Піца Гімалаї

Якби ж то знати було ще сьогодні зранку, що то вона його так роздивляється востаннє — спробувала би запам’ятати все його тіло, загарбати очима кожен сантиметр, до найменшого ніжного волоска на шиї проти сонця з крихітного вікна. Якщо вже й бути колись екзистенціалістом, то в такі миті це явно було би найлегше. Напівзакриті повіки, чорні, як смола, вії, крихітна родимка на щоці, відчуття прохолодної шкіри на доторк, всі його лінії і синкліналі, від яких забивало дух.

— Ом таре тутаре торе соха… — тихенько наспівувала низька жіночка, що крокувала поряд із Редькою.

Редька впізнала мантру Зеленій Тарі, захисниці всіх жінок і покровительці мудрості. Дивно, досі їй здавалося, що процесія була геть чисто чоловічою…

Тим часом сили танули з кожним кроком. Особливо тоді, коли раптом, круто звернувши з пересушеного річкового ложа, всі рушили стрімко вниз — дивним, неходженим до того схилу.

Редька давно вже думала про те, що коли їй пощастить побувати на Евересті, вона це буде для себе називати «Я герой. Я спустилася з Евересту». Бо піднятися вона б могла хоч на небесний Олімп, а от спускатися з нього — то вже була, як завше, дика каторга травмованим колінам.

— Грьобані лижі! — гарчала Редька, ненадовго забувши про всі свої муки тонких сфер. Які тут душевні конфлікти з катарсисами, коли суглобам пластикова кришечка?! — Редька вкотре послала позитивних флюїдів жевжику, що викруткою підкрутив колись їй лижне кріплення, що призвело у результаті до невеселих гіпсових буднів. — І непостриженим ногастим нігтям теж ганьба, до речі.

«Норовлять, падлюки, вилізти на спусках поза межі черевиків, як кігті вовка в «ну-пагаді» з ковзанів вилазали. А потім дико болять. Так що педікюр — не розкіш, а маст для трекера».

— Всьо, дарагой, я більше не ходок… — кряхтіла Редька, зрештою, навіть доста голосно, щоби те кряхтіння пробилося до Дордже через тіла його підданих, що так і сяк норовили йти з ним в ногу. Вона ж раз по раз зупинялася, щоби нахилитися й помасажувати коліна. Таке враження, що враз уся важкість світу всадилася зараз на її ноги й спину. Добре, хоч наплічник у неї нарешті забрали.

— Ну і нашо ми так довго весь час піздячили вверх?! Щоби тепер так стрімко піздячити вниз?

— Так легше збити спантелику, — не обертаючи до неї голови, знизав плечима Дордже.

— Кого, себе?..

— І себе також.

— А-а-а… — стогнала Редька, вже цілком безсило і беззвучно навіть матюкаючись, роблячи наступний крок. З усіх спусків вниз цей справді видався найважчим.

Але раз — і все для Редьки прояснилося. Зі стрімкого рожевого гранітного виступу, на який вона з передсмертним, як їй вже здавалося, прокльоном ступила, зненацька відкрився краєвид, як із польоту вві сні у дитинстві.

Посеред, здавалося би, безкінечної, вселенської пустелі враз виринула смарагдово-зелена долина, покраплена, як на картинах імпресіоністів, білими, рожевими, червоними, жовтими квітучими деревами.

— Зима ж тут наче мала бути, чи як?.. — Редька в міражі не вірила.

З-поміж кипучого зела визирали шпилі й дахи, подібні їй десь на дахи гуцульських церков — старих, іще покритих чорною ґонтою, що знали те, про що вже не судилося знати ні прийдешнім парафіянам, ні навіть їх пастирям, монахам-екзорцистам.

І тут же всі послані їм назустріч люди разом зашуміли, забили в барабани, заспівали щось на багато голосів — і луною їм віддалося з долини. Дордже миттю підхопили на руки, посадовили на чорно-золоту, з драконячими шиями й головами, колісницю, колісницю підхопили знов на руки (аж тут Редька й побачила, що ніяка то не колісниця, а звичайні королівські носилки-паланкін), й обережно понесли донизу.

— От блін, нагло як! Е! А я? Я, по-твоєму, не втомилася?!

Він не почув її, йому і так, очевидно, були трохи незручно зненацька потрапити в цю шангрі-лівську містерію імені фільму-дітям. Панден Дордже, видко, все ще не дуже звикся з роллю наслідного принца-спасителя і лами в одній особі. Зрештою, йому на це звикання лишався тільки час до долини.

— Нема на тебе феміністок! — Гарчала Редька, шкандибаючи за бадьорими підданими. — І… «комуністів нема на ваш царат!» — хотіла додати вона, але вчасно збагнула, що це зовсім не буде смішно.

Від переказаного Дордже раніше Редька вже приблизно знала, що королівство у скрутний час перейшло через суворі й неприступні гори в заховану від суховіїв і начебто зелену долину. Але навряд чи все це уявлялося їй саме так, якщо бодай хоч якось нерозмито уявлялося. Несподівана легка архітектоніка королівства була занадто вже казковим наслідком їх поневірянь серед каміння, зсувів і піску, щедро набитого в рота і в ніс.

— Якесь, холєра, дежавю… — пробурмотіла Редька, перш ніж безсило сповзти на першу-ліпшу лавку, а то й під неї, вмліваючи чи то від громоподібної музики, чи від надто густо напалених курінь довкола.

62

— Ніколи не думала, що помити руки з милом у гарячій воді — така королівська розкіш, — довірливо казала Редька дівчинці, що тримала їй теплий рушник на готові. Дівчинка й оком не кліпнула. Трохи поклонилася і знаком показала Редьці слідувати за нею до лазні.

Ванна! Справжня ванна! Редька не могла у це повірити. Ванна тут була гірською, по-багацунськи традиційною, на гарячих каменях. Стояла вона просто в крихітному саду, закритому від сторонніх очей уламками кам’яної огорожі, заплетеним по ній корінням дерев і зеленим живоплотом. З найближчої стіни на голу Редьку дивилася кам’яна богиня з нерозкритим лотосом у руках. Стояла вона на пласкій голові в карлика, що підтримував руками її крихітні ступні, й шість вогняних драконячих чи то хвостів, чи голів (через потріскану фарбу й полуплений камінь було не розібрати) звивалися, народившись у неї в сукні.

Редька почувалася втомленою, вдоволеною відчуттям виконаної тяжкої справи і самотньою — відтінки спогадів лишаються й перед відкритими очима. І чим довше вона кисла в кам’яній ванній і мружила очі на підвечірні сонячні промені, що ковзали, просочившись крізь бамбукове листя, і по ній, і по східцях жертовників, і по богині, то легшою вона ставала. І погляд богині вже не здавався їй ні зверхнім, ні поблажливим, ні підбадьорливим. Погляд з-під конусоподібної корони був світлим і байдужим — стандартний погляд ідеального божества. Мовляв, а що я тобі зроблю, дівчино, що є, то вже і є.

Дивно, міркувала сонно Редька, звідки в цьому місці таке відчуття фатуму, коли Ґаутама — як запам’яталося з нічних розповідей Дордже — казав, що весь поступ у житті людини залежить від неї самої.

Редька трохи побовтала рукою у воді, закрила очі й завмерла: їй явно почувся знайомий голос десь чи за стінкою, чи всередині стінок її власного черепа:

«…не знаю, як Ґаутама, а Дордже сказав би, що твій Фатум нагадує одного з тих заюшених кров’ю, розгніваних будд-херук із вишкіреними пащами, які чигають за порогом на чергове розбухле еґо. Коли закінчуються дракони, будь-який порядний герой починає їх шукати в собі. Звісно, чим ще може закінчитися пря з примарами, як не вбивством власної тіні. З місця в партері здається, ніби хтось зверху смикає за мотузки. All men are dancers and their tread goes to the barbarous clangour of a gong. Але насправді ці мотузки від початку переплутані між нашими пальцями. Ми сіпаємось, прагнемо їх розірвати, але тільки сильніше затягуємо ґудзи. Тож тільки тобі, люба Редько, вирішувати: гатити далі у веселий тамбурин і викликати імена латинських богів чи набратись терпіння і сісти розплутувати вузликове письмо».

Що за маячня? Це все від перевтоми.

Редька напровсяк запхала голову в воду. Випірнула, взялася за виточену з цільної бірюзи баночку з імбирним шампунем, і сильне, тоскне дежавю на кілька хвилин замурувало її в літеплій воді. Де було це все? Ця богиня, цей запах, цей шелест жіночого вбрання? Вона точно нічого ніколи такого не бачила. Ні у фільмах, ні дорогою — там взагалі все було нове й важко перетравлювалося, ні в книжках не читала, бо завжди цікавилася тільки книжками про реальне життя: історіями голодранців, панків, бітників і махінаторів. Дивно. Але пояснень питати більше ні в кого. Містика закінчується, завтра-позавтра ту-ту вже в реальне життя, до бабці на пєльмєні.

Редька вдягла м’який сірий халат, принесений серйозною дівчинкою-служницею. Та не посміхалася і не говорила нічого — Редька її трохи побоювалася. Дівчинка показала рукою на вихід, склала долоні й поклонилася. І вже покидаючи садочок із купіллю, Редька озирнулася через плече на геть багряну від західних променів богиню з лотосом. «Та ладно тобі, не всьо так кисло!» — підморгнула та.

Коли стемніло, по всьому місту запалили вогні. Коли когось кохаєш, чорна порожнеча перетворюється в золото. Електрики тут не було. Палили смолоскипи. І не тільки там, де збиралися люди, а й на рисових терасах. Тому світла, відбитого водою, було багато. Та ще й доріжки підсвічувалися крихітними гасовими лампами. Ті смолоскипи, що були високо, запалювали довгими тонкими палицями — для цього чоловіки в темно-червоних чобах здіймалися навшпиньки, а деякі вилазили один одному на ґарґоші. Головний палац сіяв м’яким світлом увесь, і так само м’яко тремтіло його відображення в чорному дзеркалі озера. Лотоси давно поснули. Бамбук срібно шелестів тонким листям на вітрі.

— У вас тут є верби? — хотіла було спитати Редька у служниці, але не знала, як «верби» англійською. І ще менше зобов’язана була це знати дівчинка з тутешніх гір.

Тим часом на терасі королівського палацу, і нижче за неї, і в боки, і далі по берегах озерця все готувалося до пишного святкування: повернення принца і його заручини.

— Шампунь «два в одному»…

Причому другому, здавалося, надавали куди більшого значення. Тож Редька тоскно мріяла заховатися десь, як останній слимак чи нічна гадина, щоби її не чіпали й не тягли на світло, щоби не треба було нікуди йти. Але де сховатися в чужому домі? Ні, дорогенька, мусиш іти й посміхатися, демонструючи куртуазний маньєризм пролетарського пошиву. Мусиш радіти спільному (твоєму включно) щастю, казати нареченій благоговійні компліменти, мовляв, кожне ніжне мандаринове деревце — це ти, ти таке городити будеш! — підтвердить, що принцеса найвродливіша з людей, і кожна вкопана в землю велетенська долоня Будди поміняє пальці з шунья-мудри, де середній палець сполучено з великим, так, що великий палець відстане від середнього і зустрінеться з вказівним, показавши нареченій мудру «Всьо чікі-пікі».

Тут Редька ненадовго відволіклася від вправлянь із саможаління. Їй стало цікаво, як тут всі ці доста нові будови так просто й вишукано зростаються зі старими барельєфами на півзруйнованих окремих стінах, зі статуями королівських левів не першого століття свіжості, і з цими гігантськими уламками статуй принца Ґаутами, чи ще старіших мудреців і будд, що були тут перед ним, віддаючи свої тіла на поживу голодним ослаблим тигрицям із їх кошенятами, обертаючи демонів на людей, а людей на страшних захисників віри, та з легкістю вправляючись із тисячами інших дивних чудес. Певно, таки правда те, що казав колись тато в дитинстві: кожен-кожнісінький народ має десь на світі свою споконвічну, містичну, і від того ще більш справжню заховану Батьківщину, землю-прихисток, благословенну й обітовану богами й здобуту далекими предками. От тільки віднайти її, як не гірко, судилося народові лише на межі його зникнення. Історія останніх із.

Редька стояла на балкончику майже на рівні з світло-зеленою, акуратною, по-королівськи доглянутою рисовою терасою (естетичність і любовне ставлення до більшості тутешніх речей здавалася аж перешкодою практичності), де ще вдень ходила куцонога чапля, і думала. Сумно питала простір про те, яка доля чекає це мале, але дуже складне королівство, розстелене тепер у темряві каскадами вогнів.

Невдовзі в вертольоті, що чекатиме по той бік кордону, їй буде ще сумніше думати, що ось і все — головну життєву місію виконано. І що тепер має статися, щоби перевершити значенням цю, справжню, першу й, можливо, останню Пригоду? Редька навіть грішним ділом позаздрила тим, кого визнавали посмертно.

Хтось легко торкнув її за плече. Редька сіпнулася.

— Міністр хоче запросити вас на вечірній чай… — ага, виявляється, дівчинка таки торопала англійською. Ну, або вивчила цю фразу, як «ай ем он дюті тудей».

Редька не мала жодного бажання зараз слідувати церемоніалу. Всі ці умовності, розшаркування, срібні блюдечка і висота сидінь… Зітхнувши, пошкандибала слідом за служницею.

На превеликий Редьчин подив, ніякого церемоніалу не було. Сидів собі, попиваючи чайок і погойдуючи ногою (в руках бракувало тільки вечірньої газети) чолов’яга, з вигляду років на десять за неї старший.

— Бачу, ти втомлена, Радешо? — замість вітання вигукнув він і чогось засміявся.

«В принципі, логічно, що втомлена». — Редька мовчки глянула на міністра.

— Я Лачшен, — він простягнув їй руку. — Приємно тебе бачити.

Тут же міністр став до Редьки спиною і заклав руки за спину, розглядаючи величезну танка і здаючись самому собі трохи наполеоном:

— Дивина! Стільки могутніх і страшних богів стережуть всі чотири сторони священної Меру, а без людських рук все одно не обійтись. Нам, слабким людям, доводиться охороняти наші священні гори від найбільшого зла — людської жадібності. Нам із вами, люба моя Радешо. І в цій історії ви зробили неоціненну послугу нашому народові. Звичайно, не без нашої скромної допомоги. Ми, певна річ, не купаємось у нафтодоларах і не торгуємо героїном, але добрі справи знаходять добрих людей. Є і у нас кілька друзів… які нам влаштували сяку-таку конспірацію. Тут міністр, як видалося Редьці, якось дисонансно щодо своєї пафосної промови, хіхікнув.

— Знаєте, — продовжив він, мов так і мало бути, — надмірний шум у таких делікатних справах, як реставрація монархів, своєю передчасністю може страшенно зашкодити. А де ліпше ховати принців, як не в товаристві особи, гм… без особливо примітного виду діяльності.

(Редька була вдячна, що хоч доставником піци її не назвали, а все ж хробак образи хвостиком махнув.)

— Принца, в принципі, можна було би доставити й за допомогою якихось відморожених дельта-форсівців, — провадив неполіткоректний міністр, походжаючи кімнатою взад-вперед, — але тільки уявіть це собі на шпальтах світової преси. «Повернення Кривавого Короля»? «Гори занурюються у феодалізм»? — він збриджено, як гімназистка на вид мишеняти, зморщив носика. — Та наші вороги після такого проковтнули би нас разом з останнім камінцем на вершині Ґан-Рі! Напхали би сюди своїх миротворців, емісарів, як блощиць у бабине плаття, і випили би з нашого народу всю кров до краплини.

— Та чого ж вони всі лізуть сюди? — не витримала врешті Редька, — чим їм намазано?! Тут же навіть кози в цих порохах ледве кизяк собі напорпують.

— Не скажи. У цих курявих дорогах можна пошукати і дещо цінного. — Міністр став схожий на скрадливого євнуха. — Більшість завойовників принаджують не так золото і багатства сусіда, як злагода серед його народу і мир на його землях. У всі часи люди мріяли про Країну Справедливості, Рай На Землі, Шангрілу. Але винагороду за каторжну працю батьків обіцяли лише нащадкам. Казали, що це їхні гріхи породжують злидні й розбрат, а не захланність правителів. А ми хотіли збудувати країну щастя для живих, теперішніх… Наївні. Хіба можна було садити квіти на острові, коли навколо вирують урагани? Хіба можна було жити щасливо у світі, де панують війни, біль і страх? Ті, хто не захотів зглянутися над своїм народом, не пощадили і нашу землю. Все логічно.

На низькому червоному столику під танкою стояла закрита бляшана коробочка. Міністр відкрив її й заходився, не вводячи в курс справи Редьку, пересипати тонкими цівками якийсь пісок чи кольоровий порох із пуделка в кришечку. Проробивши це хвилини зо три зосереджено і мовчки, він трохи повеселішав:

— Хто зна, якби не кілька старожитних цяцянок, які, до речі, так вчасно віднайшлися у наших монастирях… ну, знаєте, за ними ще хлопці з «Аненербе» тут бігали… може, і не вдалося би нам завойувати прихильності кількох важливих президентів.

Тут міністр, уже зовсім по-пташиному змахнувши своїми вишиваними рукавами, заходився аналізувати всі колишні й теперішні політичні позиції його крихітної країни в широкому світі.

В якийсь момент Редьці стало важко розбирати це щебетання, геть не характерне для малослівних людей цих місцин. Тому вона час від часу відключалася, лишаючись на крок позаду від того місця, куди скакав екзальтований міністр.

«Не без нашої скромної допомоги…» Гаразд: всі ці квазі-містичні навігаторства і кпини англійською — куди не йшло. А хто ж тоді писав їй листи дрібним почерком солов’їною?..

— …але найбільше ми реготали з розповідей Німа.

Тут Редька включилася й запитально підняла одну брову.

— Ага, ну так, так! Він же представився вам як Амі. Хі-хі-хі… — розбухлій екзальтації міністра, здається, мав настати кінець хіба разом із кінцем світу.

— Амі? Провідник?

Редьку раптом, наче током, лупануло параноєю: що й зараз вона на якомусь поліцейському підставному допиті. Що за…?

— Ага. Він-він, мастифів син. Ми ж його просили, як людину, дивитися за вами. Хоч він і дурний, як пластиковий корок — зараз же такими вина у Європі закривають здебільш? — але хоч якось мав прислужитися, він же…

— То він знав дорогу? — перебила його Редька.

— Ні, — посерйознішав раптом міністр. — Він не знав. Він в Індії живе, а тут у нього справді родичі. Тільки в низинах, далеко до кордону. Патріот на виїзді. Активний член діаспори. Хі-хі! — міністра знову понесло. Він навіть заходився покусувати свій кольоровий шарф. — Хіба ви не побачили його ще в літаку з Делі? Ага, ну так, тобі ж ми всі оці — (він обвів китичкою шарфа невизначене коло) — на одне лице.

Редька почервоніла.

— Ну принаймні були, — поблажливо додав він. — Так от. Найсмішніше, це коли він, бідака, не знав, як вас розвести в різні боки з їх військовим патрулем, про який вже знали в кожному селі — бездротовий телефон у горах працює найліпше. Зашвидко ви йшли, розумієш. Молодці, але перестаралися. І мало не зіштовхнулися лоб в лоб із ду-уже серйозними хлопцями. Тоді би вам нічо не помогло… — Міністр на секундочку засумував, але тут же вибухнув новим ентузіазмом:

— Так він тоді й побіг про вашу ту траву нещасну поліції розказувати. Там теж його кузен працює, до речі. Довго просив, щоби вас затримали, — вони зазвичай терпіти не можуть зв’язуватися з туристами. Посольства, міжнародні конфлікти — воно їм треба в їх селі?

В Редьки пересохло в роті.

— О, чай, до речі! — Міністр схопив дзвіночок і закалатав ним відчайдушно.

Прибігло одразу двоє хлопчиків. Один поставив перед Редькою чайничок і чашку, інший — тацю з якимось пундиками.

Редька, не дивлячись на свій уже хронічний голод, і не подумала торкнутися до їжі. В голові разом з кров’ю в скронях калатало одне: «Якого біса?!!»

— Ну а потім він намагався щось вам натякнути про завтрашній день і те, що все налагодиться, але чи то Його Високість не володіє низинним діалектом, чи ви, як переказував Амі, просто не почули його за власними церемоніальними вигуками мовою далекої України…

«Пішов ти на хуй!!!» — як тепер свіже, згадалося Редьці їх «дитсадківське» привітання Амі через тюремне вікно.

— …ну а тоді й взагалі якась жіночка втрутилася, там кожен кожному родич і у всіх є копії ключів. Бо ж підходить у селі й до тюрми, і до клуні, хі-хі-хі!!!

Дивний якийсь міністр, подумалось Редьці. І гумор у нього якийсь… занадто зрозумілий, і англійська ліпша, ніж у неї.

— Ех, я так завжди хотів навідатись до вас в Україну! — зненацька поміняв вектор розмови міністр. — І недалечко ж наче вчився, в Швеції!

«От воно і прояснилося…»

— Подумати — всього через кордон із Його Високістю! — міністр манірно ляснув себе по лобі. Більше би з його повадками пристало в Парижі вчитися, не вилізаючи з гей-барів, похмуро подумала Редька.

— Але хто ж міг знати? — з непідробним жалем зітхнув він. — Ніхто, крім, як не дивно, тебе.

Тут він схопився на рівні ноги (на зріст був заввишки сантиметрів сто п’ятдесят), злегка поклонився і рвучко вийшов геть, на ходу кинувши своє:

— Добраніч.

Редьці дуже хотілося думати, що гидливість на його пещеному лиці під час передостанньої фрази з отим «тебе» їй тільки привиділася.

— Добраніч так добраніч.

Редька знизала плечима й встигла навіть вхопити кілька пундиків, перш ніж тацю забрали прислужники.

Ніхто й не думав її проводити до спальні. Редька, поблукавши трохи коридорами, вийшла на вулицю.

Сутеніло дуже швидко, на вулицях вже майже нікого не було. Редька повільно побрела туди, звідки могла розпізнати шлях до омріяного теплого ліжка.

Втім чогось не спалося. І слухати строкатий дисонансовий хор своїх думок, лежачи з відкритими очима, Редьці теж було не під силу.

Коли усі вогні остаточно погасли й місто занурилося в темряву, пізно вночі, одне-єдине віконце в королівському палаці ще слабко світилося. Редька знову вийшла на вулицю й обіперлася спиною об стіну будинку навпроти. Темніли на тлі неба, тріпочучи на легкому вітрі, прапорці й фіранки над розписаними вікнами. То єдине віконце, вирішила собі Редька, то, певно, бібліотека. І в ній, надягнувши чиїсь завеликі окуляри й озброївшись великою кружкою солоного чаю, сидить зараз Дордже. Як він сидить, що він читає, і що на ньому тут, вдома, одягнуто, тепер вона зможе дізнатися лише в порядку загальної черги вірнопідданих Його Високості.

Редька зітхнула й повтикала в вуха ай-подові навушники. З музикою буде вже не так сутужно. Може.

Вибрала перший-ліпший трек із папки «українська автентика». Запихаючи плейєр назад до кишені, намацала в ній знайому металеву форму. Коли воно встигло сюди запхатися?

В долину в долину

Йой по калину

Блудила дівчина

Сім день ще й годину

Чо-с то ходиш дівче

Чо-с то блудиш дівче

Відай же ти дівчинонько

Мого сина любиш

Якби-м не любила

То би-м не ходила

Твого сина вірно люблю

Та й за него піду

Бери собі дівче

Коновочку масла

Відчеписи мого сина

Яка ж ти напасна

Яють ялають

Коника сідлають

А вже мого миленького

На віно збирають

Ой не плач дівчино

Ой не плач небого

Бери дасть милий

Коня вороного

Ой що мені з того

Коня вороного

Коли нема та й не буде

Мого миленького

Ой що мені з того

Що музика грає

Мій милий далеко

Не чує не знає

«Ось тобі й третя солена вода… — сумно посміхнулася Редька, витираючи ніж-ваджру від власних сліз краєм шалика. — Не забути би тебе віддати. Весільний подарунок все-таки. Та й сили ж, певно, вже тепер якраз достатньо».

Редька притисла теплий метал до щоки й, дочекавшись, поки він зовсім вихолоне на вітрі, повернулася до покою.

Уві сні Редька, занадто перейнявшись тим, у який спосіб передати ножа Дордже, зустріла Падмасамбхаву. У костяному костюмі на голе тіло, в химерному головному уборі, оточеного десятьма тисячами прекрасних дакіні, крихітних, як ельфи з дитячих кін. Постала ця вся пишна вертикальна процесія просто на битому шляху між камінням. Навіть уві сні Редьці здалося, що крім доріг їй більше нічого в житті і не бачити.

Кажуть, магічних істот треба питати чи просити про щось насправді для тебе важливе. А Редька, як із переляку, випалила, що не хоче передавати ґріґуґ через якихось слуг, а хоче бодай одним оком ще глянути на Дордже. Попрощатися, чи що. Тоді Падмакара, не припиняючи світитися, сказав:

— Відсікай цим ножем свою прив’язаність.

А на ранок громового ножа на подушці не було.

Редька, ще не розплющивши очей, полапала збоку на подушці, де він ще вночі точно лежав. Пальці спершу ухопили пустку і холод безлюдної половини постелі. Відтак іще щось невеличке й металеве. Редька розліпила очі й піднесла до них знахідку.

Якась собі деталь-не-деталь. Ключ-не-ключ. До повноцінної форми цьому предемету чогось явно бракувало. Надкушений якийсь. Мабуть, вирішила, більш-менш прокинувшись, Редька, таки колись був ключ. Інша половина йому явно б пасувала. Хоч би можна було прочитати, що мав на увазі той, хто карбував літери на заокругленні голівки. А так у неї була тільки цифра «6» і два написи півдугами: «bahuta g…» згори і «bа…» знизу. Більше нічого.

Редька зітхнула і випхала ноги з-під теплої ковдри. Щось її тут вже нічого не дивувало. Позіхнула. Ну, як не зникне ключик за той час, що вона вмиватиметься, забере його з собою — однаково ж хтось поцупив у неї ножа. А так хоч якийсь сувенір нещасний. Ну і якщо це ключ, він має таки щось відкривати. Правда, тут ніхто нічого тобі прямо не скаже — такі вже в них традиції. Навряд чи це ключ від «закрамов родіни» із золотом-брульянтами, ну та й пес із ними… Залишиться квест на дорожку.

Редьці думалось поки що загальмовано. Надто багато каші в голові — закипіла, але ще не вистигла.

Неохоче прощаючись зі сном, Редька вийшла покуняти на веранді, глянути на схід сонця над паруючими рисовими полями. І раніше, ніж сонце, вона побачила принцесу, що стояла просто на голові. Протерши ліпше очі, Редька втямила, що то їй не привиділося, і то дійсно була юна принцеса. Тоненька, в простому білому одязі, вона займалася ранковими вправами на квадратній дерев’яній площадці десь за сто метрів від хатинки Редьки. А може, то була й не принцеса — з такої відстані важко сказати напевно. Але граційність, із якою дівчина виконувала йогівські асани, просто забирала подих. Цікаво, скільки ще людей зараз її бачило. І чи милувався нею Його Величність так само, як милувалася Редька.

Редька зітхнула. В неї би ніколи чогось подібного так гарно не вийшло — отак от перегинатися чи підіймати ногу, головою схилившись до іншої ноги… Хоча Редька, звісно, нічого такого просто не пробувала.

Вона похрустіла трохи плечима і шиєю, потягнулася руками і спиною, відволіклася на пташок, що пурхали між сонних рисових кущиків, і, вже кінцево роззувши очі, побачила, що взагалі-то кілька десятків жителів королівського двору робили зараз ті ж вправи, що і принцеса. І всі вони були в білому одязі. І котра з них була принцеса, ще попробуй розбери. Хіба що точно не дядько з вусами, котрий, угледівши Редьку, став із голови на ноги й заходився їй кланятися.

Пізніше, коли Редька вийде вже зі спакованим наплічником на веранду, щоби попрощатися з клишоногими чаплями, на тому місці, де займалася принцеса, зостанеться лиш хмарка білих квітів.

Приготування до церемонії заручин, а то й одразу до весілля принца з принцесою тривали, здається, ще з ночі. Тепер вони ставали все більш видимими. Чіплялися гірлянди й ліхтарики, ріхтувалися якісь химерні дерев’яно-паперові конструкції, чиє призначення лишалося поки для Редьки загадкою. Жінки й дівчата, раз по раз простираючись, розсипали по усіх доріжках квіти.

Нечутно, як котяча тінь, поряд із Редькою вигулькнула вчорашня дівчинка-служниця. І, не дочекавшись Редьчиного питання про квіти і поклони, пояснила:

— Це ми так запрошуємо на весілля п’ятсот тисяч дакіні, щоби вони принесли щастя молодятам!

Редьку в цьому найбільше здивувало те, як дівчинка не затнувшись вимовила «п’ятсот тисяч».

І вже наступної миті, глянувши в пильні очі служниці, що заткнула би собі за вишиваний пояс півкурсу ін’язівських студенток, Редька допетрала очевидне: її особі тут ліпше не тусуватися, щоби понурою пикою не зіпсувати людям свята. Ще чого доброго, дакіні розвернуться на порозі, не стерпівши естетичної наруги.

А з Дордже так чи інакше попрощатися не вийшло б.

— Я, певно, буду збиратися? — і відразу ж виправилась, бо що це за розгублено-питальні інтонації: — Я збиратимусь у дорогу.

Служниця мовчки кивнула. Так, наче Редьці було що збирати.

Проводити її з особливим почтом ніхто тут не збирався — були в державі справи важливіші. Втім, двох провідників таки дали. Одного, хитроокого, звали Нараяном, а іншого, темнішого, з гострими, геометричними рисами, Пасан. І хоч «Пасан» значило «той, хто народився в п’ятницю», Редька мала свої способи запам’ятовування:

— Ідеальне ім’я для таких етнографів, як я. Забуду, як зветься, скажу: чуєш, пацан? — і ніхто не здогадається, що то я гопнік.

Редька сумно посміхнулася на те, що тепер їй, щоб розважитися, треба буде отак дурної лопотіти самій до себе.

Провідники не говорили її мовою, а вона їхньою. Тож, поки вони радо між собою щебетали, Редька мовчки слухала, як її черевики ступають сірим камінням, здіймаючи хмарки куряви. Вона йшла не озираючись. З якимось забобонним страхом, що там, позаду, нічого не виявиться, а сама вона перетвориться на кам’яний стовп, і на нього потім складатимуть камінці побожні туристи.

Все, що вона зараз відчувала, — якась анастатична втома. Не було сили щось пригадувати, аналізувати, задаватися питаннями, підбивати підсумки. Може, потім. Якось, колись. Розморозиться, як пакет з овочами-напівфабрикатами, коли настане час.

Частину дороги — виявляється, був і значно коротший шлях — вони проїхали на конях. Від кількаденного незвичного гоцання в сідлі у Редьки страшенно боліла дупа й коліна, стерся до крові копчик, але вона того не помічала. Дивний був у неї білий кінь — якщо знудженій Редьці стріляло в голову заспівати йому української пісні, кінь із рисі переходив на галоп. Редьці так і не вдалося з’ясувати, подобається йому цей «їхав-їхав козак містом» і він від щастя так гарцює, чи навпаки, тікає, як від чуми, і сподівається, що ця потороча на ньому заткається бодай від страху. Коли Редька намагалася із ним заговорити — похвалити там, чи просто пожалітися на такий безславний кінець її паломництва — білий кінь страшенно пердів. І Редьці було не ясно, чого то ніхто в героїчних романах чи романтичних фільмах ніколи не каже про те, що коні пердять і на ходу вдобрюють землю, і як це все прекрасно пахне.

— Хоч у сідлі навчилася триматися. Бодай якась користь, — зітхнула Редька, злізаючи з білого скакуна. — Прощавай, скакун-пердун. Я буду сумувати. Пиши хоч деколи.

Чим нижче вони спускалися, тим відчутнішою ставала осінь. Жовто-золоте листя на улюблених Редькою вербах, якесь нереально яскраве на тлі теракотових скель і червоних закинутих монастирів кількасотлітньої давності. Такий самий теракотовий захід сонця, пурпуровий туман над горами, цегляно-червона оздоба вікон і піддашь будинків. Дивну закономірність побачила Редька: тут, унизу, вікна і двері здебільшого фарбували в земляний, теракотовий, деколи жовтий колір. Тоді як вище в горах у оздобі переважала синява. Більше неба, певно, було там у людей. Сильніше втручалося у повсякдення.

Он уже видно долину Чорної Ріки. Над нею, наче туман, висять хмари полуденної пилюки. Якраз зараз вже почнеться цей вічний вітер по колишньому морському дні. Пасан із Нараяном жестами показують, що треба рухатися швидше, аби не попасти в епіцентр бурі.

Редьці схотілось обернутися, чи, може, навіть кинутись назад, але за мить бажання наче стекло у пісок: треба йти далі. Стільки, скільки зможеш.

Великі чорно-білі птахи над її головою ловили вітер, як серфери ловлять океанську хвилю. Ворони здіймалися зграями догори, а потім падали на розоране поле на тлі попелястих гір — так, наче каміння котилося. Невтомні селяни орали свою немилосердну землю — хай там вітер, хай там буря. Редька так і не дізналася, що тут може прорости. Хіба би те зерно духовне, для духовної цампа-каші?..

Повз них, дорогою вгору, пройшов чоловік, тримаючи за хвоста свого мула. Хвіст був весь у косах. Вітер із долини доніс уривки дивовижного жіночого співу. Так тут співають, коли орють волами. На Україні теж колись було.

«Дивні знаки, — подумала Редька, — коли йшли туди, співав чоловік. А тепер — жінка. І пісня її значно складніша. Хоч ніби і знайома. Ех, кого би й собі за хвоста вхопити?»

Коли повертаєшся, час іде значно швидше. Особливо, коли повертаєшся один.

63

В місті-привиді, де колись проводила вакації королівська родина, а тепер коротала своє нехитре життя свійська худоба, нічого не збиралося змінюватися іще наступних років двісті.

Ті ж самі темнолиці жінки з хустками ледь не українських традиційних кольорів прали навпочіпки в холодній воді, що стікала скелею з довгої труби. Редька привіталася, вони відповіли. Стрічки на рогах черепів-оберегів ледь тріпотіли на вітрі. Вузькі вулиці-коридори. Камінь на камені. Деколи білі стіни, деколи червоні, деколи покриті битим склом, щоби чужі не перебралися. Кого їм тут боятися? Нарешті вхід до мертвого королівського замку. Шедевр наївного мистецтва, теракотовий страж зі своїм членом… Редька посміхнулася:

— Завжди ти, брат, напоготові.

І тут зненацька її боковий зір вихопив із кам’яно-піщаного тла іншу теракотову пляму, ледь помітну, але симетричну стражеві, з протилежного боку входу. Стара фарба й глина, якою білили колись цю стіну, подекуди відлущилася, і через неї проступила дивна фреска з зображенням вродливої жінки-стража, нічим не подібної на її неоковирного, доробленого й переробленого селянами побратима. Редька стояла й милувалася, поки провідник Пасан не повернувся перевірити, куди це її запроторило.

64

Подальші дні дороги до села, звідкіля її мав забрати вертоліт, аби доправити на крихітний аеродром містечка, в якому Редька колись стрельнула собі в око заскорузлим чілі, минули як у півтумані. Зате минули хутко.

Редька намагалась думати про те, що в найліпшому випадку чекає її вдома: нормальний туалет, свіжа постіль, бабцині вареники з вишнями на пару. І не думати про те, що чекає в випадку гіршому: напружена зустріч з сестрицею чи її піцовими співробітниками. Ба навіть відганяла від себе пафосні роздуми на тему місій, причин-і-наслідків та інших речей, котрі варто було обдумати на свіжу голову. А те, що поверталася вона з дулею з маком, Редьку навіть розважало.

— Ну і якої ж винагороди ти б собі хотіла, Радеша Зюзя Брамбамбурик? Золотої корони? Королівського титулу? Чи запакованого Принца? «На от, бери, вельмишановна, ти нам його принесла, ми скористалися, забирай собі назад». Так не буває.

Редька раптом зрозуміла, що останнє апокаліптичне «так не буває» вона вголос повчальним тоном казала стюардесі, котра тремтячими руками (чи то тремтів просто крихітний літак, після двогодинної затримки таки злетівши у вітряний день?) намагалася налити їй спрайту.

Гори за шибами ілюмінаторів здавалися геть близькими — ніби вистрибнеш із літака і скочиш ногами на стежку. Он її на льодовику видно. Дарма, що цією стежкою ще ніхто не ходив. Хіба не такі стежки найважливіші?

Редька, не кидаючи монеток у воду й не залишаючи жодних письмових бажань-обіцянок під камінням, знала, що повернеться сюди неодмінно. Бо тут лишалася якась нова, щойновідкрита, але дуже важлива частина її самої. Поки вона не повернеться, частина стоятиме десь собі на глиняному даху гірської хатки й видивлятиметься ниточки між зорями. Хіба ж такі зорі побачиш у місті?

65

Архітектурна спадщина, смачна й дешева їжа, ятки зі срібними прикрасами і спеціями — кольори і запахи міста, в якому, як здавалося Редьці, вона тоді, вперше, побула зовсім мало, тільки роздрочивши апетит, чогось зовсім не зацікавили її після повернення.

Не маючи особливої уяви про те, як би скоротати час до літака, Редька вчинила так, як вчинило би дев’яносто процентів сучасних, заражених комп’ютерним вірусом людей: знайшла безплатний Інтернет і сіла, взявши собі миршавого апельсинового соку, на терасі кафе. А почувши запах кави — справжньої, заварної нарешті кави! — замахала офіціанту руками і взяла собі цілий чайник.

Туман, що вже заковтнув дальні дахи, тепер підступними зміями струменів на всі інші підвіконня і пороги. Круті схили містечка, здавалося, ніколи ще й не бачили одне одного неприкритими, туман розкошував тут із раннього ранку до сутінок, і тільки рідкісним зіркам вдавалося інколи щось крізь нього роздивитися.

Редька пила свою оміряну каву й дивилася в цей дивний світ через велике скло на диво просторої кав’ярні. Здавалося, густий туман от-от просочиться у шпари й огорне їй руки, шию, очі. Вона аж подула навколо себе, означаючи власний простір. А втім, туман подобався їй. Принаймні цей, що дивно уживався з сонцем. Коли воно підіймалося високо, світло розсіювалося і надходило майже звідусіль.

Внизу, під кав’ярнею, стелилися все нові й нові дахи, старі — поквітчані мохом, нові — з теракотової черепиці, геть древні, подібні на маленькі ґомпи, а то й на склепи давно забутих предків. В купі потрощеної цегли і сміття бабралися замурзані щасливі дітлахи. Руді шолудиві пси ліниво спостерігали за ними, вигріваючи на туманному сонечку старі змерзлі кості.

Лапаючи в торбинці за телефоном і зарядкою для нього (шарова електрика дивувала після сонячних батарей за інерцією), Редька намацала свій надкушений ключ.

— Ой, — зітхнула вона. — Золотий ти мій ключик.

Вигнутий півдугою карбунок «bahuta g…» з його нижнім «ва…» знічев’я погнало вітрило Редьчиної надлегкої голови в пошуковик. На останньому мруґанні телефонної батареї вона більше здогадалася, ніж з’ясувала, що йшлося про банк. Відтак, підключивши телефон до розетки й ще раз прогорнувши список усіх знайдених за словом-пошуком результатів, вона ще й виписала банківську адресу. І тільки після того зайшла у свій мейл.

— Та ну ладно! — Редьці важко було повірити у свою геніальність, втім, вона вкотре це зробила: лист від користувача Tryam Bakam — того самого, хто дізнавався в чаті, чи вдома вона, щоби підкинути посилку, — мав заголовок «Bahuta Garabara Bank». Правда, в самому листі нічого не йшлося про адресу, зате чітко вказувалося, що за фант лежить у цьому банку:

«Записи, фотографії, плівки. Щоби закінчити справу для Дордже і почати щось петрати самій. Ну, і якщо пощастить, твоя обіцяна винагорода».

І все. Ніякого тобі арівідерчі. Ще й, бач, пощастити мусить, щоб отримати обіцяне! Хами Інтернетні.

— Бахута Ґарабара. Де б ти ще був, як не у давній-добрій Індії?..

66

Взагалі-то, ще раз потрапляти в Делі не входило в Редьчині плани. Хоча, якщо секунду подумати, нічого з того, що сталося за останній час, не входило і в тінь її планів. Тож Делі так Делі. Куди їй посіпшати? До піцових хабарників, що вже, либонь, при виході з «Борисполя» стоятимуть зі спеціальними шкуроспусними інструментами? Тим більше, Делі — то по дорозі. Дарма, що на день квиток довелося міняти, може, хоч карі з баранячого мозку пощастить поїсти. Чула ж вона про таке? І байдуже, що одному барану від іншого розуму не прибуває.

Редька кволо вміла себе втішити.

Те, що це місто пекельне, вона чула колись краєм вуха, але не звертала уваги — щасливчики ж бували там максимум день-два, перш ніж запхатися до транспорту в Ґоа. (Дивно, як то колись омріяне Ґоа стало для неї зараз просто поштовою листівкою з пляжем, пальмою й накуреним москалем, запханим у композицію суто з комерційною метою).

Красиве пузате таксі-амбасадор везло Редьку передранковими вулицями. Водій-сікх у тюрбані мовчав, не включав радіо, не питав, вер ар ю фром. Редька, хоч і могла з повним правом скаржитися на дефіцит соціалізації, зітхнула з полегшенням. Місто-монстр повільно прокидалося в одвічному сірому смогу. Вставали з-під своїх газет і дертих ковдр шудри, що спали на вулиці, румигали целофановими кульками худющі корови, хтось замітав вулицю (ото вже сізіфів труд, гмикнула Редька), якусь багату пані в її розкішній автівці атакували ще геть сонні діти-жебраки. У вікно таксі до Редьки на світлофорі постукав хлопчик на костилях. Спершу спробував продати свіжу газету, а потім вже просто заходився тикати собі в рот пальцем, натякаючи на засоби для харчування. В Редьки були тільки крупні купюри і точна сума на таксі — довелося лишитись без свіжих новин на хінді.

Банк «Bahuta Garabara» був, як і здогадувалася Редька, не в самому центрі. Навряд чи хтось і взагалі би сподівався знайти тут серйозну фінансову установу. Брудний напіввисохлий канал, облізлі місточки, колись чепурні кількаповерхові колоніальні будівлі посіріли і вкрилися тріщинами, скло замінила фанера чи просто пустота.

— Ідеальне місце для мого золота-брульянтів, — зітхнула Редька. — Видно, яка я, така мені й винагорода. Хоча… Як там було: робити зірки з собачого гівна?..

Між будинками подекуди тулились целофаново-картонні прибудови. Втім, на превеликий подив Редьки, було тут і кафе, що при цьому ще й працювало, не зважаючи на ранню годину. Тут можна було випити рідкої кави і почитати газету. Навіть англійською. Хто і коли сюди забрідав?..

Правда, газета Dehli Daily Mail, хоч і називалася чогось англійською, виходила на хінді. Третя шпальта рясніла фотографіями малих дітей за якоюсь чи то швацькою, чи якоюсь іще — Редьці важко було розгледіти через розпливчастий друк — підсліпуватою роботою. Редька згребла газету й рушила її «читати» з мудрим виглядом надвір — там стояв клишоногий стілець і перехнябений, колись білий металевий стіл. Дивно, як його не вкрали на металолом, подумала Редька, присуваючись поближче й проливаючи свою каву. От, певно, про дитячий труд стаття. Як будуть у мене діти і будуть противні, лякатиму, що здам в Індію на завод кросівки шити. Чи в Китай, збирати магнітофони.

Перегорнувши газету знов доверху заголовною сторінкою, Редька трапила на ще один знімок, що привернув її увагу: обернений у три чверті худий зарослий білий чоловік смутно нагадав їй тата. Втім, важко було щось роздивитися через якість друку. Та й захудий він явно був якийсь. На сторінці чотири, де було продовження статті, вже стояли знімки якихось військових і дядьків у нудних костюмах із дурними краватками.

— Треба вже нарешті виспатись… — зітхнула Редька і махнула офіціантові.

І тут на обскубаному низькому деревці праворуч столу щось подало знайомий голос. Колись цей спів видався Редьці нуднішим за стояння в черзі на маршрутку в годину пік. А тепер наче струмом прошило: «пі кахан», — згадала вона. І вголос, сумно посміхнувшись, проговорила:

— Where is my love…

Офіціант, адресувавши це питання собі, знизав плечима.

Банк відкривався о восьмій. Якраз допити каву, доїсти засушений навіки круасан і дочекатися, поки офіціант, пробігшись по всіх довколишніх крамничках, нарешті розміняє її гроші й принесе (не всю, щоправда) здачу.

Дядьки з автоматами на вході посміхнулися Редьці. Навряд чи таке можна уявити собі в Україні. Редька кивнула у відповідь, зацінивши їхні грубо в’язані «натовські» светри: в студентську мілітарі-юність за такий не пошкодував би й двох стипендій.

І, хоч раніше з банками Редька мала небагато справ, тут все пройшло швидко: біле дівчисько впевнено суне на рецепцію, вимахуючи ключем від депозитної комірки, до дівчиська звідкілясь виринає пахучий, весь у білому й прекрасному, банківський клерк, спершу придивляється до неї підозріло, бере її ключа, щось зважує, виставляє його проти сонця, зникає з ним, аж Редька почала нервувати, вертається усміхнений з іншим ключем, із номером 9 на ньому. Склавши 6 і 9 докупи, клерк тішиться, як мала дитина:

— Все в порядку, мем. Давайте…

Редька вже було наструнчилась до нудної процедури перевірки документів, встановлення особи та заповнення різноманітних бланків, і почала випорпувати зі строкатої сумки свої пом’яті паспорти, але клерк зупинив її дещо поблажливим жестом:

— Наш банк маленький, розумієте, тільки для перевірених клієнтів. І, автоматично, якщо ви вже спромоглися роздобути ключа від нашої скрині, зайвим було би вимагати від вас ще й яких-небудь паспортів чи відбитків пальців… Тим паче, дуже ймовірно, що вашу комірку завантажили ще до вашого народження.

Намагаючись не зирити з відкритим ротом на щойноспечений ключ, що трясся в руці збудженого клерка, Редька вмудрилась таки прочитати дрібне гравіювання, раніше позбавлене сенсу: «*69 bahuta garabara bank».

— У нас тут, знаєте, часто таке буває. Старий фамільний банк. Старі унікальні ключі. Їх неможливо підробити, бо половинки різних ключів ніколи не складаються, і в жодному разі ключ від однієї скрині не підійде до іншої. Їх один сліпий майстер у Колькаті робить. Ровесник мого діда. Так от він ще живий, а дід мій ні… — клерк нарешті заткнувся і зітхнув. — Ось ваш ключ. Номер 69. Будь ласка, пройдімо.

Редька просто знизала плечима й рушила за білою спиною.

І вже пахучий клерк веде її далеко не пахучими й не білими, добряче просотаними сирістю коридорами, відкриває дві пари ґратів, заводить Редьку до кімнатки без вікон, запалює лампочку-іль’їча-й-індіри-ґанді, показує на стіну з металевими скриньками (Редьці нагадало це морг із висувними шухлядками жмурів), кланяється і виходить, закривши Редьку за ґратами. Ну от, а вона думала, тут все як у серйозних кінах — відкриє сам, дістане кейс і вже тоді аж вшиється. Ні, повнезний тобі DIY. Ех, Азія, розвінчання всіх мітів. Харашо…

— Скільки часу вам треба, мем?

— Е-е-е…

— Натиснете цю кнопку, мем, як будете готові.

Мем розтисла руку з давно спітнілим у ній ключем. Номер 69. Ось воно.

Ще жоден ключ у Редьчиному житті просто і легко не відкривав того, що мав відкрити. Всі вони скреготали, застрягали, клинили, ламалися. І цей був не виняток. Редька пойорзала-пойорзала, а відтак добряче хряпнула по дверях бідної комірки. Притихла: наче ніде ніякої сигналізації, якщо тут взагалі вона була. Тільки не вельми вгодований щур зацікавлено спостерігав її маніпуляції з дальнього кутка.

Редька натисла на дверцята, вони нарешті піддалися. Висунула сіру шухлядку. Будь вона в кіні про Індіану Джонса, тут би ще була присутня павутина і пилюка, а так який нормальний павук полізе ловити муху в закритому просторі двадцять на двадцять сантиметрів?

Все чемно і чинно, як книжка (тобто електронний лист) їй пише: обіцяне лежить. Дивно, що Редька якось до останнього чекала якоїсь підстави. І навіть розвертаючи пакунок із пожовклої місцевої газети й дістаючи з нього червоний широкоформатний блокнот і коробочки з плівками, вона не могла скараскатись тривоги. Вирішивши довго тут не затримуватися (мало які ще способи ідентифікації раптом насняться пахучій банковій адміністрації), Редька хутко зсипала все собі в порожню строкату торбинку, добуту в цілодобовій сувенірній ятці аеропорту. (Треба ж було бодай щось в Індії купити Соні на втіху). Запхавши назад шухляду й сумлінно закривши дверцята, Редька помітила, що звідкись, вочевидь, з-поміж сторінок записника, на підлогу випало кілька чорно-білих фотографій.

Редька попіднімала їх, і лиця різних людей, що були з висоти її зросту геть крихітними, наче впритул наблизилися, мовчки гарантуючи свою присутність. Редька мимоволі навіть озирнулася, наступної ж секунди звернувши свій містичний страх на очі пацюків, що мали би слідкувати за неї із темряви. Але лиця на фотографіях не збиралися відпускати її. Більше того — тепер її закували в собі пейзажі, на яких робились колись ці знімки. Засніжені гори, безкровні пустелі, химерні скелі й мовчазні озера… Все це Редька знала, бачила, відчувала, несла в собі як хворобу з довгим інкубаційним періодом.

Вона так і стояла посеред кімнати, дурнувато тримаючи перед собою фотографії, дослухаючись спершу до тиші, а потім до невиразних кроків у своїй голові. Кроки, краплі води у підвалі, шепотіння і смішок: «Сім подвійних, хе-хе-хе…»

— Та кінчилися вже подвійні! — вголос крикнула Редька й від пронизливої самотності очі їй застелилися сльозами.

Втрачаючи різкість, вона вкинула знімки до торби і беззмістовно витріщилась на свій ключ. «6» і «9» на ньому попливли, закрутились і заплутались, як дві рибини, що їм зі ставка спускають воду. Безжальний голос базарної відьми тим часом продовжував своє: «Розділи і вивчи їх», «Постав кожну на місце…»)

І раптом Редьці здалося, що риби помінялися місцями і вона вже не може зрозуміти, чи це містика, чи глюк, чи банальне нервове виснаження, найкращий лік якому — омріяні бабцині вареники на пару і безпробудний тридобовий сон…

Тонкий писк, як фон від електроприбора в голові, затих так само несподівано, як і почався. Редька в повній тиші поволі приходила до тями. Погляд її безцільно блукав дверцятами інших комірок, жодного руху за дверима не чулося, і навіть пацюка вона цікавити перестала — його сімейство тепер діловито попискувало десь під підлогою.

Аж тут в око впав номер 96 на стіні трохи вище. Підійшовши впритул, Редька збагнула, що скринька для неї трохи зависоко. І все ж, слідуючи незбагненному поклику інтуїції, ледь трохи помучившись, Редька роз’єднала половинки «6» і «9». Придивилась. Симетричні! Симетричні, як пласкі черви!

— Риби, черви — яка ще наволоч на черзі в мою голову?!

Втім, не грайся вона в дитинстві відібраним у сусідського Ромчика конструктором, пласкі черви так і лишилися би натяком із глибин підсвідомого й підручника зоології за 7-ий клас. А так то спритно поміняла половинки місцями і склала ключ навпаки. «96». Серце забилося хутчіш, наперед переживаючи чергову трилітрову банку розбитої надії. — Ну але карочє…

Редька навшпиньки піднялася до комірки з номером «96», і ледве дотягнувшись і замалим не перетворившись на живу капронову колготу, таки запхала свій леґо-ключ у дірку мало не наосліп.

Ключ, на щастя, підійшов одразу. В шухляді, що ледь не впала Редьці на голову, лежала якась стара і зотліла, скручена у трубочку ганчірка. Пахла вона не вельми приємно і, здавалось, розсиплеться від найлегшого необережного доторку. З ганчіркою за роки лежання майже зрісся потертий паперовий сувій, жовтий, аж коричневий, і нічого на ньому не написано. Редька добре все витрусила і навіть понюхала: хоч би тобі брильянт який вивалився, чи капшук із золотим піском як економ-варіант — а дулі зо дві. Скарби тільки в кінах водяться.

Раховита Редька секунду вагалася, брати з собою «напровсяк» цю безглузду знахідку чи ні. Воно їй треба — доказувати прикордонникам, що штука ця не має антикварної цінності? Папір цей міг хіба би пригодитися Дордже з його філігранями. Але де тепер Дордже і де його університети?..

Редька з досадою, жестом баскетболіста закрила дверцята номер «96», натисла кнопку виклику клерка і вже подумки всілася в літаку на місце біля вікна.

«А все-таки дивно, — міркувала Редька, сунучи за клерком із темряви на світло, — як то може бути, щоб один ключ до різних замків підходив. Хоча хто їх знає, цих індусів. Може, щоб не напрягатися, вони всі тут ключі під один стандарт нарізали?..»

Недосип беріг її мозок від надмірного перенапруження з цього та інших когнітивних приводів. Все слабшала луна від останніх слів божевільної пророчиці — «Поверни пана в обитель його…»

— Вже повернула, — відмахнулась Редька від згадки про Дордже і його тридесяте царство. Все, геть, геть усі відлуння, тривоги і пост-передчуття. Гейм має бути овер. Вже зовсім скоро вона прочитає все, що є в червоношкірому записнику, і каша в голові й подіях скінчиться.

«Амбасадора» для неї вже запопадливо викликали. Дякую вам, пахучі ґарабара клерки, заходьте ще.

Рушивши, Редька хутко витягла з сумки записник.

— Точно шо як зошит у бабці для рецептів… — посміхнулася Редька на групову згадку про саморобні мапи і домашні пиріжки з яйцем і цибулею.

«Моїй доньці» — прочитала вона зверху на першій же сторінці, і почерк видався смутно знайомим. Наступної секунди неясність хутко випарувалася. «Пемі» — писало нижче.

Редька рвучко затраснула записник. Серце калаталося. В роті стало кисло. І це все? Після довгих переходів, напрягів, смертельних небезпек і, як їй хотілося вірити, перемоги, вся її винагорода — оцей ось збірник чортзна-чого, віршів чи високопарних рефлексій її таточка, та ще й адресованого вічно коханій старшій сестриці? Нда, Редька. Ти ж не у фільмі. Мішка з сапфірами ніхто не покладе тобі під ліжко.

І скільки б Редька не вкривала себе зараз думкою, що пригода — це вже і є найбільша цінність, з образою, від якої на очі наверталися нікчемні сльози, впоратися поки не могла.

Вдихни, Радеша, і розслабся. Не читати ж тобі чужих листів? А прикол брутальний вийшов. І на плівках цих що — зйомка перших Пеминих кроків? Чи то пак, пробачте, Сониних…

За вікнами таксі мерехтіли кадри з моторікшами, продавцями фруктів, жебраками, вантажівками, життєрадісними й убивчими божествами на дахах індуїстських храмів, жіночими сарі усіх кольорів і чоловічими оранжевими тюрбанами.

А відтак, коли Редьку, що бездумно жувала свій масала-сендвіч на посадці, таки перемогла в результаті цікавість (ну їй же заповіли випорпати це все з сейфа) і вона прочитала за кілька годин польоту все від палітурки до палітурки (віддерти дермантин від картону теж пробувала, ану якщо щось раптом там?) всі попередні кадри і слова сплелися в один велетенський синопсис, так, наче ти довго хворів і невідривно дивився у ліжку скачаний багатосерійний повнометражний фільм. А потім важко заснув і прокидався час від часу у своїй гарячці, з муками силкуючись усе розсортувати: що ти видивився, що сталося з самим тобою і що взгагалі приснилося.

Редька знову відкрила записник на початку.

«(08.04.1985) …

Не терплю щоденників. Борт № СССР-85389 через півгодини збирається сісти в аеропорту Палам, Нью Делі, далі пересадка на Колькату і далі — в Аруначал-Прадеш. Офіційна мета нашої місії — геологічні пошуки під будівництво ГЕС. Неофіційна — розвідка уранових руд для індійського уряду. Стільки конспірації, бо нас збираються заперти десь на чортові кулічки аж під китайський кордон. Полковник Кардаш (так він себе називає) пообіцяв «навколо тільки гори і сосни». Полковник Кардаш — вербувальник і старший групи. Група — це ми, 18 чоловік вчених й інженерів. Підозрюю тільки, що більшість — колеги товариша полковника: більше слухають, ніж патякають. Взагалі-то, все підозріло виглядає: купа підписок, жодної кореспонденції, жодних контактів поза групою, за легендою я зараз б’ю комарів десь на півдні Якутії, всі індуси навколо нас — військові, а ще, про все треба доповідати прямо полковнику.

Про все, крім цього щоденника…

…Калькута. Бхарат-готель. Ніч. Зранку вилітаємо. Забув додати про зустріч із товаришем Пин Лі (так він себе назвав) у московському Інтуристі. Власне, це він дав пораду все фіксувати. І фотоапарат подарував, маленький такий, «Аякс-12». Пин Лі дуже цікавився геологорозвідкою і був страшно розчарований, коли почув історію про плани на будівництво ГЕС. Здається, його цікавило щось інше. Розмова у нас не склеїлася. Я було вже почав думати, що цей тип теж з органів, але він залишив кілька контактів в Ітанагарі. Я легенько натякнув про них полковникові за склянкою місцевого рому і, судячи по тому, що він про них нічого не знає (чи добре робить вигляд), то китаєць якщо і з органів, то з якихось інших. І ще, схоже, що іншим перевірок китайцями не влаштовували.

…Надія щось розвідати в Ітанагарі зникла безслідно, коли з вертольотів нас у повній темряві перевантажили в здоровенні роздовбані махіндри, підозріло схожі на американські вілліси. З усього міста за вікном мигнуло дві-три лампочки і за всю ніч обабіч дороги не трапилось жодного вогника. На ранок нас дотовкли до якогось перевалу і висадили з усім мотлохом біля чогось середнього між стійлами і обдертими казармами. На дупу сідаєш, як на галяретку. З усього ескорту залишились тільки троє бородатих офіцерів із білими чалмами і прізвищами на «сінгх», і ніби з повітря виросло з дюжину худющих мулів і напівсолдат-напівселян, всі з однаковими засмаженими до скоринки обличчями і щілинами замість очей. Їхня англійська схожа на дзюркіт потічка. Якщо я правильно розібрав, ми на перевалі Бун Ла чи Бум Па і за 30 кілометрів довкола — жодної цивілізації, жодних держав, жодних кордонів. Ніхто не впевнений, ні де тут закінчується Індія, ні де починається Китай. Нічийна земля. No Man’s Land. Тут володарі — хіба що духи скель. Соснами навіть і не пахне. Солдати спритно нав’ючують найважчі клунки. Попереду три дні походу на північний схід. Пішки…

…Ми вже йдемо п’ятий день. Вірніше, вже другий день стоїмо. Пронизливий північно-східний вітер стереже перевал, запльовує снігом і душить морозом. Всі виснажені й не мають сил навіть хвилюватись. Хоча військові мають, особливо полковник і сикхи. Зато тепер ясно, що крім мене, до науки мають відношення хіба що ще троє-четверо. А в гідроенергетиці знається і то тільки один. Решта самовіддано виконують накази полковника, табір схожий на військовий стан. Мулів відпустили назад — далі не пройдуть. Поклажу розкинуть на всіх рівномірно, доведеться перти вгору ще зо 20 зайвих кілограмів. Та яка на хрін тут геологорозвідка! На висоті поза 6000! Які на хрін уранові руди! Електростанції!?

…Вранці полковник приніс шматок породи, схожий на порфірит із вкрапленнями кварцу, бірюзи і кришталю, і спитав, чи зможу я визначити місце залягання ідентичної породи. Я відповів, що для цього треба ще взвод геологів і дві роти солдат, і відрядження років на три продовжити. Полковник сказав, що шукати будемо в межах одної річкової долини, і попросив зробити аналіз якнайшвидше. Ну що ж, прийдеться сідати за мікроскоп. Зате, дорогі товариші, ситуація трохи прояснюється: то ми шукаємо мінерали, а не руди. Щось наш полковник не договорює…

…В цій долині, нібито і нема навколо суворих гір, тепло і все залите сонцем, і нарешті сосни, і клапті сякої-такої зелені. І зразу за селом така досконала тиша, що вуха дибом стають. Дивний тут народ живе, зовсім не схожий на довколишніх монпа. Балакають інакше: більше на хінді, ніж на тибетські мови схоже. Щоб хтось писати вмів тут, я ще не бачив. Але люди світліші за сусідів і деколи навіть видно, що очі в них різні кольори мають.

Ми обійшли вже більшу половину долини — поки що нічого схожого на той шматок мінералу знайти не вдалося. Завтра вирушаємо на кілька днів вверх по річці. Ідуть тільки індуси, полковник, я і ще Німа, заявлений, як спеціаліст із тибето-бірманських мов. Решта для чогось бігає навколо села з теодолітами. Невже справді будуть ГЕС будувати? Чи китайцям очі відводити?..

…Я помилився про склад групи. Зранку приєдналося до нас ще ціла делегація місцевих, на провідників не схожих. Один — взагалі, монах..? Куди це поділася полковнича конспірація? Здається, тут навіть сільські пси знають про страшну воєнну тайну більше за мене. Одягнуті всі багато і яскраво. Німа каже, що це місцеві старійшини, а два з них — «шамо», щось на кшталт тимчасових війтів. Оце і все, що він каже. Місцеві увесь день збуджено розмахували руками і щось намагались пояснювати Німа, а той полковнику і індусам. Але А, здається, мало що сам розуміє. Не тих мов знавець, чи що?..

…Четвертий день. Ми відійшли десь кілометрів 25 від села. На лівому березі річки натрапили на відслоєння породи. На висоті метрів 50 над руслом річки почали траплятися уламки порфиріту. Я припустив, що вихід пласта може починатись по південній стінці десь через 100—200 метрів. Всі подерлись вгору по скелі. І всі роззирали навколишні схили. Мені зразу здалося, що бригада визирає зовсім не камінці під ногами, а щось інше. Раптом, один з індусів, який забрався найвище, почав гукати і вимахувати руками. Всі прожогом полізли до нього. На невеличкій площадці, зарослий травою і барбарисом, темнів ледве помітний отвір до печери. Полковник наказав усім лишатися біля входу, а сам кивнув монахові й Німа, і вони втрьох полізли всередину…

…Вийшли через дві години. Монах здавався наляканим, Німа не видав ні звуку і про щось посилено думав, полковник сказав лише кілька слів: місію завершено, інформація про її важливість не підтвердилася, збираєм манатки і йдем додому, нікому ні пари з уст. І все! Жодних пояснень! Йти доведеться всю ніч, щоб на ранок повернутись у село. Монах збуджено пошептався зі своїми шамо і швидко побіг вниз до села. Це дуже розізлило полковника, він навіть зібрався стріляти монахові у спину і почав погрожувати старим, але індуси й Німа все владнали. Рушаємо. Доведеться іти без передиху…

…Ми запізнились. Села більше немає. І нікого живого з 3000 людей у долині. Здається, налічили десь зо п’ять сотень трупів. Багато добитих штиками. З наших — вбито всіх. Знайшли кількох важко поранених. Вияснилось, що була атака китайських військових, перебраних у цивільне. Вони перейшли через стрімкий північний хребет — ніхто не чекав нападу. Наших перебили в першу чергу.

Редька заплющила очі й закрила зошит. Відтак він сам відкрився, заломившись, на останній сторінці:

«Коли знайдеш щоденник, все інше — включно з найважливішим — буде недалеко. Гадаю, оприлюднювати саме час».

Еге ж. Плівки, фотографії — непоганий прес-пакет. Оприлюднити Соня зуміє, криво посміхнулась Редька.

Назагал, їй трохи важко йшли всі ці геологічно-військові деталі з кількома невідомими. Та ще й із масовими вбивствами — от вже чого зараз явно не хотілось уявляти. Значно цікавішою здавалася історія татового кохання з її далекою й прекрасною мамою, але тут, як на зло, автор не особливо щедро розливав метафори.

— Ліпше б той останній із могікан, що знімав китайську орду з її варварством, зняв на плівку, як виглядала мама в день, коли вони зустрілися.

А так про цей день лишалося хіба самій придумати. Може, мама, помічена в щоденнику літерою К, збирала які-небудь цілющі рослини біля підніжжя пагорба, куди тато попер за своїми мінералами, й вони закохалися, просто перезирнувшись і не говорячи мовами одне одного? Чи, може, вона знайшла його і вилікувала десь після того, як недобитки експедиції розповзлися в різні боки, кожен сам по собі, і тато, пішовши в невідомому напрямку, ледь не загнувся від гірської хвороби?

— Бо звідки в мене така невмотивована любов до часникової зупи?..

Кількох сторінок у щоденнику бракувало — вочевидь, їх видерли похапцем, перервавши й ту не дуже точну хронологію, що була. Знову відкривши записник, Редька трапила на те, що раніше пропустила, бо сильно кортіло забігти наперед:

…На захід від села ми зустріли групу переляканих жінок. Вони встигли втекти з полів, коли почули перші постріли. Кількох вбили. Решта встигла піднятися майже до снігів на хребті і поховатись серед каміння. Кажуть, що бачили, як більшій частині племені вдалося вибратися з котловини по вузькій стежці через західний хребет. Перевалів там не було, але їхній депа (князь тобто) ризикнув провести людей через сідловину між двома вершинами. Жінкам, щоб наздогнати плем’я, треба було спуститись назад у долину. А дороги через хребет серед них ніхто не знає. Полковник вирішив дочекатись ночі й пробитись через патрулі на дорозі вниз по річці: шансів знайти в горах плем’я надто мало, ще й можемо зачепити ворожий хвіст. Серед жінок виявилась К., дочк… (тут верхній шар цупкого паперу було здерто — наче липке щось розлили і потім віддирали приклеєне) …лійську, але на питання полковника і Німа не каже ні слова. Намагалась поговорити чомусь зі мною, але довкола завжди купа людей. Я зрозумів лише, що мова йде про якийсь… (знову видерто шматок).

Ну от, зітхнула Редька, канула моя романтична версія про квіти-трави і часник у політичні будні.

…Дві доби без сну. Позаминулої ночі прорвалися через заслін. Перестрілка сталася у цілковитій темряві. Китайці поливали нас трасуючими кулями. Видно було у короткому світлі лише чорно-білі відблиски обличь. Потім ввімкнули прожектори. Ми дерлись вгору навпомацки, плазом, обдираючи коліна і руки. Індуси залишились прикривати. Звуки їхніх автоматних черг лунали ще за півкілометра. Потім підстрелили полковника. Випадково. Куля зачепила артерію у стегні, він швидко втрачав кров і не міг йти. Ми мусіли залишити його. Припаси і частину набоїв довелось також. Жінки не хотіли залишати свої пожитки, хоча нічого цінного там не мали. З нашої групи живими залишились тільки Німа та я. Ми просуваємося на захід стежками по верху схилів, а де їх немає — спускаємося у річкову долину і чекаємо темряви, щоби піти руслом. К. намагається всіх збадьорити. Запевняє, що знає, де шукати плем’я, що батько розказував їй про таємну базу з припасами на випадок втечі. Вони мали піти туди. Це в річковій долині прямо за хребтом. Направці — кілометрів 20, але йти можна тільки в обхід. Тут немає правців…

Знайома тема, посміхнулась Редька.

…К. нарешті поговорила зі мною. Німа вона сторониться. А зі мною — наче вагається довіряти чи ні. Ми говорили про її плем’я, батьків, війну. Її мати була однією з жінок, вбитих біля села на полі. К. плаче і жаліється, що мати важко помирала, а найбільше — що не провели обряд поховання. Я намагаюсь її якось втішити, хоча виходить не дуже. К. каже, що всі ці переслідування через якусь дуже цінну річ, як точно перекласти її англійською, не знає. Але вона взагалі майже нічого не знає — це сувора таємниця. Каже, що наша група шукала саме його і батько погодився нам показати сховок. Здається, мене використали, як повариху на лісоповалі. Пора притиснути цього крота-лінгвіста.

А К. дуже гарна…

Ха! Ще б пак. Редька вкотре схрестила пальці, загадавши побачити маму на цих плівках хоч у півока…

…З Німа щодо тої секретної цінності мало що вдається витиснути. Він, здається, сильно вражений смертю полковника й індусів. І схоже, що не знає, що далі робити. Плутано розповідав про якусь цінність для історії, заповнення білих плям і своєчасність Маячня якась!

(Це точно.)

…Ми обійшли хребет і піднімаємось вверх по річці. К. каже, що бачила каміння з позначками — плем’я має бути близько. К сьогодні вночі вмостилась біля мене і сказала, що дуже змерзла. Я розщепив свій спальник і спробував її зігріти…

(Знайома історія, хе-хе.)

…Ми знайшли їх. З усього племені залишилась менше половини. Майже всі вкрай виснажені. Проте, важкопоранених немає — загинули ще на хребті. Депа (по їхньому князь чи король) зрадів, що К. знайшлася живою. К. представила мене йому. В нас вийшла коротка розмова. Він набагато довше говорив із Німа, потім чомусь розсердився на нього. При цьому не на жарт — до Німа приставили особисту охорону. Вартовий прибіг у табір і розповів, що китайська розвідка прочісує увесь район. Ми похапцем збираємось. Депа планує перевести людей через бутанський кордон. Там ми будемо у безпеці…

— Вада, пажалуста?

Редька взяла зі стюардесиної таці склянку з водою.

Хух. Як же все-таки легше, коли розумієш, звідки в тебе взявся весь той набір недавніх дежавю: вибрати не можна тільки Батківщину.

І, хоч Редька й не прожила, як Соня, в захованому королівстві до трьох своїх свідомих років (цікаво, Соня собі ін’єкції амнезії робила, прикидалась, що нічого не знає, чи просто чесно все забула?) мала з цими місцями значно більше спільного, ніж сестра. Редьку бісило одне: яке мали право бабця, дід і тато замовчувати правду?..

Чи, може, табу на історію накладав сам «неподобний спосіб» появи на світ двох сестер: К стала жити з їхнім батьком проти волі своїх батьків і традицій народу. Кожній тварі по парі — лише з її племені. А надто, коли ти донька високого посадовця (був дід по маминій лінії міністром, священнослужителем чи просто дикуном-шаманом, конкурентом лам, Редька не зовсім дібрала з подальшого контексту) — який ти приклад іншим подаєш?! Добре, що в тата руки були не зі сраки, посміхнулась Редька, поробив їм там, певно, каналізацію, чи хатки поміг будувати. Бо так би точно вислали у кам’яну пустелю грифам на поживу сповільненої дії… Ну і ще любов, біда її бери. Вочевидь, К вміла переконувати всіх у тому, що цей білий дядюн — потрібна для суспільства штука.

— Чого ж ти так далеко відійшла тоді… — Редька спохмурніла й зусиллям волі спробувала відігнати з-перед очей картину вбивтсва її мами якимось миршавим писклявим китайським солдафоном, бо йому так просто захотілося. А може, і не солдафоном — у щоденнику це точно не описується, тато ж теж не машина, а в офіційній версії з її дитинтства був «нещасний випадок».

Втім, аби попередити нещасні випадки і на майбутнє, дітей із крихітного королівства тато вирішив забрати. І не тільки Соню з Редькою, а й крихітного Дордже, принца-наступника, всього лиш на три місяці старшого від Редьки. Так попросили старійшини, згадуючи про якесь їхнє давнє пророцтво.

— От тобі й пророцтво… — зітхнула Редька. — Хоч ти білий, хоч ти сірий, а вступаєш у гру. І якщо вже гроші надійніше у європейських банках берегти, то принців й поготів.

А перебравшись, якщо припече, через неприступні гори ще подалі, як сподіватися, що принц у слушний час знайде дорогу туди, де ніколи не був, і, зупинивши руйнацію, поверне своїм землям колишню їх велич? Місця, не позначені на жодній карті, всі ці заплутані стежки, бленк-споти й повне бездоріжжя, відкриються провіднику єдиного калібру: сильній дитині білого зайди.

— Нда, діар фазер, тут пророцтво дало маху. І не Пема читає твої записи, вибач. Довелось шедеври розгрібати аматорам. Замість Ла Скали вийшов Коломийський драмтеатр. Але ж вийшов таки!

Редька так собою запишалася, що аж попхала ліктем пасажирку на сусідньому сидінні. Тут же вдавши, що спить, Редька миттю заплющила очі.

І ось перед нею вже малюється крихітна експедиція, що вночі таємно звозить дітей вниз, у долину. Татові вдалось домовитись із організацією штибу Червоного Хреста, аби за документами молодшої доньки вивезти з країни принца.

— Ну так, — всміхнулась Редька, — всі діти на одне лице в такому буряково-крикливому віці. Навіть ми з Дордже. Смішно. Одне шкода — було в мене кучеряве волосся, та й загуло. Ну, зате тепер хоч ясно, що то в принца не сексуальні фантазії про секс-шопних медсестер були, а реальні флеш-беки. Ото в нас дєцкі травми, курча мать… Добре, хоч тато за мною вернувся тоді, хе-хе. Бо мав би собі синочка смаглявого, і спокій голові.

А так потенційного синочка відправили в закритий інтернат аж до Англії (бідне мале…), старшу донечку ростили як того фет-фрумоса, а на меншу клали вертуту з грибами й цибулею. Дордже, видно, Схід однаково манив, і заманив аж до німецького Ляйпціга. Пема стала Сонею і мала в сраці всі пророцтва й місії, а Редька от сидить, читає, і марудиться одвічним запитанням:

— Де цей грьобаний татуньо зараз?!

І тут Редька перекинула ліктем чай із чотирма пакетами цукру, що берегла собі солідна дама в фіолетовому, з золотими лампасами, плюшевому спортивному костюмі, котра летіла поряд із нею. На тимчасове щастя, дама саме засідала в туалеті.

Редьці тут же згадалися слова Орсона Велза про те, що в літаку люди мають тільки дві емоції: нудьгу і жах. Цікаво, чи вдасться їй зберегти на лиці невинну нудьгу, коли повернеться тітонька. І скільки порцій жаху виллється з дами на вигляд її глянцевого журналу в липкому чаї. «Можна ще, — подумалося Редьці, — знову ж таки, по-велзівськи повідомити Золотим Лампасам, що Марс, кажись, нарешті атакує, і йому допомагає Кадафі чи ще хто-небудь, кого може знати ця тьотя з понівеченою статтею про тужливі будні Джастіна Бібера…»

Редька ще раз глянула на червоний записник. Що за дурня їй у голові? Дивно функціонує людський мозок, коли хоче взяти короткий тайм-аут від того, що не зразу на нього налазить. В житті, здається, намічалися серйозніші речі, ніж загроза брутального втручання золотих лампасів у її й без того не широкий міжкрісельний простір.

67

— Ото таке… — Редька поближче підсунула червоношкірий зошит до нерішучої Соні.

Дивно було бачити її такою — без звичної самовпевненості й назагал трохи прибитою. Втім, якраз її впевненість і вічне знаття, що робити, зараз і були найбільш потрібними: хто, як не Соня, мала знати, що з усім цим робити.

— Чого ж він чекав так довго?.. — нарешті запитала вона.

— Ну, публікувати матеріал про свіжий терор відразу не хотіли, бо палітічєська абстановка не давала. Думаю, десь було так. А коли настав час і фазер домовився про публікацію з яким-небудь Times, всьо раптом вкрилось лободою — його вже встигли схопити шпійони й посадити в китайську тюрму.

— І матеріали залишились в сейфі.

— Угу.

Редька виглянула за вікно. Київ особливо не мінявся: сірів собі спокійно, як завжди.

— Каштани б розцвіли вже для пристойності… — Редька похитала головою на вигляд постера трохи пришелепкуватого молодого депутата-тушки, що вже другий рік поспіль доказував громадськості, що він не гей, клянучись у любові до жінок, Бога й України.

«Тобі б дуетом із Шахід Рок Стайлом станцювати, але хто тебе візьме?..»

— Знаєш, — зітхнула Соня, — в мене, в принципі, є виходи на міжнародних літагентів, у них — на правильних видавців. Я не думаю, що проблеми з публікацією будуть. Тема знов гаряча. Але тема все-таки твоя. І… вчитуватися в деталі я не хочу.

Щоденник знову переїхав по столу до Редьки. Вона запитально підняла брови на старшу сестру. Аж втішити її схотілося.

— Я просто зведу тебе, з ким треба, а далі ти сама. Не звикати ж тобі. — Соня сумно посміхнулася.

Редьці важко було зрозуміти, що вона зараз відчуває насправді. І чи варто було сестрі розказувати щось у деталях, якщо їй ліньки навіть читати щоденник тата зі згадками про маму.

— Що ж, зовсім скоро наш принц стане королем і втрутиться у справу тата — його ж мусять випустити?.. — зараз вже по голосу Соні важко було зрозуміти, навідала її раптова наївніть чи просто маскувався звичний пофігізм.

Редька посміхнулась:

— Неодмінно.

Пізніше, коли після справді таки блискавичної публікації матеріалів (Редьці самі подзвонили люди одразу з двох незалежних агенцій — довелося кидати монетку), їх батька таки звільнили з китайської тюрми (ніхто, включаючи, мабуть, всі міліарди китайців, не могли повірити, що чудеса можливі — засудженому за спроби чи то реставрації монархії, чи за банальний тероризм і відмову співпрацювати з урядом, здаючи локації людей і компромату, й не стали заживо вирізати органи і спопеляти безвісти), Редьці була цікава причина одного співпадіння. Якраз у той час, як вона у «Момо барі» повідала Соні про делійський банк і те, як дивним чином відкрила іншу скриню, а там була лишень якась неясна шмата, старий інтернетний знайомий Tryam Bakam прислав їй свого, як він обіцяв, останнього листа.

«Дорога Радешо! Тепер ми достеменно знаємо, що не помилилися, коли обрали тебе на роль Хранителя Ключів і Принців. Інколи зробити правильний вибір легше, якщо не знаєш, що вибираєш. Але не думай, що невибрані можливості зникають самі собою лише тому, що тебе вони більше не цікавлять. І відкинуті обійми, і солені сльози, і порожні трухляві звитки — не стали просто твоїми спогадами. Поміркуй над цим, коли загадки повертатимуться уві снах. Адійос. Чи то пак, намасти».

Не знати чого, але після цього листа Редьку навідало й почало муляти відчуття легкого пройобу…

68

Час від часу Редька заходила на сайт ВВС чи якийсь інший новинний ресурс, почитати, що там зараз коїться у землях Дордже. Нарешті можна було на весь світ казати про цю древню й новоявлену водночас країну. Ну й показувати лице молодого вродливого короля — так одразу ж збільшується кількість переглядів ресурсу.

Тривожні новини на початку змінювалися нейтральними, відтак переходили в розряд нецікавих, а з часом усе й взагалі втихомирилося і зникло зі шпальт. Медіа, й не тільки жовті, пишуть про людей зі значно більшою охотою, коли людям погано. Війна, переворот, цунамі, епідемія, жорстокість на ґрунті расизму чи сексизму, самовбивство, розлучення, затримання за керуванням авто у стані наркотичного сп’яніння, поставлений фінгал ревнивим коханцем.

Щасливі люди, як і квітучі держави з мудрими правителями, до новин потрапляють рідко. Значить, у Дордже все було в порядку.

Інколи, коли їй бувало особливо сумно чи тяжко, вона солила свою їжу випареною з ропи сіллю Падмасамбхави. Сум набував прозорості, а відтак і зовсім розчинявся.

69

Одного ранку, десь через три тижні після її повернення, Редьці подзвонили з невідомого номера. Такі собі заводять поп-зірки та інші параноїки, боячись, аби їх не вичислили. Редька байдуже натисла «відповісти».

— Привіт, — сказав чоловічий голос, і вона не відразу зорієнтувалася, хто це був.

— Добрий день, — сказала Редька.

— Впізнала?

— Нє.

— Це тато.

Редька не знала, що на це сказати.

— Я зараз у Києві. Знову ненадовго. Хочеш зустрітися?

— Гм. А ти… шо, не прийдеш до себе в хату?

— Ні, в мене дуже мало часу.

— Ясно. Як завжди. — Редька почала відчувати образу. Після цього всього у нього «мало часу»! Та чим ти такий зрештою зайнятий?!

— Алло. Радеша. Ти там?

— Та там. Де мені ше бути, — зітхнула вона. — Давай. Зустрінемося. Соні дзвонив?

— Без Соні.

— Ну добре, — знизала плечима Редька. — Де і коли?

— Якнайшвидше. Ти голодна?

— Та так собі. Давай тоді в ресторані «Гімалаї», на Хрещатику. — Слово «Гімалаї» Редька вимовила з особливим, їдким притиском, але батька це ніскільки не знітило.

— Добре. Давай. За сорок хвилин.

Він у будь-якому місці вмів розсістися так, наче це місце тільки йому й належало, а всі бігали довкола нього. Уявного героя війни, підкорювача вершин, космосу і жіночих сердець. Раніше Редьку це вражало й викликало захоплення чи, як мінімум, повагу, а зараз вона почувла хіба легке роздратування.

Редька вирішила з ходу приступати до справи. Тобто справу закінчити, щоб нічого нікому більше не висіти.

На стіл дзвінко бряцнулася металева зв’язочка.

— Осьо твій ключ від квартири. — (тато запитально підняв брови). — І від делійського сейфу. Раптом десь знадобиться ще, хе-хе. А так то, вибач, я тобі без сувеніра. — Вона не змогла утриматися від іронії, сідаючи на розцяцькований стілець навпроти нього. Дівчина в золото-червоному вбранні подала Редьці меню.

— А я тобі — з.

Тато дістав із внутрішньої кишені куртки невеличку шовкову торбинку й простягнув її Редьці.

Долоня безпомилково здогадалася, що там — навіть розгортати не довелося. Редька зробить це, коли ніхто не бачитиме. Поки вона щосили пробувала вдавати байдужість, ледь помітна щаслива посмішка не сховалася від татових очей. Цікаво, чи знав і він щось про цей тесак, і кому його слід передавати по-чесному.

«А як же відсікання прив’язаностей?» — посміхнулася про себе Редька.

Втім, можливо, воно десь так і працювало — варто щиро від чогось відмовитися, відпустити, як воно само до тебе прийде. Якщо було твоїм. Чи не прийде, якщо ніколи твоїм і не збиралося ставати. Хоча що в цьому світі є нашим?..

Редька, так, наче емоції могли вмить випаруватися — а вона хотіла зберегти їх якнадовше — хутко перекинула склянку холодної води і набрала ділового (а то й цинічного, як їй хотілося) тону:

— Дякую. Зворушена.

(Тато знизав плечима).

— І що тепер? — це ніби не він питав, а щось з ефіру. Однак Редька не збиралася розвішувати соплі перед цим насправді малознайомим, хоч і рідним, чоловіком.

— Слухай. Я рада, що стала у пригоді прекрасним людям десь далеко, і що ти тепер в порядку, і не просто в порядку, а зірка й сенсація…

— Та облиш…

— …і що Соня врешті-решт нікого не підставила.

— Соня мене сильно розчарувала. — Раптом спохмурнів він.

— Тю. Це ж бо чого?

— Ти сама знаєш, чого. Стільки сил у неї вклали, стільки навчання — і все коту під хвіст.

— Не під хвіст. Вона — успішний член суспільства. А я собі як я. І все, чого я хочу — щоби мене нарешті лишили в спокої. І не вплутували в якісь довгі мутки з непонятно чиїми грошима. В мене є тепер трохи моїх, і вперше в житті я навіть знаю, куди їх подіти. Якщо пощастить, то ще й ніхто мене не повішає за яйця на телевежі за їх використання.

— Ніхто. Ні за яйця, ні за капюшон. Повір моєму дару бачити майбутнє. — Тато зробив театральні очі й засміявся.

— Тоді добре, — посміхнулася Редька. — Давай їсти.

Вони їли мовчки. Телевізори під стелею ресторації транслювали хто що міг: від кліпів індійських виконавців до чемпіонату в покер у Манчестері. Редька згадала свій сон про королеву в картярських боргах і гмикнула.

— Все-таки, як дивно. Як дивно і приємно, що саме ти, подібна не на мене, а на неї, виявилася моєю сильною дитиною. — Тато сказав це дуже тихо і майже про себе, а в Редьки поміж тим пробіг у грудях холодок гордості.

— До речі. В тебе нема випадково якихось інших маминих фотографій. І… — Редька згадала, що в щоденниках він вживав самі лишень ініціали, та й ті не особливо співпадали з іменем, котре їй озвучували в дитинтстві, — як її звали повністю? — вперше за весь час вона подивилася йому в очі прямо.

Він трохи помовчав.

— Її звати… — (навмисне вжив теперішній час, подумала Редька, і їй стало трохи світліше) — Кар По Ча. Значить «Біла Птаха». А найкращі фотографії завжди тут. — Він показав пальцем собі на лоба. Там, подумала Редька, мало б вилізти у нього третє око в разі необхідності.

— Зрозуміло, — зітхнула вона.

— Що тобі зрозуміло, сильна дитино Кар По Ча? — знову посміхнувся батько. (Ще трохи, злякалася Редька, і їх розмова почне скидатися на розмову двох індійців з радянського вестерну). — В тебе є такий же кейс для фотографій?

— Та ладно. — Редька вирішила змінити тему. — Ніяка я не сильна. Досить пафосу. Чув би ти, як я нила на підйомах, і особливо на спусках із моїми колінами.

— О, коліна — це у нас сімейне, — він знову засміявся. Лід між ними потроху танув.

— А на Соню ти не злися. Якби не її підстава з тими піцовими грішми, я би в житті свою дупу не висунула кудись у невідомість. Кожна видима лажа може мати несподівано хороший наслідок. Ну, це не я придумала.

Тато посміхнувся.

— Ну, я радий, що якось прислужилася й наша цариця савська. Чужими руками жар загрібаючи…

Редька виразно глянула на батька, від чого його скептичний вираз трохи збляк.

— Давай не будемо, тату. Не хочу гриміти зараз всіма ланцюгами причин і наслідків, лазити в трудноє дєцтво і ворушити прах діда Фройда. Напишу тобі ввечері листа, як буде сила. Добре?

— Ну добре.

Він глянув на годинник.

— Вже біжиш? — із перебільшеною байдужістю спитала Редька.

— Ні, ще не зараз. Підемо ще мате, може, десь вип’ємо?

— Пішли.

Поки вони йшли задніми дворами, подалі від центральної вулиці з вічно роззявленими туристами зі спальних районів, Редьчин батько дивився навкруги якось дивно, наче поверх дахів. Редька перехоплювала цей його погляд, неясно щось відчуваючи. Ніби між іншим він запитав:

— А ти не хочеш пожити деінде трохи?

— Та я вже і так вивожу манатки з твоєї хати… — трохи образилася Редька.

— Та ні, в хаті живи, скільки хочеш. Я маю на увазі, взагалі не в Україні?

— А де? — аж стрепенулася Редька, боячись запустити надію туди, куди їй не слід заходити.

— В Німеччині, наприклад, — позбавив її проблем із надією тато. — Мансарда по сусідству якраз звільнилася.

Мансарда.

Редьці чогось не хотілося бачити, як він зараз, мабуть, лукаво підморгує. Та все ж про себе вона посміхнулася: «Нормальний собі фріц». Зараз вона ледь не вперше в житті раділа, що не схожа на світлоокого, пшеничноволосого і пшеничнобородого тата. Принаймні не так сильно, як Соня. Так що фріц із Редьки такий самий заправський, як і з Дордже.

— Дякую, тату. Матиму на увазі.

Ну, не любить вона котів, яких точно прийдеться годувати, — тато просто так ніколи нічого не пропонує. До того ж буде дуже дивно заявлятися жити в келію Дордже, віддаючи себе на розтерзання фантомам. Не подобається їй ця роль фронтової жони й кураторки музею спогадів. Хіба що зайде разок принагідно, глянути, як дебела жінка репетує на п’яного пророка з фрески. А там — тікати подалі від пустої бамбетлі, запах котрої перебиватиметься запахом семи котів. Нізащо не впускати, як би не стукав і не дряпався до неї в двері, один із найстрашніших демонів — демон Надії.

70

— Слава ін’язу, — зітхнула Редька, поклавши слухавку після телефонного інтерв’ю французькому Le Poste.

Після публікації батькових записників і оприлюднення фільмів спілкування з іноземними журналістами стало для неї ледь не рутиною. Бо тато — він як з’явився був тоді, так і зник, залишивши Редьку єдиним контактом.

— Добре, хоч тепер точно знаємо, що він живий-здоровий, галушки з медом їсть… — посміхалася бабця, підкладаючи Редьці на тарілку пухкого яблучного пирога.

Галушками, вочевидь, бабця називала якісь не до кінця ідентифіковані Редькою кокосові пундики зі слайду на татовій листівці звідкілясь із Еквадору чи з Колумбії. Здається, цього разу він таки полетів банально відпочивати.

— Цікаво, доця, чого то тебе по тєлєвізору в нас не показують?.. — бабця, певна, що Редьку щодня показують по телевізору «у них», перемикнула канал із новин назад собі на серіал.

Редька знизала плечима. А й справді, чого? Може, того, що вітчизняним медіа значно цікавіше було, хто з ким заводить дітей і як вийти-замуж-за-рубєж, ніж кардинальні перетворення в якійсь далекій країні, котру на мапі знайдуть відсотків п’ять людей із вищою освітою… А може, просто уряд надто інтимно дружив із урядом Китаю, продаючи Піднебесній танки й купуючи в неї гречку.

Вперше в житті Редька мала «трохи своїх грошей». Гонорару за видану на Заході й перекладену на 26 мов татову книжку (тато від нього галантно відмовився на користь Редьки) вистачило би й на золоту машину з платиновими дисками, і на довгі безпроблемні гашишові роки у Ґоа. Тільки щось Редьці вже туди не хотілося. Та й після кризи ціни на столичне житло хоч трохи здулися й набули тіні адекватних. Тож, не без хитрої допомоги Соні, Редька відшукала й після кривавих торгів купила у старого комуніста-хіроманта невеличку квартирку на горішньому поверсі дореволюційного будинку, та ще й з круглою, із гострим дахом, червоною вежею на додачу. (Соня, звісно, виступала проти вежі: «Це що за будні в’язня замку Іф? Чи ти у Рапунцель надумала погратися на старості?! Несмак!», й авторитетно рекомендувала брати нову квартиру в т. зв. «депутатському котеджі» на Оболоні, з видом із одного вікна на сірий Дніпро, а з іншого на пластикові пальми сусідньої ресторації. «Бо, по-перше, престижно, по-друге, інвестиція, а не рухлядь тут всяку скуповувати в задрипаних твоїх «пам’ятках архітектури»! Завтра ж його знесуть, а тебе в спальний район перекинуть». Тривали дебати недовго — годину сорок максимум — і з рахунком все-таки на користь Редьки).

Гроші, що залишилися, змінявши гіпотетичну золоту машину на легкий велосипед з алюмінієвою рамою, Редька вклала у власну справу: ні, вона не купила собі кіоск із фасованим фаст-фудом під середньою школою, не відкрила бутіка з продажу екзотичних товарів із Бутану, не стала імпортувати меблі з Балі й навіть не відкрила туристичної агенції путівок, котрі тут вперто, забувши кволі уроки української в школі, називали «горящими». Видно, права була Соня, гноблячи сестру за «відсутність ділової жилки».

Редьчиною «своєю справою» став альпінізм. Скуштувавши лише раз саму його шкірку під час тієї, як вона посміхалась, «екскурсії в казкові землі Дордже», Редька, перетерпівши інкубаційний період у місті, збагнула, що без гір тепер просто не може. І скільки б її не називали «поведеною» навіть колишні ліпші приятелі й недовговічні бойфренди, скільки б не звинувачували в тому, що, почувши слово «гори», вона, як наркоман чи зашорений кінь, ні про що інше вже не може думати, і весь їх спільний відпочинок у якому-небудь розслабленому Лаосі враз летить коту під хвіст, Редька стояла на своєму. Чи то просто своє брало її за барки і ставило туди, де було її місце.

Дивним чином все пішло так, наче вона все життя тільки цим і займалася. Спливав час, розроблялися карколомні маршрути, відкривалися дороги і вершини — геть нові, досі не пройдені ні європейцями, ні жінками, хіба би скаженими білими козами, але ті не лишали записаних свідчень. Сама не розуміючи як, Редька стала доста відомою в колах професіоналів, її поважали, її запрошували в експедиції.

— Одне тут сумно, — казала собі Редька, перевіряючи цифри своїх активів, — що з часом спливають і гроші.

Ризикувати ж життям, аби поставити на вершині прапор якої-небудь компанії-спонсора, що виготовляла холодильники, видавалося їй, як мінімум, кармічним збоченням.

— Якось воно буде, — зітхала Редька. — Джізас правильно сказав про пташок: «Не сіють, не жнуть, не збирають у клуні», а Боженька годує їх. І чи ми за них не вартісніші? То, може, і мені за цим принципом перепаде кавалок рису з соєвим соусом…

Редька, як і раніше, не збиралася жирувати — жила в міру своїх потреб. Робити те, що подобається — воно вже щастя само по собі. Головне — хоча би підозрювати, чого насправді хочеш. Тоді і Боженька зі своєю ойкуменічною допомогою підтягнеться.

І в яких би нових і далеких країнах вона не побувала, всюди шукала слідів тієї одної, в яку ніколи, вочевидь, більше не судилось їй потрапити. Деякі речі прекрасні й страшні тим, що трапляються в житті всього один раз, щоби безповоротно його змінити. Єдиний видимий мінус у цьому — починаєш несвідомо порівнювати все, що трапляється з тобою, з цим певним еталоном. Найвищі гори, найнебезпечніші ситуації, найболісніше й наймістичніше кохання.

Але старе кохання можна нести в собі, як вірус, можна з ним якось жити і далі — all my lovers were there with me, all my past and future — а от гори ні. Гори — це наркотик. Коли ти побував на одній висоті, менша тебе вже не задовольнить. Хіба що буде пов’язана з якимось невимовними технічними складностями чи карколомним краєвидом. І чи метрами взагалі вимірюються наші висоти?.. Так що варто, думала собі Редька, найвищу гору приберегти на потім. Бо що таке людина без мрії? Кусок офісного паперу, на якому видрукували щось ледь видне, бо кінчався картридж із фарбою, так що смітник усе ближче і ближче.

— Шо, сестриця, переманюєш моїх клієнтів! — радісно привітала її сестра.

— Що? — не второпала Редька.

— Розслабся, — засміялася Соня, — просто тут один, як ти таких називаєш, дядюн-багатік загадав собі поїхати в експедицію.

— А я тут до чого? — буркнула Редька, щільніше кутаючись від київського вітру. Якось дуже зосереджено і швидко ніс він кудись сьогодні сміття.

— Ну, я йому розказала, яка в мене сестриця…

Редька скривилася.

— Та жартую, жартую. Він сам про тебе пронюхав. І попросив звести. Там йому взагалі серйозна наче річ потрібна. Трансгімалайський трек якийсь.

(При слові «трансгімалайський» Редьку пройняло холодком).

— Ну, але краще він сам тобі розкаже потім все. — Продовжувала Соня, нічого не помітивши. — Куди і коли. А ти йому — по чім його «світ-за-очі» обійдеться.

Редька зітхнула й, повагавшись, кивнула:

— Давай йому мій номер, а там розберемося…

Хоча з чим там розбиратися? Ще тижні зо два тому вона відразу би сказала тверде «ні». Їхати в Гімалаї, в її Гімалаї, на котрі вона й сама ніяк не могла наважитися, з якимись точно ж претензійними товстопузиками, бо то за гроші?..

— Саме так, дорога моя, грьобані гроші, — зітхнула Редька.

Дядько подзвонив того ж пообіддя. Редька поговорила з ним, обіцяла подумати.

— Н-да, пацан. Найшов ти собі екскурсовода.

71

Доста часто Редьці спадало на думку, що присутність картинок минулого життя в наших головах сильно залежать від того, хто був за кадром. Бо щось навіть надзвичайно чарівне, несподіване, вражаюче ми згодом пригадаємо десь так, як побачений фільм чи прочитану в недурному журналі статтю. Про себе чи не про себе — це вже інше питання. І тільки прожита з обраною, часто з однією-єдиною людиною за все життя, картинка вростає в тебе, стає твоїм сховком чи рятівною мікросхемою, твоїм пунктом призначення тоді, коли раптом стає потрібною додаткова сила. Так, Редька намагалася надто часто не спекулювати відчуттям містичної Присутності, мимохідь ухопленим у храмі Ґар, і ще рідше реставрувала в собі те, що виникло під час їх спільної з Дордже медитації на горі, що дивилася на підталий льодовик і заховану у скелях печеру святого Міларепи. Так і не навчившись медитувати по-справжньому (терпіння й зосередженість Редька відносила до найдорожчих скарбів, що їх помалу слід почати здобувати відтепер і в майбутньому), вона просто глибоко дихала діафрагмою. А відтак — підозріло без зусиль — опинялася там, на вибіленому сонцем скельному виступі, в цей момент сидячи за комп’ютером, нудьгуючи на пересадці в порожньому аеропорту чи купуючи олію в супермаркеті. При цьому вона точно знала, що навряд чи захоче навмисно опинятися там фізично. Принаймні поки не настане час.

З роздумів Редьку видер різкий дзвінок мобільного.

— Ну як, домовились?! — згорала з нетерпіння Соня. І звідки раптом така емоційність?

— В процесі…

Маршрут цим поціновувачем старих культур і, як підозрювала Редька, скупником контрабанди, уявлявся з Бутану а ж у Пакистан («Пака талібани нє розвалялі там всьо к псам нєвєрним…»), і з поворотом на М’янму («Єслі там падмажецца коє-шо»).

Шкода хіба, міркувала практична Редька, що дертися світ за очі цьому Пилипові («Я Філіп!») приспічило не в сезон Евересту: бо скільки б не плювалися бувалі альпіністи з приводу попсовості, комерційності й буквальних людських трафік-джемів за останні роки в день підйому на вершину, Редька — а надто не за свій рахунок, бо кілька десятків тисяч доларів не завжди зайві в тумбочці — від такого мейн-стріму не відмовилась би. Але що ж, і тут, якщо відкинути свій забобонний страх, непогано все виглядало: в М’янмі, приміром, ще були незвідані ніким частини Гімалаїв. А пекельна хунта нікого безкоштовно близько не пускала й до «дозволених» маршрутів, лише за грубі гроші й з загоном військових «гідів» у комплекті. Якщо ж вірити бодай офіційним рейтингам капіталів цього дядечка, з урядом він там домовиться. Може, пощастить побачити нове й неторкнуте. Правда, якщо ще вірити пліткам, цей самий бізнес-Пилип сприяв не дуже легальним продажам військової техніки тому ж урядові, тож, вочевидь, ще й знижку на гори, падлюка, отримає…

Редьчин моральний конфлікт тривав доти, доки не подзвонили з чергової рекламної агенції.

— Альо, Радеша? — щебетав бадьорий, наглуватий, наче фарбований на руде голос. — Здраствуйтє! Мєня завут Майя, я із кампанії «Арт Паблік Модуль». Удобна щас?..

— Ні, — відрубала Редька. — Зараз ні.

Нда, зітхнула вона, мабуть, вже ліпше заробити собі на наступні подорожі, потерпівши екзальтованих багатіків всього в одній. Бо так, чого доброго, доведеться таки погоджуватися на безкінечні пропозиції знятися як не в рекламі термобілизни, то якогось дурнуватого засобу для волосся, що «тримає мою зачіску навіть там, де все давно розклеїлось» (і ззаду фенами піддувають «снігову бурю на вершині гори»).

— І зіркою стала, і все тобі не слава богу… — Соня буркнула це так по-фамільному, що Редька ледь стримала широку посмішку: ось вона, майбутня бабця.

— Ага, точно зіркою. Морською.

Що б там не казала бабця теперішня, вітчизняна популярність Редьку таки не минула — якісь частини її гімалайської історії з принцом дивним чином просочилися в жовту пресу. Коментувати будь-що Редька навідріз відмовлялася. Було це просотування справою рук Соні чи ще когось, з’ясовувати вона не стала, але черговій напористій «ісполнітєльній дірєкторці с масковскай брігади» якогось серіалу при «випадковій» зустрічі (вистежувала її дамочка чи як?) просто була виплюснула в лице півпляшки «боржомі»:

— Освіжіться, тітко, я вам не пап’є-маше для ваших сракощипальних проектів з імперськими замашками.

І, хоч підмочена кіношниця половини сказаного, певно, не зрозуміла, Редьку ще з півдня мучила совість: може, то в людини такий стиль — пропонуючи роботу, змушувати іншого повірити, що то він сам прийшов і попросився на цю ласку Божу, і ще, за потреби, доплатить за славу в телевізорі й позування поряд із зіркою якого-небудь російського реаліті-шоу чи навіть — халілуйя! — «с метрам нашей, савєцкай естради», а не банальне пострадянське хамство.

72

— Значіт, дагаварілісь? Чудєсна, — замовник підозріло швидко й на підвищених обертах ентузіазму пристав на Редьчину ціну. В фільмах герої в таких випадках шкодують, що не запросили більше.

Звісно ж, сам-один Пилип подорожувати не збирався. Набрав із собою в комплект ще вісім дядьків і тіток, втомлених сонцем Мальдів і Мальорок, теж спраглих чогось «настаящєва», бо, мовляв, життя проходить, і хочеться побувати там, де не побували ще конкуренти і родичі, але вже написав журнал Esquire…

Найбагатші й найлінивіші з групи акцентувалися головно на початку, в Бутані (бо був найдорожчим чи найбільш екзотичним?), поступово відколюючись (без повернення платежу, як чесно попереджала Редька) в кожному наступному міжнародному аеропорту.

В принципі, Бутан і для Редьки б залишився шикарною транзитною зоною, естетським заповідником автентичної архітектури й народного строю — в тутешні Гімалаї навіть з арендою баских коней, а не мулів, ніхто з групи не збирався підійматися: вирішили роздивлятися те, що доступно колісним транспортом, а в гори йти в наступних, «дешевших» місцях, коли за день перебування в країні не доведеться платити по 250 доларів із людини; Редька знизала плечима: хтось їй казав, що багаті на те й багаті, що бережуть кожну копійку — якби не один випадок.

Зайшовши до одного з пишних храмів в околицях Тхімпху, Редька, дочекавись, коли вийдуть всі ценітієлі екзотікі, трапила на невелику, і з вигляду навіть не на дуже стару статую Падмасамбхави. Вирішила запалити палички й повісити білий шовковий шарф, привезений її татом ще колись давно звідкілясь із країв Теравади — Тайланду чи Цейлону, вже й не згадати, але офірувати його схотілося чомусь саме тут і тепер.

Ненароком рука, що вішала шарф, торкнулася голів однієї з гнучких дакіні — вічних супутниць Падми на канонічному зображенні цієї іпостасі. І наче все. Тільки от на вечір ця рука розпухла, почала свербіти і нити, наче від осиного укусу.

— Може, то в тебе від паніру з чілі? — питала співчутливо одна з дам. — Бо то швидше можна назвати чілі з паніром… Я сама ледве не задихнулась від цієї їх національної страви.

— Не знаю… — Редька роздивлялася свою видозмінену кінцівку. — І місцевих рєбят напрягати не хочеться, вони тут такі всі гіпервідповідальні… Почекаю, може, само пройде.

Але тітонька, в котрої на Редьку явно полювали якісь материнські проекції, пішла і сама всіх сполошила.

Перечекавши загальну паніку — йой, дорожезний гість от-от загнеться! — Редька зітхнула й пообіцяла зробити те, що вони радили: запхати руку в гарячу воду з сіллю.

В кімнаті, втім, не будучи особливим апологетом гомеопатії, вирішила таки звіритися зі всевідаючим Інтернетом.

Але чогось спершу їй стукнуло в голову, що вона так ніколи й не розібралася, хто ж такі ті дві дакіні, що часто сидять біля Падми.

Більш-менш вдовольнившись знайденим і з’ясувавши, що та, котра з чашею, вона точно Єши, і з чаші-капали, видовбаної з людської черепушки, попивається чи то кров, чи нектар мудрості, Редька полізла перевірити свою пошту. Чи не змінилися раптом які-небудь деталі грядущих перельотів абощо. Відтак глянула, що там за політична ситуація наразі в М’янмі, і, повагавшись, забила в пошук повне ім’я Дордже. Якийсь таки сидів у ній забобонний страх щодо благополуччя його королівства. Прогорнувши все більш-менш виразне, зітхнула з полегкістю:

— В Багдаді все спокійно, як під Жашковом…

Тут розпухла правиця нагадала, що не все: заболіла, як струмом вдарена. Редька повернулась до сторінки пошуковика і забила те, за чим, власне, в Мережу й полізла:

— Замочення в соленій воді.

Потягнулась усіма хребцями, скривилася, подула на руку, збігала, підставила її під зимну воду в душі. Тут у двері обережно постукали.

Редька, тримаючи руку, як підбитого голуба, відчинила.

— Ваша солена вода, мем, — чемно поклонився прислужник у картатому брунатному ґо і високих підколінках.

— Ага. — Редька, зітхнувши, показала йому, куди поставити блискучу металеву чашу з ропою. — З вами й хотів би, а не забудеш…

Служка, обережно тримаючи тацю з великою срібною мискою, чайником і малим пуделком, вочевидь, із тою самою сіллю, зайшов до кімнати.

Не поспішаючи, налив води в миску, насипав солі, почекавши трохи, перемішав її довгою ложкою, видобутою звідкілясь із-за пазухи свого ґо.

Редька, якось сомнамбулічно спостерігаючи за його рухами, вже майже забула про свій біль і солодко позіхнула. Як раптом вигляд солі, що розчиняється безслідно у воді, виштовхнув із надрів її голови тьмяну думку. Редька, сама того не помітивши, вголос запитала скоріше саму себе, ніж служку, хоч і проговорила це автоматично англійською:

— Ну і який сенс морочитися минулим, вирощувати ці кристали — сталактити, якщо все зникає у розчинниках часу?

Вона кисло глянула за темне вікно. Протяг ледь помітно ворушив на ньому важкі розшиті фіранки.

— Подібно, як кинута у воду сіль стає єдиною з нею, в Просвітленні власна свідомість розчиняється у вищій свідомості.

Редьці спершу здалося, що все це їй причулося: настільки незворушно служка продовжував поратися біля тарелів і горнят. Попідтиравши груботканим вишитим рушником те, що ненароком пролилося, він, втім, випростався, і зі смиренною, дещо ніяковою посмішкою сказав Редьці, наче казав це комусь за вікно:

— Коли висохнуть усі солені води, побачиш те, що здавалось невидимим ані оку, ні уму.

Служка скромно поклонився й вийшов.

Редьку наче заморозило на тому місці, де вона стояла. Що це все знову значить? Навмисним зусиллям, як позив нудоти, відтіснивши від себе хвилю близького усвідомлення, вона буркнула шось типу:

— Подумаю про це я завтра… так же в кінах герої з напрягу з’їзджають?

І важко, як підкошений колос, гепнула на бамбетлю коло свого лаптопу.

— Га?

Відповідаючи на її свіжий запит, Google першим ділом видав отаке:

«Символічні письмена дакіні проявляються при світлі повного місяця, попередньо пройшовши ритуал Замочення в соленій воді…»

Спершу Редька просто хотіла очистити випадково нерозчищене до того віконце пошуку й дати конкретний запит про свою конкретно спухлу руку, як раптом недодушена хвиля розуміння вибухнула цілим нафтовим фонтаном:

— Асліна я казлічєська! — простогнала Редька, дзвінко луснувши себе по лобі хворою рукою, й не відчувши ані найменшого болю. — Звиток! То ж був звиток Падми…

Якби Редька вміла кусати лікті, згризла би собі їх тут же по ключиці. А так, беззвучно поматюкавшись і звучно вдарившись разок головою об дверцята деренчливого холодильника, врешті таки заспокоїлася і згадала слова старого настоятеля: «Істина відкривається тоді, коли тертон до неї готовий». Що ж, часу на підготовку в неї залишається відтепер до смерті.

— На многая благая літа. Чи як уже вийде…

73

За кілька днів вже в іншому готелі, через два кордони і один переліт, Редька знесилено впала на ліжко: голова їй гуділа від невпинного фону тіток і дядьок із її, як вона вже тепер подратовано її називала, «тургрупи Спутнік». «А гдє же спа?», «Нікакой масаж у ніх!», «Нє, ну развє ета стандарти?» чи «Вот в прошлам гаду в Куршавєлє…» Як би Редька не силкувалася зберегти буддійську рівновагу духа, час від часу їх страшно кортіло вдягти котрійсь із претензійних дам-екстремалок (новенького захотілося вам, ге?) на голову блискучий чан із хризантемами, що їх так любили декоратори цього недешевого готелю.

Аби відволіктися, вона вирішила пописати-покарлюкати щось у старому блокноті Дордже, тому самому молескіні, поцупленому колись у горах. Знайшла вона його, до речі, відносно недавно — блокнот був завалився в довжелезну кишеню під спинкою наплічника, і був локалізований прикордонником чілійського аеропорту в процесі пошуку наркотиків чи іншої сувенірної контрабанди. Редька тоді була так радісно скрикнула, що прикордонник, ретельно перевіривши паперову кишеньку під палітуркою, напровсяк ще й понюхав блокнот між сторінок…

— Мучас грасіас, сеньйор! — Редька раділа, як дурень торбі. Це ж не вона сколупує цю ранку ностальгії, само собою якось вийшло, нє?

Чекаючи на посадку, наважилася відкрити блокнот. Ніжно, ледь не трепетно погладила його.

— Ну, полишалися же в нас у блокноті хоч якісь записи? — думала собі Редька.

І, хоч і розуміла, яка це назагал беззмістовна сентиментальність, соромно їй не було. Хтось же наклеює собі в щоденники подорожей навіть бордінг-паси і рахунки з ресторанів, а тут що — максимум координати якісь, обривки назв і напрямків.

Зітхнула, відкрила навмання й завмерла:

«Зорі й ніч теплі. Я сиджу перед відкритим вікном. Пахне павутинням…»

Не видер! Дордже залишив ці сторінки! Редьчине серце казна-чого забилося тоді як дощ об жерстяне підвіконня. Вона посміхнулася, взяла ручку і почала сторінку навпроти…

Тут, у дворику, кам’яний Будда з руками, незвично оберненими до стегон (Редька такі раніше бачила хіба в посушливому Чан Раї), кликав прийти дощ. Однак, тепер уже чистих сторінок у блокноті лишалося не так багато. Тоді, покидаючи Чіле, вона започаткувала традицію писати Дордже такі собі листи. З надією чи без колись передати цей молескін його власнику. Хоча яка різниця? Більшість листів у житті ми однаково пишемо собі самим.

Редька запалила палички аґару, дістала з мінібару крихітну пляшечку не вельми певного білого, зате вина, і, постоявши трохи біля вікна над тьмяним ставком, що віддзеркалював у внутрішньому дворі готелю всі його чотири червоні будівлі з чорними драконами, взялася писати.

Неоковирним, крупним почерком і таким самим стилем, та ще й олівець тут, у номері, гостю давався навмисне карявий (переслідувалася тенденція еко-шику чи чесна ціна від виробника?)

— І життя моє таке ж каряве, — Редька сьорбнула кислого совіньону. — А я і рада.

Після енного дня цієї нерадісної комерційної подорожі парадоксально пробивало на домоткану поетичність:

«Думаю про тебе, коли бачу квіти лотоса, що ще не розкрилися. Чи вже закрилися, бо вечоріє. Коли сиджу в чужому бамбуковому (штучно вирощеному?) гаю і п’ю імбирний чай із крихітних чашечок. Думаю тоді, коли маю ні про що не думати, завмерши лицем до нескінченно білої стіни.

І в час, коли по чорному дзеркалі цього ставка, оминаючи сонні прикриті лотоси, ковзне тонкий білий листок бамбука назустріч гострому листку верби, й вони закрутяться в новому, протилежному напрямку…»

Тут у двері нахабно постукали, і Редьчиному молескіну так і не довелося взнати, що ж станеться в той час, коли закрутяться в іншому напрямку два місячні листочки-рибки.

— Рум сервіс, мем! Енісін ю вонт?

Не відзиваючись, Редька посміхнулася: о, так, від певного часу вона добре знала, чого їй хочеться.

74

Ґан-Рі, Біла Гора, вона ж гора-вбивця, про котру вічність тому серед ночі домовлялися Редька й Дордже, теж була на маршруті. При чому зовсім не з Редьчиної волі, а з волі найкращого друга головного замовника: екзальтованого, чи, як назвала його Редька, дещо вздроченого фінансиста, що мав на меті видертися туди з фотографією вірної жони у кишені, показати цю фотографію в камеру на самісінькій вершині, й таким чином замолити перед жоною свої гріхи, що дасть йому можливість продовжити на пару років ротацію коханок старшого шкільного віку. Цей зманіжений фатальними пристрастями дядько брав на себе геть усі витрати можливих супутників («А я кампанію люблю!»), плюс, звісно ж, немалий гонорар Редьки за його супровід у явний не-сезон. Але компанія не підтягнулася — не було дурних. Двоє носіїв плюс повар — от і вся «група ризику». Інші, трохи більш помірковані клієнти, вирішили перечекати у теплій низькій зоні джунглів, займаючись хто параґлайдингом, хто медитацією, хто закупами фальшивого антикваріату й самоцвітів «на падаркі».

Добре, що значну частину шляху можна було пролетіти вертольотом — «Скока? Трі штукі? Ну… Ну, раз живьом!» — годину польоту в компанії цього життєлюба було прожити легше, ніж тиждень різких підйомів і спусків. Та й не витримав би клієнт, не зважаючи на всю свою готовність до самозречення й кмітливість кухаря, на рисово-макаронній дієті.

Серце стискалося. Вже від усвідомлення того, що гори, її Гори, дім її душі от-от постануть перед нею, Редьці на очі навертались небажані в чужій присутності сльози.

Вертоліт здійнявся вверх. Клієнт тут же випорпав із кишені камеру й, направивши її собі в лице, заходився писати черговий привіт котрійсь зі своїх жінок. Кухар і носії забобонно заплющили очі. На Редьку ніхто не звертав уваги. Як чудово. І як страшно сюди повертатися.

Картинки кількарічної давності ковзали під пузом вертольота швидше, ніж Редьці того би хотілося.

«Нічого, — міркувала вона, — звикну. Ніщо ж не буває вдруге таким самим, навіть гори. Так що це не страшно, що я так, по-зрадницьки перельотом, а не по-чесному пішки. А раптом все ж видеруся під вершечок десь…»

— Рада Батькавна, віскаріка дьорнєм?! — бізнесмен сіяв рожевими щічками й очима-ґудзиками.

«…і скину тебе на хуй». — Редька лагідно всміхнулася.

— Не варто. Перепади висоти. Кілька днів, поки до табору дійдемо, буде трохи важко. Навіть кави не можна. Тільки чайок. А от на спуску з вершини — будь ласка.

— Тагда за вєршину!

Бізнесмен заіржав і дьорнув свого віскаріка.

Коли він кілька годин по тому блював, стоячи на карачках, ніхто й ніщо не заважало Редьці милуватися передзахідним маревом скелястих гір.

75

Кілька наступних днів було не просто важко, як обіцяла Редька. Була, якщо зацитувати того, хто оплачував банкет, і кого звали Валєрчик, «імєнна жопа… халодная жопа в валдирях!» У збірне поняття жопи входила низька температура, поривчастий вітер, спання в наметах, одноманітна їжа й не дуже балакуча співрозмовниця в особі Редьки. Ні кухар, ні носії, ні тим більше київський бізнесмен англійською не володіли. Тому три дні переходу здалися останньому трьома роками. Аж мовою предків із розпачу заговорив.

— Ну й повезло нам із погодкою… — кряхтів, закидаючи нарешті свої бебехи на сумнівно обігріту кухню базового табору, голодний Валєрчик. Наче вперше цей прогноз погодки чув. Добре, хоч не питав, де тут бар на рецепції. І більше не нив, вигадуючи претензію за претензією, невтомним термітом проїдаючи дірки в головах оточуючих. Дивно, як він при цьому ще й голодним залишався. Редька була втомлена і зла, як дідьча мама.

— Та зараз просто взагалі-то не сезон… — більше зі щирим подивом, ніж із радістю від приходу нових клієнтів, знизував плечима закутаний у все можливе хазяїн, пораючись коло прибульців. — Крім вас, тут таких мудрих лиш один є. Вчора прийшов. Але йому не звикати — він із місцевих наче. Хоч і жив колись у ваших краях — і то, мабуть, довго.

76

Dwell alone, and you shall find the Friend.

Take the lowest place,

and you shall reach the highest.