Пісня меча

— Це правда! — погодився отець Пірліґ. — Тому, щоб відбути це приниження, слід відрядити делегацію.

— Ви поїдете в Бемфлеот? — обнадієно спитав у Пірліґа Альфред.

Валлієць похитав головою:

— Мілорде королю, ті погани мають вагому підставу ненавидіти мене, тож я не годжуся на цю роль. А от лордові Утреду, — показав на мене Пірліґ, — Ерік Турґільсон заборгував послугу.

— Яку послугу? — тут же захотів знати брат Ассер.

— Я застеріг його про зрадливість валлійських ченців, — кинув я, і залою прокотився смішок, а Альфред впився в мене несхвальним поглядом. — Я дав йому забрати свій корабель з Лундена, — пояснив я.

— Послуга, — відказав Ассер, — через яку ми опинилися в цій скруті. Якби ви вбили Турґільсонів, що повинні були зробити, ми б не збиралися на цю раду.

— Сюди нас привело нерозумне зволікання на Стурі, — парирував я. — Зібравши велику отару, не пускай її пастися біля вовчого лігва.

— Годі! — різко вигукнув Альфред.

Етельреда аж трусило з гніву. До цього часу він не обмовився й словом, аж тут повернувся на стільці й показав на мене. Він розтулив рота, і я вже очікував гнівної тиради, та замість того Етельред відвернувся і виблював. Було це несподівано й потужно, його шлунок спорожнився густою смердючою масою. Він трусився всім тілом, а блювотиння все ляпало на поміст. Альфред вражено дивився. Альдгельм поспішно відійшов. Дехто з попів перехрестився. Всі мовчали, ніхто навіть не поворухнувся допомогти йому. Ось він наче й припинив блювати, а наступної миті ще раз смикнувся, і з рота його бризнув новий струмінь. Виплюнувши його рештки, Етельред втерся рукавом, відкинувся на спинку стільця й заплющив очі на блідому лиці.

Раптовий напад зятя бачив Альфред, та він ніяк не прокоментував того, що тільки-но сталося. Скраєчку зали, поспішаючи на поміч Етельреду, з’явився служник, який, однак, боявся вийти до помосту.

Етельред тихенько стогнав, тримаючись рукою за живіт. Альдгельм дивився на калюжу блювоти, немовби зроду не бачив подібного.

— Лорде Утреде, — порушив незручну мовчанку Альфред.

— Мілорде королю, — киваючи, відповів я.

Він обдарував мене несхвальним поглядом:

— Подейкують, буцімто ви, лорде Утреде, виявляєте велику прихильність до норманів.

— Я присягнув на вірність вам, мілорде королю, — рішуче відказав я, — і підтвердив цю обітницю отцю Пірліґу, а тоді ще раз — вашій доньці. Якщо ті, хто твердить, нібито я виявляю небезпечну прихильність до норманів, бажають звинуватити мене в порушенні потрійної присяги, я готовий зійтися з ними на герць у будь-якому місці на їхній вибір і показати їм меча, яким убив більше норманів, ніж можу полічити.

Це змусило всіх замовкнути.

Пірліґ хитро посміхнувся. Ніхто з присутніх не бажав битися зі мною, а Стеапа, єдиний, хто міг мене подужати, розплився в посмішці, такій страхітливій, що прогнала б і чорта назад у пекло.

Король зітхнув, немовби мій сплеск гніву стомив його.

— Зіґфрід погодиться говорити з вами? — запитав він.

— Ярл Зіґфрід мене ненавидить, мілорде королю.

— Але чи погодиться він говорити з вами? — наполіг Альфред.

— Або так, або ж просто вб’є мене, — мовив я. — Проте його брат до мене прихильний, а Гастинґ — мій боржник, тож, гадаю, так, вони погодяться на розмову.

— Треба відправити ще одного досвідченого перемовника, мілорде королю, — улесливо звернувся до нього Еркенвальд. — Когось, хто не матиме спокуси робити послуг поганам. Чи можу я запропонувати свого скарбника? Дуже надійний чоловік.

— А ще він священник, — додав я, — а Зіґфрід терпіти не може священників і страх як хоче розіп’яти хоч одного. — Я всміхнувся до Еркенвальда: — Може, замість того щоб відправляти скарбника, підете самі?

Еркенвальд вирячився на мене, і я подумав, що то він молиться, аби його бог наслав мені в покарання блискавицю, однак нічого подібного не сталося. Король ще раз зітхнув.

— Ви здатні провести переговори самотужки? — спитав він у мене терпляче.

— Мілорде, я не раз купував коней, тому думаю, що й до переговорів годжуся.

— Торгуватися за коня — не те саме, що й… — спалахнув був Еркенвальд, але заткався, коли король перепинив його стомленим жестом.

— Єпископе, лорд Утред вирішив подражнитися з вас, — сказав король, — тож не робіть йому приємності: не показуйте, що він вас зачепив.

— Я здатний вести переговори, мілорде королю, — мовив я, — просто цього разу доведеться торгуватися за дещо дорожчу конячку. Задешево її не віддадуть.

Альфред кивнув.

— Може, краще, аби з вами пішов скарбник єпископа? — нерішуче спитав він.

— Мені, мілорде, потрібен тільки один супутник, — відповів я. — Стеапа.

— Стеапа? — здивувався Альфред.

— Коли йдеш на зустріч із ворогом, мілорде, — пояснив я, — краще взяти з собою того, хто самою лише присутністю становитиме загрозу для неприятеля.

— Ви візьмете двох супутників, — поправив мене король. — Усупереч Зіґфрідовій неприязні, я хочу, щоб моя дочка отримала благословення. Лорде Утреде, з вами піде ще й священник.

— Коли вже ви наполягаєте, мілорде, — пхикнув я, зовсім не приховуючи зневаги.

— Наполягаю, — з несподіваною силою прозвучав Альфредів голос. — Повертайтесь чимскоріш, — додав він, — бо мені потрібні новини про неї.

Він устав, за ним уся зала піднялась на ноги і вклонилася.

Етельред не обмовився й словом.

А я відправлявся в Бемфлеот.

Нас вирушила сотня. Хоч у табір до Зіґфріда мало потрапити тільки троє, цього було не досить, аби безпечно дістатися з Лундена до Бемфлеота дикою голою рівниною на кордоні зі Східною Англією. Ми їхали в кольчугах, озброєні й зі щитами, аби всі бачили, що ми готові до бою. Швидше було б дістатися туди річкою, та я переконав Альфреда, що ліпше їхати кіньми.

— Я бачив Бемфлеот із моря, — пояснив я йому ввечері перед виправою, — він неприступний: форт, мілорде, стоїть на вершечку крутої гори. Однак із суходолу я не бачив, тому варто було б перевірити.

— Невже варто?

Це промовив брат Ассер, котрий охоронцем стояв біля Альфредового стільця.

— Якщо доведеться битися, — відказав я, — атаку треба вести з суходолу.

Альфред стомлено подивився на мене:

— Ви плануєте дати їм бій?

— Якщо він зав’яжеться, леді Етельфледа загине, — вставив Ассер.

— Мілорде, я прагну повернути вашу дочку, — сказав я Альфредові, не звертаючи уваги на валлійця, — але тільки дурень вважатиме, що до кінця літа не трапиться війни. Зіґфрід стає занадто могутній. Якщо дозволимо йому й надалі накопичувати сили, незабаром отримаємо ворога, що загрожуватиме цілому Вессексу. Мусимо розбити його, поки він не зміцнішав ще більше.

— Постарайтеся обійтися без бою, — натиснув Альфред. — Ідіть суходолом, коли необхідно, але переговоріть із ними і якомога швидше повертайтеся з новинами.

Він наполіг, аби ми взяли попа, і, на моє полегшення, на цю роль обрали отця Віллібальда.

— Я знаю леді Етельфледу давно, — розказав він дорогою з Лундена. — Вона завжди любила мене, а я — її.

Я їхав на Смоці. Зі мною були Фінан з моєю вартою та ще пів сотні найкращих вояків Альфредового війська під командуванням Стеапи. Рухалися ми без знамен, замість яких Сітрік віз гілку з зеленим листям на знак того, що ми йдемо з миром.

Просувалися ми вкрай неприємною місцевістю на схід від Лундена: голою рівниною, помережаною струмками й канавами та порослою очеретами з болотяними травами, серед яких водиться незліченне птаство. Краєвид по праву руку від нас, де сірою лінією тягнувся Темс, виглядав безрадісно навіть під літнім сонцем. На цьому сирому пустищі майже ніхто не жив.

Зовсім зрідка проминали ми присадкувату халупу, криту очеретом, але ніде не помітили ані душі. Певно, забачивши нас, вугролови, що мешкали в тих хижах, ховали свої родини в безпеку.

Стежка, бо дорогою її не назвеш, вела трохи вище за край болота і бігла крізь малі глинисті поля, позначеними терновими плотами. Нечасті дерева росли криві й чахлі. Та чим далі на схід ми просувалися, тим частіше зустрічалися нам людські оселі, чимраз більші. Ополудні ми зупинилися біля великого маєтку дати коням води і спочинку. Навколо садиби стояв частокіл, з-за якого спитати, чого нам треба, сторожко визирнув служник.

— Де ми? — спитав я в нього перед тим, як відповісти.

— Воккас-Дун, пане, — відказав той англійською.

Я похмуро гмикнув, бо «дун» означає «гора», якої там не було, хоча садиба дійсно стояла на невеликому пагорку.

— А Вокка вдома? — запитав я.

— Нині земля належить його онукові, пане. Але його тут немає.

Я зліз зі Смоки й передав віжки Сітрікові.

— Хай спочатку походить, а тоді вже давай пити, — наказав я хлопцеві й повернувся до служника: — А онук його кому дав клятву вірності?

— Він служить Гакону, пане.

— А Гакон? — продовжив допитуватися я, про себе відзначивши, що маєток належить саксові, який присягнув на вірність дану.

— Він підданий короля Етельстана, пане.

— Ґутрума?

— Так, пане.

— Ґутрум скликає людей?

— Ні, пане, — мовив служник.

— А якби скликав, чи пішли б за ним Гакон і твій господар?

Служник насторожився.

— Вони поїхали в Бемфлеот, — сказав він, і це вже було цікаво.

Гакон, розповів служник, володів великим шматком цих глинистих земель, які здобув від Ґутрума, а тепер розривався між клятвою вірності йому і страхом перед Зіґфрідом.

— То Гакон піде за ярлом Зіґфрідом? — уточнив я.

— Я вважаю, так, пане. З Бемфлеота йому прийшов виклик. Це все, що мені відомо, пане. Мій господар пішов з Гаконом.

— Вони брали з собою вояків?

— Зовсім трохи, пане.

— Вояків не скликали?

— Ні, пане.

Отже, війська Зіґфрід не збирав, принаймні поки що. Натомість узяв найбагатших мужів Східної Англії, щоб поділитись очікуваннями, покладеними на них. Коли прийде час, він, безперечно, зажадає і їхніх військ, а тим часом спокушав їх багатствами, якими вони заволодіють, коли буде сплачено викуп за Етельфледу. А Ґутрум? Наскільки я розумів, він обрав сидіти тихо, поки Зіґфрід підкупляє його підданих, і навіть не намагався йому завадити, либонь розуміючи, що безсилий щось удіяти супроти щедрих обіцянок нормана. Хай уже краще Зіґфрід веде свої сили на Вессекс, тільки б східноанглійський престол не чіпав.

— А твій господар, онук Вокки, — запитав я, хоч відповідь знав уже наперед, — він сакс?

— Так, пане. Але донька його заміжня за даном.

Значить, скоріш за все, сакси, що мешкають на цих убогих землях, воюватимуть на боці данів — або не маючи іншого вибору, або через шлюби.

Служник виніс нам елю, копчених вугрів і сухарів, а поївши, ми вирушили далі і їхали, допоки сонце не похилилось до заходу, освітивши гори, що неочікувано виросли серед рівнини. Схили, які виходили на сонце, були круті, через що гори були схожі на суцільний зелений вал.

— Бемфлеот там, — сказав Фінан.

— На вершині, — погодився я.

Бемфлеот мав лежати з південного краю гір, однак з такої відстані форт було не розгледіти. Я нараз занепав духом. Якщо таки доведеться йти в наступ на Зіґфріда, найкраще це зробити із Лундена, бо ніякого бажання йти через ті горбаки я не мав. Стеапа так само похмуро огледів стрімчаки.

— Стеапо, якщо дійде до бою, я відправлю тебе з твоїм загоном уперед! — гукнув я йому бадьоро.

Відповіддю мені послугував сердитий погляд.

— Нас мали б помітити, — сказав я Фінану.

— За нами стежать уже більш як годину, пане, — відповів він.

— Невже?

— Я бачив зблиски наконечників списів, — мовив ірландець. — Вони навіть не ховаються.

Підйом ми розпочали, вже аж коли запав довгий літній вечір. Повітря було тепле, косі промені сонця прегарно мерехтіли серед крон дерев, які оточували схил. Дорога під гору виляла, і поки ми помалу піднімалися, я помітив на горі розсипи сонячних зайчиків — блиск на шоломах і списах. Ворог стежив і був готовий до зустрічі з нами.

На нас очікувало всього троє вершників: усі в кольчугах і шоломах з довгими кінськими хвостами, що надавали чоловікам суворості. Ми підійшли ближче, і, помітивши гілку в руках Сітріка, трійця погнала в наш бік. Я підняв руку, зупиняючи своїх вояків, і в супроводі самого Фінана виїхав назустріч вершникам.

— Нарешті ти приїхав! — по-чудернацькому вигукнув один із них англійською.

— Ми прийшли з миром, — відказав я данською.

Чолов’яга зареготався. Обличчя його я не бачив за пластинами шолома, було видно лише бороду й блискучі очі, що позирали з тіні.

— Ти прийшов з миром, — гукнув він, — бо по-іншому б не наважився. Чи хочеш, аби ми випустили кишки дочці твого короля, попередньо всі гуртом поштрикавши їй між ніг?

— Я говоритиму з ярлом Зіґфрідом, — погукав я, не ведучись на провокацію.

— Але чи хоче він говорити з тобою? — запитав чоловік.

Він дав остроги коневі, й жеребець картинно повернувся. Робилося це не з певною метою, а лише щоб показати наїзницьку майстерність вершника.

— А ти хто? — спитав той.

— Утред Беббанбурзький.

— Чув про такого, — кинув він.

— То скажи про мене ярлові Зіґфріду, — мовив я, — і додай, що я прибув з привітом від короля Альфреда.

— І про такого чув, — сказав чоловік і, помовчавши, щоб випробувати наше терпіння, додав: — Їдьте цією дорогою, — показав на місце, де стежка губилася за вершиною пагорба. — Як вийдете до великого каменя, побачите біля нього будинок. Там зачекайте всі разом. Завтра ярл Зіґфрід сповістить, чи бажає говорити з тобою, прогнати тебе, а чи потішитися видовищем вашої смерті.

На тому він пришпорив коня, і трійця вершників швидко поскакала геть, струшуючи літнє повітря гуркотом копит своїх скакунів.

А ми поїхали далі, до будинку при великому камені.

Маєток був старий, збудований з дуба, який аж почорнів від часу. Солом’яна стріха була спадиста, а навколо дому росли високі дуби, що захищали його від сонця. Перед будинком серед трави стояла колона з необтесаного каменю, вища за людський зріст.

У брилі була наскрізна дірка, в якій лежали камінці й шматки кісток, залишені людьми, які вірили в чарівні сили каменю. Фінан перехрестився.

— Його, мабуть, поставили древні, — мовив він.

— Які древні?

— Ті, що жили тут, коли світ був ще молодий, — відказав він. — Ті, що були до нас. Вони залишили такі брили по всій Ірландії.

Сторожко позираючи на камінь, він відвів коня подалі.

Перед будинком на нас уже чекав кульгавий служник. Він був саксом і розповів нам, що садиба називається Тунрслім. Назва також була древня й означала «Торів гай», і я здогадався, що на цьому місці старі сакси, ті, що не визнають християнського розіп’ятого бога, поклонялися древнішому, моєму богові — Тору. Я нахилився в сідлі, торкнувся каменя й помолився Тору за легкі пологи Ґізели та порятунок Етельфледи.

— На вас чекає учта, пане, — сказав каліка, переймаючи віжки Смоки.

Нас не просто почастували харчами й елем, а влаштували бенкет, на якому готували й підливали елю, медовухи та березового вина саксонські бранки. Пригощали свининою, яловичиною, качками, в’яленою тріскою, вуграми, крабами й гусаками. Були там хліб, сир, мед і масло. Отець Віллібальд, боячись, що наїдки можуть бути отруєні, сторожко дивився, як я наминаю гусячу ногу.

— От бачите, — мовив я, обтираючи масні губи рукою, — я живий.

— Хвала Господу, — сказав Віллібальд, не зводячи з мене тривожного погляду.

— Хвала Тору: це його гора, — поправив я.

Перехрестившись, Віллібальд обережно поштрикав ножем шмат качки.

— Я чув, Зіґфрід не терпить християн, — сказав він схвильовано.

— Це правда. Особливо священників.

— Нащо ж тоді частує так щедро?

— Щоб показати зневагу до нас, — мовив я.

— Не щоб отруїти? — не вгавав Віллібальд.

— Їжте, насолоджуйтесь, — заспокоїв його я.

Я не думав, що нормани спробують нас отруїти. Може, вони й бажали нам смерті, але не раніше, ніж принизять нас; хоча все одно я, остерігаючись, що Зіґфрід може вирішити підпалити маєток, поки ми спатимемо, виставив вартових на підходах до будинку. Одного разу я бачив, як палять дім, і це страшно. Біля виходів стають вояки, які відганяють усіх, хто вибирається назовні, назад у пекло, в якому сиплеться підпалена солома і жахливо кричать перед загибеллю жертви, від яких на ранок залишаються всохлі, як дитячі, обвуглені трупи. Руки їхні заламані, а завернуті спалені губи оголюють зуби, мовби у вічному болісному крику.

Одначе тої короткої літньої ночі нас не пробували вбити. Я й сам постояв на чатах, слухаючи сов, а тоді спостерігаючи схід сонця над густими кронами дерев. Незабаром долинув звук ріжка. Тужно загудівши, він повторився тричі, і я зрозумів, що Зіґфрід збирає своїх людей і скоро пошле по нас, тож одягся відповідно. Обрав найкращу кольчугу, прегарний шолом і, хоч день обіцяв бути жарким, чорний плащ із білою блискавицею на всю спину. Відтак натягнув чоботи й почепив на пояс клинки. Стеапа також убрався в кольчугу, щоправда, брудну й потьмянілу, взув потерті чоботи, а на пояс почепив подерті піхви. Та навіть так наганяв він набагато більше страху, ніж я. Отець Віллібальд був у своїй чорній рясі й ніс торбинку, в якій лежали молитовник і святині.

— Ви ж перекладатимете мені? — запитав він звірливо.

— А Альфред чого не обрав священника, який розмовляє по-данському? — відповів я питанням.

— Я трохи знаю їхню мову, — стрепенувся Віллібальд, — але не так добре, як хотілося б. Ні, король обрав мене, бо вважає, що леді Етельфледа буде рада зустрічі зі мною.

— Постарайтеся, щоб так і було, — сказав я і крутнувся, бо від стежки, яка вела з південного гаю, прибіг Кердік.

— Пане, ідуть, — сповістив він.

— Скільки їх?

— Шестеро, пане. На конях.

Виїхавши на узлісся навколо садиби, шістка вершників зупинилась і огледілася. Шоломи закривали чоловікам огляд, через що їм доводилося добряче покрутити головами, щоб бачити наших коней у загоні. Вони рахували голови, аби знати, чи не відправили ми розвідників досліджувати місцевість. Нарешті, переконавшись, що ми такого не зробили, їхній ватаг повернувся до мене. Мені здалося, це той самий чоловік, що зустрічав нас за день до того.

— Підеш ти сам, — промовив він, показуючи на мене.

— Ми підемо втрьох, — відповів я.

— Ти сам, — повторив він.

— У такому разі ми повертаємося до Лундена, — сказав я і обернувся до своїх: — Збирайтеся! Сідлайте коней! Та чимскоріш: ми їдемо!

Посланець вирішив не торгуватися.

— Ну то хай буде троє, — байдуже кинув він. — Але на прийом до ярла Зіґфріда верхи не поїдете. Підете пішки.

Тепер уже я не став сперечатися. Знав, що це частина Зіґфрідового плану приниження, а що може бути краще, аніж змусити нас прийти в його табір пішки? Знать завжди їздить верхи, а ходить тільки чернь, однак Стеапа, отець Віллібальд і я покірно рушили за шістьома верхівцями стежкою, що через гай виводила на широкий зелений луг на березі мерехтливого Темсу. По всій долині були грубі халупи, збудовані новоприбулими, що пристали до Зіґфріда, спокушені скарбами, які він незабаром здобуде і розділить із ними.

Поки піднялись на схил, що вів до Зіґфрідового форту, я вже обливався потом. Мені відкрився вид на Канінґу і східний берег протоки, які я багато разів бачив з моря, та з цієї височини — вперше. Побачив я і що в усохлому Готліджі зібралося ще більше кораблів. Вікінги носяться світом у пошуках слабинки, яку прорвуть сокирами, мечами та списами, і викрадення Етельфледи явило їм чергову нагоду. Того й збиралися тут нормани.

За ворітьми чекало декілька сотень чоловік. Вони розступились, утворивши прохід до великого палацу, і ми рушили між двох рядів суворих бороданів при зброї до двох великих возів, зіставлених докупи. Посередині цієї платформи стояв стілець, на якому, схилившись, сидів Зіґфрід, попри спеку, в чорній ведмежій шубі. По один бік великого стільця стояв його брат Ерік, по другий, лукаво посміхаючись, — Гастинґ. Позаду трійці вишикувався ряд вартових у шоломах, попереду них на краю возів висіли знамена з зображеннями круків, орлів та вовків. На землі перед Зіґфрідом лежали штандарти, захоплені з Етельредових кораблів, серед яких був і стяг самого лорда мерсійського зі здибленим білим конем, біля нього — прапори з ликами святих і хрестами, всі брудні: я здогадався, що дани по черзі помочились на них. Етельфледи не було видно. Я сподівався, що її виведуть показати нам, але замість того, мабуть, тримали під вартою в одній з десятків будівель на горі.

— Альфред прислав до нас своїх щенят! — проголосив Зіґфрід, коли ми наблизилися до осквернених знамен.

Я зняв шолом:

— Альфред передає тобі вітання.

Спершу я думав, що Зіґфрід прийме нас у палаці, а тоді збагнув, що він обрав зустріти нас надворі, аби якомога більше його послідовників подивилися на наше приниження.

— Ти скавчиш, як той цуцик, — мовив Зіґфрід.

— Він зичить тобі радості від часу, проведеного в товаристві леді Етельфледи, — вів далі я.

Норвег спантеличено поморщився. Його широке лице наче погладшало, та й він сам неабияк розкабанів, бо рана, якої завдав йому Осферт, забрала ноги, та не апетит. Тож ось він, кривий, гладкий каліка, сидів і пихато дивився на мене.

— Радості від її товариства, кажеш, цуцику? — прогарчав він. — Що ти таке дзявкотиш?

— Король вессекський, — сказав я гучно, аби мене чули присутні, — має ще доньок! Є у нього красуня Етельґіфу та її сестра Ефтрита, тож яка йому користь із Етельфледи? Та й взагалі, яка користь із дочок? Він — король, і в нього є сини: Едвард і Етельверд. Сини — чоловікова гордість, доньки — тягар. Тож і зичить він тобі втіхи від неї, а мене прислав попрощатись за нього.

— Щеня намагається мене насмішити, — зневажливо бовкнув Зіґфрід.

Звісна річ, він не повірив, та я сподівався посіяти бодай найменше зерня сумніву, аби хоч трохи виправдати той малий викуп, який збирався запропонувати. Ми з Зіґфрідом чудово розуміли, що остаточна ціна буде захмарна, але я сподівався, що коли повторювати це частіше, вийде переконати його, що Альфреду таки байдуже до долі Етельфледи.

— Може, я візьму її собі в коханки? — спитав Зіґфрід.

Я помітив, як Ерік біля брата ніяково пересмикнувся.

— Їй несказанно поталанить, — байдуже буркнув я.

— Брешеш, собако, — сказав Зіґфрід, проте в його голосі пробриніла зовсім слабенька нотка сумніву. — Саксонська сука в тяжі. Може, батечко забажає викупити її разом з дитям?

— Якщо це хлопчик — може бути, — протягнув я невпевнено.

— Значить, перша пропозиція за вами, — мовив Зіґфрід.

— За онука Альфред багато не дасть, — почав я.

— Не мені, — урвав мене Зіґфрід. — У своїй чесності ти маєш переконати Веланда.

— Велюнда? — уточнив я, гадаючи, що він говорить про бога-коваля.

— Велетня Веланда, — відповів Зіґфрід і, усміхнувшись, кивнув кудись мені за спину. — Веланд — дан, якого ще нікому не вдавалось побороти.

Я обернувся і побачив здорованя, яких ще зроду не зустрічав. Це був дійсно велетень. Безперечно, воїн, хоч і стояв без зброї та броні. Вбраний у шкіряні штани й чоботи, він був без сорочки. М’язи його нагадували гнуті металеві прути і були вкриті шрамами й татуюваннями чорних драконів, що красувалися на широченних грудях і величезних ручищах. На руках було безліч браслетів, більших за які я ніде не бачив, бо звичайні на нього просто б не налізли.

У бороду Веланда, чорну, як ті дракони на тілі, були вплетені амулети, голову велетень мав голену. Обличчя суворе, пошрамоване, зле, хоча, вловивши мій погляд, він посміхнувся.

— Цуцику, переконай Веланда, що не брешеш, інакше я з тобою не розмовлятиму, — мовив Зіґфрід.

Чогось подібного я й очікував. В уявленні Альфреда ми мали прийти у Бемфлеот, провести цивілізовану дискусію, досягти взаємоприйнятного рішення і повернутися до нього з новинами; та я знав звичаї норманів. Вони жити не можуть без забави, тож якщо я хотів переговорів, спершу мусив показати свою силу, аби довести, що гідний розмови. Але одного погляду на Веланда було достатньо, аби зрозуміти, що мені його не здолати. Він був на голову вищий за мене, а я — за більшість чоловіків. Одначе було в мене і чуття, яке завжди застерігало від біди, а нині підказало взяти з собою Стеапу.

Той уже посміхався своєю мертвяковою посмішкою. Він не розумів ані слова з того, що я казав Зіґфрідові, а той мені, але чудово знав, для чого тут Веланд.

— Його треба здолати? — спитав він у мене.

— Я зроблю це, — мовив я.

— Тільки не за мого життя, — гаркнув він, зняв клинки, передав їх отцю Віллібальду і стягнув через голову важелезну кольчугу.

Очікуючи бою, глядачі енергійно загукали.

— Тепер молися, щеня, аби твій боєць переміг, — промовив позаду мене Зіґфрід.

— Переможе, — сказав я з упевненістю, якої насправді не мав.

— Навесні, цуцику, ти не дав мені розіп’ясти попа, — просичав Зіґфрід. — Я так і не вгамував свого інтересу, тож якщо твій боєць програє, я розіпну того засранця в рясі біля тебе.

— Що він каже?

Вловивши загрозливий погляд, який Зіґфрід кинув у його бік, отець Віллібальд, природно, стривожився.

— Щоб ви не впливали на хід бою християнськими чарами, — збрехав я.

— Я однаково молитимусь, — хоробро кинув Віллібальд.

Веланд розминав величезні ручища й товстелезні пальці. Потупцявши ногами, він став у стійку, хоч я й сумнівався, що в цьому поєдинку діятимуть правила боротьби. Я уважно за ним стежив.

— Він налягає на праву ногу, — шепнув я Стеапі, — отже, ліву йому колись поранили.

Цього можна було й не казати, бо Стеапа мене не чув. Його очі хижо звузились, а лице, і так завжди сердите, перетворилося на маску чистої люті. Виглядав він як безумець. Мені одразу пригадалося, як ми з ним билися. Було це в переддень Йолю, коли Ґутрумове військо завдало несподіваного удару по Сіппангаму. Тоді Стеапа був спокійний, і в той далекий зимовий день він був мені схожий на впевненого у своїх інструментах та вміннях ремесляра за звичною справою. Одначе тепер виглядав він зовсім інакше. Його охопила лють: через те, що йому належало боротися з ненависним поганином, чи те, що в Сіппангамі він мене недооцінив, — я не знав. Та й було мені байдуже.

— Запам’ятай, — спробував я знову, — коваль Велюнд був кульгавий…

— До бою! — вигукнув Зіґфрід позаду мене.

— Господь і Христос, Ісус і диявол! — пробурмотів Стеапа, однак на Зіґфрідів заклик не відповів.

Направду, я думаю, він його й не чув. Він закликав усі свої сили, як той лучник, що вирішив відтягти тятиву ще на п’ядь, аби додати пострілу вбивчої потужності. Заревівши звіром, Стеапа побіг. Веланд також кинувся вперед, і вони зіткнулися, наче два олені в шлюбний сезон.

Обступивши бійців, дани й норвеги утворили коло, яке обмежили списами Зіґфрідові вартові, й загукали до двох гевалів, що зчепилися в бою. Стеапа угнув голову, цілячи Веландові в пику, але той в останню мить відступив, чоловіки врізались один в одного і зчепилися. Стеапа тримав Веланда за штани, Веланд тягнув Стеапу за волосся, а вільними руками обидва гамселили один одного по тулубах. Стеапа спробував укусити Веланда, але той його відштовхнув, і він спробував схопити його за промежину, та ось вони знову зчепились, і Веланд з усієї сили в’їхав Стеапі між ніг.

— Господи Ісусе, — тихо зойкнув біля мене Віллібальд.

Вирвавшись із хватки Стеапи, Веланд зацідив кулаком йому в обличчя, і звук від удару нагадав мокрий гуп, з яким м’ясник перерубає шмат м’яса. З носа Стеапи заюшила кров, але він не звернув на неї уваги, пішовши натомість у наступ. Помолотивши кулаками Веланду по ребрах і голові, він вирівняв долоню й замахнувся йому на очі. Дан ухилився від випаду і щосили заїхав Стеапі по горлянці, від чого той, неспроможний вдихнути, раптово поточився назад.

— Боже мій, Боже мій, — хрестячись, шепотів Віллібальд.

Швидко завдаючи ударів, Веланд кинувся на Стеапу, а тоді важкими браслетами зацідив по лобі, аж шкіру подерли металеві орнаменти. Бризнула ще кров. Хитаючись, шпортаючись і тяжко відсапуючи, Стеапа зненацька впав на коліна, і натовп радісно заревів, уздрівши його слабкість. Веланд відвів кулачище, але не встиг завдати удару, як Стеапа кинувся наперед, схопив дана за ліву ногу і викрутив. Веланд повалився на землю, як зрубаний дуб, а скривавлений Стеапа з криком заскочив на нього і заходився місити кулаками.

— Вони повбивають один одного, — перелякано озвався отець Віллібальд.

— Зіґфрід не дасть загинути своєму улюбленцеві, — запевнив його я, а сам замислився, чи й справді це так.

Обернувся до Зіґфріда й помітив, що він дивиться на мене. Лукаво усміхнувшись, норвег повернув голову до бійців. Я зрозумів, що це для нього розвага, розв’язка бою аж ніяк не вплине на хід переговорів. Від цієї дикої забави не залежало нічого, крім хіба що життя отця Віллібальда. Це просто гра.

Веланд спромігся скинути з себе Стеапу, і обидва продовжили обмінюватись ударами, лежачи на траві, аж доки, немов за взаємною згодою, не відкотились один від одного і посхоплювались на рівні. Постоявши трохи і перевівши подих, зчепилися знову. Стеапине лице було все залите кров’ю, у Веланда були роздерті нижня губа й ліве вухо, майже заплющене око і добряче потовчені ребра. Велетні зчепилися, соваючи ногами, відсапуючи і намагаючись побороти один одного, аж тут Веланд ухопив Стеапу за штани, й сакс, перевалившись через ліву ногу дана, гепнувся на землю. Веланд заніс ногу, щоб наступити Стеапі на промежину, але той ухопив його за чобіт і прокрутив.

Веланд зойкнув. Скрик цей був незвично високий як для настільки дебелого чоловіка, та й шкода, завдана йому, виглядала зовсім незначною після ударів, які він допіру витримував.

Проте Стеапа, нарешті згадавши, що коваля Велюнда скалічив Нідунґ, нагадав данові про стару рану. Веланд спробував вирватись, але втратив рівновагу і знову впав, а Стеапа, тяжко відсапуючи і спльовуючи кров, підповз до нього і заходився заново духопелити. Бив наосліп, гатячи ворогові по плечах, грудях і голові. У відповідь Веланд спробував вирвати йому око, але Стеапа гризнув його руку зубами, і я чітко почув хрускіт, з яким він відірвав данові мізинець. Веланд випручався, та Стеапа, виплюнувши відкушений палець, ухопив того за горлянку й почав душити. Задихаючись, Веланд задриґався, наче викинута на берег рибина.

— Годі! — крикнув Ерік.

Ніхто не поворухнувся. Веланд вирячив очі, а Стеапа, обливаючись кров’ю і зціпивши зуби, продовжував його душити. Сопучи й постогнуючи, він пробував продавити Веланду глотку пальцями.

— Годі! — проревів нарешті Зіґфрід.

Душачи Веланда, Стеапа заливав його власною кров’ю. Слухаючи гарчання сакса, я розумів, що він не зупиниться, допоки його супротивник не загине, тому протиснувся наперед крізь ряд списників, котрі стримували глядачів.

— Припини! — крикнув я Стеапі, а коли він не відповів, дістав Осине Жало і ляснув лезом йому по скривавленій голові. — Досить! — прикрикнув я на нього.

Стеапа сердито гаркнув, і на якусь мить я вже був подумав, що зараз він накинеться на мене, та ось погляд його напівзаплющених очей прояснився, він відпустив Веланда і подивився на мене.

— Я переміг, — буркнув він. — Скажи, що я переміг!

— Ти дійсно переміг, — підтвердив я.

Стеапа підвівся. Похитавшись, розставив ноги для кращої рівноваги і скинув руки у тепле повітря.

— Я переміг! — прокричав він.

Продовжуючи харчати, Веланд спробував підвестись, але тут же впав.

Я повернувся до Зіґфріда.

— Сакс переміг, тож піп житиме, — сказав я йому.

— Піп житиме, — відповів за брата Ерік.

Гастинґ либився, Зіґфрід виглядав потішеним, а Веланд, насилу дихаючи, важко хропів.

— Тоді кажіть, скільки дасте за Альфредову суку, — звернувся до мене Зіґфрід.

Так почалися торги.

Розділ десятий

Насилу піднявши стілець, четверо чоловіків знесли Зіґфріда з саморобної платформи та обережно поставили на землю. Він сердито зиркнув на мене, мовби це я винен у його каліцтві, — зрештою, так і було. Відтак четвірка понесла стілець до його палацу, а Гастинґ, котрий не привітався зі мною і взагалі не визнав моєї присутності ніяк, окрім підступної посмішки, махнув нам іти за ним.

— Стеапі потрібна допомога, — сказав я.

— Відправимо котрусь бабу змити з нього кров, — байдуже кинув Гастинґ, а тоді ні з того ні з сього розреготався: — То ти здогадався, що фокус із Бйорном — вистава?

— І дуже майстерна, — неохоче визнав я.

— Але тепер він дохлий по-справжньому, — мовив Гастинґ, наче про собаку. — Схопив лихоманку через два тижні після твого візиту і вже, негідник такий, з могили не вилізе!

Тепер у Гастинґа був золотий ланцюг на шиї — товстий, з масивних ланок. Я пам’ятав ще зовсім юного Гастинґа, адже врятував його як хлопчиська, однак нині переді мною був дорослий, і мені зовсім не подобалося те, що я бачив. Попри дружній погляд, очі дивилися на мене з пересторогою, мовби за ними крилася душа гадюки, будь-якої миті готової до кидка. Фамільярно гупнувши мене по плечу, він промовив:

— Ти ж розумієш, що ця саксонська сучка-королівна обійдеться вам у чималенько срібла?

— Це якщо Альфред захоче її забрати, — ухильно відповів я. — Тоді він, може, щось і заплатить.

На це Гастинґ тільки розсміявся:

— А коли не схоче, ми роздягнемо її догола, прив’яжемо до рами з розставленими ногами і возитимемо по всій Британії, Франкії та нашій батьківщині, аби кожен охочий міг прийти подивитися на дочку вессекського короля. Такої долі ти хочеш для неї, лорде Утреде?

— А ти хочеш мене собі за ворога, ярле Гастинґу? — спитав у відповідь я.

— Думаю, ми вже вороги, — буркнув він, уперше сказавши правду, але тут же усміхнувся, ніби показуючи, що жартує. — Як гадаєш, чи багато срібла платитиме народ, щоб подивитися на дочку вессекського короля? Щоб насолодитися нею, чоловіки точно платитимуть золотом, — він зареготався. — Гадаю, твій Альфред хоче врятувати її від приниження.

Звичайно, він казав правду, але я не бажав того визнавати.

— Її кривдили? — спитав я натомість.

— Ерік нікого до неї не підпускає! — мовив Гастинґ, явно потішений. — Ні, її ніхто навіть не торкнувся. Коли хочуть продати льоху, гостролистом її не б’ють.

— Правда, — погодився я.

Якщо побити свиню палицею гостролиста, рани на її тілі будуть настільки глибокі, що ніколи до кінця не загояться. Неподалік чекала Гастинґова свита, серед якої я впізнав Ейлафа Рудого, котрий приходив забрати мене на зустріч із Бйорном. Він легенько вклонився мені, та я не звернув на нього уваги.

— Ну що ж, ходімо подивимося, скільки золота вийде надоїти з Вессексу, — промовив Гастинґ, показуючи на двері Зіґфрідового палацу.

— Спершу мені треба побачити Стеапу, — сказав я.

Та поки я розшукав здорованя, його вже оточили саксонські рабині, котрі змащували рани мазями. Переконавшись, що не потрібен йому, я рушив за Гастинґом у палац. Навколо вогнища в залі стояли колом стільці та лави. Нам з Віллібальдом виділили два ослінці, а Зіґфрід дивився на нас зі свого стільця з дальнього краю згаслого вогнища. Гастинґ та Ерік зайняли місця обабіч каліки, й аж тоді решта присутніх, всі увішані шикарними браслетами, заповнили коло. Я знав, що це найповажніші нормани, котрі дали по два й більше кораблів, і їх Зіґфрід, якщо візьме Вессекс, щедро винагородить землями. Їхні послідовники зайняли дальшу частину зали, де служниці розносили келихи з елем.

— Називайте свою ціну! — грубо наказав Зіґфрід.

— Оскільки це не син, а донька, — почав я, — Альфред не має наміру платити багато і вважає триста фунтів срібла прийнятною сумою.

Повитріщавшись на мене якийсь час, Зіґфрід обвів поглядом залу, де зібралися його послідовники.

— Що там те саксеня пробзділо? — запитав він у зали, і у відповідь залунав регіт.

Картинно принюхавшись, він поморщив носа, а присутні заходились імітувати пердіння. Враз Зіґфрід гупнув кулаком по підлокітнику, і всі позамовкали.

— Не смій мене ображати! — гаркнув він, і в його очах я помітив гнів. — Якщо Альфред вирішив запропонувати мені такий дріб’язок, я зараз виведу дівку сюди і ми всі товктимемо її в тебе на очах. Маю право!

Він засовався, наче намагаючись зіп’ястись на ноги, а тоді відкинувся на спинку стільця.

— Цього ти хочеш, саксонський вишкребку? Подивитися, як її ґвалтуватимуть?

Цей напад гніву, подумав я, вдаваний. Як я намагався занизити ціну Етельфледи, так і Зіґфрід перебільшив небезпеку, що загрожує їй, одначе на Еріковому обличчі все ж промайнув ледь уловимий вираз огиди, коли його брат заговорив про зґвалтування, і спрямовувалась та огида не мені, а Зіґфрідові. Я відповів спокійним тоном:

— Король дав мені дозвіл підіймати ціну.

— Яка несподіванка! — гигикнув Зіґфрід. — Подивимося, як далеко він дозволив тобі зайти. Ми хочемо десять тисяч фунтів золота.

Він замовк, чекаючи відповіді від мене, але я мовчав.

— Золото, — повів далі Зіґфрід, — має принести сюди сам Альфред. Він повинен заплатити особисто.

Це був довгий, дуже довгий день, змочений елем, медовухою і березовим вином, а переговори раз по раз скочувалися в погрози, лютування та образи. Пив я мало, лиш трошки елю пригубив, а от Зіґфрід та його ватажки щедро заливали горлянки, тому, думаю, і правили більше, ніж я очікував. Правда ж полягала в тому, що їм хотілося грошей — цілий корабель срібла і золота, на які можна завербувати ще більше вояків і розпочати захоплення Вессексу. Я приблизно підрахував кількість присутніх у форті й дійшов висновку, що Зіґфрід здатний зібрати три тисячі душ війська, чого і близько недостатньо для завоювання Вессексу. Для цього знадобиться тисяч п’ять-шість чоловік, хоч навіть їх може виявитися замало, хіба що восьмитисячне військо гарантувало б йому перемогу. З такою раттю він забере собі Вессекс, стане каліченим королем його родючих полів і заробить іще більше срібла, яким платитиме своїм найманцям; та якщо не отримає викупу, то навіть ті, кого він устиг зібрати, незабаром підуть від нього в пошуках нових володарів, здатних дати їм сяючого золота і блискучого срібла.

До обіду ціна впала до трьох тисяч фунтів срібла і п’ятисот золота. Нормани досі наполягали, щоб Альфред привіз гроші особисто, але я рішуче відкидав цю вимогу, а одного разу навіть смикнув отця Віллібальда за рукав, сказавши йому, що ми йдемо, бо домовитися не вдається. Глядачі потомилися, значна частина перепилась, і вони гнівно заревіли, побачивши, що я встав, і на хвилю мені здалося, що на нас зараз нападуть, проте втрутився Гастинґ.

— А як щодо чоловіка суки? — запитав він.

— А він що? — перепитав я, обертаючись до нього, поки зала вгамовувалась.

— Хіба він не величає себе лордом мерсійським? — мовив Гастинґ, гигикнувши, коли промовляв титул. — От хай лорд мерсійський і принесе гроші.

— І сам просить мене віддати йому жінку, — додав Зіґфрід, — на колінах.

— Домовилися, — сказав я, здивувавши їх легкістю, з якою погодився.

Зіґфрід нахмурився, запідозривши щось не те в такій легкій згоді.

— Домовилися? — перепитав він, не впевнений, що правильно розчув.

— Домовилися, — підтвердив я, сідаючи. — Лорд мерсійський доставить вам гроші й схилить перед тобою коліна.

Зіґфрід досі мені не вірив.

— Ми з ним двоюрідні брати, — пояснив я, — і я його терпіти не можу.

Це потішило навіть Зіґфріда.

— Гроші повинні бути тут до повні, — сказав він і, тицьнувши в мене тлустим пальцем, додав: — А ти приїдеш за день до того, аби сповістити, що золото везуть. Почепиш на щоглу гілляку з листям на знак того, що йдеш із миром.

Завчасного повідомлення про прибуття викупу він хотів, аби зібрати якомога більше свідків свого тріумфу, тож я погодився прибути за день до доставки грошей, утім, пояснив, що не слід очікувати викупу скоро, адже на збирання такого незліченного багатства піде чимало часу. Зіґфрідові це не сподобалось, та я запевнив його, що Альфред — людина слова і до повні в Бемфлеот привезуть стільки, скільки зможуть зібрати. Я наполягав на звільненні Етельфледи після того, тоді як решту суми привезуть до наступної повні. Зіґфрід спробував поторгуватися ще, але присутні настільки знудилися, що почали сердитись, тож він погодився на сплату викупу двома частинами, а я — що Етельфледа пробуде в нього до виплати всієї суми.

— А ще я бажаю негайно побачитися з леді Етельфледою, — висунув я останню вимогу.

Зіґфрід байдуже махнув рукою:

— Чого б і ні? Ерік відведе тебе до неї.

За весь день Ерік сказав заледве кілька слів. Як і я, він залишався тверезим і не долучався до обміну образами й реготу. Сидів у глибокій задумі, тільки переводячи пильний погляд із брата на мене.

— Ви повечеряєте з нами, — озвався Зіґфрід, несподівано всміхаючись, показавши знайому приязність, яку я запам’ятав від нашої першої зустрічі в Лундені. — Влаштуємо бенкет, щоб відсвяткувати угоду. Твоїх людей з Тунрсліма теж запрошено. А зараз можеш поговорити з нею. Брат тебе проведе!

Ерік провів нас із отцем Віллібальдом у меншу будівлю, яку охороняв десяток озброєних вартових у довгих кольчугах. Етельфледу явно тримали тут, біля муру, що виходив у бік моря. Ерік усю дорогу мовчав, ніби забув про нашу присутність, втупивши погляд у землю під ногами, через що довелося навіть відвести його вбік, щоб він не врізався в козли, за якими робітники витесували весла. Довга стружка сповнювала тепле надвечірнє повітря солодкими пахощами. Зупинившись за козлами, Ерік повернув до мене невдоволене обличчя.

— Ти справді думаєш те, що сказав сьогодні? — запитав він сердито.

— Сьогодні я говорив багато, — обережно відповів я.

— Що король Альфред не дасть багато за леді Етельфледу, бо вона жінка?

— Сини коштують дорожче, ніж дочки, — щиро відповів я.

— Чи ти просто торгувався? — не вгавав він.

Я завагався. Питання мене вразило незвичністю, адже Ерік був розумний і мав угледіти спробу знизити ціну за Етельфледу; однак за пристрастю, з якою він промовив це, я зрозумів, що йому необхідно почути правду. І що б я не сказав, це не змінить угоди з Зіґфрідом, на знак укладення якої ми випили елю, плюнули на долоні й потисли руки, а тоді на молоті Тора присягнулися дотримати слова. Угоду укладено, а отже, я можу вільно розповісти Ерікові правду.

— Ну звісно, я торгувався, — мовив я. — Етельфледа дуже дорога батькові, й він тяжко мучиться через її втрату.

— Я так і думав, що ти просто торгуєшся, — тоскно промовив Ерік.

Відвернувшись, він глянув на широкий естуарій Темсу. Припливною течією до притоки прямував драконоголовий корабель, ліниво піднімаючи й опускаючи весла, на яких іскрилися відблиски призахідного сонця.

— Скільки готовий заплатити за доньку король? — запитав Ерік.

— Скільки потрібно, — сказав я.

— Це правда? — збадьорився він. — Він не ставив обмежень?

— Він наказав мені погодитися на будь-яку ціну, тільки б забрати Етельфледу додому, — чесно зізнався я.

— До її чоловіка, — рівно промовив Ерік.

— До її чоловіка, — підтвердив я.

— Який заслужив на смерть, — сказав Ерік, неконтрольовано здригнувшись.

Рух цей був малопомітний, але з нього мені стало очевидно, що в його душі живе та сама жага, що й у його брата.

— Коли лорд Етельред привезе вам золото і срібло, не можна його чіпати, — застеріг я Еріка. — Бо він прийде під знаменом миру.

— Він її б’є! Це правда?

Питання застало мене зненацька.

— Так, — відповів я.

Ерік кинув на мене короткий погляд, і я побачив, що він заледве стримує гнів. Кивнувши, він відвернувся.

— Сюди, — кинув, ведучи мене до будівлі.

Помітивши, що всі вартові, які стерегли її, підстаркуваті, я розважив, що для охорони Етельфледи їх обрали, бо вони до неї не чіплятимуться.

— Її не кривдять, — сказав Ерік, ніби прочитавши мої думки.

— Мене в цьому запевнили.

— З нею залишилося троє її покоївок, — продовжив Ерік, — а ще я виділив їй двох данок, обидві порядні. Вартові теж мої.

— Люди, яким ти довіряєш, — мовив я.

— Мої люди, надійні, — відказав він і підняв руку, перепиняючи мене. — Я приведу її сюди, бо їй подобається на свіжому повітрі.

Я чекав, а отець Віллібальд нервово позиркував на норманів перед Зіґфрідовим палацом, які стежили за нами.

— Чому зустріч призначили тут? — запитав він.

— Бо Ерік каже, що їй більше подобається на свіжому повітрі, — пояснив я.

— А мене не вб’ють за те, що я передам їй святині?

— Бо подумають, що ви насилаєте на неї християнські чари? Навряд, отче.

Ерік відгорнув шкіряну запону, що висіла замість дверей до приміщення, сказав щось вартовим, і ті розступилися по боках, утворивши майданчик між дверима і валом форту. Насип був широкий, але низький — не більше трьох футів заввишки, — та я знав, що дальній його край виходить на крутосхил. Вал увінчував частокіл з міцних дубових колод, загострених на кінцях. Я навіть уявити собі не міг, щоб хтось спромігся піднятися сюди схилом від ріки, а тоді ще й здолати такий мур. Так само не розумів я, як атакувати форт із суші, бо для того треба вийти з відкритої долини на пагорб, здолати рів, вал і частокіл, що захищали це місце. Табір був добрий: не те щоб зовсім непроникний, але на захоплення його доведеться покласти немало вояків.

— Вона жива, — озвався отець Віллібальд, і я озирнувся до палацу, звідки з-під запони, яку притримувала невидима рука, виринула Етельфледа.

Виглядала вона меншою, молодшою, і хоч нарешті проявилася її вагітність, вона зберегла свою грацію. «Грацію і тендітність», — подумав я. Вона побачила мене, і обличчя прояснилось усмішкою. Отець Віллібальд рипнувся до неї, та я притримав його за плече. Щось у її поведінці змусило мене зробити це. Я очікував, що Етельфледа радо кинеться до мене, але вона не поспішала виходити, а усмішка, якою обдарувала мене, була скоріше вимушена. Я не мав сумніву, що вона рада мене бачити, однак у погляді був ще й острах, який не зникав, допоки вона, обернувшись, не переконалася, що Ерік іде за нею. Він показав їй рукою привітати мене, і лише отримавши заохочення від нього, вона вийшла нам назустріч.

І тепер уже її обличчя засяяло по-справжньому.

Я пригадав її в день весілля у церкві її батька у Вінтанчестері. Сьогодні вона виглядала достоту так само: аж світилася від щастя, ступала легкою ходою, як у танці, й усміхалася прегарною усмішкою. Пригадав я й те, як подумав тоді, що вона закохана, і несподівано збагнув усю різницю між тим і цим днями.

Бо осяйна усмішка спрямовувалась не мені. Ще раз оглянувшись, вона перезирнулася з Еріком, а я продовжував остовпіло дивитися. Слід було б здогадатися про все зі слів Еріка, бо це було так само явно, як свіжопролита кров на неторканому снігу.

Етельфледа й Ерік були закохані.

Кохання — небезпечна річ.

Воно приходить у подобі зміни в житті. Я гадав, що кохаю Мілдріт, але це була звичайна хіть, хоч якийсь час мені й здавалося, ніби це і є кохання.

Хіть оманлива. Вона перевертає все з ніг на голову, допоки нам не важить уже ніщо, крім людини, яку, нам здається, ми кохаємо, і, задурманені тією маною, ми вбиваємо за неї, віддаємо їй усе, а тоді, отримавши чого хотіли, нарешті бачимо, що це була примара, за якою нічого немає. Хіть — дорога в нікуди, шлях на спустошені землі, проте дехто полюбляє такі подорожі, не переймаючись, куди вони приведуть.

Кохання — теж дорога, в кінці якої не чекає нічого, крім смерті, проте цей шлях сповнений щастя. Я кохав Ґізелу, і нам пощастило, бо нитки нашої долі міцно переплелись, а три прялі бодай тимчасово були до нас прихильні. Кохання діє, навіть коли нитки не зовсім припасовуються. Я бачив, що Альфред кохає свою Ельсвіту, хай вона була наче крапля оцту в молоці. Можливо, він просто звик до неї, а може, в коханні дружба переважає хіть, хоча боги й знають, що без хіті — нікуди. Я був щасливий з Ґізелою, так само як Альфред — з Ельсвітою, однак мені здається, наша подорож була все ж щасливіша, бо наш корабель ковзав по мерехтливому морю, гнаний теплим вітерцем.

А Етельфледа? Я побачив у її обличчі, у його сяйві, все несподіване кохання і все нещастя, сльози й біль, які чекали на неї попереду. Вона вирушила в мандрівку, ім’я якій — кохання, проте це була виправа у шторм, настільки чорний і похмурий, що мені аж розболілося за неї серце.

— Лорде Утреде, — привіталась вона, наближаючись до мене.

— Міледі, — промовив я, вклоняючись.

На тому ми обоє замовкли. Віллібальд щось белькотів, але ми його не чули. Я дивився на неї, вона усміхалась мені, на пружну землю світило сонце, а вгорі щебетали жайворонки, але я не чув і не бачив нічого, крім грому й спінених до білого хвиль, серед яких у відчайдушних криках моряків тоне корабель. Етельфледа була закохана.

— Ваш батько шле вам шанування, — нарешті спромігся подати я голос.

— Бідолашний батько, — мовила вона. — Він сердиться на мене?

— Він не тримає зла ні на кого, — сказав я, — хоч і мав би гніватися на вашого чоловіка.

— Так, — спокійно погодилась вона, — мав би.

— Я тут, щоб звільнити вас, — сказав я їй, хоч і був переконаний, що це останнє, чого їй треба. — Поспішаю порадувати вас, міледі, що все вже погоджено і незабаром ви повернетесь додому.

Новина її не порадувала. Отець Віллібальд, сліпий до її справжніх почуттів, зичливо вищирився, й Етельфледа відповіла йому кволою посмішкою.

— Мене відправили передати вам святині, — сказав він.

— Це добре, — понуро відказала вона, тоді перевела погляд на мене, і на коротку мить я побачив на її обличчі відчай. — Ви зачекаєте на мене? — спитала вона.

— Зачекати на вас? — не зрозумів я питання.

— Тут, поки ми з шановним отцем Віллібальдом помолимося всередині, — пояснила вона.

— Звичайно, — сказав я.

Вдячно усміхнувшись, вона повела Віллібальда в будинок, а я пішов до муру, піднявся на вал і став біля розігрітого сонцем частоколу подивитися на притоку внизу. Дракар, з якого вже зняли драконячу голову, заходив у канал, і вояки відчепили з ланцюга судно, що перекривало Готлідж. Корабель стояв припнутий важкими ланцями за ніс і корму до стовпів, вкопаних у болотисті береги. Скинувши цеп з носа, вояки відтягли судно канатами. Ланцюг упав у воду, а корабель, немов брама на петлях, повернувся боком на припливній течії, даючи прохід. Новоприбуле судно швидко пройшло його, варта потягла за канат, дістаючи ланцюг, і знову загородила річку. На борту плавучого заслону було щонайменше сорок чоловік, і вони не просто тягли за канат. Борт корабля мав додаткові планки з міцної деревини, що робило його важчим за будь-яке судно, котре могло б його атакувати. Напасти на нього було тим самим, що штурмувати мур довкола фортеці. Дракар поплив далі Готліджем, повз кораблі, пришвартовані вздовж берега, на якому моряки конопатили їхні борти хутром і смолою. Дим із казанів зі смолою підіймався схилом, над яким, сповнюючи тепле повітря пронизливими криками, кружляли чайки.

— Шістдесят чотири кораблі, — сказав Ерік, стаючи біля мене.

— Знаю, я порахував, — відповів я.

— Уже наступного тижня в нас буде сотня.

— З такою кількістю голодних ротів у вас швидко закінчиться провізія.

— Тут вдосталь їжі, — спокійно заперечив Ерік. — Ми ставимо пастки на рибу й ловимо дичину. Їсти нам є що, а на золото і срібло можна буде закупити пшениці, ячменю, вівса, м’яса, риби та елю.

— І вояків, — додав я.

— Саме так, — погодився він.

— Виходить, що Альфред Вессекський платить за власне знищення, — вів далі я.

— Схоже, що так, — тихо мовив Ерік, поглядаючи на південь, де над зеленою кентською рівниною купчилися кудлаті хмари зі сріблястими верхівками й чорними основами.

Я озирнувся на обнесений частоколом табір і помітив, як з хатини, накульгуючи, вийшов Стеапа з перемотаною головою. Виглядав він наче п’яний. Помітивши мене, махнув рукою, сів у тіні Зіґфрідового палацу і, схоже, закуняв.

— Гадаєш, Альфред не розуміє, що ви придбаєте на гроші з викупу? — запитав я, стоячи спиною до Еріка.

— Але що він може вдіяти?

— Не мені казати, — мовив я, натякаючи, що відповідь на це питання вже є.

Направду, якщо у Вессекс прийде сім-вісім тисяч норманів, нам не залишиться іншого вибору, окрім як битися, і я розумів, що битва ця буде страшна. Крові там проллється ще більше, ніж при Етандуні, а завершиться все, найвірогідніше, тим, що Вессекс здобуде нового короля і нову назву. Можливо, Норсланд.

— Розкажи мені про Ґутреда, — несподівано промовив Ерік.

— Ґутреда? — здивувашись, повернувся я до нього.

Ґутредом звали Ґізелиного брата, короля Нортумбрії, і я не міг второпати, який стосунок має він до Альфреда, Етельреда та Еріка.

— Це правда, що він християнин? — спитав Ерік.

— Він так каже.

— Та чи правда це?

— Звідки мені знати? Він стверджує, що прийняв християнство, та я не думаю, щоб він покинув шанувати справжніх богів.

— Він тобі подобається? — з тривогою запитав Ерік.

— Ґутреда складно не полюбити, — чесно зізнався я, хоч і не розумів ніколи, як настільки добрий і нерішучий чоловік може так довго сидіти на троні. Звичайно, головною причиною тому було, що мій шурин заручився підтримкою Раґнара, мого зведеного брата, виступити проти чийого могутнього війська не наважувався ніхто.

— Я думав… — сказав Ерік і замовк.

Із цієї мовчанки я зрозумів, про що він думав.

— Ти думав, — сказав я йому нещадну правду, — що ви з Етельфледою зможете взяти корабель, наприклад, твого брата, поїхати на ньому в Нортумбрію й жити під захистом Ґутреда?

Ерік здивовано подивився на мене, ніби я якийсь чарівник.

— Вона розповіла тобі?

— Вираз твого обличчя розповів.

— Ґутред здатний захистити нас, — мовив Ерік.

— Як? — запитав я. — Думаєш, якщо по вас прийде твій брат, він зможе зібрати військо?

— Мій брат? — перепитав Ерік, наче Зіґфрід міг пробачити йому все.

— Твій брат, — промовив я різко, — який очікує три тисячі фунтів срібла і п’ятсот золота. Якщо ти забереш Етельфледу, він може попрощатися з цим багатством. Невже ти гадаєш, що він не схоче її повернути?

— Раґнар — твій друг, — невпевнено протягнув Ерік.

— Хочеш, аби він бився за тебе? — спитав я. — З якого б то дива?

— Бо ти його попросиш, — рішуче сказав він. — Етельфледа каже, ви з ним як брати.

— Це правда.

— То попрохай його.

Я зітхнув і глянув на далекі хмари, міркуючи про те, як кохання змінює наші життя, наганяючи солодкий безум.

— А що ти робитимеш із убивцями, які прийдуть по тебе серед ночі? — спитав я. — Що вдієш, коли вони заявляться спалити твій дім?

— Виставлю охорону, — вперто мовив він.

Спостерігаючи, як хмари збираються дедалі густіше, я подумав, що ще до завершення цього літнього надвечір’я Тор скине на поля Кенту свої блискавиці.

— Етельфледа заміжня, — обережно зауважив я.

— За мерзотником, — сердито буркнув Ерік.

— А її батько вважає шлюб священним, — не відступав я.

— З Нортумбрії Альфред її не забере, — впевнено мовив Ерік. — Вессекське військо так далеко не зайде.

— Він відправить попів, щоб ті тиснули їй на сумління, — заперечив я. — Та й звідки така впевненість, що не забере? Не обов’язково потрібна армія. Вистачить одного корабля.

— Я прошу про єдиний шанс! — вигукнув Ерік. — Будинок у долині, поле для обробітку та худоба на розведення. Більшого мені не треба!

Я мовчав, гадаючи, що Ерік у мріях будує корабель — красивий, швидкий, витончений, та все ж примарний. Заплющивши очі, я повів, ретельно добираючи слова:

— Етельфледа — трофей, який має свою цінність. Вона дочка короля, і її посагом були землі. Вона багата, вродлива, цінна. Про її перебування знатиме кожен, хто забажає збагатитися. Будь-який бродяга, що прагне швидкої наживи, дізнається, де її шукати. Ніде вам не буде спокою, — я повернувся до нього. — Кожної ночі, замикаючи двері, ти боятимешся, що з темряви виринуть вороги, яких до того ти виглядав цілий день.

— Дангольм, — кинув він.

Я посміхнувся:

— Те місце мені знайоме.

— У такому разі ти знаєш, що то неприступна фортеця, — не вгавав Ерік.

— Мені вдалося її взяти.

— Але допоки стоятиме світ, це не до снаги більше нікому, — сказав Ерік. — Ми можемо оселитися в Дангольмі.

— Дангольм належить Раґнарові.

— Тоді я присягну йому на вірність, — гаряче промовив Ерік, — і служитиму до кінця своїх днів.

Я замислився над його словами, перевіряючи цю дику мрію суворими реаліями життя. Розміщений на високій вершині, з трьох боків оточеній річкою, Дангольм і справді був майже неприступний, тож той, хто ним володіє, може всерйоз розраховувати померти в ліжку. На оборону крутої кам’янистої стежки — єдиного підходу до фортеці — вистачить і невеликої групки вояків. До всього я розумів, що товариство Еріка та Етельфледи буде Раґнарові в радість, і на хвильку навіть сам спокусився на Еріків план, розваживши, що, зрештою, це не така вже й божевільна затія.

— Але як ти забереш звідсіля Етельфледу без братового відома? — запитав я.

— Ти мені допоможеш.

Тут я почув регіт трьох пряль. У таборі засурмили в ріжок, скликаючи всіх на бенкет, обіцяний Зіґфрідом.

— Я дав присягу Альфредові, — сказав я спокійно.

— А я й не прошу тебе порушувати слово, — мовив Ерік.

— Саме цього й просиш! — відрізав я. — Альфред відрядив мене на завдання. Його я виконав уже наполовину. Залишилося тільки повернути йому доньку.

Ерік стиснув верхівку частоколу своїми великими руками.

— Три тисячі фунтів срібла і п’ятсот золота, — промовив він. — Подумай, скільки війська можна найняти на них.

— Вже думав.

— Команда досвідчених моряків коштує один фунт золота, — провадив Ерік.

— Так.

— У нас уже вдосталь людей, щоб суперничати з Вессексом.

— Ви можете суперничати з Вессексом, але здолати його вам зась.

— Але коли отримаємо золото і більше війська, тоді це буде нам до снаги.

— Твоя правда, — знову погодився я.

— Золото приведе до нас ще більше людей та кораблів, — не вгавав Ерік, — і вже восени або навесні ми влаштуємо набіг на Вессекс. Порівняно з нами військо, яке ти здолав при Етандуні, мізерне. Нас прийде тьма, ми принесемо у Вессекс списи, мечі й сокири. Палитимемо ваші міста, неволитимемо ваших дітей і ґвалтуватимемо жінок. Землі забиратимемо, а чоловіків убиватимемо. Невже заради цього служиш ти Альфредові?

— Це плани твого брата?

— А для цього потрібно лишень, — вів далі Ерік, не зважаючи на моє питання, бо відповідь була очевидна, — продати Альфредові його дочку.

— Так, — визнав я.

А якщо викупу не сплатити, вояки, що зібралися в Бемфлеоті й навколо, незабаром випаруються, як роса жарким ранком. Сюди перестануть стягуватися кораблі, й ніщо більше не загрожуватиме Вессексу.

— Як я розумію, твоя присяга полягає в тому, щоб вірно служити Альфредові Вессекському, — з повагою в голосі промовив Ерік. — Яку ж службу, лорде Утреде, ти принесеш йому, дозволивши моєму братові збагатитися задля того, щоб його знищити?

«Отже, кохання налаштувало Еріка проти рідного брата», — подумав я. Заради цього почуття він готовий розтоптати кожну присягу, яку колись давав. Бо кохання має владу навіть над самою владою. Ще раз прогудів ріжок, цього разу різкіше, і до великого палацу спішно потяглися люди.

— Твій брат знає, що ти закохався в Етельфледу? — запитав я.

— Він вважає, що це тимчасова втіха, яку я забуду в обмін на срібло. Думає, я з нею просто забавляюсь, і йому з цього смішно.

— А ти забавляєшся з нею? — спитав я різко, заглядаючи йому в очі.

— Хіба це твоє діло? — уперто кинув він.

— Ні, — зізнався я, — але тобі потрібна моя допомога.

Повагавшись, він таки кивнув.

— Тільки я б назвав це по-іншому, — мовив він виправдально. — Ми кохаємо одне одного.

Виходить, Етельфледа випила гіркої води до того, як згрішити, і мушу визнати: це дуже розумний хід. Усміхнувшись від радості за неї, я відправився до Зіґфрідового палацу на бенкет.

Етельфледа сиділа на чільному місці праворуч від Зіґфріда, я — біля неї. Ліворуч від нього був Ерік, біля нього — Гастинґ. Я відзначив подумки, що Етельфледа не дивиться в бік Еріка. Відсутність її поглядів у ситуації, коли безліч чоловіків у залі дуже цікавилися донькою вессекського короля, явно показувала, що вона стала його коханкою.

Бенкетувати нормани вміють. Їжі було вдосталь, елю — пребагато, розваги — різноманітні. Були там і жонглери з ходунами на ходулях, і музики з акробатами, і божевільні блазні, що раз по раз викликали гучний сміх за нижніми столами.

— Сміятися зі слабих не можна, — сказала мені Етельфледа.

Вона майже не торкнулася їжі, скуштувала лише трохи молюсків.

— До них добре ставляться, — відповів я, — та й куди краще бути ситим і в теплі, аніж кинутим на поталу звірам.

Я спостерігав за голим дурником, який чухав між ніг, озираючи гостей за столами, неспроможний зрозуміти причини їхнього реготу. Жінка з розпатланим волоссям, підбадьорювана хрипкими вигуками, потроху знімала з себе одежу, не тямлячи, нащо це робить.

Етельфледа сиділа, втупившись у стіл.

— Про хворих піклуються в монастирях, — промовила вона.

— Тільки не в тих краях, де правлять дани, — сказав я.

Якийсь час вона мовчала. Двоє карликів тягли вже голу жінку до голого чоловіка під оглушливий регіт присутніх. Етельфледа на мить підняла голову, пересмикнулась і знову потупила очі.

— Ти розмовляв з Еріком? — спитала вона.

Ми могли спокійно говорити англійською, не боячись, що нас почують, а коли й так — ніхто не зрозуміє, що ми кажемо.

— Зробив усе за вашим планом, — зауважив я, нарешті зрозумівши, нащо вона забрала отця Віллібальда з собою. — Ви добре висповідались?

— Хіба це тебе обходить?

— Ні, — засміявся я.

Поглянувши на мене, вона несміливо усміхнулась і зашарілась.

— Ти нам допоможеш?

— Із чим?

Вона нахмурилася:

— Ерік тобі не казав?

— Він казав, що вам треба моя поміч, але яка саме?

— Утекти звідси, — сказала вона.

— І що ж ваш батько зробить зі мною, якщо я вам допоможу? — спитав я, але відповіді не отримав. — Я думав, ви ненавидите данів.

— Ерік норвег.

— Дани, норвеги, нормани, вікінги — усі вони погани, вороги вашого батька, — мовив я.

Вона перевела погляд на майданчик біля вогнища, де двоє божевільних, замість того щоб злягатись, як очікували присутні, почали боротись. Чоловік був значно більший, але й дурніший, і жінка під радісні крики гамселила його по голові оберемком очерету з долівки.

— Чому вони роблять це з ними? — запитала Етельфледа.

— Бо це їх веселить, — відповів я, — а ще бо над ними не стоїть отара попів у рясах, які повчають їх, що добре, а що погано. Власне тому, міледі, я їх і люблю.

Вона знов опустила голову.

— Я не хотіла закохуватися в Еріка, — промовила тихенько.

— Але це сталося.

На очі їй накотили сльози.

— Я не могла нічого вдіяти, молилася, щоб цього не сталося, та чим завзятіше молилася, тим більше думала про нього.

— І покохали, — закінчив я.

— Так.

— Він хороший чоловік, — запевнив я її.

— Ти справді так вважаєш? — пожвавилась вона.

— Чесне слово.

— Він обіцяв мені прийняти християнство, — продовжила вона. — Він щиро цього прагне!

Це мене не здивувало. Ерік уже давно виявляв цікавість до християнства, тож я сумнівався, що Етельфледі довелося довго його вмовляти.

— А як же Етельред? — спитав я в неї.

— Ненавиджу його, — прошипіла вона з таким натиском, аж Зіґфрід обернувся до нас.

Не розуміючи, що вона каже, він стенув плечима і повернувся до споглядання бою голяка.

— Ви втратите родину, — застеріг я.

— Я її створю, з Еріком, — рішуче сказала вона.

— І житимете серед данів, котрих, як самі сказали, ненавидите.

— А ви, лорде Утреде, живете серед християн, — звичним бешкетним тоном парирувала вона.

Я усміхнувся.

— Ви впевнені, що хочете бути з Еріком?

— Так! — палко мовила вона, і це, звичайно ж, була відповідь закоханої.

Я зітхнув:

— Якщо вийде, допоможу.

Вона поклала мені на долоню свою тендітну ручку:

— Дякую.

Зчинили бійку двоє псів, і гості почали весело підбадьорювати тварин. Літній вечір за вікнами потьмянів, запалили смолоскипи, а на верхні столи винесли свічки. Подали ще елю й березового вина, заспівали хрипко перші п’яні.

— Скоро почнеться бійка, — сказав я Етельфледі й не збрехав.

До завершення бенкету чотирьом гостям устигли переламати ребра, а одному вибили око, перш ніж розлютованого п’яного нападника відтягнули. Стеапа сидів поруч із Веландом, і обидва, хоч розмовляли різними мовами, передавали один одному ріг зі срібним вінцем і, схоже, обговорювали пияків, що, б’ючись, каталися по долівці. Веланд, і сам добряче п’яний, приязно закинув руку Стеапі на плече й затягнув пісню.

— Ревеш, як теля на різниці! — прикрикнув на Веланда Зіґфрід і наказав привести справжнього співця.

Сліпого скальда посадили на стілець біля вогнища, він ударив по струнах арфи й затягнув пісню про Зіґфрідову доблесть. Розповідав він про франків, яких убивав Зіґфрід, саксів, що пали від його меча Страходара, та фризійок, яких овдовив норвег у чорній ведмежій шубі. У поемі старий згадував багатьох Зіґфрідових послідовників на ім’я, описуючи їхню звитяжність у бою, і з кожним новим іменем його носій підводився під гучні вигуки своїх потакувачів. Коли ж траплялося так, що той, про кого заходила мова, був мертвий, слухачі тричі грюкали по столу, аби полеглий почув їхнє вітання аж в Одіновому палаці. Та найбільше похвали дісталося Зіґфрідові, котрий піднімав ріг з елем щоразу, як називали його.

Я залишався тверезим. Це було нелегко, адже мені кортіло випити з Зіґфрідом, та я пам’ятав, що вранці мушу повертатися в Лунден, а це означало, що того вечора треба завершити розмову з Еріком. Та коли я вийшов із палацу, небо на сході вже почало займатись. Етельфледа пішла спати кількома годинами раніше, супроводжувана своїми тверезими вартовими-дідуганами. Попід лавками, між яких я йшов, голосно хропли пияки, Зіґфрід спав, поклавши голову на стіл. Коли я проходив повз нього, він розплющив одне око й насупився.

— То ми домовилися? — сонно запитав він.

— Домовилися, — підтвердив я.

— Привези гроші, саксе, — буркнув він і знову заснув.

Ерік уже чекав на мене там, де я й думав його зустріти, — біля будівлі, в якій тримали Етельфледу. Ми знову вийшли на вал, і я кинув погляд на сіре світло, що плямою розповзалося по спокійному плесу естуарію.

— Онде «Приборкувач хвиль», — сказав Ерік, киваючи на ряд кораблів, витягнутих на берег.

Може, з усього флоту він і вирізняв корабель, який збудував власноруч, та я не бачив нічого, крім чорних тіней у сірому досвітку.

— Я вичистив і законопатив його борти, і тепер він знову швидкий, — сказав він мені.

— Твоїй команді можна довіряти?

— Вони присягнули на службу мені, тож на них можна покластися.

Ерік замовк. Легкий вітерець розкуйовдив його чорне волосся.

— Але є одне, чого вони точно не робитимуть, — повів він далі. — Не битимуться проти вояків мого брата.

— А це може знадобитися.

— Вони будуть захищатись, але не нападатимуть, бо з того боку в них є рідня.

Я потягнувся, позіхнув і подумав про довгу дорогу назад до Лундена.

— Отже, найбільший твій клопіт — корабель, що загороджує річку? — спитав я.

— Його стережуть братові вояки.

— Не Гастинґові?

— Тих я б спокійно вбив, — сердито мовив він, — з ними нас не пов’язує нічого.

«Навіть дружба», — подумав я.

— То ти хочеш, щоб я його знищив? — запитав я.

— Я прошу тебе відкрити канал, — поправив він мене.

Поглянувши на темний корабель з укріпленим бортом, я запитав:

— Чому просто не наказати їм пропустити тебе?

Це здавалося мені найбільш простим та безпечним способом поїхати звідси.

Команда корабля була звикла відганяти його, щоб пропустити інші судна в протоку або з неї, тож не мали б зупиняти Еріка.

— До прибуття викупу кораблям заборонено покидати річку, — пояснив Ерік.

— Усім?

— Усім, — тихо підтвердив він.

І це було розумно, адже як інакше убезпечитися від того, щоб якийсь хитрий вікінг узяв три-чотири кораблі, вийшов з річки, заховався в якомусь струмку, а коли наблизяться Альфредові кораблі зі скарбами, вийшов, енергійно б’ючи веслами під крики озброєних вояків? Свої велетенські амбіції Зіґфрід покладав на викуп, тому не міг дозволити собі, аби якийсь такий же негідник, як він, забрав гроші собі. Усе вказувало на чоловіка, що уособлював найбільші Зіґфрідові побоювання.

— Гастинґ? — запитав я в Еріка.

Він кивнув:

— Хитрий мерзотник.

— Дуже хитрий, — погодився я, — і ненадійний. Клятвопорушник.

— Він, звісно, отримає свою частку викупу, — сказав Ерік, явно не подумавши про те, що коли здійснить задумане, ніякого викупу не буде, — але я переконаний, що він хоче собі все.

— Тож ти збираєшся вийти з протоки попри заборону, — промовив я. — Та чи вийде провести Етельфледу на борт так, аби про це не дізнався твій брат?

— Так, — відповів він і витяг із-за пояса кинджал. — До наступної повні ще два тижні, — сказав він, вирізаючи глибоку зарубку на верхівці загостреної колоди. — Це сьогоднішній день, — показав на виріз, а тоді додав ще один. — Завтрашній ранок, — постукав по новій зарубці й далі зробив ще декілька, вкривши ними колоду. — Ти зможеш прибути на світанні через тиждень?

Я обачно кивнув.

— Але як тільки я постукаю, засурмлять у ріг і розбудять весь табір, — зауважив я.

— Ми вже будемо на борту, готові вирушати, — сказав Ерік. — Поки туди добіжать із табору, встигнемо вийти далеко в море. — Аби остаточно розвіяти мої сумніви, він додав: — Я заплачу!

Його слова мене насмішили. Світанок забарвлював світ, фарбуючи черева низьких пасматих хмар у золото, а верхівки — у срібло.

— Найкращою платнею мені буде щастя Етельфледи, — відповів я. — Рівно за тиждень я відкрию вам вихід з притоки. Ви попливете звідси, висадитесь у Джуруумі й поїдете в Дангольм, де ти передаси Раґнарові вітання від мене.

— Ти відправиш йому послання, аби він знав, що ми їдемо? — стурбовано перепитав Ерік.

Я похитав головою.

— Ти передаси його сам, — сказав я.

Зненацька піддавшись інстинкту, я різко обернувся й побачив, що за нами стежить Гастинґ. Разом із двома чоловіками він стояв біля великого палацу й вішав на пояс два клинки, які Зіґфрідів розпорядник приніс йому з місця, де ми залишили зброю перед бенкетом. У діях Гастинґа не було нічого підозрілого, та чуття підказувало мені, що він за нами шпигує. Я підозрював: йому відомо, про що балакаємо ми з Еріком. Стоячи нерухомо, він не зводив з мене очей, аж тут картинно вклонився і подався геть. Я помітив, що один з його супровідників — Ейлаф Рудий.

— Гастинґ знає про вас із Етельфледою? — спитав я в Еріка.

— Авжеж ні. Він думає, що мені доручено стерегти її.

— Він знає про твою симпатію до неї?

— Оце й усе, що йому відомо, — запевнив Ерік.

Підлий, підступний Гастинґ, котрий завдячував мені життям, порушив слово і мав амбіції, котрі, либонь, перевершували навіть Зіґфрідові. Я провів його поглядом до самих дверей будівлі, в якій він, видно, жив.

— Обережніше з Гастинґом, — застеріг я Еріка, — його легко недооцінити.

— Він проноза, — спробував заспокоїти мене Ерік. — То що передати Раґнарові?

— Скажи, що його сестра щаслива, а подробиці розповість Етельфледа.

Писати листа не було сенсу, хай би я навіть мав чорнило й пергамент, бо Раґнар не вмів читати; однак Етельфледа знала Тиру, і звістка про дружину Беокки переконає Раґнара, що втікачі говорять правду.

— Через тиждень від сьогоднішнього дня, коли сонце торкнеться небокраю, будь готовий, — сказав я.

Ерік на хвилю замислився, щось швидко підрахувавши в голові.

— Буде час відпливу, вода стоятиме. Ми будемо готові.

«До безумства, — подумав я, — або кохання». Безумство. Кохання. Безумство.

Як же, мабуть, реготалися прялі при корені світового дерева.

Дорогою додому я переважно мовчав, а от Фінан весело просторікував, вихваляючи Зіґфрідову щедрість на частунки, ель і рабинь. Я майже не слухав його, аж доки ірландець, уловивши мій настрій, і собі співчутливо не змовк. Коли попереду замайоріли стяги на східному мурі Лундена, я махнув йому їхати вперед за мною, аби інші нас не чули.

— Рівно за шість днів «Морський орел» повинен бути готовий до подорожі. Запасися їжею та елем на три дні.

Відлучатися так надовго я не планував, але перестрахуватися ніколи не зайве.

— Почисть його борти між припливами, — продовжив я, — і проконтролюй, щоб моряки були тверезі, коли вирушатимемо. Тверезі, з нагостреними мечами й готові до бою.

Фінан посміхнувся, але нічого не сказав. Ми їхали вздовж ряду халуп, що тяглися заплавою Темсу. Більшість тутешніх мешканців були рабами, втеклими від данських панів зі Східної Англії. Жили вони з того, що знаходили на міських смітниках, проте деякі обробляли невеличкі ділянки з житом, ячменем та вівсом. Саме стояв час збору скупого врожаю, й навколо чувся шурхіт серпів по стеблах.

— Про нашу виправу не повинні знати в Лундені, — наказав я Фінанові.

— Ніхто не довідається, — рішуче підтвердив ірландець.

— І щоб усі були готові до бою, — повторив я.

— Будуть.

Далі якийсь час їхали мовчки. Побачивши мою кольчугу, народ розбігався, даючи дорогу. Люди кланялися, ставали навколішки просто в болото, а тоді жадібно кидалися на монети, які я їм шпурляв. Вечоріло, сонце заховалося за великою хмарою диму над Лунденом, а в повітрі стояв густий задушливий сморід міста.

— Бачив корабель, який перекриває притоку в Бемфлеоті? — запитав я у Фінана.

— Тільки мигцем.

— Якщо підемо в наступ на нього, варта нас помітить і чекатиме за піднятим бортом, — сказав я.

— Який буде вищий од нас на людський зріст, — відповів Фінан, чим дав мені знати, що таки добре роздивився все.

— Значить, подумай, як виманити його з каналу.

— Але, пане, ми ж не збираємося цього робити? — лукаво перепитав він.

— Авжеж ні, але подумати все одно варто, — відповів я.

Про відкриття найближчої брами оголосив скрип незмащених петель, і ми в’їхали в темне місто.

Альфред уже чекав. Посланці сповістили його про наше повернення, тож не встиг я побачитися з Ґізелою, як мене викликали в палац на горі.

Я пішов туди з отцем Віллібальдом, Стеапою та Фінаном. Король сидів у великій залі, освітленій високими свічками з вирізаними засічками, за якими він визначав плин часу. Служник обрізав ґноти, щоб полум’я горіло рівномірно. Альфред щось писав, але припинив, як тільки ми ввійшли. З ним у залі були Етельред, брат Ассер, отець Беокка та єпископ Еркенвальд.

— То як? — відрізав Альфред, і хоч сказав він це зовсім не гнівно, але тривога додавала його голосу різкості.

— Вона жива-здорова, — відповів я. — До неї ставляться з належною повагою, відповідно до статусу. Стережуть добре, бережно й готові віддати за викуп.

— Хвала Господу, — промовив Альфред, хрестячись. — Хвала Господу, — повторив він, і мені здалося, наче він готовий упасти навколішки.

Етельред мовчав, не зводячи з мене гадючих очей.

— Скільки? — спитав єпископ Еркенвальд.

— Три тисячі фунтів срібла і п’ятсот золота, — сказав я, пояснивши, що половину слід доставити до наступної повні, а решту — за місяць. — Однак леді Етельфледу не відпустять, доки не буде сплачено останню монету, — закінчив я.

Єпископ Еркенвальд і брат Ассер одночасно пересмикнулися, почувши суму, проте Альфред зберіг самовладання.

— Ми заплатимо за власне знищення, — прогарчав Еркенвальд.

— Донька дорога мені, — тихо проказав Альфред.

— За ці гроші вони зберуть кількатисячне військо! — застеріг єпископ.

— А якщо не заплатити? — звернувся до мене Альфред. — Що чекає на неї?

— Приниження, — відповів я.

Направду, якщо викуп не сплатити, Етельфледа могла знайти щастя з Еріком, одначе цього я сказати не міг. Замість того переповів про страшні плани, які на неї склав Зіґфрід:

— Її возитимуть усюди, де живуть нормани, і показуватимуть голою.

Альфред сіпнувся.

— Після чого, — продовжив я, — її здаватимуть на втіху тим, хто заплатить найбільше.

Етельред втупився в підлогу, церковники мовчали.

— На кону стоїть гідність Вессексу, — стиха озвався Альфред.

— Щоб за неї гинули люди? — запитав у нього єпископ Еркенвальд.

— Так! — зненацька розлютився Альфред. — Країна, єпископе, це її історія — сукупність усіх її сторінок. Ми ті, ким зробили нас батьки, їхні перемоги дали нам те, що є в нас сьогодні, то невже ви хочете, щоб своїм нащадкам я залишив історію ганьби? Хочете, аби люди розповідали, як погани зробили з Вессексу посміховище? Ця історія житиме вічно, єпископе, і кожного разу, згадуючи Вессекс, люди говоритимуть про його королівну, яку голою показували на втіху язичникам. Щоразу, коли мова заходитиме про Англію, згадуватимуть саме цю історію!

Останнє особливо зацікавило мене. В ті дні ми нечасто послуговувалися словом «Англія», бо на той час це була лише мрія.

Проте Альфред у пориві гніву зірвав з тої мрії покрив, і мені стало ясно, що він продовжуватиме просуватися далі на північ, аж доки не стане Вессексу, Східної Англії, Мерсії й Нортумбрії, а буде тільки Англія.

— Мілорде королю, — незвично покірно промовив Еркенвальд, — я не впевнений, що коли ми дамо поганам гроші, на які вони зберуть велике військо, від Вессексу щось залишиться.

— На збір війська потрібен час, — твердо сказав Альфред, — і жоден поганин не зможе завдати удару, доки не зберуть урожай. А як тільки це буде зроблено, ми скличемо фірд і дамо їм відсіч.

Він казав правду, от тільки більшість нашого війська складали селяни, тоді як за Зіґфрідом підуть злі, голодні нормани, змалку привчені до меча. Альфред повернувся до свого зятя:

— І я очікую, що на наш бік стане фірд південної Мерсії.

— Обов’язково, мілорде, — збадьорився Етельред.

На лиці в того не залишилося й сліду недуги, яка уразила його під час нашої останньої зустрічі в цій залі. Воно налилося барвою, й Етельред знову випромінював звичну пиху.

— Можливо, так хоче Господь, — повернувся до Еркенвальда Альфред. — Своєю милістю він дає нашим ворогам нагоду зібрати рать, аби ми розбили її у великій війні, — на цю думку його голос напружився. — На нашому боці Бог, тож мені не страшно! — твердо закінчив він.

— Хай буде воля Господня, — хрестячись, проказав брат Ассер.

— Амінь, — додав Етельред. — Ми їх здолаємо!

— Та перед здобуттям тої звитяги, — сказав я Етельредові, зловтішаючись у передчутті того, що мав розповісти, — ви мусите сповнити один обов’язок: особисто доставити викуп.

— Хай Бог боронить! — скрикнув Етельред, а тоді, вловивши Альфредів погляд, усівся назад у крісло.

— А ще вам доведеться схилити коліна перед Зіґфрідом, — остаточно добив його я.

Це вже обурило навіть Альфреда.

— Зіґфрід наполягає, що це необхідно? — спитався він.

— Саме так, мілорде. Я намагався його відмовити. Доводив, торгувався, просив, але він непохитний.

Етельред тупо вирячився на мене, на лиці його відбився жах.

— Так тому й бути, — прорік Альфред. — Часом Господь вимагає більшого, ніж ми здатні нести, та в ім’я Його милості мусимо терпіти.

— Амінь, — пристрасно промовив я, за що отримав від короля докірливий погляд.

Розмова тривала, аж доки в одній з посмугованих свічок не вигоріло воску на дві години. Була вона ні про що: звідки зібрати гроші, як доставити їх у Лунден, а звідти — у Бемфлеот. Я висловлював пропозиції, а Альфред робив нотатки на полях пергаменту, але все це було безглуздо, бо коли мені все вдасться, не потрібно буде платити ніякого викупу, Етельфледа не повернеться, а Альфредовому престолу ніщо не загрожуватиме.

Залишалося тільки втілити мій план у життя.

Рівно за тиждень.

Розділ одинадцятий

Темрява. Згасли останні промені дня, нас оповила сутінь.

Місяць заступили хмари, його сяйво посріблило їхні краї, а попід неосяжним сріблястим небом, поцяткованим зірками, ковзав плесом Темсу «Морський орел». За стерном був Ралла.

Я навіть мріяти не міг стати колись настільки ж вправним стерничим, тому був упевнений, що він безпечно проведе нас закрутами річки навіть у темряві. Часом складно було сказати, де закінчується вода і починається берег, однак Раллу це не лякало. Широко розставивши ноги, він стояв на кормі, притупуючи в такт ударам весел. Не казав майже нічого, час від часу злегка коригуючи курс своїм веслом, так що воно жодного разу не зачепило прибережного мулу на дні. Де-не-де місяць виглядав з-за хмари, і тоді вода перед нами починала мерехтіти. Тут і там на березі зблискували червоні спалахи — вогні в прибережних хатах.

Закінчувався відплив, який ніс нас річкою. Періодичний блискіт місяця на воді показував, як дедалі ширше розступаються береги, чим ближче підходили ми до моря. Я дивився на північ, виглядаючи в небі заграву, яка вкаже на вогнища довкруг бемфлеотського табору.

— Скільки кораблів у поган в Бемфлеоті? — несподівано спитав у мене Ралла.

— Тиждень тому було шістдесят чотири, — відповів я, — зараз уже, мабуть, близько вісімдесяти. А може, й усі сто.

— А в нас один? — кинув він.

— В нас один, — підтвердив я.

— Далі за узбережжям їх буде ще більше, — мовив Ралла. — Я чув, у Скеобіріґу вони будують ще один табір.

— Вони тут уже місяць, і в них щонайменше п’ятнадцять корабельних команд, — сказав я. — Вже, мабуть, і тридцять.

Скеобіріґ — це віддалена болотиста місцина за кілька миль на схід від Бемфлеота. Там висадились дани з п’ятнадцяти кораблів і насипали земляний вал, поставили частокіл. Я вважав, що той край вони обрали, бо в Бемфлеотській протоці не залишилося вільного місяця, а ще — бо близьке розташування Зіґфрідового флоту надавало захист. Безумовно, вони заплатили йому сріблом і плекали надію піти грабувати Вессекс разом з ним. Звістка про слабкість Вессексу швидко ширилася морськими узбережжями, прирічковими таборами і взагалі норманським світом, тому з усіх усюд туди стягувалися все нові й нові вояки.

— Проте сьогодні битися не будемо? — запитав Ралла.

— Сподіваюся, ні, — відповів я. — Це небезпечно.

Ралла гигикнув, але нічого не сказав.

— Бою не буде, — промовив я, помовчавши.

— Бо коли таки буде, в нас на борту нема священника, — зауважив Ралла.

— У нас його ніколи й не було, — мовив я.

— А мав би бути, — несхвально кинув він.

— І нащо він нам? — виклично запитав я.

— Бо ви прагнете загинути з мечем у руці, а ми — висповіданими, — дорікнув мені Ралла.

Його слова мене знітили. Я ніс відповідальність перед своїми людьми, і якщо вони загинуть, не отримавши послуги, яку їм здатен надати тільки священник, це означатиме, що я їх підвів. Якусь мить я не знав, що відповісти, аж тут раптово сяйнула думка.

— Сьогодні за священника вам може побути брат Осферт, — сказав я.

— Охоче, — озвався Осферт із лавки, і мене його відповідь вдовольнила, бо нарешті він погодився зробити щось без примусу.

Це вже пізніше я дізнався, що як чернець-початківець Осферт не мав повноважень відпускати людям гріхи, та мої вояки однаково вважали, що він ближчий до їхнього бога, ніж вони самі, й цього їм виявилося цілком достатньо.

— Та все одно я не планую ставати до бою, — рішуче запевнив я.

Нас слухало з десяток тих, хто сидів найближче до стернової платформи. Природно, зі мною були Фінан, Кердік, Сітрік, Райпер і Клапа — мої вартові, компаньйони, кревні брати і слуги, котрі тої ночі пішли зі мною в море, бо довіряли мені, хоч і не знали, куди ми пливемо і що збираємося зробити.

— То що ми робимо? — спитався Ралла.

З відповіддю я не поспішав, розуміючи, що це їх ще більше роз’ятрить.

— Їдемо рятувати леді Етельфледу, — сказав я врешті.

До мене долинули здивовані зойки, а тоді жебоніння голосів, що розносили новину далі по лавах аж до носа «Морського орла». Мої моряки знали, що ми рушаємо в небезпечну пригоду, їх захоплювала таємничість, яка її огортала, й вони, либонь, розуміли, що виправа наша якось пов’язана з полоном Етельфледи. Нарешті я підтвердив їхні здогади.

Тихо скрипнувши стерном, Ралла знову підкоригував курс.

— Як? — запитав він.

— Із дня на день, — не зважаючи на його питання, повів я гучно, аби мене почули всі, — король почне збирати гроші на викуп доньки. Якщо у вас є десять браслетів, він забере чотири! Коли маєте сховок зі сріблом, королівська варта відшукає його і забере частину скарбу! Однак зарадити цьому може те, що ми збираємося зробити!

Знову загули люди. Вессексом уже почалося ширитися невдоволення через можливе стягнення коштів із власників земель та купців. Вніс Альфред і частину власного багатства, але йому було потрібно більше, набагато більше, а єдиною причиною, чому збір ще не почався, була відсутність загальної згоди між його радниками. Одні вимагали, щоб до збору долучилася й церква, адже попри попівські запевнення, що в них немає грошей, усі знали: в монастирях повно коштовностей. У відповідь церква пригрозила відлученням кожному, хто наважиться взяти бодай один срібняк, який належить Господу — або ж, коли точніше, єпископам та настоятелям. Я ж хоч і сподівався потайки, що платити не доведеться, запропонував узяти всю суму в церкви; та мою мудру раду, авжеж, відкинули.

— Якщо викуп буде сплачено, — вів далі я, — наші вороги матимуть удосталь багатств, щоб найняти десять тисяч мечників! Війна охопить увесь Вессекс! Ваші домівки спалять, жінок зґвалтують, дітей поневолять, а гроші відберуть. Однак те, що ми задумали зробити сьогодні, може це зупинити!

Я трішки перебільшив, але не сильно. Звичайно, за викуп вікінги могли найняти ще з п’ять тисяч нових мечів, списів та сокир — для того і стягувалися всі в естуарій Темсу. Вони відчули слабкість.

Слабкість означає кров, а кров — багатство. До Бемфлеота, звідки планували висунутися на Вессекс, розтинаючи морську гладінь кілями, продовжували стягуватися військові кораблі.

— Проте нормани жадібні! — провадив я. — Знаючи, що Етельфледа становить неабияку цінність, вони гиркаються один з одним, як ті голодні псюри! Один з них навіть готовий зрадити решту! Сьогодні на світанку він виведе Етельфледу з табору! Він згоден віддати її нам за значно меншу суму, бо ліпше отримає повністю її, аніж удовольнятиметься дрібкою від великого статку! І хоч так він збагатиться, цього буде недостатньо, щоб найняти велику армію!

Я вирішив розповісти саме таку версію, бо не міг повернутися в Лунден і сказати, що допоміг Етельфледі утекти з коханцем, тому вирішив збрехати, ніби Ерік зрадив брата, а мене попросив допомогти, а тоді обманув ще й мене, порушивши угоду. Я збирався сказати, що замість того, щоб віддати Етельфледу, він утік з нею. І хоч Альфред усе одно розлютиться на мене, та хоч не звинуватить у зраді Вессексу. На борт із собою я навіть узяв велику скриню, яку наповнив піском і замкнув на два великі запори, в які загнав по загнутому залізному прогоничу, аби кришка точно не відкрилася. Мої люди бачили, як скриню занесли на «Морського орла» і сховали під стерновою платформою, тому не сумнівалися, що в ній сховано викуп для Еріка.

— Перед світанком леді Етельфледа підніметься на борт корабля! — проголосив я. — Щойно сонце вигляне з-за небокраю, той корабель повезе її! Одначе на заваді йому стоятиме інший, що прикований ланцюгами впоперек виходу з річки! Ось і все! Наше завдання — прибрати той корабель з дороги, леді Етельфледа буде вільна, ми заберемо її назад у Лунден і станемо героями! Король нам віддячить!

Таке їм сподобалося. Всі зраділи на думку про королівську винагороду, та я відчув докір сумління, бо знав, що це тільки більше розсердить Альфреда, хоч і звільнить від необхідності платити викуп.

— Я не розповідав цього ні вам, ні Альфредові, бо коли б сказав, хтось із вас би сп’яну розбовкав усе в таверні, Зіґфріда сповістили б його шпигуни і в Бемфлеоті на нас уже чекала б армія! А так вони сплять, і ми порятуємо Етельфледу!

Вояки радісно заревли, і тільки Ралла мовчав. Коли ж гамір улігся, він спокійно запитав:

— І як ми приберемо той корабель зі шляху? Він більший за наш, у нього укріплений борт, а стережуть його озброєні вартові, які точно не спатимуть.

— Ми зробимо це не всі гуртом, — сказав я. — Клапо, Райпере, ви підете зі мною. Утрьох ми приберемо перепону.

Й Етельфледа буде вільна, кохання переможе, вітер дутиме лише погожий і попутний, запасів на зиму буде вдосталь, ніхто ніколи не постаріє, срібло ростиме на деревах, золото сходитиме росою на траві, а зірки коханців сяятимуть вічно.

Усе просто.

На тому ми попливли далі на схід.

Перед виправою з Лундена ми зняли з «Морського орла» щоглу і сховали на днищі. Звірячих голів на ніс та корму не надівали, бо я хотів, аби корабель був низько над водою, чорною тінню зливався з темрявою, не порушуючи лінії небокраю. Ми прибули на місце до світання, мов ті морські скедуґенґани.

Торкнувшись руків’я Подиху Змія, я не відчув його трепету, співу, жаги крові, й це мене заспокоїло. Отже, ми просто розблокуємо протоку, випустимо Етельфледу, а Подих Змія спокійно спатиме в піхвах.

Аж ось нарешті я помітив у небі заграву — тьмяно-багряний відсвіт від вогнищ у Зіґфрідовому таборі на горі. Чим ближче ми підпливали туди на ослаблому припливі, тим яскравішало світло, за яким на пагорбах, що ліниво спадали на схід, осяюючи хмари, показувалось дедалі більше вогнів. Це були багаття з нових таборів, що тяглися від вершин Бемфлеота до самих низин Скеобіріґа.

— Вони можуть вирішити напасти навіть без викупу, — зауважив Ралла.

— Можуть, — погодився я, хоч і не думав, що Зіґфрід має достатньо людей для успіху навали.

Завдяки новозбудованим бургам по всьому Вессексу атакувати його було не так просто, тому я вважав, що війну Зіґфрід не розпочинатиме, допоки не збере ще три з половиною тисячі чоловік, а для того йому знадобляться гроші.

— Пам’ятаєш, що робити? — спитав я в Ралли.

— Пам’ятаю, — відказав він терпляче, розуміючи, що це я через тривогу, а не необхідність. — Піду на схід Канінґи й заберу вас із того берега.

— А якщо протока буде закрита?

Я відчув, як він посміхнувся в темряві.

— Тоді просто заберу вас, — мовив Ралла, — а далі вирішуйте самі.

Якщо я не зможу посунути корабель, Етельфледа застрягне в протоці, й мені доведеться вирішувати, чи вступати в бій з кораблем із бортами вищими, ніж у «Морського орла», і озброєною до зубів вартою. Цього я не хотів і розумів, що перемога нам не світить, отже, треба відкрити протоку раніше, ніж постане необхідність битися.

— Повільніше! — крикнув на гребців Ралла і спрямував корабель на північ, куди ми обачно попливли до чорного берега Канінґи. — Ви намокнете, — сказав він мені.

— Скільки ще до світанку?

— П’ять-шість годин, — мовив він.

— Достатньо, — сказав я, відчувши, як кіль «Морського орла» прошкріб по прибережному мулу.

— Назад! — наказав Ралла, і, каламутячи мілку воду, весла відгребли корабель подалі від підступного берега. —

Ідіть, тільки хутко, — звернувся він до мене. — Вода убуває швидко, не хочеться тут застрягнути.

Я повів Клапу й Райпера на ніс. Ніяк не міг вирішити, чи потрібна мені кольчуга, адже сподівався, що той ранковий світанок мине без бою, однак зрештою гору взяла обережність, і я таки вдягнув кольчугу й почепив на пояс два клинки. Щоправда, шолома не брав, остерігаючись, що його блискучий вінець у формі вовчої голови відбиватиме світло вогнищ, тому обмежився чорним шкіряним підшоломником. Зверху накинув чорний плащ — той, що виготовила для мене Ґізела, прикрасивши білою блискавицею від шиї до п’ят. Райпер і Клапа теж убралися в чорні плащі, що закривали їхні кольчуги, й озброїлися мечами, а Клапа ще й почепив на спину величезну, широченну сокиру.

— Я маю піти з вами, — сказав мені Фінан.

— Залишайся тут за головного, — відповів я. — Якщо втрапимо в біду, можливо, вам доведеться нас покинути. Залишаю це на твій розсуд.

— Назад! — знову прикрикнув на веслярів Ралла, і «Морський орел» відійшов ще на кілька футів, щоб не сісти на мілину.

— Ми вас не покинемо, — сказав мені Фінан, простягаючи руку.

Я вхопився за неї, він опустив мене за борт, і я шубовснув у слизьку каламутну воду.

— Побачимося на світанку, — гукнув я темній постаті Фінана і повів Клапу з Райпером берегом.

Почувши плюскіт весел «Морського орла», що відчалював від берега, я озирнувся, але корабля вже не було видно.

Ми висадилися з західного краю острова Канінґа, який межував з Бемфлеотською протокою, на другому березі від Зіґфрідового флоту. З такої відстані вартові, що стерегли вал форту, не могли бачити, як наш темний низький корабель пристав до чорного берега (принаймні я про те молився), і на нас чекала довга прогулянка. Ми перетнули широку, блискучу від мерехтіння місяця заплаву, котра дедалі ширшала, чим більше відступала вода. У деяких місцях іти було дуже складно. Шпортаючись, лаючись і плескаючи водою, ми брели, долаючи тягучу багнюку. Той берег не був ні суходолом, ні водою, а радше в’язким болотом, тож ми не зупинялись, аж доки не ступили на більш-менш твердий ґрунт і нас огорнув гамір пробуджених птахів. Нічну тишу сповнили лопотіння їхніх крил і обурені крики.

Я не мав сумніву, що такий шум насторожить варту, але не міг удіяти нічого, крім як сунути далі, сподіваючись натрапити на узвишшя. Нарешті ступати стало легше, хоч від землі й досі линув солоний дух. Ралла якось розповідав, що в найбільші припливи Канінґу повністю заливає водою, і я згадав данів, яких утопив колись на західних приморських болотах, куди обманом заманив перед самим припливом. Було це перед Етандуном, коли здавалося: ще трохи — і Вессексу не стане. Та королівство вижило, а дани загинули.

Ми вийшли на шлях. Серед пучків трави спали вівці, отже, це вони протоптали цю підступну й небезпечну стежку, серед якої траплялися залиті відпливною водою ями. Я одразу подумав, що десь поблизу повинен бути пастух, але швидко зрозумів, що на острові вовки вівцям не загрожують, того нема з ними ні чабана, ні собак, які зчинили б ґвалт.

А коли вони там і були, то не почули, як ми пройшли на схід. Я огледівся, шукаючи поглядом «Морського орла», та попри яскраве мерехтіння місяця на широкому плесі естуарію, його не було видно.

Нарешті ми зупинилися перепочити, розштовхавши трьох сплячих овець, аби влягтися на нагріту ними землю. Клапа одразу захропів, а я виглянув на Темс, намагаючись таки розгледіти «Морського орла», однак він був однією з численних тіней, що нависли над рікою. Відтак подумав про свого друга Раґнара і що він робитиме, коли до нього в Дангольм заявляться Ерік з Альфредовою дочкою. Безперечно, це буде приємна несподіванка, от лише як довго триватиме його радість? Альфред відрядить до Ґутрума, короля східноанглійського, посланців із вимогою повернути доньку, після чого кожен норман, у якого є меч, з неабиякою жагою позиратиме в бік дангольмського кряжу. «Безглуздя», — подумав я, слухаючи шурхіт вітру серед сухих болотяних трав.

— Пане, що то робиться? — запитав у мене Райпер, вирвавши з задуми.

Його голос прозвучав стурбовано, і, відвернувшись від річки, я побачив величезне полум’я, що вирувало на вершині Бемфлеотського пагорба. Язики його здіймалися в нічне небо, освітлюючи мури форту, а понад лютим вогнем у густому стовпі диму, що валував над палацом Зіґфріда, яскраво мерехтіли іскри.

Лайнувшись, я розштовхав Клапу і встав.

Зіґфрідів палац горів, а це означало, що весь форт на ногах; щоправда, я не розумів, випадково чи навмисне сталася пожежа. Можливо, таким чином Ерік планував відволікти всіх, щоб тим часом викрасти Етельфледу, але я сумнівався, що він наважиться спалити живцем рідного брата.

— Через що б не спалахнула та пожежа, це поганий знак, — пробурчав я.

Вогонь тільки-но розгорівся, проте надзвичайно швидко ширився сухою соломою стріхи. Пожежа запалала яскравіше, освітивши всю гору і кинувши на низький болотистий берег Канінґи танцюючу тінь.

— Пане, нас помітять, — схвильовано мовив Клапа.

— Мусимо ризикнути, — сказав я, сподіваючись, що вартові з корабля відволічуться на пожежу і не дивитимуться в бік острівця.

Я планував вийти на південний берег притоки, де великий ланцюг тримав корабель, не даючи знести його потужній течії, що котила води попри стовп. Варто лиш перерубати або відв’язати ланцюг, і відплив підхопить корабель, віднесе вбік, і він, прив’язаний за ніс до іншого цепу, відхилиться вбік, як величезна брама.

— Гайда, — сказав я, і ми рушили овечою стежкою, іти якою при світлі великої пожежі було набагато легше.

Я позирав на схід, де вже потроху сіріло небо. Світанок близився, але сонце не показуватиметься ще довго. Здалося, ніби на мить супроти сірого мерехтіння чорної води вигулькнув низький борт «Морського орла», але довіряти зору було не можна.

Ближче до перегороджувального корабля ми зійшли з овечої стежки і сховались у високих очеретах. Знову закричали птахи.

Зупиняючись кожні декілька кроків, я визирав з очеретів на вартових, що дивились на охоплений пожежею палац. Вогонь був уже велетенський, пекельною загравою багрянячи хмари на небі. На краю заростей ми присіли за сотню кроків від дебелого стовпа, до якого була прив’язана корма корабля.

— Може, обійдемося й без твоєї сокири, — сказав я Клапі, котрий узяв сокиру, щоб перерубати важкі залізні ланки.

— Хочете перекусити ланцюг зубами, пане? — гигикнув Райпер.

Зичливо потріпавши йому чуприну, я сказав:

— Якщо ти станеш Клапі на плечі, то зможеш зняти ланцюг зі стовпа. Так буде швидше.

— Треба зробити це, поки не розвиднилося.

— І не можна давати їм часу знову прив’язати корабель, — додав я й задумався, що варто було б узяти з собою більше людей.

Бо на Канінзі ми були не самі.

Помітивши інших, я поклав Клапі руку на плече, щоб він замовк. В одну мить на позір проста справа ускладнилася.

Я побачив, як від південного берега річки біжить група людей. Їх було шестеро, всі з мечами й сокирами, бігли до нашого стовпа, і я швидко зрозумів, що діється, чи бодай сподівався, що зрозумів. За ту коротку мить, коли наше майбутнє зависло на волосині, я мусив зробити вибір. Подумав про трьох пряль при корені Іґґдрасілля і про те, що коли оберу неправильно — про що їм відомо наперед, — то зруйную все, чого ми прагнули.

«Можливо, — подумав я, — Ерік хоче відкрити канал самотужки». Напевно, вирішив, що я не прийду, а може, вигадав, як відкрити канал, не нападаючи на братових вояків. Тож та шістка має бути людьми Еріка.

А може, й ні.

— Вбити їх, — наказав я, заледве тямлячи, що кажу, й не усвідомлюючи свого вибору.

— Що, пане? — перепитав Клапа.

— Зараз! — гаркнув я, зриваючись із місця. — Хутчіш!

Вартові з корабля почали кидати списами в новоприбулу групу, але все мимо, а ми тим часом швидко добігли до стовпа. Хуткий і спритний Райпер вибіг наперед, та я притримав його лівицею й дістав Подих Змія.

Так у темну передсвітанкову пору на болотистий берег прийшла смерть. Шестеро вояків добігли до стовпа першими, і найвищий з них замахнувся сокирою на ланцюг, проте пущений з корабля спис уп’явся йому в стегно. Він лайнувся, поточився, а п’ятеро супутників здивовано обернулися до нас. Ми застали їх зненацька.

Дико, незв’язно закричавши, я кинувся на них. Мною рухало безрозсудство. Меч міг розпороти мені черево, і я б залишився брьохатись у власній крові, але на моєму боці були боги. Подих Змія вп’явся в деревину щита, й вояк за ним похитнувся, заточився, а я скакнув на нього, покладаючись на те, що Райпер і Клапа відволічуть його чотирьох компаньйонів. Клапа розмахував величезною сокирою, Рейпер витанцьовував бойовий танок, якого його навчив Фінан. Я змахнув Подихом Змія, і лезо рубонуло по шолому чоловіка, що вже почав був підводитись, тож він знову впав. Відтак я крутнувся і шугнув до здорованя, котрий намагався перерубати ланцюг.

Він обернувся з занесеною сокирою, і у відсвіті пожежі я побачив руде волосся, що вибивалося з-під шолома, і вогненну бороду під заборолом. Це був Ейлаф Рудий, Гастинґів підданий, і так я здогадався, що трапилося тої тривожної досвітньої пори.

Гастинґ влаштував пожежу.

І, напевно, викрав Етельфледу.

А зараз хотів відкрити канал і втекти кораблем.

Отже, тепер потрібно не дати їм відкрити протоку. Хоч ми прийшли саме з цим наміром, але тепер мусили стати на бік Зіґфріда й утримувати канал закритим. Я змахнув мечем, Ейлаф парирував мій удар, поціливши сокирою мені в пояс. На щастя, замах його втратив силу, і через плащ та кольчугу я заледве відчув легенький стук. Повз мене просвистів спис, пущений з корабля, за ним інший влучив у стовп, я відсахнувся й проскочив повз Ейлафа, непевно ступаючи болотистим берегом.

Він був спритний, я — без щита. Біля мене промайнула сокира, я крутнувся до нього і обіруч зробив випад Подихом Змія, цілячи в живіт, але влучив у щит. Почувши позаду себе плеск води, я зрозумів, що то на поміч нам біжать вартові з корабля. З того місця, де билися Райпер і Клапа, пролунав крик, але, не маючи часу озирнутися туди, я знову пішов у наступ. Меч швидший, ніж сокира, тож поки Ейлаф Рудий тільки замахувався правицею, ще й не встиг звести щита, щоб відбити мій удар, я підняв лезо і з дзенькотом та скреготом протягнув по залізній окантовці щита й проштовхав вістря в череп попід краєм шолома.

Відчувши, як ламається кістка, лівицею я спіймав держак сокири в його ослаблій руці, потягнув на себе, і Ейлаф, з посклянілими від смертельної рани очима, повалився вперед. Я підбив його поранену ногу, висмикнув Подих Змія і зробив ще випад. Меч проколов йому кольчугу, і чоловік, засмикавшись, як вугор на гарпуні, ляпнувся в багнюку, але при цьому спробував видерти сокиру в мене з руки. Заливаючись кров’ю, що струмувала по чолу, він засичав на мене. Крикнувши, я відгилив його руку з держака сокири, полоснув Подихом Змія по шиї, і він забився в агонії. Попри мене добити його супутників пробігли вартові з корабля, я ж тим часом стягнув зі скривавленої голови Ейлафа шолом. Він був весь червоний, але я однаково натягнув його на шкіряний підшоломник, сподіваючись, що за заборолом не буде видно мого обличчя.

Вартові, які надбігли з корабля, могли бачити мене на бенкеті, і якщо впізнають, то звернуть свої мечі на мене. Їх було десятеро-одинадцятеро, і вони прикінчили п’ятьох супутників Ейлафа Рудого, котрі, однак, устигли завдати тяжкого поранення Клапі. Бідолашний Клапа, тугий на розум, зате добрий серцем і нестримний у бою, лежав з відкритим ротом, із якого на бороду йому лилася кров. Помітивши, що його тіло труситься в агонії, я підскочив до нього, відшукав упущений меч, вклав йому в долоню і зчепив пальці навколо руків’я. Груди йому прорубали сокирою, так що ребра, легені й кольчуга перемішалися в криваву кашу.

— Хто ти? — гукнув мені вартовий.

— Олаф Раґнарсон, — представився я вигаданим іменем.

— Що ти тут робиш?

— Наш корабель застряг біля берега, і ми пішли покликати на допомогу.

Райпер обливався сльозами. Тримав Клапу за лівицю, раз за разом повторюючи ім’я полеглого друга.

У бою ми здобуваємо друзів. Дражнимося, посміюємось і обзиваємо один одного, але й любимо також. У бою ми стаємо ближчими, ніж брати, і саме така близькість розвинулася між Клапою та Райпером. Тепер же дан Клапа помирав, тоді як сакс Райпер проливав над ним сльози — але не слабкості, а люті, — а я, тримаючи слабнучу руку Клапи на руків’ї меча, спостерігав за Райпером, котрий підвівся і підняв свою зброю.

— Господи, — промовив він, і, розвернувшись, я побачив, як берегом біжить ще одна група людей.

Відкрити вихід із притоки Гастинґ відправив цілу корабельну команду. Їхній корабель стояв за п’ятдесят кроків нижче берегом, а за ним виднілася маса інших, котрі тільки й чекали, коли звільниться шлях і можна буде вирушати в море. Захопивши Етельфледу, Гастинґ зі своїм військом тікав з Бемфлеота, а на тому березі навздогін за зрадниками крутосхилом уже гналися Зіґфрідові та Ерікові вояки.

Однак Гастинґові сили переважали.

— Стіна щитів! — проревів голос.

Не знаю, хто то кричав, пам’ятаю тільки, як подумав, що всі ми поляжемо на тому березі, й погладив скривавлену щоку Клапи, а уздрівши його сокиру, що лежала в грязюці, відчув таку саму лють, як Райпер. Заховавши Подих Змія, я підняв величезний, широкий топір.

Гнані необхідністю забратися з протоки до того, як Зіґфрідові люди зловлять і виріжуть їх, Гастинґові вояки мчали на нас із криками. Аби затримати переслідувачів, Гастинґ підпалював кораблі Зіґфріда, що стояли на іншому березі протоки, проте тих нових вогнів, котрі стрімко огортали просмолені борти, і диму, який стелився понад водою, я не бачив — та й не мав часу дивитися, бо мусив готуватися до зустрічі з ворогами, котрі наближались.

Ось відстань між нами скоротилася до кількох кроків, і ми мусили б загинути, але той, хто скомандував утворити стіну щитів, добре обрав позицію, адже ми стояли за одним із численних ровів, якими був посмугований Канінґа. Насправді то був не зовсім рів, а скоріше брудна канава, але його слизькі стінки затримали нападників, і тепер уже кричати настала наша черга. Ми рушили на них, і гнів у мені переріс у криваву бойову лють. Я замахнувся величезною сокирою на чолов’ягу, що почав підійматися після падіння, і бойовий мій клич змінився тріумфальним вигуком, коли лезо прорубало йому шолом, розтрощило череп і з голови бризнув мозок. У повітря забила чорна кров, а я, не припиняючи кричати, висмикнув сокиру і завдав ще удару. Мною рухали безум, лють і відчай. Радість бою. Жага ворожої крові. Наш заслін підступив до краю канави, у якій брьохалися вороги, і влаштував коротку криваву бійню. Виблискували при місяці мечі, текла густа, як смола, кров, струшували темінь схожі на пташині дикі верески.

Однак ми були в меншості, ще й на відкритій місцевості. Якби з прив’язаного корабля на підкріплення нашого лівого флангу не надбігли ще вартові, ми б полягли біля того стовпа, що тримав ланцюг. Та попри те, Гастинґові сили переважали, і ось уже вояки з задніх рядів по трупах товаришів пішли в наступ, поступово відтісняючи нас масою та зброєю. Я був без щита, зі страшним криком обіруч розмахував важким топорищем, тримаючи нападників на відстані, але навіть так влучити в мене намагався списник, що стояв на безпечній відстані від моєї сокири. Поруч Райпер підняв упущеного щита і сяк-так намагався прикрити мене, та списник примудрився обійти щит і завдав удару мені в ліву литку.

Запустивши сокиру чоловікові в лице, я вийняв Подих Змія і дав йому заспівати бойову пісню. Поранення моє було незначне, на відміну від тих, яких я завдав ворогові Подихом Змія. Якийсь безумець, вишкіривши беззубі ясна, махнув на мене сокирою, і Подих Змія забрав його душу настільки легко й витончено, аж я тріумфально розреготався, розпорюючи йому черево.

— Тримаймося! — вигукнув я, і ніхто навіть не помітив, що це було промовлено англійською мовою.

Та хоч наш невеликий заслін дійсно міцно стримував натиск, захищаючи стовп, ворог зайшов із лівого флангу, і вояки з того краю, атаковані з двох боків, розірвали ряд і побігли. Ми посунули за ними назад. Мечі гупали нам по щитах, сокири розколювали деревину, бряжчала криця, а ми відступали, змушені покинути оборону стовпа. До того часу встигло розвиднитись, і я бачив зелені водорості, налиплі при його основі, до якої був прикутий іржавий ланцюг.

Гастинґові вояки переможно закричали. Роти їхні були перекривлені, в очах світився відблиск пожежі на сході. Вони знали, що здолали нас, тож нам не лишилось нічого, крім як відступати. Інакше той епізод перед самим світанком не опишеш.

Нас намагалися вбити шість-сім десятків чоловік, котрим таки вдалося забрати життя кількох вартових із корабля, тож нам лишалося тільки відійти на дальній берег, де земля була в’язка, і я знову подумав, що загину в тому місці, де по слизькому камінню котить хвилі море; але нападники, вдоволені тим, що відігнали нас, зайнялися натомість стовпом. Частина залишилася наглядати за нами, викликаючи повернутися на тверду землю й дати їм бій, а решта заходилися рубати ланцюг сокирами. За їхніми спинами супроти темного неба, на якому гасли останні зорі, чорніли Гастинґові кораблі, що чекали на вихід у море.

Задзенькали сокири, почулися радісні крики, і я побачив, як великий ланцюг змією сповз у багно. Змінилася й з новою силою ринула течія, і великий корабель понесло вбік, а я не міг нічого вдіяти, крім як безсило спостерігати за втечею Гастинґа.

Закінчивши, наші нападники кинулися до свого корабля. Ланцюг зник під водою, відтягнений судном, що стояло впоперек річки. Пригадую, як я пошкандибав звідтіля, спершись на плече Райпера, а в лівому чоботі чвакало від крові. Я стискав Подих Змія з безсилої люті, що не можу зупинити викрадення Етельфледи в ще гірший полон.

Я не сумнівався, що тепер викуп подвоять, а Гастинґ зробиться найбільшим воєводою і здобуде багатства, які перевершать навіть його невтолиму жадобу. Він збере військо, з яким знищить Вессекс, стане королем — і все через те, що їм вдалося перерубати ланцюг і відкрити Готлідж.

І тоді я побачив Гастинґа. Він стояв на носі свого корабля, «Дракона-мореплавця», котрий першим у черзі очікував розблокування річки. Закутий у броню, загорнутий у плащ, Гастинґ гордовито височів під головою крука, що прикрашала ніс судна, на шоломі його мерехтів відблиск нового світанку, меч сяяв, а сам він посміхався. Він переміг. Я не мав сумніву, що Етельфледа з ним на тому кораблі, позаду якого чекало ще двадцять — його флот, військо.

Нарешті до річки добігли вояки Зіґфріда й Еріка. Вони скочили на судна, не постраждалі в пожежі, й дали бій заднім кораблям Гастинґа. Побачивши в заграві зблиски мечів, я зрозумів, що в тій битві гине ще більше людей, хоч і намарно, бо вихід з протоки відкривався.

Корабель-заслін, який тримав припнутим лише один ланцюг, відхилявся вбік дедалі швидше. Я розумів: ще кілька митей, і прохід відкриється повністю. Спостерігаючи за веслами «Дракона-мореплавця», що тримали його рівно на сильній припливній течії, я чекав, коли вони потужно вдарять по воді й стрункобортий корабель хутко обійде перепону і візьме курс на схід: до нового табору, нового майбутнього, в якому його власник посяде престол королівства, що колись носило назву Вессекс.