Під деревом зеленим

Частина четверта ОСІНЬ

У своєму кращому костюмі та аж сяючи від щастя, Дік увірвався до вітальні Фенсі.

Була друга година у п’ятницю, якраз напередодні того дня, коли Фенсі збиралася їхати до батька. У школі робили генеральне прибирання, і дітей відпустили раніше, оскільки в суботу вони не вчилися.

— Фенсі! Як добре, що ти вже звільнилася. Розумниця кульгає на передню ногу, а без неї у мене робота стоїть. Тож я вирішив зробити собі сьогодні вихідний і зайти по тебе. Ходімо по горіхи!

Дівчина сиділа біля вікна у своїй маленькій вітальні з ножицями в руках, а на колінах у неї лежала блакитна сукня.

— По горіхи? Іду-іду. Але хіба що через годину.

— Це ж чому? Коли нам ще вдасться провести цілих півдня разом?

— Я збиралася одягнути цю сукню в неділю у Ялбері. Приміряла — а вона так погано сидить, що я просто мушу її трохи підшити. Казала ж кравчині шити точнісінько по викрійці, що я їй дала, та де там. Зробила, як сама знала, і тепер я в цій сукні схожа на опудало.

— А довго тобі ще? — розчаровано поцікавився Дік.

— Ні, ще трошки. Посидь тут біля мене, милий, я шитиму і розмовлятиму з тобою.

Дік сів. Розмова йшла жваво, а Фенсі вправно орудувала ножицями та голкою. О пів на третю Дік почав розбавляти свої репліки періодичним постукуванням по нозі палицею, яку він вирізав з паркана по дорозі сюди. Фенсі й далі підтримувала бесіду, але іноді відповідала так не до ладу, що було очевидно: сукня на колінах зараз цікавить її значно більше.

Годинник пробив третю. Дік встав зі стільця, пройшовся по кімнаті, заклавши руки за спину, оглянув усі меблі, зіграв кілька нот на фісгармонії, зазирнув у кожну книжку, яку тільки зміг знайти, а потім погладив Фенсі по голові. А вона й далі шила.

Годинник пробив четверту. Дік неспокійно пройшовся кімнатою і непомітно позіхнув; перерахував усі сучки в столі й позіхнув, уже не криючись; перерахував мух на стелі й позіхнув на весь рот; заглянув на кухню і в комірчину, де мили посуд, і так досконало вивчив принцип будови насоса, що міг би лекції читати на цю тему. Повернувшись у кімнату до Фенсі й побачивши, що вона ще не закінчила, він вийшов на город та оглянув грядки з капустою й картоплею, зазначивши про себе, що по них чомусь явно видно жіночу руку; висмикнув кілька бур’янів і знову зайшов у будинок. Годинник пробив п’яту, а Фенсі все шила.

Дік спробував прибити муху, здер усю кору з палиці і, врешті остаточно зіпсувавши її, кинув у комірчину; взяв кілька акордів на фісгармонії, від яких аж вуха в’яли, а потім випадково перекинув вазу з квітами. Вода струмочком побігла по столу й закапала на підлогу, утворивши там невеличке озерце. Дік кілька хвилин задумливо водив по ньому носком черевика, аж поки воно не стало нагадувати карту Англії та Уельсу.

— Знаєш, Діку, зовсім не обов’язково було влаштовувати такий безлад.

— Мабуть, таки не обов’язково.

Він підійшов до блакитної сукні й зміряв її ненависним поглядом. Потім йому, вочевидь, спала на думку одна ідея.

— Фенсі.

-Що?

— Ти ж казала, що завтра в Ялбері весь день будеш у сірій сукні і ввечері, коли я проситиму твоєї руки у містера Дея, теж будеш у ній.

— Так, казала.

— А в блакитній тільки у неділю?

— Тільки у неділю.

— Але ж, люба, у неділю мене в Ялбері вже не буде, тож я її не побачу.

Ні, але після обіду ми з татом підемо до церкви в Лонґпадл, там буде багато людей і всі дивитимуться на мене, а в цієї сукні геть нікудишній комірець.

— Я й не помічав, і сумніваюся, що хтось інший помітить.

— Можуть і помітити.

— Тоді чому б у неділю знову не одягнути сіру? Вона нічим не гірша за блакитну.

— Можна було б, звичайно. Але вона й близько не така гарна. Блакитна коштувала вдвічі дорожче, і, крім того, не можу ж я в одній і тій самій сукні ходити два дні підряд.

— Тоді одягни ту, що в смужку.

— Можна і її.

— Або чорну.

— Так, можна й чорну, але мені хочеться одягнути таку, якої вони ще не бачили.

— Зрозуміло, зрозуміло, — сказав Дік голосом, у якому любовні нотки перемішувалися з неприхованою досадою, а про себе подумав: “Я, чоловік, якого вона, за її словами, кохає понад усе на світі, мушу миритися з тим, що половина мого вихідного іде коту під хвіст, бо у неділю їй конче треба одягти сукню, яку спокійнісінько можна замінити на будь-яку іншу, просто тому, що їй, бачте, хочеться покрасуватися перед лонґпадлськими чоловіками. А мене ж там навіть і не буде”.

— Тож у тебе є три сукні, які цілком підходять для мене, але аж ніяк не годяться для вибагливої публіки Лонґпадла, — підсумував він.

— Не в тому справа, Діку. Так, я хочу виглядати гарно, зізнаюся! Але мені ще недовго лишилося.

— Скільки?

— Десь чверть години.

— Що ж, добре. Я прийду через чверть години.

— Нащо тобі кудись іти?

— Наче це щось змінить.

Він вийшов із будинку, походив дорогою і сів біля воріт. Тут він поринув у невеселі роздуми, і чим більше він думав, тим більше сердився і тим більше переконувався у тому, що міс Фенсі Дей безсовісно посміялася з нього — о, вона була далеко не такою простакуватою дівчиною, невинного й недосвідченою у любовних справах, якою хотіла здаватися; вона, може, і не кокетка, але від шанувальників відбою в неї точно не було; в її голові одні сукні; а почуття хоч і щирі, але неглибокі; і вона явно аж надто переймається тим, щоб сподобатися іншим чоловікам. “Понад усе на світі, — у думках Діка починав відчуватися присмак скептицизму, притаманний його батькові, — вона любить своє волосся й фігуру. На другому місці у неї сукні й капелюшки; а на третьому вже я, і це ще якщо пощастить!”

Його серце краялося через таку зневагу до себе і свою різкість до коханої, та все-таки він не збирався обернути гнів на ласку. Аж тут йому в голову прийшла одна жорстока ідея, така, що Дік сам собі вжахнувся. Він не зайде по неї через чверть години, як обіцяв! Так, це буде для неї покаранням, вона заслужила. І хоч краща частина його вихідного вже змарнована, він все одно піде по горіхи, як і збирався, і піде сам, без неї.

Він перескочив через паркан і рішучим кроком вирушив звивистою стежкою, прозваною Зміїним лазом, яка милі за дві гайнула по крутому схилу в горіховий гай. Дік пірнув у гущавину, немов у кролячу нору, і зник серед кущів. І якби не шелест листя і хруст гілок, які час від часу чулися в Ґреєвому лісі то тут, то там, можна було б подумати, що він і зовсім зник з лиця землі.

Ще ніколи ніхто не збирав горіхи з таким завзяттям, як Дік того дня. Юнак працював, як раб на галері. Йшла година за годиною, а він все збирав, не розгинаючи спини. Нарешті, коли сонце сховалося за горизонтом і вже неможливо було відрізнити горіхи від листя, що їх прикривало, він звалив на плечі мішок, повний-повнісінький найкращих дарів лісу, користі від яких йому було рівно стільки, скільки від купи каміння на дорозі, і попростував лісовою стежиною, перетнув головну дорогу й попрямував додому, насвистуючи собі під ніс.

Напевно, ніколи раніше й ніколи після того міс Фенсі Дей не падала так низько в очах містера Деві, як того дня. Хтозна, може, ще кілька таких блакитних суконь, призначених для того, щоб вразити лонґпадлських юнаків, були б і зовсім прояснили розум Діка та він би знову став вільним чоловіком.

Однак у Венери були інші плани, принаймні поки що. Зозулина стежка, якою простував Дік, перетинала крутий пагорб, що здіймався в небо ярдів на п’ятдесят. Тут, на тлі яскравої вечірньої заграви, виднівся нечіткий силует, який Дік спочатку прийняв за гілку дерева, яка відділилася від своїх сусідок. Однак силует наче ворухнувся, а коли Дік підійшов трохи ближче, у нього вже не залишалося жодних сумнівів, що на пагорбі, схиливши голову на руки, сиділа жива істота. Трава приглушила його кроки, і лише коли він підійшов зовсім близько, істота його впізнала. Вона тут же скочила на ноги, і він опинився лицем до лиця з Фенсі:

— Діку, Діку! О, це ти, Діку!

— Так, Фенсі, — винувато мовив Дік, опускаючи мішок з горіхами на землю.

Вона підбігла до нього, жбурнувши свою парасольку на траву, й уткнулася голівкою йому в груди, а потім полився нестримний потік слів, який переривався такими істеричними риданнями, яких за всю історію кохання ще світ не чув.

— О Діку! — плакала вона. — Де ж ти так довго був? О, я стільки вистраждала, я думала, ти більше не повернешся! Це жорстоко, Діку, ні, ні, це справедливо! Я обходила Ґреєвий ліс вздовж і впоперек, шукаючи тебе, аж поки геть знесиліла я не могла більше й кроку ступити, тож повернулася сюди! О Діку, як тільки ти пішов, я зрозуміла, що образила тебе, і відкинула сукню — вона досі не закінчена, і я ніколи не закінчу її, а в неділю одягну стару! Так, Діку, одягну, бо мені однаково, як я виглядаю, якщо тебе немає поруч, — знаю, ти думаєш, що не однаково, але це не так! Я побігла за тобою і бачила, як ти піднімався по Зміїному лазу, жодного разу навіть не оглянувшись, а потім ти зайшов у гай, і я кинулась за тобою, але не змогла наздогнати. О, як я тоді хотіла, щоб ті огидні кущі повирізали всі до єдиного і я знову змогла побачити такий дорогий мені силует! Я гукала тебе, але ти не озивався, а я боялася гукати голосніше, щоб хто інший не почув. Я бродила по лісу і почувалася такою нещасною, Діку. А потім я закрила очі й уявила, як ти дивишся на іншу жінку, таку гарну, справжню красуню, але холодну й брехливу, і я уявила, як ти думаєш собі: “Та вона нічим не гірша за Фенсі. Фенсі годувала мене байками, фліртувала на всі боки і думала тільки про себе, то ж тепер я візьму собі цю за наречену”. Ти ж так не зробиш, правда, Діку? Бо я так тебе люблю!

Напевно, зайвим буде казати, що Дік тут же зрікся своєї свободи раз і назавжди, розцілував свою кохану й пообіцяв, що ніколи в житті жодна інша красуня не заволодіє його думками; одним словом, хоч він і сердився на неї, від гніву не лишилося й сліду, і відтепер у нього лише один вибір: або Фенсі, або смерть. Потім вони вирушили додому, дуже повільно, бо Фенсі була така втомлена, що ледве могла йти й опиралася на плече Діка, а він підтримував її за талію. Хоч згодом, трохи заспокоївшись, вона відчула в собі достатньо сил, щоб заспівати йому “Скажи, чому ходиш сюди?” І вже точно зайвим буде казати, що мішок з горіхами залишився лежати на пагорбі, аж поки три дні потому його не знайшли в кущах ожини й порожнім повернули місіс Деві (на ньому червоними нитками були вишиті її ініціали); і як вона ще довго ламала собі голову, аж поки та геть не розболілася, намагаючись зрозуміти, яким дивом її мішок з-під борошна міг опинитися на Зозулиній стежці.

Суботній вечір застав Діка Деві, коли він пішки простував до Ялберійського лісу, як було домовлено з Фенсі.

Долина мала форму впадини, а тому із заходом сонця все навколо швидко накрила суцільна тінь. Сутінки спустилися на землю задовго до того, як Дік дійшов до місця призначення, і решту його шляху через ліс можна було простежити лише за тим, як де-не-де спурхували потривожені птахи, що влаштували собі нічліг при дорозі. Коли він проминав галявини, його щоки обдували то потоки сухого гарячого повітря, що сформувалися на пагорбах за день, то нічна прохолода з долин. Ось він підійшов до будинку лісника і зупинився перед хвірткою. Після непроглядної темряви лісу, з якого він щойно вийшов, галявина й сад перед будинком видавалися йому блідими плямами світла.

Він простояв там не більш як хвилину, коли з дверей навпроти вийшла незвична процесія: попереду йшов мисливець Єнох з лопатою через плече й ліхтарем у руці; потім — місіс Дей, при світлі ліхтаря було видно, що в руках вона несла дивні предмети довжиною в один фут, які мали форму латинських хрестів, виготовлених із планок і обгорткового паперу, змоченого самородною сіркою, — бджолярі називають їх “сірниками”; за ними, накинувши на голову шаль, міс Дей; і, залишаючись у тіні, позаду всіх ішов містер Фредерік Шайнер.

Дік заціпенів, побачивши тут Шайнера, і геть зовсім розгубився, а тому сховався за деревом, щоб зібратися з думками й вирішити, як йому діяти далі.

— Я тут, Єноху, — почулося з темряви. Процесія пройшла трохи далі, і згодом ліхтар освітив фігуру Джефрі, який чекав на них біля ряду вуликів, розставлених вздовж стежини. Забравши в Єноха лопату, він заходився копати дві ями. Усі решта оточили його колом, окрім місіс Дей, яка, залишивши “сірники” між гілками яблуні, повернулася до будинку. Ліхтар стояв у центрі кола, освітлюючи всіх присутніх, і їхні тіні розходилися по всьому саду, наче спиці на колесі. Було добре помітно, що Фенсі почувається ніяково у присутності Шайнера, а тому всі приготування до знищення виконувалися у повній тиші: мовчки закріпили “сірники”, запалили смолоскип, помістили вулики над ямами й притоптали землю довкола. Нарешті Джефрі випростався й потягнувся, щоб розім’яти спину після копання.

— Своєрідна була сімейка, — задумливо сказав містер Шайнер, маючи на увазі бджолиний рій.

Джефрі кивнув.

— Подумати тільки, ці ями стануть могилами для цілих тисяч! — сказала Фенсі. — Як на мене, це жорстоко.

Батько похитав головою.

— Зовсім ні, — сказав він, постукуючи по вуликах, щоб повитрушувати зі стільників мертвих бджіл, — якщо їх обкурити таким чином, вони умруть тільки раз; якщо ж по-новому, як то тепер модно, то з часом вони оклигають і помруть з голоду. Жорстоко змушувати їх переживати смерть двічі.

— А от мені здається, Фенсі має рацію, — сказав містер Шайнер, злегка усміхнувшись.

— Ще не придумали такого способу збирати мед, щоб не довелося ані вбивати бджіл, ані голодом їх морити, — впевнено стояв на своєму лісник.

— Я б воліла, щоб у них взагалі не забирали мед, — сказала Фенсі.

— Але ж мед — це гроші, — задумливо зауважив Єнох. — А без грошей людина нікуди!

Світло від ліхтаря потривожило бджіл, яким вдалося врятуватися з роїв, знищених кількома днями раніше, і яких відчай змушував добувати собі їжу мародерством по чужих вуликах. Кілька почали кружляти навколо голови та шиї Джефрі, а потім кинулися на нього з роздратованим дзижчанням.

Єнох, впустивши ліхтар, відбіг подалі й запхав голову в кущ смородини; Фенсі помчала стежиною догори; а містер Шайнер теж дав драла і, спотикаючись на ходу, зник у капусті. Джефрі не зрушив із місця і стояв нерухомо, наче скеля. Першою повернулася Фенсі, за нею, піднявши ліхтар, підійшов Єнох. Містера Шайнера досі не було видно.

— Покусали? — спитав Єнох у Джефрі.

— Та не дуже, трошки тут, трошки там, — сказав лісник повагом, витрушуючи бджолу з рукава сорочки, ще одну витягнув із волосся і ще кілька з-за коміра.

Дивлячись на те, як Джефрі витягає бджіл, присутні раділи, що їх небезпека оминула, — так само з полегшенням зітхають і країни Європи, коли якась із сусідніх держав опиняється у стані внутрішнього конфлікту.

— Це вже всі, тату? — спитала Фенсі, нарахувавши вже п’ять бджіл.

— Майже. Здається, одна чи дві застрягли у плечі й у боці. Ой! Ще одна щойно заворушилася біля хребта. От же ж живучі негідниці, як вони тільки туди добралися? Щоправда бідолахи більше не вжалять, схоже, вже слабшають. Тож можуть там і залишатися, витрушу, коли піду спати.

Оскільки його розпорядження стосувалися лише його самого, то ніхто й не заперечував. Потім вони почули, як хтось пробирається до них, спотикаючись об капусту, і з темряви долинув голос містера Шайнера:

— Небезпека вже минула?

Не отримавши відповіді на своє запитання, він, вочевидь, вирішив ризикнути й потроху наблизився до ліхтаря. Вулики вже зняли з ям, одного взяв Єнох, іншого — Джефрі.

— Забери ліхтар, Фенсі, а лопату можеш лишити.

Джефрі з Єнохом пішли в дім, і Шайнер та Фенсі залишилися в саду одні.

— Дозвольте мені, — сказав Шайнер, нахилившись і схопившись за ліхтар одночасно з Фенсі.

— Не треба, я сама, — відрізала Фенсі, добросовісно придушуючи будь-яке бажання пофліртувати. Після свого слізного зізнання Дікові про те, як вони з Шайнером ловили снігурів, Фенсі багато думала і вирішила, що з її боку буде підло, якщо вона, заручена жінка, кокетуватиме з іншим чоловіком чи триматиметься з ним за руки. Побачивши, що Шайнер не відпускає ліхтар, вона облишила його, а він, подумавши, що вона не хоче віддавати, теж пустив. Ліхтар упав і згас. Фенсі пішла до будинку.

— А де ж стежка? — спитав містер Шайнер.

— Тут, — відповіла Фенсі. — Через кілька хвилин ваші очі звикнуть до темряви.

— А поки не могли б ви дати мені руку?

Фенсі дозволила йому взятися за самі кінчики своїх пальців, і вони ступили на стежину.

— Ви не надто охоче приймаєте залицяння.

— Залежно від кого.

— Наприклад, від когось, схожого на мене.

Мертва тиша.

— То що скажете, міс?

— Залежить, як залицяються.

— Не пристрасно, але й не легковажно; не надто напосідливо, але й не навмання; не зашвидко, але й не заповільно.

— Як же тоді? — спитала Фенсі.

— Спокійно й виважено, — відповів він. — Як ви сприймете таке залицяння?

— Без особливого захвату, але й не байдуже; не червонітиму, але й не зблідну; поводитимусь не надто стримано, але й не розв’язно.

— Як же тоді?

— А ніяк.

У коморі Джефрі Дея, що розташовувалася позаду будинку, повсюди висіли пучки шандри, м’яти і шавлії, коричневі паперові мішечки з чебрецем і лавандою, а також довгі в’язки свіжовибраної цибулі. На полицях лежали великі червоні й жовті яблука та молода картопля, відібрана на насіння, інша картопля була складена купами внизу. У кутку на полиці стояли кілька порожніх вуликів, а під ними — бочки зі свіжим сидром від першого урожаю, який булькотів та розбризкувався через ще не закупорені отвори.

Фенсі стояла навколішки біля двох перехилених вуликів, для зручності сперши один собі до коліна. Закотивши рукави вище ліктів, вона запихала свою маленьку рожеву ручку бочком між білими стільниками, дуже вправно й обережно, щоб часом не пошкодити чарунки. Потім, трохи розхитавши, відламувала шматок стільника, витягала його й клала у велику блакитну тарілку, що стояла поруч на лаві. Джефрі їй підсвічував.

— От же ж маленькі душогуби! — вигукнув лісник, різко смикнувши спиною. — Мабуть, я таки піду повиймаю цих нещасних заблуд, а то вони мені життя не дадуть. Дві так нещадно вжалили. І де в них стільки сил взялося?

— Ідіть, друже. Я потримаю свічку, — запропонував містер Шайнер, неквапливо забравши у Джефрі підсвічник. Лісник вийшов своїми звичними широкими кроками.

Не встиг він обійти навколо будинку й підійти до вхідних дверей, як до прибудови наблизилися інші кроки. Чиїсь кінці пальців просунулися в дірку, через яку піднімався дерев’яний засув, і до комори увійшов Дік Деві, який увесь цей час снував у лісі туди-сюди, марно чекаючи, що Шайнер забереться геть.

Фенсі підвела голову й зніяковіло привіталася. Шайнер міцніше стиснув свічник, і на випадок, якщо його мовчання не досить чітко давало Дікові зрозуміти, що він абсолютно спокійний і почувається тут як удома, переможно заспівав:

— Батько тут? — спитав Дік.

— Мабуть, у будинку, — сказала Фенсі, ласкаво подивившись на нього.

Дік окинув оком сцену, що розігрувалася перед ним, і, схоже, вирішив не поспішати. Шайнер співав собі далі:

— Рима у вас шкутильгає, причому на обидві ноги!

— зневажливо хмикнув Дік.

— Якщо хочете скаржитись на риму, то це не до мене! — відрізав містер Шайнер. — Скажіть це тому, хто її придумав.

Фенсі тим часом опанувала себе.

— Скуштуйте-но, містере Деві, — сказала дівчина, простягаючи йому невеличкий круглий шматочок медового стільника, останній з ряду; вона все ще стояла на колінах і закинула голову назад, щоб заглянути йому в очі, — а потім і я скуштую.

— Тоді вже і я, якщо дозволите, — додав містер Шайнер. При цьому фермер тримався зверхньо, наче його поважне становище не дозволяло йому опускатися до рівня пустих жартів. Прийнявши від Фенсі стільник, він повертів його в руках, аж поки чарунки не почали ламатися і мед тонкою цівкою не потік йому між пальцями.

Раптом Фенсі тихо зойкнула, й обидва чоловіки повернули голови в її бік.

— Що сталося, мила? — спитав Дік.

— Та нічого. Ой! Просто бджола вкусила з внутрішнього боку губи! Мабуть, ховалася в одній із чарунок!

— Треба не дати губі розпухнути! — зауважив Шайнер, виступивши вперед й присівши біля неї. — Дайте подивлюся.

— Ні, ні!

— Дайте я подивлюся, — сказав Дік, присівши з іншого боку від дівчини. Трохи повагавшись, Фенсі пальцем відтягнула нижню губу, щоб показати місце укусу.

— Сподіваюся, воно швидко пройде! Якби хоч деінде вкусила, то дрібниці, але на губі — таке видне місце,

— додала вона зі сльозами на очах, злегка скривившись від болю.

Шайнер тримав свічку високо над головою й так близько наблизив своє обличчя до Фенсі, ніби губу демонстрували виключно йому. Дік зі свого боку присунувся ще ближче, наче Шайнера тут і не було.

— Напухає, — сказав Дік їй у праве вухо.

— Не напухає, — сказав Шайнер у ліве.

— Якщо бджола вкусить у губу, це дуже небезпечно? — схлипнула Фенсі. — Я знаю, що у язик небезпечно.

— О ні, зовсім не небезпечно! — заспокоїв її Дік.

— Ще й як небезпечно! — одночасно з ним відповів Шайнер.

— Що ж, доведеться потерпіти! — сказала Фенсі, знову повернувшись до вуликів.

— Треба змастити нашатирним спиртом і олією, міс Дей, — турботливо сказав Шайнер.

— При укусах змащують оливковою олією і нашатирним спиртом, міс Дей, — ще турботливіше сказав Дік.

— Здається, у нас щось таке є. Ви не могли б піти в дім і принести? — попросила дівчина.

Чи то навмисне, чи то випадково, але Фенсі так недбало кинула цю фразу, що те, кого саме вона мала на увазі, кожен із кавалерів міг потрактувати на свою користь. А тому і Дік, і Шайнер зіскочили на ноги, наче близнюки-акробати, і пліч-о-пліч вийшли у двері. Разом вхопилися за засув, підняли його і крок у крок пройшлися аж до будинку. Більше того, увійшовши до кімнати, вони так само попрямували аж до крісла місіс Дей, водночас двері на дубовій петлі грюкнули з такою силою, що ряди олов’яного посуду в шафі задзвеніли, наче дзвони.

— Місіс Дей, бджола вкусила Фенсі в губу, і вона попросила дати їй нашатирного спирту, — сказав містер Шайнер, нахилившись до самого обличчя місіс Дей.

— Місіс Дей, Фенсі попросила мене принести їй нашатирного спиту, бо її бджола в губу вкусила! — сказав Дік, нахилившись ще ближче до обличчя місіс Дей.

— Боже милостивий! Це зовсім не означає, що треба так на мене напосідати! — вигукнула жінка, відступаючи назад.

Вона порилася в буфеті, витягнула пляшечку й почала старанно витирати пил з ковпачка, обідка та скла. Дік і Шайнер чекали, стоячи один біля одного з простягнутими руками.

— Хто головний? — спитала місіс Дей. — Тільки не треба знову на мене наскакувати. То хто з вас головний?

Обоє мовчали, і пляшечка була передана Шайнеру. Шайнер як людина вихована нічим не виказав свого тріумфу і вже було розвернувся, щоб віднести пляшку Фенсі, аж тут сходами спустився Джефрі, вочевидь, уже витрусивши всіх бджіл із одягу:

— О, це ви, містере Деві?

Дік підтвердив, що це таки він. І молодий чоловік зважився на ризикований хід, забувши, що такі ходи тим і ризиковані, що у разі невдачі наслідки можуть бути катастрофічними.

— Я прийшов з вами про дещо поговорити, містере Дей, — він наголошував на кожному слові, знаючи, що вони досягнуть вух містера Шайнера, який якраз зникав за дверима.

— А я от ходив нагору й мало шкіри з себе не здер, поки повитрушував усіх бджіл, — сказав Джефрі, поволі пройшовши до відчинених дверей і зупинившись на порозі. — Малі негідниці позалазили мені під сорочку й ніяк не хотіли вгамуватися.

Дік попрямував за ним до дверей.

— Я хочу з вами поговорити, — повторив він, поглядаючи на блідий серпанок, що підкрадався з похмурої долини. — Можливо, ви здогадуєтеся, про що саме.

Лісник запхав руки в кишені, поводив туди-сюди очима, звівся навшпиньки, подивився перпендикулярно вниз, наче його погляд був виском[10], а потім горизонтально, аж поки всі зморшки на обличчі не зібралися навколо очей.

— Може, і не здогадуюся, — відповів.

Дік мовчав; спокій ночі ніщо не порушувало, лише раз тишу пронизав крик пташеняти, що потрапило до кігтів сови десь у прилеглому лісі.

— Я забув капелюх у кімнаті, — сказав Джефрі, — зачекайте, зараз збігаю за ним.

— Я буду в саду, — відповів Дік.

Він обійшов навколо й пройшов у сад через бічну хвіртку, а Джефрі піднявся нагору. У Меллстоці та його околицях панувала традиція, згідно з якою в будинку обговорювалися лише справи буденні, а для серйозних розмов ішли в сад. Цей звичай тягнувся ще з тих часів, коли вся сім’я мусила жити в одній кімнаті, і пояснювався бажанням усамітнитися й опинитися подалі від інших членів родини; однак тепер ним часто послуговувалися навіть ті, хто жив далеко не в тісноті.

У сутінках саду з’явилася фігура лісника, і Дік пішов йому назустріч. Джефрі зупинився й обіперся на огорожу свинарника, що розташовувався ліворуч від стежки. Дік зробив те саме, й обоє стали спостерігати за білуватою тушею, яка, рохкаючи, порпалася серед соломи.

— Я прийшов просити руки вашої дочки, — сказав Дік.

— Краще б не просили.

— Чому ж це, містере Дей?

— Бо тоді я змушений буду вам сказати, що ви не отримаєте того, чого просите. У вас є до мене ще якісь справи?

— Ні, більше ніяких.

— Чесно кажучи, не знаю, на що ви сподівалися. Ви знали, ким була її матір?

— Ні.

— Гувернанткою в одній поміщицькій родині і мала дурість вийти за лісника, який служив у тому ж маєтку, бо тоді я був усього лише простим лісником, це тепер вже я розпорядник і роботи у мене по зав’язку: чого варта тільки вирубка дерев, а ще ж треба і ліс продавати, і гравій, і пісок, і ще багато чого. Однак невже ви думаєте, що свої гарні манери, вишукану мову, музичні здібності й начитаність Фенсі здобула у такій дірі, як наша?

— Ні.

— А знаєте де?

— Ні.

— Коли після смерті дружини мене носило по всіх усюдах, Фенсі жила з тіткою, яка тримала пансіон. Так було, доки та не вийшла за Лоєра Ґріна — хитрий був чортяка — і школу розпустили. А чи знали ви, що після того вона навчалася в училищі й на той час була першою у списку королівських стипендіатів?

— Чув про це.

— А чи чули ви, що коли вона складала іспити на звання державної вчительки, то отримала найвищу оцінку?

— Так.

— Ну, а чи знаєте ви, чому я при моїх статках і далі гну спину на цій роботі й чому змушую її працювати шкільною вчителькою, коли вона б могла жити тут і ні в чому собі не відмовляти?

— Ні.

— А для того, щоб коли якийсь джентльмен побачить, що за освітою і вихованням вона йому рівня і захоче з нею одружитись, а вона захоче за нього вийти, то щоб не дивився на неї звисока. Тепер, знаючи все це, досі думаєте, що гідні її?

— Ні.

— Що ж, тоді на добраніч, містере Деві.

— На добраніч, містере Дей.

Після того, як відповідь злетіла з язика чесного Діка, юнак розвернувся й пішов геть, дивуючись, чим він узагалі думав, коли просив руки жінки, якої, як було видно з самого початку, був зовсім недостойний.

Одного грозового дня наступного місяця Фенсі Дей поверталася до Меллстока від свого батька.

Небо затягнуло суцільною сірою хмарою, з якої вже починав накрапати дощ, утворивши рухливе полотно з бризок води, подекуди густе, наче стіна, а подекуди тонке, як павутинка. Дерева на полях і в лісі гнулися від вітру, що зі свистом проносився між ними, і нагадували людей, які заламують від горя руки. Від найсильніших поривів помітно розхитувався навіть сам низ стовбура, який навряд чи колись рухався взагалі, — від такого видовища аж серце болісно стискалося, як при вигляді сильного чоловіка, якого довели до сліз. Низько звисаючі гілки колихалися вверх-вниз, а високі й прямі — з боку в бік; до того ж пориви вітру були такими хаотичними, що сусідні гілки одного й того ж дерева хиталися врізнобіч, перетинаючись та переплітаючись між собою. На відкритій місцевості зграями кружляли купи зеленого й жовтого листя, яке, відлетівши на значну відстань від свого дерева, осідало на землю нижньою стороною догори.

Дощ і вітер посилювалися, і стрічки капора Фенсі все частіше неприємно били її по щоках. Вийшовши на стежку, що вела до Меллстока, дівчина зупинилася, прикидаючи, чи далеко до якогось укриття. Найближче був будинок Елізабет Ендорфілд — у Верхньому Меллстоці, недалеко від роздоріжжя, де стежка, якою ішла Фенсі, звертала у селище. Дівчина пришвидшила крок і вже за п’ять хвилин опинилася перед хвірткою, з якої їй на черевики полився цілий водоспад.

— Заходь хутчіше! — гукнули із будинку ще до того, як Фенсі встигла постукати: це могло б здивувати дівчину, якби вона не знала, що місіс Ендорфілд завжди мала винятково гострий зір і слух.

Фенсі увійшла й сіла. Елізабет чистила картоплю чоловікові на вечерю.

Шкряб, шкряб, шкряб, потім кидок, сплеск — і картоплина опиняється у мисці з водою.

Байдуже спостерігаючи за монотонними рухами жінки, Фенсі знову повернулася думками до болісної теми, яка тягарем лежала їй на серці. Із часу розмови Діка з батьком її дні були сповнені журби. Фенсі не очікувала, що Джефрі так категорично заперечуватиме проти того, щоб Дік став його зятем. Відтоді вона кілька разів бачилася зі своїм коханим, і завдяки цій неочікуваній перешкоді її любов тільки зміцніла і досягла такої глибини, на яку Фенсі й не думала, що здатна. Однак хоча любов до певної міри є самоціллю, щоб потім перерости у чисте безхмарне щастя, закохані повинні вірити, що вона може стати засобом для досягнення іншої, вищої мети. А Фенсі з Діком зараз були позбавлені такої віри.

Серед жіноцтва Елізабет Ендорфілд мала особливу репутацію: щось середнє між дивакуватістю й недоброю славою. Причиною цього були певні її особливості: вона була хитра й прониклива; її будинок стояв у відлюдному місці; вона ніколи не ходила до церкви; носила червоний плащ; ніколи не знімала свій капор навіть у приміщенні й мала гостре підборіддя. Ці ознаки були явно відьомські, і ті, хто не завдавав собі клопоту дивитися глибше, прямо називали її відьмою. Однак вона не була кістлявою, обличчя, якщо не враховувати підборіддя, мала аж ніяк не потворне, особливо дивної поведінки за нею теж не помічали; тож ті, хто знав її краще, пом’якшували це визначення, називаючи її просто незбагненною людиною, бо вона була такою ж далекоглядною, як і високою. Варто зауважити, що Елізабет належала до категорії підозрілих осіб, чиї містичні характеристики поступово розвінчувалися з появою молодого панотця; хоча тривале перебування на посаді священика містера Ґрінхема виявилося неймовірно сприятливим для розквіту відьомства у парафії Меллсток.

Поки Фенсі згадувала всі ці факти і думала, чи варто розказати Елізабет про свої турботи й спитати поради, відьма заговорила сама.

— Щось ти геть зовсім розкисла, — раптом сказала вона, кинувши у відро наступну картоплину.

Фенсі не звертала уваги.

— Усе про свого коханого думаєш.

Фенсі зашарілася. Здавалося, Елізабет читає її думки. У такі моменти можна і повірити, що вона справді володіє силою, яку їй приписують.

— Батькові він не до вподоби, так? — ще одна картоплина долучилася до решти. — Так-так, я знаю про це. Мені сороки на хвості чого тільки не приносять.

Фенсі була у відчаї, і це був її шанс — хоч і гріховним шляхом — отримати допомогу; але що таке доброчесність порівняно з коханням?!

— Якби ж ви могли мені сказати, як зробити так, щоб він змінив свою думку, — попросила Фенсі.

— Це не важко зробити, — тихо мовила відьма.

— Справді? О, зробіть — байдуже як — тільки зробіть! Як мені його переконати, місіс Ендорфілд?

— Та це зовсім нескладно, нічого надзвичайного робити не доведеться.

— Але як же тоді?

— Чаклунством, ясна річ! — сказала Елізабет.

— Ні, що ви! — вигукнула Фенсі.

— Тільки так, запевняю тебе. Хіба ти не чула, що я відьма?

— Ну, — Фенсі завагалася, — я чула, що вас так називають.

— І ти повірила?

— Не сказати, щоб повірила, бо це моторошно і гріх, але... Ох, я б зараз так хотіла, щоб ви таки були відьмою!

— Я таки відьма. І я навчу тебе, як зачарувати батька, щоб він дозволив тобі вийти за Діка Деві.

— А це не зашкодить бідоласі?

— Якому бідоласі?

— Батькові.

— Ні, головне до чар підійти з розумом, як не робитимеш дурниць, закляття подіє.

Фенсі виглядала розгубленою, а Елізабет продовжила;

— Зробиш ось що.

Відьма відклала ніж і картоплину й зі зловісною посмішкою зашепотіла Фенсі на вухо довгий і детальний список настанов, краєм ока спостерігаючи за реакцією дівчини. Фенсі слухала відьму, і її обличчя то світліло, то хмурилось, то сповнювалося надії, то знову смутніло.

— Ну от, — сказала Елізабет і схилилася, щоб взяти ножа і наступну картоплину, — зробиш так, і він стане як шовковий.

— Я все зроблю! — запевнила відьму Фенсі.

Потім вона знову зосередила свою увагу на тому, що відбувалося на вулиці. За вікном і далі періщив дощ, однак вітер помітно послабшав. Розсудивши, що тепер принаймні втримає парасолю, вона накинула каптур поверх капелюшка, попрощалася з відьмою і пішла своєю дорогою.

Фенсі з точністю виконала всі настанови місіс Ендорфілд.

— Мені дуже шкода, що ваша дочка занедужала, — якось вранці сказав Джефрі житель Меллстока.

— А що з нею? — спитав стривожений Джефрі, зсунувши шапку на правий бік. — Нічого не розумію. Коли я бачив її востаннє, вона ні на що не скаржилася.

— Кажуть, апетит зовсім зник.

Того ж дня Джефрі поїхав до Меллстока і зайшов до школи. Фенсі привітала його, як звичайно, і запропонувала залишитися на чай.

— Не звик я пити чай о цій порі, — сказав він, але лишився.

За столом Джефрі уважно спостерігав за дочкою. І на превеликий жах помітив, що з іще недавно здоровою дівчиною сталися небачені зміни: вона відрізала собі такий тонюсінький шматочок хліба, що він аж просвічувався, ледь намастила його маслом і, поклавши на тарілку, решту часу просто сиділа й розламувала його на шматочки, а з’їла при цьому ледь одну десяту скибки. Джефрі сподівався, що вона заговорить про Діка і врешті-решт розплачеться, як тоді, коли через кілька днів після їхньої з Діком розмови у саду він сказав їй, що категорично проти їхнього шлюбу. Але вона мовчала, і через деякий час Джефрі повернувся назад до Ялберійського лісу.

— Залишається сподіватися, що бідолашна міс Фенсі зможе й надалі працювати у школі, — сказав Єнох Джефрі наступного тижня, коли вони перекопували мурашники в лісі.

Джефрі ввігнав лопату в землю, змахнув сім-вісім мурах з рукава, розчавив ще одну, яка прокрадалася йому за вухо, і за своєю звичкою втупив погляд у землю, чекаючи, щоб Єнох продовжив думку.

— Чого б це вона не змогла? — нарешті спитав лісник.

— Мені вчора пекар сказав, — відповів Єнох, змахнувши ще одну мураху, яка вправно лізла йому по стегну, — що, судячи з того, скільки хліба вона купила в нього минулого місяця, у школі, певно, навіть миші передохли! А після того я зайшов до Моріса випити чарочку-другу, і там мені теж понарозповідали.

— Що ж такого тобі там розповіли?

— Раніше вона незмінно щотижня брала у молочаря Вайні фунт кращого листового масла для себе і ще фунт солоного для дівчинки-прислуги й жінки, яка приходить їй допомагати. Але тепер їй фунта вистачає аж на три тижні, і то, кажуть, більшість вона викидає, як зіпсується.

— Закінчиш сам з мурахами і занесеш мішок додому.

Лісник витягнув лопату із землі, взяв її під пахву й пішов додому, навіть не свиснувши до собак, однак вони все одно пішли слідом, усім своїм видом намагаючись показати, що не потребують жодних знаків уваги, коли хазяїн у задумі.

У суботу вранці принесли записку від Фенсі. Мовляв Джефрі може не турбуватися й не присилати їй двох кроликів, як обіцяв, бо вони їй поки не знадобляться. Пізніше того ж дня Джефрі поїхав до Кестербриджа й зайшов до м’ясника, який привозив Фенсі свіже м’ясо, що записувалося на рахунок її батька.

— Я приїхав сплатити рахунок, друже Гейлоку, і заодно й за дочку заплачу.

Містер Гейлок, що стояв серед куп із розрізаних м’ясних туш, розвернувся на три чверті, перевів свої думки з м’яса на гроші, пішов у невеличкий кабінет, у якому були тільки одні двері й одне вікно, й заходився рішуче листати на диво довгу книгу. Потім він взяв клаптик паперу, щось на ньому нашкрябав і передав Джефрі рахунок.

Мабуть, це вперше за всю історію комерційних розрахунків м’ясника боржник засмутився через те, що рахунок був надто малий.

— Невже це все, що вона купила за цілий місяць?

— вжахнувся Джефрі.

— Все до останнього шматочка, — відказав м’ясник.

— (Дене, віднеси цю ногу й лопатку місіс Байт, а ось ці одинадцять фунтів — містеру Мартіну.) Схоже, ви самі їй трохи м’ясця підкидаєте, містере Дей?

— Якби ж то! Якихось два нещасних кролики за останній тиждень — ото й усе, чесне слово!

— А моя дружина каже, (Дене! То забагато! Не накладай стільки на тацю, краще сходи двічі.) моя дружина заповнювала книгу і каже мені: “Схоже, ми чимось не вгодили міс Дей, може, м’ясо якесь їй погане цього літа перепало, коли така спека стояла. Напевно, — каже, — вона тихцем стала купувати у Джона Ґріммета. Сам подивися її рахунок”. Вона і раніше небагато брала, бо ж скільки їй там одній треба, а тепер і зовсім нічого.

— Я спитаю, — пообіцяв Джефрі, зовсім занепавши духом.

Додому він повертався через Меллсток і, пам’ятаючи про свою обіцянку, зайшов до Фенсі. Була субота, і діти насолоджувалися вихідним. Однак Фенсі ніде не було. Нен, прибиральниця, підмітала кухню.

— Де моя дочка? — спитав лісник.

— Вона втомилася за тиждень і сьогодні вранці сказала, що полежить до вечора. Бачте, містере Дей, якщо людина нічого не їсть, вона не може працювати; якщо вона перестала їсти, то треба й перестати працювати.

— Ти віднесла їй обід?

— Ні, вона відмовляється їсти. Ми всі знаємо, що таке, зазвичай, не стається без причини. Але не те, щоб я мала на увазі розбите серце чи ще щось таке.

У Джефрі самого серце як хто кліщами стиснув. Він пішов до сходів і піднявся нагору, у кімнату своєї дочки:

— Фенсі!

— Заходьте, тату.

Коли бачиш людину в ліжку такого гарного ранку, то вже тільки це наганяє сум; а тут у ліжку лежала його єдина дитина, Фенсі, і не просто лежала, а ще й виглядала дуже блідою. Джефрі не на жарт стривожився.

— Фенсі, от вже ж не думав застати тебе в діжку, дитинко, — сказав він. — Що з тобою?

— Та щось погано себе почуваю, тату.

— Це ж чого?

— Думаю забагато.

— Це ж які думки могли довести тебе до такого стану?

— Ви знаєте, тату.

— Думаєш, я був надто жорстоким, коли не віддав тебе за Діка, у якого ні гроша за душею, так?

У відповідь — тиша.

— Фенсі, я хочу для тебе тільки добра, а він тебе не достойний. Ти ж і сама це знаєш, — він знову подивився на дочку, яка лежала на ліжку. — Послухай, Фенсі, я не ворог своїй дитині, то ж якщо ти не можеш без нього жити, то вже виходь за нього, що поробиш.

— О, я не хочу, щоб це було так. Не хочу йти проти вашої волі! — і хвора тяжко зітхнула.

— Ні, ні, ти зовсім не йдеш проти моєї волі. Тепер, коли я бачу, як тобі важко без нього, я і сам хочу, щоб ви одружилися, от тільки треба подумати коли. Я тільки того й бажаю, Фенсі. Ну чого ти, моя маленька, не плач! Раніше треба було плакати, а не тепер, коли все владналося. Ну ж бо, зайди завтра до нас і пообідай зі мною й зі своєю мачухою, добре?

— І... Дік теж?

— Ну звичайно, і Дік теж.

— А як ви думаєте, тату, коли нам можна буде одружитися? — допитувалася Фенсі.

— Ну, скажімо, на наступного Купала, зовсім вже недовго лишилося.

Вийшовши зі школи, Джефрі попрямував до візника. Двері відчинив старий Вільям.

— Ваш онук Дік удома, Вільяме?

— Ні, зараз якраз немає, містере Дей. Хоча він цими днями багато часу проводить удома.

— Чого б це?

— А, то одне, то інше, взагалі останнім часом ходить як у воду опущений. Зовсім на себе не схожий. Щось там учить або сяде і думає, ніби до церковної служби готується — не інакше, або ж просто снує по хаті без діла. А був такий балакучий хлопчина, наш Дік, а тепер слова з нього не витягнеш. Може, ви зайдете? Ройбен скоро повернеться.

— Ні, дякую, зараз мені ніколи. Ви, будь ласка, передайте Дікові, що я хотів би попросити його про послугу. Якщо Фенсі завтра себе добре почуватиме, нехай він проведе її до нас в Ялбері. Я не хочу, щоб дівчина йшла сама, а то вона трохи нездужає останнім часом.

— А, так, я чув. Добре, я йому обов’язково передам.

Візит до Джефрі пройшов так чудово, як тільки й можна було очікувати, адже він відбувся в перший день, коли зі шляху закоханих зникла остання перешкода і більше ніщо не стояло на заваді спокійному плину їхнього кохання. Далі потяглася вервечка щасливих безтурботних днів. Дік міг приходити до Фенсі, коли йому заманеться, а хотів — міг не приходити (щоправда таке бажання у нього не виникало); міг гуляти з нею біля звивистих потоків і водоспадів, насолоджуючись красою осені, аж поки роса й нічна прохолода не розганяли їх по домівках. Поступово наближався День подяки, коли у Меллстокській церкві мали перейти на орган.

Так сталося, що саме в цей день Дік змушений був поїхати з Меллстока. У понеділок того тижня у Чармлі, сусідньому селі, один його знайомий помер від туберкульозу, і Дік, вірний давній обіцянці, мав допомагати нести труну. У вівторок він пішов до школи, щоб повідомити про це Фенсі. Важко сказати, про що він шкодував більше: про те, що не зможе побачити її тріумфальний дебют як органістки чи що його кохана у такий важливий для неї день буде позбавлена його підтримки. Тим не менше він розповів новину. Вона сприйняла її так спокійно, як тільки могла, звичайно, не обійшлося без численних висловлювань жалю й запевнень, що без нього її виступ буде зовсім не той.

Близько одинадцятої години у неділю Дік вирушив виконувати свій сумний обов’язок. Похорон мав відбутися одразу після ранкової служби, а оскільки їхати туди на підводі незручно, а пішки було добрих чотири милі ходу, вийти йому довелося досить рано. Щоправда, він запросто міг вийти і на півгодини пізніше, однак в останню мить не зміг опанувати свої почуття і вирішив зробити гак, щоб зайти до школи: може, пощастить хоч одним оком побачити свою кохану, коли вона йтиме до церкви.

Тож замість попрямувати навпростець до Чармлі, він звернув на стежину, що вела до школи, й підійшов до дверей, якраз коли його богиня виходила з дому.

Якщо колись жінка була схожа на божество, то саме того ранку і саме Фенсі Дей, коли ступала сходами школи у своїй сукні, що переливалася різними відтінками синього. Із зухвалістю, якої ще ніколи за всю історію існування сільських шкіл не дозволяла собі жодна сільська вчителька, — що частково, без сумніву, пояснювалося солідним статком її батька, який передбачав, що у будь-якому випадку без шматка хліба вона не залишиться, — у цей день вона одягла капелюшок із пір’їною і розпустила волосся, яке раніше завжди зав’язувала в пучок. Бідний Дік був приголомшений: ще ніколи не була вона такою неймовірно прекрасною, хіба що у Святвечір — тоді її пишні кучері так само спадали на плечі. Однак, як тільки до нього знову повернулася здатність думати, на зміну захопленому зачудуванню прийшли інші, менш приємні почуття.

Фенсі зашарілася — невже зніяковіла? І несвідомо відкинула волосся назад. Вона не очікувала, що він прийде.

— Фенсі, ти і не впізнала мене у траурному вбранні, правда ж?

— Доброго ранку, Діку. Ні, справді, я тебе не одразу впізнала в такому похмурому костюмі.

Він знову поглянув на розпущене волосся й капелюшок.

— Ти ще ніколи не виглядала такою гарною, люба.

— Мені приємно це чути від тебе, Діку, — сказала вона, лукаво посміхаючись. — Така похвала — нектар для жіночих вух. Що, справді гарна?

— Гарна, сама знаєш! Ти ж пам’ятаєш... тобто ти не забула, що сьогодні мене не буде?

— Ні, не забула, Діку. Але я все одно хотіла гарно виглядати у такий день, ти вже мені пробач.

— Так, серденько, так, звичайно. Тут нічого пробачати. Просто я подумав, що коли у вівторок, і в середу, і в четвер, і в п’ятницю ми говорили про цей день, і я так шкодував, що не зможу бути в церкві, ти, Фенсі, теж шкодувала, мало не плакала і запевняла, що без мене те, що сьогодні під час служби увага всіх парафіян буде звернена на тебе, не принесе тобі ніякого задоволення.

— Мій коханий, звісно, без тебе цей день уже не той... Але все ж таки я маю право на маленькі радості, — і дівчина надула губки.

— Без мене?

Вона розгублено подивилася на нього:

— Знаю, ти сердишся на мене, Діку, тому що це вперше, відколи сюди приїхала, я в неділю розпустила волосся і одягла капелюшок, і так сталося, що саме сьогодні ти їдеш і тебе не буде поруч. Ну ж бо, спробуй скажи, що це неправда! А ти ж бо думав, що я цілий тиждень мала побиватися, що тебе сьогодні зі мною не буде, і навіть не подумала б причепуритися. Визнай же, Діку, саме так ти і думаєш, і це негарно з твого боку!

— Ні, ні, — просто і щиро відповідав Дік, — я не такої поганої думки про тебе. Я лише подумав, що якби ти кудись поїхала, я б точно не став вибиратися, щоб комусь там сподобатись. Але тут ми з тобою різні.

— Що ж, мабуть, таки різні.

— А що священик скаже, Фенсі?

— Та байдуже мені, що він скаже! — гордо відповіла вона. — Але він не скаже нічого, про що ти подумав. Ні, ні.

— Справді, сміливості йому забракне.

— Ну ж бо, Діку, скажи, що пробачаєш, а то мені вже час іти, — сказала вона, раптом повеселівши, і вибігла сходами назад на ґанок. — Ідіть-но сюди, сер. Скажіть, що вибачаєте мені, і я дозволю себе поцілувати. Ви ж іще не цілували мене з розпущеними кучерями, правда ж? Ну ж бо, можна прямісінько в губи!

Дік пішов за нею у дальній закуток ґанку, де, не вагаючись, скористався наданими йому привілеями.

— Думаю, це буде тобі непоганою втіхою, правда? — продовжила вона. — А зараз бувай, а то я ще спізнюся. Сьогодні ти, напевно, будеш надто втомлений, але завтра обов’язково приходь.

На тому й розійшлися, і Фенсі попрямувала до церкви. Орган стояв збоку від вівтаря, недалеко від священика, а коли він виходив за кафедру, то й прямісінько в нього під носом. Тут вона і сіла, вперше на видноті в усієї парафії, адже раніше її місце було у дальньому кутку нефа.

— Святі небеса, який сором! Кучері й капелюшок з пір’ям! — обурювалися дочки малоземельних дворян, адже їм самим вистарчало духу лише на щось одне: або на кучері, або на капелюшок.

— У церкві тільки капор, — осудливо шепотілися помірковані матрони.

Фенсі бачила, що містер Мейболд, читаючи проповідь, ясно відчував її присутність, що її вбрання його не те що не розсердило, а навпаки — він дивився на неї із захопленням. Однак чого вона не бачила, то це того, що під час тієї служби він покохав її так, як ніколи ще нікого не кохав; що її близькість давала йому дивну насолоду; і що він радів її музичному успіху того ранку аж зовсім не як просто церковнослужитель, який радіє вдалому запровадженню якихось нововведень у своєму храмі.

Змирившись зі змінами, колишні учасники хору не зайняли цього разу своїх звичних місць на галереї (їх тепер віддали школярам, які не співали у хорі, і їхній вчительці), а розбрелися з дружинами по всій церкві. Це, мабуть, вперше у своєму житті вони не брали безпосередньої участі у службі й почувалися не у своїй тарілці, неспокійно совалися на лаві й не знали, куди подіти руки. Візник пропонував пропустити сьогодні службу й піти натомість по горіхи, однак дід Вільям і слухати нічого не хотів.

— Ні, — мовив він з докором у голосі й процитував Писання: ‘‘Хоч і спіткало нас горе, хай не озлобляться серця наші і з праведної дороги не звернуть стопи наші”.

Тож вони стояли і дивилися, як по спині щасливого суперника збігали кучері й за кожним помахом голови колихалася пір’їнка на капелюшку. Після кількох боязких і несміливих акордів її гра стала на диво чистою, і під кінець музика лилася пишно й легко. Однак чи то через упередження, чи то з об’єктивних причин, але шановані музиканти ніяк не могли позбутися думки, що їхня проста музика набагато краще пасувала до старенької сільської церковці, аніж багаті й вигадливі акорди та інтерлюдії молодої органістки.

Служба закінчилась, і Фенсі повернулася до школи. Десь о п’ятій почався дощ, навіявши похмурий настрій. Шукаючи, чим би себе зайняти, Фенсі забрела до класної кімнати. Вона думала. Про свого коханого Діка Деві? Не зовсім. Як же вона втомилася жити одна: сама лише думка про те, що їй доведеться повернутися в Ялбері під опіку дивачки-мачухи, була нестерпною; краще вже вийти за першого-ліпшого; а до весілля ще майже цілих дев’ять місяців чекати.

У кімнаті були високі вікна з камінним підвіконням. Залізши на парту і скориставшись нею як лавочкою для ніг, можна було сидіти на підвіконні. Тут і примостилася Фенсі з настанням вечора, як любила робити в таку дощову й похмуру погоду. Вона накинула на плечі легку шаль, одягла капор, відкрила вікно й задивилася на дощ.

Вікно виходило на поле, яке називалося Гай, і саме звідси вона, бувало, дивилася на вершечок Дікового капелюха, коли він снував попід школою, ще коли вони тільки познайомилися. Тепер навколо не було видно ні душі; дощ розігнав усіх по домівках, і без крайньої необхідності ніхто не потикав носа на вулицю, а в неділю така необхідність виникала вкрай рідко.

Вона сиділа і все думала — чи то про свого коханого, чи то про той переполох, який влаштувала в церкві? — хто знає — все думала і думала, аж раптом побачила темний чоловічий силует у дальньому кінці Гаю — чоловік ішов без парасолі. Він поступово підходив все ближче і ближче — ось вона вже розгледіла, що чоловік у жалобі, ось уже впізнала в ньому Діка. Так, з усією нерозсудливістю й гарячковістю молодого серця, після чотирьох миль під дощем без пальта і парасолі, знехтувавши тим, що кохана дозволила сьогодні відпочити з дороги і прийти до неї аж завтра, він все одно знову пройшов зайву милю, щоб провести хоч кілька хвилин у її присутності.

— Боже, Діку, ти ж змок до нитки! — вигукнула вона, коли він підійшов до вікна. — Твій піджак блистить, ніби полакований, а капелюх — господи, капелюх хоч бери та викручуй!

— То все дрібниці, люба! — весело відгукнувся Дік.

— Не з цукру — не розтану, хоча, звичайно, трохи шкода парадного одягу. Але тут я нічим не міг зарадити; ми всі парасолі пороздавали жінкам. Навіть не уявляю, коли отримаю свою назад!

— Ой, у тебе на плечі якась дивна пляма.

— А, це лак. Відлущився від труни бідного Джека, коли ми знімали її з плечей, щоб опустити в могилу! Та мені байдуже, це найменше, що я міг для нього зробити. А якщо тобі шкода піджака заради старого друга, то хто ти після цього?

Фенсі піднесла руку до рота й протримала її там з півхвилини. І під долонею маленької ручки упродовж півхвилини ховалося легке позіхання.

— Діку, я не хочу, щоб ти стояв під дощем. І сідати не треба. Йди швидше додому і перевдягнися. Ну ж бо, іди.

— Один поцілунок за те, що я здолав таку дорогу, — благав юнак.

— Якщо дотягнешся.

Дік був помітно розчарований, що його не запросили до будинку. Фенсі вигнулась, сидячи на підвіконні, й нахилилася вниз, але навіть ставши на призьбу, Дік не зміг дотягнутися до її губ своїми. Якщо дуже постаратись, вона могла б схилитися і трохи нижче, однак тоді б намочила свою голівку під дощем.

— Ну нічого, Діку, поцілуй мою руку, — сказала вона, простягнувши йому руку. — А тепер бувай.

— До зустрічі.

Він повільно пішов геть, раз за разом озираючись, аж поки його мила не зникла з виду. Дивлячись йому вслід, Фенсі, все ще перебуваючи під враженням від ранкового тріумфу, майже несвідомо подумала про себе: "Мені подобається Дік, і я люблю його, однак весь змоклий під дощем і без парасолі він виглядає так простакувато й жалюгідно!”

Коли він зник з очей, Фенсі вже збиралася злізти з підвіконня, однак, подивившись у протилежному напрямку, побачила ще одну фігуру, яка йшла по тій самій дорозі, по якій прийшов і Дік. Це теж був чоловік.

І він теж з голови до ніг був одягнутий у чорне, однак мав парасолю.

Він наближався і, захищаючись від дощу, змушений був нахилити парасолю під таким кутом, що зі свого високого місця Фенсі не могла розгледіти його обличчя, а він, у свою чергу, не запримітив її. Чоловік пройшов прямісінько під вікном, на якому вона сиділа, і її жіночі очі зауважили, що його парасоля була дуже елегантна і зроблена з найкращого шовку — що в ті часи було рідкістю. Він підійшов до дверей, і Фенсі раптом втратила його з виду. Замість того, щоб піти далі дорогою, як то зробив Дік, цей чоловік різко звернув прямісінько до її ґанку.

Вона зіскочила на підлогу, швидко зняла шаль і капор, поправила зачіску, щоб кучері лежали як треба, і прислухалась. У двері ніхто не стукав. Пройшла майже хвилина — все ще тиша. Аж нарешті почулося кілька легеньких ударів, не голосніше, ніж стукотіння дятла у далекому лісі, такі тихі, що вона заледве їх розчула. Фенсі глибоко вдихнула й відчинила двері.

На ґанку стояв містер Мейболд.

На обличчі в нього грав гарячковий рум’янець, а очі блищали — таким привабливим вона його ще не бачила.

— Добрий вечір, міс Дей.

— Добрий вечір, містере Мейболд, — відповіла вона, дивуючись, що б це мало означати. Вона помітила, що не лише його обличчя палало: голос ледь помітно дрижав, а рука, коли він ставив парасолю у куток на ґанку, тремтіла як осиковий лист. Священик мовчки увійшов до класної кімнати, зачинив за собою двері й наблизився до Фенсі. У приміщенні при тьмяному світлі вечірніх сутінок вона вже не могла розгледіти виразу його обличчя.

— Я б хотів з вами серйозно поговорити, — сказав він, — можливо, на досить несподівану тему, яка, однак, для мене дуже важлива — не знаю, щоправда, як ви це сприймете, міс Дей.

Відповіді не було.

— Фенсі, я прийшов запитати, чи станете ви моєю дружиною?

Фенсі була приголомшена словами священика, почувалася як людина, яка, пустотливо скотивши з гірки снігову кулю, раптом зрозуміла, що запустила цілу лавину. У мертвій тиші було виразно чути дихання чоловіка і жінки: його — після зізнання поступово стихало й вирівнювалося, а її ж, тихе і рівномірне, — пришвидшувалося й ставало уривчастим, аж поки їй зовсім стало важко дихати.

— Я не можу, не можу, містере Мейболд, не можу! Не запитуйте мене про таке! — випалила вона.

— Не спішіть відповідати! — благав він. — Вислухайте мене. Це не просто моя раптова примха. Я кохаю вас уже більш як шість місяців! Як бачите, мій інтерес до навчання дітей не був аж таким безневинним. Можливо, ви зрозумієте, що мною керувало, можливо, будете про мене кращої думки, якщо я вам чесно зізнаюся, що всіма силами намагався придушити ці пориви, бо думав, що не маю права вас кохати! Але більше цього не робитиму. Я перевірив свої почуття і зрозумів, що люблю вас зі всією щирістю, на яку тільки здатен! Я бачу вашу неабияку привабливість, я поважаю ваші природні таланти і витонченість, якою ви наділені, — для мене цього цілком достатньо, навіть більш ніж достатньо! У вас є все, що потрібно господині тихого будиночка парафіяльного священика, яким буде мій дім, куди б мене не закинуло. О Фенсі, я спостерігав за вами, суворо ганив вас, засуджував свої почуття, але зрештою змушений був визнати їх природними, адже така жінка, як ви, може знайти відгук у серці будь-якого чоловіка! Як бачите, у моєму бажанні одружитися з вами немає нічого поспішного чи неблагопристойного, ніяких прихованих мотивів. Фенсі, ви вийдете за мене?

Вона мовчала.

— Не відмовляйте мені, прошу, — благав він. — Це буде нерозважливо з вашого боку, я б сказав, жорстоко! Ясна річ, ми житимемо не тут, Фенсі. Один мій друг у Йоркширі давно пропонує помінятися з ним місцем, але я все відмовлявся через матір. Туди ми і поїдемо. Ви будете розвивати свої музичні таланти; у вас буде фортепіано — яке захочете; у вас буде все, Фенсі, все, чого тільки душа забажає: свій екіпаж, квіти, пташки, приємне товариство; так, ми на кілька місяців вирушимо у подорож, і після цього ви зможете стати окрасою будь-якого товариства. Ви вийдете за мене, Фенсі?

Запала ще одна пауза, лише дощ стукотів по склу, а тоді Фенсі заговорила тихим надломленим голосом:

— Так, вийду.

— Благослови вас Боже, моя кохана! — швидким кроком він наблизився до неї і простяг руку, щоб обійняти. Вона рвучко відступила.

— Ні, ні, не зараз! — схвильовано прошепотіла Фенсі. — Є дещо... але спокуса така велика, як мені встояти! Я не можу сказати вам зараз, але сказати треба! Ні, будь ласка, не наближайтеся до мене сьогодні! Мені треба подумати, потрібно звикнути до думки, що я вам щось тільки-но пообіцяла.

І тут вона сіла за парту, закрила обличчя руками і розплакалася.

— О, залиште мене! — ридала вона. — Ідіть геть! Залиште мене!

— Не треба, кохана, не засмучуйтеся так! — йому чималих зусиль коштувало стриматись, щоб не підійти і не обійняти її. — Ви пізніше мені розкажете, що вас так тривожить, коли будете готові. З мене досить вашої простої обіцянки, я щасливий — я найщасливіший чоловік на землі!

— Ідіть, прошу вас, залиште мене!

— Та як же я можу залишити вас у такому стані?

— Що ж, — опанувавши свої емоції, вона підвелась. — Бачите, я вже в порядку.

Він неохоче пішов до дверей.

— До побачення! — ніжно промовив містер Мейболд. — Я зайду завтра десь о цій же порі.

Наступного дня священик прокинувся ні світ ні зоря. Першим ділом він написав довгого й виваженого листа своєму другові в Йоркшир. Після сніданку, поклавши лист до кишені, він пішов через луг у бік Кестербриджа, щоб не залишати лист у місцевого поштаря, а віднести одразу у міське поштове відділення і таким чином зекономити цілий день.

Ранок був туманним, і з дерев гучно скрапувала вода, що осідала на листі з насиченого вологою повітря, а час від часу разом із краплями на землю падали й жолуді. Павутина на лугах аж потемніла від вологи і клаптями звисала на парканах, а опале листя встилало землю коричневими, зеленими і жовтими барвами.

Наближаючись до дороги, священик почув тихе веселе насвистування, а згодом і легкі кроки чоловіка, який ішов у тому ж напрямку, що й він. Дійшовши до роздоріжжя, де стежина перетинала дорогу, священик побачив щире й веселе обличчя Діка Деві. Дік підняв капелюха, і священик вийшов на дорогу, якою простував Дік.

— Доброго ранку, Деві. Схоже, у вас гарний настрій! — привітався містер Мейболд.

— Так, сер. Настрій у мене сьогодні пречудовий! Ось іду в Кестербридж забрати хомут Розумниці: ми залишили його там у суботу в ремонті.

— Я теж іду в Кестербридж, тож нам по дорозі, — сказав священик. Дік прилаштував свій крок до ходи містера Мейболда, який тим часом продовжував: — Здається мені, я не бачив вас учора в церкві, Деві. Чи ви стояли за колоною?

— Ні, я ходив у Чармлі. Бідолаха Джон Данфорд ще задовго до своєї смерті просив мене, щоб я ніс його труну, а вчора був похорон. Ясна річ, я не міг відмовити, хоч мені дуже хотілося бути присутнім у храмі, адже то був день нової музики.

— Так, ви багато пропустили. Музична частина служби пройшла успішно, навіть дуже. Особливо тішить те, що члени старого хору не виявляли жодної неприязні, а навпаки — охоче приєдналися до співу.

— Звісно, мені хотілося там бути, — сказав Дік, усміхнувшись якимось своїм думкам, — особливо якщо взяти до уваги те, хто грав на органі.

Почувши це, священик злегка почервонів.

— Так, так, — підтакнув містер Мейболд, хоч і не зрозумів справжнього значення Дікових слів. А Дік, не дочекавшись більш розгорнутої відповіді, нерішуче продовжив далі з усмішкою, що виражала гордість закоханого:

— Ви ж розумієте про що я, сер? Напевно, ви вже чули про мене і міс Дей?

Мейболд побілів, як полотно, обернувся і подивився на Діка.

— Ні, — із зусиллям видавив він, — я нічого не чув про вас і міс Дей.

— Як же це, вона моя наречена, і наступного літа ми одружимося. Ми не надто розголошували цю новину, бо до весілля ще довгенько чекати. Але так вирішив її батько, і нам залишалося тільки погодитись. Але ті кілька місяців скоро минуть.

— Так, вони скоро минуть... Час спливає кожен день, так.

Мейболд сказав ці слова автоматично, не усвідомлюючи, що говорить. Єдине, що він відчував, — це огидний нудотний холодок, який пронизав усе тіло. Виявляється, юне створіння, чия привабливість так одурманила його, що він зважився на найбільш нерозважливе рішення у своєму житті, насправді було далеко не янголом, а звичайнісінькою жінкою.

— Бачите, сер, — продовжував простодушний Дік, — певною мірою так буде навіть краще. До того часу я якраз перейму частину батькового діла. Останнім часом справи помітно пішли вгору, і ми думаємо розширюватися. Наступного року хочемо купити ще двох коней. Ми вже пригляділи собі одну кобилу — кара, як ягідка, шия дугою, півтора метра росту, і ні одної сивої шерстинки — хочуть за неї двадцять п’ять крон. А щоб іти в ногу з часом, я надрукував кілька візиток. Хочете, я і вам одну дам, сер?

— Звичайно, — погодився священик, механічно взявши візитку, яку простягнув йому Дік.

— Біля Ґреєвого мосту я повертаю праворуч, — сказав Дік. — А вам, мабуть, прямо, до міста?

— Так.

— До побачення, сер.

— До побачення, Деві.

Дікові кроки стихли у напрямку Дарноверського млина, а Мейболд усе стояв нерухомо на мосту з карткою в руці, як Дік його і залишив. Трохи оговтавшись, священик першим ділом прочитав напис на візитці:

ДЕВІ І СИН,

ПЕРЕВЕЗЕННЯ Й ДОСТАВКА,

МЕЛЛСТОК.

N.8. Перевозимо меблі, вугілля, картоплю, худобу тощо на будь-які відстані та в найкоротші терміни.

Містер Мейболд перехилився через перила й задивився на річку. Невидющим оком він спостерігав, як вода швидко викочується з-під арок моста, стікає вниз по крутому схилу й розливається ставком, у якому між широкими зеленими заростями трави, яка під натиском течії то здіймалася вверх, то тонула у воді, вигравали ялець, форель і гольян. Простоявши так хвилин з десять, він витягнув із кишені лист до свого друга, розірвав його на дрібнесенькі шматочки, так що на одному клаптику навіть по дві букви не лишилося, і ціла жменя паперу полетіла у воду, тріпочучи на вітрі. Він дивився, як клаптики кружляли у вирі води й неслися геть в океан, поступово зникаючи з очей. Урешті він розвернувся й рішучим кроком попрямував назад до парафії Меллсток.

Після довгої й виснажливої внутрішньої боротьби, він таки зумів зібратися з духом, сів за стіл і написав такого листа:

ЛЮБА МІС ДЕЙ,

сьогодні цілком випадково мені відкрилося значення Ваших слів “спокуса надто велика”, Вашого смутку і Ваших сліз. Сьогодні я знаю те, чого не знав учора, — що Ви не вільна.

Чому Ви мені не сказали, чому не сказали? Ви думали, я знаю? Ні, я не знав. Якби знав, мій вчинок був би гідний осуду.

Але я Вам не дорікаю! Можливо, тут немає Вашої вини — я не знаю. Фенсі, хоча мої почуття до Вас піддалися небаченому випробуванню, я все ще кохаю Вас, і мої слова залишаються в силі. Однак, віддаючи належне порядному чоловікові, який покладається на Ваше слово, невже Ви вважаєте, що, зважаючи на обставини, чесно буде покинути його?

Щиро Ваш, АРТУР МЕЙБОЛД

Він подзвонив.

— Скажи Чарльзу, щоб відніс ці зошити і цю записку до школи, негайно.

Служниця взяла пакет і лист, і вже за кілька хвилин з воріт будинку вибіг хлопчина з пакетом в одній руці і листом в іншій. Священик сидів біля вікна, підперши голову рукою, й дивився, як хлопчина спустився по стежині від церкви та вийшов на доріжку, що простягалася вздовж річки і вела до школи.

Тут йому назустріч надійшов інший хлопець, і, обмінявшись привітаннями й жартома надававши один одному стусанів, вони розбіглися в різні боки: хлопчина, що йшов назустріч, пішов до церкви, а Чарльз попростував до школи і скоро зник із виду.

Хлопець підійшов до дверей, і згодом містерові Мейболду передали записку.

Він упізнав почерк. Відкривши конверт тремтячою рукою, він прочитав такі слова:

ДОРОГИЙ МІСТЕРЕ МЕЙБОЛД,

я всю ніч не спала і багато та серйозно думала над Вашою вчорашньою пропозицією. Як чесна жінка я не мала права давати Вам ту відповідь, яку дала.

Я, мабуть, як і всі жінки, схильна захоплюватися витонченим розумом і манерами. До того ж мене завжди вабила можливість жити в оточенні вишуканішому, ніж те, до якого я звикла. Ви стали вихваляти мене, а похвала для мене як повітря. Лише моя слабкість до таких речей змусила мене погодитись. Скажете, це все амбіції та марнославство — може, й так.

Після такого пояснення я сподіваюся, Ви великодушно дозволите мені забрати назад свою так поспішно дану обіцянку.

І ще одне прохання. Давайте збережемо нашу вчорашню зустріч і все, що між нами відбулося, у таємниці. Якщо про це стане відомо, щастя порядного чоловіка, який мені довіряє і якого я кохаю й завжди кохатиму, буде зруйновано.

Щиро Ваша, ФЕНСІ ДЕЙ

Більше вони не листувалися. Священик лише прислав Фенсі записку, яка містила лише кілька слів:

Розкажіть йому все. Так буде краще. Він пробачить.