалі від будь-якої порослі, не помічаючи, що Дордже ледь помітно посміхається, а втім не полишає своїх піщаних креслень.

— А звідки ти знаєш, де це тут починається?

— А там же табличка була. «Туристи. Христом-богом молимо: малюйте костилями на піску хто шо може. Бо буде ата-та».

Дордже підійшов до великої каменюки й скинув наплічника:

— Давай тут посидимо трохи.

— Так вечір уже ж скоро?

— Нічо. Ми майже прийшли.

— Куди прийшли? — не розуміла Редька.

— Туди, де переночуємо.

Редька мовчала. Була надто втомленою, аби про щось запитувати. А все-таки через десять хвилин знову почала насідати на Дордже:

— Ми вже ось скільки йдемо не по стежці. Ти шо — нюхом виводиш нас?

— За відсутності карти можна й нюхом. І як би ти собі це уявляла — туди, куди ми йдемо, вимощена дорога гербовим камінням?

— Та ні. Ясно, що треба никатися десь у горби і стежки камінням засипати. Але ж… із супутника, наприклад, все добре видно?

— А ти думаєш, на кожному супутнику позасідали вражі шпіони? Ой, дійсно! Як же я про це не подумав?! — Дордже починали дратувати безкінечні питання Редьки. Або Редьці здавалося, що починали дратувати.

— Розслабся, — сказав Дордже. — Ти ж сама знаєш: інколи просту інформацію отримати складніше, ніж стати прекрасним принцом із волохатої жаби.

Редька не почула про жабу і принца, туманно провадячи своє:

— Та да уж. Дорого би я віддала за те, щоби взнати, хто все-таки слав мені ці листи. І чого саме мені. Ну нічо. Найду падлюку і сраку порву. Від вуха до вуха.

58

— Нам скоро знов переходити через річку. — Дордже роздивлявся мапу, вимкнувши до того давненько вже безпорадний джіпіес.

Знайовши між скелями тріщину з залишками бозна-ким і коли збудованого куреня, вони вирішили перепочити й підкріпитися задубілими гречаними хлібцями.

— Ага… — Редьці в голові був лише хлібець, що безпосередньо зараз гостював у неї в роті.

— Чи то пак, через Ріку… — сам до себе посміхнувся Дордже.

Редька з переможним писком вийняла в себе з кишені шматок вже геть скам’янілого сиру — завалився колись крізь діру за підкладку.

— Я думаю, шо в мене куртка така важка! На, хоч? Кусай!

І тут же спробувала вкусити сама. Не вийшло.

— От дідько лисий канапатий. Давай ножа.

Перш ніж Дордже встиг до неї повернутися, Редька вихопила його ваджра-ніж і штрикнула недипломатичний сир.

— Вправляння в дусі Падми? — посміхнувся Дордже. — Ну-ну. Головне — не виколи собі ненароком око. Хоча… Чим менше бачиш, тим менше речей розрізняєш. І оце би ти собі до рота пхала, якби не знала, що то сир і який він на вигляд?

А що Редька не звернула на його застороги жодної уваги й продовжувала длубати сир, один по одному відправляючи відколоті шматки собі до рота, Дордже й собі взявся до їжі.

— Нє-нє-нє! — з набитим ротом запротестувала вона. — Розкажи мені… казку!

І тут же нахабно вмостилась головою йому на колінах, затиснувши в жмені стільки шматочків сиру, скільки вміщалося.

— Казку… — Дордже підняв ножа і витер його гостряк собі об край шарфа.

— Мгм!

— Одного разу, на шляху в Тибет, Падма вже вкотре зустрівся з не вельми дружньою силою. Це вже, можна сказати, ввійшло у звичку і встигло порядно йому набриднути. І, хоч розправа з усіма ворожими буддизму в цих краях духами і божествами відбувалась за одною схемою — вони підступним способом намагаються його вбити, він лякає їх страшним голосом чи просто поглядом, вони в шоці віддають йому осереддя свого життя і клянуться в вічній вірності — кожна наступна потороча однаково щось із себе показує.

Дордже самим кінчиком ваджри підняв із Редьчиного ока прядку й відкинув набік.

— Мутсамей, приміром, богиня війни, отако хотіла його роздушити між двома горами, якими вона стала, просто як нас зараз.

Редька не підняла голови, щоб оцінити реальну небезпеку.

— Але він її добре шваркнув своєю петерицею, і вона сторчголов полетіла йому підкорятися.

Кінчик ножа в руках Дордже розкрив незащебнутий комір Редьчиної куртки. Коли він торкнувся голої шиї, Редька злегка здригнулася.

— І стала його охоронцем із того всього. — Дордже зітхнув і підніс ножа собі перед очі. — А він дав їй секретне ім’я Величної Льодової Пані Невидимого Бірюзового Туману.

— То невидимого чи бірюзового? — тепер вже й Редька слідкувала за ножем.

Дордже, щось коротко прошепотівши, провів, ледь торкаючись, по Редьчиному лиці трикутник, відтак відтягнув донизу, скільки зміг, комір її термо-кофти разом із футболкою.

Редьці в голові давно вже зріло голосне «Ти шо це виробляєш, припух?!», але наче щось заціпило: і рота не могла відкрити.

— А то ще потім інша, Намен Кармо, почала патики в колеса ставити. Та ще й не прості, а з блискавки. А Падмакара, видно, не даремно такі вусики хитрі носив — мав при собі кишенькове дзеркальце. Відбив ту блискавку, і вся її сила вскочилась до розміру семи горошинок. Тоді вона злякалася… — (Дордже дихнув гарячою парою на лезо ножа й підчепив Редьчин одяг вже знизу, підбираючись лезом до пупа) — …і стекла вся в Озеро Розкоші.

Редька затамувала подих.

— Але Падма тут же запустив у нього жестом скорпіона, і озеро зайнялось вогнем, так що в бідної Намен Кармо почала відходити плоть від кісток.

Дордже вже почав відтягувати вниз ремінь її штанів, коли раптом прибрав ножа й повернув його до Редьчиного обличчя:

— Тоді вона спробувала втекти, але Ґуру кинув за нею свою ваджру і виколов праве око.

(Редька напровсяк заплющила обидва).

— А далі все за сценарієм: покаялась, принесла клятву, отримала ім’я Безтілесної Одноокої Ваджра-Панни з Білого Льодовика.

Розплющиви нарешті очі, Редька з’ясувала, що ніж кудись прибрано, а сам Дордже потягується, наче і не було нічого.

Поволі до неї стала повертатися мова.

— Ти… шо, зарядочку робити надумав?

— Нє-а. — Дордже звівся на рівні ноги й не дивився, як Редька, не наважуючись прокоментувати те, що хотілось прокоментувати, поправляє на собі одяг. — А здалося б. Сакральна йога довгого життя. Падма он її робив щодня. І що? Здоровим був як… як Падма. В королівстві мали б усі її практикувати.

Щоразу, коли Редьці якимось боком нагадували про спорт, фітнес чи дієту, її пересмикувало. Надто сильно відганяло тираном-вчителем фізкультури в школі й комсомолкою-активісткою Сонею. Посміхатись хіба змушували спогади про худющу викладачку аеробіки в університеті, коли вона, ганяючи розтовстілих від переляку й раптового збідніння раціону першокурсниць, командувала: «Так, дєвачькі, паднялі таз, напряглі ягадічную мишцу… єслі нашлі єйо пад жирам, канєшна».

Щодо йоги Редька й взагалі не знала, що думати. З одного боку, вона записувала її у сферу інтересів ледь трохи божевільних тіток-нью-ейджерок, з іншого, вочевидь, таки відчувала провину за своє миршаве занедбане тільце. Тож від будь-яких коментарів наразі втрималася й мовчки допомогла Дордже спакувати викладені бебехи.

— Ідемо? Нам скільки ще годин до ночівлі? — це питання часто тривожило її наряду з питанням «коли нам уже їсти». І, хоч Дордже вже не раз казав їй, що він не екскурсовод і не водій рейсового автобуса, вона невтомно діставала його тим самим. Він уже навіть зітхати перестав і просто казав те, що сам вважав за потрібне:

— Ще трохи, й ми дійдемо до долини Чорної Ріки. Її ще називають Мертвим Серцем Азії.

— Тю. Я думала, мертве серце Азії — то Москва.

— Ну чого Москва? В Москві Азія тільки починає буяти. Таджики, узбеки…

— Ех, пловчика би зара…

— Не знаю, чи цікавлять тебе якісь підручниківські дані більше за твою політкоректість, але це — найглибший каньйон у світі. І вічний протяг.

— Ага. Це я вже помітила… — Редька щільніше затягла гумки свого не вельми правильного капюшона. — Нам ще довго до перевалу драпаляти? Чи на гору? Чи куда там?

— То ти визначся, куди тобі більше треба. В асортименті дві гори по вісім тисяч метрів і аж сорок чотири по шість. Ти на всі по черзі?

Редька роззирнулася навколо. Розщелина, де вони щойно ховалися, вже майже злилася з теракотовою поверхнею скель. З кожним новим кроком пейзаж, здавалося, мінявся аж до невпізнаваності.

— Та блін. Давай уже в наступному житті, мабуть.

— Та ти ж казала, в 2012-му кінець світу, то яке наступне життя? Всьо. Переродишся інопланетним шматком латексної труби.

— Я хоч труби. А ти — носовою хустинкою. Та гора, з якої місто буде видно, вона яка, зависока?

— То не гора, то просто хребет. Десь під чотири тисячі.

Таких «просто хребтів» останнім часом довкола побільшало. Вже не іскрився неприступний лід, а тільки сніг спокійно й затишно лежав, як тепла шапка оленяра чи київської тітоньки (остання ні за які гроші не зняла б свою шапку ні під час обіду в ресторані, ні на прийомі в стоматолога: Редьці завжди було цікаво, чого це робиться: того, що хутро для пострадянських громадян є статус-символом чи того, що під статус-символом ховається спітніле і засмоктане волосся), здаючись значно ближчим, ніж був насправді.

— Ого… А скільки днів ще йти?

— Оцього я не знаю. Від погоди залежить, думаю. Та й взагалі, що ти пристала. Я тут ногами зроду не ходив. Хіба у снах.

Редька копнула ногою чорний круглий камінець. Він покотився у висохлий колючий кущик, лишаючи по собі хвіст бурої пилюки, як маленька комета.

— Ти тут добром не розкидайся, — сказав серйозно Дордже. — Місцеві жителі, ті, хто он там вище, від спраги й висоти таких камінців повен рот собі накладають. З думками про дефіцитний чурпі, який ти весь, до речі, з’їла.

— Ну от, а сам на мєсного олексу-воропая гнав і його гальку.

— Так це ж не галька, юний мій геолог. Камінець від камінця далеко падає.

Редька позіхнула: про мене, семене.

— О, позіхаєш, — не відставав Дордже. — Значить, і тебе висота догнала. Навіть тут. Так, думаю, достатньо легко вмерти — заснув, і все.

— Дулі тобі. Не буду я вмирати тут. Ще каміння заставлять їсти на тому світі. Знаю я ваші традиції…

Край дороги чоловік у картузі й пурпуровому шарфі орав двома волами, чорним і білим. Редьці на секунду здалося, що до чорного вола він покрикує щось подібне на «гей-гоп», а до білого насвистує якимось певним тоном. Не давши їй як слід прислухатися, чоловік заспівав — і цю пісню Редька без зусиль змогла повторити.

Дордже не став довго милуватися її музикальністю.

— Ти шо тут співаєш? — і Редьці, як завжди, важко було сказати, жартує він чи ні. — Розспівалася тут.

— А шо? Наша дума, наша пісня не вмре, не загине! — коли Редька знічувалася, намагалась говорити виклично.

— Тю. А звідки така певність, що ти вже не померла?

— Тіпун тобі на яйця! — розсердилася Редька. — Що ти пристав взагалі?

— А ти не злись, а перевір.

— В сенсі?

— Ну, ти ж дівчина забобонна. Оно як налякалася. То й роби так, як місцевий забобонний простолюд. Пограй у сліди навпаки.

— Га?

— Взагалі-то вони тут бояться кам’яних пустельних місцин — вірять, що не людям вони належать. Але, коли дух сумнівається, помер він чи ні, то мусить піти собі на таку піщану місцину й оглянути свої сліди. Якщо вони розміщені навпаки, задом наперед — сумнівів уже немає, смерть йому не приснилася.

59

Химерна картина — сіра піщана Долина Вітрів, що колись давно була дном велетенського моря, встелена чорним камінням. В тому, котре кругле і лежить поближче до самої чорної ріки Калі Ґандакі, перехожі індуїсти люблять шукати слідів Шіви — закам’янілі морські анемони.

Саме цією дивною справою і займався на світанку Дордже, а не з’їхав із глузду, як спросоння було вирішила Редька. Він брав більший камінь і кидав його на менший, і так знову і знову, доки один із них не розколеться.

Спершу майже всі були порожні: ні Шіва, ні хтось інший туди не ступав. Але кілька каменів насправді, розколовшись, показали сонцю те, що мільйони років було абсолютною річчю в собі: ніжні відбитки закрученої спіраллю доісторичної черепашки.

— О, привіт!

Кругла половинка чорного горіха-каменю ідеально помістилася в долоню Редьки.

— Візьми собі, — сказав Дордже. — Це твій компас у долині вітрів, раптом ще сюди захочеш. А мені дай айпод.

— Що? — не відразу допетрала цього романтичного перескоку Редька.

— В тебе ж є там RADIOHEAD?

— Ну є.

— Та в мене щось у голові Pyramid Song їх застрягла. Може, якщо послухаю, попустить.

Редька, зітхнувши, зняла з шиї навушники.

— Бери, послухай.

— Дякую. Як тільки захочеш ти слухати, скажеш, добре?

— Не сумнівайся.

Jumped in the river and what did I see

Black eyed angels swam with me…

Дордже йшов і намугикував собі слова пісні — виходило хоч тихо, а все ж дурним голосом. Так у всіх людей виходить, коли вони з плейєром співають в унісон. Принаймні їм здається, що в унісон. Редьці згадався старий музикантський жарт: «Чим відрізняється унітаз від унісона? — Перший деколи буває чистим».

Тож Редька, йдучи, безкарно порскала сміхом у Дордже за спиною, як раптом подумала, що ця селіграма у неї в руці, може, навіть більше схожа на око ангела, що сидить у Чорній Річці в очікуванні наступної душі, готової стрибнути в воду.

В одному місці на березі лежало кілька кам’яних дисків-жорен. Такими мололи зерно колись давно у Редьчиних землях і досі ще мололи в землях Дордже. Як вони опинилися тут, наче принесені водою?

Дордже вийняв із вух навушники і посміхнувся до Редьки:

— Колись Асанга спустився після трьох років печери у суху річкову долину і побачив там рибалку, який в’язав сітку. На запитання Асанги старий сказав, що в майбутньому тут потече вода і буде риба. Тоді Асанга подумав, що він недостатньо завзятий, якщо прості смертні продовжують трудитись і надіятись на нездійсненне. Він повернувся до печер і через шість років побачив будду Майтрейю.

— М-м.

— Я уявляв собі Калі Ґандакі, коли читав про Асангу. Десь зо два роки тому. Дивно, як все по колу ходить, наскакуючи на свої відображення.

— І шо, той Асанга просто сидів у печері й думав про того рибалку? Бо ти десь так і сидів, певно, у своїй тій келії з котами через стінку.

— Я, може, і так. Асанга же крім того ще два рази виходив із печер. Другий раз він зустрів чоловіка, який тер камінь об камінь, бо по прожилках видно було, що всередині є алмаз. Асанга зацінив його терплячість. А втретє він побачив пса, що мучився на дорозі від рани з червами. Асанга хотів вичистити рану, але йому стало шкода черв’яків, і він розрізав собі ногу й почав вставляти їх туди. У той момент і з’явився Майтрея…

60

Ранок почався туманно і солодко. Ще в напівсні вони, лежачи в зіщеплених докупи спальниках, якось познімали один з одного одяг, чи, як хотілося думати Редьці, Дордже перший почав. Притиснувся до неї ззаду, дихав їй сонно ще в вухо, потім легенько вкусив і почав гладити стегна, живіт, груди. Його пальці наче звивали дивну павутину довкола її тіла, і не вилізлій ще до кінця зі сну Редьці нізащо в світі не хотілося цей кокон покидати. Він не сказав ні слова, вона намагалася дихати геть нечутно, так страшно було би прорізати цю щільно нап’яту на гори тишу. Тіло Дордже було таким гарячим, що від нього Редьчиною шкірою вусібіч тікало мільйони мурах. Коли він, обхопивши долонями її груди, нарешті ввійшов у неї, Редька наче побачила весь їх теперішній світ високо з гори. Купа темного каміння, розкиданого світлою долиною, кожен камінь сам по собі, й ось, нічим майже серед того каміння не примітна, їхня хатка. Кому їх тут шукати? Кого шукати їм? Залишитися б так подовше, може, назавжди. Чому ми так рідко зважуємося на те, чого справді хочемо, відкладаючи все на момент, коли готове буде щось головніше, важливіше, терміновіше?

Дордже розвернув її до себе, і далі вони кохалися, дивлячись одне одному в очі. Від сонливості й ніжності сліду не лишилося. Редьці раптом захотілося розбити йому губи в кров, зробити йому боляче, відомстити за неможливість. Ніби у відповідь на її лють, його поштовхи зробилися надсадними, різкими, наче він збирався виштовхнути собою вісь, на якій вона вся трималася. І йому таки вдалося. Редька, скрикнувши, відчула, як розпадається на частини. Спершу на великі, як мармурова статуя від землетрусу, а потім на мільйони елементарних частинок, як та ж сама статуя, помилково трапивши в поле дії андронного колайдера. Редька розліталася і ні про що не думала.

А потім Дордже згріб її назад в одну купу, поцілував спітніле чоло, заправив пасмо волосся за вухо, і Редька і далі ні про що не думала. Навіть про те, що це був найкращий секс у її житті.

— Піду поставлю нам воду. На каву. В Німеччині зробив би прекрасне еспресо. Тільки он машину купив.

«А я капучіно люблю. І тебе…» — нарешті Редька щось подумала.

Дивно було уявляти, що десь в одній із реальностей вони могли б собі винаймати помешкання, наприклад, у Берліні чи в тому ж таки непопулярному й дешевому Ляпцігу, пити на траві у парку піно ґріджіо, їсти оливки, грати у фрісбі з великим псом-покручем, курити траву, читати книжки й займатися сексом, не знімаючи шкарпеток. Можливо, навіть народити дитину й носити її за собою скрізь у рюкзаку на пузі, давши їй ім’я Азія. Але ні, собака таки ліпше… Хто зна, який із Дордже батько?

Редька сіпнулася, впіймавши себе на цій недолугій думці.

— Старію, чи шо? Точно старію. Бо я вже питала, чи старію…

— Всі старіють, — позіхнув Дордже. — І це дуже класно.

61

Редьчині й без того не нові капці вже геть зносилися: як жарти заслуженого телеведучого, котрого ніхто не посміє відправити на пенсію, бо ж наши женщіни його і в перуці любитимуть — як фоторобота своєї радянської юності.

Черевики постаріли і побилися. Дивно, що тільки тепер вона це помітила. Не роздивилась, не відчула, а наче внюхала. Так, мовби в повітрі гасав невловимий, але дуже характерний, як дим від тибетських ароматичних паличок, що спершу нагадував їй запах копченого м’яса («То все від клятого вегетаріанства!») тривожний запах близького завершення.

— Дивина… — мовила Редька чи то до себе, чи до розлогої кам’яної долини навкруг. — Ще ніби недавно я готова була поскоріше звідси дременути, а тепер, здається, легко прожила би тут років зо двісті. Погодилася би на сир навіть. Ну, і м’ясо на Паску б хоч давали?..

Дордже не усміхнувся.

— Двісті років жила в Тибеті Єше Цогял.

— Знову ж, завдяки йозі?..

— Не тільки. Практикувалася вона в садхані так сумлінно, що фактично досягла того ж рівня, що й сам Падмасамбхава. Запросто боркала злих духів, воскрешала мертвих і робила всякі інші приємні штуки. Любила Тибет так, як не любили його всі нью-ейджери минулих і прийдешніх поколінь.

— Ех… — Редька, щоби залишитися поряд із ним, здавалося, готова була б витерпіти тисячі зо дві нью-ейджерів хоч і в себе на кухні. Якби вона в неї раптом завелася, кухня та.

— Якби не Єше, хто знає, в якому вигляді дійшли б до нас всі головні вчення Падми. То ж вона все акуратненько впорядкувала.

Редька хотіла вставити феміністичний коментар на тему «що ж тут дивного: жінка великий вчений, і ще в ті пелехаті часи нікого це не шокувало» — але просто зітхнула й сіла на великий білий камінь, закривши ненадовго очі.

Знову під заплющеними повіками з’явилось те, що вона вже встигла була охрестити «фотошопною заставкою Windows»: вкриті низькорослими соснами темні скелі ліворуч, над ними голі й коричневі, як уламки гіркого шоколаду, недоступні для перехожого кам’яні стіни з сивими шапками снігу на гострих шпильчаках. Праворуч — залиті сонцем пустельні відроги майже без дерев, подекуди перетягнуті чиїмись стежинами, покраяні спорожнілими на зиму полями-терасами, подірявлені вгорі чорними печерами. Між двома химерними берегами сіро-зелена Калі Ґандакі плутає кудись у невидну звідси далечінь, в землю чи то духів, чи богів, чи тих, про кого ти не знав, але вони тебе чекають. І там, вже аж над їх землею, біліють вічні, незаймані, досяжні людям хіба що вві сні чи по смерті, льодові вершини. І небо, кашлате синьо-біле небо над тим усім. Таке, що в ньому можна втопитися, і не можна навіть вигадати таких кольорів, не те щоби побачити насправді. Але точно, коли закінчилася би вся вода і їжа у всіх світах, це небо можна було би вдихати і так, потихеньку, скромно жити собі вічно…

— А коли настав її час, то, не лишивши після себе мертвого тіла, Єше просто відправилася на Славетну Міднобарвну гору, — здалеку долинув голос Дордже. — В чисту землю, де й тепер живе в своєму нетлінному тілі Падмасамбхава, невтомно творячи благо всім живим істотам через магічні еманації свого розуму, мови і тіла…

— М? — прийшовши до тями, Редька збагнула, що голос таки справді здалеку — Дордже, відійшовши метрів на десять, приклавши долоню дашком до очей, роздивлявся перспективу їх подальшого шляху.

Зітхнувши, Редька встала й закинула собі на плечі рюкзак, скинутий до того Дордже:

— Давай я трохи. Давно ж не несла.

Дордже особливо не протестував. Потроху здіймався вітер. «…неперервність, увінчана невичерпним тілом, мовою, розумом, якістю й діяннями…» — доніс він наче з недавно минулого часу. «Діяльність її неможливо відрізнити від діяльності Падмасамбхави, і триває вона безперервно».

Вітер, видуваючи тепер у скелях склади «Є-ше», посилювався.

Редька пішла вперед. Не знати чого — від вітру, певно — на очах виступали сльози. Вона пришвидшила крок — хто зна, скільки ще треба пройти?

Вдалині поволі піднімалися одна по одній вітряні стіни з пилюки і дрібних камінців. Спершу вони сягали щиколоток, потім вже били по колінах. Редька йшла все швидше й швидше, напереріз сухим хвилям мертвого моря, намагаючись, вочевидь, утекти від того, чого їй не судилося присвоїти і так пізно далось усвідомити. Редька обернулася через плече. Дордже глибоко про щось своє задумався. Неозора, дика, пустельна долина вітрів.

— Ось вона — любов.

І тут Редька кинулась бігти. Вітряні стіни ставали все вищими, раз довелося обернутись до такої спиною, та й то ледь не впала — такої сили був вітер. Дордже щось, можливо, кричав їй услід, махав руками — Редька наче враз оглухла від раптового болю. Через силу пішла вперед.

Зупинитись би, може, дочекатись, поки він із нею порівняється, притягти його рвучко до себе, цілувати ці обвітрені припухлі губи, а тоді й взагалі, діставши дику силу, зірвати з нього одяг, пустити за вітром, обійняти, відчуваючи гарячу шкіру, віддати йому все, що лишилося у ній живого, і рештою, усім непотребом, полетіти собі геть на Північ. Не достатньо його було, скільки часу втрачено на марне, скільки ж можна було б відчувати його дихання, серце, рухи, хижо поїдати усіма рецепторами, кохатися з ним щоранку, щовечора й щоночі, забувши про сон і нелюдську втому. Бо що лишилося від сну і втоми? Хіба якась хоч крихта спогадів чи зиску? Ні. Зате, від тих рідкісних митей, коли спека їхніх тіл, здавалось, розпалила була всю пустелю навкруги, назавжди оселились у ній холодні дрижаки на спомин.

Редьці захотілося кричати. Вийшло лиш затиснуте схлипування. Вона пришвидшила крок, не розуміючи, від чого зараз утікає.

І тут ще далі, десь там, де народжувалися стіни з піску і каміння, показалися люди. Не поодинокі якісь, а ціла наче армія, і наступали вони звідусіль — з боків і ззаду теж.

Редька з жахом озирнулася на Дордже: невже не встигли, невже це й усе?! Вона припинила свій знесилений біг. Дихати цією пилюкою однаково вже було неможливо.

Він і собі зупинився. Взяв її за руку. Посміхнувся тихо: не бійся. А вона й не думала боятися, їй би захистити тут його, закрити власним тілом, стати кам’яницею від вітру і непрошених гостей… Редьці здалося, що зараз, не дивлячись на завивання вітру, вона почує його серце, як тоді у закинутій шахті. Дивно, але вітер у ту ж саму мить затих. І натовпи людей, що підходили все ближче, перестали здаватися такою тьмою-тьмущою, як здавалися у кублах чорної пилюки.

Та й самі люди не виглядали надто загрозливо чи войовниче, хіба що бігли до них щосили, не маючи коло себе ні коня, ні мула. «Дивно, — подумалось Редьці, — яким боком мені ця вся худоба зараз в голові…»

Двійко перших чоловіків, добігши до них на віддаль метрів десяти, разом впали навколішки й почали простиратися. Тепер уже Редька була певна, що таки марить.

Добігло ще кілька людей — ці вже підійшли поближче — і заходилися робити те ж саме.

Далі Редьці все дійсно являлось, як у гарячці. Що відповідав їм Дордже, якими мовами вони говорили, коли нарешті він зрушив із місця і пішов туди, куди закликала ця дика й шаноблива водночас процесія…

«Ніякі це не вороги, загальмовано подумалося Редьці, — це вже просто його піддані». І, відповідно, game over, наші виграють на поки що чужому полі.

Але зовсім не це переймало Редьчин мозок, поки вона, за інерцією все ще тягнучи рюкзак, ступала тепер десь ближче до кінця процесії. Дордже був трохи вищим за інших, чи просто вони все ще шанобливо пригиналися, йдучи з ним поряд. Редьці було видно лише його чорняву голову, але й тому щастю судилося тривати геть недовго.