Піца Гімалаї - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Ірена Карпа (ч. 4)

Проблеми душевного життя якщо й виникали у неї, то вкрай рідко. І вирішувалися вони просто — терапевтичний шопінг, коктейль у трендовому місці, нюхання кокаїну з двома подружками-близнючками, лижі в Андорі чи яхтинг в Монако. Зовсім рідко траплялися відвідини психоаналітика, але й то більше так, для статусу. І лише раз у сто тисяч років голова Соні важчала від чогось відмінного від вправ із легалізації крупних грошових сум чи планів витрат своїх менш крупних гонорарів за ці успішні вправи.

«От що примушує бізнесменів відвалювати по дві тисячі євро на місяць чувакам, що сидять по французьких монастирях у позі дза-дзен, «відробляючи» за бізнесменів їх не-робіння? Є в цьому всьому якась страшна дика сила. Якась потреба балансу, без якого все перекособочиться, і баланс вилізе через дупу: війною, мором, фінансовою кризою…»

Власне, на останній і зависла думка Соні — ми схильні мусолити в голові те, що нам і так уже намусолило очі, замість того, щоби розвивати зосередження на чомусь важливому і поки малозрозумілому. Роберт Антон Вільсон називав це звичним тунелем реальності. Прориватися за нього люблять хіба що люди творчі, або люди під час духовних практик, а святі й узагалі собі скачуть по них, як розписані дерев’яні кульки під час однієї індонезійської гри.

Соня брела своїм тунелем пішки, залишивши машину біля IQ-бару на вулиці Толстого. Вона, як вірний апологет офісу, просто мусила пити ввечері в п’ятницю. Хай навіть традиційно повні бари стали значно менш людними, ніж зазвичай. Огидні економічні трансформації в країні перетворювали бари на площадки психо-тренингу до бейс-джампингу (лише найвідчайдушніші, бо інші на таку дурню не витрачаються і сумно бухають вдома), а самі офіси, як сказав один Сонин знайомий, стали схожими на нетрища Камбоджі: «Ван долар, містер» і «Хелоу, ням-ням». Роботи стало менше, їзди і суєти в місті теж поменшало, відповідно дорожня поліція стала зупиняти машини частіше — хелоу, ням-ням. Так що ліпше після парочки дайкірі ходити пішки. Тим паче їй недалеко.

В одному з провулків, кажуть, недавно відкрився тайський ресторан, Соня ще там не була. Ех, не вчасно ви, тайчики-братчики, а так вас довго чекала мідл-клас тусовка, смачних і демократичних. Соня несвідомо звернула туди, смутно ловлячи високі частоти традиційного азійського караоке. Терасу ресторанчику відгороджено від вулиці розписаною сюжетами тайського епосу ширмою. На ній велетенські птахи кидали з неба каміння в океан, на кораблі, й на землю, на палаци, на людей. А риби, дракони і демони, де б вони не були, те каміння ловили й поїдали. Та ще й несказанно раділи при цьому. Дивна ілюстрація для общєпіту, подумала Соня. І тут музика стала голоснішою, та ще й хтось із сонних кухарів, геть знудившись, заспівав собі сумної пісні пронизливим голосом. На стіну дому навпроти при цьому вивелося проектне зображення тайського тексту пісні. А на тлі, в самому кадрі, були гори — тільки явно не тайські, бо зависокі. Альпи чи Гімалаї, подумалося Соні. При чому тут вони? Знизала плечима, позіхнула. Чогось хотілося думати, що якраз Альпи, з їх засніженими вершинами і соковитими лугами внизу. В Альпи за потреби можна на лижі майнути під Новий рік. Думка ж про Гімалаї сповнювала її якоюсь смутною тугою, ба навіть відчуттям провини і чогось незрозумілого, втраченого, від чого все стискалося у животі.

На Гімалаї тим часом непомітно налізла темрява. Сонце в цих краях чогось тікає не вниз, а вгору. Ти йдеш по дорозі, тобі вже стає холодно, але ліньки зупинитися і дістати з рюкзака куртку, так що йдеш далі в футболці, й пушок на руках встає грізно і гордо, як повстанська армія. Ти в тіні від гори, а на іншій горі ще тепло і сонячно, і храм там стоїть золотий і теплий від сонця, і сходи до нього золоті, й золоті хатки людські. Ну, думаєш, зараз ще трохи, і видеруся теж туди, де золотно і тепло, і скину цей триклятий рюкзак, і поваляюся там, дивлячись на ступи догори ногами. Але поки ти дряпаєшся вгору, сонячна межа теж підіймається все вище. І ось уже тільки та ступа, що вище за храм, сяє останніми спокійними променями, а все, що нижче неї, покірно затягується фіолетовою патокою, темніє і м’якшає. І скоро все ще світле небо геть почервоніє, а потім посіріє, і все, що має зараз обриси, розплавиться, як віск на пательні, все стане одним і густим. І, якщо поряд будуть зарослі, в них щось гарантовано зловісно зашарудить. І тоді, якщо ти не допетраєш, де маєш спати, тобі стане так холодно, що ти погодишся і на теплу собачу будку, тільки би нагодували гарячим часниковим супом.

— Кажуть, помагає від хвороби висоти він… — Редька цокотіла зубами й обгорталася своїм світло-блакитним у зелені черепашки шарфом, котрий за бажання ставав і ковдрою, і сукнею, і підстилкою. І капелюхом у стилі пін-ап гьорлз заодно.

— Нє. Я мрію не про часниковий суп. Я про томатний мрію. А ще про нормальну таку їжу — вареники з картоплею чи деруни.

— Тю, ти ж не жив в Україні?

— Ну і шо. Ти теж не жила в Індії, а карі уминаєш за п’ятьох.

— Ех, карі. Мнясо — моє всьо. Зараз би рагу бабциного навернула, вона там м’яска не жаліє. На крайняк би відбивнушку і пюре зі сметанкою…

— А я би просто салату овочевого.

— Та нє. Стейк із кров’ю… А взагалі заткнись. У нас кінчаються гроші. Так що будемо хавати варену картоплю з хлібом, як селяни. Щоби нажертися. Ці падлюки чим вище, тим більше бабла деруть за хавку.

— Ну ясно, їм же її тягнути сюди треба, щоби приготувати, якщо ти раптом проходити будеш.

— А мені себе тягнути не треба?! Ще трохи, і я собі відгризу руку. Ось тільки пічку давай знайдемо. Щоби не сире їсти.

— Ого. Вже сухі зони почалися, — глибокодумно помітила Редька.

— Ага. Твоя спотережливість заслужить тобі колись місце головного редактора «Нешнал Джеографік», — засмівся Дордже, — пустеля, по суті, почалася вже тоді, коли кози стали длубати копитами сиру земельку. А з іншого боку, не такі вони вже і сухі, ці землі, ми просто тішимось тут гарною погодою.

Редька слухала його в піввуха. Ходіння дорогами без тіні, але з вітром, за півдня перетворило її на останнього з могікан.

— Боже, який я стиглий сенйьор-помідор! — милувалася в заляпане дзеркало вбиральні так званого готелю, названого якимсь місцевим мудрагелем HILL TONE Р. — Навіть у бабці на городі помідори не такі розкішні.

Бабця, що наглядала за цим на ладан дихальним місцем для платної ночівлі, про помідори з грядки явно чула давненько. В її яточці продавалися друзі людства — розчинні макарони, мило, якісь крупи в мішках, місцевий шик — ультратонкий (не набереш багато шарів, підло продереться під пальцями в найвідповідальніший момент), зате білий туалетний папір і — о, диво — знайомий Редьці ще з українських аптек біло-фіолетовий крем.

У канонічного «боро» не було іншого виходу, як бути панацеєю від усього. Розплатившись за папір і крем, Редька щедро змастила попечене лице.

— Слухай, горєц, в тебе все з інтерфейсом добре? — вона кинула тюбик Дордже, що ніжився собі на сонечку, попиваючи свіжовитиснутий яблучний сік. В цій пустелі яблуневі деревця почувалися напрочуд добре. Крем рикошетом відбився від дерев’яного столу і влучив у фанерний щит із написом HILL TONE. А Дордже і вухом не повів.

— От блін. — Редька пішла випорпувати «боро» з пилюки. — Мені подобається їх почуття гумору. Чим страшніша халабудка, тим вони її пафосніше називають — у тих кольорових селах внизу ми вже пройшли і «Holiday Inn», і «4 Seasons», і «Plaza».

— Ці мєсні маркетологи навіть не роблять помилок у словах для ввічливості, як робить Rebok чи оцей Hill Tone. Все на світі у балансі. Скільки захотіли, стільки фарбою зірок домалювали. Цікаво, чи прилетить до них коли хто в галубом вєртальотє з корпорації судитися за копірайт. Я би точно поїхала глядачем на такий процес. Послухати, як дружно рже все село з ділового білого капіталіста.

— Чудовий яблучний сік. Так і мусить бути, коли тут нічо, крім яблук, на деревах не родить, — на дні склянки Дордже ще залишилося трохи ясно-зеленої піни.

— А де тут шось родить? — Редька роззирнулася на кам’янисту долину в рідких жмутках чогось подібного на перекотиполе. — На кущах?

— Ага. На кущах родить гречка тут.

— Ух, гречка. Студентська молодість. Кожного дня — гречка. З цибулею. То типу м’ясо. А коли шикуєш, то можна і гречку з яйцями посмажити. Здається, я її наїлася тоді на все життя. А ти її хіба колись пробував?

— Я…

— Ой! — перебила його Редька. — Та ти не слабо загорів! Диви який наглий. В мене лице лупиться, як у москальки в Єгипті, а ти собі став шоколадний мулат! Чи не мулат… Ой. Та ти взагалі якось дуже сильно на них став подібний… — До Редьки щось смутно допливало.

— Справді? — іронічно поцікавився Дордже.

— Ага. Ти ж азіат! Ото доперла. Я думаю, з якого це дива локали, не відаючи про твоє поліглотство, так часто з тобою перші заговорюють. Ти, правда, мовчиш, як жертовний баран…

— Жертовний баран не мовчить, — Дордже раптом спалахнув, — і не називай мене ніколи жертовною твариною, домовилися?

— Та добре, добре… — замахала на нього руками в кремі Редька. — Я не знала, що ти став вегетаріанцем. Все так раптово!

— Я серйозно. Гадаю, домовилися.

— Окей. Але те, що ти азіат, це аж збуджує — так і знай. В мене ніколи не було азіатів у хазяйстві. Один був хіба, якось сподобався хлопчик. Так і не вияснила, якого він роду — кореєць чи казах чи ше шось. Хотіла з ним переспати, щоби, ну, знаєш, нового спробувати, але він якийсь такий порожняковий виявився як лічнасть, що в мене аж не встало на нього.

Редька раптом зауважила, що бабця-продавщиця слухає її емоційні сексуальні звіряння зі значно більшим інтересом, ніж сам Дордже.

— Хм, — прикусила язика Редька. — А у вас дуже гарна плетена шапочка. Ви то самі? Спицями чи гачком?

Старенька запитально глянула на Дордже. Він, зрозуміло, не став нічого їй перекладати і підвівся.

— Ну, ми пішли, — знизала плечима Редька. — Прощай, рідний хілтон.

— Та нє, по ходу, ми тут на ніч. Ти який люкс хочеш — із видом на гори чи з видом на гори?..

Вночі місцеві дітлахи з дикими криками бігали селом і дзвонили у дзвони. Редька подумала було, що то корів якихось переганяють запізнілих. Але Дордже, повернувшись від господині з кринкою гарячої води для лимонного чаю й гарячого душу, обіцяного при вході в цей гостинний двір, її потішив:

— Там сьогодні диявола виганяють з села.

— Диявола прям?

— Щось типу того. Злих духів.

— Ой мама. Знову.

— Так що не виходь надвір.

— Шо, вселиться шось?!

— Нє. Виженуть ще. Як я без тебе піду?

Редька трохи посміялася й таємно потішилася тим, що Дордже бодай якось окреслив свою до неї прив’язаність. Хоча, хто, як не він, напередодні говорив про те, що прив’язуватися не можна ні до чого: ні до власності, ні до місця, ні до людей, ні до тварин. Редьці було легко з власністю і з місцем — в неї не було достоту ні того, ні іншого. А з людьми і тваринами, то вже як коли. Зараз їй, наприклад, нестерпно бракувало рудого пса, що жив у них у Києві в дворі й щопівночі підходив під її балкон — безсовісна Редька якраз викидала з висоти всілякі м’ясні й жирні обрізки, плюс іще кісточки та інші недоїдки. Якось у травні під балконом, сполохавши пса, ненароком опинилася закохана парочка. Редька за звичкою й інерцією сипонула щедру пригоршню помиїв: да нє оскудєєт рука дающєго. Мати рідна, скільки було вереску й матюків від лебедів кохання! Всі довколишні пси солідарно вили й гавкали. Редька перелякано чекала, що от-от до неї вломиться перекривлений гопнік із телячими жилами на вухах і його розгнівана красуня з пофарбованим борщем на червоне волоссям. Борщу в той день лишилося особливо багато — бабця заходила, трилітрову банку принесла, в чергове забувши, що Редька не їсть густого у борщах і зупах із раннього дитинства. От котлети — то давайте, будь ласочка. Котлетою по голові навіть опівнічний рудий пес не отримає, не те що реготливо-вересклива білявочка. Але тоді пронесло — парочка не заявилася, видно, подумавши, що то вони якусь бабусю й розізлили своїм гормональним вуркотінням. Покричавши щось трохи про стару заздрісну суку і клімакс, юні закохані побили об стіну будинку свої пивні пляшки, (хлопчик ще посцяв у квітник, а дівчинка кричала екзальтовано: «Да, Льоша, правільна!») і пішли в травневу ніч слухати солов’їв і вдихати яблуневий цвіт. Рудий пес тоді з’явився аж під ранок. Встиг до приходу двірника.

— Ну що, ти в ванну? — вирвав її зі спогадів Дордже. — Чай уже заварився. Хай охолоне.

— Ага, — відповіла Редька, — здається мені, тут у них, крім яблук, ще родить обліпиха.

В темряві знову пронеслися дітлахи, калатаючи тепер ще й у порожні відра й репетуючи так сильно, що в жодного порядного духа не стало би сили їх слухати.

— Н-да. Обліпиха, яблука і чорти. А ти кажеш — земля не родюча.

Редьці вкотре хотілося понити і сала.

— Диви, — показувала вона Дордже округлий білий камінець із пурпуровими прожилками, — правда, подібне на корейку? На бекон. На підчеревину. На копчене сало з м’ясом і шкіркою, яку треба довго жувати.

— От тут філолога і видно.

— А чо філолога? — не дуже второпала Редька. — Просто бідну голодну Харитю…

— Ех, чулен по тобі плаче. — Дордже іронічно, втім, не без ніжності, глянув на Редьку.

— Чулен? — перепитала вона. — Чулан, ти хотів сказати? Темний чулан такий, куди в радянських віршиках запроторювали нещасних ляльок?

— Чулен, моя лялю — то практика, під час якої харчуються виключно екстрактами цілющих рослин і, власне, енергією мінералів — чогось же ти на них облизуєшся?

— Ну… — Редька мимоволі потерла зубами об зуби, уявляючи собі, як воно — жувати мінерали.

— Просто так значно простіше досягти зосередженості, не відволікатися на пошуки звичайної матеріальної їжі і, якщо хочеш, банально очистити організм.

— Це точно що очистити, — похитала головою Редька. — До табула раси. Кручє всякого гербалайфа… Ой, а як тут далі?

Те, що дотепер вона вважала дорогою між лисих кам’янистих пагорбів, зараз стало річкою. І, навіть якщо й не дуже глибокою, мочити ноги не хотілося. Напрямок, бажаний джіпіесом, був ясний, як весняна днина: тільки вперед і тільки з піснею нібелунгів.

— Джіпіес, май ес… — пробурчала Редька.

— О, тут є стежка догори. Бачиш? — Дордже вже показував кудись пальцем. — Видно, вода й сильніше підіймається. А мулів якось від села до села тягти треба.

Редька, уявляючи себе покірним завантаженим мулом, посунула вслід за Дордже догори. Важко було уявити, що там, десь далеко попереду, як закінчиться цей каньйонисько, ще стоятимуть якісь села й житимуть люди. Хоча їй, певно, через раз було важко повірити, що вони в цих місцях не одні.

— Пора вже звикнути й до дежавю, й до рюкзака, щоб він пропав…

Редька скривила болісну міну, але Дордже її не побачив — він впевнено просувався вперед по стежці, що вела їх на вузький, продовбаний ерозією і людьми, карниз.

— Нда. Зашибісь. — Редька збиралась плюнути вниз, туди де зміїлась підла річка, але, зваживши на висоту і забобонність, передумала, зітхнула й почвалала далі.

В деяких місцях цього карниза доводилося лізти ледь не навпочіпки — так низько нависала «стеля». Та ще й осипалася під пальцями глина з камінням, крихка порода. В добру погоду кам’яна пустеля мала виглядати надзвичайно красиво — від теракотового до сиво-фіолетового кольору скель, червоні прожилки по білому камінні, блискучі смужки кварців. Льодові вершини замість рамки, зелена ріка й чорне каміння внизу. Печери, видуті вітром у жовтих вертикальних стінах, як сотні очей допотопної тварини.

Все це заворожувало. Але явно не зараз. Зараз був тільки клятий пісок і трикляте каміння з-під ніг. Щоразу, коли нога ковзала вниз, не змігши переступити через чергову тріщину, Редьку кидало в піт. Спині ставало раптово жарко, а животу холодно. Одне втішало Редьку — у сезон дощів, коли тут усе розмито і чвакає, їм би точно настала глина.

«Як це романтично — закохані зриваються зі скель. І назавжди лишаються разом. Ага. Про нас би складали пісні. Якби знайшли, звичайно».

Раптовий порив вітру з піском зірвав із Редьки захисні окуляри. Вона на мить осліпла й втратила рівновагу. Заточилася, крикнула. Дордже, що йшов перший і страхував її, саме вчасно обернувся і схопив Редьку за руку, щоби та не погуркотіла слідом за окулярами й камінням, котре ще геть недавно нагадувало їй сало.

— Дякую! — прокричала вона, — в тебе не знайдеться запасних окулярів?

— Тільки для зварки!

— Для сварки?

— Для зварки!

Їм доводилося кричати через цей вітер. Редька все одно нічого не розуміла. Видимість ставала ще гіршою. Але тепер Редька вже боялася питати своє нудне «Ще довго?» Хто, як не вона, забезпечив цей розслаблений темп із повною сракою в пакеті?

— Ще трохи! — прокричав, ніби читаючи її думки, Дордже, і мало сам не зірвався.

Редька пам’ятала одне — якщо запанікувати, кіна не буде точно. Тому ліпше думати не далі за наступний крок і втикання палки для ходьби в непевну стежку на цій глино-скелі.

Внизу, під ними, раптом дуже чітко пролунав стукіт копит. Просто по річці через пориви вітру проскакало четверо вершників. Одним із них була жінка в пурпуровому одязі. Та ще й собака за ними то бігла, то пливла. Редька непевна вже була, чи то їй усе не привиділося. Промовчала і подерлася далі.

— Сядемо перепочити? — спитав Дордже. — Вже ніби рівніше буде.

Вони сіли. Важко було захиститися від вітру самими лиш наплічниками й капюшонами.

— Ну шо, ще сала хоч’?

— Хочу, канєшно. Хто ж його не хоче. Сиділа би собі вдома на диванчику під тєліком, наминала сальце з хлібом, часничком і бабциним борщем. Навіть би густе повиїдала від щастя. І серіал би з бабцьою дивилася, й не пікала б. І печиво «Марія», хоч який садист його придумав, теж би їла. З варенням, правда. — Редька майже солодко позіхнула.

І тут же у відкритий рот отримала пригоршню піску.

— Ого! — через посвисти вітру Дордже знову мусив кричати. — Давай таки ходімо! Тут серйозна буря намічається.

Редька з дикою неохотою підвелася. Аби її воля, вони би тут і заночували, накрившись спальниками. І точно стали би двома соляними стовпами на ранок…

Обіцяне «рівніше» насправді означало доволі небезпечний спуск із карниза в долину. Небезпечний головно тим, що часто не ясно було, куди ставити ногу — колючий вітер або здіймав на стежці куряву, або просто періщив тою ж курявою в очі.

«Отак от люди й губляться… — сама не знати чого, подумала Редька. — Той, хто попереду, думає, що ззаду все в порядку, а той, хто позаду, не може його наздогнати чи бодай викричати…»

— Ми вже внизу?! — крикнула в піщані сутінки Редька, сяк-так здолавши спуск. Ноги їй тремтіли, запізніла паніка готова була стиснути горло спітнілими брудними пальцями.

Редьці зараз дико хотілося почути його голос, взяти за руку, отримати доказ того, що все добре, що вона молодець і що вони скоро прийдуть. Але ніякого голосу не було. І в який бік пішов Дордже, не визначив би зараз жоден джіпіес. Редька обернулася довкола себе, враз переплутавши всі напрямки. Куди йти і звідки вона прийшла? Стіни піску довкола то вщільнювалися, то на секунду прозорішали, але того не вистачало, щоби навести хоча б якусь різкість. І тоді Редька зробила те, чого робити було не варто: побігла. Навмання, куди навіть очі не дивилися, в сліпій надії ступити на хвіст своїй удачі й догнати зниклого Дордже.

Редька не знала, скільки вона пробігла, поки остаточно вибилася з сил: бігти проти шквалу з важким наплічником, при цьому намагаючись докричатися до невидимого компаньйона — справа завідомо програшна.

Вона спинилась, щоб віддихатись. Зараз, ще секундочку і, може, зніме рюкзак, і взагалі собі сяде перепочити, а там, гляди, і вітер вщухне, і всі всіх знайдуть — що тут шукати на такій площині, коли нормальна видимість? Було б тепліше, і поспати б можна було, прилягти… все буде добре. Головне — не панікувати. Страх — це найтупіше.

Поки Редька проводила собі свій сеанс НЛП, ліва нога її плавно занурювалася в м’який пісок. Так непомітно і ніжно, що спершу все скидалося на якусь новітню спа-процедуру. Дивні думки навідали Редьку, перш ніж вона збагнула, чим ця процедура може для неї закінчитися. Редька щодуху заверещала, але вітер знову задув пригоршню піску їй просто в рота, довелось заткатися. Ліва нога спершу ще намацувала щось тверде під дуже крутим кутом, але й вона повільно стала потопати в підступному піску. Це не скидалося на зав’язання у болоті — нічого не чвакає, не засмоктує. Навпаки наче присипляє, хочеться перестати противитися і закрити очі. Стає добре, тепло й затишно. Поки не розумієш, що це ж насправді пизда прийшла.

Редька зметикувала, що, відчепивши й штовхнувши подалі від себе наплічника, вона «схудне» кілограмів на п’ятнадцять, а значить, потоне не так швидко.

— Де ти, йобаний у рот, ну де ж ти?! — розпачливо шепотіла вона, неслухняними пальцями розщіпаючи лямки. Пісок сягав уже вище колін.

Дордже, напевно ж, збагнув, що з нею щось не те, і зараз мусить її знайти, інакше все якось занадто тупо. Накаркала, курва, про сенс життя — побачити гори, і цього достатньо. Побачила? Тепер відчуй. Горам ти теж полюбилась, очевидно…

Легко сказати — штовхнути наплічник. В реальності він зовсім не шар для бовлінгу на змащеній доріжці. Відкинула, наскільки могла. Але не на тверду поверхню — пісок вирішив прийняти в дар і наплічник. За компанію.

Сил не лишалося жодних — тільки тупий безсилий відчай, що навіть до паніки не дотягував.

Отут і показався старий друг. Чи то пак, «май пренд» — нереалізований провідник Амі. Цей силует Редька упізнала би в будь-якому тумані чи бурі.

— От йобаний піздєц, — в таких ситуаціях класична поезія на думку чогось не спадає, — я ж не тебе, підараса, кликала.

Знову цей стукач, і знову рушниця. Тепер іще й націлена в її бік. Ну і круто. Принаймні раз і все. Без медитацій на тему.

Але щось ця рушниця до неї безсовісно близько, і якась вона тупа взагалі. За секунду Редька збагнула, що то вона просто іншим боком.

Ламаючи нігті й здираючи до крові обвітрені пальці, Редька вчепилася у приклад. Якби їй ненароком зараз натиснути на курок, все закінчилося би сумно і для неї, і для її несподіваного рятівника. Дуже важко тягти своє тіло наверх, коли щось його тягне донизу. Тим більше, те щось у сто тисяч разів сильніше, ніж ти сам і та смішна людська сила, що тобі допомагає. Якби підземний пісковий демон у якийсь момент не позіхнув і не відволікся на щось цікавіше за Редьку, її би волами довелося тягти з цього ніжного смоктуна. Але де тут найти волів? Редька пам’ятала з якихось фільмів, і задній двір її мозку цей спогад зараз подав, як до обіднього столу: чим більше борсаєшся, тим сильніше зав’язнеш. Тим швидше… Було це про пісок чи про болото, Редька точно сказати не могла, але, уявивши собі весь жах потонути навіть не у воді, а в сухій, колючій, задушливій сірій пилюці, вирішила не експерементувати. Сяк-так їй ще вдалося перекинутися на спину — провідник вчасно зметикував, куди її тягнути. Поволі тіло з холодної піщаної могили опинялося на холодному піщаному вітрі. Пісковий демон-сисун, очевидно, таки на неї плюнув: захуда якась попалася.

Схопивши її за шкірки, Амі відтягнув Редьку подалі від страшного місця. Вона намагалася віддихатися й осягнути, що з нею сталося. Але й сидячи тут, між хвилями колючого піску, що носився хаотично перед нею, Редька могла бачити, як поволі потопає її улюблений п’ятидесятилітровий наплічник Deuters. Точніше, п’ятдесяти п’ятилітровий. 45+10.

Редька саме збиралася піддатися запізнілій панічній атаці, як позаду почувся короткий крик і звук глухого удару. Капюшон не давав можливості миттєвого повороту голови на потрібні градуси — одним оком Редька бачила, як качаються по землі два тіла. Відтак одне тіло сіло на інше й заходилося його душити. Редька підскочила.

— Ні! Ні!!! — закричала вона й, не розібравшись, хто де, заходилася копати їх ногами. Враз збагнула, що поре дурню, й спробувала розтягти бійку. Але той, що сидів згори, сам раптом зупинився й зліз із того, що внизу. На землі лежав Амі. Його лице не виражало нічого. Редька подала йому руку. Він кивнув, але встав без її допомоги. Дордже глянув у бік наплічника — і це був останній людський погляд, отриманий цим виробом німецько-бангладешської індустрії.

Дордже щось сказав провіднику.

— Він врятував мене! — на вухо прокричала Редька.

— Ходім. Я сказав йому, що тепер ми квити.

Дордже не відразу зміг відшукати свій кинутий наплічник. Буря, здавалося б, уже збиралася затихнути, як тут же лютувала з новою силою. Найстрашніше було завивання вітру в камінні. Вертикальні стіни скель і химерні наскрізні печери — воістину нелюдська флейта.

— Хижа ж земелька тут. Красива, мовчазна і хижа. — Редька тут і там озиралась через плече, боячись якихось надуманих земляних духів і водночас до них підлизуючись.

— Яка б вона не була, але земля, як і всюди на світі, є тут серйозною власністю. І достатньою причиною для того, наприклад, щоби жінка мала собі двох чоловіків. Як ота тета з готелю HILL TONE, щоб ти знала.

— Ого, а з виду така звичайна бабуся…

— Та в цьому нічого незвичайного нема. Таке тут ще з бонських часів.

— Слава демократичним традиціям! — зраділа Редька.

— Бач, тут народ не тільки демократичний, але й практичний — так їм легше впоратися із землею, коли на одну багатійку припадає двоє економів із періодичними сексуальними функціями.

Після «сексуальних функцій» Редьчина увага перемкнулася в автономний режим.

«Одне в цьому всьому прекрасно, — міркувала, все ще віддихуючись від їх ледь не смертельної пригоди, Редька, — канув мій спальничок у пісочок, тож тепер спатиму з тобою в одному. Хахаха. Злая женщіна. Каварная Матільда».

Де їй було знати, що галантний Дордже з легкістю віддасть їй свій спальник, вдовольнившись, як робили геть усі місцеві, кількома важкими синтетичними ковдрами китайського виробництва. На тих шкурах невбитих іграшкових ведмедів можна було побачити всі чудеса світу й особисті мрії розробників. Від снігових леопардів з оленями й полуницею до мулатки в бікіні з такими ж оленями і горою Фіджі на задньому плані. Аж Редьці у добротному Дордже спальнику стало заздрісно.

— Мені все одно трохи холодно… — використала вона канонічну бабську брехню. — Можна я підсунуся ближче?

Мало який чоловік за всю історію людства на землі не повірив би у цю брехню, навіть пригадавши факти з підручника біології: у жінок більше підшкірного жиру, та й взагалі в них вищий теплозахист і здатність адаптуватися. Зазвичай в таких випадках пригадуються інші факти з цього ж підручника. Тільки Дордже рідко робив те, що підшивалося під гриф «зазвичай». Засинав собі спокійно, як безстатевий ангел. Це вже навіть перестало Редьку й злити.

І вже вкотре на ранок від висоти лице їй запухало так, що Редька, не задумуючись над політкоректністю, називала себе бурятом після випускного.

Тепер навколо залягла снігова пустеля. Тиша була такою дзвінкою, наче хтось двома щипцями крізь вуха намагався проколоти тобі голову й заселити срібну нитку.

Дордже ступав снігом важко, роблячи глибокі, вище коліна, чорні лунки. Під злежаним, ніким не ходженим снігом спало дрібне каміння. На таке слід було ступати особливо обережно — котилось, як навіжене, ногу підвертаєш за секунду.

— А я легенька, я перескочу! — Редька плигала сніговою кіркою, поки це не крикнула.

— Ой. Провалилася по яйця…

Залишався останній ривок до перевалу. Дордже запропонував трохи відпочити.

— Ми добре по часу встигаємо. Сядь віддихайся. Перетинаємо державний кордон, як не як. Офіційна справа, хе-хе. Тай треба ж якось відмітити щойно здобутий кримінальний досвід. Ми з тобою, Редько, тепер нелегали.

— Та ну? Значить, он як китайці на Барабашова почуваються.

— На чому?

— Базар такий харківський. Не думала, що незаконно емігрую у Китай.

— Та фішка в тому, що не ясно, де тут Китай мав би починатись, чи ліпше би закінчуватись. Ану, глянь. Цю карту або шизик малював, або китайська контра. Он, дивись на горизонталі. Ми зараз на перевалі, далі на північ має бути різкий спуск і ущелина. А ти що бачиш?

— Де?

— На півночі.

— А де північ?

Дордже тицьнув пальцем кудись у лівий бік. Редька повела туди оком.

— Там гострі гори.

— Ага. Хребет якийсь. Тут, ніби все навпаки, на карті. Або ми зайшли не туди, куди думаєм.

Схили, що розкривалися книжками, чергували сніг із камінням. Південний схил був сіро-чорний, подекуди вкритий сухою травою. Північний — білий, запорошений, не пещений сонечком.

— І чого ж сюдою ніхто не ходить?

— Гм. Скучила за буцигарнею?

— Ні, просто цікаво.

— Бо всі ходять іншим шляхом, добре протоптаним і торговим. А тут так — хіба п’яний пастух чи ідіоти типу нас.

— Ми не ідіоти. Ми любителі екскурсій, хехе.

— Точно. І якщо пощастить, нашим туроператором стане прикордонний наряд. Акція місяця — круїз видатними пам’ятниками китайської карної культури. Плата за фотографії — правда, тільки наші, портретні — входить у вартість пакету.

Над чорними гострими скелями, як душі лежалого на них тисячоліттями снігу, злітали драконами, тиграми, мулами, птахами і рибами хмари. Довго дивлячись на спокусливі снігові гірки під самими вершинами, такі рівні, пухкі й чисті, як гірки для санчат і лиж у дитинстві, Редька от-от вже була готова побачити, як ковзне звідтіля донизу котрийсь із заморожених у льодовику доісторичних хлопчиків. «Слава глобальному потеплінню і моєму розмороженню! — крикне він, помахавши рукою. — Бувай здорова!»

— Ні, все таки ходімо. — Редька підвелась на рівні ноги. — Шось я замерзаю, кажись. В прямому сенсі. Починаючи з мозку.

— А. Ну то не страшно. Не мозок красить жінку.

Редька вже навіть не реагувала на подібні закиди.

— О. Я, здається, бачу прикордонний стовпчик. — Редька казна-чого понизила голос. — Це ж прикордонний стовпчик?

Дордже і собі глянув на низький білуватий на тлі пожухлої трави, паралелепіпед.

— Точно.

— То ще трохи, і я цілком офіційно порушу закон?

— І зіпсуєш своїй старшій у анкеті графу «родинні зв’язки». — Дордже ще вдавалось посміхатись.

— Єдине, що коли нас упіймають китайські прикордонники, навряд чи справжня китайська тюрма буде нагадувати ту нашу клуню з декоративною вишкою і золотими замочками в дверях.

— Ну, хіба тим, що замочки китайськими були…

Під самим перевалом сніг уже був суцільним, обійти його було ніяк. На секунду Редька подумала, а що, якщо снігу тут взагалі по два, чи по п’ятнадцять метрів, чи там тріщина яка-небудь у льоді, куди вони проваляться, і ніхто їх ніколи не буде шукати?

І тут же провалилась. Правда, знову лиш «по яйця» і, на щастя, інша нога так і залишилась на примороженій поверхні.

— Давай руку.

— А як це ти сам не провалився?

— Бо сам я вже і так іду по дну провалля.

— Ой-ой-ой. Метафорист великий. Простіше можна?

— Та куди уже простіше. — Дордже посміхнувся. — Хочеш відпочити?

— Нє, давай дойдемо вже.

Десь внизу на бурих схилах спокійно паслися легкі й граційні блакитні вівці. Ковзнув, розтинаючи небесний ультрамарин, чи то шуліка, чи сіро-білий орел.

— Фотошоп якийсь, — буркнула Редька.

Чим ближче до перевалу, тим було тяжче йти. Ніколи б не подумав, що те, що видається кількома десятками метрів, може так довго розтягнутися в часі. От ті стовпчики вже було добре видно, а дійти до них так і не дійдеш зразу, і лінія кордону наче втікає від тебе…

Редька дивилася вже суто собі під ноги. Крок за кроком. Стрибок за загрузанням. І тут, обернувшись, вона нарешті побачила ряд стовпчиків у себе за спиною. Хоча до фактичної лінії хребта ще треба було йти.

— Давай, давай, Редисочко.

— Хуїсочко! — хекала вона.

— Ну ти ж зібралася на Білу Гору? От тобі легенький тренінг. А поженуться прикордонники, то й репетиція втечі від диких звірів буде.

— Не водяться ніякі дикі звірі на таких висотах! Ти достав мене. Бери он сам рюкзак — емансипація скінчилася. Я знедолено, як всяка порядна горпина, далі лізу накарачках.

— Ну, заради такого візьму, звісно. Заодно введеш в оману китайські радари. Подумають, то як заблукав.

— Думаєш, тут є радари й прикордонники? — Редька поволі віддихувалася. — Ой, мамо, я умру так рано…

Страх смерті справді слабко пульсував у неї за маршрутом «грудина — скроні». Серце найрясніше калаталося в горлі, повітря, що його вдихаєш зазвичай, наче воду п’єш, тепер не тамувало спраги.

«Скільки тут відсотків кисню? П’ятдесят?..» — Редька добре знала, що ліпше про таке не думати. Але як дихати правильно, її ніхто ніколи не вчив. Дивно, що Дордже жоден симптом гострої гірської хвороби не чіпав.

— Фігово тобі? — співчутливо поцікавився він. — Пий давай.

— Та я вже п’ю і п’ю, холодно пити! — запротестувала Редька.

Пити треба більше.

Він поскрипів зім’ятою пластиковою пляшкою з водою.

Редька хильнула трохи, й тут же її знудило.

— Фак. Не дивись, — прошепотіла зовсім зблідла Редька.

Дордже зітхнув.

— На. Це поможе.

І, замість очікуваної хвилину тому Редькою магічної формули, простягнув їй звичайну пігулку. «Mox» — прочитала Редька затерті букви.

— Шо це за мохи і лишайники?

— Це даймокс. Пігулка від хвороби висоти.

— І ти тільки тепер мені її дав?! — Редьчин хрип, помножений на злість, звучав погрозливо.

— Я тільки тепер її випорпав. В кишені флісу ще з Альп завалялося. Тут в аптеках я ж дивився внизу — пам’ятаєш? — не було.

Редька нічого не пам’тала. Випила таблетку, закрила очі. Кров шугала в голові туди-сюди, тривога не полишала тіла, і це було найбільшою незручністю.

«Видно, за мною шуліка сюди…» — приречено подумала Редька.

Кілька наступних кроків, які вона вперто пройшла, наперекір благанням Дордже посидіти, явно дали їй знати, що до перевалу їй як до кінського петра, і що лежатимуть її білі кісточки на білому снігу, як нагадування всім зухвалим про те, що:

— Нєфіг було мені скакати, як козі облізлій, там, внизу, і тут, вище, по снігу! Зекономила б сили, то й вижила би. А тепер я здохну. Іди без мене, тобі треба зникнути, перш ніж намалюються пагранци!

І Редька підкошеним колосом гепнула на сніг. Від жалю до свого даремно прожитого молодого життя у кутках її очей зібралися пекучі сльози, і вся картинка дівчинки, що лежала навзнак на снігу під безжальним Гімалайським небом, запросто згодилася би для передкінцевої сцени американського кіна про дружбу й вічність, якби не пекельний Дордже, що вліз у кадр і поламав весь пафос:

— Ходи, василино. Оно вже перевал насправді. Я вже бачу вершечки плоскогір’я.

Редька, що вже встигла була заплющити для вічного сну ясні очі, недовірливо одне розплющила.

— А не пиздиш?

— Нє. Не пизджу. Чи як правильно: не пиздю?

Редька сіла на снігу.

— Киш, какашечний! — кинула льодяну грудку в бік шуліки, що все ще наганяв собі апетит, кружляючи неподалік. Від різкого руху закашлялася, і все ж заходилась вставати.

— Наша дума, наша пісня, не вмре, не загине. Хуй всім. — Видерлася догори по Дордже, як в давнину видиралися запалювальники вуличних ліхтарів на стовпи.

— А про погранців, то не переживай поки, — заспокоїв її Дордже, — тут тільки гори дикі навкруги, до найближчого села ще пиляти і пиляти. А там от уже й застави.

— І засади.

— І засади. Нічо. Ти ж умієш по-китайськи говорити?

— Ага. Ніхау, сяй сяй, каліфана і пухавіка.

— Шо-шо?

— Ну, пуховик по-їхньому. Наш сусід дядя Ігор колись у Китай їздив. Набрався там лінгвістики.

Редька ледве дихала, а все ж очі чіплялися за горизонт не гірше, ніж кирка скалолаза.

І тут зненацька перед її очима постало у всій своїй красі Тибетське плоскогір’я. Дивний, неземний пейзаж, лілово-рожева пустеля, зім’ята і вигнута, від краю до краю заселена скоріше духами, ніж гіпотетичними людьми, безкрайня й мовчазна, чужа і магнетична, не схожа ні на що до неї бачене.

— Гори… ті… вони дійсно зовсім іншої породи. Як то так?

Редька роздивлялася химерні «труби» і печери, колони й шпички, що ними рясніли стіни й дахи цього горішнього поверху світу. Жодних стежок не було видно. Куди йти далі, ніхто не знав. Сигналу не було давненько. Вочевидь, тут, у прикордонній зоні, все глушилося. Однак, іти було треба.

— Давай вшиватися. Ще налюбуєшся. Обіцяю.

Дордже ще раз озирнувся довкола. Виявляється, поки Редька стриміла тут із відкритим ротом, він уже встиг пройтися туди-сюди вздовж перевалу, видивляючись шляхи спуску.

— Золоте правило альпіністів: дряпайся високо, а спи низько. Ходімо. Зараз тобі стане легше. Спуск — найкращі ліки.

Люди в цих краях були тихими. Кричали хіба на худоб, й дивовижно співали.

— Дуже на наші пісні схоже…

Не бажаючи переривати багатоголосого жіночого співу, Редька зупинилася і трохи почекала на дерев’яних сходах будиночку, котрий вони бачили ще здаля, хвилин за тридцять до того, як сюди дійти. Чиясь скромна оселя чи сезонна корчма для погоничів яків.

— Може, в них іще сало з часником знайдеться? І борщику?

— Не знаю. Співали вони стару тибетську пісню. Навряд чи тутешнім богам у дар варився борщ.

Дордже увійшов до кухні першим. Спів затих. Чути було, як жінки розмовляють із прибульцем. Редька чекала на східцях, завузьких навіть для її 36-го розміру взуття. Нарешті Дордже гукнув і її.

Очі не поспішали звикати до темряви. У кволих відблисках вогню Редька нарешті розгледіла двох старших жіночок, що сиділи біля грубки-боа. Одна підгортала коров’яків, інша роздувала полум’я через велику, розширену на кінці, металеву рурку.

Третя жіночка, очевидно, господиня, в масивних золотих сережках, із низкою крупних намистин бірюзи й гірського корала на шиї, привітно посміхнулася до Редьки. Відтак заправила дві чорні коси за пояс теплого смугастого кітина. Налила подорожнім солоного чаю з маслом. Безкінечний напій — скільки не випий, все одно доливають, люди тут не жадні.

У пофарбованих на синє стінах, певно, завжди були сутніки. Темно-червоні з зелено-синьо-жовтими розписами меблі невиразно нагадували Редьці щось штибу дитсадка. Хоча який міг бути дитсадок у такій гамі?

Вогонь тихо шкварчав під казаном із рисом. На даху галасували запізнілі птахи. Чорна кицька заскочила на глиняну лавицю, вмуровану тут по півпериметра, потяглася, погострила кігті об килимок, постелений для тепла, і раптом зашипіла в порожнечу кімнати. Жінки підскочили й підняли галас. Одна набрала повні пригоршні зерна із діжки й, крутячись довкола, заходилась його розсипати, відтак, зачерпнувши ще, вибігла з галаканням надвір. І, не знайшовши під рукою ніякого гучнішого за порожню мідну каструлю, взялася лупити в неї великим дерев’яним черпаком. В той же час господиня схопила з полиці дерев’яне барильце й, зануривши в нього дерев’яну лопатку форми павиного хвоста, зачерпнула рідини й тричі покропила місце, на яке сичала кицька.

Редька спостерігала це все з відкритим ротом. Спати явно перехотілося.

Жінки тим часом поволі заспокоїлися. Господиня щось сказала Дордже, і всі вони тихо засміялися.

— Що? Що таке? — Редьці не вірилося, що ця статечна компанія ще хвилину тому виробляла таке, що обзаздрився б і найталановитіший постановник сучасного етно-театру.

— Та нічо. Питають, що ми таке за собою приволочили, що вона аж мусила кропити святою водою з ґомпи Ґар.

— Шо це за така спеціальна вода?

— А я звідки знаю?

— То спитай.

— Та блін. Дай людям спокій.

— Ну спитай же… бо стукну.

Редька примірилася носаком черевика до його гомілки. Дордже зітхнув: дуже страшно.

Він досить довго говорив із жінками. Відтак повернувся до Редьки, що нетерпляче виблискувала очищами з темряви.

— Це вода з джерела, що витікає з храму Ґар, просто з-під статуї Ґуру Рінпоче. Яка, в свою чергу, дивним чином була піднята догори живим деревом, що виросло просто під нею. По всьому тому струмку навіть у найлютіші холоди росте ясна зелень. Не знаю, як ця рослина перекладається, але її вони також висушують і лікують всіляку гидоту чаями й притирками з неї.

— А ми будемо десь там поблизу йти? — позіхнула Редька.

— Це вже, сама знаєш, як карта ляже. В прямому сенсі.

— О. У них півас продається тут, може? — запримітивши за склом шафки золотисте горло пляшки, Редька відразу ж забула про всі свої духовні інтереси.

— Я би не радив.

— А я би не питала поради. Хочу пива.

— Ти ж тільки що стогнала від холоду?

— Клин клином, сам знаєш.

За якийсь час Редька вже пила крижане пиво, гріючи роззуті ноги в термошкарпетках біля розпеченої пічної труби.

Дордже сам до себе засміявся.

— Ти чого?

— Та так.

— Кажи!

— Кумедно, що господиня універсальний спосіб вигону духів вживала, а прийшлі тітки — точковий.

— В сенсі? — Редька вдоволено прослідкувала шлях своєї пивної відрижки. Прекрасна культура — тут такого встидатися не прийнято.

— В сенсі, що розсипанням зерна і биттям у барабани завдають нестерпного болю і так нещасним духам-пертам — шинам і серакам.

— Сракам і шинам?

— О, то ви знайомі. То вже я думаю, з якого ти милого вічно голодна. Дивися, бо ще й тобі зерна під хвіст насиплять… — Дордже сміявся, і жінки сміялися з ним, дарма, що не розуміли, про що він зараз.

— Ну і ладно. — Редька відвернулась в інший бік.

— Шини і сераки вічно помирають від хвороби. І не можуть ні виздоровіти, ні навіть погризтися один із другим. Того єдині реципієнти їх тяжких недугів — люди.

Крізь маленьке віконце видно було, як сонце скоро зовсім зникне за химерною горою.

— Чуєш, До, ану спитай в цеї тети, чи ходила вона коли за он ту гору.

Дордже покірно спитав.

— Ну?

— Тета каже: я шо — дурна? Чи роботи не маю?

— Так я і думала. Ніхто з місцевих толком і не підозрює, що тут є ще люди, крім них. Мало хто за ближній горб зайде, коли він не по дорозі до іншого села.

— Ну, це нормально, думаю. Це тільки ми, придурки в їх очах, можемо з рюкзаками по добрій волі горами валанцатися, — знизав плечима Дордже. — Нічого не продаємо, дітям їсти не несемо — поторочені якісь. У них у мові навіть нема свого слова «краєвид». Вони англійське «View» вживають. Дуже смішно виходить.

— А найбільші експлорери в них — пастухи, — провадила собі Редька. — Та й то вони вниз ідуть зазвичай, бо скільки тут тої трави. — Редька відчувала в собі пробудження юного натураліста. — Коротше, ховайся тут хоч цілим мегаполісом. Тільки доріг не прокладай і шастай не сильно.

Дордже довго й прискіпливо дивився на Редьку, відтак посміхнувся.

— Що? — насторожилась вона.

В синьому небі наче хтось пролив сквасніле молоко, не розбовтуючи. Тим більш сюрреалістично на такому тлі червонів великий і, здавалося, давно порожній монастир на пагорбі понад селом. В декотрих місцях його стіни, як і мур довкола нього, були фарбовані смугами трьох кольорів — теракотовим, білим і сіро-зеленим. Над входом проти сонця виблискувало щось, що Редьці звідси годі було роздивитися.

Поки Редька роззявляла рота, Дордже швидко йшов у бік села, дивним чином не здіймаючи за собою куряви на цій запилюженій широкій дорозі.

— Ого. Та тут не село, а цілий форт! — аж присвиснула Редька, підійшовши ближче. — Диви, які укріплення. Від вітру чи від демонів?..

Під криваво-червоними стінами поселення спала на зігрітій землі ціла зграя кудлатих чорних псів, подібних на ротвейлерів. Інших псів у цій місцевоссті Редька взагалі уже не бачила. Поміж псами сидів, торочачи в пальцях край своєї груботканої жуби, місцевий дурник. Забачивши подорожніх, він підскочив так високо, що Редьці здалось, ніби вона марить. Наступної секунди він уже був коло них і щось таємниче шепотів Дордже. «Махакала, Махакала!» — робив він страхітливі очі й тикав пальцем у бік низеньких дверей, завішаних старою рядниною.

— Шо вже є? — спитала Редька.

— Нічо, — глянув на неї Дордже. — Туристам пропонуються відвідини храму страшного Махакали, трансформованого в демона індійського божества Шіви.

Все це він казав, затиснувши голос так, як виходить, коли затискаєш носа. Імітував тьотю з мегафоном, очевидно.

— І що в ньому страшного?

— Для тебе мало чого. Фрески пам’ятаєш? Там, де багато очей і язиків?

— А. Ходяче желе з кинджалом?

— Ага. То ж не твої страхи художники змальовували. А так-то, кажуть, із шафи, де замкнений його дух, ще донедавна ночами чулося виття і текла кров. Якось навіть пару людських черепів знайшли. Страшно?

— Дуже. Пішли, зайдемо. — І Редька рішуче рушила до дверей.

Блаженний скочив перед нею, як чорт на ладанному батуті, й відчайдушно закривлявся й замахав руками. Відтак із одного з мішечків, що висіли в нього на поясі, він дістав переконливих розмірів голку, підняв її до Редьчиних очей і впустив на землю. Голка дзенькнула об камінь і відскочила.

— А тепер шо є? — знову обернулася в бік Дордже Редька.

— А, ну так. Турист має бути чоловічої статі. Жінок після восьми років до Махакали не пускають… — засміявся він.

— Дуже демократично! — Редька взлостилася і гупнула наплічником об землю. — І при цьому в сусідньому селі у тети аж два чоловіка!

— Чоловік і Махакала — це тобі не Чук і Гек. — Дордже вже розшнуровував черевики. — Нічо, гірка Редька, я за тебе свічку поставлю. А ти мені пиво потім, ага?

— А я тобі фінгал. Іди давай! Поки дяпчик кинджал не відв’язав від пояса.

— А в іншому мішечку знаєш, що у нього?

— Не знаю і знати не хочу.

— Ну і даремно. Штука помічна.

— Вали вже, етнограф.

Редька стриміла, чекаючи на нього, як виявилося, на даху якоїсь будівлі. Дивне тут селище, наче з кубиків чи сходинок — одні будиночки стоять на інших, ще вище на них приліпилися ґомпи, котрі незрозумілим чином ще й виявляються старішими за все інше.

Небо над селищем тепер вже загорталося сіро-червоними спіралями, а хмари рвались, як шматки паперу, зачіпаючись за колючі кущі на схилах і пазурі ворон на дахах.

— А все-таки я не до кінця в цю штуку з жінками і релігією врубаюсь, — сказала вона, коли Дордже вийшов на Світ Божий із темних коридорів Махакалиного святилища.

— Я теж, — посміхнувся Дордже.

Шкіра тутешніх гір була кам’яною шкірою великої втомленої тварини — сіра й холодна, з довгими пасмами напівсухої трави по ній. Сильній тварині явно було трохи не по собі. Й трохи зимно. По гребенях хребтів стриміли сосни. Тварина настовбурчувалася, але нічого не могла вдіяти, аби не пустити чужинців у свої володіння. Покривалася парами-туманами, загороджувала білі далекі вершини від зору перехожого, й обіцяла, що сонця їм тут найближчим часом не нюхати. Зате от мряки — від щирого серця. Вони підійшли до кам’яної, накритої тесаним же каменем хатинки. Дордже постукав у двері. Ні звуку.

— Шось тут ні пса, ні корови. Закинутий сарай із ракетним паливом, — спробувала пожартувати Редька.

— Та нє. Не сарай. Це хата чиясь точно. Просто нема хазяїв.

— Будемо чекати?

Редька з забобонним острахом озирнулася на рептилоподібні гори: темніло тут швидко.

— Ага. Почекаємо до лютого. Коли почнеться сезон посіву. — Дордже крізь шпаринку світив ліхтариком углиб хати.

— В сенсі?

— Та в сенсі, що пішли вони вниз, де тепліше, в місто, працювати в магазин, а то і в Індію, светрами з козячої шерсті торгувати. Так що, думаю, вони не образяться, якщо в них двоє ввічливих подорожніх заночують. Це їм добра карма.

— По-моєму, це злом із проникненням. Але зогляду на холодригу, місцевий кримінальний кодекс хай вибачає.

Дордже без особливих зусиль відкрив хитке віконце й, засвітивши ліхтарика на лобі, вліз у хатку. За мить він відчинив двері зсередини.

— Заходьте, гості дорогі. Ми зачекалися. Чи все в вас добре?

Редька затягла через поріг наплічника і втомлено гупнула ним об земляну долівку.

— Нда, красти тут точно нічого. — Вона оглянула лавки, розставлені традиційним півпериметром довкола грубки з давно потухлими у ній вугликами, дерев’яні, фарбовані на синє з червоним полички з кількома алюмінієвими каструльками, кілька пластмасових пуделок із рисом, гречкою і просом на дні. В кутках висіло хазяйське шмаття.

— Шось тут ше холодніше, ніж надворі.

— А ти не стій, засватана. Ги-ги. Так тобі десь бабця каже, правда? — Дордже щиро потішався над нею. — Давай, поки не пізно, притягнемо якихось дрів чи гімна.

Гімном можна було розпалювати вогонь. Редька це знала зі шкільного гуртка з туризму, куди вона прийшла аж один раз. Відтак десь у Карпатах пробувала здійснити це на практиці, й нічого, крім сирого смороду, не добилася.

— Видно, не сухе гімно було.

Дордже виліз на дах будиночку. По краях під камінням лежали складені кривенькі дровенячки. Дордже насмикав їх достатньо, і почав скидати на землю.

— Оце вже називається валити хатку! — ремствувала Редька, збираючи дрова з землі й заносячи до хати.

— То підемо нарубаємо, може? Чи спиляємо пилкою для нігтів?

— Звідки в мене пилка для нігтів? Ти взагалі мої нігті бачив? Чорні, як моя душа…

Редька пошарила кишенями.

— От блядь.

— Шо, і крему від кутикули нема? — Дордже підсміювався, ладуючи дрова в піч.

— Не знаю, які метросексуали розказали тобі про крем від кутикули, але я проїбала нашу останню запальничку…

— Ну от. Тепер через тебе ми помремо, — якби Редька не звикла до його серйозності при найдурніших жартах, то, може, й злякалася б. Все це на секунду нагадало їй анекдот про пекло, в якому були нескінченні запаси коноплі, гашишу й готових джоїнтів, але не було жодного сірника.

— Та-да! Чи як там у фільмах кричать? — Дордже витяг із кишені анорака звідкілясь знайомий Редьці мішечок.

— Це шо за «та-да»? — Редька схопила полотняну торбинку, намацала всередині щось подібне на камінь. — Сіль? Чи шоколад шматковий?

Останнього, твердого «фабричного» шоколаду раптом захотілося до болю. Бабці такий приносила сусідка з «Карла Маркса» у дитинстві. Зашморг Редьці не піддавався.

— Це кремінь.

— Що?

— Кремінець. Кремняк. Старі українські назви. Помогло?

— А. Нє. Найшов десь? — Редька збайдужіла. Цікаво, скільки годин у них піде на здобуття вогню первісним способом.

— Подарунок. Від твого знайомого. З-під храму Махакали. Ти знати не хотіла, шо в мішечку, а він от і пригодився. Кресало у комплекті.

— Гм.

Редька задумалася. Все-таки дивні передбачення і збіжності. Блаженний із голкою в потороченому одязі, чорний храм і чорний же камінь для здобуття вогню як порятунок від темряви й холоду. До чого би це все?

— Ну, відповідно, він твою запальничку і свиснув, — завершив пафос її роздумів Дордже.

Вогонь на сухих дровах розгорівся швидко. Вони запарили собі швидких макаронів із муляжними овочами й м’ясом, фасованими в пакетик 3 на 2 сантиметри, разом відмовившись від ідеї поцупити в будинку ще й рису. Напилися зеленого чаю з імбиром (корінець знайшли напівзатоптаним у кутку, й вирішили, що це не крадіжка вже, а утилізація), нагріли у великому алюмінієвому чайнику води для купелі.

Лазничка була тут же, являючи собою бетонний куб із діркою для стоку води в Невідомість.

— Осьо тут ще й відро у них, і ковш! — з перебільшеним ентузіазмом виявила Редька.

У відрі Дордже приніс холодної води знадвору.

— Ну шо — хто перший?

— М-м… Ну давай я. — Редька почувалася героєм.

І якщо середньостатистична дівчина її віку знає, як слід повільно й красиво роздягатися і яких незалежних й спокусливих водночас поз слід набувати, коли на неї ллється вода, то Редьці було на це начхати. Точніше не до спокусливих, а швидше до скоцюблених поз вдається переважна більшість людства, коли стоїть гола-боса (шльопанці не рахуються) в холодному бетонному приміщенні, а на неї з не вельми гігієнічного дірявого пластмасового ковшика ллють невеликими дозами воду. Менш за все в ці миті Редьку турбувало, як виглядає її тіло і як на нього дивиться Дордже. До того ж очі її майже весь час були в милі, а мозок волав про одне: «Одяг, одяг, одяг!»

Помившись зі швидкістю звуку й витершись брудною футболкою, Редька зі швидкістю світла повдягала на себе все, що тільки змогла, прихопивши навіть вітрівку Дордже. Закатала всі пари штанів вище кісточок і діловито стала посеред великої калюжі в лазничці:

— Роздягайся.

Дордже спокійно повішав свій одяг на хиткі дерев’яні гачки, абияк причеплені до дверей. Вода у відрі парувала, так само парували їхні подихи на фоні загальної температури і протягу, що задував із незаскленого вікна, що відділяло їх від глупої ночі.

— Прекрасний вид на гори… — аби не дивитися відразу на тіло Дордже, ляпнула Редька.

— Ну шо, поливай? — голий Дордже стояв до неї спиною.

Редька миттю вилила йому на голову розведеної до гарячої з кип’ятку води.

Смагляве довге тіло Дордже огорнула хмара пари, що видалася Редьці якимось дивним ореолом, і, не бачачи зараз лиця Дордже, вона вже не певна була, він це і чи людина це взагалі, чи, може, якийсь із духів спустився таки з гір.

Поки в Редьчиній голові макітрилося, Дордже хутко намилив голову і тіло.

— Не спи, холодно!

Редька оговталася і вилила на Дордже червоний пластмасовий ковш ледь загарячої води.

— Ай — спокійно сказав він. — Давай іще.

Тут, перш ніж вилити чергову порцію окропу на тіло Дордже, Редька помітила на його спині дивні поперечні шрами. Їх було не менше десятка, ледь світліші на тлі смаглявої шкіри. Криві, як брижі на воді. Їх страшно було торкатися. Відчувалася якась не дуже приємна таємниця за цими знаками на шкірі.

«Я тобі шо — дерматогліф якийсь?» — випливли звідкілясь іздалеку слова. І Редька, підкоряючись незрозумілому імпульсу, виливши на спину Дордже черговий ковш води, потяглася до цих шрамів губами, й обережно, згори до низу, провела по його хребту язиком, пробуючи на смак рельєфність. Мозок на мить відключився, її розбирала дивна млість і дрижаки водночас. Вона спинилася десь біля куприка, точніше, він спинив її, взявши за руку, підвівши до себе й пильно зазирнувши в очі:

— Ти дійсно цього хочеш?

Від прямоти його питання Редька геть зніяковіла і так і стояла з пластмасовим ковшем у руці, в штанях, куртках, кроксах і шапці (так сохнуло скоріше волосся), не сміючи підняти очі. Дивну картину являли обоє: повністю голий хлопець і повністю вдягнена, як на підкорення Евересту, дівчина.

Він узяв її пальцями за підборіддя і підвів лице до себе. (Пізніше, коли вона про це думала, ніяк не могла второпати, як це він терпів такий холод? Ще вона намагалася собі вигадати й повірити у формулу «вони впали на мокру долівку і їх захопила тваринна пристрасть», але цей булшит зовсім не клеївся з тодішньою дивною, холодною, слизькою й невідповідною самій собі довколишньою явою.)

— Дійсно, — тільки і сказала тоді Редька.

Дордже мовчки поцілував її довгим поцілунком, і Редьку здивувало, який у нього гарячий рот, і який у неї, мабуть, холодний. Відтак він легко, наче вона вся була зліплена з самих пуховиків і флісів, а не з плоті, загорненої в них, підняв її на руки й, штовхнувши ногою криві оббиті бляхою двері лазнички, поніс до кімнати. Обережно поклав її на розстелений уже спальник, сам ліг поряд і накрився іншим. Тут Редьчине заціпеніння трохи спало, вона схаменулася, що ж це йому, мокрому, зараз дуже холодно, схопила свій марлевий бірюзовий, у сині черепашки, шарф і заходилася витирати його тіло, боязко цілуючи вже сухі й ще мокрі місця. Він тихо лежав поряд і ніжно пестив її мокре волосся.

— Що це за… шрами у тебе такі? — зненацька спитала Редька і сама ж одразу про це пожалкувала.

Дордже на секунду навіть перестав дихати. Здавалося, усе навколо завмерло. Коли за мить він, посміхнувшись, відказав:

— Такі собі шрами. Я ж не питаю в тебе про кожен шрамчик у тебе на колінях. А в тебе їх там вистачає…

Редька з полегкістю зітхнула. Дордже почав один по одному знімати з неї шари її одягу.

Вони кохалися ледь не до ранку, забувши про нелюдську втому, не помічаючи ні холоду, ні протягів, зігріваючи одне одного тілами й гарячим диханням. Він цілував її тверді від холоду й збудження груди, жадібно вдихав її запах. Вона безперестанку гладила його спину, притискала до себе його сідниці, намагалася втертися йому в шкіру, стати з ним нероздільною сумішшю. Але на те й існують зависі й суспензії: напружившись, як міст через швидку ріку, він кінчив у неї, вона вперше в житті залишилася таким результатом вдоволена, і так вони й заснули, до ранку не відчуваючи холоду, лежачи у вологих спальниках, заплетені, як два недоїдених шматки сиру «косичка».

— Цікаво… — промугикав Дордже, звіряючись між атласом, навігатором і вирваним із Редьчиного «молескіна» аркушем. — Далі цього монастиря шматок дороги зник у ефірі…

— Ага. — Редька потягувалася з видом на багряні гори. — Га? Шо? Який шматок дороги?

— Ну… скажемо так, кінцевий. Чи майже кінцевий. Уривки наче є якісь іще.

— А. А шо за монастир?

— Тю. Ти чим слухала? Ми ж весь ранок про нього говорили.

«Чим слухала, чим слухала. Спитай іще, про що я думала…» — Редька на секунду замружилася, рвучко пробуючи відтворити відчуття дотику щокою до його щоки й стрімкий слалом своїх губ вниз його шиєю. От був би в людей спосіб зберігати аналогові записи власного збудження й усього, що до нього долучилося: запаху шкіри, дихання, смаку слини, пружності м’язів, блиску очей, судомного стискання особливих рецепторів… Який тут монастир? Редька розплющила очі. Дордже далі йорзав пальцем по тач-скріну навігатора.

— Зрештою, монастир не за горами. В прямому сенсі. Пішли.

Вже скоро мало звечоріти. Сонце прощалося з червоними ґрунтами довколишніх пагорбів і тікало за високі гори. Селяни з ближнього села заганяли худобу до стаєнь. Нарешті, прорізавши чорним пурпурове небо, показався один зі шпилів монастиря.

«Незвичний якийсь, — подумала втомлена Редька. — Дерев’яний, чи що?»

Монастир, що налічував, якнайменше, сто п’ятдесят років, і справді був незвичним. Частково кам’яним, частково з вигорілого на сонці й потемнілого від вітрів і дощу дерева, так, що аж скидався Редьці на старі гуцульські церкви тими своїми беззахисно-стійкими дерев’яними фрагментами.

Вони встигли якраз під кінець вечірньої служби-пуджі. Вже через прочинені вікна Редька помітила, скільки тут хлопчаків у червоних ризах. Від зовсім крихітних, років, певно, по шість-сім, до вже цілком сформованих юнаків. Всі вони хором читали мантри з розкладених звитків-назва, відтак, як наставав час, брали до рук інструменти — труби, рондонги — і зчиняли неймовірний галас, що миттю заворожував слухача й фактично прибивав до місця. Десь так, здавалося Редьці в дитинстві, мав би звучати славнозвісний «трубний глас» перед кінцем світу.

Послушникам такі асоціації були невідомі — малеча й взагалі собі нишком гиготіла, чимсь кидалася й ловила ґав, поки її не навертав на шлях істини калорійний потиличник від когось зі старших. Кому особливо мало пощастити, міг розраховувати й на патерицю самого настоятеля.

— Одна моя знайома, — згадалося чогось Редьці, — колись була волонтеркою в монастирі в Непалі. Вчила тих малих англійській, а сама вчилась основ буддизму. А потім, казала, лавочку прикрили — перестали пускати білих волонтерок-тьотьок, після того, як котрийсь із монахів одружився і втік з однією такою.

— Буває, — знизав плечима Дордже. — Почекай, не заходь, дай докурю. Тут білі волонтерки не часто мелькають, так що дай дітям спокійно закінчити їх робочий день.

— Добре, — знизала плечима Редька. — Не буду фактором роздратування.

— Та то не так навіть їхнє роздратування, як урядова заборона говорити з іноземцями без призначеного гіда. І байдуже, монах ти чи селянин. Все жорстко. І жорстоко. А малі тільки й мріють, щоб до них якісь гості забрели.

Невдовзі все затихло. З монастиря з двома відрами вийшов молодий послушник і, поки не набрав води повні відра, й оком не повів убік прибульців. Наче то сиділи дві ворони на подвір’ї — таких тут часто бачили. Відтак, коли вже Дордже сам зробив до нього кілька кроків, монах нехотячи підняв на нього очі. Редьці здалося, він не одразу второпав, що з ним говорять не англійською. А коли второпав, на його ідеально круглому лиці почали з космічною швидкістю чергуватися подив, захоплення і недовіра. Зрештою він, так і не впустивши ні на секунду свої відра, пішов всередину.

— Шо каже? — поцікавилася Редька. — Палатєц на городі розкладати?

Про город, то вона не придумала. На акуратних грядках тут вирощувався скупий гірський харч. Що то були за овочі й злаки, Редька сказати не могла, настільки кволим усе було. Мирно спав на купі соломи чорний кудлатий пес, трохи шолудивий нащадок тибетського мастифа (Редька читала, що вони давно вивелися — але пес вам, у прямому сенсі).

— Пішли? — Дордже вже слідував за іншим молодим монахом, худим і дещо зависоким для цих країв.

Вхід був одразу до храму. Коли очі звикли до темряви, Редька все одно не змогла роздивитися, кудою звідти щезли дітлахи і куди саме носилася вода. Все наче виринало нізвідки й поринало в нікуди. Так само раптом розчинився і монах, що їх завів. Певний час Редька думала, вони тут одні, і знов їм слід чекати наступного за ієрархією провідника, коли раптом зліва в кутку щось рухнулося. Те, що Редька спершу вважала за купу складеної тканини, підвелося, кашлянуло і виявилося старим, як світ, настоятелем. Скупе світло, що проникало сюди крізь щілину між одвірком і важкою портьєрою, котра затуляла вхід, ліпило рельєф його зморшкуватого лиця, наганяючи повільним коливанням додаткової містичності.

Дордже простягнувся коло ніг монаха. Редька незграбно спробувала зробити те саме, на півдорозі збагнувши, що вдягла якогось дива на себе наплічник перед входом.

«Нічо, тут темно… — заспокоювала себе вона, — може, не дуже видно, як я облажалася». Як почервоніла, не видно точно.

Дордже тихо заговорив до старого. У відповідь — ні слова. Дордже задумався. Старий посміхнувся. Дордже заговорив знову.

— Глухий, чи шо? — прошепотіла Редька. — Підемо?..

— Ти геній, — ляснув себе по лобі Дордже. І заговорив десь у п’ять разів голосніше.

Тут старий засміявся і ляснув Дордже по плечі.

Тепер вже, певно, зашарівся Дордже.

— Нє, — знічено пояснив він Редьці, — каже, що не глухий, як пень. Але говорити треба трошки голосніше.

Настоятель знаком запросив їх слідувати за ним до його скромного низького столика й подушок для сидіння. Редька встигла розгледіти дещицю різьби і розпису, наскільки можна було щось розгледіти у майже монохромній напівтемряві.

Нізвідки виринув послушник — той самий, що їх сюди завів — приніс на столик свічки й ароматну лампу. Лампу, правда, відразу ж забрав і запалив під котримсь із образів. Редьку більше цікавило, куди він зараз зникне, ніж особливості місцевої іконографії. Монах нечутно ковзнув у куток, відхилив край довгого, до підлоги, розпису, і зник у темряві за ним.

— Старезні танка, — сказав англійською, але доволі голосно, Дордже.

Редька аж здригнулася.

— Га? Що? Ікони? Да. Ага.

— Танка, — м’яко повторив Дордже, — так це мистецтво називається.

Хвилин зо десять всі мовчали. Це страшенно гнітило Редьку і, здається, анітрохи не чіпало інших. Аж коли повернувся монах, несучи в руках тацю з начинням для приготування чаю.

Розклав він його непросто. Як зрозуміла за мить Редька, слідуючи певній ієрархії. Чашечки з тонкої порцеляни наче були всі три однакові. Тільки от перед Дордже поставлено чашечку на срібне блюдечко й накрито срібною кришечкою з бірюзово-кораловою інкрустацією. Перед настоятелем стояла чашка на блюдці без кришечки, а їй і взагалі на підлогу чай подався без блюдця і кришки. «Зато так зручніше», — Редька не образилася й голосно сьорбнула, тільки тепер помітивши, що і в Дордже з настоятелем не один стіл на двох, а окремі, трохи різні за висотою. В Дордже чогось вищий. «Певно, того, що він гість, а я — малчі-женщіна», — збагнула Редька.

Старий настоятель підпалив велику, дещо незграбну цигарку. Запахло якимось смутно знайомим листям. Чи просто здалося. Принаймні дим не дратував. Дордже і собі закурив із дідом.

Монах-прислужник підлив усім блідо-брунатного чаю. Редька сьорбнула:

— Ой мамо.

Солоний, жирнуватий. На воду, в якій пельмені у бабці варились, подібний. В дитинстві Редька тільки так їх і їла — виловлюючи, як синхронних плавчих, із великої супової миски. Навіть перше її сформоване речення було реакцією праведного обурення на нестачу столового прибору до тарілки, що безсовісно парувала: «Баба, дай льозьку!» І бабця тоді веселилась і тупотіла ногами від щастя за нову лінгвістично оформлену свідомість, а Соня тільки байдуже знизала плечима, і спокійно продовжувала їсти: їй-бо ложку принесли. Ну от. А тут — чай.

Ні за що б Редька не сказала, що згодом заливатиметься цим солоним, вареним на маслі чаєм, як турист із голодного краю, бо ніщо так добре не зігрівало на тутешньому вітрі й не втамовувало спраги незрозумілим чином.

Дордже з настоятелем почали розмову. Не дивлячись на те, що говорили голосно, незнана мова звично заколисувала Редьку. Вона вже майже вся сповзла на тверді подушки, як тихий дзюркіт знову привів її до тями: їй налили чаю. Старий монах пильно дивився на Дордже. Дордже дзенькнув ложечкою об порцеляну. Враження було таке, що між ними зависло якесь напруження. Редька все проспала.

Аж тут старий випустив дим — чітко в бік виходу — і повагом мовив:

— Якби Далай Лама мав доста сили, хіба б дозволив він китайцям забрати собі Тибет? Він би за секунду одним подихом знищив усі війська окупантів. Чи просто оточив би державу невидимою стіною…

Не ясно, що здивувало Редьку більше. Те, що настоятель зненацька заговорив англійською, чи те, з яким спокоєм виголосив він свою аж надто радикальну тираду.

Редька з Дордже мовчали. Редька мало що знала про Далай Ламу, але завжди поважала його, він був симпатичним, бо часто на фотографіях посміхався, висловлювався просто і сонячно, а ще бігав електричною біговою доріжкою і спокійно сам сушив свої шкарпетки на мотузці. Це все Редька взнала була з виставки своєї улюбленої фотографки Лесі Мальської ще колись у Києві, в галереї «Лавра». Редька все тоді була озиралася на вхід, чи не набіжить раптом войовничих бабусьок із УПЦ МП (ФСБ) боронити ісконноє православіє від захланних «сектантів», по дорозі вкотре забіливши назву вулиці Мазепи фарбою для батарей і повернувши «історичну справедливість» — хай ліпше буде уліца Январского Васстанія.

А ще один її знайомий київський режисер, (більше, зрештою, знайомий сестри), що подорожував Бірмою й знімав документалку (героїчний везунчик), якось казав їй, що тамтешні буддисти-махаяністи ніколи не мають у храмах портрета Далай Лами. Крім насильно повішаних у них портретів марнославних лідерів хунти, в монастирях бережуть знімки десятків їх власних релігійних авторитетів. «Далай Лама більше політик, ніж духовний діяч» — казали вони. А що тут дивного? Часи такі. Китайці захланні паскуди. Редька ненавиділа їх за Тибет і кросівки, що розклеюються.

Так чи інакше, їй було незатишно від того, що старий настоятель каже про тибетця в екзилі.

— Ґуру, народжений у квітці лотоса, Падма Самбхава, — продовжив старий, — мав таку силу. І хоча він зараз дуже далеко, у краю Ракшасів, він завжди благословляє тих, хто йому молиться.

Монах красномовно, з особливим якимось пташиним примруженням, глянув на Дордже.

— Колись, давним-давно, великий вчитель Падма Самбхава затаїв безцінні священні скарби глибоко в недрах цих гір. У ті часи люди були марнотратні. Багато коштовностей зникло із золотого вінця, багато розсипано у дорожній пилюці й утрачено назавжди. Щоб зберегти у віках святі дари нащадкам, Ґуру закрив їх непроникним покровом. Зняти завісу може лише справжній його учень. Лише його погляд здатен випромінювати сяйво вчителя і може освітити заклятий морок, щоб побачити таємний сховок. Але таке могутнє знання не під силу жодному з живих. Щоби витримати його міць, треба мати міцні ноги, бо якщо зупинишся чи задрижать колінця, тебе вмить розчавить. — Лама погладив свої коліна і посміхнувся.

— Навколо нашого монастиря завжди вистачало охочих поблукати цими краєвидами. Скачуть тут по скелях, наче вівці. Кільком навіть пощастило… Але це все натяки, тільки натяки… Справжній скарб відкриється достойному…

Настоятель говорив усе повільніше і тихіше. Поки Редьці не почало здаватись, що він весь провалився у свій донгак, і звідти донеслось ритмічне сопіння.

— І… що? — не втерпіла Редька. — Є якийсь шанс його знайти, чи це лише легенда?

Дордже посміхнувся. Помовчав і глянув кудись повз неї.

— Істина, — сказав нарешті він, — завжди відкривається в той час, коли тертон до неї готовий.

Редька ще раз зиркнула на настоятеля. Заснув, як немовля. При тому навіть не заплющивши повністю очей!

— Добраніч… — непевно сказала Редька.

Поки Дордже розстилав їхні спальники прямісінько під вівтарем, Редька ходила навколо в темряві, прислухалася до звуків старого монастиря й допитувалася про те, хто такі ці тритони і Падма Самбука.

— Падмасамбхава. І тертони, — терпляче пояснив Дордже, — це такі хлопці, що терми знаходять.

— Терми?

— Це усілякі старожитності: звитки, фігурки абощо, які мають фізичну форму і ховаються де-небудь під землею. Про такі тобі казав настоятель. Є ще інший вид передачі, ментальний. Це як откровення. Являється правильному чуваку Падма і повідомляє знання. Так було із Книгою Мертвих. Записав її, якщо не помиляюсь, тертон Карма Лінґпа.

— А… як стати правильним чуваком?

Редька анітрохи не почувалася наївним довбнем.

— Трєніруйтєсь, уважаємая, трєніруйтєсь, — засміявся Дордже.

Десь за стіною в таємничих коридорах уже доста довго бриніла гітара. Спершу Редька благоговійно сприймала тихий спів під неї за мантри, а відтак, смутно впізнавши в виконуваному творі «Stairways to Heaven», запитально глянула на Дордже.

— Тебе дивує акцент, репертуар чи порушення монастирського уставу? — засміявся він. — Любов — вона штука страшна. Просочується навіть через монастирські стіни. Тим більше, коли настоятель тугий на вухо. А коли він спить — і подавно. Так що давай лягай спати, поки пацани у рясах Елвіса не затягнули.

Тієї ночі Редька спала дуже неспокійним, виснажливим сном. Прокидаючись після одного жахіття, знову засинала, сподіваючись на спокій, але тут же бачила цілком логічне, чи геть перебільшене продовження попередньої серії.

В одній із частин вони з Дордже зайшли, покликані звідкись знайомим чорним молодиком, до підземного довжелезного ґроту. Слухали певний час, що він їм розповідав, — головно, якісь дурниці, що не трималися купи. Коли вони вирішили йти звідси подалі, він зачав благати їх почекати трохи, бо вже саме зараз йому час перетворитися на якусь гаду, гару чи гуду. Сказали, що ліпше підуть, але чорний чоловік загудів якимсь потойбічним голосом, і сповився наче в кам’яну лялечку, тільки лице його й залишилося. Лялечка з виттям, від котрого волосся ставало сторч, кинулася їх переслідувати. Бігти, як зазвичай уві сні, було важко, і тут вже заволала Редька. Від непереборного страху чогось більшого, ніж смерті. Прокинулася від того, що Дордже торсав її за плече.

Помимривши щось про чорних посланців Несвідомого, Редька знову заснула.

В наступному сні вона вже була зовсім кволою. Якось без особливого інтересу й подиву виявила, що ліва сторона Дордже була Падмасамбхавою — треба тільки обійти його і правильно глянути з там-того боку. Сама ж вона — геть охляла, пасивна, як лялька з таканини, мальована богиня чи якась інша жіноча еманація, що повисла у Падми на шиї, тихо сподіваючись, що він хоч якось вплине на самовільний рух груботесаної дерев’яної колісниці, що несла їх кудись брудними вулицями її рідного міста.

Редька наранок почувалася розбитою, але чогось у пам’яті застрягли дивні слова — наче й не зі сну.

— Шо таке Єше Цогял? — спитала вона у Дордже, без особливої надії на відповідь.

— Звідки ти це взяла? — здивувався трохи він.

— Аби знала, звідки взяла, то в дурного б не питала.

— А. Доброго ранку. Впізнаю рідну хамку. Єше Цогял — це ж любов Падми, подарована йому тибетським царем як плата за посвячення. До того вона казьонною дружиною була. Царською тобто.

— Ой тяжка жіноча доля…

— Та чо тяжка? Бач, на всіх фресках вони щасливо собі трахаються. І не заважає їй у цьому статус жінки-будди.

— Думаю, тільки помагає. — Редька чогось зітхнула.

Дордже, непомітно для неї, посміхнувся.

— Ходімо снідати. Вперше ж он встали, як монахи, вдосвіта.

Після сніданку настоятель запропонував прогулятися околицями. А що Редька з Дордже не мали чіткого уявлення, куди їм далі сунути, тому погодились без особливого вагання.

— Тільки одяг раджу поки поміняти. А ваш можу наказати випрати. Тут такий вітер і сонце скоро буде, що все швидко висохне.

Редьку трохи напружила така пропозиція, але відмовлятись видавалося неввічливим.

Дордже дістались пурпурові ризи монаха, а їй — якесь жіноче дрантя, позичене, вочевидь, в однієї з прачок чи кухарок, мусили ж бути якісь жінки з села при монастирі, міркувала Редька. Одяг її пах чимось, що нагадувало масло. Двійко малих послушників порснули сміхом на вигляд Редьки, що незграбно загорталася в незвичне для неї вбрання. Навіть те, що називалося воно лаконічним словом «чоба», її не заспокоїло.

Натомість Дордже наче півжиття прожив у своїй благородній сіварі. Нічого природнішого на ньому бути не могло. Казна-чого Редьку накрило хвилею дрижаків: пригадався їх нещодавній секс.

— Н-да. Треба якось спробувати… — прицінилась до його обладунків вона.

Вниз від монастиря вела вузька стежинка. Вночі такими ліпше було не лазити — півкроку не туди, й ти весело летиш у провалля. Старому настоятелю допомагав зійти хлопчик. Редька боялася одного — наступити на своє розмантильохане брунатне чоботиння.

Сиво-жовта скеля, поросла пасмами небачених до цього Редькою рослин і жмутками висушеної сонцем трави, зненацька постала перед ними невблаганною вертикаллю. Тут вони й зупинилися. Редьку накрило тривожне відчуття глухого кута. Чого їх привели саме сюди? Досі вона якось не думала про те, що шматка мапи бракує, і що не ясно, де і скільки їм слід залишатися на цій далеко не безпечній окупованій території. Тепер же, глянувши на недоступну стіну, вона чітко усвідомила всю серйозність їхнього становища. Настоятель мовчав.

Подекуди на скелі бовваніли дерева, старезні й криві, що, здавалося, ще в бозна-яку доісторичну епоху відчайдушно вчепилися в камінь коріннями, аби разом із ним рости. Вгорі все так само пливло небо. Якщо задирати голову, щоби його побачити, можна гепнутись на спину — голова точно закрутиться. З-за горба навпроти загрозливо виповзли великі грозові хмари. Дарма. Нехай собі повзають — жодної краплі дощу не проллється. Не сезон.

Тут старий відкашлявся і глянув, примруживши очі, кудись наче повз час і простір.

— Ніколи не рахував, скільки років я чекав цього дня.

Несподівано він засміявся і сказав Дордже кілька фраз тибетською.

— Що, що він сказав? — нетерпляче смикнула хлопця за ризу Редька.

— Так, пожартував про те, що хоч і вуха й не зовсім здатні почути тріумфальну пісню дакіні з особливого приводу, очі здатні добре бачити. Ну, щось таке, перекладати тупо.

— А.

— І те, як ти мене за сівару смикала, він теж бачив. І сказав, що так робити не годиться.

«Добре, що багато чого іншого старий не бачив…» — посміхнулась криво Редька.

Наступної секунди Дордже сполотнів у відповідь на подальші слова настоятеля. Малий же служка захоплено дивився то на гостя, то на свого вчителя, і тільки Редька почувалася, як дурень на базарі. Ні чорта не розуміючи, й не намагаючись нічого особливого вгадати. Головне, міркувала вона, щоб то рібята зараз не вколошкували його мене у прірву скинути, як прострочений вагон тушонки.

Старий монах поплескав Дордже по плечу й зробив знак хлопчику. Той миттю витягнув зі складок свого одягу кілька зігнутих учетверо аркушів. Таких наче старуватих, у широку лінійку, як із радянських великоформатних зошитів — Редьчина бабця в такий рецепти пирогів записувала.

Тут уже Дордже просіяв, щойно їх розгорнувши.

— Це карта! — радісно смикнув він Редьку за рукав.

— Е, — випросталася Редька. — Як тобі мене дьоргати, так нормально?..

— Карта. Остання чверть шляху. Ну, приблизно чверть. Чекала ж на нас тут… Ледь не все наше життя.

— Яке життя? — Редька з недовірою оглянула від руки мальовані лінії, цифри й позначки. — Ми шо, вже такі жовті, як цей папірус? І чо це містичний монах нам якийсь зошит подертий дає, як у моєї бабці, а не звиток хитрий і прекрасний?

— В тому то і справа, що як у твоєї бабці… — посміхнувся Дордже, аби Редька не бачила його щодня, подумала б, що «посміхнувся загадково».

Настоятель запитав щось у Дордже, кивнувши на Редьку. Після хлопцевої відповіді він розреготався.

— Ти шо? — зніяковіла Редька.

— Нічо. Переклав йому про звиток, — невинно кліпнув очима Дордже.

Малий монашок, слідуючи невидимому для Редьки знакові, витяг зі своїх складок пандори невеличку червону торбинку. Дістав звідти якогось сушеного листя, тютюну та іншого дріб’язку. Не встигла Редька й оком змигнути, як він хутко скрутив із того всього серйозну цигарку, підкурив і простягнув її настоятелю. Той, затягнувшись, ще трохи поговорив із Дордже тибетською, відтак, піднявши вказівного пальця догори, кумедно глянув на Редьку й майже по складах розспівав англійською:

— Єдина надія на порятунок королівства.

І, поки Редька переварювала це, він додав, підсміюючись:

— Принаймні я думав, так би сказали у ваших фільмах. В мене вийшло?

Нестандартний якийсь мудрець, міркувала Редька. Патиками не б’є, не змушує сидіти без води і їжі під стіною монастиря, розгадувати ребуси які-небудь, терпіти приниження і щовбани від шестирічних послушників. Рже собі тільки і курить. Про королівства якісь патякає. Туман, туман… А я шо — маю складати твір згідно заданих розсипчастих параметрів?

Старий знову заговорив, і цього разу його акцент видався ще іншим. Навіщо він блазнює так?

— Люди чекають на здійснення пророцтва. Повернеться з вигнання їхній принц-напівбог, приведе його в слушний час чужинець. Чи, — старий по-пташиному скосив хитре око на Редьку, — чужинка, як у вашому випадку. В пророцтвах до таких дрібниць не вдавалися. Приведе, та й по всьому.

Редька багато чого хотіла спитати — наприклад, із якого це дива Дордже раптом принц-напівбог — але вирішила за доцільніше промовчати. Поки що. Старий, здавалось, частково вгадав її неозвучені питання, проте, звернувся до П:

— Зрештою, нікого не цікавить там, що конкретно, і як ти це зробиш. Ти сам все мусиш знати. На те ти і принц, і лама. Так само, як вони самі знають, як варити пиво, ткати одяг чи висипати мандалу з піску на підлозі.

Видно, зметикувала Редька, того Дордже був і зблід тоді — не вірячи своїм вухам і питаючи, що ж саме йому слід робити. Хоча… — Редька злостиво покосилася на Дордже. — Не такий він чогось і здивований назагал. Падлюка дика. Редька прикладала неабияких зусиль, щоби, по-перше, хоч почати це все переварювати, і, по-друге, не кинутися тормошити за шкірки його королівську скритність у присутності духовного отця. Хоча, якщо Редька правильно почула, цей цілий Дордже ще й лама. Як мед уже, так і ложкою з-під дьогтю, ну-ну. Тобто він теж, виходить, отець духовний? Редька ледь не пирснула. Зупинило тільки те, що вона раптом задумалася, чи пристало вішати на буддистів церковно-парафіяльні ярлики.

Настоятель знову затягнувся своєю велетенською самокруткою. Редька згадала, що у неї в наплічнику мусять бути кілька пачок кубинських сиґарильїв. «Romeo y Julietta» ідеально пасуватимуть до любовних пісень молодих послушників за стіною. Ті вчора ввечері до кінця обнагліли і співали вже не стримуючись. Явно щоби їх почули іноземні зайди. У кожному аскеті є вакантне місце для поп-зірки.

Дордже на ходу передивився всі листки саморобної мапи й, згортаючи її, зітхнув.

— Шкода, що старе королівство не по дорозі. Хоча, напевно, тільки так і можна.

— Так. — Редьці, не дивлячись на вмиротворюючу присутність настоятеля, починав уриватись терпець. — Ану давай уже кажи. Яке таке королівство?!

— Таке королівство. Маленьке. Можна сказати, й князівство. — Дордже посміхнувся й посмутнів. — Яка різниця. Його давно вже зруйнували. Сенс навідувати мертві камені?

— Хто зруйнував? За що?

— Хм. І справді. За що. — Дордже крокував, невесело задумавшись. — Хіба багато людям треба причин, щоби ненавидіти іншого? Релігія, его диктатора, що не може не сцяти кип’ятком на вигляд благополуччя й мудрості сусіда, багаті надра. А тут — це все в боєкомплекті.

— Типу, нафта? Як в Росії і Чечні?

— Типу, і нафта, і золото, і уран. І далеко не тільки це. Це все — для пересічного солдафона, готового вбивати жінок і дітей, бо, як сказав йому командуючий, він так захищає родіну. І тільки сам головнокомандуючий у рідкісному, при чому, випадку, може знати, за що він насправді вбиває, проганяє, палить і розорює.

— За що?

— Ох, Редька, Редька. — Дордже потріпав її й без того скуйовджене волосся. — Тобі обов’язково бачити в слайдах історію знищення чергової шамбали?.. Та не за нафту чи золото, а зі страху, аби люди не дізнались, як можна щасливо обійтись і без них.

Редька знітилася, проте інтерес в очах не згасав.

— Згадай про терми, — зітхнув Дордже. — Решту взнаєш, коли прийде слушний час.

— Час, час, — невдоволено бурчала вона. — Так, ніби в нас із тобою вічність. — Вічність? — посміхнувся Дордже. — Десь так воно і є.

Редька й сама не зчулася, як вони, пройшовши чимале коло кам’яною стежкою, повернулись до монастиря. Не знаючи ні сьогоднішньої відстані, ні напрямку, Редька все ж мала відчуття, що вирушати треба якнайшвидше, вдруге на ніч тут лишатися було не слід.

Відтак Дордже ще доста довго говорив зі старим монахом вже не англійською. Вони то зітхали, то посміювалися. Служка приніс їм на дорогу харчів, загорнутих у прооливлений сірий папір. Слава людському співчуттю! — ледь не скрикнула Редька, щаслива, що сьогодні вдасться уникнути розчинних макаронів. Бо вчора все закінчилося голим чаєм, коли хазяїн дому заснув, де сидів. Може, то бідній Редьці з голоду всі ті жахіття й наснилися.

— Добре, що згадав! — підвівся настоятель, коли вони вже закінчили. — Зачекай.

Він вийшов ненадовго в сусідню кімнатку, піднявся кудись сходами нагору (Редька собі не уявляла, що тут ще й так можна), щось там попересував і спустився до них.

— Ось, — простягнув він Дордже щось невеличке, Редьці поки не вдавалося розгледіти, що саме. — Це належало колись іще твоєму прадіду. Я ще зовсім юним послушником був, коли він наче випадково забув це в нас. Мене послали тоді його наздогнати й передати коштовність, я так і зробив. Але коли нарешті добіг цими стежками туди, де вони конями йшли дорогою, король сказав, що то він зробив навмисне. І що — хто зна — може, якраз мені доведеться передати це котромусь із королів тоді, коли йому це знадобиться значно більше.

Дордже тримав таємничу річ у піврозкритій долоні, Редька силкувалася якомога ввічливіше зазирнути йому через плече. Настоятель знов заговорив на їхній мові. Навіть, як здалося Редьці, лукаво підморгнувши, кивнув на неї Дордже. Відтак сказав англійською:

— Нехай там, куди ви хочете попасти, вас не чекає те, чого ви не зможете подолати.

Дордже, не випускаючи з долоней дідової передачі, став перед ним навколішки, те ж відразу зробила і Редька. Старий поблагословив обох, прочитавши коротку мантру кожному й помазавши їм лоба пахучою водою з латунної мисочки.

Дордже вже запакував у наплічник їжу, коли Редька, похопившись, вирила з наплічникових надр ледь прим’яту коробку сиґарильїв і поклала її настоятелю на столик. Ґречно за все подякувавши, вони перевдяглися у свій ще доста вологий одяг (Редька здригнулася від передчуття того, яка приємність чекатиме її на вітрі), попрощалися й вийшли. Малята в пурпурових ризах ще довго махали їм руками вслід.

— Покажи! — аж підскочила Редька, щойно вони повернули за найближчу гору.

— Та шо тут дивитися? — знизав плечима Дордже. — Ось.

Він вийняв із кишені замотаний у стару ганчірку твердий гострий предмет сантиметрів зо шість завдовжки. Редька розповила його — невеличкий важкенький кинджал-амулет, на ручці дві голови, чи то ведмежі, чи людські, чи демонічні. В руці тримати його було приємно, хоч Редька й не вгледіла на амулеті жодного натяку на коштовність. Може, в антикваріату свої канони?

— І шо це за длушпалка?

— Длушпалка? Це щоби в зубах копирсатися, чи в вусі? — Дордже витягнув ножа навпроти сонця. — От великі колись люди були, га? І діри в них у зубах великі…

— Ну, ладно. Я серйозно.

Дордже зітхнув.

— Називається ця длушпалка ґріґуґ. Таке от лезо вкупі з ваджрою. Викликає дощ, грім, плодючості сприяє… Ну, а заодно дає протекцію, як ти там казала? «Від порчі й зглазу, від щурєй, мишей, тараканов…»

— І блох.

— Ну ясно, шо блох. А заодно і всяких демонів та інших вражих сил. Курсувало між моїм прадідом і прабабкою, до них між августійшими парочками, ще старішими; а коріння, кажуть монах і легенди, аж до Падми відходять. Чи то він цю штуку вдяг на шию своїй улюбленій учениці Єше Цогял, чи вона йому. А то й не на шию, знаєш… — він явно натякав на вибрики в стилі приснопам’ятного Друкпи Кунлє, але Редька тут же зачепилась за Єше Цогял.

— Шось я там її імені не вчула, — з претензією на свій прекрасний слух, заявила Редька.

— А ти знаєш всі її імена? — посміхнувся Дордже.

Редька пропустила це повз вуха.

— І що — кому це передаватимеш ти? — якомога байдужішим тоном поцікавилась вона.

— По-чесному — мушу передати своїй любові. По традиції — законній жоні, яка й поняття не маю, як виглядає.

— Не бійся. — Спантеличина Редька прагнула струсити холодних мурашок зі шкіри й надати своїй інтонації максимальної щирості. — Буде красуня. Тут оно всі які гарні. Не те що бліді сраки-європейки… типу мене.

— Та яка ж ти бліда? — здивувався Дордже. — Давно, видно, дзеркало бачила. Ти вже сама почорніла від вітру й пилюки так, що в Середньовіччі тебе би хіба пшеницю в поле жати випускали. Але тобі личить. Хоч і виглядаєш старшою.

— Старшою?! — злякалась Редька.

— Ну, трохи.

День видався не дуже спекотний. Сонце ховалося за легким подертим серпанком, час від часу над ними пропливали, чіпляючись за зуби жовтих скель, химерні хмари. Ворони каркали замалим не людськими голосами, знічев’я супроводжуючи їх увесь сьогоднішній шлях.

— Дивно, — міркувала далі Редька, аби зійти з рейок своїх неправоздатних ревнощів. — Чого монах не передав цей меджік ґаджет тоді, коли сталася та біда з королівством?

— Сказав, що просто не встиг. Все було дуже раптово. Бігти на вірну смерть заради амулета — таке хіба вже точно лиш у казках буває.

Редька спробувала відігнати від себе зненацька на диво яскраві картини масового знищення: стрілянина, вогонь, крики, паніка і плач. Вона аж струсонула головою.

— До того ж цей тесак поверне свою повну силу тільки тоді, коли новий власник скупає його в трьох солених водах.

— А-а… — Редька не чула його, бо думала про те, що давно її мучило.

— Але до чого тут мій батько?

— Думаю, це ти мусиш взнати від нього самого. — Дордже зупинився, щоб підтягти собі лямки наплічника. — Зараз знову ж таки трохи ще не той час.

І скільки б Редька не діставала його ні далі дорогою вересками й тупотінням, ні прийдешньої ночі пошепки — добитися нічого так і не змогла.

— Скажи мені, май совість! Знаєш, скільки я вже його не бачила?! Навіть не знаю, чи живий він. Тьху-тьху-тьху, звичайно… Скажи мені, скажи, бо всьо заплутано! А то я, звісно, доставщик принців, чи хто ти там, але знаю не більше, ніж доставщик піци.

— Ну і прекрасно.

— Ага. Я колись таким підробляла. Піцами. Ба, не довелося перекваліфіковуватися… Ну скажи, скажи, скажи, скажи-и-и-и!!! — важкі трекінгові черевики знову здійняли хмару ритмічної пилюки.

— Чим довше чекаєш, тим кращий суперприз, — ось і все, що сказав на це Дордже.

Десь із півгодини Редька йшла мовчки. А потім таки не витримала:

— От зараза. Так ти шо, все це знав із самого початку?

— Що «все це»?

— Ой, ну не грай мармеліка. Все це.

— Не все це. І не з самого…

— І ти мені тупо не казав?! — не чула його Редька. — Городив щось про поклик Батьківщини і культурну спадщину!

— І в якому місці я тобі збрехав, скажи, будь ласка? До того ж що би я мав тобі сказати, аби ти не подумала, що я псих, і поїхала зі мною? Що я знав, що я принц, але не знав, що лама, чи знав, що я лама, але не знав, що принц? Як би ти хотіла?

Редька задумалася.

— В принципі, так. Якби мені всю цю абракадабру сказали з самого початку, я би тупо нікуди не поїхала. Це навіть на знущання авторства моєї сестри не подібне. Це ж фантазію треба було б мати, а в неї такого не водиться.

Редька довго мовчала, слухаючи звук своїх кроків по дрібних камінцях і тиху пісню вітру під вухами її плетеної шапки. Вона намагалася не ставити питання, що застрягло у неї в горлі. Ну як же — принц, лама, спасіння й жених прекрасної, як вона сама йому наобіцяла, принцеси. Якщо їй, звісно, не п’ятдесят шість, і вона не чекає на Дордже ще задовго до його народження. Врешті Редька таки не витримала:

— Слухай… А це нічо, що ми з тобою, ну… той-во. Не страшно?

Дордже здивовано глянув на неї, а відтак розсміявся так голосно, що їй зробилось геть незатишно.

— А ти сама як думаєш? Страшно чи ні?

— Та заткайся! — розізлилась Редька. — Звідки я знаю, що мені тепер думати?! Ти, мало того, що духовна особа, так ще й обіцяний особі королівської крові. А тут прийшло якесь чмо і всьо поламало. Пророцтво, там, коту під хвіст раптом?

— Слухай, — ніжно, але твердо, обернувшись до неї, мовив Дордже. — Ти зараз трохи забагато на себе перебираєш. Не парся, як ти кажеш. Ти ніяк не можеш завадити пророцтву, бо ти його і виконуєш. Розумієш?

— Ну…

— А, — раптом здогадався Дордже, — може, тебе турбує моя так звана чистота? — тут він майже розсміявся ще сильніше, але вчасно зупинився. — Ні, люба, вибач. Не хочу тебе розчаровувати, але ти в мене не зовсім перша жінка. Як би я, по-твоєму, дожив до нашого поважного віку серед страшних, але дуже хтивих німок? — Він продовжував посміхатися, але Редьці, вже казна-що собі уявивши, було зовсім не смішно. Їй не хотілося собі уявляти коротконогу широкозаду німкеню, що важко лізла на її Дордже і викрикала отаким-от, як зараз у них над головами, воронячим голосом канонічні фрази з німецького порно. А потім, коли Дордже тихо вставав і вдягався, аби покинути її студентську кімнату, залишену сусідками за обумовленим наперед графіком гуртожитського траху, білява (чи фарбована на чорне?) німкеня з кульчиком у носі піднімалася на лікті в ліжку й сумно, заглядаючи в саму глибину очей Дордже, питала: «Du geht noch?» Schade.

Редьці не хотілось виглядати мямлею, торочити щось про якісь почуття чи пристрасті, хай все буде так, як буде. Пливе собі й пливе. Не записки ж йому в дупла дерев підкидати в решті-решт. Та й дерев тут не дуже багато щось.

— І все-таки, — за пару днів зізналася Редька, — мене впирає тримати в пам’яті образ твоєї таємничої спини. Це моя медитація, — вона виклично глянула на Дордже.

Дордже посміхнувся.

— Не дуже вдалий образ, думаю. Спина має бути рівна і правильна, як у дза-дзені. Або як стіна. Однаково найліпша медитація — лицем до стіни.

— А в мене до спини, — вперто відказала Редька.

— Та хоч до сраки, — засміявся він. — Аби не на шкоду громадськості.

Містечко, в яке вони прийшли понад вечір, не було подібним ні на що, побачене раніше. Воно наче було іграшковим містечком дитини-велетня. Але, як для декорації, забагато в ньому було справжності й завмерлої історії. В цій всій архітектурі взагалі було щось пташине — наче ластівки, занудьгувавши одноманітним продовбуванням своїх нірок у піщаних стінах, весь надлишок теракоти й охри перенесли сюди, склеївши все докупи слиною і слізьми.

— Це… це воно? — тихо запитала Редька.

— Ні, — якось роздратовано відповів Дордже. — Я ж казав тобі, ми не проходимо через те місце. Це щось типу дачі, чи що. Зимова резиденція.

— Ух ти.

— Та й взагалі я цього не пам’ятаю. Так, максимум із детальних описів вцілілих очевидців…

— То ти з кимось зустрічався з королівства за цей час?!

Дордже лиш пришвидшив ходу.

Оминувши старезний бювет із колись хитромудрою ліпниною чи карбунком — тепер уже й не визначити — головне, слушно зауважила Редька, що вода звідусіль ще й досі цебенить, вони трапили в вузенький прохід під арку, аж довелось пригинатися, і тут же, за рогом, перед ними постала химерна багаторівнева будівля.

Високі стіни вже торкнула руйнація. На дахах поскладано дрова, маленькі вікна, як у середньовічних європейських міських мурах, заставлено ґратами й завішано ганчір’ям. Над дверима казна-скільки років уже висіли химерні обереги з козячими чи яковими черепами. Всередині мукала худоба — видно, на перших поверхах місцевих помешкань поробили стайні.

— Колись оце також було королівським палацом, — байдуже сказав Дордже.

— Та ну. Правда?

— Хіба не видно? Нащо селянам будувати собі такі вежі? Це вже зараз вони тут все зайняли, коли нікому за цим дивитися.

— Нда. Усе відносно. Колись принцеси, тепер корови.

Вони вже вийшли з грубих кам’яних стін внутрішнього укріплення, як в одному з кутів — очевидно, колись це й було головним входом до замку — Редька помітила теракотового колоса, виліпленого наївно й дещо неоковирно, приставленого до стіни. З геніталій у нього стирчав новесенький, витесаний із дерева, член.

— А. Це страж до замку колись був. Тепер, бач, місцевий секс-символ. Певно, вірять, що приносить удачу в любовних справах. Підмазують його свіжою глиною регулярно. З іншого боку, ще жінка така була. Баба-сторожиха. Тільки її щось не видно. Геть посипалася теракота.

Редька дала стражеві щовбан по носі й злодійкувато озирнулася на Дордже: шматочок глини відколовся. Вандалка.

Попереду все виглядало доволі пустельно. Сонце тим часом хилилося до заходу. Редька вже встигла вивчити цей його трюк у горах — весь день собі лізе-пливе повільно, а варто небові хоч трохи натякнути на рожевість, як сонце — р-раз — і підступно закотиться. Діставай потім ліхтарик і бійся кожного шерехтіння.

— Може, даремно ми з міста пішли? Вернемося, переночуємо?

Дордже не сповільнював кроку.

— Не варто. Чекай. Тут за цим містом є… передмістя, чи що. Таке ж мертве, не бійся. Просто там точно до нас ніхто не завалиться серед ночі.

— А… чого ти не хочеш просто поговорити з тими людьми? — Редька мало що розуміла. Це ж його земляки, майже піддані, чи, може, в них тут жевріє пам’ять про міжкласову боротьбу вікової давності?

— Чого не хочу? Гм. Ну, придумай сама, чого я не хочу. Приміром, у мене критичний день.

До Редьки раптом дійшло, що йому би взагалі найбільше зараз хотілось побути на самоті. Мабуть, треба їй піти на ночівлю в інше місце. Ну, хоч у трохи інше.

Правда, в міру того, як вони наближалися до нових піврозвалених споруд, цього разу сірих і майже непомітних на тлі вітряної пустелі, її самозречені думки розтеклися і безслідно розчинилися в піску: страшно, йолка-палка.

Знайденої біля стін пожухлої соломи стало й на те, щоб підмостити собі м’якого під спальник, і на те, щоб підігріти небагатий монастирський харч, люб’язно даний їм із собою в дорогу.

Дордже розмовляти явно був не налаштований. Редька, будучи втомленою, особливо й не наполягала. Багато чого треба було тепер обдумати, тільки то, напевно, завтра, коли хоч трохи з’явиться енергії й воскресне мозок.

Перетинаючи хистку межу між явою і сном, Редька солодко потягалася, передчуваючи красивий, мережаний глибокими змістами, а то й пророчий сон. Після відкриття страшної таємниці ж вона засинає в решті-решт під містом-привидом, а не після піваса з жовтим полосатіком під під’їздом троюрідних сестер у Франківську на Пасічній…

Наперекір очікуванням, як то завжди буває з дівчатками, що клянчать побачити судженого-рядженого на новому місці, запхавши під подушку гребінець чи презерватив, чи ще з неофітами практики снобачень Кастанеди, наснилася Редьці повнезна фігня. Тобто не фігня аж така, а Соня. Наче знову вони сидять у київському момо-барі (Редька уві сні лигнула слинку), роздивляються щойно куплені Редькою обладунки. Соня щедро відраховує їй купу грошей, відтак, не слухаючи Редьчиних заперечень, знімає з себе ще й діамантові сережки і браслет, все це ладує в клапан Редьчиного рюкзака. Так, наче їй кров-з-носа треба, щоби Редька якнайшвидше звідси вшилася. Редьку, як град незріле жито, побивають страх і сумніви.

— А що, як я не зможу? — ниє вона. — Я все завалю. Ну ти ж знаєш… Я все завжди псую. Це в тебе все круто виходить. — Редьці було так страшно, що навіть не було противно підлизуватися.

— Нічого в мене круто не виходить… — Соню, втім, потішили такі відчайдуші лестощі, — само собою нічого не виходить. Спершу всім треба проходити через лохівську стадію навчання. Просто комусь воно дається легше, комусь важче.

Редька чудово розуміла, кому і як із них дається.

— А втім, — для справедливості додала Соня, — ті, хто здобувають знання і навички важче, стають значно сильнішими професіоналами. Знають, що по чім, і не злізають із коня, якого осідлали.

Від її звичного пафосу Редька скисла.

— Не криви пику. Все буде чотко. Просто їдь і роби це. Якщо вернешся, куплю тобі новий лаптоп.

— Дякую.

— Чи велосипед?

Прокинувшись, Редька все ще зважувала, як ефектніше послати Сонечку під три чорти — верхи на велосипеді, чи накритою лаптопом, як зозулька в годиннику.

— Дурне спить, дурному сниться… — потрусила головою вона.

Дордже біля неї не було. Навіть лежанку свою вже встиг скрутити і майже спакував наплічника.

— Принц-піонєр, блін, — позіхнула Редька.

Втомившись довго думати про блиск і крах королівських династій, Редька переключилася на щось більш для себе зрозуміле й прозаїчне.

— І все-таки вона крутиться.

— Хто?

— Та твоя культурна спадщина. Крутиться у мене в голові.

— Ну, хай собі крутиться, аби лиш не знудило. Як у машині — тримай погляд спереду, — засміявся Дордже.

— Чи може бути, що вона якось пов’язана з тими скарбами-терма?.. — і, не дочекавшись відповіді Дордже, Редька сама себе продовжила:

— Бо щось мало віриться, що всі ті мародьори лопатили довколамонастирські землі просто в пошуках глиняних статуйок…

— Ну чого зразу глиняних? — Дордже здивовано підняв одну брову. Редька й не знала, що він так може, і спробувала було й собі: не вийшло. Так само як не виходило клацати пальцями. Генетично, напевно…

— …плюс іще, — провадив Дордже фразу, що її половину Редька буквально проклацала, — тексти з астрології й коштовні камені. Тантри, агами й упадеші, тисячі котрих було в наступні століття…

(Редька випустила й кінцівку його фрази, застопорившись на коштовному камені й не ставши лізти в П-ну Вікіпедію на предмет незнайомих слів).

Проте для неупередженого розуму будь-що з довколишнього являло б собою коштовність. Гранатовий, сірий, рожевий, ліловий колір — просто собі колір тутешнього каміння. Червоні кущі дикого барбарису і чорні кущі сплячого рододендрону, котрому, через кліматично-кармічні причини, не судилося тут вирости деревом. Химерні скелі то антропоморфних форм, то наче стіни замків-велетів, із їх недоступними воротами і вікнами-бійницями, відкритими до вітру, але не до людини.

— Навесні тут, либонь, цвітуть азалії й оці рододендрони… Цікаво, які вони — жовті, рожеві чи багряні. — Роззувши очі, спробувала відволіктися від своїх рівнянь із багатьма невідомими і болю в спині Редька.

— І лежить наш друг туман. — Дордже забрав у неї наплічника. — Давай, азалія, моя тепер черга.

«Ой принц, та ви же ж джентльмен!» — хотіла шпигонути Редька, але промовчала — сама ж щоразу наполягала на їх чесному чергуванні. До того ж Дордже вже казав їй, що йому простіше весь час нести рюкзак, ніж щоразу перелаштовувати на свій зріст численні кріплення.

Зазирнувши по дорозі в невеличкий сільський храм, Редька вже не вперше помітила поряд із древніми статуями й танка кольорову фотографію жирного військового, вочевидь, генерала — у відзнаках вона не особливо розбиралася. Довкола цих фотопортретів із бозна-яких часів стояли припалі пилюкою штучні квіти, в той час як під зображеннями божеств і святих було свіжо насипано в мисочки рису, а в нього вже натикано паличок для курінь, монеток і скручених банкнот. А ще навішано шаликів і наставлено ритуальних пиріжечків-конусів.

— Цей дяпан шо — помер? — глянула на традиційні китайські квіти (такі зустрінеш і в автобусі Тернопіль-Івано-Франківськ, і на Новобілицькому кладовищі в Києві) Редька.

— Ні, — засміявся Дордже. — Він якраз живіший од усіх живих. А з чого ти взяла?

— Ну, квіти такі…

— Ат! Квіти тут всі люблять, ти їх по хатах не помічала, видно. Не ростуть справжні, то хоч із пластику хай квітнуть. А ці тут за наказом прибили навіки — щоби вічне свято.

— Ну і хто це? — Редька роздивлялась третє підборіддя у портрета.

— Один із їхніх окупантських генералів. Чорт його зна, як його звати. Можу поцікавитися.

— Ага. Не забудь.

Дордже висипав у мисочку коло виходу дрібноти.

— Мило тримати у храмах портрети людини, що наказала знести храмів десять-двадцять. Кажуть, ентузіаст ще власноручно з кайлом ходив на «комсомольську стройку».

— Підарас.

— Найсмішніший випадок був, коли китайці знищили жіночий монастир дванадцятого століття. Формулювання причини знаєш, яке було? «Будівництво даного об’єкту не було узгоджено з органами державної влади»!

— Підараси! — Редька додала множину, відчуваючи, що матюкатися в храмі в припадку праведного гніву — цілком нормальна річ. Втім секунду подумавши, вона додала:

— Дивно, як це наші уроди в Києві не додумались до такого «пояснення» нищення міста. Напрягаються там, бідні, чекають, нищать ті кволі пам’ятки архітектури, щоб тільки руками розводити й казати, а шо ж тут, тут уже толька пад снос… От вийшли б і чесно, притискаючи до серця земельний кодекс, сказали народу: «Немає акту передачі цієї землі під будівництво. Будівництво вважається незаконним!» А хто не згоден, то на них ментів із газом — тут уже хоч російський сценарій, хоч китайський, вибирай, що до душі.

— Пішли. — Дордже обійняв її за плече. — Щось ти розійшлася вже.

— Нє, але якщо серйозно, — випручалася Редька, — то чого би людям просто не викинути цього гамно-генерала з храмів?

— Бо тоді храм спалять і покарають все село, — просто відповів їй Дордже.

Редька відчувала наростання гніву.

— Але ж геть-чисто все проконтролювати неможливо!

— Правильно. Саме тому, як вчили тебе на лекціях із політології, будь-який авторитарний режим приречений на фіаско. — Тут Дордже змовницьки підморгнув до Редьки: — Навіть якщо вони десь саперними лопатками й динамітом і нариють хоч саму Гнівну Мантру.

— А… що за гнівна мантра така? Війну насилати? — Редьці чомусь уявилися бомби Хіросіми.

— Взагалі-то, насилати закляття. Універсальні, знаєш, штуки.

— Ой.

— В оригінальній задумці, щоправда, не все так макабрично. Гнівними звуться мантри, що належать гнівним божествам. І, як не дивно, вони мали б використовуватися для зачистки демонічних сил, що капостять живим істотам і чинять перешкоди Вченню Дхарми.

— Ну, тоді чого боятися саперних лопаток?

— Боятися? Не знаю. Просто ж будь-яку річ можна, за бажанням, обернути іншим боком. В неправильних руках потужна мантра витворить таке, що й бомби Хіросіми видадуться літнім градом на городі.

Редька подумала, що вона або кінцево шизіє й не помічає, коли говорить думки вголос, або Дордже і так читає її думки, тож саме час кінцево ошизіти.

— Та й, як застерігав Ґуру, — провадив далі Дордже, — небезпека чигатиме й на цілком пристойного, не шкодливого тертона, котрий якоїсь сраки, як ти кажеш, змилив і забажав собі спереляку матеріальної вигоди… — (Редька насторожилася), — слави і величі. — (Редька видихнула).

— Тоді, — Дордже зітхнув, — люди намагатимуться, м’яко кажучи, щасливчику нашкодити. Тому лохом бути не варто, і варто напровсяк володіти знаннями про чарівні сили. Я ж зрозуміло висловлююся?

— Ага, дуже, — огризнулась Редька.

— Ну, цитати ліпше не перекручувати, — знизав плечима Дордже.

Редька з інтересом розглядала їх сьогоднішню ночівлю.

— Нда. Просто пам’ятник перших років незалежної України. Сусід був тоді з Китаю в таких торбах пуховиків навіз зо піввагона, а один там діджей у нас недавно, пару років тому, костюмчик пошив собі такий, в полосочку… Прохавав тєму.

Буда, в якій їм довелось заночувати, не мала ні вікон, ні дверей, зате коштувала грошей у хитруватого хазяїна. Вочевидь, за особливий дизайн і теплоізоляцію: всі стіни, стеля і підлога були обтягнуті, за виразом Редьки, «шкурами невбитих полосатих сумок». Добре знайома кожному жителю пострадянських та азійських країн пластикова червоно-синя смугаста чи, скоріш, картата тканина створювала відчуття неповторного затишку для тих, хто був під владою її простору.

— Ми тупо спатимемо у китайській сумці. Їха! Відчуй себе парою джинсів.

— Добродій Хуй-Ши надав нам унікальну можливість бути зробленими в Китаї. Як ти це можеш не оцінити? Ми зможемо пірнути у первозданне лоно другої за розмахом світової економіки, з якого народжується кожна китайська річ, і матеріалізуватися потім будь-де на земній кулі. Правда, у межах векторного поля «базар-вокзал».

— Шо галімо, так це те, що щурячі перегони на даху і стінах стають ще голоснішими від такого матеріалу бігових доріжок. — Редька позіхала, розкладаючи спальник на вельми цінний для господаря («Визувайтесь!!!») матрац на підлозі. — Але цікаво все-таки, де він такого надер. І чи переслідував цей дядюн іще якусь мету, крім естетичної…

— А яку мету переслідували шотландські кілти? — Дордже широко позіхнув.

— Слухай, — Редька аж піднялася на лікті, — а дядюн не китаєць, випадково? Яким таким шовковим шляхом його в такий глушняк пришвартувало?!

— Піди скажи йому «ні хао». Якщо почне шкіритись — китаєць, значить. Може, безплатно нудл-супа насипле.

— Ага. Один мій дружочок в ін’язі так заскакував із китайцями в ліфт і горлопанив, аж очі вилізали: «Не сунь хуй в чай, не сунь хуй в чай!» Чогось йому здавалось це смішним… Поржав би він, аби його схопили прикордонники.

Торба навколо них тихенько шелестіла. Був то вітер знадвору чи щось іще, Редьці не хотілось думати. Однак, чогось пошепки, вона таки спитала те, що її мучило:

— А якщо китаєць, то він нас, бува, не здасть, кому не треба?..

Дордже промовисто на неї глянув.

Редька зітхнула:

— Добре, я не буду упереджена… Тим більше — ги-ги, — раптом помітила щось подібне до Розп’яття вона, — китаєць наш, кажись, ще й християнин.

— Що? — не второпав Дордже.

— Ну осьо, бач, — тикнула пальцем на стіну ближче до стелі. — Хрестик дерев’яний же, чи мене глючить? Коли в людини такий фьюжн, то, певно, стає інших розваг, крім як бігати в поліцію за сорок кілометрів по горах.

Дордже засміявся:

— Ні, тут, звісно, ходили якісь місіонери, і навіть церкви їм дозволяли будувати, але цей ось хрестик — то атрибут тантричного ритуалу до.

— До?

— До. Для того, щоб умилостивити мирських духів, народ ще й досі, як і за найдавніших часів, робить ці хрестоподібні паличко-ниткові амулети. Дивно, що ти їх ще в місті з глиняним статевим гігантом не розгледіла. На козині черепи дивилась чи на…?

— Ой да канєшно! — спалахнула Редька. — На член його, ага. Мені тринадцять років і я вчуся в католицькому ліцеї для дівчаток.

— Ну, — потягнувся на спальнику Дордже, — якщо ти не з католицького ліцею, то йди спитай у господаря барильце чангу.

— Кого?!

— Чангу. Місцевої бражки. Якщо ячмінь вродив, звичайно. Як не дасть — то точно китаєць. А не вернешся — то ракшас.

— Шо?! — Редька починала дратуватися. — Щось із тобою чим далі в ліс, тим більше слів нових.

— А що? Стандартна метода вивчення іноземних мов. Хіба ні?

— З-під свині. Хоча… про ракшасів це десь вже я чула. Що за одні?

— Та так, — Дордже підлаштовував рюкзак собі під голову, — дикуни-людожери. А чула ти про них від настоятеля. Живуть на малому континетні Чамара — одному з восьми островів довкола гори Сумеру.

— Це десь явно не тут… — (Редька давно видивлялася в околицях бодай озерце, щоб у полудень скупатися).

— Ну чого. Світова гора, вона як хребет — мусить бути в нас самих. А на Чамару спирається чиста земна обитель Ґуру Рінпоче.

— А, точно. Край ракшасів! — пригадала Редька. — А чого він там сидить у них?

— Подобається йому, певно, — позіхнув Дордже. — Навертає їх на шлях істиний, щоб не втрачати форму. Це як гантелі щодня підіймати. То ти йдеш за чангом чи всьо пропало?..

— З Тибету в Королівство везли сіль, а назад, із королівства — осінь.

Дордже роззирався довкола — на дуже нетутешню, вибілену сонцем наче соляну долину між білих-білих скель. Такий пейзаж звично було би бачити, виходячи на балкон щоранку почистити зуби, де-небудь на Місяці, а тут Редька несвідомо поглядала собі під ноги, щоби ненароком не гепнути в який-небудь кратер.

— Осінь? — почула вона.

— Яку осінь? Зерно.

— Ти сказав «везли осінь», — наполягала Редька.

— Ні, назад з Індії чи ще звідкілясь везли зерно.

— Рис?

Дордже посміхнувся.

— Ні. Спеціальне духовне зерно. Що посієш, те й пожнеш.

— Дурень… — Редьці вкотре здалось, що її мають за розумово неповноцінну.

— Точно. Якраз і везли зерно духовності, щоби прорідити паростки таких от дурнів. І наступала солена осінь. Тут же було колись солене море…

Далі вони йшли мовчки. Редька думала про те, скільки жінок мало би плакати і впродовж скількох тисячоліть, аби з їх сліз зробилось стільки солі, як отут піску. Випадкова ж думка про кратер притягла за шкірки згадку, що змусила Редьку здригнутися: пісок-сипунець і його невидима пелька. Ну й чудо, котрим вдалось її уникнути.