Пісня меча

Етельфледа сиділа, високо піднявши голову. З мого місця здавалося, ніби вона дивиться прямо на скаженого попа, котрий тепер був єпископом і мав у Лундені владу. Етельред біля неї весь час совався, але кілька разів зиркнувши на його обличчя, я побачив на ньому чванливий, самовпевнений вираз. Більшість присутніх знудились, і тільки отець Беокка, здавалося, відкрито не схвалював проповіді. Одного разу ми перетнулися поглядами, і я мимовільно всміхнувся, коли він сердито звів брову. Я не мав сумніву: він вважав, що такої настанови не роблять привселюдно. Щодо Альфреда, то він спокійно собі дивився на вівтар, на якому сходив піною єпископ, проте під цією відстороненістю крилася підтримка сказаного, адже цієї проповіді нізащо б не сталося без його відома і схвалення.

— Слухняні! — знову прокричав Еркенвальд, піднімаючи очі до неба, неначе в цьому єдиному слові крилося вирішення всіх людських бід.

Король згідливо кивнув, і мені здалося, що він не лише схвалює цю догану, а й сам попросив її провести. Невже вважав, що привселюдне дорікання врятує Етельфледу від побиття? Це цілком укладалося в Альфредову філософію, позаяк він вірив, що процвітати королівство здатне лише коли там діють закон і державні порядки, а народ покірний Господові й монарху.

Але як міг він, дивлячись на доньчині синці, схвалювати все це? Він любив своїх дітей. Вони зростали в мене на очах, і не раз я бачив, як Альфред з ними грається, того і не міг збагнути, чому віра дозволяє йому принижувати власну люблену доньку. Інколи, як молюся своїм богам, я щиро дякую їм за те, що не віддали мене на поталу Альфредовому богу.

Нарешті в Еркенвальда закінчилися слова. Запала мовчанка, аж ось Альфред підвівся і повернувся до зали.

— Так гласить Господь, — усміхнено прорік він.

Попи забурмотіли молитви, а Альфред струснув головою, мовби проганяючи з неї церковні питання.

— Віднині місто Лунден є повноправною частиною Мерсії, — сказав він, і залою пробігло жваве жебоніння. — Управління громадськими справами я доручаю єпископові Еркенвальду.

Він обернувся й усміхнувся до єпископа, котрий відповів поклоном.

— За оборону міста відповідатиме лорд Утред, — продовжив Альфред, повертаючи голову до мене, але я йому не вклонився.

До мене крутнулась Етельфледа. Про те, що я в залі, вона не здогадувалась, але, зачувши моє ім’я, озирнулась і подивилась на мене. Я їй підморгнув, і її побите лице проясніло. Зрозуміло, що Етельред усього цього не бачив, підкреслено не звертаючи на мене ані найменшої уваги.

— Звісна річ, що на місто поширюється влада мого любого зятя, — вів далі Альфред, раптово холоднішим тоном, бо побачив, як я підморгую Етельфледі. — З часом воно стане цінною частиною його володінь, але поки що він великодушно погодився віддати управління Лунденом людям, котрі мають досвід у керівництві.

Іншими словами, хоч Лунден і відходив до Мерсії, Альфред не мав жодного наміру випускати його з хватки Вессексу.

— Єпископ Еркенвальд має повноваження встановлювати розмір мита і збирати податки, — роз’яснив Альфред, — одна третина яких піде на громадське управління, третина — на церкву і ще третина — на оборону міста. Переконаний, під керівництвом єпископа і з поміччю Господа Всемогутнього ми зведемо місто во славу Христа і Його церкви.

Більшість присутніх у залі я не знав, бо майже всі вони були мерсійськими танами, котрих викликали в Лунден на зустріч із Альфредом. Серед них я помітив і Альдгельма, досі синього після нашої останньої зустрічі. Уздрівши мене, він хутко сховався. Виклик на збори був неочікуваний, тому до Лундена прибула лише частина танів, котрі тепер чемно слухали Альфреда, хоч майже всі служили одночасно двом господарям. Північ Мерсії перебувала під данським правлінням, тож лише південний її край можна було вважати по-справжньому вільною саксонською землею. Та навіть вона всякчас піддавалася набігам, тому кожен мерсійський тан, котрий прагнув зберегти життя собі, волю своїм донькам і врятувати худобу від крадіїв, мусив сплачувати данину данам і податки Етельредові, котрий завдяки успадкованим володінням, вдалому шлюбові й благородному родоводу вважався найшляхетнішим з мерсійської шляхти. Він міг би навіть назватися королем, якби захотів (а що в нього є таке бажання, я не сумнівався), однак Альфред був проти, а без нього Етельред був ніким.

— Перед нами стоїть завдання прогнати поганських загарбників з Мерсії, — промовив Альфред. — Для цього ми попіклувалися про безпеку Лундена, поклавши край норманському розбою на Темсі. Тепер же мусимо утримати місто. Яким чином?

Відповідь була очевидна, однак це не завадило безглуздій дискусії, в якій присутні кинулися жваво обговорювати, скільки війська знадобиться на оборону муру. Не бажаючи брати в тому участі, я сперся на стіну й спостерігав, хто з танів говорив охочіше, а хто пильнував. Єпископ Еркенвальд тільки позирав на мене, дивуючись, чому я не долучаюся до загального обговорення, та я мовчав. Уважно всіх вислухавши, Етельред підсумував дискусію:

— Мілорде королю, місту потрібен гарнізон у дві тисячі войовників.

— Мерсійських, — уточнив Альфред. — Усі вони повинні бути мерсійцями.

— Безсумнівно, — спішно підтакнув Етельред, хоча про себе я відзначив, що більшість танів не вельми зраділи.

Зауваживши те саме, Альфред перевів погляд на мене:

— Лорде Утреде, це ваша відповідальність. Тож якої думки ви?

Я заледве стримався, щоб не позіхнути.

— Мілорде королю, в мене є дещо краще, ніж просто думка, — мовив я. — В мене є факт.

Альфред запитально звів брову, але в той же час якось зберіг несхвальний вираз.

— І який же це факт? — роздратовано запитав він, коли моя мовчанка розтягнулась занадто надовго.

— Четверо чоловіків на род, — сказав я.

Довжина одного роду — приблизно шість кроків, а кількість вартових на род придумав не я, а Альфред. Коли наказав будувати бурги, складними розрахунками він вивів, що для оборони одного такого відрізка потрібно саме стільки вояків.

Загальну чисельність гарнізону визначала протяжність муру. Кокгемський мур завдовжки був тисяча чотириста кроків, тож на його захист я мусив виділити тисячу чоловік зі своїх варти й фірду. Проте Кокгем був маленьким бургом, а Лунден — великим містом.

— Яка протяжність лунденського валу? — поцікавився король.

Я повернув голову до Етельреда, очікуючи відповіді від нього, й Альфред, помітивши мій погляд, теж крутнувся до свого зятя. Замислившись на хвилю, Етельред, замість чесно признатися, що не знає, сказав навмання:

— Вісімсот родів, мілорде королю?

— На рівнині мур простягається на шістсот дев’яносто два роди, — грубо вклинився я, — ще на триста п’ятдесят вісім — уздовж річки. Отже, мілорде королю, протяжність оборонних позицій складає одну тисячу п’ятдесят родів.

— Чотири тисячі двісті душ, — тут же вставив єпископ Еркенвальд, і, зізнаюся, це мене вразило. Мені знадобилося чимало часу вивести це число, та й у підрахунках я був не впевнений, аж доки з ними мені не допомогла Ґізела.

— Щоправда, мілорде королю, не буває так, щоб ворог нападав з усіх боків водночас, — повів я, — тому припускаю, що для оборони міста стане гарнізону з трьох тисяч чотирьохсот вояків.

Один з мерсійських танів глухо присвиснув, мовляв, це недосяжне число.

— Це всього на тисячу більше за ваш гарнізон у Вінтанчестері, — зауважив я.

Втім, різниця тут полягала ще й у тому, що Вінтанчестер був розташований у вессекському ширі, де народ був звиклий до призову в місцевий фірд.

— І звідки ж узяти стільки людей? — спитався один із мерсійців.

— У вас, — відрізав я.

— Але… — затнувся чоловік.

Він хотів сказати, що користі з мерсійського фірду, ослабленого тривалим простоєм, немає, а будь-яка спроба зібрати його неодмінно приверне зайву увагу данських ярлів з північної Мерсії. Мерсійці давно привчилися жити тихо, не накликаючи на себе біду, як ті боягузливі собаки, що тремтять у кущах, остерігаючись нападу вовків.

— Але в цьому немає нічого страшного, — закінчив за нього я, ще голосніше й сердитіше. — Бо хто відмовляється стати на захист своєї землі — зрадник. Такого слід позбавити майна і стратити, а родину продати в рабство.

Я очікував, що Альфред заперечить, але він змовчав, навіть кивнув на знак згоди. Я був наче меч у його піхвах, і він зрадів нагоді показати іншим моє лезо. Мерсійці мовчали.

— А ще, мілорде королю, нам потрібні люди на кораблі, — продовжив я.

— Кораблі? — перепитав Альфред.

— Кораблі? — вторував йому Еркенвальд.

— Потрібні моряки, — пояснив я.

Разом з Лунденом ми захопили двадцять один корабель, сімнадцять із яких були військові. Решта, ширші, призначалися для торгівлі, але і з них могла бути користь.

— У мене є кораблі, — провадив я, — але на них треба людей — добрих вояків.

— Ви плануєте обороняти місто кораблями? — недовірливо спитав Еркенвальд.

— Звідки отримувати прибуток? — звернувся я до нього. — З мита. Але жоден торговець не наважиться сюди поткнутися, тож треба очистити гирло від ворожих суден, себто повбивати піратів. А для цього мені необхідні вояки. Я можу взяти свою особисту варту, але в такому разі їх доведеться замінити іншими людьми, котрі стерегтимуть місто.

— Кораблі потрібні мені, — втрутився Етельред.

Етельреду потрібні кораблі? Я був настільки приголомшений, що не знайшовся з відповіддю. Його завданням було боронити південь Мерсії й витісняти данів на північ, що передбачало бої на суходолі. А тут ні сіло ні впало йому знадобилися кораблі. Що він з ними робитиме? Плаватиме рівнинами?

— Мілорде королю, — поважно промовив усміхнений Етельред, — пропоную всі кораблі на захід від мосту, — кивнув він головою, — залишити мені, для служби вам, а ті, що на схід — моєму кузенові.

— Це… — почав був я, але Альфред мене урвав.

— Це справедливо, — твердо промовив він.

Але було це не справедливо, а смішно. На схід від мосту стояло всього два військові кораблі, решта п’ятнадцять — по той бік перепони. Така кількість бойових суден вказувала на те, що Зіґфрід планував велику навалу на Альфредове королівство, але ми вчасно його зупинили. Ті кораблі були мені потрібні, щоби прогнати ворога з естуарію річки, проте Альфред, бажаючи продемонструвати підтримку своєму зятю, відкинув моє заперечення.

— Користуйтесь тими кораблями, які маєте в розпорядженні, лорде Утреде, — наполіг він. — Як команду для одного корабля я передам під ваш провід сімдесятьох воїнів зі своєї варти.

Тож я мусив прогнати данів з річки за допомогою лише двох кораблів. Я безсило сперся на стіну і мовчки слухав розмову, що точилася головно довкола розміру мита і способу оподаткування сусідніх ширів, вкотре гадаючи, чому я не на півночі, де мій меч був би вільний, закони м’якші, а всюди лунає сміх. Після зборів до мене підійшов єпископ Еркенвальд. Його блискучі очиці зринули переді мною, якраз коли я чіпляв пояс із мечами.

— Вам варто знати, — промовив він, — що я не схвалюю вашого призначення.

— А я — вашого, — сердито буркнув я, злий на Етельреда за крадіжку п’ятнадцяти суден.

— Господь не дасть благословення поганину, — виголосив новопризначений єпископ, — одначе наш мудрий король вважає вас чудовим воїном.

— А Альфред славний своєю мудрістю, — м’яко проказав я.

— Я мав розмову з лордом Етельредом, — сказав він, не слухаючи моїх слів, — і він погодився надати мені право скликати народ із суміжних з Лунденом земель. Ви не маєте заперечень?

Еркенвальд мав на увазі, що відтепер право збирати фірд належить йому. Таке повноваження було б краще віддати мені, але я не думав, що Етельред на це погодиться. Так само не сумнівався я, що Еркенвальд, хоч наскільки противний, мало слухатиметься вказівок Альфреда.

— Я не маю заперечень, — відрізав я.

— У такому разі я сповіщу лорда Етельреда про вашу згоду, — сухо промовив він.

— І принагідно скажіть йому, щоб не бив дружину.

Еркенвальд пересмикнувся, ніби я вліпив йому ляпаса.

— Його християнським обов’язком, — промовив він суворо, — є навчити свою дружину смирення, а її — коритися. Чи ви не чули моєї проповіді?

— Чув кожне слово.

— Вона сама накликала це на себе! — гаркнув Еркенвальд. — У неї запальна душа, вона його не слухається!

— Вона ще зовсім дитя, — заперечив я, — до того ж вагітна.

— До юного серця глупота прив’язана, — відказав Еркенвальд. — Так гласить Господь! А як він радить чинити з глупотою? Різкою віддаляти від неї! — він стрепенувся. — Ось як треба робити, лорде Утреде! Дитя привчають до послуху різкою! Воно навчається через біль та побої, тож дівчина мусить знати свій обов’язок. Так велить Бог! Славімо Господа!

На тому тижні я чув, що з Еркенвальда хочуть зробити святого. Попи постійно приходять до мого дому на березі північного моря, де, зустрівши немічного діда, розповідають мені, що до пекельного полум’я мені зосталося всього кілька кроків. Кажуть, варто лише покаятись, і тоді я полину до раю, де житиму вічно в оточенні святих.

Та я ліпше палатиму у вогні, допоки з ним не вигорить сам час.

Розділ сьомий

Крапотіла з весел вода, збрижуючи плесо, на якому сонячні зайчики збивались у купки, розпадались і скакали в усі боки.

Наш корабель безгучно линув тим ряхтливим обширом.

З-за осяяного світлом пасма хмар на сході розливалося рідке золото. Решта неба була синя: світліша на сході й насичено-темна на заході, куди, в бік незнаних земель по той бік далекого океану, бігла ніч.

На південь від нас виднівся низький берег Вессексу. Був він зелено-бурий, безлісий і лежав зовсім поруч, однак підходити ближче я не наважувався, бо за блискучою водою не бачив мілин. Весла спочивали, вітер не дув зовсім, але приплив і потужна течія несли нас на схід. Це був естуарій Темсу — неосяжний обшир води, боліт і страху.

Наш корабель не мав ні назви, ні драконячої голови на носі й кормі. Широкий, пузатий і повільний, він був одним із двох торговельних суден, які я захопив у Лундені. Вітрило було обгорнуте довкола реї. Течія несла нас у золотий світанок.

Я стояв зі стерновим веслом у правиці, в кольчузі, але без шолома. На поясі висіли обидва мої клинки, але вони, як кольчуга, були сховані під бурою шубою. На лавах сиділо дванадцятеро веслярів, біля мене стояв Сітрік, ще один чоловік — на носі. Подібно до мене, всі заховали броню та зброю.

Під виглядом торговельного корабля ми пливли вздовж вессекського узбережжя в надії, що нас не помітять з північного боку естуарію.

Але нас помітили.

Наш слід узяв морський вовк.

Корабель ішов північніше од нас, прямуючи на південний захід, в надії, що ми розвернемось і спробуємо втекти проти течії.

Перебувало судно приблизно за милю від нас, і мені було видно його короткий форштевень, увінчаний звірячою головою. Він не поспішав. Бачачи, що наші весла не гребуть, капітан сприйняв це за ознаку паніки, подумавши, що ми зібрались обговорити дальші дії. Його ж гребці взялися до роботи, і з кожним змахом весел корабель просувався дедалі вперед, відрізаючи нам шлях у море.

Фінан, котрий стояв за одним зі стернових весел, озирнувся через плече.

— Чоловік п’ятдесят? — кинув він.

— Може, й більше, — відказав я.

Він усміхнувся:

— Наскільки?

— Можливо, що й усі сімдесят, — припустив я.

Наша команда складалася з сорока трьох душ, і майже всі, крім п’ятнадцяти нас, сиділи сховані в трюмі для товарів. Ті вояки були накриті старим вітрилом, через що можна було подумати, ніби ми веземо сіль, зерно або інший вантаж, що потребує захисту від дощу й вологи.

— Коли їх дійсно сімдесят, це буде славний бій, — у передчутті промовив Фінан.

— Не буде ніякого бою, — заперечив я. — Вони не готові.

І це була правда. З першого погляду ми були легкою здобиччю: дрібка людей на купецькому судні, тож коли корабель нападників порівняється з нами, на борт перескочить усього з десяток вояків, а більша частина їхньої команди залишиться на місці спостерігати за різаниною. Принаймні я так сподівався. Звісно, ті решта будуть озброєні, проте й бою вони не очікуватимуть, тоді як мої люди перебували в повній готовності.

— Не забувайте, — проголосив я гучно, щоб мене почули й ті, хто ховався під вітрилом, — вбити треба всіх!

— Навіть жінок? — уточнив Фінан.

— Жінок — ні, — відповів я, хоч сумнівався, що вони там будуть.

Сітрік, котрий сидів навпочіпки поруч зі мною, підняв голову:

— Нащо вбивати всіх, пане?

— Щоб нагнати на них страху.

Золоте світло в небі розгорялось і тьмяніло. Сонце вибилося з-за хмар, і з новою силою заблискотіла вода навкруги. Видовжилось на ледачій мерехтливій гладіні відображення ворожого корабля.

— Штирборт, спустити весла! — наказав я. — Поляпайте трохи!

Веслярі заусміхалися, навмисне збурюючи воду невмілими ударами, аби розвернути наше судно носом до річки, створюючи враження, ніби ми намагаємося втекти. Були б ми дійсно такими беззахисними, доцільніше було б прямувати до південного берега, залишити корабель там і тікати геть, рятуючи життя, та натомість ми розвернулись і погребли проти течії. Весла наші вдаряли не в такт, від чого ми справляли враження невмілих наляканих бовдурів.

— Клюнув! — гукнув я гребцям, хоч вони й самі вже бачили, що ворог наліг на весла, бо ж стояли ми носом на захід.

Вікінг ішов прямісінько на нас, змахуючи рядами весел, ніби крилами, з кожним ударом спінюючи воду за кормою. Ми продовжували вдавати паніку. Наші весла стукались одне об одне, тож ми майже не просувалися, лише збурюючи воду навколо дебелого корпусу свого корабля. Сповнюючи ясне ранкове повітря тужливими криками, навколо нашої присадкуватої щогли крутилися чайки.

Далеко на заході, де небо застував дим Лундена, що ховався за небокраєм, виднілася крихітна чорна смужка — щогла іншого корабля. Він рухався до нас, і я знав, що переслідувачі теж його бачать і не можуть добрати, друг це чи ворог.

Втім, це було не так уже й важливо, адже на захоплення малого вантажного судна з невеликою командою їм знадобиться не більше п’яти хвилин, і це буде найкраща частина години, бо далі піде відплив і непроханий гість із заходу підійде на веслах туди, де баблялися ми. Наближалися вікінги стрімко, весла їхні змахували чітко, в одному ритмі, проте така швидкість означала, що поки догребуть до нас, веслярі потомляться і будуть не готові до бою. Високо на носі судна стриміла орлина голова з фарбованим у червоне дзьобом, мовби птах щойно задер жертву. Під тою головою на платформі товпичилося з десяток озброєних вояків, котрі готувалися захопити наш корабель, а нас перебити.

По двадцять весел із кожного боку — це сорок чоловік. В абордажному загоні ще кільканадцять, одначе порахувати всіх на борту було надзвичайно складно — настільки щільно юрмились вони на носі. Ще двоє стояло біля стерна.

— Їх десь п’ятдесят-шістдесят! — оголосив я.

Гребці були без кольчуг. Вони не готувалися ставати до бою, мечі у більшості лежали під ногами, а щити були складені в трюмі.

— Зупинити весла! — наказав я. — Гребці, встати!

Орлоголовий корабель був уже близько. Я чув поскрипування його кочетів, плескіт весел і шипіння води під хвилерізом. Мені було видно блискучі сокири, обрамлені шоломами лиця вояків, котрі сподівалися легко розправитися з нами, і тривогу стерничого, який намагався тримати курс просто на нас. Мої веслярі метушилися, розігруючи паніку, а вікінгівські гребці зробили останній змах, і я почув наказ їхнього капітана ховати весла. Розтинаючи воду бортами, судно продовжувало нестися на нас і було вже так близько, що я відчував запах від нього. Вояки на носі підняли щити, а стерновий спрямував корабель уздовж нашого борту. Весла прибрали, й ось уже морський вовк був готовий до кидка.

Я витримав момент, допоки ворог наблизився так, що тікати йому вже не було куди, й аж тоді віддав наказ покинути засідку.

— Зараз! — гукнув я.

Стягли вітрило, і зненацька наш крихітний кораблик наїжачився озброєними воїнами. Я скинув шубу, Сітрік подав мені щит і шолом. З ворожого корабля почулося застереження, їхній стерновий навалився всією вагою на весло, і корабель почав потроху повертати. Та для маневру було вже запізно, і я почув, як, врізаючись у наші весла, заторохкотіла їхня корма.

— Вперед! — скомандував я.

Клапа, котрий стояв у нас на носі, запустив гак, яким підчепив утікачів, влучивши в ширстрек, і потягнув на себе, спіймавши ворожий корабель на протиході. Той повернувся на канаті, врізався нам у бік, і мої вояки миттю посипали до нього на борт. Це були люди з моєї особистої варти — закуті в броню, спраглі до крові треновані вояки, котрі потрапили між неозброєних веслярів, зовсім не готових до бою. Ворожих абордажників, єдиних, хто був там при зброї й налаштований на битву, охопило сум’яття. Вони могли б напасти на моїх людей, котрі вже почали різанину, та натомість їхній командир віддав наказ заскакувати на наш корабель. Він сподівався вдарити ззаду, і це була цілком дієва тактика, проте для відсічі їм у нас на борту залишалося ще вдосталь сил.

— Вбити всіх! — ревів я.

Один дан — принаймні я думаю, що то був дан, — заскочив до мене на платформу, але я торохнув його щитом, він упав між двох кораблів і пішов на дно під вагою кольчуги. Інші вікінги дійшли до веслярських лавок на кормі, де почали битися з моїми людьми, сиплючи в них прокльонами. Я стояв позаду на підвищенні, зі мною був тільки Сітрік, і нам двом на стерновій платформі нічого не загрожувало. Однак не можна вести за собою людей, коли сам уникаєш небезпеки.

— Залишайся тут, — наказав я Сітрікові й зіскочив.

Стрибнув я з войовничим викриком, на який до мене обернувся високий чолов’яга. На шоломі в нього були орлині крила, руки щедро обвішані браслетами, а на щиті красувалося зображення орла, завдяки чому я зрозумів, що переді мною сам власник корабля. Світлобородий, кароокий, ватажок вікінгів був озброєний сокирою з довгим ратищем і заляпаним кров’ю лезом, якою він тут же замахнувся на мене. Я відбив його удар щитом, і сокира шугнула нижче, цілячи мені по ногах, та в останню мить велінням Тора корабель накренився, і, втративши силу, лезо влучило в борт. Відбивши мій меч, чоловік знову замахнувся, але я ступнув на нього зі щитом і відтиснув своєю вагою.

Він мав би впасти, але, натрапивши спиною на власних вояків, встояв. Я завдав удару йому по ногах, і Подих Змія прошкріб по металу. Як і мої, його чоботи були обшиті залізними смугами. Його сокира торохнула по моєму щиту, а своїм він заїхав мені по мечу, і від подвійного удару я подався назад, вдарившись спиною об стернову платформу. Він посунув на мене, намагаючись збити з ніг, аж тут Сітрік, про якого я вже й забув, махнув мечем із платформи; але лезо відскочило від данового шолома і, не завдавши йому жодної шкоди, вдарило по схованих під кольчугою плечах. Усвідомлюючи, що я втратив рівновагу, ворог поставив мені підніжку, і я впав.

— Паскуда! — гарикнув він, роблячи крок назад.

Позаду гинули його люди, однак він ще мав час убити мене, до того як загине сам.

— Я Олаф Орлиний Кіготь! — гордовито промовив він. — До зустрічі в палаці мертвих!

— А я — Утред Бебанбурзький, — відказав я, лежачи на палубі й дивлячись на змах його сокири.

Нараз Олаф Орлиний Кіготь закричав.

Упав я навмисне. Він був важчий за мене, ще й загнав мене в кут, де міг би лупити, допоки я знесилюсь і не зможу давати йому відсіч, тому я й вирішив упасти. Його міцну кольчугу і блискучий шолом мечі не брали, тож я вдарив Подихом Змія вгору, під поділ кольчуги, в незахищений пах, і щосили натиснув, прохромивши його наскрізь. На палубу навколо нас ринула його кров, він вирячився на мене, роззявивши рота, і випустив з рук сокиру. Я зірвався на рівні, продовжуючи тиснути на Подих Змія, чоловік упав, закорчившись, і, висмикнувши меч із його тіла, я помітив, як він потягся правицею до своєї сокири. Я підбив її ногою до нього і, дочекавшись, коли його пальці зімкнуться навколо держака, добив його різким ударом у горлянку. На дошки хлинуло ще більше крові.

З моїх слів може здатися, ніби то була легка сутичка, та це не так. Я не брешу, що впав навмисне, але головною причиною тому була підніжка Олафа. Я ж замість того, щоб упиратися, обрав повалитися додолу. Буває, й досі, на старості, я просинаюсь серед ночі, тремчу і пригадую рази, коли мав би загинути, але вцілів. Це один із тих випадків. Чи, може, я щось неправильно запам’ятав. З віком спомини туманяться. Напевно, в повітрі стояли тупіт бігу по палубі, кректання вояків, які махали зброєю, сморід брудного трюму, стогони поранених. Я пригадую, як, упавши, відчув страх — паніку, від якої в передчутті неминучої загибелі холоне нутро й каламутяться думки. Це була коротка мить життя, яка скоро забулася: круговерть бою і страху — бій, нічим не примітний, — та все ж Олаф Орлиний Кіготь і донині будить мене серед ночі, і я лежу, дослухаючись до шарудіння хвиль на піску, і думаю, що він чекає на мене в палаці мертвих, де запитає, чи я вбив його волею сліпого випадку, а чи фатальний удар був ретельно спланований. А ще, пригадавши, як я підштовхнув до нього сокиру, аби він міг схопитися за неї й загинути зі зброєю в руках, він мені подякує.

Я чекаю зустрічі з ним.

Поки загинув Олаф, його корабель уже встигли захопити, а команду — вирізати. Абордаж «Морського орла» вів Фінан. Я знав, що корабель зветься так, бо назва була вирізана рунами у нього на форштевні.

— Паскудний бій, — буркнув Фінан невдоволено.

— Я ж казав.

— Кілька веслярів устигли дістати зброю, — додав він, але тут же потиском плечей показав, що старання їхні були даремні.

Відтак Фінан показав на залитий кров’ю трюм «Морського орла», де лежали й тремтіли п’ятеро чоловіків. Помітивши мій запитальний погляд, він пояснив, чому вони вціліли:

— Пане, це сакси.

Ті п’ятеро розповіли, що вони рибалки з поселення під назвою Фуґелнесс. Я заледве розбирав, що вони кажуть, бо ті хоч і розмовляли англійською, але вимовляли слова настільки дивно, що мова їхня звучала як чужа. Та я все-таки зрозумів, що Фуґелнесс — це голий острівець, оточений болотами і струмками. Там не жив ніхто, крім незліченного птаства і купки злиденних селян, що годувалися з ловіння дичини, вугрів та риби. Чоловіки розповіли, що Олаф захопив їх у полон тиждень тому і посадив на весла. Спочатку їх було одинадцять, проте Фінан устиг вбити шістьох, перш ніж бранці спромоглися переконати його, що вони не вороги, а звичайні раби.

Ми познімали з убитих ворогів усе і поскладали їхні кольчуги, зброю, браслети та одяг під щоглою «Морського орла», аби пізніше поділити здобич. Кожному воякові призначалося по одній частці, Фінанові — три, а мені — п’ять. Одну третину належало віддати Альфреду, іншу — єпископові Еркенвальду, та я рідко ділився з ними тим, що сам здобув у битві.

З роздягнених тіл убитих ми влаштували такий собі моторошний вантаж з кривавого місива плоті, поскидавши їх у трюмі торговельного корабля. Над головами закрутилася зграя чайок, котрі не могли дочекатися, щоб поласувати трупами, але остерігалися нас. Добралося до нас і судно, яке на відпливі йшло з заходу. Це був добрий військовий корабель, на носі якого красувалася драконяча голова, на кормі — вовча, а щоглу увінчував флюгер у формі крука. Його ми захопили в Лундені. Ралла охрестив його «Мечем Господнім» — Альфреду така назва сподобалася б. Зупинивши судно біля нас, капітан Ралла приклав долоні до рота й погукав:

— Гарна робота!

— Ми втратили трьох! — відповів я.

Усі троє загинули в бою з Олафовими абордажниками, і їхні тіла ми перенесли на «Морського орла». Я міг би кинути їх за борт, віддавши богові морів, але всі вони були християнами, і їхні товариші хотіли поховати їх на християнському цвинтарі в Лундені.

— Відбуксирувати? — запитав Ралла, показуючи на купецьке судно.

Отримавши від мене ствердну відповідь, він заходився прилаштовувати до корми троса. Коли закінчив, усі разом ми повеслували естуарієм Темсу на північ. Набравшись сміливості, чайки кинулися викльовувати очі вбитим.

Близився полудень, відплив зупинився. Заощаджуючи сили, ми неспішно веслували блискучою сріблястою гладінню естуарію, що мляво погойдувалась під високим сонцем. Так само повільно зринав вдалині північний берег.

Залиті яскравим сонцем, мерехтіли присадкуваті пагорби на обрії. Колись я вже бував на цих берегах і знав, що ті лісисті пагорки лежать за пласким обширом заплави. Вів нас Ралла, котрий знав узбережжя краще, а я запам’ятовував місцевість, відмітивши пагорок, дещо вищий од інших, стрімчак і гайок. Знав, що невдовзі побачу ці місця знову, адже прямували ми в бік Бемфлеота — лігва морських вовків, гадючого кубла, пристанища Зіґфріда.

Колись там було королівство східних саксів, яке давно зникло, але старі легенди розповідали, що в сиву давнину його боялися всі навколо. Населяв його народ мореплавців, розбійників, яких згодом завоювали англи з півночі, й тепер це була частина королівства Східна Англія — Ґутрумових володінь.

Вдалині від Ґутрумової столиці, на тих берегах панувало беззаконня. Серед тамтешніх струмків, що висихали у відплив, нерідко ховались кораблі, котрі з припливом виходили грабувати купців, що везли Темсом свої товари. У цьому гнізді піратів і облаштували свій табір Зіґфрід, Ерік та Гастинґ.

Без сумніву, вони нас помітили, але побачили що? «Морського орла», один зі своїх кораблів, а з ним — ще одне данське судно. Увінчані гордими звірячими головами, обидва тягли за собою пузатий вантажний корабель: отже, то з вдалого полювання повертався Олаф, а «Меч Господній» — норманський корабель із тих, що нещодавно прибули в Англію. Коротше кажучи, вони нас бачили, але нічого не підозрювали.

При наближенні до берега я наказав познімати з носа і корми звірячі голови. На кораблях, що заходить у домашні води, їх не залишали: голови призначалися для відлякування ворожих духів, а тих, що населяли бемфлеотські струмки, Олаф вважав дружніми, тому не бажав лякати. Тож, забачивши, як ми знімаємо їх з кораблів, вартові Зіґфрідового табору подумали, що ми свої, які повертаються додому.

Я глядів на той берег, розуміючи, що прийду туди знову велінням долі. Торкнув руків’я Подиху Змія, бо й він теж мав власну долю і разом ми ще повернемося в ці місця, де моєму мечеві судилося проспівати свою пісню.

Бемфлеот лежав під горою, що круто збігала в ручай. Один з рибалок, юнак, котрому пощастило мати більше розуму за своїх компаньйонів, став біля мене й називав усі місця, на які я вказував. Він підтвердив мені, що поселення під горою — Бемфлеот, а струмок — насправді річка Готлідж. Бемфлеот стояв на північному березі Готліджу, а з півдня його обмежував низький, темний, широкий острів.

— Канінґа, — назвав його рибалка.

Я повторював усі назви, аби краще запам’ятати їх і краєвид, що мені відкривався.

Канінґа був порослим очеретами болотистим острівцем, де панували вічна вогкість, численне птаство і глибока грязюка. Готлідж, який мені нагадував скоріш струмок, а не річку, являв собою плетиво відмілин, між яких до гори понад Бемфлеотом зміївся каналець. Коли ми обігнули східний край Канінґи, відкрився Зіґфрідів табір на зеленій горі. Увінчаний частоколом земляний вал навколо нього коричневим шрамом перетинав куполоподібну вершину. Від південної стіни обривистий схил збігав до групи кораблів, погрузлих у мулі, що оголився з відпливом. Гирло Готліджу охороняв корабель, залишений упоперек протоки, прикріплений за ніс і корму ланцюгами, щоб не знесло водою.

Один з ланців тягнувся до стовпа, закопаного на березі Канінґи, інший був прив’язаний до самотнього дерева на крихітному острівці, що утворював північний берег.

— Острів Двох Дерев, — промовив рибалка, вловивши мій погляд.

— Але ж там тільки одне дерево, — зауважив я.

— У батькову молодість було два, пане.

Течія звернула: почався приплив, і в гирло ринули води, понісши наші три судна на ворожий табір.

— Звертай! — гукнув я до Ралли й побачив полегшення на його обличчі. — Але спершу надіньте драконову голову!

Так, побачивши, як ми повернули драконову голову на ніс, а орлину — на корму «Морського орла», Зіґфрідові люди відчули щось не те. І не лише тому. Ми ще й розвернули кораблі, а Ралла відрубав трос, який тримав вантажне судно. Спостерігаючи з високого форту, вартові бачили, як на щоглі «Морського орла» замайорів мій прапор. Знамено з вовчою головою мені виготовила Ґізела зі своїми покоївками, і я вивісив його навмисне, аби ворог знав, хто вбив команду «Морського орла».

На тому ми попливли назад, щосили веслуючи проти припливної течії, а звернувши на південний захід за Канінґою, дозволили бистрині самій нести нас аж до Лундена. Вантажник же, завалений скривавленими трупами з виклюваними очима, на тій самій течії понісся до довгого корабля, що загороджував канал.

Тепер у мене було вже три бойові кораблі, проте в Етельреда — цілих п’ятнадцять. Їх він перегнав вище за річкою, і там, наскільки мені відомо, вони так і погнили. Було б у мене ще десяток суден і вдосталь людей, я б давно захопив Бемфлеот, але мусив обходитися трьома, тоді як у протоці за фортом щогл було не злічити.

Та попри те я відправив ворогу послання.

І в ньому говорилося, що до Бемфлеота прямує смерть.

Але спершу смерть навідалася в Грофсестр. Це було місто неподалік Лундена, на південному березі естуарію Темсу, в колишньому королівстві Кент. Римляни збудували там форт, і довкола старої твердині з часом розрослося чимале місто. Кент, звісна річ, давно був частиною Вессексу, й Альфред наказав укріпити оборону міста, що було досить легко, адже там збереглися земляні вали римського форту, тож залишалося поглибити рів, поставити дубовий частокіл і зруйнувати кілька споруд, що стояли або за муром, або занадто близько до укріплень. Роботу пощастило закінчити швидко, бо вже на початку літа з берегів Франкії туди прибув великий данський флот. Розбивши табір у Східній Англії, прибульці вирушили далі на південь, піднялися по Темсу й поставили кораблі в його притоці — річці Медвеґ, на якій і стояв Грофсестр. Вони мали намір захопити місто, потопивши його у вогні та страху, але не впоралися з новим муром і потужним гарнізоном.

Про їхнє прибуття я дізнався раніше за Альфреда і, відрядивши до нього посланця зі звісткою про напад, того-таки дня на «Морському орлі» спустився Темсом у Медвеґ, де побачив, що нічого не вдію. На болотистому березі стояло щонайменше шістдесят кораблів, ще два, зчеплені ланцюгом, перекривали річку, унеможливлюючи атаку вессекського флоту. На березі загарбники копали земляний насип, явно плануючи оточити Грофсестр власним валом.

Ватажка прибульців звали Ґуннкель Родсон. Пізніше я довідався, що сюди він приплив після невдалого сезону у Франкії в надії на срібло, що, як вважалося, зберігалось у великій грофсестерській церкві й монастирі. Відпливши подалі від його флоту, я напнув вітрило «Морського орла» і на потужному вітрі перетнув естуарій. Сподівався не застати в Бемфлеоті нікого, та попри те, що багато Зіґфрідових кораблів очікувано вирушили на підмогу Ґуннкелю, в місті залишилося шістнадцять суден, а на високому валі довкола форту стояло безліч вояків із гострими списами.

Тож ми повернулися в Лунден.

— Ти знаєш Ґуннкеля? — спитала мене Ґізела.

Розмовляли ми данською — як майже завжди.

— Ніколи про нього не чув.

— Новий ворог? — усміхнувшись, запитала вона.

— Вони постійно приходять із півночі, — мовив я. — Вбий одного — на південь попливуть іще двоє.

— Значить, маєш добру причину перестати їх убивати.

Це чи не вперше Ґізела дорікнула мені, що я вбиваю її земляків.

— Я дав присягу Альфредові, — спробував пояснити я.

Наступного дня я прокинувся від сповіщення про те, що під мостом проходять кораблі. Про це я довідався зі звуку ріжка. Сигнал подав вартовий на мурі невеликого бургу, який я будував з південного краю мосту. Той бург, званий Сутріґанаверк, що означає просто «південне укріплення», будували і стерегли вояки сутріґського фірду. За течією в наш бік прямувало п’ятнадцять кораблів, котрі зайшли в діру на припливі, коли вода під мостом була найспокійніша. Міст пройшли всі п’ятнадцятеро, і на третьому я помітив знамено Етельреда — білого коня дибки. Проминувши перепону, кораблі відправилися до пристаней, де вишикувалися по три в ряд. Виглядало це так, ніби Етельред вирішив повернутися в Лунден. На початку літа він повіз Етельфледу в свої володіння у західній Мерсії, куди відправився боротися з валлійськими розбійниками, що чинили набіги по худобу в багаті мерсійські землі. Тепер він повернувся.

Ми подалися до його палацу. Звичайно, Етельфледа була з ним, адже Етельред ніколи не відпускав її далеко від себе. Навряд чи це було кохання, радше ревнощі. Я сподівався отримати запрошення до нього на прийом, але цього не сталось, а коли на другий день Ґізела пішла туди сама, їй відмовили, пославшись на нездужання леді Етельфледи.

— Говорили зі мною без грубощів, але дуже наполегливо, — повідомила вона мені.

— То, може, вона справді нездужає? — припустив я.

— У такому разі вона має навіть вагомішу підставу побачитися з подругою, — мовила Ґізела, виглядаючи за прочинене вікно, де на Темсі сріблясто виблискувало літнє сонце. — Він замкнув її в темниці, еге ж?

Нашу розмову перервав єпископ Еркенвальд, точніше, один з його попів, котрий приніс звістку про візит єпископа. Знаючи, що Еркенвальд не стане розмовляти при ній, Ґізела пішла на кухню, а я — до дверей зустріти його.

Він мені ніколи не подобався. Однак попри непорозуміння, що часом виникали між нами, чоловік той був вірний Альфредові, розсудливий і сумлінний. Не марнуючи часу на непотрібну балаканину, єпископ одразу сповістив мене, що видав указ про призов до місцевого фірду.

— Король наказав своїй варті приєднатися до вашого кузена, — додав він.

— А я?

— Ви залишитесь тут, — коротко відрізав він, — разом зі мною.

— Для чого тоді збирати фірд?

— Для захисту міста. Він замінить королівську варту.

— Це через Грофсестр?

— Король має намір покарати поган, — сказав Еркенвальд, — але поки він буде зайнятий виконанням Господнього завдання у Грофсестрі, існує ймовірність нападу інших поган на Лунден. Ми не дамо цьому трапитися.

На Лунден погани так і не нападали, тому, поки я сидів собі в місті, головні події розгорталися в Грофсестрі. Дивно, але вони навіть увійшли в історію. Сьогодні до мене часто приходять розпитати про Альфреда, позаяк я один з небагатьох живих його сучасників, які були знайомі з ним особисто. Звичайно, всі мої відвідувачі — церковники, котрих цікавить передовсім його любов до Бога (а я вдаю, ніби не знаю про неї нічого), проте дехто з них таки питає про його військовий шлях. Людям відомо, як він переховувався на болотах, аби згодом здобути звитягу при Етандуні, однак не менш цікавий їм і бій у Грофсестрі. Це дивно. За своє життя Альфред здолав не одного ворога, зокрема і в Грофсестрі, але був це не настільки великий тріумф, як прийнято вважати нині.

Це була, безперечно, перемога, однак вона могла бути більшою. Маючи прекрасну нагоду знищити весь флот вікінгів і збагровити Медвеґ їхньою кров’ю, Альфред, однак, не скористався нею. Натомість поклався на те, що загарбників стримає оборона міста, і мур та гарнізон упоралися з цим завданням, а він зібрав виключно верхівців. Узявши власну варту, додав до неї вояків з варти кожного олдермена від Вінтанчестера до Грофсестра і з цим військом рушив на схід, поповнюючи армію дорогою, допоки не добувся до Мейдес-Стани, що на південь від колишнього римського форту, на місці якого й виріс Грофсестр.

Альфред прибув на місце швидко і вчасно. Місто встигло відбити дві данські атаки, і тепер Ґуннкелевому війську загрожував не лише грофсестерський гарнізон, а й більш як тисячна армія найкращих Альфредових воїнів. Розуміючи, що програв, Ґуннкель відправив посланця до короля, і той погодився на переговори. Очікуючи на прибуття в гирло Медвеґу Етельредового флоту, який остаточно зажене Ґуннкеля в пастку, Альфред тягнув час нескінченними перемовинами, та кораблі не приходили. Коли ж Ґуннкель збагнув, що Альфред не збирається відкуплятися від нього, відволікаючи його фальшивими переговорами, а в дійсності збирається дати бій, він утік. Опівночі після двох днів оманливих переговорів загарбники, лишивши в таборі розведене багаття, щоб показати, ніби вони на місці, повантажилися на кораблі й на відпливі вийшли в Темс. Так завершилася облога Грофсестра, і перемога ця визначна тим, що вікінгів безславно прогнали з Вессексу, проте Медвеґ так і не поповнився їхньою кров’ю. Ґуннкель вижив, кораблі, які він привів із Бемфлеота, повернулися на місце, а з ними прибуло ще кілька нових, тож Зіґфрідів табір підкріпився новими вояками, голодними до наживи. Решта Ґуннкелевого флоту або вирушила за легкою здобиччю у Франкію, або ж осіла на східноанглійському узбережжі.

А поки все це діялося, Етельред сидів у Лундені.

Йому не сподобалося, що на його кораблях прокиснув ель. Сказавши єпископові Еркенвальду, що його вояки не зможуть битися, якщо шлунки їм крутитиме, а кишки вивертатиме, він розпорядився спорожнити барила і наповнити їх свіжозвареним елем. На це пішло два дні, після чого він викликався головувати в суді, що взагалі-то було обов’язком Еркенвальда, але як олдермен мерсійський Етельред мав на це право. Хоч як уникав він зустрічі зі мною й завертав Ґізелу на порозі свого палацу, коли вона приходила навідати Етельфледу, жодному вільному громадянину не може бути відмовлено в присутності на суді, тож ми приєдналися до слухачів, що зібрались у великій колонній залі.

Етельред розвалився на стільці, який цілком міг бути троном, бо мав товсту спинку, різьблені підлокітники й був оббитий хутром. Не знаю, чи бачив він нас, та коли й так, то не звертав ані найменшої уваги; а от Етельфледа, котра сиділа на нижчому стільці побіля нього, точно нас помітила, проте, зиркнувши неуважно в наш бік, зі знудженим виразом відвернулася. Справи, які розглядав Етельред, були нічим не примітні, однак він наполіг на тому, щоб вислухати кожного прохача.

Перший позов був на мельника, який буцімто використовував неточні ваги, й Етельред ретельно допитав кожного позовника. Його друг Альдгельм сидів позаду й нашіптував поради. В минулому гарне, його лице було спотворене шрамами, які залишилися після моїх кулаків, ніс кривий, одна з вилиць сплюснута. Мені як тому, хто провів не один такий розгляд, було очевидно, що мельник винний, та в Етельреда з Альдгельмом пішла купа часу, щоб встановити це.

Чоловікові присудили відрізати вухо і поставити тавро на щоці, після чого молодий священник зачитав звинувачення повії в крадіжці зі скриньки для подаянь у храмі Святого Альбана.

Поки він теревенив, Етельфледа скорчилась і подалася наперед, обхопивши рукою живіт. Здавалося, вона от-от виблює, та з відкритого рота не вийшло нічого, крім глухого стогону. Так вона й сиділа зігнута, розтуливши рот і тримаючись рукою за живіт, на якому ще не встигли проявитися ознаки вагітності.

У залі запала тиша. Етельред дивився на молоду дружину, не знаючи, що вдіяти, аж тут від дверей надбігли дві жінки і, вклонившись Етельреду й отримавши від нього дозвіл, вивели Етельфледу. Відтак, весь блідий, мій кузен махнув священнику продовжувати:

— Зачитайте обвинувачення заново, я відволікся.

— Але ж я майже закінчив, пане, — зауважив священник, — свідки готові дати покази.

— Ні, ні, ні! — звів руку Етельред. — Я хочу чути обвинувачення повністю. Виносити судження слід ґрунтовно.

Тож священник почав заново. Знуджені слухачі засовалися, слухаючи його бубоніння, а Ґізела торкнула мене за лікоть. Вона допіру поговорила з якоюсь жінкою і, сіпнувши мене за сорочку, рушила за нею в двері у кінці зали. Сподіваючись, що Етельред надто зайнятий справлянням враження справедливого судді, я пішов за ними.

Жінка провела нас коридором, який колись був критою частиною двору, допоки простір між колонами не замурували. У кінці коридору на кам’яній рамці висіли грубо витесані дерев’яні двері. Стіни приміщення були оздоблені різьбленою виноградною лозою, з дальнього краю підлогу прикрашала мозаїка з зображенням римського бога, що метав блискавиці, а далі відкривався осяяний сонцем садок, де на густо порослий жовтцями й маргаритками моріжок кидали тінь три груші. Етельфледа чекала на нас у їх затінку.

Минулися ознаки недуги, через яку вона корчилась і стогнала в залі, вона зустріла нас випростана, з величним виразом на обличчі, який, утім, пом’якшився усмішкою для Ґізели. Вони обнялись, і я помітив, як Етельфледа заплющила очі, мовби долаючи сльози.

— То ви не нездужаєте, леді? — поцікавився я.

— Просто вагітна, — мовила вона, не розплющуючи очей. — Зі мною все добре.

— Але ж ви щойно виглядали так, наче вам зле.

— Я хотіла побалакати з вами, — сказала вона, відлинаючи від Ґізели. — Прикинутися хворою — найпевніший спосіб побути на самоті. Він не любить, коли мені зле, і залишає саму, щоб я поблювала.

— І часто вас нудить? — запитала Ґізела.

— Кожного ранку, — відповіла Етельфледа. — Блюю як собака. А хіба не з усіма так?

— У мене не так цього разу, — відказала Ґізела, торкаючись оберега. Вона носила на шиї образ Фріґґ — дружини Одіна, правительки королівства богів Асґарду. Фріґґ — покровителька кохання і продовження роду, тож оберіг мав забезпечити Ґізелі легкі пологи. Лик богині допоміг їй виносити двох наших старших дітей, і я щодня молився, аби і з третім усе було гаразд.

— Нудить мене тільки вранці, — сказала Етельфледа, — але решту дня я почуваюся добре.

Вона торкнулася свого живота, а тоді погладила Ґізелин, уже величенький.

— Розкажи мені, як це — народжувати, — промовила вона схвильовано. — Боляче?

— Біль швидко забувається, приходить радість, — відповіла Ґізела.

— Не хочу болю.

— Від нього допомагають трави, — заспокоїла її Ґізела, — та й стає напрочуд радісно, коли з’являється дитина.

Далі вони повели розмову про пологи, а я сперся на стіну і глянув на клаптик синього неба, що просвічував між листям груші.

Покоївка, з якою ми прийшли, залишила нас на самоті. Десь за цегляним муром прикрикував на новобранців командир, щоб тримали щити вище, і чувся гуркіт дерев’яних київ, на яких вони вправлялися в бою. Я подумав про нове місто за лунденським муром, де сакси облаштували собі домівку. Вони просили мене спорудити їм частокіл і виставити гарнізон для оборони, але я відмовив, бо так наказав Альфред, та й до всього, коли оточити стіною ще й нове місто, доведеться охороняти зайве укріплення. Тож треба було, щоб ті сакси перейшли в старе місто. Дехто так і вчинив, прийшовши під захист старого римського муру і мого гарнізону, проте більшість продовжували вперто сидіти у новому поселенні.

— Про що ти замислився? — зненацька урвала мої роздуми Етельфледа.

— Мабуть, дякує Тору за те, що є чоловіком і йому не треба народжувати, — пожартувала Ґізела.

— Саме так, — підтакнув я, — а ще думаю про те, що коли людям так хочеться вмирати в новому місті замість того, щоб переїздити в старе, то не варто позбавляти їх такої можливості.

Осміхнувшись на це різке зауваження, Етельфледа ступила до мене. Була вона боса і виглядала зовсім крихітною.

— Ти ж не б’єш Ґізелу? — спитала вона, заглядаючи мені в обличчя.

Усміхнувшись до Ґізели, я м’яко відповів:

— Ні, міледі.

Етельфледа продовжувала дивитись на мене. Вона мала сині очі з карими вкрапленнями, ніс із легкою кирпатістю, а нижня губа більша за верхню. Синці вже зійшли, хоча дещо темніша пляма на щоці вказувала на те, куди її вдарено востаннє. Вигляд вона мала напрочуд серйозний, з-під чепця вибивалися пасма золотистого волосся.

— Чому ти не попередив мене, Утреде? — запитала вона.

— Бо ви не бажали слухати застережень, — відповів я.

Замислившись на мить над моїми словами, вона згідно кивнула:

— Твоя правда, не бажала. З власної волі зайшла в клітку і замкнула дверцята.

— Ну то відімкніть їх, — грубо буркнув я.

— Не можу, — тихо проказала вона.

— Чому? — спитала Ґізела.

— Бо ключ у руках Господа.

Я пхикнув:

— Мені ніколи не подобався ваш бог.

— Не дивно, чого чоловік каже, що ти недобрий, — усміхнувшись, мовила Етельфледа.

— Він справді так вважає?

— Каже, ти лихий, ненадійний і зрадливий.

Промовчавши, я тільки всміхнувся.

— А ще тупоголовий, недалекий і дикий, — продовжила перелік Ґізела.

— Який уже вродився, — сказав я.

— І дуже добрий, — закінчила Ґізела.

Етельфледа продовжувала дивитись на мене.

— Він тебе боїться, — провадила вона, — а Альдгельм ненавидить. Він уб’є тебе за першої ж нагоди.

— Хай тільки спробує.

— Альдгельм хоче, аби чоловік став королем, — мовила Етельфледа.

— А що ваш чоловік сам думає про це?

— Підтримує цю ідею, — відповіла Етельфледа, і я зовсім не здивувався.

У Мерсії не було короля, Етельред претендував на престол, та без Альфредової підтримки був ніким, а Альфреду в Мерсії король був не потрібен.

— Чому ваш батько не проголосить себе мерсійським королем? — спитав я в Етельфледи.

— Він це зробить, але з часом.

— Чому не зараз?

— Мерсійці — гордий народ, і не всі тут люблять Вессекс, — сказала вона.

— Тож ви тут, аби вони його полюбили?

Вона поклала руку на живіт:

— Напевне, батько хоче, аби Мерсією правив його перший онук, щоб майбутній король мав вессекську кров.

— Змішану з Етельредовою, — похмуро додав я.

Вона зітхнула.

— Він не поганий чоловік, — промовила тоскно, мовби переконувала себе.

— Він вас б’є, — сухо зазначила Ґізела.

— Він прагне бути хорошим, — відповіла Етельфледа і, торкнувшись моєї руки, додала: — Він хоче бути як ти, Утреде.

— Як я? — заледве стримався я, щоб не засміятися.

— Він хоче, щоб його боялися, — пояснила Етельфледа.

— То нащо гає час тут? Чому не веде свій флот на бій із данами?

Етельфледа зітхнула:

— Бо Альдгельм відмовив його від цього. Він каже, що коли Ґуннкель зостанеться в Кенті або Східній Англії, батькові доведеться зосередити тут більше сил. Йому треба дивитись на схід.

— Це необхідно в будь-якому разі, — мовив я.

— Але Альдгельм каже, що як батько буде зайнятий захистом від навали поган із гирла Темсу, то не помічатиме, що коїться в Мерсії.

— Де мій кузен тим часом проголосить себе королем, — здогадався я.

— Такою буде ціна, яку він вимагатиме за оборону північних кордонів Вессексу, — сказала Етельфледа.

— А ви станете королевою, — мовив я.

Вона спохмурніла:

— Гадаєш, я того хочу?

— Ні, — сказав я.

— Ні, — підтвердила вона. — Я хочу лише, щоб дани забралися з Мерсії. Щоб їх не було в Східній Англії й Нортумбрії.

Вона була ще зовсім дитина — худеньке дівча з кирпатим носиком і великими очима, — але характер мала сталевий. Розмовляючи зі мною, чоловіком, який виріс серед данів і любив їх як своїх, та данкою Ґізелою, Етельфледа навіть не намагалася пом’якшити своїх слів, бо плекала в собі ненависть до данів, успадковану, либонь, від батька. Та ось вона зненацька затремтіла, і вся її твердість в одну мить розтала.

— А ще я хочу жити, — додала вона.

Я не знав, що їй сказати. Жінки часто помирають у пологах. Обидва рази, коли народжувала Ґізела, я приносив жертви Одіну і Тору, але й тоді боявся. Страх не покидав мене навіть зараз, бо вона знову була вагітна.

— Довірся мудрим повитухам, — промовила Ґізела, — пий трави, які вони дають, і слухай їхніх порад.

— Ні, — твердо мовила Етельфледа, — я не про це.

— Тоді про що?

— Сьогодні опівночі, — сказала вона, — у храмі Святого Альбана.

— Сьогодні? У церкві? — перепитав я, нічого не розуміючи.

Вона підвела на мене великі сині очі.

— Мене можуть убити, — сказала вона.

— Ні! — не вірячи її словам, зойкнула Ґізела.

— Він хоче мати певність, що дитя дійсно його! — урвала її Етельфледа. — Воно дійсно від нього, але він хоче доказів. Я боюся!

Ґізела обняла Етельфледу й погладила по голові.

— Ніхто вас не вб’є, — промовила вона лагідно, позираючи на мене.

— Благаю, прийдіть до церкви, — здушеним голосом попросила Етельфледа, не відриваючи голови від грудей Ґізели.

— Ми будемо з вами, — пообіцяла Ґізела.

— Прийдіть у велику церкву, ту, що збудували на честь святого Альбана, — крізь сльози промовила Етельфледа. — То наскільки це боляче? Невже ніби тебе роздирають надвоє? Так розповідала мені мати!

— Це боляче, — визнала Ґізела, — але після болю приходить ні з чим не зрівнянна радість.

Погладжуючи Етельфледу, вона подивилась на мене так, ніби я знав, що має відбутись опівночі; але я не відав, що могло спасти на думку моєму божевільному кузенові.

У дверях з’явилася жінка, що привела нас у садок.

— Леді, вас кличе чоловік, — поспішно покликала вона.

— Мені пора, — промовила Етельфледа, втерла очі рукавом і, невесело всміхнувшись, побігла геть.

— Що він хоче з нею зробити? — сердито запитала Ґізела.

— Не знаю.

— Це якийсь обряд? — натиснула вона. — Християнський?

— Не знаю, — повторив я.

Я направду не знав нічого, крім того, що дійство було заплановане на найтемнішу пору, коли на землю виходить зло, бродять перевертні та мандрівні тіні, — опівночі.

Розділ восьмий

Церква Святого Альбана була древня. Нижні її кам’яні стіни свідчили про те, що споруджена вона ще римлянами. Проте з часом склепіння провалилося, камінь угорі покришився, й відтоді все там, що розташоване вище людського зросту, було зроблене з дерева, лози й соломи. Стояв храм на головній вулиці Лундена, що тяглася з півночі на південь від сучасних Єпископських воріт до зламаного мосту. Беокка якось розповідав, що в минулому це була родинна церква мерсійських монархів, і я йому вірю.

— Святий Альбан був воїном! — додав він, як завжди розпалившись оповіддю про святих, чиї житія знав і любив. — Він вам сподобається!

— Сподобається лише тому, що був воїном? — недовірливо перепитав я.

— Звитяжним воїном! А ще, — затнувся Беокка й засопів, як завжди, коли готувався виголосити найголовніше, — у ката, який відрубав йому голову, повилазили очі! — він навів на мене здорове око. — Уявляєте, Утреде, викотилися з орбіт! Така була йому кара Господня: вбивцю святого Бог позбавляє зору!

— Значить, брат Янберт не святий? — припустив я.

Янбертом звали монаха, якого я зарізав у церкві на очах в отця Беокки й цілої зграї іншого духівництва.

— У мене все ще два ока, отче, — зауважив я.

— Ви заслужили на осліплення! — проказав Беокка.— Але Господь не злостивий, хоча, зізнаюся, милості його часом не збагнути.

Поміркувавши трохи про Альбана, я запитав:

— Чого ж тоді, коли ваш бог здатен забрати в людини зір, він не врятував Альбана?

— Бо Господь так обрав, ясна річ! — сказав Беокка пихато, як всякий християнський піп, коли попросити його пояснити котресь із незбагненних діянь їхнього бога.

— Альбан був римлянином? — запитав я, вирішивши не допитуватися більше про примхливу волю їхнього жорстокого бога.

— Бритом, — відказав Беокка, — найхоробрішим і найсвятішим з-поміж бритів.

— Тобто валлійцем?

— Певно що валлійцем!

— Може, тому ваш бог і дав йому померти? — виснував я, але Беокка тільки перехрестився й звернув здорове око до неба.

Отже, Альбан був валлійцем, до яких ми, сакси, не маємо ані найменшої прихильності, та попри те в Лундені стояв цілий храм на його честь. Коли ми з Ґізелою та Фінаном прибули туди, церква виглядала не живішою за труп святого. Вулиця лежала в темряві. Якесь світло пробивалося з-за віконниць у кількох будинках, а з таверни на сусідній вулиці лунав спів, одначе сама церква стояла темна й мовчазна.

— Не подобається мені це, — прошепотіла Ґізела, і я знав, що вона тримається за оберіг на шиї.

Перед виходом з дому вона кинула руни, сподіваючись дізнатися, чого очікувати від вечора, та розташування паличок лише більше її заплутало.

У провулку щось шерхнуло. Найпевніше, це був просто щур, але ми з Фінаном різко крутнулися, похапавшись за мечі, й шум одразу стих. Я заховав Подих Змія в обшиті замшею піхви.

Уся наша трійця була в чорних плащах з каптурами, тому збоку нас можна було сприйняти за попів або ченців, що зібралися біля темних, мовчазних воріт церкви Святого Альбана. З-за країв дверей не лилося ніякого світла. Я спробував відчинити їх, потягнувши за коротеньку шворку, що піднімала клямку, але, схоже, двері замкнули на засув. Щосили шарпнувши за стулки, я гучно погрюкав по них кулаком, але до мене ніхто не озвався, аж тут Фінан торкнув мене за руку, і я почув кроки.

— У провулок, — шепнув я, і ми поспішили туди, де чули шерх.

У тісній підворітні смерділо нечистотами.

— Це священники, — прошепотів Фінан.

Вулицею простувало двоє чоловіків. На них упало світло від нещільно причиненої віконниці, і я побачив чорні ряси, на яких зблискували срібні хрести. Вони зупинилися біля церкви, й один сильно погрюкав у замкнені двері. Зробивши три удари, зачекав, тоді стукнув раз, знову почекав, після чого постукав ще тричі.

Піднявся засув, скрипнули петлі, двері прочинилися, й на вулицю від відсунутої набік завіси, що затуляла прохід, полилося світло. Священник або чернець, котрий впустив чоловіків у церкву, визирнув надвір, оглядаючись у пошуках того, хто гупав у браму раніше. Аж ось його, видно, покликали зсередини, бо він обернувся й відповів:

— Нікого, пане.

Відтак він зачинив браму, і я почув, як повернувся на місце засув. На мить за дверима засвітилось, а тоді завісу запнули і церква знову поринула в морок.

— Чекайте, — наказав я.

Ми чекали, слухаючи, як вітер шарудить стріхами й завиває серед руїн. Спливло достатньо часу, аби пам’ять про гуркіт воріт вляглася.

— Вже близько півночі, — шепнула Ґізела.

— Треба знешкодити воротаря, — сказав я.

Я не знав, що коїться всередині, але точно розумів: дійство це таємниче, церкву замкнули, і щоб потрапити туди, потрібен спеціальний знак. Ми були непроханими гостями, тому як воротар підійме галас, нам ніколи не дізнатися, яка небезпека чекає на Етельфледу.

— Залиш його мені, — бадьоро викликався Фінан.

— Він церковник, — кинув я. — Чи це тебе не хвилює?

— У темряві, пане, всі коти чорні.

— Тобто?

— Залиш його мені, — повторив ірландець.

— Ну то ходімо до церкви, — сказав я.

Утрьох ми перетнули вулицю, і я постукав у браму: спершу — тричі, тоді — раз, а переждавши — ще тричі.

Довелося трохи зачекати, коли нарешті засув піднявся і двері розчахнулися.

— Вже почалося, — прошепотіла фігура в рясі і тут же зойкнула, коли я схопив її за шкірку й витяг на вулицю, де Фінан заїхав воротареві в живіт.

Ірландець був низенький, зате в його метких руках крилася надзвичайна сила. Від удару воротар, задихаючись, склався вдвічі.

Прохід затуляла завіса, тому ніхто в церкві не бачив, що робиться зовні. Фінан ще раз ударив чоловіка, звалив його на землю, нахилився й прошепотів:

— Якщо хочеш жити, забирайся. Іди якнайдалі від церкви і забудь, що бачив нас. Чув, що кажу?

— Так, — відказав воротар.

Стукнувши його по голові, аби краще дійшло, Фінан підвівся. Темна постать зіп’ялась на ноги й подибала донизу пагорбом. Зачекавши трохи, аби переконатися, що чоловік точно пішов, ми ступили в церкву, а Фінан зачинив двері й замкнув на засув.

Я відгорнув ряднину.

Ми опинилися в найтемнішій частині церкви, але навіть там я почувався як на долоні, бо в дальньому краю, де стояв вівтар, яскраво світили свічки. Перед вівтарем, відкидаючи на нас довгі тіні, рядом стояли чоловіки у рясах. Один священник озирнувся до нас, але, побачивши трійцю в рясах з каптурами, сприйняв за своїх і повернувся назад до вівтаря.

Я не одразу розгледів, хто на широкому приземкуватому помості, бо перед ним юрмилося повно попів і ченців, та коли ті вклонилися перед срібним розп’яттям, мені відкрились Етельред і Альдгельм, що стояли ліворуч од вівтаря, і єпископ Еркенвальд — праворуч. Між ними була Етельфледа, в білій полотняній сорочці, підперезаній під самими груденятами.

Золотисте волосся було розпущене, як у незаміжньої. Вигляд вона мала наляканий. За Етельредом стояла стара баба з сердитими очиськами і сивим волоссям, туго обмотаним навколо голови.

Єпископ Еркенвальд читав молитву латиною, і що кілька хвилин присутні попи й монахи — разом дев’ятеро — повторювали за ним якусь фразу. На Еркенвальдові була біло-червона ряса, вишита хрестами. Його різкий голос відлунював від стін, а духівники вторували тихим жебонінням. Етельредові було явно нудно, а от Альдгельм із задоволенням спостерігав за містерією, що розгорталася в осяяному свічками храмі.

Нарешті єпископ скінчив молитву, промовили «амінь» присутні, й у запалій тиші Еркенвальд узяв з вівтаря книгу. Розкривши шкіряну палітурку, він погортав цупкі сторінки до місця, закладеного чайчиним пером.

— Ось що каже Господь, — промовив він уже англійською.

— Почуймо слово Боже, — протягли священники й ченці.

— Кожен чоловік, коли жінка його зрадить і спроневірить його, — гучно повів єпископ скрипучим голосом, який підсилювала луна, — то приведе той чоловік свою жінку до священника і принесе за неї жертву!

Відтак він підкреслено зиркнув на Етельреда, котрий стояв, убраний в зелену накидку зверх кольчуги. Мав навіть меч при поясі, чого в церкві не потерпів би жоден піп.

— Жертву! — повторив єпископ.

Сіпнувшись, наче пробуджений зі сну, Етельред сягнув у торбу на поясі, дістав невелику торбинку і простяг єпископові.

— Ячмінь, — сказав він.

— Як наказує Господь, — відповів Еркенвальд, але подаяння не прийняв.

— І срібло, — додав Етельред, поспіхом виймаючи з торби ще один вузлик.

Еркенвальд забрав обидві торбинки і виклав перед розп’яттям. Вклонившись блискучому лику розіп’ятого бога, знову підняв книгу.

— Господь наказує, — промовив він пристрасно, — щоб узяв священик святої води в глиняну посудину, і порох, що буде на долівці скинії, візьме священик та й додасть до води.

Знову поклав книгу на вівтар, і один зі священників подав йому грубий глиняний кубок, у якому, видно, була свята вода, бо Еркенвальд, вклонившись, нахилився і нагріб з долівки жменю землі, якої насипав у посудину. Поставивши кубок на вівтар, він знову взяв у руки книгу.

— Закликаю до тебе, жінко, — проревів він, зиркаючи від сторінок на Етельфледу, — якщо ніхто не лежав з тобою і якщо ти не зрадила нечистим гріхом, живши з чоловіком своїм, очисться від гіркої води, що наводить прокляття!

— Амінь! — вторували священники.

— Так заповідав Господь! — проказав інший.

— Та коли ти занечистилась і хтось злігся з тобою, крім твого чоловіка, — вів далі Еркенвальд, читаючи з книги, — Господь зробить стегно твоє опалим, а живіт напухлим. — Він повернув книгу на вівтар. — Кажи, жінко!

Етельфледа тільки дивилася мовчки на єпископа сповненими страху очима.

— Говори, жінко! — наполіг він. — Ти знаєш, що казати, то скажи!

Перелякана Етельфледа не могла витиснути з себе ані слова. Альдгельм зашепотів щось на вухо Етельредові, той кивнув, але нічого не зробив. Альдгельм знову зашепотів, Етельред кивнув, і цього разу радник підійшов до Етельфледи і вдарив її. Це був навіть не удар, а скоріше ляпас, та цього було достатньо, щоб я мимохіть смикнувся вперед. Ґізела перехопила мене.

— Кажи, жінко! — наказав Етельфледі Альдгельм.

— Амінь, — шепнула Етельфледа, — амінь.

Ґізела не випускала мою руку. Я погладив її пальці, показуючи, що заспокоївся. Мене розривала лють, я був приголомшений, але зберігав спокій. Погладивши руку Ґізели, опустив долоню на руків’я Подиху Змія.

Мабуть, Етельфледа сказала правильні слова, бо єпископ Еркенвальд узяв глиняний кубок з вівтаря, підняв високо перед розп’яттям, мовби показуючи своєму богові, та обережно перелив трохи брудної води в срібну чашу. Відтак знову підняв глиняну посудину й церемоніально подав Етельфледі.

— Випий гіркої води, — наказав він.

Етельфледа завагалась, але, кинувши погляд на закуту в кольчугу руку Альдгельма, готову завдати ще удару, покірно прийняла кубок.

Узявши його в руки, якусь хвилю потримала біля уст, а тоді, заплющивши очі, скривилась і випила вміст. Усі присутні пильно стежили, щоб вона допила до дна. Пломінці свічок миготіли на протязі, що дув із курної дірки в стрісі, а десь у місті несподівано завив собака. Ґізела міцно, наче кігтями, вчепилася мені в руку.

Забравши в неї кубок, задоволений тим, що в ньому нічого не лишилось, Еркенвальд кивнув Етельфледі.

— Вона випила все, — підтвердив він.

На мокрому від сліз лиці Етельфледи мерехтіло світло від вівтаря, на якому я помітив перо, карафу і аркуш пергаменту.

— Далі я вчиню так, як велить слово Боже, — урочисто промовив Еркенвальд.

— Амінь, — озвалися попи.

Етельред дивився на дружину таким поглядом, ніби тільки й чекав, коли її плоть почне гнити на очах; а Етельфледа так тремтіла, що здавалося, от-от — і зомліє.

— Господь наказує записати прокляття, — прорік єпископ, нахиляючись до вівтаря.

Довго шаруділо перо. Етельред не зводив пильного погляду з Етельфледи. Священники також безвідривно стежили за нею, а єпископ знай писав.

— А записавши прокляття, — озвався Еркенвальд, закриваючи чорнильницю, — я тепер зітру їх, як заповідав Отець наш Небесний, Всемогутній Господь.

— Почуйте слово Боже, — гукнув священник.

— Славімо його, — додав інший.

Еркенвальд узяв срібну чашу, в яку відлив був трохи брудної води, й розлив її вміст на свіжонаписані слова. Розмазавши чорнило пальцем, він підняв пергамент, демонструючи, що всі написи знищено.

— Готово, — високоповажно проказав він і, кивнувши до сивої бабищі, наказав: — Роби свою справу!

Набурмосена стара підійшла до Етельфледи. Дівчина відсахнулася, та Альдгельм схопив її за плечі. Етельфледа налякано запручалась, але у відповідь він притиснув її голову до себе. Я думав, Етельред хоч якось відповість на те, що з його дружиною виробляє інший, та він, очевидячки, зовсім не заперечував і спокійно спостерігав, як Альдгельм хапає її за плечі. Коли він її знерухомив, баба нахилилась і взялася за поділ Етельфлединої сорочки.

— Ні! — відчайдушно скрикнула Етельфледа.

— Покажи її нам! — гаркнув Еркенвальд. — Яви її стегна і живіт!

Стара слухняно задерла поділ, відкривши Етельфледині стегна.

— Годі! — не стримався я.

Стара заклякла. Священники подалися вперед, очікуючи, коли відкриється живіт. Альдгельм продовжував тримати Етельфледу за плечі, а єпископ зиркнув у тінь біля входу в церкву, звідки пролунав мій голос.

— Хто тут? — запитав він.

— Кодло брудних мерзотників, — вигукнув я, лунко ступаючи наперед.

Пам’ятаю гнів, що охопив мене тої ночі, — холодну, дику лють, яка спонукала втрутитися, не подумавши про можливі наслідки.

Жінчині попи люблять повчати, буцімто гнів — то гріх, проте не воїн той, хто не знає люті. Бо гнів — стрекало, що допомагає подолати страх і веде на бій, а тієї ночі я був налаштований битися за Етельфледу.

— Вона — донька короля! — відрубав я. — Облиш сорочку!

— Ти зробиш, як наказує Господь, — застеріг Еркенвальд стару, однак та не наважувалась ані покинути, ані продовжувати піднімати поділ.

Я проштовхався крізь ряд священників, давши одному такого копняка, аж той вилетів на поміст під ноги єпископу.

Еркенвальд ухопився за посох, увінчаний срібним гаком, як у пастушої ґирлиґи, і замахнувся, але закляк, зустрівшись зі мною поглядами. З шипінням я видобув із довгих піхов Подих Змія.

— Хочеш загинути? — спитав я в Еркенвальда, і, зачувши неприховану погрозу в моєму голосі, він опустив посох. — Відпусти сорочку, — наказав я бабі.

Вона зам’ялася.

— Ану кидай, відьмо окаянна! — гримнув я і, відчувши, як єпископ сіпнувся, одним махом приставив вістря Подиху Змія йому до горлянки. — Одне слово, єпископе, всього одне слово — і зараз же відправишся до свого бога. Ґізело! — покликав я, і Ґізела вийшла до вівтаря. — Забирай відьму з Етельфледою і перевірте, чи не напух її живіт і не зчахли стегна, але зробіть це як належить, в усамітненні. А ти, — я навів меч на пошрамовану пику Альдгельма, — забери лапи від доньки короля Альфреда, інакше повішу тебе на лунденському мості, де птахи виклюють тобі очі й вирвуть язик!

Він відпустив дівчину.

— Ти не маєш права… — віднайшов голос Етельред.

— Я прибув сюди, — урвав його я, — з посланням від Альфреда. Він хоче знати, де твої кораблі, й наказує тобі вирушати в путь. Вимагає, щоб ти сповнив обов’язок, і питає, чому відсиджуєшся тут, коли треба воювати з данами.

Я вклав вістря Подиху Змія в піхви й відпустив руків’я.

— Врешті, — закінчив я, коли вляглося відлуння від шерхоту леза, — він хоче, аби ти знав: донька — найцінніше, що в нього є, і він не любить, коли те, що йому дороге, зневажають.

Звичайно ж, усе це я вигадав. Етельред вирячився на мене. Не сказав нічого, та на обличчі відбився вираз крайнього обурення. Чи повірив він, що я прибув з посланням від Альфреда? Не знаю, але напевне він остерігався почути подібне, бо знав, що не виконує покладений на нього обов’язок.

Не менше обурився і єпископ Еркенвальд.

— Як смієш ти приносити меч у дім Божий? — сердито гаркнув він.

— Я смію ще й не таке, єпископе, — відповів я. — Чули про брата Янберта, одного з ваших любих мучеників? Я вбив його в церкві, і ваш бог не врятував його і не спинив мій кинджал.

Я посміхнувся на спогад про те, як сам здивувався, перерізаючи горлянку Янбертові, котрого на дух не зносив.

— Ваш король, — звернувся я до Еркенвальда, — наказує виконувати завдання вашого бога — нищити данів, а не потішатися розгляданням голої дівчини!

— Так наказує Господь! — крикнув на мене Етельред.

Мені захотілося порішити його на місці. Рука потяглася до меча, але саме в ту мить ввернулася відьма.

— Вона… — почала стара, але миттю затнулася, побачивши ненависть, із якою я зирив на Етельреда.

— Кажи, жінко! — наказав Еркенвальд.

— Вона в порядку, пане, — пробубніла бабище. — На шкірі — ані сліду.

— Живіт і стегна? — натиснув Еркенвальд.

— Вона чиста, — сердито озвалася Ґізела з ніші церкви, де стояла, обіймаючи Етельфледу.

Явно невдоволений відповіддю, Еркенвальд усе ж виструнчився і неохоче визнав чистоту Етельфледи.

— Мілорде, це ознака непорочності, — звернувся він до Етельреда, підкреслено не дивлячись у мій бік.

Фінан стояв за рядом священників, котрі явно остерігались його. З усмішкою на устах ірландець дивився на Альдгельма, котрий, як Етельред, мав меч при поясі. Обидва вони могли легко порішити мене, але жоден не торкнувся зброї.

— Твоя дружина чиста, — сказав я Етельредові, — ти єдиний, хто її збезчестив.

Його обличчя враз пополотніло, наче я його ляснув.

— Ах ти… — повів був він.

І тоді я дав повну волю гніву. Вищий і кремезніший за кузена, я виштовхав його з вівтаря до стіни церкви, де провів тиху бесіду, якої не чув ніхто, крім нього. Врятувати Етельреда міг би спробувати Альдгельм, але за ним приглядав Фінан, й ірландцевої репутації цілком вистачило, щоб утримати того на місці.

— Я знаю Етельфледу, відколи вона була ще дитям, — сказав я Етельредові, — і люблю її як рідну. Затямив, вилупку? Вона мені як донька, а ти здобув вірну дружину. Якщо торкнешся її ще хоч раз, кузене, якщо побачу бодай один синець на її лиці, я розшукаю тебе і вб’ю.

На тому я змовк, а він нічого не відповів. Я обернувся до Еркенвальда:

— А що зробив би ти, єпископе, якби її стегна таки зогнили? Невже б наважився вбити Альфредову доньку?

Еркенвальд пробубнів щось про відправлення її в сестринець, але я його не слухав. Замість того підійшов до Альдгельма й поглянув на нього.

— А ти вдарив королівську дочку, — сказав я йому й огрів із такою силою, аж його розвернуло на вівтар, з якого він насилу підвівся.

Я зачекав, даючи йому нагоду вдарити у відповідь, але мужність остаточно покинула його, тож, торохнувши його ще раз, я відійшов і голосно, аби мене чула вся церква, заявив:

— Король вессекський наказує лордові Етельреду напинати вітрила!

І хоч такого наказу Альфред не давав, навряд чи Етельред питатиме в тестя, чи правда це. Що ж до Еркенвальда, то той неодмінно донесе Альфредові, що я явився в храм з мечем, і королю це точно не сподобається. Таке збезчещення церкви розсердить Альфреда навіть більше, ніж ті приниження, яких завдали його рідній доньці попи; але я хотів, аби Альфред сердився.

Я прагнув, щоб він покарав мене, звільнивши від присяги на вірність і служби йому. Хотів, щоб Альфред зробив мене знову вільним чоловіком, у якого є лише меч, щит і вороги. Мріяв звільнитися від нього, але він був занадто кмітливий, аби піти на такий крок. Тому й вигадав мені покарання.

Примусив дотримати слова.

Аж за два дні, задовго після того, як Ґуннкель полишив Грофсестр, Етельред нарешті відправився. Його флот з п’ятнадцяти кораблів, найпотужніший з усіх, які коли-небудь були у Вессексі, зібрався й вирушив на відпливній течії після гнівного послання, яке приніс Етельредові Стеапа. Велетень прибув із Грофсестра, і в посланні від Альфреда питалося, чому флот стоїть на місці, поки вікінги відступають. Заночував Стеапа в нашій оселі.

— Король сердиться, — сказав він мені за вечерею, — я ще не бачив його таким злим!

Ґізела зачудовано спостерігала за тим, як він їсть. В одній ручищі тримав пучок свинячих ребер, які рвав зубами, а другою напихав хліб у кут рота.

— Страшно сердитий, — повторив він, зупинившись відпити елю. — Стур, — таємниче додав він, нагрібаючи ще м’яса.

— Стур?

— У Ґуннкеля там табір, і Альфред вважає, він повернувся туди.

Стур — це річка в Східній Англії, на північ від Темсу. Там я бував усього раз, але пам’ятав, що широке гирло її від східних вітрів захищає довгий відрізок піщаного берега.

— Там він буде в безпеці, — мовив я.

— Чому ти так вирішив? — спитав Стеапа.

— Бо це Ґутрумова територія.

Стеапа зупинився виколупати шматочок м’яса з-між зубів.

— Ґутрум прихистив його в себе, і це Альфредові не до вподоби. Він каже, Ґутрума треба провчити.

— Альфред оголосить війну Східній Англії? — здивувалася Ґізела.

— Ні, леді, просто дасть йому прочухана, — відповів Стеапа, хрумаючи хрящем.

Він з’їв уже пів свині, але не збирався зупинятися.

— Бачте, леді, Ґутрум не хоче війни, але його слід покарати, щоб не давав прихистку поганам. Тому Альфред відправляє лорда Етельреда, щоб ударити по Ґуннкелевому таборі на Стурі, а заразом забрати в Ґутрума худобу. Провчити його.

Стеапа перевів на мене сумовитий погляд:

— Шкода, що й вам не можна.

— Шкода, — погодився я.

Але чому, не міг збагнути я, для походу проти Ґутрума Альфред обрав Етельреда? Він же навіть не західний сакс, хай і присягнув на вірність вессекському престолу. Мій двоюрідний брат був мерсійцем, а той народ ніколи не славився флотом. То чому король обрав саме Етельреда? Єдине пояснення, яке я зміг підібрати, — це те, що Альфредів старший син Едвард був ще зовсім хлопчиськом, у якого навіть не встиг зламатися голос, а сам король вічно слабував. Він боявся як власної смерті, так і безладу, в який порине Вессекс, якщо Едвард посяде престол дитиною. Того й дав Етельредові нагоду відкупитися за те, що не прийшов заблокувати Ґуннкелеві кораблі на Медвеґу, а ще заробити репутацію, якої б вистачило переконати вессекських танів та олдерменів, що Етельред, лорд мерсійський, здатний правити ними в разі загибелі Альфреда до того, як Едвард досягне віку, коли буде готовий перейняти владу.

Флот Етельреда ніс східноанглійським данам послання від Альфреда: «Якщо будете приходити грабувати Вессекс, ми прийдемо грабувати вас. Розоримо ваші береги, спалимо домівки, потопимо кораблі, й понад ріками вашими зависне дух смерті». Альфред відправив Етельреда вікінгувати, і я заздрив. Хотілося й собі сісти на кораблі, але мені було наказано залишатися в Лундені, і я мусив коритися. На моїх очах великий флот вийшов з міста, і було це неймовірне видовище. Найбільший із захоплених кораблів — яких загалом було шість — мав по тридцять весел на кожному борті, найменший — двадцять. Під проводом Етельреда виступала майже тисяча добірних вояків: частина — з Альфредової варти, інша — з його власної. Сам Етельред був на одному з великих суден, чий ніс у минулому увінчувала чорна воронова голова. Відтоді прикрасу зняли, а судно назвали «Родбора», що означає «Хрестоносець», і тепер на його носі красувався величезний хрест. На борту його, крім вояків, були ще й попи і, звісна річ, Етельфледа, без якої Етельред не бував ніде.

Стояло літо. Хто не жив у місті влітку, той не здатний уявити сморід і роїська мух о тій порі року. Вулиці сповнили руді шуліки, шукачі падла; північний вітер приносив дух сечі та гною з дубилень, який змішувався зі смородом людських нечистот, що текли в міських канавах. Ріс Ґізелин живіт, а з ним — моя тривога.

Я ходив у море за всякої нагоди. Брав «Морського орла» і «Меч Господній», виходив із річки з відпливом, а повертався з припливом. У морі ми полювали на кораблі з Бемфлеота, однак Зіґфрід затямив урок, тож тепер його судна рідко покидали протоку без супроводу щонайменше трьох інших. Та попри те, що вони продовжували розбої, в Лунден нарешті повернулася торгівля, бо купці й собі навчилися групуватись у великі колони: ходили по дванадцять кораблів і мали озброєну варту на борту. Так у Зіґфріда значно поменшало здобичі, втім, як і в мене.

Новин про кузенів похід я чекав два тижні, а про долю його довідався під час чергового виходу з Темсу. Завжди було радісно покинути кіптяву і сморід Лундена й відчути свіжий морський вітер. Річка петляла вздовж широких заплав, якими бродили чаплі. Пригадую, як хороше було мені в той день, бо скрізь у повітрі пурхали блакитні метелики. Вони обліпили борт «Морського орла» й «Меча Господнього», котрий ішов назирці. Один сів мені на палець і змахнув крильцями.

— Це на удачу, пане, — сказав Сітрік.

— На удачу?

— Що довше він там просидить, то довше вам таланитиме, — пояснив хлопець і витяг руку, але на неї не сів жоден метелик.

— А от тобі, схоже, не щастить, — весело кинув я і задивився на свого метелика.

Спостерігаючи за ним, подумав про Ґізелу і дитя. «Посидь ще трохи», — попрохав я метелика подумки, і він мене почув.

— Я щасливий, пане, — усміхнувся Сітрік.

— Та невже?

— Ілсвіта в Лундені.

Ілсвітою звали хвойду, в яку втріскався Сітрік.

— В Лундені їй буде більше роботи, ніж у Кокгемі, — буркнув я.

— Вона покинула своє ремесло, — заступився за неї Сітрік.

Я здивовано глипнув на нього:

— Покинула?

— Так, пане, і хоче вийти за мене.

Він був вродливим юнаком: орлиний профіль, чорне волосся, гарна статура. Я знав його ще малим, і це, напевно, впливало на моє сприйняття, адже я досі бачив перед собою наляканого хлопчака, якого пощадив при Кайр-Ліґуаліді. Ілсвіта ж, либонь, бачила в ньому чоловіка, в якого він насправді й виріс. Я поглянув на цівку диму, що здіймалася над південними заплавами, і подумав, хто міг розвести там вогнище і взагалі жити на тому болоті, де кишить комарами.

— Ти з нею давно, — мовив я.

— Так, пане.

— Пришли її до мене, — наказав я.

Сітрік присягнув мені на вірність, тож тепер потребував мого дозволу на одруження, бо його дружина ввійде в моє господарство, отже, я нестиму відповідальність ще й за неї.

— Я побалакаю з нею, — додав я.

— Вона вам сподобається, пане.

Я усміхнувся:

— Сподіваюся.

Розганяючи крилами літнє повітря, між нашими кораблями пронеслася лебедина зграя. Коли не рахувати страху за Ґізелу, я відчував умиротворення, бо метелик на пальці прогнав усі турботи. Врешті він таки злетів і незграбно полопотів крильцями на південь за лебедями. Я торкнувся руків’я Подиху Змія, тоді — свого оберега і помолився Фріґґ за безпеку Ґізели.

Опівдні ми вийшли до Канінґи. Течія спала, і берег простягався вдалину спокійного естуарію, де, крім нас, не було видно інших кораблів. Підвівши «Морського орла» до південного краю острова, я спрямував його в бік бемфлеотської притоки, але так і не побачив нічого корисного в міражі, що майорів понад Канінґою.

— Схоже, вони забралися звідсіль, — кинув Фінан, котрий разом зі мною глядів на північ.

— Ні, — заперечив я, — там є кораблі.

Мені здалося, ніби в тремкому повітрі я помітив щогли Зіґфрідових суден.

— Але менше, ніж зазвичай, — наполіг Фінан.

— Подивимося, — сказав я і спрямував корабель в обхід східного берега острова, аби переконатися, що Фінан правий.

З Готліджу вийшла майже половина Зіґфрідового флоту. Ще за три дні до того в річці було тридцять шість щогл, а тепер лишилося чотирнадцять. Я знав, що кораблі не пішли на Лунден, інакше ми б їх побачили. Це означало два варіанти: вони подались або на північний схід уздовж східноанглійського узбережжя, або на південь, в набіг на Кент. Розжарене до червоного сонце сліпучо виблискувало на списах варти високого табору. Вояки на валі бачили, як ми розвернулися, напнули вітрило і на легенькому північно-східному вітерці, що дув від самого світання, попливли на південь через естуарій. Я шукав стовп диму, який вкаже мені, де розбійники завдали удару, розграбували і спалили місто, проте небо над Кентом лишалося чистим. Ми спустили вітрило й погребли на схід до гирла Медвеґу, де також не помітили диму, аж тут гостроокий Фінан, що чергував на носі, уздрів кораблі.

Їх було шість.

Я очікував на флот зі щонайменше двох десятків, а не кількох кораблів, тому спершу не звернув на них уваги, припустивши, що та шістка — чергова група купецьких суден, які гуртом прямують до Лундена; однак з носа надбіг Фінан зі звісткою, що то військові кораблі.

Я глянув на схід. Було видно темні плями на їхніх бортах, однак очі мої були не такі зіркі, як у Фінана, тому я не міг розгледіти форм. Шість бортів розпливались у тремтливому мареві.

— Вони рухаються? — запитав я.

— Ні, пане.

— Нащо ж ставати там на якір? — не міг добрати я.

Кораблі стояли з дальнього краю гирла Медвеґу, біля мису під назвою Скернесс, що означає «ясний мис». Це було не найкраще місце для стоянки, оскільки течії там були сильні.

— Мабуть, загрузли, пане, — припустив Фінан.

Якби кораблі стояли на якорі, можна було б припустити, що вони чекають на приплив, котрий понесе їх у річку; проте якщо вони дійсно на мілині, це могло означати, що команди спустились на берег. Єдиною ж причиною сходити був пошук здобичі.

— Але ж на Скепіґу вже нема чим поживитися, — мовив я спантеличено.

Скернесс лежав із західного краю Скепіґу — острова біля південного берега естуарію Темсу, який вікінги нещадно розграбували й розорили дощенту.

Населення там майже не залишилось, а вцілілі ховалися на болотах.

Протока між Скепіґом і берегом називалася Свелв, і там у негоду нерідко ховалися вікінги. Скепіґ і Свелв — небезпечні місця, але рабів та срібла там катма.

— Підійдемо ближче, — сказав я.

Фінан побіг назад на ніс, а Ралла вирівняв «Меч Господній» з «Морським орлом». Показавши на далекі кораблі, я гукнув:

— Рушаймо поглянемо на ті кораблі!

Ралла кивнув, віддав команду своїм гребцям, і вони вдарили веслами по воді. Перетинаючи широке гирло Медвеґу, я побачив, що Фінан казав правду: довші й стрункіші за будь-яке торговельне судно, всі шість були військовими кораблями і всі стояли на мілині. На південному заході курився димок, отже, моряки розвели вогнище. Звірячих голів на носах суден не було, однак це ще нічого не означало, адже вікінги могли вважати Скепіґ данською територією й знімати своїх драконів, орлів, круків та зміїв, щоб не відлякувати духів острова.

Я викликав Клапу до стерна.

— Тримай прямо на ті кораблі, — наказав йому, а сам пішов до Фінана на носі.

Одним із веслярів був Осферт, котрий, рясно пріючи, сердито зиркнув на мене.

— Ніщо краще за греблю не наростить м’язів, — бадьоро кинув я йому, у відповідь на що отримав кислий погляд.

Я піднявся до ірландця.

— Наче дани, — промовив він.

— Проти шести команд нам не потягатися, — сказав я.

Фінан почухав промежину:

— Гадаєш, вони облаштовують там табір?

Це було б дуже неприємно. Погано було вже те, що Зіґфрідові кораблі припливли сюди з північного краю естуарію, а якщо вирішили облаштувати на південному березі ще одне гадюче кубло — то й поготів.

— Ні, — заперечив я, бо вперше мої очі виявились гострішими за ірландцеві, — табору вони не облаштовують.

Я взявся за свій амулет. Відмітивши цей жест і вловивши злість у моєму голосі, Фінан здивувався:

— Чому?

— Корабель ліворуч, — показав я, — це «Родбора».

На носі його був хрест. Фінан роззявив рота, але нічого не сказав і тільки дивився мовчки. Бо перед нами було шість кораблів — лише шість, коли ж із Лундена висунулось аж п’ятнадцять.

— Боже милосердний, — врешті озвався ірландець, хрестячись. — Може, решта пішли в Темс?

— Ми б їх помітили.

— Ну то затрималися ззаду?

— Сподіваюся, так і є, — понуро протягнув я, — інакше це означатиме втрату дев’яти кораблів.

— Господи, тільки не це.

Ми були вже близько. Уздрівши орлину голову в нас на носі, вояки на березі сприйняли нас за вікінгів і кинулись у воду між двох кораблів, де утворили стіну щитів, викликаючи мене на бій.

— То Стеапа, — промовив я, помітивши високу постать по центру заслону.

Наказавши зняти орлину голову, я став на носі, розставивши руки без зброї на знак того, що прийшов з миром. Стеапа впізнав мене, щити опустили, зброю сховали, і за мить ніс «Морського орла» м’яко вгнався в піщаний берег. Почався приплив, тож кораблю нічого не загрожувало.

Скочивши через борт у воду по пояс, я почалапав до берега. Там нарахував близько чотирьох сотень душ — забагато народу для шістьох кораблів, — а коли підійшов ближче, то помітив, що серед них багато поранених. Перемотані скривавленим ганчір’ям, люди лежали бліді. Серед них на колінах стояли попи, а трохи оддалік, де на вершинах низьких дюн росла рідка трава, на свіжовикопаних могилах виднілися грубо збиті хрести. Стеапа зустрів мене з похмурішим, ніж зазвичай, виразом.

— Що трапилося? — спитався я.

— У нього питай, — сердито буркнув він, киваючи далі вздовж берега, де біля вогнища, на якому тихенько булькотів казанок, сидів Етельред.

Його оточувала звична свита, серед якої був і Альдгельм, котрий невдоволено зирив на мене. Коли я підійшов до них, ніхто не привітався. Потріскував вогник, Етельред помахував шматочком водорості і, хоч не міг не помітити, як я наблизився, навіть не глянув у мій бік.

Зупинившись біля вогнища, я запитав:

— Де решта дев’ять кораблів?

Етельред здивовано підняв голову, мовби не вірячи власним очам. Посміхнувся.

— Добрі новини, — промовив він.

Він очікував від мене розпитувань про подробиці, але я промовчав.

— Ми перемогли, — продовжив він пихато, — здобули звитягу!

— Неймовірну звитягу, — підтакнув Альдгельм.

Було видно, що посмішка Етельредова силувана. Коли ж продовжив оповідь, слова давалися йому тяжко, мовби він заледве складав їх докупи:

— Ґуннкель пізнав міць нашої криці.

— Ми спалили його флот! — кинув Альдгельм.

— І дали великий бій, — мовив Етельред, і я помітив, що очі його блищать.

Оглянувши берег, на якому лежали поранені, а вцілілі сиділи, похнюпивши голови, я сказав:

— Ви йшли на п’ятнадцяти кораблях.

— Ми спалили їхній флот, — повторив Етельред, і мені здалося, він от-от заплаче.

— Де решта дев’ять кораблів? — натиснув я.

— Ми стали тут, бо не могли гребти проти відпливу, — мовив Альдгельм, либонь гадаючи, що мені не до вподоби їхнє рішення пристати тут до берега.

— Де кораблі? — повторив я, але відповіді так і не почув.

Я продовжував оглядати берег, але ніяк не міг знайти того, що шукав. Повернувся до Етельреда, котрий знову звісив голову. Не хотілося ставити наступне питання, але це треба було зробити:

— Де твоя дружина?

Тиша.

— Де Етельфледа? — повторив я гучніше.

Десь тоскно скрикнула чайка.

— Її забрали, — врешті озвався Етельред настільки тихо, що я заледве його почув.

— Забрали?

— В полон, — так само тихо промовив він.

— Боже всемогутній! — вигукнув я, послуговуючись улюбленою Фінановою приказкою.

Вітер війнув гірким димом мені в лице. На якусь мить я не повірив власним вухам, але все навкруги свідчило про те, що Етельредова звитяга насправді була катастрофою. Він втратив дев’ять кораблів, але замість них можна було збудувати нові; половина його військ теж полягла, та на заміну загиблим можна набрати нових вояків; проте як замінити королівську доньку?

— Хто забрав її? — спитав я.

— Зіґфрід, — пробурчав Альдгельм.

Що пояснювало, куди поділися кораблі з Бемфлеота.

А Етельфледа, мила Етельфледа, котрій я присягнув на вірну службу, потрапила в полон.

На припливній течії наші вісім кораблів попливли Темсом назад до Лундена. Літній вечір видався ясний, спокійний, велетенська багряна куля сонця висіла в небі, мов тримаючись за хмару диму, що клубочилась над містом. Етельред перебував на борту «Родбори», і, стишивши хід «Морського орла» й порівнявшись із ним, я побачив чорні плями засохлої крові на бортах. Підігнавши веслярів, я знову вирвався вперед.

Зі мною плив Стеапа; велетень і розповів мені, що сталося на Стурі.

Це дійсно була велика перемога. Етельредів флот зненацька заскочив вікінгів, котрі отаборилися на південному березі річки.

— Ми вдарили на світанні, — сказав Стеапа.

— І цілу ніч провели в морі?

— Так наказав лорд Етельред.

— Хоробрий вчинок, — визнав я.

— Ніч випала спокійна, — пояснив він, — а їхні кораблі ми помітили одразу на досвітку. Їх було шістнадцять.

Тут він і замовк. Небалакучому, йому було тяжко промовляти більше кількох слів за раз.

— На березі стояли? — запитав я.

— На якорі.

Це означало, що дани хотіли, аби їхні кораблі були готові випливати незалежно від припливу, а ще — що на них не було варти, бо більшість моряків зійшли на берег насипати вал для табору.

Етельредів флот хутко розправився з дрібкою вартових, що залишилися стерегти судна, а тоді, піднявши великі валуни, що слугували їм за якорі, відбуксирували всі шістнадцять кораблів до північного берега.

— Він мав намір повернутися по них, коли скінчить, — пояснив Стеапа.

— Що скінчить?

— Коли переб’є всіх поган, — відказав Стеапа і розповів, як дорогою туди Етельред висаджував вояків уздовж берегів Стуру і прилеглої до нього річки Арван, щоб ті палили маєтки данів, нищили їхню худобу і, коли виходить, самих данів. Ці рейди саксів спричинили паніку, народ почав тікати подалі від річки. Одначе Ґуннкель, відрізаний у своєму таборі, без кораблів, не налякався.

— І ви не вдарили по табору? — спитав я.

— Лорд Етельред сказав, що він занадто добре захищений.

— Але ж ти, здається, казав, що вони не встигли його закінчити.

Стеапа знизав плечима:

— Частоколу вони ще не поставили, принаймні з одного боку, тож ми могли б зайти й вирізати їх, але втратили б чимало народу.

— І то правда, — погодився я.

— Тому замість того ми пішли розоряти обійстя, — провадив Стеапа.

А поки Етельредове військо руйнувало данські поселення, Ґуннкель відправив посланців на південь, до річок східноанглійського узбережжя. На тих річках стояли інші вікінгівські табори, в яких данський ватажок попросив підкріплення.

— Я казав лордові Етельреду, що пора забиратися, — понуро пробурчав Стеапа. — Ще на другий день казав, що ми й так забарилися.

— Але він тебе не послухав?

— Обізвав бовдуром, — знизав плечима Стеапа.

Етельред хотів легкої наживи, тому залишився в Стурі, а його вояки тягли до нього все, що мало хоч якусь цінність: від казанів до серпів.

— Навіть срібло знаходили, — мовив Стеапа, — але небагато.

А поки Етельред множив свої статки, навколо нього збиралися морські вовки.

З півдня надійшли данські кораблі. З Бемфлеота, об’єднавшись з іншими суднами, які йшли з Колону, Гвельфу та Панту, прибув флот Зіґфріда. Я нерідко бував у тих річках і легко уявляв собі стрункі, рухливі кораблі, що ковзають між берегів, прикрашені звірячими головами, а на борту в них повно озброєних до зубів суворих чоловіків зі щитами.

Дани зібралися біля острова Горсеґ, розташованого трохи південніше Стуру, в широкій бухті, де аж кишить птаством. А тоді негожого ранку під покровом бурі, що налетіла з моря, на припливній течії, яка посильнішала від повні, тридцять вісім кораблів із моря зайшли в Стур.

— Була неділя, і лорд Етельред наказав провести службу, — промовив Стеапа.

— Альфредові таке б сподобалося, — смішкувато зауважив я.

— Її влаштували на березі біля викрадених данських кораблів.

— Чому там?

— Бо священники вирішили прогнати з них злих духів, — відповів він і розказав, як звірячі голови поскладали на купу, накидали на них дошок і соломи зі стріх, а тоді під гучні попівські співи підпалили.

Дракони та орли, ворони й вовки — всі згоріли у величезному багатті, що шипіло й сичало під дощем, затягуючи димом усю округу. Святкуючи звитягу над поганами, молилися й співали попи, і ніхто не помітив темних обрисів, що виковзнули з-за стіни дощу.

Я можу тільки уявити весь жах, крик і кровопролиття. Озброєні мечами, списами й сокирами, повискакували на берег дани, і єдиною причиною, чому так багато саксів порятувалося, було те, що нападникам і так було кого вбивати. Данам довелося стільки вбивати на березі, що вони просто не встигли добутися до тих, хто кинувся тікати на кораблі. Інші данські судна атакували саксонський флот, проте «Родбора» їх затримав.

— Я залишив вартових на борту, — сказав Стеапа.

— Чому?

— Не знаю, — зізнався він. — Передчуття.

— Воно мені знайоме, — погодився я, бо пам’ятав те поколювання в потилиці, неясне відчуття наближення небезпеки.

Цим не варто легковажити. Не раз я спостерігав, як мої пси раптово прокидаються й починають тихенько гарчати або жалібно скавчати, зиркаючи на мене з мовчазним проханням. Я знаю: це ознака близької бурі. Так буває щоразу, і як собаки це відчувають — мені невідомо. Одначе це те саме відчуття: тривога від неминучої загрози.

— Великий видався бій, — спокійно мовив Стеапа.

Ми саме проходили останній закрут Темсу перед Лунденом, і мені вже було видно відремонтований міський мур: новенькі, світлі колоди на римському кам’яному фундаменті. На верхівці брами вивісили знамена, переважно з ликами святих і хрестами — символи, спрямовані проти ворога, який кожного дня приходив на розвідку зі сходу. «Ворога, — подумав я, — що тільки-но здобув перемогу, яка приб’є Альфреда».

Стеапа був скупий на подробиці бою, тож усе, що я від нього довідався, витягав силоміць. Він розповів, що більша частина ворожих кораблів причалила до східного берега, приваблена великим вогнищем, коли ж «Родбора» та сім інших саксонських суден стояли далі на захід. Берег потонув у криках і сум’ятті, а погани знай горлали й рубали без угаву. Сакси спробували добутися до західних кораблів, і Стеапа склав стіну щитів, захищаючи вцілілих, що видиралися на борт.

— Етельред теж добіг, — кисло зауважив я.

— Він швидко бігає, — мовив Стеапа.

— А Етельфледа?

— Ми не могли повернутися по неї.

— Вірю, — промовив я, знаючи, що він не бреше.

Здоровань розповів, як ворог оточив Етельфледу з усіх боків. Вона з покоївками залишилася біля вогнища, а Етельред пішов супроводити попів, котрі скроплювали святою водою борти захоплених данських кораблів.

— Він рвався повернутися по неї, — зізнався Стеапа.

— То хай би спробував, — сказав я.

— Це було неможливо, тож ми поїхали.

— І дани не намагалися вас зупинити?

— Намагалися, — відказав він.

— І як?

— Декому вдалось прорватися на борт, — мовив він і стенув плечима.

Я уявив собі, як Стеапа з сокирою в ручищі рубає нападників.

— Ми прошмигнули повз їхній флот, — додав він таким тоном, наче це була дрібниця.

Я знав, що дани не мали би пропустити втікачів, однак шість суден якось таки врятувалися.

— Щоправда, на початку в нас було вісім кораблів, — уточнив Стеапа.

Отже, два саксонські кораблі таки не уникнули загибелі. Я пересмикнувся на думку про свист сокир, брязкіт мечів у них на борту і слизькі від крові трюми.

— Ти бачив Зіґфріда? — спитав я.

Стеапа кивнув:

— Він сидів прив’язаний до стільця.

— А Етельфледа жива? — продовжив допит я.

— Жива, — підтвердив Стеапа. — Ми бачили її дорогою назад. Вона була на кораблі з Лундена — тому, який ти їм повернув.

— «Приборкувач хвиль», — мовив я.

— Зіґфрідів корабель, — сказав Стеапа. — Він показав її нам, вигнав на стернову платформу.

— Одягнену?

— Одягнену? — перепитав він, насупившись, немовби моє питання недоречне. — Так, вона була одягнена.

— Якщо пощастить, її не ґвалтуватимуть, — повів я, сподіваючись, що так і буде. — За неторкану можна правити більше.

— Що правити?

— Готуйтеся платити викуп, — пояснив я, відчуваючи, як у носа мені б’є лунденський сморід.

«Морський орел» підійшов до пристані, де на мене вже чекала Ґізела. Я розповів новини, і, болісно зойкнувши, вона залишилася дочекатись Етельреда, котрий, однак, не звернув ані найменшої уваги на неї й на мене. Натомість, весь блідий, він посунув до свого палацу на горі. Залишки його варти зімкнули довкола нього ряд.

А я розшукав старе чорнило, нагострив перо і написав Альфредові ще один лист.

Частина третя

Розплата

Розділ дев’ятий

Ходити Темсом нам заборонили.

Наказ мені віддав особисто єпископ Еркенвальд, але я тільки дужче розпалився, огризнувшись, що необхідно зібрати всі кораблі з широкого естуарію й поквитатися з данами без жалю. Він вислухав мене, не перебиваючи, а коли я скінчив, наче забув одразу про все, що я казав. Єпископ писав — переписував книгу, що лежала на його похилому столі.

— І чого ж ви досягнете насиллям? — запитав він в’їдливо.

— Навчу їх боятися нас.

— «Боятися», — повторив він зневажливо.

Шкребло по пергаменту перо. Він викликав мене у свій дім, котрий стояв одразу біля Етельредового палацу і був напрочуд незручний для життя. У великій залі там не було нічого, крім згаслого вогнища, лавки й похилого столика, за яким єпископ і писав. На лаві мовчки сидів молодий священник, ретельно спостерігав за нами. Я розумів, що він присутній там, щоб у разі чого єпископ мав свідка на підтвердження своєї версії розмови. Втім, говорили ми небагато, бо Еркенвальд знову надовго замовк, схилившись над столом і втупивши очі в слова, які ретельно виводив на сторінці.

— Якщо не помиляюся, — зненацька промовив він, не відриваючись від роботи, — то дани знищили найбільший флот, який Вессекс будь-коли відряджав у виправу. Сумніваюся, що вам вдасться налякати їх плескотом своїх кількох весел.

— То хай вода лишається стояча? — сердито запитав я.

— Припускаю, — промовив він і зупинився вивести ще одну літеру, — що король бажає утриматися від вчинків, які можуть призвести до напруги. — Ще пауза, ще літера. — Ми не в найкращому становищі.

— Не найкраще становище — те, що його доньку кожного дня ґвалтують дани? — перепитав я. — І ви не збираєтесь нічого робити?

— Атож. Ви вхопили суть моїх слів. Не можна робити нічого, що погіршить і так несприятливу ситуацію.

Не підводячи до мене очей, він вмокнув перо в каламар і обережно злив надлишок чорнила з кінчика.

— Що робити, щоб не вжалила оса? — спитав він.

— Прибити її, — відказав я.

— Сидіти непорушно, — відповів єпископ. — Так ми й зробимо: жодних дій, які можуть погіршити становище. У вас є докази, що леді ґвалтують?

— Ні.

— Вона для них цінна, — сказав єпископ, повторюючи доводи, які я висував раніше Стеапі, — тож я припускаю, вони не робитимуть нічого, що може зменшити цю цінність. Безперечно, ви краще за мене знаєтеся на поганських звичаях, та коли наш ворог має хоч дрібку здорового глузду, то ставитиметься до неї з належною повагою, як вимагає її високий статус. — Він підвів на мене очі, сповнені зневаги. — Мені знадобляться вояки на той час, коли прийде пора збирати викуп.

Тобто моєму війську доведеться трусити кожного, хто має бодай якусь копійку.

— І скільки ж нам знадобиться? — запитав я ущипливо, гадаючи, якого вкладу очікують від мене.

— Тридцять років тому у Франкії, — повів єпископ, повернувшись до письма, — в полон потрапив абат Луї, настоятель монастиря в Сен-Дені. Хороший чоловік, істинний вірянин. Викуп за настоятеля та його брата склав шістсот вісімдесят шість фунтів золота і три тисячі двісті п’ятдесят фунтів срібла. І хоч леді Етельфледа — всього лише жінка, не думаю, щоб ворог погодився на меншу суму.

Я промовчав. Було складно навіть уявити ту силу грошей, про яку розповів єпископ, одначе він казав правду: Зіґфрід вимагатиме не меншої, а то й більшої суми.

— Ось тому, — провадив єпископ холодно, — для поган наша леді має неабияку цінність. У цьому я запевнив лорда Етельреда і буду вдячний, якщо ви не позбавлятимете його надії.

— Зіґфрід виходив з вами на зв’язок? — запитав я, подумавши, звідки в Еркенвальда така переконаність у тому, що до Етельфледи добре ставляться.

— Ні, а з вами?

У питанні крився докір, мовляв, я веду таємні переговори з Зіґфрідом. Я не відповів, та й сам єпископ не очікував того.

— Передбачаю, — провадив він, — що король захоче мати особистий контроль за ходом переговорів. Тож до того часу, як він приїде сюди або віддасть інший наказ, ви залишатиметесь у Лундені. Ваші кораблі нікуди не ходитимуть!

Так і сталось. А от нормани продовжили плавати. Торгівля, яка тільки-но почала оживати, знову зійшла нанівець, коли естуарій заполонили звіроголові судна з Бемфлеота. Разом з купцями в мене не стало джерела останніх новин, проте декому таки вдавалося пройти річку. Переважно це були рибалки, що привозили вилов на лунденський рибний ринок, і за їхніми словами, в протоці біля високого бемфлеотського форту тепер стояло близько п’яти десятків кораблів. Вікінги заполоняли естуарій.

— Вони знають, що Зіґфрід із братом скоро збагатяться, — сказав я Ґізелі ввечері після наказу єпископа не провокувати ворога.

— Несказанно збагатяться, — мовила сухо вона.

— Достатньо, щоб зібрати військо, — буркнув я сердито, розуміючи, що, отримавши викуп, брати Турґільсони матимуть стільки золота, що з усіх морів до них потягнуться кораблі, яких збереться сила-силенна, і вони зможуть загарбати Вессекс.

Давня мрія братів завоювати всі саксонські землі, яка в минулому залежала від допомоги Раґнарових сил, схоже, стала здійсненною без підтримки інших норманів — завдяки полону Етельфледи.

— Вони нападуть на Лунден? — запитала Ґізела.

— На місці Зіґфріда я б перетнув Темс і зайшов у Вессекс через Кент. Йому стане кораблів перевезти через річку все своє військо, а нам бракує сил завадити їм.

Стіорра гралася лялькою, яку я вирізав їй з бука, а Ґізела одягла в лляну сукенку. Захоплена грою, моя донька виглядала дуже зосередженою і щасливою. Я спробував уявити собі, ніби втратив її, — відчути Альфредове горе, — і серце моє не витримувало навіть думки про таке.

— Дитина штовхається, — мовила Ґізела, погладжуючи живіт.

Мене охопила паніка, яку я завжди відчував перед народженням своїх дітей.

— Треба б обрати йому ім’я, — сказав я, маскуючи тривогу.

— Або їй.

— Йому, — твердо проказав я, хоч і безрадісно, бо того вечора майбутнє виглядало мені дуже похмурим.

Як і передбачав єпископ, Альфред невдовзі сам прибув у місто, і мене знову викликали в палац, цього разу хоча б позбавивши необхідності слухати службу. Король прибув у супроводі варти, чи то пак того, що зосталось від неї після трагедії на Стурі, і я привітався зі Стеапою у дворі палацу, де ми мусили здати зброю розпорядникові. Чорною зграєю горластих ворон прибула з Альфредом і ціла рать священників, серед яких, однак, я помітив знайомі обличчя отців Пірліґа, Беокки і, на власний подив, Віллібальда. Весело підскакуючи, Віллібальд перебіг через подвір’я та обійняв мене.

— Пане, ви виросли ще більше! — сказав він.

— А ваші справи як, отче?

— Господь не скупиться на благословення! — радісно промовив він. — Нині маю паству в Екзанчестері!

— Гарне місто, — кинув я.

— Ви ж наче жили неподалік тих країв? З… — нерішуче затнувся Віллібальд.

— З тим побожним нещастям, з яким був одружений до Ґізели, — закінчив я.

Мілдріт була жива, проте в ті дні служила у сестринці, і я вже встиг забути біль того нещасливого шлюбу.

— А ви? — запитав я. — Одружені?

— З чудовою жінкою, — енергійно кинув Віллібальд.

Колись давно його приставили до мене наставником, і хоч він майже нічого мене не навчив, але був добрим, порядним і надійним.

— А єпископ Екзанчестерський усе так само не залишає хвойд без заробітку? — спитав я.

— Утреде, Утреде! — дорікнув мене Віллібальд. — Я ж розумію, що ви кажете це, лише аби подражнити мене!

— Але ж це правда, — заперечив я і не збрехав. — Пригадую, любив він там одну рудявку. Кажуть, одягав її у власну рясу, а тоді…

— Хто з нас без гріха? — поспіхом перебив мене Віллібальд. — Нема такої людини, щоб виправдала всі Господні очікування.

— То й ви теж? Із рудою? — спитався я, а тоді розреготався. — Радий бачити вас, отче. Що привело вас до Лундена аж із Екзанчестера?

— Король, хай благословить його Господь, побажав компанії старих друзів, — мовив Віллібальд, а тоді похитав головою. — Він плохий, Утреде, дуже плохий. Молю вас, не кажіть нічого, що може його засмутити. Йому потрібні молитви!

— І новий зять, — зауважив я.

— Лорд Етельред — вірний слуга Господній, — заперечив Віллібальд, — і знаний воїн! Може, до вашої репутації йому й далеко, але ім’я його вселяє страх у ворогів.

— Та невже? — перепитав я. — І чого ж вони бояться? Вмерти зо сміху, коли він піде в новий наступ?

— Лорде Утреде! — знову дорікнув він мені.

Я розсміявся і пройшов за Віллібальдом у колонну залу, де зібралися тани, священники та олдермени. Хоч це і не був офіційний вітан — рада, на яку двічі на рік збиралися з монархом найвпливовіші люди королівства, — та майже всі присутні були його учасниками. Сюди, до Лундена, вони прибули з усього Вессексу, а дехто — з південної Мерсії, на виклик Альфреда, аби його рішення здобуло підтримку обох королівств. Етельред був уже всередині: уникаючи поглядів, сидів похнюплено на стільці біля помосту, на якому мав головувати Альфред. Етельреда уникали всі, крім Альдгельма, котрий, сидячи навпочіпки біля стільця, нашіптував щось йому на вухо.

У супроводі Еркенвальда та брата Ассера прибув Альфред. Таким нещасним його я ще не бачив. Одною рукою він тримався за живіт: видно, недуга загострилась, та я не думаю, що то через неї на його лиці залягли глибокі зморшки і майже згасла надія в погляді. Волосся поріділо, і вперше я зрозумів, що він старий: тогоріч йому сповнилося тридцять шість.

Зайнявши стілець на помості, король змахнув рукою на дозвіл присутнім сісти, але нічого не сказав. Завдання провести коротку молитву й розпитати думку присутніх виконав єпископ Еркенвальд.

Розмова тривала нескінченно довго. Ніхто не розумів, чому з Бемфлеота немає вістей.

Розвідники доповідали, що Альфредова донька жива і ставляться до неї, як і припускав Еркенвальд, з належною повагою. Проте Зіґфрід не поспішав відправляти гінця.

— Він хоче, аби першими звернулися ми, — виснував єпископ Еркенвальд, і ніхто йому не заперечив.

Зауважили також, що Етельфледу тримають у полоні на теренах східноанглійського короля Етельстана, тож варто було б звернутися до нього як охрещеного дана. Єпископ Еркенвальд запевнив, що на зустріч із королем уже відрядили делегацію.

— Ґутрум не битиметься, — сказав я, нарешті долучившись до дискусії.

— Король Етельстан, — промовив єпископ, підкреслено називаючи Ґутрума християнським іменем, — наш постійний союзник. Переконаний, він надасть нам підмогу.

— Він не стане битися, — повторив я.

Альфред стомлено махнув рукою на знак того, що хоче почути мої аргументи.

— Ґутрум старий і не бажає війни, — повів я. — Та й здолати військо, що зібралося біля Бемфлеота, йому не до снаги, бо воно щодень міцніє. Пішовши на них війною, він, найпевніше, зазнає поразки, яка зробить Зіґфріда королем Східної Англії.

Ця думка не сподобалося нікому, та з нею було не посперечатися. Попри поранення, якого завдав йому Осферт, Зіґфрід ставав чимраз могутнішим і мав уже вдосталь сил, щоб здолати Ґутрумове військо.

— А я не бажав би, щоб король Етельстан вступав у війну, — невесело озвався Альфред, — бо це наразить на ризик життя моєї дочки. Отже, слід розглянути сплату викупу.

В залі запала тиша, бо присутні уявили собі ту силу-силенну грошей. Найбагатші уникали Альфредового погляду, решта міркували, де сховати свої статки до того, як по них навідаються його митарі з вояками. Тишу порушив єпископ Еркенвальд, з превеликим жалем зауваживши, що радо б долучився, але церква терпить нужду.

— Той дріб’язок, що ми маємо, весь іде на службу Божу, — додав він.

— Воістину, це так, — підтакнув гладкий настоятель, на грудях якого висіли аж три срібні хрести.

— Та й леді Етельфледа тепер мерсійка! — вигукнув вілтунширський тан. — От хай Мерсія й дає більшу частку.

— Вона моя донька, — тихо промовив Альфред, — і я, звичайно, віддам усе, що можу.

— Але скільки нам знадобиться? — енергійно запитав отець Пірліґ. — Це ще належить дізнатися, мілорде королю. Цебто на зустріч із поганами треба когось відрядити. Коли вони не бажають починати переговори, ми мусимо заговорити до них перші. Як зауважив шановний єпископ, — понуро кивнув він на Еркенвальда, — вони очікують, що переговори почнемо ми.

— Вони бажають принизити нас, — обурився хтось із натовпу.