Пісня меча

Зіґфрік пхикнув:

— Гадаєш, піп уміє битися?

Я тільки знизав плечима, мовляв, мені байдуже.

— Просто завжди кумедно, коли такі пузаті б’ються, — пояснив я. — Мені подобається дивитись, як їм розпорюють черево і вивалюються тельбухи.

Говорячи це, я не зводив погляду зі священника, котрий смикнув головою й зазирнув мені у вічі.

— Хочу подивитися, які довгі в нього кишки, — хижо промовив я. — А тоді спустимо твоїх псів, щоб вони їх жерли, поки він буде ще живий.

— Або змусимо його самого їх жерти, — задумливо додав Зіґфрід і усміхнувся до мене: — А ти мені подобаєшся, лорде Утреде!

— Це буде занадто легка смерть, — зауважив Ерік.

— То дайте йому за що битися, — запропонував я.

— І за що ж тому кнуру битися? — зневажливо спитав Зіґфрід.

Я не знайшовся з відповіддю, та озвався Ерік:

— За свою свободу? Якщо він переможе, всі полонені будуть вільні, коли ж програє — розіпнемо всіх. Так він битиметься охочіше.

— Хоч і однаково програє, — кинув я.

— Так, зате бодай спробує, — мовив Ерік.

Потішений дотепною пропозицією, Зіґфрід розсміявся. Священник, наполовину голий, гладкий, переляканий, оглянув нас по черзі, однак не побачив нічого, крім зловтіхи.

— Тримав колись меча в руках, попе? — звернувся до нього Зіґфрід.

Священник промовчав. У відповідь на його мовчанку я гигикнув:

— Ото тільки й метатиметься туди-сюди, як загнаний вепр.

— Хочеш вийти проти нього? — спитав мене Зіґфрід.

— Його прислали не до мене, пане, — поважно відказав я. — До того ж, я чув, ніхто не володіє клинком майстерніше за вас. Тож я волів би подивитися, як ви розпанахаєте йому черево.

Такий виклик Зіґфрідові сподобався. Він повернувся до священника:

— Святий чоловіче, готовий битися за власну волю?

Попа аж трусило зі страху. Він повернув голову до своїх супутників, та не знайшов серед них підтримки. Врешті кволо кивнув:

— Так, пане.

— У такому разі бийся зо мною, — весело мовив Зіґфрід. — Якщо я переможу, ви всі загинете, а як ти мене здолаєш — будете вільні. Бився колись?

— Ні, пане.

— А хоч меча в руках тримав?

— Ні, пане.

— Ну а померти готовий? — допитувався Зіґфрід.

Священник поглянув на норвега, і попри синці та кров, у його очах я розгледів лють, майже непомітну через покору в голосі:

— Так, пане, я готовий загинути й зустрітися зі своїм Спасителем.

— Розв’яжіть його! — наказав Зіґфрід своїм людям. — Звільніть йому руки і дайте меч.

Він витяг свій власний клинок з довгим двобічним лезом.

— Страходар, — не приховуючи замилування, представив він зброю. — Йому вже давно пора розім’ятися.

— Тримай, — сказав я, вийняв Подих Змія, свій чудовий меч, узяв за лезо і кинув священнику, котрому розв’язали руки.

Піп не спіймав його, і Подих Змія впав на пожовклу зимову траву. Чоловік вирячився на меч, наче зроду не бачив нічого подібного, а тоді нахилився й підняв. Довго не міг второпати, як його тримати: правицею чи лівицею. Узявши врешті лівою рукою, незграбно змахнув у повітрі, чим неабияк потішив оточуючих.

— Нащо дав йому свій меч? — спитав Зіґфрід.

— Однаково він нічого ним не зробить, — форкнув я.

— А як я його переб’ю? — натиснув Зіґфрід.

— Тоді я знатиму, що коваль, який його зробив, нічого не тямить у своєму ремеслі.

— Твій меч — твій вибір, — погодився Зіґфрід, а тоді крутнувся до попа, котрий тримав Подих Змія вістрям до землі. — Попе, готовий?

— Так, пане, — промовив священник, і це була перша чесна відповідь, яку він дав норвегові.

Бо насправді той священник не раз тримав меч у руках і вмів добре битися, тож я сумнівався, що він готовий до загибелі. Адже був це отець Пірліґ.

Коли нива робиться занадто вогкою і глинистою, треба запрягти в рало пару волів, дати їм доброго батога, і хай собі орють землю. Тягти вони повинні обов’язково разом, для чого їх запрягають у спільне ярмо. Так і в житті: тут також є два такі воли. Один зветься Доля, другий — Клятва.

Доля визначає наші вчинки, від неї не втечеш. Wyrd bi∂ ful aræd.

Ми не вільні робити самостійний вибір у житті, та хіба можливо це взагалі? Від самого нашого народження три сестри вже знають, куди поведе нас нитка життя, які візерунки утворить і де урветься. Wyrd bi∂ ful aræd.

Однак кому давати клятви, ми здатні обирати самотужки.

Альфред, коли дав мені поцілувати руку та меч, не вимагав, щоб я присягав йому на вірність. Він зробив пропозицію, я її добровільно прийняв. Та чи був це мій власний вибір? Може, прялі вирішили за мене? Коли це дійсно так, нащо давати клятви? Не раз я замислювався над цим і не припиняю думати й нині, в глибокій старості. Я сам обрав бути на боці Альфреда чи схилив коліна під регіт норн?

Та вже точно прялі нареготались досхочу того погожого морозного дня в Лундені, адже побачивши, що пузатий священник переді мною — отець Пірліґ, я збагнув, що легко мені не буде. Я побачив, що сестри не наготували мені золотої нитки, яка б вела до престолу. Сидячи при корені світового дерева Іґґдрасілль, вони тішилися з власної витівки, у якій я був жертвою, котрій належало зробити вибір.

Та чи дійсно це був мій вибір? Що, коли прялі давно зробили його за мене, а я, стоячи під тим нашвидкуруч збитим хрестом, наївно повірив, що повинен обрати між братами Турґільсонами і Пірліґом?

Зіґфрід не був мені другом, та перед ним було важко встояти. З його допомогою я міг стати королем Мерсії, а Ґізела — королевою. Допомагаючи Зіґфріду, Ерікові, Гастинґу та Раґнару в набігах на Вессекс, я міг розбагатіти й вести велике військо під своїм стягом з вовчою головою. По слідах Смоки за мною йшла б велика сила закутих у броню списників, і тупіт копит наших скакунів снився б моїм ворогам у кошмарах. Усе це стало б моїм, варто було лише пристати до Зіґфріда.

Обравши Пірліґа, я ризикував утратити все, що обіцяв мені мрець. А це означало б, що Бйорн збрехав. Та чи може брехати той, кого зі звісткою для мене прислали з того світу самі норни? Пригадую, я обміркував усе це за коротку мить між ударами серця, перед тим як зробити остаточний вибір. Але, правду кажучи, навіть тоді не мав ані тіні сумніву.

Пірліґ був валлійцем, себто бритом, котрих ми, сакси, ненавидимо, бо то зрадники та злодії. Засівши високо в горах за мурами своїх твердинь, вони спускаються лише щоб грабувати наші землі, забирати худобу, а часом навіть викрадати жінок та дітей. Коли ж ми пробуємо впіймати їх, вони ховаються глибше у своєму царстві скель, туманів, боліт і негоди. До всього, Пірліґ був християнином, а до них я ніколи не мав великої любові. Здавалося б, вибір очевидний: з одного боку — престол, друзі-вікінги й багатства, з іншого — брит, жрець віри, що висмоктує радість зі світу, як ото морок пожирає денне світло. Та я ні на мить не завагався й зупинив свій вибір — сам або велінням долі — на дружбі. Бо Пірліґ був моїм другом. Ми познайомилися в найтемнішу зиму в історії Вессексу, коли дани мало не захопили все королівство, а Альфред зі жменькою послідовників мусив переховуватись на західних болотах. Валлійський король підіслав Пірліґа розвідати про Альфредові слабкості й, можливо, використати їх проти нього, але священник обрав бік Альфреда і пішов воювати за нього. Пліч-о-пліч із ним ми бились у стіні щитів. Валлієць і сакс, християнин і поганин, ми мали б ворогувати, але я полюбив його як брата.

Отож я дав йому свій меч, а з ним — шанс поборотися за життя, а не бути розіп’ятим на хресті. Звісно, бій був нерівний. Він закінчився майже одразу ж, і я єдиний не здивувався тому, як усе обернулося.

Зіґфрід очікував вийти проти товстого попа, котрий і гадки не має, як правильно битись; а я знав, що до того, як віднайти свого бога, Пірліґ був воїном. Був звитяжцем, убивцею саксів, про якого складали пісні. Щоправда, тепер, напівголий, пузатий, розкуйовджений і побитий, він більше не був схожий на вояка. Нападу Зіґфріда очікував з неприкритим острахом в очах, все ще тримаючи вістря Подиху Змія на землі, а як норвег наблизився — відсахнувся, тихенько квакнувши. Зіґфрід засміявся і ледаче змахнув мечем, сподіваючись вибити клинок із рук Пірліґа й відкрити його черево для наступного випаду Страходара.

А Пірліґ виявився моторним, як той тхір.

Елегантно підхопивши Подих Змія, священник скочив назад, пропускаючи Зіґфрідів удар під лезом, а тоді — наперед і завдав потужного удару, у який вклав усю силу, влучивши норвегові в руку, яка тримала клинок. Сили удару було замало, щоб перерубати кольчугу, але достатньо, щоб відкинути Зіґфрідову руку вбік, відкривши тулуб для випаду, якого Пірліґ тут же й завдав. Рухався він настільки швидко, що Подих Змія сріблястою блискавицею промайнув у повітрі і вп’явся Зіґфрідові в груди.

І знову вістря не пробило кольчугу, а тільки відштовхнуло здорованя назад. Лють скипіла в погляді норвега, він заніс Страходар для удару, який би одним махом зніс Пірліґові голову. Та скільки б сили й люті не було в тому замаху, Пірліґ, котрий, здавалося б, перебував за крок до погибелі, знову вдався до проворності своїх рук. Він стояв майже нерухомо, але Подих Змія злетів угору, спіймав Зіґфрідове зап’ястя в момент удару, і повітря червоним серпанком заслала пелена крові.

На Пірліґовому обличчі зринула посмішка. І хоч була це скоріше гримаса, та в ній були войовнича гордість і тріумф. Він поцілив Зіґфрідові в передпліччя, розпанахав кольчугу і прорізав плоть від зап’ястя до ліктя, таким чином перепинивши смертоносний удар. Норвегова рука безвольно обм’якла, Пірліґ підскочив до нього і спрямував Подих Змія для нижнього удару, в який явно готувався вкласти всю силу. Зі свистом опустився меч на скривавлений зап’ясток Зіґфріда. Валлієць мало не відрубав противникові руку, але лезо відскочило від кістки, утявши лише великого пальця. Впав додолу Страходар, а Подих Змія, поринувши в густу бороду Зіґфріда, зупинився біля самої його горлянки.

— Ні! — гримнув я.

Від подиву Зіґфрід навіть не встиг розлютитися, не вірячи в те, що сталося. Напевно, в ту мить він нарешті второпав, що б’ється проти досвідченого вояка, але відмовлявся вірити в поразку. Підняв скривавлену руку, мовби намагаючись затримати Пірліґів меч, і я побачив, як смикнулося його лезо, а Зіґфрід, відчувши, що від погибелі його відділяє тонкий волосок, завмер.

— Ні, — повторив я.

— І чому я не можу його вбити? — спитав Пірліґ, і тепер його голос лунав уже по-войовничому твердо, нещадно, а погляд холодних очей був твердий, як кремінь, і сповнений войовничої люті.

— Ні, — ще раз промовив я, розуміючи, що як Пірліґ уб’є Зіґфріда, то не уникне помсти норвегових вояків.

Знав це й Ерік.

— Ти його не вб’єш, попе, — спокійно проказав він і підійшов до брата. — Ти переміг, тож поклади меч.

— А він розуміє, що я переміг? — запитав Пірліґ, зазираючи Зіґфрідові в темні очі.

— Я зараз говорю за нього, — відповів Ерік. — Попе, ти виграв бій і тепер вільний.

— Але спершу передам послання, — сказав Пірліґ.

Із Зіґфрідової руки текла кров, він не зводив очей з валлійця.

— Король Етельстан, — повів Пірліґ, маючи на увазі Ґутрума, — наказує вам забиратися з Лундена. Ці землі Альфред не передавав у данське володіння. Це вам ясно?

Він ще раз смикнув Подихом Змія, але Зіґфрід змовчав.

— А зараз мені потрібні коні, — провадив Пірліґ, — а лорд Утред зі своїм військом супроводять нас із Лундена. Ви згодні?

Ерік подивився на мене, і я кивнув.

— Згода, — звернувся Ерік до Пірліґа.

Я забрав у Пірліґа Подих Змія. Ерік тримав брата за поранену руку. На мить мені здалося, що Зіґфрід готовий кинутися на неозброєного валлійця, проте Ерік погамував його.

Привели коней. Усі на арені стояли мовчазні й понурі. Щойно вони стали свідками приниження свого ватажка, і хоч не могли второпати, чому Пірліґа відпускають разом з рештою бранців, приймали Ерікове рішення.

— Мій брат упертий, — сказав мені Ерік, відвівши вбік на розмову, поки сідлали коней.

— Схоже, піп таки вміє поводитися зі зброєю, — вибачився я.

Ерік наморщив чоло, але не зі злості, а в задумі.

— Мене цікавить їхній бог, — зізнався він, кидаючи погляд на брата, якому замотували рану. — Здається, він таки має силу.

Я заховав Подих Змія в піхви, а Ерік, помітивши срібний хрестик, що прикрашав його руків’я, додав:

— Бачу, ти теж так вважаєш?

— Це подарунок від одної жінки, — сказав я. — Вона була моєю доброю подругою й коханкою, поки нею не заволодів її бог. Тепер чоловіки їй не до смаку.

Простягнувши руку, Ерік задумливо торкнувся хреста:

— То ти не віриш, що ця річ додає клинкові моці?

— Це лиш подарунок у пам’ять про її кохання, — відказав я. — Справжня сила походить ізвідси, — додав я, показуючи на молот Тора в себе на шиї.

— А от мене їхній бог лякає, — мовив Ерік.

— Він суворий, недобрий, — відповів я. — Це бог, котрому дуже подобається вигадувати людям закони.

— Закони?

— Скажімо, він забороняє чоловікові упадати за сусідовою жінкою.

На це Ерік тільки розсміявся, але швидко посерйознішав.

— Це правда? — недовірливо запитав він.

— Попе! — погукав я Пірліґа. — Твій бог дозволяє чоловікам упадати за сусідськими дружинами?

— Дозволяє, пане, — відповів Пірліґ покірно, наче й справді боявся мене, — але не схвалює.

— І для цього він постановив закон?

— Так, пане. А ще в нього є закон, який забороняє забирати собі сусідового вола.

— От бачиш? — сказав я Еріку. — Християнам навіть вола мати заборонено.

— Ти ба! — здивувався той і кинув задумливий погляд на Ґутрумових посланців, котрі дивом врятували свої голови. — Ти не проти їх супроводити?

— Ні.

— Зрештою, може, воно не так уже й погано відпустити їх, — тихо промовив він. — Нащо давати Ґутруму привід для нападу?

— Він не нападе, хоч ви їх убийте, хоч відпустіть, — сказав я впевнено.

— Може, й так, — погодився він, — та коли ми вже порішили відпустити всіх, якщо виграє піп, то хай собі живуть. Ти точно не проти супроводити їх?

— Звичайно, ні, — відказав я.

— Гаразд, тільки повертайся, — щиросердо сказав Ерік, — ти нам потрібен.

— Вам потрібен Раґнар, — поправив його я.

— Це правда, — зізнався він, посміхаючись. — Проведи їх за межі міста і вертайся.

— Та перед цим мушу перевезти сюди ще жінку й дітей.

— Так, — мовив він, знову вищирившись. — Тут тобі пощастило. Та чи повернешся ти до нас?

— Так сказав Бйорн Небіжчик, — відповів я, обережно уникаючи питання.

— І то правда, — погодився Ерік і обійняв мене. — Ти нам потрібен. Разом ми завоюємо весь цей острів.

Ми виїхали, вулицями містами добувшись до західної брами, що називалася Луддовою, а далі — вбрід через річку Флеот. Сітрік тримався за луку свого сідла, досі кривлячись від болю після побиття Зіґфрідом. На другому березі я озирнувся, очікуючи, що Зіґфрід ослухався братового рішення і відправив за нами переслідувачів, однак не побачив нікого. Минувши болотистий берег, ми виїхали на невеликий схил, що вів до саксонської частини міста.

На дорозі на захід ми, однак, не лишилися, звернувши натомість до пристані, де стояло з десяток кораблів. Усе це були купецькі судна, що торгували у Вессексі та Мерсії. Мало який капітан наважився б пройти крізь підступну прогалину в поруйнованому мості, який через Темс перекинули ще римляни, тому ці кораблі були невеликі, ходили на веслах і всі сплачували мені мито в Кокгемі, тож мене там знали всі, бо ми зустрічались у кожній їхній виправі.

Ми проштовхалися крізь гори краму, вогнища й гурти рабів, що вантажили і розвантажували товари. Тільки один корабель був готовий до відплиття. Називався він «Лебідь», і я чудово його знав. На борту в нього була команда саксів, а те, що він готовий вирушати, я визначив за тим, що веслярі стояли на причалі, поки капітан, чоловік на ім’я Осрік, розмовляв із купцем, чиї товари готувалися до перевезення.

— Ми теж поїдемо, — сказав я йому.

Майже всіх коней довелося залишити, але я наполіг, щоб знайшли місце для Смоки, та й Фінан не хотів розлучатися зі своїм скакуном, тож обох жеребців завели на відкриту палубу «Лебедя», де вони стояли, трусячись зі страху. На тому й вирушили. Почався приплив, ударили об воду весла, і ми понеслись по річці.

— Куди прямуємо, пане? — запитав у мене капітан Осрік.

— У Кокгем, — відповів я.

Назад до Альфреда.

Річка була широка, сіра, невесела. Мала потужну течію, яка живилася зимовими дощами, завдяки чому приплив майже не відчувався. На початку шляху «Лебедю» довелося дещо тяжко, поки його десятеро веслярів щосили боролися з течією. Ми з Фінаном перезирнулись і посміхнулися, пригадавши довгі місяці, які самі колись провели в неволі за веслами торговельного корабля. За муками, кров’ю та лихоманкою ми вже думали, що лише смерть звільнить нас від такої долі, але тепер гребли вже інші люди, а «Лебідь» ніс нас різкими закрутами Темсу, які дещо пом’якшилися через повінь, що зійшла на луки.

Я сів на невелику платформу на тупому носі корабля, і там до мене приєднався отець Пірліґ. Я дав йому свій плащ, у який він щільно закутався. Мало того, він ще й встиг роздобути десь хліба й сиру, що мене, втім, зовсім не здивувало, бо більшого ненажери я ще не зустрічав.

— Звідки ви знали, що я здолаю Зіґфріда? — спитав він.

— Я цього не знав, та й, правду кажучи, сподівався, що він вас переможе, аби в світі стало одним християнином менше.

Валлієць тільки усміхнувся на мої слова і кинув поглядом на птахів, що плавали по воді.

— Я розумів, що маю не більше двох-трьох ударів, перш ніж він збагне, що я вмію битись, і спустить з мене шкуру.

— Це правда, — погодився я, — але я знав, що ви встигнете завдати тих трьох ударів, і цього виявилось достатньо.

— Дякую вам за це, Утреде, — промовив він, відламав кусень сиру і простягнув мені. — Як поживаєте?

— Нудно.

— Чув, ви одружилися?

— Але нудно мені зовсім не від того, — поспішив запевнити я.

— Це добре! А я — що я? На дух своєї жінки не зношу. Господи всемогутній, ото гадюка язиката! Аж черепиця кришиться від її вереску! Ви ж із моєю жінкою не знайомі?

— Ні.

— Буває, кляну Господа за те, що забрав у Адама ребро й зробив із нього Єву; а тоді як гляну на якусь молодичку, то серце так і тьохне, а сам думаю, що Бог таки знав, що робить.

Я посміхнувся:

— А я думав, християнські священники покликані служити прикладом для інших.

— А що поганого в милуванні творіннями Божими? — обурився Пірліґ. — Надто коли вони молоді, з кругленькими цицями й добрими пухкенькими задками? Грішно відвертатися від такої краси. — Він усміхнувся, а тоді знову посерйознішав: — Я чув, ви були в полоні.

— Був.

— Я за вас молився.

— І я вам за це вдячний, — щиро відповів я, бо християнському богу хоч і не поклонявся, але, як той Ерік, потайки остерігався, що він таки має силу і з молитов до нього може бути користь.

— Чув я й що звільнив вас Альфред, — продовжив Пірліґ.

Я промовчав. Як завше, не хотілося визнавати, що завдячую чимось Альфредові, але довелося-таки це зробити:

— Так, він відправив людей, щоб звільнили мене.

— І оце так, лорде Утреде, ви йому віддячили: назвавшись королем Мерсії?

— Ви це вже чули? — обережно спитав я.

— Аякже! Той норманський гевал горланив про це мені просто над вухом. То ви справді король мерсійський?

— Ні, — відповів я, стримуючись, щоб не додати «поки що».

— Так я і знав, — пом’якшився Пірліґ, — інакше вже давно б про це почув, еге ж? Та й не думаю, що ви колись станете ним без Альфредового схвалення.

— Альфред, коли так хоче, хай насцить собі в горлянку, — буркнув я.

— І, звичайно, я мушу переказати йому почуте, — зауважив Пірліґ.

— Так, — буркнув я, — мусите.

Я сперся на борт корабля і подивився на спини веслярів. Пильнував я й ознак переслідування, очікуючи щомиті побачити військовий корабель, що на довгих веслах нестиметься вздовж берега. Проте ніде понад затяжними рукавами річки не помітив жодної щогли, а отже, Еріку таки вдалося переконати брата не мститися за приниження від Пірліґа.

— І хто ж це таке вигадав, щоб ви посіли мерсійський престол? — спитав Пірліґ і, не дочекавшись відповіді, сам додав: — Зіґфрід, еге ж? Це він вигадав таку нісенітницю.

— Нісенітницю? — невинно перепитав я.

— Він не дурний, — мовив Пірліґ, — а брат його — то й поготів. Вони чудово розуміють, що Етельстан тихенько доживає віку в Східній Англії, і хочуть знати, хто прийде після нього. В Мерсії короля немає, але він так просто її не візьме. Мерсійські сакси чинитимуть опір, на підмогу їм прийде Альфред, і брати Турґільсони не вистоять перед саксонським натиском! Тож Зіґфрід і вигадав спочатку взяти Східну Англію, за нею — Мерсію, а тоді вже й сам Вессекс. Для цього йому потрібно, щоб із Нортумбрії своє військо привів ярл Раґнар.

Мене приголомшило, що Пірліґ, котрий дружить з Альфредом, знає все про плани Зіґфріда, Еріка та Гастинґа, але я не показав цього.

— Раґнар не битиметься, — тільки й кинув я, намагаючись покласти розмові край.

— Хіба що ви його про це попросите, — мовив Пірліґ уїдливо, але я тільки знизав плечима. — І що ж може запропонувати вам Зіґфрід? — провадив він і тут же сам відповів: — Мерсію.

Та я тільки поблажливо всміхнувся:

— Це все занадто складно.

— Зіґфрід і Гастинґ плекають мрію посісти престол, — сказав Пірліґ, не зважаючи на мої слова. — Проте тут лише чотири королівства! Їм не взяти Нортумбрію, бо не дасть Раґнар, Мерсію — Альфред. Проте Етельстан уже старий, тому вони можуть захопити Східну Англію. А тоді чого б не завершити справу, здобувши Вессекс? Зіґфрід каже, що планує посадити на трон Альфредового безпутного небожа, щоб сакси вгамувалися на кілька місяців, перш ніж він його вб’є. На той час Східною Англією вже правитиме Гастинґ, Мерсією — ще хтось, ймовірно ви, а тоді вони, безсумнівно, підуть на вас війною і розділять королівство між собою. І це, лорде Утреде, не такий уже й поганий план! І хто ж пристане до таких розбійників?

— Ніхто, — збрехав я.

— Або ж той, хто щиро переконаний, що на його боці доля, — нібито ненароком кинув Пірліґ, а тоді зиркнув на мене. — Ви бачили мерця? — недбало запитав він, аж я, вражений, не знайшовся з відповіддю й тільки вирячився на його одутле, обвітрене лице. — Його звуть Бйорн, — промовив валлієць, запихаючи в рот черговий шмат сиру.

— Мертві не брешуть, — випалив я.

— На відміну від живих! Боже збав, скільки брешуть живі! Навіть я брешу, лорде Утреде, — змовницьки посміхнувся він. — Написав жінці листа, що в Східній Англії їй не сподобається!

Він зареготався. Альфред відправив Пірліґа в Східну Англію, бо той священник і знає по-данському, тому міг навчати Ґутрума християнському вченню.

— А їй тут би ще й як сподобалося! — повів далі Пірліґ. — Тепліше, ніж удома, і хоч би де тобі одна гора. Рівно й вогко — ось як воно тут, у Східній Англії, і горбак нема! А моя дружинонька ніколи не любила гір — мабуть, тому я й віднайшов Господа. Жив собі в горах, тільки б подалі від неї й поближче до Бога. Бйорн не мертвий.

Останні три слова він промовив несподівано різко, на що я огризнувся не менш грубо:

— Я його бачив.

— Ви бачили, як чоловік встає з могили, не більше.

— Я його бачив! — натиснув я.

— Атож, бачили! Але ні на мить не задумалися, що воно таке, еге ж? — суворо запитав валлієць. — Перед тим як привести вас, Бйорна поклали в могилу й легенько присипали землею, а дихав він крізь очеретину!

Я пригадав, як, ставши рівно, Бйорн щось виплюнув: не струну арфи, а інший предмет. Я сприйняв ту річ за грудку землі, однак була вона світліша. І коли в ту мить я про те не замислився, то зараз, на палубі «Лебедя», збагнув, що мене розіграли звичайнісіньким фокусом, і відчув, як руйнується моя мрія. Не бути мені королем.

— Звідки вам усе це відомо? — скрушно запитав я.

— Король Етельстан не дурний і скрізь має розвідників, — відказав Пірліґ, кладучи руку мені на плече. — Правдоподібно виглядало?

— Дуже, — розчаровано промовив я.

— Він служить Гастинґу. Якщо колись упіймаємо його — відправимо в пекло по-справжньому. Що він вам сказав?

— Що я стану королем Мерсії, — тихо мовив я.

Мені напророчили бути королем над саксами й данами, ворогом валлійцям, володарем межиріччя, паном своїх володінь.

— Я йому повірив, — додав я понуро.

— Але як вам стати королем Мерсії, якщо того не захоче Альфред? — запитав Пірліґ.

— Альфред?

— Ви зв’язані з ним присягою.

Було соромно визнавати правду, але іншого вибору я не мав:

— Так.

— Тому я й мушу розповісти йому все, — суворо сказав Пірліґ. — Порушення клятви, лорде Утреде, не жарти.

— Це правда, — погодився я.

— І якщо я скажу Альфредові, він матиме право вас стратити.

Я знизав плечима.

— Тож краще вам дотримати слова, ніж бути обдуреним пройдисвітами, котрі виряджають живу людину в мерця, — сказав Пірліґ. — Доля й так на вашому боці, лорде Утреде, повірте.

Я подивився на нього й побачив у його очах жаль. Він був приязний зі мною, тому розповів, що мене обманули, і правильно зробив. Однак моя мрія зруйнувалася.

— А який у мене є вибір? — гірко спитав я в нього. — Ви знаєте, що в Лунден я їздив, аби пристати до них. Тепер ви зобов’язані повідомити про це Альфредові, і я назавжди втрачу його довіру.

— Сумніваюся, що він і зараз вам довіряє, — бадьоро промовив Пірліґ. — Альфред мудрий, він знає вас, Утреде. Знає, що ви воїн, а добрі воїни йому потрібні. — Він зупинився, щоб дістати дерев’яний хрестик, який висів у нього на шиї. — Присягніться на ньому.

— У чому?

— У тому, що дотримаєте обітниці перед ним! Зробите це — і я нічого не розкажу, спростую те, що сталося, захищу вас.

Я вагався.

— Але якщо порушите слово, дане Альфредові, — додав Пірліґ, — станете моїм ворогом, і мені доведеться вас убити.

— Гадаєте, це вам до снаги? — відрубав я.

Він хитро залибився:

— Ви приязні до мене, пане, навіть попри те, що я валлієць і християнський священник, тож не матимете охоти мене вбивати, тоді як я матиму три свої удари, доки ви не усвідомите всю небезпеку. Тож так, пане, я вас уб’ю.

Я поклав правицю на хрест:

— Присягаюся.

Так я й зберіг вірність Альфредові.

Розділ третій

До Кокгема ми добулися надвечір, і я з подивом побачив: Ґізела, котра, як і я, не мала любові до християнства, привітно зустріла отця Пірліґа. Він безсоромно залицявся до неї, засипав компліментами й бавився з нашими дітьми. На той час їх у нас було двійко, і нам несказанно пощастило, що обоє вижили разом з матір’ю. Старшим був син, Утред. Йому було чотири роки, і він мав таке ж, як у мене, золотисте волосся, вольове личко з кирпатим носиком, сині оченята і тверде підборіддя. Я дуже його любив. Доньці було два, звали її Стіорра. Це дивне ім’я спершу мені не подобалось, але Ґізела сильно просила, а я не міг відмовити їй ні в чому, тим більше у виборі імені для доньки. Стіорра означає «зірка», і Ґізела пояснила, що ми зустрілися під щасливою зіркою, під якою згодом народилась і наша донька. З часом я звик до імені й полюбив дівчинку, котра успадкувала материне чорне волосся, довгасте лице і бешкетну усмішку.

— Стіорра, Стіорра! — приказував я, лоскочучи її або дозволяючи побавитися моїми браслетами.

Моя красуня Стіорра. Я бавився з нею ввечері перед нашим з Ґізелою від’їздом у Вінтанчестер. Стояла весна, Темс убув, знову показалися береги, і все навколо зазеленіло першим листом. У полях, що буяли первоцвітами, паслись ягнята, завзято щебетали у височині дрозди. В річку повернулася сьомга, і лозяні пастки забезпечували нам вдосталь харчу. Груші в Кокгемі рясно вкрилися зав’яззю, навколо якої сновигали зграї снігурів, котрих постійно розганяли хлопчаки, аби на літо в нас була садовина. Це була чудова пора року, коли земля оживала, і саме тоді нас покликали в Альфредову столицю на весілля його доньки Етельфледи, яку видавали за мого кузена Етельреда. І того вечора, коли на коліні моєму, мов на коні, їхала верхи Стіорра, я пригадав про весільний подарунок, який обіцяв зробити Етельредові. Це мало бути місто. Лунден.

Ґізела пряла вовну. Коли я повідомив, що їй не бути королевою, вона тільки знизала плечима і з розумінням кивнула на мої слова, що я збережу присягу Альфредові. Вона виявилась більш готовою прийняти нашу долю, пояснивши, що доля і щаслива зоря звели нас попри всі зусилля світу стати цьому на заваді.

— Якщо ти збережеш вірність Альфредові, — сказала вона зненацька, урвавши мою гру зі Стіоррою, — це означає, що тобі доведеться забрати Лунден у Зіґфріда?

— Так, — відповів я, дивуючись, що ми, як майже завжди, думаємо про одне й те ж.

— Тобі це до снаги?

— Так.

Зіґфрід з Еріком досі перебували в старому місті, їхні вояки стерегли римський мур, який вони залатали деревом. Тепер жоден корабель не міг пройти Темсом без сплати братам мита, котре було величезне, тому врешті рух річкою зупинився, бо купці почали шукати нових шляхів доправляти свої товари у Вессекс. Король Ґутрум Східноанглійський пригрозив братам війною, однак слова його виявились пустими. Війни він не хотів, а лише намагався показати Альфредові, що докладає зусиль задля дотримання мирної угоди, тому зняти Зіґфріда могли лише західні сакси, а повести їх у бій — тільки я.

Тож я почав складати плани. Написав королю, а той — олдерменам своїх ширів, котрі пообіцяли дати мені чотири сотні підготованих вояків і беррокширський фірд. Фірдом називалося військо, що набирали з селян, єгерів та батраків. Попри чисельність, підготоване воно було кепсько, тож головні надії я покладав на чотирьохсот досвідчених войовників; розвідники приносили вісті, що в старому місті у Зіґфріда щонайменше шість сотень чоловік. Сповістили вони мене і що Гастинґ повернувся в свій табір під Бемфлеотом, однак це зовсім близько до Лундена, тому він швидко прийде на підмогу своїм союзникам, а з ним — східноанглійські дани, котрих відверто дратувала Ґутрумова побожність, і вони тільки й чекали, коли Зіґфрід з Еріком розпочнуть війну. За моїми підрахунками, чисельність ворожого війська складатиме щонайменше тисячу чоловік, кожен з яких уміє майстерно поводитися з мечем, сокирою та списом. Це будуть справжні норманські войовники, котрих слід остерігатися.

— Король забажає знати, як ти плануєш це зробити, — м’яко промовила Ґізела.

— Значить, доведеться розповісти йому, — відповів я.

Вона глянула на мене невпевнено:

— Невже?

— Аякже, він-бо король.

Ґізела поклала пряжу на коліна і нахмурилась:

— Ти розкажеш йому правду?

— Звісно, що ні, — відказав я. — Він хоч і король, але ж і я не дурний.

Вона засміялася, від чого Стіорра вторувала їй смішком.

— От би й я могла поїхати з тобою в Лунден, — промовила мрійливо Ґізела.

— Не можна, — підкреслено заперечив я.

— Я знаю, — промовила вона з небувалою покірністю і приклала руку до живота. — Тепер вже точно ні.

Я вирячився на неї й сидів так, доки повністю не збагнув почуте. Відтак усміхнувся, а тоді зайшовся реготом і підкинув Стіорру високо в повітря, аж її чорне волосся майже торкнулося прокопченої соломи.

— Твоя мама вагітна, — сказав я дівчинці, що збуджено верещала.

— І все це через твого тата, — суворо додала Ґізела.

Ми були щасливі.

Етельред був моїм двоюрідним братом, сином материного брата. Хоч і мерсієць, та вже багато років він служив Альфреду Вессекському, і в той день у Вінтанчестері, у великому храмі, збудованому Альфредом, Етельред Мерсійський мав отримати винагороду за вірність.

Йому віддавали Етельфледу — Альфредову старшу доньку і другу дитину. Вона мала золотисте волосся й очі кольору погожого літнього неба. На той час їй уже було тринадцять або чотирнадцять — найкращий час для заміжжя — і вона виросла в статну дівчину зі струнким станом і пекучим поглядом. Зростом була вже майже така ж висока, як і чоловік, за якого її віддавали.

Нині Етельред — герой, про якого перед вогнищами в саксонських маєтках по всій Англії розповідають легенди. Етельред Хоробрий, Етельред Войовник, Етельред Відданий. Але я на ті казки тільки сміюсь і мовчу, навіть коли мене питають, чи правда, що ми з ним колись були знайомі.

Звичайно, я знав Етельреда, так само правда і те, що він був воїном, аж доки недуг спершу не сповільнив його, а тоді й зовсім прикував до ліжка. Був він і сміливцем, проте найкраще, що він зробив за життя, — це платив поетам за їхню прихильність, аби вони складали пісні про його подвиги. При дворі Етельреда можна було несказанно розбагатіти, нанизуючи, як намистини, одне до одного слова.

Хоч як хотів, але королем Мерсії він так і не став. Альфред попіклувався про це, бо йому не був потрібен король у Мерсії. Натомість на тамтешньому престолі він хотів бачити відданого союзника, котрий би цілковито залежав від вессекських грошей, того й обрав на цю роль Етельреда. Дав йому титул олдермена мерсійського, і в усьому, крім іменування, Етельред був королем у тому краї, хоч північномерсійські дани й не визнавали його влади. Щоправда, силу його вони таки визнавали, позаяк її йому надавав родинний зв’язок з Альфредом, через що південномерсійські сакси його й прийняли. Бо хоч як вони недолюблювали олдермена Етельреда, та знали, що той здатний привести вессекське військо і дати бій, якщо дани розпочнуть хоч найменший рух у бік півдня.

Того весняного дня у Вінтанчестері, коли сліпучо світило сонце і на все горло щебетало птаство, Етельред здобув владу.

З широким усміхом на рудобородому лиці він бадьоро ступив у велику нову церкву. Все життя він чомусь думав, що всі навколо його обожнюють, і, може, він дійсно декому подобався, але не мені. Бо кузен мій був неприємним бундючним коротуном. Підборіддя мав широке, войовниче, в очах завжди світився виклик. Він був майже вдвічі старший за наречену, а останні п’ять років командував особистою вартою Альфреда — щоправда, настільки високу посаду заслужив радше походженням, аніж талантом. Йому судилось успадкувати більшу частину земель на півдні Мерсії, що, як понуро відмітив я, зробить його найбільшим вельможею того королівства. Однак, уже з більшим задоволенням відмічав я, це не виправить того, що він — шмат лайна.

Втім, Альфред того ніколи не помічав. Його зачаровували Етельредова запобіглива побожність і готовність завжди погодитися зі словом короля. Так, мілорде, ні, мілорде, дозвольте винести ваш нічний горщик, мілорде, а зараз, мілорде, дозвольте вилизати вашу королівську дупу. У цьому був увесь Етельред, за що у винагороду йому й дісталась Етельфледа.

Так само усміхнена, вона ввійшла до церкви невдовзі після Етельреда, аж сяючи від кохання заради кохання, на вершині блаженства, котре випромінювало її миле личко. Етельфледа виросла у витончену дівчину, що вже навчилася ходити вихилясом. Була довгонога, струнка, з легкою кирпою на чистому обличчі, яке не знало хвороб, у світло-блакитній сукні, обшитій ликами святих із німбами й хрестами, підперезана гаптованим золотом поясом з тасьмами та срібними дзвіночками. На плечах мала застібнуту на кришталеву брошку білу полотняну накидку, що тяглася за нею по долівці. Яскраво-золоте волосся дівчини було обмотане навколо голови й закріплене шпильками зі слонової кістки. Того весняного дня вона вперше зібрала волосся на знак заміжжя, через що відкрилася її довга струнка шия. Складно було відвести від неї очі.

Дорогою до застеленого білим вівтаря вона перехопила мій погляд, і її очі, й так повні радості, засвітилися зі ще більшим запалом. Етельфледа усміхнулася до мене, я відповів тим же, і, радісно засміявшись, дівчина підійшла до батька та свого судженого.

— Вона тебе дуже любить, — усміхнено зауважила Ґізела.

— Ми знайомі, відколи вона була ще дитям, — відповів я.

— Вона й досі дитя, — промовила тихо Ґізела, коли наречена стала перед прикрашеним квітами вівтарем з хрестом посередині.

Пригадую, як думав тоді, що Етельфледу на тому вівтарі приносять у жертву, та коли так, то стати тою жертвою — її власне бажання. Дитиною вона була бешкетною і примхливою. Я не сумнівався, що життя під наглядом сварливої матері й суворого батька їй осоружне і в шлюбі дівчина вбачала порятунок від душної побожності, що панувала при вессекському дворі, тож у той день нова Альфредова церква аж бриніла її радістю. Я навіть побачив, як плаче Стеапа — чи не найславетніший вояк усього Вессексу, котрий, як і я, в Етельфледі душі не чув.

У храмі зібралося близько трьох сотень відвідувачів. Були там і франкські посланці з-за моря, і гості з Нортумбрії, Мерсії, Східної Англії та валлійських королівств, і всім їм — поголівно священникам та шляхтичам — відвели почесні місця біля вівтаря.

Були серед них і вессекські олдермени з рівами, тоді як найближче до жертовника купчився темний гурт попів та ченців. Самої служби я майже не чув, оскільки ми з Ґізелою стояли в кінці зали, де могли вільно потеревенити зі знайомими. Час до часу котрийсь із попів суворо закликав до тиші, однак ніхто не звертав уваги.

Ґізела обійнялася з настоятелькою вінтанчестерського сестринця Гільдою. Моя жінка мала двох подруг-християнок. Першою була Гільда, котра якось пішла з церкви і певний час була моєю коханкою, другою — Тира, Раґнарова сестра, з якою ми разом зростали і любили одне одного, як рідні. Ясно, що, як данка, Тира була вихована шанувати Тора та Одіна, однак прибувши у Вессекс, охрестилася. Вдягнена вона була як черниця, в сіру рясу з каптуром, що приховував її сліпучу красу. Стан, зазвичай тоненький, як у Ґізели, але нині обважнілий від вагітності, був підперезаний чорним поясом.

— Ще одне? — запитав я, ніжно кладучи руку їй на живіт.

— Зовсім скоро, — відказала Тира.

Вона вже народила трьох дітей, з яких вижило лише одне — хлопчик.

— Ненаситний у тебе чоловік, — із вдаваною суворістю сказав я.

— Така воля Божа, — відповіла Тира без тіні жарту.

Весь гумор, яким вона повнилася в дитинстві, випарувався разом з наверненням, хоча, правду кажучи, найвірогідніше, вона втратила його за роки полону в Дангольмі, де її утримували братові вороги. Ґвалтуваннями і знущаннями поневолювачі звели її з глузду, і щоб звільнити її, нам із Раґнаром довелося проривалися в Дангольм із боєм. Однак саме християнство звільнило її від безумства і зробило з неї виважену жінку, котра тепер дивилася на мене суворим поглядом.

— Як поживає твій чоловік? — спитався я.

— Добре, дякую, — прояснилась вона.

Тира віднайшла любов — і не лише Господа, а й доброго чоловіка, за що я був неймовірно вдячний.

— Звісно, якщо народиться хлопчик, ти назвеш його Утредом, — мовив я.

— Якщо король дозволить, ми назвемо його Альфредом, — відповіла Тира. — Коли ж народиться дівчинка, то буде Гільда.

На таке Гільда не змогла стримати сліз, а тоді й Ґізела поділилася звісткою про свою вагітність, і вся трійця завела розмову про дітей. Я ж відділився від них і розшукав Стеапу, котрий на добру голову вивищувався над рештою гостей.

— Чув, що я збираюся прогнати Зіґфріда та Еріка з Лундена? — запитав я в нього.

— Мені казали, — неспішно, розмірено промовив він.

— Підеш зі мною?

Він тільки усміхнувся, і я сприйняв це за згоду. Стеапа мав хижий лик, шкіра на якому настільки туго обтягувала величезний череп, що складалося враження, ніби він постійно сердиться. У битві він, велетень, що не знає жалю й не має рівних у володінні мечем, наганяв жах. Народжений у рабстві, завдяки кремезності та бойовій майстерності він зумів піднятися до теперішнього статусу: служив в особистій варті Альфреда, мав власних рабів і велику частку родючих вілтунширських угідь. Усі побоювалися Стеапу через сердитий вираз, що ніколи не сходив з його лиця, але я знав, що насправді він добрий, хай і не вельми розумний. Та хоч клепки йому трохи й бракувало, він мав доброту і вірність.

— Я попрошу короля відпустити тебе, — сказав я.

— Він захоче, щоб я пішов з Етельредом, — відповів Стеапа.

— Але тобі було б приємніше піти з тим, хто вміє битися, чи не так?

Стеапа кліпнув, поволі докумекуючи шпильку, яку я відпустив на адресу кузена.

— Я битимуся, — зрештою прорік він, обіймаючи здоровенною ручищею плечі своєї дружини, тендітного створіння з тривожним личком і маленькими очицями.

Я ніяк не міг запам’ятати її імені, тому просто чемно кивнув їй і проштовхався далі крізь натовп. Мене знайшов Етельвольд. Альфредів небіж був уже п’яний, з червоними очима. Колись він був вродливим юнаком, але нині його обличчя взялося зморшками, а під шкірою виступали червоні жилки. Він потяг мене до виходу з церкви, під полотнище, на якому червоними вовняними нитками було вишито довжелезне гасло: «Все, чого з вірою в молитві попросите, те й одержите. В молитві прошене вірою здобудеться». Скоріш за все, вишивку виконала Альфредова дружина зі своїми дамами, однак сам заклик був аж занадто альфредівський. Етельвольд настільки сильно вчепився в мій лікоть, аж було боляче.

— А я думав, ми на одному боці, — докірливо прошипів він.

— Так і є, — відповів я.

Він глипнув на мене підозріливо:

— Ти бачив Бйорна?

— Я бачив чоловіка, що вдає з себе живого мерця.

Це зауваження він пустив повз вуха. Я здивувався, бо чудово пам’ятав, як зустріч із Бйорном вразила його настільки сильно, аж він протверезів.

Однак тепер на моє спростування вистави з постанням людини з мертвих Етельвольд не звернув ані найменшої уваги.

— Ти не розумієш, — сказав він, стискаючи мене за лікоть, — це наша нагода!

— Яка нагода? — терпляче спитав я.

— Здихатись його.

Промовив він це надто гучно, тому до нас повернулося кілька голів. Я не відповів. Ясно, що Етельвольд мріяв позбутися свого дядька, проте самому завдати удару йому бракувало мужності, тому він і не покидав шукати можливості укласти зі мною союз. Зазирнув мені в обличчя, але, не знайшовши там підтримки, відпустив мою руку.

— Вони питали, чи покликав ти Раґнара, — тихо промовив він.

Отже, Етельвольд підтримує зв’язок із Зіґфрідом. Це було вже цікаво; а втім, нічого дивного.

— Ні, — відповів я, — не кликав.

— Заради Бога, чому?

— Тому що Бйорн — брехун, — сказав я. — Мені не судилося стати королем Мерсії.

— Якщо я таки посяду вессекський престол — тікай, рятуй своє життя, — сердито просичав Етельвольд.

Я тільки всміхнувся і зміряв його незмигним поглядом. Він відвернувся, бурмочучи щось собі під носа, подивився на церкву і нараз спохмурнів.

— Данська сука, — лайнувся він.

— Яка така данська сука? — уточнив я, на хвильку подумавши, що то він здумав обзивати Ґізелу.

— Ота сука, — кивнув він на Тиру. — Та, що вискочила за придурка і тепер тільки те й робить, що молиться. Он та, пузата.

— Тира?

— А яка ж краля, — мрійливо бовкнув Етельвольд.

— Так, вона красуня.

— Тільки вийшла за дурного діда! — промовив він, зневажливо косячись на Тиру. — Хай тільки вибздить із себе те щеня, то завалю її на спину й покажу, як оре ниву справжній чоловік.

— Ти знаєш, що вона моя подруга? — запитав я.

Він миттю стривожився. Вочевидь, не знав раніше про мою прихильність до Тири, тому спробував виправдатися.

— Просто вона мені дуже подобається, — пробелькотів він, — не більше.

Усміхнувшись, я нахилився й прошепотів йому на вухо:

— Тільки торкнешся до неї, і я встромлю меча тобі в сраку, розпорю від калитки до горлянки, а кишки згодую свиням. Торкни її хоч раз, Етельвольде, і тобі кінець.

На тому я пішов. Він був дурним пияком та гульвісою, тож якоїсь загрози я в ньому не вбачав. Як виявилось пізніше, даремно. Що б там не було, а йому по праву належала вессекська корона, проте, крім нього та ще кількох таких же йолопів, ніхто не вірив, що він посяде Альфредове місце. Бо Альфред мав усе, чого бракувало його небожеві: розум, розважливість, працьовитість і серйозність.

Та навіть він радів того дня, бо в нього на очах його донька виходила за чоловіка, котрого він любив як рідного сина. Слухаючи чернечих співів, він обводив поглядом свою церкву з золоченими колонами й мальованими статуями, міркуючи про те, що цим шлюбом здобуває контроль над півднем Мерсії.

А це означало, що Вессекс зростає, як ті діти в лонах Тири та Ґізели.

Біля церкви, де на осонні гості очікували запрошення на бенкет в Альфредовому палаці, мене здибав отець Беокка.

— Такий галас у церкві зчинили! — поскаржився він. — Святий день надворі, Утреде, відзначення священного таїнства, а вони галдять, як на базарі!

— Я один з таких, — зізнався я.

— І ви? — перепитав він, косячись на мене. — От кому-кому, а вам це негоже. Що за манери? Це неповага до Господа! Я прикро вражений, Утреде! Вражений і розчарований!

— Так, отче, — мовив я, усміхаючись.

Усе життя Беокка тільки й робив, що повчав мене. Коли я був малий, він служив батьковим священником і сповідником, а коли мій дядько захопив Беббанбурґ, покинув Нортумбрію, знайшовши прихисток при дворі Альфреда, котрий належно оцінив його богобоязність, ученість і завзяття.

Прихильність самого короля сприяла тому, що люди перестали насміхатися з Беокки, котрий, направду, був чи не найбридкішим чоловіком у Вессексі. Клишоногий, косоокий, мав калічену руку і був сліпий на одне око, котре взялося пеленою такою ж білою, як його волосся, позаяк йому йшов уже п’ятий десяток літ. Забачивши його на вулиці, дітлахи тицяли пальцями, а дорослі хрестилися, вважаючи таку потворність тавром нечистого, коли ж у дійсності щирішого християнина я зроду не знав.

— Радий вас бачити, — приязно додав він, немов боявся, що я йому повірив. — Чи відомо вам, що король бажає аудієнції з вами? Зустріч призначено після бенкету.

— До того часу я нап’юся.

Зітхнувши, він простяг до мене здорову руку і сховав молот Тора, що висів у мене на шиї, під сорочку.

— Постарайтесь не напитися, — промовив він.

— Може, краще завтра?

— Утреде, у короля багато справ, він не може чекати, коли буде зручно вам!

— Тоді йому доведеться розмовляти зі мною п’яним, — сказав я.

— Мушу попередити, що він хоче знати, як скоро ви зможете взяти Лунден. Власне, для того він вас і викликає.

Нараз Беокка замовк, бо до нас підійшли Ґізела з Тирою, і його лик аж просяяв від щастя.

Він дивився на Тиру як зачарований, а коли вона до нього всміхнулася, мені здалося, його серце від гордощів от-от вискочить із грудей.

— Любонько, ти не змерзла? — дбайливо запитав він у неї. — Можу принести тобі накидку.

— Мені не холодно.

— Оту накидку, синю?

— Мені тепло, любий, — запевнила вона, кладучи руку йому на плече.

— Мені не важко! — не вгавав Беокка.

— Милий, мені зовсім не холодно, — повторила Тира, а Беокка так і стояв, конаючи від щастя.

Усе життя Беокка мріяв про супутницю, прагнув зустріти якусь порядну жінку, котра б вийшла за нього і народила йому дітей, та через відразливу зовнішність не отримував нічого, крім насмішок, аж до того дня на залитій кров’ю горі, коли він зустрів Тиру і прогнав демонів з її душі.

Відтоді вже ось чотири роки вони жили в шлюбі. Одного погляду на них було достатньо, аби зрозуміти, що ніде в світі не знайти пари, в якій люди аж настільки не підходили б одне одному: старий, бридкий піп-зануда і молода золотокоса данка. Одначе, стоячи поруч, я відчував, як від них, наче теплом від вогнища зимової ночі, віє радістю.

— Не можна тобі бути на ногах так довго, серце моє, — сказав Беокка. — Дай-но я принесу ослінчик.

— Ще трохи, і я посиджу, любий мій.

— Чи, може, краще стілець. Ти точно не змерзла? Бо мені не тяжко принести тобі накидку!

Ґізела зиркнула на мене і всміхнулася, проте Беокка й Тира хоч і метушились, але бачили все. Відтак Ґізела легенько кивнула головою, я глянув у той бік і побачив молодого ченця, що стояв неоддалік, не зводячи з мене очей. Було ясно, що він чекає нагоди поговорити зі мною й страшенно переживає. Молодик був кощавий, не дуже високий, мав каштанове волосся і бліде лице, напрочуд подібне до Альфредового: той же неспокійний, збентежений погляд, ті ж серйозні очі, тонкі уста і, судячи з чернечої ряси, та сама щира побожність. Нестрижена чуприна вказувала на те, що він поки лише послушник. Коли я повернувся до нього, юнак упав на коліно.

— Лорде Утреде, — промовив хлопець покірно.

— Осферте! — озвався Беокка, завбачивши молодого монаха. — Тобі слід бути на студіях! Церемонію завершено, а послушників до бенкету не запрошували.

Не звертаючи уваги на Беокку, Осферт схилив голову і звернувся до мене:

— Ви були знайомі з моїм дядьком, пане.

— Та невже? Я знаю багатьох людей, — сказав я, готуючись відмовити йому, бо знав, що він прийшов до мене з якимось проханням.

— Його звали Леофрік, пане.

На згадку того імені всі мої підозри й ворожість моментально випарувалися. Леофрік. Я навіть усміхнувся.

— Я не просто знав, а любив його, — промовив я з теплотою.

Леофрік був бравим вессекським вояком, від котрого я й навчився воювати. Він називав мене дупоголовим, сварками, кулаками та образами він загартував мене і став моїм другом, яким залишався аж до загибелі на полі бою при Етандуні.

— Він був братом моєї матері, пане, — мовив Осферт.

— Назад до науки, юначе! — пригрозив Беокка.

Я стримав Беокку, взявши його за калічену руку.

— Як звуть твою матір? — спитав я в Осферта.

— Едґіта, пане.

Я нахилився і підняв його обличчя до себе. Тепер мені було не дивно, що він схожий на Альфреда, адже це був його позашлюбний син, прижитий від придворної покоївки. І хоч ніхто ніколи не визнавав, що хлопець Альфредів, це не було таємницею ні для кого. Перш ніж віднайти Бога, Альфред досхочу набавився з прислужницями, і Осферт був плодом його юної пристрасті.

— Чи досі вона жива? — запитав я.

— Ні, пане. Позаторік її скосила пропасниця.

— А ти що робиш тут, у Вінтанчестері?

— Готується вступити в церкву, — вклинився Беокка, — бо його покликання — стати ченцем.

— Я прагну служити вам, пане, — нервово пробубонів Осферт, заглядаючи мені в обличчя.

— Іди! — спробував прогнати хлопця Беокка. — Геть! Забирайся! Повертайся до книг, інакше перекажу наставникові, щоб відшмагав тебе!

— Тримав колись меча? — звернувся я до Осферта.

— Тільки того, що подарував мені дядько, пане. Він досі є у мене.

— Але ним ти не бився?

— Ні, пане, — відповів він, не зводячи, однак, з мене погляду тривожних, сповнених страху очей, що дивилися з лиця такого самого, як у батька.

— Ми проходимо житіє святого Седда, — сказав Осфертові Беокка, — і до заходу сонця я очікую побачити, як ти переписав перші десять сторінок.

— Ти хочеш бути монахом? — спитав я у хлопця.

— Ні, пане, — відказав він.

— Тоді ким? — продовжив я, не слухаючи Беокку, котрий, неспроможний пройти повз мою руку, якою я його стримував, не припиняв лементувати.

— Хочу піти слідами дядька, пане, — мовив Осферт.

Я ледь не зареготався. Леофрік був найзвитяжнішим воїном, що коли-небудь жив на землі, а переді мною стояв кволий блідий хлопчисько. Одначе я стримався й зберіг незворушний вигляд.

— Фінане! — гукнув я, й ірландець тут же вигулькнув біля мене.

— Так, пане?

— Цей юнак служитиме в моїй варті, — промовив я, даючи Фінанові гроші.

— Не можна… — почав був Беокка, а тоді заткався, коли ми з Фінаном обидва крутнулись до нього.

— Бери Осферта, — наказав я Фінану, — видай йому одіж, годящу для чоловіка, і зброю.

Оглянувши Осферта з сумнівом, Фінан перепитав:

— Зброю?

— У ньому тече кров воїна, — мовив я, — тож мусимо навчити його битися.

— Слухаюсь, пане, — відказав Фінан, і з його тону було ясно, що він вважає мене несповна розуму.

Втім, подивившись на гроші, які я йому дав, він уздрів деякий зиск для себе і всміхнувся.

— Зробимо з нього вояка, — промовив він, навіть не приховуючи, що бреше, і повів Осферта за собою.

Відтак Беокка перекинувся на мене:

— Ви розумієте, що накоїли?

— Так, — відповів я.

— Вам відомо, хто цей юнак?

— Королівський байстрюк, — відрубав я безцеремонно, — тому я зробив Альфредові послугу.

— Яку? — сердито запитав Беокка. — Яку таку послугу ви йому зробили?

— По-вашому, як довго він протримається, коли я поставлю його в стіну щитів? — спитав у нього я. — Гадаєте, багато часу треба буде данському клинку, щоб випатрати його, як рибину? Ось це, отче, і є послуга. Тому я щойно звільнив вашого любого короля від байстрюка, котрий інакше принесе йому самі неприємності.

І на тому ми відправилися на бенкет.

Як я й очікував, весільний бенкет виявився вбогим. Наїдки в Альфреда ніколи не були смачними, рідко — різноманітними, а ель подавали завжди слабенький. Там виголошували промови, жодної з яких я не чув, співали арфісти, чиї пісні до мене не долинали.

Я балакав зі знайомими, відповідав сердитим поглядом усіляким попам, котрі несхвально зиркали на мій оберіг, а тоді забрався на поміст біля чільного місця столу, щоб поцілувати Етельфледу. Вона в той день випромінювала щастя.

— Я найщасливіша дівчина на світі, — сказала вона мені.

— Тепер ви жінка, — відповів я, з усмішкою розглядаючи її по-жіночому зібране волосся.

Вона прикусила нижню губу, засоромилась, а тоді бешкетно вищирилась, коли до нас підійшла Ґізела. Вони обійнялися, золоте волосся супроти чорного, а на мене тим часом кисло глипнула Ельсвіта, Альфредова сварлива жінка. Я вклонився їй:

— Вітаю з радісним днем, міледі.

Ельсвіта промовчала. Сиділа вона біля мого кузена, котрий, тицьнувши в мій бік свинячим ребром, звернувся до мене:

— Треба обговорити одне діло.

— Треба, — погодився я.

— Треба, лорде, — різко поправила мене Ельсвіта. — Лорд Етельред — олдермен мерсійський.

— А я лорд Беббанбурзький, — відказав я не менш різко. — То як поживаєш, брате?

— Розкажу тобі про наші плани завтра зранку, — мовив Етельред.

— А я думав, король хоче бачити нас сьогодні, — сказав я, не нагадуючи йому, що розробку плану захоплення Лундена Альфред доручив мені.

— Сьогодні в мене дещо інші справи, — відповів Етельред, позираючи на свою молоду, і на коротку мить його погляд зробився хижацький, дикий, аж тут він посміхнувся до мене. — Вранці, після молитви, — додав він і змахнув ребром, відпускаючи мене.

Того вечора в таверні «Два журавлі» нам з Ґізелою постелили в покоях для високих гостей. Мовчки ми лежали близенько, я обіймав її одною рукою. Крізь дошки в підлозі до нас просочувалися дим з вогнища в залі та співи відвідувачів. Діти спали в іншому кутку кімнати разом із нянькою Стіорри, в соломі над нами шурхотіли миші.

— Напевно, зараз, — озвалася Ґізела, порушуючи тишу.

— Зараз?

— Крихітка Етельфледа стає жінкою, — пояснила вона.

— Вона не могла дочекатися, коли це станеться, — бовкнув я.

Ґізела похитала головою.

— Він кинеться на неї, як той вепр, — прошепотіла вона.

Я не відповів. Ґізела поклала голову мені на груди, і на уста мої лягло її волосся.

— Кохання має бути ніжним, — додала вона.

— Воно і є ніжне, — сказав я.

— З тобою — так, — відповіла вона, і на хвильку мені здалося, ніби вона плаче.

Я погладив її волосся:

— Що трапилося?

— Просто вона мені подобається.

— Етельфледа?

— На відміну від нього, вона має дух.

Вона подивилася на мене, і в темряві я побачив блиск її очей.

— Ти ніколи не казав мені, що у «Двох журавлях» дім розпусти.

— У Вінтанчестері й так складно знайти нічліг, — мовив я, — а для всіх гостей — і поготів. Так що нам несказанно пощастило знайти цей куток.

— А ще тебе тут добре знають, Утреде, — докірливо кинула вона.

— Бо, крім усього, це ще й таверна, — сказав я на свій захист.

Гигикнувши, вона простягла довгу тонку руку й відчинила вікно, за яким на погожому небі яскраво мерехтіли зорі.

Таке саме ясне небо було і зранку, коли я прибув до палацу, скинув зброю при вході й у супроводі молодого, але страшенно діловитого ченця зайшов в Альфредову келію. В тій тісній голій кімнатці, заваленій пергаментами, ми зустрічались не раз. Король уже чекав на мене, у коричневій накидці, через яку сам скидався на монаха. Був з ним і Етельред — при зброї, бо такий привілей йому надавав титул олдермена мерсійського. У приміщенні перебував ще й третій — валлійський чернець Ассер, котрий зирив на мене з неприхованою зневагою. Це був кощавий коротун зі страшенно блідим, чисто виголеним лицем. Він мав підстави ненавидіти мене. Познайомилися ми у Корнвалумі, куди я прийшов з набігом на королівство, в яке його призначили послом, і навіть спробував убити його, хоч і безуспішно. Про цей промах я пошкодував на все життя. У відповідь на його кислий погляд я обдарував його щиросердою посмішкою, знаючи, як це його дратує.

Не відриваючи голови від роботи, Альфред мовчки махнув мені пером. Цей жест, видно, був за привітання. Король стояв за високою стійкою, котру використовував як письмовий стіл, і якийсь час я тільки й чув шкрябання пера по шкірі. Самовдоволений, Етельред стояв, аж лускаючи з пихи, що, втім, було звичним для нього станом.

— De consolatione philosophiae, — озвався Альфред, не підводячи голови.

— Схоже, піде дощ, мілорде, — відповів я. — Небо на заході в серпанку, вітер сильний.

Він кинув на мене роздратований погляд.

— Чи є щось бажаніше й любіше в житті, аніж служити своєму королю і бути поряд з ним? — запитав він.

— Нічого! — запопадливо випалив Етельред.

Вражений, я промовчав. Альфред завжди полюбляв формальності й добрі манери, та лестощів не схвалював; проте останнє питання вказувало на те, що він прагне, аби я висловив йому своє захоплення. Побачивши мій подив, король зітхнув.

— Це питання поставлено в роботі, яку я нині переписую, — пояснив він.

— Не можу дочекатися, щоб почитати її, — поспішно бовкнув Етельред.

Ассер не казав нічого, тільки буравив мене чорними валлійськими очиськами. Кмітливості йому було не позичати, а от надійності він мав не більше за каліченого тхора.

Альфред поклав перо:

— У даному контексті, лорде Утреде, король розглядається як представник Господа Всемогутнього, а отже, це питання натякає на втіху, яку здобуває людина від близькості до Бога. Проте, боюся, ви не маєте розради ані в філософії, ані у вірі.

Похитуючи головою, він заходився мокрою ганчіркою стирати з рук чорнило.

— Краще б він шукав розради в Господі, мілорде королю, — озвався нарешті Ассер, — коли не бажає, щоб його душа палала у вічному полум’ї.

— Амінь, — промовив Етельред.

Альфред скрушно поглянув на свої руки, тепер усі вимащені чорнилом.

— Лунден, — промовив він, обережно змінюючи тему.

— Зайнятий розбійниками, котрі нищать торгівлю, — продовжив я.

— Це мені відомо, — буркнув він холодно. — Як і про чоловіка на ім’я Зіґфрід.

— Тепер він Зіґфрід Однопалий, — відповів я, — завдяки отцю Пірліґу.

— І про це мені теж відомо, — мовив король. — Та найбільше мене цікавить, що ви робили в компанії Зіґфріда?

— Шпигував за ними, мілорде, — завзято сказав я. — Як ото колись ви самі ходили шпигувати за Ґутрумом.

Я нагадав Альфреду про одну зимову ніч, коли він, як останній бовдур, перевдягнувшись музикою, подався в Сіппангам, який перебував під окупацією Ґутрума, на той час ворога Вессексу. Втім, такий прояв мужності мало не виліз королю боком, і якби я не прийшов йому на поміч, смію припустити, сьогодні Вессексом правив би Ґутрум. Я усміхнувся до Альфреда, але він, хоч і зрозумів, що я нагадую йому, як врятував його життя, замість подяки тільки скривився.

— Ми чули дещо інше, — накинувся на мене брат Ассер.

— І що ж ви чули, брате? — спитав я в нього.

Він підняв кістлявий палець:

— Що ви прибули в Лунден у супроводі розбійника Гастинґа. — До першого пальця доєднався другий: — Що Зіґфрід та його брат Ерік люб’язно вас прийняли. — Він зробив паузу і, зблиснувши на мене злим поглядом чорних очей, підняв третій палець: — І що погани величали вас королем Мерсії.

Відтак він неспішно зігнув усі три пальці, мовби його звинувачення беззаперечні. З удаваним подивом я струснув головою:

— З Гастинґом я знайомий уже багато років, відколи врятував йому життя, тож скористався цим для отримання запрошення в Лунден. Та й хто винен у тому, що Зіґфрід величає мене титулом, якого я не маю і не хочу?

Ассер не відповів, Етельред ніяково перемнувся, а Альфред продовжував незмигно дивитись на мене.

— Якщо ви мені не вірите, — повів далі я, — спитайте в отця Пірліґа.

— Його відправили назад у Східну Англію продовжувати місію, — грубо відрізав Ассер. — Але ми в нього розпитаємо. Навіть не сумнівайтеся.

— Я вже розпитав, — долучився Альфред, жестом угамовуючи Ассера, — і отець Пірліґ за вас поручився.

Останні слова він промовив украй обережно.

— Чому ж тоді Ґутрум не помстився за образу його послів? — спитав я.

— Король Етельстан, — мовив Альфред, називаючи Ґутрума християнським іменем, — відмовився від будь-яких претензій на Лунден. Тепер місто належить Мерсії, і його війська туди не поткнуться. Однак я дав йому обіцянку прислати до нього полонених Зіґфріда та Еріка. Це завдання я покладаю на вас.

Я кивнув, але нічого не сказав.

— Тож повідайте мені тепер, як плануєте захопити Лунден, — наказав Альфред.

Поміркувавши трохи, я спитав:

— Ви пробували сплатити їм викуп?

Таке питання Альфредові не сподобалося, але зрештою він кивнув і відповів коротко:

— Пропонував срібло.

— Запропонуйте більше, — мовив я.

Він поморщився:

— Більше?

— Місто буде складно взяти, мілорде, — повів я. — У Зіґфріда та Еріка кількасот вояків, а Гастинґ, як тільки дізнається про наш похід, приєднається до них. До всього, нам доведеться штурмувати кам’яний мур, а в таких атаках люди масово гинуть.

І знов позаду мене перемнувся Етельред. Я знав, що він хоче списати мої побоювання на боягузтво, та йому стало клепки промовчати.

Альфред похитав головою.

— Я пропонував їм срібло, — з прикрістю промовив він, — більше, ніж здатна уявити собі людина. Навіть золото пропонував, але вони відповіли, що згодні й на половину викупу, якщо додам до нього ще дещо.

Він кинув на мене викличний погляд, але я тільки знизав плечима: мовляв, він відхилив добру угоду.

— Вони хочуть Етельфледу, — сказав він.

— Та замість неї отримають мій меч, — войовничо мовив Етельред.

— Навіщо їм ваша донька? — здивувався я.

— Вони поставили таку умову, бо знають, що я на неї не піду, а ще — бо хочуть мене принизити.

Він стенув плечима, мовби показуючи, що цей випад нікчемний і дитинний.

— Отже, треба викинути братів Турґільсонів з міста, і це до снаги лише вам. Розкажіть, як ви це зробите.

Вдавши, ніби замислився, я промовив:

— У Зіґфріда недостатньо людей для оборони всього муру по периметру, тому ми спрямуємо масовану атаку на західну браму, за якою вже підемо у справжній наступ з півночі.

Насупившись, Альфред порився в стосі пергаментів, складених на підвіконні. Знайшовши, що шукав, втупився в писанину.

— Як я розумію, — проказав він, — у старому місті шість брам. Про яку саме ви говорите?

— Західну, — відказав я, — ту, яка найближча до річки. В народі вона зветься Луддовою.

— А що з північного боку?

— Там їх дві: одна веде прямісінько в старий римський форт, інша — на базар.

— Форум, — поправив мене Альфред.

— Ми підемо тією, що йде до базару, — провадив я.

— Не у форт?

— Форт є частиною муру, — пояснив я, — тож якщо захопимо ворота, однаково доведеться долати ще й його південну стіну. А ось як візьмемо базар, то відріжемо Зіґфрідові шлях до відступу.

І хоча це були нісенітниці, говорив я їх не просто так, бо таким був мій задум. Атака через Флеот з нового, саксонського міста на мури старого відтягне на себе вартових з Луддової брами, тоді як менший, але краще підготований загін, зайшовши з півночі, зустріне послаблену оборону. Потрапивши в місто, ті наші сили зайдуть Зіґфрідовому війську з тилу, відчинять Луддову браму і впустять решту армії. По правді, така стратегія нападу на місто була очевидна — настільки, що я не сумнівався: Зіґфрід буде до неї готовий.

Альфред задумався над моїми словами. Етельред мовчав, чекаючи, що скаже тесть.

— Річка, — нерішуче озвався Альфред, а тоді похитав головою, наче ця думка безглузда.

— Річка, мілорде?

— До міста можна підійти на кораблі? — все ще нерішуче спитав він.

Я дав ідеї трохи повисіти в повітрі, як ото коли дражниш цуцика шматочком м’яса. І нарешті цуцик кинувся на частування.

— Атака з річки — точно краща ідея, — промовив Етельред упевнено. — Візьмемо чотири-п’ять суден, підійдемо туди на течії, висадимося на причалі і вдаримо ззаду.

— Наступ із суші — це небезпечно, — задумливо прорік Альфред, і з його слів було видно, що він підтримує пропозицію зятя.

— І, найвірогідніше, завершиться провалом, — так само переконано закінчив Етельред, заледве приховуючи несхвалення мого плану.

— Чи розглядали ви атаку з річки? — звернувся до мене Альфред.

— Так, мілорде.

— Мені цей план здається найкращим! — твердо докинув Етельред.

Тепер же настала пора дати щеняті заслуженого прочухана.

— Біля річки, мілорде, також стоїть мур, — сказав я. — Навіть коли й висадимося на причалі, все одно доведеться долати його.

Той мур стояв одразу за причалом і теж був римської роботи, себто міцний, кам’яний і укріплений бастіонами.

— Он як, — тільки й мовив Альфред.

— Але, звичайно, мілорде, якщо мій кузен бажає вести атаку з річки, я його підтримаю.

Етельред не відповів.

— А той мур біля причалу, він високий? — поцікавився Альфред.

— Достатньо високий і нещодавно відремонтований, — відказав я, — але я, звісно, рахуюся з досвідом вашого зятя.

Альфред чудово розумів, що ні з чим я не рахуюся, тому глипнув на мене сердито і відповів таким же ляпасом, якого я завдав Етельредові:

— Отець Беокка повідомив мені, що ви забрали брата Осферта до себе на службу.

— Саме так, мілорде, — підтвердив я.

— Я готую брата Осферта для іншого, — суворо мовив Альфред, — тому поверніть його.

— Як скажете, мілорде.

— Його покликання — служити церкві, — вів далі Альфред, не вірячи моїй легкій згоді. Розвернувшись до вікна, додав: — Я не терпітиму Зіґфріда в себе під боком. Слід розблокувати річку для торгівлі й зробити це чимскоріше, — він закинув вимазані чорнилом руки за спину, і я бачив, як стискаються і розтискаються його пальці. — Мені необхідно, щоб це було зроблено до того, як закують зозулі. Лорд Етельред командуватиме військом, — закінчив він.

— Дякую, мілорде, — промовив Етельред, опускаючись на коліно.

— Одначе ви зобов’язані радитися з лордом Утредом, — сказав король, повертаючись до зятя.

— Звісно, мілорде, — збрехав Етельред.

— У лорда Утреда більше досвіду у військовій справі, — пояснив Альфред.

— І я ціную його допомогу, мілорде, — дуже переконливо ще раз збрехав Етельред.

— Я хочу, аби місто було взяте до того, як закують зозулі! — наголосив король.

Тобто в нас було приблизно шість тижнів.

— Коли розпочнете збір війська? — звернувся я до Альфреда.

— Негайно, — мовив він. — Забезпечення покладаю на вас.

— Я здобуду вам Лунден! — енергійно кинув Етельред. — В молитві прошене, мілорде, вірою здобудеться!

— Не потрібен мені Лунден, — грубувато відрізав Альфред. — Він належить Мерсії, вам, — кивнув він на Етельреда. — Проте я плекаю сподівання, що ви дозволите мені призначити там єпископа й управителя?

— Звісно, мілорде, — відповів Етельред.

Мені дозволили піти, залишивши тестя й зятя в компанії косопикого Ассера. Стоячи на осонні, я міркував над тим, як можна взяти Лунден, оскільки знав, що мені доведеться це зробити, причому так, щоб Етельред не розкусив мого плану. Зрештою вирішив, що мені це до снаги, щоправда, лише коли робити це потайки і з допомогою долі. Wyrd bi∂ ful aræd.

Відтак пішов шукати Ґізелу. Ступивши в зовнішній двір, біля одних дверей я побачив гурт жінок. Серед них була й Енфледа, і я рушив привітатися з нею. В минулому повія, колись вона була коханкою Леофріка, а нині — компаньйонкою Альфредової дружини.

Навряд чи Ельсвіта знала, що її компаньйонка — колишня шльондра, а коли й так, то їй явно було байдуже, бо між ними зав’язалася тісна дружба, заснована на спільному горі. Ельсвіту обурювало, що дружина вессекського короля не називається королевою, а Енфледа знала чоловіків занадто добре, аби довіряти хоч комусь із них. Та попри те я був до неї приязний, тому й звернув, щоб побалакати; але, забачивши мене, вона застережливо похитала головою.

Я зупинився й побачив, що Енфледа обіймає молодшу жінку, яка сидить на стільці, похнюпивши голову. Зненацька вона підняла очі й уздріла мене. Це була Етельфледа, чиє гарненьке личко було тепер бліде, змарніле й налякане. Було видно, що вона допіру плакала, бо очі досі мерехтіли від сліз. Спершу не впізнавши, вона нарешті роздивилася мене і спромоглася на сумну посмішку. Я відповів тим же, вклонився і попрямував далі.

І думав про Лунден.

Частина друга

Місто

Розділ четвертий

У Вінтанчестері ми погодили, що Етельред прибуде в Кокгем річкою разом з Альфредовою вартою, власним військом і всіма, кого зможе зібрати в обширних володіннях південної Мерсії. Як тільки він приєднається до мене, ми разом виступимо на Лунден з беррокширським фірдом і моєю особистою вартою. Альфред наголосив на необхідності діяти швидко, й Етельред пообіцяв, що все буде готове вже за два тижні.

Та сплив цілий місяць, а він так і не об’явився. Пташенята потроху вчилися літати серед дерев, що вже брались листом. Квітнули білим цвітом груші, туди-сюди з-під солом’яної стріхи нашого дому сновигали плиски. Я дивився на зозульку, котра пильно стежила за їхніми гніздечками, плануючи підкинути туди свої яйця. І хоча зозуля та ще не почала кувати, але я знав, що незабаром це станеться, а саме до тої пори Альфред дав нам часу на взяття Лундена.

Я ждав, помалу втрачаючи терпець. Те саме почували й мої вояки, котрі налаштувались на війну, і мир зробився їм немилий. Їх у мене було п’ятдесят шість душ — геть мало, ледь достатньо для команди одного корабля, — однак людям треба платити, а я в ті дні накопичував срібло. П’ятеро з моїх вояків були ще зовсім юнаками, що не пройшли випробування справжнім боєм у стіні щитів, тому, чекаючи на Етельреда, я нещадно ганяв тих п’ятьох молодиків, влаштовуючи їм нелегкі тренування. Одним з них був Осферт, Альфредів байстрюк.

— Він безтолковий, — не раз повторював мені Фінан.

— Дай йому час, — щоразу відповідав я.

— Дай йому данський клинок і молися, щоб він сам розпоров своє чернече пузо, — сплюнувши, сердито кинув Фінан. — Хіба король не наказував повернути його у Вінтанчестер?

— Наказував.

— То чого не відправити його туди? Нам від нього користі ніякої.

— Альфред і без того надто зайнятий, — промовив я, не слухаючи Фінана, — він уже забув про Осферта.

Це було не так. Альфред мав блискуче впорядкований розум, тому не забув, що Осферта немає у Вінтанчестері, а я порушив обіцянку повернути хлопця до науки.

— Але чому не відправити його назад? — не вгавав Фінан.

— Бо я дружив з його дядьком, — сказав я, і це вже була правда. Леофріка я любив як рідного і в пам’ять про нього був навіть готовий терпіти його небожа.

— Чи ви, пане, вирішили подражнити короля? — спитав Фінан і, широко вишкірившись, подибав геть, не чекаючи на відповідь. — Чіпляй і тягни, вилупку! — пригримнув він на Осферта. — Чіпляй і тягни!

Осферт обернувся до Фінана, і в цю ж мить Клапа торохнув його по голові дубовою ломакою. Був би це меч, лезо розрубало б йому шолом і розкроїло череп, однак дрючок тільки забив йому баки, і хлопець гепнувся на коліна.

— Вставай, лайдаче! — крикнув Фінан. — Вставай і махай сокирою!

Осферт спробував підвестися. Його бліде лице, обрамлене погнутим шоломом, який я йому видав, мало жалюгідний вигляд. Сяк-так зіп’явшись на ноги, він тут же хитнувся і знову плюхнувся на землю.

— Ану дай сюди! — гаркнув Фінан, вириваючи з його кволих рук сокиру. — А тепер дивись! Тут нема нічого складного! Навіть моя жінка так зможе!

П’ятеро молодиків билися проти п’ятірки досвідчених вояків. Хлопцям видали справжні сокири й наказали нападати на невелику стіну щитів, що складалася з п’яти чоловіків, озброєних палицями. Коли підійшов Фінан, Клапа вишкірився.

— Дивись і вчись, — звернувся Фінан до Осферта. — Чіпляєш сокирою верхній край ворожого щита. Невже це так складно? Зачепив, відтягнув, а тоді твій сусід добиває гада. А зараз, Клапо, покажімо, як треба, тільки повільно, і перестань либитися!

Відтак до смішного повільно вони взялися демонструвати прийом: сокира м’яко лягла за верхній край щита, і Клапа дав Фінану відтягти його на себе.

— Бачиш? — повернувся Фінан до Осферта, відкривши Клапу для удару. — Отак проривають стіну щитів! А зараз, Клапо, покажімо, як це робиться по-справжньому!

Клапа знову вищирився в передчутті чудової нагоди віддубасити Фінана ломакою. Ірландець зробив крок назад, облизнув губи і завдав блискавичного удару. Сокирою змахнув, як показував щойно Осферту, але Клапа підняв щит, прийнявши удар на нього, і щосили заїхав дрючком Фінанові по яйцях.

Спостерігати за тим, як б’ється ірландець, було завжди приємно. З усіх вояків, яких я будь-коли бачив — а бачив я чимало, — ніхто не вправлявся з мечем проворніше за нього. Я очікував, що від Клапиного удару він складеться вдвоє й покотиться на траву, та Фінан скочив убік, ухопив нижній край щита лівицею і щосили смикнув, вдаривши Клапу по пиці верхнім краєм. З носа в здорованя бризнула кров, Клапа заточився, а тим часом сокира різким гадючим кидком вчепилася йому за щиколотку. Фінан шарпнув, завалив Клапу на землю, і настала його черга реготатися.

— Не зовсім те, чого я тебе вчив, — сказав він Осфертові, — але так теж годиться.

— У тебе б нічого не вийшло, якби другою рукою ти тримав щит, — зауважив Клапа.

— Клапо, що це за дірка в тебе на пиці? — мовив Фінан. — Бридка така, знай відкривається й закривається без упину. Ти в неї ще весь час пхаєш усіляку їжу. Ти можеш її заткати?

Відтак він кинув сокиру Осфертові, але той не впіймав, і зброя ляпнулася в калюжу.

Погода зіпсувалася. Полили дощі, вийшла з берегів річка, земля перетворилась на грязюку. Взуття та одяг швидко трухли від вільгості. Рештки зерна в засіках проросли, і довелося відправляти людей на полювання й риболовлю, щоб забезпечити нас харчем.

Вкриті слизом і кров’ю, явились у непривітний, мокрий світ перші телята. З дня на день я очікував прибуття в Кокгем Альфреда з інспекцією, але в ті негожі дні він не полишав Вінтанчестера.

Щоправда, відправив до нас посланця — мертвотно блідого попа, котрий привіз мені зашитий у шкіряну торбину лист.

— Якщо ви не вмієте читати, лорде, я можу… — обачно почав він, поки я розрізав торбу.

— Я грамотний, — відрубав я.

Це не той здобуток, яким слід пишатись, адже грамота потрібна передусім священникам і монахам, проте отець Беокка змалечку різкою привчив мене до літер. Як виявилось, недарма, бо Альфред постановив, аби всі його лорди вміли читати — і не лише щоб слідкувати за словами в молитовниках, які він настирно слав усім у подарунок, а й щоб ознайомлюватися з листами від нього.

Я очікував, що в листі будуть вісті про Етельреда або ж пояснення, чому він ніяк не приведе військо в Кокгем, та натомість побачив там наказ забезпечити по одному попу на кожні тридцять чоловік війська, що виступить на Лунден.

— Нащо це робити? — перепитав я.

— Король піклується про душі своїх підданих, — відказав священник.

— І для того наказує мені взяти з собою зайві голодні роти? Перекажи йому, що я візьму його дурних попів, тільки як він відправить мені збіжжя.

Я повернувся до листа, котрий хоч і був написаний королівським писарем, але з самого низу містив рядок, виведений розмашистим почерком самого Альфреда: «Де Осферт? Він повинен повернутися сьогодні. Відправте його до мене з отцем Кутбертом».

— Ти отець Кутберт? — запитав я в наляканого попа.

— Так, лорде.

— Осферт із тобою не піде, — сказав я. — Він занедужав.

— Занедужав?

— Геть нікудишній став, як шолудивий пес, — додав я. — Мабуть, здохне скоро.

— Але якщо не помиляюсь, я його бачив, — заперечив отець Кутберт, показуючи на відчинені двері, за якими Фінан шпетив Осферта, намагаючись навчити хоч якоїсь майстерності й бойового духу. — Он він, дивіться, — додав піп бадьоро, гадаючи, що цим допомагає мені.

— Довго він не протягне, — повторив я з натиском.

Отець Кутберт хотів сказати щось іще, але, побачивши мій погляд, не спромігся добути й слово.

— Фінане! — гукнув я і, дочекавшись, коли ірландець із мечем у руці зайде в хату, спитав: — Як думаєш, чи довго протягне молодий Осферт?

— За щастя йому буде, якщо хоч день, — відповів Фінан, гадаючи, що я питаю про бій.

— От бачиш? — повернувся я до отця Кутберта. — Він геть плохий, недовго йому залишилося. Перекажи королю, що я сам його поховаю. А ще скажи, що чим довше вичікує мій кузен, тим сильніше укріплюється в Лундені ворог.

— Це все через погоду, лорде, — мовив отець Кутберт. — Лорд Етельред не може роздобути достатньо запасів.

— Скажи йому, що в Лундені є провізія, — мовив я, міркуючи, що лиш марную слова.

Етельред прийшов аж у середині квітня, і разом наші війська сягнули майже восьми сотень душ, із яких менш як від чотирьохсот була хоч якась користь. Решту зібрали з беррокширського фірду та південної частини Мерсії, яку Етельред успадкував від батька — брата моєї матері. Фірд складався переважно з селян, котрі прибули з дроворубськими сокирами й мисливськими луками. Зовсім трохи з них мали мечі та списи, ще менше — хоч якусь броню, міцнішу за шкірянку, а деякі прийшли взагалі без нічого, крім мотик. Гостра мотика може стати в пригоді у вуличній бійці, але нічого не зробить закутому в обладунок вікінгу, озброєному щитом, сокирою, кинджалом та мечем.

З корисних вояків ми мали порівну моєї й Етельредової варти та ще три сотні Альфредових вартових, яких привів грізний велетень Стеапа. Ті натреновані бійці й мали вести бій, а решта слугували лише для кількості й справляння враження чисельності та потуги нашого війська.

Щоправда, в дійсності Зіґфрід та Ерік чудово чітко розуміли нашу справжню силу. Всю зиму і початок весни з Лундена річкою плавало багато подорожніх, частина з яких, безсумнівно, були розвідниками братів, котрі тепер точно знали, скільки людей у нашому розпорядженні і яка частина з них — справжні воїни. Не мав я сумніву і що шпигуни доповіли Зіґфріду, коли ми перетнули річку й вийшли на північний берег.

Перехід здійснили трохи вище од Кокгема, витративши на нього цілий день. Етельред знай нарікав на затримку, проте брід, котрий і так був непрохідний усю зиму, знову поповноводнів, через що коней довелося тягти через нього силою, а припаси перевозити на кораблях — ще й свого Етельред нам не дав, сказавши, що для вантажу він не призначений.

У похід Альфред видав зятеві «Геофонглафа» — найменший зі своїх річкових кораблів. На кормі його, перед самою стерновою платформою, напнули шатро, під яким настелили подушок і шкур, поставили стіл зі стільцями, і цілий день Етельред спостерігав за переходом із затишку, а служники підносили йому наїдки й ель.

Спостерігав за дійством він разом з Етельфледою, котра, на мій подив, супроводжувала чоловіка. Уперше її я побачив, коли вона вийшла на невелику палубу «Геофонглафа» і, помітивши мене, підняла руку в привітанні. Опівдні нас із Ґізелою викликали до її чоловіка, котрий, привітавши Ґізелу як стару знайому, заметушився довкола неї й наказав принести їй шубу. Подивившись трохи на метушню, Етельфледа звернула голову в мій бік.

— Повернетесь у Вінтанчестер, міледі? — спитав я в неї.

Оскільки вона була вже доросла і заміжня за олдерменом, її належало називати «міледі».

— Я їду з вами, — м’яко відказала вона.

Такого повороту я не очікував.

— Ви їдете… — почав був я, але не зміг закінчити.

— Так хоче мій чоловік, — промовила вона дуже формально, але тут же всміхнулась, і я побачив стару добру Етельфледу. — І я цьому рада, бо хочу подивитися бій.

— Леді не місце на полі бою, — твердо сказав я.

— Не лякай мені жінку, Утреде! — погукав з того боку палуби Етельред, котрий чув мої останні слова. — Їй ніщо не загрожуватиме, я це гарантував.

— Війна — не жіноча справа, — наполіг я.

— Вона бажає бачити нашу звитягу, — відповів Етельред, — а інакше й не буде, еге ж, качечко моя?

— Кря-кря, — промовила Етельфледа, та настільки тихо, що почув це лиш я.

У голосі її прозвучала невимовна туга, та коли я глянув на неї наступної миті, вона вже люб’язно всміхалася до свого чоловіка.

— Якби можна було, я б теж поїхала, — сказала Ґізела, торкаючись живота, з якого ще не було видно її вагітності.

— Але тобі не можна, — мовив я, за що отримав від неї жартівливу гримаску, аж тут з носа «Геофонглафа» до нас долинув сердитий крик:

— Лайдак саксонський, не дасть людині поспати! Ти мене розбудив!

Отець Пірліґ вклався покуняти під невеликою платформою на носі корабля, але якийсь сердега ненароком його потривожив. Виповзши на світло, валлієць закліпав і вирячився на мене.

— Боже правий, — промовив він з огидою в голосі, — та це ж лорд Утред!

— А я думав, ви в Східній Англії, — гукнув до нього я.

— Я там був, але король Етельстан відправив мене сюди, аби ви, безтолкові сакси, не обмочили собі штанці, побачивши норманів на лунденському мурі.

Мені знадобився час, аби згадати, що Етельстан — то християнське ім’я Ґутрума. Вдягнений у брудну сорочку, що туго обтягувала товсте пузо, на якому висів дерев’яний хрест, Пірліґ подибав до нас.

— Добрий ранок, міледі, — бадьоро привітався він з Етельфледою.

— Вже день, отче, — відповіла Етельфледа, і з теплоти в її голосі мені стало зрозуміло, що з валлійським священником вона приязна.

— Та невже? Господи милосердний, оце я заспався. Леді Ґізело, радий вас бачити. Хай простить Господь мене грішного, але тут зібралися найперші вродливиці! — мовив він, оглядаючи жінок. — Аби не дощ, я б уже подумав, що вознісся в рай. Мілорде, — привітався він з моїм двоюрідним братом, і з тону я зрозумів, що чоловіки між собою не ладнають. — Вам треба порада, мілорде?

— Не треба, — різко відрубав Етельред.

Отець Пірліґ осміхнувся до мене:

— Альфред прислав мене як радника. — Він почухав покусане блохами черево. — Тепер я радник лорда Етельреда.

— І я.

— Безперечно, лорд Утред радитиме те саме, що і я, — вів далі Пірліґ, — саме тому мусимо нестися, наче сакс, який побачив валлійський клинок.

— Себто нам треба рухатися швидко, — пояснив я Етельредові, котрий і так розумів, про що каже валлієць, й на мої слова уваги не звернув.

— Ви навмисне нас ображаєте? — суворо запитав він у Пірліґа.

— Так, пане, — вищирився той, — навмисне!

— Я вбив не один десяток валлійців, — мовив мій кузен.

— У такому разі дани вам не страшні, — відказав Пірліґ, зовсім не образившись. — Одначе, пане, дозвольте я повторюся: треба поспішати. Погани знають про наш похід, і чим більше часу ми їм дамо, тим кращу оборону вони підготують!

Швидше ми могли б рухатися, якби в нас було вдосталь кораблів, але знаючи, що ми йдемо, Зіґфрід і Ерік перекрили весь Темс, тому, не рахуючи «Геофонглафа», ми назбирали лише сім суден, чого і близько не вистачало для всього нашого війська, тож річкою довелося перевозити тільки найповільніших вояків, провізію та Етельредових друзяк. Решта йшли суходолом, і дорога забрала в нас аж чотири дні, кожен з яких ми бачили вершників на півночі й кораблі нижче за течією, і я знав, що то Зіґфрідові розвідники ведуть підрахунок нашого нікудишнього війська, котре помалу наближалося до Лундена. А якось ми взагалі змарнували цілісінький день, бо була неділя й Етельред наполіг, аби попи, які нас супроводжували, провели службу. Слухаючи їхній спів, я спостерігав за ворожими вершниками, що кружляли довкола нас, і розумів, що в місто вже прибув Гастинґ зі щонайменше двома-трьома сотнями вояків, які підсилили оборону муру.

Всю дорогу Етельред перебував на борту «Геофонглафа», сходячи на берег лише для огляду вартових, яких виставляв я. Натякаючи на мою нетямущість, він постійно наказував їм змінити позиції, але я йому не заважав. Останню ніч подорожі ми провели на острівці, добутися на який можна було лише вузенькою гаткою з північного берега. Сам острів був густо порослий очеретами, болотистий, тому, якби й вирішив напасти, Зіґфрід би навряд чи дістався до нашого табору. Кораблі залишили в протоці, що звивалася з північного краю острова, де з початком відпливу, коли повітря сповнилось жаб’ячим кумканням, вони загрузли в густому мулі. Відтак розвели багаття, світло від яких дало б нам побачити наближення ворога, а я виставив по периметру острова варту.

Того вечора Етельред на берег не сходив, а лише відправив до мене слугу з наказом піднятися до нього на «Геофонглаф»; тож я, стягнувши чоботи і штани, побрьохав крізь в’язку твань до борту корабля. Зі мною пішов і Стеапа, начальник Альфредової варти. Служник спустив із борту відро й набрав води з річки, щоб ми вимили ноги, перед тим як одягнутись і прийти до Етельреда під шатро на кормі «Геофонглафа». Там із моїм двоюрідним братом нас зустрів командир його варти — молодий мерсійський шляхтич на ім’я Альдгельм, котрий мав довгасте підозріливе лице, чорні очі й густе чорне волосся, аж лискуче від оливи, якою він його змащував.

Була з ними й Етельфледа в супроводі покоївки та усміхненого отця Пірліґа.

Я вклонився їй, і вона, хоч без особливої радості, всміхнулася мені, а тоді повернулася до вишивання при світлі каганця. Білою вовною на темно-сірому тлі вона вишивала коня, що стояв дибки, — знамено свого чоловіка. Такий самий стяг, тільки значно більший, звисав нерухомо зі щогли корабля. Погода була безвітряна, тому дим з обох частин Лундена здіймався в небо нерухомою стіною на темному сході.

— Ідемо в наступ на світанні, — без усякого привітання проголосив Етельред. Він був у кольчузі і мав на поясі обидва клинки: меч і кинджал. Вигляд мав напрочуд самовпевнений, хоч і намагався говорити невимушено. — Проте я не наказуватиму своїм військам наступати, допоки не почую, що ти розпочав атаку.

Це мені не сподобалося.

— Ти не починатимеш атаки, допоки я не розпочну своєї? — перепитав я обачно.

— Хіба це не очевидно? — войовниче кинув Етельред.

— Ясно як день, — жартівливо додав Альдгельм.

До Етельереда він підлизувався точно так само, як той — до Альфреда, і, користуючись прихильністю мого кузена, зовсім не соромився відпускати в мій бік подібні шпильки.

— А от мені зовсім не ясно! — втрутився отець Пірліґ. — Ми погодили план, — звернувся валлієць до Етельреда, — за яким ви повинні відволікати ворога на західному мурі, відтягуючи на себе війська з північного, аби Утред провів удар.

— Я передумав, — легковажно відповів Етельред. — Тепер Утредові війська проведуть обманний маневр, а я висунусь у справжній наступ.

Він гордовито задер своє плескате підборіддя й подивився на мене, очікуючи заперечень. Етельфледа також кинула на мене погляд, з якого мені стало видно, що вона не згодна з чоловіком, проте, на подив усіх присутніх, я покірно вклонився.

— Слухаюсь, — промовив я.

— Так і буде, — сказав Етельред, неспроможний приховувати радість від легкої перемоги. — Можеш узяти свою варту, — додав він, неначе мав хоч якусь владу розпоряджатися моїми військами, — і ще тридцятьох чоловік.

— Але ж ми погодили, що я можу взяти п’ятдесят людей, — зауважив я.

— Цей план я теж змінив! — пихато бовкнув він.

Він і так уже наполіг, щоб люди з беррокширського фірду, мої вояки, поповнили його лави, на що я покірно згодився, як оце зараз добровільно віддавав йому славу за успішну атаку.

— Візьмеш тридцять чоловік, — повторив він суворо.

Я міг би — та й, мабуть, повинен був — заперечити, але розумів, що це нічого не дасть.

Етельред не був налаштований на суперечку, а тільки бажав похизуватися перед молодою дружиною своєю владою.

— Не забувай, що командувачем Альфред призначив мене, — додав він.

— Пам’ятаю, — відказав я.

Отець Пірліґ пильно поглянув на мене, дивуючись, чому я так легко дозволяю кузенові потакати собою. Альдгельм либився, вважаючи, либонь, що Етельред залякав мене своєю величчю.

— Ти висунешся перед нами, — повторив Етельред.

— У такому разі мені слід поспішати, — мовив я.

— Основну атаку поведуть мої війська, — провадив Етельред, — а ти з королівською вартою — одразу за нами, — додав він, звернувшись до Стеапи.

— Я піду з Утредом, — заперечив той.

Етельред закліпав.

— Ти командир Альфредової варти, — проказав він повільно, наче до малої дитини. — Ти приведеш її на місце, як тільки мої вояки поставлять драбини.

— Я піду з Утредом, — повторив Стеапа. — Так наказав король.

— Нічого подібного король не говорив! — мовив Етельред.

— Він так написав, — сказав Стеапа і, насупившись, сягнув у торбину, звідки видобув шмат пергаменту. Порозглядавши його так і сяк, мовби не впевнений, як правильно читати, він знизав плечима й передав записку моєму двоюрідному братові. Перечитуючи послання при світлі дружининого каганця, Етельред спохмурнів.

— Ти мусив би показати мені це раніше, — невдоволено проказав він.

— Я забув, — відповів Стеапа. — Мені дозволено обрати шістьох людей на свій розсуд.

Стеапа вмів сказати так, щоб одразу відпало всяке бажання сперечатися. Говорив повільно, сердито й наполегливо, чим справляв враження, ніби він занадто тупий, аби розуміти будь-яке заперечення його слів. А ще показував цим, що запросто заріже всякого, хто наважиться сказати хоч слово йому впоперек. Тож Етельред, почувши впертий тон велетня з хижим виразом на лиці, здався без бою.

— Коли того бажає сам король, — промовив він, віддаючи листа.

— Такий його наказ, — буркнув Стеапа, забираючи пергамент із таким виглядом, наче не знав, що з ним робити.

Мені навіть було здалося, що здоровило зараз його з’їсть, але він тільки викинув його за борт і сердито поглянув на стіну диму, що курився над містом на сході.

— Завтра постарайтеся без затримок, — звернувся до мене Етельред. — Від цього залежить успіх наступу.

Цим він явно нас відпускав. Інший на його місці почастував би нас елем та вечерею, але Етельред тільки відвернувся, тож ми зі Стеапою знову познімали штани й полізли назад у липкий мул.

— Ти сам попросив в Альфреда дозволу піти зі мною? — спитав я в Стеапи, продираючись крізь очерети.

— Ні, — відказав він. — Це він наказав мені йти з тобою. Такий його план.

— Чудово, — мовив я. — Мені це подобається.

Говорив я щиро. Колись ми зі Стеапою ворогували, але врешті між нами зав’язалася дружба, загартована спільною боротьбою, щитом до щита, проти спільного недруга.

— Ні з ким іншим я б не пішов, — з теплотою сказав я йому, зупинившись натягти чоботи.

— Я йду з тобою, — повільно протягнув він, — щоб тебе вбити.

Заклякши, я вибалушився на нього:

— Для чого, для чого?

— Мені наказано тебе вбити, — промовив він і, згадавши, що це ще не весь наказ, тут же додав, — якщо ти перекинешся на бік Зіґфріда.

— Але я цього не зроблю, — запевнив його я.

— Король хоче мати певність, — мовив Стеапа. — Той монах, Ассер, каже, що тобі не можна вірити, тому якщо ти ослухаєшся наказу, мені доведеться тебе вбити.

— Нащо ти мені це розповідаєш? — запитав я.

Він стенув плечима:

— Байдуже, готовий ти будеш до цього чи ні, я однаково тебе вб’ю.

— Ні, — відповів я. — Вбити мене ти тільки спробуєш.

Довгенько поміркувавши над моїми словами, він врешті похитав головою:

— Ні, я тебе точно вб’ю.

У твердості його наміру я не сумнівався.

Вирушили ми в непроглядній темряві, під затягнутим хмарами небом. Ворожі вершники, що наглядали за нами, повернулися в місто з сутінками, але я розумів: Зіґфрідові розвідники можуть чигати навіть у чорноті ночі, тому першу годину з лишком ми рухалися стежкою, що бігла берегом на північ. Попервах просуватися тим шляхом було тяжкувато, але згодом земля потвердішала і потяглася вгору. Схилом ми вийшли до села, де в мазаних глиною хатах під солом’яними стріхами блимотіли вогники. Штовхнувши двері однієї з них, я побачив родину, що перелякано збилася в купку біля вогнища. Налякалися вони, бо почули нас і знали, що серед ночі вулицею не шастає ніхто, крім тих, хто несе загрозу, небезпеку й погибель.

— Як зветься це поселення? — запитав я.

Якийсь час мені не відповідали, аж врешті чоловік нервово смикнув головою і сказав, що місце називається Падінтун.

— Падінтун? — перепитав я. — Тобто Паддина господа? А сам Падда тут?

— Він помер, пане, — мовив чоловік, — кілька років тому. Ніхто з тутешніх його не знав, пане.

— Ми друзі, — заспокоїв його я, — але якщо хтось вирішить поткнутися з дому, станемо ворогами.

Мені не хотілося, аби хтось із селян побіг до Лундена попередити Зіґфріда, що ми зупинилися в Падінтуні.

— Почули мене? — спитав я в чоловіка.

— Так, пане.

— Хто вийде з хати, тому не жити, — застеріг я.

Відтак я зібрав усіх вояків на вузенькій вуличці й наказав Фінану розставити варту біля кожної халупи.

— Не випускати нікого, — сказав я. — Хай собі ночують удома, але нікому не можна покидати село.

З темряви озвався Стеапа:

— Хіба ми не повинні йти на північ?

— Так, але не підемо, — відказав я. — От бачиш, пора тобі мене вбити. Я порушую наказ.

— Ох, — буркнув він, присідаючи.

Я почув, як рипнула шкіра його куртки і дзенькнули ланки кольчуги.

— По кинджал потягнувся? — запитав я. — Тоді постарайся розпанахати мене одним махом, щоб був один швидкий удар у живіт. Зажени лезо і ріж до серця, чув, Стеапо? Тільки дай мені спершу вийняти свій меч, гаразд? Обіцяю не бити у відповідь, просто хочу після смерті потрапити в палац до Одіна.

Він гигикнув:

— Ніколи не розумів тебе, Утреде.

— Я чоловік простий, — відповів я. — Мені б додому — більше я й не прошу.

— Не в палац до Одіна?

— Туди я ще встигну, але спершу хочу побувати вдома.

— В Нортумбрії?

— У своїй твердині над морем, — мрійливо промовив я, уявляючи Беббанбурґ на високому кряжі, під яким на скелі котить бурхливі хвилі сіре море, а з півночі, розносячи квилення білих чайок, дме нестримний вітрюган.

— Тій, яку в тебе вкрав дядько? — спитав Стеапа.

— Ельфрік, — злостиво проказав я і вкотре замислився про долю.

Ельфрік, молодший брат мого батька, залишився в Беббанбурзі, коли ми пішли в похід на Еофервік. Тоді я був ще зовсім малий. В Еофервіку батько поліг від данського меча, а мене віддали в рабство Раґнару Старшому, котрий прийняв мене як свого сина, тоді як мій рідний дядько, знехтувавши батьковим приписом, загарбав Беббанбурґ. Спогад про цю зраду навіки засів у моєму серці, де ятрив бажання розплати, і я знав, що одного дня поквитаюся за все.

— Настане день, — сказав я Стеапі, — коли я розпорю Ельфріка від калитки до грудей і дивитимусь, як він повільно конає. Серця не проколюватиму. Спостерігатиму за його муками й мочитимусь на нього. А тоді повбиваю його синів.

— А сьогодні що? — запитав Стеапа. — Кого ти вб’єш сьогодні?

— Сьогодні ми візьмемо Лунден.

Я не бачив його обличчя в темряві, але відчув, як він усміхнувся.

— Я так і сказав Альфредові: тобі можна довіряти, — промовив Стеапа.

Настала моя черга усміхнутися. Десь у селі завалував собака, але його тут же прицитькали.

— Шкода лиш, що я сам не знаю, чи може Альфред мені довіряти, — сказав я після довгої мовчанки.

— Чому? — не зрозумів Стеапа.

— Бо в якомусь розумінні я — зразковий християнин.

— Ти? Християнин?

— Я люблю свого ворога.

— Данів.

— Так.

— А от я їх не люблю, — стиха проказав він.

Дани вбили батьків Стеапи. Я не відповів, натомість задумавшись про долю. Коли три прялі наперед знають нашу долю, для чого тоді ми даємо обітниці? А коли порушуємо їх, це зрада чи все ж провидіння?

— То ти битимешся з ними завтра? — запитав Стеапа.

— Аякже, — мовив я. — Тільки бій буде не таким, як хоче Етельред. І цим я й порушую наказ, а тобі доручено мене вбити, якщо я так вчиню.

— Ну то вб’ю якось пізніше, — сказав Стеапа.

Етельред змінив погоджений план, навіть не підозрюючи, що я й без того не мав ані найменшого наміру його дотримуватися. Він був занадто очевидний. Як іще провадити атаку на місто, крім як відтягненням сил оборони від укріплень? Зіґфрід здогадається, що перша хвиля наступу призначена для відволікання, тому залишить гарнізон на місці, а коли визначить, звідки йде справжня загроза, ми всі загинемо на підступах до міста, і Лунден залишиться в руках норманів.

Отже, взяти Лунден можна лише хитрістю, нишком і з чималим ризиком.

— Ось що ми зробимо, — сказав я Стеапі. — Дочекаємося, поки Етельред покине острів, а тоді повернемось і візьмемо два кораблі. Далі буде дуже небезпечно, бо доведеться в темряві проходити крізь прогалину в мості, а кораблі там гинуть навіть у білий день. Та якщо таки пройдемо — отримаємо легкий доступ до старого міста.

— А я думав, уздовж річки берегом тягнеться мур.

— Так і є, — погодився я, — тільки в одному місці він провалений.

Один римлянин спорудив собі на березі маєток, до якого провів канал, пробивши мур. Напевно, він був дуже багатий, якщо захотів мати для свого корабля окрему пристань, заради якої зняв частину стіни. Тудою я і планував потрапити в Лунден.

— А чого ти Альфредові про це не сказав? — поцікавився Стеапа.

— Бо, на відміну від нього, Етельред не вміє тримати таємниці. Він би неодмінно розбовкав про це комусь, і вже за два дні дани прознали б про наші наміри, — відповів я.

Це була правда, бо розвідники були не лише в нас. Розкрив би я свій план — і Зіґфрід з Еріком миттю загнали б у канал свої кораблі, а біля маєтку виставили гарнізон, тож ми б полягли, щойно ступивши на причал. Правда, ризик загинути нікуди не подівся, адже я не був до кінця певен, чи вдасться нам знайти дірку в мості, а коли й так — чи вийде прошмигнути крізь вузьку шпарку, в якій різко падав рівень води і пінилася бистра течія. Якщо не втрапимо точно і один з кораблів хоч на пів весла відійде вбік, його віднесе на поруйновані опори, команда випаде у воду, і я навіть не почую, як вони потонуть, бо броня і зброя миттю потягнуть їх на дно.

Замислившись — як завжди, надовго, — Стеапа врешті поставив добре питання:

— А чому не висадитися перед мостом? Мають же бути в мурі ворота.

— Їх там з десяток, — відказав я, — і Зіґфрід виставив варту скрізь. Але останнє, чого він очікуватиме, — це що ми спробуємо пройти під мостом.

— Бо то кладовище для кораблів?

— Саме тому, — підтвердив я.

Якось я на власні очі спостерігав там трощу. Торговельне судно зайшло в шпарину на спокійній воді, але стерничий узяв надто далеко вбік, і пошарпані опори пробили днище.

Та діра мала завширшки якісь сорок кроків і в тиху погоду, коли ріку не хвилювали вітер і течія, виглядала безневинно. Одначе все було далеко не так, бо лунденський міст — убивця кораблів. Та щоб узяти місто, я мусив його здолати.

А що ж буде, як нам вдасться його пройти, відшукати римську пристань і висадитись на берег? У такому разі нас буде мало, ворогів — багато і дехто з наших поляже, перш ніж Етельред здолає мур. Я торкнувся руків’я Подиху Змія й відчув срібний хрестик, прикріплений до нього. Його подарувала мені Гільда, колишня коханка.

— Зозулі ще не кували? — спитав я в Стеапи.

— Ще ні.

— Час вирушати, — мовив я. — Чи, може, ти таки хочеш мене вбити?

— Мабуть, пізніше, — сказав Стеапа, — а поки що ми битимемося пліч-о-пліч.

А битися нам доведеться. Я це чудово знав, тому торкнувся свого оберега й відправив у темряву молитву з проханням дожити до того дня, коли побачу дитя з чересел Ґізели.

І ми рушили на південь.

Капітаном одного з наших двох кораблів був Осрік, котрий забрав мене й отця Пірліґа з Лундена, другого — Ралла, на чиєму судні ми влаштували засідку данам, трупи яких потім розвісили на деревах уздовж річки. Ралла крізь дірку в лунденському мості проходив стільки разів, аж сам не міг злічити.

— Тільки жодного разу вночі, — додав він, коли ми повернулися на острів.

— Але це можливо?

— Це нам, пане, і належить перевірити.

Стерегти кораблі Етельред залишив на острові гарнізон із сотні солдатів, командував якими Еґберт — старий вояк, на чию важливість указував срібний ланцюг на шиї. Коли ми несподівано повернулися, чолов’яга насторожився. Він не довіряв мені й вважав, що я облишив наступ із півночі, бо прагнув Етельредової поразки. Мені ж від нього потрібні були вояки, та що більше я просив, то сильніше він комизився. Мої ж власні вояки тим часом тихенько вантажились на два кораблі, підходячи до них по воді й перелазячи через борт.

— А звідки мені знати, що ти не вернешся просто в Кокгем? — недовірливо перепитав Еґберт.

— Стеапо! — гукнув я. — Скажи Еґбертові, що ми робимо.

— Вбиваємо данів, — гаркнув Стеапа від багаття, відблиски якого танцювали на його кольчузі й у суворих, хижих очах.

— Дай мені два десятки воїнів, — попросив я Еґберта.

Він здивовано подивився на мене й тільки похитав головою:

— Не можу.

— Чого?

— Бо наше завдання — стерегти леді Етельфледу, — пояснив він. — Так наказав лорд Етельред. Ми тут, щоб боронити її.

— Ну то вистав на її кораблі двадцять чоловік, а решту віддай мені.

— Не можу, — впирався Еґберт.

Я зітхнув:

— А от Татвін дав би мені людей.

Татвіном звали командира варти Етельредового батька.

— Ми з ним дружили, — продовжив я.

— Мені це відомо. Я тебе пам’ятаю.

Відповідав Еґберт коротко, чим явно показував, що я йому не подобаюся. В юності мені випало кілька місяців послужити під командуванням Татвіна. Тоді ще я був зарозумілим нахабою і хвальком, тож Еґберт явно досі вважав мене таким. Може, навіть і правильно.

Він відвернувся, як мені здалося, не маючи охоти продовжувати розмову, але виявилося, що увагу його привернула примарно-бліда постать, яка об’явилася біля багать. Це була закутана в білу шубу Етельфледа, котра, помітивши нас, зійшла на берег дізнатися причину нашого повернення. Розпущене волосся спадало їй на плечі золотими прядками. Поруч ступав отець Пірліґ.

— Ви не пішли з Етельредом? — здивовано запитав я, дивлячись на валлійця.

— Його світлість вирішили, що поради їм більше не потрібні, — мовив Пірліґ, — тому попрохали мене лишатися тут і молитись за нього.

— Не попрохав, — поправила Етельфледа, — а наказав.

— Так, — підтвердив Пірліґ, — тож, як бачите, я оце й убрався для молитви.

Одягнений він був у кольчугу й мав при поясі два клинки.

— А ви що тут робите? — спитав він. — Я гадав, вас відправили штурмувати місто з півночі.

— Ми зайдемо з річки і завдамо удару з пристані, — пояснив я.

— Можна з вами? — попросилася Етельфледа.

— Ні.

Така різка відповідь тільки потішила її.

— Чи відомо моєму чоловікові про ваші наміри?

— Він обов’язково про них дізнається, міледі.

Ще раз усміхнувшись, вона підійшла до мене, відгорнула полу мого плаща, припала мені до грудей і вкрилася моєю чорною накидкою зверх своєї білої.

— Я змерзла, — пояснила вона Еґбертові, на лиці котрого від її витівки зринули подив і обурення.

— Ми знайомі давно, — додав я.

— Дуже давно, — підтакнула Етельфледа, обіймаючи мене рукою за стан.

Цього жесту Еґберту видно не було. У себе під бородою я відчував її золоте волосся і трепет стрункого тільця.

— Утред мені як дядько, — сказала вона Еґбертові.

— Дядько, котрий принесе вашому чоловікові перемогу, — звернувся я до неї. — Але для цього мені необхідні люди, а Еґберт не хоче їх мені давати.

— Не хоче? — перепитала вона.

— Каже, все це військо треба йому, щоб охороняти вас.

— Дай йому своїх найкращих воїнів, — дзвінким голоском люб’язно звернулася вона до Еґберта.

— Але ж, міледі, мені велено…

— Ти даси йому своїх найкращих воїнів! — несподівано твердо повторила Етельфледа, виступаючи на світло з-під мого плаща. — Я — донька короля і дружина мерсійського олдермена! — промовила вона гордовито. — Я наказую тобі надати Утредові своїх найкращих вояків! Негайно!

Говорила вона так гучно, що її слова чули всі на острові. Еґберт образився, але змовчав, вирівняв спину і прибрав упевненого вигляду. Пірліґ зиркнув на мене і змовницьки всміхнувся.

— Чи вам бракує мужності битися пліч-о-пліч з Утредом? — звернулася Етельфледа до вартових.

Це була тендітна, бліда чотирнадцятирічна дівчина, одначе твердість у голосі видавала, що в ній тече кров прадавнього королівського роду.

— Батько очікує, що сьогодні ви проявите мужність! — вела далі вона. — Чи, може, мені повернутись у Вінтанчестер і сказати йому, що, поки Утред бився, ви грілися біля багать?

Останнє питання призначалося Еґбертові.

— Двадцять чоловік, — промовив я до нього.

— Дай більше! — владно проказала Етельфледа.

— На кораблі не поміститься більше сорока, — мовив я.

— Значить, дай сорок чоловік! — сказала Етельфледа.

— Міледі, — несміливо повів Еґберт але затнувся, щойно Етельфледа підняла тонку руку.

Обернувшись до мене, вона спитала:

— Лорде Утреде, чи можу я довіритися вам?

Було надзвичайно дивно чути подібне питання від дитини, яку я знав усе її життя, тому, всміхнувшись, я лагідно відповів:

— Можете.

Її обличчя спохмурніло, очі зробилися колючі. Можливо, виною тому був відблиск багаття в них, але зненацька я збагнув, що переді мною більше не дитина, а донька самого короля.

— Батько каже, що ви — найкращий воїн у нього на службі, — голосно проказала вона, аби це чули всі. — Проте він вам не довіряє.

Запала ніякова мовчанка. Еґберт прокашлявся і втупився в землю.

— Я ще ніколи не підводив вашого батька, — заперечив я палко.

— Він остерігається, що ваша вірність ненадійна, — мовила вона.

— Я дав йому слово, — так само пристрасно відповів я.

— А зараз присяги чекаю я, — сказала вона, простягаючи мені тендітну руку.

— Якої?

— Що ви збережете вірність батькові, — відказала вона, — оберете службу саксам перед данами і битиметеся за Мерсію, коли вона того потребуватиме.

— Міледі… — почав був я, обурений такою вимогою.

— Еґберте! — урвала мене Етельфледа. — Утред не отримає вояків, якщо не присягне на службу Мерсії, допоки жива я.

— Не отримає, міледі, — підтвердив Еґберт.

Допоки жива вона? Для чого це було сказано? Пригадую, як замислився тоді над її словами і тим, що мій план захоплення Лундена повис на волосині. Етельред позбавив мене необхідних сил, Етельфледа мала владу їх відновити, проте задля здобуття звитяги мені було потрібно зв’язати себе ще одною обітницею, давати яку я не хотів. Бо ж яке мені діло до Мерсії? Втім, тої ночі я прагнув провести військо під смертельним мостом, аби довести, що навіть це мені до снаги. Мені були небайдужі власні репутація та ім’я. Я прагнув слави.

Я видобув Подих Змія, знаючи, що саме по нього вона простягла руку, і подав меч їй. Відтак став на коліна і взяв її долоні, зімкнуті навколо руків’я.

— Присягаюся, міледі, — промовив я.

— Присягаєтеся вірно служити моєму батькові? — спитала вона.

— Так, міледі.

— І служити Мерсії, допоки живу я?

— Допоки живете ви, — повторив я, стоячи на колінах у грязюці й дивуючись власній дурості.

Я хотів бути на півночі, вільно від Альфредового ханжества жити в оточенні друзів, однак чомусь досі перебував тут і давав клятву вірності амбіціям Альфреда та його золотокосій доньці.

— Присягаюся, — промовив я, міцно стикаючи її долоні на знак відданості.

— Еґберте, дай йому вояків, — розпорядилась Етельфледа.

Від нього я отримав тридцять чоловік, але, мушу віддати йому належне, всі вони були в найкращій формі й молоді, коли ж старші й слабіші зосталися в таборі охороняти Етельфледу. Так у моєму розпорядженні опинилося понад сім десятків вояків, одним з яких був отець Пірліґ.

— Дякую вам, міледі, — сказав я Етельфледі.

— Тепер ви могли б і винагородити мене, — відповіла вона, знов по-дитячому, ніби й не було в ній ані краплі серйозності.

— Як?

— Візьміть із собою.

— Нізащо! — відрізав я.

На такий мій тон вона спохмурніла і зазирнула мені у вічі.

— Ти за щось розсердився на мене? — спитала тихо.

— Тільки на себе, міледі, — відказав я і відвернувся.

— Утреде! — нещасно протягнула вона.

— Я дотримаю слова, міледі, — відповів я, злий, що знову довелося давати клятву, проте вона забезпечила мені сімдесят чоловік, з якими я захоплю місто, і ці сім десятків воїнів уже були на борту двох кораблів, що виходили із затоки в бистру течію Темсу.

Я був на борту Раллиного корабля — того самого, якого ми забрали в Яррела, від чийого тіла, повішеного на дереві, вже давно залишився кістяк. Ралла стояв на кормі за стерновим веслом.

— Не впевнений, пане, що це добра затія, — сказав він.

— Чому?

Він сплюнув у чорну воду за бортом:

— Течія надто сильна. Під мостом вода нестиметься, як у водоспаді. Навіть коли вона спокійна, пане, та шпарина буває страшенно підступною.

— Головне — тримай рівно і молися своєму богові, — сказав я.

— Це якщо пощастить бодай роздивитися, де та дірка, — понуро додав він і озирнувся на Осріків корабель, але того не було видно за пеленою мороку. — Колись я вже бачив, як там проходять у відплив, — провадив він, — але то було вдень, та й річка не була в розливі.

— То вода нині убуває? — запитав я.

— І дуже стрімко, — буркнув Ралла.

— Тоді молися, — підсумував я, торкаючись свого амулета й руків’я Подиху Змія.

Наш корабель розганявся на бистрій течії. На далекому березі тут і там зблискувало світло від вогнищ у хатах, а попереду, під безмісячним небом, за чорною вуаллю виднілася тьмяна заграва — вогні нової, саксонської частини Лундена. То світилися численні багаття в місті, застував їх власний же дим, і я знав, що під його покровом на старий римський мур веде своє військо долиною Флеоту Етельред. Зіґфрід, Ерік та Гастинґ напевне знають про його наближення, адже хтось неодмінно прибіг із нового міста попередити мешканців старого. Дани, норвеги, фризи і навіть сакси, що зостались без пана, підготувалися й зайняли позиції на валах римського міста.