Північна одіссея

Північна одіссея

Під скрипіння упряжі та теленькання дзвіночків вожаків сани співали свою звичну тужливу пісню, але люди та собаки були зморені й мовчали. Випав сніг, і через це колія була важкою, та все одно було вже пройдено значну відстань. Полоззя, обтяжені твердими, як камінь, брусками мороженої лосятини, із суто людською впертістю чіплялися за ще не утрамбовану поверхню. Наближалися сутінки, проте тієї ночі ставати табором подорожні вже не збиралися. Крізь застигле повітря тихо падав сніг, але не пластівцями, а малесенькими замерзлими кришталиками витіюватої форми. Було дуже тепло, менше мінус десяти за Фаренгейтом, і людям, схоже, це було до вподоби. Мейерс та Беттлз попіднімали вуха своїх шапок, а Малюк-маламут навіть зняв свої рукавиці.

Удень собаки виглядали змореними, але зараз вони явно підбадьорилися і в них відкрилося друге дихання. Серед найкмітливіших та найенергійніших із них почало відчуватися невдоволення від повільного темпу бігу. Вони раз по раз то нерішуче сіпалися вперед, то нетерпляче крутили писками, то нашорошували вуха. Їх дедалі більше нервували флегматичніші собрати, і вони почали підганяти їх, злегка покусуючи ззаду. Пришпорені таким чином флегматики теж пожвавішали і поширили епідемію бадьорості на собак попереду себе. Нарешті вожак упряжки, що тягнула передні санчата, задоволено верескнув, пригнувся і рвонув уперед, натягуючи хомут. Решта собак наслідувала його приклад. Вирівнялися ремені упряжі, натяглися гужі, і санчата аж скаконули вперед. Люди міцніше вхопилися за дерев’яні поганяйла і хутко попіднімали ноги, щоб не потрапити під полоззя. Денну втому як рукою зняло, і вони загейкали, підбадьорюючи собак. Тварини відповіли радісним дзявкотом і понеслися крізь темряву, що дедалі ставала густішою, нестримним галопом.

«Вйо! Вйо!» — ритмічно гукали люди. Аж ось їхні санчата, різко нахилившись, як вітрильник у бурхливому морі, і зависаючи одним полозом у повітрі, круто звернули по черзі з головної колії.

Потім був останній кидок довжиною в сто ярдів до освітленого пергаментного вікна, яке промовляло про домівку: теплу хижку, розжарену піч-юконку та паруючі горнятка з чаєм. Але халупку вже хтось встиг окупувати. Шістдесят собак-лайок невдоволено заґвалтували, а від хижки на собак першої упряжки кинулася зграя їхніх волохатих родичів. Двері рвучко розчинилися, і чоловік, одягнений у яскраво-червоний мундир Північно-західної поліції, побрів по коліно в снігу крізь зграю шаленіючих тварин, безпристрасно відновлюючи закон і порядок палицею собачого батога. Після цього чоловіки привіталися і потисли руки. Ось так і сталося, що гість запросив Малюка до його ж власної хижки.

Стенлі Прінс, який зустрів їх і який потурбувався про вищезгадані піч-юконку та горнятка з чаєм, клопотався зі своїми гостями. Їх було приблизно десятеро, і, мабуть, ще ніколи поліція та пошта її Величності Королеви Англії не бачила серед своїх службовців такого строкатого та розмаїтого натовпу людей. У їхніх жилах текла різна кров, але однаковий стиль життя витворив з них характерний тип людей: худорлявих і жилавих, з міцними м’язами, загартованими на собачих стежинах, з обвітреними засмаглими обличчями та незаплямованими душами, які з чистим сумлінням дивилися вперед — проникливо і впевнено. Вони поганяли собак, що належали уряду її Величності, вселяли страх в серця її ворогів, отримували за це від неї мізерну платню — і почувалися щасливими. Ці люди багато чого перебачили і переробили на своєму віку. Можна сказати, що життя їхнє було суцільною романтикою. Але вони про це не здогадувалися.

У хижці вони почувалися як удома. Двоє з них розпростерлися на ліжку Цуценяти і виводили шансони, які їхні французькі предки співали своїм індіанським дружинам ще в ті часи, коли європейці вперше з’явилися в Північно-Західній Америці. Ліжко Беттлза зазнало аналогічного вторгнення. На ньому розляглися троє здоровенних «вояжерів». Вовтузячи ногами під ковдрою, вони з цікавістю слухали байку свого товариша про те, як він колись у складі експедиційного корпусу під командуванням генерала Вулслі пробивався до обложеного Хартума на підмогу генералові Гордону. А коли оповідач втомився, то його змінив колишній ковбой, який почав розповідати про монарші двори, про королів, лордів та поважних дам, яких йому пощастило побачити в Європі, де він гастролював разом із «Шоу Буффало Білла». У кутку двоє напівкровок, давніх приятелів по одній програній війні, лагодили упряж і ділилися спогадами про повстання, що спалахнуло на Північному Заході під проводом ватажка Луї Ріля.

Подорожні обмінювалися грубими жестами та ще грубішими жартами, гомоніли про ті великі небезпеки, що чигають на них на собачій стежині та річці, а також згадували звичні випадки, які спадали на думку лише через те, що містили якусь дещицю гумору та комічності. Прінс захопився цими невизнаними героями, які були свідками поступу Історії і які вважали велике й романтичне чимось буденним і випадковим у рутинному ході життя. Зі щедрістю марнотратника роздавав він їм дорогоцінний тютюн — і з’єднувалися заіржавілі ланцюги розрізнених спогадів, і поставали з глибин пам’яті забуті Одіссеї на знак вдячності за виказану ним широту душі.

Коли ж розмова стихла і мандрівники востаннє натоптали люльки й розкатали міцно скручені хутряні спальники, Прінс повернувся до свого товариша, щоб про дещо розпитати.

— Ну, ковбоя ти знаєш, — відповів Малюк-маламут, розшнуровуючи мокасини. — Про англійське походження його сусіда по ліжку здогадатися неважко. Інші ж є дітьми французьких мисливців та волоцюг — coureurs du bois, — кров яких перемішана з бозна-якою кількістю іншої крові. Ті двоє, що дрімають біля дверей, — то звичайні, «безпородні», метиси, bois brules, як їх називають. По тому хлопцю у шерстяному шарфу — зверни увагу на вигин його брів та крутизну щелепи, — по тому хлопцю видно, що у закіптюженому вігвамі його матері колись переночував шотландець. А отой вродливий хлопець, що спить з накидкою під головою, — то французький метис. Чув, як він казав, що йому не подобаються оті двоє індіанців, що дрімають поруч з ним? Розумієш, коли метиси повстали під проводом Ріля, чистокровні індіанці зволіли тримати нейтралітет, і відтоді напівкровки не палають до індіанців братерською любов’ю.

— Цікаво, а що то за похмурий тип біля печі? Б’юся об заклад, він не розмовляє англійською. Бо жодного разу за вечір і рота не розкрив.

— Ти помиляєшся. Він досить добре розуміє англійську. Ти стежив за його очима, коли він слухав? А я стежив. Але всім тут присутнім він не є ані родичем, ані знайомим. Коли вони гомоніли на своїх говірках, видно було, що він нічого не розуміє. Мені самому цікаво — хто він такий? Давай дізнаємося, га?

— Підкинь пару поліняк у плиту! — гукнув Цуценя наказним тоном, дивлячись прямо у вічі чоловіку, про якого йшла мова.

Той похапцем виконав наказ.

— Таке враження, що дисципліну в нього кулаками втовкмачили, не інакше, — стиха зазначив Прінс.

Малюк кивнув, скинув шкарпетки і, пробравшись поміж сплячих подорожніх до плити, повісив їх сушитися серед кільканадцяти «колег».

— Коли ти сподіваєшся потрапити в Доусон? — спитав він, щоб звести розмову.

Чоловік уважно подивився на нього, а потім відповів:

— Кажуть, туди сімдесят п’ять миль, так? Може, днів через два.

У його вимові чувся ледь помітний акцент, але не було ані зніченого вагання, ані паузи для підшукування потрібного слова.

— У Канаді доводилося раніше бувати?

— Ні.

— А в Північно-західному районі?

— Так.

— Тут народився?

— Ні.

— А де ж ти в біса народився? Ти не схожий на інших присутніх. — І Цуценя зробив широкий жест рукою, вказуючи на погоничів собак та на двох полісменів, що спали на ліжку Прінса. — Звідки ти взявся? Я колись бачив обличчя на кшталт твого, але вже не пам’ятаю де.

— Я тебе знаю, — невпопад відповів незнайомець, ураз змінюючи напрям Малюкових запитань.

— Звідки ти мене знаєш? Десь бачив?

— Ні, але я бачив твого напарника, отого священика, в Пастиліку, колись давно. Він спитав мене, чи побачу я тебе, ну… Малюка-маламута. Дав мені харчів. Я зупинився в нього ненадовго. Він про мене ніколи не згадував?

— А! так ти і є отой тип, що виміняв видрові шкури на собак?

Чоловік кивнув, вибив люльку і, демонструючи небажання продовжувати розмову, почав розкочувати свій спальник. Малюк задув каганець і заліз під ковдру поруч із Прінсом.

— Ну і хто він?

— Хтозна! Відшив мене і закрився, як той молюск. Але тобі буде цікаво про нього дізнатися. Я чув про нього. Вісім років тому все узбережжя про нього тільки й гомоніло. Розумієш, у ньому є щось таємниче та загадкове. При­йшов звідкілясь із Півночі, за тисячі миль звідси, глибокою зимою, пробираючись по узбережжю Берингового моря. Поспішав так, наче за ним слід у слід гнався сам диявол. Коли він зупинився спитати шлях на південь у шведській місії в затоці Головіна, де його нагодували, видно було, що він страшенно виснажений тривалою подорожжю. Нам про це розповідали опісля. Потім він відхилився від узбережжя і подався прямо через затоку Нортон Саунд. Була жахлива погода, із завірюхами та буревіями, але цей відчайдух примудрився пройти там, де інші неодмінно загинули б. Не помітивши містечка Сент-Майклз, він вийшов на суходіл біля Пастиліку. Усі його собаки, окрім двох, загинули, а сам він мало не помер з голоду. Цей чоловік поспішав вирушити в дорогу, і отець Рубо наділив йому харчів, але собак не дав, бо чекав мене з дня на день, щоб самому вирушити в дорогу. Добре затямивши, що таке подорож без належної кількості собак, наш Одіссей кілька днів роздратовано промаявся в Пастиліку. На своїх санях він мав цілу купу прекрасно видублених шкур каланів, морських видр. Ти ж знаєш, вони йдуть на вагу золота. У той час у Пастиліку мешкав жаднючий російський купець, справжнісінький старий Шейлок. Він якраз мав силу-силенну собак. Довго вони не торгувалися. Як би там не було, але коли наш Загадковий Незнайомець знову вирушив на південь, то його сани тягла упряжка прекрасних прудких собак. А шкури опинилися у містера Шейлока. Я бачив їх — прегарні шкури. Ми з отцем Рібо підрахували, і з’ясувалося, що кожна собака заробила для купця не менше п’ятисот доларів. Навряд чи Загадковий Незнайомець не знав справжньої вартості шкур морської видри, бо хоч і було в ньому щось індіанське, все одно з кинутих ним скупих фраз випливало, що він чимало спілкувався з білими людьми.

Коли море звільнилося від льоду, з острова Нунівак прийшла звістка, що він заїжджав туди по провізію. А потім щез, і відтоді вісім років я про нього нічого не чув. І оце лише сьогодні вперше побачив. Звідки ж і чому він тут взявся, га? Чим займався в цих краях? Він — індіанець, ніхто й гадки не має, звідки він і хто він, але, на відміну від своїх собратів, йому добре відомо, що таке дисципліна. Ось тобі ще одна північна таємниця до розгадки, Прінсе.

— Страшенно вдячний! Можна подумати, мені більше нічим займатися. І так справ — хоч греблю гати, — відповів полісмен.

Малюк уже сопів, але молодий гірничий інженер дивився перед собою в непроглядну темряву і чекав, поки не мине химерне збудження, що розлилося по його тілу. Коли ж йому, нарешті, пощастило заснути, його мозок якийсь час працював і далі і він, разом з ним, продовжував торувати свій шлях крізь білу невідомість, поганяв собак на безконечних стежинах і бачив, як чоловіки живуть, трудяться і гідно, по-чоловічому, помирають.

Наступного ранку, задовго до світанку, погоничі собак та полісмени вирушили на Доусон. Але власті, що опікувалися інтересами її Величності і розпоряджалися життями її скромних підданих, залишали поштарям мало часу на відпочинок: тиждень по тому вони вже знову з’явилися на Стюарт-рівер, по зав’язку навантажені листами для Солт Вотер. Звісно, що їхніх собак замінили, однак людей же ніхто не міняв!

Люди сподівалися хоч на якийсь привал, щоб трохи перепочити; окрім того, Клондайк лише недавно став частиною Північних територій, і їм дуже хотілося хоч краєм ока зиркнути на Голден-сіті, де, як казали, золотий пісок та готівка лилися рікою, а в танцзалах не припинялися гучні гулянки. Але вони висушили шкарпетки і з не меншим задоволенням, аніж під час попереднього візиту, закурили люльки, хоча двоє-троє відчайдушних сміливців почали вголос розмірковувати про плани втечі та про можливість перетнути у східному напрямку Скелясті гори, щоб потрапити до своїх колишніх тусовок у районі Чіппева. А троє чи четверо навіть вирішили повернутися тією дорогою додому, коли закінчиться термін їхньої служби, і почали складати плани майбутньої подорожі. Ця небезпечна пригода була для них чимось цілком зрозумілим та природним — як пікнік для міського мешканця.

Незнайомець Видрова Шкура явно маявся, але в розмові участі не брав. Нарешті він не витримав, відвів Малюка вбік і про щось заговорив з ним приглушеним голосом. Прінс з цікавістю поглядав у їхній бік, і атмосфера загадковості ще більше згустилася, коли вони вдягли капелюхи й рукавиці і вийшли надвір. Коли ж вони повернулися, Малюк поставив на стіл свої ваги для золота, відважив шістдесят унцій золотого піску і поклав їх у мішок Загадкового Незнайомця. Після цього до конклаву приєднався начальник погоничів, і таємнича оборудка продовжилася вже з його участю.

Наступного дня група вирушила вгору по річці, а Таємничий Незнайомець прихопив із собою кілька фунтів провіанту і попрямував до Доусона.

— Не знаю, що й казати, — розвів руками Малюк у відповідь на розпитування Прінса. — Цей бідолаха чомусь хотів порвати з поштовою службою, але чому — не сказав, хоча видно було, що це для нього вкрай важливо було зробити саме зараз. Розумієш, це — як армія. Він підписався на два роки, і єдиний спосіб розірвати контракт — це сплатити за себе викуп. Він не міг просто так дезертирувати і залишитися тут — а він страх як хотів залишитися в цих краях. Сказав, що це бажання з’явилося, як тільки він відвідав Доусон. Але там його ніхто не знає, грошей у нього ані цента, і, виявляється, я був першим, хто з ним хоч трохи поспілкувався. Тож він переговорив з губернатором округу, і вони домовилися все владнати в тому разі, якщо йому вдасться роздобути — тобто позичити — у мене грошей. Пообіцяв, що протягом року віддасть борги, а коли я забажаю, то прилаштує мене до якогось дуже вигідного бізнесу. Він сам ніколи ним не займався, але переконаний, що те заняття справді дає багато грошви.

А як він говорив! Уявляєш, коли ми вийшли надвір, у нього був такий вигляд, що він ось-ось заплаче. Просив мене та благав, потім став на коліна у сніг і стояв, поки я не підвів його і не заспокоїв. Белькотів та улещував мене, як навіжений. Клявся, що роками працював не

покладаючи рук заради своєї мети, і якщо тепер вона не здійсниться, то він цього не переживе. Я спитав, що то за мета, але він не схотів пояснювати. Сказав, що якщо начальство відрядить його на роботу до іншого району, то в такому разі він зможе потрапити до Доусона лише через два роки, коли вже буде запізно. Ніколи в житті не бачив, щоб людина так сильно хвилювалася. А як я сказав, що позичу грошей, то він знову упав на коліна, і мені довелося ще раз витягувати його із снігу. Я сказав, щоб він вважав це безстроковою позичкою. Гадаєш, він погодився? Де там! Клявся, що віддасть мені все до останнього цента при першій же нагоді, ще й озолотить мене, та так, що мені й не снилося в моїх найпожадливіших снах. Інакше кажучи, верз усілякі нісенітниці. Слухай, зазвичай чоловік, який робить ставку на позичку, рідко коли спроможний вичавити із себе хоча б половину того, що належить віддати. За всім цим щось приховується, кажу тобі, Прінсе; тож затям це. Якщо він залишиться в наших краях, то ми ще про нього почуємо.

— А якщо ні?

— Тоді моя віра в людство зазнає непоправного удару, а від моїх шістдесяти з лишком унцій золота залишаться хіба що спогади.

Разом з довгими ночами прийшла холодна пора, і сонце знову почало свою давню гру в хованки, ходячи вздовж засніженого південного обрію, з-за якого не доходило жодної звістки про позичені Малюком-маламутом гроші. А потім, одного сіренького ранку на початку січня, до його хижки біля Стюарт-рівер під’їхав караван важко завантажених саней, запряжених собаками. Там був Видрова Шкура, а разом з ним — чоловік такого зросту і зовнішності, які наштовхували на думку про те, що боги, мабуть, уже геть забули, як ліпити собі подібних. Тутешні чоловіки ніколи не говорили про везіння, відвагу та скажені гроші, не згадуючи при цьому імені Акселя Гундерсона. Жодна історія про залізну витримку, силу чи безстрашність, розказана біля табірного вогнища, теж не відбувалася без його імені. Коли ж розмова згасала, то вона спалахувала з новою силою при згадці про жінку, що розділяла з ним його долю.

Як уже зазначалося вище, при створенні Акселя Гундерсона до богів повернувся їхній давній хист, і вони виліпили його за подобою чоловіків, що народжувалися тоді, коли світ був іще молодим. Він вивищувався на цілих сім футів і мав на собі мальовничий костюм, який однозначно свідчив, що перед вами — справжній король Ельдорадо. Його груди, шия та кінцівки були як у велетня. Щоб витримати триста фунтів його м’язів та кісток, снігоступи Акселя Гундерсона були на цілий ярд довшими за снігоступи інших чоловіків. Його грубе обличчя з важкими бровами, масивним підборіддям та немигаючим поглядом голубуватих очей свідчило про те, що цей чоловік знав лише один закон — закон сили. Його довге волосся кольору стиглої пшениці спадало аж на чорну ведмежу шубу і виглядало на ній як день на тлі ночі. Здавалося, в ньому підспудно жила древня традиція його предків-загарбників: випереджаючи собак, він рвонув по вузькій стежині і загрюкав руків’ям собачого батога у двері хижки Малюка. Так, мабуть, грюкали в замкові брами під час своїх набігів на південь варяги з Норвезького моря. Прінс, оголивши свої жінкуваті руки, заходився місити тісто, раз по раз поглядаючи на трьох гостей, бо ніколи нікого подібного до них йому іще не доводилося бачити під дахом цієї хижки. Загадковий Незнайомець, якого Малюк охрестив Одіссеєм, і досі викликав у нього подив, але його цікавість притягували, головним чином, Аксель Гундерсон та його дружина. Ця жінка вже встигла розніжитися в зручних та затишних приміщеннях, у яких вони поселилися відтоді, як її чоловік став хазяїном великої кількості багатих золотоносних жил. Тому цілоденна подорож втомила її. Спершись на широкі груди чоловіка, як тендітна квітка на стіну, вона лінькувато відповідала на добродушне кепкування Малюка і незбагненним чином збурювала Прінсу кров, час від часу кидаючи на нього погляд своїх глибоко посаджених темних очей. Бо ж Прінс був чоловіком при здоров’ї, а за багато місяців майже не бачив жінок. Вона була старшою за нього, до того ж — індіанкою. Але ця жінка була несхожою на тих аборигенок, яких йому досі доводилося зустрічати: із її слів він зрозумів, що вона багато подорожувала і встигла побувати в багатьох країнах — і в його країні теж. Вона знала майже все те, що знають білі жінки, а ще — багато такого, чого вони зазвичай не знали, бо знати не могли. Ця індіанка могла приготувати їжу з висушеної на сонці риби або ж зробити постіль прямо в снігу; одначе вона дражнила їх дратівливо-спокусливими деталями вишуканих обідів, викликаючи несподівані душевні муки при спогадах про давно забуті страви. Вона знала повадки лосів, ведмедів та песців, а також земноводних тварин, що водяться в полярних морях. Ця жінка добре розумілася на лісах та струмках, а повість, написана слідами, залишеними на благенькій корочці снігу людиною, твариною чи птицею, була для неї як розгорнута книга. Однак Прінс помітив ледь уловиму ту схвальну гримаску, що промайнула на обличчі індіанки, коли вона зупинила свій погляд на «Правилах Стоянки». Своєю появою ці правила завдячували невичерпній фантазії Беттлза. Вони з’явилися в ту пору, коли в нього грала кров, і позначені були гумором та лаконічністю. Коли очікувалося, що прибудуть дами, Прінс зазвичай перевертав ці правила текстом до стіни, але хто б міг подумати, що ця індіанка виявиться… словом, раніше треба було думати!

Так он вона яка, дружина Акселя Гундерсона, жінка, чиє ім’я та слава подорожували рука в руку зі славою її чоловіка по всіх закутках Далекої Півночі! Коли вони сиділи за столом, Малюк піддражнював її з невимушеністю старого приятеля; а згодом і Прінс, позбувшись ніяковості першого знайомства, приєднався до розмови. Та індіанка вправно відбивала їхні кепкування в нерівному змаганні, а її чоловік, не такий гострий на язик та метикуватий, обмежувався сміхом та аплодисментами на честь своєї дружини. Він справді дуже пишався нею; кожен його порух та погляд свідчив про те величезне місце, яке вона посідала в його житті. Видрова Шкура їв мовчки, всіма забутий у розпалі веселої битви; не встиг­ли решта закінчити трапезу, як він відсунув стілець, устав із-за столу і вийшов до собак. Однак невдовзі його супутники теж вдягли рукавиці та теплі куртки з капюшонами і вийшли слідом за ним.

Уже багато днів не було снігопаду, і сани неслися по добре втрамбованій юконській стежині, як ковзани по кризі. Першими саньми керував Одіссей, на других їхали Прінс та дружина Акселя Гундерсона, а світловолосий велетень та Малюк замикали процесію на третіх санях.

— Це — поки що моя здогадка, Малюче, — сказав Аксель Гундерсон. — Але я майже певен, що вона вірна. Він там ніколи не був, але оповідає дуже складно; показав мені мапу, про яку я чув ще кілька років тому в районі Кутене. Я хотів би, щоб і ти туди з’їздив, але цей дивак відразу ж пригрозив усе покинути, якщо туди потрапить іще хтось. Та коли я повернуся, то розповім, що до чого, і візьму тебе в пай. Окрім того, я дам тобі половинний пай на ділянці, що біля міста.

Малюк спробував перервати його, але Аксель Гундерсон вигукнув:

— І не думай заперечувати! Раз я вже замислив цю справу, то доведу її до кінця. Але для цього потрібно дві голови. І якщо все піде так як слід, то чому б цій ділянці не перетворитися згодом на новий Кріпл Крік, га, хлопче? Ти мене добре чуєш? Новий Кріпл Крік! До речі, там кварцова порода, а не просто розсипи, і якщо ми правильно організуємо справу, то незабаром заволодіємо всім родовищем, а там — мільйони та мільйони! Я вже чув про це місце, та й ти теж. Ми збудуємо там місто… тисячі робітників… гарні судноплавні русла… організуємо пароплавні лінії… а до верхів’їв будуть ходити судна з невеликою осадкою… подумати про будівництво залізниці — в перспективі… лісопилки… електростанція… власний банк… комерційна компанія… синдикат… Ну, що скажеш? Тільки тримай язик за зубами, поки я не повернуся.

Там, де стежина перетинала гирло Стюарт-рівер, сани зупинилися. Далеко на незвіданий схід тягнувся величезний обшир неторканого моря снігу і льоду. З кріплень на санях витягли снігоступи. Аксель Гундерсон потис на прощання руки і виступив наперед. Своїми широченними перетинчастими снігоступами він продавлював у пухнастому снігу колію добрих пів’ярда завширшки, щоб собаки не вгрузали. Його дружина йшла за останніми саньми, демонструючи давню звичку легко управлятися з незручними широкими лижами. Тишу навколишнього непорушного безмежжя порушили веселі прощальні вигуки; заскавучали собаки, а Видрова Шкура став промовляти батогом до не надто енергійного корінного.

Годину по тому караван набув подоби маленького чорного олівчика, що прокреслював довгу пряму лінію на величезному білому аркуші.

Якось уночі, через багато тижнів, Малюк-маламут і Прінс заходилися розв’язувати шахові задачки зі сторінки, вирваної з якогось старого журналу. Малюк щойно повернувся зі своїх володінь на річці Бонанза і відпочивав, набираючись сил перед полюванням на лося. Прінс також мало не всю зиму провів на річках та собачих стежинах і тому дуже скучив за благословенним затишком теплої хижки.

— Ходимо ось сюди конем і створюємо загрозу королю. Ні, так не годиться. Спробуй інший хід.

— А хіба пішак ходить через два квадрати? До того ж він усе одно потрапляє під удар. А якщо взяти слона, то…

— Але ж стривай! Тут утворюється проміжок, і…

— Ні, він під ударом. Ходи! Ось побачиш, усе вийде.

Друзі так захопилися, що не почули, як хтось постукав у двері. Коли ж постукали вдруге, Малюк сказав: «Заходьте!» Двері рвучко розчинилися, і в хижку увіпхалася, похитуючись, якась істота. Відірвавшись від шахів, Прінс зиркнув на неї — і відразу ж скочив на ноги. Забачивши переляк у його очах, Малюк хутко обернувся — і теж отетерів, хоча йому вже не раз доводилося стикатися з речами страшними й неприємними. Істота, немов сліпа, подибала до них. Прінс потихеньку посунувся вбік і дотягнувся до гвіздка, на якому висів його «Сміт-енд-Вессон».

— Господи милосердний, що це? — пошепки спитав він у Малюка.

— Не знаю. Виглядає як важкий випадок обмороження та виснаження від голоду, — відповів Малюк, теж потроху відсовуючись у протилежному напрямку. — Стережися! Може, воно схиблене, — попередив він, зачинивши двері і повертаючись на місце.

Істота наблизилася до столу. Яскраве світло каганця впало їй в око. Вона здивувалася і щось радісно заквоктала химерним голосом. Раптом він — а то був чоловік — різко закинув назад голову, підсмикнув шкіряні штани і затягнув хорову морську пісню, яку під шум вітру заводять моряки, коли обертають якірну лебідку.

Раптом незнайомець перервався, вишкірив по-вов­чому зуби, загарчав і рушив до полиці з м’ясом. Не встигли Прінс та Малюк оговтатися, як він жадібно уп’явся зубами в шматок сирого бекону. Поєдинок між ним та Малюком був коротким і несамовитим, але божевільна сила пішла від незнайомця так само швидко, як і прийшла, і він, ураз обм’якнувши, легко віддав свою здобич. Товариші всадовили його на стілець, і прибулець знесилено сперся об стіл верхньою частиною свого тіла. Невеличка доза віскі збадьорила його достатньо, щоб устромити ложку в цукерницю, яку поставив перед ним Малюк. Коли апетит прибульця трохи вгамувався, Прінс, стримуючи внутрішній дрож, підсунув йому гарячу чашку слабкого м’ясного бульйону.

В очицях істоти жеврів вогонь похмурого божевілля, який з кожним ковтком спалахував, а в інтервалах між ковтками — згасав. На його обличчі лишилося мало живої шкіри. Саме ж обличчя, якщо його можна було так назвати, було мало схожим на обличчя людини. Кожне нове обмороження глибоко вгризалося в нього, і кожне з них залишило коростявий шар на ще не загоєному шрамові, що утворився раніше. Ця висохла шорстка поверхня криваво-чорного кольору була покраяна страшними тріщинами, через які проглядала червона жива плоть. Його шкіряна одіж була брудна і подрана, а хутро з одного боку — підпалене, що свідчило про ночівлю біля вогню.

Малюк мовчки вказав на те місце, де з потьмянілої на сонці шкіри одягу були вирізані смужки. Видно було, що їх вирізали по черзі, одну за одною. То була ознака того, що незнайомець голодував.

— Ти… ти хто? — повільно спитав Малюк, чітко вимовляючи слова.

Чоловік ніяк не прореагував.

— Звідки ти прийшов?

— «А янкі пливуть на кораблі-і-і!» — почулася у відповідь рулада, проспівана слабким тремтячим голосом.

— Ага, напевне цей тип спустився сюди по річці, — припустив Малюк, струсонувши незнайомця, сподіваючись добитися від нього більш зв’язної розповіді.

Але натомість прибулець заверещав і вхопився рукою за бік, скривившись від болю. Потім він поволі підвівся і важко сперся об стіл.

— Вона розсміялася мені в лице… її очі палали ненавистю… і вона не схотіла йти…

Голос незнайомця ослаб і замовк. Постоявши ще якусь мить, він знову почав повільно осідати на стілець. Але не встиг — Малюк-маламут міцно вхопив його за зап’ястя і вигукнув:

— Хто?! Хто не схотів іти?!

— Та вона, Унга. Вона розсміялася і вдарила мене, ну… от. А потім…

— Що — потім?

— Ну, а потім…

— Що — потім, питаю?!

— Потім він лежав непорушно в снігу, довго лежав. Він там і досі лежить — у снігу…

Товариші безпомічно перезирнулися.

— Хто лежить у снігу?

— Та вона ж, Унга. Поглянула на мене з ненавистю в очах, а потім…

— Ну, і що потім?

— А потім вона взяла ножа, і — раз, два… але вона була дуже слаба. Я йшов дуже повільно. А в тих місцях стільки золота, стільки золота…

— Де Унга? — Наскільки міг Малюк зрозуміти, вона, мабуть, помирала десь неподалік від хижки, можливо, за милю, не більше. Щосили струсонувши прибульця, він питав його знову і знову: — Де Унга? Хто така Унга?

— Вона… вона в снігу.

— Ну, продовжуй! Продовжуй, кажу тобі! — вигукнув Малюк, немилосердно стискаючи прибульця за кисть.

— Я теж… лежатиму в снігу… але мені спочатку… треба борг віддати. Я був винен багато грошей… багато грошей… маю віддати борг… — Белькотіння перервалося, і незнайомець понишпорив у кисеті, а потім підтягнув до себе мішок з оленячої шкіри. — Хочу сплатити борг, п’ять фунтів золота… пай… Малюку… маламуту… — Голова незнайомця знесилено впала на стіл, і Малюк уже не зміг змусити його підняти її.

— Ага, це — Одіссей, — тихо сказав він, кидаючи на стіл мішечок із золотим піском. — Гадаю, Акселю Гундерсону та його дружині настав каюк. Давай покладемо його на по­стіль і вкриємо ковдрами. Він же індіанець, значить, мусить оклигати. А коли оклигає, розповість, що трапилося.

Коли вони зрізали з прибульця одяг, то на правому боці виявили дві незагоєні ножові рани з товстими рубцями по краях.

— Я розповім вам усе по-своєму, зі своєї точки зору; але ви мене добре зрозумієте. Я почну від самого початку і розповім про себе і про жінку, а потім — і про її чоловіка.

Видрова Шкіра присунувся ближче до палаючої печі, як це зазвичай роблять люди, котрим тривалий час довелося обходитися без вогню і котрі бояться, що цей безцінний дар Прометея може зникнути в будь-яку мить. Малюк накрутив каганець і поставив його так, щоб його світло падало на обличчя оповідача. Прінс, підперши голову рукою, вмостився на ліжку і приготувався слухати.

— Звуть мене Наас. Я — вождь і син вождя, народжений між заходом сонця та сходом на глибоких водах у батьковому ум’якові. Усю ніч чоловіки невпинно веслували, а жінки вичерпували воду, борючись із хвилями, що заливали човен. Був сильний шторм; холодні солоні бризки замерзали на грудях моєї матері. Нарешті буревій пішов геть, але разом з ним пішла з життя і моя мати. Але я… я голосно кричав, перекриваючи завивання вітру, — і вижив.

Жили ми в Акатані…

— Де-де? — перепитав Малюк.

— В Акатані, що на Алеутських островах. Акатан — це аж за Чигніком, за Кардалаком та за Унімаком. Так от, жили ми в Акатані, що лежить посеред моря на краю землі. У солоних водах моря ми ловили рибу, тюленів та каланів. Домівки наші купчилися одна на одній на скелястій смузі між краєм лісу та жовтим берегом, де лежали наші каяки. Нас було небагато, і світ був малим. На сході лежали незвідані землі — такі ж самі острови, як і Акатан. Тому нам здавалося, що цілий світ — то є острови, і нас це цілком влаштовувало. Я був не таким, як інші. З прибережного піску стирчали погнуті шматки деревини та викривлені водою дошки. То були уламки човна, зовсім несхожого на ті, що будували наші люди. А ще я пам’ятаю, як на острівному мисі, котрий з трьох боків омивався океаном, стриміла соснова паля. Вона там не виросла, бо була високою, прямою і гладенькою. Кажуть, що там довгий час з’являлися двоє чоловіків, які то припливали, то відпливали, а коли настала довга північна ніч, то залишилися там назовсім. Вони припливли якраз на тому човні, уламки якого і досі валяються на березі. То були білі люди, як і ви; вони ослабли, як малі діти, бо тюлені щезли, і мисливці поверталися додому з порожніми руками. Мені про це розповідали старі люди, а їм — їхні батьки й діди. Спочатку ці білі чоловіки поставилися до нас та наших звичаїв недоброзичливо і навіть вороже. На рибі та на салі вони поступово від’їлися та зміцніли, і кожен з них збудував собі окреме житло. Потім вони взяли собі найкращих наших жінок у дружини — і в них пішли діти. Від одного з них і народився той, кому судилося стати батьком батька мого батька.

Я вже казав, що відрізнявся від наших людей, бо в жилах моїх текла дужа кров тих білих чоловіків, що припливли до нас із-за моря. Кажуть, що до їхньої появи ми мали інші закони та звичаї. Але ці чоловіки були люті й сварливі. Вони билися з нашими чоловіками доти, поки серед них не залишилося охочих суперечити їм. І тоді вони проголосили себе вождями, скасували наші закони і дали нам свої, згідно з якими чоловік був сином свого батька, а не матері — як досі у нас водилося. Вони також встановили закон, згідно з яким перший син мав успадкувати все, що раніш належало його батьку, а решта братів та сестер мали самі за себе турбуватися. А ще вони багато чого нас навчили. Показали нам нові способи риболовлі та полювання на ведмедів, яких у наших лісах була сила-силенна, навчили, як закладати більші запаси на голодні часи. І це було добре.

Але коли серед наших чоловіків не залишилося здатних їм перечити, ці дивні білі люди почали воювати один з одним. І якось під час бійки той білий чоловік, чиїм нащадком я є, проштрикнув свого суперника наскрізь списом з наконечником із кістки тюленя. Потім ворожнечу підхопили їхні діти, а згодом — і діти дітей. Їх розділила стіна ненависті й люті. Ця війна тривала і в мою пору. Схоже, що кожне нове покоління народжувалося лишень для того, щоб помститися за кров попереднього. З усіх моїх нащадків залишився я один. З боку ж супротивників лишилася тільки одна дівчина, Унга, яка мешкала зі своєю матір’ю. Однієї ночі її батько та мій батько не повернулися з рибалки, але трохи згодом їх винесло припливною хвилею на берег — вони так і померли, стискаючи один одного в смертельних обіймах.

Люди дивувалися такій ворожнечі між двома родинами, а старі люди хитали головами і казали, що війна продовжиться, коли підростуть мої діти та діти Унги. Це я чув іще хлопцем і тому звик сприймати Унгу як ворога, що народить дітей, котрі ворогуватимуть з моїми дітьми. День за днем я сушив над цим голову, а коли став підлітком, то прийшов до старійшин і спитав, чому мусить бути саме так. І вони відказали мені: «Ми не знаємо чому, але так чинили твої батьки». Проте я не вгамовувався — ну чому ті, хто народиться, мусять воювати за тих, хто вже помер? І вважав, що це — несправедливо. Але старі люди казали, що так мусить бути, а я ж був усього-на-всього підлітком.

А ще люди казали мені, щоб я поспішав одружитися, бо тоді мої діти встигнуть зміцніти і змужніти раніше за дітей Унги. Це було неважко зробити, бо я був вождем, і люди слухалися мене завдяки діянням та законам моїх предків, а також завдяки моєму багатству. Будь-яка дівчина пішла б за мене, але не було жодної, яка була б мені до вподоби. А старі люди та матері дівчат підганяли мене, бо до матері Унги вже ходили натовпи женихів. Тож якщо її діти будуть старшими, то значить — сильнішими, і тоді мої діти неодмінно загинуть.

Довго не міг я знайти собі пару. Але знайшов-таки, повертаючись одного разу увечері після риболовлі. Сонце вже хилилося за обрій, кидаючи свої промені прямо в очі, здійнявся вітер, і море почало пінитися. Ми поспішали повернутися додому. Раптом повз мене проскочив каяк Унги. Вона поглянула на мене — на щоках її блищали краплини води, а волосся розвівалося на вітрі як маленька чорна хмарина. Як я вже сказав, сонце кидало свої промені прямо в очі, а я ж був молодим вразливим юнаком. І раптом мені стало зрозуміло, що то — поклик крові, крові білої людини. Коли вона залишила мене позаду, то озирнулася в проміжку між двома гребками. І глянула на мене так, як може глянути лише Унга. І знову я збагнув, що то — голос крові. Люди почали гукати, коли ми проскочили повз їхні неповороткі ум’яки і залишили їх далеко позаду. Унга була вправним гребцем, а я не міг її наздогнати, бо моє серце тьохкало і теліпалося, як обвислий парус. Вітер міцнішав, море пінилося сильніше, а ми, як ті тюлені перестрибуючи з хвилі на хвилю, неслися за вітром по золотій стежині, прокладеній сонцем у воді.

З цими словами Наас нахилився вбік, як робить зазвичай гребець з веслом у руках. Він наче наново переживав ці перегони своєї юності. Мабуть, піч вважалася йому каяком, що підстрибував на хвилях, а в ньому — хмаринка чорного волосся Унги. У його вухах співав вітер, а в обличчя ударяли солоні бризки.

— Коли Унга дісталася берега, вона побігла, весело сміючись, по піску до будинку своєї матері. І тієї ж ночі у мене виникла прекрасна думка, думка, гідна вождя всіх людей, що жили на Акатані. Тому, коли зійшов місяць, я пішов до житла її матері і поглянув на подарунки Яш-Нуша, складені біля її дверей. Яш-Нуш був дужим мисливцем, який твердо замислив стати батьком дітей Унги. Інші молодики теж приносили свої подарунки — і забирали їх назад. І кожен новий жених приносив дедалі більшу купу подарунків.

Я розсміявся, поглянувши на місяць та зорі, повернувся до свого житла, де зберігалося все моє багатство. Багато ж ходок довелося мені зробити, поки моя купа не стала на п’ять пальців вищою за купу Яш-Нуша! Чого там тільки не було: і висушена на сонці та прокопчена риба, і сорок шкур тюленя, і десять шкур ведмедів, яких я вполював весною, коли вони вийшли з барлога… А ще там було намисто та ковдри з червоного матеріалу, які я виміняв у людей, що жили на сході, і які ті люди виміняли, у свою чергу, у людей, що жили ще далі на сході. Поглянувши на купу подарунків Яш-Нуша, я розсміявся; бо я був вождем на Акатані і мав багатство більше за багатство інших молодиків, а мої предки були знаними людьми, які дали нам закони і які назавжди залишили свої імена у пам’яті та на вустах моїх земляків.

Тож коли настав ранок, я вийшов на берег і став скоса поглядати на будинок матері Унги. Але мої подарунки і досі стояли неторканими. Я здивувався, бо такого ще ніхто нікому не дарував. Тієї ж ночі я додав до купи нові подарунки, а серед них — новий каяк з прекрасно видублених шкур, якому ще не доводилося побувати в морі. Але настав новий день, а купа і досі стояла неторканою, викликаючи глузливий сміх у всіх тамтешніх чоловіків. Матір Унги виявилася хитрою та підступною, і мене охопила лють через те приниження, що я його зазнав. Тому тієї ночі купа перетворилася на справжнісіньку гору: я додав до неї свій ум’як, який був вартий двадцяти каяків. І наступного ранку купа подарунків зникла.

Я став готуватися до весілля; приїхали навіть люди зі сходу, щоб зробити нам весільні подарунки, що звуться «потлач», і щоб добряче попоїсти на гулянні. Унга була старшою за мене на чотири сонця — так ми рахуємо роки. Я ж був лише юнаком; втім, я був вождем і сином вождя, тому різниця у віці не мала значення.

Але раптом на океанському обрії з’явився вітрильник, який ставав дедалі більшим з кожним подихом вітру. З дренажних труб пошкодженого вітрильника стікала вода, а матроси старалися щосили, відкачуючи насосами воду. На носі корабля стояв велетень-чоловік і громовим голосом давав команди, слідкуючи за глибиною затоки. Його очі були блідо-блакитні, як морська вода, а голову він мав, як у морського лева. Волосся його було жовте, як південні хлібні злаки або як линви, що їх плетуть матроси.

Раніше нам часто доводилося бачити кораблі здалеку, але цей підійшов до берега Акатана вперше. Весільне гуляння перервалося, жінки та діти повтікали додому, а чоловіки повитягували луки та списи і стали чекати на непроханих гостей. Але коли форштевень вітрильника вперся у берег, чужинці не звернули на нас ніякої уваги, бо були дуже зайняті своїми справами. Коли припливна вода пішла, вони нахилили шхуну і залатали велику пробоїну в її днищі. Потроху гості повиповзали зі схованок, і весілля продовжилося.

Коли почався приплив, морські мандрівники витягли шхуну якірними канатами на глибину і тільки тоді підійшли до нас. Вони принесли подарунки і поводилися приязно. Тому я надав їм місця серед гостей і щиросердно зробив подарунки на пам’ять — як і решті присутніх. Зрештою, це ж був день мого весілля, а я як-не-як — вождь усього Акатана. І отой, що з гривою, як у морського лева, теж прийшов. Він був такий високий та дужий, що здавалося, наче земля дрижить у нього під ногами. Склавши руки, він часто й безцеремонно поглядав на Унгу і залишався в гостях, аж поки не сіло сонце, а на небі не з’явилися зорі. Потім він повернувся на свій корабель. Я ж узяв Унгу за руку і повів її до себе додому. Всі співали, реготали, а жінки хтиво жартували — як і водиться в таких випадках. Але нам з Унгою було байдуже. Потім усі порозходилися, і ми залишилися самі.

Але не встиг улягтися шум гуляння, як двері розчинилися й увійшов вождь отих морських волоцюг. Із собою він приніс якісь темні пляшки, з яких ми пили — і нам стало весело. Розумієте, я ж був лише юнаком і все своє коротке життя прожив на краєчку землі. Тому по моїх жилах як вогонь розлився, а серце моє стало легким та безтурботним, як піна, яку зриває вітер з вершечка хвилі. Унга ж, широко розплющивши очі, принишкла на шкурах у кутку, явно перелякавшись. І той, що з гривою, як у лева, дивився на неї довго і безцеремонно. Трохи згодом прийшли його люди, принесли купи подарунків і склали їх переді мною. У всьому Акатані не було такого багатства. Там були рушниці, великі й маленькі, порох, кулі та набої. А ще там були блискучі ножі та сокири, всілякі хитрі інструменти та речі, які мені раніше ніколи не доводилося бачити. Здоровань показав мені знаком, що то все — моє, а я подумав, що то він од щедрості та великодушності, але потім він дав мені зрозуміти, що навзамін хоче, щоб Унга пішла з ним на корабель. Уявляєте? Щоб Унга пішла з ним на корабель. У мені раптом спалахнула гаряча кров моїх предків, і я хотів був проткнути нахабу своїм списом, але спиртне із пляшки забрало силу з моїх рук, а велетень схопив мене за шию і гепнув головою об стінку. І я враз ослаб, як мала дитина, а ноги мої підгиналися і не тримали мене. Унга заверещала, хапаючись руками за все, що було в хаті, коли він потягнув її до дверей. Потім загарбник підхопив її на руки, а вона скубла його за жовту гриву, але він лише сміявся голосом, схожим на гарчання збудженого тюленя.

Я виповз на берег і став кликати людей на підмогу, але вони поховалися з переляку. Тільки Яш-Нуш виявився справжнім чоловіком, але вони тріснули його веслом по голові; він упав обличчям у пісок і не ворухнувся. І, напнувши вітрила та весело виспівуючи, загарбники відпливли геть з попутним вітром.

Люди казали, що це добре, бо не буде більше крові й ворожнечі на Акатані. Я ж, не кажучи ні слова, дочекався повного місяця, а потім завантажив свій каяк рибою та салом і подався на схід. Я бачив багато островів і багато людей. Я, хто жив на краєчку землі, побачив, що світ дуже великий. Я розмовляв жестами, але ніхто і ніде не бачив ні шхуни, ні чоловіка, схожого на морського лева. При цьому вони завжди показували на схід. Мені доводилося спати в дивних місцях, їсти дивну їжу і зу­стрічати дивних людей. Багато хто з них сміявся, вважаючи мене несповна розуму; але часто старики роздивлялися моє обличчя проти світла і благословляли мене, а очі жінок ставали ніжними і мрійливими, коли вони, у свою чергу, розпитували мене про дивний корабель, про Унгу та моряків.

Ось таким чином, через бурі та шторми, потрапив я на Уналашку. Там було дві шхуни, але тієї, що я шукав, серед них не було. Тож я подався на схід, а світ ставав дедалі більшим, хоча ні на острові Унамок, ні на островах Кадьяк та Атоньяк ніхто про вітрильник нічого не чув. Одного разу потрапив я на скелястий острів, де люди видовбували в горі великі діри. Там була шхуна, але знову не та, яку я розшукував. Чоловіки вантажили на неї викопане ними каміння. Це виглядало по-дитячому нерозумним, бо ж увесь світ зроблений із каміння; але вони нагодували мене і влаштували на роботу. Коли шхуну добряче навантажили і вона вже мала належну осадку, капітан дав мені грошей і сказав, що я вільний. Я спитав, куди попрямує шхуна, і він показав, що на південь. Я знаками пояснив йому, що хотів би податися на південь разом із ним. Той спочатку розсміявся, але йому бракувало матросів, тому він все ж узяв мене на підмогу. І я навчився морських виразів, навчився тягнути на канаті, рифити вітрила при раптових шквалах і стояти стерновим на штурвалі. Мені неважко було набувати цих знань та навичок, бо кров предків, що текла в моїх жилах, була кров’ю мореплавця.

Мені здавалося, що коли я опинюся серед людей його покликання, то швидше знайду свого кривдника. Коли одного дня на обрії замріяла земля і ми нарешті увійшли до порту, я нарахував там шхун не менше, аніж я мав пальців на руках. Але судна, що стояли біля пірсів, розтягнулися на милі, їх там було як оселедців у бочці. І коли я пішов до них розпитувати про чоловіка, схожого на морського лева, то моряки сміялися і відповідали мовами різних народів. Виявилося, що припливли туди люди з усього світу.

І я подався до міста і ходив, придивляючись до обличчя кожного чоловіка, якого зустрічав. Але їх було так багато — як лососів під час нересту, — що неможливо було навіть порахувати. Міський шум гнітив мене так, що несила було терпіти, а від навколишньої метушні замакітрилася голова. Але я все шукав і шукав; я йшов через краї, де люди співали, втішаючись теплому сонцю, де на широких рівнинах достигав багатий врожай, де було багато величезних міст, що повнилися чоловіками, котрі жили, як жінки. На їхніх вустах були неправдиві слова, а серця були чорні від жаги золота. А тим часом мій народ в Акатані полював, ловив рибу і втішався з думки, що світ — маленький.

Але завжди зі мною був той погляд, що мені його подарувала Унга, коли ми поверталися з рибалки, і я не сумнівався, що все одно настане час, коли я її знайду. Вона йшла тихими долинами у вечірніх сутінках або вела мене соковитими полями, мокрими від ранкової роси, а в очах її світилася надія, яку тільки Унга й могла мені дати.

І пройшов я крізь тисячі міст. Одні люди в них були доброзичливі і годували мене, другі з мене сміялися, треті — лаяли; але я тримав язика за зубами і ходив чужими шляхами та бачив чужі краєвиди. Інколи мені, вождю й сину вождя, доводилося гнути спину на людей, лихих на язик та бездушних, наче камінь, людей, які витискали золото з поту і горя своїх собратів. Та ні слова не мовив я про свій пошук, поки не повернувся до моря, як інстинк­тивно повертається тюлень на своє лігвище. Але то вже був інший порт в іншій країні, що лежала на півночі. І там, нарешті, почув я смутні байки про рудоволосого морського волоцюгу і дізнався, що він полює на тюленів і що навіть зараз він десь у відкритому морі.

Тож найнявся я на тюленячу шхуну разом з лінивими сивашами та й подався по його невидимому сліду на північ, де полювання було якраз у розпалі. Ми провели в океані кілька довгих виснажливих місяців. Я розмовляв з багатьма моряками, чув від них багато про дикі витівки того шуканого мною велетня, але жодного разу не довелося мені зустрітися з ним у морі. Ми подалися далі на північ, аж до Прибиловських островів, і убивали тюленів десятками прямо на березі, потім затягували їхні ще теплі тіла на шхуну; з дренажних жолобів стікали кров та жир, а на палубі неможливо було стояти. Потім за нами погнався якийсь пароплав і обстріляв нас із гармат. Але ми підняли вітрила і кинулися навтьоки. Шхуна йшла так швидко, що хвилі перекочувалися через палубу і вимили її дочиста, а через деякий час нас оповив густий туман, що і сховав від переслідувачів.

Кажуть, що саме в той час, коли ми, не тямлячи себе від страху, тікали від погоні, рудоволосий морський волоцюга підійшов до Прибиловських островів, увірвався на фабрику, і поки одна частина його людей тримала під прицілом службовців компанії, друга завантажила на його корабель десять тисяч сирих шкур, поцупивши їх із солярні. Я недаремно вжив слово «кажуть», але я вірив цим розповідям, бо добре пізнав на собі вдачу цього волоцюги.

До того ж усе узбережжя північних морів, хоч би де я з’являвся, гомоніло про його шалену сміливість. Дійшло до того, що три країни вислали проти нього свої кораблі. А ще я чув розповіді про Унгу, бо капітани співали їй хвалу, а вона була завжди з рудоволосим гігантом. Розповідали, що вона перейняла звичаї його собратів і почувалася з того щасливою. Але все одно я добре знав: у глибині душі вона завжди тужила за своїм народом та жовтою смугою берега в Акатані.

Минуло багато часу, і я знову опинився в порту біля безкрайого моря. Там я дізнався, що рудоволосий подався через увесь великий океан полювати тюленів на схід від теплої країни, що лежить на південь від російських морів. І я, ставши на той час досвідченим моряком, найнявся на корабель з білими людьми і вирушив слідком за ним полювати тюленів. Біля узбережжя тієї нової землі було мало суден; узрівши тюленячу зграю, ми повиснули у неї на хвості і гнали на північ, переслідуючи впродовж усієї весни того року. А коли у самок з’явилися тюленята і тварини повернули до російських берегів, наші люди перелякалися і стали ремствувати. Був сильний туман, і кожного дня хтось гинув на човнах. Нарешті люди взагалі відмовилися працювати, і капітан повернув судно назад. Але ж я знав, що рудоволосий морський волоцюга нічого не боїться і тому буде переслідувати тюленячу зграю аж до російських островів, куди мало хто наважувався ходити. Тож пізно вночі, коли дозорний задрімав, я поцупив човен і поплив сам до тієї теплої землі. І я подався на південь, і зустрів у бухті Едо чоловіків — несамовитих і безстрашних. Дівчата-гейші з місцевості Йошивара були маленькі на зріст, світлошкірі, як сталь, і вродливі, але я не мав часу зупинятися, бо знав, що Унга в цей час десь гойдається на хвилях біля північного лежбища тюленів.

У бухті Едо зібралися чоловіки з усього світу, вони були страшенними відчайдухами і ходили під япон­ськими прапорами. З ними я і подався до багатих на тюленів берегів острова Копер Айленд, де наші солярні незабаром були битком набиті шкурами. І в тому тихому морі ми не зустрічали нікого, поки не зібралися вертати назад. Аж раптом одного дня, коли сильний вітер розігнав туман, з його кромки вигулькнула шхуна і ледь не наскочила на нас; за нею слід у слід гнався російський військовий корабель, випускаючи клуби диму зі своїх труб. Ми кинулися навтьоки з першим же поривом вітру, але шхуна продовжувала насідати, підбираючись дедалі ближче і долаючи три фути при наших двох. А на її кормовій надбудові стояв чоловік з гривою морського лева. Він стискав поручні і від повноти почуттів гучно сміявся, явно радіючи такій пригоді. Унга теж була з ним — я встиг придивитися й упізнати її, але невдовзі рудоволосий відіслав її в трюм, коли заговорили гармати російського корабля. Невдовзі їхня шхуна, долаючи три фути при наших двох, обійшла нас, і тепер ми бачили, як при кожному стрибку на хвилях оголялося її позеленіле стерно. Вхопившись за штурвал, я несамовито лаявся, підставляючи спину російським гарматам. Рудоволосий навмисне обігнав нас, щоб нас підставити, а самому — втекти. Скінчилося все тим, що нам позбивали щогли, і нас понесло вітром, як поранену чайку. А рудий разом з Унгою гайнув за обрій — тільки його й бачили.

Що ми могли вдіяти? Свіжі шкури свідчили самі за себе. Тож нас під конвоєм доправили до російського порту, звідки потім послали на соляні копальні. Дехто з наших людей помер, а дехто — вижив...

Наас відкинув з плечей ковдру, відкривши вузлувату понівечену плоть з видимими слідами від батога. Прінс швидко накинув ковдру, бо бачити все це було не надто приємно.

— Ми пробули там виснажливо довго. Інколи дехто тікав на південь, але їх завжди ловили і повертали назад. Нарешті ті з нас, хто відплив свого часу з бухти Едо, роззброїли вночі вартових і подалися на північ. Земля там буда неозора, з долинами, просяклими водою, та безкраїми лісами. Потім настали холоди, випало багато снігу, і ніхто не знав, що робити. Багато місяців брели ми крізь безкраї ліси. Я погано пам’ятаю той час, бо було дуже важко, їжі було обмаль, і багато хто, лігши спати, засинав назавжди. Коли ж ми, нарешті, дісталися холодного моря, нас залишилося тільки троє. Один із нас був капітаном і добре знався на розташуванні великих земель. Він знав також, що десь має бути місце, де можна по льоду перейти з однієї великої землі на іншу. І він повів нас туди. Скільки ми йшли — не знаю, але дуже довго. Йшли, поки нас не залишилося двоє. Коли ми дійшли до того місця, то застали п’ятьох незнайомців, які там мешкали. У них були собаки, шкури, а у нас не було нічого. Ми билися з ними в снігу, поки вони всі не загинули. Капітан загинув теж, а собаки та шкури дісталися мені. Тож я пішов по кризі, але вона була не суцільною, і одного разу я потрапив на крижину і дрейфував, аж поки сильний вітер із заходу не прибив мене до берега. Потім були затока Головіна, Пастилік і священик. А потім — на південь, до теплих країв, де я раніше ніколи не бував.

Море вже не було таким багатим на поживу, як раніше, і полювання на тюленів стало справою малоприбутковою й небезпечною. Мисливські флотилії порозпорошувалися, і ніхто з капітанів більше не чув про тих, кого я шукав. Тому я покинув океан, який ніколи не втихає, і вирушив до суходолу, де будинки, дерева та гори завжди стоять в одному місці і нікуди не переміщаються. Я багато подорожував, багато чого навчився — навіть навчився з книг читання й писання. Добре, що я це зробив, бо я був певен, що Унга теж цього навчилася, тож коли настане слушний час… ну, ви розумієте — коли настане слушний час…

Тож я дрейфував, як ота рибка зі схожим на вітрило великим плавником: я міг рухатися за вітром, але не міг керувати напрямом свого руху. Але мої очі та вуха завжди були насторожі. Я намагався частіше бувати серед людей, які подорожують, бо знав, що хтось із них неодмінно бачив і запам’ятав розшукуваних. Нарешті прийшов один чоловік, який щойно побував у горах, і приніс із собою шматочки породи, у якій самородки золота були великими, як горошини. І цей чоловік знав розшукуваних, і не тільки знав, а й бачив їх і з ними розмовляв. Сказав, що вони розбагатіли і живуть тепер у тому місці, де золото видобувають з-під землі.

Виявилося, що воно розташоване дуже далеко, в дикій місцевості. З часом я дістався до табору в ущелині, де люди працювали день і ніч, світа білого не бачачи. Але я вирішив, що час іще не настав. І натомість почав дослухатися, що кажуть люди. Казали, що рудоволосий поїхав — разом із Унгою — до Англії, для того щоб зорганізувати людей з великими грошима і утворити компанії. Бачив будинок, де вони мешкали. Він був більше схожий на палац, які трапляються в країнах Старого світу. Уночі я прокрався крізь вікно всередину, щоб подивитися, які умови він для неї створив. Я ходив з кімнати до кімнати і думав, що, мабуть, так живуть королі та королеви — таким гарним усе було там. Усі розповідали, що рудий поводився з нею, як з королевою, і багато хто дивувався — якого ж вона роду, бо в її жилах текла не тільки індіанська кров. Вона відрізнялася від жінок з Акатану, тому ніхто не знав, хто вона і звідки взялася. Так, вона була королевою, але ж і я був вождем і сином вождя. До того ж я заплатив за неї захмарну ціну шкурами, човнами та бусами.

Але навіщо стільки зайвих слів? Я був моряком і добре знався на мореплавстві. І тому подався до Англії, а потім — до інших країн. Інколи я чув про них усні оповідки, інколи читав про них у газетах, але ніколи не міг натрапити на них, бо були вони багаті і тому подорожували швидко, я ж не міг їх догнати, бо був людиною бідною. Потім у них трапилося лихо, і все їхнє багатство щезло як дим. У ті дні цією новиною повнилися газети, але опісля все стихло, і я дізнався, що вони повернулися до тих місць, де із землі можна було добути чимало золота. Розорившись, вони випали зі світських новин, тому мені довелося розшукувати їхні ледь помітні сліди, блукаючи від табору до табору — аж на північ до місцевості Кутене. Одні казали, що ось вони щойно були, але вже кудись поїхали, інші ж переконували мене, що рудий та Унга подалися на Юкон. І я їздив туди, і я їздив сюди, перебираючись з місця на місце. Інколи мені здавалося, що скоро мені набридне веш­татися по світу, який ставав неможливо великим. Якось у Кутене мені довелося подорожувати довгою стежиною з одним метисом з Північного Заходу, який не придумав нічого кращого, як померти, коли у нас стало обмаль їжі. Коли цей метис відчув, що настає його смертний час, він віддав мені мапу із секретною позначкою місця, де, як він клявся, було повно золота.

Невдовзі увесь світ посунув натовпом на північ. Я був людиною бідною і тому найнявся погоничем собак. Решту ви знаєте. Я зустрів його та її у Доусоні. Вона не впізнала мене, бо коли ми розлучилися, я був усього лише юнак, а вона прожила сповнене подій життя, і тому їй ніколи було згадувати про того хлопця, який заплатив колись за неї неймовірну ціну.

А далі? Далі ти викупив мене з моєї служби, і я повернувся в Доусон, щоб схилити життя у свій бік. Я ждав довго, дуже довго, і тепер, коли рудоволосий був у мене в руках, не став квапитися. Тепер я вирішив усе влаштувати по-своєму. Бо я прочитав, як книгу, усе своє життя, пригадав усі свої поневіряння, голод і холод в безкраїх лісах біля російських морів. Як ви вже знаєте, я повів його на схід — його та Унгу — на схід, куди багато людей пішло, та мало хто повернувся. Я повів їх до того місця, де лежать скелети та прокляття людей, а також золото, яким їм так і не довелося скористатися.

Шлях був довгий, а стежина невтоптана. Собак у нас було чимало, їли вони багато, а сани могли нам служити тільки до початку весни. Ми мусили повернутися раніше, ніж на річці скресне крига. Тому то тут, то там ми ховали в потайному місці запаси провізії, щоб полегшали сани і щоб не потерпати від голоду на зворотному шляху. У Мак-Квесчені ми зустріли трьох чоловіків і зробили там заначку провізії; а ще зробили ми заначку в Майо, де був мисливський табір у якому жили з десяток чоловіків з містечка Пеллі, які прийшли з півдня, перетнувши гірський кряж. Після цього ми пішли далі на схід і вже не бачили жодної живої душі — лише замерзлу річку, непорушний ліс та Білу Безмовність Півночі. Як я вже казав, шлях був довгий, а стежина — невтоптана. Тяжко долаючи шлях, ми за день могли пройти не більше восьми миль, ну, може, десяти, а вночі спали як убиті. І жодного разу не прийшло їм у голову, що я і є той Наас, вождь Акатану, вершитель справедливості.

Наші заначки провізії ставали дедалі меншими, і вночі було зовсім неважко повернутися на протоптану колію і переховати їх в інше місце — нехай потім думають, що харчі украли злодійкуваті росомахи. Крім того, траплялися такі місця побіля берега ріки, де невгамовна вода підмила кригу. Зовні начебто все гаразд, а під низом — порожнеча. В одному з таких місць сани, якими я керував, провалилися під лід разом із собаками. Але для нього та для Унги то було як неприємна несподіванка — не більше. А на тих санях було багато харчів, і тягнули їх найсильніші собаки. Втім, рудоволосий лише розсміявся, бо він був сильний і сповнений життя. Він став давати решті собак мало харчів, а потім почав відрізати їх від упряжі і одного за одним згодовувати їхнім собратам. Ми будемо повертатися додому необтяженими, сказав він. Мандруватимемо від заначки до заначки без собак та саней. І це було правдою, бо харчів залишалося вкрай обмаль, а останній собака помер у ту ніч, коли ми дісталися, нарешті, до золота, скелетів та прокляття людей.

Мапа дійсно казала правду, але щоб потрапити на те місце, що було в самісінькому серці величезних гір, нам довелося вирубувати східці в крижаній поверхні вододілу. Ми вдивлялися вниз, шукаючи долину, але там не було ніякої долини: скрізь простирався сніг, рівний, як прерія, а довкола нас на фоні зоряного неба бовваніли вершечки велетенських гір. І раптом посеред тієї рівнини земна твердь і сніг скінчилися і перед нами розверзлося провалля, яке, здавалося, сягало аж самісінького центру землі. Якби не були ми мореплавцями, то наші голови неодмінно б замакітрилися від такої картини. Але ми, мов так і треба, стали на краєчку запаморочливого урвища і почали вдивлятися вниз, міркуючи, як краще спуститися. З одного боку — і лише з одного боку — стіна була не прямовисною, а крутосхилою — як палуба судна в сильний шторм. Не знаю, чому стіна мала таку форму, але саме так воно й було. «Схоже на вхід до пекла, — сказав він. — Спускаймося». І ми почали спускатися.

А на дні ущелини ми знайшли халупу, збудовану якимось чоловіком, котрий поскидав дерев’яні колоди згори. То була дуже стара халупа, бо в різні часи в ній померло поодинці кілька чоловіків, а на шматках березової кори вони позалишали свої останні слова і свої прокляття. Один з них помер від цинги; другого обікрав його ж напарник, котрий поцупив останній порох та харчі і нишком утік; третього розтерзав білолобий ведмідь гризлі; четвертий ніяк не міг уполювати дичину і помер з голоду — і так далі. І всі ці люди навіть думати не хотіли про те, щоб полишити золото, і так і померли при ньому з тієї чи іншої причини. А нікчемне і нічого не варте золото, яке вони примудрилися назбирати, чарівним жовтим килимом устилало підлогу халупи — як уві сні.

Але той чоловік, якого я завів так далеко, мав міцні нер­ви і ясну голову. «У нас обмаль їжі, — сказав він. — Тому ми просто подивимося — звідки це золото і скільки його тут. А потім швидко подамося назад, поки воно не затьмарило нам очі і не вплинуло на наш здоровий глузд. А опісля ми, взявши більше провіанту, цим же самим шляхом повернемося назад і заберемо все золото, що тут є». — І ми пішли поглянути на велетенську золотоносну жилу, яка прорізала стіну западини, як те й бува зі справжньою жилою. Ми обміряли її, простежили її напрямок зверху донизу, а потім застовпили цю ділянку і зробили помітки на деревах, що це — наша власність. А опісля ми, з тремтячими від недоїдання колінами, з нудотою в животах і серцями, що підкочувалися до горлянок, ми востаннє видряпалися на велетенську стіну і пустилися в зворотну путь.

На останньому відрізку ми тягнули Унгу — він спереду, а я — ззаду, часто падали, але все ж таки дісталися до тайника з провіантом. Але — що це? Харчів там не було. Я добре це придумав, бо рудоволосий відразу ж почав винуватити росомах та клясти їх останніми словами, згадуючи всіх своїх богів. Але Унга була хороброю жінкою. Вона лише посміхнулася і взяла його за руку, а я відвернувся, не в силах стриматися. «Спочинемо біля вогнища до ранку, — сказала вона, — а потім наберемося сил з наших мокасинів». Тож ми пообрізали верхи наших мокасинів і майже цілу ніч варили їх, щоб можна було жувати і ковтати. А вранці обговорили свої шанси вижити. До наступного тайника треба було йти п’ять днів, і це було нам не до снаги. Ми мусили вполювати якусь дичину.

— Ми підемо вперед — полювати, — сказав він.

— Так, — погодився я, — підемо вперед і щось уполюємо.

Він вирішив також, що Унга тим часом залишиться біля вогню набиратися сил. І ми пішли вперед. Він — шукати лосів, а я — до харчів, які переховав. Але я від’їв мало, щоб вони не бачили, що я набрався сили. Коли ми брели до табору, рудоволосий кілька разів упав. Я теж прикинувся, що страшенно ослаб, і для переконливості ще й перечіплявся через снігоступи так, наче кожен мій наступний крок міг стати останнім. А ввечері ми набиралися сил, жуючи мокасини.

Він був великим і сильним чоловіком. Його душа до останнього тримала його тіло. Він ніколи не ремствував, хіба що тільки співчуваючи Унзі. Наступного дня я знову пішов за ним, щоб не пропустити моменту його смерті. Він часто лягав перепочити. Тієї ночі він ледь не помер, але вранці вилаявся і знову пішов полювати. Він був наче п’яний. Багато разів я обертався в його бік, гадаючи, що він уже облишив боротися за життя, але він був сильний силою сильних, душа його була душею велетня, і вона рухала його тіло протягом усього безконечного дня. Йому таки вдалося встрелити двох білих куріпок, але він не став їх їсти. Йому не потрібен був вогонь, бо він міг з’їсти птахів сирими; це означало порятунок від смерті, але всі його думки були про Унгу, і тому він повернув до табору. Він уже не йшов, а повз по снігу на руках та колінах. Я піді­йшов до нього і побачив смерть у його очах. Але навіть у ту хвилину було іще не пізно поживитися куріпкою. Відкинувши вбік гвинтівку, він ніс свою здобич у зубах, як той собака. А я йшов біля нього — на весь зріст. Коли ж він лягав відпочити, то мовчки дивувався, чому це я такий дужий, що навіть можу йти. Я бачив це по його очах, бо йому вже було несила розмовляти; а коли його губи ворушилися, то з них не злітало ані звука. Я вже казав, що він був великим сильним чоловіком, і серце моє промовляло про співчуття. Але я знову прочитав книгу свого життя і пригадав голод і холод безкраїх лісів біля російських морів. До того ж Унга була моєю, бо я заплатив за неї захмарну ціну — шкури, човни та буси.

Отак і рухалися ми крізь білий ліс, а тиша висіла над нами, наче вологий морський туман. І повсюдно в навколишньому повітрі шугали примари минулого; і побачив я жовтий берег Акатану, і наші каяки, що навперегін поверталися з рибалки додому, і наші житла на краєчку лісу. І були там люди, які дали нам закони і проголосили себе вождями, люди, чия кров текла в моїх жилах і з чиєю кров’ю мав я породичатися, побравшись з Унгою. А ще там був Яш-Нуш. Він ішов поруч зі мною, з піском на мокрому волоссі. У руці він і досі тримав списа, як тоді, коли впав після удару по голові. І зрозумів я, що час настав, і побачив надію в очах Унги.

Отак, кажу, і рухалися ми крізь ліс, поки дим вогнища не потрапив у наші ніздрі. І я схилився над ним і вирвав куріпку з його зубів. Він перекинувся на бік перепочити. В очах його зростало здивування моєю живучістю, а рука його вже тягнулася до ножа на стегні. Але я забрав ножа й посміхнувся, дивлячись зблизька йому прямо у вічі. Та навіть тоді він нічого не второпав. Тож довелося мені зображати, як я п’ю спиртне з отих темних пляшок, як складаю на снігу купу подарунків, тобто знову пережити те, що довелося пережити мені в ту ніч, коли я одружився. Ані слова я не вимовив, та рудоволосий все зрозумів. Але зовсім не злякався. На його губах з’явилася презирлива посмішка, в очах — холодна ненависть. Здавалося, що моя розповідь додала йому сил. До табору було вже недалеко, але сніг був глибокий, і тому рудоволосий повз дуже повільно. Одного разу він лежав, відпочиваючи, так довго, що я підійшов до нього, перевернув на спину і заглянув у вічі. І побачив, що в них проглядало то життя, то смерть. Коли ж я відпустив його, він знову відчайдушно поповз уперед. Отак ми і добралися до вогнища. Унга відразу ж опинилася біля нього. Його вуста беззвучно заворушилися, і він показав на мене рукою, щоб вона могла зрозуміти. А після цього він непорушно лежав у снігу — дуже довго. Він і досі там лежить.

Я не мовив ані слова, поки не зварив куріпку. Потім звернувся до Унги її рідною мовою, яку вона не чула вже багато років. Вона аж здригнулася, випрямилася і, широко розкривши від здивування очі, спитала, хто я і де навчився так розмовляти.

— Мене звуть Наас, — відповів я.

— Ти? Це — ти?! — спитала вона. І підповзла ближче, щоб краще роздивитися.

— Так, — відказав я. — Це я — Наас, вождь Акатану, останній потомок, так само як і ти.

І вона розсміялася. Багато я чув і бачив, але ніколи не хотів би я знову почути такий сміх. Тут, посеред Білої Безмовності, наодинці зі смертю та цією жінкою, що сміялася, я відчув холодний страх у своєму серці.

— Ходімо зі мною! — сказав я, бо мені здалося, що вона завагалася. — Поїж і ходімо. Звідси до Акатану дуже далеко.

Але вона зарилася обличчям у його руду гриву і сміялася так, що мені здалося, наче небо не витримає і впаде нам на голови. Так, я не сумнівався, що вона буде сама не своя від радості, коли впізнає мене, і їй закортить повернутися до спогадів минувшини, але щось надто дивною виглядала ця радість.

— Ходімо! — вигукнув я, хапаючи її за безсилу руку. — Шлях довгий і темний. Поспішаймо!

— Куди? — спитала вона, перервавши свої химерні веселощі і випрямляючись.

— До Акатану, — відповів я, сподіваючись побачити, як із цими словами просвітліє її обличчя. Але натомість воно стало таким самим, як і його обличчя: губи її скривилися в презирливій посмішці, а в очах блиснула холодна лють.

— Так, — відповіла Унга. — Ми повернемося — рука в руку — до Акатану. Ти і я. І заживемо в брудній халупі, і їстимемо рибу та сало. А ще ми плодитимемо дітей, дітей, якими пишатимемося все життя. Ми забудемо про навколишній світ і будемо такими щасливими-щасливими! Прекрасно, просто прекрасно. Ходімо! Мерщій повертаймося до Акатану!

З цими словами вона провела рукою по його рудій гриві і посміхнулася. Не сподобалася мені та посмішка. А в очах її не було надії.

Я сидів і тихо дивувався незбагненності цієї жінки. Мені пригадалася та ніч, коли він силою забирав її від мене, а вона пручалася, верещала і смикала його за волосся. Тепер же вона ніжно перебирає це волосся пальцями і нікуди не хоче йти. Але я знову пригадав заплачену за неї захмарну ціну і довгі роки чекання. І я вхопив Унгу, притиснув до себе і потягнув геть — як і він у ту пам’ятну ніч. А вона, як і тієї ночі, пручалася і дряпалася, як та кішка, що захищає свій виводок. Коли вогнище опинилося між нами та рудоволосим чоловіком, я відпустив її, і вона сіла і стала слухати. І я розповів про все, що пролягло між нами, про все, що трапилося зі мною в чужих морях та чужих краях. Я розказав їй про свій виснажливий пошук, про голодні роки та про надію зустрінути її, бо вона була моєю від самого початку. Так, я все їй розповів, навіть про те, що трапилося межи мною та рудоволосим чоловіком і того дня, і раніше. І коли я промовляв, я бачив, що в очах її росте надія — велика і яскрава, як вранішнє сонце. У її очах я прочитав співчуття та жіночу ніжність, побачив у них любов, серце і душу Унги. І знову став юнаком, бо погляд її був поглядом тієї Унги, що бігла тоді, сміючись, через берег до будинку своєї матері. Минулися тяжкий неспокій, голод і виснажливе очікування. Час настав. Я відчув поклик її грудей. Мені захотілося зануритися в них і про все забути. Вона розкинула руки, щоб обійняти мене, і я міцно притиснувся до неї. Але раптом в очах її спалахнула ненависть, і рука її вхопилася за ніж на моєму стегні. І вона вдарила мене: р-р-аз! Потім — ще раз.

— Собако! — визвірилася Унга, штовхнувши мене в сніг. — Свинюко! — І розреготалася так, що луснула навколишня тиша, а потім повернулася до свого мерця.

Двічі вдарила мене Унга ножем, та голод забрав у неї сили, і рани виявилися несмертельними. Але все одно я вирішив теж там залишитися, щоб заплющити очі і заснути вічним сном разом із тими, чиє життя перетнулося з моїм і привело мене сюди, в незвідані краї. Але на мені висів борг і не давав мені спокою.

Шлях назад був довгий, холод — жорстокий, а їжі було обмаль. Ті чоловіки, що прийшли із села Пеллі, не змогли вполювати лося, і вони спустошили мою заначку. Те ж саме зробили і оті троє білих людей; я бачив їх на зворотному шляху в їхній халупі. Вони лежали там худі і мертві. З тієї миті я не пам’ятаю, як потрапив сюди. І тут, нарешті, знайшов харчі та вогонь — багато вогню.

Закінчивши розповідь, Наас низько і якось навіть пожадливо зігнувся над плитою. І ще довго тіні від каганця розігрували мовчазні трагедії на стіні.

— Але ж Унга?! — вигукнув Прінс, і досі перебуваючи під сильним враженням.

— А що Унга? Їсти куріпку вона не стала. Лягла на померлого, обхопивши його руками, і занурила обличчя в його руду гриву. Я підгорнув до неї вогнище, щоб вона не мерзла, але вона переповзла на інший бік. Я і там розвів вогнище; але їжі було обмаль і їсти вона не бажала. Отак вони і досі там лежать, у снігу.

— А ти? — спитав Малюк.

— Я? Не знаю. Акатан — малий, тому мені не надто хочеться повертатися туди і знову жити на краю світу. Та й для чого жити? Мабуть, подамся до Костянтина — нехай закує мене в кайдани. Або повісить на шматку мотузки. Ото вже відпочину, забувшись вічним сном! Хоча — ні, не знаю, щось не хочеться.

— Але ж, Малюче, це — вбивство! — запротестував Прінс.

— Замовкни! — гримнув на нього Малюк. — Є речі надто великі і неосяжні для нашої повсякденної мудрості та для нашого розуміння справедливості. Ми не знаємо, де тут правда, а де — кривда, тому не нам судити.

Наас ще більше схилився над пічкою. У хижці запанувала значуща тиша, а перед очима чоловіків замиготіли численні видіння, навіяні почутим.