Пісня меча

Ми стояли мовчки. Я не знав нікого з тих, із ким бився пліч-о-пліч, а вони — мене. Безутішні, чужинці один для одного, ми стояли й дивилися, як ширшає канал і займається новий день. Сонце було вже біля самого обрію, східний край якого палав багряним, золотим та срібним. Це світло заблищало на мокрих веслах Гастинґового корабля, коли гребці подали їх наперед. На хвильку мене аж засліпило тим іскрінням, а вже наступної Гастинґ прокричав команду, весла занурились у воду і довгий корабель поплив уперед.

І саме тієї миті я вловив паніку в Гастинґовому голосі.

— Гребіть! — кричав він. — Налягай!

Я не розумів причини його занепокоєння. Жоден Зіґфрідів корабель до нього не наблизився, перед ним лежало відкрите море, проте в голосі бринів страх.

— Гребіть! — продовжував кричати він. — Гребіть!

«Дракон-мореплавець» швидше понісся в бік сліпучо-золотого сходу, гордовито дивлячись на сонце високо піднятою драконячою головою з вишкіреними зубами.

А тоді я нарешті побачив, що так налякало Гастинґа.

На нього мчав «Морський орел».

Фінан прийняв рішення. Пізніше він таки пояснив мені свій вибір, хоча в перші дні не міг. Бо керувало ним чисте чуття. Він знав, що мені треба відкрити канал і що заведений у Готлідж «Морський орел» знову його перекриє, та все ж вирішив ризикнути.

— Я побачив ваш плащ, пане, — сказав він.

— Мій плащ?

— Із блискавицею. Ви захищали стовп, а не нападали на нього.

— І подумав, що мене вбили? — запитав я. — Вирішив, що то ворог забрав мій плащ?

— А тоді помітив Райпера, — відповів Фінан. — Того малого пронозу ні з ким не переплутаєш.

Він наказав Раллі завести «Морського орла» в протоку. Вони чекали зі східного краю острова Двох Дерев, біля болотистого берега на вході в канал, а з початком припливу Ралла спрямував корабель у Готлідж. Перед самим входом наказав ховати весла, а сам узяв курс на таран «Дракона-мореплавця».

Я спостерігав за всім цим. «Морський орел» перебував на середині річки, тоді як корабель Гастинґа — ближче до мене, через що мені не було видно, як ламалися його весла, зате чутно їхній тріск.

З гучним хрускотом вони відламувались одне за одним, лунали крики Гастинґових гребців, яким держаки весел ламали ребра — страшне поранення. Під звуки тих криків «Дракон-мореплавець» різко зупинився. Ралла наліг на стерно і відштовхав його на прибережну мілину біля Канінґи, після чого «Морський орел» також зупинився, затиснутий між кораблем-заслоном, котрий устиг сісти на мілину, і «Драконом». Так, перекритий трьома суднами, вихід з каналу став знову заблокований.

Понад морем, заливши світ сліпучим сяйвом, вийшло ясно-золоте сонце.

А Бемфлеотська протока перетворилась на бійню.

Гастинґ наказав своїм людям узяти «Морського орла» на абордаж і вбити команду. Навряд чи він розумів, чий корабель підпер його, тож, заскочивши з криками на борт, його вояки натрапили на Фінана та мою варту. Біля передніх веслярських лав зійшлися дві стіни сокир, списів, мечів та щитів. Якийсь час я міг тільки дивитися. Чув гуркіт щитів, що стикалися, бачив відблиск ранкового сонця на піднятих клинках і як на борт «Морського орла» знай заскакували все нові й нові Гастинґові вояки.

Бій вирував по всьому гирлу притоки, бо позаду тих трьох кораблів приплив ніс решту Гастинґового флоту до берега, на якому палали інші судна. Однак не весь Зіґфрідів флот охопив вогонь, і дедалі більше суден наступало на задні ряди Гастинґа. Наді мною, на високій зеленій горі, продовжував горіти форт, на березі під ним палали кораблі, через що яскраве денне світло закривали стовпи густого диму, під якими у розсипах чорних попелинок, що мушками кружляли в височінь, гинули люди.

Гастинґові вояки з берега, ті, що відтіснили нас до води й перерубали ланцюг, побігли мілиною до «Дракона-мореплавця», щоб приєднатися до бою з «Морським орлом».

— За ними! — вигукнув я.

Зіґфрідові люди не мали б мене слухати, бо крім того, що я допіру бився пліч-о-пліч із ними, не знали про мене більш нічого. Та вони одразу зрозуміли мій задум, і їх охопила войовнича лють. Гастинґ порушив угоду з Зіґфрідом, котрому вони служили, тож тепер його люди повинні загинути.

Ну а ті вояки, що завдали нам принизливої поразки, забули про нас. Вони були вже на борту «Дракона-мореплавця» і сунули на «Морського орла» вбивати його команду, яка завадила Гастинґу вийти з протоки, тож ми безперешкодно піднялися до них на борт.

Люди, яких я вів, були моїми ворогами, проте вони не знали цього й охоче йшли за мною, прагнучи прислужитися своєму панові. Зайшовши Гастинґовим людям ззаду, на короткий час ми заволоділи перевагою. Наші клинки встромлялися їм у спини, й вони гинули, навіть не здогадуючись про напад; та коли вцілілі повернулися до нас, то на нашу крихітну групу припадала ціла сотня ворогів.

На борту в Гастинґа було забагато людей, і на носі «Морського орла» не вистачало місця для всіх абордажників, однак ті, хто зостався на «Драконі-мореплавці», здобули нового ворога: нас. На кораблі простір обмежений, тому наша стіна щитів, яку було так легко обійти на суші, на «Драконі» розтяглася від борту до борту, а веслярські лави слугували додатковою перепоною для нападників. Та хоч ті наступали тепер повільно, щоб не спіткнутись об низькі лавки, це їх не зупиняло. У них була Етельфледа, і кожен бився за мрію про багатство, для здобуття якого досить було просто вбити нас. Я підняв щит одного з загиблих у першій хвилі атаки й стояв, із Райпером праворуч і незнайомцем ліворуч, готовий зустріти неприятеля.

Бився я Подихом Змія. Як правило, в заслоні щитів кориснішим був мій кинджал, Осине Жало, проте цього разу ворог не міг підійти впритул, бо нас відмежовувала веслярська лава. Посередині палуби, де стояв я, лавки не було, однак перепоною там слугувала щогла, через яку доводилося постійно крутити головою, пильнуючи небезпеки. Якийсь бородань виліз на лавку перед Райпером, щоб прорубати йому голову сокирою, але занадто високо тримав щита, під який у живіт йому я загнав Подих Змія, перекрутив лезо і різонув убік. Сокира впала Райперу за спину, а нахромлений на меча норман заверещав і засмикався. По моєму щиту торохнув меч або сокира, підбитий мною нападник упав на неї, а на руку мені по лезу Подиху Змія потекла тепла кров.

Збоку промайнув спис, який я відбив щитом. Наконечник його зник позаду нас, тоді повернувся, і якраз перед новим ударом ми з Райпером зімкнули щити. «Ну й нехай», — подумав я. Вони могли бити списами по щитах хоч до обіду, та нічого не домогтися. Щоб здолати нас, їм треба було подолати лавку й підійти впритул. Я визирнув понад ободом щита на бородаті лиця. Усі вони нерозбірливо вигукували в наш бік прокляття, і я розумів, що вони ринуть у новий наступ. Так і сталося. Я вдарив щитом у чоловіка, що скочив на лавку ліворуч, і вколов мечем йому в ногу. Удар був нестрашний, зате умбон мого щита влучив йому в живіт, відштовхнувши назад, але в ту мить уже мені в живіт влучив чийсь меч, не пробивши, однак, кольчуги. Вони купчилися по всій палубі, й задні ряди штовхали передні на наші мечі, проте сукупна їхня вага відтискала нас, і в один момент я зрозумів, що частина нашої групи боронить наші спини від контрудару Гастинґових людей, котрі поверталися на «Дракона-мореплавця» з борту «Морського орла». Двоє нападників зуміли обійти щоглу й навалилися на мене щитами, від чого я заточився, спіткнувся об щось і важко сів на край лавки. Запанікувавши, вдарив наосліп повз край свого щита й відчув, як, прохромивши ворогові кольчугу, куртку і шкіру, Подих Змія поринув у його плоть. На щит мені продовжували сипатись удари, але я, не висмикуючи меча з тіла ворога, усе ж спромігся встати на ноги. Якимось дивом переді мною не було нікого, хто завадив би зробити це, і, зімкнувши щити з вояками праворуч та ліворуч від себе, я люто прокричав і вирвав Подих Змія з тіла противника. По верхньому краю щита, намагаючись вибити його мені з рук, торохнула сокира, та я опустив його, позбавившись від ворога, тоді знову підняв і, керований самими лиш інстинктами, люттю й ненавистю, не тямлячи себе, завдав удару вільним мечем по сокирнику.

Як довго тривав той бій?

Може, мить, а може, годину. Цього я не знаю до сьогодні. Коли слухаю, як мої поети оспівують вікові битви, то завжди думаю, що все було не так і вже точно той бій на Гастинґовому кораблі й близько не нагадував те, про що поети розводять свої трелі. Не був він ані героїчний, ані великий — не той, у якому славні войовники майстерно відбирають ворожі життя ладними клинками. Бо це була чиста паніка, ниций страх, від якого люди гидили просто під себе, спливали кров’ю, корчились і плакали, як набиті діти. Це було безладне місиво летючих клинків, потрощених щитів, швидких поглядів, відчайдушних замахів і сліпих ударів. Сковзались на крові ноги, лежали, скорчивши руки, вбиті, а живі хапалися за страшні рани, від яких мали скоро померти, і кликали матерів, а понад ними тужно квилили чайки. Поети гарно оспівують це, бо така в них робота — показувати все в привабливому світлі. М’який вітерець гнав течію, що напувала протоку при Бемфлеоті, у воді якої свіжопролита кров вихрилась і осідала, а осідаючи, продовжувала вихритись, аж доки її остаточно не розчиняла холодна зеленкувата вода.

На початку спалахнули дві битви. Моя команда на «Морському орлі» під керівництвом Фінана й з підмогою Зіґфрідових вартових із корабля з протоки вела запеклий бій із вартою Гастинґа, а ми допомагали їм на борті «Дракона-мореплавця». Водночас на дальньому березі, де ясно палали кораблі Зіґфрідового та Ерікового флоту, вояки братів ударили по задніх суднах флоту Гастинґа.

Та невдовзі все змінилося. Бачачи, що коїться в гирлі, Ерік, замість того щоб сідати на корабель, повів своїх людей на південний берег, перейшов потічок, який вів на острів Двох Дерев, і піднявся на корабель-заслін. Звідти вони всі перебралися на «Морського орла» й долучилися до Фінанової стіни щитів, чим принесли несказанну користь, адже Гастинґові передні кораблі якраз поспіли на порятунок своєму панові, й на «Морського орла» намагалося пробратися чимраз більше людей, тоді як решта піднімалися на «Дракона». Чинився там страшенний безлад. А побачивши, що утнув Ерік, Зіґфрідові вояки, включно із самим Зіґфрідом, пішли йому на підмогу на суденці, яким прогребли проти течії, щоб долучитися до бою в гирлі, де зчепилося три кораблі, а люди билися, не розбираючи, де свій, а де чужий. Здавалося, це був бій всіх проти всіх. Пам’ятаю, подумав тоді, що в Одіновому палаці мертвих на нас чекатиме щось подібне: нескінченні веселощі, в яких войовники цілий день б’ються, аби потім воскреснути й цілу ніч пити ель, їсти від пуза й кохати своїх жінок.

Вояки Еріка позаскакували на «Морського орла» і допомогли Фінанові відігнати Гастинґових абордажників, дехто з котрих повискакував у річку, глибини якої було достатньо, щоби втопити людину; інші — на кораблі свого флоту, котрі надійшли на підмогу; а непоступливий ар’єргард утворив на носі «Морського орла» стіну щитів. З допомогою Еріка Фінан здолав їх, ще більше його вояків зайняли борт «Дракона-мореплавця», укріпивши наш заслін, і бій на кораблі Гастинґа сповільнився, бо вояки там не бачили для себе виходу, крім смерті. Вони відійшли, переступаючи через лавки й лишаючи своїх убитих, і вже з безпечної відстані почали нас задирати. Настала їхня черга оборонятися.

І саме тієї миті, коли войовники з обох боків зважували свої шанси вижити, я побачив Етельфледу.

Вона сиділа під стерновою платформою «Дракона-мореплавця», і вся ця божевільна круговерть смертей і клинків розігрувалась у неї на очах, але вона, схоже, зовсім не боялась. Обійнявши двох покоївок, дивилася пильно, без натяку на страх, хоч і мала б боятись, адже кілька годин її оточували вогонь, смерть і паніка. Як стало нам відомо пізніше, Гастинґ наказав підпалити будинок Зіґфріда, а Гастинґові люди, скориставшись безладом, що вчинився після того, напали на вартових, які стерегли Етельфледу, перебили їх, а її викрали й поспіхом знесли до «Дракона-мореплавця», що чекав під горою. План був гарний — розумний, простий і рішучий — і навіть міг би спрацювати, якби «Дракон» не стояв так далеко від виходу з протоки. Це й призвело до того, що кількасот мужів тепер рубались у божевільному побоїщі, в якому ніхто не розумів, де друг, а де ворог, а билися всі лише тому, що бій — то їхня радість.

— Вбити їх! Вбити! — гнав своїх людей Гастинґ.

Щоб вийти з затоки, йому було достатньо перебити мою та Ерікову варти, однак ззаду повз решту його флоту швидко насувався Зіґфрідів корабель. Стерничий спрямував його на судна, що перекривали вихід, і вже за три швидкі змахи веслами менший корабель долучився до бою. Він протаранив ніс «Морського орла» саме в тому місці, де останні з Гастинґових вартових тримали заслін, і, захитавшись від сили удару, вони попадали на палубу, а я побачив, як від потужного зіткнення з форштевнем Зіґфрідового корабля ум’ялися всередину дошки мого судна. Навіть сам Зіґфрід мало не звалився зі свого стільця, проте, утримавшись-таки на місці, він, загорнутий у чорну шубу, загукав ворогові підійти й зустріти погибель від його меча Страходара.

Відтак його вояки зайшли в бій, а Ерік, розпатланий, з мечем у руці, перескочив із корми «Морського орла» на «Дракона-мореплавця» й почав прорубувати собі шлях до Етельфледи. Хід бою змінювався. Підкріплення від Еріка й зіткнення з кораблем Зіґфріда примусили Гастинґових вояків оборонятися. Першими здалися ті, що зостались на борту «Морського орла». Дивлячись, як вони хапливо перебираються на «Дракона», я подумав, що спішать через стрімкий удар Зіґфріда, але тут же помітив, що мій корабель тоне. Зіґфрідове судно розтрощило йому борт, і крізь вибиті планки в трюм набігала вода.

— Вбити їх! — волав Ерік. — Вбити їх!

Під його проводом ми пішли в наступ, а неприятель попереду нас зсунув лавки, заблокувавши нам прохід. Ми перелізли через загорожу, і на наші щити одразу посипався град ударів. Я змахнув Подихом Змія, але влучив у щит. Над головою свиснула сокира, промазавши лише тому, що в ту мить «Дракон» похитнувся, і я збагнув, що приплив зняв його з мілини. Ми вже пливли.

— Весла! — почув я чийсь потужний вигук.

У мій щит, розтрощивши його на друзки, врізалася сокира, і я побачив божевільний погляд в очах нападника, котрий намагався висмикнути зброю. Я відвів щит убік і щосили вдарив Подихом Змія йому в груди, проколовши кольчугу, а він знай дивився на мене, навіть коли меч прохромив серце.

— Весла!

То Ралла волав на моїх вояків, котрим більше не потрібно було оборонятися від навали Гастинґової варти.

— За весла, негідники! — проревів він, і я вже був подумав, що Ралла зовсім сказився, бо веде корабель, який тоне.

Але він не сказився, а міркував цілком розсудливо. «Морський орел» тонув, а «Дракон-мореплавець» лишався на плаву, стоячи носом до відкритого естуарію. Оскільки Ралла збив один ряд його весел під час тарану, він наказав моїм людям перенести наші весла на корабель до Гастинґа.

От тільки на «Драконі» тепер вирував завзятий бій. З носа «Орла» Зіґфрідові вартові перебігли на стернову платформу над Етельфледою й заходилися рубати Гастинґових вояків, котрих постійно відтискали мої компаньйони та Ерікова команда, що билася з незгасимою люттю. Ерік був без щита, зі зброї мав тільки меч і повинен би був загинути кожен з разів, коли кидався на ворога, але в той день він мав на своєму боці прихильність богів, тому жив, а його недруги гинули. Коли з корми надбігла підмога від Зіґфріда, Гастинґ зі своєю командою опинився в пастці, затиснений між нашими силами.

— Гастинґу! — покликав його я. — Підходь і зустрінь смерть!

Побачивши мене, він остовпів, однак не знаю, чи почув мої слова, адже Гастинґ прагнув жити і мати змогу битися й надалі. «Дракон-мореплавець» нісся течією, але настільки мілкою, що я відчував, як його кіль чіпляє мул, а позаду громадились інші кораблі його флоту. Ми повискакували за борт у воду по коліно, за нами — Гастинґова команда, котра берегом Канінґи кинулася до іншого корабля. Одним махом запеклий бій угамувався.

— Сучка в мене! — прокричав Зіґфрід.

Якимось чином він перебрався на Гастинґів корабель. Ніхто туди його не ніс, бо стілець залишився на судні, яке потопило «Морського орла», однак Зіґфрід переповз палубою корабля, що тонув, і видерся на «Дракона» завдяки силі власних рук. Тепер він лежав на скалічених ногах, одною рукою тримаючи меч, другою — Етельфледине волосся.

Його вояки зашкірилися: вони перемогли, повернули свій скарб. Зіґфрід осміхнувся до брата.

— Сучка в мене, — повторив він.

— Віддай її мені, — сказав Ерік.

— Ми її заберемо, — мовив Зіґфрід, не зрозумівши його слів.

Етельфледа не зводила очей з Еріка. Вона лежала притиснута до палуби, а Зіґфрід стискав її волосся дебелою ручищею.

— Віддай її мені, — ще раз промовив Ерік.

Не сказав би, що тої миті запала тиша. Її не могло бути, бо під Гастинґовими кораблями вирував бій, гудів вогонь і стогнали поранені, але навіть це тоді здалося тишею. Зіґфрід окинув поглядом ряд Ерікових вояків і зупинився на мені. Я був вищий за решту, і хоч стояв спиною до ранкового сонця, він розгледів у моїх рисах щось знайоме, бо підняв меч і вказав вістрям на мене.

— Зніми шолом, — наказав він своїм напрочуд високим голосом.

— Я не твій служник, щоб ти мені наказував.

Я продовжував стояти серед його вояків, котрі надбігли нам на допомогу від загороджувального корабля, щоб не дати Гастинґові відкрити протоку, а зараз навели зброю на мене.

Однак зі мною був і Фінан, а з ним — моя варта.

— Їх не вбивайте, просто викиньте за борт, — сказав я. — Вони допомагали мені в бою.

Зіґфрід відпустив волосся Етельфледи, штовхнув її до своїх людей, а тоді підняв на руках своє кремезне, загорнуте в чорну шубу тіло.

— Отже, ти і сакс? — звернувся він до Еріка. — Ти і облудний сакс? Вирішив зрадити мене, брате?

— Я заплачу тобі частину викупу, — сказав Ерік.

— Ти? Заплатиш? І чим же? Сциклинням?

— Я сплачу викуп, — наполіг Ерік.

— Тобі нічим заплатити козлу, щоб облизав твої прілі яйця! — прогарчав Зіґфрід. — Заберіть її на берег! — скомандував він своїм вартовим.

І тут Ерік побіг. У тому не було потреби, адже забрати Етельфледу на берег було неможливо. Течія несла «Дракона-мореплавця» повз «Морського орла» на Гастинґові кораблі, й кожної хвилини я очікував, як нас візьмуть на абордаж. Остерігаючись того самого, Ралла погнав моїх вояків на передні лави для веслярів.

— Греби! Греби! — покрикував він.

Але Ерік побіг рубати вартових, які взяли Етельфледу. Щоправда, для того він мусив проминути брата, котрий понуро сидів на слизькій від крові палубі. Ось він звів меч, і на обличчі Еріка відбився подив, що рідний брат підняв на нього зброю. Під крик Етельфледи її коханий нагнався на Страходара. Зіґфрідове лице не виказувало ні жалю, ні злоби. Він міцно тримав меч, на вістрі якого поникнув його брат, а ми, як за командою, кинулися в наступ. Ерікові та мої люди пліч-о-пліч рушили вчинити різанину, і я зупинився лише раз, торкнувши одного зі своїх вартових за плече.

— Візьміть Зіґфріда живим, — навіть не подивившись, до кого говорю, наказав я і поніс Подих Змія на останнє побоїще того кривавого ранку.

Вояки Зіґфріда загинули швидко. Їх було мало, нас — багато. Зустрівши наш натиск заслоном щитів, вони протрималися зовсім недовго, бо від праведного гніву ми були нестримні, а спів Подиху Змія нагадував чайчин крик. Я скинув щит, щоб було зручніше рубати ворогів, і першим же ударом вибив з рук щит і перерубав щелепу одному чолов’язі. Він спробував закричати, але тільки бризкав кров’ю, а Сітрік ввігнав меч у зяючу червону діру на місці його рота. Їхній заслін упав під нашим натиском. Ерікові вояки мстилися за свого пана, мої — за Етельфледу, котра сиділа, затуливши голову руками, а навколо падали трупом Зіґфрідові люди. Вона вила, безутішно ридала, ніби плакальниця на похороні, і, мабуть, тому й вижила, бо її страшне виття неабияк налякало воїнів, що вели кровопролитну битву на кормі «Дракона». Те голосіння сповнювало все навколо невимовною тугою і не вщухло навіть тоді, коли за борт, рятуючись від наших мечів та сокир, вискочив останній уцілілий із Зіґфрідової варти. Залишився тільки Зіґфрід.

«Дракон-мореплавець» був на ходу, відчайдушно на кількох веслах гребучи проти течії з протоки. Я накинув свій просяклий кров’ю плащ на плечі Етельфледи. Раллині веслярі нарешті віднайшли ритм, до них, покидавши зброю й похапавши довгі весла, які просунули в пробоїни у борті «Дракона», долучилося більше людей, і корабель пішов швидше.

— Греби! — прикрикнув Ралла, прямуючи скривавленою палубою до стерна. — Греби!

Залишився тільки Зіґфрід, живий. Він сидів на палубі, підібгавши під себе знерухомлені ноги, без зброї в руках і з мечем біля горлянки.

Тримав того меча Осферт, Альфредів байстрюк, котрий нервово поглядав на мене. Зіґфрід лаявся, плювався, а прохромлене Страходаром тіло брата лежало біля нього. Нова течія неслася через широкі заплави, плюскочучи хвилями об виступ Канінґи.

Я підійшов до Зіґфріда і подивився на нього, глухий до образ, якими він сипав у мій бік. Поглянув на тіло Еріка, подумавши, що міг би полюбити його, битися з ним пліч-о-пліч і бути йому за брата, а тоді перевів погляд на лице Осферта, страшенно схоже на батькове.

— Колись я сказав тобі, що вбивши каліку, репутації не заробиш, — звернувся я до нього.

— Так, пане, — відказав він.

— Я був неправий. Вбий його.

— Дайте мій меч! — вигукнув Зіґфрід.

Осферт завагався, а я глянув на норвега.

— Після смерті я проведу вічність у палаці Одіна, — сказав я йому. — Там бенкетуватиму з твоїм братом, і ні він, ані я не будемо раді твоїй компанії.

— Дайте мій меч! — уже благально повторив Зіґфрід.

Він потягся до руків’я Страходара, але я вибив зброю ногою з тіла Еріка.

— Вбий його, — наказав я Осферту.

Тіло Зіґфріда Турґільсона ми викинули за борт у мерехтливе море за Канінґою, після чого звернули на захід і на припливі понеслись угору річкою. Гастинґ пересів на інший корабель і якийсь час навіть доганяв нас, але наше судно було довше і швидше, тож ми легко відірвались, і невдовзі він покинув переслідування, а дим над Бемфлеотом усе малів, допоки від нього не зосталася довгаста низька хмара. І весь цей час не припиняла ридати Етельфледа.

— Що нам тепер робити? — запитав у мене вояк.

Це був один з Ерікових вартових, командир загону з двадцяти одного вояка, які утекли разом з нами.

— Що хочете, — відповів я.

— Ми чули, ваш король вішає норманів, — сказав він.

— Тоді я буду першим на черзі. Ви житимете, — пообіцяв я, — а в Лундені я дам вам корабель, на якому ви будете вільні пливти куди заманеться. — Усміхнувшись, я додав: — Або ж можете залишитись і служити мені.

Ерікові люди шанобливо поклали його тіло на плащ, витягли меч із живота й віддали мені. Я передав його Осфертові.

— Ти заслужив, — сказав я йому, і це була правда, бо в тому вирі смерті Альфредів син бився як справжній чоловік.

Ерік лежав із мечем у мертвій руці, і я подумав, що він уже, певно, бенкетує в Одіна й чекає на мене. Потім забрав Етельфледу від тіла коханого і повів на корму, де вона виплакалась мені в плече. Її золоте волосся лоскотало мені бороду. Вона вчепилася в мене і ридала, допоки не скінчилися сльози, а тоді тихенько скімлила, зарившись лицем у мою кольчугу.

— Король буде нами задоволений, — сказав Фінан.

— Так, — погодився я.

Викуп платити не доведеться. Вессексу нічого не загрожувало. Нормани самі перебили одні одних, їхній флот догоряв, а з ним — їхні мрії.

Відчуваючи трепет тіла Етельфледи, я дивився на схід, де над димом, що здіймався з Бемфлеота, світило сліпуче сонце.

— Ти везеш мене назад до Етельреда? — спитала Етельфледа докірливо.

— Я везу вас до вашого батька, куди ж іще? — мовив я.

Вона не відповіла, розуміючи, що іншого вибору немає. Wyrd bi∂ ful aræd.

— А про вас із Еріком не повинен знати ніхто й ніколи, — додав я тихенько.

І знову вона змовчала, але цього разу — тому що не могла відповісти. Її душили ридання, і я обійняв її, немовби ховаючи від людських очей, світу і чоловіка, котрий чекав на неї.

Підіймались і опадали довгі весла, ми наближались до берега, а в літньому небі курився дим від лунденських багать.

Я віз Етельфледу додому.

Історична довідка

Вигадки в «Пісні меча» більше, ніж у попередніх романах про Утреда Беббанбурзького. Якщо вікінги дійсно викрадали Етельфледу, тогочасні хроніки про це мовчать, тому ця сюжетна лінія — суто моє творіння. Однак те, що Альфредова старша донька вийшла за Етельреда Мерсійського, — правда, й існує чимало доказів, що шлюб той був далеко не щасливий. Не виключаю, що до справжнього Етельреда я не вельми справедливий, та справедливість — не найперший обов’язок автора історичних романів.

Документів про часи правління Альфреда безліч, частково — бо король сам був учений і прагнув залишити по собі якомога більше свідчень, та навіть так загадок не уникнути. Відомо, що його сили захопили Лунден, однак стосовно точної дати приєднання міста до Вессексу думки розходяться. Формально воно залишалося мерсійським, проте Альфред плекав великі надії, і підвладна Вессексу Мерсія без свого короля була йому явно вигідніша. Із захоплення Лундена він почав невпинну експансію на північні землі, внаслідок якої вже по його смерті саксонське королівство Вессекс трансформувалося в країну, нині відому як Англія.

Решта сюжету — здебільшого правда. Вікінги дійсно провели атаку на кентське місто Рочестер (Грофсестр), котра, втім, завершилася повною поразкою. Це лише підтвердило правильність Альфредової оборонної стратегії: оточити Вессекс бургами — укріпленими містами з постійним гарнізоном фірду. І хоч вікінгам було до снаги підкорити Вессекс, мало хто з них вирушав у далекі мандри з обладнанням, необхідним для облоги міст, тому навіть найсильніший ворог мав велику ймовірність невдачі. Система бургів була організована бездоганно — припускаю, як відображення Альфредової одержимості ладом. А ще нам пощастило мати копію, зняту в XVI ст. з копії XI ст. оригінального документа з описом організації бургу. Той документ називається «Burghal Hidage», і в ньому сказано, скільки людей потрібно для охорони бургу і як їх слід скликати до служби. Це була надзвичайна оборонна ініціатива. Відновили й оточили мурами старі зруйновані міста. Деякі з бургів спроєктував особисто Альфред, і навіть сьогодні, гуляючи вулицями Варегема в Дорсеті чи оксфордського Воллінгфорда, ви ходите дорогами, прокладеними його топографами, і минаєте будинки, які простояли дванадцять сторіч.

Утім, хоч оборонна стратегія Альфреда здобула небачений успіх, наступальні його дії були менш вдалі. Я не маю свідчень того, що флот проти данів у річці Стур вів саме Етельред Мерсійський, і взагалі не думаю, щоб здійснення рейдів належало до його обов’язків, але, окрім цього факту, решта тієї історії правдива, і після першого успіху експедицію розбили вікінги. Так само не бачив я бодай натяків на те, щоб Етельред колись піддавав свою молоду дружину випробуванню гіркою водою, однак усі, кому цікавий цей давній лихий обряд, можуть ознайомитися з настановами Бога щодо його проведення в Старому Заповіті (Числа, 5).

По завершенні «Пісні меча» Альфредові Великому лишається кілька років правління, Етельреду Мерсійському — слава на здобуття, а Утредові Беббанбурзькому, котрого я хоч і вигадав, але заснував на цілком реальній особі, моєму пращурі по батьківській лінії, — довга дорога попереду. Бо у IX столітті Англія була ще тільки мрією в умах дрібки візіонерів. Проте, як переконались удачливіші з моїх персонажів, мрії інколи збуваються, тож історія Утреда триватиме.

Notes

[

←1

]

У цьому переліку подано лише нові для сюжету назви, щоб не повторювати списків з попередніх книг. Також у попередніх книгах ви знайдете коментарі автора до топоніміки. (Прим. ред. укр. видання.)