Під деревом зеленим

Частина перша ЗИМА

Для мешканців тих околиць майже кожне дерево в лісі мало свій голос і свій характер. Від легкого подуву вітру ялинки хиталися, схлипуючи й постогнуючи; падуби присвистували, наче змагаючись між собою; ясені сичали, тремтячи на вітрі; буки шелестіли листям, то піднімаючи, то опускаючи гілля. І навіть зима, яка, зриваючи з дерев листя, змінювала їхній голос, не могла знищити тієї своєрідності.

Холодного зоряного різдвяного вечора через темні зарості стежкою до меллстокського перехрестя ішов один чоловік, прислухаючись до шепотіння дерев. Про його вдачу свідчили легкі й швидкі кроки та бадьорий голос, яким він наспівував поширену в тій місцевості пісеньку:

Одинока стежина, якою простував юнак, поєднувала одне із селищ меллстокської парафії з Верхнім Меллстоком і Левгейтом. Коли він час від часу підводив очі вгору, сріблясто-чорні берези з характерними вітами, буки з блідим сірим гіллям і покриті чорними тріщинами в’язи видавалися лише темними пласкими обрисами на тлі неба, де білі зорі мерехтіли так сильно, що здавалося, ніби то птахи тріпочуть своїми крилами. А на лісовій доріжці нижче від обрію було темно, як у могилі. Підлісок обабіч стежки неначе формував стінки труни, і навіть у цю пору року віття перепліталося так густо, що вітровії з північного сходу оминали цей шлях, лиш зрідка даючи про себе знати легеньким вітерцем.

Минувши лісосмугу і досягши меллстокського перехрестя, стежина звивалася далі між темними рядами живоплоту білою стрічкою із рваними краями. Такого вигляду їй надавали купки листя, наметеного вітром із рівчаків, що тяглися по обидва боки.

Пісню час від часу переривала короткочасна задума, і юнак щоразу відновлював її з того місця, до якого доспівав би, якби не змовкав. Раптом її остаточно було обірвано протяжним “Аго-о-ов!” Вигук долинув з перехресної стежини, що вела до Нижнього Меллстока, праворуч від співака, який щойно вийшов із-за дерев.

— Аго-о-ов! — відповів він, зупинившись і роззираючись навкруги, не певен, що це йому не причулося.

— Чи це часом не молодий Дік Деві? — почулося з темряви.

— Так, це я, Майкле Мейле.

— А зачекай-но трохи, якщо вже нам по дорозі. Ми теж ідемо до твого батька.

Дік Деві обернувся й продовжив наспівувати мелодію впівголоса, адже таку важливу справу не можна отак ураз покинути, навіть заради зустрічі з хорошими друзями.

Він вийшов на відкрите місце, і тепер його постать добре виднілася на тлі неба. Його профіль на світлому фоні нагадував портрет джентльмена, вирізаний з чорного картону. На голові був капелюх з низьким наголовком, далі — ніс звичайної форми, звичайне підборіддя, звичайна шия та звичайні плечі. Розгледіти '* фігуру нижче було неможливо, оскільки від пояса вона зливалася з темрявою.

Почулися нерівномірні кроки — кілька людей, хтось шаркаючи, а хтось кульгаючи, піднімалися схилом. Згодом із тіні вигулькнуло п’ятеро чоловіків різного віку з різною ходою — усі вони жили та працювали в меллстокській парафії. їхні тіла також втратили об’ємність із заходом сонця і на тлі неба виглядали як пласкі силуети, нагадуючи зображення процесії на грецькій чи етруській кераміці. Це був основний склад парафіяльного хору Меллстока.

Перший чоловік, зігнувшись у три погибелі, ніс під пахвою скрипку і ступав так, наче дістав завдання детально вивчити всі нерівності дороги у себе під ногами. Його звали Майкл Мейл — це він перегукувався з Діком.

Далі йшов містер Роберт Пенні, чоботар. Він був низького зросту, сутулий, проте ходив так, мов і не підозрював про особливості своєї постави. Через це спина його вигиналася дугою, а погляд завжди був трохи спрямований на північний схід. Спочатку з’явилися ґудзики його пальта, а вже потім і решта фігури. Рис обличчя не було видно, проте, коли він іноді озирався, на місці очей на мить зблискували два бліді місяці, вказуючи на те, що він носив круглі окуляри.

Третім був стрункий Еліас Спінкс, який ходив підкреслено театрально. Четверта фігура належала Джозефу Боуману, про якого наразі мало що можна було сказати, окрім того, що це була людина. І нарешті — тонка, як жердина, постать, яка йшла швидкою ходою, часом навіть спотикаючись. Одне плече в неї подавалося вперед, а голова була нахилена вліво, руки в’яло теліпалися на вітрі, наче порожні рукави. То був Томас Ліф.

— А де хлопці? — спитав Дік у цього строкатого гурту.

Старший із них, Майкл Мейл, прокашлявся й мовив:

— Ми сказали їм поки посидіти вдома: деякий час вони не знадобляться. А ми могли б тим часом підібрати мелодії абощо.

— Батько і дідусь Вільям вже зачекалися вас. А я вийшов пробігтися навколо Овечого перелазу й Запалого пагорба, щоб зігрітися.

— А ще би батько не чекав! Звичайно, що чекав. Не терпиться, напевно, скуштувати з нової хваленої бочечки, яку він сьогодні збирається починати.

— Чорти б вас; узяли! Чого ж ви мені раніше не сказали? — вигукнув містер Пенні, і його очі засвітилися захватом, який було видно навіть з-під окулярів.

Дік тим часом продовжував наспівувати:

— Ну що, сусіди, є у нас час, щоб випити перед сном? — спитав Мейл.

— Аякже! Можна встигнути не те, що випити, а й добряче напитися! — радісно відповів Боуман.

Ця думка всім здалася досить переконливою, і гурт енергійно почимчикував поміж кущами й деревами, які вигулькували то тут, то там, збиваючи дорогою прим’яте листя. Згодом з’явилися миготливі обриси кількох будиночків, це і був Верхній Меллсток, до якого поспішали подорожні. Із парафій Лонґпадл і Везербері по той бік пагорбів вітер доносив ледь чутний різдвяний передзвін церковних дзвонів. Через маленьку хвіртку чоловіки увійшли в сад та попростували стежкою до будинку Діка.

То був довгий низенький будинок із двоскатним солом’яним дахом, слуховими вікнами, що сягали піддашку, одним димарем посередині гребеня та ще двома по краях. Віконниці ще не закривали, і промені від вогню та свічок лилися назовні, освітлюючи живопліт з густо посаджених кущів самшиту й калини і голе гілля кількох диких яблунь. Колись із них формували шпалери, але останні кілька років вони росли самі по собі, і тепер деформоване гілля стирчало у всі боки. Стіни будинку були майже повністю вкриті в’юнкими рослинами, хоча їх таки не допускали до вхідних дверей, котрі були зношені й подряпані від тривалого використання і вдень виглядали як шпарина у старому замку. Світло пробивалося крізь щілини й отвори надвірних будівель, розташованих недалеко від будинку. Складалося враження, наче за цими стінами ховалися якісь небачені дивовижі, а не звичайний непоказний господарський реманент. З того боку час від часу доносилися звуки кувалди, клинків і розколюваного дерева, а трохи далі чулося методичне плямкання й тертя мотузок, з чого можна було здогадатися, що там розташовувалася стайня, в якій якраз у цей момент годували коней.

Хористи по черзі обтупали ноги від налиплої грязюки та листя об кам’яну плиту біля входу. Потім увійшли до будинку й роззирнулися довкола, щоб оцінити ситуацію. Крізь відчинені двері невеличкої кімнатки праворуч, яка була чимось середнім між комірчиною й підвалом, вони побачили Ройбена, батька Діка Деві, візника за професією. Це був огрядний червонощокий чоловік років сорока. При першій зустрічі він мав звичку змірювати поглядом співрозмовника з ніг до голови, а під час розмови з друзями зазвичай усміхався, дивлячись на обрій чи кудись удалечінь. Ходив він постійно похитуючись і широко розставляючи носаки чобіт. Зараз він якраз зігнувся над великою бочкою, що стояла в коморі, готуючись відкрити її, і навіть не завдав собі клопоту обернутися, щоб поглянути на гостей. Уже по кроках він зрозумів, що то прийшли його давні приятелі.

Вітальня розташовувалася зліва й була прикрашена гілками падуба та інших вічнозелених дерев, а посеред балки, що перетинала стелю, звисала омела, явно завелика для цієї кімнати, ще й почеплена так низько, що дорослій людині треба було обходити її, щоб не заплутатися волоссям у листі. У кімнаті були місіс Деві, дружина візника, і ще четверо їхніх дітей: Сюзан, Джим, Бессі й Чарлі, віком від шістнадцяти до чотирьох років. Діти у родині Деві народжувалися приблизно через рівні проміжки часу, враховуючи й їхнього первістка Діка.

Щось, певно, сильно засмутило Чарлі якраз перед тим, як завітали гості, і він, взявши невеличке дзеркальце, вдивлявся в нього, вивчаючи, як виглядає заплакана людина. Голосно ридаючи, хлопчик час від часу замовкав, щоб детально розглянути гримасу, яка його найбільше вразила. Бессі сперлася на крісло й заглядала під складки свого клітчастого платтячка нижче від пояса, де збереглися оригінальні невилинялі барви, і на обличчі дівчинки відображався смуток, адже видимі частини сукні вже втратили колишню яскравість. Місіс Деві сиділа на коричневому ослінчику біля палаючих дров. Жар був таким сильним, що час від часу жінка, стиснувши губи, вставала, щоб перевірити, чи розвішані над вогнем окіст і грудинка саме коптяться, а не смажаться — прикрість, яка іноді трапляється під Різдво.

— Доброго здоров’я, друзі, ми вже зачекалися! — сказав нарешті Ройбен Деві, випроставшись із різким видихом. — Аж кров у голову вдарила, треба ж було так зігнутися! А я якраз збирався йти до хвіртки вас виглядати. — І заходився ретельно намотувати смужку навощеного паперу навколо мідного краника, який тримав у руці. — Сорт у цій бочці відмінний, — Ройбен поплескав бочку й додав, — чудові серцеві ліки з високосортних яблук — сансоми, стаббарди, файвкорнерза і ще тих, як же ж їх... Пам’ятаєш той сорт, Майкле? — Майкл кивнув. — Ті, що ростуть за парканом у саду, смугасті такі. Ми на них кажемо парканові, а як вони по-правильному називаються, так хто ж їх знає. А сидр із них, навіть розбавлений водою, кращий, ніж у декого нерозбавлений.

— Отож, усі розбавляють, — додав Боуман. — А потім кажуть, що коли вичавлювали сік, якраз ішов дощ і в нього потрапила вода. Але то дурниці. Так уже в нас повелося — додавати води.

— Еге ж, так повелося! — погодився Спінкс, глибоко зітхнувши. Його уява, схоже, досить реально змалювала перед ним предмет обговорення. — Від такого слабкого напою на душі стає тоскно, це ж просто ганьба.

— Заходьте, заходьте і сідайте поближче до вогню. Та не зважайте на взуття, — додала місіс Деві, бачачи, що всі, окрім Діка, зупиняються, щоб витерти ноги. — Як добре, що ви нарешті до нас завітали. Сюзан, біжи до Кейт Ґраммер і позич у них великих свічок, а то цих чотирнадцяти буде замало. Томмі Ліфе, та не соромся ти! Ходи-но сюди й сідай коло мене.

Ці слова стосувалися молодого чоловіка, який нагадував одягнений людський скелет. Рухався він дуже незграбно, вочевидь тому, що ріс швидше, ніж встигав звикнути до свого нового зросту.

— Ха-ха-ха! — Ліф засміявся, і його губи застигли у посмішці навіть після того, як сам сміх ущух, а зуби залишилися стирчати, привертаючи до себе увагу.

— Отуди, містере Пенні, — продовжила розсаджувати гостей місіс Деві, — сідайте у це крісло. Як там ваша дочка, місіс Браунджон?

— Ну, скажімо так, непогано, — містер Пенні поправив окуляри, зсунувши їх трохи праворуч. — Однак, здається мені, що дитя не видужає.

— Ох, бідненька! І скільки ж це загалом? Четверо чи п’ятеро?

— П’ятеро, трьох уже поховали. Так, п’ятеро. А вона ж іще зовсім юна, і вже знає, що таке дітей рахувати. Але така Божа воля, що тут поробиш.

Місіс Деві облишила містера Пенні.

— А де ж ваш дідусь Джеймс? — спитала вона дітей. — Обіцяв сьогодні зайти.

— Він у дровітні разом з дідусем Вільямом, — відповів Джиммі.

— Так, подивімося, що тут можна зробити, — почувся тихий голос візника, який знову опинився в кутку біля бочки й, нахилившись над нею, силкувався витягнути чіп.

— Ройбене, прошу, тільки обережно, а не так, як завжди, — гукнула місіс Деві від каміна. — Я б сто таких відкрила, і то розлила б менше, ніж ти, відкоркувавши одну. Тобі не можна довіряти таку делікатну роботу! Ти у мене такий неповороткий.

— Так, так, безперечно, ти б сотню відкрила, Енн. Певно, що так. Та навіть дві сотні. Пробач, але нічого не можу обіцяти. Це стара бочка, та й дерево навколо отвору прогнило. Той чортів лісоруб Сем Лоусон — хоча не треба так казати: все-таки про мертвих або добре, або нічого — безсоромно надурив мене з цією покупкою. Ройбе, каже — він завжди називав мене Ройбом — Ройбе, каже, ця бочка як нова, чесне слово. Кращий портвейн у країні робився в цій бочці. І я тобі її віддам всього за десять шилінгів, Ройбе. А так вона двадцять коштує, а то й всі двадцять п’ять. А якщо навколо ще залізним обручем скріпити, то можна й за тридцять продавати...

— І чим ти тільки думав, коли платив десять шилінгів за цю прогнилу винну діжку? Тебе кожен дурень може обвести круг пальця. Та у твоїй родині всі такі довірливі, їй богу.

— Чиста правда, — відказав Ройбен.

Місіс Деві хотіла було усміхнутися, почувши таку відповідь, але її губи застигли на півдорозі до посмішки й, передумавши, знову набули звичної форми. Натомість вона повернулася до Бессі й почала поправляти дівчинці зачіску. А візник тим часом, втративши інтерес до розмови, продовжив нарізати й ще намотувати навощений папір на кран, щоб нарешті відкоркувати бочку.

— Ой, та продавцям узагалі вірити не можна! — обережно вставив старий Майкл Мейл, намагаючись згладити ситуацію.

— Усі вони однакові, — підтвердив Джозеф Боуман тоном людини, яка завжди з усіма погоджується.

— Точно, — сказав Мейл тоном людини, яка ніколи ні з ким не погоджується, хоча щойно й відступив від цього правила. — Якось я знав одного торгаша — привітний такий чолов’яга. Одного спекотного дня я йшов униз вулицею Кестербридж, недалеко від трактиру “Королівський герб”, і, проходячи повз відчинене вікно, побачив його: він сидів на своєму стільці й щось розпродував. Я кивнув йому, щоб привітатись, і пішов собі далі, забувши про це. Аж ось наступного дня, коли я чистив черевики біля дровітні, мені принесли лист з рахунком за перину, валик і подушки, які я нібито купив на розпродажу в містера Тейлора. Той худощокий здирник всучив мені їх тільки тому, що я йому, бачте, кивнув. І мені таки довелося за них заплатити. Це ж справжнісіньке шахрайство!

— Справжнісіньке, — відповіли всі в один голос.

— Ще й яке шахрайство, — підтвердив і сам Ройбен.

— А щодо Сема Лоусона — хай земля йому буде пухом!

— то на його бочку мені всі п’ятдесят шилінгів витратити довелось. От, дивіться, скільки обручів набив! Це один із моїх обручів, — показав ліктем на обруч, — і це мій, і цей, і цей, і ці всі також.

— Так, Сем був ще той пройдисвіт, — задумливо ' мовив містер Пенні.

— Еге ж, — підтакнув Боуман.

— Ага, а який був охочий випити, — вставив своє візник.

— Випити — це добре, щоправда трохи грішне, — проказав містер Пенні.

Візник кивнув. Нарешті з краном так-сяк було покінчено, залишалося зовсім трохи.

— Сюзі, неси-но кухоль, — сказав він. — Ну що, друзі, нехай нам пощастить!

Кран увійшов у бочку, і сидр одразу бризнув струменем прямісінько Ройбену на руки, коліна й черевики, а також в очі й ніс Чарлі, який, тимчасово відклавши своє горе задля більш цікавого заняття, тепер сидів навпочіпки біля батька й лупав очима.

— Ну от, знову! — зітхнула місіс Деві.

— Чорти б забрали цей кран, бочку і Сема Лоусона разом з ними. Який сидр через них довелося змарнувати! — вигукнув візник. — Палець! Дай сюди свій палець, Майкле! Отут притисни! Треба дістати більший кран.

— А ф селедині дилки ховодно? — поцікавився Чарлі у Майкла, який стояв зігнувшись із пальцем у дірці.

— Хтозна, що твориться в голові у цього хлопця! — захоплено вигукнула місіс Деві. — Б’юся об заклад, єдине, що його цікавить у цьому світі, — як воно там всередині цієї діжки.

Усі присутні в кімнаті почали жваво висловлювати своє захоплення нечуваною кмітливістю хлопчини. Тим часом повернувся Ройбен, й операцію з відкриття бочки нарешті було завершено. Майкл підвівся й, випроставшись на повен зріст, розправив спину та плечі,

розкинув руки й поморщився, всім своїм виглядом демонструючи полегшення. Кварту чи дві напою поставили на стіл, за який повсідалися всі новоприбулі, широко порозставлявши ноги й задумливо вишукуючи очима плями чи нерівності на столі.

— Чого ж це тато так забарився у дровітні? — сказав візник. — Лиш би те й робив, що колов старі яблуні на дрова та грав на віолончелі. — Чоловік ступив до дверей і відчинив їх:

— Батьку!

— А що? — почувся тихий голос з-за кутка.

— Ми відкоркували бочку! Всі тільки тебе й чекають!

Ритмічні глухі удари припинилися. За вікном промайнуло світло від ліхтаря, промені від якого закружляли на стелі, і в кімнату увійшов найстарший Деві.

Вільяму Деві — або дідусю Вільяму — було вже років під сімдесят, однак властива йому жвавість надавала дружнього, хоч і дещо грубуватого виразу обличчю — воно нагадувало спіле, налите сонцем яблуко сорту рибстон. Хоча тоненька смужка на лобі, захищена від сонця краями капелюха, була такою білою, що, здавалося, могла належати якомусь міському джентльмену. То був веселий, добродушний і глибоко віруючий чолов’яга з легким відтінком постійного смутку на обличчі. Однак сусіди не вважали Вільяма Деві якимось особливим. Якщо йому траплялося проходити попід їхніми вікнами, коли вони розливали по пляшках вистояний мед чи коли їм щось особливо добре вдалося і здавалося, що все під силу, вони бачили у ньому добродушного чоловіка, який дивився на світ з дитячою щирістю. А якщо вони якраз загубили шилінг або півкрони чи випадково розбили тарілку, то бачили перед собою нещасного слабохарактерного чоловіка, котрий, як і вони, так нічого й не досягнув у житті. А коли доля до них не посміхалась і не була жорстокою, він залишався для них просто старим Вільямом Деві.

— Я бачу, всі на місці! Майкле, Джозефе, Джоне і ти, Ліфе, — всім веселого Різдва! Підкинь-но у вогонь свіжих дрівцят, Ройбе, ох і вимучили ж вони мене. — Отак кажучи, він кинув оберемок дров, які з гуркотом упали біля каміна, і поглянув на них із захопленням та ворожістю водночас — таким поглядом удостоюють людей, які до останнього вперто відстоюють свою думку.

— Заходь, діду Джеймсе.

Узагалі-то старий Джеймс (дід по материній лінії) жив один в окремому будинку, а до Деві просто зайшов у гості. Казали, що він той іще скнара, а дехто ще й називав його нечупарою. Чоловік виступив уперед із-за спини Вільяма, і світло від каміна добре освітило його згорблену постать. За професією він був муляром і зараз мав на собі довгий лляний фартух, який сягав йому аж до п’ят, вельветові штани і черевики з гетрами, що вкрилися світло-коричневими плямами від постійного контакту з вапном та камінням. Поверх був накинутий цупкий фланелевий плащ із затертими складками на ліктях і плечах, що нагадували ковальські міхи. Плащ борознили маленькі, схожі на канави, западини, заповнені кам’яним пилом і будівельним розчином. Велетенські бокові кишені, сховані в полах плаща, постійно випирали, навіть коли в них нічого не було. А оскільки Джеймсу частенько доводилося працювати на віддалених будівництвах і їсти хтозна-де: то в закутках біля каміна, то на купах каміння, навалених біля садової огорожі, а то й на ходу — він зазвичай носив у цих кишенях невеликі баночки з маслом, цукром і чаєм, пакети з сіллю та перцем; а хліб, сир і м’ясо, які складали основу його трапез, лежали в кошику, що висів у нього за спиною, разом з молотками й різцями. Коли, витягаючи провізію зі своєї “комори”, як він її називав, дід Джеймс ловив на собі чийсь здивований погляд, то лише стомлено посміхався.

— Думаю, перш ніж ми вирушимо, варто повторити сімдесят восьмий псалом, — сказав Вільям, тицьнувши на купу старих книжок із різдвяними гімнами на столику.

— Як скажеш, — погодилися хористи.

— Сімдесят восьмий завжди був проблемним. Він мені не вдавався ще відтоді, як я хлопчиною підспівував у хорі.

— Але це хороша мелодія, з такою можна й помучитись, — сказав Майкл.

— Так-то воно так, хоч мені вона іноді так вже допече, що хочетьйя взяти ту книжку й порвати на клапті. Але це таки чудова різдвяна пісня — нічого не скажеш.

— Перший рядок ще нічого, — зауважив містер Спінкс, — але коли доходить до “О людино”, тут і починаються проблеми.

— Не біда, головне за нього добре взятися. Півгодини роботи, і ми його здолаємо.

— Хай йому грець! — зблиснув окулярами містер Пенні, намацавши щось у глибинах своєї велетенської кишені. — От старий дурень! Я ж мав зайти в школу і занести черевичок. їй-богу, пам’ять у мене як решето!

— Ніхто не може всього пам’ятати, — пробурмотів містер Спінкс, багатозначно хитаючи головою. Містер Спінкс вважався вченим (колись він викладав у вечірній школі), а тому завжди намагався відповідати цьому званню.

— Завтра першим ділом треба зайти туди. Якщо ви не проти, місіс Деві, я дістану цю річ з кишені, — він витягнув колодку й поставив її на стіл, біля ліктя. Три чи чотири пари очей уважно стежили за ним.

— Що ж, — промовив чоботар, зауваживши, що цей об’єкт привернув набагато більше уваги, ніж він очікував: присутні по черзі брали його в руки й зацікавлено оглядали. — Як думаєте, для кого була зроблена ця колодка? А зроблена вона була для батька Джефрі Дея, що живе за Ялберійським лісом. Ех, скільки ж я йому черевиків наробив по цій колодці. Після його смерті я злегка її підправив і робив по ній взуття вже для Джефрі. Тому вона й видається трохи дивакуватою, — містер Пенні ніжно перевернув колодку. — Бачите, ось тут, — він показав на шматок шкіри, прибитий до великого пальця, — на цьому місці в нього великий мозоль, ще з дитинства. А оцей великий шмат бачите? (вказав на великий клапоть, прибитий збоку) То кінь копитом наступив — мало ступню не розчавив! Так з розмаху як наступить — і прямісінько от сюди. Зараз я Джефрі нову пару роблю, от недавно і ходив до нього, питав, чи не треба часом мозоль збільшити абощо.

З останніми словами ліва рука містера Пенні, ніби без дозволу свого власника, потяглася до кухля з сидром і різко перервала чоботаря на середині речення, сховавши майже все його обличчя за круглим денцем кухля.

— Тож про що це я, — продовжив Пенні, поставивши кухоль на стіл. — Я мав зайти сьогодні до школи, — і тут він знову заходився ритися у своїй кишені, — щоб вже нарешті віддати черевик. Ну, що поробиш, доведеться завтра вранці.

Потім він нахилився вперед і поставив на стіл черевичок — маленький, легенький, витончений. Схоже, до нього лагодили підбор.

— Нової вчительки!

— А, міс Фенсі Дей. Такої стрункої фігурки я ще ні в кого не бачив. їй якраз в пору заміж іти.

— Це ви про дочку Джефрі? — спитав Боуман, у той час як усі погляди зійшлися в одній точці, як спиці на колесі, — на черевичку в центрі стола.

— А про кого ж іще? — продовжив містер Пенні, звертаючись швидше до черевика, наче той був його єдиним слухачем. — Вона тепер буде новою вчителькою в нашій школі. Ви ж, напевно, чули, що дочка у Джефрі вчена.

— Чого ж вона залишилася тут на Святвечір, містере Пенні?

— Та хто її знає, чого.

— А я знаю, чого вона лишилася, знаю! — защебетав хтось із дітей.

— І чого ж? — спитав Дік, намагаючись приховати свою зацікавленість.

— Пастор Мейболд боявся, що не зможе дати собі з нами всіма ради завтра за обідом, і вмовив її прийти, щоб допомогла подати страви й простежила, аби ми не забруднилися, як поросята. Тому й лишилась!

— О, то це той черевичок, — мрійливо продовжив чоботар, — у якому вона завтра вранці піде до церкви. Я не відмовляюся ремонтувати взуття, виготовлене іншими майстрами, хоч із ним завжди треба бути вдвічі обережнішим. До того ж її батько повсякчас до мене приходить, я не міг йому відмовити.

На столі, між кухлем сидру і свічкою, стояв цей вельми цікавий прихисток незнайомої ніжки. То був досить гарний черевичок. Гнучкий вгин на підйомі, кругленькі вм'ятини від маленьких пальчиків, давні подряпини від необережного бігу — все у цьому клапті шкіри красномовно свідчило про веселу вдачу господині. Дік, оглядаючи його, мав дивне відчуття, наче не має права цього робити, не спитавши спершу дозволу у власниці ніжки.

— Вам це може видатись дивним, сусіди, — продовжив чоботар, — але досвідчене око майстра бачить беззаперечну схожість між цим черевичком і колодкою, хоч колодка й настільки деформована, що її первинну форму вже й не вгадати, а черевичок дуже гарненький, у Кестербриджі така пара коштувала б не менш як шістнадцять пенсів. Ви цього не помічаєте, а для мене ясно як Божий день: ось це належить батькові, а це — дочці.

— Навіть не сумніваюся, майстре Пенні, що між ними є схожість, можливо, й зовсім незначна, — підтакнув Спінкс. — Однак, думаю, мені не вистачає уяви, щоб її побачити.

Містер Пенні поправив свої окуляри:

— З цього приводу я розкажу вам одну історію, що якось зі мною трапилася. Вільяме, ти ж знав Джонсона, молочаря?

— Звісно, знав.

— Ну так от. Це сталося навпроти його будинку, але трохи нижче — біля пасовища, що навпроти ставка в

Непрохідному парку. Я якраз ішов до Квітучого урвища, аж бачу, якогось чоловіка витягують зі ставка, мертвим. Він хотів пірнути, але не розрахував глибину, от і розбив голову. Зібрався чималий натовп, але ніхто не знав утопленика. Тіло накрили білим простирадлом, але як його несли мимо, я вгледів ногу, що звисала з носилок. От я і кажу: “Не знаю, як його звали, але можу поклястися, що це брат Джона Вудворда”. Якраз у той момент надійшов сам Джон і як заголосить: “Мій братику! Мій бідний брате!”

— Ви тільки подумайте! — вигукнула місіс Деві.

— Так, знати чиюсь ногу — це вам не жарти, — сказав містер Спінкс. — Тут треба бути дуже проникливим. Я людина маленька, що я там знаю, але покажіть мені чиюсь ногу, і я вам скажу, що в людини на серці.

— Якщо так, то ти розумніший за всіх на світі, — зауважив візник.

— Ну, це вже не мені судити, — відрізав містер Спінкс. — Вік живи, вік учись, як-то кажуть. Може, я й прочитав за своє життя кілька книжок, але на звання великого вченого не претендую аж ніяк. Хоча, тим не менше, щось, може, і знаю.

— Та знаємо ми, — примирливо промовив Майкл,

— І вся парафія знає, що ти прочитав мало не всі книги і не раз перекладав свої знання в молоді голови. Знання

— Велика справа, і тут вже з тобою мало хто зрівняється.

— Не люблю хвалитися, але я таки багато читав на своєму віку і багато розмірковував над прочитаним. Тож я вам так скажу, поки все на світі вивчиш, то й на той світ пора. А мені вже за сорок п’ять.

Містер Спінкс обдарував усіх поглядом, який промовисто підкреслював, що якщо він досі не спромігся усього вивчити, то інші й поготів.

— До речі, про те, що людину можна впізнати за ногою! — мовив Ройбен. — Щоб мені провалитись, друзі, але я часом хоч і бачу людину повністю, а ніяк не втямлю, хто переді мною.

— Все ж таки з виду легше розпізнати, хто є хто, — відсторонено зауважив дід Вільям, повернувши голову так, що кінчик носа діда Джеймса опинився точно на рівні його ока і мініатюрної впадини, яку він розгледів у каміні. — До речі, — підвівши голову, продовжив він уже бадьорішим голосом, — треба сьогодні таки зайти і до вчительки? Якщо слух у неї такий гарний, як і личко, нам доведеться попотіти, щоб їй догодити.

— А яка вона із себе? — спитав молодий Деві.

— Ну, як тобі сказати, — відказав містер Спінкс. — Гарненьке рум’яне личко. Проте в цілому нічого особливого.

— Та годі тобі, Еліасе Спінксе. Просто визнай, що вона красива дівчина, та й по всьому, — перебив візник, знову готуючись скуштувати бочкового сидру.

Кілька хвилин по десятій до будинку візника — незмінного місця зустрічі — прийшли хлопчики-півчі, і розпочалися приготування. Старші чоловіки та музиканти одяглися в грубі пальта із жорсткими стоячими комірцями, а навколо шиї кілька разів обмотали кольорові хустки так, що кінці звисали аж до рук. За всім цим стирчали лише їхні вуха і носи, наче у роззяв, які зазирають через стіну. Решта півчих — дужі чоловіки й хлопчаки, розчервонілі від холоду, — здебільшого були одягнуті в сніжно-білі балахони, розшиті на плечах і грудях орнаментами у формі сердечок, ромбів і зигзагів. Кухоль із сидром спорожнів уже вдев'яте, нотні зошити було впорядковано, і композиції нарешті обрано. Хлопчики тим часом наготували ліхтарі та порозрізували свічки на шматочки, відповідно до розміру ліхтарів, а що звечора нападав густий сніг, то ті, хто не мав гетр, мусили піти до сараю й обмотати кісточки пучками сіна, щоб підступний сніжок не насипався в черевики.

Парафія Меллсток була досить великою, і підпорядковані їй села розташовувалися на значній відстані одне від одного. Отож кілька годин витрачалося на те, щоб усіх обійти, навіть якщо в кожній оселі співати лише один псалом. Головним селом був Нижній Меллсток, за півмилі від нього стояли церква, будинок священика і ще кілька будиночків — ото й усе. Колись найбільш густозаселена частина парафії тепер дихала запустінням. Трохи північніше на схід, десь за милю, розкинувся Верхній Меллсток, де і жив візник. Окрім того, якщо не враховувати поодиноких садиб і молочарень, де-не-де були розкидані невеличкі купки будиночків.

Старий Вільям Деві грав на віолончелі басову партію, його онук Дік був третьою скрипкою, а Ройбену і Майклу Мейлу належали тенор і друга скрипка відповідно. Хор складався з чотирьох чоловіків і семи хлопчиків, яким було довірено дбати про ліхтарі й тримати нотні зошити перед музикантами. Коли справа доходила до музики, якось завжди так виходило, що керівництво перебирав на себе старий Вільям.

— Що ж, сусідоньки, — напучував він, притримуючи двері, поки всі по черзі виходили на двір, й критично спостерігаючи за ними, наче пастух, що перераховує свою отару. — Ви двоє, уважно прислухайтеся до Майкла і щоб мені не тягнулися за третьою скрипкою як минулого року. А особливо у “Вставайте і славіте”. Біллі Чімлен, не лови гав, а то тебе іноді так заносить, що дай Боже. І це стосується всіх, дивіться мені, щоб не товпились на порозі, коли заходите в хату. Заходьте тихесенько, ніби то самі янголи прийшли звістити добру новину.

— Спочатку до фермера Ледлоу?

— Так, спочатку Ледлоу, а далі — як завжди.

— А ти, Воссе, — гукнув візник насамкінець, — сиди тут, а десь о пів на третю підігрій на жаринах мед і сидр та принеси їх разом зі стравами до церкви. Ну, ти і сам знаєш.

За кілька хвилин до дванадцятої вони засвітили ліхтарі й вирушили в дорогу. Хурделиця втихла і зійшов місяць, але йому важко було пробитися крізь густе скупчення снігових хмар, тож здавалося, ніби слабке світло радше йде від білого покривала, що вкрило землю, аніж ллється з неба. Вітер стих, і човгання ніг та звуки розмови відлунювали, відбиваючись від кожного стовпа, придорожнього каменя чи старезної стіни на шляху музикантів, навіть якщо відстань між ними не перевищувала кількох ярдів. Окрім цього незначного шуму, не чутно було ані звуку, хіба що іноді з боку Ялберійського лісу гавкали лисиці чи кролики шаруділи у траві, втікаючи з дороги.

До другої ночі хор відвідав більшість віддалених садиб та сіл і, не заставши нікого у поміщика, попрямував до головного села. Оскільки йшли по невторованому шляху, доводилося бути дуже обережними, щоб не наткнутися на гілки старих лип, які низько звисали і подекуди спліталися в густі зарості.

— Часи вже не ті, — зауважив Мейл, згадуючи хтозна-які панорами минулого, у той час як його погляд, звернений на сучасність, втупився в землю, щоб його господар, бува, не перечепився. — Вже нас не шанують так, як колись! Ми, напевно, чи не останні струнні музики в країні.

— Твоя правда! — погодився Боуман, скрушно похитавши головою, і старий Вільям, дивлячись на нього, й собі зробив те саме.

— А шкода, — відповів хтось. — Були часи — давні добрі часи — коли про ті шарманки ніхто навіть і не чув. І що доброго вони принесли церковним хорам? Треба було триматися струн, як от ми, і десятою дорогою обходити кларнети, а тим паче серпенти. Я завжди казав і казатиму, якщо церковна музика — то тільки струни.

— Струни — це завжди радість для душі, — підтвердив містер Спінкс.

— І все-таки серпенти не такі вже й погані, — зауважив містер Пенні. — Все старе рано чи пізно відходить у небуття, що поробиш. Але треба визнати, серпент має добрий, глибокий і багатий звук.

— Але от кларнети завжди були ні до чого, — сказав Майкл Мейл. — Якось на Різдво — багато років тому

— Я обходив парафію разом із хором з Везербері. Тої ночі вдарив сильний мороз, і на всіх кларнетах позамерзали клапани — так-так, геть-чисто позамерзали

— І як якийсь із них відпускали, був такий звук, наче хто пляшку відкорковував. Музикантам доводилося весь час бігати відігрівати інструменти біля каміна. Із кожного кларнета звисало по бурульці довжиною в палець. А що вже казати про самі пальці — вірте, чи ні, ми їх взагалі не відчували.

— Я добре пам’ятаю, — згадував містер Пенні, — що я сказав бідному Джозефу Райму (а він сорок два роки був третьою скрипкою в церкві Чок-Ньютон), коли вони вирішували, чи не перейти їм на кларнети. “Джо-зефе, — кажу я, — як заведете в себе ті верескливі трубки, то, вважай, все пропало. Кларнети геть не годяться для служби Господу. Досить поглянути на них, щоб це зрозуміти”, — отак я йому казав. І що, ви думаєте, з того вийшло? А я вам скажу, що вийшло. І двох років не минуло з тої нашої розмови, як священик приволік орган і старий хор став нікому не потрібен.

— Якщо судити лише з вигляду, — мовив візник, — я б не сказав, що скрипка ближча до небес, ніж кларнет. Може, навіть і далі. Через оті розпусні недолугі вигини здається, що до її створення сам сатана руку доклав. А от на кларнетах, якщо вірити картинкам, самі янголи на небесах грають.

— По-моєму, Роберте Пенні, ти маєш рацію, — вставив своє найстарший Деві. — Хай би лишили струни. Духові тебе наскрізь проймають — і це справді чудово, язичкові й мертвого розрухають — нехай, від барабанів аж у середині в тебе все перевертається — добре. Але хто б мені що не казав, ніщо так не зворушує людського серця, як скрипка!

— Хай живуть струни! — закричав малий Джиммі.

— Струни запросто могли б вистояти проти наступу всіх отих новинок. (“Авжеж могли б!” — підтвердив Боуман.) Але кларнети — це була їхня смерть. (“Оце вже точно!” — визнав містер Пенні.) А гармоніки, — ще голосніше продовжив Вільям, підбадьорений цими знаками схвалення, — гармоніки й автоматичні органи (“Та щоб їх”, — простогнав Спінкс.) — це жалюгідні — навіть не знаю, як їх назвати, — жалюгідні...

— Грішники, — запропонував Джиммі, який ступав великими кроками, як дорослі, а не плівся у хвості разом з іншими хлопчаками.

— Жалюгідні дзижчалки!

— Точно, Вільяме, краще і не скажеш — жалюгідні дзижчалки! — одноголосно постановив хор.

Тим часом вони вже підійшли до воріт, що вели до школи, яка стояла на невеликому пагорбі на перехресті трьох доріг і тепер виринула перед ними незмінною й темною пласкою плямою на тлі неба. Налаштувавши інструменти, гурт проминув огорожу, намагаючись ступати по траві за наказом старого Вільяма.

— Сімдесят восьмий, — тихо оголосив Вільям, поки хор ставав півколом, а хлопці відкривали ліхтарі, щоб було світліше, і спрямовували їхнє світло на книжки.

А тоді тишу ночі порушив давній, старий, як світ, гімн, втілюючи химерні християнські вірування у слова, що поколіннями передавалися із уст в уста, від батька до сина, аж поки не дійшли й до наших героїв, які з такою щирістю їх виспівували:

Знявши останню ноту, вони прислухалися хвилину чи дві, але зі школи не пролунало ні звуку.

— Чотири вдихи, а потім “Твоя безмежна доброта”, номер п’ятдесят дев’ять, — сказав Вільям.

Цей псалом теж виконали як годиться, однак на їхні старання і далі не було жодної реакції.

— Скажіть мені, що будинок не порожній! У тридцять дев’ятому і сорок третьому з нами таке вже було, — бідкався старий Деві.

— Може, пані вважає, що ми не рівня міським музикам, і просто гордує нами? — прошепотів візник.

— Та щоб її! — сказав містер Пенні, кинувши нищівний погляд на шкільний димар. — Раз так, то я її навіть знати не хочу. Навіть скромна музика, виконана вмілими музиками, краща за будь-які вигадки міських мудрагелів, так я казав і буду казати.

— Чотири вдихи і остання, — авторитетно заявив їхній диригент. — “Возрадуйтеся, жителі Землі”, шістдесят чотири.

Закінчивши псалом, він почекав ще хвилину, а тоді промовив чітко й голосно, як зазвичай робив у цю пору вже останні сорок років:

— Веселого Різдва!

Коли хористи вже майже полишили останню надію, в одному з вікон на верхньому поверсі спалахнуло світло. Воно впритул наблизилося до штори, так що знадвору можна було побачити чіткі обриси полум’я свічки. Якусь мить воно стояло нерухомо, а потім штори піднялися, і перед п’ятнадцятьма парами зосереджених очей з’явилася постать молодої дівчини. У віконній рамі вона нагадувала портрет на стіні. У лівій руці, дуже близько до обличчя, дівчина тримала свічку, яка яскраво освітлювала його, а правою спиралася на стулки вікна. На ній була якась біла накидка, а на плечі спадав вигадливий водоспад пишних кучерів, які перебували у жахливому безладі — у такому стані, вочевидь, їх можна було застати лише посеред ночі. Ясні очі дивилися на сірий світ унизу з непевністю, яка межувала із сміливістю та сором’язливістю, однак, коли вони розгледіли зібрані півколом темні фігури, у них спалахнув радісний блиск.

Відчинивши вікно, дівчина весело й привітно гукнула:

— Дякую вам, півчі, дуже дякую!

Вікно швидко й беззвучно зачинилося, а штори почали опускатися, поглинувши її ясне чоло та світлі очі, маленький рот, шию, плечі, а потім і решту фігури. Світло від свічки — знову тьмяне й нечітке — почало віддалятися, аж поки зовсім не зникло.

— Яка гарна! — вигукнув Дік Деві.

— Навіть найрідкісніші воскові фігурки з нею не зрівняються, — підтвердив Майкл Мейл.

— Наче якесь марево! — погодився візник.

— У житті такої не бачив! — палко вигукнув Ліф.

І решта, відкашлявшись та поправивши свої капелюхи, також погодилися, що заради такого варто було і поспівати.

— Ну, тепер до фермера Шайнера, а потім трохи підкріпитися, так, тату? — спитав візник.

— Так і зробимо, — погодився старий Вільям, закинувши на плече свою віолончель.

Будинок фермера Шайнера стояв на перетині невеличкої стежки з головною вулицею і нагадував химерну скелю. Верхні вікна, більше витягнуті у ширину, аніж у довжину, і широкий еркер[1], де зазвичай розташовувалися двері, при денному світлі надавали будинку вигляду перекошеного людського обличчя, яке, здавалося, зі злістю дивиться з-під лоба. Уночі нічого цього не було видно, лише обриси даху вирізнялися на тлі неба.

Підійшовши до дверей будинку, хор виконав звичайні приготування.

Чотири вдихи і номер тридцять два, “Вранішня зоря зійшла”, — скомандував старий Вільям.

Вони вже закінчили другий куплет, і скрипалі занесли смички, готуючись приступити до третього, коли, без жодного попередження, пролунав оглушливий рев:

— Ану замовкніть! Скільки можна горлати під вікнами?! У мене і так голова розколюється! Я маю право спокійно поспати чи ні?!

І вікно з гуркотом зачинилося.

— Ні, ну ви це бачили?! — обурено вигукнув візник, звертаючись до своїх товаришів.

Закінчуйте псалом всі, кому дорога честь музики! — скомандував старий Вільям, і вони доспівали до кінця.

— Чотири вдихи, і номер дев’ятнадцять! — твердо мовив Вільям. — Покажіть йому, чого ви варті. Ніхто не має права отак ображати наш хор!

Цього разу в будинку спалахнуло світло, відчинилося вікно, і з’явився фермер, який вже не тямив себе від гніву.

— Голосніше,'голосніше! — кричав візник, несамовито виграючи на скрипці. — Давай фортисимо, щоб він сам себе не чув!

— Фортисимо! — підхопив Майкл Мейл, і музика та спів залунали з такою силою, що слова містера Шайнера просто потонули в тому оглушливому реві. Однак, судячи з того, як несамовито він розмахував руками, показуючи щось схоже на великі літери “X” та “У”, його прокльонів, мабуть, з лишком вистачило б на цілу парафію, а не те що на їхній хор.

— І як не соромно! — дорікнув старий Вільям, коли вони вже йшли геть. — Скільки граю в хорі, а такого ще не бачив! А ще ж церковний староста!

— Вино в голову вдарило, — відказав візник. — Коли він виконує свої церковні обов’язки, то цілком нормальний чоловік. А зараз ми його побачили у світській іпостасі. Мабуть, треба його запросити на святкування завтра ввечері, щоб не сердився. Ми ні на кого не тримаємо зла.

Вони перейшли меллстокський міст і попрямували затіненою дорогою до церкви й будинку священика. Зустрівши на підході до церковного подвір’я Восса, який якраз ніс гарячий мед та інші наїдки, хористи вирішили підкріпитися перш ніж рушати далі. Вони увійшли до церкви й піднялися на галерею. Відкрили ліхтарі, і все товариство розсілося на лавах попід стінами, або де кому прийшлося, і від душі повечеряло. Коли розмови стихали, можна було почути, як на поверсі вище рипить і впівголоса стукотить зламаний годинник. Ці звуки ніколи не покидали вежі, в якій народжувалися, і вселяли в людей, наділених багатою уявою, ілюзію, ніби саме тут іде відлік Часу.

Досхочу наївшись і напившись, музиканти знову налаштували інструменти й висипали на нічне подвір'я.

— А де Дік? — спитав старий Деві.

Всі озирнулися довкола й оглянули сусідів, наче Дік міг перетворитися на когось із них, і лише знизали плечима.

— От же ж паскудний хлопчисько, де його чорти носять? — сказав Майкл Мейл.

— Може, він чкурнув додому, — розмірковував хтось, сам не дуже вірячи власним словам.

— Діку! — гукнув візник, і його голос луною прокотився над деревами.

Він весь напружився, немов натягнута струна, поки чекав на відповідь, а зрозумівши, що чекати марно, повернувся до гурту.

— І треба ж щоб він був третьою скрипкою! Якби ще тенор чи хтось із хлопчаків, ми б могли спокійнісінько продовжувати і без нього. Але хор без третьої скрипки — це те саме, що людина без... — тут візник запнувся, не в змозі придумати достатньо вагомої втрати.

— Без голови, — запропонував містер Пенні.

Візник почав ходити туди-сюди, всім своїм виглядом демонструючи, що у них зараз є важливіші справи, ніж незакінчене речення.

— Чи ж таке видано, щоб юнак кинув роботу на півдорозі й накивав п’ятами?!

— Ніколи, — відповів Боуман тоном, який не залишав сумнівів: він остання людина на землі, яка б опустилася до такого.

— Хоч би з ним не сталося якої оказії! — забідкався дідусь.

— Це навряд, — спокійно відповів візник. — Знати б хоч, куди він подів свою скрипку. Вона коштувала не багато не мало, а цілих тридцять шилінгів. Хоч би не десь у вогкому, а то вона хвилин за десять вже геть чисто розклеїться й зіпсується. Та що там десять, і двох вистачить.

— Але що, на Бога, могло статися? — зніяковіло спитав старий Вільям. — Аби часом не втопився!

Залишивши ліхтарі й інструменти біля дзвіниці, вони повернулися по своїх слідах до того місця, де дорога проходила біля річки.

— Такий дужий юнак, як Дік, дав би собі раду, — зауважив Ройбен. — Щось мені підказує, що причина його зникнення геніально проста і лежить у нас просто перед носом, а ми її не помічаємо. — Він стишив голос до таємничого шепоту: — Сусіди, а ви часом не помічали, щоб його думками останнім часом заволоділа якась красуня?

— Ані натяку. Його розум поки нічим таким не затуманений.

— До того ж Дік казав, що ніколи не одружиться, — вигукнув Джиммі, — і завжди житиме вдома, з мамою і з нами!

— Дурниці, кожен парубок хоч раз таке каже.

Вони дійшли аж до ферми містера Шайнера, але нікого там не застали. Тоді кілька чоловіків пішли до школи. У спальні досі горіло світло, і, хоч штори були опущені, вікно було злегка прочинене, наче мешканка тієї кімнати хотіла, щоб до неї долинули віддалені звуки псалмів.

Навпроти вікна, спершись на букове дерево, нерухомо стояла їхня пропажа. Схрестивши руки на грудях і закинувши голову назад, хлопець не зводив очей з освітленого вікна.

— Діку? Ти що тут забув?

Дік стрепенувся і в темряві замотав головою в різні боки, гарячково намагаючись знайти підхожу відповідь на запитання, і нарешті кволо пробурмотів:

— Нічого, тату.

— Довгенько ж нам довелося тебе попошукати, — сказав візник, коли весь гурт рушив назад, до будинку священика.

— Я думав, ви ще в галереї, — сказав Дік.

— Та не зовсім, ми тут просто тиняємося по окрузі, шукаючи тебе скрізь, і місця собі не знаходимо. Чого ми вже тільки не передумали! А ти тут собі стоїш, наче нічого не сталося!

— І чого йому заманулося тут стирчати? Безглуздя якесь, — пробурмотів містер Спінкс.

Наступну зупинку хор зробив перед будинком священика, щоб подарувати містеру Мейболду, нещодавно призначеному священиком у їхню парафію, його порцію різдвяних псалмів. Музиканти сподівалися, що вже хто-хто, а священик обов’язково відчинить вікно, тому додали для нього ще один псалом, так би мовити, для заохочення. Однак містер Мейболд не з’являвся.

— Поганий знак! — сказав старий Вільям, похитавши головою.

Однак у ту ж мить із глибин будинку, мабуть, із ліжка, почувся мелодійний голос:

— Дякую вам, селяни!

— Що він сказав? — спитав Боуман, який трохи недочував. Однак саме з цієї причини говорив він голосно, так, що аж священик почув.

— Я кажу: “Дякую, селяни!” — повторив священик.

— Он воно що, а то першого разу ми не розчули! — крикнув Боуман.

— Заради Бога, думай, що говориш, а то ще розсердиш його! — застеріг візник.

— Не бійтеся, не розсердите! — крикнув священик.

— Нічого собі слух, — пошепки зауважив містер Пенні. — Та в жодного коня чи собаки в парафії такого нема. Вірна ознака гострого розуму.

— Побачимо, — сказав візник.

Старий Вільям, переповнившись глибокою вдячністю за таку похвалу від відносно нової людини в парафії, так розхвилювався, що хотів виконати всі гімни заново, однак відмовився від такої задумки після застережень Ройбена, що краще не випробовувати доброту священика.

— Щось мені підказує, — сказав візник, коли вони піднімалися по схилу, прямуючи до наступних будинків, — що те марево в образі молодої дівчини обкрутить молодого священика, той навіть оком змигнути не встигне. От побачите, друзі.

Хористи нарешті добралися до своїх ліжок і заснули, як і решта парафії. Однак сон Діка був неглибокий і неспокійний, незважаючи на те, що відпочивати йому лишалося всього години три-чотири. Виснажений мозок знову й знову повертався до подій тієї ночі, особливо до того моменту, коли вікно в школі відчинилося.

Уранці, що б Дік не робив — піднімався чи спускався сходами, ходив з кімнати в кімнату чи розмовляв про погоду — він постійно прокручував у голові той чарівний момент. Спершись на одну ногу, він стояв біля каміна й спостерігав, як матір смажить свинину; але що йому було до тієї свинини, якщо її смажило не Марево. Шматки м’яса звисали між ґратками рашпера[2], наче кішка на руках у дитини; однак що йому було до тих порівнянь, якщо не Вона їх промовляла. Він дивився, як жовтогарячі сонячні відблиски, переплітаючись із блакитними тінями полум’я, витанцьовують на вибіленому каміні, але що йому було до тих тіней.

— Може, нова вч... кхм... міс Фенсі Дей співатиме сьогодні з нами в церкві? — спитав він.

Візник довго задумливо мовчав, аж поки нарешті мовив:

— Може, так, а може, й ні.

Дік був не в захваті від такої відповіді, але, зціпивши зуби, промовчав. Усі добре знали, що його батькові була властива певна туманність висловлювань, яка зазвичай не мала нічого спільного з предметом обговорення.

У домі візника почалися традиційні приготування до церкви. Старанності Діка можна було тільки позаздрити, хоч він і сам не зміг би пояснити, звідки в ньому раптом прокинувся такий інтерес до релігії. Він чистив і полірував свої найкращі черевики так ретельно, що нагадував митця, який працює над шедевром. Від носка до підбора Дік відчистив кожнісіньку цяточку бруду, який назбирався за минулий тиждень. Тоді відкрив новий пакетик вакси, акуратно перемішав її і щедро намастив по всій довжині черевика: спочатку наніс один шар і відполірував, потім ще один — щоб були чорніші, а тоді ще й третій — для дзеркального блиску — все, щоб належно підготуватися до зустрічі, на яку він так сподівався.

На різдвяну службу візник готувався так, ніби тиждень накопичував усі свої сили. Із ванни у задній частині будинку доносилося гучне сопіння й кректання, сповіщаючи, що він миється — цей урочистий недільний ритуал займав із півгодини, тоді як у звичайні дні все обходилося кількахвилинним хлюпанням. Він зникав у прибудові з великим коричневим рушником у руках, і хвилин двадцять звідти лунали вже згадане плюскотіння й пихтіння. Коли після цього візник з’являвся у дверях, від нього пахло літнім туманом, а сам він мав такий вигляд, ніби щойно чудом уникнув смерті потопельника, загубивши при цьому майже весь свій одяг. Очі його почервоніли, наче від гіркого ридання, а з кінчиків вух і носа звисало по кришталевій краплі води, і ще кілька краплин блищали у волоссі.

Батько, син і внук ще довго скрипіли черевиками по посиланій піском кам’яній підлозі, сновигаючи туди-сюди зі своїми приготуваннями. Нарешті, взявши в кутку віолончель та скрипки, вони заходилися оглядати струни й підкручувати їх трохи вище від звичайного тону, щоб налаштування трималися всю службу й не довелося переналаштовувати інструменти прямісінько на галереї, намагаючись уловити момент, коли хтось кашляне, чхне чи коли заспівають “амінь”, — на жаль, у вологу зимову погоду їм нерідко доводилося вдаватися до таких хитрощів.

Трійця вийшла з дому й попрямувала стежкою через пасовище для овець, несучи під пахвами свої інструменти у вицвілих зелених чохлах, а в руках — старі музичні зошити в коричневих палітурках. Дік постійно забігав наперед, залишаючи батька з дідом позаду, а візник, навпаки, ступав повагом, вивертаючи ступні назовні під неймовірним кутом.

Дійшовши до підніжжя пагорба, вони вже могли розгледіти церкву з боку північних воріт або, як їх називали, “церковної хвіртки”. Нагорі зібралося сім жвавих фігурок — то чекали на них хлопчаки-хористи, повсідавшись на могильній плиті й розмахуючи ногами, щоб згаяти час. Угледівши музикантів, вони позіскакували й, тупочучи, мов кавалерійський полк, прожогом кинулися по старих дерев’яних сходах вгору до галереї. Решта юних парафіян чекали назовні, спостерігаючи за пташками, котами й іншою звіриною, аж поки не увійшов священик. Тоді вони, миттю напустивши на себе вигляд добропорядних парафіян, прослизнули в боковий неф.

Галерея меллстокської церкви мала особливий статус і жила за власними правилами. Тут нову людину сприймали зовсім не так, як парафіяни унизу. Якщо в нефі її приймали як непрошеного гостя, який ні в кого не викликає ані найменшого інтересу, то тут її зустрічали привітно, а наявні відмінності аж ніяк не робили цю людину менш цікавою в їхніх очах. Спостерігаючи з висоти галереї, музиканти вивчили всі звички нефа до найменших дрібниць і могли розказати про парафіян багато цікавого; а от неф нічого не знав про завсідників галереї, лише чув їхні гучні мелодії та голоси. Ніхто в нефі не помічав, наприклад, що дяк постійно жував тютюн і спльовував його в дірку в лаві перед тим як мав співати “амінь”; що деяким молодим панянкам набридло читати під час служби нудний шлюбний обряд, і вони перейшли до наступного, який хронологічно йде за ним; що двоє закоханих, натхненні прикладом Пірама і Тісби, переплітали пальці через дірку від сучка між лавами; що місіс Ледлоу, дружина фермера, під час першого читання Біблії мала звичку перераховувати гроші й підраховувати тижневі торговельні витрати. А от для галереї це все вже давно не було новиною.

Старий Вільям сидів у центрі переднього ряду, затиснувши віолончель поміж колінами, по обидва боки від нього розташувалося по одному співаку. У задньому ряду, ліворуч, розміщувався Дік із дискантами, праворуч — візник з тенорами. Ще далі — старий Мейл з альтами й рештою співаків.

Коли хористи, перш ніж зайняти свої місця, стояли колом у глибині галереї й повторювали деякі псалми, Дік, глянувши через плече свого діда, побачив, як марево минулої ночі увійшло до церкви так жваво, наче й не марилося йому ніколи. Здавалося, одна її присутність вдихнула абсолютно нову атмосферу в старовинну будівлю, і тіло, й душа Діка затрепетали від нових незвіданих відчуттів. Церковний староста Шайнер скерував панночку до невеликого нефа північніше від вівтаря, який було виділено для зграйки дівчаток із недільної школи і який добре проглядався з галереї, треба було тільки нахилитися й заглянути під дугу найдальшої арки.

До цієї миті церква здавалася Діку порожньою — тепер вона була переповнена. Міс Фенсі нарешті піднялася з колін, озирнулася навкруги у пошуках постійного місця і зрештою вибрала найдальший закуток. Дік вдихав на повні груди тепле свіже повітря, яке вона принесла із собою, кров стукотіла у скронях, і йому здавалося, ніби між ними встановився зв’язок, видимий для всіх і кожного.

Служба того яскравого різдвяного ранку назавжди залишилася в пам’яті Діка Деві. Він міг із точністю до найменших подробиць відтворити події того дня, які трапилися, поки хвилини повільно змінювали одна одну. Мелодії, які вони тоді грали, міцно закарбувалися в його свідомості й посіли особливе місце серед усіх інших мелодій, як і проповідь священика, і шар пилу на капітелях пілястрів, і гілка падуба, криво почеплена на арці вівтаря, — словом, все, що просочується у твою свідомість, коли розум замовкає, сприймаючи лише зорові образи.

Через примху випадку чи, може, за велінням долі ще один молодий чоловік, який був того різдвяного ранку в меллстокській церкві, до кінця служби теж інстинктивно відчув чарівливу присутність тієї самої молодої дівчини, хоч його почуття ще не розгорілися з такою силою. Однак, на відміну від Діка, цього молодика неабияк здивував його стан, і він щосили намагався повернути свої думки у звичне русло. То був молодий священик — містер Мейболд.

Частенько на Різдво музиканти грали гірше, ніж звичайно. Після нічного обходу хлопчаки були наче сонні мухи, а чоловіки — потомлені. А сьогодні в повітрі ще й, як на зло, стояло багато вологи. Від тривалого перебування на нічному повітрі струни грали на півтону вище, і час від часу голосно бренькали у найбільш невідповідний момент. Через це музиканти частіше, ніж будь-коли, зникали в глибині галереї й аж захрипли, намагаючись кашлем заглушити свої налаштування. Священик починав сердитися.

Окрім того, під час першого ж псалма хористи раптом помітили, що їм підспівують чиїсь сильні пронизливі голоси. Як виявилося, звуки доносилися з нефа, де сиділи дівчата з недільної школи, і ставали щораз сміливішими й чіткішими. За третім псалмом ці надокучливі дівочі голоси мало не заглушували хористів. Більше того, з часом новоспечений жіночий хор і зовсім відокремився від оркестру, дотримуючись власного темпу, тону і навіть мелодії, яка подекуди зовсім не збігалася з тією, що задавала галерея.

За всю історію церкви такого ще не було. Дівчата, як і решта парафіян, завжди трималися скромно і з належною повагою підспівували галереї, без її керівництва вони губилися й починали співати нескладно, і вже точно ніколи не перечили настановам цих досвідчених співаків. У них не було власної волі, єдності, сили чи бажань, окрім надиктованих хором, котрий підносився над ними.

У музиці й голосах хористів звучав неприхований розпач. І так тривало аж до кінця музичної частини служби. Як тільки музиканти відклали скрипки, містер Пенні сховав окуляри у футляр, а священик розпочав проповідь, галерея вибухнула обуреним шепотом.

— Ні, ну ви це чули? — сказав містер Пенні, зі стогоном втягнувши повітря.

— Зухвалі вертихвістки! — обурювався Боуман.

— Та вони замало нас всіх не перекричали, до того ж разом зі скрипками!

— Разом зі скрипками! — гіркою луною озвався Боуман.

— Вони ж як разом зберуться, то їм вже й море по коліна! — пробурмотів містер Спінкс.

— Хотів би я знати, — сказав візник (так, ніби вже знав відповідь, а питав тільки для порядку), — хто ж це тих дівчисьок напоумив? Чого їм раптом так розпинатися, якщо вони навіть не сидять на галереї й сидіти ніколи не будуть? Ось у чому питання, хлопці.

— Усі знають, що спів — це робота галереї, і крапка,

— відрізав містер Пенні. — От скажіть мені, для чого наші пращури витрачали десятки фунтів на будівництво галерей, га? Щоб будь-хто в церкві отак собі виспівував, коли йому заманеться?

— Очевидно, ми вже не потрібні, пора на вихід зі своїми скрипками! — сказав містер Спінкс, усміхнувшись. Людині сторонній могло здатися, що йому абсолютно байдуже, і тільки його товариші по скрипці відчули гірку іронію в цих словах і весь той розпач, який приховував, здавалося, такий природний сміх.

— А чого так хвилюватися? Хай собі співають — голосніше буде, хи-хи! — гигикнув Ліф.

— Ех, Томасе! І звідки ти такий дотепний взявся, га? — грізно дорікнув йому дідусь Вільям.

Присоромлений Томас Ліф готовий був провалитися крізь землю.

— Я вам от що скажу, — мовив Ройбен, — хай би вони нам і підтягували вряди-годи, хіба ж ми проти? Та тільки ж так, щоб їх і чути не було.

— От-от, — погодився містер Пенні. — Не люблю нікого намарне звинувачувати, але тут і перед Богом скажу, що в останньому псалмі я чув кожну їхню ноту так само чітко, як і нашу — кожнісіньку ноту.

— От я старий дурень! Так он воно що! — вигукнув містер Спінкс, ні до кого конкретно не звертаючись і скрушно похитавши головою, вочевидь, у відповідь на якусь несподівану думку, а тоді сумно-пресумно усміхнувся. — Ох, я мав би знати, мав би знати!

Ніхто не спитав, що його так схвилювало, всі добре знали, що рано чи пізно він сам усе розкаже.

— Я ще минулої ночі зрозумів, що з тим молодиком ми наберемося лиха, — не дочекавшись продовження від містера Спінкса, сказав візник, поглядаючи на містера Мейболда, який, нічого не підозрюючи, стояв за кафедрою.

— Здається мені, — суворо мовив старий Вільям, — що тут у галереї забагато шуму, ми все-таки на службі, чи як? — І, прикусивши губу та, втупивши на священика зосереджений погляд, він дав усім зрозуміти, що не терпітиме від них більше ані звуку. І справді, у галереї все стихло, і ніхто так і не дізнався, що такого важливого хотів сказати містер Спінкс.

Під час розмови Дік не обмовився ані словом, а візник тримався доволі стримано, пам’ятаючи, що за сніданком місіс Деві оголосила, що хоче запросити головну винуватицю цих подій на святкову вечерю, яку вони зазвичай влаштовували на Різдво. Ця новина спрямувала думки Діка виключно у радісне русло. У візника, який завжди злегка цинічно дивився на світ, дух був не такий бойовий, як у решти хористів, хоча дружба та спільна справа підтримували в ньому щиру відданість товаришам-музикантам.

Пополудні біля будинку візника спостерігалося незвичне пожвавлення. Кам’яні плити, якими була встелена підлога, ретельно вимели й посипали тонким шаром дрібнюсінького жовтого піску, видобутого із глибин найближчого піщаного кар’єра. Зі сховку дістали масивні ножі й виделки, які лежали там, змащені жиром, із часу останньої такої події. На них відсвічував виразний напис великими літерами “високоякісна сталь” — настільки переконливий, що потреба зазначати виробника відпадала сама собою. Кран, який Ройбен зазвичай носив у кишені, вкрутили у бочку з сидром. І наостанок візнику наказано було стати посеред кімнати, й місіс Деві заходилася крутити чоловіка туди-сюди, наче штурвал навколо осі, прискіпливим оком оглядаючи його вбрання.

— Не рухайся, я принесу ножиці, — звеліла вона.

Візник завмер на місці, наче солдат на варті.

Місіс Деві обстригла кілька волосинок, які виткнулися за межі загального контуру бакенбард, трохи підрізала потертий край на комірці сорочки і висмикнула сиву волосину. Усі ці операції візник покірно витримав, не проронивши і слова, лише під час останньої докірливо буркнув:

— Обережніше, Ен.

— Господи, Ройбене, я просто не хочу, щоб із тебе люди сміялися, — сказала місіс Деві з суворістю, яку могли виправдати лише довгі роки подружнього життя. Ще раз розвернувши чоловіка, вона зняла з його плеча кілька шерстинок. Ройбен, який думками, вочевидь, був далеко, позіхнув. — Комір твоєї сорочки — це просто ганьба. Весь заяложений, заляпаний брудом і хтозна-чим іще. Ну як, скажи мені, тобі це вдається?

— Та то, певно, від поту. Ти ж знаєш, літо для мене справжня біда. Досить щось почати робити — і з мене вже все тече.

— Еге ж, Деві всі товстошкірі. Твій брат Боб нічим не кращий — угодований, мов кабан. Щоразу, як мене зустрічає, то так тихо, улесливо питає: “Як ся маєш, Ен?” Я б йому сказала, як ся маю! А ти — хвилина на сонці — і піт градом котиться. Ну де ж таке бачено?!

— Якщо я пітнію в будень, то, звісно, пітнітиму й у неділю.

— Не дай Боже, котрась із дівчаток вдасться в тебе, ото тяжко їй буде! У моїй родині ніколи ніхто так жахливо не пітнів. Але Деві — Боже милостивий! Сама не знаю, як я тільки потрапила в таку сімейку?

— То все жіноча слабкість. Не змогла відмовити, коли я тебе покликав заміж. От і все, — схоже, візник уже не раз вислуховував такі докори від своєї дружини, тож відповідав без особливих емоцій, яких варто було б очікувати, якби запитання звучало вперше.

— Які ж славні штани вийшли, — продовжила місіс Деві, мов нічого й не було, бо критикувала вона родину Деві, очевидно, не стільки зі зла, скільки за звичкою. — А коштували копійки. Дивись, які просторі, з підкладкою, а внизу навіть із подвійною, ще й окантовані. Гарний високий покрій мало не до пахв, і підігнуто достатньо, ще б на півпари вистарчило. Ще й тканини на добрий жилет лишилося. А все тому, що я за все сама подбала: і крам купила дешевше, і пошиття контролювала. Це лише зайвий раз доводить, що завжди треба самому все пильнувати, а не просто сліпо довіряти тим шахраям, які звуть себе кравцями.

Розмову різко перервала поява Чарлі: руки й обличчя чорні-пречорні, ніс — ніби згасаюча свічка. Що цікавого малий знайшов у гачку й ланцюзі, на який вішають стегенця у каміні, і чому саме сьогодні, коли все мало сяяти чистотою, він вирішив погратися з ним, а не з будь-якою іншою річчю в домі — на ці питання можуть відповісти хіба що мами маленьких дітей. Швидше за все малому подобалося те, що як не грайся з цими предметами — завжди вимажешся сажею з ніг до голови. За кілька хвилин можна було побачити, як Чарлі, потерпаючи через свою винахідливість, чимдуж біг за ріг будинку, тікаючи від батька, і коли він оглядався, то нагадував вигнанця Каїна на ілюстраціях із Біблії.

Гості зібралися, і до десятої вечора в повітрі вже витало приємне нетерпіння, як то буває на сільських святах. Тоді з комори почувся звук налаштування скрипки.

— То Дік, — сказав візник. — Він обожнює джигу.

— Діку! Навіть і не думай. У Святвечір — ніяких танців, — рішуче заявив старий Вільям. — От як годинник проб’є дванадцяту, танцюйте хоч до ранку.

— Правильно, Вільяме, правильно, — підтримав містер Пенні. — Якщо ми вже організували вечірку на Святвечір, то з поваги до небесної братії вона має обійтись принаймні без танців. У будь-які інші свята — будь ласка, але не сьогодні. Так що ніяких танців до опівночі.

Якраз у ту мить теплий мед вдарив у голову містерові Спінксу, і він вирішив втрутитися.

— Танці, — сказав він, — це ідеальне заняття для того, щоб набратися сил, покращити настрій і позалицятися до якоїсь красуні, особливо якщо ще й трохи хильнути! Танці — це добре. Але, якщо вже на те пішло, навіщо порушувати заведений порядок — правильно кажу, Річарде, Ройбене?

— Отже, вирішено: жодних танців до опівночі, — підсумував Вільям.

Хоча Ройбен з дружиною порядкували в домі на свій розсуд, коли мова заходила про релігію, тут останнє слово завжди було за старим Вільямом, чиє невміння справлятися з домашніми справами у цьому випадку цілком компенсувалося непохитністю переконань. Тому молодшим членам зібрання довелося змиритися й набратися терпіння ще на одну годину і сорок п’ять хвилин, тож погляд у них відразу став в’ялим і байдужим. Хоча співати пісні ніхто не забороняв.

За п’ять дванадцята знову почулося тихе лаштування десь із глибин будинку. І коли годинник нарешті пробив останній удар, з’явився Дік з інструментами напоготові й пороздавав їх музикантам. Старий Вільям охоче зняв свою'*віолончель зі звичного цвяха і, відкинувши всяку набожність, провів рукою по струнах.

Розпочали з народного танцю під назвою “Тріумф, або Слідом за коханою”. Візник запросив місіс Пенні, а місіс Деві танцювала з містером Пенні, який так поважно закидав голову, так старався випростати спину і так значуще блискав окулярами, що майже порівнявся за зростом із містером Деві. Містер Шайнер, тридцяти п'ятирічний фермер і церковний староста за сумісництвом, радо прийняв запрошення на вечірку, продемонструвавши дивовижну здатність вмить геть начисто забути про всі події минулої ночі. Перше, що впадало в очі при зустрічі з ним, — це налитий кров’ю погляд, уривчасте дихання і ланцюжок від годинника. Його рот наче застиг у подобі похмурої посмішки, так до кінця й не усміхнувшись. Незважаючи на всі спроби фермера, гарненька, струнка й причепурена міс Фенсі Дей дісталася Діку, оскільки містер Шайнер, як людина багатша, поводився аж надто самовпевнено, запрошуючи її на танець, тоді як Дік був дуже чемним.

Поки наша героїня повертається на своє місце серед інших дам, давайте роздивимось її краще. Зростом вона трохи вища за середнє. Найвиразніша її риса — це гнучкість, яка надає рухам легкості та плавності, особливо в танці. Карі очі, обрамлені гострою й тонкою дугою брів, які нагадують не що інше, як вигини двох нот, яскраво блистять. Іноді цей блиск пом’якшується тінню задуми, яка на мить може приглушити, хоча ніколи повністю не гасить кокетливі іскорки, які, між іншим, ніколи не розгоряються настільки, щоб вийти за межі порядності. Вигин губ — так само чіткий і м’який, як і вигин брів. Ніс правильної форми, що, варто сказати, немало важить, адже всім добре відомо, що на сотню красивих ротиків та оченят приходиться лише один гарний носик. Додайте до цього пишне темно-каштанове волосся й легке біле плаття з блакитними вставками — і ви зможете приблизно уявити собі цю молоду дівчину, яка вирізнялася серед решти жінок, наче квітка серед коренеплодів. А танці тим часом продовжувалися. Містер Шайнер, скориставшись своєрідними правилами танцю, покинув свою партнерку та заволодів дамою Діка, і пара пронеслася через всю кімнату, наче молоді, що спішать до вівтаря. Дік відскочив назад, з усіх сил намагаючись здаватися незворушним, хоча насправді мав досить дурнуватий вигляд, який аж надто явно засвідчував його незгоду з такою втечею. Дік зціпив зуби, намагаючись тримати себе в руках, коли раптом міс Фенсі й містер Шайнер повернули назад, і Дік із неприхованим завзяттям взявся за руки зі своїм суперником, щоб утворити арку над головою міс Дей (мабуть, звідси й пішла назва танцю). Після цього він знову мусив відпустити її до містера Шайнера, який витанцьовував так завзято, що, здавалося, його ланцюжок теж танцює всіма своїми частинами. Візник теж не шкодував ніг, аж все його масивне тіло затрусилося, як желе. З обличчя місіс Пенні, яка, танцюючи з Ройбеном, завжди боялася за свою безпеку, протягом всього танцю не сходила сором’язлива посмішка — через цю звичку в неї вже навіть зморшки з’явилися, а замість очей виднілися лише вузенькі щілиночки. З майже рабською покірністю, приправленою страхом, вона повторювала за візником усі без винятку танцювальні рухи, навіть ті викрутаси, до яких час від часу вдавався Ройбен зі своєю багатою фантазією.

Сережки у вухах дам літали в усі боки, виробляючи нечувані сальто, підстрибували то праворуч, то ліворуч, зрештою вдаряючись об вуха своїх господинь. Місіс Крамплер — огрядна жіночка, яка, хтозна з якого дива (чого ніхто не вважав за потрібне з’ясувати), танцювала в чистому фартусі, — рухалася так плавно, що ніхто не міг розгледіти її ніг. Дехто навіть казав, що вона перекочується на коліщатах.

Спливала хвилина за хвилиною, і вечірка досягла тієї межі, коли жінки вже й не думали турбуватися про свої зачіски і волосся розліталося в різні боки; коли сліди поту проступали на обличчях навіть найтендітніших дівчат, не кажучи вже про їхніх партнерів, у яких чоло вже давно було рясно зрошене; коли складки на спідницях почали розправлятись, а старші гості, котрі пішли танцювати слідом за молодими, вже відчували, як штрикає в колінах, і проклинали цей нескінченний танець; коли (як це буває на сільських вечірках) чоловіки порозстібали жилети, а скрипалі так гарячково вигравали, що їхні стільці опинилися футів за два від свого початкового місця.

Фенсі танцювала з містером Шайнером. Дік розумів, що гарні манери зобов’язували її однаково люб’язно ставитися до кожного кавалера, однак він ніяк не міг позбутися думки, що вона могла б танцювати і з меншим захопленням, могла б рідше посміхатися в обіймах фермера.

— Боюся, ви забули помінятися партнерами, — несміливо мовив Дік до містера Шайнера, чий ланцюжок ще розгойдувався від недавнього повороту.

Фенсі було рушила до Діка, щоб виконати заміну, однак її партнер проігнорував хлопця і продовжив танцювати, ніжно схилившись до своєї дами.

— Шайнер надто вже захопився, — пробурмотів юнак собі під ніс, спостерігаючи за ними. А пара знову протанцювала через всю кімнату і зайняла своє місце серед інших. Увесь цей час Фенсі приязно посміхалася своєму партнерові.

— Містере Шайнер, ви не помінялися партнерами, — повторив Дік, не придумавши нічого більш нищівного. Сам він поміняв партнерку, і його просто виводило з себе таке нахабне порушення правил.

— Може, я нікому не збираюся віддавати свою даму,

— Відказав містер Шайнер.

— Боюся, вам доведеться, сер.

Партнерка Діка, молода дівчина на ім’я Ліззі — хоча всі звали її просто Ліз, спробувала запобігти сварці:

— Я теж не дуже люблю мінятися.

— І я, — встряла у суперечку місіс Пенні. — Якщо хтось не хоче, то й нехай. Не будемо ж ми сваритися через такі дурниці?

— Я лише хотів сказати, — мовив Дік, вже шкодуючи, що посмів зробити гостю зауваження, — що такий порядок. Якщо кожен танцюватиме, як йому заманеться, то що ж це буде за танець. Насмілюся зауважити, що той, хто його придумав, заробляв цим на життя, то, певно, вже знав, що й до чого.

— Я не люблю мінятися партнерами, і все тут. І мені байдуже, хто що там придумав.

Дік став таким зосередженим, що здавалося, ніби він подумки перемножує багатозначні числа, хоча насправді хлопець намагався зметикувати, як далеко можна завести суперечку із запеклим противником, якщо він гість твоєї матері. Із задуми його вивела поява візника, який притупотів до середини кімнати зі своєю партнеркою. Ройбен зневажав дріб’язковість, а тому без зайвих церемоній перевів розмову на себе.

— Я не можу вам передати, сусіди, як мені гаряче! — він озирнувся довкола, намагаючись поглядом, повним співчуття до самого себе, розказати присутнім, наскільки він упрів.

Місіс Деві йшла в наступній парі.

— Ще б, — підтвердила вона. — Та тобі, Ройбене, завжди гаряче.

Місіс Пенні висловила щось схоже на співчуття такій біді, намагаючись і посміхатися, і супитися водночас.

— Йому досить недільного ранку пройтися по садку, і комір сорочки так обм’якне, наче його й не крохмалили, — продовжила місіс Деві, ніби між іншим напустивши на обличчя хазяйновитий вираз під час цих спогадів.

— Та годі вже вам, жіночки. Давайте краще руки й пішли танцювати! — сказав візник, і розмова на тому й скінчилася.

Нарешті Дікові вдалося потанцювати з Фенсі, і не будь-що, а найкращий народний танець, який починався у групах по троє.

— Перш ніж ми почнемо, — сказав візник, — давайте познімаємо піджаки, а то тут щось стало спекотно.

— Не забувай про манери, Ройбене! Як підеш танцювати, то вже зразу тобі треба роздягтися! Завжди тобі гаряче!

— Та годі вам, товариші, — коли візник сперечався з дружиною, то часто звертався до неї у формі множини чоловічого роду, щоб не довелося довго відшуковувати потрібний епітет. — Не розумію, у чому проблема. Що тут такого, щоб зняти зайвий одяг, коли тіло розпашіло від танцю? Якщо б я один взяв і роздягнувся та ще й ні з того ні з сього, то справді було б не дуже гарно, але якщо всі чоловіки, хто з повніших, так зроблять, то що в цьому поганого? Ми ж народ простий. Ну, що скажете, друзі?

— Так і зробімо! — підтримали його троє огрядних чоловіків, що якраз кружляли по кімнаті зі своїми дамами. Сказано — зроблено: четверо страждальців познімали піджаки й, повісивши їх у сінях, вервечкою повернулися до кімнати. Залишившись в одних сорочках, вони, здавалося, тепер могли запросто помірятися силами з кращими танцівниками Англії та Ірландії. Дік, соромлячись визнати при міс Фенсі, що йому теж спекотно, залишився у піджаку, як і решта худіших чоловіків. Так само вчинив і містер Шайнер, не бажаючи опускатися до загального рівня.

Після цього гулянка перейшла на нову стадію. Настала та пора ночі, коли на столі й кріслах назбиралося стільки пилу, що можна було записки писати; у повітрі витав сизуватий туман, оточуючи свічки ясним ореолом; пил понабивався гостям у ніздрі, зморшки і геть усі пори; вже навіть у скрипалів на щоках пашів рум’янець, а обличчя танцюристів стали схожі на розжарені вуглини; скрипалі вже не сиділи спокійно, а, відсунувши ногою стільці, стояли, широко розставивши ноги й заплющивши очі, і шалено розмахували смичками — байдужі до всього навколо. Раз за разом Дік змушений був передавати руку своєї коханої іншому чоловікові, і вони кружляли утрьох; а потім, вже не ділячись ні з ким, танцював з нею по колу, з кожним разом все міцніше обіймаючи її за стан і все більше заводячи лікоть їй за спину, аж поки відстань між ними стала майже непомітною. А коли вони проходили між рядами танцівників, торкаючись один одного плечима, і її подих лоскотав йому шию, наче літній вітерець, що заблукав у часі, Дік просто не тямив себе від щастя. Дійшовши до кінця ряду, хлопець хвилювався, щоб мелодія не скінчилася, поки вони не повернуться на початок, аби знову поринути в ці неймовірні відчуття. А коли, незважаючи на його побоювання, вони все-таки дійшли до початку кімнати, радість Діка затьмарив панічний страх, що скрипки можуть стихнути саме в цей божественний момент. Тому юнак тихенько шепнув найближчому скрипалеві, щоб вони не зупинялися, поки він зі своєю дамою не пройдуть ще раз коридором, утвореним танцівникам. Продовжуючи здригатися всім тілом, наче в конвульсіях, музикант непомітно кивнув Дікові між акордами і, не розплющуючи очей, сказав “Добре, добре!”. Тепер Дік так міцно притискав до себе Фенсі, що, здавалося, вони стали одним цілим. Кімната видавалася Дікові сном. Пізніше він міг згадати лише окремі деталі: як скрипалі посмикувалися на своїх стільцях, ніби дзиґи, все нарощуючи темп; як дід Джеймс і старий Саймон Крамплер сиділи біля каміна, про щось розмовляючи, хоч слів було й не розібрати, і час від часу кивали головами або розмахували руками, ніби намагалися перекричати молотарку.

— Хуууух! — перевів подих візник, коли танець закінчився. — Оце танець так танець, я вам скажу! — Він витер піт із чола і пішов до столу, де стояли кухлі з сидром та елем.

— Ох! — плюхнулася в крісло місіс Пенні. — Останній раз моє серденько так стукотіло, коли я на Купала виглядала свого судженого.

— Як я чув, з того часу вже багацько років збігло, — сказав візник, наповнюючи келих і не відводячи від нього очей. Зголосившись роздавати напої, він міг дозволити собі не одягати піджак, хоч інші чоловіки свої вже повдягали.

— Я й подумати не могла, що побачу те, що побачила, — продовжила місіс Пенні. — Мушу визнати, я була збентежена, ба навіть розгублена!

— Можу собі уявити, — сказав Еліас Спінкс.

— Так, — згадувала місіс Пенні, вимовляючи слова протяжно й відсторонено, наче їй було байдуже, слухає її хтось чи ні. — Якого я тоді страху набралася! Я хотіла будь-що з’ясувати, одружиться зі мною Джон Вайлдвей чи ні. Зробила все, як сказано у ворожильній книзі: наготувала хліб із сиром і пиво, відкрила двері й стала чекати, коли годинник проб’є північ. Нерви мої були наче натягнуті струни, мені навіть здавалося, що я відчуваю, як вони посмикуються. А коли годинник нарешті пробив дванадцяту — що б ви думали? — на стежині з’явився маленький низенький чоловічок у фартусі чоботаря.

При цих словах містер Пенні крадькома випростався, додавши собі в зрості аж півдюйма.

— Бачите, Джон Вайлдвей, — продовжувала місіс Пенні, — який до мене тоді залицявся, теж був чоботарем, але він був високим. Я ніяк не могла зрозуміти, до чого тут цей коротун. Але ось він підійшов ближче, переступив через поріг, розвіявши останні мої надії на те, що маленький чоловічок міг виявитися Джоном...

— Хіба обов’язково так акцентувати увагу на зрості? — не витерпів її чоловік.

— Зайшов у дім, сів на стілець — мені тоді від страху аж у душі похололо, і я щодуху чкурнула нагору! Ну, якщо коротко, то з Джоном Вайлдвеєм ми розсварилися і розійшлися, а згодом ні з того ні з сього з’явився той самий чоловічок! Пенні спитав мене, чи піду я за нього, і я й незчулася, як усе вже було вирішено.

— Здається мені, що все ти знала і добре бачила, куди діло йде, хоча, може, я й помиляюся, — пробурмотів містер Пенні.

Закінчивши розповідь, місіс Пенні й надалі не зводила погляду з точки у центрі кімнати, вочевидь, досі переживаючи щойно описані події минулого. А зауваження містера Пенні так і залишилося поза увагою.

Тим часом візник з дружиною відійшли у дальній куток кімнати і, нахилившись одне до одного, про щось тихо перемовлялися. Очевидно, їх не стільки цікавило те, про що говорили гості, як те, чим їх треба було годувати. Схоже, вони нарешті дійшли якогось рішення, бо завершили свої змовницькі перемовини, і візник пішов до комори, насвистуючи напівзабуту мелодію, а далі вже перейшов на пісню, з якої пам’ятав ледь два рядочки. Місіс Деві оголосила, що скоро буде подано вечерю.

Гості старшого віку, яким тільки й дай поїсти і випити, вдали, ніби й забули, що на таких заходах прийнято подавати вечерю. Ба більше, для годиться вони навіть завели розмову на сторонню тему, однак безбарвність і натягнутість голосів видавали їх геть чисто. Молодь же сказала, що страшенно голодна і буде дуже рада вечері, нехай навіть і пізній.

За столом Дікові й далі щастило. Він сидів поруч із Фенсі й мав нагоду пити з келиха, з якого вона помилково відпила, підошвою черевика торкатися країв її спідниці й тримати на руках кота, який, непомітно для всіх, кілька хвилин просидів у неї на колінах, а потім переліз до Діка, тручись об нього своїм хутром, якого ще мить тому торкалися її руки. Окрім того, було багато інших маленьких приводів для радощів: він хотів було покласти їй салат, однак, коли вона відмовилася, переклав собі овочі, які мало не побували в неї на тарілці, — чого, мовляв, добро має пропадати. Час від часу, коли вона не бачила, він дивився на неї закоханим поглядом, милуючись формою її голівки, вигином шиї та іншими неповторними рисами своєї живої богині, яка тим часом досить невимушено, щоб не сказати надто невимушено, розмовляла з містером Шайнером, який сидів навпроти. Дік почувався ніяково за той інцидент під час танців, тому, хоч йому і не подобалася така вільність, вирішив не надавати їй особливого значення.

— Тепер до наших вух долинає вже зовсім інша мелодія, — зауважила міс Фенсі із влучністю, якої можна було сподіватися від ученої сільської вчительки, натякаючи на контраст між калатанням і брязканням виделок та ножів і недавніми звуками скрипки.

— Ну, з часом ця мелодія стає все приємнішою й приємнішою, особливо коли тобі вже за сорок, — зауважив візник. — Із цього правила хіба що один виняток — мій батько. Ви ніде не знайдете людину, яка б так любила музику. Він каже, вона западає йому в душу, так, тату?

Найстарший Деві посміхнувся з другого кінця столу на знак згоди.

— До речі, про западання в душу, — втрутився містер Пенні. — Ніколи не забуду, як я вперше почув “Похоронний марш”. То було на похоронах капрала Найнмана в Кестербриджі. У мене тоді волосся дибки стало, і я увесь час неспокійно совався на стільці, як перелякане ягня, — так мене зачепило! Коли дали останній акорд і почали стріляти з рушниць над могилою полеглого героя, на моєму чолі й підборідді виступив холодний піт. Отака була сильна річ!

— Ну, щодо батька, — сказав візник, показавши пальцем на старого Вільяма, який якраз уминав за обидві щоки, — то він, і коли був ще п’ятнадцятилітнім юнаком, і тепер радше з голоду помре, ніж проживе без музики.

— Справді, — підтвердив Майкл Мейл і прокашлявся, щоб здаватися переконливішим, — між їжею й музикою, безперечно, є зв’язок. — Він підніс кухоль до вуст і почав пити ковток за ковтком, поступово все більше й більше відхиляючись назад, аж поки його тіло з перпендикулярного положення не перейшло в похиле, і водночас проводячи очима по протилежній стіні аж до стелі. А потім, ще раз відкашлявшись, почав розповідати: — Якось я обідав у “Трьох моряках”, що в Кестербриджі, а під вікнами грав духовий оркестр. Як же вони гарно грали! На обід була смажена печінка і легені, я це добре пам’ятаю. І що ви думаєте? Я нічого не міг з собою вдіяти — щелепи рухалися в такт музиці! Оркестр грає шість восьмих, і я жую на шість восьмих, оркестр грає повільніше — і я пережовую повільніше. Краса! Ніколи не забуду той оркестр!

— Мелодійно, нічого не скажеш, — сказав дід Джеймс із відсутнім поглядом, яким зазвичай супроводжується ґрунтовна критика.

— Не подобаються мені Майклові мелодійні історії,

— Сказала місіс Деві. — Вони надто вульгарні для пристойного товариства.

У старого Майкла смикнулися кутики рота, ніби він хотів усміхнутися, але не знав, з якого боку підійти до справи. Урешті він зупинився на виразі обличчя, який мав говорити, що він зовсім не сердиться, коли йому робить зауваження така гарна жінка, як місіс Деві.

— Як на мене, — сказав Ройбен серйозним тоном,

— Та грубуватість, що тобі так не подобається, Ен, історії тільки на користь. Це зайвий раз доводить, що вона правдива. З тієї ж причини мені подобаються історії без моралі. Усі правдиві історії, друзі, вульгарні або без моралі. Якби оповідачі могли знайти порядність чи моральність у правдивих історіях, нащо б вони стали вигадувати всілякі байки? — отак кажучи, візник підвівся й пішов за новою порцією сидру, елю, меду та домашнього вина.

Місіс Деві зітхнула й не втрималась, щоб не додати (нібито за спиною чоловіка, хоча обоє розуміли, що він однак усе чує):

— Така вже він людина той Деві! Ви собі навіть не уявляєте, яких зусиль мені коштує змусити його поводитися хоч більш-менш пристойно. Та ви й самі певно чули, як він сьогодні за вечерею казав до Майкла “бараболя” — наче якийсь затюканий селюк. Мене зовсім не так виховали! У моїй родині ми казали не інакше, як “картопля”. Мама за нас, дівчаток, бралася серйозно — та у всій парафії не було родини, яка б так стежила за манерами.

Прийшов час розходитися по домівках. Фенсі не могла залишитися ночувати, бо попросила найняту на цей вечір жінку дочекатися її. Покинувши поріділі лави танцівників, вона на мить зникла, а коли спустилася вниз, то була вже одягнута у плащ і здавалася зовсім іншою людиною (на превеликий сум і розчарування Діка) — жінкою стриманою і байдужою. Куди й поділася та жвава дівчина, яка дозволяла Дікові обіймати себе за талію й не намагалася ухилитися від гілля омели[3].

— Ну й переміна! — у Діковій голові вирували думки невиправного циніка. — Яка разюча різниця між дівчиною під час танців і в повсякденному житті! Ви тільки погляньте на красуню Фенсі! Увесь вечір вона була така грайлива й поступлива — навіть дозволила себе поцілувати! Я годинами притискав її до себе так міцно, що між нами не можна було вкласти ані аркуша паперу. Я слухав биття її серця, яке стукотіло так близько від мого власного, що я розрізняв кожен удар. І от тобі маєш: на хвилинку збігала нагору, одягнула плащ та капелюх — і до неї вже й не підступитися, — не витримавши гніту таких думок, Дік вирішив за краще їх облишити.

Однак це було ніщо, порівняно з тим нещастям, яке спіткало його згодом. Містер Шайнер зі своїм ланцюжком для годинника, як і всі затяті холостяки, не міг не скористатися з того, що йому і гарній молодій жінці було по дорозі. Він підійшов до Фенсі й, безсоромно нехтуючи Діковими почуттями, аж ніяк не байдужим голосом почав запевняти її, що він спати не зможе, поки не побачить на власні очі, що чарівна леді безпечно дісталася до дверей свого будинку — от така він, бачте, людина — і що до того часу він не відійде від неї ні на крок, щоб йому крізь землю провалитися. Міс Дей прийняла пропозицію, на думку Діка, в якого вже виникли погані передчуття, з трохи — чи й без трохи — завеликим ентузіазмом, як для безкорисливого бажання захиститися від небезпек ночі.

Усе скінчилося, і Дік стояв, утупившись у крісло, в якому вона востаннє сиділа, і воно видавалося йому оправою, з якої зірвали дорогоцінний камінь. Тут стояла її чарка, на дні якої ще залишилася з чайна ложка старого вина, яке вона не змогла допити, як не намагалася, незважаючи на вмовляння візника (коли він клав їй на плече свою важку, як паровий молот, руку), але тієї, котра пила з цієї чарки, вже не було. На тарілці лежали кілька маленьких гарненьких крихт, які вона залишила, але тієї, котра їла з цієї тарілки, вже не було.

Тепер, коли Деві залишилися самі, Дік почувався відірваним від решти родини. Він сердився на батька, який перебував у такому піднесеному настрої, немов гості ще були тут. У ньому все просто кипіло, коли він слухав, як дід Джеймс (який не пішов з усіма) радів з того, що нарешті всі розійшлися.

— Ох, — задоволено сказав візник, — за весь вечір я так і не зміг як слід поїсти, так що тепер маю повне право насолодитися вечерею у тиші та спокої! Шматок от цього стегенця — ані надто жирного, ані надто кістлявого, краплю оцту і маринованих огірочків — чого ще бажати? Сказати по правді, мене весь вечір спрага так і мучить.

— Загалом я люблю вечірки, — заговорила місіс Деві своїм звичайним тоном, вже без тих солодкавих ноток, які змушена була додавати весь вечір, — але після них стільки роботи! Із цими брудними тарілками, ножами й виделками, пилом і затхлим повітрям, поламаними меблями і хтозна-чим іще — вже й ніякого Різдва не хочеться... Ох! — І вона так смачно й протяжно позіхнула, що годинник у кутку в цей час встиг зробити кілька ударів. Місіс Деві окинула оком зсунуті, укриті пилом меблі і, знесилена, плюхнулася у м’яке крісло.

— Ну, помаленьку-помаленьку, і все прийде в норму! — радісно вигукнув візник і, не відводячи очей від тарілки, заходився старанно нарізати м’ясо та хліб, орудуючи ножем і виделкою так завзято, наче валив дерева. — Ен, ти б ішла спати, дивись, у тебе вже очі злипаються. Ти мені нагадуєш змучену скрипку, на якій довго-предовго грали, чесне слово. Ти, напевно, з ніг валишся. Я сам зачиню двері й заведу годинника, а ти іди, а то завтра будеш бліда, як полотно.

Ох, мабуть, таки піду, — жінка потерла очі, намагаючись відігнати сон, принаймні поки не добереться до ліжка.

Дік диву дивувався, як одружені люди можуть бути такими байдужими один до одного. Він не сумнівався, що якби йому пощастило одружитися з неймовірною Фенсі, вони б ніколи не стали такими жахливо практичними й стриманими, як тато з мамою. Найдивніше те, що всі подружжя, яких він знав, були точнісінько такими ж скупими на почуття.

Перші дні нового року вже залишилися позаду, і міс Фенсі, яка на канікули їздила додому, нарешті повернулася до Меллстока.

Весь тиждень після її приїзду Дік, як тільки видавалася вільна хвилина, нібито випадково проходив повз школу, гуляючи околицями, але йому так ні разу й не пощастило побачити її. Не інакше як за велінням долі, прибираючи в будинку на наступний день після танців, мати знайшла носовичка, що належав міс Фенсі, і Дік, виявив неабияку винахідливість, переконавши матір віддати хустинку йому, мовляв, він поверне її власниці при першій же нагоді. Однак хлопець відтягував цей момент, як тільки міг, адже якщо дівчина насправді не має до нього ніяких почуттів і він їй зовсім нецікавий, вона одразу здогадається, що це лише привід її побачити і ще, чого доброго, висміє його, а це б серйозно змінило її думку про його гідність. А для Діка тепер не було нічого важливішого, окрім її думки, незалежно від того, любить вона його чи ні.

Однак коли тобі двадцять один і ти закоханий, то рано чи пізно вривається терпець. У суботу Дік із напускною байдужістю підійшов до школи і з радістю помітив об’єкт своїх пошуків у кінці саду: міс Фенсі силкувалася викопати лопатою колючий кущ, який самовільно вторгся на її територію.

Дік намагався нічим не видавати свої почуття, щоб, якщо хтось спостерігає з тих підозрілих вікон на протилежному боці, він зійшов за людину, яка вельми поспішає у справах і зайшла лише на хвилинку, щоб віддати носовичка і нарешті покінчити з цим сміховинним дорученням.

Ця спроба з тріском провалилася, бо, підійшовши до воріт, він побачив, що вони зачинені, щоб діти, які гралися на передньому подвір’ї, не забігали до саду міс Фенсі.

Вона не помітила його, і він не зміг придумати нічого кращого, як погукати її.

— Міс Дей! — Дік швидко вигукнув ці слова й кинув поглядом на будинки навпроти — мовляв, ну і що, подобається мені отак кричати через огорожі, і це не має жодного стосунку до дівчини в саду. Його голос стих, а міс Дей, нічого не помітивши, поралася собі далі.

Дік виструнчився, готуючись мужньо зустріти критику із вікон навпроти, і крикнув знову. Фенсі було хоч би що.

Він крикнув утретє, цього разу з відчаєм у голосі, а потім раптом обернувся і відійшов на кілька кроків назад, ніби хотів показати, що, була б його воля, він би тут не стирчав.

Цього разу вона почула, облишила свій кущ і зайшла у школу через задні двері. Її кроки залунали в коридорі, двері відчинилися, і з-за них визирнуло квітуче обличчя молодої вчительки, на чверть захованої за дверима. Впізнавши Діка, вона вийшла до воріт.

Пізніше він сотні разів запитуватиме себе: як вона відреагувала на його поклик: зашарілася, зблідла чи взагалі не змінилася на лиці — і після довгих роздумів щоразу доходитиме висновку, що йому важко відповісти на це питання.

— Ваш носовичок, міс Дей, я приніс вам його, — Дік незграбно простягнув їй носовичок. — Мама знайшла його під кріслом.

— О, дуже дякую, містере Деві. А я все думала, де ж я могла його загубити.

Діка аж ніяк не можна було назвати досвідченим у любовних справах: якщо не враховувати кількох дитячих захоплень, йому ще ніколи не доводилося завойовувати дівоче серце. Тому-то він і не зумів скористатися із ситуації й зробив помилку, яка згодом коштувала йому багатьох гірких моментів й однієї безсонної ночі.

— До побачення, міс Дей.

— До побачення, містере Деві.

Ворота зачинилися, вона пішла. А Дік залишився стояти по той бік огорожі. Звичайно, це була не її провина: молода жінка, що живе сама, не могла запросити в будинок малознайомого чоловіка. Це йому треба було втримати її на вулиці якомога довше, перш ніж вичавити те проклятуще “до побачення”. Він пошкодував, що, перш ніж гукати, все добре не обдумав, але вже нічого не вдієш. Дік розвернувся і пішов геть.