Північна одіссея

Тисяча дюжин

Девід Расмунсен був великим спритником і, подібно до багатьох по-справжньому великих людей, чоловіком об одній думці. Ось чому, коли трубний глас Півночі досяг його слуху, він вирішив торгувати яйцями і вклав усю свою енергію в цей задум. Він зробив короткий і точний розрахунок, і майбутнє засяяло перед ним усіма барвами веселки. Припущення, що у Доусоні яйця можна продати по п’ять доларів за дюжину, здавалося цілком вірогідним. Звідси беззаперечно випливало, що одна тисяча дюжин у Столиці Золота принесе п’ять тисяч доларів.

З іншого боку, слід було врахувати витрати, і він підрахував їх добре — як обережний, надзвичайно практичний і твердолобий чоловік, чию душу ніколи не бентежили мрії. При ціні п’ятнадцять центів за дюжину первинна вартість тисячі дюжин становитиме сто п’ятдесят доларів — дрібниця порівняно з величезним зиском. Навіть якщо припустити — тільки припустити — таку неймовірну дорожнечу, що на проїзд і перевезення яєць піде вісімсот п’ятдесят доларів, усе одно після того, як він продасть останнє яйце і висипле у мішок останню дрібку золотого піску, у нього лишиться чотири тисячі чистого прибутку.

— Бачиш, Альмо, — підраховував він уголос, сидячи з дружиною у затишній їдальні, заваленій картами, урядовими звітами та путівниками по Алясці, — бачиш, справжні витрати почнуться тільки з Дайї, а доти на дорогу вистачить і п’ятдесяти доларів, навіть якщо їхати першим класом. Ну, а від Дайї до озера Ліндерман носії-індіанці беруть по дванадцять центів з фунта; отже, дванадцять доларів із сотні фунтів, а з тисячі — сто двадцять. У мене буде, скажімо, півтори тисячі фунтів, це стане у сто вісімдесят доларів; для певності скажемо — двісті. Один приїж­джий із Клондайку, якому можна довіряти, казав, що там можна купити човна за триста доларів. І ще він казав, що можна буде легко знайти двох пасажирів, по сто п’ятдесят доларів з кожного, — отже, човен обійдеться задарма, а з пасажирів ще й якась поміч буде. Ну... от і все; в Доусоні я викладаю яйця на берег. Ану, давай поміркуємо, скільки це вийде загалом?

— П’ятдесят доларів від Сан-Франциско до Дайї, двісті від Дайї до Ліндерману, за човен платять пасажири, — отже, всього двісті п’ятдесят, — миттю підрахувала жінка.

— І ще сто на одяг та все причандалля, — радісно продовжив чоловік, — отже, п’ятсот лишається на непередбачені витрати. Хоча… що тут може бути непередбаченого?

Альма знизала плечима і підняла брови. Якщо простори Півночі можуть поглинути людину і тисячу дюжин яєць, то, звісно ж, поглинуть і все, чим цій людині пощастило заволодіти. Так вона подумала, проте не сказала нічого. Вона надто добре знала Девіда Расмунсена, щоб йому суперечити.

— Навіть якщо часу доведеться згаяти вдвічі більше — може, десь затримаюся в дорозі, — вся поїздка забере два місяці. Тільки подумай, Альмо! Чотири тисячі за два місяці! Це тобі не якась там сотня, що я отримую нині. Ми тоді збудуємо собі більший дім, із газом у кожній кімнаті, з видом на море; а котедж я здам і з цих грошей буду сплачувати податки, страховку і за воду, та щось іще й лишиться. І зрештою, цілком імовірно, що я знайду родовище і повернуся додому мільйонером. Скажи, Альмо, це ж тверезий розрахунок?

І Альмі не було чого заперечити. Та й справді, хіба її кузен у дальніх — як на те, паршива вівця у сім’ї, пустобрех і ледащо, — хіба ж він, повернувшись із тієї дикої Півночі, не привіз на сто тисяч золотого піску, не кажучи вже про половинний пай на ту яму, звідки його видобули?

Бакалійник вельми здивувався, коли Девід Расмунсен — його постійний покупець — почав зважувати яйця на терезах у кінці прилавка. Та ще більше здивувався сам Расмунсен, побачивши, що дюжина яєць важить півтора фунта, — отже, тисяча дюжин затягне півтори тисячі фунтів! На одяг, ковдри та посуд не лишиться нічого — а на щоденне харчування тим паче. Його підрахунки звелися нінащо, і він уже хотів був вираховувати все наново, аж раптом йому спало на думку, що можна зважити дрібніші яйця. «Великі чи малі, а дюжина — вона і є дюжина», — розсудливо сказав він самому собі; і виявилося, що дюжина дрібних яєць важить фунт із чвертю. Незабаром по місту Сан-Франциско уже бігали заклопотані кур’єри, а власники комісійних контор і молочарень були здивовані несподіваним попитом на яйця, що вагою не більше два­дцяти унцій дюжина.

Расмунсен заставив свій маленький котедж за тисячу доларів, відправив дружину гостювати до її рідних, покинув роботу і вирушив на Північ. Щоб уникнути зайвих витрат, він згодився на компроміс і поїхав другим класом, де товкотнеча була ще гірша, ніж на палубі; і наприкінці літа, блідий і кволий, зійшов на берег зі своїми яйцями у Дайї. Проте скоро до нього повернулись і впевнена хода, і апетит. Уже перша бесіда з чилкутськими носіями зміцнила та загартувала його. Вони забажали сорок центів з фунта за двадцятивосьмимильний перехід, а поки Расмунсен оговтався від подиву, ціна зросла до сорока трьох. Врешті-решт п’ятнадцять дужих індіанців пристали на сорок п’ять центів і взялися зав’язувати його мішки, але розв’язали знову, коли їм запропонував по сорок сім центів якийсь крез із Скагуея, у брудній сорочці і драних штанях, що загнав своїх коней на Білому перевалі й тепер удався до останньої відчайдушної спроби проїхати у Доусон через Чилкут.

Проте Расмунсен не занепав духом і за п’ятдесят центів знайшов носіїв, які за два дні доправили яйця у Ліндерман. Але ж п’ятдесят центів за фунт — це тисяча доларів за тонну; і коли півтори тисячі фунтів поглинули всі його заощадження, він лишився сидіти на мисі Тантала, що­дня дивлячись, як новісінькі човни прямують на Доусон. Власне, весь табір, де будували човни, був охоплений тривогою. Люди працювали як навіжені з ранку до вечора, знемагаючи в роботі, — смолили, конопатили, збивали човни у гарячковому поспіху, причина якого була цілком зрозумілою. Що не день снігова лінія сповзала все нижче з голих скелястих вершин, і невпинний вітер приносив із собою сльоту, паморозь та сніг, а тихі заплави та прибережні мілини затягав тонкий лід, що грубішав щогодини. І щоранку змучені тяжкою працею люди звертали обличчя до озера, щоб побачити, чи не взялося кригою. Це була б загибель їхніх надій — адже вони сподівалися, що попливуть униз по стрімкій річці, коли на озерах уже скінчиться навігація.

Страждання Расмунсена стали ще тяжчими, коли він дізнався про трьох своїх конкурентів у яєчній галузі. Щоправда, один з них, опецькуватий німець, розорився дощенту і сам-один тягнув назад останні мішки з крамом; проте човни у двох інших були майже готові, і вони щодня молили бога торгівлі та комерції спинити залізну руку зими хоча б на один день. Але ця залізна рука вже стискала країну. Люди замерзали на смерть у хуртовині, що лютувала над Чілкутом, і Расмунсен не встиг отямитись, як відморозив собі пальці на ногах. Якось йому трапилася нагода поїхати пасажиром у човні, що вже відчалював од засипаного рінню берега; та за це вимагали двісті доларів готівкою, а в нього не було грошей.

— Я думафф, ви трошки почекайт, — казав йому човняр-швед, що знайшов свій Клондайк саме тут і виявився досить мудрим, аби це зрозуміти, — почекайт трошки, і я вам зробифф кароши човен, слово честі.

Заручившись цим словом, Расмунсен повернувся до озера Кратер і там надибав двох газетних кореспондентів, чий багаж був розкиданий по всьому перевалу, від Кам’яного дому до Щасливого табору.

— Так, — багатозначно мовив він, — у мене тисяча дюжин яєць в Ліндермані, і зараз там уже закінчують смолити мій човен. Я так гадаю, що мені пощастило. Самі знаєте, човни зараз дорогенькі, та й роздобути їх нелегко.

Кореспонденти зчинили страшну бучу, майже силоміць набиваючись йому в супутники, махали перед ним доларовими купюрами і тицяли в руки золоті червінці. Спершу він затято опирався, та потім не витримав і знехотя погодився взяти кореспондентів із собою — по триста доларів з кожного. Вони знов-таки ледь не силою змусили його взяти гроші наперед. І поки обоє писали для своїх газет нариси про доброго самаритянина з тисячею дюжин яєць, цей добрий самаритянин уже поспішав до шведа на озеро Ліндерман.

— Ану давайте сюди цього човна, — мовив він замість вітання, подзенькуючи кореспондентськими золотими і жадібно озираючи готовий човен.

Швед байдуже глянув на нього і похитав головою.

— Скільки вам за нього обіцяли? Триста? Гаразд, ось вам чотириста. Беріть.

Він спробував тицьнути шведу гроші, але той позадкував від нього.

— Я гадафф, ні. Я сказафф йому, беріть, човен є готовий. Ви почекайт...

— Ось вам шістсот. Це моє останнє слово. Берете чи ні? Скажіть там, що вийшла помилка.

Швед завагався.

— Я гадафф, так, — зрештою мовив він. Востаннє Расмунсен бачив його, коли той перебирав весь свій вбогий запас слів у марній спробі пояснити іншим замовникам, яка вийшла помилка.

Німець зламав ногу, посковзнувшись на крутому схилі біля Глибокого озера, розпродав свій товар по долару за дюжину, а на отримані гроші найняв індіанців-носіїв, щоб його доправили до Дайї. Проте вранці того ж дня, коли Расмунсен зі своїми супутниками відчалив від берега, двоє інших конкурентів подалися за ним слідом.

— У вас скільки? — крикнув один із них, хирлявий житель Нової Англії.

— Тисяча дюжин, — гордо відповів Расмунсен.

— Овва! У мене вісім сотень. Закладаюся, що прийду першим!

Кореспонденти пропонували Расмунсену гроші в борг; але він відмовився, і янкі уклав парі з останнім конкурентом — справжнім морським вовком, що ходив по воді, як по сухому, і обіцяв при нагоді показати їм, як треба долати хвилю. Так він і вчинив, поставивши здоровенне брезентове вітрило, від чого носова частина човна раз у раз поринала у воду. Він першим вийшов із озера Ліндерман, але не захотів іти на буксирі й посадив перевантажений човен на скелі серед буремних порогів. Расмунсен і янкі, що теж віз двох пасажирів, перенесли поклажу на плечах, а потім відтягли порожні човни через небезпечне місце до озера Беннет.

Беннет — це озеро у двадцять п’ять миль завдовжки, вузька і глибока впадина в горах, у якій вирують шторми. Расмунсен переночував на піщаному мисі у верхів’ї озера, де багато інших людей і човнів прямували на північ, борсаючись у пазурах арктичної зими. Вранці він почув завивання південного вітру, який, увібравши в себе холод снігових вершин і заледенілих гірських провалин, морозив не гірше від північного. Але день був ясний, і Расмунсен побачив, що янкі вже огинає крутий мис на всіх вітрилах. Човни один за одним вирушали в путь, і кореспонденти хутко взялися до роботи.

— Ми доженемо його біля Оленячої переправи, — запевняли вони Расмунсена, коли вітрила були поставлені й на «Альму» ринула перша злива крижаних бризок.

Расмунсен усе своє життя боявся води, та зараз він зціпив зуби і з незворушним обличчям уп’явся в стерно. Його тисяча дюжин була тут, у човні, у нього перед очима, надійно захована під багажем кореспондентів; і тут-таки, у нього перед очима, не знати як опинилися маленький котедж і заставна угода на тисячу доларів.

Холод був лютий. Знову й знову Расмунсен витягав стернове весло і вставляв інше, а пасажири оббивали з весла лід. Водяні бризки вмить замерзали, і нижня рея швидко вкрилася бахромою бурульок. «Альма» борсалася серед високих хвиль і загрозливо тріщала, але кореспонденти, замість того щоб вичерпувати воду, мусили оббивати лід і викидати його за борт. Відступати було пізно. Почалося відчайдушне змагання із зимою, і човни шалено мчали вперед.

— М-м-ми не зможемо зупинитися навіть заради спа­сіння душі! — крикнув один з кореспондентів, клацаючи зубами — від холоду, а не від страху.

— Правильно! Тримай до середини, старий! — підтакнув інший.

Расмунсен відповів безглуздою посмішкою. Скуті морозом береги наче огорнула мильна піна; і навіть на середині озера майже не було надії вберегтися від високих хвиль. Якщо спустити вітрило, хвиля захопить і перекине судно. Час від часу вони обганяли інші човни, що застрягли серед скель, а одного разу побачили, як човен наскочив на пороги. Маленька шлюпка позаду, в якій сиділи двоє, перевернулася догори дном.

— П-п-пильнуй, старий! — закричав той, що клацав зу­бами.

Расмунсен криво всміхнувся і ще міцніше, до болю в руках, стиснув стерно. Разів двадцять хвиля наздоганяла «Альму» і викидала її з-під вітру, так що вітрило починало безсило тріпотіти; і щоразу, напружуючи всі сили, Расмунсен розвертав човен. Посмішка застигла на його обличчі, і кореспонденти позирали на нього з острахом.

Вони промчали біля самотньої скелі, що стриміла за сто ярдів від берега. З її омитої хвилями вершини долинув несамовитий людський крик, що на мить заглушив ревіння бурі. Та ще мить — і «Альма» була вже далеко звідти, а скеля лишилася позаду, мов чорна цятка серед розбурханої піни.

— Янкі капець! А де ж моряк? — крикнув один з пасажирів.

Расмунсен озирнувся через плече на чорне вітрило, що вже годину, весь час наближаючись, маячило у сірому тумані з навітряного боку. Моряк, певно, встиг залагодити пробоїни й тепер надолужував згаяний час.

— Гляньте, зараз дожене!

Обидва пасажири перестали оббивати лід і почали стежити за вітрилом. Двадцять миль озера Беннет лишилися позаду, віддані у владу бурі, що вергала водяні гори до небес. То поринаючи в глибину, то здіймаючись угору, наче сам бог вітрів, моряк промайнув повз них. Величезне вітрило немовби зривало човен з гребенів хвиль, піднімало його над водою і з гуркотом жбурляло у зяючі провалля між бурунами.

— Бурі його не спіймати.

— Та ж з-зараз з-з-зариється носом у воду!

Тієї ж самої миті чорний брезент зник за високим гребенем. Висока хвиля — а за нею і друга, і третя — промчали над цим місцем, але човен більше не з’являвся. «Альма» помчала далі. Спливли уламки весел, дошки від ящиків. З води показалася рука, і скуйовджена голова майнула на поверхні ярдів за десять од «Альми».

На якусь мить запанувала тиша. Вдалині показався другий берег озера, і тут хвилі ринули на човен з такою силою, що кореспонденти вже не оббивали лід, а вичерпували воду відрами. Та це не допомагало, і, спішно порадившись із Расмунсеном, вони взялися за багаж. Борошно, бекон, боби, ковдри, гасник, мотузки, зайвий мотлох і необхідне знаряддя — геть усе, що траплялося під руку, летіло за борт. Човен одразу схвалив це рішення — тепер він набирав у себе менше води і краще тримав рівновагу.

— Все, годі! — суворо гримнув Расмунсен, щойно вони підібралися до верхньої скрині з яйцями.

— Еге, чорта лисого! — люто відказав той, що клацав зубами. Обоє пожертвували всім своїм багажем, крім записників, фотокамери і пластинок. Кореспондент нахилився, схопив скриню з яйцями і почав витягати її з-під мотуззя.

— Кинь! Ану кинь її, чуєш!

Расмунсен примудрився вихопити револьвер і, спершись ліктем на вітрило, прицілився. Кореспондент скочив на банку і стояв, насилу тримаючись на ногах; його лице кривилось у німому гніві.

— Господи Боже мій!

Це крикнув другий кореспондент, кидаючись долілиць на дно човна. Могутня хвиля підхопила «Альму», позбавлену уваги Расмунсена, і закружляла її у шаленому танку. Вітрило обвисло і залопотіло, і рея, зі страшною силою рвонувшись уперед, скинула першого кореспондента за борт із зламаним хребтом. Щогла та вітрило полетіли за борт також. Хвиля вдарила у човен, що втратив курс, і Расмунсен кинувся вичерпувати воду.

За наступні півгодини біля них промайнуло кілька човнів — і малих, і таких, як «Альма»; страх гнав їх уперед, і вони не могли спинити свого шаленого бігу. Потім десятитонний барк, не зваживши на очевидну небезпеку, спустив вітрила з навітряного боку і рушив до «Альми».

— Назад! Назад! — заволав Расмунсен.

Але низький планшир його човна уже бився об важке тіло судна, а вцілілий кореспондент ліз на борт. Расмунсен, мов кіт, сидів над своїм яєчним скарбом на носі «Альми», силкуючись зв’язати затерплими пальцями дві мотузки.

— Залазь! — крикнув йому згори чоловік з рудими бакенбардами.

— У мене тут тисяча дюжин яєць! — крикнув він у відповідь. — Візьміть мене на буксир! Я заплачу!

— Залазь! — закричали йому хором.

Висока хвиля з білим гребенем піднялася над барком і, перелетівши через нього, наполовину затопила «Альму». Люди махнули рукою і, лаючи Расмунсена на всі заставки, підняли вітрило. Расмунсен вилаявся у відповідь і взявся вичерпувати воду. Щогла з вітрилом іще трималася на фалах і, діючи мов якір, допомагала човну зберігати рівновагу, долати хвилю і вітер.

Через три години, задубілий од холоду, зморений, белькочучи мов сновида, та все ж не кинувши вичерпувати воду, Расмунсен підійшов до скутого кригою берега поблизу Оленячої переправи. Урядовий кур’єр і метис-проводир вивели його з припливної смуги, врятували його багаж і витягли «Альму» на берег. Ці двоє їхали з Пітербору у рибальському човні й запросили Расмунсена переночувати у своєму наметі. Вранці вони рушили далі, а Расмунсен лишився зі своїм товаром. І після цього по всій країні пішла слава про чоловіка, що везе тисячу дюжин яєць. Золотошукачі, що встигли приїхати сюди до льодоставу, принесли із собою звістку про його прибуття. Сиві старожили із Сорокової Милі та із Серкл-сіті, загартований люд з міцними щелепами та задубілими від бобів шлунками, зачувши його ім’я, мрійливо згадували курчат і свіжу зелень. Дайя і Скагуей жваво цікавилися ним і розпитували про нього всіх прибулих та проїжджих; а Доусон — золотий Доусон, що так скучив за яєчнею, — кипів од хвилювання і ловив кожне слово, сказане про цього чоловіка.

Проте Расмунсен цього не знав. На другий день після аварії він полагодив «Альму» і рушив далі. Лютий східний вітер з озера Тегіш дув йому в обличчя, та він схопив весла і мужньо заходився ними працювати, дарма що човен весь час відкидало назад, та ще й треба було оббивати лід з весел. Як то ведеться, «Альму» прибило до берега у Вінді-Арм; тричі хвиля викидала Расмунсена на берег у Тегіші; а на озері Марш його захопив льодостав. «Альму» ледь не розчавило у крижаному заторі, та яйця лишилися цілими. Він тягнув їх дві милі по кризі до берега, а там обладнав сховище, яке місцеві жителі показували приїжджим ще кілька років по тому.

П’ятсот миль мерзлої землі лежали між ним і Доусоном, а водний шлях був закритий. Але Расмунсен, з дивно заціпенілим виразом обличчя, рушив через озеро пішки. Що йому довелося витерпіти під час цієї довгої подорожі, маючи при собі лише ковдру, сокиру та жменьку бобів, не дано знати простим смертним. Зрозуміти це може тільки той, хто мандрував Арктикою. Досить буде сказати, що на Чилкуті він потрапив у хуртовину, і хірург в Оленячому таборі відтяв йому два пальці на нозі. Та він одужав — і до протоки Паджет мив посуд на «Павоні», а потім кочегарив на пасажирському пароплаві аж до самого Сан-Фран­циско.

Обідраний, зморений, насилу шкандибаючи, він ступив на блискучий паркет банківської контори і попросив другу позику. Його запалі щоки просвічували крізь рідку бороду, очі у глибоких проваллях очниць горіли холодним вогнем, руки загрубіли від морозу й тяжкої праці, під нігтями чорнів бруд і вугільний пил. Він щось бурмотів про яйця, про крижані затори, про вітри та припливи; але коли йому відмовилися дати більше тисячі, він заговорив геть не до ладу, і можна було лише зрозуміти, що йдеться про собак і про корм для собак, а ще про лижі, мокасини та зимові дороги. Йому дали півтори тисячі, тобто більше, ніж можна було отримати за його котедж, і всі зітхнули з полегкістю, коли він сяк-так нашкрябав свій підпис і вийшов за двері.

Через два тижні Расмунсен подолав Чилкутський перевал з трьома запряжками, по п’ять собак у кожній. Одну вів він сам, решту вели за ним двоє індіанців-погоничів. Біля озера Марш вони відкрили сховище і завантажили яйця на нарти. Але битого шляху ще не було. Расмунсен першим ступив на лід, і йому довелося втоптувати сніг та продиратися крізь затори на річках. Він часто бачив позаду дим від багаття, що тонкою ниточкою висів у чистому повітрі, і дивувався, чому люди його не наздоганяють. Він був чужинцем у цій землі й не розумів, у чому річ. Не розумів він і своїх індіанців, коли вони намагалися це пояснити. Для них ця дорога була тяжким випробуванням, та якщо вранці вони починали ремствувати і відмовлялися йти далі, Расмунсен гнав їх уперед, погрожуючи револьвером.

Провалившись під лід біля порогів Білого Коня, він знову відморозив собі ногу, що стала дуже вразливою до холоду після першого обмороження, й індіанці гадали, що він зляже. Проте він пожертвував однією ковдрою і, зробивши з неї величезний мокасин, схожий на відро, таки пішов за передніми нартами. Це була найтяжча праця, й індіанці почали поважати його, хоча й стукали пальцем по лобі та багатозначно хитали головами у нього за спиною. Якось уночі вони спробували втекти, але свист куль, що лягали у сніг, повернув їх назад — невдоволених, проте покірних. А після цього, як справжні чилкутські дикуни, вони замислили вбити Расмунсена; та він спав сторожко, мов кіт, і слушна нагода не траплялася ні вдень, ні вночі. Індіанці часто намагалися пояснити йому, що означає той димок позаду, але він нічого не втямив і лише почав ставитися до них іще більш підозріливо. А коли вони ставали надто бундючними чи ухилялися від роботи, він швидко вгамовував їхній запал, показуючи револьвер, який завжди мав напохваті.

Отак воно й тяглося — люди бунтували, собаки дичавіли, дорога віднімала останні сили. Він боровся з людьми, що хотіли його покинути, боровся із собаками, відганяючи їх од яєць, боровся з льодом, з морозом, з болем у нозі, що ніяк не загоювалася. Струп на рані тріскався від морозу, і зрештою на нозі утворилася виразка, в яку можна було всунути кулак. Вранці, коли він уперше ступав усією вагою на цю ногу, йому ставало млосно, і він був на межі не­притомності; та протягом дня біль вщухав і повертався тільки вночі, коли він заповзав під ковдру і намагався заснути. І все ж таки цей колишній клерк, що просидів усе життя за письмовим столом, нині працював тяжче від індіанців. Навіть собаки знемагали раніше, ніж він. Та сам Расмунсен майже не усвідомлював, скільки йому доводиться працювати й страждати. Він був чоловіком об одній думці, й тепер ця думка полонила його. На поверхні його свідомості був Доусон, у глибині — тисяча дюжин яєць, і десь на півдорозі між ними блукало його «я», силкуючись звести ці два предмети докупи в одній сяючій точці. Цією точкою були п’ять тисяч доларів — завершення однієї ідеї й відправний пункт для нової, хоч би в чому вона полягала. За межами цієї точки він поводився як автомат. Був байдужий до всього довкола, бачив усе непевно, наче крізь скло, й не думав про те, що бачить. Його руки працювали з бездумною точністю машини; так само працювала й голова. Вираз його обличчя став таким напруженим, що лякав навіть індіанців, і вони дивувалися з цього чудного білого, що зробив їх своїми рабами і примушував рвати жили у дурній роботі.

Потім, коли вони підійшли до озера Ле Барж, холод небесного простору знову вразив незахищену точку планети, і мороз сягав нижче шістдесяти градусів. Ідучи з відкритим ротом, щоб легше було дихати, Расмунсен застудив легені, і далі його всю дорогу мучив сухий, болісний кашель, що посилювався від диму вогнищ і тяжкої праці. На річці Тридцятої Милі він натрапив на великі ополонки, прикриті оманливими крижаними містками, обведені вузеньким кільцем нового льоду, що був хитким і ненадійним. На цей лід не можна було покладатись, але Расмунсен пішов навмання, підганяючи револьвером своїх нерішучих супутників. Проте на крижаних містках, хоч і прикритих снігом, ще можна було ризикувати. Вони переходили ці містки на лижах, тримаючи в руках довгі жердини на той випадок, якщо крига провалиться, і, перебравшись на той берег, кликали собак. І саме на такому містку, де порожнина у льоду ховалася під снігом, загинув один з індіанців. Він зник у воді швидко й безслідно, як ніж у сметані, і течія відразу затягла його під лід.

Тієї ж ночі, при блідому місячному світлі, втік товариш загиблого. Расмунсен даремно тривожив нічну тишу пострілами з револьвера — зброї, яку він застосовував скоріше спритно, ніж вправно. За тридцять шість годин індіанець дістався поліцейського поста на річці Великого Лосося.

— Це... це... смішна чоловік, — як ви казати? Клепки у голові немає, — пояснював перекладач здивованому капітанові. — Га? Так, так, божеволіти, сильно божеволіти. Яйця, яйця, весь час про яйця — розумієте? Скоро буде тут.

Минуло кілька днів, і Расмунсен прибув до поста на трьох нартах, зв’язаних докупи, і з усіма собаками в одній запряжці. Це було дуже незручно, і там, де дорога була погана, він мусив переганяти нарти по черзі, хоча ціною геркулесових зусиль примудрявся вести їх заразом. Він анітрохи не змінився в лиці, коли капітан сказав йому, що індіанець пішов у Доусон і тепер, мабуть, перебуває десь між Селкірком і Стюартом. Не зворушила його і звістка про те, що поліція проклала шлях до Пеллі; він уже досяг того фаталістичного стану, коли всі повороти долі — байдуже, добрі чи лихі — сприймаються як належне. Та коли йому сказали, що в Доусоні панує страшний голод, він усміхнувся, запріг собак і рушив далі.

Уже на наступній зупинці розкрилася загадка диму. Відтоді як на річці Великого Лосося почули, що до Пеллі прокладено шлях, димний ланцюг перестав маячити вдалині; і Расмунсен, згорбившись над своїм самотнім вогнищем, тільки й бачив, як повз нього строкатою низкою пролітають нарти. Першими промчали кур’єр і метис, що витягали його з озера Беннет; потім двоє нарт з поштою для Серкл-сіті; а за ними потяглася до Клондайку пістрява юрма шукачів долі. Собаки й люди виглядали свіжими, вгодованими, а Расмунсен і його пси схудли й охляли так, що від них лишилися шкіра та кістки. Люди з димного ланцюга були в дорозі один день із трьох, вони відпочивали й берегли сили до тієї миті, коли можна буде стати на битий шлях; а Расмунсен щодня рвався вперед, переборював себе і приборкував собак, ламаючи їхній дух опору.

Але сам він лишався незламним. Ці ситі, повні свіжих сил люди сердечно дякували йому за те, що він так старався їм на користь, — дякували, широко всміхаючись, і глумливо хихотіли; і тепер він усе зрозумів, проте не сказав їм нічого, навіть не затаїв на них зла. Це вже не мало значення. Ідея — у самій своїй сутності — лишалася незмінною. Він тут, і з ним його тисяча дюжин; Доусон близько; отже, нічого не змінилося.

Біля Малого Лосося йому не вистачило їжі для собак, і він віддав їм свої харчі, а сам до Селкірка їв самі боби — великі, грубі, темні боби, дуже поживні, — їв, хоч і згинався навпіл від корчів у шлунку. На дверях факторії у Селкірку висіла об’ява, що пароплави не ходять угору по Юкону вже два роки; це й спричинило таку дорожнечу на продукти. Йому запропонували обмін — чашку борошна за кожне яйце; але Расмунсен похитав головою і рушив далі. Десь неподалік від факторії він роздобув мерзлу кінську шкуру для собак, скотарі з Чилкута забили коней, а обрізки та тельбухи підібрали індіанці. Расмунсен і сам спробував жувати шкуру, та кінський волос ятрив виразки у роті, і біль був нестерпний.

Тут, у Селкірку, він зустрів перших провісників утечі з голодного Доусона; вони раз у раз траплялися назу­стріч, — страхітлива, жалюгідна юрма.

— Їсти нема чого! — казали вони знову й знову. — Їсти нема чого, доводиться тікати. Тільки й просимо в Бога, щоб навесні полегшало. Борошно — півтора долара фунт, та ніхто не продає.

— Яйця? — перепитав один з них. — По долару за шту­ку, таж їх немає.

Расмунсен зробив швидкий підрахунок.

— Дванадцять тисяч доларів, — мовив він уголос.

— Що? — не зрозумів чоловік.

— Нічого, — відповів Расмунсен і погнав собак далі.

Коли він прибув до річки Стюарта, що за сімдесят миль від Доусона, п’ять його собак здохли, а решта падали з ніг. Расмунсен теж впрягся у нарти і тягнув з останніх сил. Але навіть так він проходив не більше десяти миль у день. Його вилиці й ніс, обморожені багато разів, почорніли й запеклися кров’ю. Великий палець, що мерз більше від інших, коли доводилося тримати поворотну жердину, теж обморозився й дуже болів. Нога все ще була взута у неоковирний мокасин, і її аж скручувало від болю. На Шістдесятій Милі останні боби, давно поділені на порції, скінчились; але про те, щоб торкнути запас яєць, Расмунсен не хотів і думати. Він навіть не дозволяв цій злочинній думці проникати у його свідомість — і сяк-так доплентався до Індіанської річки. Щедрість тутешнього старожила та свіже м’ясо щойно вбитого лося додали снаги йому та собакам; а добувшись до Ейнслі, він і зовсім збадьорився, бо, за словами втікача з Доусона, що покинув місто п’ять годин тому, він мав отримати за кожне яйце не менше долара з чвертю.

Він наближався до крутого берега, де стояли доусонські казарми, і серце в нього шалено калатало, а коліна тремтіли. Собаки були такі зморені, що він мусив спинитись і, чекаючи, поки вони відпочинуть, безсило прихилився до поворотної жердини. Мимо пройшов чоловік вельми солідного вигляду, у грубій ведмежій шубі. Він з цікавістю глипнув на Расмунсена, зупинився і діловито озирнув собак і троє нарт, зв’язаних разом.

— Що везете? — спитав він.

— Яйця, — насилу відказав Расмунсен хрипким шепотом.

— Яйця! Ого-го! — Чоловік підскочив, крутнувся і шалено загопцював на місці.

— Та ну! І оце все яйця?

— Так.

— Слухайте, то ви, мабуть, Яєчний Чоловік? — Він обійшов Расмунсена кругом і глянув на нього з іншого боку. — Скажіть, ви — це він, правда ж?

Расмунсен не був того певний, проте сперечатися не став, і чоловік у шубі дещо заспокоївся.

— То скільки ви за них просите? — обережно спитав він.

Тут Расмунсен трохи знахабнів.

— Півтора долара, — сказав він.

— Гаразд! — поспішно згодився чоловік. — Дайте мені дюжину.

— Я... я мав на увазі, півтора долара за штуку, — боязко пояснив Расмунсен.

— Атож, я чув. Давайте дві дюжини. Ось пісок.

Чоловік вийняв туго напханий мішечок із золотом, товстий, мов сарделька, і недбало постукав ним об жердину. Расмунсен відчув дивне тремтіння під грудьми, лоскіт у ніздрях і майже непереборне бажання сісти й заплакати вголос. Та довкола уже почала збиратись юрма глядачів, люди витріщалися на нього та один за одним вимагали яєць. У Расмунсена не було терезів, але їх приніс чоловік у ведмежій шубі. Він люб’язно зголосився важити пісок, поки Расмунсен відпускав товар. Скоро у натовпі почалися чвари та галас. Кожен хотів купити, і кожен хотів, щоб його обслужили першим. Що більше хвилювалися довкола, то спокійнішим ставав Расмунсен. Тут щось не те. Мабуть, недарма вони так розмітають ті яйця. Розумніше було б трохи зачекати, а потім дізнатися ціну. Може, тепер яйце коштує вже два долари. Та хоч там як, а півтора долара він завжди отримає.

— Все, годі! — крикнув він, розпродавши пару сотень. — Більше не продаю. Втомився. Мені ще треба знайти житло, а тоді — приходьте, прошу.

Натовп загудів, але чоловік у ведмежій шубі підтримав Расмунсена. Двадцять чотири мерзлих яйця торохтіли у його глибоких кишенях, а що їстимуть інші — йому було цілком байдуже. До того ж, він бачив, що Расмунсен ледве тримається на ногах.

— Тут є одна хатина, за другим поворотом від «Монте-Карло», — сказав він, — вікно там із пляшок для содової. Вона не моя, але мені доручили її здати. Ціна десять доларів на день, та це ще й дешево. Ви вселяйтеся, а я зайду до вас згодом. Не забудьте: вікно з пляшок... Тра-ля-ля! — проспівав він. — Піду до себе їсти яєчню та мріяти про рідний дім.

Дорогою Расмунсен згадав, що голодний, і купив дещо з харчів у крамниці Компанії, а у м’ясній — біфштекс і в’ялену рибу для собак. Хатину він знайшов одразу і, не розпрягаючи собак, розпалив вогонь та взявся готувати каву.

— Півтора долара за штуку... тисяча дюжин... вісімнадцять тисяч доларів! — бурмотів він знову й знову, пораючись біля печі.

Коли він кинув на сковорідку біфштекс, двері відчинилися. Расмунсен озирнувся. То був чоловік у ведмежій шубі. Він увійшов з рішучим виглядом, так, наче мав щось на думці; але, поглянувши на Расмунсена, завагався, і на його обличчі промайнув подив.

— Слухайте, я ось що хотів сказати... — почав він і за­тнувся.

Расмунсен подумав, що він прийшов узяти квартирну платню.

— Слухайте, чорт забирай... яйця... вони, знаєте, тухлі!

Расмунсен остовпів. Він почувався так, наче його вдарили дрючком межи очі. Стіни хати похилились і закружляли навколо нього. Він простягнув руку, щоб не впасти, і вхопився за пічку. Гострий біль і запах горілого м’яса привели його до тями.

— Розумію, — повільно вимовив він, порпаючись у кишені. — Ви хочете отримати гроші назад.

— Та ні, я не за грішми, — мовив чоловік. — Чи нема у вас інших яєць — свіжих?

Расмунсен похитав головою.

— Ви краще візьміть гроші.

Але той відмовився й позадкував до дверей.

— Я зайду перегодом, як ви розвантажите товар, — сказав він, — і розберетеся, що й до чого.

Расмунсен вкотив до хати колоду і заніс скрині з яйцями. Він взявся до діла дуже спокійно. Узяв сокиру і почав розрубувати яйця навпіл, одне за одним. Половинки він ретельно оглядав і кидав на підлогу. Спершу він брав яйця з різних скринь, на вибірку, потім спорожнив одну скриню за раз. Купа на підлозі все зростала. Кава википіла, сморід підгорілого біфштекса заповнив хату. А Расмунсен усе рубав та рубав, поки не спорожніла остання скриня.

Хтось постукав у двері, постукав ще раз і увійшов.

— Що за чортівня? — мовив прибулий, на мить затнувшись при вигляді цієї картини. Потрощені яйця відтавали у теплі, і бридкий сморід посилювався щомиті.

— Мабуть, іще на пароплаві протухли, — зауважив він.

Расмунсен втупив у нього порожній погляд.

— Я Мюррей, Великий Джим Мюррей, мене тут усі знають, — представився гість. — Оце почув, що у вас яйця протухли, і пропоную вам двісті доларів за всю партію. Звісно, це не те, що риба, та собаки все одно поїдять.

Расмунсен наче скам’янів. Він не міг ворухнутись.

— Забирайтесь під три чорти, — мовив він без будь-якого виразу.

— Та ви подумайте. Як на мене, це добра ціна за таку погань, усе ж таки краще, ніж нічого. Дві сотні. Ну то що?

— Ідіть під три чорти, — тихо повторив Расмунсен, — геть звідси!

Мюррей перестрашено зиркнув на нього й тихцем позадкував до дверей, не зводячи погляду з хазяїна.

Расмунсен вийшов за ним слідом і розпріг собак. Кинув їм усю куплену рибу, відв’язав і намотав на руку шворки від нарт. Потім увійшов до хати і замкнув за собою двері. Чад від обгорілого біфштекса їв йому очі. Він став на ліжко, перекинув шворки через балку в стелі й на око прикинув довжину. Мабуть, щось було негаразд, бо він поставив на ліжко стілець і виліз на нього. Зробивши на кінці шворки петлю, він просунув у неї голову, а інший кінець закріпив. Потім відштовхнув стілець ногою.