Піца Гімалаї - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Ірена Карпа (ч. 3)

Дордже прибрав долоню.

— Далбайоби.

— Ой, лєначька, ти матюкаєшся? — Редька звелася на ліктях. — А шо такоє? Хто то був?

— Конвоїри твої. З тюремної лірики. Без собак просто. Зато стріляли.

— В кого, в нас?!

— А в тебе є дірки в голові?

Редька з цілковитою серйозністю обмацала собі голову:

— Нема ніби.

— Дивно. Але вже.

— Ой-ой. Ти впевнений, що то за нами?

— Ну, хіба що в червоноволосого солдата є брат-близнюк, що теж не проти погратися з хною. А з ним і двоє інших наших знайомих — добре виспались, потягушки, як ти кажеш, поробили, і тільки тривожне питання застигло в очах: «Де наш снікерс? Де Наш Снікерс?!»

— Та ну… Ми ж ішли до сходу сонця майже.

(Чи не йшли? Снилась їй жінка з кільцями, сплячі рододендрони й доісторичні коріння дерев, між яких добре спати, чи було те все наяву?)

— Ми то йшли. А вони під’їхали, — спростив все Дордже. — Не для краси ж у них джипи-махіндри. Сюди, правда, вже ніжками прийшлося чеберяти, от вони і розізлилися. Аж той рудий орла застрелити хотів.

— Орла?! Мудак!

— Ага. Навіть колеги йому це сказали. Тільки не з любові до дикої природи, а бо прикмета погана дуже.

— І… і шо? Попав?

— Нє-а. — Дордже і собі тепер позіхнув. — Не попав. Хорошої масали бабця заварила. А тепер давай і ми поспимо. Сюди вони вже навряд чи повернуться.

З гострих білосніжних гімалайських шпилів на виднокраї хтось ніжно здував мережаними хмарками свій древній сніг.

— Серце крається при висипанні наших дорогих пожиточків… — бідкалася Редька. — Пропало стільки всього, нажитого непосильним трудом…

Дордже мовчки викладав речі зі свого наплічника. Треба було все ергономічно перепакувати й порадитися з джіпіесом, як і куди йти далі.

— Айпод є! Халілуйя!!! — Редька й сама забула, як запопадливо пхала його в кульок із трусами-шкарпетками від моральних злодіїв подалі.

— Головне, що не свиснули спальники. Їх точно тут не купиш ніде. А перти на собі місцеву ковдру ми ще не зовсім готові…

— О. «Молескін». — Редька хапнула чорний блокнотик із купки речей Дордже і, до того як він встиг щось помітити, відкрила його й прочитала перше, на що натрапила:

— «Зорі й ніч теплі. Я сиджу перед відкритим вікном. Пахне павутинням». Це шо?

— Віддай. — Дордже несподівано зашарівся. Смикнув блокнот у Редьки з рук.

— Тю. Ти шо, дєвучка-тінейджер? — знизала плечима вона. — Чо стидаєшся? Шо хтось прочитає твій щоденник чи твої аналізи снів, не знаю, чим ти там попускаєшся. Мені взагалі блокнотик просто сподобався. Давно такий хотіла.

— То бери, — ще більш несподівано випалив Дордже. — Тільки дай-но вирву з нього дещо. І, якщо буде потреба в папері й нотатках, даси мені користуватися. Ненавиджу робити електронні записи.

Редька знову знизала плечима.

— Яка щедрість. Не відмовлюсь звісно. Виривай і віддавай.

— Добре. Ввечері займуся цим. Щоб, знаєш, акуратно. Тут сторінки прошиті.

«Дива якісь із хлопцем, — подумала собі Редька, — скільки шуму за блокнотик і ніч таку місячну, зоряну, ясную…»

Далі Дордже на півгодини засів із мапами і джіпіесом, роблячи помітки просто на полях картографічних виробів, а не в блокноті. Редька посилено робила вигляд, що тримає все під контролем, а сама тупила над мапами, як у школі над задачами з геометрії. Хотілося спати і їсти, навіть не ясно, чого більше.

— Згущоночки би зараз соснути прямо з баночки… — позіхнула Редька. — І з бубликом.

— Ти здивуєшся, але згущоночку знайти в нас шанси є. — Дордже позгортав карти. — Тут тільки з таким молоком чай і роблять. Там, де роблять чай із молоком.

— Ну тоді пішли. — Редька врешті заштовхала все своє до наплічника. — Шось він, блін, ніфіга й не полегшав. Абідно, да? Може, вони свій кримінальний кодекс зашили в дно?

— Ага. Тільки нема в них тут кримінального кодексу. — Дордже вдягнув свого наплічника. — Принаймні не в нашій рідній каталажці.

— Сплюнь! «Рідній»…

Добрі три-чотири години вони підіймались вузенькою піщаною стежиною над прірвою, чиї краї підступно поросли густою соковитою травою. Цікаво, чи спокусився на неї коли-небудь котрийсь з оцих мулів, що ходять від села до села у дзвіночках і кольорових попонах, несучи на собі все, що можна уявити, від мішка з рисом до кольорового телевізора. Чи турист якийсь вирішив на такому трав’яному кущі перепочити. І чи не гепнув, бува, хтось із цих двох туди вниз, до зеленої петлястої ріки з таким камінням на берегах, як загублені очі велетнів.

— Як гуцули кажуть, коли сі довго дивити в берду, берда починає сі дивити в тебе.

— Точно. — Дордже зупинився й оглянув річкову долину. — Дивні скелі тут. На Латинську Америку схоже дуже.

— А ти там був?

— Був.

— В сраці був, гівно видів, — буркнула заздрісна Редька.

— Що-що? — недочув Дордже.

— Та так. Народна мудрість ще одна.

До села, здавалось, не дійти було ніколи. Й нічого так не подовжує відстань, як голод. Тільки-но вже Редька вирішила поз’їдати рештки печива, підозріло схожого на радянське печиво «До Чаю» (а що ж вживати після чаю? І коли вже хтось запатентує для поетичних натур «Печиво відчаю»?), як із гущавини, з котрої більш пристало б вигулькнути тигрові, вигулькнула крита неясною бляхою будочка. Там, правда, нікого не було, зате в глиняній пічці жеврів вогонь, а глиняну підлогу хтось недавно мазав.

— Прикинь, отак і живуть же?

— Як отак? — Дордже вже сам тепер чекав каламбуру.

— В первісно-общинному ладі. Хтось козу пішов заганяти, хтось дрова додому тягне, по дорозі мріючи про тєльман, як бачив у сусідньому селі, але поки натягав всього і наварив, от уже й ніч прийшла. Електрики немає все одно — який там тєльман, спи давай.

Десь внизу між зарослями бамбуку й чогось, що Редька ідентифікувала як тутешню липу, помножену на евкаліпт, сварилися верескливо мавпи.

— При цьому, — продовжила Редька, — такі вияви прогресу, як мобільний телефон, нічого тут не поміняли. Хіба що можуть тепер дзвонити-питати: «Альо, Гіві, ти не відєл маіх авєц?!»

— Цікаво, де вони ті телефони заряджають. Електрики нема, сонячних батарей також не густо.

— Ой, ну що ти вже придираєшся?

— Я не придираюсь, рибонько. Нам джіпіес би скоро зарядити треба. Дехто його виключити забув минулого разу. Чи в ігри грався?..

— Яка я тобі «рибонька», — знову буркнула Редька. — Рибоньок навіть в акваріумах кормлять.

Після десяти хвилин, здавалося би, геть запатланих джунглів, раптом таки постало село. Нічого схожого на забігайлівку з гарячою їжею в селі, правда, не було. Зате була ятка з сяким-таким крамом у самому його кількахатівському центрі.

— Ой, диви, яка біла морква! — Редька ще хвилину тому від голоду готова була облизувати хоч покинуті кимсь на стежці порожні пачки від макаронів. А тут тобі свіжина на прилавку! Алілуя.

— Морква? Точно. Давай тебе так і буду називати — Біла Морква. Благородно звучить. Ніби ти з племені індіанців-які вирвалася. Чи навахо. Залежить від твоєї відданості карлосам-кастанедам.

— Тю. Чого це я морква?!

— Та бо це — редька.

— О-о… — з благоговінням вимовила Редька. — Найестетичніший на світі коренеплід. Хай хоч і худий він тут, як морква.

Не довго вибираючи, купили дві розкішні редьки, чотири пачки розчинних макаронів з назвою «NANO» й підозрілого вигляду китайські солодощі, що вже встигли білою липучкою проїсти навіть відчайдушно блискучий пластик їх обгорток.

— А все ж глюкоза… — глибокодумно помітила Редька. — Боїшся — то я сама поз’їдаю. В прикуску з чайним печивом.

Сіли на горбочку відразу за цим єдиним на чотири хатки магазинчиком. Для кого він тут продає, цей дядько з редькою? Напевно ж, кожен, хто живе тут, вирощує свою. Хіба що мавпи її вночі нахабно виривають.

Відразу ж під ногами в них починалась знайома прірва, куди місцеві не скидали відходів: видно, їстівне діставалося худобі, а китайські солодощі в пачках користувались не великою популярністю. Вид униз, на зелену далеку річку, не псувався вкрапленнями синтетичних кольорів. Редьчин мізантроп всередині з полегкістю зітхнув: туристи тут не шниряли.

Господар ятки, не старий ще чоловік із гострою борідкою, в бордовій шапці «Nike» і з кульчиками в вухах, мовчки поспостерігавши за Редьчиним задумливим розжовуванням сухих макаронів, підійшов, так само без слів вийняв у неї з рук її пачки, заніс їх до себе в закапелок і тут же виніс дві тарілки, що парували. Аж Дордже обернув до них голову, відірвавшись від зосередженого чищення коренеплодів. Редька заходилась дякувати, Дордже сказав щось коротко на мові, якою би тут мали говорити, але чоловік не відповів. Просто стояв собі, де стояв, віддавши мисочки з макаронним супом, і пильно дивився на парочку. Не посміхаючись, не киваючи.

— Слухай, він чого? — Редька теж не зводила з вуйка очей, розмовляючи самим лише кутком рота.

— Не знаю, — байдуже позіхнув Дордже, продовжуючи чистити редьку, — може, хоче почути, як у тебе за вухами лящить.

Але чоловік дивився головно на Дордже. Просто стояв і пильно вдивлявся, наче намагаючись згадати щось давно забуте. Редьку час від часу хапав незручний невроз: вона, хоч убий, не могла себе змусити їсти, коли хтось дивився їй у тарілку. Навіть із найліпшими побажаннями і вболіванням за дитячий апетит (особливо тоді). Так що зараз вона хутко скористалася нагодою і строщила все, що було в тарілці, навіть редьку непомітно в Дордже свиснула і жувала з таким натхненням, яке тільки б снилося змученому фуа-грою з полуницями буржую в столиці.

Дордже неспішно закінчив зі своєю їжею, кивнув безсловесному господарю, зашнурував свій наплічник і звівся на рівні. Редька прискоком рушила до краника, що стирчав, здавалось, просто з каменю — тут село набирало собі питну воду. Ще з перших днів дороги вони вирішили пити потроху «сирої води», поволі відмовляючись від йодових таблеток, що ними, як панацеєю від срачки і кишечних паличок, рекомендували запасатись кожному блідолицему, що трапляв у ці гори. Вода була холодною й солодкою на смак. І чим вище підіймаєшся, тим, очевидно, менше живе підступних мікробів у воді — принаймні так видавалося Редьці. А про те, що зараз вони вже на добру тисячу-півтори метрів нижче, ніж були ще два дні тому, вона намагалась не думати.

— Пішли? — і вони рушили.

— Дивний дядя… — міркувала вона. — Втикав так на тебе. І не казав ні слова. Може, німий?

— Може, — знизав плечима Дордже.

— Бо я ж не думаю, що тут вже весь Інтернет нашими фотороботами забитий. — Редька покосилась, чи зацінив Дордже її жарт. Не зацінив.

— Але круто те, що туріків немає.

Варто їй було сказати це, як за наступним поворотом постала дивна картина: на невеличкому вимощеному колотим каменем майданчику лежав велетенський, зв’язаний по всіх ногах чорний як. Очі в нього були сумні й спокійні. Видно, прийняття долі в цих величних тварин передавалось інстинктивно: поряд чоловік гострив ножа. Не ясно, була тварина старою, заслабла чи й навіть готувалося весілля, а чи поховання, коли слід було нагодувати м’ясом три сусідні гори з їх не дуже балуваним, вимушено-вегетаріанським населенням, смерть уже дихала їй у праве вухо. Редьку вразило інше: на тині, просто зверху приреченого яка, сиділо, підібравши, як горобці, під себе ноги, двійко японських туристів. В руках вони тримали готове до розпиття імпортне пиво (це ж звідки не лінь було його перти!) і камеру напоготові: от-от почнеться дійство, яке потім викладуть в ю-туб і будуть кінчати при кожній наступній сотні переглядів співвітчизниками і писком «каваі!»

— Сука бля підараси, — плюнула Редька. — Нація хінтаю.

— Ти здивована? — дещо байдуже спитав Дордже.

— Та нє. В них же і єбля часто на кладовищах відбувається. І з розрізаною поїздом тьотькою вони не проти зайнятись гарячим сексом. Типу петч ворк. А от яка жалко.

— Нічо. От як помирає як?

— Як «як»?

— Як як! — Дордже тішився, як мала дитина, що Редька вдало вклинилась у каламбур. А от Редьку це розізлило. Вона закрокувала швидше.

— Ну ти чого? — засміявся він. — Ти ж бачила, який він спокійний був — явно втомився від сільського господарства й очікував уже наступного переродження.

— Надіюсь, він не стане піздоватим японським туристом.

— Хто зна. Хоч і головою колгоспу — аби його, як ти кажеш, впирало. Слово «дзен» знаєш, що значить?

— Нє. Який-небудь паросток бамбуку на вітрі?

— Дзен значить радість. Все так просто.

— Ага. Дуже радісно там тому якові…

Далі йшли мовчки. Редька намагалась не нити з приводу того, що в неї натерті ноги чи набиті синяки на кісточках, де сидів рюкзак. «Все в голові. Скажеш, що втомився — так і тягнутиме завалитись і не встати. А скажеш, що можеш пройти ще півсотні кроків — запросто пройдеш і п’ять днів», — казав колись їй тато, вже й не пригадати зараз стосовно чого. Але п’ятсот кроків назустріч сонцю — задача посильна щомиті.

Останнім часом Редька якось мало вникала в подробиці використання джіпіесу й мап. Йшла собі, як ішлося, цікавлячись раз по раз хіба що висотою і назвами особливо величних вершин на виднокраї. Якщо вона спершу й побоювалася якогось підступу від Дордже, ревниво ховаючи від нього свої «секретні деталі» — (кожен боїться лише того, на що здатен сам стосовно ближнього) — тепер її здорова лінь, топографічний кретинізм і набутий шляхом останніх подій досвід («Я вже ніби просто телевізор про нас дивлюся») взяли гору й посадили у Редьчин вазон рідкісне деревце — довіру. Вона спостерігала, як змінюється, залежно від висоти, рослинність і асортимент бідненьких сільських яточок, які прикраси обирають собі місцеві жінки, з якого боку прив’язують на спини дітей і скільки кольорів у їх спідницях, а скільки на стінах будиночків. З часом їй почало здаватися, що вона тут ходила ще бозна-коли, і що окремі слова місцевих жителів здаються знайомими, і нічого нема звичнішого за зустріч на вузькій доріжці над проваллям із маленьким караваном із мулів і людей, вантажених крамом далеких долинних міст. Лиця наче ставали знайомішими, при тому вона вже ні за що б не сміялася з неполіткоректного жарту про те, що в Китаї за фотороботом зупинили сто тисяч пасажирів в аеропорту. І чим вище вони підіймалися в гори, чим далі відходили від того, що називають цивілізацією, тим сильнішим робилося це відчуття знайомого.

Хто зна, може, тут валанцалися колись її старезні інкарнації чи далекі предки. А може, й не далекі. Тато ж точно любив ці краї. Тільки щось мало про них розказував. Чого би то?

— Цікаво, старий мій тут чи деінде промишляв Гімалаями? — з підкресленою недбалістю спитала вона в Дордже.

Той досі спокійно позирав собі на довколишні схили, аж тут удав, що його відволікли від чогось важливого:

— Знаєш, Гімалаї такі великі, що між тут і деінде — жодної різниці. — Дордже сякнувся і почав дертись вгору. — Якщо зрозумієш, нащо старий приїхав у ці гори — натрапиш і на його слід.

— Ну, якщо не тут, то це ще ліпше. Я розсуваю рамки сімейних фотоальбомів. Я-ху-у!

І вона, ідучи, аж підстрибувала.

Правда, час від часу, як місячний човен на небі, в Редьки випливало і знайоме відчуття жалю до себе. Особливо, коли вона похмуро думала про те, що рано чи пізно доведеться повернутися в оте невизначене «назад», де її нічого доброго не чекає, і взагалі чого туди вертатися, де ні дому, ні прапору, і родичі тебе встидаються, і навіть ні до кого податися з аеропорту, так що би вона просто мусила мотати круги на таксі по брудному місту, а потім звернути в який-небудь парк Дружби Народів і, як тільки стемніє, дістати з наплічника похідне манаття й тихо там заночувати…

— Ой бля. Знову хочеться здохнути. Як у дєцтві, — зітхнула Редька, проваджаючи очима темнокрилу комаху з вогняними підпалинам. — Переродитись би метеликом.

— Ну, для цього тобі треба, як мінімум, вбити два мільярди метеликів і трьох немовлят на їх тлі.

— Да, ботан із мене такий собі. Хоча в дитинстві парочку наколола в блокнотик. Махаонів таких, знаєш? Чи волове око… Не пам’ятаю. А немовлят за що?

Дордже наче не почув питання. Замість того зупинився, оцінююче глянув на Редьку, посміхнувся і сказав:

— Знаєш, як важко тобі дісталось твоє, як ти кажеш, миршаве людське тіло?

Редька не знала.

— Один мудрий чоловік, показавши на засніжену Джомолнугму, сказав учневі, що значно швидше буде стерти на порох цю льодову вершину помахами тонкої шовкової хустинки, ніж пройти від початку всі кола переродження і народитися людиною.

Вони сиділи на порозі перекошеної бамбукової хатки, вкритої пожухлою тростиною. В хатці трохи смерділо залежаними овочами, але просто з порогу відкривався вид на криву дорогу й цілий ряд острівців-чортенів, що танули вдалині. А ще було тепло й не вітряно, так що як для безплатної ночівлі — місце ідеальне.

Редька ніяк не могла розірвати пачку печива-підробки «Oreo», а коли відкрила і поклала на язик кружечок наче шоколадної випічки, скривилася від хімічно-есенцієвого смаку:

— От гамно. Коли дивишся кіна чи читаєш статті чиїсь, здається, що подорож — це така романтика, пригоди, м’ясо на багатті, прекрасні пісні місцевих жителів, любов і метелики. А насправді стоїш по коліна в какашках, паришся, що хочеш додому, якого нема, і коли спиш, по тобі крос здають щурі, ти їш печеньки зі смаком солодкої пластмаси, і слухаєш затяжні високочастотні розплавлені касети з місцевою поп-музикою. Є-е-е, бейбі. Ріал парадайз.

— Ну, залежить від того, хто на це дивиться, і як дивиться.

— Що ти хочеш сказати? Що це я така уродка, того все уродсько і печенька як акрил? — вона нарешті виплюнула то печенько. Героїчно, як на таку ненажеру.

— Я хочу сказати тільки те, що кажу. Все залежить від того, на чому ти фокусуєшся. І що в тебе всередині, те ти побачиш і зовні.

— Так все-таки уродка. Якщо бачу все так.

— Ні. Стан околиць залежить від стану всередині. Дивися на речі простіше. Фільтруй, не дратуйся. А там дивися, і в твою улюблену «об’єктивну» реальність увірветься все, чого не вистачає.

— Те, чого не вистачає, вже давно вифоткали туристи і розтягли на сувеніри. А в ті місця, де їх ще нема, добралося захланне діскавері-ченал, і тепер туристи попруться туда.

— Слухай, ти ж хочеш подорожувати? Ти ж не бачила ще нічого, звідки стільки злості.

— Не знаю. Завжди так, коли обламуються сподівання.

— А ти ліпше не сподівайся. Чого ти хотіла? Відчути себе героєм? Зробити щось, чого інші до тебе не зробили? Доказати сестрі, татові, сусідам і своєму піонерському дитинству, що ти чогось варта?

— Я не була піонером.

— Правда?

— Та карочє.

— Та карочє? То ти злишся через те, що світ трохи не такий, як на постері з твоєї дитячої спальні? Що там в тебе висіло? Якийсь Парадайз Айленд, мабуть, чи Холі Маунтінз? Треба було позаглядати з лупою попід пальми, тоді ще фотошопу не було. Стопудово знайшлися б і купки гіменця, і здохлі їжачки, і целофановий підлісок. Гадаю, твоє закоцюбле еґо просто знущається з твоєї ж наївної віри у чудеса і героїв. — Дордже запнувся, напевно, відчувши словесний передоз. — Та облиш нити. Ти ж хочеш бути героєм, то будь ним. Нею. Що робити героям у досконалому світі? А такий, як зараз — якраз те, що треба. Можеш почати з утилізації синтетичних какашок, які утворюються після з’їдання акрилових печенюшок.

Він замовк і затягнувся сигаретою. Редька накреслила паличкою на землі кружечок, потім у ньому квадрат, у квадраті крапочку, і палку викинула. Прислухалася до різноголосих далеких пташок, до тиші, частиною котрої були тільки пташки, комахи і ящірки під стріхою, а дорога для машин була хтозна-де. Чийсь рис колосився спіло, можна руками його лущити і гризти тверді зернятка, про щось думаючи чи й засинаючи сидячи. Перед заходом сонця все робилося спокійним і знайомим — наче вийшов покурити в тапках на веранду у бабці в Карпатах, і єдине, чого бракує, це горнятка теплого бульйону, якщо вже з ґлінт-вейном не склалося. Дарма, що в Редьки у житті не було бабці у Карпатах, канон є канон.

Вона міцно вдихнула сутінкового повітря. Позіхнула, коли раптом страх як захотілось позачіпатися до Дордже.

— От ти би зараз що робив, якби я тоді за тобою не приперлася, і нас чорти не попхали би сюди?

Дордже глянув кудись поміж гір.

— Ну ти ж приперлася. І вони попхали. Завжди тільки той варіант є, що трапився. І нічого вертатися назад зі своїми «якби» і «треба було». Це втрата життя.

— А все-таки, — не вгавала Редька. — Як виглядає твій звичайний вечір після лекцій?

— Не знаю… Вечір перед тим, як ти з’явилася, я сидів у своїй мансарді, дивився у вікно на місто і собак, пив Gewu..rztraminer і слухав Тома Йорка. Потім щось читав, дивився півкіна якогось, потім багато курив і довго не міг заснути. А потім ти вже знаєш.

— Ой як декадансно, срака-дошка.

— Срака як?

— Дошка. Це так на Західній Україні кажуть.

— А.

— Хочу на Західну Україну. Там все ясно, і є деруни — ох, моя мріє обезкрилена… — (Редька гірко ковтнула слину) — і кава є нормальна, а не це розчинне гамно.

— Ну вибач. Не розрахували нікчемні тубільці на візит картопляної королеви.

Про «картопляну королеву» вона майже пропустила повз вуха. Зате її ж згадка про каву (та, що була з собою в Дордже, давно почила в бозі), головний для Редьки наркотик, точніше згадка про її місцевий субститут — нескафе концентрації «пісі сирітки Хасі» з ударною дозою цукру — кінцево вивела її з себе.

— Та уж точно. Не на мої смаки тут розраховано. Вернувся б і забрав із собою ту принцесу у срібних брязкальцях. Врятував би зі смердючого міста! Йшли б собі, пісні народні виспівували — чим не заєбісь? І повезло би їй нарешті «у коханні»… — Редька сама не знала, чого зараз так по-тьолочному випрошує. Здавалося, Дордже її виплески мало й цікавили. Однак він, виявилося, тримав нитку оповіді:

— Та їй і так повезе, чого ти. Давай сядемо. Нє? Ну як хоч. Бачила ж, яке татуювання в неї?

— Я?! Нє. Я не розглядала голих тьотьок де прийдеться.

— Та не голих. Воно на внутрішній частині зап’ястя.

Редька поморщилася: в тому місці явно було боляче робити наколки.

— Що, страшно? — посміхнувся Дордже. — Зараз ще страшніше стане.

— Ага. Канєшно.

— Просто вона наче з племені Мяо, а татуювання точнісінько таке, як у хай-лендерських племен М’янми.

— Ти мені баки не забивай своїми мяо-м’янмами. Що там іще за страхи-ужаси?

— Ну, найстрашніше те, що всі дівки на світі, від читачок космополітену в Києві до фермерських дочок у Понгсалі мріють вийти заміж. І буде це круглопузий бізнесмен чи власник двох волів із сусіднього села — не важливо. Всі способи гарні для його отримання.

— Ну і до чого це? — В Редьки розв’язався шнурок черевика, і рюкзак дурнувато привалив їй голову, коли вона нагнулась виправити ситуацію. — Сука бля йобана в рот.

— Коротше, в тих племенах страшно популярні ще астрологи. І книги в них із купою табличок, текстів, картинок… Копії таких туристам тюхають типу як антикваріат.

— Ти що — там був?

— Ага. Давно колись. І знову з твоїм татом, до речі.

— Кльово, — буркнула Редька. — Мене старий і в Крим-то бичий хоч би раз звозив.

— Так от. Дівчата незаймані з такого села, коли помирає одна з їхніх подруг, дочікуються спеціальної ночі, тоді йдуть по астролога і нишком всі на кладовище. Викопують небіжчицю, наносять їй на лице танака — традиційний макіяж, замішаний на товченому корінні, деревині чи й корі спеціального дерева, не молодшого тридцяти п’яти років, живих захищає від сонця і старості. Дочікуються, поки танака висохне, зішкрібають її з лиця померлої, віддають астрологу, він калатає з нею чорнила і ду-уже болючим дерев’яним верстатом татуює охочим ящірок на спинах чи зап’ястях.

— Фу, — скривилась Редька.

— Не «фу», а любовна вдача, про яку ти згадувала. Відповідно, кожна наступна корисна якість здобувається у той же спосіб. Хочеш бути вертлявим у справах — піймай білого вужа, зроби тату з його кров’ю, ну і так далі.

— Нда. — Редька мимоволі почухала у себе під потилицею, де в неї років зо п’ять тому було витатуйовано ієрогліф із її іменем. І, хоч вона сама давно вважала це малолєтською дурістю, наступне зауваження Дордже її зачепило:

— Тепер ти розумієш, наскільки смішними й жалюгідними є декоративні тату західної людинки? Такі типу, як у тебе?

Якщо додати сюди банальний ПМС, відразу стане зрозумілою мотивація Редьчиного ядерного вибуху:

— Та пішов ти! Сноб-усезнайло! Нашо мені здалося тебе терпіти?! Фак.. Фак! — вона аж зупинилася й безпомічно в своєму гніві роззиралася довкола. Дордже, здавалося, стояв приголомшений.

— Чортові листи. Чортовий джіпіес. Як мене це все задрало!

Ще трохи й із Редьчиного носа мусив повалити дим:

— Слухай, може, ти візьмеш всі ці карти і далі сам підеш? Нащо я тобі? З мене толку нуль, я тільки нию. Давай, га? Бо мені це все на фіг не здалося. — Редьку несло усе далі, вона й не помічала, як почала приписувати Дордже власні затиснуті досі думки:

— І не кажи мені, що я повинна зробити це для тата, чи ще для когось там, бо тато все життя на мене клав, а сестра — стопудово ж спершу все пропонували їй, бо так було завжди, комусь верхівка торта, а комусь недоїдки — поклала на це супер-дебільне завдання, бо торт, видать, із галімим кремом був або прострочений, і тільки мені чогось більше всіх треба! І не розказуй мені про совість, про обов’язок і про благородство душі, а ще про твої таємничі скарби, які десь на мене чекають. Бо мене вже навіть бандитський піздєц не шкребе, а саме ним ще аж сюди заносить. І це усе не твоє діло. Що витріщився?!

— Поміть, я не сказав ні слова. — Дордже втомлено відшпилив від себе наплічник і сів на нього, зацікавлено спостерігаючи за Редькою.

— То і нє хуй було йти зі мною. — Редька і собі відшпилила рюкзак, і навіть спробувала копнути його ногою. Рюкзаку було байдуже. — В пізду. Пив би собі свій стрьомінер і не займався стрьомними походами.

Дордже підпалив сигарету. Війнуло гіркуватим димом місцевого розливу. Він всівся в позу чогось середнього між режисером і психоаналітиком і з максимальним пафосом проказав:

— Розумієш, люба, в силу своєї естетичної меркантильності, я не можу не думати про благородство душі, містичний обов’язок і таємничу винагороду, що чекає на нас у кінці.

При цьому він так хитро мружився і так відчайдушно стримувався, щоби не порснути сміхом, що Редька не стрималася й сама зареготала від душі. Аж пташки пурхнули з найближчого куща.

— Ну от. А якби я зараз проспівала пару вокальних вправ, цей кущ пожух би.

День перетягувало ближче до вечора. Вони йшли, як собі йшлося, не звертаючи уваги на втомлені стопи й занімілі плечі. Й тут зненацька під ногами в них розлилося ціле море туману. Потекло повільно межи гір липкою патокою, і не було їй кінця і краю, аж раптом із-за імли пробився гострий ніс велетенської скелі-ковчега. Кажуть, такий колись перелетів по небу просто з Індії, перенісши в серце Гімалаїв дещицю містичних скарбів.

— А деруни таки треба зробити… Ну що в них, не знайдеться тут пару картоплин і муки ложка? Ти ж вмієш готувати деруни?

Дордже, здавалося, часом умів все.

Крихітний біло-рожевий цуцик, ще сліпий і зовсім безпорадний, тоненько попискував під грубо струганою лавкою. Худюща сука — чорна й довгонога, хто зна, чи його мама взагалі — не звертала на цуцика жодної уваги. Редька вже бачила у попередніх селах, чим тут годують собак — шкірки лимона, лушпиння від цибулі і ще щось не зрозуміле, але без натяку на калорії, лежало в одного занедбаного кудлая в дірявій мисці. Редька любила собак. Їй було їх нестерпно шкода. У цих краях вони чомусь були ще й особливо перелякані — не йшли до чужинця, навіть коли той явно готовий був поділитися своїм обідом.

— Іди, іди, на-на! — покликала Редька суку, розриваючи щойно придбаний пакунок із сумішшю повітряного рису, поп-корну і сухих перців чілі. Таке більше годилося б для голубів, ніж для собак, але вчорашній досвід замовляння їжі показав, що чекати чогось «справжнього» довелося б до обіду. Приймаючи замовлення, люди собі так само продовжували чухати дупу й нічого не робили, сонно киваючи на всі спроби їх бодай якось пришвидшити. Відтак замовлений макарон або розварювався і прилипав до каструлі, або не доварювався і мусив розгризатися хіба ковшем екскаватора, на додачу його ще й пересолювали й не давали жодних спецій, хіба що свіжого чілі, якщо в городі водився. Глевку їжу майже неможливо було пхати до рота, вона застрягала в горлі й лишалась на тарілці в такій кількості, що повар точно мав прославитись як найщедріший накладальник порцій у довколишніх селах. Все це, втім, не заважало селянам лупити з перехожого ціну, що пасувала б ресторанові де-небудь у Берліні. Тільки в Берліні було би смачно.

Зрештою, вчора вони, як здавалося Редьці, вийшли з ситуації ідеально: не змігши подолати витвір місцевої кулінарії, делікатно попросили дати їм необхідний мінімум для приготування омріяних Редькою дерунів. Наїлись, щоправда, не сильно — пригощаючи натовп цікавих і заслинених, сам можеш тішитися хіба ймовірністю покращення карми.

Дівчинка в брудній шкільній формі — синій, нижче колін, у такій хіба в Сониній молодості найнеблагополучніші діти ходили, історії про них цікавили крихітну тоді Редьку особливо сильно — пожбуривши і так вже багатостраждальний зошит на кам’яний поріг, взялася до сліпого цуцика. Секунду його погладила, а відтак ледь не так само пожбурила геть. Цуценя болісно заскавчало.

— Ти шо — ващє?! — кинулась до неї Редька. — Кончєна! Я тебе зараз хуйну так!

Дорослі, що зайняті були своїми справами, враз зацікавилися.

Редька трохи заспокоїлася: їх було більше. Дордже — і це її обурило — щось усміхнено пояснив чолов’язі, котрий намалювався у нього під боком. Чолов’яга щось перепитав, закивав головою з розумінням, відтак підійшов до дівчинки, поклав коло неї цуцика і погладив його. Дівчинка здивовано дивилась на Редьку. Відтак інші дорослі теж погладили звірятко, не зводячи з Редьки очей.

— Та бо охуїли ви всі, — педагогічним тоном мовила Редька. — Бач, аж тепер взялись за гуманність і виховання нащадків. Не крикнеш — не дойде. Собаки Павлова, блін.

— Ага, до речі, той мужик щиро здивувався, взнавши, що в твоїй країні собак не їдять і тримають у хаті. Він так і перепитав — що — всіх-усіх собак?

— Ага. Вони нам за центральне опалення… Де вже цей рахунок? Валити з села цього хочеться.

Рахунку все не було. Сонце припікало. Випите на двох пиво (з формальдегідом, казав хтось добрий Редьці, пастеризацією тут не розважаються) дарувало сонний і блаженний настрій. Цуценя спокійно засіло під лавкою. Його ймовірна мати дозбирала поп-корн на сходах і пішла собі геть за клуню. Одні люди змінилися іншими, від чого вулична сцена особливо не модифікувалася. Спека наростала.

— Диви, а он той-во мужик взагалі якийсь дивний. На хача схожий, — ліниво цідила Редька з напівзаплющених повік.

— На кого?

— Ну… на вихідця з колишнього радянського союзу. З Кавказа там.

Дордже продовжував запитально на Редьку дивитися.

— Добре, добре! — Здалася вона. — Сагласна. Знову не політкоректно так. Зато всім зразу ясно… Хоча, тобі — нє.

— Ну, і чим він тобі схожий на… хача?

— Ну, ніс у нього, ба, який? І очі світліші, і одяг чистий, красовочки-адікі…

— Шо-шо?

— От ти ж, блін. Адідас в сенсі!

— А.

— Н-да. Різниця культурних фундаментів — страшна штука. — Редька приклалась язиком до руки, солоної від «голуб’ячого їдла». Речі штибу кишкової палички перестали переймати її десь тоді, як почав переймати перманентний голод.

— Здається, тобі фундамент Джек відливав, — пробурмотів Дордже якраз так затихо, щоби на перепитування сказати «та нічо».

Але Редьчині чіпкі до заграничних чоловічих імен вуха спритно впіймали романо-германські фонеми.

— Який такий Джек? Куди він там відлив, я не почула? — Редька силкувалася зробити тетерячі очі.

— Та нічо.

Дордже добив пивні сусла і стиха бубонів у порожню пляшку «this is the rat that ate the malt… that lay in the house…»

Редька ж продовжувала зизо сканувати залиту сонцем пастораль.

— Жіночка його он бач яка? Всі зашмаркані й нечесані ходять, а в неї й голова помита, і сарі ідеальне, і дитина в імпортному вся.

Красива молода жінка в яскраво-жовтому вбранні тим часом шукала воші одній зі своїх односельчанок.

— Втік він сюди, чи шо?

— Чого б йому?

— Ну, з Чечні там раптом. Чи з Осетії. Чи просто з тюрми через гори. Мені он тоже місцями здається, що ми вийшли з електрички в Лазещині якій-небудь і добрели непомітно сюди…

— З електрички до лазнички? — тепер вже Дордже зібрався клеїти глухого.

— …і вшився зразу сам, тільки-но почув, що ми по-слов’янськи базаримо.

Дивний чоловік із бородою (в місцевих такі просто не росли), з золотим ланцюжком на митій шиї, в ідеально чистих джинсах і білих кросівках більше не з’являвся. Редьчині думки з нього переключились на чорний шарф із люрексом, що грав у настільну місцеву гру. Тобто грав його господар з іще одним хлопцем, а інша частина села стояла й серйозно спостерігала за перебігом подій.

— Щось типу як у «чапаєва» грають. Вмієш?

— Ні. Це як — в костюмах і на конях?

— Нє, дурло. Це шашки пуляти треба.

— А як це «пуляти»? Типу шашки наголо?

Редька каламбуру не помітила.

— А в цих он ба, і крейдою все поле натерто, і розміточка там он яка. Одне цікаво — коли вони тут працюють, якщо серед білого дня отак замотуються в шарфики з люрексом і в «чапаєва» фігачать?!

— Ну, раптом на них ставки ставлять тут. Отак і заробляють…

Наступної миті щодо способів заробітку місцевого населення в них уже не виникало жодного питання. Баба-власниця так званого готелю винесла рахунок.

— Ого. Найдорожчий кілограм картоплі в моєму житті… — засміявся Дордже.

— Який? Той, шо ми деруни з нього робили?

— Он самий. Тисяча. Скільки це десь? Гм… дванадцять євро.

— Шо?! Це ця тупа жирна жадна сука, шо сама нічо не вміла, сиділа дивилась, як ти смажиш всьо, її аж косопиздило кожен раз, як наливав олії на сковорідку, і потім сама ше жерла наші ахуєнні деруни і муж її алканавт блаженний кряхтів, шо тепер сам таке навчиться робити — дванадцять євро за пару картофанів і ложку муки хоче?!! — розгнівана Редька нарешті видихнула.

— Типу того. — Дордже вивчав інші пункти рахунку.

— За воду гарячу хоч не бере.

— Яку воду?! Та ми ж на свому газі її гріли!

— Так отож хоч за неї не бере.

— Блядь, ніхуя це не смішно! Ану, зараз їй художньо термоси всі переб’ю у хаті!

Баба в засмальцьованому фартусі, брудними нігтями і ковтуном у волоссі дивилась на неї зі злегка прочиненим ротом. Крик у цих краях максимум викликав зацікавленість.

— Ти чо рот відкрила?! Хуй тобі, а не дванадцять євро.

Баба дивилася. Власне, бабою її навряд чи можна було би назвати. Років сорок п’ять максимум, просто виглядали в цих краях люди значно старшими, ніж були насправді. Навіть діти деколи виглядали зморщеними стариганями, особливо, коли терлиґали на собі важезні кошики з дровами чи сіном. Але ця огрядна мадам була така явно не від роботи. Скоріше від нехлюйства і невтішного життя з її вдвічі за неї меншим чоловіком-дурником. Спало сімейство фактично на своїй же кухні, в тісній комірчині, куди до компанії зі старими матрацами, синтетичними ковдрами і мішками збіжжя на ніч заносилась особливо цінна річ — телефон у дерев’яній коробці з кришкою.

Дордже ненадовго зник у сутінках кухні. Поговорив про щось із жінкою спокійно, вона кілька разів верескнула (принаймні так почулося Редьці, і вона вже виставила свій ходильний патик напоготові — бити китайські термоси, що ними в цих селах дорожили, як китайською ж порцеляною років п’ятсот тому) і вже навіть не показувалася.

— Шо, ну шо там? Ти показав їй дулю з маком і ванількою?

— Сторгувався за вісім.

— Що?!

— А що поробиш? Хай принесуть їй щастя.

— Хай їй грудну жабу привезуть на драндулєті! А нам, далбайобам двом, треба буде нарешті навчитися про ціну питати до того, як ми щось купили і зжерли, давлячись, а не після.

— Шо, такі погані деруни були?

— Шо? Нє! Деруни прекрасні. То я макароном їх їбучим давлюся вже хуй зна скільки тижнів.

— Та нє, ми не так довго тут…

Вони вже відійшли доста далеко від села крутою стежкою, що то стрімко підіймалася, змушуючи обливатися потом, то рвучко падала вниз, доводячи коліна до скрипу.

— Галімо в таких історіях те, що кінцево втрачаєш віру в людей, — похмуро сказала Редька. — Тільки не питай, чи була вона у мене взагалі коли-небудь.

— Та досить повірити у хоча б одну людину. От, приміром, з Содомом чого так негарно вийшло? Бо Єгова…

— О! — Редька його не слухала. — Придумала! Дорогою назад треба буде кинути тій бабі не тисячу, як вона правила, а три. І сказати, що ті деруни вартували більшого!

— Ти думаєш, дорога назад пролягатиме сюдою ж? — Дордже посміхнувся.

Редька нічого не сказала. Тільки подумала, що треба б якомога швидше позбутися цього ментального вантажу з дерунів і бабиного фартуха з потайною кишенькою для засмальцьованих папірців.

Тут, певно, більшість стежок ідуть вздовж річок, міркувала Редька, по-страусячому витягаючи голову, щоб зазирнути в глиб каньйону, по краю якого вони вже кілька годин чеберяли.

— Цікаво, чи ловлять люди рибу тут.

— Якщо знаходять, як спуститися до річки.

І справді, як стежок донизу, так і мостів тут було не густо. Весь час наче йдеш собі по зламу двох світів, між якими вирує й кипить холодна зелена ріка з зубатими кам’яними берегами.

Втім, не зважаючи на всі природні містерії тут-і-тепер, Редька таки не могла позбутися свого вже тліючого обурення з приводу недалекого минулого.

— Нє, а все-таки. Чого то люди всі такі однакові?.. Що ці серед величних гір, що ті десь значно нижче, в якій-небудь нашій туристичній області імені ю-бе-ка, на думці мають одну святу заповідь: наїби туриста. Бо ще сезон закінчиться. Кросворди б порозгадували для різноманітності, чи що…

Редька, похитавши головою, картинно спинилася й втупилась у водоспад по той бік каньойну. Потужний, прозорий, холодний, із карколомними каскадами й двома недоступними для людей природніми басейнами: хіба що ти прекрасна мавка лісова, щоб у таких купатися.

Дордже прискіпливо глянув на Редьку.

— Знаєш, те, що нам виявилось під силу вийти на ці вершини, ще не дає нам права зневажати моральні цінності простих людей!

Секунду повагавшись, Редька порснула сміхом і тут же виправилася:

— Не легко ж бути богом… — театрально зітхнула вона.

— Правильно. Не легко, — зненацька вже цілком серйозно відповів Дордже. — Боги теж страждають.

— Тю.

— Ну що зразу «тю»? Боги, як і всі живі істоти, народжуються, досягають зрілості й найпишнішого блиску, а відтак старіють і страждають.

— Хіба ж вони вічно не відновлюються, як написано богам в інструкції?

Дордже посміхнувся.

— Мабуть, відновлюються, як і всі ми, до пори-до-часу. Але зрештою приходять і останні дні на їх божественних посадах — падіння неминуче. Поділися ж кудись усі боги Шумера, Єгипта, Греції?..

— Мм… Поділися.

— Але справа не в історичній справедливості. Бути богом — не значить мати все і богом залишатися, а потім експресом покинути коло перероджень і на шару позбутися страждань. Боги, буває, дуже паряться, коли настає їх час — зношене тіло починає тхнути, сяйво тьмяніти, озера пересихати, чарівні коні розбігатися, і вони розуміють, що тягар неблагих дій і помислів невідворотно відтягує їх кудись униз.

— Униз? На землю?

— Ну, може статися, що і на землю. Це вже на два щаблі вниз по, гм, кармічно-кар’єрній драбині. Докотитися, щоб стати людиною.

— А який попередній щабель?

— Асури. Це якщо бог ненавидів і заздрив.

— Ого. А шо за одні ці асури?

— Істоти, слабші за богів, такі собі напівбоги недопрацювали в попередніх інкарнаціях, і тепер мусять вічно з богами битися і програвати. Страждають, бідолахи, бо теж знають, що після смерті невідворотно полетять у нижній світ. Стануть якимось Джонами, Михайлами чи Свєтками.

— Н-да, це страшно, — посміхнулась Редька. — Жалко пацанів. І богів жалко. Живеш собі, на тебе моляться, а тут — раз — розумієш, що ти старе пердло уже, і пора звільнити місце комусь молодому і борзому, хто проведе дурнявий тюнінг твоєї сонячної колісниці й вимагатиме піци на вівтарях замість амброзії… Сумно.

Редька, здавалося, серйозно перейнялася.

— Ну, склад «ОМ», до речі, звільняє твоїх улюблених богів від страждань, — посміхнувся Дордже. — І всі подальші склади головної мантри, відповідно, працюють для інших щаблів.

— В сенсі?

— В сенсі, що всім відоме “Ом Мані Падме Хум” — не розтиражований сувенір, а реально, як ти кажеш, потужна штука.

— Мгм?

— Коли вимовляємо МА, так само закривається безодня переродження асурою й спустошується світ асур. НІ — робить таке для людей, ПАД — для тварин, МЕ — для вічно злих, голодних і нещасних духів-прет, і, нарешті, ХУМ закриває безодню переродження жителям пекла і начисто вимітає всі пекельні світи. Ти б, до речі, здивувалася, в якому різноманітті вони тут існують. І як поетично називаються. Чого варте, наприклад, пекло «Розтріскування великим червоним лотосом».

— Та шось і питати не в тєму. Явно не банальне кип’ятіння у смолі гарячій…

— Ну, таке теж є — на любителя. Але в «червоному лотосі» ти так замерзаєш, що твоє тіло розколюється на тридцять дві частини.

— Найс, — погодилася Редька. — Далі ліпше не розказуй. Але… — що буде, коли всі ці світи нарешті спустошаться?

— Що-що… Усі шість світів сансари набудуть остаточної Пустоти. Чи, якщо хоч, первинної чистоти.

— Угу.

— Так що, як хоч посприяти трансферу всіх живих істот у поля будд, давай повторюй священні склади.

З-за рогу вигулькнула стріха невеликої хатки — просто над урвищем. Дійшовши ближче, вони роздивилися в хатці ще й магазин, а значить, потенційну імовірність гарячої їжі для перехожих.

— Човмін, — після недовгих перемов Дордже з огрядною ґаздинею почула знайоме слово Редька.

— Човмін так човмін, — зітхнула вона. Тут хоч ніби зелень якась проростала…

— Пішли мити руки.

Вода чогось тут не текла, як з усіх порядних труб, а дрібно скапувала зі шматка марлі, що нею перев’язали кран.

— Чекаємо, поки нам накапає, чи підемо по трубний ключ? — Редька, не вгледівши нічого подібного на традиційний вентиль, жалібно підставляла під крапельки бруднючі руки. — Чи то просто з гір напору нема, бо сезон дощів давненько був?

Дордже посміхнувся.

— Повертаючись до нашої теми… — (він щось тут же підкрутив, і вода потекла нормально) — як казав один великий вчитель, можна перерахувати всі краплі дощу, що випали за сезон дощів впродовж дванадцяти років, але не перерахуєш заслуг навіть від єдиного промовляння цієї мантри. На те вона і є сутність розуму Великомилосердного.

Редька зітхнула. Дордже, вирішивши, либонь, що для неї це вже зашкал інформації, поплескав Редьку по плечу і додав:

— А взагалі, не парся. Буддизм — це ж філософія, а не релігія.

Що заплутало Редьку остаточно.

Тим часом тітка-господиня кривим старим мачете нарубала в городі зелені, подібної на знайоме Редьці бадилля кінського щавелю, сяк-так її помила під краном, із якого для точності напрямку струменя звисала стара панчоха (а не марля), тут же, на камені, усе подрібнила і понесла туди, де страждали, як грішники в християнському пеклі, тлусті макарони на закіптюженій сковороді.

Редька скинула свої важкі черевики й вкотре насолоджувалась безшкарпетковим блаженством, від якого, виявляється, не збиралися помирати метелики, як застерігав Дордже. Лавки довкола місцевого столу було змайстровано з залізних трапів, визначених спритними ґаздами, очевидно, «зайвими» при конструкції підвісного казенного мосту через ріку. Так, наче жереш свій макарон зі свіжою сумішшю дрібочок зеленого помідора, зелених же чілі і крихітних, неймовірно кислих і в’язких, як зелена хурма, плодів із джунглів (як не силкувалася, назви їх Редка не могла запам’ятати, як і короткої назви приправи), сидячи дупою на холодному шматку мосту, що несе тебе в гастрономічну прірву.

— Цікаво, що в них тут вважається найбільшим смаколиком? — розглядала свою позеленілу виделку проти сонця Редька. — На початку століття точно був цукор-пісок. Я в одній книжці у тата читала. А тепер що? Вічна цінність — м’ясо?

— Ну, це в тебе м’ясо — космологічний фактор. А місцеві, ти ж бачиш, вище цього.

— Чого? М’яса?

— Ага. Десь на одному рівні зі сферами бабла. Це ж більш трансцендентний вимір. А взагалі-то, вічна цінність не може бути «тепер».

— А ще от знати б, як буддисти з індуїстами відмазуються від заповіді про «не вбий», коли мнясо наминають.

— А християни як? Хоча методики схожі. Коли дуже хочеться, але не можна — завжди є серединний шлях. Хтось колись придумав, що можна м’ясо їсти, якщо сам його не вбив, не наказав убити або нібито не знав, що його для тебе хтось убив. Бач як собразили? Але який сенс, насправді, не їсти м’яса дальніх своїх, коли їш душі ближніх своїх? Так що не парся, Редько, коли дозрієш до самадхи, сама м’яса перехочеш.

Підйому, здається, кінця бог не придумав. Скеляста стежка, на якій і двом балеринам важко було б розійтися, а тут раз по раз треба було втискатися в глиняну стіну, щоби пропустити нескінченно повільний, смердючий, пердливо-лякливий караван вантажених мулів. І геть нікуди було сховати бідну голову від палючого сонця.

— Гімалаї не для слабаків, — після довгих невеселих роздумів виголосила спітніла Редька. — От чо я вже в якийсь Єгипет з переляку не поїхала, якщо вже з Ґоа всьо накрилось?..

Можливо, Редька чекала втішального компліменту, але Дордже цілком серйозно відрубав:

— Я зрозумів. Ти починаєш заводити однієї й тієї ж самої кожного післяобіду, щоби я звик. Фази у тебе такі. І ніби кожен жіночий журнал тобі скаже, що передбачуваність — не надто цінна жіноча риса, але ж ти таких, здається, не читала…

Раптом Дордже спинився. Редька тільки тепер додивилася, що весь цей час він тримав у руках GPS.

— Нє, якась фігня. Не може такого бути.

Він пройшов іще кілька кроків вперед, зупинився і повернувся. Редька, що, як теля, бездумно слідувала за ним, тут раптом збунтувалася:

— Ти що, кадриль потанцювати вирішив?

— Нє-нє… — Дордже заклопотано порпався в навігаторі. — Кажись, наш джіпіесік мозком двинувся. Ти ж так висловлюєшся десь? Дай-но мені свою карту, бітте.

Редька, спершись на скелю, скинула наплічника. Перш ніж знайти в кишенях клапана карту, помітила біля стежки суничку. Принаймні все на неї вказувало: і листочки, й квіточки, і ягідка. Сіла коло вітаміну навпочіпки.

— Воно отруйне, — спокійно зауважив Дордже. — досить пхати до рота все, що бачиш. Дома не годують ніби? — Редька не відреагувала на його жарт. — Гаразд. Давай прикинемо, куди нам йти.

Редька дістала все, що він просив, і байдуже вперлась очима в скелю по той бік каньйону. Там наче хтось повидовбував овальні ніші для цінних яєць Світового птаха. Чи велетенські пісуари для титанів.

— От блін. І тут таке виходить.

Дордже задер голову. Тільки тепер Редька помітила, що калюжка на стежці, через яку вони туди-сюди скакали, була частиною ще одного водоспаду. Він починався тонкою цівкою десь вгорі над ними, відтак розплітався на струмки, що перелазили стежину, і спадав ген униз у ріку, впевнено продираючись крізь зарослі й витесуючи каміння.

— Е-ем… Ти чула колись про каньонинг? Майже спорт такий.

— Це коли в каньони скачуть?

— Ні. Це коли в них повільно на шнурку спускаються. І частіше чогось у водоспади, ніж у просто тріщини в землі. Веселіше так, коли вода по голові лупасить.

— Ти куди оце гнеш? — Редька з недовірою оглянула Дордже, доплюсувавши до нього водоспад. — Я? Голою сракою в холодну воду? З наплічником? Кукіш.

— Та ну. Це весело. На двох картах сказано: туди. Значить, точно буде якась цяця унизу.

— Ага. Була би. Сто тисяч баксів родичам. Якби я застрахована була. А так то, повторюся, кукіш. Дуля з маком по-нашому.

— Ну, наплічник я тобі знесу. І базові навики покажу. І родичам напишу, якщо… ну…

— Ага. І бажано на відкритці з водоспадами у жовтих квітах рапсу. Китайські такі плакати є. Клейончасті. На них іще дельфіни звідкілясь вискакують і літак красивий летить у захід сонця. Супер-естетика. Кіч переможе все. А в тебе-то самого звідки навики?

— Та трохи скалолазанням займався. А це — те ж саме, тільки навпаки і легше. Ковзаєш собі по мотузці — і все. Головне — поширше ноги й, не згинаючи їх, потихеньку впиратися в стіну. Відпускаєш мотузок — перебираєш ногами.

— Ха. Ну, припустимо, ноги в мене є. А як із частиною «мотузка»?

— Гм. Хороший вопріс. Почекай.

Дордже зник у кущах над проваллям.

«Зараз точно мусить вилізти з роялем», — подумала Редька, розриваючи жовту обгортку карамелізованої іриски. Дордже виліз із кінцем пожовклого канату.

— Все не випадково, майне лібе.

— Ага. І або туди вже хтось ліз до нас, або нам це хтось підсунув. В будь-якому випадку це підозріло.

— Зате весело. Давай. Зараз все зав’яжу і полізеш.

Він знову зник у кущах, відтак повернувся з якимось кільцями й карабінами. З вигляду, вони лежали тут давно.

— Е, ти шо! — Редька запротестувала, коли Дордже заходився обв’язувати її талію й причинні місця амуніцією, нашвидкоруч змайстрованою з витягнутих наплічникових строп, кілець, шнурівки і «підсрачника» — відрізаного для сидіння на холодному шматка карімату.

— Відгинаєшся і лізеш! Лівою рукою лиш притримуєшся — не хапайся панічно, все одно б вагу свою не втримала, а шкіру поздираєш. Так що нею тільки притримуєшся, а правою потроху відпускаєш мотузку.

Редька з цього зрозуміла головне:

— Я перша не полізу.

— Полізеш. Так легше. Я заберу рюкзаки і обіцяю не різати шнурок під собою манікюрними ножичками.

Ще трохи повагавшись, Редька таки вирішила, що ліпше вже загнутись, беркицьнувшись із красивого водоспаду (а тут всі водоспади красиві й високі), ніж бути застреленою де-небудь у посадці найманою робочою силою добродіїв, ласих до хабарів у піцових коробочках.

Перший крок дається завжди найважче. Тим більше, крок назад, у прірву, з майже нульовою видимістю. Редька позадкувала, боязко заглядаючи в просвіт між своїх ніг далеко вниз, куди по слизькому камінню спадала вода. Коліна їй трусилися. Рівновагу втримувати було дедалі важче. Ліва рука, наперекір усім засторогам, судомно стискала мотузку. За кілька секунд Редька взагалі застрягла й боялася поворухнутися.

— Відпусти ліву руку! Ноги ширше! Правою трохи попускаєш, ногами «топ-топ» вниз по водопаду. Не бійся! Не впадеш, навіть якщо захочеш.

Дордже все ще був нагорі, цілий і сухий. З наплічниками і припасами. Редька просунулась на кілька метрів далі.

— Правіше, правіше повертай! — закричав Дордже.

Його ставало чути все гірше через шум води, що текла тепер Редьці просто на голову, затікаючи в очі й у рота. Холодна й солодка вода, тільки пити чомусь не хотілося. А правіше й справді було не так мокро. І були ще якісь корінці й квіточки, що дивним чином додавали Редьці оптимізму.

А потім у Редьки нагло зникли всі думки й чуття. Діватися їй було нікуди. Вона дотирлиґалась до половини водоспаду, кілька разів ставши колінами на мокре каміння, а один раз, склавши ноги надто близько, втратила баланс і гепнулась дупою об скелю, але якось цілком інстинктивно випросталася й продовжила спускатись далі. І ось уже видно й низ. Фух. Невже?!

Вона востаннє відтягла свою мотузку й нарешті відчула тремтячими ногами землю.

— Карабін! — донеслося згори.

Редька оговталася й відчепила мотузок від карабіну. Він хутко звився вгору й Дордже приземлився коло неї менш ніж за хвилину.

— Ой ти супербог… — Редька цокотіла зубами. — І рюкзаки наші такі ж мокрі, як у мене шлюбна зачіска?

— Ну, їм трохи більше повезло — вони менше боялися.

Дордже скинув наплічники.

— Ой-ой. Ну і чого ми тут?

Ні слова їй на це не кажучи, Дордже пірнув під стіну води внизу водоспаду. Певний час його не було. Редька вже встигла в подробицях розгледіти стерту шкіру на лівій долоні й геть замерзнути, коли він нарешті з’явився, як герой бродвейського мюзиклу з-за срібної завіси.

— Пусто.

— Де пусто?

— В чортені. Ковчег із каменю каторий, як би ти сказала. І знову ж твоєю мовою, його уже до нас хтось прошманати встиг… Якщо там взагалі хоч щось було.

Редьці було неймовірно ліньки самій іще раз лізти попід зимні струмені водоспаду. А все ж цікавість перемогла.

Під захистом водоспаду спокійною невидимкою стояла така ж кам’яна гостроконечна конструкція-дароносиця, яких Редька вже немало бачила по дорозі. Посередині зяяло віконце-нішка. В ньому було пусто.

— І це, блядь, через це сюди ми лізли?! — Редька вискочила зла і мокра, геть-чисто тобі заблукалий у горах морський чорт.

— Може, й не тільки через це… — Дордже вже хутко змотував стягнутий згори мотузок. — А стань-но попід стіночку. І не кричи секундочку.

Тут закричали згори. Ще й пару серйозних каменюк донизу скинули.

— Там… мули? — з сумішшю показної звички й погано прихованої тривоги спитала Редька.

— Хотілось би думати, що так… Але хіба би так було цікаво? Поки ми не бачимо мулів, вони, ті, що згори, є нам усім на світі.

Дордже говорив, думаючи про щось інше. Роззирався уважно довкола, щось шукаючи очима. Нагорі ще трохи погаласували, відтак наче забралися геть. Дордже обережно, все ще не відходячи від скелі, пройшов кількадесят метрів по течії ріки.

— Редько, йди сюди! — неголосно покликав він.

Редька підійшла. Відразу за покрученою сосною, що судомно хапалась корінням за скелю, чорнів прямокутник десь із Редьчин зріст — вхід у печеру. До половини завішаний корінням рослин, що росли по скелі вище, захаращений кущами зусібіч, помітити його можна було тільки підійшовши впритул.

Все ж, подумалося Редьці, має хлопець чуйку на ці речі. Чи не чуйку.

— Ліхтарик де? В кишені був у тебе. Не намок?

— Та нє, — цокотіла зубами Редька, — він у водонепроникній хуйні в мене. Що йому буде?

— Тоді діставай і вперед, Індіана Джонс. — Дордже все ще позирав нагору, де йшла стежка. Наразі там було тихо.

— Ага. Джонсон-і-джонсон, бля. — Редька скоцюрбленими пальцями випорпала з мішечка ліхтарик і тільки тепер помітила, що з печерного коридору стирчало щось, подібне до рейок.

— Лізти в оцей тунель у кінці світла? Що воно таке взагалі?

— Точно не знаю. Схоже на стару алмазну копальню.

— Алмазну?!

— Чи срібну. Яка різниця. Крім гівна кажанів тут корисних копалин навряд чи лишилося.

Однак, окрім ґуано і самих високоголосих кажанів (яких Редька не боялася, бо ще в епоху своєї шкільної ґотичності мріяла й примірялася до живого кажанчика, щоб пафосно його носити на плечі свого чорного, до підлоги, пальта), в копальні була маса інших цікавих речей. Завантажені породою кинуті напризволяще вагонетки, купи робітничого одягу, порвані чиїсь прикраси (сюди лазили жінки?) чи то з пластмаси, чи з каміння, виліплені з глини й каші й розкладені по видовбаних у стіні нішах коники, слони, яки чи ще хтось незрозумілий, молільні прапорці, що давно без сонця й вітру втратили свій колір, дзвіночки, гасова лампа, пляшки, інструменти, ланцюги і навіть щось, що видалося Редьці людським черепом, але вона в те місце двічі не світила й списала все на свою схильну до підліткового містикування уяву.

Час від часу нерівно сколота порода в світлі ліхтарика розсипалась на блискітки справжнього зоряного неба. Редька йшла з відкритим ротом, забувши про свою клаустрофобію (що, як вона свято вірила, була в неї вродженою) й бідного згорбленого Дордже, що не мав розкоші традиційного для цих місць чоловічого зросту під сто шістдесят.

— Ой, а тут куди?

Коридор, що досі спокійно співіснував із вузькоколійкою, тепер розпух великою кімнатою, вочевидь, їдальнею, подумалось голодній Редьці. Принаймні сюди навіть не полінувались притягнути стіл. З кімнати далі вже йшло три коридори. Колія вела в той, що посередині. Редька відчула себе на мить у комп’ютерній грі. Правда, уявлення про стратегію вона мала дуже дотичне.

— Що, давай логічно — далі по рейках? — запропонувала вона.

— Ага. І ті, хто підуть за нами, теж так вирішать. Логічно.

Редька здригнулася. У цій огородженій товщею гори темряві їй би радше думалось про запасне життя й приховані об’єкти на шляху, ніж про те, що хтось за ними піде.

— Так а як? Фіг зна, куди ведуть ці інші! Може, завали там чи… тупіки? — Редька ледь стрималась, щоби не сказати «пастки». — І в мене клаустрофобія, між іншим.

Дордже скинув наплічника й пішов до столу.

— Ти що? — посвітила на нього Редька. — Перекусити вирішив?

— Мгм… — Дордже вже шарив по столу й попід ним.

— О! — раптом промінь його ліхтаря вперся у лист паперу на стіні. — Хвала богам спелеології. В печерах не буває вогко.

— Шо то?

— Та. Банальна карта евакуації. Твої рейки ведуть… — він намагався розібрати дрібні, писані від руки слова, — на каменоломню.

Редька захвату не виразила.

— Оцей от перший, зліва, — дивився далі Дордже, — це таки тупик. А цей, що посередині — як книжка пише — запасний вихід. Фіг зна, куди він виходить, правда. То шо, ми в тупик?

— Бугага, — сказала Редька.

Пройшовши кілька метрів середнім тунелем, Дордже вимкнув свій ліхтарик.

— Ти чого?! — не зрозуміла Редька.

— Ану і ти свій виключи. Кажуть, у печерах так тихо, що стає чути не просто дихання іншого, а те, як пульсує в нього кров.

Редька без охоти вимкнула ліхтарик. Глитнула нарочито, як водиться в мультиках. А все ж такої повної темряви вона не бачила ніколи. Очі до неї просто не пристосовувалися.

Дордже якраз дихав майже нечутно. Редька відчувала на собі хіба що легкий вітерець. Як від крил колібрі, прийшло чогось їй у голову, і тут же подумалося про бідолашних канарейок, котрими в шахтах вимірюють, жити чи не жити. І тут вона почула щось, що не одразу можна було прийняти за стукіт серця. Швидше, таки справді то був звук невидимих насосів і мірного розтікання багрових рік по всіх усюдах тіла Дордже. Редьці ледь не стало млосно, й вона хутко ввімкнула свого ліхтарика. Кажуть, у печерах завжди стала температура, а тут від близькості тіла іншого, від його ледь чутного тепла Редька вкрилась потом.

— Кажись, мене морозить… — бовкнула вона. — Давай вже швидше звідси.

Аварійний вихід був і справді аварійним: задумувала цю діру явно сама природа. Напівкруглий, зализаний, доволі високо над навіть не землею, а кам’янистим болотцем, куди Редьці було запропоновано з’їхати на її рідній дупі.

— Ну чого ти? Як у дитинстві! — І Дордже першим ковзнув додолу. Випростався й помахав Редьці рукою.

— Мало того, що запалення легень тепер буде, так ще й ноги поламані! — на цій ноті Редька й собі чкурнула з гладкої кількаметрової скелі. Ногам її, не дивлячись на матюки і нарікання, пощастило. Редька сяк-так обтріпалася й задерла голову догори: скелясті стіни мали колосальну висоту. Навпроти скелі росла сосна. Один із круглих валунів, в бозна-які часи котячись із висоти, застряг між тією сосною і скелею, як камінець у дитячій рогатці.

— Блядь сука на хуй. Чудеса природи. Якщо виявиться, що в те село, чи куди ми там далі валимо, ходили рейсові автобуси, я не полінуюсь вернутися в той водоспад за шнурком і тебе на ньому повісити. І джіпіес тобі за пам’ятник нерукотворний.

— Чого ж не рукотворний? Бо машина збирала?

— Хуїна! Давай вже десь сушитися. Заїбав цей еко-шик.

— Що, розведемо там вогонь? — підморгнув Дордже, киваючи на сосновий валун. — Містяк що треба. Вилізеш на деревце?

— На голову тобі вилізу! А вогонь мені давай. І швидше. Поки сонце не здохло за горами. Захворію — приб’ю.

Дордже чесно роззирнувся навкруги. До темряви ще було далеко.

— То що? Хочеш лишатись тут? Чи в найближче село? Чи «по указаніям шефа», що і так навис, ніби ми по часу не встигаємо?

— Куди-небудь, — цокотіла зубами Редька. — В культуру биту. Хай хоч і кам’яного віку. Вогонь же вони тут видобувають? Значить, і колесо скоро винайдуть.

Дордже на це посміхнувся й поплескав її по плечу.

— Перевдягтись у сухе зазвичай помагає. А час, як і ріки, тече швидше від повноводдя. Якщо ти хотіла про це запитати.

Далі нав’язана навігатором дорога вела через старий сосновий ліс із розкиданим по ньому вже знайомим круглим камінням, подекуди завбільшки з добру сільську хату. Стовбури дерев огортав м’який болотяного кольору мох. Зовсім тихо дзюрчав у гущавині струмок. Раптом у траві Редька помітила чорні ягоди.

— Ура, чорнички! Чорничечки, ням-нямчики!

Вона вже майже запхала собі їх у рот, як Дордже схопив її за руку.

— Не варто. Чорнички на деревах не ростуть. Точно не знаю, але отруйність їх — один шанс із двох.

Редька похнюпилася. Ні суниці тобі, ні чорниці. Слабенький шанс зіскочити з рисово-макаронної дієти почив у Бозі. Пішла собі далі, серйозно переживаючи, що намочений одяг під наплічником натре їй плечі до кривавих мозолів. І тут їй на голову щось боляче впало. Шишка.

— Ну це вже за нагло для одного дня! — гаркнула Редька.

Тільки даремно, бо друга шишка — красива, широка, але геть пуста, без горіхів, тут же гепнула поряд.

— Це шо — ти робиш? — Редьці важко було повірити в таку дурість Дордже, але вона зробила спробу.

— Ні, — засміявся він, — це мавпи. Оно глянь скільки їх по деревах засіло.

І справді, варто було роззути очі, як відразу ж у верховітті стали помітними десятки доволі огрядних хвостатих приматів із серйозними чорними пиками, обрамленими пухнастим білим хутром.

Редька роздивлялася найбільшого і найнахабнішого — вочевидь, альфа-самця.

— Ну чисто тобі негр у Сибіру. Шапку писцеву на базарі купив і радується, — неполіткоректність була Редьці за вишивану сорочку. Як, зрештою, і переважній більшості її співвітчизників.

Мавпи кілька секунд таким самим оцінювальним поглядом міряли Редьку. Відтак той найбільший із самців задер хвоста й поскакав між глиці геть. За ним, із тонким вискотінням, стрибаючи з гілки на гілку (подекуди вибір маршруту падав на такі тонкі галузки, що Редька от-от вже чекала мавпячого гепання їй же на голову) кинулася вся зграя.

— Нда. Дійсно тобі Карпати після глобального потепління. Мавпи на смереках живуть. — І Редька завела собі: — Смерекові мавпи на крутій горі-і-і!

— Ходімо, мавпо. Нам би тупікнути десь пошвидше.

— І висушитися.

— Отож.

Назустріч їм, гортанно покрикуючи, гнали буйволів і маленьких волохатих телят жінки й діти народу нубрі, загорнуті в затишні грубо ткані шерстяні халати, оперезані широкими поясами, прикрашеними великими різьбленими срібними бляшками з бірюзою, і в кожної з такого поясу звисала тендітна срібна ложечка — для краси і каші цампа. Голови вони пов’язували яскравими строкатими хустками. На шиях навіть наймолодших із дівчаток висіли масивні кам’яні прикраси, вуха й носи були проколоті. А от хлопчикам носів чогось не витирали навіть.

— От би моя бабця побачила, що тут і в немовлят пробиті вуха. Бо ж не давали мені пірсинг зробити аж до статевозрілого віку, ізвєрги.

Жінки радо віталися, казали «таші телє», — ласкаво просимо — хитали в такт вітанню важкими напівкруглими сережками зі срібла й каміння і, здавалось, не помічали сумного агрегатного стану одягу й наплічників пришельців.

При вході в село стояла старезного виду ґумпа з покошеними стінами й доісторичним деревом у покрівлі. Місцевого діалекту Дордже не знав, але за схожими чи спільними словами й парочкою жестів з’ясував, що чоловік, котрий тут відповідає за ключі, пішов на цілий день до когось працювати у господу. Може, невдовзі повернеться, хто його зна. В самому селі теж людей не видно було — Редька навіть на секунду подумала, що гуляє серед старих голлівудський декорацій до вестерну — настільки безжиттєвими виглядали ці кам’яні нашвидкоруч збудовані хатки, криті то голою дошкою, приваленою камінням, то лискучим шифером, закріпленим так само. І лиш коров’ячі й мавпячі черепи всміхались і підморгували сліпо з-попід стріх.

— Тут що, чума пройшла? Одні кури лишилися.

— Ні. Казали тьотьки, трьома годинами вище в Сама Го фестиваль два дні місцевий. Лами там всілякі прилітають вертольотами. От всі дружно й повалили за благословенням.

— Якби я в таком селі жила, нікуди б і не рипалася…

Редька нарешті помітила білосніжну корону з льодовиків і вершин, що колом обступили це забуте всім світом село. Сніг на вершинах іскрився, виривав витинанками собі місце на тлі густо-блакитного неба. Шпильчаки подекуди нагадували носи кораблів із каріатидами, лід під сонцем струнчився ножами й завдавав очам болю.

Дордже, дивлячись на Редьку, непомітно посміхнувся.

Наступна ніч пройшла під знаком пацюків. Перші з сільських могікан, що повернулися, зігріті рисовим вином із фестивалю, радо пустили їх до себе. За невелику плату, звісно, але альтруїзму в місцевого населення на вигляд іноземного зайди зазвичай чекати було годі.

— Спіть тут. Тепліше буде.

І постелили їм у коморі. Де біля імпровізованих ліжок царювали якісь бідони, мішки, кульки, ящики. А з приходом темряви, як виявилося, ще й пацюки. Вони влаштовували натхненні верескливі перегони целофановою «підвісною стелею», сяк-так прибитою до дошок над ліжками, аби зі стелі не сипалося на сплячих сміття з горішнього поверху, де було щось штибу кухні. Зігрітися можна було хіба що запхавши руки й ноги у вогонь скупої грубки. Але для цього ще треба було покинути їх «спальню» в підвалі й дострибати через двір (бажано не знімаючи спальника) на рівень вище, в ту саму кухню, де повсякчас харкалося, кричало й готувалося незмінного рису з таркарі.

— Це піздєц, — злилася Редька, прислухаючись не так до писку пацючат, як до свисту вітру. — Вони ці шпари між каміннями в хатах своїх максимум газетами заклеюють. Та й то коли душа бажає кольорових фотографій. А так то шо? Невже до глини з яйцями додуматись не встигла еволюція?

Дордже мовчав. Редька вважала, що погоджувався.

— Такі ресурси мати, і таку хуйню будувати тут!

— Ну, нічого. Зато он скільки цікавого можна взнати зі старих газет. Бач, найкрасивіші ж сторінки повибирали під шпалери.

У світлі свічок до них посміхалися, хижо наставляли цицьки в люрексах і розвіювали волосся десятки місцевих і заморських поп-зірок. А на одному клаптику було зібрано всіх дочасно померлих світових селебрітіз: Майкла Джексона, Джона Ленона, Патріка Свейзі, Елвіса Преслі, ще якихось двох невідомих Редьці білявчиків і Мерлін Монро, котру навіть у некролозі зображала якась підставна дівиця в задертій сукенці.

Коли всю ніч верещать щурі й у рота сипляться клаптики бозна-чого (зате гарантовано органічного) зі стелі, холодний ранок наближається нестерпно довго.

— З вас тисяча за зарядку батарей, — з незмінно радісною посмішкою повідомив господар у вишиваному комірці й шапочці з помпончиком.

Дордже переклав для Редьки. Редька обурилася:

— Це за наш-то навігатор і фотік?! Це ми їх тут що, сто годин заряджали?! Підараси жадні. Так, ніби він тут сидів ровер ногами крутив. Хуй тобі, а не тисяча!

Господар у своїй святій лінгвістичній невинності й надалі посміхався.

Дордже зітхнув і виклав йому вісімсот. Чоловічок, ледь пригасивши посмішку, неохоче погодився й запхав собі гроші за пазуху. Тут так робили всі, хто би що не отримав. Найсмішніше було з нахабними дітьми: щойно вициганивши цукерку чи печиво, вони тут же ховали собі їх під серце і ще голосніше репетували, вимагаючи нової подачки.

— Арівідерчі, Рома. — Редька затягла шнурівки на черевику й навіть не подумала кивнути чолов’язі. — Дякую, хоч за вогонь із нас грошей не здерли. І за кружку кип’ятку. Міф про благородних дикунів стає все тоншим. Пиздливі антропологи…

З кривенької веранди, де вони замовили чаю на дорогу, було чутно, як у господі неподалік били в барабани і співали. Відтак, якщо піднятись навшпиньки й зазирнути через тин, можна було побачити, як люди кружляли довкола своєї осі й робили дивні рухи в сторону багаття, розведеного на городі. На голові у двох танцюристів красувались помпезного вигляду шапки.

— Шо там таке? — ліниво поцікавилася Редька, роблячи ковток пересолодженої рідини. — Хто помер, хто жениться?

— Не знаю. — Дордже саме розраховувався за чай.

— То спитай!

Дордже напівсловами-напівжестами перемовився з жінкою, що заодно раз по раз пробувала натякнути йому на придбання кока-коли в її ятці. З яких часів американська мрія лежала там, ніхто достеменно не знав. Нарешті тьотя здалася і злила інформацію.

— То в них такий ритуал традиційний. Ліплять, каже, спеціальні статуйки. З цампи і ще з чогось. Великі таки конуси показує. Схоже на пиріжки-торма. А потім викидають їх в багаття, щоби злим духам цілий рік до родини і худоби чіплятись було взападло.

— «Взападло»! — передразнила Редька. — Бач, навчився вже! А скачуть то хто?

— Не знаю, — позіхнув Дордже. — Шамани місцеві. Чи й лами, може. Я ж посвідчень не питав.

— Ой як смішно. І шо вони — раз виженуть, і всьо? Може, пішли й собі наліпимо кашечних статуйок?

— Ага, звісно ж. Який же тоді бізнес шаману буде, якщо раз — і всьо? Духи кожен рік помирають і кожен рік приходять знову нависати над порядною родиною.

— Ясно. Це як бикота пострадянського простору свято вірить, що новий рік принесе їй удачу і вся хуйня залишиться в минулому році, тільки через те, що громадяни побехкають солодким савєцким шампанським і обблюють знятий «на навагодніє празнікі» котедж на Осокорках.

— Щось типу того, — посміхнувся Дордже. — Хоча тобі слід було би не так відчайдушно прив’язуватися до співвітчизників. Побажай їм щастя.

— Ага. І баняк олів’є на голову.

Старезна ґомпа, за словами жінки-продавщиці, найстаріша у їхньому краї, може, тисяча років їй є, може, дві, хто зна, лами вже самі відлік втратили, котрий по порядку зараз тут господарює, була, на жаль, все ще зачинена. Тримач ключів як у воду канув. Редька з Дордже позаглядали в перекошені віконечка, протерши собі невеликі вічка в запилюженому склі. Розгледіли хіба що вогник таємниче запаленої свічки та самі обриси старезних дерев’яних статуй, що тонули в напівтемряві.

— Нам пора, — тихо сказав Дордже.

Сонце повільно залізало з однієї гори на іншу, підігріваючи каньйон і все, що жило в ньому.

Дорога з кам’яними східцями, минувши чортен-ворота, різко пішла догори, назустріч струмкам і вершинам.

А відтак у місці, де струмені швидкої води зверху по течії крутили молільну котушку, а нижче — круглий жорнов млинка їжі щоденної, стираючи смажене зерно на борошно для цампи, перед Редькою постав епізод, достойний Кім Кідука. Двоє підлітків-близнюків у червоно-бурих довгих робах розмотували й тягли поперек стежки стару червоно-буру ж плівку аудіокасети, підіймаючи її все вище, змушуючи блищати в промінні сонця, що мало тут звичку без попередження з’являтися й зникати за скелястою горою.

— Цікаво, що було на тій касеті?..

Спина і дупа нили. Ноги гули тихо й монотонно, як рештки піаніна, скинутого з даху. Редька вирішила хоч щось із цим зробити — вляглася на спину, підіпхала під поперек руки і стала в подобу берізки. Здається, так без наявності стіни можна було трохи поміняти кровотік.

— Ех, треба було менше на фізкультурку забивати… — кряхтіла вона, забиваючи на власну граційність. — Ковбаса Іванівна.

Дордже спокійно курив, сидячи на камені, й геть беземоційно дивився в її перевернутий бік. Тільки от Редьку зненацька пересмикнуло від кислуватого дежавю. Десь таким самим — як їй здалось, поблажливим — поглядом міг на неї дивитися в глибокому дитинтстві тато, варто було спробувати зробити щось, що робила секунду тому ідеальна Соня: натягти тятиву чи поставити ногу в стремено. Ясно, що в такі моменти світило класичній незграбі: тятива лупила її ледь не по носі, а кінь, чхнувши, заставляв малу беркицьнутись на дупу, та ще й із задертою в саменькі небеса ногою. Найвстиднішим було те, що хтось із дорослих — деколи й сам тато — після цього Редьку гладив по голові чи давав цукерочку: на от, бідосю, ми знаємо, що тобі бракує нашої уваги, але ж не обов’язково себе калічити! Оно сиди малюй кольоровими фломастерами — кому їх аж шістдесят у пачці тато з Канади привіз?..

Редьчина береза похилилася і гепнула дупою в глицю.

— Ти чого вирячився?! — кричати людині в такому недоладному положенні було іще більш недоладно, але коли це Редьку стримувало?

— Чого-чого? Переживаю. Бо ж як будеш довго так стояти, нижня чакра через рота вивалиться.

На височенних мачтових соснах, здавалося, споконвіку жив цей смарагдовий мох. Наче залишки туману, занесені передранковим чи підвечірнім вітром, чіплялися за випадкові стовбури. Шуму тут майже не бувало, тільки плавний рух лісових привидів. Ворони, здавалося, знали тут людську мову і часто любили всідатися на самих вершечках старих дерев, оглядаючи магічні володіння.

Ставало холодно. Редька з Дордже злізли з пагорба й примостилися біля розпеченої грубки-боа в темній хатці — вікна тут робили зовсім крихітними, берегли тепло.

Портрет господині дому часів її молодості, зроблений тут же, поміж сосен і квітучих рододендронів навесні, стояв на тому, що Редька називала надвіконням — конструкція доволі популярна в тутешніх хатах. Фотографія десять на п’ятнадцять спокійно жила собі поряд із репродукціями тлустих європейських немовлят, святих і синіх немовлят індійських, листівками з трояндами, котрі навряд чи хтось тут бачив наживо, чиїмись медальйонами й дипломами.

Від пічки припікало лице. Висота близько трьох тисяч — в цих широтах це ще як Карпати, вологість навіть подібна, так що дихалося легко. Але від туману місцеві жителі тут боронилися, як від підлого ворога, не бачачи в ньому геть нічого романтичного. Дерев’яні столи надворі, та й усі більш-менш вразливі речі в обійсті з приходом сутінків щільно вистелялися картатими цератами й, за можливості, ховалися подалі. Наче туман був їдкішим за отруйний дим. Чи, може, люди тут щось знали, чого не знала Редька.

Вона пила імбирний чай — вірила, що саме він рятує її від усякої скверни і низького тиску. В цьому домі закопчений алюмінієвий чайник був просто гігантським — наче його тут тримав якийсь велетень, що приходив до господи аж під ранок, завжди маючи наготові гаряче питво. Бо якби не мав його — поз’їдав би господарів разом із їх мулами. А туман — то був лишень його передвісник.

— Якби ці люди були з паперу, по них повсякчас би розпливалась акварельна фарба. Були б такими розмитими, з надірваними і розм’яклими краями… — задумливо мовила Редька, щільніше бгаючи під себе ноги.

— Судячи з того, скільки тут ячого масла з масалою споживають, вони були би більше схожі на упаковочний папір для оселедця.

І Дордже поклав їй на коліна вологий-таки коц.

— Попратися б з усім цим десь-колись… — сердешно скривившись, гупнула Редька об підлогу важкими від багатоденного бруду й навігатора в кишені штанами.

— Та нашо? — Дордже оглянув її скинутий баласт. — Поперемося, коли вони самі стоятимуть. Або вже ліпше, коли підуть.

— А-ха-ха, — передразнила його Редька.

Тут же схилилась, щоб випорпати джіпіес — хоч він і спортивний-протиударний, а зайвий раз кидатись ним не слід. Навряд чи тут кожен другий знає, в якій купці зарито скарб і поспішає поділитися інфою з білим зайдою, що пензлює радісно без карти і без компаса, зате зі здоровим бой-скаутським ентузіазмом, міркувала Редька, ніжно розглядаючи супутниковий підкажчик на предмет ушкоджень.

— Машинерію треба берегти, як підростаюче покоління! — повчально підняла палець вона. — Бо питати тут дороги в місцевих, із їх робочими мулами, нам, із нашими туристо-рюкзаками, було б десь так само мудро, як у тому анекдоті, де чувак-лабух питався в солідного перехожого, як йому пройти в Карнеґі-хол.

— І що?

— «Трєніруйтєсь, уважаємий, трєніруйтесь», — сказав йому дядько.

Редька чекала реакції.

— Що, так в Нью-Йорку і сказав? «Трєніруйтєсь»? — Дордже, мабуть, ніколи не сміявся з самого анекдота.

— А, йди до сраки, зануда! — махнула на нього Редька й нарешті відчалила митися.

В ідеалі в горах це слід робити, поки сонце не зовсім зникло за горами, лишивши по собі холод і темряву — але ідеал не кожному під силу.

— Найбільше мене впирає навпомацки дусити прищі… — гарчала Редька в імпровізованій лазничці. — Ну чого от нема ніде в них дзеркал?

— Щоби не любувалися тілом своїм, — відповів десь ізнадвору Дордже. — Але це в монахів ніби. І не тільки в буддистських.

— Щоби мислішки грязні в голову не лізли?

— Ну чо «грязні». Вони ж помились ніби щойно. Це щоби нарцисизм не розвивався.

— В мене тут скоро синдром мойдодирова розвинеться… Ой! Ура! Нашла!

Й Редька заходилася з прискіпливістю мікробіолога розглядати своє лице в уламку колись блискучого металевого шпінгалета на хисткій віконниці.

…Нічне вилізання з нагрітого спальника для походу в зимний туалет часом ошелешувало несподіваною нагородою: небо було таке переповнене зірок, що чорноті між ними, здавалось, не так уже й легко було вишкрябати собі місце.

— Ти б бачив, як там! — спробувала було Редька поторсати Дордже. — Даремно ти зі мною не пішов.

— Ну слухай, — крізь сон мимрив він, — я, звісно, твоя краща подружка, але від таких дівчачих тем, як сумісні походи в туалет, поки що прошу мене звільнити.

А зранку було холодно і гори хтось покрав. Туман запав такий, що ніби на долині — бачиш тільки те, що в рівень із твоєю халупкою.

— Вічний солярис. — Дордже, сидячи на порозі, викурював свою першу цигарку, поки Редька продирала очі у своєму спальнику. Скільки днів шляху вже минуло, а швидко покидати нагріте кубло вона так і не навчилася.

Перед тим, щойно прокинувшись, вони напіввідкритими очима дивилися одне на одного, закутані, як гусінь, Редька посміхнулася й ні з того ні з сього, поцілувала сухими губами Дордже в око і в ніс, а тоді знову заснула. Так що, коли прокинулась, не могла достеменно сказати, було то насправді чи уява видавала бажане за дійсне.

У спальнику пахло теплим розмореним тілом, вилізати на світ Божий дуже й дуже не хотілося.

— Добрий вечір тобі, пане господарю… — Редька крутила в долонях джіпіес, котрий саме сьогодні захотілось їй взяти до рук. — Нє, я розумію, що мене би не брали експертом у журнальчик «Наука і тєхніка» — в тебе теж у дитинстві в туалеті стопочка така стояла? — але якого хрєна ця штука зразу вирубалася, як тільки я її включила?!

— Ти шо — іграшки шукала там? — Дордже позіхнув, потягуючись всім своїм зростом на схилі, вкритому сухою травою. Вгорі над ним м’яко шепотіли пухнастою глицею кедри.

— Та не встигла я… на он. Глянь.

— Тю. В нас сіла батарея.

— Як?!

— Отак. Просто. Ну, в тебе ж є запасний акумулятор.

— Ніби є…

Редька обшарила наплічник вздовж і впоперек, виклала на поверхню всі свої брудні шкарпетки («От із чого бульйончик зваримо в голодну днину!»), провела подвійну ревізію і нічого не знайшла.

— Блядь піздєц. Де вони могли дітися? Ану в себе шукай.

Результат був ідентичним. Дордже сів на камінчик, пожовуючи травинку.

— Гм. Електрики навколо не знайти. І села десь вже пес-зна-де лишилися. Вертатися дні півтора. А що попереду — не дуже ясно. Діставай карту.

— Олд-скул рулить… — Редька зітхнула з полегкістю й випорпала з вакуумного пакетика атлас і компас. — І взагалі, ходили ж люди колись в гори з рюкзаками-колобками, в штанах костюмних, із кірками по сорок кілограм і палатками брезентовими. Я в старого фотки бачила. Він, правда, козирний був — із «Єрмаком» вишивав. А ми шо? Размазня! Учитись у олд-скула треба.

Правда, олд-скул рулив недовго. Години через півтори, коли вони в чергове спинились виміряти азимут, стрілка компаса здуріла. Закрутилась панічно туди-сюди, забилась в істериці.

Редька вжахнулася:

— Це… це шо таке?

Мороз по шкірі пішов, наче щось посипалось на неї з дерев. Рука з компасом тремтіла.

«Нічо не вийде… все… все, — чулося звідусіль. — Нікуди ти не дійдеш. Ти наша… ш-ш-ш… ха-ха…ха-ах!» Редька здригнулась. Закричала противно десь пташка.

— Ти… чув щось?

— Що? — Дордже зосереджено роздивлявся карту й горизонти. Сліди доріжки давно вже зникли, навіть горизонтальної поверхні катма було шукати: довкола самі круті схили, стопа на таких швидко втомлювалася, ночувати можна було би хіба що сидячи, вкрившись спальником, та й то суто теоретично, бо з заходом сонця температура падала нижче нуля за цельсієм.

— Щось дивне відбувається, — ледь чутно мовила Редька. — Що з цим йобаним компасом?! Що це взагалі за містика-хуїстика?

— Та розслабся ти. Просто під нами руди поклади, мабуть. Все банально. А що ти там чуєш — то вже не до мене питання.

Дивні голоси невидимих істот тим часом затихли. Однак їх присутність Редька все ще відчувала. Від цього її кидало в холодний піт.

— Нічо. Викрутимося з того, що маємо. Мали б акумулятори, не були би в ілюзії дупи.

Редька прийняла це все на власний рахунок і закричала на повний голос:

— Ну, блядь, вибач, що не змогла тобі забезпечити ідеальної подорожі! Я, знаєш, тільки піци раніше по місту розвозила на велосипеді. Отака я лошиця.

— Заспокойся. Тебе ніхто ні в чому не звинувачує. Але якщо тобі подобається жаліти себе і саму себе дратувати — бі май гест.

Вони трохи посиділи мовчки.

— Давай може рухатись? — тихо запитала вона.

— Давай. Ти куди хочеш — вверх по річці чи вниз?

— Га? Досить знущатися.

— Я не знущаюся. Це просто єдиний шлях, яким ми хоч кудись дійдемо. Вниз — це гарантовано до села. Але до темряви нікуди не встигаємо. Вверх — пес його знає. Зате може компас почне працювати коли-небудь.

— Ну, можна ще, як у школі — по моху на деревах?

— А ти бачиш тут мох?

Редька роззирнулася.

— Та вже не дуже…

— Тоді давай тупо по річечці. А там видно буде. Сухих макаронів у нас стане на нас, ведмедя і десяток голодних духів із гарячими очима.

— Йди до сраки.

— Йду. І ти зі мною за компанію. Срака — наше золоте руно.

Але, замість того щоби йти, Редька сіла. Півхвилини вона мовчала, наче щось зважуючи. Потім несподівано спитала:

— Ну а воно там хоч варте чогось?

— Що чогось варте? — не зрозумів Дордже.

— Ну, ота твоя спадщина? Чи там лише коза, корова і парочка ножів під ліжком?

— Ножі під ліжком — це романтично… — посміхнувся Дордже. — Зважуєш, чи не вернутися б назад? Ну думай. Але ж не виключено, що ті коза з коровою вартують половини грошей світу.

Редька зітхнула й звелася на ноги.

Геометрія цих гір подекуди вражала. Правильні, ідеально стесані лінії породи творили рівнобедрені трикутники між кам’яним схилом, неприступним берегом і самим плесом ріки. Тільки тепер, коли Редьку особливо шпилив нервовий голод, скелясті гори видавалися уламками гіркого шоколаду в гіперпромислових кількостях.

— Мені один знайомий ще казав, по зірках можна орієнтуватися?

— Можна. Якщо знаєш карту зоряного неба. І хочеш чекати до темряви.

— Не знаю. І не хочу. А можна ще якесь там дерево вибрати особливе на горі далекій, і на нього йти? Ну, щоби напрямок не втрачати і не блукати колами?

— Теж розумно. Ти напрямок пам’ятаєш?

— Ну, приблизно, так… Північ? Північний схід? Чи шо?

— Чи зюйд-зюйд-вест, — засміявся Дордже. — Жюль Верна в дитинстві не читала, правда?

— Нє, не читала, — чесно призналася Редька. — Не осилила. Навіть «Діти капітана Гранта» по тєліку мене не полонили. Там Паганеля так жалко було, шо він такий нездалий очкарік кволий… Коротше, додивитися кіно я не змогла. Всеь час боялась, що його от-от з’їдять.

— Ну, тут людожерів не водиться, — заспокоїв її Дордже. — Навіть про ведмедів-людожерів і вовків то більше казки.

— Тут є вовки? — щиро злякалася Редька. — То шо ми — на дереві будемо спати?!

— А ти вмієш? — знову поцікавився Дордже.

— Якщо треба — то вмію!

— От і молодець. Тоді ми й зробимо по-твоєму. Вернемося туди, де компас працював, заміряємо зюйд-зйюд-вест приблизний, знайдемо твоє дерево на верхатурі й підемо, поки світло. А там ти вже і гнізда на сосні нам звиєш.

— А чо це я?

— Бо я піду полювати бурундуків на вечерю. Пощастить — то й антилопу загризу.

— Ти щось верзеш таке… — з підозрою глипнула Редька. — Хоча мій той самий знайомий в армії білочок жер. З фаршированими горіхами шлуночками. Бє.

— Смакота!

— …і коли розверзлись небеса і пішов каральний дощ із вогню, солдати ним скористалися, щоби все, як слід, досмажити.

Редька не хотіла думати про те, що всі дурниці верзуться, щоби заглушити страх. До того ж якого страху було в ній більше — раціонального, що вимагав швидких рішень, чи ірраціонального, що липкими пальцями ворожих духів намагався спинити коліщата мозку — сказати було годі. У будь-якому випадку, єдина правильна дія в подібній ситуації — не панікувати. Страх подібний на простирадло, кинуте тобі на голову в темній кімнаті. Варто позбутися його, як очі поволі звикають до мороку, і вже стає видно, куди йти.

…Двома (трьома, трьома з половиною? Всі батареї сіли, сонце за хмарами ходило скромно, як вправна гейша) годинами пізніше Дордже таки смажив над вогнем ховрашків. Чи їх двоюрідних братів гірських — натураліст із Редьки був не першокласний. Вона намагалась не дивитися, як він оббіловував їх, і навіть не питала, як упіймав. А от їла з апетитом.

— Нашипаєш на це приправ від мєшної мівіни — і йде як діти в школу! — з набитим ротом патякала вона. М’ясо було жорсткуватим, але добре пропеченим. — А прикинь, — розправилась із першою тушкою вона, — наловити б тих щурів, що бігали над нами в стайні? Мішка два хавла би було!

— Ага. Вони там точно вгодовані. І м’ясо не гірше, ніж у білочок. Правда, шлунки фаршировані рисом, скоріше.

— Ну, на голодний рік і це піде.

Редька задерла голову. В відблисках полум’я їх споруджена між гілок близько вирослих дерев халабуда видавалась чимсь іще химернішим, ніж була.

— Диви-диви, ніби баба сіла якась на дереві над нами.

— І шо? На голови насцяти нам збирається?

— Нє. Казку почитати. Ану я вилізу і буду їсти в постілі! І кавла мені туда подаш, ага?

Редька подерлась на цілком доступну висоту. Втім для вовків вона, згідно її твердого переконання, доступною не була. А ведмідь що? Ведмідь і високе дерево потрусив би, якби дуже їсти хотів.

Наступної секунди Редька гепнулась. Не ясно, якими інженерними даними вона користувалася, лаштуючи їм кубло, але варто їй було повністю розлягтися зверху спальника, карімата й гілок, як все з тріском обламалося й виправдало закон Ньютона.

— А-а-а-а…. Сука… — жалібно заквилила Редька. — І хто ж таке гамно набудував?!

— Добре, що гамно було не високо. — Дордже, здавалось, співчував по-справжньому, допомагаючи їй підвестися. Редька забилась не сильно. Тільки, як вважала, «відбила собі шлунок і кишки». Що, зрештою, не завадило їй ум’яти ще двох ховрашків за півгодини.

Дордже трохи помучився, перебудовуючи їхнє ложе на інших деревах. Світло від вогню туди не діставало, а ліхтарика було не дуже доста. Врешті-решт, у нього таки вийшло, і, запивши дивне м’ясо чаєм, вони обережно повкладалися спати, турбуючись не так про вовків і зловісну темряву довкола, як про реакцію незвиклих шлунків на новітню дичину.

Спала Редька з перервами. Коли їй таки вдавалося бороти втомленістю тіла горбату незручність кубла і мозок провалювався в сон, на обрії зринало те саме дерево, на яке вони йшли аж до присмерку напередодні. І якраз під деревом — Редька це точно знала вві сні — й були зариті дивні скарби зі спадщини Дордже. Тим паче, на них вказували мовчазні коза й корова, сидячи кожна на своїй гілці.

Редька всілась на самому краєчку провалля над рікою. Десь внизу кипів потік, чіплялися за кольорові скелі сосни, дзвеніла круглими дзвониками худоба. Десь іще далі, в столиці її вічно замученої країни люди «вертілись, щоби жити», і де їм було знати, як живе зі своїм простим щастям із приводу Редьчиної шоколадки дівчинка народу нубрі, звісившись із піддашшя своєї хатки й спостерігаючи за Редькою, що спостерігала світ.

— Як ти там казала? «Атракцион нєслиханой щедрості»? — посміявся Дордже, розглядаючи одночасно замурзану в шоколад дівчинку й розімлілу Редьку.

— Ага. Це дар богам за то, що ми викумкалися. Ну, чи глистам. — А ти бачив, що вони не вміють «марси» розпаковувати тут? — Вона ж із папером почала жувати спочатку.

— А хто тобі сказав, що папір несмачний? Сама ж точно не пробувала. Оно який красивий, кольоровий.

— Ага. Якось спробую. В наступному житті. Коли дійду до супермаркету. Це мій останній золотий запас був, між іншим.

— От і молодчина.

На поріг хатини вийшла, вочевидь, баба чи прабаба малої. В руках вона тримала глиняну люльку, з котрої густо валив сірий дим.

— Ого. Бабусік. Мінздрав прєдупрєждає. Хоча… раптом то ми її дим згори побачили, і він нас врятував?

— Давай так і думати, — посміхнувся Дордже. — Бо версія про те, що компас нарешті запрацював, бо скінчилися корисні копалини в землі, якась песимістична.

— Ага. Ідемо собі, як два антрополога з відшибленою пам’яттю. Давно не було вже зв’язку з громадськістю… хоча звідки йому там узятися? — Редька знічев’я поклацала кнопкою летаргічного джіпіеса. — Це ж ми вже фіг коли його тепер зарядимо? Електрики тут нема, хоча могли б хоч на експорт фігачити її. Оно скільки річок із порогами!

— О. А кажеш, пам’ять відбило. Ба, як скоро активізувались знання економічної географії світу. Підеш у місцеві депутати?

— Ага. Тільки скажи, в який бік у них іти.

— Шім-шім? — доївши батончик і витираючи руки об поділ, поцікавилась пелехата дівчинка.

— Сезам, — впевнено відповіла Редька. — Відкрийся. Слухав у дєцтві пластинку про Алі-бабу і сорок розбійників?

— Не знаю. Може, й слухав.

— Ет! Слухав! Якби слухав, на все життя б запам’ятав.

І Редька голосом хитровикроїного театрального фальцетника завела:

— Ана мнє нравіцца… Што ти — красавіца!

— Шім-шім? — дівчисько зіскочило з даху.

— А й справді гарна дівчинка. — Дордже погладив скуйовджену чорну голівку. Дівчинка грайливо блиснула на нього очицями. — Чайна шім-шім.

— Тю! Ти ж казав, їх тут не можна по голові гладити? Чакра там якась особлива?

— Кому можна, кому ні… — Дордже краєм ока спостерігав, чи встигне образитись Редька.

Та видула шмарки.

— А шо таке «шім-шім»?

— Солодощі. Малі їх тут так називають. А трьома селами нижче — вже по-іншому.

— Ого. Пробивна мамзель, нічо не скажеш. І шо у них у всіх до тебе за справа така? Може, прекрасного принца в тобі бачать?

Дордже здивовано глянув на Редьку. Відтак посміхнувся і знизав плечима:

— Ну або білого коня. Згодиться для роботи — мішки з рисом і цукром на гору тягати.

— Це точно. Я в наступному житті мулом перероджуся. — Редька зітхнула й завдала собі на спину наплічник. — Ходімо?

Смаглява дівчинка з правильними рисами й гнучким тілом, вбрана в груботканий, косо зшитий одяг зеленавого кольору, стискала брудними пальцями срібно-костяне намисто в себе на шиї й мовчки дивилась, як двоє шім-шім мандрівників повільно меншають на дорозі, по якій, скільки вона себе пам’ятала, приходив і відходив інший світ з її села над урвищем.

Деколи вершини були такими яскравими на сонці, що майже зливались зі сліпучим небом. А з іншого боку щербатозубі скелі наче стали чиїмось погребальним вогнищем — стільки густого хмарного диму над ними без поспіху розверталося. Худі високі сосни чорніли на тлі льодовика, і вітру для них наче й не існувало. Про нього можна було здогадатися хіба по дрібному тріпотінню молільних прапорців. І по шмарках, що текли з носа з постійністю гуцульської жіночки, що ходить до церкви класти свічку, ’би погано було сусідам, лишаючи під носом докучливі ранки.

Одна гора, з двома шпичаками — одним рівним, іншим геть кривим — виділялась із-поміж усіх ще більш виключною білизною. Ця білизна подекуди вже й не вміщалась у геометрію гори й розповзалась по довколишньому небу. Сіруватий льодовик на тілі гори розпластався зморшкуватою під-шапкою гриба, скидаючись чи то на мозок, чи на злегка розтягнуті нутрощі акордеона, що його тут хтось спересердя покинув, не змігши зіграти веселої мелодії на весіллі коханої з іншим.

— Н-да, ага. Порвали два баяна… — промимрила до себе Редька.

— Що-що?

— Та нічо. Якісь сентиментальні асоціації в голову лізуть. То похорони, то весілля. Старію, видно. Бачив, яка гора біла?

— Ага. Біла Гора.

— Ну. Знаєш, як вона називається?

— Та ж кажу — Біла Гора. Ґан-Рі.

— Висока, як ти думаєш?

— Ну, тисяч під вісім потягне. Треба уточнити десь. Я всіх вершин не пам’ятаю. Але ґан-рями — сніговими піками — тут загалом всі найвищі вершини кличуть. Всі дванадцять.

— Ґан-Рі… — повторила Редька.

На очах їй від яскравого сонця виступили сльози. Заплющивши повіки, вона ще деякий час бачила силует цієї Білої Гори — тільки вже чорним, на тлі червонявого сяйва.

— Цікаво, як на неї лізти і чи хтось ліз.

— Думаю, ліз, — знизав плечима Дордже. — На Канченджунгу точно ніхто не ліз — там місцеві лягають кістьми, не пускають на священні гори. Але щось таки в тому є — що людей так пре туди пнутися, і що стільки людей гине.

— І все одно пнеться. Оно як на К-2. Гора ж убивця.

— Кожна гора може стати убивцею. Будь-який горбик. Видно, все залежить, із якою метою ти на неї дерешся і як сильно чіпляєшся за це життя.

— Тю. Думаєш, туди суїцидники ломляться?

— Ні, — засміявся Дордже, — суїцидникам дешевше в аптеку сходити за снодійним чи з багатоповерхівки стрибнути.

— Ну, це банально.

— Та все банально, якщо розібратися. Більшість речей уже хтось колись робив.

— Щось ти сьодні життєрадісний аж через край.

— Я? Звичайний.

— Гм.

Редька крутнулась довкола своєї осі — вершини, скелі й хмари затанцювали як у калейдоскопі.

— А все-таки я про неї все узнаю колись. Про цю Білу Гору-Вбивцю. Вилізу оно на той її шпиндик і крикну, що Дордже — придурок, і що не все банально.

— Ну-ну. Давай кричи. Тільки там кисню відсотків тридцять лишиться в повітрі. Ліпше крик уже потім накладеш, вдома. Якщо спустишся, звісно.

— Та вже як піднімусь, то спущусь, не переживай! — задиралася Редька.

— Ну, — Дордже загасив недопалок, — трупи на Евересті тобі би заперечили. Але навіщо руйнувати святі дитячі мрії.

— Пішов ти. Дорослий цинік.

— Да, ти права, до речі. Пішли. Я би вже й поїв чогось.

Гори вливалися в Редьку непомітно і тихо, але постійно й невтомно, як потік, що, то пересихаючи, ледь повзе, то, сповнюючись весняними водами, зриває все на своєму шляху.

Жадно поїдаючи очима довколишні верховини, Редька деколи забувала подивитися собі під ноги. Ковзалась через раз на брудному льоду, а нерідко, ступивши на підлий камінець, цілувала дупою землю.

— Срака-дошка! — сварилася Редька. — Хоча ні. Була би дошкою, було б болячіше. Так хоч якась амортизація. І рюкзак стає в пригоді. От дійду колись кудась, скину його назавжди і святкуватиму той день як релігійне свято.

А втім, чи то від втоми, чи вже від багатоденної звички вона собі йшла і йшла скоріш на автоматі, ніж наслідуючи спосіб медитації у кроках. Не пощастило їй познайомитись із лаоським монахом, із котрим Дордже навіть мансарду ділив певний час, коли монах-теравадист мав якусь особливу програму в його університеті. Шкода, бо розказав би їй не тільки про медитацію в польових та домашніх умовах, а ще й про рецепт приготування котятини, котрим так пишалась його тітка в селі на Меконгу.

Як би там не було, а Редька й думати забула про першочергову, як їй раніше здавалося, меркантильну й логічну причину їх дикої подорожі.

— Ну і чого воно так, — риторично цікавилась вона, сідаючи перепочити на покинуті кимсь при дорозі мішки, — що навіть коли лягати з відчищеними нігтями, все одно прокидаєшся з «російським манікюром»? Що там — мікробам готель ол-інклюзів, і з приходом ночі вони всі туди, типу, «чік-чірік, я в домікє?»

— А чого «чік-чірік»? — Дордже, коли чогось не розумів, завжди дуже серйозно перепитував.

— Не знаю, — чесно відповіла Редька.

По дорозі вниз, їм назустріч, спускався щасливий чийсь носій — нести йому було незвично мало, лише невеличкий наплічник спортивного вигляду.

— Халявщик, — буркнула захекана Редька.

Метрів на сто вище по дорозі сиділа маленька бабуся зі значно серйознішим наплічником. І, якби не її дорогі професійні трекінгові черевики, бабусю з її щасливою посмішкою, чорним густим волоссям і спокійними щілинками-очима можна було би вважати за місцеву.

— Оце я в старості, — сказала чогось Редька.

Бабуся привіталася з ними, кивнувши розлогим смугастим капелюхом.

Як увечері їм розказали коло пічки господарі наступної ночівлі, тій бабусі було сімдесят сім років. І вона вже сюди приїздила тридцять разів за останні сорок років. І два рази пробувала піднятися на розташований тут недалечко пік Лісанг заввишки шість із половиною тисяч метрів, а на третій, вчора, таки це зробила. І їде щаслива додому в Японію.

— Кльово. Крута бабка. Треба моєму дідові про неї розказати. А то бурчить вічно, який він старий і що всі пристойні люди вже давно померли.

Дордже посміхнувся і підклав у буржуйку сухих друзок із коров’яками.

— Хоча, — додала за мить Редька, — так воно і помирати не соромно. Доліз чи не доліз — принаймні спробував, і красиво ж навкруги. Я не проти.

Принесли їжу. Смажений рис із краплями яйця й сякими-такими овочами, гострий томатний суп, розведений із бозна-якого концентрату, варену в мундирах картоплю і сіль.

— Сьогодні шикуємо.

— Мгм. Картопля на десерт.

Відтак, по вечері, вийшовши в морозне надвечір’я з відрами гарячої води, котрою слід було помитися в підставленому всім вітрам, без вікон, зате з дверима на защепі, туалеті-ванній, вони трохи постояли на горішній сходинці дерев’яних сходів, звідки краще було видно, як догорає небо за піком Лісанг. Ставало справді холодно, вода у відрах парувала й вистигала, а вони все дивилися і дивилися, як раптом Редька зрозуміла, що нарешті це її. Вона таки мусить піднятися. І не на цю гору, а на іншу, вищу, красивішу й небезпечнішу, на Білу Гору. Хай навіть вона й гора-вбивця, можна спробувати домовитися. When there is a will there is a way.

І Дордже, як їй здалось, зрозумів це і для себе.

— Значить, домовилися? — тихо спитала вона. — Біла Гора? В цей же час, через 5 років?

— Значить, домовилися. — посміхнувся Дордже і взявся за відра.

Надворі геть стемніло, чорні гори були як тканинна аплікація на сірому небі, раптово і пронизливо засвітив шматочок місяця, випливши з-за хребта. Але вони того вже не бачили, бо саме поливали одне одного водою з червоного пластмасового ковшика з відламаною ручкою, і від їх тонких, живих, незахищених голих тіл струменіла хвиляста пара, прямісінько в мінусову температуру ночі.

— Цікаво, чи правда він сюди забрідав… — сам до себе мовив Дордже.

— Хто? — Редька уважно, аж незвично для себе самої, глянула в його наче карбоване лице: риси стали якісь суворіші. Подорослішав чи просто змучився?

— Та так. Друкпа Кунле. Відомий святий жартівник і непристойник. В Бутані його дуже люблять. Малюють на його честь фалоси в стрічках на стінах хатів собі. Щоб не наврочили господу. Бо він, кажуть, на сакральний орган благословення собі вішав, а не на шию. Щоб певніше було.

— Розумно. Я б теж так робила, аби було на що вішати. — Редька з пересторогою підняла вгору палець:

— Тільки не смій патякати про комплекс кастрації.

Дордже знизав плечима:

— Я й не думав.

— Ну і молодець.

— Тим більше, у твого вказівного пальця прекрасна ерекція.

Редька помітила, що й досі проштрикує ним небо, і швидко опустила руку.

— Та нічо. Тут місце таке. Згаданий Друкпа, вже будучи в літах і в сивині, хотів звабити сільську дівку. А вона його відлупила і втекла до мами.

— Логічно.

— Ага. Тільки мама розпитала її, як виглядав той ґвалтівник-невдаха, і коли доперла, хто це був, наказала неосвіченій доньці бігти назад, перепросити його і експресом віддатися, бо то велика честь.

— Ой мамо. І шо?

— Вона прибігла, перепросила, але вже було пізно Грицю до школи.

— Вмер?!

— Тьху на тебе. Сказав їй, що жінка, взагалі-то, вже давним-давно не збуджує в ньому тілесних бажань (хоча по молодості він затикав за пояс всіх світових казанов, а пив так, як хіба п’ють у вас в Україні), і тіло її треба було йому виключно для діла. Неподалік звідси недавно помер один багатий, але геть лінивий лама — маючи прекрасну бібліотеку і вчителів, він навіть читати особливо не навчився. З милосердя Друкпа Кунле хотів надати йому можливість переродитися в людському тілі. Але поки дівка бігала в село, тут же на полі розважилися осел з ослицею, так що діватись нікуди — лама з’явиться у тілі ослятка.

— Овва. І все за те, що не читав книжок?

— За те, що мав можливість і не скористався нею.

— Отакої. З лами — в ламу… А назад як?

— Ну, книжками вже тут не зарадиш, хіба потом спокутувати свою вину. Осли — це як штрафбат для неблагонадійних лам.

— Гм. Ти казав, ми йдемо в місце локального паломництва.

— Ну. Вже прийшли майже.

— То що вони тут — ослів святих поминають?

Дордже зітхнув.

— Кому що до душі ближче. Хтось — святих, а хтось — і ослів.

Вже не вперше Редька бачила, як місцеві храми тут із легкістю інтегрують у буденне життя: от вона, осяяна святиня по центру, а ось від неї навсібіч розходяться ятки чи просто розкладається крам на ряднинах. Чи худоба румигає овес із підв’язаного до писка вишиваного мішка. Редька раптом відчула, що змучилась.

— То це тут? Можна я тут посиджу, а ти здобудеш харч?.. — брови благально піднято.

— Ти? І відмовляєшся від шопінгу?! Ну добре. Я швидко. Ще сьогодні йти години чотири.

Чекаючи на Дордже, Редька всілася на кам’яних сходах. Вмостилася на самому куприку.

— Холодно, зараза. Не Ґоа тобі тут, блін.

Біла стіна довкола великої пожовклої ступи, змурованої в тибетській традиції, мала в собі крихітні покарбовані дверцята. Чорні, порепані, з навішаним на них замком. Редька сумно в них втупилася. Таке могло би прийти уві сні, й її улюблений кіношний психоаналітик тоді сказав би: «Це твоя кроляча нора, Алісо…» Але то була ява і в голові було майже по-справжньому порожньо.

Аби не відволікалася на горян, що терлиґали свої клунки повз ці двері, й не ховати очі від монахів у пурпурі, Редька спробувала б утворити тут яку-небудь хоум-мейд медитацію. А так то просто сиділа, підперши голову руками, й розглядала різьбленого чи то дракона, чи птаху, чи рибу на дверях. І козулю верхи на стіні.

Все ж їй було сумно. Не ясно, що тривожило. Люди байдуже минали зачинені дверцята, ніхто не спинявся на них навіть поглядом. І тут звідкілясь прибіг малюк, що от-от, здавалося, тільки й ходити навчився, й завзято почав шкребтися саме туди. Випинався на поріжок, аж загубив кумедну плетену шапку, з усіх сил намагався продертися крізь зачинені половинки, чи бодай вилізти вгору по різьбі й крихітними пальчиками відчинити іржавий замок.

«Будьте як діти, — згадалися Редьці слова далекого Бодхісатви з юдейських земель, — і ввійдете у Царство Небесне».

Редька певний час сиділа як прибита. Потім сіпнулася від різкого оплеску над самим вухом.

— Коан розгадала? — Дордже, виявляється, підійшов збоку й певний час уже стояв поруч, розглядаючи паломників і собі.

— Шо?

— Ну, це я пожартував так. Оплеском відміряється хід філософських суперечок у місцевих монастирях. Ти б чула, який там ґвалт стоїть у відведені години. Ще й скачуть при цьому — тобі би сподобалося.

Редька все ще думала про дітей і Царство. І коан.

— А взагалі-то, — продовжував, позіхаючи, Дордже, — я би не проти сходити на деякий час у монастир. Але тоді, по ходу, в чаньський. Він чогось дивно приваблює. Плюс, якщо щось не так, тебе луплять бамбуковою палкою по сраці.

— Та ну? — на слові «срака» Редька нарешті прокинулась.

— Ага. Це взагалі прекрасний спосіб відповідати на складні покручені філософські питання, що їх так люблять задавати послушники.

— Ну та так. Лупнули тебе палкою — ти і прозрів.

— Одне цікаво тільки — чи в їх монастирях така ж ситуація з гомосексуалізмом, як у католицьких.

Тут Редька промовчала. Їй самій було цікаво. А ще цікавіше, чи Дордже, бува, сам не такий овоч. Надто він уже був відсторонений, естетський і мудрий. Навіть не в тому справа, що він цілком байдуже ділив із нею спорадичні вечірні купання голяком — це ще можна було би списати на температурні умови чи кволе освітлення. Як би там не було, за іншими бабами він сохнув теж не двадцять п’ять годин на добу (добре, якщо взагалі бодай підсихав). І торбу сракощипальних історій їй не розказав іще, як розказав би вже кожен представник чоловічої статі за такий довгий час тісного спілкування. Така вже була Редьчина доленька: всі лізли їй сповідатися у важкому житті й любовних халепах. Видно, очі в неї були великі й пика співпереживальна. Хоча, якщо чесно, всі ці історії Редька відразу ж забувала. Як хороший платний психолог.

— Цікаво, чи відчуває той, хто покорив важку вершину, подобу просвітлення? — Редька, витягши з носа козу, дискретно від неї позбавилася, не розглядаючи, як за звичкою, її форму й колір проти сонця і, власне, вершин.

— Залежно що називати вершиною.

Не можна було точно сказати, дивиться Дордже через вузьке віконце на гори й небо, чи просто спить із відкритими очима. Він часто виглядав саме так. Спершу Редька щоразу висаджувалася, а потім звикла.

— Ну таку, справжню…

— А що ти називаєш справжньою?

— Ну таку, з хворобою висоти і льодовиком.

— Ну, на такій справжній, де відчуватиметься хвороба висоти (хоча вона в декого і на двох тисячах стається), тебе навідають: нестача кисню, нудота, швидкий погляд на альтиметр, думка «ой, ну все — зараз здохну, треба хоч сфоткатися на вершині й мамі послати» й небажання сходити вниз, бо це ще важче, ніж догори, а висока мета пропала. Думаю, десь так. — Дордже щільніше загорнувся у ковдру, кинуту поверх спальника.

— Або й узагалі тупо нічого не відчуваєш. Мозок виснажений. Ти відчуваєшся тупим, як валянок. Тільки потім уже тебе доганяють флеш-беки. — Редька навпаки вилізла наполовину зі спальника і сперлася на лікоть. У цілковитій темряві очі Дордже скидались на відблиски місяця в темній воді. — Я пам’ятаю одну історію, де чувак виліз на Анапурну й поцілував в екстазі металеві таблички зі священними письменами. Так і приклеївся до них. А наступні альпіністи дерлися туди аж через два дні. Осінило чувака — насцяв собі на руки і полив рот. Так і врятувався.

— Щось у ньому було від Уробороса.

— Ага, хвіст. Ха-ха. І все одно мені здається, що в горах ти вище, і значить ближче до Бога. Вірогідність просвітлення хоч трохи більша. І ці гори вже і так створені Богом, так що це не така наглість, як із Вавилонською вежею. Ой, у мене вже якийсь ф’южн християнський брєд, здається.

— Ну чому брєд. Дехто вважає Христа бодхісатвою. Ченразі його називають, здається. Може, й справді з Буддою зустрічалась його попередня інкарнація… — Дордже позіхнув і продовжив:

— Або ж він після того ще десь п’ятсот років тинявся, тренувався воскрешати мертвих.

— Гиги.

— Гиги. Я чув це мондо раніше, але особливо не зауважував змісту.

(Після «гиги» Редьці було совісно питати, що таке «мондо».)

— Христос мав справу з рибалками, — вів далі Дордже, — довелося навертати темний люд до світла фокус-покусами. Будді було складніше — спробуй зруйнувати ментальні конструкції самовпевнених філософів.

(Зі щілин між дошками заповзав у хатинку холод, тож Редька підлізла тісніше під Дордже, втягуючи носом його дихання. Він, здавалося, цього не помічав).

— Різниця у підходах: полірувати дзеркало від пилюки чи уявляти його джерелом світла.

Якийсь час вони лежали мовчки. В тиші чути було, як Редька зліплює й розліплює собі замерзлого носа, перш ніж заговорити:

— Про Вавилон у смарагдовій скрижалі було прикольно сказано про світло. Щось типу «Суєта невідкладних справ заслоняє від нас світло божественного откровення». І чим би ти не займався — будь ти офісним щуром із надуманим «важливим» графіком чи фрі-лансером із хронічною прокрастинацією чи чесним волоцюгою, в тебе все одно знайдуться цілі списки всякої невідкладної хуйні. Чогось, що ти мусиш зробити, перш ніж перейти до малювання, співу, медитації, молитов, читання чи просто катання на велосипеді.

— А хіба малювання чи катання на велосипеді не можуть стати «важливим графіком»? Якщо якесь заняття може бути лишень абсолютним добром або злом, хіба Ван Гог відрізав би собі вуха? Чи Модільяні вмер би від туберкульозу? Або ж хіба зміг би китайський ментері стати просвітленим, сидячи за стосом паперів у кабінеті?.. Людина — це зовсім не те саме, що її вчинки.

— Н-да. Ну ти і діскавері-ченал, чувак. Але то добре все ж таки, що ми тепер далеко від вавилонського зоопарку. Хоча би можна слухати твою радіопрограму про просвітлення.

Дордже не вчув у цьому іронії й сказав позіхаючи:

— Якби не Вавилон, просвітлення тривало б у вічності. Але не мало би сенсу. Ми ж знаємо лише про тих анахоретів, що повернулися.

І Дордже заснув, не розтлумачивши неспокійній Редьці, хто такі анахорети.

Вавилон — доволі сраненька його версія, якщо придивитися — корумповане й завалене скло-пластиковими «вежами» місто Київ, засинав дещо пізніше. Відповідно до різниці в часі. А все ж анахорети й там лишили відбитки своїх босих ніг. Навіть у купи гівна раз на сто тисяч років бувають інтроспективні пошуки золота.

Красива й успішна Соня закінчила свій не вельми красивий, зате успішний день.

Не вельми красивими були перемовини з директором швейної фабрики. Зараз Соня працювала на завзятих хлопців-молодців з однієї інвестиційної компанії. Ці комсомольці скупили борги підприємства, і тепер вимагали крові — багато і негайно. А успішною була вечеря з одним знайомим вельмишановним паном суддею. Накритий ніби ненароком салфеткою тлустий конвертик швидко переповз на інший кінець столу, і завтрашнє рішення суду про арешт майна боржника фактично було вже в кишені елегантного тренча Соні.