Під деревом зеленим

Частина друга ВЕСНА

Із настанням весни Дік став гуляти околицями більше, ніж раніше, і частенько найкоротший шлях додому чи з дому пролягав саме вздовж шкільного саду. Його наполегливість дала перші плоди: повернувши за ріг під час дев’ятнадцятої такої прогулянки, Дік побачив міс Фенсі у прочиненому вікні. Вона була одягнена у темно-сіру сукню й дивилася прямісінько на наголовок його капелюха. Дружнє привітання, яким вони обмінялися, випадково зустрівшись, стало цілющим бальзамом для Дікової душі, і тепер він почав ходити до школи ще частіше. Хлопець уже майже протоптав нову вузеньку стежину біля огорожі, коли удача знову йому усміхнулася: він буквально зіткнувся з міс Дей на дорозі перед шкільними воротами. Потім була ще одна зустріч, а потім і ще одна. Судячи з поведінки Фенсі, можна було сказати, що вона рада бачити Діка. Однак що стоїть за цією радістю: захват від того, що вона справила на юнака таке враження, чи прояв щирих почуттів, як того прагнув хлопець, — цього Дік ніяк не міг зрозуміти, хоча потім годинами перебирав у думках найменший її рух.

Був ясний весняний вечір. Сонце розливалося довкола невиразним бурштиновим сяйвом, а його обриси губилися серед нескінченних хмар, що нагадували неслухняні пасма волосся.

Парафіяльні музики зібралися перед майстернею містера Пенні у Нижньому Меллстоці. У яскравих променях сонця від кожного з них лягала тінь довжиною з дзвіницю. Джерело світла було так низько, що краї капелюхів зовсім не захищали очі від сліпучого сяйва.

Дім містера Пенні стояв на самісінькій околиці, тулячись в улоговині біля узбіччя дороги, так що колеса возів і копита коней завжди опинялися на одному рівні з вікном майстерні. Низьке й широке вікно не зачинялося увесь день, і крізь нього завжди можна було побачити містера Пенні за роботою — він нагадував чоботаря на портреті якого-небудь сучасного Мороні[4]. Чоловік сидів обличчям до дороги з черевиком на колінах і шилом у руках, лише зрідка підводячи голову, коли протягував нитку й нахилявся уперед — тоді його окуляри зблискували сліпучим відблиском в очі перехожим, а потім він знову схилявся над черевиком. Стіну позаду вкривали нескінченні ряди колодок: великих і малих, товстих і тонких. У найтемнішому закутку кімнати сидів хлопчина-підмайстер з пов’язаною на голові стрічкою (вочевидь, щоб волосся не лізло в очі). Він усміхався на слова перехожих, що долинали знадвору, однак ніхто ніколи не чув, щоб він щось відповідав, принаймні не у присутності містера Пенні. За вікном зазвичай на кілочку, прибитому до дошки, висіла шкіра для халяви чобота, немовби хтось виставив її сушитися. На дверях не було ніякої вивіски. Узагалі-то тут, як і у старих банках чи крамницях, повністю нехтували рекламою. Містер Пенні вибудував стосунки з клієнтами виключно на засадах взаємної поваги й довіри і вважав приниженням власної гідності чіпляти вивіски, щоб принаджувати сторонніх.

Музиканти то підходили до вікна й спиралися на підвіконня, то відступали на крок-два назад. Активно жестикулюючи, вони щось розказували містеру Пенні, який сидів на стільці в тіні майстерні, наче цар на троні.

— Я завжди кажу, що люди, котрі роблять спільну справу — нехай і лише по неділях, мають триматися разом.

— Та чого можна чекати від тих, хто не знає, що таке заробляти собі на хліб тяжкою працею?

— А я думаю, що він тут ні до чого, це все вона — вона воду каламутить!

— Та ні, навряд чи. Він весь із себе якийсь недоладний. Взяти хоча б його вчорашню проповідь.

— Узагалі-то проповідь була задумана досить навіть непогано, але ж він не зміг і двох слів до ладу зв’язати. Написати написав, а от розказати не зумів.

— Ну, може, проповідь і добра, може, навіть і не гірша, ніж у старого Еклезіаста, але, вочевидь, вона залишилася на папері.

Затягуючи останній стібок, містер Пенні дозволив собі відірвати очі від роботи і вставити кілька слів:

— Оратор з нього ніякий — тут не посперечаєшся.

— Багато кому в голові все плутається, коли доводиться виступати перед людьми, — зауважив Спінкс.

— Може, годі вже про це, — втрутився візник. — Що нам з того, хороші в нього проповіді чи погані? Не в тому ж справа.

Містер Пенні проткнув шилом ще одну дірку, протягнув через неї нитку, знову підвів очі і, затягуючи нитку, сказав:

— Важливіше те, що він зробив, — містер Пенні зморщився, докладаючи титанічних зусиль, щоб натягнути нитку, а тоді продовжив: — Не встиг приїхати, як одразу взявся нам утовкмачувати, наскільки важливо ходити до церкви.

— Точно, — підтвердив Спінкс, — першим же ділом.

Містер Пенні, побачивши, що спромігся заволодіти увагою присутніх, із вдячністю прийняв її, облишив шиття і вдихнув якомога більше повітря, ніби ковтаючи таблетку:

— Потім він захотів затіяти в церкві ремонт, доки не зметикував, скільки це буде коштувати і скільки з тим мороки. Тоді його запал одразу згас.

— Швиденько згас.

— Далі він суворо заборонив хлопцям під час служби класти шапки в купіль.

— Ага, заборонив.

— І так весь час — то одне, то друге, а тепер ще й оце...

Не знайшовши достатньо переконливих слів, щоб закінчити речення, містер Пенні натомість щосили потягнув нитку.

— А тепер він хоче безцеремонно виставити нас із хору, — сказав візник після півхвилинної мовчанки, але зовсім не для того, щоб пояснити несподівано обірвану думку містера Пенні, яка й так була всім зрозуміла, а щоб нагадати про причину, з якої вони зібралися.

Якраз у цей момент до дверей підійшла місіс Пенні. Як і всі хороші дружини, зазвичай вона вела з чоловіком полеміку, не менш запеклу, ніж між торі та вігами[5], але в разі потреби стояла за нього горою.

— Треба визнати, у нього точно не всі вдома, — відповіла вона одразу на всі репліки, що долітали до неї знадвору. — Куди йому до бідолашного містера Ґрінхема. (Так звали старого священика.)

— Той принаймні не заявлявся в розпал робочого дня, ставлячи тебе в незручне становище.

— Оце вже точно. У містера Мейболда, може, і добрі наміри, але це вже в жодні ворота не лізе. Ані попіл просіяти, ані підлогу вимити, ані помиї винести — нічого спокійно не зробиш. Ви тільки подумайте, я вже кілька днів не можу винести помиї, хоч бери й викидай у димар чи через вікно. Варто мені тільки вийти з ними на поріг, як він тут як тут: бачте, зайшов спитати, як у мене справи. А що може бути гірше, ніж коли джентльмен заходить до тебе в дім, а ти тут прання затіяла?

— Та він, бідолаха, мабуть, і не розуміє, що створює незручності, — вступився за містера Мейболда візник. — Він нікому не бажає зла. Зі священиком вже як пощастить: маємо, що маємо, аби не гірше.

— Здається мені, що він заглядається на міс Дей, — задумливо мовила місіс Пенні, — хоча, може, я й помиляюся.

— Та ні, там нічого такого, — запевнив дід Вільям.

— Ну, час покаже, — відповіла місіс Пенні, і з її тону було зрозуміло, що вона залишилася при своїй думці.

— От містер Ґрінхем був священик так священик! — сказав Боуман. — Він приходив до тебе максимум раз на рік. Можна було робити, що хочеш, іти, куди хочеш, і не боятися раптово наткнутися на нього.

— Так, розумний був священик, — сказав Майкл.

— За весь час він до нас тільки раз і зайшов, і то, щоб сказати моїй бідній дружині — упокій, Господи, її душу!

— що вона може більше не відвідувати службу, оскільки живе від церкви далеко, а років їй уже немало.

— А коли доходило до вибору псалмів і гімнів на неділю, він давав нам повну свободу. “Та ну вас до дідька! — каже. — Пілікайте, що хочете, тільки мене не займайте!”

— Достойний був чоловік. Він ніколи і слова не казав, коли ми, бувало, зберемося погуляти чи повеселитися та й пропустимо його проповідь або коли хтось припізниться з хрестинами, якщо дитина вже аж надто неспокійна. Добрий той священик, який не створює своїй парафії зайвих проблем.

— А з цим — ні хвилини спокою. Усе торочить про те, що треба робити добро і любити ближніх, як самих себе, — я вже й слухати його не можу!

— Не встиг приїхати, як почав свої порядки заводити. Побачив, що купіль протікає — вона вже он скільки років протікає і ніколи нікому не заважала! Я йому сказав, що містер Ґрінхем на те не зважав: поплює на пальці та й так охрестить. А він як розсердиться: “Сили небесні! Зараз же покличте майстра. Боже, куди я потрапив?!” Гарної ж він думки про нас, нічого не скажеш.

— Щодо мене, — сказав старий Вільям, — то, хоч він і налаштований проти нас, мені подобається те, як він взявся за парафію.

— Та ж тобі, Вільяме, хор завжди був дорожчий за життя, — дорікнув йому Боуман, — а зараз заступаєшся за нашого ворога!

— Ніхто так не шкодуватиме за нашим оркестром, як я, — твердо відповів чоловік, — ви ж знаєте. Я в хорі з одинадцяти років: з ним виріс, з ним змужнів, з ним і постарів. Але не в моїх правилах обмовляти людину, до того ж якщо я бачу, що це добрий чоловік.

Коли Вільям говорив, його очі ожили молодецьким блиском і щось шляхетне з’явилося в його постаті. Освітлена вечірнім сонцем, вона відкидала гігантську тінь, що простяглася не менш як на тридцять футів на схід і, досягши вражаючих розмірів, закінчувалася на стовбурі кремезного старого дуба.

— Мейболд — непоганий хлопець, — відказав візник. — Треба віддати йому належне — ні від кого носа не відвертає. Ми коли вперше з ним зустрілися на дорозі, то він, хоч до цього мене і в очі не бачив, але привітався. “Добридень! — сказав, кивнувши головою. — Чудовий день, правда?” Удруге я його зустрів у місті. А вигляд я мав тоді жахливий: хотів скоротити дорогу та й подер штани об чагарник. Я не хотів його соромити своїм виглядом, тому втупив очі у флюгер, щоб він міг собі спокійно пройти повз і вдати, що мене не знає. Але ж ні. “Як справи, Ройбене?” — спитав і сердечно потис мою руку, наче я був одягнутий не у дрантя, а в найдорожчий шовк.

У цей момент на горизонті з’явився Дік, піднімаючись сільською дорогою, і всі повернули голови до нього.

— Пропав хлопчина, — сказав візник.

— Хто, Дік? Та не може бути! — вигукнув Мейл так, ніби готовий був повірити у що завгодно, тільки не в це.

— Та, боюся, що так, — повторив візник, спостерігаючи за Діком, який спокійнісінько йшов собі дорогою, навіть не підозрюючи, що про нього говорять. — Бачу я, що з ним відбувається, і, ох, не подобається це мені! Виглядає у вікно мало не щосекунди, черевики до блиску начищає, постійно кудись бігає з дому, з годинника очей майже не зводить, а розмови тільки про неї — чути більше не можу — а як спробуєш йому на щось натякнути, то враз замовкає, ніби води в рот набрав. Ой, сусіди, ми це теж проходили, як то кажуть, плавали — знаємо. Точно вам кажу, пропав хлопчина! — візник трохи повернув голову і з сумною посмішкою подивився на молодий місяць, що привернув був його увагу.

Чоловіки після такої заяви одразу набрали серйозного вигляду й мовчки спостерігали за Діком.

— А все його мати винна, — продовжив візник. — Нащо було запрошувати вчительку до нас на різдвяну вечірку? Як тільки я побачив ту моторну танцюристку в блакитній сукні, то одразу зрозумів, що добром це не скінчиться. “Боже, — подумав я собі, — бережи Діка від цієї омани!”

— Мені здалося, минулої неділі вони заледве привіталися, хіба ні? — обережно зауважив Мейл, розуміючи, що він людина стороння, і не бажаючи втручатися в сімейні справи.

— Це все симптоми хвороби. І відстороненість, і лукавство, і ще чортзна-що! Нічого, як на мене, чим швидше, тим краще! Швидше почнеться — швидше закінчиться, та й по всьому.

— Я одного не можу зрозуміти, — сказав містер Спінкс, майстерно об’єднуючи дві теми в одну, як і личить людині, обізнаній в риториці. При цьому він раз за разом махав рукою, ніби намагаючись підкреслити кожнісіньке слово. — Звідки містер Мейболд дізнався, що вона вміє грати на органі? Вона ж сама сказала, якщо тільки її словам можна вірити, що ніколи про це й словом не обмовилася, уже не кажучи, щоб пристати на його затію.

Поки всі ламали голову над цією загадкою, надійшов Дік, і йому розказали новину, яка викликала таке збентеження серед старих музик.

— Вона мені казала, — мовив Дік, почервонівши при згадці про міс Дей, — що не збирається грати, дружба з нами їй дорожча. Не розумію, як до цього дійшло.

— Тепер послухайте мій план, — сказав візник, який вмів оживити розмову, підкинувши нові ідеї. — Якщо не згодні, то так і кажіть, ображатися не буду. Ми ж давно один одного знаємо, правда?

Питання, звісно, риторичне, однак, варто визнати, доречне для вступу.

— Отже, так, — щоб підкреслити важливість своїх слів, візник поплескав по плечу містера Спінкса, який при цьому намагався залишитися незворушним, хоч насправді йому здалося, що на плече опустили кілька-фунтовий мішок. — Завтра ввечері, годині о шостій, ми всі як один навідаємося до будинку Мейболда. Хтось один, а то й двоє підуть поговорити з ним як чоловік з чоловіком, а решта лишиться чекати в передпокої. Ось що ми йому скажемо: “Отче Мейболд, ми розуміємо, що кожен крамар порядкує у своїй крамниці, як вважає за потрібне, і в меллстокській церкві господар — ви. Але замість того, щоб виганяти нас одразу, дозвольте лишитися до Різдва, а тоді ми без зайвих слів поступимося місцем міс Дей. І обіцяємо не тримати на вас зла”. Ну як, добре так буде?

— Краще і не скажеш, Ройбене.

— Тільки не треба там засиджуватися. Помиримося — і добре, нічого людині набридати.

— Так, це зайве. Обговоримо те, за чим прийшли, розвернемося й підемо — він тільки ще більше нас за це поважатиме.

— Думаю, Ліфу краще з нами не ходити, — сказав старий Майкл, повернувшись до Ліфа й змірявши його поглядом з ніг до голови. — Він своєю простакуватістю ще все зіпсує.

— Та він і сам не горить бажанням іти, правда ж, Томе? — спитав Вільям.

— Хе-хе! Ні, не хочу. Хіба що трішки.

— Ой, Ліфе, боюся, щоб ти не бовкнув там зайвого, а то ж можна і страх як розсваритися, — сказав Мейл.

— Так, я ніколи не думаю, що кажу! Уже який є, такий є, хе-хе!

Усі пристали на те, що Ліфу краще лишитися, однак зовсім не тому, що хотіли принизити хлопчину, скориставшись його щиросердним зізнанням, а тому, що вся парафія знала — Ліф анітрохи не переймається через свою нетямущість.

— Зате я можу співати дискантом! — повідомив Томас Ліф, зовсім не засмутившись, що його щойно так доброзичливо обізвали недотепою. — Можу співати дискантом не гірше за будь-яку дівчину чи заміжню жінку, ба навіть краще! А якби Джим вижив, у мене був би розумний брат! Завтра у бідолашного Джима мав бути день народження. Йому б виповнилося двадцять шість.

— Схоже, тобі дуже шкода Джима, — задумливо мовив старий Вільям.

— Так, дуже! Він би став справжньою опорою для мами! їй би ніколи не довелося працювати на старості літ, якби Джим був живий!

— Скільки йому було, коли він помер?

— Чотири години і двадцять хвилин. Бідний Джим, він народився вночі і до ранку вже не дожив. Мама назвала його Джимом у той день, коли його мали б охрестити, якби він вижив. Вона постійно думає про нього. Він так рано помер.

— Так, дуже рано, — погодився Майкл.

— Як на мене, ця жінка надто ідеалізує народження дітей, — сказав візник, обводячи поглядом слухачів.

— Є трохи, — визнав Ліф. — У неї було дванадцять дітей, одне за другим. І всі, окрім мене, померли в дуже юному віці: або ще до народження, або одразу після.

— Бідолашний. Тобі ж хочеться піти з нами, правда? — пробурмотів візник.

— Ну добре, Ліфе, можеш піти з нами, життя й так з тобою жорстоко обійшлося, — сумно мовив старий Вільям.

— Треба ж таке горе в сім’ї, — сказав Ройбен. — Мама Ліфа — нещасна жінка! Щоранку бачу, як вона визирає у вікно, а в очах така невимовна туга. А у Ліфа справді чудовий дискант, і що б ми робили без нього, особливо з верхньою соль? Хай вже, візьмемо його з собою.

— Отож, вирішено, Ліф іде з нами, — затягнувши ще одну нитку, підвів голову містер Пенні.

— Добре, — сказав візник, даючи зрозуміти, що тему про сім’ю Ліфа вичерпано. — Можна було б послати і когось одного, але якщо ми всі заявимося, він буде просто вимушений до нас дослухатися. У цій справі головне — не хвилюватися, тому перед тим, як вирушити до священика, я запрошую всіх до себе: з’їмо по шматочку м’яса, вип’ємо по пінті сидру, а потім розігріємо трохи меду з імбиром і хильнемо по чарочці — краплю, не більше, суто для хоробрості — і до Мейболда. Що поробиш, чоловік сам не свій, поки не промочить горло. А тоді нам вже і море по коліна.

Мейл, який якраз оговтався від глибокої задуми і нарешті підвів очі від землі, теж схвалив такий план. На цьому збори закінчилися.

Наступного дня о шостій ранку хористи в повному складі вийшли з будинку візника і рушили по дорозі твердим кроком. Проте їхній запал поступово згасав, і коли достойне товариство дійшло до пагорба за будинком священика, то нагадувало швидше стадо овець. Досить було візникові прикрикнути на них, як музиканти одразу виструнчилися, і вже коли спускалися схилом, їхнє чітке й дружне гуп-гуп-гуп було чути навіть у саду священика. Заходячи у хвіртку, чоловіки знову зачовгали невлад, бо вона, якщо її різко відкрити, мала пакосну звичку, відскочивши від паркану, давати по носі нещасному.

— Так, ану вишикуйтесь мені, — скомандував візник. — Ми у серйозній справі прийшли, тож і виглядати маємо відповідно.

За цими словами вони рушили до дверей.

Ройбен постукав. Найбільш несміливі музиканти, повідвертавшись убік, почали поправляти свої капелюхи й розглядати перший ліпший кущ, який тільки втрапляв їм в око. Якби комусь спало на думку в той момент виглянути у вікно, то він би точно вирішив, що їхній візит, хоч що б він мав на меті, був цілком випадковим та якимось чином стосувався кущів та галявини перед будинком священика і аж ніяк не був добре спланованим кроком. Ройбену ж траплялося частенько тут бувати: то багаж привозив, то вугілля чи дрова, то ще щось, тому перед будинком священика його вже не опановував той побожний страх, який спер груди його товаришам. Він весь цей час не зводив очей з дверного молотка, однак, не запримітивши в ньому нічого особливого, перевів погляд на сучок, що був у дверях, й заходився вивчати звивисті лінії деревних волокон.

— Сер, до вас прийшли! Візник Деві, старий Вільям Деві, молодий Річард Деві і весь парафіяльний хор на додачу, окрім хіба що хлопчаків-хористів! Хочуть з вами поговорити! — повідомила містеру Мейболду служниця, просунувши голову у двері його кабінету. Її зіниці розширилися, ніби кола на воді.

— Весь хор? — перепитав приголомшений священик (кількома словами його можна описати як привабливого молодого чоловіка зі сміливим поглядом, сором’язливою посмішкою й нічим не примітним носом). Він перестав писати й подивився на свою служницю так, ніби він уже десь її бачив, але ніяк не міг згадати де.

— І схоже, вони налаштовані рішуче. А візник Деві не дивиться ні праворуч, ні ліворуч, а втупився в одну точку — не інакше, як щось задумав!

— Увесь хор, — повторив священик собі під ніс, сподіваючись, що ця проста хитрість допоможе прояснити, чим він завдячує таким гостям.

— Так, всі музиканти до єдиного, щоб мені провалитися! — служниця добре знала місцевих жителів, оскільки сама виросла у цьому ж селі. — Ну, на це можна було сподіватися, усе село каже, що...

— Усе село? Треба ж таке, я й не знав, що до моєї скромної особи такий інтерес! — вигукнув священик, а його обличчя за кольором стало нагадувати не то троянду, не то півонію. — Ну, і що кажуть?

— Кажуть, що хор дасть вам прикурити! Пробачте за відвертість, сер.

Тут священик раптом згадав, що дав собі слово більше ніколи не питати у Джейн її думки. Із виразу його обличчя служниця здогадалася про це і, не встиг містер Мейболд гукнути “Впусти їх, Джейн!”, як вона одразу ж зникла в коридорі, потираючи вм’ятину на чолі від одвірка.

Через кілька хвилин у коридорі почулося приглушене човгання й штовханина. Потім музиканти так довго й ретельно вичищали черевики, що можна було подумати, ніби на них поналипали тонни бруду, хоч насправді надворі було зовсім сухо і на їхньому взутті, нещодавно наваксованому, а у Діка ще й начищеному до блиску, не було жодної плями. Швидше за все, така ретельність пояснювалася бажанням показати, що вони люди виховані й не нехтують правилами ввічливості навіть за сухої погоди. Нарешті почувся владний шепіт.

— Так, а тепер стійте смирно і чекайте тут! І щоб я не чув ані звуку. Станьте попід самою стіною, щоб можна було спокійно пройти й не довелося пролазити між вами. А ми пішли, — голос належав візникові.

— Я хочу піти з вами і все побачити на власні очі! — гукнув Ліф пронизливим голосом.

— Був би ти розумніший, Ліфе, то, може б, і пішов. — сказав хтось.

— Я ніколи в житті не бачив, як музиканти приходять до священика поговорити про справи, — благав Ліф. — Ну будь ласка, хоч одним оком!

— Та добре вже, підеш із нами, — не витримав візник. — Від тебе, як від полови в каші — ані шкоди, ані користі. Ну що, ходімо, — і Ройбен, старий Вільям та Ліф увійшли до кімнати.

— Пробачте, що ми так до вас заявилися, сер, — сказав Ройбен, знявши капелюха і тримаючи його в лівій руці, а права при цьому ніби торкалася ще одного уявного капелюха на голові. — Ми прийшли поговорити з вами як цивілізовані люди. Сподіваємося, ви не образитесь?

— Що ви, звичайно ж ні, — запевнив містер Мейболд.

— Це мій старий батько, Вільям Деві, сер.

— Так, я знаю, — сказав священик, кивнувши старому Вільяму, який усміхнувся у відповідь.

— Я просто подумав, що без віолончелі ви його не впізнаєте, — із вибаченням мовив візник. — Бачте, у неділю він завжди одягає свій найкращий одяг і бере свою віолончель, а в повсякденній одежі його і не впізнати.

— А хто цей юнак? — спитав священик.

— Скажи панотцеві, як тебе звати, — сказав візник, повернувшись до Ліфа, який стояв, зіпершись на книжкову шафу.

— Томас Ліф, отче! — тремтячи, відповів Ліф.

— Ви вже пробачте, що він такий кістлявий, — винувато мовив візник, знову звертаючись до священика.

— Це не його провина. Бідолашний хлопчина недоумкуватий від народження, і він ніяк не може набрати вагу. Зате у нього чудовий дискант, тому ми його й тримаємо в хорі.

— Я був несповна розуму, скільки себе пам’ятаю, сер, — сказав Ліф, пожадливо схопившись за можливість хоч якось виправдати своє існування.

— Бідна дитина! — сказав містер Мейболд.

— Та він зовсім не засмучується з цього приводу, головне, щоб ви не були проти, — запевнив його візник.

— Правда ж, Ліфе?

— Ні, анітрохи, хі-хі! Я просто боявся, що вам це може не сподобатись, отче, ото й усе.

Бачачи, що священик досить добре поставився до Ліфа, навіть знаючи про його недоліки, візник вирішив зробити хлопчині послугу і розказати містеру Мейболду ще й про його позитивні якості.

— Знаєте, сер, він дуже розумний як на дурника. Ви б бачили, в якій чистоті він тримає свій одяг, а ще він дуже чесний. Єдине, що вигляд має жахливий, але хіба то від нас залежить, як ми виглядаємо.

— Тут ви маєте рацію. Я так розумію, ти живеш з матір’ю, Ліфе?

Візник виразно подивився на Ліфа — мовляв, як би він не хотів йому допомогти, але нічого не поробиш, на це запитання Ліфу доведеться відповідати самому.

— Так, сер, вона вдова. Ех, якби мій брат Джим вижив, то в неї був би розумний син і їй не довелося б працювати!

— Справді, бідна жінка. Ось, передай їй півкрони. А я якось зайду її провідати.

— Скажи “дякую, сер”, — пошепки скомандував візник.

— Дякую, сер! — повторив Ліф.

— Прошу. Сідай, Ліфе, — запропонував містер Мейболд.

— Д-добре, сер!

Коли тему про Ліфа було вичерпано, візник відкашлявся, випрямився і почав свою промову:

— Містере Мейболде, ви мені пробачте, але я людина проста і звик говорити прямо.

Сказавши це, Ройбен уважно подивився на священика, ніби хотів переконатися, що зумів донести до нього цю думку, а потім перевів погляд на вікно.

Містер Мейболд і старий Вільям подивилися туди ж, вочевидь сподіваючись побачити там те, про що збирався говорити Ройбен.

— Я подумав, — використавши минулий час, візник мовби хотів наголосити, що зараз він як людина вихована так, звичайно, не думає, — що хору потрібно дати трохи часу і не розпускати його до Різдва. Це буде справедливо. Ви вже пробачте, містере Мейболд, що я кажу прямо.

— Звичайно, це нічого. До Різдва, — пробурмотів священик, розтягуючи останні два слова, ніби таким чином можна було відміряти відстань до Різдва. — Ви зрозумійте, я зовсім не хочу силоміць змінювати музичні традиції церкви чи ображати когось із парафіян. Єдина причина, чому я вирішив ввести орган, так це тому, що цю тему неодноразово — і, мушу сказати, дуже наполегливо — порушував один із церковних старост, наголошуючи, що в нас і органіст є. А оскільки орган, який я привіз із собою, стоїть тут без діла, — священик показав пальцем на інструмент у кутку кабінету, — то я не бачив причин далі відкладати це рішення.

— Може, ми щось не так зрозуміли, сер, але, наскільки нам відомо, молода вчителька не горіла бажанням грати, — візник аж знітився, щоб не здатися надто нав’язливим.

— Ні, вона справді не хотіла. Та і я поки не планував вводити орган, бо ви чудово граєте. Але, як я вже казав, один із церковних старост дуже наполягав на цих змінах, і мені нічого не залишалося, як погодитися.

Тут містер Мейболд чомусь вирішив, що з його слів можна подумати, ніби він намагається вигородити себе, і, як чесний священик, поспішив виправитися, червоніючи при цьому як томат, хоч Ройбен і гадки не мав, чого йому червоніти.

— Зрозумійте мене правильно, — сказав панотець, — староста лише запропонував, але я і сам думав про те, щоб просити міс Дей.

— А хто саме зі старост вам про неї говорив, сер? Ви вже пробачте, я звик казати в лоб, — своїм тоном візник давав зрозуміти, що не просто не хоче надто напосідати, а, якби його воля, взагалі б не ставив жодних питань.

— Здається, містер Шайнер.

— От таки-так! Пробачте, сер, є у мене такий улюблений вислів, от і вирвалося. Містер Шайнер нас за щось надто недолюблює. Може, тому що ми дуже вже сердечно заграли йому на Різдво. Як би там не було, за його проханням стоїть точно не любов до органної музики. Йому ж на вухо слон наступив. Але не будемо про це.

— Не варто думати, що містер Шайнер попросив змінити музику, тому що ставиться до вас упереджено. Я і сам, мушу визнати, віддаю перевагу органу. Мені здається, він краще підходить для церковної служби, і я радий можливості ввести його у себе в церкві. Але те, що я вважаю органну музику кращою, зовсім не означає, що ваша музика погана.

— Що ж, містере Мейболд, якщо вже смерті не минути, ми зустрінемо її, як і личить чоловікам. Призначайте день і час (знову ж, пробачте мою безцеремонність).

Містер Мейболд кивнув.

— Єдине, про що ми просимо, — це, щоб ви не виганяли нас отак раптово, в якусь-то там неділю по Великодню, у якої і назви своєї нема. Нам, старим музикам, буде соромно перед іншими парафіями. Але якщо наш кінець прийдеться на славне свято Різдва, ми зможемо піти з високо піднятою головою.

— Так, так, це справедливо. Цілком справедливо.

— Бачте, містере Мейболд, у нас... Я вам не надто надокучаю, сер?

— Ні, ні.

— У нас теж є почуття, особливо батько дуже переймається.

Розпалившись, візник і незчувся, як підійшов до священика майже впритул.

— Звичайно, звичайно! — сказав містер Мейболд, трохи відступивши, щоб краще бачити співрозмовника. — Я бачу, що ви віддані своїй справі, і це не може не викликати повагу. Краще навіть помилкове переконання, ніж лаодикійська байдужість[6].

— Цілком слушно, сер. Я вам навіть так скажу, містере Мейболд, — продовжив Ройбен, підходячи ще ближче до священика, — батько життя свого не бачить без музики!

Старий Вільям неспокійно засовався на стільці і, посміхнувшись із ввічливості одними кутиками губ, підтвердив, що справді обожнює музику.

— Тепер ви розумієте, що й до чого, — продовжив Ройбен і скоса зазирнув в очі священику, звертаючись до його почуття справедливості. Священик, схоже, добре розумів, що й до чого, і вдячний візник на радощах підійшов до нього так близько, що ґудзики на їхніх піджаках мало не терлись один об одного. — Це все одно якби ви, я чи хто інший з хлопців взяв би і підніс батькові кулака до обличчя зі словами: “Як ти смієш так захоплюватися музикою?!” — візник розвернувся, підійшов до Ліфа і помахав кулаком перед самим його носом, хлопчина аж відсахнувся, притиснувшись до самої стіни. — Не бійся, Ліфе, синку, я тебе не скривджу. Я просто хотів продемонструвати містеру Мейболду, що маю на увазі. Так от, якби хтось отак пригрозив моєму батькові і сказав: “Вибирай, Вільяме, музика або життя!” — він відповів би: “Музика!” У цьому весь тато. Тепер ви розумієте, як боляче має бути старому, коли його разом із віолончеллю отак безцеремонно викидають на вулицю.

Візник знову впритул підійшов до священика і зазирнув йому в очі.

— Так, я розумію, Деві, — відповів містер Мейболд і спробував відвести голову й плечі якомога далі, не зрушивши з місця, однак, зрозумівши марність своїх зусиль, відступив ще на дюйм. Отак увесь час відступаючи, містер Мейболд у результаті опинився затиснутим між кріслом і краєм столу.

Коли Джейн прийшла повідомити про прибуття хору, священик якраз вмочив ручку в чорнило, а коли музиканти увійшли, поклав її на край столу, не витерши перо. І тепер, зробивши ще один крок назад, містер Мейболд полами піджака зачепив перо, і ручка скотилася зі столу, вдарилася об спинку стільця, а потім, зробивши сальто, впала на крісло і нарешті стукнулася об підлогу.

Священик зігнувся, щоб підняти її, візник нахилився й собі, бажаючи показати, що як би не різнилися їхні погляди на церковні питання, він був не настільки дріб’язковим, щоб через це забути про гарні манери.

— Є ще щось, про що ви хотіли зі мною поговорити, Деві? — спитав містер Мейболд з-під столу.

— Ні, сер, це все. Містере Мейболд, ви ж не ображаєтеся, правда? Спробуйте нас зрозуміти, — сказав візник з-під крісла.

— Звичайно, жодних образ. Хіба я можу відмовити у цілком слушному проханні? — відповів священик.

Побачивши, що Ройбен дістав ручку, він виліз з-під столу і додав:

— Знаєте, Деві, часто кажуть, що важко залишатися вірним своїм переконанням і разом з тим усім догодити. Так само можна сказати, що часто людині, котра цінує думку інших, важко взагалі мати якісь переконання. От як у моєму випадку: я розумію і вас, і містера Шайнера. Я знаю, що скрипки — це добре і що орган — теж добре. І якщо ми й поставимо орган, то не тому, що скрипки погані, а тому що орган кращий. Розумієте, Деві?

— Так, розумію. Дякую і вам за розуміння, сер. Охо-хо! Досить мені отак зігнутися, і кров у голову так і б’є! — сказав Ройбен, піднімаючись. Він із силою встромив ручку в чорнильницю, мало не пробивши дна, щоб вона вже точно не впала.

Хвилини спливали одна за одною, а з ними зростала й цікавість музикантів у коридорі. Дік, якому ця затія і так не дуже подобалася, скоро змучився стояти і пішов до школи. Боячись здатися неввічливими, музиканти, напевно, так би і не зробили жодних спроб з’ясувати, що відбувалося в кабінеті, якби ручка священика не впала на підлогу. Переконані, що шум, викликаний пошуковою операцією, був не чим іншим, як запеклою бійкою, музиканти геть забули про всілякі там манери і кинулися до дверей, які були лише злегка причинені. Отже, коли містер Мейболд випростався й підвів очі, то побачив у дверях містера Пенні у повен зріст, над його головою — обличчя і плечі Мейла, над ним — чоло й очі Спінкса, під рукою Спінкса — трішки лиця Боумана й частини інших облич і голів — загалом із десяток пар очей, які горіли нетерпінням дізнатися, що ж тут сталося.

Містер Пенні, як це буває з емоційними чоботарями і не тільки, бачачи, що священик дивиться на нього і нічого не говорить, вважав своїм обов’язком сказати хоч щось. Однак він ще з півхвилини мовчки витріщався на містера Мейболда, поки йому в голову прийшла хоч якась думка.

— Пробачте, сер, — сказав він, із превеликим співчуттям дивлячись на обличчя священика, — але у вас кров на підборідді — вочевидь, ви порізалися, коли брилися цього ранку, і рана знову кровоточить.

— Це, мабуть, через те, що ви нагиналися, — припустив візник, теж із превеликою цікавістю розглядаючи підборіддя священика. — Якщо нагнутися, то свіжі рани можуть знову відкритися.

Старий Вільям підвів очі й собі втупився в підборіддя священика, яке кровоточило. Навіть Ліф відступив від книжкової шафи на два-три кроки і з відкритим ротом зачудовано споглядав за цією оказією.

— Боже правий! — поспішно сказав містер Мейболд, рясно червоніючи, і провів по підборіддю рукою, а потім витягнув хустинку і витер кров.

— Отак, сер, набагато краще, зовсім непомітно, — сказав містер Пенні. — Якщо знову почне кровоточити, прикладіть трохи вовни з капелюха — все як рукою зніме.

— Я дам вам трохи зі свого, — у великодушному пориві сказав Ройбен, — мій капелюх не такий новий, по ньому і видно не буде.

— Ні, ні, що ви, не треба, — запротестував містер Мейболд.

— Сильно порізалися? — спитав Ройбен, подумавши, що доцільно буде проявити співчуття.

— О ні, зовсім трохи.

— Так іноді буває, сер. Під час гоління рука може здригнутися, і як тільки подумаєш, що так можна і поранитися, — от вам одразу і поріз.

— Я все думаю про те, коли ж провести заміну, — сказав містер Мейболд. — Зараз, ви кажете, зарано, але до Різдва ще надто довго чекати. Напевно, краще нам зупинитися десь на півдорозі. Я пропоную на Михайла чи десь у той час, коли буде зручно нам всім. Не думаю, що аж так обов’язково, аби це була якась святкова неділя.

— Добре, сер. Ніколи не можна мати все, що хочеш. Від імені хору я пристаю на вашу пропозицію, — візник знову торкнувся свого уявного капелюха, і всі музиканти повторили цей жест. — Тож вирішено, на Михайла ми поступимося місцем молодому поколінню.

— На Михайла, — підтвердив священик.

— Кажеш, він нормально це сприйняв? — спитав Мейл, коли музиканти піднімалися схилом пагорба.

— Він повівся достойно, — підтвердив візник. — Я радий, що ми йому все сказали. Хоч це нічого особливо й не змінило, але все-таки добре, що сходили. Він цього не забуде. Так, він дуже добре це сприйняв. От скажімо, це дерево — то священик, я стою тут, а тато сидить у кріслі — он там, де той камінь. “Деві, — каже мені Мейболд, — я не хочу силоміць змінювати музичні традиції церкви”.

— Гарно сказано, хоча слова — то лише порожній звук.

— Таки гарно, нічого не скажеш. Усе залежить від того, — ніби по секрету сказав Ройбен, — як за людину взятися. До кожного треба вміти знайти підхід. І до королев, і до королів. Часом до чоловіків підхід знайти не легше, ніж до жінок, а це вже про щось та й свідчить.

— Оце вже точно! — пробурмотіли собі під ніс усі, кого вдома чекала дружина.

— Священик Мейболд розмовляв зі мною, ніби з добрим другом, навіть більше — як із названим братом. Сам по собі чоловік він непоганий. От тільки слухає кого не треба, тому нас і виганяють.

— У наші дні половина з того, що ви чуєте про людей, є неправдою.

— Та я не про те, друзі! Це взагалі-то не Мейболдова ідея, а он того джентльмена, — візник кивнув у бік ферми Шайнера. — От звідки вітер віє.

— Чия?! Шайнера?

— А чия ж іще. От тільки на відміну від священика я добре розумію, чого Шайнер аж зі шкури пнеться, щоб вибити вчительці тепленьке містечко. (Подумати тільки, лишень вчора я казав, що у них із Діком може вийти любов, та де там.) Чого, по-вашому, Шайнер так із нею носиться? Думає, що зможе так її завоювати. Ну, може, йому це і вдасться.

— Отже, жінка важливіша за музику, Шайнер важливіший за всіх інших церковних старост, староста важливіший за священика, а для Бога й місця нема? Так виходить?

— От так і виходить, — погодився Ройбен. — Скажу вам чесно, коли ми прийшли до священика, мені аж якось не по собі стало від думки, що треба з ним сваритися. Він так добре до нас поставився, що мені совість не дозволила відповісти злом на добро. Ми як увійшли, він до тата так ласкаво каже: “Вільяме, ви вже немолодий, ходіть сюди, сідайте собі в крісло — у ногах правди нема”. Ну, батько й сів. Я ледь зі сміху не вмер, тату, коли ти сідав: так неквапно, повагом, а як крісло під тобою прогнулося — то аж побілів зі страху.

— Авжеж я не на жарт перелякався, — поспішив виправдатися старий Вільям. — Звідки мені було знати, що сидіння на пружинах? Я вже подумав, що зламав крісло, а нам тільки того ще бракувало.

— Ну от, товариші, уявіть себе на моєму місці. Я приходжу до нього, весь киплячи праведним гнівом, а він садовить мого старого батька у зручне крісло, до нещасного хлопчини, нашого Ліфа, ставиться привітно, ніби той цілком нормальна людина. Та весь мій гнів як вітром здуло.

— Якби ця молода вертихвістка Фенсі Дей, — сказав Боуман, — не пускала бісики Шайнеру, Діку і кому тільки можна, то ось вам моє слово, ми б і далі преспокійно грали собі на галереї ще років сто.

— Ну, не скажи. Звичайно, на курок натиснув Шайнер, але священик і без того заряджав пістолет, — не погодився містер Пенні. — Моя дружина свято переконана, що він і сам закоханий у вчительку.

— Ну, цього ми вже не дізнаємося. Я от ніяк не можу розгадати, що за птаха та Фенсі, от ніяк.

— Та що там розгадувати? Вона ж іще дівчисько, — зауважив візник.

— Як на мене, чим жінки молодші, тим важче їх зрозуміти. А знаючи, з якої, так би мовити, колодки вона виросла, можна зразу сказати, що ця дівчина не така проста, як здається.

— А таки правда. Джефрі Дей дуже розумний чоловік. Ніколи слова зайвого не скаже, завжди собі на умі.

— Оце вже точно.

— Можна все життя з ним прожити, а так і не дізнатися, що він за один.

— Ага, а якийсь бездарний лондонський писака запросто може назвати Джефрі дурнем.

— Ти ніколи не знаєш, що у нього на думці, ніколи, — сказав Спінкс. — До того ж він потайний! О, Джефрі добре вміє тримати язик за зубами. Так мовчить — заслухаєшся.

— І до ж того він не дурень. Видно ж, що все він добре розуміє.

— Він розумно мовчить, дуже розумно, — підтакував їм Ліф. — Він так дивиться, ніби ясно бачить, як у тебе в голові думки крутяться, наче ті коліщата в годиннику.

— Ну, що що, а мовчати він таки вміє. І хоч донечка далеко не така потайна, але трохи батькового розуму, певно, успадкувала.

— Ага, і його гаманець на додачу.

— Ще б пак. Кажуть, у нього статку дев’ятсот фунтів, а я думаю — не більш як чотириста п’ятдесят. Люди завжди перебільшать як мінімум удвічі.

— Ну так, він трохи заробив за життя, і скоріше за все його гроші успадкує Фенсі, більше й нема кому. Треба визнати, він досить суворий з нею: дівчину чекає багатство, а виховував він її скромно, і тепер от змушує працювати.

— І правильно робить! Кажу ж, Джефрі далеко не дурень.

— Гірше було б, — пробурмотів Спінкс, — якби вона чекала багатства, а не воно її. А то мені якраз і випала така прикрість.

Рано-вранці наступного понеділка Дік почувався так легко й безтурботно, як рідко почуваються навіть молоді та юні. Якраз закінчилися Великодні канікули, і він їхав на легкій ресорній підводі, запряженій кобилою Розумницею, й дивився на вологі схили пагорбів, які виблискували, гріючись на сонці. Ранньою весною погода непередбачувана, але сьогодні світило сонечко — сповнене свіжості, воно вийшло перевірити трави в цю мінливу пору, без наміру погосподарювати на повну силу. Дік отримав доручення забрати Фенсі, яка гостювала в батька у сусідній парафії, а також прикупити дещо для дому. Попереду небо було затягнуте темними хмарами, але тут яскраве сонячне проміння розганяло важкі сірі тіні.

Візник ще не розповів синові про хитрощі Шайнера і свої підозри щодо намірів фермера щодо вчительки. Коли справа стосувалася кохання — цього непевного й непередбачуваного явища, яке іноді полонило серця людей, — Ройбен волів триматися осторонь. Досвід підказував йому, що із втручання в любовні справи інших ніколи нічого доброго не виходить.

Джефрі Дей жив у самій гущі Ялберійського лісу, що розкинувся на території одного із віддалених маєтків графа Уессекського. Дей виконував обов’язки головного лісника, керував заготівлею лісоматеріалів і загалом наглядав за місцевістю. Недалеко від будинку ліс перетинала дорога, що вела з Кестербриджа до Лондона. Із цього боку дерева було зрубано, щоб з вікон хатини можна було бачити, хто піднімається Ялберійським схилом.

Навіть незнайомцеві було б приємно завітати до оселі лісника у такий ясний весняний ранок. Над димарем здіймався клубок диму й хилився до даху, наче синя пір’їна на дамському капелюшку. Косі сонячні промені падали на траву на подвір’ї перед будинком, а потім через відчинені двері проникали всередину й освітлювали сходи навпроти, заливаючи підсходовий простір зеленавим світлом, а самі сходинки залишаючи в тіні.

Підвіконня у вітальні розташовувалося на висоті чотирьох-пяти футів над підлогою. Під ним стояла широка низенька лавка, над якою, як і над стіною позаду неї, завжди нависала темна тінь. Це створювало чимало незручностей, зате гостям не так впадали в очі сліди від води й корму, які постійно розбризкувала канарейка у клітці біля вікна. Товсті перегородки розбивали шибку на численні ромбики, складені, особливо у нижній частині, із вузлуватих скелець різних відтінків зеленого. Фенсі добре знала, що якщо крізь них дивитися на подвір’я, вони мали дивовижну здатність найнеймовірнішим чином викривляти предмети: капелюхи зривало з голів, плечі відривало від решти тулуба, спиці на колесах возів розсипалися в різні боки, а прямі стовбури ялин вигиналися півколом. Стелю посередині перетинала балка. Збоку на ній був забитий великий цвях, який призначався виключно для капелюха Джефрі. Через те, що капелюх іноді вішали сюди сушитися, над цвяхом утворилася темна напівкругла пляма, формою схожа на веселку.

Найперше, що кидалося в очі, коли зайти в кімнату, — це меблі. Тут у неживих предметах втілювався старий принцип, запроваджений Ноєм: кожного виду по парі. Подвійна система умеблювання завдячувала своєму існуванню завбачливості місіс Дей і застосовувалася з дня народження Фенсі. Така організація говорила сама за себе: всі, хто знали про цю особливість, добре розуміли, що друга пара мала відійти Фенсі як придане, коли дівчина вийде заміж і переїде у власний будинок. Особливої уваги заслуговувала пара годинників із зеленим циферблатом, які заводилися раз на вісім днів і цокали по черзі. Один відбивав дванадцяту годину за дві з половиною хвилини, а другий — за три. На першому, із завитками в італійському стилі, було зазначене ім'я виробника Томаса Вуда, а на другому — зверху обрамленому дугою і загалом більш зухвало прикрашеному — Єзекиїля Сандерса. Це два вже покійні годинникарі з Кестербриджа, які за життя були запеклими ворогами, і зараз їхня ворожнеча досить виразно була увіковічена у вітальні Джефрі. Справа від головних складників приданого стояли дві кухонні шафи, кожна до верху забита чашками, тарілками та іншим кухонним начинням. Далі за ними йшли два кухонні стелажі, дві сімейні Біблії, дві жаровні та впереміш два набори крісел.

Однак найкращою частиною кімнати був закуток біля каміна достатньо просторий, щоб там помістився не лише Джефрі, але і його дружина, її робочий столик і стілець. І все це не виходило за межі лінії камінної полиці, а тепло від вогню не обпікало, а приємно зігрівало. Над вогнем теж було достатньо місця для деревяних жердин для м’яса, з яких звисали довгі клапті сажі й погойдувалися на протязі, ніби обірвані прапори на стінах древніх замків.

Так виглядали здебільшого всі закутки біля каміна в тих околицях. Однак була у каміна Джефрі одна особливість, яка не лише породжувала до нього надзвичайний інтерес з боку випадкових титулованих відвідувачів — для яких, по суті, камін у сільському будиночку сам по собі був дивовижею, — але й викликала захоплення друзів, звиклих до звичайних камінів сільського штибу. Цією особливістю було маленьке віконечко у стінці димаря, майже над самим вогнем. Навколо нього ніжно звивався дим, коли збивався з перпендикулярного курсу. Поличка ближче до віконечка була поцяткована чорними колами, що їх пропалили гарячими кухлями, які, підігрівши на розжареному попелі, ставили сюди. У результаті виступ нагадував конверт, який побував у численних поштових відділеннях.

Фенсі пурхала по кімнаті, накриваючи на стіл, і наспівувала уривки з мелодій, які зароджувалися в її думках, як гриби після дощу, схиляючи голову то праворуч, то ліворуч. У кімнаті нагорі чулися кроки місіс Дей. Урешті-решт Фенсі пішла до дверей погукати батька до столу:

— Тату! Обід готовий.

Із саду вийшов високий худорлявий чоловік, пройшов попід вікнами та увійшов до будинку. Лісник був із тих людей, які завжди дивляться вниз, ніби намагаються щось згадати. Його обличчя було вкрите навіть не зморшками, а тріщинами, і навколо очей утворилися глибокі складки, що нагадували додаткові повіки. Унаслідок однієї бійки з браконьєрами ніс у нього завжди задирався догори, і тепер, коли сонце світило Джефрі прямісінько в обличчя, можна було заглянути йому далеко в ніздрі. Була в ньому якась затаєна жорстокість, котра, коли він був чимось незадоволений, переростала б у похмурість, якби не пом’якшувалася вродженою чесністю, і, не підкріплена тонким чуттям, часто виявлялася у неабиякій впертості.

Хоч у товаристві дещо багатших друзів лісник ніколи не був затятим мовчуном, однак на людей сторонніх слів ніколи не марнував і зі своїм мисливцем Єнохом зазвичай спілкувався лише за допомогою кивків та помахів голови. Враховуючи специфіку їхніх обов’язків, а також те, що вони вже давно добре вивчили звички один одного, особливої потреби у словах загалом і не виникало. А схожість їхніх світоглядів і дивовижна вільність соціальних поглядів мисливця, яку лісник вважав недоречною у відносинах між господарем і слугою, ставала на заваді будь-яким порожнім балачкам.

Рівно через три хвилини слідом за лісником увійшов і Єнох (який допомагав йому в саду). Він навмисне обрав такий інтервал через його нейтральність. Чотири хвилини вже б розцінювалися як нехтування заведеними в домі порядками, а якби він заходив одночасно із лісником, це б виражало надмірне нетерпіння пошвидше сісти за стіл.

— Щось ти раніше, ніж зазвичай, Фенсі, — сказав лісник, сівши до столу і подивившись на годинники. — Твій Єзекиїль Сандерс знову вирвався поперед Томаса Вуда.

— Я трималася середини, — відповіла Фенсі, і собі подивившись на годинники.

— Краще держися Томаса, — навчав батько. — У Томаса удари сильніші, такий не підведе. І йде точно, прямо як міський годинник. А де ж твоя мачуха?

Не встигла Фенсі відповісти, як знадвору почулося торохкотіння коліс і з-за рогу будинку донісся голос Річарда Деві:

— Тпрууу, Розумнице!

— О! Дік вже приїхав за тобою, і теж раніше. Ну що ж, клич хлопця обідати.

Увійшовши до кімнати, Дік усім своїм видом намагався показати, що до Фенсі йому діла не більше, ніж до будь-якої іншої особи тієї ж раси, що живе в одній із ним країні. Усі повсідалися за стіл. Діка трохи зачепило, що Фенсі поводилася вільно й розкуто, наче й не було тих їхніх випадкових зустрічей, але вирішив не надавати цьому великого значення. Єнох сидів за дальнім кінцем столу, по діагоналі від Діка, біля серванта в кутку, і попивав сидр із довгого прямого кухля об’ємом з пінту, розмальованого високими коричневими ялинками. Час від часу він вставляв кілька слів до загальної розмови, радіючи з того, що мав змогу насолоджуватися бесідою за обіднім столом (нехай і не особливо жвавою), а зобов’язання підтримувати її лежало не на його плечах.

— Де ж це твоя мачуха забарилася, Фенсі? — спитав Джефрі. — Ви вже пробачте, Діку, іноді вона дивно себе поводить.

— О, нічого, я розумію, — відповів Річард, ніби цілими днями тільки те й робив, що вислуховував вибачення.

— Вона належить до того типу жінок, які стають другими дружинами, досить своєрідний тип, я вам скажу.

— І справді, — співчутливо піддакнув Дік, хоча було незрозуміло, чого саме стосувалося його співчуття.

— Так, бути другою дружиною дуже важко для жінки, особливо якщо вона колись була першою.

— Таки, напевно, важко.

— Бачите, її перший чоловік був молодим і надто багато спускав їй з рук. Дійшло навіть до того, що вона влаштовувала покійному Бобу скандали через усілякі дрібниці. А коли я одружився і побачив, що й до чого, то вирішив, що вже надто пізно її перевиховувати, та й залишив її у спокої. Але часом вона любить викидати різні вибрики!

— Шкода це чути.

— Так, дружини — на диво дуже дратівливий народ. Хоч вони ніколи не бувають праві, але ніколи й не помиляються більше, ніж на половину.

Фенсі було не по собі від цього домашнього повчання, яке могло зруйнувати той світлий образ, з яким Дік, як підказувало їй дівоче чуття, її пов’язував. Помітивши, що Фенсі як води в рот набрала, Джефрі зрозумів, що ця розмова не до душі його освіченій донечці, а тому змінив тему.

— А що, Фенсі, Фред Шайнер вже прислав бочку сидру, як обіцяв?

— Здається, прислав. Так, прислав.

— Хороша він людина цей Шайнер! — сказав Джефрі до Діка і зачерпнув ложкою підливи, обережно проносячи її над мискою з картоплею, щоб часом не пролити на скатертину.

Джефрі вже кілька хвилин не відводив очей від тарілки, а тепер втупив їх у ложку, адже така складна операція, як перенесення повної ложки на значну відстань, потребувала неабиякої зосередженості, і він не міг собі дозволити відволікатися. Джефрі не зводив очей з ложки, а Фенсі — з батька, без жодного попереднього задуму чи й натяку на якийсь потаємний сенс, але тим не менше її погляд був прикутий до нього. І ось чому.

Дік сидів праворуч від неї, якраз навпроти Джефрі. Фенсі на мить поклала свою праву руку на скатертину, і на її превеликий подив Дік впустив виделку, потім потер чоло, що виявилося лиш приводом для того, щоб накрити її руку своєю. А невинна Фенсі, замість того щоб висмикнути руку із пастки, втупила погляд у батька, боячись, що він застане їх із Діком за цією ризикованою грою. Дік дожував те, що мав у роті, Фенсі доїла кусень хліба — і все це не зводячи погляду з батька. Нарешті Джефрі підвів очі, і руки тут же роз’єдналися: Фенсі відсунула свою на шість дюймів, а Дік свою — на один.

— Кажу, Фред Шайнер — хороший чоловік, — наполягав на своєму Джефрі.

— Так-так, звісно, — запинаючись, пробурмотів Дік, — просто я його погано знаю.

— Ви вже повірте мені на слово. Я його добре знаю. Та й ти його непогано знаєш, Фенсі, правда?

Джефрі надав цим словам особливого відтінку, а це, без сумніву, означало, що він вкладав у них набагато глибший зміст, ніж могло здатися на перший погляд.

Це стурбувало Діка.

— Передай мені, будь ласка, хліба, — похапцем попросила Фенсі, густо почервонівши й помітно стривожившись, що зовсім не в’язалося з таким невинним проханням, як передати скибочку хліба.

— Ось, прошу, — нічого не помічаючи, відповів Джефрі й продовжив перервану думку. — Якщо все піде добре, ми з містером Шайнером ще більше потоваришуємо.

— Чудово, просто прекрасно, — досить доречно відповів Дік, зважаючи на те, що він мало уваги приділяв словам Джефрі, бо всі його думки були звернені на ту, яка сиділа за два фути від нього.

— Гарненьке молоденьке личко має велику силу, Річарде, воно навіть північний вітер змусить звернути зі свого курсу. — Це було сказано так серйозно, що Дік захвилювався і почав прислухатися до розмови. — Так, змусить повернути навіть північний вітер, — продовжив Джефрі після тривалої паузи. — І хоч вона моя плоть і кров...

— Ти не міг би принести з комори сиру? — сказала Фенсі з таким натиском, ніби вмирала з голоду.

— Іду-іду, дівчинко. Бачите, я досі називаю її дівчинкою, а тільки минулої суботи містер Шайнер... Сиру принести, Фенсі, так?

Дік спромігся нічим не видати свого хвилювання, викликаного цими таємничими згадками про містера Шайнера, — втішало те, що Фенсі явно не подобалися батькові натяки, — і продовжив розмову байдужим тоном, як і личить сторонній людині, незнайомій зі справами сім’ї.

— Так, гарненькі личка можуть неабияк збити з пантелику, — відповів Дік, а лісник пішов за сиром.

— Розмова зайшла казна-куди. Я ніколи не давала ані найменшого приводу думати щось подібне! — тихо, але наголошуючи на кожному слові, прошепотіла Фенсі, так, щоб тільки Дік її почув.

— Це тобі так здається, — крикнув Єнох зі свого дальнього кутка, вочевидь вирішивши замінити Джефрі на час його відсутності. — Женися на ній, Діку, та й по всьому.

— Та що ти таке говориш, Єноху? — суворо обірвала його Фенсі, і Єнох покірно замовк.

— Якщо людині судилося одружитися, вона одружиться, а не судилося — значить, не судилося, — відповів Дік.

Тим часом Джефрі повернувся на своє місце і, міцно стиснувши губи, подивився у вікно на просіку, що вела до дороги на Ялберійський пагорб.

— Не завжди так виходить, — повільно вимовив він, ніби читав ці слова на дошці, прибитій до віддаленого стовпа на просіці.

Фенсі зацікавилася, а Дік спитав:

— Справді?

— От, наприклад, моя дружина. їй узагалі не судилося бути хоч чиєю дружиною. Але вона вирішила інакше і вискочила заміж, аж двічі. Доля? Для дорослої жінки доля — це ніщо, не більше, ніж іграшка в її руках!

Нагорі почувся якийсь рух, а потім хтось почав спускатися сходами. Відчинилися двері біля підніжжя сходів, і до кімнати увійшла друга місіс Дей. Вона попрямувала до столу, не зводячи з нього очей і, вочевидь, не помічаючи нікого навколо. Якби на місці столу сиділи люди, а на місці людей — стояв стіл, то така поведінка була б цілком природною.

У неї було нічим не примітне обличчя, сивуватого кольору волосся, сама вона була худющою без натяку на округлі форми, а широкий білий фартух, зав’язаний поверх темної сукні, сяяв неабиякою чистотою.

— Тепер, напевно, ходитимуть чутки, — сказала вона, — що у Джейн Дей замість скатертини якась драна бідняцька ганчірка.

Дік тільки тепер помітив, що скатертина була досить потертою, і, трохи подумавши, зрозумів, що, швидше за все, кажучи, що хтось невідомий розпускатиме чутки, мачуха мала на увазі саме його. Підвівши очі, він побачив, що місіс Дей уже встигла сходити нагору і повернулася, несучи в руках купку нових лляних скатертин, які від довгого лежання у комоді стали твердими, як дерев’яна дошка. Місіс Дей жбурнула їх на крісло, а потім взяла одну, струснула її й потроху почала застеляти стіл, одну за одною переставляючи тарілки й чашки зі старої скатертини на нову.

— І ще, певно, скажуть, що у неї нема пристойних ножів та виделок!

— Я б нізащо такого не сказав, повірте... — спробував виправдатися Дік, але місіс Дей уже зникла у сусідній кімнаті. Фенсі принишкла.

— Дуже дивна жінка, чи не так? — сказав Джефрі, преспокійно продовжуючи їсти. — Але її вже не виправиш. То настільки зрослося з нею, що спробуй забери — і це її уб’є. Ех, вона таки дивна. Знали б ви, що в неї нагорі зібрано, яких тільки скарбів там нема.

Цього разу місіс Дей повернулася з коробкою, в якій лежали залізні ножі з роговими ручками, посріблені виделки і ніж для м’яса — все найкращого ґатунку.

Вона стерла з них захисну змазку і жбурнула перед кожним по ножу та виделці, а ніж для розрізання м’яса і виделку встромила в печеню на тарілці. Потім позбирала старе начиння і віднесла геть.

Джефрі, мов і не було нічого, відрізав собі м’яса новим ножем та спитав Діка, чи не покласти і йому шматочок.

У селах стіл зазвичай накривали одразу і для обіду, і для чаювання, щоб зекономити час. От і зараз збоку було приготовано чайний сервіз.

— Ніколи я не зустрічала таких ледачих і заздрісних людей, як тут, — місіс Дей спритно збирала коричневі фаянсові чашки, не підводячи очей на жодну живу істоту. — їх хлібом не годуй, а дай язиками поплескати чи запхати носа в чужі справи. Вони вже точно не втратять можливості обговорити і мій чайний сервіз!

Місіс Дей забрала чайник, чашки і тарілочки, а натомість принесла чайний сервіз із білої порцеляни і якийсь згорток коричневого паперу. Розгорнувши його, вона видобула на світ божий чудовий срібний чайничок.

— Я допоможу розставити, — примирливо мовила Фенсі, підводячись із крісла. — Треба було мені поставити кращий посуд, та я щось не подумала. Просто (тут вона перевела погляд на Діка) я давно вдома не бувала, от і дала маху, — і дівчина обдарувала всіх ласкавою посмішкою.

Нарешті, покінчивши з усіма приготуваннями й перестановками, місіс Дей зайняла своє місце у кінці столу і під час чаювання трималася з неабияким почуттям власної гідності. Можна було тільки диву даватися, як за якусь мить із капризної жінки вона перетворилася на цілком адекватну людину і навіть могла цілком серйозно обговорювати свої негаразди.

Випадкові натяки Джефрі стосовно містера Шайнера так засіли в голові молодого Деві, що дорогою додому замість того, щоб зав’язати із Фенсі жваву бесіду, він поводився досить стримано. А після одного різкого й досить грубого зауваження з його боку молода дівчина притихла ще більше, ніж Дік. Обоє сиділи, мов води в рот набрали, і лише зрідка обмінювалася двома-трьома словами стосовно буденних речей.

Оскільки Фенсі приїхала трохи пізніше, ніж обіцяла, жінка, яка їй допомагала по господарству, не дочекавшись вчительки, пішла собі додому. Дік не міг покинути Фенсі одну в порожньому будинку, а тому залишився, щоб допомогти їй облаштуватися після тижневої відсутності. Вони розвантажили підводу й позаносили в будинок хатнє начиння та посуд, а також клітку з канарейкою. Дік розпріг коня і випустив його пастися на галявину поблизу, де вже зеленіла молода травичка. Потім розпалив камін, для якого вже все було приготовано. За роботою напруга між ними трохи спала.

— Ой! — похопилася Фенсі. — Ми ж забули привезти кочергу!

Як тільки вона переїхала сюди, то у “майже повністю вмебльованій” (за словами управителя школи) вітальні був тільки стіл, три стільці, решітка для каміна і невеличкий килим. Тоді її виручила одна знайома, позичивши кочергу і дещо з посуду — на перший час, поки Фенсі не привезе із дому те, що потрібно.

Дік перевертав дрова в каміні батогом, поки не зіпсував його остаточно. І на зворотній дорозі йому довелося поганяти прутом, висмикнутим з огорожі.

— Чайник вже кипить, зараз будемо пити чай, — сказала Фенсі, риючись у кошику, який привезла із собою.

— Із задоволенням, — відповів Дік, який почувався трохи виснаженим з дороги і не бачив причин відмовлятися від чашки чаю, тим більше у такій компанії.

— Лишенько, тут тільки одна чашка і блюдце! І що мама собі думала? Ви не проти їх розділити, містере Деві?

— Зовсім ні, — відповів ввічливий юнак.

— Що вибираєте: чашку чи блюдце?

— Мені все одно.

— А все-таки?

— Якщо вам подобається блюдце, мені підійде і чашка.

— А якщо мені подобається чашка, то ви згодні й на блюдце?

— Саме так, міс Дей.

— Дякую, містере Деві. Із вашого дозволу я візьму чашку. Зачекайте-но, тут немає ложок! — вона знову пірнула в корзину і хвилини через дві-три нарешті підвела очі. — Не можу знайти ложки. Сподіваюся, це нічого?

— Що ви, звичайно, нічого, — запевнив її на все згодний Річард.

— Думаю, ложки скотилися на саме дно і десь загубилися між іншими речами. Ба ні, одна є, але лише одна. Візьмете собі ложку, містере Деві?

— Та ні. Я обійдуся й без ложки.

— Тоді я візьму. Не можу пити чай без ложки. А ви можете помішувати ножем. Зніміть, будь ласка, чайник з вогню, поки вся вода не википіла.

Дік тут же підскочив до каміна і зняв чайник.

— Лишенько! Ви так спішили, що забруднилися сажею. Чайник треба брати ганчіркою, хіба ж ви не знали, містере Деві? Що ж, не зважайте. Ходіть сюди, заодно і я руки вимию.

Вона повела його в іншу кімнату, де був таз з водою.

— У мене лише один таз, — сказала. — Ви поки підкочуйте рукава, а я за той час швиденько помию руки.

І Фенсі опустила руки у воду.

— Ой! — вигукнула дівчина. — Вам не залишилося ні краплі води. Хіба що ви принесете з криниці, а вона дуже глибока, хтозна-скільки фурлонгів[7] має. Частину води з глечика я залила в чайник, а решту — вилила сюди. Ви не проти помити руки у тій же воді, що й я?

— Зовсім ні. А щоб швидше було, з вашого дозволу я навіть не стану чекати, поки ви закінчите.

За цим словом він занурив руки у воду, і вони стали хлюпатися разом. Уперше Дік торкався дівочих пальців під водою, і треба визнати, це відчуття йому сподобалося.

— Уже й не розбереш, де мої руки, а де ваші, так все поперепліталося, — сказала Фенсі, раптово вийнявши руки із води.

— Та це нічого, — сказав Дік, — принаймні я не заперечую.

— Треба ж таке! Я забула рушник! Ну чому про рушник завжди згадуєш, коли руки вже мокрі?

— Оце ви точно підмітили.

— “Точно підмітили”. Не будьте таким люб’язним, це нудно! Ідіть сюди, містере Деві. Як думаєте, зможете ліктем підняти кришку он тієї коробки, а потім, навіть не знаю як, витягнути рушник з-під одягу? Тільки не торкайтеся речей мокрими руками, вони накрохмалені й випрасувані.

За допомогою ножа та виделки Дік таки спромігся витягнути рушник з-під муслінової сукні, не замочивши її, і навіть насмілився зробити зауваження:

— Навряд чи ця сукня вам згодиться, — сказав він, коли вони витирали руки рушником.

— Котра? — спитала міс Дей, заглянувши у коробку, в якій лежала сукня. — А я знаю, що ви маєте на увазі. Думаєте, священик ніколи не дозволить мені носити муслін?

— Так.

— Ну, я знаю, що церква не схвалює муслін, вважаючи, що він надто зухвалий і його не личить носити молодим дівчатам, які самі заробляють собі на життя. Але це ми ще побачимо.

— В інтересах церкви сподіваюся, що ви це не серйозно.

— Аж ніяк, я цілком серйозно, побачимо, — сказала Фенсі й рішуче надула губки — у цей момент вона виглядала так мило, що не розтопила б серце хіба що єпископа, священика та диякона. — Я зумію переконати будь-якого священика до сорока років.

Дік волів би, щоб вона і не думала переконувати ніяких священиків.

— Мені вже не терпиться скуштувати вашого смачного чаю, — сказав він невимушено, але водночас досить стримано — як людина, яка посідає проміжне становище між гостем і співмешканцем, і мрійливо подивився на своє блюдце.

— Та й мені теж. Нам ще щось потрібно, містере Деві?

— Здається, більше нічого, міс Дей.

Перед тим як сісти, Фенсі виглянула у вікно, де Розумниця з насолодою щипала соковиту траву.

— Схоже, нікому нема до мене діла, — стиха мовила дівчина, задумливо дивлячись на небо.

— Ну чому ж? Схоже, містеру Шайнеру є, — ображено мовив Дік.

— А, так, я й забула. Йому точно є діло, — побачивши, в яке русло повернула розмова, Дік вже пошкодував, що взагалі згадав Шайнера.

— Колись і вам буде до когось діло, містере Деві, — з почуттям промовила Фенсі, дивлячись прямісінько Дікові в очі.

— Так, буде, — палко мовив Дік, зустрівши її погляд, однак вона відразу відвела очі.

— Я просто, — швидко заговорила Фенсі, тим самим завадивши Діку, який уже було вирішив зізнатися у своїх почуттях, — я хотіла сказати, що ніхто не йде подивитися, приїхала я чи ні, навіть священик.

— Якщо ви хочете його побачити, я можу заїхати до нього, от тільки чай доп’ю.

— Ні, ні! Не кличте його сюди, принаймні поки тут такий безлад. Священики своєрідний народ, а якщо у домі безлад, то вони зовсім губляться, не знаходять собі місця і роздають абсурдні поради, та все такі премудрі, що у тебе аж мурашки по шкірі бігають, і тільки й хочеться якнайшвидше позбутися їхнього товариства. Покласти вам цукру?

Тут на доріжці, що вела до школи, з’явився містер Мейболд.

— Ого! Іде! Краще б вас тут не було! Я хотіла сказати, просто незручно буде, якщо він вас застане... Ой лишенько! — вигукнула Фенсі, кров прилила їй до обличчя, і сердилася дівчина, схоже, не так на священика, як на Діка.

— За мене можете не хвилюватися, міс Дей, до побачення! — розпачливо кинув Дік, а тоді надів капелюха і вийшов через затильні двері.

Він запріг коня, а коли, залазячи на сидіння, озирнувся, то побачив крізь вікно, як священик стоїть на купі книжок на стільці й забиває у стіну цвях, а Фенсі, сором’язливо опустивши очі, притримує клітку з канарейкою, наче вона ніколи ні про що більше й не думала, як тільки про священиків і канарейок.

Повертаючись додому, Дік із тривогою в серці згадував їхні з Фенсі прогулянки, і дорога та пейзажі навколо видавалися йому легким туманом, що застилав реальніші образи, які малювала уява. Невже вона звичайна кокетка? Дік не знав, що й думати: однієї миті йому здавалося, що вона його кохає, іншої — що ні. Вона не висмикнула руку, коли він накрив її своєю; три чи чотири рази вони зустрічалися поглядами і подовгу вдивлялися один одному в очі; вона дозволила, щоб вони разом мили руки в тазі й витирали їх одним рушником; вона сердилася, коли мова заходила про Шайнера. А з іншого боку, вона ганяла його по будинку, як слухняного цуцика, не заперечувала, що не байдужа Шайнерові, і, схоже, не мала нічого проти, щоб і містер Мейболд до неї позалицявся.

Такі думки не полишали його всю дорогу. Розумниця бігла риссю, і Дік, сидячи на передку підводи зі спущеними ногами, підскакував їй у такт то вверх, то вниз, наче полум’я свічки. Доїхавши до стовпа на Меллстокському перехресті, він побачив — кого б ви думали? — свого батька, який якраз спускався з пагорба на легкому возі, час від часу трохи підскакуючи, щоразу як на дорозі траплялося каміння. Незабаром вони порівнялися.

— Тпрууу! — скомандував візник Веселуну.

— Тпрууу! — луною відгукнувся Дік, зупиняючи Розумницю.

— Ну що, привіз? — миролюбно спитав Ройбен.

— Привіз, — відповів Дік і поставив таку тверду крапку в кінці, що, здавалося, більше ніколи не вимовить жодного слова. Веселун, вирішивши, що це вже кінець розмови, намірився йти далі.

— Тпрууу! — зупинив його візник. — От що я тобі скажу, Діку, — ти забагато думаєш про цю дівчину. Ходиш похмурий, як тінь, і все зітхаєш за нею.

— Я й не помічав за собою такого, тату, — не придумав нічого розумнішого Дік.

— Я знаю, що кажу. Тпру, Веселуне! От вже мені ці жінки, тільки й знають, що молодим хлопцям голову морочити.

— Ой, тату, ви просто повторюєте те, що люди кажуть.

— Ну, люди не такі дурні й знають, що кажуть.

Дік окинув оком далекі простори маєтку поза ставом.

— Хотів би я бути таким багатим, як поміщик, хоч він сам і бідний, як церковна миша, — пробурмотів юнак. — Я б тоді її про дещо спитав.

— Я теж тобі цього бажаю, усім серцем бажаю. Що ж, роби, як знаєш, у тебе своя голова на плечах.

Розумниця зробила крок уперед.

— Давайте припустимо, тату, — тпруу, Розумнице! — припустимо, що я справді трохи думаю про неї, і якби в мене були шанси, хоч їх і немає, як думаєте, вона, ну, непогана ж, правда, непогана?

— Ну так, непогана, чого ж їй бути поганою. Бачиш, синку, ти, коли надумаєш женитися, можеш брати першу-ліпшу порядну дівчину — і вона буде нічим не гірша за інших. За своєю суттю вони всі однакові, відрізняються лише відтінком волосся. І Фенсі твоя непогана. Просто я ніяк не зрозумію, нащо такому молодому парубку, який живе в батьківському будинку біля батька й матері, як у Бога за пазухою, якого віддали у таку добру школу, що сусідські діти від заздрощів лікті кусали, от нащо йому волочитися за дівчиною, яка чоловіка вибирає за розміром гаманця. Нащо йому, замість того, щоб жити, горя не знаючи, вішати собі на шию жінку й дітей і, не маючи ні гроша за душею, поневірятися з ними бозна-де і бозна-як? От ніяк не втямлю, чого йому не йметься, хоч убий.

Дік подивився на вуха Розумниці, а потім знову на пагорб, але жоден із предметів, на які падав його погляд, не зміг підказати відповіді на це питання:

— Напевно, того ж, чого й вам свого часу, тату.

— Хай йому дідько, синку, оце ти мене підловив! — вигукнув візник із похмурим захопленням. Ройбен був достатньо шляхетний, щоб оцінити те, як майстерно в Діка вийшло втерти носа, навіть якщо носа втерли йому.

— Так чи інакше, — зізнався Дік, — а я спитав її про дещо дорогою.

— Та невже? Та стій же ти, тпруу! От твоя мати здивується! Ну, і що вона, піде за тебе, либонь?

— Та не питав я її про одруження, ви спочатку дослухайте до кінця. Я спитав її про дещо, що мене дуже цікавить: чи подобаюсь я їй.

— Пхе!

— Вона мовчала аж чверть милі, а потім сказала, що не знає. Як це вона не знає? Що б це мало означати? — останні слова він виговорив рішуче, готовий стерпіти будь-які батькові насмішки.

— А це означає, — неспішно відповів візник, — що поки вона не хоче виявляти тобі свої почуття. Послухай, Діку, як твій батько я скажу тобі все, як є. Безглуздо заперечувати, що її тато набагато багатший за нас, і я зовсім не проти такої невістки, якщо вже тобі так хочеться одружитися.

— Але все-таки що вона мала на увазі, як думаєте? — наполягав Дік, не задовольнившись попередньою відповіддю.

— Боюся, у таких справах тлумач із мене поганий, та в мене зроду таких розмов ні з ким, окрім твоєї матері, не було.

— А що мама сказала, коли ви її спитали? — задумливо сказав Дік.

— Навряд чи це тобі допоможе.

— Та ж суть та сама.

— Ну, що сказала? Дай згадаю. Я змащував дьогтем свої робочі черевики, не знімаючи їх, аж тут вона пронеслася повз садову огорожу, як листок, гнаний вітром. “Ен”, — кажу я їй... Але, Діку, це тобі не допоможе, ми були такою дивною парою, принаймні один із нас, себто я, а твоя мама, хоч і не славилася бозна-якою красою, була досить приємною дівчиною.

— Та то нічого! То ж ви сказали: “Ен”...

— То ж я сказав: “Ен”... “Ен, — кажу, але голови не підводжу і все натираю черевики. — Підеш за мене?” А що далі, вже й не згадаю, давно то було. Може, твоя мати згадає: вона має кращу пам’ять на свої маленькі перемоги, ніж я. Але менше з тим, якось ми таки одружилися. То було в Білий вівторок: Меллстокський клуб якраз влаштував ходу, всі йшли по двоє, день був ясний, і стояла нещадна спека. Сонце мені так у спину напекло, поки я йшов до церкви, — піт градом котився! Та ти не переживай, Діку, буде Фенсі твоєю. Куди вона дінеться, за кого піде? По-іншому не буває.

— Я б не був таким упевненим, — сказав Дік, похльостуючи Розумницю по боці вигадливим способом, однак кобила добре знала: це зовсім не означало, що треба рушати. — Є ще священик Мейболд — ще одна палиця в моїх колесах.

— А що з ним? Та невже ж вона каже, що він у неї закоханий? От вже мені ці дівчата, — думають, весь світ біля їхніх ніг лежить!

— Та ні. Просто він до неї зайшов, і вона так на нього подивилася, і на мене подивилася, але зовсім по-іншому. А коли я йшов, він їй клітку з канарейкою підвішував.

— От же ж, ну і чому б чоловікові не допомогти дівчині клітку підвісити? Що з того, хай йому грець, що він їй клітку підвісив? Ой, Діку, ти з цим дівчиськом останній розум втрачаєш, чесне слово. Це вже геть не смішно.

— Ну, може.

— І що думаєш робити, синку?

— Я не знаю.

— У мене для тебе є ще одна ложка дьогтю. Ти знаєш, хто винен у тому, що хор розпускають? Хлопці тобі вже сказали?

— Ні. А хіба не Мейболд?

— Шайнер! Він по вуха закоханий у вчительку і хоче посадити її за той чудернацький інструмент, щоб слухати, як її молоденькі пальчики стукотять по клавішах.

Дік слухав батька, і його охоплювали суперечливі почуття.

— Дурень цей Шайнер! Та ні, не в тому справа. Я цьому не вірю, тату. Шайнер ні за що не зважився б на такий крок, якби вона йому не натякнула, що не проти. Духу б не вистачило!

— А хто каже, що вона проти?

— Я.

— Тоді ти ще більший дурень, ніж Шайнер.

— Це ж чому, тату?

— Вона хоч якось виділяла тебе з-поміж інших?

— Ні.

— От і його, либонь, не виділяла, хитра лисиця! Дівчата вони такі, Діку. Вона буде клястися, що жити без тебе не може, і вона таки не може, але все одно візьме і за твоєю спиною стрельне очима на іншого дурника, і це їй зовсім не завадить і далі вмирати за тобою.

— Та не вмирає вона за мною і на нього не стріляла очима.

— Тоді, може, вона за ним вмирає, а на тебе просто очима стріляла.

— Я вже й не знаю, що думати, — спохмурнів Дік.

— От що я тобі скажу, — відказав Ройбен, вмощуючись зручніше, і замахнувся батогом, даючи коневі сигнал рушати. — Якщо не вмієш прочитати думки дівчини із найменших деталей її поведінки, то тобі на роду написано лишатися старим парубком. Н-но, Веселуне! — і візник поїхав геть.

Дік сильно натягнув повіддя Розумниці, і кінь, підвода й людина залишилися прикутими до місця. Хто-зна, скільки часу вони отак простояли, аж поки Дік, перебравши подумки всі невдачі, що впали на його голову, урешті-решт дійшов висновку, що треба щось із цим робити і що, простирчавши тут цілу ніч, він уже точно нічим собі не допоможе.

Повернувшись додому, хлопець піднявся у свою спальню, зачинив двері з таким виглядом, ніби не збирався виходити з кімнати до кінця своїх днів, узяв аркуш паперу, відкрив чорнильницю й почав писати листа. Слова потоком лилися на папір, і кожен рядок заледве не кричав про скривджену гідність автора, суттєво затуманюючи логіку викладу фактів і намірів. З листа було абсолютно не зрозуміло, чи то Дік із цього моменту розлюбив Фенсі; чи то ніколи й не любив її насправді; чи то він умирав від кохання до неї, а тепер твердо вирішив вилікуватися; чи то до цього він був здоровим, а тепер готувався вмерти за неї.

Дік поклав листа в конверт, запечатав його, вказав адресата чітким почерком — точними рівними лініями, старанно уникаючи будь-яких легковажних завитків. Поклавши листа в кишеню, він широкими кроками, не менш як три фути кожен, попрямував стежиною. Дійшовши до її воріт, Дік напустив на обличчя рішучого вигляду — а потім всю його рішучість як вітром здуло, і він повернув додому, де порвав листа на шматочки й сів за нового.

Дік мусив визнати, що тон попереднього листа був докорінно неправильним. Стриманість бувалого чоловіка — ось що йому потрібно: щоб не аж надто явно видати, як сильно вона йому подобається. Мовляв, просто він як порядний чоловік вважає за потрібне доволі невимушеним тоном, даючи їй право відповідати у такій самій манері, спитати її, чи має вона до нього якихось почуттів.

Цей лист було визнано задовільним. Дік передав його малому хлопчині й попросив віднести до школи, а ще наказав нізащо не озиратися і не зупинятися, навіть коли Дік його гукатиме й благатиме віддати листа. Таким чином відрізавши собі шляхи до відступу, Дік дивився услід посланцеві, аж поки той не зник з очей, а годі повернувся в будинок і заходився наспівувати уривки якихось мелодій таким замогильним голосом, що, здавалося, це останнє, що йому хотілося зараз робити.

Листа було доставлено, як наказано. Почався і минув наступний день — відповіді не було. За ним минув іще один. І ще. Настав вечір п’ятниці. Дік вирішив, що якщо відповіді не буде і на наступний день, то в неділю він зустрінеться з нею віч-на-віч і відверто про все поговорить.

— Діку, — сказав батько, якраз у той момент підійшовши з саду. У кожній руці він ніс по торбині з бджолами, міцно зав’язавши їх, щоб вони нікого не покусали. — Відвези завтра місіс Мейболд ці два рої замість мене, а я візьму Веселуна і поїду возом.

Дік зітхнув з полегшенням. Місіс Мейболд, мати священика, якій раптом заманулося розводити бджіл (невинна примха, яку вона виправдовувала тим, що власний мед — це, бачте, неабияка економія), жила у містечку Бадмут-Реджис, що славилося своїми мінеральними водами. Воно лежало миль за десять звідси. Поїздка туди займе весь день і допоможе згаяти час до недільного ранку. Дік ретельно вимив найкращу ресорну підводу, змастив осі й прилаштував бджіл.