Пісня меча

Дещо про географічні назви¹

Арван — р. Орвелл, графство Саффолк

Векед — Вотчет, графство Сомерсет

Веклінґастрет — Вотлінґ-стріт

Веленґафорд — Воллінґфорд, графство Оксфордшир

Воденс-Ай — о. Одні (біля Кукгема)

Воккас-Дун — Саут-Окенден, графство Ессекс

Гастенґас — Гастінґс, графство Сассекс

Гвельф — р. Крауч, графство Ессекс

Горсеґ — о. Горсі, графство Ессекс

Готлідж — р. Гадлі, графство Ессекс

Грофсестр — Рочестер, графство Кент

Дунастополь — Данстейбл, графство Бедфордшир (римська назва — Дурокобрівіс)

Ескенґум — Ішинґ, графство Суррей

Канінґа — Кенві-Айленд, графство Ессекс

Кокгем — Кукгем, графство Беркшир

Колон — р. Колн, графство Ессекс

Медвеґ — р. Медвей, графство Кент

Мейдес-Стана — Мейдстон, графство Кент

Окснафорда — Оксфорд

Падінтун — Паддінгтон, Лондон

Пант — р. Блеквотер, графство Ессекс

Свелв — протока Свейл, графство Кент

Сіссесістр — Чичестер, графство Сассекс

Скеобіріґ — Шубері, графство Ессекс

Скернесс — Ширнесс, графство Кент

Скіфтс-Ай — о. Сашез (біля Кукгема)

Стур — р. Стоур, графство Ессекс

Сутріґанаверк — Саутворк, Лондон

Тунрслім — Тандерслі, графство Ессекс

Флеот — р. Фліт, Лондон

Фуґелнесс — о. Фолнесс, графство Ессекс

Пролог

Темінь. Мороз. Безмісячна зимова ніч.

Ми були на Темсі; в тремкій гладіні під носом нашого корабля мерехтіли зорі. Річка була в розповні від талої води, що стікала до неї з численних довколишніх пагорбів. По всьому крейдяному нагір’ю Вессексу дзюркотіли потічки, які висохнуть на літо, проте нині стрімко збігали з зелених узвиш, живлячи річку, яка котила свої води далі, до моря.

Наш безіменний корабель був пришвартований ближче до вессекського берега. По той бік річки, на півночі, починалась Мерсія. Ніс судна був спрямований проти течії, а за сховок нам правило віття трьох голих плакучих верб, за гілляку однієї з яких шкіряним канатом ми прив’язали судно, щоб його не знесла течія.

Нас було тридцять вісім душ на борту того безіменного корабля — торговельного, що вів промисел у верхів’ї Темсу. Капітан Ралла, поклавши руку на стерно, стояв поруч зі мною. Хоч у темряві не було його видно, я знав, що він у шкіряній куртці й має меч при боці. Решта з нас були в шкіряних латах, кольчугах і шоломах, зі щитами, сокирами, мечами та списами в руках. Ми готувалися до бійні.

Мій служник Сітрік біля мене сидів навпочіпки і точив кинджал.

— Вона каже, що кохає мене, — мовив він.

— А що їй ще казати? — відповів я.

Помовчавши, він знов заговорив, уже сміливіше, ніби мої слова збадьорили його:

— Та й до всього, пане, мені вже, мабуть, дев’ятнадцять, коли не всі двадцять!

— А може, й вісімнадцять, — кинув я.

— Вже чотири роки, як я міг би бути одруженим, пане!

Розмовляли ми пошепки. Ніч довкола повнилася звуками. Плюскотіла річка, шерехтіло на вітрі сухе вербове гілля, десь шубовснула у воду якась нічна істота, вила розпачливо лисиця і глухо пугукала сова. Дошки корабля поскрипували, скрекотіло по лезу точило, постукував об лавку щит. Попри все, я не наважувався підняти голос, бо вище за течією стояв ворожий корабель, команда з якого хоч і зійшла, але на борту зосталася варта. Сторожа, скоріш за все, помітила нас іще біля мерсійського берега, але, напевно, подумала, що ми вже відпливли далеко в бік Лундена.

— Нащо одружуватися зі шльондрою? — запитав я Сітріка.

— Вона… — почав був він.

— Вона стара, — урвав його я. — Тридцять має точно. Ще й розпусна. Та Ілсвіта розчепірить ноги перед першим-ліпшим мужиком! Коли порахувати всіх, хто товк ту потіпаху, можна б назбирати військо, якого стане, щоб захопити всю Британію!

Збоку од мене гигикнув Ралла.

— Що, Ралло, невже й ти служив у тому війську? — спитав я.

— Разів двадцять, коли не більше, пане, — відповів капітан.

— Вона каже, я їй любий, — понуро повторив Сітрік.

— Їй любе твоє срібло, — відрізав я. — Для чого пхати новий меч у старі піхви?

Дивно, про що балакають чоловіки перед боєм: про що завгодно, тільки не про те, що на них чекає. Якось я стояв у стіні щитів супроти ряду ворогів, сліпучого від ясних клинків і аж чорного від загрози, але й там чув, як двоє вояків затіяли суперечку про те, в якій таверні варять ліпший ель. Страх хмарою стоїть у повітрі, і ми розмовляємо аби про що, тільки би вдати, наче тієї хмари нема.

— Шукай собі молодшу, свіжішу, — порадив я Сітрікові. — Он у гончара донька вже на виданні. Років тринадцяти.

— Вона дурна, — заперечив Сітрік.

— А ти в нас дуже мудрий, ге? — перепитав я. — Як тільки отримуєш від мене срібло, зразу зливаєш його в найближчу дірку! Коли я бачив її востаннє, на ній був браслет, яким я тебе нагородив.

Він форкнув, але не відповів. Сітрік був сином данського воєводи К’яртана Жорстокого від однієї з рабинь. Та попри те хлопець він був годящий, хоч його вже й складно було назвати хлопцем, бо з нього виріс чоловік, котрий побував у стіні щитів і знав, як це — вбивати. Власне, цим ми і збиралися зайнятися тої ночі.

— Я знайду тобі жінку, — пообіцяв я.

У ту мить ми й почули крик: слабенький, далекий — скоріше тихенький легіт у ночі, котрий, утім, багато про що говорив. Він розповів нам про смерть та біль, що чинились на півдні. Чутно було лемент і зойки. То голосили жінки й гинули чоловіки.

— Побий їх грім! — кинув спересердя Ралла.

— Така вже наша робота, — озвався я.

— Треба було… — промовив Ралла, а тоді, як слід подумавши, вирішив змовчати.

Я знав, що він хотів сказати: треба було пливти до того села і захистити його. Одначе він добре знав, що я відповім. Я б пояснив, що ми не знаємо, в яке саме село підуть дани, а коли б і знали, однаково б не пішли на його захист. Бо коли б розумів, куди попрямують нападники, я влаштував би їм у поселенні засідку, сховавши своїх вояків по хатах, щоб, коли загарбники прийдуть, вони повискакували надвір з мечами, сокирами й списами і дали бій. Однак у темряві багато ворогів устигли би врятуватись, а мені не потрібні вцілілі. Я хотів, аби кожен дан, норвег — кожен загарбник — був мертвий. Кожен, крім одного, якого б я пустив на схід, щоб таборами вікінгів уздовж Темсу він ніс звістку про те, що тут на них чекає Утред Беббанбурзький.

— Бідолашні душі, — пробурчав Ралла.

Крізь плетиво чорних гілляк я побачив на півдні червону заграву від охоплених полум’ям стріх. Світіння яскравішало, росло, підсвічуючи небо понад смугою молодого ліска. Його відблиск заграв на шоломах моїх людей, і я наказав їм познімати шоломи, аби вартові з корабля попереду не помітили блиску.

Відтак і сам зняв свій, увінчаний срібною вовчою головою.

Я Утред, лорд Беббанбурзький, але в ті дні був войовником. Молодий і дужий, стояв при повному озброєнні, загорнутий у плащ, що закривав кольчугу й шкіряні лати. На борту в Ралли зі мною була тільки половина мого особистого війська, а друга верхи на конях під командуванням Фінана чекала на заході.

Чи пак я сподівався, що вони чекають у тій огорнутій сутінню стороні. Ми на кораблі мали легше завдання — всього лише пропливти річкою в пошуках ворога; а от Фінан мусив вести свій загін темним суходолом. Однак йому я довіряв. Він буде там, нетерпляче чекаючи нагоди оголити клинок.

У ту довгу сиру зиму це була вже не перша наша спроба влаштувати засідку на Темсі, однак саме вона обіцяла увінчатись успіхом. Уже двічі чув я про те, як вікінги, пропливши крізь діру в поламаному лунденському мості, нападали на ситі, заможні вессекські села, та обидва рази ми запізнювались. Сьогодні ж ми загнали вовчу зграю. Торкнувшись руків’я Подиху Змія, свого меча, я підніс руку до оберега у формі молота Тора в себе на шиї.

«Вбий їх, — помолився я до Тора. — Вбий усіх, окрім одного».

Мабуть, тієї довгої ночі було холодно. Ковбані в полі скувала крига, але я зовсім не пригадую, щоб відчував мороз. Пам’ятаю лише передчуття. Ще раз я торкнувся Подиху Змія, і у відповідь він забринів. Я не раз задумувався про те, що клинок має свою пісню. Це тихенька, ледь чутна, висока трель спраглого до крові леза — пісня меча.

Ми продовжували чекати, а вже пізніше, коли все скінчилося, Ралла розповів мені, що весь цей час я не припиняв усміхатися.

Мені вже почало було здаватися, що наша засідка провалилась. Розбійники не поверталися на свій корабель, аж доки не зажевріло на сході. Я думав, вартові помітили нас, але помилився. Чи то розложисте гілля верби надійно закрило корабель, чи то чоловіків засліпило вранішнє зимове сонце, але ми залишилися непоміченими.

А от ми бачили їх — одягнутих у кольчуги чоловіків, що вели підтопленою долиною гурт жінок і дітей. У тому гурті було приблизно п’ятдесят нападників і стільки ж бранців. Жінки — скоріш за все, молоді дівчата з розграбованого селища, яких загарбники взяли для власних утіх. Дітей повезуть на невільницький ринок у Лундені, а звідти — за море, у Франкію або й ще далі. Дівчат теж продадуть, як тільки ними натішаться. Ми перебували далеченько, тому не чули плачу бранок, але я виразно його собі уявляв. На південь від нас, де понад рівниною здіймалися низькі зелені пагорби, у ясному зимовому небі курився дим від згарища села.

Заметушився Ралла.

— Стривай, — перепинив його я, і він укляк.

Це був уже сивий, на десяток років старший за мене чолов’яга, з очима, що за довгі роки спостереження за сліпучою морською гладінню перетворилися на вузькі щілини. Ралла був не лише капітаном нашого судна, а й воїном і надійним другом.

— Ще рано, — мовив я тихо і торкнувся Подиху Змія, відчувши дрож його криці.

Чоловіки реготалися, розмовляли гучно, невимушено. Перегукувалися, заганяючи невільниць на корабель, де примушували сідати в підтоплене днище, аби перевантажене судно не перекинулося на порогах нижче за течією, які здатні пройти лише найкращі та найхоробріші моряки. Покінчивши з бранцями, розбійники й собі піднялися на борт, прихопивши награбоване: рожни, котли, арбалети, ножі — все, що можна продати, переплавити чи пустити хоч на якусь користь. Сміялися хвалькувато, як люди, котрі щойно вчинили різанину і тепер збагатяться на продажі рабів. Це й було причиною їхньої бадьорості та недбалості.

А Подих Змія при моєму боці знай вів свою тиху пісню.

На другому кораблі застукотіли весла в кочетах, пролунав командний голос:

— Штовхай!

Великий, увінчаний фарбованою головою страховиська ніс корабля посунувся до річки. Веслярі відштовхнули борт від берега, течія підхопила корабель і понесла повноводою рікою в наш бік.

— Зараз! Рубай канат! — гукнув я, і Кердік, що чатував на кормі, перерізав шкіряну мотузку, яка тримала нас під вербами.

Ми мали всього дюжину весел, які воднораз вдарили у воду, а я рушив поміж рядів гребців, вигукуючи:

— Ми всіх уб’ємо! Переб’ємо до одного!

— Веслуй! — ревів Ралла на гребців, що завзято боролися з могутньою течією.

— Виріжемо їх до ноги! — прокричав я, заскочивши на невисоку платформу на носі, де лежав мій щит. — Всіх, всіх переб’ємо!

Натягнувши шолом, я просунув ліву руку в тримач щита, підняв його і вийняв з піхов Подих Змія. Меч уже не просто співав — він оглушливо завивав.

— Смерть! Смерть, смерть, смерть! — волав я, і весла вдаряли об воду в такт моїм крикам.

Ворожий корабель попереду закрутився на воді, бо налякані веслярі пропустили змах. Його команда метушилася, шукала щити, перескакувала через лавки, на яких дехто ще намагався гребти. Верещали жінки, штовхалися чоловіки.

— Веслуй! — не вгавав Ралла.

Наш безіменний кораблик ковзнув у течію, яка несла ворога на нас. Звіряча голова, що прикрашала його ніс, мала пофарбований у червоне язик, білі очища і гострющі, як кинджали, зуби.

— Давай! — гукнув я Кердіку, й той запустив гак, який вчепився в ніс ворожого судна, а тоді потяг за ланцюг, щоб закріпити його там і приволокти корабель ближче.

— До бою! — прокричав я і скочив через борт.

О щастя молодості, коли тобі всього двадцять вісім і ти дужий войовник! Тепер від цього лишився тільки спогад, а вони, як відомо, стираються. Однак радість зостається в пам’яті навіки.

Перший удар Подиху Змія був із замаху. Його я зробив, заскочивши на носову платформу, де один неприятель намагався відчепити гак. Лезо мого клинка поцілило йому прямісінько в шию — настільки блискавично та швидко, що одним махом відрубало голову, котра відлетіла назад, і кров забарвила зимовий день у яскраво-червоне, заляпуючи мені лице. Одягнений у вкриту чорним плащем закривавлену кольчугу та увінчаний вовчою головою шолом, я був смертю, що вийшла з досвітніх сутінків.

Нині я старий. Дуже старий. Мій зір слабкий, м’язи дряблі, сеча не тримається в тілі, кості болять, а сівши на сонечку, я тут же засинаю, аби прокинутися так само змореним. Та досі пам’ятаю битви, що пережив у давнину. Моя теперішня дружина, богобоязна, як усяка дурна, плаксива баба, завжди кривиться, коли розказую їй свої оповідки, але що ж лишається старим, окрім байок? Якось вона завила, що не бажає слухати про відрубану голову і струмінь яскравої крові, та як інакше готувати молодь до майбутніх боїв? Я бився все життя. Така була моя доля, доля всіх нас. Альфред прагнув миру, але той всякчас вислизав з його рук, і до нас постійно приходили нові дани та норвеги, набігали валлійські брити й загрожували з півночі шотландці — то що лишається чоловікові, крім як битися за свою землю, рід, дім — батьківщину? Дивлячись на своїх дітей, їхніх дітей і дітей їхніх дітей, я розумію, що і їм доведеться битись і що доки живе на землі Утредів рід, а на цьому відкритому всім вітрам острові стоятиме королівство, доти й триватиме війна. Тож від неї не відхрестишся, не сховаєшся від її звірств, крові, смороду, жаху, радості. Бо війна знайде нас, хочемо ми того чи ні. Війна — це наша доля, а її не відвернеш. Wyrd bi∂ ful aræd.

Того й розповідаю я ці історії, аби діти моїх дітей знали, яка доля чекає на них. Жінка ридає, але я змушую слухати і її. Розповідаю, як наш корабель протаранив борт ворожому і від удару ніс отого їхнього розвернуло до південного берега. Так я спланував, а Ралла блискуче впорався. Він протяг наше судно вздовж ворожого борту, обламуючи данам весла, а мої вояки повискакували до них на борт і дали волю сокирам і мечам. Після настільки сильного тарану я трохи заточився, але тіло вбитого звалилося з платформи, перекривши дорогу двом іншим воякам, котрі бігли на мене, тож, виклично крикнувши до них, я зіскочив у днище й наготувався дати їм бій. Подих Змія — смертельна зброя, прекрасний меч, викуваний на півночі саксонським ковалем, який знався на ремеслі. Він узяв сім прутів — чотири залізні й три сталеві, — розжарив їх і викував довгий двобічний клинок із вістрям у формі листка. Чотири залізні, м’якші прути вигнулися від вогню, і візерунок тих завитків залишився на лезі, утворивши примарне плетиво завертів, схожих на язики полум’яного подиху дракона. Так меч і здобув своє ім’я.

На мене замахнувся сокирою сивий бородань, але я прийняв його удар на щит і ввігнав лезо з вогненними завихрами йому в живіт. Щосили прокрутивши, аби не застряг у нутрощах нападника, я висмикнув меч, розливаючи вусібіч кров, одночасно смикнувши щитом із застряглою в ньому сокирою в інший бік, щоб відбити удар клинка. Поруч зі мною був Сітрік, котрий всадив свій кинджал у промежину іншому чолов’язі, і той пронизливо закричав. Гадаю, я також кричав. На борт заскакувало дедалі більше моїх вояків, виблискували довкруг леза мечів та сокир. Вищали діти, голосили жінки, гинули загарбники.

Ніс корабля врізався в берег, а корму розвернуло за течією річки. Дани збагнули, що, залишившись на борту, загинуть, і почали вискакувати на берег. Це спричинило безлад. Один за одним вони рятувалися з борту корабля, аж тут із заходу надійшов Фінан. Понад річковою долиною висіла імла — легенька, вона пливла понад скутими кригою баюрами. З неї і явилися Фінанові вершники. Вони їхали двома рядами, повиставлявши поперед себе мечі. Мастак своєї справи, мій смертоносний друг-ірландець Фінан промчав із першим рядом повз утікачів, перекрив їм шлях до відступу і дав другій шерензі прийняти бій, щоб зайти неприятелю ззаду й добити його.

— Вбити всіх! — прокричав я йому. — Вирізати всіх до одного!

За відповідь мені послугувала хвиля скривавлених мечів. Я бачив, як Клапа, велетень-дан із мого війська, прохромив ворожого вояка край води. Райпер заганяв клинок у чоловіка, що намагався боронитися. У Сітріка вся рука була червона від крові. Кердік щось нерозбірливо волав, завзято трощачи сокирою шолом на котромусь із данів і ляпаючи його скривавленим мозком на заляканих бранок. Здається, я вбив ще двох, хоч пам’ять моя вже не та. Пригадую, звалив одного на палубу, а щойно він розвернувся до мене лицем, всадив Подих Змія йому в черево і став спостерігати, як викривлюється його обличчя, а від напору крові, що повалила з горлянки й забарвила зуби, вивалився язик. Спершись на лезо й чекаючи, коли він сконає, я спостерігав, як Фінанові вершники повернули коней і понеслися на загнаних у пастку втікачів. Вершники рубали, вбивали; вікінги кричали, а дехто навіть намагався здатися в полон. Один молодик упав навколішки під веслярською лавкою, покинув сокиру та щит і благально простяг до мене руки.

— Підніми сокиру! — наказав я йому данською.

— Пане… — заблагав він.

— Піднімай! — урвав його я. — Чекай на мене в палаці мертвих!

Діждавшись, доки він підбере зброю, я втяв його життя. Зробив це швидко: виявивши милість, перерізав горлянку одним швидким ударом. Вбиваючи, я зазирнув йому у вічі подивитися, як відлітає душа, а тоді переступив через тіло, що в корчах ляпнулося з лавки на коліна дівчині, й та істерично заверещала.

— Цить! — гримнув я на неї.

Скривившись від лементу, який здійняли баби й діти в трюмі, я переклав Подих Змія в другу руку, схопив убитого за барки і всадовив назад на лавку. Одне з дітей зовсім не плакало. Це був хлопчик років дев’яти-десяти, котрий мовчки дивився на мене, широко роззявивши рота, і я пригадав себе в його віці. Що побачив той малий? Залізного чоловіка, адже бився я з опущеним заборолом. І хоча так огляд гірший, зате враження справляєш значно страхітливіше. Той хлопчик побачив закутого в броню високого сталеволикого чоловіка, який зі скривавленим мечем у руці крокував палубою корабля, на якому вирувала різанина. Я стягнув шолом, вивільнивши волосся, і кинув малому.

— Приглянь за ним, хлопче! — наказав я йому і передав Подих Змія дівчині, яка допіру верещала. — Вимий лезо в річці, — звернувся до неї, — а тоді витри об плащ убитого.

Відтак, давши щита Сітріку, я широко розкинув руки і підняв обличчя до ранкового сонця.

Розбійників було п’ятдесят чотири, вціліло шістнадцятеро. Тепер вони були полоненими. Ніхто не втік від Фінанових лав. Я витяг Осине Жало, свій смертоносний кинджал, незамінний у стіні щитів, де вояки стоять близько, немов коханці.

— Коли якась із вас хоче поквитатися з тими, хто вас ґвалтував, зробіть це зараз! — гукнув я, повернувшись до жінок.

Двоє виявили бажання помститися, я дав їм Осине Жало, і вони пішли вбивати кривдників. Одна свого заколола, друга зарізала, але обидва чоловіки гинули в тяжких муках. З тих чотирнадцяти, що залишились, кольчуги не мав лише один — капітан. Це був сивий чолов’яга з ріденькою борідкою і карими очима, що дивився на мене колючим поглядом.

— Звідкіля ти родом? — запитав я в нього.

Спершу він не хотів відповідати, але зрештою передумав і буркнув:

— Бемфлеот.

— Як воно в Лундені? — вів далі я. — Старе місто ще в руках данів?

— Так.

— Так, пане, — поправив я.

— Так, пане, — повторив він.

— Значить, підеш до Лундена, далі — в Бемфлеот, а звідти — куди завгодно, але скрізь нестимеш норвегам вість, що Темс — під захистом Утреда Беббанбурзького. Переказуй їм, що вони можуть приходити сюди, коли тільки забажають.

Той чоловік був єдиним, кого ми пощадили; щоправда, перед тим як відпустити, я відрубав йому праву руку. Зробив це, щоб він більше ніколи не міг підняти меча. Діялося це вже надвечір, коли встигли запалити багаття, і я запхав його скривавлений обрубок у головешки, щоб припекти рану. Хоробрий це був чоловік: тільки скривився, поки я припікав плоть, але не закричав навіть тоді, коли кров із сичанням забулькотіла. Скінчивши, я замотав обрубок у шмату, вирізану з сорочки вбитого, і, показавши за течією річки, наказав йому забиратися геть. Він подався на схід. Якщо пощастить, виживе і рознесе тим краєм звістку про мою нещадність.

Решту полонених ми вбили — всіх.

— Навіщо ви їх усіх повбивали? — спитала в мене якось моя нова дружина, не приховуючи несхвалення в голосі.

— Щоб навчити страху, звичайно, — відповів я.

— Мертві страху не мають, — заперечила вона.

З нею я намагаюся тримати себе в руках, тому терпляче пояснив:

— З Бемфлеота вийшов корабель і вже не повернувся. Інші охочі грабувати Вессекс дізналися про його долю й вирішили не потикатися туди зі зброєю. Команду корабля я вбив, аби полегшити собі роботу: щоб не довелося вбивати сотні інших данів.

— Господь наш Ісус Христос волів би, аби ти проявив милосердя, — вибалушившись на мене, проказала вона.

Дурна баба.

Фінан повів частину селянок до їхніх спалених домівок поховати вбитих. Ми ж із моєю командою розвісили трупи ворогів на деревах уздовж річки. Мотузки зробили з їхнього одягу. З тіл познімали кольчуги, забрали зброю та браслети, обрізали довге волосся, бо я полюбляв конопатити свої кораблі волоссям убитих ворогів. Відтак ми їх повісили. Голі бліді тіла колихалися на вітрі, а на них, щоб повикльовувати мертві очі, налітали круки.

Понад річкою висіло п’ятдесят три тіла — попередження кожному, хто занадиться на наш край. П’ятдесят три сигнали іншим грабіжникам про ризик, на який вони наразяться, вирішивши зайти в Темс.

На тому ми подалися додому, прихопивши з собою ворожий корабель.

А Подих Змія, наситившись, мирно спав у піхвах.

Частина перша

Наречена

Розділ перший

— Мертвий може говорити, — сказав мені Етельвольд.

Чи не вперше в житті я бачив його тверезим. Тверезим, наляканим і серйозним. У стіни будинку бився нічний вітрюган, пломінці свічок миготіли від протягів з димаря, і з дверей, і з вікон.

— Мертвий може говорити? — перепитав я.

— Труп. Він встає з могили й промовляє, — Етельвольд вирячив очі, а тоді кивнув, мовби на підтвердження того, що каже правду. Він сидів, нахилившись до мене і стиснувши зчеплені руки поміж колін. — Я його бачив.

— Бачив, як розмовляє мертвяк? — ніяк не міг добрати я.

— Як він встає! — Етельвольд змахнув рукою, демонструючи, як це відбувалося.

— Він?

— Мертвий. Устає і говорить, — не зводив Етельвольд з мене запалених очей. — Я правду кажу, — додав він тоном, з якого було ясно: він бачить, що я йому не вірю.

Я підсунувся до вогнища. Було це через десять днів після того, як ми повбивали розбійників і вивісили їхні трупи на березі. Холодний дощ шурхотів соломою в стрісі й дріботів по віконницях. Перед вогнем лежало двоє моїх гончаків. Коли я скрипнув лавкою по підлозі, один докірливо зиркнув на мене, а тоді знову поклав голову на лапи. Будинок той спорудили ще римляни, тому підлога була мощена плиткою, а стіни кам’яні, тільки дах довелося стелити самотужки. Крізь димар усередину бризкали краплі дощу.

— І що ж той мертвяк каже? — спитала Ґізела, моя дружина і матір двох моїх дітей.

Етельвольд відповів не одразу, вважаючи, що жінці негоже слухати серйозну розмову, однак з моєї мовчанки швидко зрозумів, що у своїй оселі Ґізела вільна казати що хоче, та й сам він аж надто нервувався, аби просити мене прогнати її.

— Каже, що королем повинен бути я, — тихо зізнався він і сторожко зиркнув на мене, боячись моєї реакції.

— Королем чого? — байдуже запитав я.

— Вессексу, звісна річ.

— А, Вессексу, — кинув я, ніби вперше почув про таку землю.

— Я повинен бути королем! — повторив Етельвольд. — Тут правив мій батько!

— Але зараз на престолі брат твого батька, — нагадав я, — і люди кажуть, з нього добрий король.

— Ти теж так вважаєш? — виклично спитав він.

Я не відповів. Ні для кого не було таємницею, що я недолюблював Альфреда, а він мене, проте це зовсім не означало, що з його небожа вийшов би кращий король. Ми з Етельвольдом були ровесниками й наближалися до тридцятиріччя, проте він тільки й зажив слави пияка, гульвіси та бовдура.

Однак це не заважало йому претендувати на вессекський престол. Його батько направду був королем, тож якби Альфред мав хоч дрібку розсудливості, давно б наказав перерізати небожеві горлянку. Але він покладався на те, що нестримна жага до елю триматиме парубка в узді.

— І де ото ти бачив живого мертвяка? — запитав я замість відповіді.

Він махнув на північну стіну дому:

— Там, за дорогою.

— На Веклінґастреті? — уточнив я, і він кивнув.

Отже, крім небіжчиків, він спілкувався ще й з данами. Веклінґастрет — це дорога, що пролягає на північний захід від Лундена і тягнеться через усю Британію аж до Ірландського моря на північ від Вельсу. Усі землі, які лежать по її південний бік, — саксонські, а все, що на північ, належить данам. Такими були умови миру, укладеного у 885 році, хоча цей мир повсякчас порушували численні сутички та взаємна неприязнь.

— І той мертвяк — дан? — вів далі я.

Етельвольд кивнув:

— Його звуть Бйорн. Він служив скальдом при дворі Ґутрума, але коли відмовився приймати християнство, той його стратив. Його можна підняти з могили, я сам бачив.

Я перевів погляд на Ґізелу. Вона була данкою, а від саксів того, про що торочив Етельвольд, я ніколи не чув. Ґізела тільки знизала плечима, показуючи, що і їй такі чари незнайомі.

— А хто того мертвяка підіймає? — запитала вона.

— Свіжий труп, — відказав Етельвольд.

— Свіжий труп? — не зрозумів я.

— У царство мертвих потрібно відправити когось, хто відшукає там Бйорна і приведе на землю, — пояснив він, наче це була очевидна річ.

— То для цього треба когось убити? — перепитала Ґізела.

— Ну а як інакше відправити посланця по мертвого? — задерикувато спитав Етельвольд.

— І значить, той Бйорн говорить англійською? — запитав я, знаючи, що Етельвольд узагалі не кумекає по-данському.

— Так, англійською, — відповів Етельвольд неохоче: йому явно не подобався такий прискіпливий допит.

— Хто показав його тобі? — не зупинявся я.

— Одні дани, — ухильно кинув він.

Я тільки гмикнув на це:

— То до тебе прийшли якісь дани, сказали, що з тобою хоче побалакати мертвий віршомаз, і ти пішов за ними в Ґутрумові землі?

— Вони заплатили золотом, — пояснив він. З боргів Етельвольд не вилазив.

— А до нас ти навіщо приперся? — запитав я.

Етельвольд не відповів, тільки перемнувся і звернув погляд на Ґізелу, котра повернулася до ткання.

— Ти йдеш у володіння Ґутрума, — провадив я, — розмовляєш там із мерцем, а тоді сунешся до мене. Навіщо?

— Бйорн сказав, що ти також зійдеш на престол, — пояснив Етельвольд.

Говорив він неголосно, але я однаково скинув руку, щоб заткати його, і обачливо озирнувся на двері, мовби очікуючи побачити там шпига, що підслуховував за нами з сусідньої кімнати. Я не сумнівався, що серед моєї прислуги були Альфредові розвідники, і навіть думав, що знаю хто, хоч і не мав упевненості про всіх. Власне, тому перед розмовою з Етельвольдом я переконався, щоб поблизу кімнати не було нікого зі служників. Та навіть так подібні речі не варто промовляти занадто голосно.

Ґізела покинула пряжу і подивилась на Етельвольда. Я так само прикипів до нього поглядом.

— Що він сказав? — перепитав я.

— Сказав, що ти, Утреде, станеш королем Мерсії, — стиха озвався Етельвольд.

— Ти вже нажлуктився?

— Ні, — заперечив він, — тільки трошки елю сьорбнув. — Нахилившись ближче, він додав: — Бйорн Небіжчик бажає поговорити з тобою, щоб розповісти тобі твою долю. Ми з тобою, Утреде, правитимемо сусідніми королівствами. Так хочуть боги, котрі відправили до мене вісника з того світу.

Етельвольд злегка трусився й пітнів, але п’яним не був. Щось нагнало на нього такого страху, що він умить витверезів, і це переконало мене в правдивості його слів.

— Вони хочуть знати, чи прийдеш ти на розмову з мерцем, — продовжив він. — Коли твоя згода, по тебе пришлють.

Я покосився на Ґізелу, котра без жодного виразу на лиці мовчки глипнула на мене. Я не міг відірвати від неї очей — не тому, що чекав відповіді, а тому, що вона була несказанно вродлива. Моя темна данка, мила Ґізела — наречена, кохання моє. Вона, либонь, прознала, про що я думаю, адже її довгасте суворе обличчя враз розпливлося в лагідній усмішці.

— То Утред посяде престол? — звернулася вона до Етельвольда, порушуючи мовчанку.

— Так сказав мрець, — із притиском відповів той, — а його про це сповістили три сестри.

Він казав про трьох пряль, котрі тчуть людські долі.

— І буде королем Мерсії? — не повірила вона.

— А ти — його королевою, — кинув Етельвольд.

Ґізела подивилась на мене. В очах її читалося питання, яке я чудово розумів, але не наважувався відповісти. Я замислився про те, що Мерсія лишилась без короля. Її старий правитель, саксонський пес данських володарів, сконав, не залишивши спадкоємця, і королівство поділили між собою дани й сакси. Брат моєї матері був мерсійським олдерменом (він загинув від рук валлійців), тож трохи мерсійської крові в мені справді є. А королівство жило без короля.

— Гадаю, тобі варто послухати, що скаже мрець, — озвалася врешті Ґізела.

— Якщо по мене пришлють, так і зроблю, — пообіцяв їй я.

І так сталося. Мертвий дійсно розмовляв і хотів, щоб я став королем.

За тиждень приїхав Альфред. Стояв гарний день, у блакитному небі низько над замерзлою землею висіло полуденне сонце. Краї двох лінивих проток, якими Темс оббігав острівці Скіфтс-Ай та Воденс-Ай, вкривала крига, і нею походжали куріпки, лиски й норці. У пошуках хробаків і слимаків довбали талий берег Скіфтс-Аю дрозди та шпаки.

У тому краю я й жив. Ось уже два роки як там був мій дім. Поселення звалося Кокгем і лежало на краю Вессексу, там, де до Лундена і далі в море плине Темс. Я, Утред, воїн і нортумбрійський лорд у вигнанні, став будівничим, купцем, батьком.

Щоправда, вессекському королю Альфредові служив не з власної волі: я йому присягнув.

Альфред дав мені завдання спорудити в Кокгемі новий бург. Бургом зветься місто-фортеця, й Альфред узявся будувати їх по всьому Вессексу: вздовж кордону, біля моря та річок, на рівнинах, яким загрожували корнські дикуни. Данське військо хоч і могло пройти між окремих укріплень, та в глибині Альфредового королівства на них чекало ще більше твердинь, кожну з яких охороняв власний гарнізон. У ті нечасті години, коли бував у доброму гуморі, Альфред описував мені бурги як осині гнізда, з яких його вояки висипатимуть, щоб як слід пожалити данів. Будували бурги в Екзанчестері й Вергамі, Сіссесістрі й Гастенґасі, Ескенґумі та Окснафорді, Кракґеладі й Векеді, ще в багатьох поселеннях між ними. Їхні мури й частоколи стерегли воїни зі списами та щитами. Вессекс перетворювався на край цитаделей, і переді мною стояло завдання з містечка Кокгем зробити бург.

До роботи прикликали всіх вессекських чоловіків, старших за дванадцять років. Половина будували, інші працювали на полях. У мене в Кокгемі працювати мали по п’ятсот душ одночасно, та найчастіше ця кількість не перевищувала трьох сотень. Одні копали, інші насипали вал або рубали сосни на частокіл, і так поступово на березі Темсу в нас виросла твердиня. Фортець насправді було дві: одна — на березі, друга — на Скіфтс-Аї, котрий ділив річку на два рукави. Того січня 885 року ми були близькі до завершення робіт, і жодне данське судно більше не могло грабувати прибережні угіддя та селища. Звісно, вони могли б спробувати, але в такому разі їм би довелося минати мою нову заставу, з якої моє військо легко вижене їх на берег і переб’є.

Вранці до мене прибув данський купець на ім’я Ульф. Пришвартувавши корабель на пристані Скіфтс-Аю, де один з моїх вартових заходився оглядати вантаж для оцінки податку, Ульф подибав привітатися зі мною, широко либлячись беззубим ротом. Він подарував мені бурштин, замотаний у шмат козячої шкіри.

— Це для леді Ґізели, — промовив він. — Як вона?

— Добре, — відказав я, торкаючись молота Тора в себе на шиї.

— Я чув, у вас тепер другеньке дитятко?

— Дівчинка, — сказав я. — Де це ти вже чув?

— У Бемфлеоті.

Цілком може бути. Ульф був із півночі, однак тої холодної зими з Нортумбрії у Вессекс не пройшло жодне судно. Мабуть, перезимував десь у Східній Англії, на плутаних заплавах в естуарії Темсу.

— Там небагато, — мовив він, показуючи на свій вантаж. — Купив у Ґрантачестері трохи шкур і лез до сокир та й вирішив припливти сюди — перевірити, чи у вашого саксонського брата залишилася якась монета.

— Ти прибув сюди, — поправив його я, — розвідати, чи добудували ми форт. Ти, Ульфе, шпиг, і за це я колись повішу тебе на дереві.

— Ет ні, не повісите, — відказав він, зовсім не вражений моїми словами.

— Я знудився і думаю, що дан на гілляці мене неабияк потішить, — промовив я.

— Мабуть, коли вішали Яррелову команду, ви досхочу натішилися.

— То так його звали — Яррел? Бо я імені не питав.

— Я бачив тридцять, а то й більше тіл, повішених на деревах, — кивнув Ульф за течією. — Одразу так і подумав: то лорда Утреда робота.

— Всього тридцять? — здивувався я. — А було п’ятдесят три. Треба буде, Ульфе, й твою тушку там почепити, бо щось малувато.

— Навіщо я вам? — віджартувався Ульф. — Вам треба хтось молодий. На відміну від нас, дідів, молоді смикаються більше. — Обернувшись до свого корабля, він зиркнув у бік хлопчика, який байдуже дивився на річку, і сплюнув: — Отого малого засранця краще повісьте. Це старшенький моєї жінки. Самі неприємності від нього. От він добряче смикатиметься.

— І кого ж нині можна зустріти в Лундені? — спитав я.

— Ярл Гастинґ буває наскоками, — відказав Ульф. — Більше часу проводить у місті, ніж за ним.

Це мене здивувало, бо Гастинґа я знав. То був молодий дан, який колись присягнув мені на вірність, але порушив слово і тепер сам намагався стати воєводою. Мене потішило, що тепер він величає себе ярлом, та не менше я здивувався на звістку, що він осів у Лундені. Я чув, що Гастинґ влаштував собі укріплений табір на узбережжі Східної Англії, але коли вже вирішив переміститися ближче до Вессексу, це означало, що він шукає пригод на свою голову.

— І чим він там займається? — пхикнув я. — Краде качок у сусідів?

Ульф зітхнув і похитав головою:

— У нього є союзники, пане.

Його тон мене насторожив:

— Союзники?

— Брати Турґільсони, — промовив Ульф, торкаючись свого оберега.

Це ім’я нічого мені не сказало.

— Турґільсони?

— Зіґфрід та Ерік, — не відпускаючи молота Тора, пояснив Ульф, — норвезькі ярли.

Це було щось новеньке. Норвеги зазвичай у Східну Англію та Вессекс не приходили. Ми тільки чули розповіді про їхні набіги на шотландські та ірландські землі, однак наближатись до Вессексу їхні ватажки не наважувались.

— І що норвеги роблять у Лундені? — запитав я.

— Прибули позавчора, пане, на двадцяти двох кораблях, — сказав Ульф. — З ними на своїх дев’яти суднах приплив і Гастинґ.

Я аж присвиснув. Тридцять один корабель — то вже цілий флот, а отже, під командуванням Гастинґа та братів перебуває військо щонайменше в тисячу душ. Усі ці вояки були зараз у Лундені, на самому кордоні з Вессексом.

У ті дні Лунден був дивним місцем. Формально він належав до Мерсії, та відколи королівство залишилося без монарха, містом, по суті, ніхто не правив. Було воно ні саксонське, ні данське, а радше те й інше. Там можна було збагатитись, загинути або те й інше. Розташований на перетині Мерсії, Східної Англії та Вессексу, Лунден був містом купців, гендлярів і моряків. А зараз, коли вірити Ульфові, там осіла ціла вікінгівська рать.

Ульф гигикнув:

— Тепер ви пане, застрягли тут, як щури в торбі.

Я не розумів, як цілий флот зумів непомітно зібратись і дійти до самого Лундена. Кокгем був найближчим бургом до Лундена, тож новини звідтіля доходили до мене за день. Однак зараз у місті зупинилося вороже військо, а я про те не відав ні сном ні духом.

— То це брати прислали тебе до мене з новиною? — спитав я в Ульфа.

Я розважив, що Турґільсони змовилися з Гастинґом захопити Лунден, аби котрийсь правитель, найімовірніше Альфред, заплатив їм, щоб вони забралися геть. Для того їм і треба було сповістити нас про те, що вони в місті. Але Ульф похитав головою:

— Я покинув Лунден, щойно вони прибули, пане. Не хочеться зверх данини вам віддавати їм половину своїх товарів. — Він знизав плечима. — Ярл Зіґфрід, пане, недобрий чоловік. З такими справ не ведуть.

— А я чого не знав, що вони об’єдналися з Гастинґом? — запитав я.

— Бо так було не завжди. Вони прибули сюди морем із Франкії, а далі піднялися річкою.

— З двадцятьма двома норвезькими кораблями, — буркнув я.

— У них є які хочеш, пане, — мовив Ульф. — Данські, фризькі, саксонські, норвезькі — всякі. Зіґфрід збирає вояків по всіх закутках, куди боги зливають свої нужники. Під їхні знамена стають голодранці та злодії без пана з усього світу.

Чоловік без пана — найгірший ворог. Його не тримають ніякі обітниці, все, що в нього є, — це меч, жага й амбіції. Свого часу я теж був таким.

— То від Зіґфріда й Еріка слід очікувати неприємностей? — спитав я.

— Від Зіґфріда — точно, — підтвердив Ульф, — а от від Еріка — навряд чи. Він молодший, люди відгукуються про нього добре. А от Зіґфрід дочекатися не може нових пригод.

— Хоче викупу? — спитав я.

— Можливо, — відказав Ульф. — Треба ж йому платити воякам, а у Франкії в нього зі статків тільки й того, що миші насрали. Але хто платитиме йому викуп? Лунден же Мерсії належить.

— Саме так.

— А правителя там зараз катма, — провадив купець. — Негоже це якось, коли королівство без короля, погодьтеся.

Я пригадав відвідини Етельвольда й мимохіть узявся за амулет.

— Ти колись чув, щоб мертві вставали з могил? — запитав я в Ульфа.

— Мертві з могил? — налякано вирячився він на мене, і собі беручись за молот Тора. — Пане, мертвим місце в Ніфльгеймі.

— Може, ти чув про якісь древні фокуси, якими підіймають мертвих? — припустив я.

— Ну, ходять деякі чутки… — проказав Ульф, міцніше стискаючи оберіг.

— Які?

— З далекої півночі, пане, з земель, де панує вічний холод і ростуть самі берези. Там кояться дивні речі. Подейкують, ніби в темряві там можна зустріти летючих людей, а по скутому кригою морю ходять мерці, та сам я такого не бачив, — він підніс амулет до уст і поцілував. — Думаю, пане, це звичайні байки, щоб лякати дітей.

— Може бути, — підтакнув я, обертаючись до хлопчака, який біг до мене вздовж новозведеного валу.

Малий скочив на купу колод, призначених для будівництва платформи, сковзаючись по грязюці, видерся на берег і зупинився біля мене, захеканий, неспроможний вимовити й слова. Віддихавшись, він закричав:

— Пане, «Галіґаст»! «Галіґаст»!

Ульф запитально глипнув на мене. Як і всякий купець, він трошки балакав по-англійському, проте слова «Галіґаст» явно не знав.

— Святий Дух, — переклав я йому данською.

— Він наближається, пане, — збуджено тицьнув пальцем угору за річкою хлопчак. — Уже зовсім близько!

— Святий Дух наближається? — стривожився Ульф.

Навряд чи він знав, що таке Святий Дух, проте розумів, що примар краще остерігатись, а моє розпитування про підняття мертвих з могил не на жарт його налякало.

— Так зветься Альфредів корабель, — пояснив я і повернувся до хлопця: — Король на борту?

— Його знамено підняте, пане.

— Отже, він там.

Ульф обсмикнув сорочку:

— Альфред? Чого йому треба?

— Хоче перевірити мене на вірність, — сухо кинув я.

Ульф залибився:

— То, може, це ви тепер будете дриґатися на гілляці?

— Мені потрібні сокири, — сказав я. — Занеси найкращі в будинок, ціну обговоримо пізніше.

Альфредів візит зовсім мене не здивував. У ті роки більшу частину свого часу він проводив у мандрах між новими бургами з перевірками ходу робіт. За дванадцять місяців він не менш як десяток разів устиг побувати в Кокгемі, однак цього разу, припустив я, король приїхав не перевіряти мури, а довідатися, навіщо до мене приходив Етельвольд. Королівські нишпорки зробили свою справу, і влаштувати мені допит прибув сам правитель.

Його корабель рухався швидко на бистрій зимовій течії Темсу. В холодні місяці пересуватися швидше було по воді, та й «Галіґаст» був Альфредові до вподоби, бо на його борту, пливучи вздовж північних країв Вессексу, можна було ще й працювати. Корабель мав двадцять весел і вдосталь простору для половини Альфредової варти й ватаги попів, яку він скрізь тягав із собою. На вершечку щогли майоріло його королівське знамено — зелений дракон, трохи нижче од якого на реї, яка б у морі тримала вітрила, висіло два інших: одне з ликом святого, друге з білим хрестом на зеленому тлі. На кормі містився курінь, у якому, потіснивши стернового, поставили Альфредів письмовий стіл. Другий корабель, «Геофонглаф», перевозив решту його варти і ще більше попів. «Геофонглаф» означає «Манна небесна». Альфред ніколи не вмів давати своїм кораблям людські назви.

Першим до берега причалив «Геофонглаф», з якого зі щитами й списами в руках на дерев’яний причал висипали кількадесят вояків у кольчугах і вишикувались у ряд. Одразу слідом зайшов «Галіґаст».

Стерничий не пригальмував як слід і в’їхав носом у причал занадто сильно, від чого Альфред, котрий стояв посеред палуби, заточився. Є королі, що за подібний вибрик наказали б випустити стерновому кишки, але Альфред, схоже, того навіть не помітив. Він був поглинутий розмовою з худим безбородим монахом із блідою пикою — валлійцем Ассером, своїм новим улюбленцем. Той мене ненавидів, і це мене зовсім не дивувало, адже моє почуття до нього було взаємне. Та все ж я таки осміхнувся до нього, а він відсахнувся, наче йому заблювали рясу, й схилився до Альфреда. Обох легко можна було сприйняти за братів, позаяк Альфред Вессекський був схожий радше на священника, ніж на короля. Довгий чорний плащ і лисина, що нагадувала тонзуру, надавали йому чернечого вигляду. Руки його, як у писаря, були вічно заляпані чорнилом, кістляве лице — худе, задумливе, серйозне та бліде. На переважно чисто виголених щоках у ті дні в нього росла ріденька, посріблена сивиною борода.

Моряки пришвартували «Галіґаст», і Альфред, узявши Ассера під руку, ступив з ним на берег. На шиї у валлійця висів величезний хрест, якого Альфред торкнувся, перед тим як обернутися до мене.

— Лорде Утреде, — бадьоро привітався він.

Поводився король підозріло шанобливо — не тому, що був радий мене бачити, а тому, що вважав, ніби я планую заколот проти нього. З якої б то ще причини на вечерю до мене приходив його небіж Етельвольд?

— Мілорде королю, — промовив я, кланяючись.

На брата Ассера я навіть не глянув. Одного разу валлієць звинуватив мене в піратстві, вбивстві та ще бозна-яких злодіяннях, і хоча більшість із тих закидів були правдою, я продовжував жити. Зневажливо глипнувши на мене, чернець потупцяв моріжком перевірити, чи не вагітні, п’яні або, чого доброго, веселі черниці в кокгемському сестринці.

У супроводі Еґвіна, нового командира своєї варти, і шістьох стражників Альфред обійшов мій мур. Його погляд зупинився на Ульфовому кораблі, одначе король не сказав нічого. Я розумів, що слід розповісти йому про захоплення Лундена, але вирішив не поспішати з новинами, допоки він спочатку не розпитає в мене все, що його цікавить. Поки що Альфред лише проводив огляд робіт, які ми виконували, і не мав до чого причепитися — чого й очікував. Кокгемський бург був значно кращий за інші. У Веленґафорді, сусідньому форті трохи на захід від нас, іще навіть не почали копати землю, не те що ставити частокіл, тоді як окснафордський вал після тижня злив осунувся в рів. Трапилося це якраз перед Йолем. А от у Кокгемі робота вже добігала кінця.

— Я чув, — промовив Альфред, — що фірд відмовляється працювати. Невже це правда?

Фірдом звалося військо, яке скликалося з усього ширу. Воно повинне було не лише будувати бурги, а й забезпечувати їх охорону.

— Фірд справді йде на роботу дуже неохоче, мілорде, — підтвердив я.

— Тоді як сталося так, що у вас роботи майже завершені?

Я усміхнувся:

— Я повісив десятьох, і це додало народу завзяття.

Він зупинився на місці, звідки відкривався огляд на річку, по якій плавали гарні лебеді.

Я розглядав його лице. Зморшки зробилися глибші, шкіра — блідіша.

Вигляд він мав нездоровий, а втім, Альфред Вессекський вічно нездужав. У нього був хворий живіт, і я помітив, як він кривиться від чергового спазму.

— Я чув, — повів він холодно, — що тих людей ти повісив без усякого суду.

— Саме так, мілорде.

— У Вессексі діють закони, — суворо зауважив він.

— Але якщо не добудувати бург, не буде Вессексу, — парирував я.

— Тобі аби ослухатися моїх наказів, — м’яко промовив він.

— Ні, мілорде, я дав вам слово і виконую свою роботу.

— У такому разі перестань вішати людей без справедливого суду, — різко сказав Альфред, крутнувся й задивився на мерсійський берег по той бік Темсу. — Вершити правосуддя має король, лорде Утреде, така вже його доля. А коли немає в краю короля, звідки взятися там закону?

Розмовляв він хоч і лагідно, але робив це навмисне, щоб перевірити мене. На якусь мить я стривожився, бо очікував, що він прибув дізнатися, що казав мені Етельвольд, проте його слова про те, що Мерсія зосталася без короля, наштовхнули на думку, що він уже знає тему нашої розмови того холодного, негожого вечора.

— На престол нового короля мерсійського багато охочих, — продовжив він, виглядаючи на той берег, через що я вже був переконаний, що йому точно відомо все, про що розповідав мені Етельвольд, аж тут він сам себе виказав: — Може, серед них мій небіж Етельвольд?

Я гучно розсміявся з полегкості, можливо, навіть занадто гучно.

— Етельвольд? — перепитав я. — Не хоче він бути королем Мерсії! Мілорде, йому треба ваш престол.

— Він сам тобі казав? — різко кинув він.

— Авжеж. Він усім про це розповідає!

— Ось тому він до тебе й навідувався? — не спроможний більше приховувати інтерес, запитав Альфред.

— Приїздив купити коня, мілорде, — збрехав я. — Замірився на мого скакуна Смоку, але я відмовив.

Смока мав особливу масть: чорну з сріблястим відливом, завдяки якій і здобув своє ім’я, що означає «Дим». Він виходив переможцем із кожного забігу, а що ще краще — не боявся людей, щитів, зброї й галасу. Не було в Британії войовника, який не хотів би собі такого коня.

— І казав тобі про бажання посісти престол? — недовірливо спитав Альфред.

— Ну звісно.

— Але ти мені про це не доповів, — докірливо сказав він.

— Якби я повідомляв вам щоразу, як Етельвольд планує вас скинути, мілорде, ви тільки б те й робили, що слухали мене. Тому скажу просто: відрубайте йому голову.

— Він мій племінник! — обурився Альфред. — У ньому тече королівська кров!

— А голова в нього як у всякої людини і легко відрубується, — наполягав я.

Альфред роздратовано відмахнувся від мене, мовляв, не мели дурниць.

— Я думав поставити його королем у Мерсії, — врешті проказав він, — але він швидко втратить престол.

— Ваша правда, — погодився я.

— Він слабкий, — зневажливо сказав Альфред, — а Мерсії потрібен сильний правитель, який наганятиме страх на данів.

Признатися, в ту мить я навіть подумав був, що він говорить про мене, і наготувався вдячно впасти на коліна, взявши його руку. Проте він тут же отверезив мене:

— Тому я зупинив вибір на твоєму кузенові.

— Етельреді? — отетерів я, не приховуючи огиди.

Мій двоюрідний брат був пихатим нікчемою, проте наближеним до Альфреда, і то настільки, що той збирався видати за нього свою старшу доньку.

— Він може бути олдерменом мерсійським, — сказав Альфред, — і правити з мого благословення.

Інакше кажучи, мій вишкребок-кузен буде правити Мерсією, сидячи в Альфреда на ланцюзі, і коли я вгадав, то це значно надійніше рішення, ніж допускати до тамтешнього престолу такого, як я. Одружений з Етельфледою, Етельред матиме більше відданості Альфредові, а Мерсія, принаймні та її частина, що на південь від Веклінґастрету, буде провінцією Вессексу.

— Ставши лордом мерсійським, Етельред буде й повелителем Лундена? — запитав я.

— Звісно.

— У такому разі, мілорде, на нього там чекатимуть деякі неприємності, — мовив я, і зізнаюся, мені було приємно усвідомлювати, що тому чванькові доведеться мати справу з тисячею головорізів на чолі з норвезькими ярлами. — Два дні тому до Лундена прибув флот із тридцяти одного корабля. Командують ним ярли Зіґфрід та Ерік Турґільсони, які уклали союз із Гастинґом Бемфлеотським. Наскільки можу судити, мілорде, тепер Лунден відійшов до рук норвегів і данів.

Якийсь час Альфред не відповідав, мовчки дивлячись на лебедів, що плавали річкою. Збліднувши ще більше, він стиснув зуби.

— Ти кажеш так, ніби радієш цьому, — озвався він нарешті.

— Я ненавмисне, мілорде.

— Як, на Бога, це могло статися? — розсердився він, тоді крутнувся й оглянув мур довкола бургу. — Брати Турґільсони були у Франкії!

Можливо, я й не чув ніколи про Зіґфріда з Еріком, проте Альфред завжди знав, де вештаються вікінги.

— Тепер вони в Лундені, — байдуже мовив я.

Альфред знову замовк, і я зрозумів, про що він думає. Про те, що Темс — наш шлях до інших королівств, дорога в світ, і якщо дани з норвегами його перекриють, Вессекс буде відрізаний від торгівлі. Авжеж, існували й інші річки та порти, але Темс — велика ріка, до якої прямують судна з усіх морів.

— Вони хочуть викупу? — невдоволено спитав він.

— Це вже клопіт Мерсії, мілорде, — мовив я.

— Не будь дурнем! — гаркнув він. — Лунден хоч і в Мерсії, але річка належить обом нашим королівствам. — Він знов обернувся і глянув далі за течією, мовби чекав побачити там щогли норманських кораблів. — Якщо вони не підуть звідти самі, — промовив він тихо, — ми їх проженемо.

— Так, мілорде.

— Це буде мій весільний подарунок твоєму двоюрідному братові, — додав він рішуче.

— Лунден?

— І здобудеш його ти, — палко додав він.— Ти, лорде Утреде, повернеш Лунден мерсійському престолові. Даю тобі час до празника святого Давида, щоб сказати, які сили тобі необхідні для здобуття міста. — Він замислився, нахмурився. — Військом командуватиме твій кузен, проте він надто зайнятий, аби планувати кампанію, тому ти будеш його радником і проведеш усю підготовку.

— Я? — невдоволено перепитав я.

— Так, ти.

На обід він не зостався. Помолившись у церкві й залишивши срібла сестринцю, Альферд сів на «Галіґаста» і поплив назад.

Переді мною ж постало завдання захопити Лунден, а славу за цей подвиг віддати кузенові Етельреду.

Виклик на зустріч із мерцем надійшов за два тижні й застав мене зненацька.

Кожного ранку, якщо дорогу не засипало густим снігом, під брамою мого маєтку збирався гурт прохачів. Як володар Кокгема, я чинив там правосуддя: таким повноваженням Альфред наділив мене, розваживши, що це необхідність, якщо він хоче, аби там постав бург. Крім того, він дарував мені право десятини з кожного врожаю в північному Беррокширі.

Мені давали свиней, худобу та збіжжя, з продажу яких я платив за деревину на частокіл та зброю для захисту. Це все відкривало безліч можливостей для наживи, тому, не довіряючи мені, Альфред відрядив до мене священника-пронозу на ймення Вульфстан, перед яким поставив завдання пильнувати, аби я не крав зайвого. Щоправда, крадієм виявився якраз-таки Вульфстан. Якось улітку він прийшов до мене і, злегка усміхаючись, зауважив, що мито, яке ми збирали з купців на річці, неможливо передбачити, а отже, Альфредові нема як перевірити правдивість наших звітів. Він явно очікував мого схвалення, але натомість отримав кулаком по голеній макітрі. Я відправив його до Альфреда під вартою і з листом, у якому сповіщав про нечесність чоловіка, а тоді сам украв мито. Піп повівся дуже нерозумно. Власними гріхами не варто ділитися ніколи й ні з ким, хіба тільки коли вони настільки великі, що їх неможливо приховати. У такому разі слід прикриватися політикою і державними справами.

Тож крав я небагато — не більше, ніж присвоював би будь-хто інший на моїй посаді, — а робота над муром бургу довела Альфредові, що я справно виконую зобов’язання. Будівництво завжди було мені до душі, й мало що в житті зрівняється з радістю від розмови з майстрами, котрі колють, тешуть і збивають дошки. Крім усього, я чинив правосуддя і робив це добре, бо мій батько, володар замку Беббанбурґ, що в Нортумбрії, привчив мене змалечку, що лорд несе відповідальність перед своїми підданими, котрі будуть готові прощати йому безліч гріхів в обмін на захист. Тому щодня я вислуховував, у кого яке горе, а одного негожого ранку, через два тижні після візиту Альфреда, пригадую, вийшов на вулицю, де навколішках у грязюці не мене чекало зо два десятки люду. Вже не пам’ятаю, з чим прийшли ті прохачі, та, найпевніше, це були звичайні скарги на пересунуту межу в полі чи несплачену ціну за наречену.

Суд я вершив швидко, залежно від поведінки прохача. Надто впевнені зазвичай брехали, а ті, що обливалися слізьми, намагалися викликати співчуття. Навряд чи я завжди судив справедливо, та народ особливо не нарікав і знав, що я не беру хабарів від багачів.

Проте один скаржник особливо запам’ятався мені. Прийшов він сам, а це було незвично, бо люди завжди приводили з собою друзів та родичів, які б підтвердили правдивість їхніх свідчень. А той прибув один і пропускав інших поперед себе, явно сподіваючись підійти до мене останнім. Я запідозрив, що йому треба багато мого часу, тому прагнув завершити судочинство раніше, щоб не приймати його, проте зрештою таки дав йому висловитись, і, на щастя, говорив він небагато.

— Бйорн тривожить мою землю, пане, — промовив він.

Стояв чоловік на колінах, так що, крім заляпаного багном волосся, я не міг його роздивитись. Але ім’я здалося мені знайомим, тому я перепитав:

— Бйорн? Який Бйорн?

— Той, що тривожить мою землю, пане. Вночі.

— Дан? — не розуміючи, перепитав я.

— Він встає з могили, пане, — сказав чоловік, і аж тоді я все збагнув і похапливо наказав йому мовчати, аби священник, котрий вів протокол суду, не прознав зайвого.

Я підняв голову чоловіка, аби краще роздивитися його кощаве лице. Розмовляв він як сакс, проте міг бути й даном, котрий досконало вивчив нашу мову, тож я вирішив перевірити це, спитавши в нього данською:

— Звідкіля ти?

— З потривожених земель, пане, — відповів він данською мовою, однак з того, як добирав слова, було ясно, що він не дан.

— По той бік дороги? — запитав я англійською.

— Так, пане.

— І коли ж наступного разу Бйорн тривожитиме твою землю?

— Післязавтра, пане. Він явиться після сходу місяця.

— Тебе прислали, щоб ти привів мене до нього?

— Так, пане.

Ми вирушили наступного дня. З нами хотіла їхати й Ґізела, та я їй не дозволив, бо не вельми довіряв посланцеві, через що взяв із собою ще шістьох вояків: Фінана, Клапу, Сітріка, Райпера, Едріка та Кенвульфа. Останні троє були саксами, Клапа й Сітрік — данами, а Фінан — запальним ірландцем, командувачем моєї особистої варти. Всі шестеро дали клятву вірності мені, й моє життя належало їм, а їхні — мені. Ґізела зосталася за кокгемським муром під захистом фірду та решти моєї варти.

Виїхали ми озброєні, в кольчугах. Рушили на північний захід, бо Темс саме був у розливі, тож нам довелося довго прямувати вгору за течією, доки нарешті знайшовся брід. Було це у Веленґафорді, іншому бургу, де мені одразу впали в око незавершений вал і колоди для частоколу, що, необтесані, кисли в багні. Командир тамтешнього гарнізону на ім’я Ослак спитав, навіщо ми перетинаємо річку, — на що мав повне право, бо стеріг той відрізок кордону між Вессексом і охопленою беззаконням Мерсією. Я відповів, що ми розшукуємо дезертира з Кокгема, котрий може переховуватися на північному березі. Ослак повірив, а це означало, що новина незабаром дійде до Альфреда.

Вів нас той самий чоловік, що явився до мене з викликом. Звали його Гуда, він розповів, що служить данові на ім’я Ейлаф, чий маєток при східнім боці Веклінґастрету. Це робило Ейлафа громадянином Східної Англії, підданим короля Ґутрума.

— Ейлаф — християнин? — запитав я в Гуди.

— Усі ми християни, пане, — відказав той. — Так велів король Ґутрум.

— І який же амулет носить на шиї Ейлаф?

— Такий же, як у вас, пане.

У мене на шиї висів молот Тора, бо я християнином не був, тож із Гудиної відповіді мені стало ясно, що Ейлаф так само шанує древніх богів, але на догоду своєму королю Ґутруму вдає, ніби вірить у християнського бога. Ґутрума я знав ще з тих часів, коли він приводив на Вессекс незліченне військо. Тепер же він постарів, прийняв віру свого ворога, більше не хотів правити всією Британією і вдовольнився широкими родючими полями Східної Англії. Однак такий стан речей був до вподоби не всім його підданим. Зіґфрід, Ерік, Гастинґ та ще, певно, Ейлаф — норвеги й дани, воїни, що приносили жертви Тору та Одіну і тримали мечі завжди нагостреними, — плекали давню норманську мрію про багатий вессекський край.

Їхали ми Мерсією, де не було короля, і я відзначив собі, скільки господ тут випалили дотла, так що єдиною згадкою про їхнє існування були порослі бур’янами згарища. Ще більше бур’янів буяло на колишніх нивах, а пасовиська поросли кущами. Ті, хто залишався тут, жили в страху і, забачивши нас, тікали до лісу або ховалися за частоколами.

— Хто тут править? — спитав я в Гуди.

— Дани, — відповів він, а тоді кивнув на захід: — а там сакси.

— Ейлафу не треба ця земля?

— Більша її частина вже й так належить йому, — відказав провідник, — але сакси докучають.

За договором між Альфредом і Ґутрумом ці землі лишалися саксам, проте данам земель завжди мало, а Ґутрум не міг контролювати всіх своїх танів, тому на цьому клапті точилася нескінченна кровопролитна війна. Саме тутешній престол пропонували мені дани.

Я сакс, північанин, володар Беббанбурґа, котрий, однак, зростав серед данів і знав їхні порядки. Я розмовляв їхньою мовою, за дружину мав данку і шанував їхніх богів. Якщо призначити мене королем на цій землі, саксів влаштує володар-сакс, а дани приймуть мене як сина ярла Раґнара. Однак стати тут королем означатиме зрадити Альфреда, а якщо мрець каже правду — ще й привести на вессекський престол його небожа-гультіпаку Етельвольда. Але скільки просидить він на троні? Я припускав, що менше року, після чого нормани його вб’ють і під данським правлінням опиниться вся Англія, крім Мерсії, якою правитиму я — сакс, котрий мислить по-данському. І як довго дани терпітимуть мене?

— Ти хочеш бути королем? — спитала в мене Ґізела ввечері перед виправою.

— Ніколи про це не думав, — обережно відповів я.

— То навіщо їдеш?

Я задивився у вогонь:

— Бо мрець приносить послання долі.

Вона взялася за свій оберіг.

— Від долі не втечеш, — промовила вона тихо. — Wyrd bi∂ ful aræd.

— Тому й мушу йти, — сказав я. — Бо так хоче доля, а я хочу побачити балакучого мерця.

— А якщо мрець скаже, що ти станеш королем?

— Тоді ти будеш королевою, — відповів я.

— І ти битимешся проти Альфреда? — запитала Ґізела.

— Якщо того хочуть прялі.

— А як же твоя присяга йому?

— Відповіді відомі лише прялям, не мені, — відказав я.

Ми їхали вздовж вкритих буковими гаями гір, що простягалися на північний схід. Заночували у покинутій господі, вартуючи по черзі, проте ніщо не тривожило нас уночі, а на світанні під небом сталевої барви ми вирушили далі. Попереду на одному з моїх коней їхав Гуда. Побалакавши трошки з ним, я довідався, що він єгер і колись служив сакському панові, доки того не вбив Ейлаф. Чоловік був цілком задоволений данським пануванням. Чим ближче ми під’їздили до Веклінґастрету, тим неохочіше й коротше він відповідав, тож я збавив ходу і порівнявся з Фінаном.

— Довіряєш йому? — запитав ірландець, киваючи на Гуду.

Я стенув плечима.

— Його володар виконує наказ Зіґфріда та Гастинґа, — сказав я. — З Гастинґом ми знайомі. Колись я врятував йому життя, тож усе це неспроста.

Фінан замислився на хвильку.

— Ти врятував йому життя? Як?

— Звільнив від фризів і взяв з нього присягу вірності.

— Яку він порушив.

— Саме так.

— Отже, довіряти Гастинґові не можна, — впевнено промовив Фінан.

Я промовчав. З дальнього краю пустого пасовиська, готові тікати будь-якої миті, насторожено стояли три олені. Ми проїздили порослою стежкою попід живоплотом, у якому цвіли крокуси.

— Їм потрібен Вессекс, — продовжив Фінан. — Вони розуміють, що здобудуть його лише боєм, і знають, що ти — найкращий Альфредів воїн.

— Що їм дійсно треба — це кокгемський бург, — поправив я.

В обмін на який вони пропонують мені мерсійську корону, хоча про останнє я вирішив не розповідати Фінану і взагалі нікому. Тільки Ґізела знала це. Звісно, бургом прагнення норманів не вичерпувалися. Вони хотіли собі Лунден, бо так здобудуть укріплене місто на березі Темсу, однак стояв він на мерсійському боці й не міг допомогти їм завоювати Вессекс. Та отримавши від мене Кокгем, вони здобудуть на південному березі форт, із якого можна буде чинити набіги вглиб Вессексу. Альфредові доведеться щонайменше заплатити їм викуп, щоб вони пішли з Кокгема, тому нормани очікували неймовірно збагатитися, навіть якщо не вдасться скинути короля з престолу.

Правда, мені здавалося, що Зіґфріда, Еріка та Гастинґа саме лиш срібло мало цікавить. Їхній омріяний трофей — Вессекс, а для його підкорення потрібне військо. Чекати допомоги від Ґутрума було марно, Мерсія розривалася між данами і саксами, тож там їм нізащо не набрати вдосталь вояків, котрі б погодилися залишити свої домівки без охорони; проте далі за Мерсією пролягала Нортумбрія, на чолі якої стояв данський король, а в його розпорядженні перебував славетний данський вояк. Король той був Ґізелиним братом, а вояк — моїм другом Раґнаром. Отже, підкупивши мене, заколотники сподівалися втягти у свою війну ще й Нортумбрію, аби данська північ завоювала саксонський південь. Ось чого вони насправді прагнули. Дани мріяли про це, скільки я себе пам’ятав. Від мене вимагалося лише порушити обітницю, дану Альфредові, й посісти мерсійський престол — і тоді землі, які дехто називав Англією, остаточно перетворяться на Данію. Для того власне, міркував я, і кликав мене мрець.

До Веклінґастрету ми дісталися, коли сонце схилилося над заходом. Римляни укріпили дорогу, вимостивши її бруком і облямувавши камінням по краях, і роботу цю досі було подекуди видно серед бляклої зимової трави. Обіч шляху стояв порослий мохом камінь із написом: «Durocobrivis V».

— Що це означає? — запитав я в Гуди.

— Ми називаємо це місце Дунастополь, — відказав він, знизавши плечима, мовляв, усім до цієї місцини байдуже.

Ми перетнули дорогу. В королівстві, де є якась влада, я б очікував зустріти вартових, котрі патрулюватимуть шлях для захисту подорожніх, одначе там не було ані душі, тільки граки кружляли над ліском неподалік, на заході застували небо сріблясті хмари, а попереду над Східною Англією купчилася важка, понура темрява. На півночі, у бік Дунастополя, лежали низькі пагорби, і Гуда повів нас у той бік, а далі — в довгу долину, втикану голими яблунями. Допоки ми добули до Ейлафового маєтку, встигло споночіти.

В Ейлафа мене зустріли так, наче я вже король. При брамі на нас чекали служники, готові перейняти коней, а ще один схилився на порозі з мискою води й ганчіркою, щоб я помив руки. Розпорядник узяв мої меч та кинджал — Подих Змія й Осине Жало — з таким виглядом, мовби виправдовувався за традицію, що забороняє заходити в оселю озброєним. Та це гарний звичай, оскільки криця й ель — далеко не найкраще поєднання.

У маєтку було людно. Всередині зібралося щонайменше чотири десятки чоловіків, одягнених переважно в шкірянки й кольчуги. Вони стояли довкола вогнища, що яскраво горіло посеред зали, коптячи великі сволоки під стелею. Коли я зайшов, дехто вклонився, інші ж пильно оглядали мене, поки я прямував привітатися з господарем, котрий разом із дружиною й двома синами чекав біля багаття, а поруч із ним стояв усміхнений Гастинґ. Служник підніс мені ріг елю.

— Лорде Утреде! — голосно привітав мене Гастинґ, аби кожен присутній у залі почув, хто я.

Усміхався Гастинґ бешкетно, немовби ми з ним удвох поділяли якийсь таємний жарт. Він мав золотисте волосся, кутасте лице й великі очі, вдягнений був у зелену накидку з тонкого руна, застібнуту на товстий срібний ланцюжок. Руки прикрашали численні браслети з золота й срібла, на високих чоботях красувалися срібні пряжки.

— Радий бачити вас, пане, — промовив він, легенько кланяючись.

— Живий-здоровий, Гастинґу? — спитав я в нього, не дивлячись на хазяїна.

— Живий-здоровий, пане.

— Воно й не дивно, — сказав я, — бо востаннє ми бачилися при Етандуні.

— Пригадую, пане, негожий випав тоді день, — відповів Гастинґ.

— Ти драпав звідтіля, як той заєць, Гастинґу.

Його обличчя затьмарила тінь. Я звинуватив його в боягузтві, проте він на те заслужив, бо зрадив присязі й покинув мене. Ейлаф, зачувши біду, прокашлявся. Він був огрядний, височезний, а яскравішої барви рудого волосся я ще не бачив ні в кого. Кучеряве, як і борода чоловіка, воно полум’яніло, наче справжній вогонь. Однак, попри зріст і кремезність, Ейлаф Рудий, як прозвали його, виглядав однаково меншим за Гастинґа, котрий аж сяяв від упевненості у власних силах.

— Вітаю вас, лорде Утреде, — озвався хазяїн.

Але я його не слухав. Темний, як хмара, Гастинґ не зводив з мене пильного погляду, аж тут врешті я осміхнувся й повів далі:

— Однак того дня змушене було відступати все Ґутрумове військо, а ті, що лишилися стояти, всі загинули. Тож добре, що ти врятувався.

Це викликало в нього усмішку.

— При Етандуні я вбив вісьмох, — заявив він, аби його вояки знали, що він не боягуз.

— У такому разі я радий, що того дня нам не випало схрестити клинків, — підсумував я, згладжуючи шпильку нещирими лестощами. Повернувшись до рудого Ейлафа, я спитав: — А ти був при Етандуні?

— Ні, пане, — озвався він.

— Ти пропустив рідкісну битву, — сказав я. — Так, Гастинґу? Пам’ятний був бій!

— Різанина в страшну зливу, пане, — підтакнув Гастинґ.

— Відтоді я кульгаю, — мовив я і не збрехав, хоч це було майже непомітно і не завдавало мені незручностей.

Відтак мене представили ще трьом данам. Усі були добре вдягнені й мали на руках браслети — показник звитяжності. Тепер уже не пригадую їхніх імен, але чоловіки прибули туди задля знайомства зі мною й привели своїх послідовників. З того, як Гастинґ мене представляв, я бачив, що він хвалиться знайомством: доводить, що коли вже я пристав до нього, вони теж можуть приєднуватись. У тій оселі він готував повстання.

— Хто ці люди? — спитав я в нього, відвівши вбік.

— Володарі угідь та людності з цього терену Ґутрумового королівства.

— Вам потрібні їхні вояки?

— Нам потрібне військо, — тільки й відповів він.

Я зміряв його поглядом. Отже, цей бунт спрямовувався не лише проти Ґутрума Східноанглійського, а й проти Альфреда Вессекського, тож, щоб заколот увінчався успіхом, мечі, сокири й списи повинні бряжчати по всій Британії.

— А якщо я відмовлюся пристати до вас? — запитав я.

— Пристанете, пане, — промовив він упевнено.

— Та невже?

— Сьогодні, пане, з вами говоритиме мрець.

Гастинґ усміхнувся, і тут же Ейлаф сповістив нас, що все готово.

— Піднімемо мерця, — проголосив урочисто Гастинґ, беручись за оберіг на шиї, — а вже потім побенкетуємо. — Показавши на двері в задній частині зали, він додав: — Прошу, пане, прошу.

Так я подався на зустріч із мерцем.

Гастинґ вивів нас у темряву, і я подумав, що легко в такому мороці стверджувати, ніби мрець піднімається з могили. Хіба там щось побачиш? Його ж буде тільки чутно, але не видно, і я вже був готовий висловити невдоволення, аж ось із маєтку вийшли Ейлафові люди зі смолоскипами, котрі освітили вогку ніч навкруги. Відтак нас повели повз свинарник, і очі тварин світилися від відблисків вогню. Поки ми були в домі, пройшов дощ — швидкоплинна зимова злива, однак з голих гілок досі крапала вода. Стривожений передчуттям чарів, які нам збиралися показати, Фінан тримався близько до мене.

Спустившись гіркою, ми вийшли на невелике пасовище, край якого стояла ніби повітка. Смолоскипами підпалили кілька куп хмизу, котрі швидко спалахнули, освітивши дерев’яні стіни й солом’яну стріху повітки. Коли вогонь розгорівся, я нарешті побачив, що це ніяке не пасовисько, а цвинтар. Тут і там серед трави виднілися горбики, а всю ділянку обводила огорожа, що не давала тваринами розкопувати могили.

— Тут колись була наша церква, — киваючи на будівлю, яку я був сприйняв за сарай, пояснив Гуда, котрий зненацька виник біля мене.

— Ти християнин? — запитав я.

— Так, пане. Проте ми залишилися без священника. — Він перехрестився. — Наші померлі відправляються на спочинок невідспівані.

— Мого сина поховано на християнському кладовищі, — промовив я, сам не розуміючи, навіщо це кажу.

Я рідко згадував про сина, який помер ще немовлям, бо майже його не знав. З його матір’ю ми були чужі. Однак мене не полишав спомин про його могилку темної ночі у вогкому місці смерті.

— Чому данський скальд похований на християнському цвинтарі? — запитав я в Гуди. — Ти ж сам казав, що він не був християнином.

— Він помер тут, пане, тут ми його й поховали без зайвих роздумів. Може, через це його душа ніяк не здобуде спокою?

— Може, — погодився я, а тоді почув звуки боротьби позаду й пошкодував, що не попросив узяти з собою меча, коли виходив з Ейлафового будинку.

Я озирнувся, очікуючи нападу, та натомість побачив, як двоє чоловіків волочать до нас третього. Це був худий білявий юнак. Його великі очі блищали при світлі вогнищ, він ридав. Вартові були значно кремезніші за нього, тому його опір був марний. Я кинув запитальний погляд на Гастинґа.

— Щоб підняти мертвого з могили, пане, спершу слід відправити по нього посланця, — пояснив він.

— Хто цей чоловік?

— Сакс, — байдуже кинув Гастинґ.

— Він заслужив на смерть? — перепитав я.

Смерть мене ніколи не лякала, однак я знав, що Гастинґові вбити людину — наче дитині втопити мишеня, тому й не хотів мати на своїй совісті загибель того, хто на це не заслужив. Усе ж ми були не на полі бою, де кожен має нагоду відправитися на вічний бенкет в Одінів палац померлих.

— Він злодій, — мовив Гастинґ.

— Двічі злодій, — додав Ейлаф.

Підійшовши до молодика, я взяв його за підборіддя й підняв до себе обличчя. На його чолі мені відкрилося тавро, яким мітили злодіїв.

— Що ти вкрав? — запитав я в нього.

— Шубу, пане, — прошепотів він. — Було холодно.

— Це була перша крадіжка чи друга?

— Першою було ягня, — озвався ззаду мене Ейлаф.

— Я був голодний, — промовив юнак, — моє дитя помирало з голоду.

— Ти вкрав двічі, — проказав я, — тому заслужив на страту.

Це був непорушний закон, що діяв навіть там, де не існувало ніякої влади. Обливаючись слізьми, юнак поглянув на мене, сподіваючись, що я пом’якшусь до нього і накажу скасувати страту. Але я відвернувся. За своє життя я й сам украв немало речей, майже всі з яких мали цінність набагато вищу, аніж ягня і шуба. Однак краду я на очах у власника, коли він має змогу боронити своє зі зброєю в руках, а на страту засуджують тих, хто цупить нишком, під покровом ночі.

Гуда безперестанно хрестився. Він нервувався. Молодий злодій прокричав мені щось нерозбірливо, але один стражник зацідив йому по зубах, і він, безвільно звісивши голову, гірко заридав. Фінан і троє моїх саксів похапалися за хрести в себе на шиях.

— Пане, ви готові? — запитав мене Гастинґ.

— Так, — відповів я, намагаючись говорити впевнено, хоча в дійсності переживав не менше за Фінана.

Наш світ від царства мертвих відгороджує запона, і я волів, щоб вона й залишалась опущеною. Мимохіть потягся до руків’я Подиху Змія і згадав, що меч не зі мною.

— Покладіть йому в рота послання, — наказав Гастинґ.

Один із вартових спробував розтулити хлопчині рота, але той пручався, доки між губ йому не вставили лезо кинджала. Він широко роззявив рота, і на язик йому щось поклали.

— Струна від арфи, — пояснив Гастинґ, — Бйорн зрозуміє цей знак. А зараз убийте його, — наказав він вартовим.

— Ні! — закричав молодик, випльовуючи скручену струну.

Він заверещав, ридаючи, а охоронці потягли його до однієї з могил. Зупинилися по обидва боки насипу, тримаючи перед ним бранця. У небі в проріху між хмарами срібно світив місяць, на кладовищі пахло свіжим дощем.

— Ні, благаю, не треба, — трусячись усім тілом, благав юнак. — У мене дружина й діти. Ні! Прошу!

— Вбити його, — звелів Ейлаф Рудий.

Один зі стражників запхав струну назад у рота юнакові й силоміць закрив йому щелепу. Потому відтягнув йому голову назад, оголивши всю шию, а інший вартовий завченим рухом в один мах перерізав горлянку. Почувся здушений, глибокий булькіт, бризнула кров, заляпуючи охоронців, могилу і мокру траву. Провідник ще якийсь час посмикався, аж ось потік крові ослаб і хлопець обвис на руках у двох чоловіків, котрі продовжували тримати його, допоки не припинили падати на землю останні краплі. І аж коли кров повністю зупинилася, вони відтягли тіло й кинули його під дерев’яну огорожу, що оточувала цвинтар. Я стояв, затамувавши подих. Ніхто не смів поворухнутися. Тріпочучи сліпуче-білими крильми, над головою пролетіла сова, і я несамохіть ухопився за амулет, переконаний, що то злодієва душа відноситься в інший світ.

Гастинґ підійшов до скропленої кров’ю могили.

— Ось тобі кров, Бйорне! — прорік він. — Я дав тобі життя, відправив по тебе посланця!

Нічого не відбулося. Шарудів солом’яною стріхою церкви вітер. Десь неподалік зашурхотів і одразу ж угамувався якийсь нічний звір. В одному з вогнищ обвалилася колода, підкидаючи догори стовп іскор.

— Ось тобі кров! — ще раз прокричав Гастинґ. — Чи тобі замало?

Я вже був подумав, що нічого не станеться і вся ця мандрівка виявилась даремною.

Аж тут земля на могилі заворушилася.

Розділ другий

Зрушився верхній шар ґрунту.

Пригадую, як серце моє скував холод, а тіло заполонив жах, від якого я не міг ні дихнути, ні поворухнутися. Так і стояв заціпенілий, мовчки спостерігаючи й очікуючи зустрічі зі страхіттям.

Земля трошки провалилася, мовби з-під неї вилазив кріт. Тоді обсипалося ще трохи ґрунту, і з-під нього почало з’являтися щось сіре. Воно росло, піднімалось, і я помітив, як земля стала сипатися швидше. Діялось усе це в темряві, адже вогнища були позаду нас і мерця, котрий виринав з холодної могили, накривали наші тіні. Нарешті він вибрався з ями, і я помітив, як він злегка зашпортався, а тоді, відновивши рівновагу, став на ноги.

Фінан несамохіть стиснув мені лікоть. Гуда молився навколішках. Я ж просто дивився.

Мертвяк захарчав, закашлявся, немов жива людина в передсмертній агонії. З рота в нього щось випало, він знову закашлявся і вирівняв спину. У півтіні мені було видно брудну сіру ряднину, яка загортала його тіло. Бліде обличчя трупа було замурзане грязюкою, але не торкане тлінню. Довге пряме волосся лежало на худих плечах тонкими пасмами. Він дихав, але утруднено — саме так, як людина перед кончиною. Пригадую, це не викликало в мене підозр: він-бо тільки повернуся з царства мертвих, тому й проходить заново все, що трапилося з ним на початку шляху туди. Голосно простогнавши, мрець видобув із рота якусь річ і простягнув до нас. Я мимовільно відступив і аж тоді побачив, що це скручена струна від арфи, і нарешті збагнув, що на очах у мене коїться неймовірне, адже перед цим вартові запхали ту струну в рота посланцеві, а мрець підтверджує нам, що отримав виклик.

— Не дасте ви мені спочити, — придушеним голосом озвався мертвяк, і Фінан біля мене тихенько зойкнув.

— Вітаю, Бйорне, — проказав Гастинґ.

Його єдиного серед нас не нітила присутність живого мерця. В голосі вчувалося навіть піднесення.

— Я хочу спочити, — скрипучим голосом сказав Бйорн.

— Перед тобою лорд Утред, — мовив Гастинґ, показуючи на мене. — Він відправив не одного мужнього дана туди, де живеш ти.

— Я не живу, — змучено промовив Бйорн, закашлюючись, від чого його груди здіймалися й опадали, наче нічне повітря завдавало йому болю. — Будь ти проклятий, — сказав він Гастинґу, але настільки кволо, що його слова годі було сприймати за погрозу.

Гастинґ зареготався:

— Бйорне, сьогодні в мене була жінка. Ти ще пам’ятаєш, що таке жінка, які в неї м’які стегна, тепла шкіра? Пригадуєш, як вона стогне, коли її товкти?

— Щоб ти до скону, до самого хаосу, знав тільки цілунки Гель, — промовив Бйорн.

Гель — це богиня мертвих, що постає в подобі зотлілого трупа, і прокляття це було страшне, проте Бйорн сказав ці слова настільки кволо, що, як і перша, ця погроза була пуста. Очі мерця були заплющені, груди болісно здіймались, а руки ніби хапалися за щось у холодному повітрі.

Мене проймав справдешній жах, і я не соромлюся визнавати це. Так уже повелося на світі, що ми звикли вважати, буцімто мертві залишаються в могилах довіку. Щоправда, християни твердять: одного дня, коли повітря сповниться гудінням янгольських сурм, а небо займеться світлом, що виблискуватиме, як найщиріше золото, мертві підіймуться з могил, — але я в це не вірю. Після смерті всі ми потрапляємо в потойбіччя і зостаємось там навіки — проте Бйорн якось повернувся.

Здолавши вітри мороку і хвилі смерті, він прийшов у цей світ, щоб явити нам свою високу, брудну, кістляву подобу, і я не міг стримати трепету.

Фінан опустився на коліно. Решта моїх вояків залишились позаду, але я знав, що всі вони дрижать не менше од мене. Гастинґ був єдиним, кого, здавалося, зовсім не бентежила присутність небіжчика.

— Розкажи лордові Утреду, що говорили тобі норни, — звелів він Бйорну.

Норнами звуться три прялі, котрі тчуть нитки людських доль, сидячи при корені світового дерева Іґґдрасілль. Коли десь народжується дитина, вони починають нову нитку, і тільки їм відомо, як далеко вона простягнеться, з якими іншими нитками переплететься і де урветься. Вони знають усе. Сидять собі, прядуть і потішаються з нас, насилаючи нам то добру долю, то біль і сльози.

— Скажи йому, — нетерпляче повторив Гастинґ, — що про нього розповідали норни.

Бйорн не відповів. Груди його продовжували здійматися, руки — смикатись. Очі досі були заплющені.

— Скажи це, — повторив Гастинґ, — і я поверну тобі твою арфу.

— Моя арфа, — жалісливо простогнав Бйорн, — віддай мою арфу.

— Я покладу її до тебе в могилу, щоб ти міг потішати своїм співом мерців, — відповів Гастинґ, — але спершу поговори з лордом Утредом.

Бйорн розплющив очі й подивився на мене. Я відсахнувся від чорного погляду, але таки змусив себе глянути у відповідь, вдаючи мужність, якої насправді не мав.

— Ти станеш королем, лорде Утреде, — проказав Бйорн, а тоді протяжно, болісно застогнав. — Ти будеш королем, — слабко повторив він.

Подув холодний вітер, і щоки моєї торкнулися краплі дощу. Я продовжував стояти мовчки.

— Ти правитимеш Мерсією, — неочікувано гучно провадив Бйорн, — будеш королем над саксами й данами, ворогом валлійців, повелителем рік і володарем неосяжних земель. І будеш ти, лорде Утреде, могутнім, бо маєш прихильність пряль.

Він пильно подивився на мене, і хоч слова його віщували мені золоту долю, в очах мерця читалася загроза.

— Ти станеш королем, — повторив він, і останнє слово прозвучало з неприкритою недоброзичливістю.

Мій страх минувся, поступившись місцем раптовому припливу гордості та впевненості. У Бйорнових словах я не сумнівався, адже боги не говорять намарно, а прялі знають нашу долю. У нас, саксів, є навіть приказка: wyrd bi∂ ful aræd, і навіть християни з цим згодні. Вони можуть заперечувати, що існують три прялі, але не в змозі не погодитися з тим, що доля дійсно невблаганна. Її не зміниш, вона панує над нами. Наші життя передвизначено ще до народження, тож мені дійсно судилося посісти мерсійський престол.

У ту мить я зовсім забув про Беббанбурґ — мій рідний край, замок над північним морем, домівку. До того я вважав, що моя доля — забрати його в дядька, котрий вкрав його у мене, коли я був ще малий. Беббанбурґ часто снився мені, і в тих снах я бачив скелі, об які розбиваються сірі хвилі, відчував, як шарпає вітер солому на його покрівлі; але, слухаючи Бйорна, і думати забув про Беббанбурґ. Я думав про престол, про те, як володітиму цілим королівством і вестиму своє велике військо проти ворога.

Та згадував я і про Альфреда, свій обов’язок перед ним і дане йому слово. Розумів, що не зможу стати королем, не порушивши присягу, але кому ті присяги дають? Королям, і лише вони мають владу звільнити людину від даного слова, отож я і вирішив, що, сівши на трон, зможу звільнити себе від обітниці. Усі ці думки проносилися в голові шаленим буревієм, що піднімає і мчить у височінь солому. Мій розум потьмарився, я був розшарпаний, як та солома, і зовсім не надавав ваги даному Альфредові слову на тлі майбутнього, яке чекало на мене, якщо погоджуся стати королем. Бачив я лише дві дороги попереду: одна звивиста, гориста, друга ж бігла зеленою долиною аж ген до самого престолу. Та й хіба мав я вибір? Wyrd bi∂ ful aræd.

Раптом у цілковитій тиші Гастинґ упав переді мною на коліна.

— Мілорде королю, — промовив він з неочікуваною шанобливістю в голосі.

— Ти порушив дане мені слово, — суворо мовив я.

Навіщо я це сказав? Можна було нагадати йому це ще там, у палаці, але я чомусь згадав аж тільки тут, біля розритої могили.

— Визнаю свою провину, мілорде королю, і розкаююся в скоєному.

Я промовчав. І що я тільки собі думав? Що вже зробився королем?

— Прощаю тебе, — врешті проказав я, відчуваючи, як калатає серце.

Бйорн мовчки спостерігав за нами, і світло від смолоскипів залишало на його лиці глибокі тіні.

— Дякую, мілорде королю, — сказав Гастинґ, і на тому Ейлаф Рудий, а за ним усі присутні на кладовищі попадали навколішки на мокру землю.

— Поки я ще не король, — зауважив я, збентежений повелительним тоном, яким промовляв до Гастинґа.

— Але невдовзі будете ним, пане, — відповів Гастинґ. — Так хочуть норни.

Я повернувся до мерця:

— Що ще казали тобі прялі?

— Що ти станеш королем, — відказав Бйорн. — Королем над королями, володарем земель між річок і грозою своїх ворогів. Ти станеш королем.

Він замовкнув і, зігнувшись, зайшовся гавкучим кашлем. Коли напад минув, мрець так і залишився стояти зігнутий, сухо відхаркуючись, аж доки повільно не завалився на розкопану землю.

— Закопайте його! — підводячись із колін, різко крикнув Гастинґ до вартових, котрі перерізали горлянку полоненому саксу.

— А як же арфа? — запитав я.

— Віддам завтра, пане, — відказав Гастинґ, а тоді додав, показуючи на палац: — Мілорде королю, на нас чекають наїдки й ель. І жінка для вас, а як захочете — то й дві.

— Я одружений, — буркнув я.

— У такому разі на вас чекають їжа, ель і тепло, — поправився він скромно.

Поставали на ноги решта чоловіків. Спантеличені пророцтвом, мої вояки сторожко позирали на мене, але я не зважав на їхню розгубленість. Король над королями. Володар земель між річками. Король Утред.

Озирнувшись наостанок на вартових, які засипали Бйорнову могилу, я пішов за Гастинґом у будинок, де сів на місце господаря — по центру столу. Я спостерігав за присутніми й бачив, що рішучість їхня не поступається моїй, а отже, вони згодні стати на бік Гастинґа зі своїми військами. Так мрець поклав початок повстанню проти Ґутрума, котре мало поширитися по всій Британії й знищити Вессекс. Підперши голову руками, я думав: уявляв собі, як правитиму і вестиму за собою військо.

— Я чув, у вас дружина данка? — урвав мої розмисли Гастинґ.

— Так, — мовив я.

— Значить, мерсійські сакси здобудуть над собою короля-сакса, а дани — королеву-данку, — підсумував він. — Усі будуть задоволені.

Я підняв голову й пильно глянув на нього. Гастинґ був розумний і хитрий, але того вечора розмовляв покірно і з непідробною повагою.

— Гастинґу, чого тобі треба? — спитав я врешті.

— Зіґфрід із братом замірилися на Вессекс, — мовив він, пускаючи моє питання повз вуха.

— Це давня мрія всіх норманів, — пхекнув я.

— Але для цього, — вів він далі, не зважаючи на відкриту зневагу в моєму голосі, — нам знадобляться войовники з усієї Нортумбрії. Раґнар пристане до нас, якщо ви його попрохаєте.

— Це правда, — погодився я.

— А як погодиться він — потягнуться й інші.

Він розломив буханець і простягнув більшу частину мені. Переді мною стояла тарілка юшки, до якої я навіть не доторкнувся. Замість того почав м’яти пальцями хлібину, промацуючи шматочки камінців, що відкололися від жорна. Робив це несвідомо — радше щоб зайняти руки, поки розмовляю з Гастинґом.

— Ти так і не відповів на моє питання, — сказав я. — Чого тобі треба?

— Східну Англію, — мовив він.

— Король Гастинґ?

— Чому б і ні? — усміхнувся він.

— Чому б і ні, мілорде королю, — поправив його я, через що той вищирився ще ширше.

— Вессексом правитиме король Етельвольд, — повів він, — Східною Англією — король Гастинґ, а Мерсією — король Утред.

— Етельвольд? — зневажливо кинув я, згадавши Альфредового небожа, безтолкового пияка.

— Він законний спадкоємець вессекського престолу, — сказав Гастинґ.

— І як довго він протягне?

— Недовго, — зізнався дан. — Хіба що виявиться сильнішим за Зіґфріда.

— То на вессекський трон планують посадити Зіґфріда?

Гастинґ посміхнувся:

— З часом — так, пане.

— А як щодо його брата Еріка?

— Ерік прагне вікінгувати й надалі, — мовив Гастинґ, — тому брат забере собі Вессекс, а він — його флот і правитиме морями.

Значить, Зіґфрід Вессекський, Утред Мерсійський та Гастинґ Східноанглійський. «Троє тхорів у мішку», — подумав я, але не видав своїх міркувань, запитавши натомість:

— І звідкіля ж бере початок ця мрія?

Усміх зник з лиця Гастинґа, він посерйознішав:

— У нас із Зіґфрідом є люди — небагато, але для осердя доброї армії вдосталь. Ви приведете на південь Раґнара і нортумбрійських данів, і разом нам стане сил для взяття Східної Англії, а побачивши вас із Раґнаром, половина Ґутрумових ярлів перейде на наш бік. Далі об’єднаємо східноанглійське військо з нашим і захопимо Мерсію.

— А тоді візьмемо мерсійських вояків і підемо на Вессекс? — докінчив я за нього.

— Так, — відказав він. — Коли почне осипатися листя, а засіки будуть повні, ми висунемося на Вессекс.

— Проте без Раґнара ви на це не здатні, — мовив я.

Він згідливо кивнув:

— А без вас Раґнар не погодиться пристати до нас.

Такий план здався мені цілком здійсненним. Ґутрум, дан, котрий правив Східною Англією, кілька разів безуспішно намагався взяти Вессекс, аж доки нарешті не уклав мир з Альфредом. Та лише тому, що Ґутрум прийняв християнство і став Альфредовим союзником, інші дани ще не покинули мрію про багаті вессекські лани. Якщо вдасться зібрати достатньо людей, Східна Англія не встоїть, її ярли, завжди охочі до наживи, радо підуть на Мерсію, а вже після того об’єднані війська Нортумбрії, Мерсії та Східної Англії зможуть вирушити на Вессекс, найбагатше королівство на саксонських теренах.

Однак я дав Альфредові обітницю — присягнувся боронити Вессекс. У нього — моя клятва, а без клятв ми нічим не кращі за звірів. Проте норни сказали своє слово. Доля невблаганна, її не обдуриш. Нитка моєї долі продовжувала ткатись, і, як неможливо змусити сонце рухатися навспак, я був безсилий змінити її звив. З того боку темного моря норни прислали до мене вісника, котрий прорік, що мені судилося порушити клятву і стати королем. Тож я кинув до Гастинґа:

— Так тому й бути.

— Тепер вам треба зустрітися з Зіґфрідом та Еріком, — сказав він. — Присягнемо один одному.

— Так, — погодився я.

— Завтра, — мовив він, пильно дивлячись на мене, — ми вирушаємо до Лундена.

Так усе й почалося. Зіґфрід та Ерік готували оборону Лундена, чим кидали виклик мерсійцям, які претендували на місто; Альфредові, котрий остерігався, аби ворог не засів у Лундені; й, нарешті, Ґутруму, що прагнув збереження миру в Британії. Однак миру не судилося бути.

— Завтра ми вирушаємо до Лундена, — повторив Гастинґ.

І ми вирушили. Я їхав у супроводі своїх шістьох стражів, Гастинґ — двадцяти одного. Весь час, що ми рухалися на південь Веклінґастретом, невпинно лив дощ, розмиваючи узбіччя на густу калапецю, тож несолодко було не тільки нам, а й нашим коням. Знаючи, що Ґізела забажає послухати історію в подробицях, я всю дорогу слово в слово повторював про себе все, що почув від мертвого скальда Бйорна.

— То що скажеш? — спитав у мене Фінан невдовзі по полудню.

Гастинґ від’їхав далеко вперед, а Фінан пришпорив коня і порівнявся зі мною.

— Про що? — перепитав я.

— Ти будеш королем Мерсії?

— Так кажуть повелительниці долі, — відказав я, глянувши на нього.

Колись ми з Фінаном були рабами на торговельному кораблі. Переживши разом злигодні, холод і знущання, полюбили один одного як брати, тож його думка була мені важлива.

— Доля, — промовив Фінан, — любить зловтішатися з людей.

— Це християни таке вигадали?

Він посміхнувся. Його плащ був натягнутий аж на шолом, через що я майже не бачив його худорлявого хижого лиця, проте коли він вищирився, мені чітко відкрилися білі зуби.

— В Ірландії я був заможним, — мовив він. — Мав скакунів, швидших за вітер, жінок, що вродою затьмарювали сонце, і зброю, якою можна було захопити цілий світ; однак доля мене підвела.

— Але ти живий і маєш свободу, — зауважив я.

— Мене зв’язує клятва, яку я дав тобі з власної волі, — відказав він, — а ти, пане Утреде, дав обітницю Альфредові.

— Так.

— Тебе примушували присягати йому? — запитав Фінан.

— Ні, — зізнався я.

Колючий дощ лопотів мені по обличчю. Небо висіло низько, все навкруги мало безрадісний вигляд.

— Коли од долі дійсно не втечеш, навіщо тоді давати клятви? — промовив Фінан.

Це питання я пустив повз вуха, спитавши в нього натомість:

— Якщо я порушу свою клятву Альфредові, ти порушиш свою переді мною?

— Ні, пане, — усміхнено відказав він. — Мені бракувало б твого товариства, а ти чудово житимеш і без Альфреда.

— Це правда, — підтвердив я, і на тому наша розмова зайшла на інші теми, але мене не припиняли непокоїти Фінанові слова.

Ніч ми провели неподалік великого храму на честь святого Альбана. В давнину там було римське місто, від якого зосталися лише руїни, тому ми заночували в данському маєтку трохи далі на схід.

Господар виявися гостинним, однак пильнував під час розмови. Він підтвердив чутки про те, що Зіґфрід збирає вояків у старій частині Лундена, одначе не висловив ані осуду, ані підтримки.

Як і я, він носив на шиї молот Тора, але тримав саксонського попа, котрий провів молитву перед вечерею, що складалася з хліба, шинки й бобів.

Священник був покликаний слугувати нагадуванням нам, що будинок той розташований у Східній Англії, котра вважається християнською землею й перебуває в мирі з сусідніми християнськими королівствами; проте хазяїн усе одно подбав, аби ворота замкнули міцно, а навколо маєтку, навіть у негоду, на цілу ніч виставив озброєну варту. Повсюди на тих землях панувало зловісне затишшя, котре наганяло відчуття бурі, що може вдарити будь-якої миті.

За ніч злива вгамувалася. Ми висунулися вдосвіта, в’їхавши у морозний безгучний світанок, хоч часом на Веклінґастреті нам таки зустрічалися люди, котрі гнали в Лунден худобу.

Тварини були змарнілі, проте їх навмисне не зарізали восени, аби було чим годувати місто взимку. Коли ми проїздили повз, селяни падали ниць, побачивши таку силу воїнів в обладунку.

Хмари на сході розвіяло, тому, коли ми нарешті добулися Лундена опівдні, за густою пеленою диму, що невпинно курився над містом, яскраво світило сонце.

Я завжди любив Лунден. Це місто руїн, торгівлі та розпусти лежало на північному березі Темсу. Руїни колись були будівлями римлян, які покинули Британію, — їхнє старе поселення, оточене муром із цегли та каменю, увінчує пагорби зі східного краю міста. Сакси завжди недолюблювали римські будинки, остерігаючись привидів, що мешкають там, тому заснували на заході власне селище з критими соломою дерев’яними хатами, тинами, вузенькими вуличками та смердючими канавами, котрі мали б нести нечистоти до річки, проте здебільшого стояли переповнені, допоки брудну воду не змивало дощем. Те нове саксонське поселення було гамірним, там вічно смерділо кіптявою з кузень і чулися хрипкі вигуки купців. Здавалося, зводити захисний мур тут було просто нікому. Та й нащо їм той мур, казали сакси, коли дани цілком задоволені жити в старому місті й не виявляють бажання різати мешканців нового. Та подекуди все ж виднілися частоколи — явна ознака того, що дехто тут таки намагається захистити молоде місто, що ненастанно зростало; проте щоразу, беручись до справи, будівничі швидко втрачали запал, а колоди нерідко крали для нових будівель на тих смердючих, душних вуличках.

Лунденська торгівля велася головно річкою та дорогами, що тяглися сюди з усіх кутків Британії, — звісно, ще римськими. По них у місто доставляли вовну та фаянс, метал і шкури, тоді як річкою прибували заморські дивини, раби з Франкії та охочі до пригод мандрівники. І всього цього там було в достатку, позаяк у ті роки в місті, котре стояло на перетині одразу трьох королівств, не існувало влади.

На схід від Лундена пролягала Східна Англія, якою правив Ґутрум. На півдні, на дальньому березі Темсу, починався Вессекс, а на захід тяглася Мерсія, якій насправді й належало місто, однак королівство залишилось без правителя, тому не було там ані ріва, який навів би лад у Лундені, ані лорда, котрий запровадив би закон. Чоловіки ходили вулицями озброєні, жінки не покидали домівок без супроводу вартових, а при кожній брамі на прив’язі сиділи здоровенні псюри. Щоранку в місті знаходили нові тіла — звичайно, якщо приплив не забирав їх у море і не ніс попри берег, на якому дани поставили при Бемфлеоті великий табір, з якого виряджали кораблі для збору мита з купців у широкому естуарії Темсу. І хоч не мали жодних повноважень на такі побори, нормани володіли флотом, військом і незліченною кількістю мечів та сокир, що забезпечувало їм це право.

Свого часу Гастинґ немало нажився на цих поборах. Саме на піратстві він заробив собі статок і владу, та все одно нервував на в’їзді в місто. Перед самим Лунденом він весь час безугавно патякав — переважно всілякі нісенітниці — й реготався з кожного ущипливого коментаря, який я відпускав на адресу дурниць, які він верзе. Та щойно ми заїхали поміж двох напівзавалених башт обабіч міської брами, він нараз замовк. Вартові на воротах, напевно, впізнали Гастинґа, бо одразу ж прибрали загороду, що перекривала поруйновану арку. Одразу за нею я помітив купу колод — ознака того, що арку відбудовують.

Ми в’їхали в стару, римську частину міста, і наші коні нехапно рушили вулицею, мощеною плитняком, у проміжках між яким густо ріс бур’ян. Було холодно. У темних закутках, куди на камені цілий день не потрапляло сонячне проміння, досі лежала паморозь. Будинки стояли з зачиненими ставнями, крізь які курився дим від вогнищ.

— Бував тут раніше? — зненацька порушив тишу Гастинґ.

— Багато разів, — відказав я.

Тепер ми з Гастинґом очолювали колону.

— Зіґфрід… — озвався був Гастинґ, але не знайшов чого додати.

— Я чув, він норвег, — кинув я.

— Він непередбачуваний, — відказав Гастинґ, і зі звучання його голосу мені стало ясно, що Зіґфрід і є причиною його хвилювання.

Гастинґ стояв перед ожилим мерцем без натяку на страх, тоді як сама лиш думка про Зіґфріда вганяла його у тривогу.

— І я можу бути непередбачуваним, і ти, — сказав я йому.

Гастинґ не відповів. Тільки торкнувся оберега на шиї й звернув коня в браму, звідки назустріч нам висипала прислуга.

— Королівський палац, — мовив Гастинґ.

Палац був мені знайомий. Збудували його ще римляни, і це була висока споруда з банями, колонами й різьбленими оздобами, хоч у деяких місцях за наказом мерсійських королів провалені стіни полатали соломою, лозою та деревом. У великій залі стояли ряди римських колон, а на цегляних стінах подекуди навіть збереглися мармурові прикраси. Свої будівлі ми споруджуємо з дерева й соломи, котрі швидко трухнуть, тож із часом від нас нічого не зостанеться; а от римляни скрізь лишили по собі міцні камінь, цеглу і славу.

Розпорядник повідомив нам, що Зіґфрід із молодшим братом перебуває на старій римській арені на північ від палацу.

— Що він там робить? — запитав Гастинґ.

— Приносить жертву, пане, — відказав розпорядник.

— Тоді ми до нього, — мовив Гастинґ, зиркаючи на мене в пошуках підтримки.

— Так, — підтвердив я.

Ми швидко здолали короткий шлях. Жебраки сахались від нас. Ми мали гроші, й вони це знали, але не наважувалися прохати, бо ми були озброєні незнайомці. На заляпаних грязюкою боках наших коней висіли мечі, щити, сокири й списи. Ремісники нам кланялися, жінки ховали дітей за спідницями. Більшість народу в римській частині Лундена складали дани, та навіть серед них панував неспокій: їхнє місто заполонили голодні до наживи й жіноцтва Зіґфрідові вояки.

Я вже бував на тій римській арені. На ній ще в дитинстві основ майстерності з мечем мене навчав Токі, капітан одного з суден мого названого батька Раґнара. Заняття відбувалися на великій овальній арені, оточеній кількома ярусами кам’яних основ, що залишилися після дерев’яних лав для глядачів. На трибунах було пусто, коли не рахувати кількох чоловік, що знічев’я спостерігали за гуртом по центру порослої густими бур’янами арени. Там було приблизно чотири-п’ять десятків людей, у дальньому кінці овалу стояло на прив’язі зо два десятки засідланих коней. Проїжджаючи між високих стін входу, я дуже здивувався побачити посередині майданчика християнський хрест, навколо якого і юрмився люд.

— Зіґфрід — християнин? — спантеличено запитав я в Гастинґа.

— Ні! — поспіхом відказав він.

На тупотіння копит наших коней чоловіки обернулись до нас. Вигляд вони мали загрозливий, бо одягнені були як на війну: в кольчугах і шкірянках, з мечами й сокирами в руках. Щоправда, панувало серед них радше піднесення. З гущі гурту, з-під хреста, до нас виступив Зіґфрід.

Хоч раніше ніколи не бачив, я одразу його впізнав. Це був кремезний чоловік, якого ще дебелішим робила широка чорна шуба з ведмежої шкури, що сягала аж до щиколоток.

Взутий він був у високі чорні чоботи, мав на собі ясну кольчугу, підперезану портупеєю в срібних заклепках, а з-під залізного шолома, прикрашеного срібними візерунками, стирчало кудлате чорне бородище. Прямуючи до нас, він зняв шолом, з-під якого виринуло не менш чорне і густе волосся. На широкому лиці він мав чорні очі, кривий приплюснутий ніс і рот, схожий на широченну рану, що надавало йому загрозливого вигляду. Вийшовши, став перед нами, широко розставивши ноги, немов очікував нападу.

— Ярле Зіґфріде! — з напускним піднесенням привітав його Гастинґ.

— Ярле Гастинґу, з поверненням! Радий вітати.

Голос Зіґфріда звучав напрочуд високо — не по-жіночому, але дивно було чути, як ним промовляє такий велет.

— А це, певно, лорд Утред! — проказав він, вказуючи на мене рукою в чорній рукавиці.

— Утред Беббанбурзький, — представився я.

— І тебе я теж радий вітати!

Підійшовши до мене, на знак пошани він сам перейняв у мене віжки, а тоді усміхнувся, через що вираз його обличчя з грізного враз змінився жартівливим, майже товариським.

— Подейкують, лорде Утреде, ти високий чоловік.

— І мені таке казали, — відповів я.

— Ану ж подивімося, хто з нас вищий: ти чи я, — добродушно запропонував він.

Я зліз із сідла і тут же відчув полегкість у затерплих ногах. З віжками мого коня в руках, неохопний у тій чорній шубі, Зіґфрід, усе ще всміхаючись, гукнув гурту чоловіків неоддалік:

— То що скажете?

— Ви вищий, пане, — відказав один з них запопадливо.

— А коли б я спитав, хто з нас красніший з лиця, що б ти відповів? — поцікавився Зіґфрід.

Не знаючи, що казати, неборака тільки водив нажаханими очима з мене на Зіґфріда.

— Він боїться, що як відповість неправильно, то я його вб’ю, — смішкувато шепнув мені Зіґфрід.

— А вб’єш? — поцікавився я.

— Треба подумати. Ходи сюди! — підкликав він чоловіка, і той сторожко наблизився до нас. — На ось віжки, постав коня. То хто вищий? — це питання призначалося вже Гастинґові.

— Ви однакового зросту, — відказав той.

— Та й рилами обидва нівроку, — промовив Зіґфрід і вибухнув реготом, закидаючи руку мені на плече, і я відчув, як смердить його шуба.

Відтак він обійняв мене:

— Вітаю, лорде Утреде!

На тому відступив, широко всміхаючись, і я зрозумів, що він мені подобається: усмішка була справді щира.

— Я багато чув про вас, — промовив він.

— А я — про вас, пане.

— Не маю сумніву, що багато з того — побрехеньки, але ж добрі побрехеньки! А ще в нас із тобою не владнано один спір.

В очікуванні моєї відповіді він вишкірився ще ширше, але я змовчав.

— Яррел! — пояснив він. — Ти його вбив.

— Так, — погодився я.

Яррелом звали ватажка вікінгів, яких я повбивав на Темсі.

— Яррел був моїм другом, — мовив Зіґфрід.

— Значить, ти мусив би застерегти його, щоб не попадався Утреду Беббенбурзькому, — відповів я.

— І то правда, — кинув Зіґфрід. — А чи правда, що ти й Уббу вбив?

— Правда.

— Важко, мабуть, тобі було! А Іварра?

— І Іварра вбив, — підтвердив я.

— Але він і так був уже старий, тож йому давно було пора на той світ. Ти розумієш, що тепер ти ворог його синові?

— Розумію.

Зіґфрід зневажливо форкнув:

— Але малий — ніщо, шмаркля. Хай би скільки він тебе ненавидів, що зробить горобчик соколові?

Ще раз усміхнувшись, він зиркнув на Смоку, мого жеребця, котрого вели довкруг арени, щоб не переохолов з дороги.

— Який кінь! — зачудовано промовив він.

— Чудовий, — згодився я.

— Може, забрати його в тебе?

— Будеш не першим, — відказав я.

Це йому сподобалось. Сердечно зареготавши, він поклав мені на плече ручищу і повів до хреста.

— Кажуть, ти сакс?

— Правда.

— Але не християнин?

— Я шаную істинних богів, — мовив я.

— Хай воздасться тобі за це їхньою прихильністю, — сказав він, стискаючи мені плече, і навіть крізь кольчугу й шкірянку я відчув його неймовірну силу.

Зненацька крутнувшись, він гукнув:

— Еріку! Чи ти завстидався?

Його брат вийшов з юрби. Мав він таке ж чорне кошлате волосся, тільки цупко зібране на потилиці та обв’язане шворкою, і стрижену бороду.

Був молодий, десь двадцять або двадцять один, а з широкого обличчя дивилися ясні очі, повні цікавості та щирості.

І якщо я здивувався, що мені подобається Зіґфрід, то визнати прихильність до Еріка було зовсім не дивно. Подібно до Ґізелиного брата, він належав до тих людей, які припадають тобі до вподоби від першої зустрічі.

— Я Ерік, — привітався він.

— Він мій радник, голос сумління і брат, — додав Зіґфрід.

— Сумління?

— Ерік нізащо б не стратив людину за брехню, так, брате?

— Так, — підтвердив Ерік.

— Дурний, але я люблю його таким, як є, — засміявся Зіґфрід. — Та й сили йому не позичати, лорде Утреде. У бою він як той ніфльгеймський демон.

Поплескавши брата по плечу, він узяв мене під лікоть і повів до хреста, котрий у цьому місці виглядав зовсім недоречно.

— Тут у мене полонені, — пояснив він, наближаючись до хреста, під яким я побачив п’ятьох чоловіків, що стояли навколішки зі зв’язаними за спиною руками. В них позабирали куртки, зброю й сорочки, залишивши в самих штанях. Усі тремтіли на холоді.

Хрест поставили щойно, грубо збивши з двох дошок і встромивши в наспіх викопану яму, від чого він похилився. При його основі лежали товсті цвяхи та великий молоток.

— Скрізь на своїх ідолах, різьбленнях і оберегах вони зображують смерть на хресті, — пояснив Зіґфрід. — От тільки я такої страти ще не бачив. А ти?

— Ні, — зізнався я.

— Не второпаю, як цим можна вбити, — щиро не розумів він. — Лише три цвяхи! Мені у битвах, бувало, й гірше діставалося.

— І мені, — підтакнув я.

— Оце ж я й подумав перевірити! — бадьоро виснував він і кивнув великою головою на бранця, що був найближче до основи хреста. — Ті двоє негідників з правого боку — християнські попи. Приб’ємо котрогось одного і подивимося, чи здохне. Я поставив десять срібняків, що нічого з ним не станеться.

Я не міг як слід роздивитися двох священників, бачив лише, що в одного велике черево. Він стояв навколішки, звісивши голову — але не в молитві, а тому, що був страшно побитий. Голі спину та груди йому вкривали синці й садна, а каштанове витке волосся злиплося від крові.

— Хто вони? — спитав я в Зіґфріда.

— Хто ви? — гаркнув він до полонених, а не отримавши відповіді, сильно хвицнув того, що стояв найближче, ногою по ребрах. — Хто ти? — повторив він.

Чоловік підняв голову. Був уже в літах — щонайменше сорок років — і мав зоране глибокими зморшками лице, на якому відбилася покора людини, котра розуміє, що їй не жити.

— Ярл Сітрік, — сказав він, — радник короля Етельстана.

— Ґутрума! — пронизливо крикнув Зіґфрід. У тому крику лунала чиста ненависть, що з’явилася мовби нізвідки. Замість привітного веселуна переді мною миттю постав лютий демон. Бризкаючи слиною, він повторив: — Ґутрума! Його звуть Ґутрум, лайдак ти клятий!

На тому він загилив Сітрікові в груди, і сили того удару було достатньо, щоб зламати ребро.

— Як його звуть? — перепитав він.

— Ґутрум, — відказав Сітрік.

— Ґутрум! — прокричав Зіґфрід, ще раз буцаючи старого.

Уклавши мир з Альфредом, Ґутрум прийняв християнство і взяв собі християнське ім’я Етельстан. Проте я досі називав його Ґутрумом, як і Зіґфрід, котрий так розійшовся, що, здавалося, намагався забити Сітріка на смерть. Сердешний дідуган відчайдушно ухилявся від ударів, але Зіґфрід звалив його на землю, і тому було вже не втекти. Ерік якийсь час байдуже спостерігав за братовим гнівом, а тоді підійшов, узяв його за руку, і здоровань дозволив себе відтягти.

— Падло! — крикнув він на старого, що стогнав у грязюці. — Кличе Ґутрума по-християнському! — пояснив він мені.

Зіґфріда аж трусило від люті, очі його звузились, обличчя викривилось, та, потроху опанувавши себе, він знову закинув руку мені на плече.

— Ґутрум прислав їх до мене з наказом залишити Лунден, — сказав він. — Та це не Ґутрумове діло! Лунден не належить Східній Англії, це мерсійська земля, власність короля Утреда Мерсійського!

Уперше мене назвали королем привселюдно, і мені сподобалося чути ці слова: «король Утред». Зіґфрід крутнувся до Сітріка, в котрого кров тепер стікала і з губ:

— Що переказав Ґутрум?

— Що місто належить Мерсії і ви повинні піти, — вичавив із себе Сітрік.

— Хіба що король Утред дозволить нам зостатися? — усміхнено докинув Ерік.

Я не сказав нічого. Чути цей титул було добре, але страшенно дивно, мовби я не приймав долі, заготованої прялями.

— Альфред не дозволить вам залишитися, — знайшов у собі сили сказати інший бранець.

— А до Альфреда мені яке діло? — гмикнув Зіґфрід. — Коли так хоче, хай веде своє військо сюди на погибель.

— Це ваша остаточна відповідь, пане? — сумирно уточнив полонений.

— Моєю відповіддю будуть ваші відрубані голови, — гарикнув Зіґфрід.

Я перевів погляд на Еріка — молодшого, зате явно розумнішого з братів, — але він тільки знизав плечима:

— Якщо вліземо в переговори, дамо ворогові час зібрати армію. Краще виявити твердість.

— Ви потягнете війну проти Ґутрума й Альфреда? — запитав я.

— Ґутрум не битиметься, — запевнив мене Ерік. — Він тільки погрожує, але воювати не полізе. Він старіє, лорде Утреде, тому хоче сповна насолодитися часом, що йому залишився. Коли ж ми відправимо йому відрубані голови, гадаю, він чітко зрозуміє наше послання: якщо поткнеться сюди, наверне загрозу на власну голову.

— А як щодо Альфреда?

— Той занадто обачний, — відказав Ерік.

— Так.

— Тому запропонує викуп, щоб ми забралися з міста.

— Можливо.

— Гроші ми, напевно, приймемо, — додав Зіґфрід, — а от піти нікуди не підемо.

— До літа Альфред не нападатиме, — не зважаючи на брата, вів далі Ерік, — а до того часу, лорде Утреде, ми сподіваємося, ви з ярлом Раґнаром уже будете на півдні Східної Англії. Закрити очі на таку загрозу Альфред не зможе, і йому доведеться виступити вже проти наших об’єднаних сил, а не одного лунденського гарнізону. Отоді вже нашим завданням буде вбити Альфреда й поставити замість нього його небожа.

— Етельвольда? — зневажливо перепитав я. — Він безтолковий гультіпака.

— Гультіпака чи ні, а сакс на престолі полегшить нам завоювання Вессексу, — промовив Ерік.

— Допоки він буде вам потрібний, — додав я.

— Допоки він буде нам потрібний, — також підтвердив Ерік.

Пузатий священник з другого краю уважно нас слухав. Підняв голову до мене, тоді — до Зіґфріда, котрий помітив його погляд:

— Чого вилупився, козел?

Священник не відповів, ще раз зиркнув на мене і похилив голову.

— От з нього й почнімо, — сказав Зіґфрід. — Приб’ємо до хреста і подивимося, чи сконає.

— Може, хай краще б’ється? — запропонував я.

Зіґфрід вибалушився на мене, не розуміючи того, що почув.

— Нащо йому битися? — перепитав він.

— Отой другий піп кістлявий, його буде легше прибити до хреста, — пояснив я. — А цьому слід дати меча, і хай б’ється.