Північна одіссея

Вічність форм

Зі смертю містера Седлі Крейдена, що мешкав у Крейден Хілл, скінчилося одне дивне життя.

Спокійний та сумирний, він став жертвою якоїсь дивної манії, яка протягом останніх двох років його життя і вдень і вночі тримала його прикутим до крісла. Схоже, його розум постійно перебував у полоні загадкової смерті, або, радше, зникнення його старшого брата, Джеймса Крейдена, оскільки його манія стала проявлятися саме невдовзі після цієї події.

Містер Крейден так і не зміг надати хоч якогось пояснення своєї дивної поведінки. Фізично з ним усе було гаразд; що ж стосується його розумового стану, то психіатри визнали його нормальним з усіх поглядів, за винятком вищезазначеної дивовижної особливості. Його бажання залишатися у кріслі було цілковито добровільним, тобто актом його власної волі. І ось цей чоловік помер, а його таємниця лишається нерозгаданою.

Цитата з Ньютон Кур’єр-Таймс

Стисло кажучи, я був слугою й довіреною особою містера Седлі Крейдена протягом останніх восьми місяців його життя. За цей період він зробив багато записів у своєму щоденнику, який завжди тримав при собі, за винятком того часу, коли спав або дрімав, обов’язково замикаючи його в шухляді під рукою перед тим, як заснути.

Мені було цікаво прочитати, що ж там писав у своєму щоденнику цей старий джентльмен, але він був надто обережним та хитрим. Жодного разу не зміг я і краєм ока зиркнути на той рукопис. Якщо ж він робив записи саме в ту хвилину, коли я підходив, щоб доглянути його, то він закривав написане великою промокашкою. Це я знайшов містера Седлі Крейдена мертвим у кріслі, тому і насмілився той щоденник вилучити. Мені дуже кортіло його прочитати — оце і все, що я можу сказати на своє виправдання.

Протримавши його потайки у себе протягом кількох років і пересвідчившись, що в містера Крейдена не лишилося жодного живого нащадка, я вирішив оприлюднити зміст цього щоденника. Він дуже об’ємний, тому я пропустив майже все і подав лише найбільш ясні і зрозумілі уривки. Рукопис несе на собі, як тавро, всі неминучі ознаки схибленого розуму, тому деякі моменти повторюються в ньому багато разів, а багато чого є таким смутним та незбагненним, що взагалі лежить поза межами розуміння. Та попри це, на підставі прочитаного мною я насмілюся припустити, що коли у великому підвалі, а саме десь поблизу фундаменту головного димаря, зробити розкопки, то буде знайдено скелет, що дуже нагадуватиме той, на якому Джеймс Крейден носив колись свою тлінну плоть.

Заява, зроблена Рудольфу Геклеру

Нижче даються уривки з рукопису, зроблені й упорядковані Рудольфом Геклером.

Я не вбивав свого брата. Це — моє перше й останнє твердження. Навіщо мені було його вбивати? Двадцять років прожили ми разом у непорушній гармонії. Ми були вже старі, і вогонь та пристрасті юності вже давно вигоріли дотла. Ми ніколи не сварилися навіть через найменші дрібниці. Нашій дружбі можна було тільки позаздрити. Ми були вченими. Дослідниками. Зовнішній світ нас мало цікавив. Нам цілком вистачало нашої дружби та наших книжок. Ніде і ніколи не було таких цікавих і змістовних розмов, як у нас із братом. Часто ми засиджувалися ночами аж до другої чи третьої ночі — розмовляючи, зважуючи думки та судження, посилаючись на знаних авторитетів — коротше кажучи, ми жили на високій і дружній інтелектуальній ноті.

І раптом він зник. Я пережив величезне потрясіння. Навіщо було йому зникати? Куди б він міг піти? Це було дуже дивно. Я був ошелешений. Кажуть, що кілька тижнів я був дуже хворий. То було запалення мозку. І спричинилося до нього непоясненне зникнення брата. Він зник якраз на початку тих подій, про які я маю намір тут розповісти.

Як же мені знайти його? Мої статки не такі вже й великі, однак я пропонував винагороди — і кожного разу більші. Я давав оголошення в усіх газетах і залучав до пошуків усі розшукові бюро. На поточний момент сума виплачених мною винагород становить понад п’ятдесят тисяч доларів.

Кажуть, його вбили. А ще кажуть, що правда про вбивство все одно з’ясується. Але ж чому вона й досі не з’ясувалася? Хто скоїв убивство? Куди він подівся? Де Джим? Мій Джим?

Нам було так хороше удвох. Він мав видатний інтелект, надзвичайно видатний інтелект. Такий ґрунтовно освічений, такий поінформований і такий логічно-послідовний, що аж ніяк не дивно, що між нами була згода у всьому. Ми не знали, що таке розбрат і чвари. Мені не доводилося зу­стрічати таких щирих і правдивих людей, як Джим. У цьому ми теж були схожими — як і в нашій інтелігентній чесності. Ми ніколи не приносили істину в жертву амбіціям. І ми не мали амбіцій, нам не треба було щось доводити один одному, бо ми погоджувалися у всьому. Абсурдно навіть припускати, що існувало в цьому світі щось таке, через що наші думки могли розійтися.

Так хочеться, щоб він повернувся! Чому ж він пішов? Хто зможе це хоч якось пояснити? А тепер я самотній і пригнічений тривожними передчуттями — мене жахають надумані мною страхи, які зводять нанівець усе, що будь-коли спромігся осягнути мій мозок. Форма — мінлива. Це — останнє слово позитивної науки. Померлі не повертаються. Це — неспростовно і однозначно. Померлі є мерт­вими — остаточно й назавжди. Однак зі мною траплялися такі речі, ось тут, у цій кімнаті, за цим столом, що… Але заждіть. Дайте я напишу про це чорним по білому, словами простими і недвозначними. Дайте мені поставити кілька запитань. Хто постійно кладе ручку не на те місце, куди її зазвичай кладу я? Хто так швидко витрачає моє чорнило? Я? Ні. Але ж воно убуває!

Відповідь на ці запитання могла б розв’язати всі загадки всесвіту. Я — не дурень. І якщо одного дня вони замучать мене до нестерпності, то я сам спроможуся дати на них відповідь. І назву ім’я того, хто перекладає мою ручку й витрачає моє чорнило. Смішно навіть уявити, що я сам можу витрачати стільки чорнила. Слуга мені бреше. Я це точно знаю.

Чорнильної авторучки у мене немає. Я завжди недолюблював цей пристрій, але старого огризка мені слід було позбутися. І я спалив його в каміні. Чорнило ж став тримати під замком. Подивимося, чи зможу я покласти край отим усім брехням, що про мене пишуться. Окрім того, я маю й інші плани. Неправда, що я зрікся своїх переконань. Я і досі вважаю, що живу в механічному всесвіті. Ніхто досі не переконав мене у противному, скільки б я не дивився йому через плече і не читав його хибні й злобні твердження, у яких він доводив протилежне. Він, бач, робить мені честь, вважаючи мене людиною не дуже дурною. Гадає, що я вважаю його чимось цілком реальним. Яка дурість! Я ж прекрасно знаю, яка він — фікція, що виникла в моїй уяві. Тільки й того.

Є така річ, як галюцинація. Я знав про її існування навіть тоді, коли зазирав йому через плече. Мені завжди було цікаво, що ж то таке? Усе життя мені хотілося пізнати це явище на власному досвіді. І ось нарешті це сталося. Я використаю цю нагоду по максимуму. Що таке уява? Вона здатна витворити щось із нічого. А яким чином щось може стати чимось там, де нічого нема? Нехай над цим ламають голову метафізики. А я й без них знаю. І мені їхня схоластика ні до чого. Є реальний світ, і все в ньому — реальне. Що не є реальним — не існує. Тому його — немає. Однак він намагається надурити мене і змусити повірити у своє існування… Але я ні на хвилину не сумніваюся, що його буття закінчується за межами клітин мого мозку.

Сьогодні я бачив його. Він сидів за столом і писав. Я був шокований, бо вважав, що розвіяв цей міф. Однак, уважніше придивившись, я все ж таки виявив, що його там немає, — то знову мій розум викинув свій звичний трюк. Я довго розмірковував над тим, що сталося. Схоже, з моєю психікою коїться щось зле, та й моє задавнене нетравлення шлунка дається взнаки своїм бурчанням. Треба робити моціон. Щодня я гулятиму по дві години.

Це неможливо. Я не можу робити моціон. Щоразу, коли я повертаюся з прогулянки, він сидить у кріслі за моїм столом. І щоразу вигнати його стає дедалі важче. Це — моє крісло. І я на цьому наполягаю. Так, колись воно належало йому, але він помер, і воно йому більше не належить. Ось як можна обманути самого себе вигаданими фантомами! Немає в цій примарі нічого реального. Я це добре знаю. Моє тверде переконання ґрунтується на п’ятдесятирічних студіях. Померлі є мертвими.

Проте дивна річ. Сьогодні, йдучи на прогулянку, я поклав авторучку в кишеню перед тим, як вийти з кімнати. Я чітко це пам’ятаю. У ту мить я поглянув на годинник. Була десята двадцять. Однак після повернення я побачив, що моя авторучка лежить на столі. Хтось нею користувався. Чорнила в ній лишилося мало. Мені дуже не хочеться, щоб він так багато писав. Це мене пригнічує.

Було одне, в чому ми з Джимом не зовсім погоджувалися. Він вірив у вічність форм усього сущого. Звідси цілком резонно випливала його віра в безсмертя та в інші поняття, якими оперують філософи-метафізики. Це мене дратувало. Я наполегливо намагався продемонструвати йому, що переконання у вічності форм стало результатом його давньої одержимості логікою й математикою. Звісно, що, маючи таку перекручену, тенденційну й абстрактну точку зору, дуже легко повірити у вічність форм.

Коли я чув про невидимий світ, мені ставало смішно. Тільки реальне є реальним, твердив я, а того, що не сприймається органами чуття, бути не може. Я вірив у механічний всесвіт. Хімія та фізика пояснюють усе. «Чи може існувати неіснуюче?» — запитував він у відповідь. Я ж відказував, що це — лише один з головних засновків хибного силогізму християнського богослов’я. Повірте мені, я теж маю свою логіку і добре її знаю. Але він вперто стояв на своєму. Мене завжди дратували філософи-ідеалісти.

Одного разу я виклав йому свій символ віри. Він був простим, стислим і неспростовним. Навіть зараз, пишучи ці рядки, я знаю, що він є неспростовним. Ось так. Я сказав йому: «Як і Гоббс, я стверджую, що неможливо відокремити думку від мислячої матерії. Як і Бекон, я стверджую, що мислення людини спирається на світ відчуттів. Як і Кант, я стверджую, що всесвіт має механічне походження і що світобудова є природним історичним процесом. Як і Лаплас, я стверджую, що немає потреби висувати гіпотезу творця. Тому, насамкінець, на основі всього вищесказаного, я стверджую, що форма є ефемерною. Форма тлінна. Тому тлінні й ми».

Ще раз повторю — то було неспростовне твердження. Одначе він таки спробував спростувати його сумнозвісним софізмом Пейлі, де світ уподібнюється механічному годиннику. Потім він згадав про радій і таки висловив твердження, що саме існування матерії ставиться під сумнів найновішими лабораторними дослідженнями. Казати таке могла лише дитина. Я й не підозрював, що він такий незрілий.

Як взагалі можна дискутувати з такою людиною? Але я став наполягати на розумності та доцільності всього сущого. З цим він погодився, але з одним винятком. І при цьому поглянув так, що для сумніву місця не лишалося: він дійсно так вважав. Це була його точка зору. Оцей його дешевий софізм, до якого він вдався під час такої серйозної дискусії, мене просто спантеличив.

Вічність форм. Та це ж сміховинно. Однак є у цих словах якась магія. Якби форма справді була вічною, то він би не зник. Але тепер він знову з’явився. Це — неможливо.

Я облишив свої моціони. Поки я залишаюся в кімнаті, галюцинації мене не допікають. Та коли я повертаюся з прогулянки, він завжди сидить за столом і пише. Однак я не маю довіри до лікарів. Я мушу сам це перебороти.

Він стає дедалі набридливішим. Сьогодні я підійшов до полиці, щоб зазирнути в книгу, але коли обернувся, то знову побачив його в кріслі. Він уперше наважився на це в моїй присутності. Та коли я суворо уставився на нього, не зводячи очей, він змушений був щезнути. Це доводить вірність моєї точки зору. Його не існує. Якби він був вічною формою, то одним лише напруженням волі я не спромігся би змусити його щезнути.

Це вже стає просто огидним. Щоб прогнати його, мені довелося сьогодні витріщатися на нього цілу годину. Втім, усе це дуже просто. Переді мною — лише картина з моєї пам’яті. Я звик двадцять років поспіль бачити його за цим столом. Цей феномен є просто відтворенням тієї картини, що закарбувалася в моїй пам’яті від численних повторів.

Сьогодні я здався. Я виснажив усі свої сили, а він усе одно не йде. Годинами сидів я, уставившись на нього. А він безперервно пише і зовсім мене не помічає. Я знаю, що він пише, бо зазираю йому через плече. То є неправда. Він нечесно користується своєю перевагою.

До речі, ось питання: якщо він — плід моєї свідомості, то чи може свідомість створювати буття? Чи може вона створювати реальні об’єкти?

Ми раніше ніколи не сварилися. Я досі гадки не маю, як це сталося. Дозвольте розповісти. І ви самі все побачите. У ту незабутню останню ніч його існування ми засиділися допізна. Дискутували ми, як зазвичай, про вічність форм. Скільки ж днів та ночей ми витратили раніше на цю дискусію!

Тієї ночі він особливо дратував мене, і мої нерви не витримували. Він твердив, що вічною формою є навіть людська душа і що світло в його мозкові ніколи не згасне. Я взяв кочергу.

— А що, — сказав я, — коли я вдарю тебе ось цим і вб’ю?

— Я все одно житиму, — відповів він.

— Як свідомий об’єкт? — спитав я.

— Так, як свідомий об’єкт, — почулася відповідь. — Я житиму й далі, переходячи з одного щабля вищої форми існування на інший, пам’ятаючи при цьому своє земне життя, тебе, ось цю конкретну суперечку і, звісно ж, продовжуючи її.

Це була лише суперечка, клянуся — лише суперечка (1). Я навіть руки не підняв. Хіба ж я міг? Він же мій брат, мій старший брат Джим.

Я не пам’ятаю. Я був доведений до нестями. Він так уперто наполягав на отій своїй метафізичній концепції! Не встиг я отямитися, як побачив, що він лежить на підлозі, стікаючи кров’ю. Це було жахливо. Він ані слова не сказав. І не поворухнувся. Мабуть, з ним трапився напад, і він упав і вдарився головою. Я помітив на кочерзі кров. Напевне, коли він падав, то вдарився об неї головою. Однак я не знаю, як це сталося, бо я увесь час тримав її в руці. І продовжував тримати в ту мить, коли побачив на ній кров.

Це — галюцинація. До такого висновку спонукає здоровий глузд. Я був свідком того, як вона зростала і міцніла. Спочатку я помічав його смутний силует у кріслі лише при дуже слабкому освітленні. Але час минав, галюцинація повторювалася, міцніла, і він набув здатності з’являтися у кріслі навіть при найсильнішому освітленні. Ось таке пояснення. Досить переконливе, до речі.

Ніколи не забуду, як я вперше це побачив. Якось я вечеряв один унизу. Я ніколи не п’ю вина, тому те, що сталося, було абсолютно нормальним і реальним. Коли я повернувся до свого кабінету, були літні сутінки. Я поглянув на стіл — а він за ним сидить. Це виглядало так природно, що я мимоволі скрикнув: «Джиме!» Я пам’ятаю все, що трапилося після цього. Звісно, що то була галюцинація. Я це знав. Узявши кочергу, я підійшов до крісла. Він ані ворухнувся, ані щез. Кочерга пронизала неіснуючу субстанцію і вдарилася об спинку крісла. Витвір фантазії — от що то було. Позначка від удару кочерги так і залишилася. Відірвавшись від записів, я обернувся, поглянув на неї і помацав кінчиками пальців заглиблення.

А він і дійсно досі зі мною сперечається. Сьогодні я крадькома зазирнув йому через плече. Він якраз писав історію нашої дискусії. Ті ж самі старі нісенітниці про вічність форм. Та ось я дійшов до того місця, де він розповів про мій практичний експеримент з кочергою. Але ж це несправедливо і це є неправдою. Ніякого експерименту я не здійснював. Просто він, падаючи, вдарився головою об кочергу.

Одного дня хтось знайде і прочитає те, що він пише. І це буде жахливо. Я підозріло ставлюся до слуги, який все зазирає та піддивляється — що ж там я пишу? Щось треба придумати. Кожен мій слуга цікавився тим, що я пишу.

Витвір фантазії. Усе це — витвір фантазії. Немає ніякого Джима у моєму кріслі. Минулої ночі, коли в домі всі спали, я обережно спустився у підвал і ретельно оглянув землю довкола димаря. Вона залишалася неторканою. Мертві не воскресають.

Учора вранці, зайшовши до кабінету, я знову побачив його в кріслі. Змусивши його, врешті-решт, піти, я увесь день просидів у кріслі, наказавши подавати мені їжу за робочий стіл. Таким чином мені вдавалося впродовж багатьох годин уникати його виду, бо з’являється він тільки у кріслі. Я стомився, але все одно просидів аж до одинадцятої години. Однак коли я підвівся, щоб піти спати, то, озирнувшись, знову уздрів його в кріслі. Він прослизнув у нього миттєво. Будучи витвором фантазії, він увесь день пробув у моїй свідомості. Як тільки він звідти щезав, то відразу ж з’являвся в кріслі. Оце і є оті його славнозвісні вищі щаблі існування — мозок брата і крісло? Утім, хіба ж він не мав рації? Хіба ж його вічна форма не стала такою розрідженою й ефемерною, що перетворилася на галюцинацію? Невже галюцинації і справді є реальними об’єктами? Схоже, одного дня саме такого висновку я і дійду.

Сьогодні він був дуже заклопотаний. Він не міг писати, бо я наказав слузі винести ручку в своїй кишені. Однак я теж не мав змоги писати.

Слуга його не бачить зовсім. Дивно, чому. Може, у мене розвинувся гостріший зір на невидиме? Чи це доводить, що ота примара є продуктом моєї хворобливої уяви?

Знову він поцупив мою ручку. Галюцинації не цуплять ручок. Це ж ясно, як двічі по два. З іншого боку, я ж не можу увесь час тримати ручку за межами кімнати! Мені теж треба писати.

Відтоді, як на мене звалилася ця напасть, я поміняв трьох слуг, і жоден з них його не бачив. Невже вердикт їхніх відчуттів є правдивим? А мій — хибним? Проте чорнило убуває занадто швидко. Я заповнюю ручку частіше, аніж для цього є потреба. Ба більше — сьогодні я побачив, що моя ручка зламана. А я її не ламав.

Багато разів намагався я з ним заговорити, але він не відповідає. Увесь ранок просидів я, спостерігаючи за ним. Він теж часто позирав на мене. І було очевидно, що він мене знає.

Сильно вдаряючи рукою по голові, я можу вибити з неї його образ, і він щезає з моїх очей. І тільки після цього отримую я можливість сісти в крісло. Але я пересвідчився, що при цьому мені слід рухатися якомога швидше. Бо йому часто вдається пошити мене в дурні і першим вскочити в крісло.

Це стає незносним. Він схожий на чортика з табакерки, який встрибує в моє крісло. Він не набуває форми повільно. Він просто бере і встрибує. Тільки так це й можна описати. Я більше не в змозі стояти і дивитися на нього. Це — прямий шлях до безумства, бо змушує мене повірити в реальність того, чого не існує. До того ж галюцинації не стрибають.

Слава Богу, що він з’являється лише в кріслі. Як тільки я туди сідаю — примара щезає.

Мій трюк з ударом по голові заради вигнання привида з крісла більше не спрацьовує. Мені доводиться бити себе набагато сильніше, до того ж десь лише одна спроба з десяти виявляється вдалою. Тепер після частих ударів у мене так болить голова! Треба спробувати бити з іншого боку іншою рукою.

Мій брат мав-таки рацію. Невидимий світ існує. Хіба ж я його не бачу? Хіба ж я не приречений якимось прокляттям бачити його увесь час? Назвіть його як забажаєте — думкою, ідеєю чи чимось іншим на ваш розсуд, але він усе одно існує. Від нього не сховатися. Думки є матеріальними об’єктами. З кожною своєю думкою ми здійснюємо акт творення. Я сам сотворив отого фантома, що сидить у моєму кріслі і користується моїм чорнилом. І від того, що я сам його створив, він не перестає бути анітрохи менш реальним. Він — ідея; він — об’єкт; звідси випливає, що ідеї є об’єктами, а ці об’єкти є реальністю.

Але ось питання: якщо людина, маючи за собою тривалий історичний процес свого розвитку, здатна створювати реальні об’єкти, то тоді гіпотеза Творця набуває сенсу, чи як? Якщо жива матерія здатна творити, то тоді цілком резонно припустити, що існує Він — той, хто створив цю живу матерію. Різниця полягає в ступені. Мені не вдалося створити гору чи сонячну систему, але ж я спромігся створити певний об’єкт, який сидить у моєму кріслі. І якщо це так, то, може, одного дня мені таки вдасться створити гору або ж сонячну систему?

Усі свої дні, аж донині, людина жила в заплутаному лабіринті. Вона ніколи не бачила світла. Я переконаний, що нарешті починаю це світло бачити, але не так, як мій брат, — випадково на нього наштовхнувшись, а раціонально й обдумано. Мій брат — мертвий. Він припинив своє існування. Щодо цього сумніву немає, бо я ще раз сходив до підвалу, щоб перевірити. Земля так і лишилася неторканою. Я розрив її, щоб остаточно пересвідчитися, — і побачив те, що дало мені змогу пересвідчитися. Мій брат помер, але я знову створив його. Це — не мій колишній брат, але дещо настільки на нього схоже, наскільки я спромігся у своїй уяві. Я — не такий, як інші люди. Я, певною мірою, бог. Бо я здійснив акт творення.

Я у відчаї, бо не можу спати. Шкода, що я не довіряю лікарям.

Благословенний сон! Нарешті я зміг поспати. Зараз розповім. Минулого вечора я так утомився, що задрімав у кріслі. Подзвонивши слузі, я наказав йому принести ковдру. І заснув. Усю ніч він не мав змоги потрапити в мої думки і в моє крісло. Я залишатимуся в ньому увесь день. Таке чудесне полегшення!

У кріслі спати так незручно! Але ще більш незручно лежати в ліжку, не спати і знати, що він сидить там у холодній темряві.

Усе марно. Я більше не зможу спати в ліжку. Скільки разів я намагався, і кожна ніч оберталася кошмаром! От якби я міг переконати його піти спати. Але ж ні. Він сидить там і сидить — я знаю, що сидить, — а я все дивлюсь та дивлюсь у темряву, все думаю та думаю, безперервно думаю про те, що він там сидить. І чути нічого не хочу про вічність форм!

Слуги гадають, що я схибив. Цього й слід було чекати, і саме тому я й не викликаю лікаря.

Я прийняв рішення. Віднині галюцинація щезне. Від сьогодні я залишатимуся в кріслі. І ніколи з нього не вставатиму. Я залишатимуся в ньому день і ніч — завжди.

Я досяг успіху. Два тижні я його не бачив. І більше ніколи не побачу. Нарешті я повернув собі врівноваженість розуму, так необхідну для філософського мислення! Сьогодні я написав аж цілий розділ.

Це дуже нудно й набридливо — сидіти в кріслі. Минають тижні, приходять і йдуть у небуття місяці, змінюються пори року, один за одним звільняються і наймаються слуги, а я — залишаюся. Один я залишаюся. Дивним життям я живу, але принаймні я маю спокій.

Він більше не приходить. Немає вічності форм. Я це довів. Ось уже два роки провів я в цьому кріслі й жодного разу його не бачив. Так, мені довелося пережити період суворих випробувань. Але тепер мені ясно, що начебто бачене мною виявилося усього-на-всього галюцинацією. І завжди було. Але крісла я не покидаю. Бо я боюся вставати з крісла.

Примітка:

(1) Можна подумати! — Ха-ха! — коментар Рудольфа Геклера на полях щоденника.