Пісня меча

А ми тим часом неслися чорною річкою.

Ніхто не розмовляв. Кожен вояк на борту обох кораблів чітко усвідомлював небезпеку, на яку ми наражалися. Я рушив поміж рядів сидячих фігур, і отець Пірліґ, видно, відчувши моє наближення або ж помітивши відблиск вовчої голови, що увінчувала мій шолом, погукав мене ще до того, як я побачив його.

— Я тут, пане, — сказав він.

Він сидів скраю веслярської лави, і я, плюскаючи чобітьми по воді, що зібралася на днищі, зупинився біля нього.

— Ви помолилися? — запитав я.

— І не припиняв молитися, — серйозно відказав він. — Буває, мені здається, ніби Господь уже стомився слухати мій голос. Брат Осферт теж молиться тут зі мною.

— Я не брат, — невесело відповів Осферт.

— Але якщо Господь вважатиме інакше, твої молитви будуть дієвіші, — зауважив Пірліґ.

Альфредів байстрюк сидів з отцем Пірліґом. Фінан видав Осфертові латану кольчугу, зняту з якогось дана, що його прохромили саксонським списом. Мав юнак ще й шолом, високі чоботи, шкіряні рукавиці, круглий щит і два клинки — довгий і короткий, — так що, принаймні на перший погляд, справляв враження воїна.

— Мені наказано відправити тебе у Вінтанчестер, — звернувся я до нього.

— Я знаю.

— Я знаю, лорде, — нагадав йому Пірліґ.

— Я знаю, лорде, — неохоче повторив Осферт.

— Мені зовсім не хочеться відправляти королю твоє тіло, — мовив я, — тож не відходь від отця Пірліґа.

— Тримайся поруч, хлопче, — сказав Пірліґ, — наче закохався в мене.

— Іди позаду нього, — наказав я Осферту.

— Тоді забудь, що ми коханці, — поспішно кинув Пірліґ. — Уяви краще, що ти мій пес.

— І не припиняй молитися, — закінчив я.

Ніякої іншої корисної поради, крім того, щоб скинути з себе одяг, випливти на берег і повертатися в монастир, дати Осферту я не міг. Віри в його талант вояка я мав не більше за Фінана — себто жодної. Був Осферт геть ніякий: невмілий і незграбний. Аби не його покійний дядько, я б уже давно повернув його у Вінтанчестер, одначе Леофрік узяв мене таким самим зеленим хлопчиськом і зробив справжнім звитяжцем, тож я був готовий терпіти Осферта з поваги до пам’яті Леофріка.

Нове місто було вже так близько, що я відчував запах від вогню в ковальських горнилах і бачив відблиски світла на вулицях. Кинув погляд на міст, що перегороджував річку, але там усе було заховане під покровом темряви.

— Мені треба бачити прогалину, — озвався від стерна Ралла.

Я повернувся на корму, наосліп маневруючи між сидячими вояками.

— Якщо нічого не бачитиму, то не зможу зайти, — погукав до мене капітан.

— Як близько ми підійшли?

— Занадто! — в його голосі вчулася неприхована тривога.

Я піднявся до нього на платформу, звідки відкрився вид на оточене римським муром місто на пагорбах. Бачив я все завдяки численним багаттям, що підсвічували його в темряві. Ралла казав правду: ми були близько.

— Треба вирішувати, — сказав він. — Доведеться висадитися перед мостом.

— Але там вони нас помітять, — заперечив я, бо не мав навіть сумніву, що дани виставили варту на мурі біля річки.

— Значить, або загинемо там з мечем у руці, або ж просто потонемо! — сердито гарикнув Ралла.

Я виглянув перед собою, та не побачив нічого.

— Тоді обираю меч, — понуро прорік я, відчуваючи, як руйнується мій план.

Ралла набрав повні груди повітря, готуючись прикрикнути на веслярів, але так і не зробив цього, бо раптом далеко попереду, там, де Темс впадає в море, зажевріла смужка жовтого світла.

Не насичено яскраве, а тьмяне, мляве, воно ліниво виповзало з-між хмар. Над морем займався світанок — бляклий, він все ж давав трохи світла, тому-то Ралла і передумав брати курс до берега. Замість того, торкнувшись амулета на шиї, він повів корабель уперед.

— Присядьте, пане, і міцно тримайтеся, — сказав він.

Корабель затремтів, як той кінь перед боєм. Тепер ми вже не могли нічого вдіяти і безпорадно неслися потужною течією. Живлячись весняними дощами й талими снігами, вода прибувала сюди з усієї округи, збурюючись високими брижами перед самим мостом і з ревищем пінячись поміж кам’яних опор, щоби по центру мосту рівним потоком упасти на зріст дорослої людини в прогалину, а тоді вийти з іншого боку з такою ж силою, перш ніж остаточно вгамуватися. Я чув, як вирує вода біля мосту, як з громовим гуркотом накочуються на берег гнані вітром хвилі.

Ралла тримав курс на прогалину, що почала виднітися супроти темно-жовтого світіння на східному небокраї. Позаду нас лежала чорнота, крізь яку на лискучому від води носі Осрікового корабля все ж почали потроху змигувати відблиски світла, і так я знав, що він іде одразу за нами.

— Тримайтесь міцніше! — прокричав нам Ралла.

Наш корабель, трусячись, із шипінням помчав швидше. Побачивши чорні обриси величезного мосту, що нісся на нас, я присів під бортом і щосили вхопився за його край.

Зайшли в прогалину, і мені здалося, ніби ми падаємо, летимо в провалля між світами. Навколо стояв оглушливий рев. Вода боролася з каменем, рвала, трощила його, нестримно котячись, і шум від цього, гучніший навіть за стукіт Торового молота, стояв аж до небес. Корабель накренило, і я вже був подумав, що ми застрягли й зараз перекинемось, а далі на нас чекає смерть, — аж тут судно вирівнялось і понеслося далі. Вгорі над нами показалися чорні обламані колоди, з яких складався міст, ревище подвоїлось, палубу залило водою, і ми полетіли вперед. Щось торохнуло, ніби захряснулися двері Одінового палацу, і я повалився на живіт, збитий потоком води. Подумавши, що ми наскочили на камінь, я наготувався потонути — пригадую навіть, як міцно стиснув руків’я Подиху Змія, аби загинути зі зброєю в руках. Однак корабель вирівнявся, і я нарешті збагнув, що то гримнуло від удару носа об воду по той бік мосту, а ми досі живі.

— За весла! — проревів Ралла. — Пощастило вам, мерзотникам, тож гребіть!

На днищі було повно води, але ми тримались на плаву. На сході крізь рвані хмари проглядав світанок, і в його примарному світлі нам відкрилося місто і провалений мур на підході до нього.

— Решта справи, пане, тепер за вами, — проказав Ралла з гордістю в голосі.

— Тепер усе в руках богів, — сказав я, озираючись на те, як Осріків корабель видирався на світ із круговерті, що вирувала в перепаді річки.

Обидва кораблі вціліли, річка сама несла нас до того місця, де ми планували висадитись, але гребці розвернули судно і повеслували проти течії, щоб ми пристали до причалу зі сходу, бо коли нас помітять там, то подумають, що ми прибули з Бемфлеота, і сприймуть за данів, котрі прийшли на підкріплення гарнізону для відбиття удару Етельреда.

У затоці, в якій ми планували висадитися, стояв великий морехідний корабель. Я бачив його чітко, бо на білій стіні маєтку, що стояв на березі бухточки, палали смолоскипи. Корабель той був чудовий, його ніс і корма велично височіли над берегом, не прикрашені звірячими головами, адже нормани не хотіли відлякувати духів цих земель. На борту стояв один-єдиний вартовий, котрий, помітивши наше наближення, гукнув:

— Це хто?

— Раґнар Раґнарсон! — відповів я, кидаючи йому канат з моржевої шкури. — Бій уже почався?

— Ще ні, пане, — мовив чоловік, зловивши канат і прив’язуючи його до корми свого корабля. — Але як почнеться, всім їм буде смерть!

— То ми якраз вчасно?

Наш корабель стукнувся об інший, і я, злегка заточившись, скочив на порожню веслярську лаву.

— Чий це корабель? — спитав я у вартового.

— Зіґфрідів, пане. «Приборкувач хвиль».

— Прекрасне судно, — проказав я і різко обернувся. — Вперед! — крикнув я, і мої вояки почали діставати з днища корабля щити та зброю.

Позаду зупинився Осріків корабель, за низькою посадкою якого я зрозумів, що, проходячи міст, він перебрав води. На борт «Приборкувача хвиль» почали перелазити вояки, і норман, що його стеріг, побачив у них на шиях хрести.

— Ви… — промовив він, але не спромігся додати нічого більше й кинувся тікати на берег, та я перекрив йому шлях для відступу. На його лиці відбився подив. Подив і нерозуміння.

— Візьмися за руків’я меча, — наказав я йому, виймаючи Подих Змія.

— Пане, — простогнав він, мовби хотів попрохати зберегти йому життя, аж тоді збагнув, що приречений, бо я не міг ризикувати пощадити його.

Не можна було його відпускати, бо він попередить Зіґфріда про нас, а якщо зв’язати й залишити на борту «Приборкувача хвиль», його можуть знайти і звільнити. Він сам усе це чудово усвідомив, через що нерозуміння змінилося виразом гніву, і замість того, аби просто покласти руку на рукоять меча, він почав діставати його з піхов.

Та вже наступної миті загинув.

Одним потужним, швидким ударом Подих Змія прохромив йому горлянку.

Відчувши, як вістря протнуло шкіру і м’язи, я побачив кров. Рука чоловіка обм’якла і впустила меч назад у піхви, але я взяв її й поклав на руків’я, аби він точно загинув зі зброєю в руках і потрапив на бенкет у палаці загиблих воїнів. Міцно тримаючи його руку, я дав йому завалитися собі на груди, і його кров залила мені кольчугу.

— Відправляйся в палац Одіна, — прошепотів я, — і притримай там місце для мене.

Він не міг відповісти, захлинаючись кров’ю, що ринула з горла.

— Мене звуть Утред, — продовжив я, — і одного дня ми зустрінемося в палаці мертвих. Там ми будемо друзями й разом пиячитимемо і сміятимемось.

Я відпустив тіло чоловіка, нахилився, знайшов на шиї оберіг — молот Тора — і зрізав Подихом Змія. Сховав амулет у торбину, обтер лезо об сорочку вбитого і засунув меч назад у піхви. Відтак перейняв щит від Сітріка, свого слуги.

— А зараз — на берег! — сказав я. — Візьмімо це місто!

Настав час бою.

Розділ п’ятий

Раптом усе затихло.

Звичайно, не в прямому розумінні. Так само ревіла під мостом річка, об борти кораблів плюскотіли хвилі, потріскували смолоскипи на стіні маєтку і тупотіли ноги моїх вояків, що спускались на берег. Стукали об корабельні дошки щити й ратища списів, гавкали собаки в місті, десь хрипко ґакав гусак, але решта все мовчало. Темні хмари застували заграву, досвіток поблід.

— Що далі? — вигулькнув біля мене Фінан.

Поруч із ним стояв Стеапа, мовчазний.

— Підемо до брами, — сказав я. — Луддової.

Однак сам я ніяк не рушав з місця. Не хотілося. Я прагнув бути в Кокгемі з Ґізелою. Це зовсім не був прояв боягузтва. Воно завжди присутнє в людині, тоді як мужність, яка сподвигає поетів на складання пісень про нас, є не чим іншим як волею до подолання страху. Моє небажання рухатися далі пояснювалося втомою, щоправда, не тілесною: тоді я був молодий і бойові рани ще не встигли підточити мої сили. Я стомився від Вессексу, необхідності битися за короля, якого не любив. Стоячи на тому лунденському причалі, я не міг второпати, навіщо мені за нього битися. Озираючись через роки, сьогодні я розумію, що причиною знемоги було вбивство чоловіка, яке я допіру скоїв, пообіцявши приєднатися до нього в Одіновому палаці. Бо я вважаю, що ті, кого ми вбиваємо, стають нашою невіддільною часткою. Долі беруть невидимі нитки їхнього життя та обплітають ними наші, через що їхні духи продовжують мучити нас, допоки гостре лезо нарешті не утне наше власне життя. Мені було гірко від загибелі того вартового.

— Поспати зібралися? — запитав у мене отець Пірліґ, котрий також приєднався до Фінана.

— Ідемо до брами, — сказав я.

Все відбувалося наче вві сні. Я йшов, але думки були десь далеко. Напевно, так ходять нашим світом померлі, бо ж вони завжди повертаються, але зовсім не так, як у тій виставі, що розігрував Бйорн. Вони бродять по землі в найтемніші ночі, коли їх не бачить жодна жива душа. Мабуть, і бачать його лише наполовину, немовби знайомі місця, затягнуті холодною імлою. Я подумав, чи дивиться на мене батько, що він думає. Його я ніколи не любив, і це було взаємно, та й загинув він, коли я був ще зовсім малим. Одначе він був воїном, про якого поети складали пісні. Що б він подумав про мене? Я в Лундені замість того, щоб брати в облогу Беббанбурґ — сповняти свій обов’язок. Мусив би вирушати на північ, витративши все срібло на нових вояків, яких поведу в наступ беббанбурзьким перешийком, через мур, до високого замку, де станеться велика битва. Тільки після того я довіку зможу зажити у власній домівці, батьковій. Там я буду близько до Раґнара і далеко від Вессексу.

От тільки від розвідників, котрих мав у Нортумбрії з десяток, я знав, що дядько зробив з моєю фортецею. Він закрив усі брами — зовсім прибрав, і тепер на їхньому місці були новенькі бійниці, високі, укріплені каменем, через що у твердиню можна було потрапити тільки стежкою, що вела до північного боку кряжа, на якому стояла фортеця. Кожен крок тою дорогою треба робити попід високим муром, ризикуючи щомиті зазнати нападу, а наприкінці шляху, з північного краю, де об скелі б’ється бурхливе море, стоятиме невелика брамка. За нею починається інша стежка, яка тягнеться до наступного муру зі ще однією брамою. Беббанбурґ міцно запечатаний, і щоб узяти його, потрібне військо, на яке мені не стане ніякого срібла.

— Щасти! — вирвав мене із задуми жіночий голос.

Старе місто почало прокидатись, і, забачивши нас, народ сприймав нас за данів, бо я наказав своїм вояками заховати хрести.

— Повбивайте всіх саксонських падлюк! — прокричав інший голос.

Наші кроки відлунювали від стін високих будинків, кожен із яких мав щонайменше по три поверхи. У деяких зверх цегли красувалася чудова ліпнина, і я замислився, як виглядає світ, у котрому всюди такі будівлі. Пригадую, як дивно мені було, коли я вперше піднімався римськими сходами, міркуючи про те, що в давноминулі часи ходити по них було звичною справою. Нині ж будують з кізяка, соломи і трухлого дерева. Звичайно, в нас також є муляри, але будувати з дерева набагато швидше, і хоч воно не менш швидко трухне, всім це байдуже. Гниє весь наш світ, а ми несемося зі світла в морок, щомиті наближаючись до темного хаосу, в якому ця серединна земля загине, а між богами спалахне війна, яка знищить усю любов, світло й радість.

— Тридцять років, — промовив я вголос.

— Це вам стільки? — перепитав отець Пірліґ.

— Стільки років простоїть палац, якщо його не лагодити, — сказав я. — Світ руйнується, отче.

— Господи, найшла ж на вас гризота, — кинув весело Пірліґ.

— Я дивлюсь на Альфреда і бачу, як він силується навести у світі лад, — вів далі я. — І чим? Зведеннями й пергаментами! Це ніби ставити загату з лози в повінь.

— Коли поставити загату правильно, — озвався Стеапа, котрий весь цей час мовчки слухав нашу розмову і тільки зараз вирішив долучитись, — вона відверне течію.

— Та й з повінню ліпше боротися, ніж тонути, — додав Пірліґ.

— Ви тільки погляньте! — вигукнув я, показуючи рукою на кам’яну звірячу голову на цегляній стіні.

Такого звіра я ще не бачив: це був великий кудлатий кіт, який тримав роззявлену пащу над полупаною кам’яною чашею, в яку з неї, вочевидь, раніше текла вода.

— Чи здатні ми сьогодні на таке? — гірко промовив я.

— Є майстри, котрі можуть таке зробити, — зауважив Пірліґ.

— І де ж вони? — сердито буркнув я, міркуючи про те, що всі ці речі — різьблені оздоби, цегла й мармур — виготовили задовго до того, як на наш острів прийшла Пірліґова віра.

Невже це через неї занепадає наш світ? Чи й справді древні боги карають нас за те, що більшість обрала шанувати розіп’ятого Господа?

Втім, цього я Пірліґові не озвучив, розваживши, що краще змовчати. Скрізь у цьому місті над нами височіли будівлі, крім однієї, від якої зосталися руїни. З-за рогу вибіг пес. Зупинився, задер ногу, а тоді загарчав на нас. У домі заплакала дитина.

Наші кроки відлунювали від стін. Більшість моїх вояків ішли мовчки, остерігаючись духів, які, на їхнє переконання, населяли ці залишки колишніх часів.

Дитя заголосило з новою силою, гучніше.

— Там, мабуть, сидить якась молоденька мамка, — бадьоро озвався Райпер.

Райпер — це було його прізвисько, що означає «злодій». Цей худорлявий англ із півночі був розумний, хитрий і не боявся ніяких духів.

— На твоєму місці я б не сподівався нікого кращого від кози, бо тільки їй буде байдуже, як від тебе смердить, — відказав Клапа.

Клапа був даном, котрий присягнув мені на вірність і неухильно дотримувався обітниці. Це був здоровенний парубок із селянської родини, добродушний і дужий, як бугай. Вони з Райпером дружили і не припиняли кпинити один з одного.

— Цить! — наказав я, доки Райпер не розпочав перепалку.

Я знав, що ми наближаємося до західного муру. Від причалу, на якому висадилися, місто йшло широким схилом угору, до палацу на верхівці пагорба. Схил почав вирівнюватись, а це означало, що ми наблизилися до долини Флеоту. Небо позаду розвиднювалось, і я розумів, що Етельред, либонь, гадає, ніби я провалив свою відволікальну атаку, яка мала статися перед самим світанком, і боявся, що через це переконання він відмовиться від власного наступу. Не виключено було, що він уже повів військо назад на острів. У такому разі ми залишимося самі в лігві ворога і нам прийде кінець.

— Поможи нам Господь, — зненацька промовив Пірліґ.

Я підняв руку, зупиняючи своїх вояків, бо попереду, на останньому відтинку вулиці, що вів у кам’яну арку, відому як Луддова брама, стояла група людей.

Озброєних. На їхніх шоломах, сокирах і наконечниках списів виблискувало світло подертого хмарами ранкового сонця.

— Поможи нам Господь, — повторив Пірліґ, хрестячись. — Їх там не менш як дві сотні душ.

— Більше, — сказав я.

Їх було так багато, що не всі поміщалися на вулиці, й воякам довелося розтягнутися навіть у провулки обабіч неї. Побачивши, що всі вони звернені до брами, я зрозумів їхні наміри, і думки мої вмить прояснилися, туман, що застеляв їх, випарувався. Ліворуч од мене стояв двір, і, показавши рукою на вхід, я наказав:

— Туди!

Пригадую одного вченого священника, котрий прийшов якось послухати мої спогади про Альфреда, з яких планував написати книгу. От тільки цьому не судилося статись, адже невдовзі після відвідин він помер від різачки, але був це чоловік напрочуд розсудливий і набагато терпиміший за інших попів. Пам’ятаю, він попрохав описати йому радість бою.

— Про це вам краще розкажуть поети моєї жінки, — відповів я.

— Поети вашої дружини ніколи не були на війні, — зауважив він. — Вони просто беруть пісні про інших героїв і заміняють імена.

— Справді?

— Ну аякже, — мовив він. — Хіба б ви, пане, не робили так?

Священник мені сподобався, і я охоче побесідував із ним, зрештою у відповідь на його питання зазначивши, що найбільша радість бою полягає в тому, щоб обвести ворога круг пальця. Чудово вгадати його плани до того, як він вдасться до дій, мати готову відповідь, щоб коли він зробить крок, який, за його задумом, повинен тебе вбити, загинув сам. І в ту мить вогкого досвітку на лунденській вулиці я знав, що робить Зіґфрід: сам того не усвідомлюючи, він віддає мені Луддову браму.

Двір належав купцеві, що торгував каменем. За кар’єр йому правила римська забудова Лундена, тому під стінами його дому стояли гори обтесаних каменів, готових до відправки у Франкію. Ще більше каміння лежало при воротах, які крізь прирічковий мур вели до пристані. Я припускав, що, остерігаючись атаки з річки, Зіґфрід перекрив кожну браму в мурі на захід від мосту, та він і уявити собі не міг, що хтось наважиться прошмигнути під ним і висадитись на незахищеному східному боці. Проте нам це вдалось, і поки моє військо чекало у дворі, я став на виході й поглянув на ворожі сили при Луддовій брамі.

— Чого ми ховаємося? — спитав мене Осферт своїм звичним тоном, яким він нарікав на все у світі.

— Між нами і брамою кількасот чоловік ворожого війська, — терпляче пояснив я. — Нас замало, щоб пробити їхній заслін.

— То ми приречені, — буркнув він, наче це було очевидно.

Захотілося стукнути його, та я, хоч і через силу, але стримався.

— Поясніть йому, що відбувається, — звернувся я до Пірліґа.

— У своїй мудрості Господь переконав Зіґфріда вивести військо з міста! — пояснив валлієць. — Вони відчинять браму, вийдуть на луг і нападуть на сили лорда Етельреда. Позаяк його військо складається переважно з фірду, а Зіґфрідове — зі справжніх вояків, неважко здогадатися, що там буде! — Отець Пірліґ приклав руку до кольчуги, під якою в нього був схований дерев’яний хрест: — Дякую, Господи!

Осферт ошелешено подивився на священника.

— Тобто, — протягнув він, — військо лорда Етельреда переб’ють?

— Багато їх загине! — бадьоро підтвердив Пірліґ. — Сподіваюся, хлопче, поляжуть вони з честю, інакше не чути їм ніколи райського хору.

— Терпіти не можу хори, — буркнув я.

— Неправда, — заперечив Пірліґ. — Тож бачиш, хлопче, — повернувся він знов до Осферта, — як тільки вони вийдуть за браму, обороняти її залишиться невелика групка вояків. От тоді ми і вдаримо! Спереду і ззаду Зіґфріда оточать ворожі сили, а в такому становищі кожен на його місці пошкодує, що встав так рано з ліжка.

В одному вікні на горішньому поверсі відчинилися віконниці, й на ранкове небо глянула молодиця. Широко позіхаючи, вона потягла руки, від чого лляна сорочка туго напнулась на грудях. Забачивши моїх вояків унизу, вона мимовільно осмикнулась і затулила пазуху руками, бо під легенькою сорочкою була гола-голісінька.

— Хвала Спасителю нашому за таку милість, — не відриваючи від жінки погляду, мовив Пірліґ.

— Та коли ми займемо браму, — вів Осферт, якого хвилювала зовсім інша справа, — на нас нападуть її оборонці.

— Саме так, — погодився я.

— А Зіґфрід… — почав він.

— Найвірогідніше, розверне своє військо і кинеться на нас, — закінчив я за нього.

— І що ж буде далі? — стрепенувшись, запитав він, не бачачи виходу, крім рік крові та погибелі.

— Усе залежатиме від мого кузена, — сказав я. — Якщо він прийде нам на підмогу, ми переможемо. А як ні, — стенув плечима я, — тримай меча міцніше.

Зачувши рипіння від Луддової брами, я зрозумів, що її відчинили і вояки побігли на дорогу, яка вела до Флеоту. Етельред, коли навіть ще тільки готує атаку, побачить їх і постане перед вибором: залишитись і прийняти бій у саксонській частині міста або тікати. Я сподівався, що він залишиться, бо хоч і недолюблював його, та ніколи не помічав, щоб йому бракувало мужності. А от безрозсудства йому було не позичати, і це збільшувало ймовірність того, що він прийме бій.

Зіґфрідове військо виходило з міста довго. Спостерігаючи за ним із затінку двору, я нарахував щонайменше чотири сотні душ. Етельред мав у розпорядженні більш як три сотні вправних вояків, більшість із яких були з Альфредової варти, однак решта його сил походили з фірду, тому нізащо не втримають настільки потужну, люту навалу. Тож перевага була за Зіґфрідом, чиї люди зігріті, виспані та ситі, тоді як Етельредова армія йшла сюди цілу ніч і страшенно потомилася.

— Чим скоріше ми це зробимо, тим краще, — сказав я, не звертаючись ні до кого конкретно.

— То як, висуваймося? — запропонував Пірліґ.

— До брами йдемо спокійно! — гукнув я воякам. — Не бігти! Треба справити враження тутешніх!

І саме так ми вчинили.

З легкої прогулянки лунденською вулицею розпочалася запекла битва.

При Луддовій брамі залишилося не більше тридцяти чоловік. Частина з них були вартові, поставлені обороняти арку, а решта просто видерлись на платформу подивитися на Зіґфрідову перемогу. Якийсь одноногий здоровань на милицях піднімався нерівними кам’яними сходами. Зупинившись на півшляху, він обернувся і помітив нас.

— Якщо поспішите, пане, то ще встигнете приєднатись до них! — прокричав він до мене.

Паном мене він назвав, бо бачив перед собою дійсно пана. Перед ним був великий звитяжець.

Небагато хто міг дозволити собі вирушати на війну як я. Це могли зробити лише справжні ватажки: ярли, королі, лорди — ті, котрі вбили достатньо ворогів, щоб накопичити статок, на який придбали собі добрі кольчугу, шолом і зброю. І не абияку кольчугу. Моя була франкської роботи і коштувала більше за корабель. Сітрік начистив її піском, щоб виблискувала, як срібло. Поділ кольчуги сягав мені до колін і був прикрашений тридцятьма вісьмома молотами Тора. Котрісь були зі звичайної кості, інші — зі слонової або срібла, але всі колись висіли на шиях сміливців, яких я здолав у бою. Ці обереги я носив на собі, щоб, коли явлюся в палаці мертвих, їхні колишні власники мене впізнали, привітали і запросили випити елю.

Зверху на мені була пофарбована в чорне шуба з руна, на якій Ґізела вишила білу блискавицю від шиї аж до п’ят. У бою шуба заважала, але я не знімав її, бо вона робила мене дебелішим, хоч я й так був вищий і кремезніший за більшість. На шиї в мене висів молот Тора. Амулет був нікудишній: залізний, через що всякчас іржавів, а від постійного чищення зовсім прохудів і з роками втратив форму. Одначе той залізний оберіг я здобув ще в дитинстві власними кулаками і страшенно полюбив. Він є в мене донині.

Голову мені увінчував прегарний шолом, вичищений до сліпучого блиску, оздоблений срібним різьбленням і вовчою головою на маківці. Забороло його було прикрашене срібними завитками. Якби хтось подолав мене й забрав той шолом собі, миттю б збагатився, проте ворогів більше вабили мої браслети, котрі я носив по-данському — зверх рукавів кольчуги. Тих золотих та срібних браслетів було в мене так багато, що деякі доводилося надівати вище ліктя. Вони вказували на вбитих мною ворогів і нажиті скарби. Чоботи були з грубої шкіри, обшиті залізними штабами, що захищали ноги від списа, який міг пройти попід щитом. Сам щит, оббитий залізним обручем, ніс на собі зображення вовчої голови — моє знамено, зліва на поясі висів Подих Змія, справа — Осине Жало. Зі світанком позаду я виступав до брами, кидаючи на брудну вулицю довгу тінь.

Я був славним воєводою, котрий прийшов убивати, а ніхто на брамі й не здогадувався про те.

Нас бачили, але мали за данів. Більшість ворожих сил стояло на високій платформі, проте п’ятеро вояків залишилось у проході брами, стежачи за Зіґфрідовим військом, котре спускалося крутим пагорбом до Флеоту. Саксонське поселення містилося неподалік, і я надіявся, що Етельред іще там.

— Стеапо, — погукав я, поки ми були на достатній відстані, щоб вороги не чули, як я розмовляю англійською, — бери своїх людей і перебийте тих мерзотників під аркою.

Хижий лик Стеапи розтягнувся в посмішці.

— Хочеш, аби я замкнув браму? — запитав він.

— Хай буде відчинена.

Я планував заманити Зіґфріда назад, аби його вправніші вояки не перебили Етельредів фірд. Якщо ж ворота залишаться відчиненими, він охочіше піде в наступ на нас.

Браму було побудовано між двох великих кам’яних бастіонів, кожен з власними сходами, і я пригадав, як ще в дитинстві чув від отця Беокки опис раю. Заявивши, що вестимуть туди кришталеві сходи, священник захоплено змалював довжелезний марш скляних приступок, що тягнеться до небесного престолу, на якому сидить його бог. Довкола трону стоять янголи, кожен ясніший од сонця, а на сходах співають пісень святі, як він називав мертвих християн. Що тоді, що зараз мене це зовсім не вражало.

— На тому світі всі ми будемо богами, — сказав я Пірліґові.

Він здивовано глипнув на мене, не розуміючи, чому я кажу це йому.

— Ви хотіли сказати, що ми всі будемо з Богом, — поправив він мене.

— Хіба що у вашому раю, але не в моєму.

— Лорде Утреде, але ж рай лише один.

— Тоді хай ним буде мій рай, — мовив я, розуміючи, що моя правда — єдино істинна і що Пірліґ, Альфред та решта християн помиляються.

Атож, вони помиляються. Ми линемо не до світла, а від нього, скочуємося в хаос. Прямуємо до смерті та її обителі.

Наближаючись до ворога, я закричав:

— Пристанище для людей, справжніх воїнів! Дім, де виблискують мечі! Притулок для сміливців, сповнений звитяги! Оселя богів полеглих! Домівка смерті!

Усі навколо — друзі й недруги — повернулися в мій бік, маючи мене за божевільного. Може, я і сказився, подершись на сходи праворуч, з яких на мене отетеріло дивився чолов’яга на милицях. Я вибив одну підпору з його руки, і він упав. Милиця заторохтіла по сходах, аж тут один з моїх вояків наступив на неї.

— Притулок смерті! — прокричав я, і до мене повернулися вже всі на платформі, хоча й досі вважали мене за свого, бо всю цю божевільну маячню я викрикував данською.

Усміхнувшись за заборолом, я витяг Подих Змія. Нижче від мене, за межею мого поля зору, почали різанину Стеапа та його загін.

Менше десяти хвилин тому я мовби снив наяву, однак тепер на мене зійшов шал. Варто було б дочекатися, коли мої вояки піднімуться на платформу й утворять стіну щитів, але я, гнаний якоюсь силою, сам пішов уперед, продовжуючи кричати — щоправда, вже власне ім’я. Подих Змія затягнув свою сталеву пісню, я знову був повелителем війни.

Радість бою. Захват. Це не просто втіха, що ти долаєш ворога, а відчуття себе як бога. Якось я пробував пояснити це Ґізелі, а вона лиш торкнулася мого лиця довгими пальцями й усміхнулася.

— Невже воно краще за це відчуття? — спитала.

— Це те саме, — відповів я.

Але це не те саме. У бою ризикуєш усім заради репутації, а в ліжку — нічим. Ці дві радості можна порівняти, проте радість від жінки минуща, репутація ж вічна. Чоловіки, жінки — всі помирають, а репутація продовжує жити по нашій смерті, саме тому я й вигукував своє ім’я, коли Подих Змія забрав свою першу душу. Це був високий чоловік у погнутому шоломі, озброєний списом із довгим вістрям, яким він мимохідь замахнувся на мене, а я, так само мимохідь, відбив випад щитом і ввігнав Подих Змія йому в горлянку. Праворуч був ще один нападник, якого я звалив ударом плеча і наступив ногою на пах, одночасно приймаючи на щит меч із лівого боку. Відтак став над збитим ворогом так, щоб мур був у мене справа, а вороги — попереду. Я кинувся на них, вигукуючи:

— Утред! Утред Беббанбурзький!

Так я дражнив смерть. Пішовши на ворогів сам, дав їм оточити себе, але в ту мить я був безсмертний. Час для мене завмер, мої вороги зробились повільні, наче равлики, а я — швидким, як та блискавиця на моїй накидці. Не припиняючи кричати, я ввігнав Подих Змія одному з вояків в око, тиснучи, допоки вістря не вперлося в кістку з внутрішнього боку черепа, тоді змахнув мечем ліворуч, відбиваючи удар клинка, спрямований мені в обличчя, а щитом прийняв удар сокири. Відтак опустив Подих Змія, прохромив шкірянку чоловіка, котрий бив мене мечем, і прокрутив лезо, аби воно не застрягло в череві. З нього ринула кров і посипались кишки, а я тим часом скочив ліворуч і умбоном щита вибив з рівноваги нападника з сокирою.

Він поточився назад. Я висмикнув Подих Змія з живота останнього вбитого і махнув ним праворуч, парируючи випад іншого меча. Крутнувшись услід за ударом, побачив на лиці ворога непідробний жах, котрий тільки підживлює нещадність.

— Утред! — прокричав я, дивлячись на нього.

Відчувши наближення погибелі, він спробував відступити, але відхід йому перекрили свої ж вояки, що набігли ззаду. З усмішкою на устах я полоснув Подихом Змія йому по обличчю. Бризнула в ранкове повітря кров, а зворотний удар перетнув йому горлянку. Двоє інших проштовхалися повз нього, й одного я відбив мечем, а другого відштовхнув щитом.

Ті двоє нападників були не дурні. Наступали вони, зімкнувши щити, щоби притиснути мене до стіни й тримати, не даючи скористатися Подихом Змія, поки інші колотимуть мене клинками, знесилюючи від втрати крові. Ті двоє знали, як мене здолати, і прийшли туди саме за цим.

Але мене це лише потішило. Я реготав, бо розкусив їхній задум. Вони були такі повільні, а я тим часом виставив про їхніх щитів власний. Вирішивши, що загнали мене в пастку, бо ж намагатися самотужки відштовхати двох — марна затія, вони присіли за щитами і наддали вперед, а я просто відступив назад і прибрав щит, послаблюючи опір. Їхні щити провалились наперед, і чоловіки почали падати, а Подих Змія кинувся вперед гадючим язиком, скривавленим вістрям уп’явшись у лоба тому, що стояв ліворуч. Я відчув, як ламаються його кості, побачив, як скляніють очі, й, почувши стукіт впущеного щита, махнув мечем праворуч, але другий вояк відбив мій удар і посунув на мене в надії збити з ніг. У ту мить зліва пролунав могутній крик:

— Ісус Христос і Альфред!

То був отець Пірліґ, за спиною якого по всьому обширу бастіону вирувало море моїх вояків.

— Нехристь безголова! — лайнувся на мене Пірліґ.

Я зареготався. Пірліґ мечем рубонув по руці мого суперника, а Подих Змія, свиснувши в повітрі, вибив його щит. Пам’ятаю, як чоловік подивився на мене. Він був у доброму шоломі з вороновими крилами по боках, мав золотисту бороду й сині очі, в яких відбилось усвідомлення неминучої загибелі. Пораненою рукою він спробував підняти меч.

— Тримай його міцніше, — сказав я, і він кивнув.

Відтак Пірліґ добив чоловіка, але я того вже не бачив, бо біг на залишки ворожих сил, а поруч Клапа розмахував сокирою, і то так завзято, що становив загрозу не лише для ворога, а й для нас, проте ніхто з ворожих вояків не наважувався на нас двох напасти. Вони кинулися навтьоки, залишивши браму нам.

Я сперся на низьку стіну, але тут же відсахнувся, бо камені посунулися під моєю вагою. Стіна потроху обсипалася. Хляпнувши по каменюках, я радісно засміявся. На мене дивився усміхнений Сітрік зі скривавленим мечем у руці.

— Амулети, пане? — запитав він.

— Он той, — показав я на вбитого в крилатому шоломі. — Він загинув гідно, тому я візьму його оберіг.

Сітрік нахилився зрізати амулет із чоловіка. Позаду нього Осферт оглядав убитих, що лежали в калюжах крові на каменях. У руках він тримав спис із червоним наконечником.

— Убив когось? — спитав я.

Він підвів на мене вирячені очі й кивнув:

— Так, пане.

— Чудово, — сказав я і кивнув на вбитих: — Котрого?

— Це було не тут, пане.

Все ще спантеличений, він озирнувся на сходи, якими ми піднялися сюди:

— Це було там.

— На сходах?

— Так.

Я зміряв його довгим поглядом, від якого йому зробилося ніяково.

— Скажи, він тобі загрожував?

— Він був ворогом, пане.

— І що ж він зробив? Замахнувся на тебе милицею?

— Він… — почав Осферт, але, не змігши дібрати слів, опустив погляд на вбитого мною чоловіка і нахмурився. — Пане?

— Що?

— Ви самі вчили нас, що покинути стіну щитів означає смерть.

Я нагнувся витерти лезо Подиху Змія об сорочку вбитого.

— І що?

— Ви покинули стіну, пане, — несхвально пробурмотів Осферт.

Я випростався і, торкнувшись своїх браслетів, сказав йому різко:

— Хлопче, живим залишаєшся, дотримуючись правил; а порушуючи їх, здобуваєш репутацію. Однак за вбивство калік вона тобі не світить.

Різко вимовивши останні слова, я обернувся й побачив, що Зіґфрідові вояки вже перейшли Флеот, але, почувши заворушення позаду, зупинились і дивилися на браму.

Біля мене став Пірліґ.

— Знімімо цю ганчірку, — сказав він, і на стіні я побачив знамено.

Пірліґ підняв його край і показав мені Зіґфрідів герб із вороном.

— Нехай бачать, що в міста новий володар, — додав він, задер кольчугу й дістав інший прапор, затканий за пояс.

Він розправив його, і я побачив чорний хрест на білому тлі.

— Славімо Господа, — проказав Пірліґ і вивісив стяг, приклавши вгорі зброєю вбитих.

Так Зіґфрід побачить, що втратив Луддову браму. Християнське знамено означало плювок йому в обличчя. Втім, якийсь час усе було тихо. Припускаю, Зіґфрідових вояків приголомшило побачене, і їм знадобився час оговтатись. Більше в бік саксонського міста вони не рухалися, а просто стояли й дивилися на увінчану хрестом браму, тоді як у самому місті поглянути на нас вийшли люди.

Я дивився на нове місто, в якому не було жодних ознак Етельредового війська. Через приземкуватий пагорок, на якому стояло саксонське поселення, тягнувся дерев’яний частокіл, в одних місцях протрухлий, а в інших геть повалений, і, можливо, Етельредів загін ховався за ним.

— Якщо Етельред не прийде… — тихо проказав Пірліґ.

— …нам кінець, — докінчив я.

Ліворуч від мене повз пошкоджений міст котила до далекого моря свої скорботно-сірі води річка. На тлі сірого неба сновиґали білі чайки. Вдалині, на південному березі, над хатами курився дим. То Вессекс. Попереду мене, де заклякло Зіґфрідове військо, — Мерсія, а позаду, північніше від річки, — Східна Англія.

— Може, зачинимо браму? — запитав Пірліґ.

— Ні, я наказав Стеапі не зачиняти.

— Чому?

— Нам потрібно, щоб Зіґфрід напав на нас, — відповів я.

І подумав, що коли Етельред відмовився від атаки, я загину на воротах на стику трьох королівств. Етельредових сил досі не було видно, а без допомоги мого двоюрідного брата про перемогу можна було й не мріяти. Якщо вдасться заманити Зіґфріда крізь браму в місто й затримати тут, Етельред зможе зайти ззаду. Власне, тому я й залишив ворота відчиненими як запрошення для Зіґфріда. Зачинили б ми їх — і він міг обрати інший вхід у римське місто, й Етельредові не вдалося б провести атаку.

Втім, більшою проблемою було те, що дани, котрі залишилися в місті, почали оговтуватись. Одні вийшли на вулицю, інші збиралися на мурі по обидва боки від бастіону на воротах, себто наступ на нас їм треба було проводити вузькими східцями, що вели від муру до бастіону. Для стримування ворога на кожну сходинку знадобиться по п’ять вояків, по стільки ж — на сходи, що вели з вулиці. На хвильку я замислився над тим, щоб покинути бастіон, та коли бій у брамі піде погано, найвигіднішою позицією буде висока платформа.

— Візьміть двадцять чоловік для утримання бастіону, — сказав я Пірліґу. — Можете взяти і його, — кивнув на Осферта.

Альфредів байстрюк, годний хіба що вбивати калік, був мені не потрібний в арці, де бій буде найзапеклішим. Саме там ми виставимо дві стіни щитів: одна стоятиме лицем до міста, друга — в долину Флеоту, де відбудеться головна зустріч двох стін, у якій, я був переконаний, ми всі загинемо, адже досі не бачив ані ознаки Етельредової армії.

Виникла спокуса втекти. Розкидавши ворогів на вулиці, ми могли запросто відступити тим же шляхом, що й прибули, захопити Зіґфрідів «Приборкувач хвиль» і на ньому перепливти на саксонський берег. Проте я — Утред Беббанбурзький, у якому клекотіла войовнича гординя, а ще я дав слово здобути Лунден. Тому ми залишились.

Уп’ятдесятьох ми зайняли браму. Двадцять чоловік стало лицем до міста, решта — до Зіґфріда. У проході брами було місця лише для восьми вояків, що могли стояти там, зімкнувши щити, тож ми утворили заслони в затінку кам’яної арки. Стеапа командував двадцяткою воїнів, а я зайняв передній ряд стіни, що дивилася на захід.

Покинувши заслін, я вийшов на кілька кроків у бік долини Флеоту. Невелика річка, засмічена від ям дубильників вище за течією, неспішно котила брудні води в Темс. По той берег Зіґфрід, Гастинґ та Ерік нарешті розвернули військо й переходили вбрід, готуючись розчавити мій крихітний загін.

Для них я стояв на самому небокраї. Заслане хмарами сонце було позаду мене, та його бліде світло відображалося від срібних оздоб мого шолома і димчастого візерунка на лезі Подиху Змія. Я стояв з мечем наголо, затиснувши його в правиці, а лівицею тримаючи щита. Отак височів я, закутий у броню славетний лорд, герой, що запрошує вороже військо на бій, ось тільки союзницьких сил на дальньому пагорку досі не було видно.

Я розумів: якщо Етельред відступив, нам всім кінець.

Міцніше стиснувши руків’я Подиху Змія, я глянув на Зіґфрідову групу і тричі торохнув мечем по щиту. Луна відбилася від стіни позаду, я розвернувся й знову став у заслін.

А Зіґфрідова армія, люто заревівши в передчутті легкої перемоги, рвонула вбивати нас.

Якомусь поетові варто було б написати про той бій пісню.

Бо ж для чого ще потрібні поети?

Моя теперішня жінка-дурепа платить їм, аби вони оспівували її бога Ісуса Христа, але варто мені ступити в залу, як усі вони ніяково вмовкають. Вони знають десятки пісень про своїх святих і виводять журливі трелі про день, коли їхнього бога розіп’яли на хресті, та в моїй присутності заводять лише справжніх — тих, що, як розповів мені мудрий священник, були написані про інших героїв, чиї імена прибрали, підмінивши моїм.

Це пісні про криваві бої, воїнів — справжні поеми.

Бо воїни боронять домівку, дітей, жінок та збіжжя, вбиваючи ворогів, котрі приходять забрати це все. Без воїнів на землі буде лиш розорена пустка, сповнена плачу й голосіння. Та найбільшою винагородою воїну буде не золото та срібло, яке він одягне собі на руки, а репутація, для того й потрібні співці. Вони розповідають легенди про чоловіків, що боронять землю і знищують ворогів. Ось це і є справжнє призначення поетів, хоч про бій на Луддовій брамі не існує жодної пісні.

На землі, що звалася колись Мерсією, досі співають похвалу лордові Етельреду, який здобув їм Лунден, і це гарна пісня, хоч у ній і словом не згадано мене, Стеапу, Пірліґа чи будь-кого, хто в той день бився по-справжньому. Слухаючи її, можна легко подумати, буцімто так звані «погани» розбіглися, щойно забачили Етельреда.

Але було не так.

Було і близько не так.

Я сказав, що нормани побігли на нас, і так воно й було, проте у тому, що стосувалося війни, Зіґфрід був зовсім не дурний. Бачачи, що ворота перекрили зовсім невеликі сили, він розумів: коли здолати нашу стіну щитів, усім нам кінець під тою римською аркою.

Я повернувся в заслін. Мій щит зімкнувся з рештою в ряді, ми наготувалися й очікували прийняти удар, аж тут я побачив, що насправді замислив Зіґфрід.

Коли стояли, його вояки не розгублено витріщалися на Луддову браму, а перегруповувались, і тепер їхній наступ вела група з восьми чоловік. Четверо несли довжелезні списи, тримати які було можливо лише обіруч. Та четвірка не мала щитів, зате біля кожного йшло по дебелому войовнику зі щитом і сокирою, позаду — ще більше зі щитами, списами й довгими мечами. Так я зрозумів, що зараз станеться. Четвірка списників на повному ходу вдарить по чотирьох наших щитах.

Під натиском ми відступимо на задній ряд, після чого вдарять вояки з сокирами. Вони не намагатимуться розбити наші щити, а будуть розширяти просвіт, який зроблять списники, збиваючи щити нашого другого ряду, щоб оголити його для удару задніх мечників. Зіґфрід мав на меті швидко розбити наш заслін, і я не сумнівався, що та вісімка не просто навчена розбивати ворожі стіни щитів, а й робила це не раз.

— Готуйсь! — крикнув я, хоч у тому не було потреби.

Мої вояки знали, що робити. Вони були готові стояти на смерть. У цьому вони присягнулися мені.

Я ж розумів, що ми загинемо, якщо Етельред не прийде. Зіґфрід вдарить усіма своїми силами, а ми не мали довгих списів, щоб відбити наступ їхніх чотирьох. Ми могли хіба що спробувати протриматись, однак були в меншості супроти ворога, який упевнено наступав. Їхні вояки вигукували образи, обіцяючи нам погибель, і вона неминуче насувалася.

— Може, зачинимо браму, пане? — спитав схвильовано Сітрік, що стояв за мною.

— Пізно, — відказав я.

На нас обрушився удар.

Четверо списників бігли з криками. Ратища їхніх списів були величезні, як весла, а наконечники — довгі, як кинджали. Тримали вони їх низько, і я розумів, що цілитимуть по низу наших щитів, аби нахилити їх, вирвати в нас із рук сокирами й миттю оголити нашу оборону.

І я знав, що цей план спрацює, адже на нас ішли Зіґфрідові руйначі заслонів. Вони тренувалися спеціально для цього, і в палаці мертвих, мабуть, повно їхніх жертв. Біжучи до нас, вони викрикували незв’язні погрози. Мені було видно їхні перекошені обличчя.

Їх було восьмеро: вісім закутих у кольчуги дужих бороданів, що наганяли страх. Міцніше вхопивши тримач щита, я присів, сподіваючись, що спис влучить у важкий металевий умбон по центру.

— Упріться нам у спини, — наказав я ряду за нами.

Я бачив, що один зі списів цілить у мій щит. Якщо влучить достатньо низько — відхилить його, щоб наступний вояк сокирою вирвав його в мене з рук і смерть спіткала мене цього весняного ранку. Я впер ліву ногу в щит, сподіваючись, що вона не дозволить йому смикнутися, та навіть так існував ризик, що вістря списа проб’є дерево і впнеться мені в пах.

— Готуйсь! — повторив я команду.

Списи неухильно неслися на нас. Я чітко бачив вишкір списника, котрий готувався всією вагою навалитися мені на щит. До зіткнення металу з деревом залишався всього один удар серця, але першим завдав удару Пірліґ.

Спочатку я не зрозумів, що діється. Очікував зіткнення зі списом і готувався відбивати сокиру Подихом Змія, та тут згори на нападників щось обвалилося. Дзенькнувши наконечниками, за якісь кілька кроків од мене попадали довгі списи, і вісімка розсипалася. Я був подумав, що то двоє Пірліґових вояків цибнули з платформи донизу, а тоді побачив, що валлієць скинув з бастіону два трупи. Обидва тіла були дебелі, закуті в кольчуги, тому вагою своєю вибили ратища з рук нападників, спричинивши замішання в передньому ряді ворога. Ще мить тому вони загрозливо сунули на нас суцільною лінією, а зараз уже спотикалися об убитих.

Ні на мить не замислюючись, я кинувся вперед. З сичанням замахнувся Подихом Змія, поцілив по шолому вояка з сокирою, тоді відсмикнув меч і побачив, як з-під розрубаного металу заюшила кров. Чоловік звалився, а я зацідив важким умбоном свого щита в лице списникові, відчувши, як тріщать його кістки.

— Щити! — проревів я, відступаючи на крок.

Фінан вискочив наперед разом зі мною і вбив іншого списника. Тепер дорогу перекривали три трупи і щонайменше один оглушений вояк, а поки я відступав до брами, з бастіону скинули ще два тіла. Важко гупнувши об землю, мерці відскочили від неї, а тоді лягли додатковою завадою на шляху наступу Зіґфрідових сил. Тоді я й побачив самого Зіґфріда.

Страхітливий у чорній ведмежій шубі, він ішов у другій лаві. Саме тільки хутро вже могло зупинити удар меча, та попід ним на ньому була блискуча кольчуга. Він прикрикував на вояків, щоб не зупинялись, але раптовий дощ із трупів зупинив їхнє просування.

— Вперед! — прокричав Зіґфрід, проштовхався в перший ряд і рушив прямісінько на мене.

Не зводячи з мене погляду, він не припиняв кричати, проте що саме — не пам’ятаю. Втративши темп наступу, його вояки, замість того щоб вдарити по нас на повному ходу, стишили крок і насували повільніше. Пригадую, як я виставив щит, зустрічаючи їхню стіну, й на мене навалилася страшна вага Зіґфріда, хоча він, певно, відчув те саме, бо жоден з нас не посунувся назад. Він замахнувся мечем, і, відчувши громовий удар по своєму щиту, я вдарив у відповідь. Відтак заховав Подих Змія. Це чудовий меч, одначе довгий клинок нікуди не годиться, коли дві стіни щитів припадають одна до одної, мов закохані. Вийнявши Осине Жало, свій кинджал, я намацав шпарину між ворожими щитами і завдав удару, нікуди, однак, не поціливши.

На мене навалився Зіґфрід, і ми подалися назад. Один ряд щитів в’їхав в інший, за кожним, лаючись і пріючи, з усіх сил тиснули вояки. В голову мені понеслася сокира, якою замахнувся чоловік позаду Зіґфріда, та за мною стояв Клапа, котрий підняв свій щит і прийняв удар, у якому, втім, було достатньо сили, аби віддача прийшлася мені по шолому. Мені забило памороки, але я струснув головою, і в очах розвиднилось. Інша сокира зачепилася за верхній край мого щита, і ворог спробував вирвати його мені з рук, та той настільки щільно притиснувся до Зіґфрідового, що навіть не ворухнувся. Зіґфрід лаяв мене, плював у лице, а я обзивав його скурвим сином і бив Осиним Жалом. Наткнувшись вістрям на щось тверде за ворожими щитами, я замахнувся і вдарив знову, але якої шкоди завдав тоді — не знаю донині.

Поети люблять оспівувати битви, проте жоден з них ніколи не стояв у першому ряді стіни щитів. Вони вихваляють вправність воїна, розказуючи, скількох ворогів той убив, оспівують блиск його клинка і добру здобич списа, проте в житті все далеко не так. Клинки там не виблискують, а гнуться. Вояки пріють, штовхають і лаються. Тільки-но сходяться дві стіни й починається штовханина, воїнів гине небагато, адже місця, щоб як слід змахнути мечем, там обмаль. Різанина починається, коли один із заслонів розсипається, однак ми продовжували стримувати першу хвилю атаки.

Я майже нічого не бачив, бо на очі наліз шолом, але чітко пам’ятаю роззявлений рот Зіґфріда, гнилі зуби й жовту слину. Він лаяв мене, я — його; мій щит здригався від ударів, а навкруги стояв оглушливий шум. Раптом хтось закричав, тоді почувся інший крик, і Зіґфрід миттю відступив. Уся його лінія посунула назад, і, подумавши, що так вони намагаються виманити нас із проходу, я зостався на місці. Виводити наш заслін з-під арки не наважувався, бо під нею з обох боків наші фланги закривав великий мур. Почувши третій крик, я нарешті второпав причину Зіґфрідового відступу. З муру на його вояків летіли каменюки. Ніхто не нападав на Пірліґа на мурі, тож його загін почав виламувати з нього камені й кидати ними по ворогу. Однією з брил оглушило вояка, що стояв за Зіґфрідом, і той перечепився об нього.

— Стояти на місці! — гримнув я на своїх, котрим не терпілося вибігти і скористатися відступом ворога, що, втім, означало б покинути прихисток арки. — Стояти! — повторив я сердито, і мене послухались.

Зіґфрід пішов у відступ. Розсерджений, спантеличений, він сподівався на легку перемогу, та натомість утратив людей, а наші ряди залишились недоторкані. Тільки в Кердіка лице було заюшене кров’ю, але на моє питання, чи не сильно його поранило, він похитав головою. Ззаду почувся рев, і наш заслін, який щільно збився під аркою, подався вперед від удару, завданого з вулиці. З того краю обороною командував Стеапа, тому я навіть не потрудився обернутись і глянути, що там робиться, бо знав: він утримає стрій. З ляскоту мечів над головою я збагнув, що в бій вступив і Пірліґ.

Побачивши, що Пірліґів загін теж б’ється, Зіґфрід розважив, що тепер йому не загрожує злива каміння, і наказав своїм воякам готуватися.

— Вбити падлюк! — проревів він. — Вирізати всіх! Тільки того дебелого не чіпайте. Він мені треба.

Наконечником свого великого меча він вказав на мене, і я пригадав назву того клинка: Страходар.

— Ти мій! — прокричав він до мене. — Я ще досі нікого не розіп’яв, тож потренуюсь на тобі!

На тому, засміявшись, він заховав Страходар у піхви й перейняв у одного зі своїх людей сокиру на довгому держаку. Зловісно вишкірившись, затулився щитом із зображенням ворона і наказав своєму війську наступати:

— Вбити всіх! Тільки здорового не чіпати! Решту — вирізати до ноги!

Однак цього разу замість того, щоб витісняти нас крізь арку, як той корок у шийці пляшки, його військо зупинилося на відстані меча від нас і спробувало постягати наші щити довгими сокирами.

Становище наше гіршало. Сокира — грізна зброя в бою заслін на заслін, бо навіть якщо ворог не здатний стягнути твого щита, нею він може розтрощити його на друзки. Я відчував Зіґфрідові удари по своєму щиту, бачив його сокиру в шпарку між дошками, але не міг подіяти нічого, крім як стримувати натиск. Вийти вперед сам не міг, бо це б порушило нашу оборону, а коли виступити всім заслоном, це оголить нам фланги і ми загинемо.

У ноги мені штрикав спис, по щиту періщили вже дві сокири. На весь наш куценький ряд сипались удари, не витримували щити моїх вояків, загибель була неминуча. Власної сокири в мене не було, бо я ніколи не мав особливої приязні до цієї зброї, хоч і розумів, наскільки вона смертельна. Стискаючи в руці Осине Жало, я вичікував, коли Зіґфрід підійде достатньо близько, щоб можна було всадити лезо кинджала повз щит у його здоровенне черево, однак він тримався на відстані, мій щит тріскався, і я усвідомлював, що будь-який наступний удар може розтрощити мені руку на криваве місиво зламаних кісток.

Врешті я вирішив ризикнути і скочив наперед. Зробив це несподівано, так що наступний Зіґфрідів удар пройшовся мимо, лише злегка зачепивши мені плече. Щоб орудувати сокирою, йому довелося опустити щит, тож я замахнувся і зробив випад Осиним Жалом йому в праве плече, та дорога кольчуга витримала удар. Він відступив. Я махнув, цілячись йому в обличчя, але він торохнув своїм щитом по моєму, відігнав мене назад і знову рубонув сокирою.

Дивлячись на мене злими очима з-за кудлатої бороди, він вишкірив гнилі зуби.

— Ти потрібен мені живим! — крикнув він, махаючи сокирою, але я вчасно закрився щитом, приймаючи удар умбоном. — Живим! — повторив він. — Я обіцяю тобі смерть, гідну нікчемного клятвопорушника.

— Ні в чому я тобі не клявся, — відповів я.

— Але загинеш саме такою смертю. Я приб’ю тебе до хреста по руках та ногах і слухатиму твої верески, допоки не обридне.

Ще раз залибившись, він заніс сокиру для удару, який остаточно розтрощить мій щит.

— Я оббілую тебе, Утреде Невірний, шкурою твоєю обіб’ю собі щит, потім насцю тобі в горлянку і станцюю на кістках.

Він замахнувся… а тоді обвалилося небо.

З платформи на Зіґфрідові ряди впав весь відрізок верхнього краю муру. Здійнялася курява, залунали крики скалічених. Шестеро вояків лежали на землі, тримаючись за зламані руки-ноги. Усі вони були за Зіґфрідом, котрий здивовано розвернувся до них, і саме тоді з арки зіскочив Осферт, Альфредів байстрюк.

Від падіння з такої висоти він мав би ноги переламати, але якимось чином уцілів. Приземлившись серед битого каміння і скалічених вояків із другої лави Зіґфрідового війська, він заверещав високо, як дівка, і замахнувся мечем норвегові на голову. Лезо гупнуло Зіґфріда по шолому, не пробивши металу, зате на хвильку оглушило велетня. Я вирвався на два кроки з заслону, відштовхнув оторопілого ворога побитим щитом і зробив випад Осиним Жалом йому в ліве стегно. Цього разу поцілив між ланками кольчуги і викрутив лезо, рвучи м’язи. Зіґфрід заточився, й Осферт, пополотнілий від жаху, штрикнув мечем йому в поперек.

Навряд чи хлопець тямив, що робить. Він обісцявся з переляку і, ошелешений, не бачив нічого навкруги, коли ворог приходив до тями, готуючись до нового нападу; але з відчаю Осферт завдав удару, достатньо сильного, щоб прохромити Зіґфріду не лише шубу та кольчугу, а й плоть.

Норвег заревів від болю. Біля мене був Фінан, котрий, як завжди, витанцьовував довкола ворога. Надуривши фальшивим випадом вояка, що стояв біля Зіґфріда, він полоснув того по обличчю й наказав Осфертові повертатися до нас.

Та Альфредів син заціпенів від страху. Ще мить — і йому був би кінець, якби я не скинув свій розтрощений щит і, скочивши від пораненого Зіґфріда, забрав хлопця. Відтак заштовхав його в другий ряд, а сам, не маючи щита для оборони, приготувався до нової навали.

— Боже мій, дякую, дякую, Господи всемогутній, — белькотів Осферт, і це було жалюгідно.

Зіґфрід стояв на колінах, зойкаючи від болю. Двоє чоловік відтягли його, і я побачив Еріка, котрий із жахом дивився на пораненого брата.

— Іди сюди і помри! — прокричав я до нього, але у відповідь Ерік тільки глянув на мене сумовито й кивнув, мовби кажучи, що розуміє звичай, який велить мені ображати його, але це ніяк не применшує його повагу до мене.

— Підходь! — горланив я далі. — Ходи до мене і зустрінься з Подихом Змія!

— Усьому свій час, лорде Утреде, — шанобливо, навіть докірливо відповів Ерік.

Він стояв біля пораненого брата, чиє становище змусило його військо завагатися. Вони стояли достатньо довго, щоб я встиг крутнутись і побачити, що Стеапа відбив атаку зсередини міста.

— Як справи на бастіоні? — спитав я в Осферта.

Досі переляканий, він вирячився на мене, тарабанячи:

— Хвала Ісусові Христу.

Заїхавши кулаком йому в живіт, я крикнув:

— Що діється вгорі?

Він роззявив рота, задихаючись, перш ніж зміг вичавити з себе:

— Нічого, пане. Погани не взяли сходи.

Я розвернувся знов до ворога. Пірліґ тримав бастіон, Стеапа — внутрішній бік брами, тож я мусив стримати натиск іззовні. Торкнувшись свого амулета, я погладив лівицею руків’я Подиху Змія і подякував богам за те, що досі живий.

— Дай сюди щит! — гримнув я на Осферта, вирвав у нього щит і просунув побиту руку в петлю, не зводячи очей з ворога, що шикувався у новий стрій. — Людей Етельреда бачив?

— Етельреда? — перепитав Осферт, наче вперше чув це ім’я.

— Мого кузена! — відрубав я. — Бачив його?

— А, так, пане. Він іде, — відказав Осферт таким тоном, ніби це дрібниця, звістка про хмари, що купчаться далеко на обрії.

Я ризикнув повернутись до нього:

— Іде?!

— Так, пане.

І це була правда: Етельред прийшов. На тому наш бій і скінчився, адже Етельред, не покинувши задуму атакувати місто, перевів своє військо через Флеот, завдав удару ззаду, і ворог відступив на північ, у бік іншої брами. Якийсь час ми його переслідували. Я дістав Подих Змія, бо для відкритого бою він годився значно краще, і навіть поцілив в одного з данів, що був такий гладкий, ледве біг. Він обернувся, зробив випад списом, але я прийняв його на щит, а наступним ударом відправив неприятеля в палац мертвих. Деручись схилом, Етельредові вояки кричали, і я збагнув, що вони можуть легко сприйняти моїх людей за ворогів, тому наказав своєму загонові повертатися до Луддової брами. Під аркою було вже порожньо, але по обидва її боки лежали скривавлені трупи й потрощені щити. Сонце підбилося вище, але через завісу куряви виглядало тьмяним брудно-жовтим диском.

Деякі з Зіґфрідових вояків полягли під муром, коли їхні ряди охопила така паніка, що декого навіть забили мотиками. Однак більшості вдалося втекти крізь сусідню браму і сховатися в старому місті, де з ними розправилися вже ми.

Це було дике, нестримне полювання. Зіґфрідові вартові, котрі охороняли мур, не знали, що їхня армія програла бій. Вони залишалися на бійницях, допоки не усвідомили, що їм кінець, і аж тоді кинулися навтьоки вулицями та провулками, в яких юрмилися чоловіки, жінки й діти, що рятувалися від навали саксів. Збігаючи з пагорбів, на яких стояло місто, вони скакали в кораблі, пришвартовані нижче за течією від мосту. Найдурніші пробували врятувати своє майно, і то була величезна помилка, бо їх, обтяжених добром, легко наздоганяли і рубали просто на вулицях. Верещала дівчина, яку затягував у будинок мерсійський списник. У канавах валялися трупи, над якими нишпорили пси. На деяких будинках було зображення хреста на знак того, що там живуть християни, однак такий захист не діяв, коли всередині були гарненькі дівчата. У дверях крихітної церкви з розп’яттям у руках стояв священник, вигукуючи, що всередині перебувають християнки, та його різко урвав удар сокири, здійнявся лемент. Кількадесятьох норманів застали в палаці, де вони охороняли скарби Зіґфріда та Еріка. Їх убили на місці, скропивши кров’ю римську мозаїку на плитках підлоги.

Найбільше руйнувань завдав фірд. Регулярні вартові були дисципліновані й трималися купи, і саме вони вигнали норманів з Лундена. Я залишився біля муру над річкою, на тій вулиці, якою ми прийшли в місто від своїх напівзатоплених кораблів. Тепер ми гнали втікачів, як вовча зграя — овець. Отець Пірліґ почепив стяг із хрестом на данський спис і махав ним у нас над головами, показуючи Етельредовим людям, що ми свої. З горішніх вулиць долинали крики й стогони. Я переступив через мертве дівчатко, золоті кучерики якого були перемазані кров’ю батька, котрий загинув біля неї. Останнє, що він встиг, — ухопити доньку за руку, і продовжував тримати її за лікоть навіть після смерті. Це нагнало на мене спогад про власну доньку, Стіорру.

— Пане! — погукав Сітрік. — Пане!

Вістрям меча він показував на велику групу норманів, котрі, відрізані від своїх кораблів, вибігли на міст. На його північному краю був римський бастіон, крізь нього вела арка, ворота в якій давно обвалилися. Тепер же виїзд на побиту дощату дорогу мосту перегородила стіна щитів. Вояки стали так само, як ми перед тим у Луддовій брамі, коли кам’яні мури закривали фланги. Їхній заслін затулив собою всю арку, і за першим рядом зімкнутих круглих щитів я нарахував ще принаймні шість.

Стеапа гаркнув, змахуючи в їхній бік сокирою.

— Ні, — зупинив його я, кладучи руку на лікоть.

— Станьмо свинею і вибиймо їх звідти! Перебиймо тих падлюк! — рвався він.

— Ні, — повторив я.

Свинею називається стрій клином, який врізається в стіну щитів, як той велетенський наконечник списа, складений з людей; одначе такий заслін, як утворили нормани там, не пробити жодним клином. Вони стояли в арці занадто щільно, до того ж були у відчаї, а коли людина втрачає всяку надію, вона б’ється за життя з особливим завзяттям. Я хоч і не мав сумніву, що зрештою ми їх здолаємо, але й розумів: поляже чимало моїх людей.

— Стійте тут, — наказав я своєму загону і віддав щит Сітріку.

Затим зняв шолом і сховав Подих Змія. Пірліґ вчинив так само.

— Ви не зобов’язані йти зі мною, — сказав я йому.

— Але чого б і не сходити? — усміхнено запитав він.

Віддавши знамено Райперу, він поклав щит на землю, і, радіючи компанії валлійця, я взяв його з собою до брами на мості.

— Я — Утред Беббанбурзький! — оголосив я чоловікам, що люто визирали з-за щитів. — Якщо бажаєте відправитися на бенкет у палаці мертвих уже сьогодні, я радо вам допоможу.

Позаду мене з міста линули крики і, розтягуючись небосхилом, валував дим. Дев’ятеро вояків з переднього ряду мовчки дивилися на мене.

— Та коли хочете ще трохи понасолоджуватися радощами цього світу, — продовжив я, — поговоріть зо мною.

— Ми служимо своєму ярлу, — озвався один.

— Хто він?

— Зіґфрід Турґільсон, — відказав той.

— Він бився гідно, — мовив я.

Ще якісь дві години тому я лаяв Зіґфріда на всі заставки, проте час був виявити повагу. Ворогові пора було відступити, а мені — зберегти життя своїх воїнів.

— Чи вижив ярл Зіґфрід? — запитав я.

— Вижив, — коротко відрізав чолов’яга, смикнувши головою, мовляв, Зіґфрід стоїть із ними на цьому мості.

— Тоді передайте йому, що Утред Беббанбурзький бажає побалакати з ним, аби вирішити, жити йому чи померти.

Це було не моє рішення. Прялі давно зробили вибір за мене, я ж був у їхніх руках лиш інструментом. Чоловік, з яким я вів перемовини, передав мої слова далі рядами, а я став чекати. Пірліґ молився, хоча чи просив він милосердя для городян, чиї крики ми чули позаду, а чи смерті для людей перед нами, я не питав.

Нарешті щільний заслін в арці заворушився, і вояки розступилися, утворюючи прохід посередині.

— З тобою розмовлятиме ярл Ерік, — сказав мені переговорник.

Так ми з Пірліґом вирушили на зустріч із неприятелем.

Розділ шостий

— Брат каже, я мав би тебе вбити, — привітав мене Ерік.

Молодший із братів Турґільсонів чекав мене на мості, й хоч від меча в його руках віяло загрозою, в очах загрози я не побачив. Він тримався спокійно, мирно, явно не переймаючись скрутним становищем. Його чорне волосся було сховане під простим шоломом, добра кольчуга — заляпана кров’ю. В одному місці на ній я помітив дірку: либонь, там спис пробив йому щит, не завдавши, втім, великої шкоди. А от Зіґфрід був поранений тяжко. Корчачись і звиваючись від болю, він лежав на своїй чорній шубі, розстеленій серед дороги, а біля нього клопоталися двоє вояків.

— Твій брат, — відповів я, дивлячись на Зіґфріда, — вважає смерть відповіддю на всі питання.

— Отже, ви з ним дуже схожі, — злегка всміхнувшись, промовив Ерік, — якщо, звісно, вірити тому, що про тебе кажуть.

— А що про мене кажуть? — з непідробною цікавістю спитав я.

— Що ти спраглий до крові, як справжній норман.

Ерік повернувся до річки. Від причалу встигла відійти невелика група данських і норвезьких кораблів, котрі, однак, тепер гребли назад проти течії забрати втікачів, що товклися на березі. Та вони були приречені: між їхніх рядів уже лютували сакси. На пристані вирував жорстокий бій, рубалися воїни. Дехто, рятуючись, скакав у воду.

— Мені інколи здається, що в смерті полягає справжній сенс життя, — протягнув Ерік сумовито. — Ми поклоняємося смерті, несемо її і віримо, що вона дарує радість.

— Я смерті не поклоняюся, — заперечив я.

— А християни поклоняються, — зауважив Ерік, поглядаючи на Пірліґа, на грудях якого зверх кольчуги висів дерев’яний хрест.

— Ні, — промовив Пірліґ.

— То чого тоді зображаєте мертвого?

— Бо наш Господь Ісус Христос повстав із мертвих, — завзято проказав Пірліґ. — Він подолав смерть! Прийняв її, щоб дарувати життя нам, і погибеллю заслужив вічне життя. Смерть, пане, це лише двері до іншого життя.

— І чого ж тоді ми її боїмося? — запитав Ерік тоном, з якого було ясно, що відповіді він не очікує.

Відтак він кинув погляд на безумство, що вирувало на річці. Втікачі захопили два кораблі, на яких ми пропливли під мостом, і один з них перекинувся, щойно відійшовши від пристані, й тепер лежав напівзатоплений на боці. Люди посипали у воду, чимало втопилося, проте декому таки вдалося добутися до заболоченого дальнього берега, де їх, однак, повбивали розлючені вояки зі списами, мечами, сокирами та мотиками. Вцілілі трималися за борт судна, ховаючись від саксонських лучників, котрі випускали стріли з довгих мисливських луків. Того ранку смерть була всюди. Вулицями розореного міста під хмарно-жовтявим небом ріками текла кров і розносилися жіночі крики.

— Ми довірились тобі, лорде Утреде, — озвався негучно Ерік, не відриваючи погляду від річки. — Ти мав привести Раґнара, посісти мерсійський престол і віддати нам увесь острів Британія.

— Мертвий збрехав, — сказав я. — Збрехав Бйорн.

Ерік обернув до мене похмуре обличчя:

— А я казав, що не варто намагатись обдурити тебе, але ярл Гастинґ не послухав.

Ерік знизав плечима і зиркнув на Пірліґа, зупинивши погляд на його кольчузі й стертих руків’ях клинків.

— Однак ти, лорде Утреде, таки обманув нас, — провадив він, — бо мені здається, ти знав, що цей чоловік не священник, а воїн.

— Він і священник, і воїн, — відказав я.

Ерік спохмурнів, пригадуючи либонь, з якою майстерністю здолав Пірліґ його брата на арені.

— Ти збрехав нам, а ми — тобі, — мовив він. — А разом ми могли б узяти цілий Вессекс. А тепер що? — він обернувся й окинув поглядом міст позаду. — Тепер я не знаю, чи виживе мій брат.

Він скривився. Зіґіфрід лежав нерухомо, і я вже був подумав, що він відправився в палац мертвих, та чоловік повернув до мене голову і обпік сповненим ненависті поглядом.

— Я помолюся за нього, — сказав Пірліґ.

— Так, зроби це, — просто відповів Ерік.

— А мені що робити? — спитав я.

— Тобі? — спантеличився моїм питанням Ерік.

— Чи варто залишати тебе в живих, Еріку Турґільсон, чи краще вбити?

— Сам побачиш, що вбити нас не так уже й легко.

— Але якщо знадобиться, я зроблю це, — наполіг я.

Ті дві репліки були, по суті, переговорами. Правда полягала в тому, що Еріків загін був у пастці, приречений, але щоб повбивати їх, нам довелося б прорубуватися крізь потужний заслін, а тоді зійтися в герці з відчайдухами, єдиним бажанням яких буде забрати з собою на той світ якомога більше ворогів. Так я втрачу щонайменше два десятки чоловік, інші вояки з моєї варти залишаться на все життя каліками. Я не хотів платити таку ціну, й Ерік це знав, проте розумів: коли не пильнувати — я піду на цей крок.

— Гастинґ там із вами? — запитав я, оглядаючи міст за ним.

Ерік похитав головою.

— Я бачив, як він відступав, — відказав він, киваючи на річку.

— Жаль, — мовив я. — Він порушив присягу на вірність мені. Був би він тут, я б радо відпустив вас усіх в обмін на його шкуру.

Ерік пильно подивився на мене, розважуючи, чи правду я кажу.

— У такому разі вбий замість Гастинґа мене, — промовив він нарешті, — а решту відпусти.

— Ти не присягався ні в чому, тому й не маєш переді мною боргу, — відповів я.

— Я хочу, щоб мої люди жили, — сказав Ерік з неочікуваною пристрастю, — і моє життя — невелика ціна за їхні. Я готовий її сплатити, лорде Утреде, а у відповідь ти даруєш моїм воїнам життя і повернеш «Приборкувача хвиль», — він показав на братів корабель, що стояв у бухті, в якій ми висадилися.

— Це справедлива ціна, отче? — звернувся я до Пірліґа.

— Кому дано визначати ціну життя? — відповів він питанням.

— Мені, — відрізав я і повернувся до Еріка. — Ціна буде така: ви залишите на цьому мості всю свою зброю. Кожен щит, кольчугу і шолом. Ви залишите тут свої браслети, ланцюги, пряжки, монети й застібки поясів — усе, що має цінність. А тоді, Еріку Турґільсон, я дам вам корабель на свій вибір, на якому ви попливете звідси.

— Корабель на свій вибір, — повторив Ерік.

— Так.

Він тепло всміхнувся:

— «Приборкувача хвиль» для брата збудував я. Кіль для нього побачив у лісі. Це був дуб, рівнесенький, як ратище весла. Я сам його зрубав. А тоді, лорде Утреде, на шпангоути, щогли, ніс та дошки пішло ще одинадцять дубів. Борти законопачено хутром семи ведмедів, яких я вбив власним списом, заклепки теж викував я у своїй кузні. Вітрила пошила наша мати, я сплів канати і присвятив корабель Торові, вбивши свого улюбленого скакуна й окропивши його кров’ю корму. На цьому кораблі ми з братом пройшли шторми, тумани й кригу. Це, — повернувся він до «Приборкувача хвиль», — прекрасний корабель. Я його люблю.

— Більше за власне життя?

Замислившись на хвильку, він похитав головою:

— Ні.

— Тоді я сам оберу вам судно, — продовжив я стояти на своєму, і на тому переговорам був би край, якби не заворушення під аркою, в якій нормани тримали заслін від мого загону.

На міст вийшов Етельред з вимогою пропустити його у ворота.

Коли нам передали цю звістку, Ерік запитально подивився на мене, але я тільки стенув плечима, сказавши:

— Він тут головний.

— Отже, підемо ми тільки з його дозволу?

— Так, — підтвердив я.

Ерік віддав заслону наказ розступитись, і Етельред, як завжди бундючно, ступив на дорогу. Супроводив його лише начальник варти Альдгельм. Не звертаючи уваги на Еріка, кузен пихато кинув мені:

— Вирішив провести переговори від мого імені?

— Ні, — відказав я.

— Тоді що робиш тут?

— Веду переговори від свого імені, — мовив я. — Це ярл Ерік Турґільсон, — представив я норвега англійською мовою, а тоді, перейшовши на данську, звернувся до Еріка: — А це олдермен мерсійський, лорд Етельред.

У відповідь Ерік легенько кивнув, але без жодної поштивості. Етельред оглянув міст, рахуючи всіх, хто там перебував.

— Небагато, — різко кинув він. — Усі вони мають померти.

— Я запропонував їм зберегти життя, — сказав я.

— Нам було наказано захопити Зіґфріда, Еріка та Гастинґа і привести їх до короля Етельстана, — в’їдливо процідив Етельред.

Я побачив, як від його слів розширились Ерікові очі. Мені чомусь здавалося, що той не знає англійської мови, але тепер стало ясно, що Етельредові слова розуміє.

— Ти смієш ослухатися наказу мого тестя? — натиснув на мене Етельред, не діждавшись відповіді.

Стримавшись, я повів терпляче:

— Ти можеш дати їм бій, але в такому разі втратиш багато добрих вояків, занадто багато. Можна заблокувати їх тут, але з припливом на порятунок їм під міст підійде корабель.

Я розумів, що зробити це буде тяжко, але життя навчило мене ніколи не недооцінювати корабельну майстерність норманів.

— Зрештою, можна просто прогнати їх з Лундена, — продовжив я. — Власне, це я обираю.

На ці мої слова Альгельм пхикнув, мовляв, я зробив вибір боягуза. Я різко зиркнув на нього, і він зустрів мій погляд, не відвівши очей.

— Повбиваймо їх, пане, — промовив Альдгельм до Етельреда, продовжуючи дивитися на мене.

— Битися з ними — ваш вибір, — сказав я. — Але я в цьому участі не братиму.

Етельреду з Альдгельмом так і кортіло обізвати мене боягузом: це було видно з їхніх облич. Та прочитавши дещо на моєму лиці, вони вирішили змовчати.

— Ти завжди любив поган, — дорікнув замість того Етельред.

— Так їх люблю, що провів серед ночі два кораблі під цим мостом, — сердито проказав я, показуючи на обламані підпори, — завів у місто людей, зайняв Луддову браму і провів бій, бути в якому більше не побажав би ніколи. І в тому бою, кузене, я вбивав поган заради тебе. Але так, вони мені дійсно до вподоби.

Етельред поглянув на дірку під мостом. Навколо неї, в місці перепаду річки, де вода текла з такою силою, аж двигтіла дерев’яна дорога, в повітрі стояв постійний рев і здіймалась димка з дрібнесеньких краплинок.

— Тобі не наказували прибути сюди кораблем, — промовив обурено Етельред, і я знав, чому його так обурив мій вчинок: бо відбирав у нього славу, якої він мав зажити взяттям Лундена.

— Мені було наказано здобути для тебе місто, — парирував я. — Тож ось воно! — провів я рукою на дим, що закутував охоплений криками пагорб. — Твій весільний подарунок, — додав я, зневажливо вклоняючись.

— Та не тільки місто, пане, — сказав Етельредові Альдгельм, — а і все, що є в ньому.

— Все? — перепитав в нього Етельред, не вірячи такій удачі.

— Все, — хижо підтакнув Альдгельм.

— А коли тобі вже пощастило здобути все це, подякуй своїй дружині, — додав я дошкульно.

Різо крутнувшись, Етельред вибалушився на мене. Щось у моїх словах вразило його, бо виглядав він так, ніби я його вдарив. У його широкому лиці читалися недовіра і злість, від яких йому на хвилю відібрало мову.

— Моїй дружині? — перепитав він врешті.

— Без допомоги Етельфледи ми б не взяли міста, — пояснив я. — Вона дала мені людей.

— Ти бачився з нею? — підозріло запитав він.

Я подивився на нього як на недоумка.

— Ще б пак! Коли повернувся на острів за кораблями! Вона була там і присоромила твоїх вартових, що не хочуть іти зі мною.

— А ще змусила лорда Утреда дати їй присягу, — додав Пірліґ. — Він поклявся боронити Мерсію, лорде Етельреде.

Та його Етельред не слухав. Він не відривав від мене незмигного погляду, тільки вже сповненого ненависті.

— То ти піднімався на мій корабель і бачився з моєю дружиною? — насилу витиснув він із себе.

— Вона спустилася до нас, — відповів я, — у супроводі отця Пірліґа.

Цим я ні на що не натякав, а просто переповів, що сталося, сподіваючись, що Етельред оцінить дружинин почин; але як тільки сказав це, одразу збагнув, що помилився. На мить мені навіть здалося, ніби він зараз мене вдарить — настільки зморщилося з люті його широке лице. Але Етельред опанував себе, розвернувся й відійшов. Альдгельм подріботів за ним, щось заспокійливо промовляючи. Коли Етельред нарешті рвучко, недбало махнув рукою, Альдгельм повернувся до мене.

— Дійте на власний розсуд, — гукнув він мені й рушив за своїм хазяїном у браму, де нормани розступилися, пропускаючи їх на вихід.

— Тільки так і роблю, — сказав я, не звертаючись ні до кого конкретно.

— Як? — перепитав отець Пірліґ, позираючи на браму, за якою зник мій двоюрідний брат.

— Як вважаю за потрібне, — відказав я і спохмурнів. — Що там сталося? — запитав у Пірліґа.

— Він не любить, коли інші чоловіки розмовляють з його дружиною, — відповів валлієць. — Я помітив це, поки ми пливли сюди. Ревнує.

— Але я знаю Етельфледу все її життя! — вигукнув я.

— Він вважає, що ви знайомі надто близько, — мовив Пірліґ, — і це доводить його до сказу.

— Безглуздя! — сердито гаркнув я.

— Це ревнощі, — сказав Пірліґ, — а в них глузду нема.

Ерік, що також спостерігав відхід Етельреда, був спантеличений не менше.

— Оце він — твій командир? — запитав норман.

— Він мій кузен, — сердито відказав я.

— І командир? — повторив питання Ерік.

— Лорд Етельред віддає накази, а лорд Утред їх порушує, — пояснив Пірліґ.

Це потішило Еріка.

— То як, лорде Утреде, ми досягли згоди? — поставив він питання англійською, ретельно добираючи слова.

— Ти добре балакаєш по-англійському, — здивувався я.

Він усміхнувся:

— Вашої мови мене навчила рабиня-саксонка.

— Сподіваюся, красуня, — мовив я. — Так, ми досягли згоди, але одна умова змінилася.

Ерік обурився, але зумів зберегти спокій.

— Яка? — запитав він стримано.

— Ви можете взяти «Приборкувача хвиль», — сказав я.

Ерік мало мене не розцілував. Спершу не повірив моїм словам, але побачивши, що я кажу це цілком щиро, широко всміхнувся.

— Лорде Утреде… — повів він.

— Забирайте, — урвав я його, не бажаючи вислуховувати подяки. — Просто сідайте на корабель і пливіть!

Думку мою змінили слова Альдгельма. Він казав правду: місто і все, що в ньому, тепер стало власністю Мерсії. Мерсією правив Етельред, охочий до гарних речей, тож дізнавшись, що я схотів залишити «Приборкувача хвиль» собі, він би точно відібрав його; от я й вирішив позбавити його такої приємності, повернувши корабель братам Турґільсонам.

Зіґфріда понесли на борт. Нормани, поскидавши зброю та цінності, пройшли до «Приборкувача хвиль» у супроводі моєї варти. На це знадобилося чимало часу, та ось уже всі піднялися й відчалили від берега, а я стояв і дивився, як вони відпливають у серпанок, що досі курився в низині річки.

Тим часом десь у Вессексі прокувала перша зозуля.

Я відправив Альфредові листа. Ніколи не любив писати й ось уже багато років не тримав перо в руках. Нині листи за мене шкрябають жінчині попи, а оскільки знають, що я можу прочитати їхню писанину, то завжди пильнують занотовувати все саме так, як я кажу. Але в день взяття Лундена я написав Альфредові власноруч: «Мілорде королю, Лунден ваш. Я залишаюся тут відновлювати міський мур».

Та навіть ті два рядки стали випробуванням для мого терпцю. Перо постійно ламалося, пергамент був товстий і нерівний, а чорнило, яке я знайшов у дерев’яній скрині з добром, награбованим у монастирі, заляпало плямами весь аркуш.

— Поклич отця Пірліґа й Осферта, — наказав я Сітрікові.

— Пане… — озвався Сітрік нерішуче.

— Знаю, знаю, — бовкнув я сердито, — ти хочеш одружитися зі своєю шльондрою. Але спершу поклич отця Пірліґа та Осферта. Нікуди твоя курва не подінеться.

Коли прийшов Пірліґ, я підштовхнув листа до нього.

— Ідіть до Альфреда, передайте йому це і розкажіть про все, що тут відбулося, — сказав я.

Пірліґ узявся перечитувати мій лист, і я побачив, як на його бридкій мармизі заграла легенька посмішка, котру він, однак, миттю прибрав, аби не ображати мене своєю думкою про мій почерк. Нічого не сказавши про цидулку, він тільки здивовано озирнувся на Осферта, якого саме привів Сітрік.

— Брат Осферт піде з вами, — пояснив я валлійцю.

Осферт напружився: він не любив, коли його називали братом.

— Я хочу залишитися тут, — сказав він, — пане.

— Ти потрібен королю у Вінтанчестері, — відповів я, — а наказам короля слід коритися.

Я забрав у Пірліґа лист, умочив перо в чорнило, побуріле від часу, і додав ще кілька слів. «Зіґфріда здолав Осферт, — ретельно вивів я, — і мені б хотілося, щоб він продовжив служити в моїй варті».

Навіщо я це написав? Осферта я любив не більше, ніж його батька, однак, скочивши з бастіону, він проявив неабияку мужність — безглузду, але все ж мужність. Якби Осферт не зіскочив тоді з муру, Лунден лишався б у лапах данів і норвегів. Хлопець заслужив на місце в стіні щитів, хай навіть шансів вижити в ній у нього було обмаль.

— Отець Пірліґ розкаже королю про те, що ти зробив, — сказав я Осферту, дмухаючи на чорнило. — В цьому листі прохання повернути тебе сюди. Проте остаточне рішення — за Альфредом.

— Він відмовить, — понуро пробубнів Осферт.

— Отець Пірліґ його переконає, — мовив я.

Валлієць запитально підняв брову, а я легенько кивнув йому на знак того, що кажу правду. Потому віддав листа Сітріку і, простеживши, щоб він склав його й запечатав воском, поставив свою печатку з вовчою головою та віддав послання Пірліґові.

— Розкажіть Альфредові правду про сьогоднішні події, бо від мого кузена він почує іншу історію, — сказав я. — І поспішіть!

Пірліґ усміхнувся:

— Бажаєте, аби ми прибули до короля раніше за Етельредового посланця?

— Так.

Цей урок я засвоїв давно: зазвичай вірять тій новині, яку почують першою. Я не сумнівався, що Етельред відправить тестеві тріумфальні вісті, в яких наша роль у перемозі буде значно применшена. Тож отець Пірліґ мав подбати, аби Альфред почув правду, а от чи повірить король його словам — то вже інша річ.

Пірліґ та Осферт вирушили перед досвітком, узявши двох коней із тих, що ми захопили в Лундені. На світанні я обійшов колом міський мур, відмітивши про себе, що він потребує доброго ремонту. На варті перебували мої вояки. Більшість були з беррокширського фірду, котрий днем раніше бився під командуванням Етельреда, і радість від на позір легкої перемоги ще не встигла їх відпустити.

Стояло на мурі й трохи Етельредових людей, однак більшість відходили від елю й медовухи, якими впивалися всю ніч. Біля одної з північних брам, що виходила на закутані серпанком зелені гори, я зустрів Еґберта — старого, котрий виконав наказ Етельфледи дати мені своїх найкращих вояків. У винагороду я подарував йому срібний браслет, знятий з одного із убитих ворогів. Їхні тіла ще не встигли поховати, тож уранці круки та шуліки влаштували собі справжній бенкет.

— Дякую вам, — сказав я.

— Треба було одразу послухати вас, — промовив він знічено.

— Ви ж і послухали.

Він знизав плечима:

— Після того, як наказала вона.

— Етельфледа тут? — спитав я.

— Ще на острові, — відказав Еґберт.

— А я думав, ви її охороняєте.

— Так і було, але лорд Етельред розжалував мене вчора ввечері.

— Розжалував? — перепитав я, а тоді побачив, що на ньому більше немає срібного ланцюга — ознаки командира.

Він знову стенув плечима, мовби показуючи мені, що сам не розуміє причини такого рішення.

— Наказав явитися сюди, — мовив він, — а коли я прибув, він мене не прийняв. Занедужав.

— Сподіваюся, серйозно?

На лиці Еґберта з’явилась і тут же щезла легка усмішка:

— Мені сказали, що його знудило. Мабуть, якась дрібниця.

Мій двоюрідний брат зайняв палац на вершині лунденського пагорба, а я залишився в римському маєтку біля річки. Мені там подобалось.

Я завжди любив римські будинки, бо їхні стіни напрочуд стійкі до вітру, дощу та снігу. Маєток був величезний. Ввійти до нього можна було крізь брамку, що вела з вулиці у двір попід аркадою з колонами.

З трьох боків двору стояли комірки — кімнати для прислуги та зберігання провізії. В одній містилася кухня з пічкою, настільки великою, що в ній за раз можна було напекти хліба на три корабельні команди. Четвертий край двору вів до шістьох приміщень, у двох з яких помістилася б уся моя варта. За тими двома залами починалася брукована тераса з видом на річку, де було приємно посидіти надвечір, хоч у приплив від Темсу часом піднімався нестерпний сморід.

Я міг би повернутись у Кокгем, але осів там, залишивши з собою вояків беррокширського фірду. Це їм не сподобалося, бо настала весна і вдома на них чекало повно роботи, та я наказав їм укріплювати лунденський мур. Я б спокійно поїхав додому, якби був упевнений, що цю роботу зробить Етельред, але той, схоже, не відав про плачевний стан міської оборони. Зіґфрід полатав мур у кількох місцях і укріпив брами, проте нам належало виконати ще багато роботи. Старі стіни подекуди кришилися й осипалися в рів, тож мої люди нарубали дерев і поставили в найбільш ослаблених місцях новий частокіл. Відтак ми вичистили зовнішній рів, вишкрібши з нього старий бруд і наставивши гострих кілків від усіляких нападників.

Альфред прислав розпорядження відбудувати все старе місто. Нам було наказано зберегти кожну римську будівлю в придатному стані, а всі ветхі споруди знести й замінити новими — з міцного дерева та соломи. Однак на цю роботу я не мав ані людей, ані коштів. Альфред вигадав, щоб сакси з незахищеного нового міста переселилися в старий Лунден під захист його укріплень, проте, боячись римських духів, ті вперто відкидали всі запрошення скористатися покинутим житлом. Мої солдати-беррокширці теж боялися тих духів, але я наводив на них ще більший страх, тому вони залишились і виконували роботу.

Етельред же зовсім не помічав того, що я роблю. Мабуть, недуга його минулася, бо вже незабаром він почав виїздити на полювання. Щодня вирушав на оленів у лісисті пагорби на північ од міста. Брав із собою не менше сорока чоловік почту, тож над нами висіла постійна загроза того, що до Лундена може підібратися мандрівна ватага данів. Таких банд було повно скрізь, однак доля розпорядилася так, що Етельреда вони оминали. Кожного дня я бачив, як на сході в пустельних приморських заплавах з’являлися вершники — данські розвідники, котрі, безсумнівно, доповідали про наші справи Зіґфрідові.

Дійшли до мене й вісті про нього самого. Казали, що він вижив, але через поранення не міг ні ходити, ні стояти. Разом із братом та Гастинґом він знайшов собі прихисток у Бемфлеоті, звідкіля до естуарію Темсу вони відправляли набіги. Через бажання норманів помститися за поразку в Лундені сакси не наважувались плавати у Франкію, а один драконоголовий данський корабель якось навіть прийшов Темсом у бурхливі води біля дірки в мості позадирати нас. На борту в них були саксонські полонені, яких дани вбили по одному, подбавши, аби ми бачили цю криваву розправу. Були серед них і бранки, чий крик донісся аж до нас. Я відрядив на міст Фінана з десятком вояків, котрі винесли казан з розпаленим всередині багаттям і з мисливських луків почали обстрілювати приблуд вогненними стрілами. Нема такого капітана, котрий би не боявся вогню, тож запалені стріли — хоча більшість із них і пролетіли мимо — переконали данів відійти нижче, де полум’я їм не загрожувало. Однак відступили вони недалеко, і поки гребці тримали судно рівно, вбили решту полонених. Не забиралися вони, допоки я не посадив команду на один із захоплених кораблів. Лише тоді непрохані гості розвернулись і попливли геть, розчинившись у вечірньому присмерку.

Інші бемфлеотські кораблі перетинали широкий естуарій Темсу й зупинялись у Вессексі. Та його частина була чужим місцем. Колись це було королівство Кент, яке згодом захопили західні сакси, і хоч жили в Кенті також сакси, розмовляли вони дуже дивною говіркою. Ті землі перебували в глушині, ближче до інших заморських країв, і раніше вікінги туди не приходили. Нині ж Зіґфрід невпинно пускав через річку кораблі й провадив вилазки углиб Кенту, беручи невільників і палячи села. Якось із проханням про допомогу до мене прибув посланець від Світвульфа, єпископа грофсестерського.

— У Контварабурґ прийшли погани, — жалібно промовив посланець, молодий священник.

— Архієпископа вбили? — з надією запитав я.

— Хвала Господу, його не було в місті, — священник перехрестився. — Там скрізь погани, пане, всі ми в небезпеці. Єпископ Світвульф просить вашої допомоги.

Та я не міг допомогти єпископові. Люди були потрібні мені для захисту не Кенту, а Лундена і моєї родини, бо вже за тиждень після взяття міста туди прибули Ґізела зі Стіоррою та кількома служницями. Я відрядив Фінана з трьома десятками войовників, щоб вони безпечно провели їх річкою, і відколи в будинку на березі Темсу залунав жіночий сміх, там зробилося затишніше.

— Міг би й поприбирати в домі, — насварила мене Ґізела.

— Я прибирав!

— Ха! — пхикнула вона, показуючи на стелю. — А це що?

— Павутиння, — відказав я, — воно тримає крокви.

Павутиння змели, запалили вогонь у кухні. У дворі під самим стиком черепичних стулок аркади стояла стара кам’яна урна, завалена сміттям. Ґізела вигребла з неї непотріб, а тоді з допомогою двох служниць вичистила зовнішні стінки, які, виявилось, були зроблені з мармуру і мали на собі різьблення жінок, що бігли одна за одною з арфами в руках. Малюнок страшенно полюбився Ґізелі, вона сиділа біля урни, проводячи пальцем по зачісках римлянок, а тоді й сама (а з нею ще декілька служниць) спробувала повторити їх. Будинок теж припав їй до душі, й навіть попри сморід від річки вона полюбляла посидіти ввечері на терасі, дивлячись на плин води.

— Він б’є її, — сказала вона мені одного вечора.

Я зрозумів, про кого вона, але не відповів.

— Вона ходить уся в синцях, — продовжила Ґізела. — Вона вагітна, а він її б’є.

— Що ти сказала? — здивувався я.

— Етельфледа вагітна, — терпляче повторила Ґізела.

Вона майже щодня ходила в палац до Етельфледи, котрій навідувати нас заборонялося. Новина про Етельфледину вагітність мене приголомшила. Сам не знаю чого, але я сильно здивувався. Мабуть, ніяк не міг звикнути, що вона вже давно не дитина.

— І він її б’є? — запитав я.

— Думає, що вона кохає іншого, — відповіла Ґізела.

— Це правда?

— Авжеж ні, але він вважає інакше. — Взявши більше вовни з прядки, Ґізела додала: — Він думає, вона закохана в тебе.

Я задумався про раптовий вибух Етельредового гніву на мості.

— Він сказився! — мовив я.

— Ні, ревнує, — сказала Ґізела, кладучи свою руку на мою. — І я знаю, що ревнує даремно, — усміхнулась вона до мене і повернулась до роботи. — Дивний прояв кохання, так?

Етельфледа прибула в Лунден на другий день після його взяття. Кораблем її привезли у саксонське місто, а звідти — возом на волах через Флеот до нового палацу її чоловіка. Уздовж дороги вишикувався народ, який махав їй гілками з зеленим листям, попереду воза, бризкаючи святою водою, йшов піп, позаду — хор жінок, заквітчаних первоцвітами, як ті воли попереду. Етельфледа, що сиділа, притримуючись за край фіри, почувалась явно незручно, однак, в’їжджаючи нерівною дорогою в браму, вона таки спромоглася на слабку усмішку.

На честь приїзду Етельфледи в палаці влаштували бенкет. Етельред не бажав кликати мене, але мій високий статус не залишав йому вибору, тож удень перед святом я таки отримав неохоче запрошення. Бенкет був так собі, зате хоч елю було вдосталь. За горішнім столом з Етельредом та Етельфледою сиділо з десяток попів, мені ж виділили ослін у самому кінці. Етельред всякчас позирав на мене, священники не звертали уваги, тож я й пішов раніше, сказавши, що мушу ще обійти мур і перевірити, чи не поснули вартові. Пригадую, яким блідим був мій кузен того вечора. Оскільки було це незабаром після його недуги, я поцікавився станом його здоров’я, а він відмахнувся, мовляв, дрібниця.

В Лундені Ґізела подружилася з Етельфледою. Я займався ремонтом муру, Етельред полював, а його люди грабували місто в пошуках нових оздоб для панського палацу. Повернувшись додому одного дня, я застав у своєму дворі шістьох його вояків. Одним із них був Еґберт, котрий дав мені підкріплення напередодні атаки. Коли я ступив на подвір’я, він навіть не подав взнаки, що ми знайомі.

— Чого вам треба? — спитав я в шістки.

П’ятеро були в кольчугах, озброєні списами, шостий мав на собі майстерно оздоблену шкірянку з зображенням гончаків, що женуть оленя. На шиї в нього висів срібний ланцюжок — ознака високого рангу. Був це Альдгельм, друг мого кузена і новий командир його особистої варти.

— Ця річ, — відповів Альдгельм, показуючи на урну, відчищену Ґізелою.

Посудину ми використовували для збору дощової води, що стікала з даху і на смак була прісна й чиста — велика рідкість у місті.

— Двісті срібних шилінгів, і вона ваша, — сказав я.

Він тільки пхикнув. Ціна була захмарна. Четверо молодших чоловіків перекинули урну набік, виливши з неї всю воду, і тепер намагалися поставити рівно. Коли я ввійшов, вони облишили роботу.

З будинку, усміхаючись до мене, вийшла Ґізела.

— Я сказала їм, що її не можна брати, — сказала вона.

— Вона потрібна лордові Етельреду, — наполягав Альдгельм.

— Ти звешся Альдгельм, — мовив я, — просто Альдгельм та й усе, а я — Утред Беббанбурзький, і тобі годиться кликати мене лордом.

— Цей не кликатиме тебе так, — м’яко озвалась Ґізела. — Він наказав мені не заважати і обізвав сукою.

Четверо вояків з мого супроводу стали обабіч мене, взявшись за руків’я мечів. Жестом наказавши їм відійти, я відстібнув свій пояс.

— Ти обізвав мою дружину сукою? — спитав я в Альдгельма.

— Мій господар хоче цю річ, — мовив він, пускаючи моє питання повз вуха.

— Вибачся перед моєю дружиною, — сказав я йому, — а тоді — переді мною.

Я поклав пояс із двома важкими клинками на бруковану долівку.

Альдгельм підкреслено відвернувся від мене.

— Не піднімайте її, — сказав він четвірці, — котіть на вулицю так.

— Ти завинив мені два вибачення, — повторив я.

Уловивши погрозу в моєму голосі, він стривожено обернувся.

— Цей дім належить лордові Етельреду, — пояснив Альдгельм. — Ти живеш тут завдяки його милості.

Я підступив ближче, і він налякався ще дужче.

— Еґберте! — покликав Альдгельм, але у відповідь Еґберт тільки підняв правицю, забороняючи воякам виймати мечі.

Еґберт розумів, що коли хоч один клинок покине піхви, між його та моїми людьми зав’яжеться бій, тож йому стало клепки не втручатися. Проте Альдгельму такої розважливості бракувало.

— Нахабний вишкребок! — скрикнув він, вихопив з-за пояса ніж і замахнувся мені в живіт.

Я зламав йому щелепу, ніс, обидві руки і кілька ребер до того, як Еґберт відтягнув мене від нього. Вибачатися перед Ґізелою Альдгельму довелося, випльовуючи зуби й булькаючи кров’ю. Урна залишилася в нас на подвір’ї, а ніж його я віддав кухаркам, яким він чудово прислужився для різання цибулі.

А наступного дня приїхав Альфред.

Король прибув непомітно, його корабель пришвартувався на пристані перед мостом. Дочекавшись, доки торговельне судно дасть дорогу, «Галіґаст» на коротких веслах тихо підплив до берега. Без усякого попередження чи оголошення Альфред зійшов у супроводі кількадесятьох попів і ченців, під охороною шести вояків у кольчугах. Обминувши купи товарів на причалі, він переступив через пияка, що спав у їхньому затінку, й пірнув у невеличку браму в мурі, що вела на господу купця.

Я чув, що він відправився в палац. Етельред був на черговому полюванні, але король пішов у покої до доньки й провів там чимало часу. Відтак спустився з пагорба і, все ще в супроводі попів, вирушив до нашого дому. Сам я зі своїми людьми був на ремонті муру, але Ґізела, зачувши про те, що Альфред у Лундені, передбачила, що він може навідатися, тому приготувала обід: хліб, ель, сир і сочевичний суп. М’яса не пропонувала, бо король від нього давно відмовився. Він мав слабкий шлунок і вічно мучився болями, через що звідкись переконав себе, що м’ясо йому шкідливе.

Ґізела відрядила служника сповістити мене про візит короля, та навіть так я повернувся додому задовго після того, як туди прибув Альфред, і побачив, що мій чудовий двір аж чорний від попів, серед яких були отець Пірліґ та Осферт, знов у чернечій рясі. Він невдоволено глипнув на мене, мовби докоряючи, що я повернув його в церкву; а Пірліґ радісно мене обійняв.

— У своєму звіті королю Етельред і словом не обмовився про вас, — прошепотів він до мене, пахкаючи в обличчя елевим віддихом.

— То нас не було в місті, коли його взяли? — запитав я.

— Так йому розказав ваш кузен, — відповів Пірліґ, а тоді гигикнув: — Але я розповів Альфредові правду. Ідіть, він чекає на вас.

Я знайшов Альфреда на терасі. Вартові вишикувались уздовж стіни позаду нього, а сам король сидів на дерев’яному ослоні. Я зупинився в дверях, здивований, що на обличчі Альфреда, зазвичай мертвотно-скорботному, грає бадьорий вираз. Ба більше, він усміхався. Поруч із ним, спиною до мене, сиділа Ґізела, і король, подавшись наперед, щось жваво їй розповідав, а вона уважно слухала. Я стояв на місці, спостерігаючи небачене — веселого Альфреда. Підкреслюючи щось надзвичайно важливе, він постукав своїм довгим білим пальцем їй по коліну. У тому жесті не було нічого непристойного, просто він був зовсім не притаманний йому.

А може, й притаманний. До того як потрапити в тенета християнства, він був знаний великим сластолюбством, і Осферт якраз був плодом гріхів його юності. Альфред полюбляв гарненьких жінок, і було видно, що Ґізела йому дуже до вподоби. Вона раптово розреготалась, і Альфред, потішений її сміхом, соромливо всміхнувся. Здавалося, йому зовсім байдуже, що вона не християнка й на шиї в неї висить поганський оберіг, — йому просто було хороше в її компанії. Мені навіть схотілося залишити їх на самоті, бо ще ніколи не бачив я, щоб він був таким щасливим біля Ельсвіти — своєї язикатої, кривопикої, крикливої дружини. Аж раптом він мимохіть глянув Ґізелі через плече й побачив мене.

Нараз перемінившись на лиці, він напружився, вирівняв спину і неохоче підкликав мене. Я взяв ослінчик, на якому сиділа наша донька, й одразу почув, як Альфредові вартові з сичанням повитягали мечі з піхов. Помахом руки король наказав сховати зброю, розуміючи, що як я навіть вирішу напасти на нього, навряд чи зроблю це з триногим стільчиком для доїння. Під його пильним поглядом, на знак поваги, я віддав зброю одному з вартових, а тоді рушив до нього.

— Лорде Утреде, — холодно привітався король.

— Вітаємо в нашій оселі, мілорде королю.

Вклонившись йому, я сів спиною до річки. Якийсь час Альфред мовчав. Він був у коричневій рясі, яка щільно облягала худорляву поставу.

На шиї мав срібний хрест, лисувату голову прикрашав бронзовий вінець, що неабияк здивувало мене, бо він рідко означував свій статус таким чином, вважаючи подібні атрибути безглуздими цяцьками. А ось того дня, певно, вирішив, що Лунден має побачити короля. Вловивши мій подив, він ніякового поправив вінець.

— Я очікував, — повів Альфред, — що сакси з нового міста покинуть домівки й переселяться сюди. Тут їх захищатиме мур! Чому вони не переїхали?

— Бояться духів, мілорде, — відповів я.

— А ви не боїтеся?

Я замислився на хвильку.

— Боюся, — врешті озвався я, ретельно поміркувавши.

— То чому оселилися тут? — махнув він на будинок.

— Ми задобрюємо духів, мілорде, — чемно пояснила Ґізела, а коли король здивовано підняв брови, розповіла, як ми виставляємо скрізь наїдки та питво для духів, що навідують нашу домівку.

Потерши очі, Альфред сказав:

— Напевно, буде краще, якщо вулиці скроплять наші святі отці. Молитвою й святою водою вони проженуть усіх духів!

— Або, мілорде, дайте мені триста чоловік, — відповів я. — Ми зайдемо в їхнє місто, спалимо хати, і їм, хоч-не-хоч, доведеться перейти сюди.

На його лиці зринула слабенька усмішка, що пропала так само швидко, як з’явилася.

— Складно примусити людей до покори, не розбудивши в них озлоблення, — промовив він. — Часом мені здається, що єдину владу я по-справжньому маю над своєю родиною — та й навіть у тому сумніваюся! Якщо я дам вам наказ, лорде Утреде, піти на нове місто з мечем і списом, тамтешній люд швидко вас зненавидить. Лунден має бути лояльним до нас і слугувати бастіоном для саксонських християн, а як вони нас не терпітимуть, то швидко повернуться до данів, котрі їх не зачіпали, — він похитав головою. — Ми залишимо їх у спокої, але частоколу не ставитимемо. Нехай прийдуть у старе місто добровільно. А зараз пробачте, — звернувся він до Ґізели, — але мусимо обговорити деякі менш приємні речі.

Альфред махнув вартовому, і той відчинив двері з тераси. До нас увійшов отець Беокка, за ним — другий священник: чорноволосий, набурмосений старий з обвислою пикою.

Звали його отець Еркенвальд, і мене він не зносив. Одного разу навіть домагався для мене смертного вироку за піратство, і хоч його обвинувачення були багато в чому правдиві, мені вдалося вирватися з його лабет. Він зиркнув на мене з неприхованою зневагою, Беокка поштиво кивнув, і обидва звернули уважні погляди на Альфреда.

— Скажіть, — промовив король, дивлячись на мене, — чим зараз зайняті Зіґфрід і Гастинґ?

— Мілорде, вони в Бемфлеоті, — відповів я, — укріплюють табір. У їхньому розпорядженні тридцять два кораблі й удосталь людей.

— Ви бачили їхній табір? — спитався отець Еркенвальд.

Я знав, що священників покликали на терасу за свідків нашій розмові. Завжди обачний, Альфред волів мати відбиток — письмовий чи в пам’яті — всіх подібних бесід.

— На власні очі його я не бачив, — холодно відказав я.

— Отже, ви відправляли туди розвідників? — продовжив допит Альфред.

— Так, мілорде.

Він замислився.

— Ті кораблі можливо спалити? — запитав він.

Я похитав головою:

— Вони стоять у притоці, мілорде.

— Їх необхідно знищити, — проказав він злостиво, зціпивши худі довгі руки на колінах. — Вони розграбували Контварабурґ! — невдоволено додав він.

— Я чув, мілорде.

— Розікрали і спалили тамтешній храм! Забрали все: молитовники, хрести, навіть реліквії! — він здригнувся. — У церкві зберігався листок фігового дерева, яке всохло від прокляття Христового! Якось мені навіть випало торкнутись його, і я відчув його силу, — Альфред ще раз пересмикнувся. — Погани забрали все, — мало не плачучи, закінчив він.

Я мовчав. Беокка писав, поскрипуючи пером по пергаменту, який тримав каліченою рукою. Отець Еркенвальд притримував для нього чорнильницю з таким виглядом, неначе цей обов’язок страшенно його принижує.

— Тридцять два кораблі, кажете? — перепитав Беокка.

— Це те, що я чув.

— У притоку можна зайти, — роздратовано зауважив Альфред, раптово переставши сумувати.

— Бемфлеотська притока висихає у відплив, мілорде, — пояснив я, — а щоб дістатися до кораблів, спершу необхідно подолати ворожий табір, який стоїть на пагорбі над пристанню. В останньому звіті мені повідомили, що притоку загороджує корабель. Його можна знищити і пробитися вглиб, мілорде, але для того мені знадобиться тисяча чоловік, з яких я втрачу щонайменше сотню.

— Тисяча? — недовірливо перепитав Альфред.

— За останніми відомостями, мілорде, у Зіґфріда війська майже дві тисячі душ.

Він на хвильку заплющив очі.

— То Зіґфрід живий?

— Заледве, — відказав я.

Більшість цих новин я чув від Ульфа, знайомого данського купця, котрий більш за все на світі любив гроші. Я щедро йому платив, хоч і не сумнівався, що він так само приймав срібло від Гастинґа з Еріком в обмін на відомості про мої справи в Лундені. Та попри все воно було того варте.

— Брат Осферт тяжко його поранив, — додав я.

Король втупив у мене погляд своїх проникливих очей.

— Осферт, — сухо повторив він.

— Він здобув нам перемогу, мілорде, — мовив я так само сухо.

Альфред продовжував незворушно дивитись на мене.

— Ви чули звіт отця Пірліґа? — запитав я і, отримавши на підтвердження уривчастий кивок, продовжив: — Мілорде, Осферт виявив мужність, на яку я б і сам не спромігся. Він зіскочив з великої висоти й завдав удару грізному воїнові, котрий хоч і вижив, та навіки це запам’ятає. Якби не Осферт, Зіґфрід зараз був би в Лундені, а я — в могилі.

— Ви хочете його повернути? — спитав Альфред.

Ясна річ, я не хотів, але Беокка непомітно кивнув мені сивою головою, натякаючи, що у Вінтанчестері Осферт не потрібен. Молодик мені не подобався, але, судячи з мовчазного послання Беокки, у Вінтанчестері його також недолюблювали. Однак завдяки мужності, яку він виявив у бою, я розумів, що в глибині душі цей хлопець — воїн.

— Так, мілорде, — мовив я і помітив, як легенько всміхається Ґізела.

— Він ваш, — коротко відрізав Альфред, а Беокка вдячно підняв до неба зряче око. — А ще мені треба, щоб ви прогнали норманів із притоки, — додав король.

Я знизав плечима:

— Хіба це не обов’язок Ґутрума?

Бемфлеот належав Східній Англії, з якою в нас офіційно був укладений мир. З деяким роздратуванням, либонь через те, що я вжив Ґутрумове данське ім’я, Альфред відповів:

— Короля Етельстана сповістили про цю неприємність.

— Але він нічого не вдіяв?

— Він дав обіцянку.

— А тим часом вікінги безкарно живуть на його землях, — зауважив я.

Альфред спалахнув:

— Ви натякаєте, що я мушу оголосити війну королю Етельстану?

— З його дозволу здійснюються набіги на Вессекс, мілорде, — мовив я, — то чому б не відплатити йому тією ж монетою? Чом би не відправити у Східну Англію кораблі й наробити трохи шкоди володінням короля Етельстана?

Не слухаючи мене, Альфред підвівся:

— Наразі головне — не втратити Лунден.

Відтак він простяг руку до отця Еркенвальда, котрий відкрив шкіряну торбину й дістав сувій, запечатаний коричневим воском.

Альфред передав документ мені:

— Призначаю вас воєначальником міста. Не дайте ворогу відбити його.

Приймаючи документ, я перепитав для певності:

— Воєначальником?

— Усі війська і солдати фірду переходять під ваше командування.

— А місто, мілорде?

— Стане божою стороною, — відповів Альфред.

— Ми очистимо його від бруду, й біліше за сніг воно засяє, — додав отець Еркенвальд.

— Амінь, — піднесено кинув Беокка.

— Отця Еркенвальда призначаю єпископом Лунденським, — провадив Альфред, — і громадські питання вирішуйте з ним.

У серці мені шпигнуло. Еркенвальд? Мій заклятий ворог?

— А олдермен мерсійський? Він не керуватиме містом? — спитав я.

— Мій зять не може скасувати моїх розпоряджень, — проказав Альфред відсторонено.

— Але яка його влада тут? — уточнив я.

— Це Мерсія! — сказав Альфред, притупуючи ногою по плитках тераси. — Він володар Мерсії.

— Отже, він може призначити нового воєначальника?

— Він робитиме так, як скажу йому я, — неочікувано різко промовив Альфред. — За чотири дні, — додав він, швидко опанувавши себе, — ми зберемося всі та обговоримо, що необхідно зробити для безпеки й ладу в місті.

На цьому він коротко кивнув мені, легенько вклонився Ґізелі й розвернувся.

— Мілорде королю, — лагідно промовила Ґізела йому навздогін, — як ваша донька? Я бачила її вчора, і вона була вся в синцях.

Альфред звернув погляд на річку, де під гуркіт води під мостом мирно пливли шестеро лебедів.

— Вона в порядку, — туманно протягнув він.

— Але синці… — почала Ґізела.

— Вона змалечку була бешкетною дитиною, — перебив її Альфред.

— Бешкетною? — обережно перепитала Ґізела.

— Я люблю її, — промовив Альфред, і з неочікуваної теплоти в голосі було ясно, що говорить він щиру правду, — але якщо дитячий бешкет — річ потішна, то для дорослого це гріх. Моя люба Етельфледа мусить навчитися послуху.

— А з ним — ненависті? — спитав я, повторюючи слова, які король сказав мені раніше.

— Тепер вона заміжня, — мовив Альфред, — і її обов’язок перед Господом полягає в покорі своєму чоловікові. Переконаний, вона цього навчиться і буде вдячна за урок. Карати улюблену дитину нестерпно тяжко, але не допускати необхідного покарання — гріх. Тож я молю Господа, щоб вона навчилася розважливості.

— Амінь, — додав отець Еркенвальд.

— Славімо Господа, — сказав Беокка.

Ґізела промовчала, король пішов.

Слід було б здогадатися, що на зборах у палаці на вершині лунденського пагорба будуть попи. Я очікував прийти на військову раду, де точитиметься запекла дискусія про те, як краще очистити Темс від розбійників, що засіли в гирлі, проте, здавши зброю, потрапив у колонну залу з вівтарем. Зі мною були Фінан і Сітрік. Як добрий християнин, Фінан перехрестився, а Сітрік — поганин, як і я, — з острахом глипнув на мене, мов остерігався чарів.

Довелося терпіти службу. Затягли спів ченці, почали молитву священники, задзвонили в дзвони, і всі присутні впали на коліна. В залі зібралося приблизно сорок чоловіків і всього одна жінка. Етельфледа сиділа поруч із чоловіком. Була в білій сукні, підперезаній синім паском, а золотисте волосся заквітчували вероніки.

Я стояв позаду неї, й коли вона повернула голову і глянула на батька, під її правим оком побачив сизий синець. Альфред стояв на колінах, не дивлячись у її бік. Я спостерігав за ним, позираючи на опущені плечі Етельфледи, і думав про Бемфлеот — про те, як викурити ос із гнізда. Вирішив, що для початку треба взяти корабель і попливти туди на розвідку.

Альфред зненацька встав, і я вже був подумав, що службу нарешті завершено, але король повернувся до нас і виголосив промову — на щастя, коротку. Він закликав присутніх замислитися над словами якогось пророка Єзекиїла:

— «І пізнають народи, які зостануться навколо вас, що Я, Господь, забудував поруйноване, засадив спустошіле», — прочитав він. — Лунден, — промовив, кладучи пергамент із Єзекиїловою писаниною, — знову саксонський, і хоч поки він лежить в руїнах, з Божою поміччю ми його відбудуємо. Зробимо з нього місто Господа, дороговказ для поган.

Він зупинився, невесело всміхнувся і кивнув до єпископа Еркенвальда, котрий, у білій накидці, прикрашеній червоними смужками з вишитими срібними хрестами, піднявся і почав проповідь. Я зітхнув. Ми зібралися, щоб обговорити, як прогнати з Темсу ворога, а нас мордують настановами з боголюбства.

Я давно навчився не зважати на проповіді. Видно, мені судилося вислухати чимало, але слова з них обтікали мене, як той дощ — свіжопокриту стріху. Втім, у якусь мить я таки звернув увагу на Еркенвальдову хрипку балаканину.

Бо проповідував він не про відновлення зруйнованих міст і навіть не про поганську загрозу Лундену. Вся його промова була звернена до Етельфледи.

Стоячи біля вівтаря, він репетував. Завжди сердитий, того весняного дня в римському палаці він аж бринів пристрасною люттю. Казав, що його устами промовляє Господь, котрий передає своє послання, і ним не можна легковажити, інакше на все людство чекатиме пекельне полум’я. І хоч Етельфлединого імені жодного разу він не назвав, не зводив з неї очей, тому ні в кого з присутніх не залишилося сумніву, що послання від християнського бога спрямовувалось до сердешної дівчини. Схоже, його бог навіть записав у книзі, яку Еркенвальд схопив з вівтаря, підняв високо, аби на сторінку впало світло з курної дірки в даху, і зачитав уголос.

— «Щоб були помірковані, — прорік він, зиркаючи на Етельфледу, — чисті! Господарні! Добрі! Слухняні своїм чоловікам!» Ось слова Господні! Цього він вимагає од жінки! Щоб була поміркована, чиста, господарна, слухняна! Так наказує Господь!

Промовляючи останні слова, він мало не корчився від захвату.

— І Господь досі промовляє до нас! — Зиркнув на дах, неначе його бог дивився на нього саме звідти. — Він говорить із нами!

Еркенвальд проповідував більш як годину, бризкаючи слиною крізь сніп сонячного проміння, що линув з даху. Зі смиканням, дриґанням і вереском він раз у раз повертався до слів з молитовника про те, що жінка мусить слухатися свого чоловіка.

— Слухняні! — верескнув він і заткався.

Я почув глухий гуп ізнадвору: то вартовий поставив щит на землю.

— Слухняні! — повторив Еркенвальд.