Під деревом зеленим

Частина третя ЛІТО

Легкий вигин шиї і граційна посадка голови; пишні темно-каштанові кучері; легка хода маленьких ніжок; гарненький візерунок на спідниці; ясні глибокі очі; одним словом, красуня, яких ще пошукати, — то була Фенсі! Серце Діка відразу ж метнулося до неї.

А сталося це на розі Мері-стрит у Бадмут-Реджис, біля статуї короля, де білий кінець крайнього будинку врізався в затоку і перед очима розкривалися спокійні простори солоної води, занесеної сюди з відкритого океану, — сьогодні вони вигравали ясними зеленувато-опаловими відтінками. Коли Дік з Розумницею виїхав на вулицю, праворуч від них, на тлі яскравих переливів води, стояла Фенсі Дей. Вона озирнулася і впізнала його.

Лист тут же вилетів Дікові з голови, і його зовсім не цікавило, чому вона взагалі тут опинилася. Він під’їхав до еспланади[8], відгородженої ланцюжками, безцеремонно витіснивши двох чоловіків в інвалідних візках, які ожили з приходом літа і виїхали на вулицю в чистих сорочках і свіжих костюмах, а в нього самого ледь не врізався вайлуватий хлопчина, який котив візок пекаря, зовсім не дивлячись на дорогу. Дік спитав, чи вона сьогодні повертається до Меллстока.

— Так, якраз чекаю на екіпаж, — відповіла Фенсі, схоже, теж воліючи забути про лист.

— Я можу запросто підвезти вас додому. Нащо вам чекати ще цілих півгодини? Що скажете?

З якоїсь невідомої причини Фенсі, схоже, раптом втратила здатність вирішувати будь-що взагалі й геть зовсім розгубилася. Дік узяв ініціативу у свої руки: зіскочив на землю і без зайвих слів допоміг дівчині залізти на підводу.

На якусь мить щоки Фенсі залив густий рум’янець, однак згодом він трохи зійшов, і їхні очі зустрілися. Обоє почувалися ніяково, як це буває, коли всі звичні дії, яких вимагає ситуація, вже виконано, і жодних підказок більше не лишилося. Дік правив підводою, тому його ця ніяковість турбувала значно менше, ніж Фенсі, якій було зовсім нічим зайнятися. Дівчина дуже явно відчувала присутність Діка поруч із собою і все більше впевнювалася, що, прийнявши його пропозицію, вона тим самим ніби змирилася з тоном його листа. Розумниця трусила підтюпцем, Дік підскакував на підводі, та й Фенсі не могла нічим зарадити і теж підскакувала. Дівчина почувалася полонянкою.

— Дякую, що склали мені компанію, міс Дей, — сказав Дік, коли вони проїжджали повз два напівкруглі виступи старого Королівського готелю, де його величність король Георг III не раз відвідував бали, що їх влаштовували містяни.

Міс Дей вирішила, що він вже вважає себе хазяїном становища (чого Дік і в думці не мав), а в такий спосіб лише великодушно намагається заспокоїти бранку.

— Я поїхала не для того, щоб складати вам компанію, — сказала дівчина.

Відповідь вийшла різкуватою, що неабияк здивувало молодого Деві. З іншого боку, давно помічено: якщо молода жінка досить грубо відповідає на цілком ввічливе зауваження молодого чоловіка, це вона так намагається приховати свою прихильність.

Між ними запала тиша. Так тривало, доки позаду не залишилися набережна і ще двадцять дерев, які росли обабіч дороги, що вела з міста в бік Кестербриджа і Меллстока.

— Хоч я і не для того сюди приїжджав, але був би приїхав і тільки для того, — сказав Дік на двадцять першому дереві.

— Годі, містере Деві, не треба зі мною загравати. Це зайве, і мені зовсім не до душі.

Дік вмостився зручніше, прокашлявся й почав кидати на Фенсі багатозначні погляди.

— Господи, будь-хто б вирішив, що у вас до мене якась справа і ви от-от до неї перейдете, — дівчина була невблаганна.

— Звичайно, так би і подумали.

— Нема у нас із вами ніяких справ і бути не може!

Початок був невдалим. Дік вирішив зайти з іншого боку, і радісно, як чоловік, який твердо вирішив не затьмарювати своє існування коханням до жінки, сказав:

— Як вам живеться, міс Дей? Б’юся об заклад, весело.

— І зовсім не весело, Діку, і ви це знаєте.

— Я ж маю на увазі зовсім не ваше веселеньке вбрання.

— А я й не казала, що коли мені весело, то я гарно вбираюся. Який ви стали розумник!

— Ця весна була для вас багата на події, я так бачу.

— Що ви там бачите?

— О, нічого. Я маю на увазі, що чув дещо!

— І що ви там чули?

— Ну, про одного красеня з латунними запонками, мідним перснем і олов’яним ланцюжком для годинника, який до вас явно небайдужий. Ото й усе.

— Гарно ж ви описали містера Шайнера, а ви ж саме його мали на увазі! Вам же добре відомо, що запонки у нього золоті, а ланцюжок зі справжнього срібла, щодо персня точно не скажу, та він і одягав його лише раз.

— Та хай би й сто разів одягав, тільки не треба було тицяти його всім під носа.

— У будь-якому випадку він для мене нічого не значить, — спокійно заявила Фенсі.

— Не більше, ніж я?

— Містере Деві, — суворо мовила дівчина, — звичайно, не більше, ніж ви!

— Не так багато, як я?

Вона відвела погляд убік, обдумуючи всі заковики цього питання.

— Цього я не можу сказати, — відповіла з прихованим лукавством.

Вони їхали дуже повільно, і згодом їх обігнала підвода з фермером, його дружиною і робітником. Дружина фермера і робітник розглядали парочку з превеликою цікавістю, а сам фермер не зводив очей з хвоста коня.

— Чому це ви не можете мені сказати? — спитав Дік, припустивши Розумницю трохи швидше, так що вони їхали тепер прямісінько за підводою фермера.

Відповіді не було. Не знаючи, куди подіти очі, вони зрештою почали розглядати картину поперед себе. Дружина фермера сиділа, затиснута між двома чоловіками, кожен з них відсунувся на самий край сидіння, щоб дати їй місце, і тепер заледве не сидів на колесі. Із кожним підскакуванням шовкова накидка на плечах жінки надималася між лопатками, наче повітряна куля, а потім знову здувалася. Дружина фермера відчула, що за нею спостерігають, й озирнулася. Дік відстав від них ярдів на десять.

— Фенсі, чому ви не можете сказати? — повторив Дік.

— Тому що те, як багато ви для мене значите, залежить від того, як багато значу для вас я, — прошепотіла вона.

— Ви для мене весь світ, — сказав Дік, поклавши свою руку поруч з її рукою й виразно подивившись на ямочку на її щоці.

— Річарде Деві, не смійте мене торкатися! Я ж не сказала, яким чином те, як ви до мене ставитеся, вплине на те, як ставлюсь до вас я, — мої почуття можуть бути і зовсім протилежними, хіба ні? Не чіпайте мене, сер! Боже мій, гляньте, Діку!

Фенсі налякало те, що з-за правого плеча Діка раптово і дуже недоречно з’явилася порожня підвода для перевезення колод. На ній, ліниво відкинувшись назад, сиділо четверо вільнонайманих теслярів. Позадиравши голови догори, вони роздивлялися на всі боки, вочевидь, розважаючись тим, що перемивали кісточки кожній живій істоті, яка потрапляла їм на очі. Дік, не довго думаючи, вирішив цю проблему, пустивши Розумницю риссю, і скоро підвода з теслями майже зникла з очей, а курява, яку при цьому здіймала кобила, ніби туманом, накрила Діка й Фенсі майже з головою.

— Скажіть, що кохаєте мене, Фенсі.

— Ні, Діку, ні за що. Ще не час.

— Але чому?

— Вам краще поки звати мене “міс Дей” — тільки не ображайтеся, будь ласка. Мені теж не варто було називати вас Діком.

— Дурниці! Ви ж знаєте, заради вас я готовий на все. Чи ж ви думаєте, що можна отак в одну мить любити, а потім за першою примхою розлюбити?

— Ні, ні, що ви, — м’яко мовила дівчина, — просто мені здається, що я не можу собі дозволити багато думати про вас, навіть якщо...

— Але вам хочеться, правда? Ну визнайте, що хочеться. Краще сказати правду. Я знаю, кажуть, жінці треба прикидатися й приховувати свої почуття, але це не так, повірте мені, Фенсі. Жінка, чесна у коханні, як і у всьому іншому, сяє набагато яскравіше і варта набагато більшого.

— Що ж, тоді, Діку, можливо, я вас трошки і кохаю, — ніжно прошепотіла дівчина. — Але прошу вас, більше ні слова про це.

— Не скажу більше ні слова, якщо ви так хочете, серденько. Але ж ви кохаєте мене трошки, кохаєте ж?

— Не змушуйте мене це повторювати. Я більше нічого не скажу, доведеться вам задовольнятися тим, що є.

— То чи можу я називати вас Фенсі? У цьому ж немає нічого поганого.

— Добре.

— А ви більше не називатимете мене містером Деві?

— Не називатиму.

Після зізнання коханої Дік перебував у такому піднесеному настрої, що з опалу дістав Розумниці батогом аж до самої шиї, біля вуха. Кобила, яка витала у хмарах і навіть не сподівалася, що Дік може дістати так далеко, адже всю дорогу батіг не сягав далі її боків, мотнула головою і хвацько припустила галопом, що неабияк порадувало парочку на возі. Аж раптом, завернувши за ріг, вони побачили перед собою знайому підводу з фермером, робітником і дружиною фермера у накидці, що розвівалася на вітрі.

— Та щоб їм! Знову вони.

— Що поробиш. Вони мають таке саме право їхати по цій дорозі, як і ми.

— Так, але дратує, коли на тебе постійно витріщаються. Мені більше подобається, коли на дорозі ні душі. Дивіться-но, як незграбно їдуть!

Підвода фермера якраз в’їхала колесами у вибоїну, від чого перекосилася і всі троє пасажирів похилилися ліворуч. Виїжджаючи із впадини, підвода нахилилася праворуч, згодом вирівнялася, і вони поїхали собі далі, підскакуючи.

— Коли дорога стане ширшою, ми їх об’їдемо.

Однак коли нарешті випала слушна нагода, позаду

почувся легкий стук коліс, і повз них зі свистом пронеслася новісінька двоколісна бричка, так начищена до блиску, що спиці коліс, здавалося, утворювали мерехтливий диск, а стінки кабіни, ніби дзеркала, пускали сонячні зайчики Діку й Фенсі в очі. Правив нею дуже гарний чоловік — вочевидь, власник, а поруч із ним сидів Шайнер. Проїжджаючи повз Діка та Фенсі, обоє озирнулися і з неприхованим захопленням витріщилися на дівчину, відвівши погляд лише тоді, коли вони обігнали підводу фермера. Дік мигцем глянув на Фенсі, якраз тоді, коли її так уважно вивчали, й помітно посмутнів.

— Чого ви так притихли? — зі щирою турботою спитала Фенсі після кількахвилинного мовчання.

— Просто так.

— І зовсім не просто так, Діку. Я ж не могла заборонити їм проїжджати повз.

— Я знаю.

— Я ж бачу, ви сердитеся на мене. Але що я зробила?

— Ви образитеся, якщо я скажу.

— Усе одно скажіть.

— Добре, — згодився Дік, якому, схоже, не терпілося таки все сказати, навіть ризикуючи образити Фенсі. — Я думаю, як же ваше кохання відрізняється від мого. Коли ті чоловіки на вас витріщалися, ви тут же забули про мене і...

— Ну, сильніше ви мене образити вже не зможете, тож продовжуйте!

— Я ж бачив, вам було приємно, що ви їм сподобалися.

— Не кажіть дурниць, Діку! Ви добре знаєте, що це не так.

Дік недовірливо похитав головою й усміхнувся.

— Діку, звичайно, мені приємно, коли на мене заглядаються. От бачите, я вам щиро зізналася у своїй слабкості. Але ж я ніяк не відреагувала.

Зрозумівши з виразу обличчя Фенсі, що вона триматиметься цього аргументу, Дік виявив великодушність і вирішив не казати нічого, що змусило б її кривити душею. До того ж поява Шайнера нагадала йому про те, що його найбільше турбувало і про що він геть забув за розмовами з Фенсі.

— До речі, Фенсі, ви знаєте, чому наш хор розпускають?

— Ні, знаю тільки, що містер Мейболд хоче, щоб я грала на органі.

— А знаєте, як йому це взагалі спало на думку?

— Ні, не знаю.

— Ну, священик і сам про це думав, але вмовив його церковний староста, містер Шайнер. Я знаю, він тільки про те й мріє, щоб ви грали на органі щонеділі. Не здивуюся, якщо він вам і ноти перегортатиме, адже ж орган напевне поставлять біля його лавки. Скажіть мені, ви ж ніколи не заохочували його ні до чого такого?

— Ніколи! — вигукнула Фенсі, і її очі світилися щирістю. — Він мені зовсім не подобається, і я й гадки не мала, що він таке затіває! Мені завжди хотілося грати в церкві, але я ніколи навіть думки не допускала про те, щоб витіснити вас і ваш хор. Я навіть нікому не зізнавалася, що вмію грати, поки мене не спитали. Невже ви могли подумати хоч на мить, що я до цього причетна?

— Що ви, люба, я знаю, що це не так.

— Чи що він мені хоч трішечки подобається?

— Звісно, ні.

Від Бадмута до Меллстока було миль десять-одинадцять, а за чотири милі від Бадмута стояв хороший трактир “Корабель” зі щоглами й салінгом[9] біля входу. Свої поїздки в Бадмут, особливо якщо вони були нетривалі — тільки щось привезти чи забрати, як-от сьогодні — Дік мав звичку розбивати на три частини, заїжджаючи в цей трактир по дорозі туди й назад, щоб не залишати коня в конюшнях Бадмута.

Фенсі провели до маленької кімнатки, де їй подали чай, а Дік пішов до конюшні простежити, щоб Розумниці підсипали корму. Запримітивши, як багатозначно зиркають на нього конюх та робітники, які тинялися тут без діла, Дік спробував зробити вигляд, ніби між ним та Фенсі немає нічого такого і єдине, що його турбує, — це як безпечно доправити свою пасажирку додому. Дік увійшов до трактиру й відчинив двері до кімнати Фенсі.

— Діку, знаєте, я тут подумала, що це досить дивно виглядатиме, якщо ми залишимося тут з вами наодинці. Мабуть, вам краще не заходити сюди зі мною.

— Дуже шкода, люба.

— Так, мені також. Я б дуже хотіла, щоб ви теж випили чаю, а то ви, либонь, стомилися з дороги.

— Що ж, тоді давайте вип’ємо разом чаю. До того ж, якось ви мені вже відмовили в цьому задоволенні, якщо пригадуєте, Фенсі.

— Так, так, не згадуйте! От і зараз виходить, що я поводжусь непривітно, але не знаю, що мені робити.

— Як скажете, так і буде.

Невдоволено скривившись і кинувши прощальний погляд на тацю із запашним чаєм, Дік зробив крок до дверей.

— Ой, Діку, ви так нічого і не зрозуміли, — сказала дівчина таким серйозним тоном, якого він ще від неї не чув. — Ви ж знаєте, що незалежно від того, як сильно ви мені подобаєтесь, я не повинна забувати про своє становище. Що скаже священик, якщо дізнається, що його вчителька усамітнювалася бозна-де і бозна з ким?

— Але ж я не бозна-хто! — запротестував Дік.

— Ні, ні, що ви, я мала на увазі з молодим чоловіком, — і м’яко додала: — Якщо тільки я з ним не заручена.

— Так от у чому справа! Тоді давайте, серденько, зараз же й заручимося! Це ж вельми просто!

— Ох! А якщо я не згодна? Ох, матінко, що ж я наробила! — затинаючись, вигукнула Фенсі й почервоніла. — Виходить, я змусила вас освідчитись мені!

— Ні, ні! Я хочу цього! — наполягав Дік. — Ну, Фенсі, ви станете моєю дружиною?

— Знаєте, Діку, коли ми їхали дорогою, ви дуже образливо висловилися, — зауважила Фенсі, ніби й не почула його останніх слів, хоча уважний спостерігач запримітив би, що, коли з Дікових вуст злетіло слово “дружиною”, у Фенсі на мить аж подих перехопило і її дихання почастішало.

— Що ж я такого сказав?

— Що я намагалася сподобатися тим чоловікам у бричці.

— Хіба ж ви винні, що ви така гарна, навіть коли не докладаєте до цього зусиль? Фенсі, ви мене кохаєте?

— Так.

— Дуже?

— Так.

— І ви станете моєю дружиною?

її серце забилося частіше, а в голові майнув мільярд думок, і вона то червоніла до самих кінчиків вух, то ставала блідою, як полотно. Дік не зводив очей з її червоних, наче спілі фрукти, губ, терпеливо чекаючи на відповідь.

— Так, якщо батько дозволить.

Дік наблизився до неї, випнувши губи, ніби збирався просвистіти найніжнішу у світі мелодію.

— О ні! — зупинила його Фенсі.

Скромний юнак трохи відступив назад.

— Діку, Діку, поцілуйте ж мене! Тільки швидко, бо хтось іде! — одними губами прошепотіла дівчина.

Через півгодини Дік вийшов з трактиру, і якщо б губи Фенсі були справжніми вишнями, Дікові вуста були б геть червоними. На подвір’ї стояв хазяїн заїжджого двору.

— Е-хе-хе, ну ви даєте, містере Деві! Хо-хо! — посміювався він м’яко і легко, щоб не вийшло надто голосно, і ткнув Діка ліктем попід ребра. — Я ще такого не бачив, містере Деві! Замовити дівчині чаю, а потім зайти до неї в кімнату й собі почаюватися, та ще й так довго там просидіти!

— Та невже ж ви не знаєте? — удавано здивувався Дік. — Так-так! Ха-ха! — і собі пхнув хазяїна межи ребра.

— Чого я не знаю? Ха-ха!

— Та ні, ви знаєте!

— Так, звичайно! От тільки я не знаю.

— Невже не знаєте про мене й ту молоду леді? — кивнув Дік у бік вікна кімнати, яку займала Фенсі.

— Ні, аж ніяк! — відповів хазяїн, округливши від здивування очі.

— Таки не знаєте?!

— Ні сном ні духом, щоб мені провалитися!

— Але ви сміялися разом зі мною.

— Та я ж за компанію. Та й ви сміялися, коли я сміявся!

— То ви справді не знаєте? Треба ж таке, щоб ви — та й не знали!

— Присягаюся вам, не знаю!

— Ну що ж, —сказав Дік із поблажливим здивуванням, — ми заручені, і, ясна річ, я про неї піклуюся.

— Звичайно, звичайно! Я не знав, сподіваюся ви пробачите мені, містере Деві, я дозволив собі зайвого. Але це дуже дивно: тільки минулої п’ятниці я розмовляв із вашим батьком про сімейні справи і все таке, а потім до нас приєднався і лісник Дей; так-от, жоден із них навіть не натякнув на заручини, а вони ж мене давно знають, я ще у вашого батька на весіллі гуляв. Не чекав я такого від старих сусідів!

— Чесно кажучи, тоді ми ще не сказали татові про заручини, на той час ще нічого не було вирішено.

— А! Так все сталося в неділю. Так, так, неділя — день женихання. Хе-хе!

— Ні, не в неділю.

— Після закінчення навчального тижня? Що ж, хороший час, дуже вдалий, я б сказав.

— Та ні, не тоді.

— Отож, сьогодні в дорозі?

— Та що ви, мені б і в голову не прийшло заручитися, поки ми тряслися на підводі.

— От я старий дурень! Що ж ви одразу не сказали, що все сталося щойно? Так чи інакше сьогодні чудовий день. Сподіваюся, наступного разу ви приїдете вже як чоловік і дружина.

Фенсі належним чином провели із заїжджого двору й допомогли сісти на підводу, а новоспечені наречені, проминувши крутий підйом на Риджвей, зникли у напрямку Меллстока.

Був ранок пізнього літа, коли роса довго залишається на землі й трава в затінку ніколи до кінця не висихає. На фуксіях та жоржинах невеличкі краплі води зоставалися аж до одинадцятої години, переливаючись різними кольорами веселки з кожним подувом вітру;

такі ж краплі звисали і з гілок на деревах, ніби невеличкі сріблясті плоди. Павутина в садку стала грубою й ідеально гладенькою. А там, де сонце вже підсушило землю, варто було лише ступити на траву, як з-під ніг урізнобіч розліталися десятки комарів-довгоногів.

У такому куточку й стояли Фенсі Дей і її подруга Сюзан Деві, донька візника. Дівчата силкувалися зігнути гілку, рясно всипану спілими яблуками. Три місяці минуло відтоді, як Дік і Фенсі разом приїхали з Бадмута, і за цей час їхні стосунки стрімко розвинулися. На шляху їхнього кохання траплялося чимало перешкод, і чимало хитрощів знадобилося, щоб зберегти його в таємниці, а це якраз і підігрівало пристрасть Фенсі, і її почуття розгоралися все більше й більше, тоді як із цих же причин, а, може, й з інших, почуття Діка залишалися такими ж сильними, як і раніше. Однак зараз на обрії з’явилася хмаринка, яка норовила затьмарити радість Фенсі.

— Вона така багата, що жодній з нас і не снилося, — казала Сюзан Деві. — У її батька п’ятсот акрів землі, вона може вискочити за лікаря чи за священика, та за кого-завгодно, варто їй лише захотіти.

— Дікові взагалі не треба було йти на ті танці, знаючи, що я не зможу прийти, — з тривогою в голосі відповіла Фенсі.

— Коли він дізнався, що ти не підеш, було вже пізно відмовлятися, — сказала Сюзан.

— А яка вона із себе? Розкажи мені.

— Ну, мушу визнати, досить гарненька.

— Ти що не можеш до ладу розказати? Ну ж бо, Сюзан! Скільки разів, кажеш, він з нею танцював?

— Один раз.

— Ти ж казала двічі.

— Та ні, я такого не казала.

— Що ж, але йому хотілося ще раз із нею потанцювати, правда ж?

— Ні, не думаю. А от вона хотіла, ще й як хотіла. Усі хочуть танцювати з Діком, він же у нас красень і весь такий галантний.

— Ох, ще б пак! Яка, кажеш, у неї була зачіска?

— Довгі світлі кучері і в’ються самі, тому вона така гарна.

— Вона хоче його в мене забрати! Так, так, точно хоче! А я через цю проклятущу школу не можу завивати волосся в кучері! От візьму і зав’ю, навіть якщо мені доведеться залишити школу й повернутися додому, я буду носити кучері, от побачите! Подивися, Сюзан! Хіба у неї теж таке м’яке і довге волосся, як у мене? — Фенсі витягнула з-під капелюшка пасмо волосся і розправила його по плечах на всю довжину, а сама спостерігала за Сюзан, намагаючись прочитати відповідь у її очах.

— Думаю, у неї волосся десь такої ж довжини, — відповіла міс Деві.

Фенсі пригнічено замовкла.

— Якби ж у мене волосся було світліше, ніж у неї! — сумно зітхнула дівчина. — Але ж моє м’якше, правда?

— Я не знаю.

Фенсі розгублено спостерігала за двома метеликами — жовтим і червоно-чорним, які пурхали з квітки на квітку, і лише через деякий час помітила, що до них наближається Дік.

— Дивися, Сюзан, Дік іде — про вовка промовка.

— Що ж, я тоді піду в дім, не буду вам заважати, — і Сюзан розвернулася й пішла геть.

Надійшов простодушний Дік, який тільки тим і завинив, що любив одну лише Фенсі, і якому без неї навіть невинні розваги на танцях, чи то пак пікніку, були не милі, він тільки те й робив, що зітхав за нею, а танцювати з суперницею пішов з відчаю, щоб хоч якось вбити час і цей нудний, нескінченно довгий вечір. Але Фенсі в це не повірила.

Вона добре обдумала, як себе поводити з ним. Дорікати Дікові? Е ні, цього вона не робитиме.

— Ой, лишенько мені! — сказала вона, роблячи вигляд, ніби безмежно тужливим поглядом дивиться на купку яблук під деревом. Однак натреноване вухо вловило б у її голосі очікувальні нотки, ніби вона хотіла подивитися, який ефект матимуть на Діка її слова.

— Що сталося? Розкажи мені, — наполегливо сказав Дік. — Мила моя, я розділю з тобою будь-яку біду і зумію тобі допомогти.

— Ні, ні, ти мені нічим не допоможеш! Ніхто не допоможе!

— Чому ж ні? Що б не сталося, ти на це не заслуговуєш. Розкажи мені, серденько.

— О, це не те, що ти думаєш! Це жахливо, і я сама винна, це мій гріх!

— Гріх, Фенсі? Щоб ти та й грішила! Бути цього не може, я знаю.

— Може, ще й як може! — наполягала дівчина, досить мило не тямлячи себе від горя. — Я вчинила неправильно і не хочу, щоб ти про це знав! Мені б ніхто не пробачив, ніхто! А ти тим більше! Я дозволила собі... ф... флі...

— Що? Невже фліртувати?! — сказав він, заледве приборкавши вулкан емоцій усередині. — Ти ж тільки позавчора клялась мені, що ніколи й ні з ким!

— Так, я знаю, я збрехала тобі! Я дозволила іншому покохати мене і...

— Боже мій... Що ж, я пробачу тобі — так, якщо ти ненавмисне, — так, я пробачу! — Тепер Дік і зовсім занепав духом. — Ти дала йому якийсь привід?

— О, я не знаю. Так... Ні. Ох, здається, дала!

— Хто він? — пауза. — Скажи мені!

— Містер Шайнер.

Запала тиша, яку порушив лише звук упалого яблука, довге тужливе зітхання Діка і схлипування Фенсі. Нарешті Дік заговорив з неприхованою суворістю:

— Розказуй — усе розказуй!

— Він подивився на мене, а я — на нього, і він сказав: “Хочете, я покажу вам, як ловити снігурів?” А я, мені так хотілося навчитися, я так давно мріяла спіймати снігура! Я нічого не могла з собою вдіяти і погодилася, а тоді він сказав: “Ходімо”. Ми спустилися до річки, і він каже: “Дивіться, як я це робитиму, і самі навчитеся: спочатку треба намазати гілку пташиним клеєм, а потім сховатися під кущем, ось так. А тепер зачекати, поки наша пташка підійде до гілки, сяде на неї і почне тріпотати крильцями — готово, спіймаєте пташку, не встигнете навіть оком...” Щось-там... Я забула!

— Кліпнути, — голос Діка сумно прорізався крізь пелену його горя.

— Ні, ні, не те, — ридала Фенсі.

— Тож, “змигнути”! — сказав він тоном людини, яка дала собі слово будь-що докопатися до правди або загинути на шляху до неї.

— Точно, так і сказав! А потім я поставила руку на перила, щоб перейти через міст, і... І це все.

— Ну, нічого особливо страшного я в цьому не бачу, — критично зауважив Дік, трохи повеселівши. — Щоправда я не розумію, чому Шайнер взагалі вирішив вчити тебе чого-небудь. Але щось мені підказує, що це ще не все. Є ж іще щось, що й засмутило тебе так сильно?

Він зазирнув Фенсі в очі — о горе йому нещасному! У них досі читалася провина.

— Фенсі, ти не все мені розповіла! — досить грізно як на скромного юнака мовив Дік.

— О, не будь таким жорстоким! Тепер я боюся розповідати! Я вже збиралася розповісти, але ти так на мене гримнув, що тепер я не скажу!

— Ну годі тобі, Фенсі, мила, розповідай. Я все пробачу, мушу пробачити — небеса свідок, мушу, хочу того чи ні, я ж так сильно тебе кохаю!

— К-коли я поклала руку на перила, він торкнувся

її...

— Негідник! — вигукнув Дік, подумки стираючи суперника в порох.

— А тоді він подивився на мене і нарешті каже: “Ви закохані у Діка Деві?” І я відповіла: “Можливо”. Тоді він сказав: “Як би я хотів, щоб це було неправдою. Я всім серцем мрію одружитися з вами”.

— Ти диви як розігнався! Одружитися, бачте, хоче! — і Дік здригнувся від гіркого презирливого сміху. А потім раптом стрепенувся, подумавши, що, може, він більше і не має на Фенсі ніяких прав. — Чи, може, ти й сама не проти, може, зібралася піти за нього? — сказав він із безутішною байдужістю знехтуваного чоловіка.

— Ну що ти, звичайно ж ні! — запевнила вона, а її схлипування почали стихати.

— Чого ж ти, — Дік потроху приходив до тями, — налякала мене мало не до смерті, я думав, хтозна-яка біда трапилася, а виявилося, ти роздула з мухи слона. Але я знаю для чого все це затіяно! Це все через ту вечірку! — він відвернувся й рішуче відійшов кроків на п’ять, наче йому все на світі остогидло: і ця неблагодатна земля, і сама Фенсі. — Ти просто хотіла, щоб я приревнував! Але я не дозволю так із собою гратися! — кинув він їй через плече й гордо закрокував геть, ніби мав намір сьогодні ж вирушити до найвіддаленіших англійських колоній.

— О Діку, Діку! — Фенсі нарешті по-справжньому злякалася і кинулася слідом за ним, наче покірне ягня. — Ти мене вбиваєш! Я зіпсуте дівчисько, безнадійно зіпсуте — нічого з цим не поробиш. Пробач мені, Діку! Я кохаю тільки тебе, навіть тоді, коли ти виглядаєш смішно і мені здається, що ти мене недостойний, — все одно кохаю, Діку! І є ще дещо, набагато серйозніше, хоча це і не стосується нашої з ним прогулянки.

— І що ж це? — спитав Дік, вочевидь, передумавши збиратися до колоній, і вдався натомість до іншої крайності: здавалося, він буквально приріс до місця, де стояв, і повік не збирався сходити з нього.

— Справа в тому, — сказала Фенсі, витираючи сльозинки, що знов забриніли в її очах, готові розлитися новим потоком, — що тато сказав містеру Шайнеру, що буде радий такому зятеві і що тому треба тільки домогтися моєї згоди. І дав йому дозвіл залицятися до мене!

— Це таки серйозно, — сказав Дік і задумався так, як йому не доводилося задумуватися вже давно.

Справа в тому, що містер Дей нічогісінько не знав про постійні зустрічі й прогулянки своєї дочки з Діком. Коли ж до вух Джефрі вперше дійшли чутки про те, що між молодими людьми щось може бути, він рішуче заявив, що перш ніж дозволити щось подібне, мусить спершу все добре обдумати, і що для Діка, не кажучи вже про Фенсі, буде краще, якщо їх більше не бачитимуть разом на людях. Однак згодом Джефрі й думати забув про почуте і, звісна річ, нічого не обдумав. А в міру того, як спливав час, його думки все частіше поверталися до містера Шайнера. Навіть сам Шайнер повірив, що Дік для Фенсі більше нічого не значить, — хоч цей навдивовижу добродушний молодий чоловік і не здійснював поки що жодних активних дій зі свого боку.

— Мало того, що батько сказав таке містеру Шайнеру, — продовжила Фенсі, — так він ще й мені написав листа, в якому просив прийняти залицяння Шайнера!

— Я зараз же піду до твого батька і поговорю з ним! — сказав Дік, гарячково ступивши кілька кроків на південь, однак, згадавши, що містер Дей живе на півночі, повернув у протилежному напрямку.

— Думаю, краще нам поїхати до нього разом. І не треба одразу казати, для чого ти прийшов, а спочатку спробуй йому сподобатися, так би мовити завоюй розум через серце. Це завжди найкращий шлях. Давай зробимо так: у суботу я їду додому допомагати збирати мед. Ти можеш приїхати до мене, поїси з нами, вип’єш, а батько нехай сам здогадається, що б то твій приїзд міг означати, а ми йому нічого казати не будемо.

— Що ж, нехай буде по-твоєму. Але я прямо й відверто попрошу в нього твоєї руки, не чекаючи, поки він сам здогадається. — І Дік підступив був до коханої, щоб легенько поцілувати її в щоку, але вона якраз у той момент різко повернула голову і поцілунок прийшовся на волосся на її потилиці. — Я одягну свій найкращий костюм і чисту сорочку з комірцем та начищу черевики, як на неділю. Виглядатиму пристойно, от побачиш, а це вже непоганий початок.

— Тільки ти ж не збираєшся одягати свій старий жилет, правда, Діку?

— Та що ти, звичайно ж ні! Чого б це я...

— Я не хотіла тебе образити, милий Діку, — сказала вона, злякавшись, що образила його. — То дуже гарний жилет, але я хотіла сказати, що хоч він запросто підійде одруженому чоловікові, однак не дуже пасує для... — тут вона запнулася і почервоніла, наче спіла вишня, — для сватання.

— Не бійся, я одягну свій найкращий жилет зі шкіряною підкладкою, той що мені мама зшила. Це дуже гарний жилет, особливо з внутрішнього боку, якщо звісно комусь показати. Якось на днях я розстібнув його, щоб показати одному товаришеві підкладку, то він сказав, що це найміцніша й найкраща підкладка, яку він коли-небудь бачив, і що в самого короля такої не знайдеш.

— А от я не знаю, що одягти, — поскаржилася Фенсі, мовляв, їй взагалі-то байдуже, що одягати, тому й не піднімала цю тему раніше.

— Може, ту блакитну сукню, що ти одягала минулого тижня.

— Там комірець погано сидить навколо шиї. Її не одягну.

— Але мені все одно.

— Та певно, що тобі все одно.

— Отже, все гаразд. Адже ж для тебе головне — щоб ти мені подобалася, правда ж, серденько? От я чепурюся тільки для тебе, можеш бути певна.

— Ну звичайно, але ж не можу я весь час носити одну й ту саму сукню.

— Аякже, а то якийсь незнайомець помітить, що там комірець погано лежить. Знаєш, Фенсі, закохані чоловіки набагато менше переймаються тим, яке враження справляють на інших жінок, — важко сказати, чого було більше у його словах: грайливого жарту чи м’якого докору.

— Що ж, Діку, — сказала вона з добродушною відвертістю, — зізнаюся. Хоч я і закохана, але не хочу, щоб незнайомці бачили, що я погано одягнена. Мабуть, така наша природа.

— Моя ти ідеальна жінко!

— Особливо якщо наголосити на слові “жінко”, — прошепотіла вона, дивлячись на мальви, навколо яких кружляли метелики, наче жінки біля крамниці з капелюшками.

— Що ж до сукні. Чому б не взяти ту, яку ти одягала до нас на різдвяний вечір?

— Ця сидить добре, але одна сусідська дівчина, Бет Теллор, зшила собі схожу (лише фасоном, зшита вона з поганенького дешевого матеріалу), тому ця теж не підходить. Лишенько мені, боюся, я взагалі не зможу поїхати.

— Та що ти таке кажеш, як це ти не поїдеш?! — стривожився Дік. — Чому б не одягнути ту, що зараз на тобі?

— Що? Та ж вона стара! Якщо подумати, у суботу я можу одягнути сіру сукню, а тоді блакитна залишиться на неділю. Точно, так і зроблю. А на голову капор чи капелюшок? Що мені більше до лиця?

— Як на мене, краще капор, спокійніше і більш поважно.

— А що не так з капелюшком? Він мене старить?

— Та ні, капелюшок теж нічого, просто у ньому ти виглядаєш надто... ти не розсердишся, люба?

— Чого б це, я ж надіну капор.

— Надто звабливо й кокетливо як на заручену жінку.

Дівчина на хвилинку задумалась:

— Може, ти і маєш рацію. Але все-таки капелюшок краще, капелюшки взагалі гарніші. Я надіну капелюшок, Діку, любий, я просто мушу одягти капелюшок, ти ж розумієш.