Під деревом зеленим

Частина п’ята ЗАКІНЧЕННЯ

Останній день цієї розповіді припадає якраз на зміну пір року, коли селяни засинають в оточенні майже голих дерев і до сну їх заколисує передзвін дощу, а прокидаються вже серед царства зелені; коли сама земля, здавалося, збентежена небаченою кількістю і різнобарв’ям листя; коли прилітає дрімлюга й прикликає літо, заводячи свою пісню однієї ноти; коли відцвітають яблуні й дороги та сади вкриваються опалими пелюстками; коли віночки ніжних квітів темніють, а їхні голівки схиляються під вагою бджіл-трудівниць, чиє дзижчання все частіше і частіше чується звідусіль, аж поки не переростає у всюдисущий гул; і коли зозулі, дрозди й горобці, які до цього були веселими та ввічливими сусідами, перетворюються у шумних і настирливих причеп.

Зовні будинок Джефрі Дея у Ялберійському лісі виглядав як завжди о цій порі, і лише несамовитий гавкіт собак десь на задвірку маєтку сповіщав про те, що в оселі відбувається щось незвичайне. Усередині зібралося досить велелюдне товариство, а таке нечасто можна було побачити у помешканні відлюдькуватого лісника.

По всій кімнаті незграбно прилаштувалися, хто стоячи, а хто сидячи, наші давні знайомі дід Джеймс і дід Вільям, візник, містер Пенні, трійко дітей, зокрема Джиммі та Чарлі, а також ще кілька сільських леді та джентльменів, які приїхали здалеку і чиї імена нам знати не конче потрібно. Джефрі гучно тупав у прибудові та між кущами в саду, намагаючись якомога швидше покінчити з повсякденними справами, поки ще не прийшов час для дійства, щоб уже весь день бути вільним. На цей час він закотив рукави сорочки, а новісінькі парадні штани, у які вбрався цього ранку, тимчасово прикрив робочим фартухом. Проходячи повз вулики, він одним оком глянув, чи рояться бджоли, і нарешті зайшов до будинку, на ходу розкочуючи рукави сорочки; розмовляючи з візником Деві, застібав ґудзики на манжетах, щоб зекономити час; потім піднявся нагору, одягнув свій парадний жилет і, спустившись униз, продовжив розмову з Деві, застібаючи при цьому жилет і незмигно дивлячись візникові в очі, наче у дзеркало.

Ряди меблів помітно поріділи, з кожної пари вивезли по одному екземпляру, у тому числі й годинник Томаса Вуда. Нарешті Єзекиїль Сандерс залишився один на сторожі часу в цьому будинку.

Фенсі ще не спускалася, у своїй кімнаті нагорі вона якраз одягалась у численні шари одягу й начіпляла безліч прикрас, як і належало нареченій. Час від часу вона коротко підсміювалась у відповідь на зауваження місіс Деві чи місіс Пенні, які допомагали їй одягатися, однак у її сміхові звучав більше неспокій, аніж веселощі. Місіс Дей, сказавши, що в неї розболілася голова, замкнулася у своїй кімнаті на весь ранок. У місіс Пенні над кожною скронею звисало по дев’ять спіралеподібних локонів, а ззаду на зачісці, наче замок на вершині гори, стирчав гребінець.

Жінки якраз обговорювали останнє оголошення про весілля Діка й Фенсі минулої неділі.

— І як це звучало? — випитувала Фенсі.

— Дуже гарно, — відповідала місіс Пенні. — Ніколи не чула, щоб так гарно оголошували.

— Але ж як?

— Ох, дуже природно й вишукано, правда ж, Ройбене? — крикнула вона через незалатану тріщину в підлозі до візника, який чекав унизу.

— Правда що? — сказав Ройбен, запитально подивившись на стелю над своєю головою в очікуванні відповіді.

— Правда ж імена Діка та Фенсі звучали дуже гарно, коли їх оголошували у нас у церкві минулої неділі? — знов долинув вниз голос місіс Пенні.

— Ще й як гарно! Особливо першого разу. Вся паства так і вибухнула шепотом, правду кажу, Пенні? — візник підхопив розмову і голосно, щоб його почули й нагорі, крикнув мало не на вухо містерові Пенні, хоч той сидів не більш як за три фути від нього.

— Ще ніколи не чув, щоб так перешіптувалися, — підтвердив містер Пенні теж голосно. — А дівчата аж пожовтіли від заздрості, от їй-богу, ще не бачив, щоб так комусь заздрили!

Фенсі розчервонілася, а її серденько затрепетало від задоволення.

— Може, — сказала вона з напускною байдужістю, — у той час просто служби не було?

— Та ні, не в тому справа. Це через ваше високе становище у парафії. Та вони так переполошилися, ніби спіймали вас із Діком за поцілунками, хіба ні, місіс Деві?

— Оце ви в яблучко.

— Людей хлібом не годуй, а дай язиками поплескати! — вигукнула Фенсі.

— Ну, якщо складаєш про себе пісню, дорогенька, то чого дивуєшся, коли інші її наспівують?

— Господи! Як я це все витримаю? — знову забідкалася дівчина, але вже звертаючись тільки до тих, хто був у спальні. Вона не то зітхала, не то задихалась, широко відкриті очі блищали, а обличчя пашіло.

— Та все ти чудово витримаєш, дитинко, — запевнила її місіс Деві. — Найважче — це вибратися з дому, а як підеш до вівтаря — хоробрість сама звідки й візьметься. От я, пам’ятаю, зовсім не боялася, майже як солдат на полі бою, хоча, звісно, цього не показувала, а скромно потупила очі, як і годиться дівчині. Ти, до речі, теж не забудь так зробити, Фенсі.

— А я увійшла до церкви тихо, наче ягнятко, — приєдналася до спогадів і місіс Пенні. — Ви ж знаєте, Пенні такий коротун. Але всередині у мене все кипіло. Ну, чому бути, того не минути! Ти теж собі так скажи: “Чому бути, того не минути!”

— Та невже ж у тих словах така чудодійна сила? — здивувалася Фенсі.

— Ще й яка чудодійна! Головне повірити, і вони проведуть тебе через усе вінчання.

— Ну, тоді добре, — згодилася Фенсі і, червоніючи, сказала: — Чому бути, того не минути!

— Така дружина ніякого чоловіка не посоромить! — раділа місіс Деві.

— Хоч би він не спізнився! — вигукнула наречена, придумавши собі нову причину для тривог, оскільки старі вже розвіялись.

— Ото буде шкода: ти вже набралася хоробрості, а він не прийде, — зауважила місіс Пенні.

Унизу дід Джеймс, уловивши кілька уривків їхньої розмови, вирішив пожартувати над нареченою і голосно сказав:

— От я пам’ятаю, бували випадки, коли наречений не з’являвся на весілля.

— Так, раніше й не таке бувало, — погодився містер Пенні, протираючи скельце своїх окулярів.

— Боже, ви чуєте, що вони там кажуть, — зашепотіла Фенсі. — Тсс, слухайте!

І вона прислухалась.

— Усяке бувало, правда ж, Джефрі? — дід Джеймс звернувся до Джефрі, коли той увійшов.

— Що бувало? — не зрозумів Джефрі.

— Бувало, молодий на весілля не приходив.

— Ще й як бувало.

— Я знаю кілька випадків, коли наречений не з’явився, бо дівчина йому, бачте, набридла, і весілля відклали. А одного разу, пам’ятаю, наречений потрапив у капкан у дубовому лісі. То три місяці пройшло, перш ніж він знову зміг звестися на ноги, і довелося наново оголошувати про весілля.

— Який жах! — вигукнула Фенсі.

— Вони так балакають, тільки щоб тебе подражнити, дорогенька, — заспокоювала її місіс Деві.

— Подумати тільки, через що іноді доводиться проходити бідолашним дівчатам, — знов почулося знизу. — Ви б чули розповіді мого шурина, паламаря Вілкінса, чого він тільки не надивився на весіллях за тридцять років: як не одне, то інше — деякі історії такі, що волосся дибки стає.

— Але, наскільки я знаю, таке нечасто трапляється, — сказала Фенсі з прихованим занепокоєнням.

— А таки пора б уже Діку бути тут, — зауважив візник.

— Дідусю Джеймсе, містере Деві і всі, хто там внизу, зараз же припиніть знущатися наді мною! — випалила Фенсі, не в змозі більше стримуватись. — Інакше я тут помру зі страху або зроблю собі щось, от побачите!

— Та не слухайте ви цих старих дурнів, міс Дей! — крикнув боярин Нет Колком, який щойно увійшов до кімнати, і, беручи приклад з усіх, теж спрямував свій голос крізь тріщини на підлозі. — Вам нема чого хвилюватися, Дік мчить до вас що є духу, вже за хвилину буде тут. Він уже виходив з дому, як бджоли у вулику, що йому мати дала для нового саду, почали роїтися, от він і каже: “Я не можу собі дозволити втратити цілий рій бджіл, не можу, хоч і з радістю би плюнув на них зараз. Але Фенсі б мене за це аж ніяк не похвалила”. Тож він затримався, щоб зловити їх і пострушувати назад у вулик.

— Воістину мудрий чоловік, — похвалив Джефрі.

— Ще б пак. Ох і роботи ми мали учора! — продовжував містер Колком, вже стишивши голос, бо не було необхідності залучати до розмови жінок нагорі, і витираючи обличчя самим лише кутиком своєї ідеально чистої хустинки. — Довелось же нам попотіти!

— Речі-то не з легких, — сказав Джефрі, дивлячись крізь віконечко в каміні і немовби читаючи ці слова на дошці, прибитій до віддаленого стовпа на просіці.

— Це вже точно, — підтвердив Нет, окинувши оком місця, де раніше стояли меблі. — І до чого ж незручно було нести. Спочатку через сад Діка, потім у двері, а потім ще й по сходах і через кімнати. У мене після вчорашнього ноги як колоди. А Дік ще й такий прискіпливий: все мало стояти точно там, де було заплановано. Я вже мовчу про всю ту їжу й питво, яких він понапасав, — того б на весь Ноїв ковчег вистачило! їй-бо, добірніших стегенець, ніж там над каміном коптяться, я не бачив; а сидру скуштував — просто нектар, кращого не знайдете.

— От і житимуть собі там в любові й достатку. А тебе, паскудника, вже й жаба давить! — дорікнув дід Джеймс.

— Та хіба я що? Хай живуть. Я просто кажу, що ця парочка надбала стільки меблів і харчів, що, можна подумати, то вже повноцінна велика родина, а не молоде подружжя. З нас сім потів стекло, поки ми удвох там все порозставляли!

— І чому ніхто не залатав ту дірку в підлозі, — сказала Фенсі, продовжуючи одягатись, — кожнісіньке слово ж чути, кожнісінький рух.

— Тихо, тихо! Хто це там? — перебила вчительку маленька помічниця, якій, на превелику радість, сьогодні теж дозволили допомагати з приготуваннями. Вона збігла вниз на кілька сходинок й перехилилася через перила. — О, подивіться, ви тільки подивіться! — вигукувала вона, влітаючи назад до кімнати.

— Що там? — спитала Фенсі.

— Дружки нареченої! Щойно прийшли! Та такі гарні! А які на них муслінові сукні! Зовсім на себе не схожі, здається, ніби то не вони, а їхні багаті сестри, про яких ніхто не знав!

— Скажи, нехай ідуть сюди, хай ідуть сюди! — захоплено вигукнула Фенсі. І чотири панянки, вибрані дружками нареченої, — міс Сюзан Деві, міс Бессі Деві, міс Башті Сніф і міс Мерсі Онмі — піднялися нагору й проплили коридором до кімнати.

— Якби ж Дік був уже тут! — знову забідкалася Фенсі.

Тієї ж миті у відчинене вікно залетіла гілочка з квіткою із куща, що ріс біля входу, і почувся чоловічий голос:

— Фенсі, кохана, ти вже готова?

— Це він, він тут! — скрикнула Фенсі, нервово розсміявшись, і чи не вперше за весь ранок зітхнувши з полегшенням.

Дружки нареченої стовпилися перед вікном і, хитнувши сережками в унісон, повернули голови у вказаному напрямку: зовсім не тому, що їм аж так кортіло побачити Діка, просто вони сумлінно ставилися до свого обов’язку — бути слухняними виконавицями волі сьогоднішньої королеви — нареченої.

— Оце так красень! — сказала міс Башті Сніф, молода леді з жовтими стрічками на капорі, яка постійно червоніла.

До дверей підходив Дік при повному параді: у блискучому піджаку, жилеті лимонного кольору, капелюсі — все аж сяяло новизною. З нагоди такої події він трохи коротше підстриг волосся і більше збрив бакенбарди на висках.

— Побіжу вниз, — сказала Фенсі і, глянувши через плече у дзеркало, вибігла з кімнати.

— О Діку! — вигукнула вона. — Я така рада, що ти прийшов! Звичайно, я знала, що ти прийдеш, але на якусь мить злякалася — а раптом ні?!

— Щоб я та не прийшов, Фенсі? Спека чи холод, вітер чи сніг — ніщо не могло завадити мені сьогодні бути тут! Що це ти собі раптом понавигадувала? Ти ж ніколи не надавала значення таким дрібницям.

— Ну, Діку, тоді ж я ще не здалась тобі на милість і не зв’язала себе обітницею! — відповіла Фенсі.

— Шкода, що я не можу одружитися на всіх п’ятьох одразу! — вигукнув Дік, окинувши оком дружок.

— Хі-хі-хі! — дівчата захихотіли, а Фенсі потай погладила Діка по спині, ніби хотіла впевнитися, що він справді стоїть тут, з плоті й крові, і належить тільки їй.

— Ну хто б міг подумати, га? — звернувся Дік до старших членів компанії, знімаючи капелюха і вмощуючись у крісло.

Ті всім своїм видом продемонстрували, що ніхто б нізащо не міг такого подумати, про що б не йшла мова.

— Подумати тільки, саме сьогодні моїм бджолам заманулося роїтися! — продовжив Дік, своїм поглядом охоплюючи всіх присутніх, наче сіткою. — А як добре роїлися. Я років десять не бачив такого рою.

— Це добрий знак, — прорекла місіс Пенні з глибини своєї мудрості. — Добрий знак.

— Я рада, що все йде добре, — сказала Фенсі, зітхнувши з полегшенням.

— І ми раді, — сказали дружки на знак солідарності.

— Так, із бджолами зволікати не можна, — як завжди не до ладу зауважив дід Джеймс. — Одружуватися можна, коли заманеться, а от бджоли тобі на вимогу роїтися не стануть.

— Ніяк не збагну, — задумливо мовив Дік, обмахуючись капелюхом, — чим я так образив містера Мейболда. Я дуже поважаю цього чоловіка. Та й мені здавалось, я йому теж подобався. Він, як тільки приїхав, не раз казав, що час мені оженитися і що сам мене з радістю обвінчає, навіть якщо дівчина буде з іншої парафії.

Коли я просив його оголосити про наше весілля, то натякнув на ту обіцянку, але по ньому видно було, що він не надто палко бажає нас вінчати, тож я більше і не згадував. Цікаво, чого це він.

— І правда, чого! — сказала Фенсі, втупившись в одну точку своїми пречудовими очима — надто ніжними і гарними як для дружини візника, однак, вочевидь, не надто добрими.

— Напевно, передумав, буває, — припустив візник.

— Ну, товариші, ох і збереться ж сьогодні люду на нас подивитися.

— А церква, — додав Джефрі, — певно, буде ущерть набита жіноцтвом, і над усіма підвіконнями стирчатимуть дитячі голови, чи то пак одні очі.

— Кому знати, як не вам, — зауважив Ройбен. — Ви ж через це вже двічі проходили.

— І я не проти перетерпіти разочок, — сказав Дік, — чи навіть два, а може, й більше.

— Діку! — докірливо мовила Фенсі.

— Мила, я ж жартую, просто до слова прийшлося. Чого ти сьогодні така полохлива?

— А після того ми, звісно, станемо парами, — продовжив візник, — і пройдемося парафією.

— Так-так, — підхопила місіс Пенні, — по двоє, кожен зі своєю дружиною.

— Я не хочу так виставляти себе на показ! — запротестувала Фенсі, зиркнувши на Діка — що він на це скаже.

— Я на все згоден, серденько! Буде так, як скажеш ти і товариство! — палко мовив Річард Деві.

— Ми так робили на своєму весіллі, правда, Ен? — спитав дружину візник. — Та всі так роблять.

— Ми теж робили, — підтвердив батько Фенсі.

— І ми з Пенні, — сказала місіс Пенні. — Пам’ятаю, я тоді взула свої кращі черевики на дерев’яній підошві, Пенні так сердився — я ж у них ще вищою виглядаю.

— І мої тато з мамою, — додала міс Мерсі Онмі.

— І я робитиму наступного Різдва! — рішуче заявив Нет, подивившись на міс Вашті Сніф.

— Шановані люди вже так не роблять, — зауважила Фенсі. — Але якщо моя покійна матір так робила, тоді вже і я.

— Точно, — продовжував згадувати візник, — то було в Білий вівторок. Меллстокський клуб тоді влаштував ходу, і ми, молодята, йшли за ними через усю парафію. Тоді всі мусили одягати щось біле, бо то був тиждень після Зелених свят. У мене досі збереглися ті білі штани, що я тоді одягав, лежать вдома у коробці. Правда ж, Ен?

— Лежали, поки я не вкоротила їх і не віддала Джиммі, — відповіла місіс Деві.

— Ну а, обійшовши цю парафію, задля годиться треба пройтися і через Верхній та Нижній Меллсток, і до Вайні зайти, — сказав Пенні, повертаючись до основної теми розмови. — Молочар Вайні — всіма шанований чоловік, так само, як і фермер Кекс, треба обов’язково їм показатися.

— Твоя правда, — погодився візник, — треба обійти Меллсток для порядку. Ото буде на що подивитися, коли ми йтимемо пара за парою, правда ж, сусіди?

— Оце вже точно: гарне видовище для всієї парафії,

— сказала місіс Пенні.

— О! — вигукнув візник, раптом помітивши самотню постать, що стояла у дверях, одягнута в довгий білосніжний балахон, який кроєм нагадував наволочку.

— Це ж Ліф! Що ти тут робиш, Ліфе?

— Та от прийшов спитати, чи можна і мені прийти на весілля, хі-хі! — несміливо сказав Ліф.

— Ну ж бо, Ліфе, — докірливо мовив візник, — ти ж знаєш, що сьогодні тобі тут робити нічого.

— Томасе Ліфе, і як тобі не соромно! — дорікнув старий Вільям.

— Знаю, я дурник, але я подумав, якщо вмиюся й одягну чисту сорочку й балахон, може, і зможу прийти,

— сказав Ліф, тремтячи всім тілом, і, розчарований, розвернувся, щоб іти геть.

— Бідолашний! — сказав візник, повернувшись до Джефрі. — А може, нехай іде? Виглядає він не дуже, і в голові порожньо, але ж у в’язниці хлопчина ніколи не сидів, то хіба він чимось зашкодить.

Ліф із вдячністю подивився на візника за таку похвалу, а потім із тривогою на Джефрі — мовляв, чи допоможуть ці слова його переконати.

— Ну, нехай вже йде, — врешті згодився Джефрі.

— Заходь, Ліфе, ласкаво просимо, — і Ліф залишився.

Тепер уже всі були готові виходити й почали шикуватися: спочатку Фенсі та її батько, потім Дік і Сюзан Деві, Нет Колком і Вашті Сніф, Тед Вейвуд і Мерсі Онмі, й нарешті Джиммі і Бессі Деві — всі одягнені, як і личить на весіллі. Далі йшли візник і місіс Деві, у самому кінці — містер і місіс Пенні. Візник привертав увагу своїми рукавичками велетенського розміру — аж одинадцятого з гаком, вони скидалися на вибілені боксерські рукавиці й досить недоладно виглядали на його загорілих руках. Це він уперше в житті надягнув цю чудернацьку ознаку поважності, і то лише на особисте прохання Фенсі.

— Краще б дружкам іти разом, — запропонувала Фенсі.

— Чого це? У мої часи завжди йшли дівчина з хлопцем, тримаючись за руки, — здивувався Джефрі.

— І в мої! — погодився візник.

— І в наші! — сказали містер і місіс Пенні.

— Ніколи не чув, щоб жінка йшла з жінкою! — сказав старий Вільям, який разом із дідом Джеймсом і місіс Дей мав залишатися вдома.

— Буде так, як вирішиш ти і товариство, моя люба! — сказав Дік, який в передчутті утвердження свого права на Фенсі, вочевидь, із превеликою радістю був готовий позбутися всіх інших прав. Вирішувати довелося Фенсі.

— Що ж, нехай буде так, як у мами, — сказала вона, і пари рушили під деревами, хлопці попідруки з дівчатами.

— Ех! — зітхнув дід Джеймс, коли вони нарешті пішли, і сказав діду Вільяму: — Цікаво, що її зараз більше цікавить: Дік чи її весільне вбрання?

— Ну, на те вони й жінки, така їхня природа, — відповів дід Вільям. — Пам’ятаєш, як там у пророка Єремії: “Чи панна забуде про стрічки свої, наречена — оздобу свою?”

Ось вони пройшли під темними стрункими ялинами, ніби між колонами собору; крізь зарості ліщини, що рясніли первоцвітами і дикими гіацинтами; під рясним листям розлогих буків, і нарешті через Ялберійський пагорб вийшли на дорогу, яка забігала у село парафії Джефрі Дея. І вже за чверть години Фенсі стала місіс Річард Деві, хоч на своє превелике здивування досі почувалася все тією ж Фенсі Дей.

Назад поверталися кружною дорогою, стежками через поля, весело перемовляючись і підсміюючись, особливо розвеселилися, коли підійшли до перелазу.

Аж раптом Дік помітив далеко на ріповому полі темну пляму.

— Та це ж Єнох! — сказав він Фенсі. — Я думав, ми розминулися з ним сьогодні в будинку. Як так вийшло, що він більше у вас не працює?

— Випив забагато сидру, той вдарив йому в голову, і Єноха посадили за це в колодки у Везербері. Батькові довелося на кілька днів найняти когось іншого, і більше Єнох у лісі не працює.

— Давай покличемо його до нас сьогодні на гуляння. Подумаєш, колодки, у нас же сьогодні весілля.

Весільній процесії скомандували зупинитися.

— Єноху-у-у-у! — крикнув Дік щосили.

— Що-о-о-о-о-о? — відгукнувся Єнох здалеку.

— Впізнає-е-е-е-е-е-еш?

— Ні-і-і-і-і-і-і!

— Дік Деві-і-і-і-і!

— А-а-а-а-а-а!

— Щойно одружи-и-и-и-и-ився!

— О-о-о-о-о-о!

— Це моя дружина, Фе-е-е-е-е-енсі! — трохи піднявши Фенсі, Дік показав її Єноху, наче букет квітів.

— А-а-а-а-а-а!

— Приходь на гуляння сьогодні ввечері-і-і-і-і-і!

— Не мо-о-о-о-о-ожу!

— Чому?

— Більше в них не працю-у-у-у-у-у-ую!

— Не дуже гарно з його боку, — сказав Дік, коли процесія рушила далі.

— Не вини його, — сказав Джефрі, — він зараз не при собі. Зранку він завжди не в настрої. От вип’є галон сидру чи елю або пінту-другу меду й одразу повеселіє, тоді у всьому королівстві приємнішого співрозмовника не знайдеш.

У тому місці, де володіння Джефрі Дея межували з Ялберійським лісом, стояло старезне дерево — не надто високе, але з на диво розлогою кроною. Сотні пташенят вилупилися на гілках лише цього одного дерева; цілі табуни зайців і кролів із року в рік обгризали його кору; із западин між гілками повилазили чудернацькі пучки грибів; і незліченні сімейства кротів та дощових черв’яків прокладали свої тунелі між його корінням. У його тіні й трохи далі розстилалася добре доглянута галявинка, де прогулювалися курчата й маленькі фазанчики, чиї матері сиділи у клітках, розташованих тут же, на зеленій траві.

Сьогодні всі клітки прибрали, і з настанням вечора тут почали збиратися гості. Всю ніч, не стишуючись, на галявині лунала музика, танці та співи. Напучування Фенсі давали результат: всі як ніколи стежили за своїми манерами; а вона для більшої певності ще й суворо наказала батькові й свекрові не тикати гостям у розмові, бо сучасні люди можуть вважати це образою, а випивши, не витирати рот зовнішнім боком долоні — ця давня місцева традиція, за її словами, остаточно вимирає у вищих колах суспільства.

Окрім місцевих музик, із сусіднього села Тентрум-Кленґлі, яке давно славилося своїми ударними, запросили також майстра гри на тамбурині. Цих вельми важливих учасників зібрання посадили на тимчасовому помості, складеному з дощок, поставлених на бочки, який здіймався десь на три метри над землею. Поки йшли танці, старші гості посідали купкою під стовбуром дерева, стіл захищав їх від черевиків танцівників, які досить неохоче поступилися їм місцем, адже простору для піруетів і так не вистачало. Тут дідусі й бабусі, які своє вже давно відтанцювали, розповідали один одному вражаючі історії, а в перервах між ними спостерігали зі свого прихистку за парами, які то наближалися, то віддалялися, — так люди на березі спостерігають за морською битвою в сусідній бухті, а потім знову поверталися до своїх історій. Ті з танцівників, хто під час пауз між фігурами кидав погляд у бік компанії під деревом, бачили — через музику й шум розчути щось було нереально, — що розказують там щось вельми цікаве: так виразно змахував оповідач руками, клацав пальцями, зціплював губи чи з чверть хвилини пильно-пильно дивився котромусь зі слухачів прямісінько в очі, через що в того на обличчі з’являвся такий вираз, що деякі з танцівників усе б віддали, тільки б дізнатися, про що то там розказують.

Фенсі, скориставшись досвідом, набутим за ті шість годин, які вона встигла провести у статусі дружини, постаралася надати собі вигляду поважної матрони, щоб запрошені неодружені дівчата вповні відчули всю різницю між своїм становищем і її. Час від часу вона із захватом позирала на свою ліву руку, але так, щоб ніхто не бачив. Дівчина з усіх сил намагалася показати, що, хоч, порівняно з присутніми, без сумніву, й посідає цілком виняткове становище, сама вона не приділяє цьому анінайменшої уваги і що, коли, роздаючи чашки, тарілки, ножі, виделки чи келихи, вона мимохіть виставляє напоказ свою вишукано прикрашену ручку, це виходить цілком випадково. Адже очевидно, що звичайне бажання викликати заздрість у своїх товаришок, демонструючи їм блискучий перстень, принижувало таку досвідчену заміжню жінку. У Діка ж уява була не настільки багата, тож він не встиг так швидко звикнути до свого нового становища. Він ось уже близько трьох годин намагався відчути себе одруженим чоловіком, але його вистачило тільки на те, щоб усвідомити, що він — Дік Деві, син візника, зараз перебуває на вечірці, влаштованій управителем лорда Уессекського у віддаленому Ялберійському маєтку, і зайнятий тим, що танцює й розмовляє з Фенсі Дей.

За п’ятьма народними танцями, зокрема й “Спіши на весілля”, двома хороводами і трьома фрагментами з традиційних матроських танців гості й незчулися, як прийшов час вечеряти. Оскільки на початку літа на траву вечорами спадає роса, столи накрили в приміщенні. Після закінчення трапези Дік вийшов на подвір’я запрягати коней, а Фенсі разом із двома старшими дружками пішла нагору, щоб переодягнутися для подорожі до їхнього з Діком нового будиночка поблизу Меллстока.

— Довго ти одягатимеш капор, Фенсі? — поцікавився Дік, стоячи біля підніжжя сходів. Тепер як чоловік одружений, у якого і власна справа є, він дорожив своїм часом, а тому надавав кожному слову більшої ваги і кивав з більшою поважністю.

— Одну хвилинку.

— І скільки ж це конкретно?

— Ну, п’ять хвилинок, любий.

— Ой, друзі! — сказав візник після того, як Дік вийшов. — От завжди у цих жінок так: особливо якщо йдеться про час, вік чи гроші — завжди треба брати вище.

— Ваша правда, щоб мені провалитися, — погоди» ся Джефрі.

— Схоже, вам, Джефрі, це наболіло.

— Та звісно, маючи мій досвід...

— Чим вона там зараз зайнята?

— Порядкує зверху у шафах і скринях, чистить димохід — ми його раз на рік чистимо. “Якщо роботу треба зробити — значить її треба зробити, — каже, — байдуже, весілля чи ні”.

— Здається мені, десь глибоко в душі вона добра жінка.

— Хіба що десь дуже глибоко.

До них повернулася місіс Пенні:

— У всіх трапляються скрутні часи. Але Дік і Фенсі мають такі ж шанси на щастя, як і будь-яке інше подружжя.

— Та ніхто й не заперечує.

Тут до них підійшла місіс Деві і, звернувшись до одного із них, дивилася при цьому на іншого:

— Так, вони будуть щасливі, — сказала вона. — Так завжди буває, коли пара на одній хвилі, як то Дік із Фенсі.

— Якщо тільки не бідуватимуть, бо тоді не до того, — вставив своє дід Джеймс.

— Я вам скажу, сусіди, коли приходить скрута, узяв візник слово, — от наприклад, коли у найстаршої дочки черевики лише на розмір менші від материних, а за нею йде ще цілий виводок, — оттоді для чоловіка настають дуже скрутні часи, друзі, ще й які скрутні! Годі враз спускаєшся з небес на землю.

— Правду кажеш, — зі знанням справи підхопи» містер Пенні. — Коли колодки матері й дочки вже тяжко на око відрізнити — це добре витвережує голову.

— Тобі вже точно нема на що скаржитись, Ройбене, — зауважила місіс Деві, — Бог свідок, наші діти один другому на п’яти не наступали!

— Знаю, знаю, — відповів візник. — Мені з тобою пощастило, Ен.

Місіс Деві було вже розтягнула губи в посмішці, але передумала.

— А якщо вже вони родяться один за одним, то вже нічого не поробиш, — сказала місіс Пенні, у чиїй сім’ї була протилежна ситуація. — Були б гроші, тоді й з усім іншим можна раду дати. Хто-хто, а ця парочка вже зуміє заробити.

— Так, це можна! — почувся рвучкий голос Ліфа, який увесь цей час смиренно спостерігав з-за рогу за всім, що тут відбувалося. — Усе, що потрібно, так це кілька фунтів для початку. І все! Я знаю одну таку історію!

— Що ж, давай послухаємо твою історію, Ліфе, — сказав візник. — Я й не знав, що тобі стане розуму розказати історію. Тихо, слухайте всі! Містер Ліф розкаже нам історію.

— Розказуй свою історію, Томасе Ліфе, — сказав дід Вільям тоном шкільного вчителя.

— Одного разу, — непевним голосом почав зраділий Ліф, — був собі один чоловік, який жив у будинку! Цей чоловік думав і думав, день і ніч думав. І от він сказав собі: “Якби у мене було всього десять фунтів, я б заробив цілий статок”. Всякими правдами і неправдами він таки роздобув десять фунтів!

— Хто б сумнівався! — з іронією в голосі зауважив Нет Колком.

— Ану тихо! — обірвав його візник.

— Тепер починається найцікавіше! Через короткий час він на тих десяти заробив двадцять. Згодом ще подвоїв, і вже у нього було сорок. На цьому він не зупинився, і вже через деякий час у нього було вісімдесят, а потім і всі сто! Мало-помалу — двісті! Ви не повірите, але згодом він заробив чотириста! Він і на цьому не зупинився, і що б ви думали? Заробив цілих вісімсот фунтів! Так, заробив, — продовжував Ліф і так захопився, що вдарив себе кулаком по коліну з такою силою — аж здригнувся від болю, — але він пішов далі і заробив ТИСЯЧУ!

— От так-так! — сказав візник. — Та це навіть краще, ніж історія Англії, друзі!

— Дякуємо тобі за твою історію, Томасе Ліфе, — похвалив хлопця дід Вільям, після чого Ліф знову став смирний, мов те ягнятко.

Залишивши позаду весь той сміх, старі черевики, які їм кидали услід, і старе вино, Дік зі своєю нареченою вирушили до свого нового будинку, сидячи пліч-о-пліч у чудовій новісінькій ресорній підводі, яку отримав у подарунок молодий візник. Повний місяць тільки почав спадати, і молодим не знадобилися ліхтарі. Вони повільно їхали Ялберійською долиною, де дорогу з обох боків оточували гаї. Дік розмовляв зі своєю супутницею:

— Фенсі, ми з тобою тому такі щасливі, бо між нами панує абсолютна довіра. Із того часу як ти зізналася про свій флірт із Шайнером біля річки (хоч насправді то і фліртом не назвеш), я все думаю, як простодушно і щиро було з твого боку розповісти мені навіть про такі пустощі і якою ти тоді виглядала наляканою. І я вирішив, що розповідатиму тобі абсолютно все: про кожен свій вчинок і кожнісіньке слово. У нас не буде секретів один від одного, серденько, ніколи, правда ж? Ніяких таємниць.

— Від сьогодні жодних таємниць, — згодилася Фенсі. — Слухай! Що це?

Недалеко в хащах раптом почулася гучна мелодійна пісенька:

— Тьох-тьох-тьох! Кі-кі-кі! Ходи сюди, ходи сюди, ходи сюди!

— Та це ж соловейко, — прошепотіла вона і подумала про таємницю, яку ніколи не відкриє.