irena karpa pica gimala

Дордже стояв на вулиці й курив. Обидва наплічники були з ним.

— Я розплатився. Індуси самі сказали, що обмінки не працюють.

— І з банкоматами бувають лажі… — підхопила Редька. — Маєш сигарету?

Темні, як делійська ніч, аеропортові поліцейські зацікавлено розглядали скуйовджену дівчинку з цигарками. На бейджах двох із них були прізвища Сінг.

— Дивно, — сказала Редька, — мені колись казали, що прізвище Сінг значить Лев і буває лише у найвищих каст.

— А чим не заняття для найвищої касти — працювати в аеропорті? Перевіряєш всіх, щоби, бува, якийсь недостойний не прокрався в небо.

12

У Редьки з дитинства було два улюблених заняття — поїсти і поспати. І тільки вони були взаємозамінними, будь-яка з доступних земних альтернатив не проходила. Тому, коли стюардеса наступного рейсу роздавала пасажирам сніданок, Редька, хоч і не була голодною, все ж пролупила очі й навіть розгледіла в ілюмінатор вершини гір, котрі з їх чорнотою, що мережала білосніжні льодові шапки, важко було сплутати з рядовими хмарами.

— То вже Еверест? — спитала вона в сплячого Дордже.

— Енурез, — буркнув він. — Дай поспати хоч із півгодини.

Відразу за паспортним контролем на них чекала дівчина в формі працівниці авіаліній, якими вони летіли. Дівчина нервово посміхалася й тримала табличку з Редьчиним прізвищем. Редька не знала, підходити, чи ні. Нарешті не витримав Дордже і сам підійшов до хостеси. Вона, зітхнувши з полегшенням, швидко впхала йому в руки жовтавого конвертика й, ні слова не кажучи, так само швидко вшилася.

Редька вже знала, що там, імовірно, є. Тож дозволила подивуватися Дордже.

Цього разу карточні циферки злегка розчарували Редьку — якісь ні в тин, ні в двері — 7395. Спробуй запам’ятай.

— Здається, містика скінчилась, — зітхнула Редька, втім не без певного полегшення мацаючи класичні опуклі цифри на цій класичній Visa Card. Ні тобі котиків, ні привітів від баби-яги з м’ясного ринку.

— З карточкою точно. Ця би вже мусила працювати всюди. І не надумуй собі зайвого, моя забобонна піцо-скутерка.

Редька аж застигла від такого нахабства.

— Ти що, ботан — ващє оборзів?

— Я — ні. Не вобщє. Помогти рюкзак натягнути? Але, якщо хочеш містики, — вона ще навіть не почалася.

13

Поки вони тряслися в запилюженому брезенті коробочки-таксі, що везла їх з аеропорту в той район міста, де, на думку таксиста, слід було жити іноземцям, Редьчині думки крутились довкола тата.

«Цікаво таки, де він шляється. І як йому — якщо це все він, звісно, підлаштовує — вдається таке робити? Так чи інакше, оцей весь хаос, що раптом постав навколо, з цими вересками мопедів і машин, поламаними автобусами, волами, що тягнуть труби, дурнуватими рекламами і школярками, що цнотливо прикриваються білими хусточками від всюдисущого смогу, має в собі більше життя, ніж “сталічная жизнь Кієва”. Не сумую нітрохи, пострадянська понтова провінціє…»

Редька вперше збагнула, як же сильно її дістало місто, в якому пройшло фактично все її свідоме життя. Певно, по-іншому і бути не могло. Остогидлі речі треба без жалю викидати, як зіпсуте м’ясо з вимкненого холодильника, хоч би скільки ти за нього не заплатив, коли було свіже. Так що підводних причин на все це, що негадано з нею почалось, вистачало. До того ж раптом їй пощастить якось зустріти свого головного родича, і він таки розкаже, що це все значить?

Місце, в яке їх привіз завзятий таксист, називалося Golden Dragon Palace і було страшнішим за туалет у пеклі. Редька з Дордже оглянули його для проформи, ввічливо подякували за увагу, дали таксистові близько трьох доларів і, не дивлячись на його протести й вимагання подвоєної суми, вдягли на спини наплічники й побрели шукати місця ночівлі пішки. Поки вони вибрели на невеличкий семиєвровий Green Garden з охайними кімнатами й гостинними господарями, встигли втомитися до півсмерті, й увесь ясний день проспали, не знімаючи одягу, поверх заквітчаних коциків на ліжках.

Коли ледве-ледве прокинулися, надворі було темніше, ніж у полярну ніч. На годиннику, втім, ще не було й восьми.

Електрику, як пояснила хазяйка ґест-хаузу, тут планово й позапланово вимикають двічі на день, а так усе в нормі. Хочете чаю? Можна й пізніше. Сходіть поїжте, поки не закрито все.

— Ось вам ліхтарики. — Вона щедро вручила їм дві китайські запальнички, рожеву й блакитну, дівчинці й хлопчику, з мікроскопічними ліхтариками на кінцях. Редька з Дордже й заперечити не встигли, що в них є свої, нормальні. Зрештою, знадобляться ще. Кинули до кишень і побрели, сонні, на «барні лови».

Місто тут, хоч і столиця, лягало спати швидко. Ще з годину тому на цегляних вуличках верещало, варилося й продавалося, а тепер таке враження, наче останні люди покинули їх зо півтисячоліття тому. Хіба сміття по собі лишили і кілька вічно тліючих багать. Поодинокі паршиві корови сонно щось ремиґали собі, якась на ногах, якась уже лежачи. Дотлівали куріння древнім божествам по старих і нових каплицях, кам’яні Ґанеші, Шіви, Дурґи, вимащені червоним шафраном, посипані рисом і пелюстками, байдуже дивилися в темряву. Повз них хіба зрідка пробігав худий голодний пес чи пролітав одинокий целофановий кульок. Цеглу середньовічних стін місцями порозгризали гілки і стовбури дерев, що тепер собі хижо полювали на нечасті в цих туманах зорі.

Єдиним півживим місцем була якраз вуличка з напівлегальними борделями і барами, де кучкувалися під гудіння електрогенераторів, в основному, іноземці. Коли була електрика, тут зазвичай волав який-небудь рок сімдесятих, а так тільки мультинаціональна мова і дзвін скла.

Редька з Дордже були голодні, як вовки. Принаймні Редька. Взяла собі добре знайомих вегетаріанських момо й, подумавши, баранину карі. Редька пила пиво. Дордже — принципово, чи що — знову вибрав місцеву важку артилерію. Цього разу ром.

Коли відмовив у послугах і генератор, клієнтам на столи принесли свічки. Редька розглядала у відблисках полум’я обличчя Дордже. Вперше за весь час воно здалось їй насправді красивим і дещо тривожним. Було в ньому чи якесь нагадування, чи пересторога. Втім, Редька хутко відігнала від себе ці повільні щемливі думки, переключившись знов на своє пиво.

Дордже впорався з ромом швидше. Коли Редька ще була на середині знищення свого їдла, він перехилив пляшку догори дриґом і витряс звідти останні краплі зілля.

— Деколи у мозок просочуються спалахи, наче з іншого боку завіси, — заговорив він, хоча до цього майже весь час сидів мовчки. Редька підвела на нього очі.

— От є, наприклад, пам’ять про вчорашній день, про найщасливіший день, про день першого катання на ровері. — Він ледь посміхнувся їй. — Вона дрімає зовсім поруч, і варто лишень клацнути пальцями, щоби увімкнути потрібну стрічку — ту, яку хочеш переглянути. Але десь у глибині кінотеки висить щільна завіса, важкими складками спадає на запорошену підлогу, і коли її підняти, там далі нічого немає. Пустота і пилюка. Але вона висить, і це не кінець кінотеки. Довгі порожні коридори бережуть щось, що не мож’ насильно відкрити, побачити і прокрутити взад-вперед, як собі хочеться. Воно саме собі вмикається, без квитків і запрошень на перегляд.

Дордже говорив це все як у трансі, але Редька була сама надто невиспаною й змученою, щоби дивуватися.

— …галас, юрби людей, дуже великий натовп, безкінечний потік темних облич. Я дуже сумніваюсь, чи це було зі мною, чи це якесь побачене у морфійному угарі кіно.

— Морфій? О, я кіно таке недавно бачила. За автобіографічним Булгаковим.

— …величезні намети і огорожі з дроту. І червоні хрести. Їх найбільше, вони дуже яскраві, не такі, як все решта, тьмяне і пожухле. Моя голова хитається на чиємусь плечі й щока тулиться до колючої чорної щетини. Комір пахне потом і димом… і ще чимось квасним. Це чужий і незнайомий запах. Він лякає більше, ніж усі ці люди, метушня і навислий панічний страх у повітрі. Це якесь небезпечне місце… Потім я повертаю голову і бачу на іншому плечі скувойджене кучеряве волосся. Воно плаче і скимлить. Я намагаюсь пригадати, де мої тато і мама, і не можу. Не можу навіть згадати, як я попав у це місце і де залишився мій дім. Лишень гостре відчуття загрози. Ми втікаємо від загрози. Всі втікають. Навколо гори, вони відкидають довгі тіні й димлять. І десь за ними чаїться біда… Потім мене переймають чиїсь бліді кістляві руки зі світлими волосинами. Потім знову ці червоні хрести і білий тент намету. Там всередині звуки притухають і не пахне димом. Я дивлюсь, як колишеться білий тент наді мною і на хвилі розсіяного світла. Я повертаю голову і бачу поряд скуйовджене кучеряве волосся. Я закриваю очі. Все стихає.

Дордже скривився і втупився у барну стійку. У залі тихо звучав голос Елли Фітцджеральд: «how long, how long blues…» Редька й не помітила, як дали електрику.

— Гарне місце. Тільки нема музичних автоматів. Тиждень тому я отримав від хресного пакуночок. Жодних листів, тільки карта і кілька старих фотографій. Ось дивись. Про них я тобі не сказав.

Дордже підсунув Редьці жовтого конверта.

Світло було тьмяним і Редька низько схилилася над світлинами.

— Або вони дуже старі, або з фотошопу. Тут майже всі вусаті. А на цій скраю тато. Дуже молодий, я його таким навіть не пам’ятаю… І поряд із ним якась красуня. Не мама. Дивне вбрання, ще дивніше, ніж у неї на фотці там одній… А ти тут когось впізнав?

Дордже мовчки похитав головою.

— Дивись. Це схоже на концтабір. — Редька тицьнула пальцем у фотографію. На ній незнайомі люди позували на тлі наметів і вантажівки з емблемою хреста у колі. — Це не з твоєї морфінної кінотеки?

Дордже перевів погляд із пляшок у барі й витріщився на Редьку:

— Та це і є те місце… Або я їбанувся, або таки впізнаю ці гори.

— О! Ти вмієш матюкатися!

— І мені конче треба туди… І тобі треба.

— Ага. Дуже треба. Дякую. Попереду сракою… — Її вкотре охопила злість за втрачене Ґоа. — Що я там забула?

— Кучеряве волосся. — Дордже вже звично, лівим кутиком рота, посміхався. Від його зніяковіння не лишилося й сліду.

— В мене ніколи не було кучерявого волосся, — трохи образилася Редька.

— Було. Просто ти його забула там.

14

Зранку Редьку розбудили істеричні бібікання мотоциклів (як вона потім збагнула, ніякі вони не істеричні — люблять люди собі побібікати, й нічо з цим не поробиш), заклики вуличного торговця чимсь картопляним (Редька знала слово «алу» з індійського ресторану), ворони й дітлахи зі школи по сусідству, що хором репетували, очевидно, правила поведінки учнів молодших класів.

— Велкам ту Ейжа, — сказала вона сама собі, дивлячись у тьмяне дзеркало на розкуйовджене своє відображення.

Дордже у кімнаті вже не було. Редька довго позіхала і довго матюкалася кривим позіхаючим ротом — звична розминка на початку нового Божого дня. Вчора, видно, сильно напилися, позаяк вона не зовсім петрає, як вони сюди допхались і що це за місце таке.

— Напилися, але не впали в блуд, — сказала вона повчально своєму ж таки відображенню, піднявши вгору вказівний палець і брови.

У кімнаті було два ліжка, і друге було розібране — Дордже спав окремо. По всій кімнатці валялися їхні речі. Виблискувала на сонці, що пробивалось крізь щілину неймовірно квітчастої штори, алюмінієва оббивка дверей до душу-туалету.

У вхідних дверях зашкребли ключами.

— Намасти, — сказав Дордже до Редьки.

— Шо тобі куда намастити? — поцікавилася вона. — Спину салом? Чи морду варенням? Шо це ти такий довольний зранку? Так у нормальних людей не буває.

Редька не поспішала рухатися з ліжка. Її відображення на стіні навпроти дивилося на світ здивовано й запухло. Через секунду Редька вже забула про свою красу — однаково не було шансів її реанімувати найближчими хвилинами. — А-га-га-га-ням-ням-кишшшшш!!! — видала вона, потягуючись.

— Дуже сексуально. — Дордже заходився складати свої речі. — Може, ти би вже встала? Я нам, кажись, попутку намутив.

— Яку таку попутку?

— Таку попутку. Машину. Замість автобуса. Син хазяїна цього шикарного готелю їде в той бік по справах. Принаймні до великого міста найближчого нас підкине…

— А-а. Ну ладно. Я взагалі без руля, що за місто і куди нам треба. Кинь у мене джинсами. — Редька ще раз позіхнула. — Взагалі-то дивно, що ти знаєш, а я нє. Бо то ж я тебе веду кудась, га?

— Ти шо — зовсім вчора блекаут хапанула? — Дордже майже не здивувався і питав риторично. — Вчора перед сном тобі ціла депеша з інструкціями прийшла. Ти ще поривалася їх з балкону на все місто верещати.

— Ой-йо… — Редька спробувала відчути сором. — А що я таке пила? Місцевий ром, кажись? Чи ти всьо брешеш?

— О. Бачиш, а про ром пам’ятаєш.

— Пам’ятаю. А-а-а! Бе! — Редька миттю підскочила на рівні ноги й затріснула за собою тремтливий алюміній лазнички. — Не слухай, я блюю!

Місцеві дороги для людини, що пережила будь-яке отруєння — харчове, алкогольне чи душевне — не найкращі ліки. По-перше, у транспорті — не важливо в громадському чи в приватному — жахливо тхне. Бо тхне на самій загазованій і запилюженій дорозі. По-друге, шлунок людини, як і її мозок, раз по раз підстрибує на кожному дорожньому прищі й шрамі. Від цього шлунку стає ще більше млосно, а мозку туманно. При цьому ще катаються підлогою розсипані апельсини і щось нестерпно шарудить у чорному целофановому пакеті.

Редька сиділа позаду і витягала, як страус, голову. Щоби дивитися вперед, на дорогу. Так наче мусило нудити менше. Зверху її коліна привалили якимось дошками, складним столом, чи що. Аби не втекла.

Цією ж дорогою, коли траплялися села, спокійно собі йшли люди і худоба, й ніхто не переживав, що їх зіб’є й розчавить. Так само не переймалися і пасажири. Веселі й безтурботні, вони звисали, як грона спілого винограду, з дверей розвалених автобусів, що рухалися лише Божою милістю, а ніяк не двигуном внутрішнього згорання. Ще найсміливіші з-поміж людей і худіб (кури головно) гніздилися в таких автобусів на дахах, обіймаючи мішки зі збіжжям.

— Я тоже так хочу, як вони… — нила Редька. — Там хоч повітря трохи є. І не чути цієї клятої музики.

— О, тільки приїхала, а вже музика тобі не така. А як же інтерес юного антрополога?

— Закінчився вчора на третій пляшці антропологічного рому…

Власне, антропологія довела Редьку ще й до стану кота з анекдоту, котрий верещав, наступивши собі на яйця, але лінь було з них зійти. Редька, невимовно страждаючи від високочастотної звукової поп-атаки з подертих динаміків, однаково не могла себе змусити поритися в наплічнику й знайти спасенний айпод із яким-небудь старим треш-панком на маргінесах трек-листа. Він би пасував сюди найбільше. Юна дівчина в невинно-рожевому сарі, йдучи по узбіччю дороги, затуляла собі рот і ніс своїм же шифоном. А назустріч їй неслися безжальні, важкі, смердючі, курні вантажівки, автобуси й трактори. Останні, правда, не неслися, а лише перділи, сповільнюючи загальний рух на і так не автобані. Мотори цих тракторів можна було роздивлятися, як кишки на показовій операції, та ще й ременями все підв’язано, як у палаті для особливо буйних. Про все це думала Редька, ставлячи ставки на те, хто з двох хлопців, що всадилися на саме верховіття височезної копиці з сіном, бозна-як приладнаної до трактора, першим упаде на дорогу просто під колеса весело розмальованого автобуса.

Автобуси у цих краях і самі не проти були попадати — Редька вже нарахувала три. Один в куветі біля дороги, один передом у річці — задом у повітрі, третій просто розпався на інтегральні частини, а люди-пасажири стояли навколо й медитативно чесали собі голови.

Художніх поривів автомобіліста тут ніхто не стримував — малюй собі, скільки завгодно, тільки на власному транспортному засобі.

Редька роздивлялася пересувні твори мистецтва, широко відкривши рота. Серед лотосів, троянд, кобр, тигрів, кинджалів, написів місцевою мовою, лого Adidas (улюбленого просто так, «за красоту», чи того, що колись був лотосом?) та іншого ґрафіті на кузовах і кабінах вантажівок найбільшою популярністю користувалися два англійські вирази: «SEE YOU», «PUSH HORN». Однак траплялися й перли: «LOVE is LIFE», «DO YOU LOVE ME GIRLS» i «NO TIME FOR LOVE».

— No time for love… — повторила собі Редька. — Єс тайм фор п’юк.

— Пізно, Грицю, до школи. Вже приїхали. — Обернувся до неї Дордже.

— Це Муанг Сінг уже? — не повірила своєму щастю Редька.

— Яке там. Це Манасаґ. Тут нас викинуть, а ми собі далі будемо щастя шукати.

Викинули їх на автостанції. Відразу просто ж у вухо Редьці пропищав пронизливо саморобний клаксон вело-рікші — винахідливий хлопчина присобачив свисток до пляшки від миючого засобу. Результатом був звук — щось середнє між істеричним вереском немовляти і гудком невеликого поїзда.

— Йоб твою блядь мать сука! — вилаялася Редька йому навздогін. — Гандон! Так перелякав.

— Та то ж він про тебе й турбувався, — засміявся Дордже. — Це тут як казати «добрий день». Бач — навіть агітплакати всюди висять, аби люди не забували це правило елементарної ввічливості.

Агітплакатами Дордже називав закосичені розписи вантажівок і графіті з проханням сигналити на всіх поворотах і виступах.

— Ці паскуди турботливі, — Редька завдала собі наплічника на спину, — вони з потрійним задоволенням сигналять мені у вухо.

— То тобі здається.

Тут, аби довести Редьчину правоту, веселий мотоцикліст тонким нестерпним довгим піканням провів чергову подряпину по Редьчиному слуху.

Редька нічого не сказала, тільки пильно подивилася на Дордже. Витримати драматизм не вдалося, бо тут же на неї наскочив продавець цукрових півників і блідих пиріжків із м’ясом.

— Ем-м… — Дордже помахав їй рукою з-за голови продавця, що вже накладав Редьці порцію гарячого в чорний пластиковий пакетик. — Я зараз. Піду порішаю транспорт нам далі.

Редька мовчки їла анемічні, як шкіра тлустої шляхтянки, пиріжки з солодким м’ясом, що обійшлися їй у 2 грн 50 копійок на наші гроші.

— Їдемо джипом, — прибіг радісний Дордже. — Давай гроші.

Редька з недовірою подивилася на нього. Щось він сьогодні підозріло бадьорий.

— А скільки тобі?

У так званому джипі — ще одному виді громадського транспорту — вона вирішила сісти на ряд позаду шофера (рядів було три плюс у кузові перпендикулярні їм лавки під стінами, як для десанту), але посередині.

«Бо так у мене буде шанс вибити головою лобове скло і спокійно вилетіти на узбіччя. А не переламати собі без варіантів всі кістки, коли кине на спинку попереду».

15

Село з назвою Муанг Сінг хоч і звучало Редьці десь по-солов’їному, скоріше нагадувало горлицю-посмітюху, а якщо підключити фантазію, можна було повірити, що перед носом у тебе давно розвалені декорації для зйомок китайського вестерну. Випалені червоноглиняні вулиці, пусті й розпечені, не надихали навіть облізлих курей на порпання — птахи сиділи на підвищеннях, поламаних парканах чи дірявих стріхах, зирили однооко на прибульців, ще раз переконуючись, що далеко не в курей найменший мозок — чого от ті двоногі білі топчуться розпеченим грунтом?

Здавалося, по всьому цьому селі засів якийсь нестерпний сморід. Чи то падла, чи то нечистот, чи то горілого м’яса.

— Боже Великий Єдиний! — кричала Редька, морщачись і затуляючи носа, — Нам Україну храни! Хто у них тут здох?! І ти хоч, аби ми тут ночували?

— Ну, в нас якось немає вибору між цим селом і бутік-готелем із приватним басейном, — знизав плечима Дордже.

— Та тут же всі уроди… — шипіла Редька. — Куда ти мене притягнув?

Вона сплюнула теракотовою пилюкою. При дорозі сиділи недоброго виду бабки. Одна з них показала Редьці браслетика. «На продаж» — вирішила Редька і похитала головою. Бабка витягла зі складок спідниці чорний пластиковий мішечок. Багатозначно підняла брову й вишкірила жовто-коричневі зуби. «Опіум», — зметикувала Редька і вишкірила зуби у відповідь. Видно, вийшло страшно, бо три баби перезирнулися між собою, а потім, як зазвичай роблять у цих краях, аби зняти ніяковість, розреготалися.

— Спитай якось у цих пушерів, шо в них так воня тут. А я спробую захиститися у цьому чудо-готелі…

Чудо-готелем заправляли бізнесмени китайського походження. Вони цілими сім’ями безперестанку їли щось жирне, витираючи пальці об рожево-золотий одяг, аби порахувати гроші. Привітності в них було рівно на ту ціну, яку заплатить рідкісний подорожній за ці кімнати з запилюженими вікнами, крихітними бамбетлями й дірявими ковдрами. З вікна кімнатки на верхньому поверсі, через решітку й додаткову сітку, так ніби тут було що вкрасти, відкривався вид на внутрішній двір місцевої монастирської школи, де зараз малі послушники, ревучи, колотили молотком у дві перехрещені дерев’яні штахети.

— Буддистські монахи розпинають Христа, — сказала Редька і сама припухла від свого блюзнірства. Видно, сильно давався взнаки місцевий аромат.

Дордже, що вернувся за кілька хвилин, не сильно її втішив щодо запаху.

— Ти права. Таки хтось помер. І в селі цьому люди вірні традиціям, як уже ніде інше.

— В сенсі? Прогулюють жмура по вулицях сорок днів після смерті? Тут і так в них все виглядає, ніби на тому світі.

— Ні. Все ще поетичніше. Жмура, як ти кажеш, спершу вдягають у його одяг задом-наперед. Потім зв’язують мотузками, аби сидів, як ембріон, коліна під бородою. Відтак запихають тіло у великий глиняний глек. Дають йому там настоятися. За кілька днів виймають, трохи глек від трупної рідини споліскують. А на тому концентраті, що в глеку лишився, заварюють чайок чи супчик. І поять ним усе село. Мовляв, покійний був щедрою людиною і дбав про те, аби нагодувати голодних.

— Так. Кажись, я сьодні без вечері. — Редька відчувала, що зараз від усього цього блюване. А надто сприяла цьому спека і викурений перед приходом Дордже завиванець із місцевим сіном.

— Ну і даремно. Подорожніх теж запрошують на заупокійний супчик. А потім — всі в караоке.

У містечку й справді жила більша частина китайців, що, попри родову ненависть до японців і пам’ять про їх геноцид, перебрали собі найгіршу японську звичку. Як тільки наставала темрява, злачний район Муанг Сінгу — між лікарнею й військовою частиною — загорався психоделічними вогнями й заводився дурними голосами. Народна душа співала. Дуже високими голосами й майже зі стовідсотковим непопаданням у ноти оригіналу.

— Добре, що ми тут проїздом… — риторично помітила Редька, насипаючи собі недосмаженої китайської картоплі з цибулею, коли вони таки зважилися вийти зі свого «опіумного притону» на вулицю поїсти вечерю.

— А чого? Дуже спіритичне місце. Проживши в ньому рік, відробляєш карму на покоління вперед. — Кажучи це, Дордже, на превеликий подив Редьки, підморгнув китаяночці зі срібними підвісками в волоссі й обабіч вух, що саме подавала йому пересмажений тофу.

— Ні. Давай уже дочекаємося, коли відкриється цей їх головпоштамт, візьмемо наші явки з паролями з ящика 7 — цікаво, їх тут скільки взагалі? — і потиснемо кудись із цього заповідника.

— Дивно. Я думав, ти захочеш відкрити тут школу для благородних дівиць. — Дордже з присвистом, як то заведено в деяких народів, засмоктав у себе соус і для рівноваги почавкав.

— Не люблю китайців, — риторично помітила Редька.

— Це ж чого? В дитинстві магнітофон не довго прослужив?

— Ага. І бабця не купила рожеве китайське платтячко з принцесою, як у сусідки Іри… Нє. За Тибет не люблю. І за жадність. Пам’ятаєш, я виходила на станції в туалет? Так от, його теж китайці приватизували. Уяви собі картину: стоїть стандартний туалетний сморід у заповітному кутку, а на вході в цей куток сидить китайська парочка під п’ятдесят. Всі розкішні, в золоті і в рожевих, знову ж таки, спортивних костюмах. Беруть засмальцьованими пальчиками гроші в туалетних клієнтів і продовжують наминати жирну свинину. При цьому більш щасливих лиць я вже давно не бачила — така ротація клієнтів. Найліпший бізнес — гімняний.

— Ага. Ти їж, до речі, їж.

— А один мій знайомий, — продовжила Редька, — недавно захотів у Тибет. Ну, в нього папіки багаті, то він собі духовно розважається… Не в цьому справа. Він купив там був квиток на поїзд до Лхаси, а китайози раз — і закрили Тибет для іноземців. На два місяці. Гроші йому, ясне діло, ніхто повертати не збирався. Вони в Китаї тільки одностороннім рухом переміщаються. З твоїх кишень у їхні.

— Уряду.

— Шо?

— В кишені уряду.

— А. Ну, певно. Так той же уряд дере бабло зі своїх же рідних китайців так, як може. Їх же нікуди не випускають, то став популярний туризм у країні. І от уяви собі — прекрасний вид на ріку чи гірську панораму, народ тільки і мріє, що сфоткатись там і бабці послати. А запопадливі працівники туризму — бац! — і стіну бетонну там гаратають. Із кри-ихітним таким віконечком за ширмою. Хочете видок — платіть, і будь ласочка. Фоткайте, скільки влізе.

Уранці їх спіткав підйом жахливою життєрадісною гімноподібною (від слова «гімн») музикою. О шостій ранку. Мовляв, арбайтен, людоньки, нічого вам по ліжках ніжитися.

Після того, як із другої ранку недорізано всю ніч верещали півні й Редька крутилася на вилізлих пружинах готельного матрацу, як грішник у чистилищі, вона готова була вилізти на телеграфний стовп, зняти гучномовець і вдягти його на голову голові села, чи хто тут у них заправляє медіа-простором.

У двері кімнати постукали.

— Єс?! — закричали разом Редька й Дордже.

За дверима мовчали.

Редька з Дордже перезирнулися.

Стук повторився.

Редька зібралася встати, глянути, що там, але Дордже жестом зупинив її. Він сам встав і підійшов до дверей. Глянув у шпарку між пофарбованими на синє дошками, відтак відкрив і вийшов у коридор, зачинивши за собою двері. Редька і собі підскочила, щоб глянути в ту ж саму шпарку. Вона побачила шматок спини Дордже і частково жінку з розпущеним довгим волоссям. Зрештою, тут майже всі таке довге носили, але зазвичай вкладали в коси. Розмова велася приглушеними голосами. За мить Дордже засміявся, ще щось тихо сказав відвідувачці й різко повернувся до кімнати, набивши цікавій Редьці добрячу гулю дверима.

— Сука блядь, твою мать! — закричала Редька.

— Ага. От бач’, підслуховування до добра не призводить. Тим паче підслуховування незрозумілих мов.

— Урод! Дай мені шось холодне! Всралося мені тебе підслуховувати, з твоїми китайськими развєдчіками!

— На. — Дордже намочив свою шкарпетку холодною водою і простягнув Редьці.

Редька приклала чорну шматку, і вже аж потім зрозуміла, що воно таке.

— Ти шо — шкарпетку мені дав?!

— Ну. Шкарпетка.

— Чиста?

— Не знаю. Понюхай.

— Фу!!! — Редька запустила шкарпеткою в голову Дордже, але промазала, і махрова шкарпетка, як гроно сірого винограду, повисла на віконних гратах.

— Ти ж сама сказала — «щось холодне», — знизав плечима Дордже. — Слідкуй за формулюванням своїх бажань. Вони ж, як бачиш, мають властивість збуватися.

— Краще б запустив у мене своїм холодним серцем… — сказала розпачливо Редька і тут же сама зареготала від своєї патетики. — Що хотіла та тьотька?

— То не тьотька. Їй дев’ятнадцять років.

— Ой моя срака! Яка різниця? Шо хотіла та тьотька, якій дев’ятнадцять років?

— Дещо спитала.

Редька не могла повірити, що Дордже раптом став такий закритий. Які в них можуть бути таємниці? Вони ж або нічого не знають хором, або ділять те, що знають, навпіл, бо так уже склалося.

— Що вона питала тебе?

— Та так. Стандартні речі.

— Які стандартні речі?

— Чи маю жінку і де живу.

— А. І шо?

— Нічо. Хотіла піти зі мною.

— В сенсі?

— Ну так, спитала, чи можна піти зі мною до мене додому..

— Так в неї ж чоловік є ніби? — Ще вчора за вечерею Редька зауважила на шиї дівчини медальйон із портретом бравого вусача, а на пальці прозаїчну обручку.

— Точно. Чоловік на заробітках. На полі десь. У тому-то й уся штука.

— А… Плугатарі з плугами йдуть. Співають ідучи дівчата. Як зловлять, то переїбуть… — пробурмотіла Редька.

— Прошу?

— Нє-нє, нічо. Українська класика. Піду вмиюся.

Тут жаба задавила її дійсно по-класичному. Аж самій дивно стало — це типу шо, ревнощі? Звідки й доки? З іншого боку, з якого це дива молодиця намилилася кудись із ним іти?! Цяці в неї на голові красиві, звісно, але все одно, шо за наглість. Могла би хоч туманно припустити, що Редька його жінка, а не просто якась сестра чи пацан такий миршавий.

— А, до речі. Вона не китаяночка. Вона з племені Мяо.

— То хай сидить собі дома і мявкає, — повним зубної пасти ротом огризнулася Редька.

— Я на пошту, скоро буду. — Дордже затраснув двері.

Наступне місто виявилося мало чим краще за попереднє. Закатруплене брудне місто-базар із тим же засиллям китайців і китайських дітей у кислотних тапочках. За рис і зелений чай, котрі кожен порядний китаєць традиційно подає в кафе гостю до його замовленого м’яса й тофу безкоштовно, пацик, що ледве влізав у свої джинси, здер із них порядні гроші.

— Шось ми або біліші за всіх білих, або виглядаємо дурнішими за всіх дурних.

Редька без ентузіазму ялозила вилкою по слизькому пересмаженому тофу, виловивши його в океані цибулі. Дордже їв рівно стільки, скільки було треба, і з їжею не бавився. Не дивувала його ні сира картопля під виглядом смаженої, ні м’ясо невідомого походження під чесним курячим іменем. Місто було таке — будь-яка довершена річ виглядала би у ньому патологією.

Тут, у Понгсалі, на зміну похоронам, гуляли чиєсь народження. П’яний брат матері дитини (!) закликав усіх, хто проходив повз їх гучне справляння під натягнутою клейонкою обабіч головної дороги, до них приєднатися й випити домашнього вина.

І Редька, на превеликий захват і гиготіння місцевих, що вздріли поміж себе єдину жінку та ще й білу, таки приєдналась і випила. Треба ж було скоротати час, поки Дордже бігав у пошуках бодай якоїсь ночівлі.

І почалася в Редьки срачка. Вже й не відомо, чи від щедрого рису, чи від домашнього «вина», що виявилося ще тим шмурдяком із того ж рису. А діарея, як Редька спершу культурно називала срачку перед Дордже, це для солдата в дорозі гірше за тяжкі поранення. Бо нема в солдата порядного туалета, немає ліків, і весь час треба рухатися далі.

— Я не знаю, — сказав Дордже, коли питання негайного знаходження житла з бодай якимось туалетом нависло над ними, як кармічний борг. — Тут всі містяки якісь стрьомні. Хочеш — подивись сама.

Редьці було майже байдуже. Дивувало тільки, як за такий рівень комфорту (на стінах грибок, із ним мішається запах пекучої фарби з вікон, підлогу мили за царя Гороха) могли лупити такі наглі гроші.

— Маєте кімнату з балконами? — поцікавилась вона для проформи.

Їй показали балкон. Півметра на півметра, закритий щільною сіткою, густо засидженою багатьма поколіннями комашні.

— Ясно, — зітхнула Редька.

У вікнах транслювалося базарне життя — продаж розкладеної на газетах сумнівної риби, з котрої ніхто й не намагався зігнати мух, перемовини аборигенів, що по-урківськи сиділи навпочіпки, курили щось чи копирсалися знічев’я у розпеченому ґрунті, верески дітей, пердіння вантажівок і пискляві сигнали мопедів. Краса і сила пасторального життя.

Редька деякий час розглядала козячу голову на одному з прилавків. Та посміхалася, на диво, життєрадісно як для посмертного вишкіру. Видно, вже встигла була побачити своє світло у кінці тунелю, чи просто різник пообіцяв їй вигідніше переродження.

— А… є у вас кімнати без вікон?

У такій, із вікном, що виходило на мирну глуху стіну сусіднього дому, вони й поселилися, украявши собі хоч трохи тиші.

— У містечках типу цього за кімнату без виду треба брати додаткові гроші. Нічо. Народ діловитий, скоро додумається.

Спати на замацяних, роками не свіжих простирадлах зі знущальницьким орнаментом із закоханих зайчиків і ведмежат можна було дуже легко — розстеливши зверху спальник. Правда, тої ночі, як і цілих п’ять наступних, Редьці мало довелося спати.

— Не думала, що в одній невеликій людині може вміститися стільки гівна…

Невиспана, зла, замучена безкінечними болями в животі Редька ледь переставляла ноги вверх по доріжці, що вела в благословенні тінисті пагорби. Сонце на полях пекло немилосердно.

— От і повезе ж мені, якщо я тута здохну. — Вона ще мало знала Дордже, аби клянчити у нього жаль до себе, але те, що їй так скоро, ймовірно, доведеться зійти з дистанції, наганяло на Редьку непідробний сум.

— Тобі-то якраз і повезе. — Дордже зірвав якусь травинку і простягнув Редьці. — На, пожуй.

— Поможе?

— Не знаю. Як мінімум, відволіче.

— От зараза. Так чого це мені повезе?

— Бо буде кому почитати над тобою правильні слова, сказати, куди тобі йти.

— Я би зараз сама сказала, куди тобі йти.

— А от ти б мені, — не зважаючи, провадив Дордже, — мало чим би помогла, боюсь. Переродився б зябликом якимось через тебе. Хе-хе.

— Радуйся, якщо хоч зябликом. А куди би ти, інтересно, читав мені свої заклинання, якщо я вже того — відкинулася?

— То не заклинання. Просто мантри. Опис маршруту по Бардо. При майже виключеному джіпіесі.

Поки що незнайомі слова Редька пропускала повз вуха. Зате джіпіес її зацікавив — дістала глянути висоту. Не сильно. Вісімсот десять метрів. Теж мені гори.

Дордже був певен, що вона його слухає:

— Головне — не піти на перший-ліпший звук чи в перші ж двері. Бо фіг знає, шо там підсунуть. Тут уже ліпше вичекати — може, якийсь приємніший варіант попадеться.

— Варіант чого?

— Варіант тебе безцінної! Питання у тому, буде це для тебе рімейком чи сиквелом?

Редьці на секунду здалося, що це він зараз нагло стане клінтом-іствудом. Замість неї. Ба, який борзий шось.

Виправдовуючи її страхи, Дордже неспішно підпалив сигарету.

— Ну і ще май на увазі. Якщо помреш на днях, на всяк випадок. Ліпше зразу йти на дуже яскраве світло, ніж на якесь тьмяне, легше для очей. Хоча таке мало кому вдавалося — не злякатися.

Десь під обід Редька заявила, що більше пішки чеберяти їй не сила, і що ліпше вже звернути туди, де буває колісний транспорт. Дордже напровсяк перепитав її, чи це дійсно ліпше — труситися на вибоїнах замість спокійно йти тінистими лісами і какати на свободі, де заманеться.

— Мені вже набагато краще, — раптом заявила Редька. — І взагалі я хочу жерти.

16

З вікна азійської еманації вічного ПАЗика Редька оглядала невисокі лісисті гори, між яких петляла ця де-не-де асфальтова дорога.

— Що проїжджаємо? — риторично поцікавилась вона.

І, оскільки топонім Луан Нам Та однаково казав їй мало, продовжила задумливо:

— Реально Верховинський район якийсь. Хоч бери і сіквел до «Тінів забутих предків» знімай.

На зупинках спорадичні бабці в істино гуцульських поєднаннях (рожеве+салатове) на хустках тут так голосно харкалися, що вже й папуги вивчили цей звук. А ще вони задумливо длубалися в своїх колоритних носах.

— І ні одного москаля за сто кілометрів! — захоплено видихнула Редька.

— Слід казати «жодного» — щоб це було правдою. — Підсмикнув її Дордже. — Ага. — Покаялася Редька. — Мінус русизм — плюс до карми.

ПАЗова розкіш тривала недовго — автобус зламався. Й, судячи з того, що пасажири заходилися влаштовуватись на повнометражний перегляд дивовижних пригод водія й задимленого двигуна, зламався надовго.

— О, диви, реально дістають покривальця і набори для пікніків. Пішли ліпше, га?..

І вони, висадивши на спину наплічники, продовжили свою пішохідну екскурсію.

Зненацька, годині на другій ходьби, серед розкреслених терасами полів, як міраж після кособоких селянських халуп, постало щось, явно не позбавлене претензії. Коли і кому стукнуло в голову в цій то випаленій, то заболоченій землі побудувати океанський спа-курорт, сказати було важко. Редька криво посміхнулася: бунгало під солом’яними стріхами, напіввисохлий басейн, місточки через зарослі струмки і цілком справжні пальми: чим тобі не Ґоа?

Сторож, він же, вочевидь, і менеджер, дрімав, прикритий від сонця і мух газетою, поплямленою червоним. Редька швидко заспокоїла себе, що то, мабуть, томат від консерви з сардиною, котру тут всі вперто називали тунцем.

Редька вже хотіла поторсати старого за рукав, коли Дордже жестом зупинив її: тут не прийнято торкатися незнайомців. Надто, коли вони сплять і можуть мати за пазухою вогнепальну зброю.

Сторож курорту-привиду сам прокинувся, не витримав пильних поглядів і руханини на своїй вимерлій землі. Кілька секунд дивився на них так, наче й вони явні гості з потойбіччя. Якісь примари, для яких в ідеалі будувалися ці бунгало сто років тому, і які сюди так ніколи й не приїхали. Хоча, ймовірно, всьому цьому добру налічувалося максимум років зо п’ять, та й інвестував у нього який-небудь білий мрійник на пенсії, а понипівши тут півроку й втомившись від постійного протікання дахів у вологий сезон і невгамовних популяцій змій і ящірок на стріхах і під ліжком, зітхнув і повернувся до своєї Ірландії.

Свій щирий подив менеджер компенсував ціною: захланність місцевих людей деколи мотивувалась нічим іншим, як дитячою наївністю:

— Ван рум хандред долар.

Редька з Дордже, навіть не всміхаючись у відповідь, синхронно розвернулись, як Еллі на чарівних каблучках, і вже зробили кілька кроків доріжкою, вимощеною червоними цеглинами, як ззаду почулося:

— Окей, містер! Тен долар.

— Файф, — відрубала Редька і наступної миті вони вже йшли за сторожем до «найліпшого бунгало».

Колись тут все й насправді, певно, задумувалось дуже гарно. Іграшкові доріжки від хатки до хатки, стовпчики для гамаків, столики й шезлонги на кожній терасі, крихітні ставочки. Сумно було, що тепер це все почорніло, заросло, помутніло, схилилося. Втім, до їхньої хатки хтось навіть диван колись був випер. І той, лишаючись під дашком, почувався доволі комфортно: без грибків і канонічно вилізлих на світ божий пружин.

— Я так думаю, ресторан о цій годині не працює? — в’їдливо спитала Редька.

— Ну чому не працює? — Дордже з посмішкою дістав із торби рисові булочки, пачку чіпсів і ту саму сардину-тунця в банці.

Редька одразу ж вмостилась на дивані. Її цікавість із приводу того, на що тут подібне ліжко, прибивалася страхом повного розчарування й збридження. А що, як там поцвіла постіль і труп прибиральниці під матрацом? Від такого й спальник не врятує.

«На крайняк, — міркувала вона, — посплю собі тут, на диванчику».

На диванчику, крім неї, не знати, чи збирались спати, але доста активно жили ще й мурашки.

Редька, поспостерігавши знічев’я за їх налагодженими траекторіями й розподілом праці, відкришила їм трохи рисової булочки.

— Завжди чудувалася тим, як добре вони організовані.

Відтак вона кинула крихту хліба на інший кут дивана, де стояла осторонь від братії всього одна мурашка. Та, не вірячи своєму щастю, забігала навколо крихти і взялася до їжі, не поспішаючи повідомляти колектив про манну з неба.

— Дисидент, — сказала Редька Дордже, що хрумтів чіпсами тут же, на терасі.

— Ага. Вночі вернеться зі своїми найближчими родичами і все доїсть.

— Диви-диви, вже й відійшов, і знову вертається, ще на прощання надкусити.

Редька нахилилася ще нижче, бо серед мурах раптом приземлився комар. Їй стало цікаво, чи нападуть вони на нього.

— Правильно зроблять, — інквізиторським тоном зазначила вона, — нічого бути комаром.

— Та ну. Він навіть не кусається — бач, які довгі ноги.

— Довгі, бо це малярійний комар, — повчально мовила Редька. — Ще зі школи таких пам’ятаю, з картинки в «Біології».

— М-м.

Мурахи, повністю заклопотані своїм хлібом, мало цікавилися худим меланхолійним комаром, тож він, скориставшись слабким шансом, повільно відповз на безпечну відстань трохи вгору диванною подушкою.

— Пішли в дім?

— Пішли.

І тут Редька ненароком штовхнула ту подушку на дивані, й з неї вниз, знову до зажерливих мурах, упав вже геть знесилений малярійний комар — він і до того був наче п’яний, певно, від антимоскітного куріння. Цього разу мурахи зреагували швидко: тут же кинулись на нього зусібіч. Хапнули бідолаху за ноги і за тулуб, притисли донизу. Одна нетерпляча мураха відразу ж відгризла йому ногу. Комар ще трохи жив — кволо тріпотів своїм сірим прозорим тільцем і рештою тендітних довгих ніжок. Тоді інша мурашка кинулась йому до голови — і за секунду комар був уже мертвий, а мурахи розмірено продовжили його розчленування.

— Н-да. Кошерно вони його… — зітхнув Дордже.

— Ага. А ми їм хлібчика, наївні.

— От тобі й організація супер-армії.

— А знаєш, — Редька навіть випросталася, — я все-таки, певно, люблю малярійних комарів. Вони хоча би не пиздять, коли літають. — (Вочевидь, Редка дотримувалась забобону про те, що про мертвих або добре, або нічого.)

— Не… що?

— Ех, — зітхнула Редька, встигши вкотре подратуватися його невинною вихованістю. — Не продукують цей жахливий нудний високочастотний звук, що не дає тобі спати і перетворює в істеричного зомбі з газетою в трубочці. І їх укус не чешеться. Малярійний комар летить собі флегматично і думає: окей, я несу малярію, цього з них достатньо…

— Бачу, ти любиш читати страшні помітки на полях путівників. Бо в «Біології» твоїй таке наряд чи пишуть.

— Та ні. Мені це все тато розказував. Хоча би в чомусь я була краща за мою сестру. Ширше відкривала рота, коли слухала його історії.

17

По стінах автобусної зупинки (вона ж була кафе, магазин і дім сім’ї господаря) висіло кілька рядів старих кольорових і чорно-білих фотографій. Портрети будистських монахів, лам і йогів, відтак барельєфи з Буддами, пожовклі копії гравюр із мітичними сюжетами і календарі різних років. Все в чіткому ієрархічному порядку. І тільки над одним знімком сивого монаха нахабно висіла вирвана сторінка з рекламою моторного масла. На ній божественний мотоцикліст газував по піску під заздрісні погляди роззяв у футболках і шортах. Все це на пляжі. Мрія про море ніколи не кидає жителів континентальних глибин.

Десь тут же, в глибині приміщення, тоненько дзявкав цуцик.

Робити в очікуванні єдиного на день автобуса особливо було нічого, так що Редька сиділа на фіолетовій пластиковій табуретці, гойдалася на ній, підбиваючи крихітні хмарки пилюки, і витріщала очі на все, що десь майоріло чи рухалося.

Господар — поголений, вгодований, років до тридцяти, але ж уже ґазда — переставляв у шафі баночки з холодним зеленим чаєм і з яковим курдом. Пакетики з печеньками, горішками, засушеною рибою, розміром із гупі, перемішаною з чілі й арахісом, звисали зі стін діафільмовими стрічками, але в жодному разі не змішувалися там із виписаними ієрогліфами. Мабуть, як більшість підприємливих жевжиків в Азії, господар був родом із того ж Китаю. Чи просто фанатів від їх стилістики. Дивно, що в нього не було тут червоних ліхтариків і котика з золотою лапкою «фор ґуд лак».

Ще на стіні, прямо над місцем, де сидів господар в очікуванні автобусів чи покупців, висів його портрет часів не такої вже й давньої молодості, коли дядя служив в армії і носив не майку («алкоголічки» — фешн ворлдвайд) і спортивки, а доста елеґантну сіру форму. Та ще й із якимось відзнаками й ланцюжками.

Над входом у житлову, домашню частину магазинчика, висіли чорно-білі портрети, як зрозуміла Редька, колишніх короля й королеви. А вже від них вусібіч розходилися знімки великої родини хазяїна, грубі копії тонко написаних танка, залакована морська черепаха, ще більше зображень і статуй богів, демонів, будд і тварин — теж, очевидно, божественних.

— Ти диви, який звіринець, — зачудовано проказала Редька, — тут, певно, всі його предки ще з часів потопу.

— А може, його душа у цих поторочах колись притулку шукала. — Дордже шкрябнув фігурку слоноподібної тварини і від неї відвалився шматочок позолоти. Дордже послинив і чемно приліпив її на місце. — Може, то був і не найгірший притулок.

Крім медитативного споглядання своєї колекції і майбутніх пасажирів міжміського автобусу, круглий, задоволений, міцний хазяїн — йому би служити і служити в десанті — займався дивною справою: виносив із глибини хати й розвішував тут і там по балках і мотузках дерев’яні клітки з дивними птахами. Чіпляв їх за срібні гачки в формі драконячих голів і хвостів. Пташки з червоними личками, чорними грудками й довгими чубчиками, скакали між тендітних граток, від однієї зеленої з позолотою порцелянової піалки до іншої, і співали. Та й не ясно було, сумували вони тим співом, чи когось кликали.

Редька, котрій всі птахи, крім орлів і чапель, були на одне курячо-папуже лице, таки не втрималася й підійшла впритул до однієї з кліток. Надто вже не до місця виглядали в ній саме два непримітні зозулясті клубки, такі не схожі на інших співунів-красунчиків.

Менший клубок пив воду з піалки, а більший дивився одним оком то на Редьку, то на її сандалі.

— От якби знати, про що вони цвірінькають?

І раптом, задерши голову і витягнувши шию, роззява почав монотонно випискувати, додаючи крещендо. А потім так само раптово замовк.

— Ну й занудний ти співачок, — Редька подивилася на нього трохи співчутливо.

Хазяїн підійшов до клітки, запхав межи пруття свої товсті круглі пальці й сипнув туди сушених мух:

— Хіндус кол зіс бьорд «пі кахан». Іт мінз «вер’з май лав».

— Це різновид місцевої зозулі. Англійці на неї кажуть brainfever bird, — Дордже теж підійшов до клітки. Від спеки волосся і сорочка на ньому злиплися, а обличчя огорнула сонна апатія. — Артист із нього справді ніякий… Але ти йому сподобалась. Мабуть, щось хоче тобі сказати.

— Ага. Про тебе. Що ти слабий на голову. Ба, як шерсть поприлипала, — Редька поворушила чорні пасма його волосся, — точно що мозкова гарячка.

Не звертаючи уваги на її спроби хоч трохи покепкувати з нього, Дордже позіхнув:

— У Бенгалі їх зовуть іще інакше. «Чок гело» — «пропали мої очі».

— Добре шо не вуха… — пробурчала Редька, згадавши базарну відьму. Відійшла від клітки, сіла на пластмасовий стілець і з викликом відкрила хазяйським ключем не вельми охолоджену пляшку пива. Господар на це тільки вдячно посміхнувся — видно, цей спосіб відкриття був тут до цього невідомим.

— Пий здорова. — Дордже знесилено сів поряд, просто на землю, спершись головою об наплічники. — У Каббалі: якщо птахи співають, значить, душа покидає Гаф.

— Га?

— Ну, відділяється від Адама Кадмона. А коли вони перестануть співати — значить всі душі вичерпані й гряде Судний День.

— Ага. А он гряде автобус. А — нє, курва — вантажівка.

Вантажівка проїхала, здійнявши куряву й залишивши шлейф сільскогосподарського міазму. — Зі свинями. Чи гімном. Однаково корисно.

Тут на зупинку підійшов дядько з вусами, в штанах із золотою галочкою «Аrmani», з татуйованим драконом на плечі. Подібні татуювання, тільки бажано на дупах, кілька років тому любили робити собі європейські дєвочки. Правда, більше вони схилялись до «попиних ріг», нижче куприка: метелики, кельтські мотиви, змії («У-у, какая я апасная!»).

— Диви, дядя такий… — кивнула Редька. — Чисто тобі мєсний гуцул. Або циган — ба, яка цепура на шиї.

— Б’юсь об заклад, ота «Махіндра» з наліпленим на дверях орлом-монтаною — його пасія. Тільки щось барахлить, видно, тож він зара дочекається автобуса й поїде по підшипник. А вдома в нього по подвір’ю точно якийсь псисько бігає з виряченими очима. Ти не знаєш, як тут псів називають?

— Нє. Але точно співзвучно з Бровком чи Найдою.

Гуцул тим часом розгладжував вуса і допивав друге велике пиво.

— От за що мені подобаються гуцули і буддисти, — кивнула йому Редька, — що п’ють собі й п’ють. І не вийобуються.

Хазяїн на прохання гуцула-буддиста дістав із холодильника третє пиво. Холодильник називався тематично: «Everest». Правда, букву R заліпили розкладом автобуса.

На розпеченій дорозі закурилося — різнокольоровий автобус-недобиток під’їхав на зупинку. Розхлябані відкриті двері, високочастотна заглушлива арія а-ля індійське кіно без перешкод виривалася на волю. Редька зітхнула:

— Пішли, це наш.

Гірлянди, плакати, яблука, образки, червоні паперові ліхтарики, сині лампочки, штучні квіти — ну чисто тобі тячівський рафік із тернопільського автовокзалу о сьомій ранку, що довезе тебе до Франківська й пересадить на пижик до Ясинів, звідки ти шукатимеш бобік до Драґобрату.

— Ти катаєшся на борді? — доречно поцікавилася Редька.

— Ні, тільки на лижах.

— В Швейцарії, хи-хи?

— В Баварії. Ги-ги.

Вони замовкли, думаючи, либонь, про білі сосиски, Гітлера і брецлі.

— А взагалі я на ці числа мав їхати в Піренеї, дивитися катарські замки.

— Шо за катарські замки?

— Та так. Замки як замки. Просто свідки величної любові й безглуздої жорстокості темних віків. Легенди кажуть, у теперішніх останках Перпетузи колись зберігався священний Ґрааль і спускав звідтам свою благодать на добродіїв. Не знаю… Ґрааль живе там, де у нього вірять. Але катари будували свої замки на вершинах гір — гарний звичай. Мені подобаються старовинні замки і гірські вершини. Тут — два в одному.

— Якщо тебе такі два в одному цікавлять — тобі в Грузію. Там все древніше у кілька разів, ніж у Європі. Церкви на скелях будували, поки твої катари ще замурзані й неписьменні бігали. Грузія — найліпша країна на землі. Обов’язково якось з’їжджу.

— То ти там навіть не була?

— Не твоє сране діло.

Вони якийсь час їхали мовчки. Відтак Редька тихо спитала:

— А де ця твоя… Перпетуза?

18

Пройшло години дві. Автобус і далі горлав писклявим магнітофонним голосом якусь чи то любовну, чи то патріотичну пісню, Редьці на ноги раз по раз накочувався якийсь зашмарований підшипник, а то й акумулятор у зворушливій хустинці — видно, запчастини водій возив із честю, в пасажирському салоні. На частих зупинках застрибували нові й нові люди, школярки з нахабнуватими поглядами, в підкорочених одностроєвих спідницях підсідали до водія, гиготіли з ним, і ще голосніше робили пекельну музику. Одна з них ледь не всадилася на коліна Дордже. Видно, визнала за місцевого. Гірлянда з рожевих пластмасових квітів цвьохала її по голові, але школярці то не заважало. Вона доїдала якісь пересмажені солодощі з рожевого целофанового пакетика, відтак, зім’явши його, викинула через двері геть, в далекі гори і широкі полонини, витерла по-хазяйськи руки об голі ноги, відригнула вдоволено.

З автобуса, що торохтить вузькою дорогою на карколомній висоті, відкриваються як вражаючі краєвиди, так і вся правда життя. На схилах урвищ, по крутих берегах річки, там і сям майоріли пластикові пакети й пачечки всіх природних і неприродних кольорів (людині з поганим зором без окулярів здалось би, що то квіти). Розквітали порожні упаковки від чіпсів, бляшанки від риби, пластмаски від казна-чого.

— Нда. Жлобіна — сутність всюдисуща. Міф про прекрасного дикуна був актуальний років сто назад, коли ше не винайшли пластикових пакетиків. Надіюся, що вище в горах менше насрано… там пакети, може, по 5 разів використовують.

— А може, тому, що на крутосхилах гівно не дуже пристає, його постійно униз зносить. Через те гомо сапієнса так догори і тягне.

— Та щось далеко не кожного гомо сапієнса, слава Богу. Нє, ну але шо ж заставляє людей вичищати-вимивати їх власний двір, а все гамно скидати за його межі?

— Та це просто. Своє обійстя — це як власне тіло, інтимна зона. Тримай сосуд свій у чистоті, хіба не такого тебе у недільній школі вчили?

— Я не ходила в недільну школу. Але в Києві у ліс фіг підеш погуляти тепер. Мало того, що наш ректор продав університетські сади (з понтом, вони нам дорого обходяться — їх доглядати) під елітноє жильйо, так ще й це елітноє жильйо скидає весь свій будівельний мотлох у ті сади й ліси, котрі йому ще поки не продали.

Жевжикуватий дядечко в кросівках, життєрадісній чоловічій спідниці й спортивній кофті, що сидів навпроти них і з цікавістю розглядав кожну їх деталь, зреагував, мабуть, на збуджений тон Редьки, почистив і дав їй мандаринку. Типу, з’їж і заспокойся.

Нігті його були чорними й довгими, пальці сумнівної чистоти, але Редьці вже було на таке наплювати. Вона, власне, і плювала — кісточки в кулак. Органіку — за вікна. Тільки навряд чи тут виросте мандариновий гай.

— Ве ду ю гоу? — запитав чоловічок. Це було пряме питання, найбільш поширене, нарівні з «Ве ар ю фром?» і «Марівана, місте?» Просте і пряме, не те що відповідь на нього. Тому Дордже з Редькою просто невизначено махали руками в бік напрямку руху автобуса. Так, ніби можна було ще направлятися в протилежний бік. (Хоча насправді можна. Тут раз по раз через несприятливий напрямок вітру відміняють рейси крихітних легких літачків, і тоді вас чекає довге валанцання туди-сюди місцевими маршрутками-джипами, вантажівками чи автобусами, обов’язкові тортури високими вокально-інструментальними частотами included.)

— Будеш? — Дордже дістав із кишені куртки пляшку місцевого віскі. — Диви, який закос у дизайні під Джоні Вокера.

— Ага. Бо тут «keep walking» це те, що каже собі кожен підірваний західний і заспаний турист о п’ятій ранку. Потім встає і йде, як воскреслий Лазар, і носії його позіхають і теж ідуть, здобуваючи хазяїну славу героя, а собі десять баксів за день.

Дордже ковтнув віскі, поки Редька розпиналася зі своїм людинолюбством.

— То й хай ідуть… — спробував відкинутися на дермантиновому подертому сидінні Дордже. Редька, що дуже злилася, бо вся начисто змокла і до сидіння того прилипла, вже й не пробувала рухатися — надто бридко.

— Та хай ідуть. А ми собі розслабили булки. Не забувай, що в нас, згідно штабного плану, фори всього один день. Типу, якщо треба буде акліматизуватися чи стане сильно впадло. Ми можемо ще десь день проваланцатися.

Редька так і не підняла дупи за весь час, щоб ознайомитись зі «штабним планом» — датами, кілометрами й загальними напрямками. Все це десь малося в Дордже, але їй, як вона себе виправдовувала, було занадто жарко, щоб вивчати те, що і так у них буде весь час із собою.

— Думаєш, зайвий день — на випадок «впадло?»

— А на що ще бувають всі відгули й вихідні за свій рахунок?!

— Ти так кажеш, ніби працювала в офісі років десять.

— Ненавиджу офіс, — скривилася Редька. — Клята робота вбиває відчуття реального часу і навіть час реальності.

— Ну, щось типу того.

— І типу того, що я завжди стараюся буди фрілансером, ніде подовгу не затримуюся. От один знайомий тата, наприклад, із шістнадцяти років поїхав десь халамандритися, дивитися на світ, всюди налаштовувати якийсь смішний бізнес — приміром, тюхав домогосподаркам наднову суперефективну відбілювальну зубну пасту чи корисний для талії шоколад — запускав той бізнес, а потім продавав, і їхав далі подорожувати. Так він пожив усюди потроху в Латинській Америці, аж на вісім років застряг в Австралії, в цих краях теж вештався, здається, але ніде на все життя не залишився, бо в нього не було тьотьки, яка б його заякорила. Кльово, нє?

— Вісім років у Австралії? Щось він не дуже поспішав, — Дордже сьорбнув теплого шмурдяка зі своєї пляшки, — може, він десь на північному заході тусувався. Там, кажуть, півтьотьки на сто квадратних миль припадає. Не дуже розженешся.

Дордже простягнув віскі їх допитливому сусідові, але той засміявся й помантиляв головою:

— Но, сенк ю. Ве ду ю го? Маліпак? Ю нід е гай?

— Гай? Нє, я нікого не нід. Мені і так харашо. — Редька спробувала невимушено, наскільки то дозволяв вузький крісельний простір, потягнутися.

А що Дордже не відреагував на її жарт, поспішила реабілітуватися:

— А, гайд, гід у сенсі? От блін, париться нам гайд ше тут один… Як би йому так понятно сказати: баблоса в нас нема на тебе, вуйку. Донт хев лот оф мані! — повільно розжувала Редька.

— А. Ноу, ноу мані! Ай гоу Маліпак. Май фемілі! — і він почав крутити над головою німби своїми доісторичними нігтями, зображаючи високогірний побут своєї родини. — Ю гоу віз Амі… — (нігті показали на груди дяпчика, проясняючи його земне ім’я) — Май нейм Амі! Амі Дава. Ю сліп ін май хау!

— Та шо ж, бляха, таке… — злилася Редька. — Ноу, сенк ю, ві джаст гоу.

— Ноу, ноу проблем! Ю гоу май хау, май фемілі, май нейм Амі!

— Бель амі, курва мать. Пристав, як папір до сраки. Ну і як від нього відчепитися? — від надміру липучої люб’язності чужих людей Редька деколи панікувала.

— Хочеш, щоби я дав йому підшипником по голові? — Дордже завжди жартував із цілком байдужим виглядом. — Прізвище його каже, що в понеділок родився. Так що, за радянською легендою, він має бути звиклим до невдач.

— Та нє, підшипником не треба. І я, до речі, теж у понеділок… — Редька оцінююче глянула на гайда. — Спробуємо ненав’язливо з’їбати від нього.

Але її простий, на перший погляд, план, як згодом виявиться, вимагав би десь таких же морально-етичних затрат, як удар по голові підшипником. Якщо ви людина вихована, вас у дитинстві вчили казати «дякую», «будь ласка», ви поступаєтеся місцем у транспорті людям похилого віку та пасажирам із дітьми, обурюєтеся, коли десь комусь незаслужено хамлять і ніколи не вдарите ногою пса (ну, вселили вам мікрочіп такий у сім’ї, і проапгрейдили його в початковій школі!), то нізащо не зможете тупнути ногою на доброго самаритянина в національному майже одязі, щоби він перестав за вами йти й відчепився, реп’ях настирний. Ні, ви будете зі стражданням великомученика зносити його нігті у вашій пачці сигарет, його присутність за столом, де ви їсте рис руками, а він алюмінієвою ложкою, ви віділлєте йому свого пива і в решті-решт заплатите за його їжу. Бо ж ви з багатого Заходу, а він тут бідний локал, що безкоштовно, хоча і проти вашої волі, напарив вам свої послуги гіда.

Згадавши про їжу, і що тепер нею доведеться ділитися, Редька дістала з кишені ще теплу енчіладу з м’ясом і бобами, загорнуту в фольгу і безваріантовий пластиковий пакет.

— Ба, як довго тримається? — гордо кивнула Редька Дордже, виправдовуючи цю явно задорогу для тутешніх цін страву. Просто в єдиному місці, де готували не місцеву їжу, а з якогось дива подобу мексиканської, Редька так було ожила, що Дордже не пошкодував астрономічної суми — доларів 13 — за цю енчіладу, шматок яблучного пирога і дві мікроскопічні шоколадки. А коли, збагнувши, що їх нагріли на рівному місці, пошкодував про свою неуважність, було запізно: хитра тьотька (китаянка, як упереджено і гнівно стверджувала Редька) не показала їм рахунку, а тільки назвала цифру, коли за ними прибіг хлопчисько з автобуса, що мав відвезти їх до зупинки, якби не зламався дорогою, і їм не довелося пішки чеберяти до дяді з зябликами.

Школярка в рожевій курточці з білим пушком на капюшоні — як вони вмудряються мерзнути в таку спеку? — що сиділа спиною до руху, заходилася ригати. Блювотиння заповнило один її пакетик, потім інший, одягнутий на перший, відтак протекло на джинси зі стразами.

Беззмінно усміхнений Амі вже тягнув руки до Редьчиної енчілади:

— Мадам! Плестік бег?

— Іт-с дьорті, — відказала Редька, але ще раз глянула на дівчинку й подумала, що їй зараз фіолово щодо чистоти чиїхось намірів і пластикових кульочків. Редька дістала свою їжу і віддала дівчинці пакет, а разом із ним і серветки, що були на додачу. Дівчинка вдячно ригнула в нову тару.

— Робити нічого, — зітхнула Редька, — нема пакета, мушу доїсти.

Вона розвернула свої масні паляниці й безпристрасно заходилася жувати й ковтати прямо навпроти дівчинки з пластиковими пакетами.

— Слухай, — аж зачудувався Дордже, — а ти сама не ригнеш?

Автобус підкинуло так, наче кінь брикнув задніми ногами. Редька міцно тримала свою поживу.

— Ригнути? Хавку за тринадцять баксів?! Я шо — дурна?!

Але на кінець їх романтичного автобусного райду Редька готова була виригати все: нестерпні поп-пісні, пилюку, верески і навіть свою енчіладу. Томатний соус раз по раз передавав привіти від жадливої китайської господині мексиканського кафе.

19

Доїхавши нарешті до місця призначення, стаєш готовим проклянути все. Ноги хтось підмінив набитими скловатою трубками, замість дупи — майстерно відбитий стек просмаженості мідіум-рер. Останні дві години безкінечного скакання на півметрових вибоїнах, дихання чистою есенцією пилюки (шарф давно вже не допомагав, шкіра обіцяла покритись підлітковими прищами, з носа лізли чорні кози) — Редьці вже слабенько жартувалося.

Випавши з автобуса на вузловій станції — далі сьогодні вже ніхто не їде, чекайте до завтра — Редька, як зомбі, поплелася до першого (і, можливо, єдиного тут) затертого роками, дощами і якістю фарби напису «Hotel». Над головою десь у вишині з неї глузували круки, але Редьці було все одно вже.

Заплативши хихотливому дядечку три долари за ніч і пробурчавши, що ця гадюшня й бакса не коштує, Редька помітила, що Амі бовваніє в них за спинами. І так само щасливо, як і купу годин тому, посміхається. Не бере його ні ніч, а ні автобус.

— Ай стей ві май фемілі, — сказав він діловито.

— Ага, — погодилася Редька.

— Ай кам тумороу хев кофі ен вокінг?

— Ага, — знову сказала Редька, й почапала нагору, назустріч грибку на стінах, давно не витираній пилюці, поїденими чимось куцим шторам, автентичним балкам на стелі й подобою кольорового (!) телевізора. Правда, Редька так ніколи і не дізналася, що за канали тут показують, бо вирубалася одразу.

На ранок Амі був тут як тут. Не поспішаючи, попивав чайок, про щось теревенив із господарем, так, наче нікуди й не йшов ночувати, а ось тепер дочекався своїх підопічних. Принаймні так здалося Редьці.

— Ю хев кофі? — запитала вона без особливої надії.

— Єс, мем. Нескафе.

І, перш ніж вона встигла розкрити рота, перед нею вже стояв чайник пересолодженої згущеним молоком розчинної імітації кави.

— Ю хев… — повагалася Редька, — брекфест?

— Єс мем. Ві хев сампа порідж енд ведж човмін.

Ні того, ні іншого Редька в лице не знала. Вибрала те, що було зі словом «ведж». Хто зна, що там за тварина ще та цампа.

— Йо браза… хі’з зеа! — Амі, тикнувши пальцем у бік дверей на вулицю, позначаючи місцезнаходження Дордже, запопадливо підсунув до Редьки чайничок і налив їй чаю.

«От же ж брецель, — подумала Редька, — вже моїм братиком встиг назватися. Ну-ну».

Дордже сидів на порозі, курив і пив щось із чашки.

Редька взяла свою дику рідину, відхопила добрячий ковток і вийшла до нього. Ще зранку з непомитого вікна кімнати вона угледіла гори — важко було повірити, що це ті самі Гімалаї, про які недавно ж наче думалося в «Момо-барі», а потім видно було їх із літака. З літака — то не гори, а суцільна фата-морґана, будь-хто може їх побачити з літака… А так, внизу, коли ти можеш вдосвіта дихати їх колючою холодною вологою і дерти голову догори, аби хоч щось розгледіти в тумані — оце воно, без фонограм і фотошпалер, фактично наживо.

— Гуд морнінг, браза. — Вона стала в Дордже за спиною. — Диви, які Карпати навкруги. Тільки от поодинокі пальми всю контору палять.

— Виспалась?

— Ага. І сніданок замовила. А ти, я бачу, вуглеводневий удар на душу береш?

— Це? — він глянув у чорноту своєї філіжанки. — Та скільки там вуглеводів у каві.

— У каві… — передражнила Редька. — Святотатствуєш! Це ж розчинний діабет.

Дордже щиро здивувався:

— Так? А в мене нормальна. Заварена. Що ж ми — даремно з собою плитку і балон таскаємо?

Редька так роззлостилася, що й не стала просити Дордже і для неї зробити таке ж. Ще й, певно, сніданок йому принесуть американський, із яйцями і сосискою, а їй не ясно що.

Редьчиним «не ясно шо» виявилися підсмажені з дещицею овочів спаґеті. На смак вони були мало соленими, і той, хто готував, так боявся образити туриста спеціями, що взагалі забув їх всипати. На столі Редька помітила пластмасову пляшечку з чимось, за консистенцією схожим на кетчуп, але зеленого кольору. Заходилася вичавлювати собі в миску: воно ніяк не йшло. Давно засохлий корок не піддавався на жодні утиски. Редьку це ще більше заводило: як то вона собі соусу не зможе в макарони чаванути? Ану давай, пішло! І воно пішло. Засохлий корок вилетів, як корок від шампанського, і соус під божевільним тиском рикошетом відбився від тарілки Редьці прямо в око. І виявився не якоюсь там китайською підробкою песто, а справжнім, термоядерним зеленим чілі.

Редька в десять секунд свого дикого крику вмістила матюки всіма мовами нижніх і верхніх світів. Вона забігала казна-чого згори вниз сходами, так, наче вітер у лице їй міг допомогти. За нею — так їй здавалося, бо крізь сльози роздивитися щось було важко — безпорадно гасали якісь люди, вочевидь, їх новий друг і власник чілі-готелю. Нарешті хтось схопив її за шкірку й підставив голову під струмінь крижаної води. Спершу Редька залементувала ще дужче, відтак відчула, що почало трохи відпускати. Бо що робити з ротом, попеченим чілі, вона знала. А в очі ж рису не запхаєш. Помогла вода чи час біганини — сказати важко. Але поплакувала Редька після того ще півдня.

— Зис із вері фані, — казав вже далі дорогою Амі. — Лайк тортур.

І він повідав Редьці з Дордже, як якесь незрозуміле партизанське угруповання використовувало цей екологічно-чистий метод «чілі в око і ще кудись» із метою отримання інформації від «сам бед піпол». І що сам він, хоч і вчився на юриста (якщо Редька його правильно зрозуміла), теж колись допомагав таким от партизанам. Правда, тоді він далеко звідси жив, в інших краях. Ідемо, казав, бувало, серед ночі джунглями, самим страшнувато, в зубах ліхтарик, навколо темрява, звірі кричать, через плече калашніков, а за спиною рюкзак повний опіуму. Ми його братам через кордон несли. А брати нам дуже тішилися, обіймали, садовили в машини і в казино гуляти везли. Золоті часи були!

Теракотова дорога петляла поміж велетенських баньянів, що спустили додолу своє летюче коріння, припрошуючи вільну охочу душу залізти бодай до нього в луб, якщо вже не в Ґаутамине просвітлення. Далі запорошений шлях завертав попід сосни з м’якою глицею й такий непролазний бамбук, що його здатен би був прорубати хіба що мачете місцевого бога добудистських золотих часів.

20

Ще з літака з Ляйпціга Редьці страшенно кортіло випитати щось у Дордже про її тата. І дивним чином на горло наступала якась ображена гордість і друг її ступор. Редька вже і так і сяк сама починала розповідати щось про свого родича, сподіваючись, що Дордже цю тему розів’є. Але він нічого не коментував, і це бісило її щоразу дужче. Та й список її сімейних історій був вельми обмеженим — ще трохи, й доведеться щось вигадувати, справжнє покінчається.

— А ми побачимо тут справжніх яків? Мені в дитинстві їх тато тільки в зоопарку показував… — Редька вже й не злилась на мовчання Дордже, подібні фрази коментувати може хіба що любляча бабуся трьохрічному онукові.

В селі, куди вони дійшли якраз під обід із гордим планом самим собі наварити їсти, на базарі було всього кілька яток із городиною. Невеличка гірська капуста, геть дрібна картопелька (в Україні порядна ґаздиня за таку вмерла би від сорому перед сусідками), малинового кольору морквиця, якась не вельми пишна зелень і майже такого ж кольору мандарини з армією кісточок всередині.

— Не ясно, як вони тут виживають при таких врожаях. І ще й примудряються готувати нормальне їдло.

— А ти на кіз і коней подивися. От де бідні діґери.

І справді, місцеві коні й кози складалися на цьому сірому, припалому споконвічним порохом кам’янистому ґрунті в геть інопланетну картинку. З глибоко задуманими очима, з закрученими рогами, з довгою, аж до землі, білосніжною шерстю кози (коні теж були пухнастими, тому остання миршава шкапа видавалася вгодованою й чистою, але якщо її погладити, рука залишалася брудною, а сама шкапа, отримавши культурний шок від такого з нею поводження, норовила клацнути тебе жовтими зубами) — так от, всі ці меланхолійні кози й флегматичні коні стоять собі ген до виднокраю і риють копитами суху й, на перший погляд, безплідну землю. А що вириють, то тим і поживляться. Як мисливські собаки. Тільки вегетаріанські.

Часом хтось прожене отару чорних, малих, делікатних і пухнастих кізочок по вузькій вулиці. Тоді за ними довго стоїть їх козячий дух. А коли ніхто не бачить, дух може і котушки молільні покрутити серед дороги, йому ади.

— Від цих кіз пахне шевром, — потягнула носом Редька. — Хочу шевру.

— Від цих кіз пахне козами. А шевр у цих краях ніхто не бачив. Тут, кажись, ґауду тільки вміють робити. І з коров’ячого молока відповідно.

— А ти звідки знаєш?

— Мені чувак розказав по дорозі в автобусі, ти спала.

— А сир я не проспала?

— Нє, тільки місцевий ром.

— Нічо.

— Так от, тут історія така була — про двох голландських фермерів, що пройнялися солідарністю трудящих, і повезли до себе десять фермерів місцевих. Вчити їх варити сир ґауду. Так що фермери щось там навчилися, і тепер його штампують. Французи не відрізнилися гастрономічною філантропією, так що вибачай. Їж ґауду. Ти її вже їла, до речі, вчора.

— Ото? В пластику? Та, то така ґауда… Привіт із радянського дєцтва — сир «голландський» в Україні.

— Бачиш. Весь сир завжди голландський.

Редька примружилась, уявляючи собі сирні гори з винними ріками.

— Може, запаримо макаронів? — зітхнула вона.

— Давай. І яйця там же зваримо.

Поки Редька подумки хвалила себе за те, яка вона розумничка, що взяла з собою похідний примус, вони пройшли ще кілька порожніх яток. Ні макаронів, ні яєць. Зате зненацька відкрилася картинка, достойна сну кінематографічного невдахи, що профітькав родинний маєток в азартні ігри, і тепер мучиться, варто чи ні продавати останній килим і бабусин порцеляновий сервіз вісімнадцятого століття, щоби «нарешті відігратися». В глибині порожнього базарчику кількома рядами виставлено грубі, дерев’яні, заклепані бляхою столи, такі ж, як для овочів, а на них щільно викладено силу-силенну лотерейних квитків всіх можливих ґатунків. Над кожним новим горизонтальним рядком лежала картка з цифрами: «750», «850», «950» і так далі.

— Вас іст дас? — оторопіла Редька.

— Поняття не маю.

Покупців тут хоч було і не рясно, та все ж, порівняно з тими, що ходили коло овочів, і взагалі по селу, тут вирував натовп. Посходившись, очевидно, з околиць, жінки в кольорових домотканих спідницях, баби з масивними срібними і кам’яними прикрасами на шиях, чоловіки в капелюхах із пір’ям і в темно-червоних спідницях-соронгах-лонґіях-ґо (в кожній країні чоловіки-носії називали їх по-різному), що відкривали їх сухі темні щиколотки й архаїчні нігті на ногах, молоді дівчата зі старомодними наче парасольками з коричневого паперу в червоні квіти. Вони повагом ходили між рядами, придивлялися до лотерейних квитків і, ще прискіпливіше, до їхніх продавців.

— Лотерейний ярмарок… — видихнула Редька. — Коли квитків так багато, гарантовано зриваєш джек-пот.

І вона вже собі уявила історію збожеволілого продавця лотерейних квитків, котрий сам бере весь свій неоднозначний скарб і знавісніло починає здирати фольгу на секретних місцях, щоби нарешті, курва, виграти, і купити собі… що? Десять проституток у столиці? Сетилітарну антену на халупу? Поставити в халупі добротні вікна, щоб не дуло? (Це навряд чи, людям тут простіше купити собі ще десять китайських синтетичних ковдр-шкур неубитих плюшевих ведмедиків, і точно буде тепло, Редька сама таке тут пробувала). Розкішний джип, щоби завидки брали сусідів, що їздять на мулах? (Правда, з джипом буде можливий лише варіант із фотографією, бо ніякий джип сюди не виїде, а як виїде, то тут і вклякне). То, може, вертоліт? Чи дядя-лотерейник був би, як більшість місцевих людей, що за першої ж нагоди кидають ці осточортілі скупі й суворі гори, і сходять вниз, продаючи за безцінь землю, а внизу, в долині, десь на околиці великого, брудного, голосного й загазованого міста будують собі кособоку салатову бетонну хату, коло якої і джип є де паркувати, і антену є куди повісити, і проституток привести, поки жінка відвідує родичів, що лишилися в селі.

— Знаєш, — вивів її з роздумів про лиху долю відчайдушного лотерейника Дордже, — Бувають речі, як золотий острів. Видно його здалеку. Видно, що він точно є, але зійти на нього не можна.

— Типу, шо — цим людям не дано виграти в лотерею?

Дордже посміхнувся.

— Не конче вигравати у лотереї. Кожен просто мусить віддати свою лепту, інакше лотерея перестане існувати.

— Олімпійський принцип?.. — тепер іронічно посміхнулась Редька.

— Зрештою, і те, і інше — гра, — знизав плечима Дордже. — І починалося, як гра, одна — в Шумері, інша — в Елладі. Шанс для слабких і вбогих.

— Прямо як Царство Небесне. — Редька силкувалася побороти спокусу й собі придбати квитка.

— Царство Небесне — це безпрограшна лотерея. Принаймні для смертних…

Утім метафізичні роздуми займали Редьку не надто довго. Як то каже google, «I’m feeling lucky»: крутнувшись на п’ятках, не знімаючи наплічника, Редька рвонула до першого ж продавця лотерей. Амі, котрого весь цей час майже не помічали, з переляку рвонув за нею.

У Редьки зажди був один і той самий спосіб тягнути як екзаменаційні квитки, так і коробочки з чимось їстівним, викладені шеренгами: третє згори справа. Так і тут, не довго думаючи, схопила квиток, що моментально обіцяв виграш із багатьма нулями, й, ледь встигнувши за нього заплатити, заходилася здирати золотавий захист. Серце похололо: ззаду показались ті ж нулі. От дурепа — треба дерти спереду, щоби не мучитись дурними сподіваннями! Амі заглядав їй через плече, й аби Редька не була така зайнята своїм мікроздирництвом, почула би, як на її плече тихо скапує його слина.

Наступної секунди вона не йняла віри своїм очам: спереду була одиничка! Не якась там одиничка після нуля з крапкою, а справжня, гостра і горда одиничище, що гарантувала тобі безбідне сільське життя з кольоровим телевізором.

— І-і-і-і!!! Є-е-е-ее!!! — Редька закинула голову догори так, як більше пасувало би герою мультика, ніж людській істоті. Зрештою, від її вереску перестали жувати свої корінці навіть аскетичні кози.

— Я виграла, я багата! Я пребагатюща! Я багатющісісінька! — Редька вже вимахувала квитком перед носом у Дордже, і їх вже оточував невеличкий натовп цікавих і, як здавалося Редьці, заздрісних місцевих жителів.

Дордже ледве видер у неї з рук того квитка.

— Ну? — скакала Редька. — Ну, шо я зможу купити нам?

— Гм. — Дордже зважував, вочевидь, курси валют у голові. — Зможеш коня купити, півкорови навіть.

— Га?..

— Ага. Тільки спершу тобі треба заробити місцеве громадянство. Вийди, наприклад, заміж за нашого другана. Чи каналізацію в селі проклади — може, дадуть за заслуги, хоча заміж все-таки легше. І коли ти все-все вже оформиш, вистоїш черги в будочках бюрократів і сплатиш всі податки, грошей залишиться о-он на ту шолудиву козу.

Редька миттю скисла. А от Амі навпаки: видно, нюхом прочув про перспективу одруження. Чи шолудива коза була йому не зайвою.

— Ю ноу, — втім почав він, — ай хев срі чілдрен. Ю нід зис тікет? Гів іт ту мі, містер май френд.

Дордже запитально глянув на Редьку.

— Ну шо? Давати?

Редька вкотре стала в стійку бойового пацюка:

— Ета єщьо пачіму-же? — обурилася вона радянською. (Видно, заміж таки хотілося, а тут — троє дітей). — Я виграла, я і вирішую, що з ним робити. Може, і в мене десь тут срі чілдрен! Мене хтось питав?!

Не дивлячись ні кому в очі, як то пасує багатим і нещасним, злосна Редька закрокувала геть по дорозі від базару, геть із села до гір. «От зараз поженуться ж і приб’ють мене за мою півкорову…» — думала вона. — «Кому таке треба?»

В самому кінці села стояла невеличка хата-мазанка. Аби Тарас Шевченко народився в Гімалаях, тут би він і жив скоріш за все: солома на стрісі, вікна блакитним підфарбовані, сякі-такі півники на віконницях, старенька жіночка коло городу порається, перелітні кури туди-сюди пурхають.

Сумно зробилося Редьці. Обігнавши до цього часу своїх супутників на добрих дві сотні кроків, вона звернула на подвір’я жіночки. В серці запалився вогонь благородства — стало за себе гордо і прекрасно.

— Хір! — простягнула вона бабці зім’ятий (довелось видирати у П) квиточок. — Тейк іт. Ю кен бай е гоут! Ю кен мейк шевр чіз…

Вогонь праведного самопишання хутко зменшився, як вогник газової конфорки, тільки-но бабуся з острахом відскочила назад. Чого прийшло, одоробало, і що ти мені тицяєш на моєму городі? Ану давай звідсіля, бо курей спортивних нацькую…

Навряд чи старенька думала саме так, просто Редька заскочила її за медитативним порпанням коло збіжжя геть зненацька. Природна реакція — відійти й бодай огледіти чужинку з дистанції. Редька і собі позадкувала. Але тут обличчя старої осяяла широка срібнозуба посмішка. «Ой, от воно!» — зраділа Редька й знову виставила вперед свого квитка, як Ленін на радянських пам’ятниках кепку. В ту ж секунду квитка з її долоні вихопили. Скрикнувши, Редька побачила Дордже: так от кому посміхалася бабця.

Він підійшов до старенької, привітався і про щось тихо із нею заговорив. Бабця кивала головою, сплескувала руками й навіть трохи кланялася, здалося Редьці. Вона не встигла дочекатися і взнати, поцілує щасливиця Дордже чи ні, бо позаду в цей момент хтось глибоко затягнувся шмарками і смачно харкнув.

Лице провідника Амі було темнішим за дірку туалету транзитної автостанції. Кинувши останній нищівний погляд на скупердяйку-Редьку, він поволі почвалав геть із бабиного двору. Редька знизала плечима й пообіцяла собі попарити совість пізніше. Здається, ті, хто лікується власною сечею, теж її спершу випарюють. Редька скривилася: уринотерапія явно була не для неї.

21

— Сядемо покуримо? — запропонував Дордже. — Диви, який я скраб приникав.

І він дістав із кишені трохи прим’яту пачку індонезійського Gudang Garam, важких солодких сигарет із корицею, гвоздикою та бозна-ще якими спеціями. Судячи з його змовницького вигляду, Редька цигарки такі любила. Мабуть, курила тоді ж, як пила місцевий ром — в барі по прильоту. Не схотівши видавати свою амнезію, вона радо кивнула й сіла на розпечений сонцем камінь — тінь поки знайти було безнадійно.

Серце аграрія стислося б від щемливої краси довколишньої панорами. Де й поділася суха неродюча земля?.. Рисові тераси внизу і довкола слоїлися, наче застиглий крем на французькому тістечку, переливаючись зелено-синіми, морськими майже барвами. Тугі колоски в цій прогрітій сонцем тиші, здавалося, от-от загудуть, накликаючи вітер.

— Добре все-таки, коли ми без нависаючих товаришів. — Редька видихнула ароматний дим і облизала солодкі після фільтру губи.

— Ага. Обідила пацана, обділила, а тепер ще й радується, — засміявся Дордже.

— Та пішов він. Жадіна. Втік аж бігом, забувши про свою вічну дружбу.

— Може, ліжечко нам побіг наперед застеляти?

— Ага. Битим склом, ги-ги-ги.

— Ще, до речі, не ясно, що його більше розстроїло — те, що лотерея пішла по пизді, чи те, що не зробили його «брату» бізнес.

Перед тим, як остаточно зникнути, бель-Амі ще пробував був втюхати їм батончик гашишу на дорожку, наче і в подарунок, а наче й дати заробити його «літл бразер», бо рис, каже, вродив не сильно. Аби відчепився, Редька сказала йому перше, що вилізло на язик: у нас із собою запаси ще з дому. Може, шоколадки маючи на увазі, але він багатозначно посміхувся й, не прощаючись, наче відходячи ненадовго, розчинився серед скирт і комор. Ну, вони не дуже його і дочікувалися, пішли собі далі, вдихаючи аромати городини, що холіталася припнутою до верху наплічників. «Так не примнеться».

До наступного села було вже зовсім недалеко — он піднятися лише на пагорб. Вже виднілися дахи підбілених кам’яниць, і навіть можна було розгледіти різьбу на чорних дерев’яних вікнах.

— Мрію про нудл супчик із натяком на курку, — потяглась ліниво Редька. — Давай докурюй, і пішли. Мій ніс закликає до пімсти!

Редьчин задертий ніс і справді був таким червоним, що на нього вже задивлялися зустрічні бабусі, несучи неосяжні клунки свіжескошеної трави дорогою згори.

— На свої подивіться… — докоряла їм Редька, втім, із не меншим інтересом розглядаючи масивні круглі сережки з фальшивого золота в носах у бабусь.

Правда, коли вона спробувала прикрити свій багатостраждальний погорільський ніс зеленим листочком — як порядний пенсіонер на дачі, — з неї почали ще й відкрито реготати.

Вони пройшли ще трохи — в селі не виявилося жодного місця, де можна було би поїсти подорожньому. Зупинятися на ніч і готувати самим було ранувато. Вийшовши з села, вирішили розгорнути карту, прикинути, куди би то варто сьогодні дійти.

Тут просто нізвідки — як це в них буває за всіх часів, народів і локацій, вигулькнуло двійко поліцейських.

— Опа, мусара… — автоматично зреагувала Редька і ввічливо привіталася.

На диво, її ввічливість мало зворушила прибульців, подібних на класичну трійцю з Нікулінських комедій. Їх більше зацікавила карта в руках Дордже і, вочевидь, багаж. Що ж, в одному той Амі був правий — небагато туристів бачили у цих краях.

— Ве а ю фром? — ласо оглядав Редьчин наплічник рудуватий правоохоронець.

— Юкрейн, — дзвінко і завчено відказала Редька, чекаючи, що далі він, як місцеві школярки, почне питати «Вот із йор бест френд нейм?»

— Юкей? — перепитав, утім, красень у формі.

— Год сейв зе квін, — закотила очі горі Редька. — Юк-рейн.

Полісмен задумався. Його фарбоване хною волосся вигравало на сонці червоними бліками. Гібрид золотоволоски й червоної-шапочоки.

— Вот із каренсі ін Юкейн? Долар?

— Ноу. Іт’с хуйолар! — переконливо сказала Редька.

— Хуйолар?

— Єс. Хуйолар.

— Хуйолар… — протягнув він замріяно.

Так, певно, українську валюту й запам’ятають у цьому краї. Й у список конфіскатів занесуть. Як сильно б Редька не старалася показати гаманець зі своїх рук (на то були й інші причини, окрім страху лишитись без рідної готівки; двоюрідна, окрім мілкіших банкнот, була розпихана по різних кишенях), солдафон його таки видер і заходився мацати брудними пальцями з нереально довгим загостреним нігтем на мізинці. Кажуть, вони такий навмисне довго плекають — у вусі длубатися. Річ корисна в господарстві, одним словом.

Його колега, тим часом розбираючи рюкзак мовчазного Дордже, знайшов навіть більше, ніж шукав.

— Віз? Віз?! — допитувався круглий солдафончик, мнучи в пальцях і нюхаючи зеленувату грудочку, сувенір із пекельного Понгсалі — хоч щось же там мало бути хороше…

— Який віз, дурню?!

— А, це він «weed» сказати хоче. Ти ба. Набралися тут модного жаргончика.

— Марівана!!! — виштовхнув із себе його колега, і вони удвох щасливо, як на плакатах із воїнами-визволителями, засміялися.

Найнахабнішим, на думку Редьки, було те, що, арештувавши їх, олов’яні солдатики ще й змусили нести самим до буцигарні їх наплічники, спаковані будь-як, подібні на розварену соєво-паперову сосиску.

— Ше сам мені на голову всадися! — безкарно огризалась Редька.

А проте, навіть довколишні сільські собаки гавкали з інтонаціями праведного суспільного обурення, нагадуючи їм про кримінал: «Драґ-Драґ-Драґ! Драґ-Драґ-Драґ!»

Тим часом, буцигарня знаходилася десь зовсім в іншому керунку від їх маршруту. Вже з півгодини вони йшли кудись, звернувши з запланованої дороги. Був би час — милувалися б околицями, сідаючи на кожному камінчику чи розлягаючись на валунах. Люди, що несли щось у полотняних рушниках, обв’язаних довкола спин і грудей — наче з церкви йшли у вишиванках — зацікавлено глипали на нещасного вигляду парочку під конвоєм. Старі й молоді жінки висипали зі своїх будиночків, відірвавшись від плетіння солом’яних загородок для курей, аби глянути на ту оказію — не кожного дня місцевий телевізор таке показує. Їхнє темне, ледь не фіолетове просо і яскраво-сонячна кукурудза сушилася на кам’яних терасах їх мазанок правильними прямокутниками, так, наче хтось зробив тут виставку килимів. Охайні хатки з мощеними камінням подвійними дахами ліпилися цими крутими схилами, цвіли червоним чорні безлисті дерева, ніжно шелестів тонкий бамбук, півкали курчата в трав’яних кліточках, мекали дивноголосі кози, верещали шмаркаті діти, а над цим усім незворушно біліли недоступні вершини Гімалаїв, вічних гір, що переживуть навіть черговий кінець Світу.

— Ти хоч запам’ятовуй, як вернутися, — попросила Редька, — бо в мене ж зовсім критинізм топографічний, а назв сіл ми не знаємо. Не думаю, шо тут народ шарить по наших циферках на планчику.

— Вернутися… Та ти оптимістка, як виявилося.

— Шо це значить?! — злякалася Редька.

— Нічого. Лякаю тебе. Все якось розгребеться. Можеш, як бідна принцеса з казочки, кидати білі камінці. Головне — не хлібні крихти. Хліб нам самим ще згодиться…

Минувши майже вижухлі дерева з крикливими птахами, що гніздилися цілими зграями, гуртом скандуючи фальцетне «Підарас! Підарас!», підконвойні нарешті побачили свій новий «казьонний дом». Проста і потворна будівля. Навколо купа колючого дроту і якась допотопного вигляду військова техніка.

— Корів нею лякають, чи що?

Кілька невеличких сарайчиків, квадратний майданчик чи то для вигулювання в’язнів, чи для чистки черевиків офіцерського складу (якщо такий сюди забрідав), і велична на цьому тлі, оббита чимсь подібним на «вагоночку», білосніжна, прикрита крупнодірявою сіткою, вежа з вартовим із рушницею. Правда, вартував він там недовго: забачивши, що когось привели, хутко збіг донизу.

Людей у селі довкола шниряло небагато. Всі, що були без діла, в жадобі екшну побігли слідом за затриманими і цікавим вартовим у кімнатку з пошкрябаним письмовим столом. Дивитися, що далі буде. Видно, антенний телевізор таки днями не ловив.

— Нем? — спеціальний дядя-бюрократ дістав із шухляд столу зошит із сірими, штибу економного туалетного паперу, листами.

Далі все за протоколом. Хто, шо, куди, звідки, вік і навіть релігія. Наприкінці спливло питання про мету візиту. Його кучерявий бюрократ, що в наших краях був би лисуватим в окулярчиках, вимовляв найстаранніше, і все одно сенс цього «папаз о вісі?!» Редька з Дордже второпали раз на восьмий-десятий.

— А! Турізм! — знов дзвінко відчеканила Редька.

І тут всі глядачі, крім кучерявого бюрократа, засміялися. Бюрократ щось сказав солдафонам, після чого затриманих без паузи на питну воду й чистку зубів відвели до камери.

— От тобі, блядь, і поїла нудл-супчика.

Сидіти в камері без рюкзака, об який зіпрешся, і без карімата, на який сядеш, уникаючи земляної підлоги, виявилося незручно. Хоча і камера собі як камера, вирішила Редька, не дуже й відрізняється від тутешніх готелів.

— Цікаво, чи у наших паспортах вони там розрізнять, де з нас хто. Бо, кажись, ми їм так само на одне лице, як і вони нам. Хоч би пояснили, що до чого…

— Як співав Том Вейтс, no one speaks English, — зітхнув Дордже.

— То він про Україну співав. Ану візьми попади, не дай Бог, у якийсь наш — та навіть і столичний — відділок. Фігу тобі там хтось скаже щось. Хіба що «Ай ем он д’юті тудей».

— Ех. Я ще ніколи ніде не сидів.

— Завжди приходить перший раз… — відколола банальність Редька і тут же емоційно видала: — Ну та хто ж знав, що провідник такий стрет-еджер! Стопудово ж він нас здав. Жабенятко задавило. Трава йому, бач, не сподобалася.

— Або не трава…

— Ага. У тебе на ничці ще мішок опіуму був. З Муанг Сінгу, від продавщиць браслетиків.

— А чо з Муанг Сінгу? Тут його теж на раз-два дістати можна. Значно легше, ніж траву. Ось чого я й ніс її, крихітку, з собою.

Дордже сентиментально зітхнув.

Добре, що в місцевій каталажці для затриманих була лише одна кімната — не довелося перестукуватися через стінку. Тим часом за дверима, як уявлялося Редьці, йшов активний дерибан припасів із їх наплічників.

— Цікаво, хто що спиздить… — міркувала Редька. — Напевно, той, що жирний, візьме ліхтарик. А той, що — вибач за поетичний расизм — схожий на фарбовану хною мавпу, візьме собі мій новий швейцарський ножик, і буде кидати його в портрет старого короля, а то й нового вождя революції, коли його ніхто не бачитиме. І — от бляха, що найстрашніше — якесь пердло собі поцупить мій айпод. А з ним і Тома Вейтса, і всю українську автентику, і дєвочькові британські-іспанські групи, і спосіб відкараскатись від тебе. Це якщо нам доведеться ще кудись іти.

— Найпаскудніше, що вони забрали наш джіпіес. І карти. — Дордже сплюнув на підлогу, і тут же вибачився.

— Не сци. Джіпіесом я так і не вмію нормально користуватися, а карти в мене у надьожнам мєстє.

Дордже не став уточнювати, що саме було надійним місцем у розумінні Редьки. Колись українські бізнесменки, як їхали поїздом на закупи в Польщу чи Москву, ховали гроші на товар у прокладках. І дядьки, здається, теж. А може, й простіше все — карти пріли під устілками Редьчиних черевиків. Чи ничка в неї була десь для трави. Кожен порядний виробник лиж забезпечує свої палки пустими герметичними сховками. Так само як і виробник одягу сновбордистів. Тож, за аналогією, так має бути і з трекінговим шматтям.

Але все було ще простіше.

— Вони в мене тут, у боковій тріщині на підошві. Інколи кльово не мати бабла на нові капці, хех. І не повстидалися ж німчики-братчики п’ятдесят цілкових із нас лупанути за таке, а додивилась я вже в Делі… Ось, бачиш? — Редька витягнула праву ногу догори. — Ой, скільки синяків. Я — синюшний гепард. Ех… Карочє, я тут траву зазвичай никаю. Коли не заникаю, то попадаюсь. От зараз другий раз. А перший був той, у Києві.

— А в другому черевику нички нема? От би зараз косячелу на зло врагам, як ти кажеш. Правда, запальнички в нас забрали.

— Ех, була б тут запальничка, був би рай, а не пекло… Знаєш цей анекдот?

— Нє. Розкажи.

Так почався двогодинний марафон анекдотів. Від нервів, і «на зло врагам», вони реготали так, що горами десь далеко йшла луна. А враги таки злилися: кричали щось на своєму нявкотливо-гавкотливому діалекті, стукали по ґратах і, нарешті, вилили через ґрати склянку холодної води.

— Гиги, відра не нашлось. Мамі своїй на голову вилий, козеліно!

Але і від склянки стало мокро. І зрозуміло, скільки часу минуло.

— Шо вони там так довбуться? Ну, прийшли би, сказали: з вас штраф і фанарік.

— Це якщо тут за траву не передбачено смертної кари, як в Малайзії чи Сінгапурі.

— Та ну. Це все одно, що в нас би за цукрові буряки людей коцали.

Минав підвечірній час. Глиняні стіни з жовтуватих робились коричневими — сонце сідало. Скільки ще сидіти їм — невідомо.

— От блін, хоч щось би розуміти з того, що вони там кажуть! — йорзала Редька.

— Може, краще й не розуміти, — задумано відповів Дордже.

Тут щось стукнуло по ґратах високо під стелею.

— Шо за стукачі там? — крикнула Редька і попала в точку: там був їх ображений провідничок Амі.

— Тумолоу, біг бос кам хі ток ту ю! — прошипів із-під стелі він, і, перш ніж зрозуміли, що він сказав, Редька і Дордже хором, як у дитсадку, крикнули:

— Пішов ти на хуй!

Секунду мовчали, потім зареготали так, що тюремники точно вирішили, що не весь «віз» конфісковано.

— На біса нам ше бос їхній тут? Питати про сексуальну орієнтацію? Чи вчитися крутити косяки у заграничних спеціалістів?

Але як би Редька не намагалася себе збадьорити дурнуватими жартами, їй таки було страшно.

Ішов, не кваплячись, час, надворі стемніло, а нічого не мінялося, навіть тюремного рису з водою ніхто їм не заніс. Дореготалися.

Редька позіхнула.

— От ми тут із тобою застрягли в цій каталажці самопальній, і єдина розвага — втикати в павутину. Бо нема вже ні анекдотів, ні тем для розмов.

— Добре хоч павутина є… — Дордже подув у куток, завішаний павучими фіранками. Густе плетиво майже не колихнулося.

— А ще є вікно. — Редьчині спроби розважити їх нагадували безплатний виступ циркової трупи обласного скликання у дитячій лікарні.

— Та, таке вікно…

— Яке? Нармальне. Голова пролізе — значить весь пролізеш. Мене так сестра в дитинстві вчила. Правда, казала, що коли я виросту, міряти прийдеться вже по дупі.

— Дупа. Яке класне слово, — посміхнувся Дордже. — Мене твій тато навчив.

— Ага. А ще є срака, попа і жопа. Жопа і Маша — так звати двох собак моєї подруги одної, з Торуня, в Польщі. Знаєш?

— Угу. Старе німецьке місто.

— При чому вони спочатку назвали так свою таксу — слово їм, бач, сподобалося — а потім уже взнали, що це російською значить.

— Кхх…

— Ну ти і смієшся.

— Нє, це я кашляю так.

— А, ну будь здоровий. А ще в моїх двоюрідних сестер кішку звали Муші. Теж взнали, що воно таке, вже аж коли виросли і фільми для дорослих дивитися почали.

— Ех, я би зараз втикнув у фільмець якийсь, — Дордже і собі розпозіхався, — чи й поспав би. На м’якенькому. Хоча б на циновочці чи каріматі, так сни цікавіші, ніж на голому бетоні.

— І нирочки ціліші.

— Ага.

І тут зненацька Редьку понесло.

— От я сиджу і думаю, скільки одночасно цікавих всяких штук відбувається на землі, поки ми тут у темряві. Хтось стоїть на порозі велетенського відкриття в собі самому. Хтось на щось сподівається, когось чекає, і не може через це спати. Хтось сидить собі на березі океану в Ґоа і дивиться на місяць, і йому хрустить пісок на зубах, того він харкається і не встигає сказати дівчині, щоби вийшла за нього, а потім момент уже не той.

— А хтось у тій же Індії помирає з голоду, бо земля не родить від солі.

— …хтось купив собі купу нового одягу і тепер мучиться, що би то вдягти на найближчу вечірку, щоби добре виглядати в світських хроніках. Це, мабуть, моя сестра.

— …а хтось відчуває, що його зоря закотилася, що він старіє, і що єдиним другом лишився віскі, й що щастя можна купити. Спершу по 36 євро за пляшку, а потім усе за менше й менше, і щастя стає не таким якісним, зато гарантовано вставляє…

— …хтось нещасливо закоханий мчить світ за очі на машині, випиваючи каву на заправці й думаючи, ну коли це все скінчиться.

— …хтось купує смажений мигдаль у карамелі.

— …а хтось просто лежить у парку на траві й читає Еко. Хоча про мигдаль у карамелі — це ти раптом в тєму. Є в мене одна штука…

— В тебе забрали всі твої штуки.

— От, власне. Тепер лишається тільки чекати, чи не поласиться хто на неї.

— Ну то будемо чекати. Прекрасне заняття, як на мене.

— Та найтупіше заняття в житті.

— Ех, відразу видно, що ти — не буддистка.

Вони певний час помовчали.

— Слухай, а що буддисти роблять у ситуації, як наша? Чекають із моря погоди, втручання фатуму й дивного порятунку ззовні, чи щось пробують халамандрити? Це в нас доля така — сидіти тут, чи давай якось сраки піднімати?

— Та порядні буддисти в такі жопи не попадають. А якщо попадають, значить карма хуйова. Краще зараз перекантуватись, а там, глип — і вже сидиш у раю будди Амітабхи, слухаєш Квіткову проповідь під баобабом. — Дордже позіхнув і почав мостити соломку під стіною.

— Будда під баньяном сидів… — невпевнено вставила Редька.

— Ти там знаєш. Може, поки він сидів під баньяном, там баобаб виріс, засох і на попіл розвіявся, а потім знову баньян виріс.

Вони трохи помовчали. Редька думала про баобаби і хлібне дерево — зголодніти встигла вже серйозно. І ще колись тато, відсвяткувавши з ними котрийсь Новий рік, на другий день зробив був «сендвіч сінгл мена» — розрізавши цілий здоровенний батон, накладав у нього все, що лишалося на столі, — від ковбаси до червоної риби, засипав усе сиром і запік у духовці. Бабця бідкалася, що «сухомятка», Соня гордовито поїдала низькокалорійний салат із селерою, а Редька щасливо наминала татів витвір: тоді їй здавалося, що смачнішого на світі й бути не могло. І зараз би здалося теж…

Чергова згадка про «рідкісного» тата боляче защемила душу. Редька аж струсонула головою.

— Так от, слухай, що я сказати хотіла… — чогось зашепотіла вона. — Там зараз щось дуже тихо, так? Хоч і світиться світло в кабінеті справа. Думаю, чувак чи чуваки, що нас сторожать, відрубалися.

— Вони не бухали ніби.

— Якщо би ще й бухали, то відрубалися б назавжди, земля їм пухом про всяк випадок.

— В сенсі? — Дордже нічого не торопав.

— Карочє. У мене в снікерсі дофіга таблєток снодійного було.

— Нашо?!

— Ну… случаї бивают разниє, знаєш. По-перше, я трохи боюся літати, і таблєточка снодійного — це ліпший засіб.

— А чо не нормально, в банці? Щоби більше на нелегальну наркоту схоже було? Знаєш, скільки би тебе на експертизі протримали, якби знайшли? Ти би все зі старту завалила…

— Заткнись, бо зараз завалю тобі в морду. Я таблєтки туда пхала, щоби від ведмедів врятуватися. Чи ще якихось уродів, які б нападали, але повелися би на шоколадку.

— Да-а. Святая простота. Нешнал джеографік за тобою плаче.

— Може і плаче. Та ще й конвульсіях забився би, якби я не забула дома суджучок, вимочений в отрутці, яку мені на здачу дали на базарі.

— Отрутка? Су… су — шо? — Дордже аж звівся на підлозі.

— Не сушо, а суджук. Сушена конина така. А отрута поширена — від щурєй, мишей, тараканов і блох. Так на базарі кричать, коли продають. Ну і ще від порчі й зглазу заодно.

— І ти, кажеш, в університеті вчилася? — Дордже не міг повірити в почуте.

— Ану тихо, давай послухаємо, — закрила дискусію Редька.

В коридорі було тихо, аж дзвеніло. Зненацька вся будівля струсилася від потужного ревіння. Редька з Дордже аж підскочили на місці.

— Це що?! — притислася до Дордже Редька.

Він секунду слухав, а потім пирснув:

— Хропотять!

Охоронці хропіли на два голоси так, як навіть пастухи не хроплять на полонині після трьох кварт самогонки баби Дусі.

— Ану тепер полижи мені руку! — скомандувала Редька.

— Шо?.. — Дордже важко вірилося, що Редька саме зараз з’їхала з глузду.

— Полижи мені руку, кажу. Якщо є слина. В мене в роті пересохло.

І вона, скрутившись у нелюдський бублик (ні серйозною йогою, ні художньою гімнастикою Редька в житті не займалася, тому це було справжнім подвигом), сама заходилася облизувати шкіру свого зап’ястя коло наручника.

— Я колись таке вже пробувала. В мене долоні не набагато ширші за зап’ястя. І зламані у двох місцях. Саночки, знаєш. Але ж тепер, курва, спухло всьо — від висоти чи від спеки, я там знаю?! Тільки якщо не щільно закрили — а таки не щільно, хоч і на останню штуку, бо зап’ястя у мене дитячого розміру — не всі ж придумали тортури для дітей? — я зможу повторити свій коронний трюк і висунути руку. Давай, лижи. Тобі зручніше.

Але незручно було обом. Дордже терпляче вислухав гарячковий Редьчин спіч і чесно спробував робити, як вона казала. Тільки легше вже було зламати, як у запеченої курки, руку в суглобі ще раз. Врешті, сяк-так вийшло наслинити. Редька зайорзала, акуратно почала тягти долоню, прокручуючи її вправо-вліво. Рука боліла й червоніла. Редька не вгавала.

— О… о! Пішло, пішло! — пошепки закричала вона. — Є рука!

Другу звільнити було вже легше. І ось уже Редька на свободі (якщо не зважати на закриті двері), а Дордже у двох парах наручників — одні активні, інші як імпотент із претензією.

Редька навшпиньки підійшла до дверей.

— Ха! Та тут же понтовий замок! Це ж явно не справжня тюрма у них. Кімната, блін, для конфіскованого збіжжя. Є тут куркулі? А контрабандисти? Чи для макової соломки. Чекай. Двері просто захлопуються — з іншого боку їх можна відкрити, крутнувши ту золоту ручку. Люблю Китай, він добрий і знайомий! Естети, бляха. Англійських замків наробили собі. Ой, у мене зараз очі поламаються.

Весь час свого словесного проносу Редька стриміла навшпиньках. І цієї висоти ставало хіба на те, щоби побачити замок, але явно до нього не дотягнутися.

— Холєра, треба щось придумати. Іди сюда. Підсади мене. Або дай на спину стану.

— На голову собі стань!

— Стану. Дурак ти і тормоз. Іди сюда бігом. Підсади-но маму!

Дивна риса була в неорганізованої й втикальної назагал Редьки: як тільки доходило до чогось справді нагального, серйозного, небезпечного й екстремального, в ній наче просиналася інша особистість. Дієва, рішуча, відважна. Правда, й відходила вона в тінь із відходом форс-мажору.

Дордже підійшов, став на коліна.

— О, ти просиш моєї руки? — істеричний сміх не завжди вчасна штука.

— Я прошу тебе сісти мені на шию, — спокійно сказав Дордже. — Це майже те ж саме. Я встану, ти будеш достатньо високо, потягнешся вниз через решітку. Тільки акуратно, не зламай, будь ласка, мені шию.

Редька послухалася. Дордже, висадивши її собі на шию, насилу вставав — а ви попробуйте зі скутими за спиною руками і з майже 50-ма кілограмами на шиї. Дордже не був штангістом чи еквілібристом, тому на півдорозі втратив рівновагу й завалив бідолашну Редьку на землю, упавши на неї й сам. Грюкоту було достатньо, щоби охоронці попрокидалися. Але, видно, українські фармацевти досягли неабияких висот у барбітуратній промисловості — охоронці спали, як убиті, підтрушуючи весь свій поліцейсько-військовий відділок тонічним хропінням.

— Йоб твою блядь мать! — пошепки матюкалася Редька, що, погодьтеся, не легко. — Ти, слоню ти ґумовий! Нормально давай ставай, акуратно. Давай я за ґрати зразу триматися сильно буду.

— Добра думка завжди пізнувата, ге? Ти думала я тебе понесу на першотравневу демонстрацію і лишила руки вільними для шаріків і транспарантів?!

— Заткнись і потакай. Покатай себто…

Дордже зітхнув.

Цього разу все було значно ліпше — Редька сама підтягувалася, як могла, на руках, запихала в дірки між ґратами лице і праву руку, тяглася, як могла.

— Я не можу, блін, не достаю!

— Шо?!

— Не достаю я, курча мать! Рука коротка!

Здавалося минуло години дві. Редька почала вростати у тюремні будні.

— А па бєламу снєгу… Па та-та-ра та-та-рра! Вишел волк-адіночька! Полуп’яний зекан… — завела вона, обіпершись об холодну стіну.

— Н-да. Тепер уже можеш співати хоч на всю свою роззявлену культурну спадщину, — позіхнув Дордже, — буди їх, хай хоч помучаються.

— Та я не серйозно так співаю! — образилася Редька. — Це ноблєс обліж просто.

Тут у замковій щілині щось зашаруділо й затихло. Почулися кроки коридором геть, відтак, через деякий час, знову до дверей. Зашаруділо з новою силою.

— Ну всьо. Піздєц. Нас прийшло щось на ничку замочити. І супу наварити за простибіг…

Двері обережно прочинилися. Серед повної темряви важко було роздивитись, хто за ними.

— Ацур? — покликало тихенько жіночим голосом.

Дордже відгукнувся на місцевому діалекті. То, виявляється, він таки знав його, а не слав місцевим мозкові хвилі?.. За яким же тоді принципом він обирає, з ким говорити, а з ким ні? Редька здригнулася. На секунду здалося, що її знайшла принаймні сестра тої баби-яги з вухами, якщо не сама баба-яга.

Дордже звівся на рівні ноги, підійшов до дверей і ще трохи поговорив із темрявою. Редька і собі підвелася, але він зробив їй знак почекати. Відтак темрява замовкла й прошурхотіла геть обережними кроками.

— Пішли тепер, — пошепки скомандував Дордже.

Редька вже рвонула світ за очі, як він штовхнув її плечем у спину (за нормальних обставин це мало би значити хапання правицею за комір):

— Якщо побіжимо — вірняк втечемо, але не ясно, як довго протримаємося вночі у футболочках.

— Ага. То пробираємося за ключами від твоїх рук і серця і нашими манатками?

— І джіпіесом. Там є ще щось, чого нема на карті.

— А ти все звідки знаєш?! — Редька якось аж заревнувала. — І з ким ти тільки що говорив?

— Давай потім розкажу, га? Пішли за ключами? Тільки в наручниках я швидко не побіжу.

— Давай. З Богом.

І вони покралися до світла в кінці тунелю: туди, де слідчий кабінет, манатки і хропулії.

Двоє солдафонів розвалилися на дермантиновому коричневому диванчику (і де всі гидкі держструктури світу такі дістають?) й частково на столі, де закипав і грівся великий рожевий пластмасовий термос-чайник із геть психоделічними картинками. Жовті гриби з зеленими лицями танцювали з такими ж зеленолицими жоржинами, що притримували свою червону жоржинність як капелюхи-помпадур.

— Чайком ми балувалися. Ге? З конфіскованим снікерсом. — Редька принюхалася до панівного перегару: — Ну і ясно, що місцевий ром дешевший за пиво. — Вона згребла зв’язку ключів зі зворушливим брелочком «Hello Kitty». Маленький ключик, один із п’яти-шести найменших, мав точно підійти. Редька тикала ними в наручники Дордже, підійшов по порядку третій.

— Алілуя. Де наші лахи?

Лахів видно не було. Зате тут же, на столі, лежав джіпіес, із яким, очевидно, не знали, що робити. Нікуди не дзвонив цей телефон.

Редька схопила його й запхала в кишеню штанів.

— Сука блядь піздєц, — повторила вона чарівні слова. — Де наші рюкзаки?!

Вони вийшли з кабінету й тихо відкрили наступні двері. Нічого. Якийсь мотлох, архів, чи що. З третіх дверей жахливо тхнуло.

— Конфіскована тушонка! — засміялася Редька. — Часів в’єтнамської війни.

І все-таки не слід було пропускати жодні двері. Там, покритий мухами і засмоктаний, лежав труп коня.

— Фу! — вискочила звідти Редька. — Там дохлий кінь.

— То не кінь, то кабан дикий. Ну ти даєш.

— Кабан? Свиня? А вуха в нього були?

— Не знаю. Тільки зад бачив. А ось вони!

Їх наплічники, ров’язані й розмотлошені, лежали на стелажі вздовж стіни. Що з них поцупили, а що лишили — справа лотереї. Шукати улюблені шкарпеточки з мішутками зараз часу не було.

— Зйобуємо!

Натягнувши сяк-так рюкзаки, вони побігли до виходу. Благо двері розхлябано роззявлялися в ніч — їх і не думав ніхто закривати.

— А вас завтра — на допінг контроль! — вже майже голосно, на прощання сказала Редька в освітлені двері. І тут же дременула з буцигарні світ за очі.

Ніч на волі, якою б темною вона не була, завжди гостинна. Свобода, як і кохання, здатна перетворити темряву на золото.

— Круто я придумала зі снікерсом, нє?! — Редька всілася на пагорбі й, віддихуючись, уявляла себе срібним вовком навпроти повного місяця.

— Може, й круто, але навряд чи хтось повівся на солоденьке. — Дордже дістав із клапана рюкзака зім’яту шоколадку.

— То… шо? — не второпала Редька.

— То нічо. Все навіть ліпше. Кармочка швиденько спрацювала: тета, що ти їй лотерею віддала, наварила милого чайку-масали. І масала в неї не проста була, а попри корицю, гвоздику, перець і кардамон ще й мандрагору в собі мала. З давніх-давен відомий присиплятор.

— А-а… — зітхнула Редька. — Ясно. А привіт вона мені хоч передала?

— Нє-а. — позіхнув Дордже.

22

Донизу бігла крута скеляста стежка, часто заплетена коріннями старих дерев.

— Це рододендрони, — сказав Дордже, — здається мені. Цвітуть прекрасним червоним цвітом. І рожевим, і жовтим. Але завжди навесні.

Під одним із дерев — старезним, порослим м’яким зеленим мохом, помережаним павутиною, сиділа ще наче не стара жінка, з лицем, порізьбленим такими ж тріщинами, як кора цього дерева. В обох її вухах була безліч сережок, голова пов’язана червоною хусткою, босі ноги у важких браслетах, а в пальцях диміла цигарка. Жінка не відповіла на їх привітання й незворушно провела поглядом, так, наче справді сама була деревом.

Пізніше Редьці часто снилося, як вона підіймається схилом по сходах, викладених із кам’яних брил, ступаючи опалими квітами вікових рододендронів і їхнім сухим листям. Під ногами в неї геть червоно, наче кров стікала з якогось жертовника, і червоно довкола від рясних пишних квітів на гілках дерев.

Прокидаючись, вона думала, як би то було — жити у майже вічній весні, на межі самої її смерті. Можна ж, теоретично, переїздити з країни до країни, з континента на континент саме тоді, коли починає опадати з гілок жертовний цвіт.

Покручений ліс тим часом закінчився.

— Диви, яка полянка… — Редька солодко потягнулася і позіхнула. — І трава по пояс. Просто тобі сільська ідилія на родінє. Може, завалимось?

Дордже прискіпливо, але не без співчуття на неї глянув: більшість ночі вони йшли, все кудись вниз і вниз, намагаючись подалі відійти від тюрми з її зворушливою вартовою вишкою.

— Навіть і не знаю… Ти дуже змучилась?

Редька жалібно кивнула. Нестерпно боліли коліна («Я б ліпше десять днів угору йшла, ніж цілий день донизу. А потім же знов нагору дертися?!») Мало того, що вони не спали, так ще і не їли сьогодні. Так що дай Бог ще заснути під акомпанемент пустого шлунку.

Редька, не чекаючи дозволу, розшпилила лямки наплічника, звалила його з себе і звалилася сама.

— Мамо, я на тому світі… Падай!

Дордже все ще уважно роздивлявся навколо. Відтак сів коло неї, обіпершись об наплічник.

— Ти поспи, а я повартую…

— Ти шо? — підхопилася Редька. — Мені ж совість громадянська не дозволить! Лягай. Розкажу страшну історію.

В цю мить над ними закружляв орел. Дуже далеко, високо, але Редьці зробилося від того раптом добре.

— Карочє, двоє моїх друзів якось трапили в подібну ситуацію… — Сонній Редьці вдавалося брехати легше. Не знати чого, вона завжди напровсяк заміняла в історіях героїню-себе і героя-мучачіка на «моїх друзів».

— Ну, правда, вони перед тим у тюрмі не сиділи, але нічка їх застала в чистім полі. В колгоспному. Полягали вони собі любенько, спокійно проспали до ранку і пішли далі. А тоді, кажись, блуканули трохи і вернулись через те ж поле. А там уже все начисто скошено було: прикинь, поспали б вони на годинку довше, і їх би в прямому сенсі закосило. Комбайнова смерть у стилі Кінга.

— Мартіна Лютера?

— Нє… Стівена. А шо? А-а-ауп! — Редька не встигла природно закінчити своє смачне позіхання з замруженими на сонечко очима: Дордже м’яко, але міцно закрив їй долонею рота.

Редька інстинктивно запручалася. Він сидів мовчки, і розгледіти його вираз обличчя проти сонця було неможливо. Редька вже хотіла вивернутися й вкусити його, мукнувши якомога голосніше, але тут він без шуму сам влігся біля неї й, будучи вже видимим, притис до рота вказівного пальця. Неподалік від них почулись чоловічі голоси. Якщо лиця Редьці вдавалося розрізнити не завжди, то з голосами пощастило ще менше: говорило то двоє людей чи усі четверо, вона б не визначила й під загрозою грилювання на повільному, зроду не чищеному електрогрилі біля нічного супермаркету.

Чоловіки ненадовго зупинилися кроків за двадцять, про щось сперечаючись. Суперечка перейшла на крик. Відтак почувся постріл. Звуки бійки й чийогось падіння на землю. Потім іще крики, після чого вся метушня почала віддалятись і затихла.

Редька з Дордже ще певний час лежали мовчки. Редька зосереджено спостерігала, як високою сухою травинкою повзе червонявий жучок, думала про те, звідки тут така густа, хоч і торішня, трава, і чи не змилили вони серед ночі, скинувши висоту — от тут би аскетичні кози вже не мусили випорпувати корінці для виживання, хоча, з іншого боку, може, вони там, у себе в селі, все апетитне сіно виїли, коли ще звірі говорили. Дивні думки навідують людину, в котрої над головою секунду тому грянув постріл. Ну і ще запах. Запах вибіленої вітром трави і запах долоні Дордже. Щось дуже смутно це їй все нагадувало. Але, як у кожному випадку стандартного дежавю, згадати було нічого.