Закон життя

Старий Коскуш став жадібно прислухатися. Його зір уже давно померкнув, але слух і досі залишався гострим, і тому найслабший звук долітав до його жевріючої свідомості, яка й досі не вгасала під його зморщеним лобом, але більше не могла споглядати навколишній світ. Ага! То Сіт-кум-то-ха верескливо шпетить собак, заганяючи їх ляпасами в упряж. Сіт-кум-то-ха — донька його доньки, але вона надто заклопотана, щоб марнувати час на свого немічного діда, який сидить собі в снігу, безпорадний та одинокий. Треба згортати табір. Попереду — довгий шлях, а короткий день ніяк не бажає довшати. Її кличе життя та обов’язки, пов’язані з життям, а не зі смертю. А його смерть уже була не за горами.

На якусь мить ця думка вкинула старого в паніку, і він, простягнувши свою слабку тремтячу руку, намацав біля себе невеличку купку сухих дров. Переконавшись, що вони нікуди не ділися, він сховав руку в затишок своєї потертої хутряної одежини і знову став напружено вслуховуватися. Неквапливе потріскування задубілих на морозі шкур сказало йому, що виготовлений з лосини вігвам вождя розібрали, а тепер утрамбовують, утовкуючи і стискаючи, щоб надати йому придатної для перевезення форми. Вождем був його син, високий та кремезний — справжній ватажок племені і неабиякий мисливець. Поки жінки вовтузилися коло табірних манатків, він підганяв їх своїм зичним голосом. Старий Коскуш напружив слух. Цей голос він чує востаннє. Ага! Он уже розібрали і склали вігвам Джихау. А потім — вігвам Тускена. Сім, вісім, дев’ять. Залишилося, вочевидь, лише житло шамана. Та ні — вже й до нього дійшла черга. Старий почув, як закректав шаман, звалюючи свій вігвам на сани. Десь запхикала дитина, і матір заспокоїла її тихим гортанним воркотінням. То — малий Ку-ті, подумав дід. Якийсь він слабкий та дратівливий. Мабуть, скоро помре. І тоді замерзлу тундру розігріють вогнищем, викопають ямку, а зверху нагромадять камінюччя, щоб захистити померлого від росомах. Утім, яка різниця? Ну протягне він ще кілька років, а там все одно помре від голоду, бо якийсь із цих років обов’язково видасться голодним. А наприкінці на всіх все одно чигає смерть — завжди невситима, голодніша за будь-кого з людей.

Що це? А-а-а, то чоловіки перев’язують ремінцями поклажу на санях. Він прислухався, бо чув усе це востаннє. Он свиснули батоги і вп’ялися в собачі спини. Як вони заскавучали! Не хочуть працювати на стежині! І ось вони рушили. Скрипнувши полоззями, сани по черзі стали від’їжджати, поки їхній звук не розчинився в навколишній тиші. Усе, поїхали. Нема. Зникли назавжди з його життя, а йому свою останню гірку годину доведеться коротати на самоті. Та ні — он скрипнув сніг під мокасинами; біля нього зупинився якийсь чоловік, і на голову Коскуша ніжно лягла його рука. Добре, що син не забув про нього. Йому пригадалися інші старики, чиї сини не залишалися з ними і від’їжджали разом із племенем. Але його син лишився. І старий замріявся, полинувши спогадами в минуле, аж поки голос сина не повернув його до дійсності.

— Тобі добре? — спитав син.

— Добре, — відповів старий.

— Біля тебе — дрова, — продовжив син. — Вони жарко горітимуть. Ранок похмурий і холодний. Невдовзі піде сніг. Втім, він уже йде.

— Ага, сніг уже йде.

— Наші одноплемінники поспішають. Сани їхні важкі, а животи — пласкі він браку харчів. Шлях попереду довгий, і вони їдуть швидко. Тож я піду, гаразд?

— Гаразд. Я — наче торішній лист, що ледь тримається на гілці. Перший подих вітру — і я впаду. Голос мій — як у старої жінки. Очі мої вже нездатні показувати шлях моїм ногам, а ноги — важкі і слабкі. Я втомився. Їдь, мені тут добре.

Скоряючись долі, він схилив голову, слухаючи, як скрипить, наче скаржиться, сніг під мокасинами його сина, і знаючи, що той уже ніколи не повернеться. Потім він похапцем намацав дрова. Вони були тим єдиним, що відділяло його від вічності, що зяяла перед ним. Добігши свого кінця, його життя вимірювалося тепер пучечками хворосту. Один за одним зникнуть вони в ненаситній пащеці вогню, і так само поступово, крок за кроком, уповзе в його тіло смерть. Коли остання хворостина віддасть своє тепло, холод почне набирати сили. Спочатку відмовлять ноги, потім — руки; і онімілість із кінцівок пошириться по всьому тілу. Голова його впаде на коліна — і він спочине. Це — дуже легко. Усі люди колись мусять померти.

Він не ремствував. Нічого не вдієш, таке є життя, а життя є справедливим. Він народився неподалік землі, неподалік землі він жив, і її закон не був для нього чимось новим. Він його добре знав. Це був закон усієї плоті. Природа немилосердна до плоті. Їй байдуже до отого конкретного створіння, що зветься індивідом. Вона більше цікавиться видами тварин і племенами людей. Це була найбільша абстракція, на яку спромігся дикий і примітивний розум Коскуша, але він твердо її засвоїв. Усе довколишнє життя було її підтвердженням. Приток життєвих сил, зелень бруньок верби, що нестримно пробивається до світла, падіння пожовклого осіннього листа — в одному цьому криється увесь сенс буття. Втім, одне завдання Природа таки дає кожному конкретному індивіду. Якщо він його не виконає, то помре. А якщо виконає — то все одно помре. Природі було байдуже — слухняних, що виконували завдання, було дуже багато. І в цьому сенсі головне значення мали не слухняні, а сама їхня слухняність, яка жила і продовжувала жити — завжди. Плем’я Коскуша було дуже древнім. Старики, яких він знав, знали стариків, які були до них. Це означало, що плем’я дійсно жило, що воно піклувалося про слухняність своїх членів — навіть у далекому й забутому минулому, чиї могили вже ніхто не пам’ятає. Але могили не мали значення. Бо смерть — то лише епізод. Люди помирали і йшли з життя, як із літнього неба зникають хмарини. Він теж був лише епізодом, і він теж зникне. Піде в небуття. А природі буде байдуже. Життю вона поставила одне завдання, дала один закон. Продовжуватися безперервно — таким було завдання життя, а смерть була його законом. Приємно дивитися на молоду дівчину, на її пишні груди та сильне тіло, на її пружку ходу і вогонь життя в очах. Але вона ще тільки має виконати своє завдання. Вогонь життя в її очах посилюється, хода — пришвидшується. Вона то смілива з молодиками, то знічена і скромна; вона демонструє їм своє пристрасне бажання. І стає все гарнішою і гарнішою, аж поки якийсь мисливець, більше не в змозі стриматися, бере її до себе у вігвам, щоб вона куховарила, виконувала домашню роботу і народила йому дітей. Але з появою нащадків краса її в’яне. Руки слабнуть, ноги човгикають, зір слабшає й затуманюється. Єдина втіха для неї — це малі діти, що туляться до її змарнілих щік, сидячи біля вогню. Своє завдання вона виконала. Ще трохи — і після перших ознак неминучого голоду або перед важким і довгим переходом її залишать, так само як і його, — одну, в снігу, з купкою сухого хмизу. Таким є закон. Старий обережно поклав гілку у вогонь і продовжив свої міркування. І так — скрізь, з усіма істотами. Комарі гинуть з першим же морозом. Маленькі білочки відповзають геть і помирають. Коли заєць старіє, він стає важким і неповоротким і більше не може втекти від своїх ворогів. Навіть білолобий велетень гризлі — і той стає незграбним, підсліпуватим і дратівливим. Насамкінець він стає легкою здобиччю дзявкучих лайок. Йому пригадалося, як одного разу взимку він сам полишив свого батька на підході до Клондайку. Це сталося незадовго до появи місіонера з його розумними книжками та скринькою з медикаментами. При згадці про ту скриньку старий Коскуш ностальгійно заплямкав сухими старечими губами. З усіх ліків йому найбільше подобався «знеболювач». Але від того місіонера клопоту все одно було більше, ніж користі, бо м’яса він із собою не привіз, а апетит мав добрий, чим викликав глухе невдоволення мисливців. Але при переході через гірський хребет біля Майо він застудив легені і помер, а опісля собаки розрили носами камінюччя і гризлися за його кістки.

Підкинувши у вогонь іще одну гіллячку, Коскуш поринув глибше в минуле. Він пригадав часи Великого Голоду, коли старики з прилиплими до хребтів животами позлазилися до багаття і з їхніх вуст почали злітати спогади про ті давноминулі дні, коли Юкон три зими поспіль не замерзав, а три літа поспіль був укритий кригою. Під час того голоду він втратив свою матір. Улітку ходу лосося не було, і плем’я стало чекати зими, коли прийдуть олені. Зима прийшла, але не прийшли олені. Ніколи не траплялося нічого подібного — навіть на пам’яті стариків. Тож олені не прийшли, зайці не плодилися, а від собак було мало толку — одна шерсть та кості. Йому було тоді сім років. І довгої полярної ночі скиглили і помирали діти, а разом з ними — жінки та старики. Менш ніж кожен десятий із племені дожив до того дня, коли весною повернулося сонце. Ото був голод!

Але пам’ятав він і часи достатку, коли вони не встигали з’їдати м’ясо і воно псувалося; коли собаки ставали товстими і непридатними через переїдання. У ті часи дичина вільно розгулювала довкола, а вони лінувалися на неї полювати, жінки були плодючими, а вігвами повнилися малими хлопцями та дівчатами. Саме тоді чоловіки, наче сказившись із жиру, знову бралися за стару ворожнечу. Вони долали гірський вододіл, щоб зчепитися з місцевими племенами, а також ходили на захід, щоб посидіти біля згаслих вогнищ тананів. Йому пригадалося, як він, ще будучи малим хлопцем, спо­стерігав у часи достатку, як вовки завалили лося. Цінь-ха лежав разом з ним у снігу і теж спостерігав. Це той Цінь-ха, який згодом став вправним мисливцем і який, врешті-решт, провалився в порожнину на Юконі. Місяць по тому вони знайшли його: проповзши половину шляху, він так і загинув, примерзнувши до криги.

Ага, про лося і вовків. Цінь-ха і він пішли того дня гратися в мисливців, наслідуючи своїх батьків. На березі струмка вони помітили свіжі сліди лося, а поруч — численні сліди вовків. «Це — старий лось, — сказав Цінь-ха, який добре знався на читанні слідів. — Старий лось, який відстав від свого стада. Вовки відсікли його від собратів і тепер не полишать його». Так воно й було. То був вовчий закон. Удень і вночі, без перепочинку, хапаючи його за задні ноги й клацаючи зубами перед носом, вони переслідуватимуть лося до самого кінця. Серця хлопців закалатали від передчуття кривавої сцени. Ото буде видовище!

Згоряючи від нетерпіння, вони хутко пішли по слідах, і навіть він, Коскуш, при всій своїй недосвідченості, міг іти по них із заплющеними очима — настільки широкими були ті сліди. Вони не відставали від вовків та лося, на кожному кроці читаючи свіжі знаки похмурої трагедії. Ось вони вийшли на те місце, де лось вирішив дати вовкам бій. У кожному напрямку сніг був витоптаний і переритий на довжину трьох дорослих чоловіків. Посередині виднілися глибокі сліди ширококопитої жертви, а довкола них — дрібніші сліди, залишені вовками. Деякі з них, поки їхні собрати наскакували на лося, лежали на боку і набиралися сил для нападу. Відбитки їхніх тіл на всю довжину були такими чіткими, наче з’явилися лише якусь мить тому. Один вовк загинув під час несамовитого нападу обезумілої жертви — лось затоптав його до смерті. Про це свідчили кілька ретельно обсмоктаних кісток.

Через деякий час їхні снігоступи знову завмерли непорушно перед тим місцем, де сталася друга битва. Тут лісовий велетень бився з відчайдушною приреченістю. Двічі його валили на сніг — як свідчили відбитки — і двічі він примудрявся встати, скинувши з себе нападників. Він уже давно виконав завдання, яке дала йому Природа, а втім, власне життя було йому дороге і він не хотів помирати. Цінь-ха подивувався з того, що лось зміг звестися на ноги, але це справді було так. Пізніше шаман, якому вони розкажуть про цей випадок, побачить у ньому добрий знак і справжнє диво.

Згодом вони натрапили на те місце, де лось спробував вибратися на берег і сховатися в лісі. Але його переслідувачі напали на нього ззаду, і він навалився на них, розчавивши двох вовків і глибоко вдавивши їх у сніг. Було видно, що кривава розв’язка наближається, бо решта вовків залишили своїх загиблих собратів неторканими. Він і Цінь-ха проскочили ще повз два місця, де відбулися сутички — короткі й жорстокі. Сніг почервонів від крові, а широка легка хода лося стала переривистою й хиткою. Нарешті до них долинули звуки битви — не голосне завивання переслідувачів, а уривчастий гавкіт, що свідчив про бій на короткій відстані і про зуби, що впиналися у плоть. Підповзши з підвітряного боку, Цінь-ха ліг на живіт у сніг і причаївся, а потім до нього підповз він, Коскуш, якому судилося в майбутньому стати вождем племені. Відсунувши гілки молодої порослі, вони мовчки витріщилися на сцену, що розігралася перед ними. Вони підоспіли на розв’язку.

Ця картина, як і всі спогади дитинства, назавжди залишилася в його пам’яті, і він своїми невидющими очима бачив її так само чітко, як і в ті далекі часи. Коскушу було дивно, що запам’ятався саме цей епізод його юності, бо в подальшому, коли він став ватажком і головою ради старійшин, він вершив славні діла і зробив своє ім’я прокляттям в устах представників сусідніх племен, не кажучи вже про того білого незнайомця, якого убив у чесному бою на ножах.

Довго згадував він дні своєї молодості, аж поки вогнище не почало згасати, а мороз — лютішати. Цього разу Коскуш підкинув у вогонь дві в’язанки і помацав рукою решту, вираховуючи, скільки йому лишилося жити. От якби Сіт-кум-то-ха більше турбувалася про свого діда, то назбирала би більшу купу і він прожив би довше. Але вона завжди була легковажною дитиною і не шанувала своїх предків відтоді, як Бобер, син сина Цінь-ха, вперше звернув на неї увагу. Втім, яке це мало значення? Хіба ж не він так само поводився у дні своєї скороминущої молодості? На якусь мить він прислухався до тиші. А що, коли раптом серце його сина розтане, він повернеться за ним на упряжці і забере туди, де багато-багато вгодованих оленів?

Коскуш напружив слух, і його невгамовний розум на мить завмер. Та ні, то йому здалося. Довкола — анічичирк. Усе тихо. Він тут сам. Один посеред всеохоплюючої величної тиші. Він відчув себе дуже самотнім. Але що це?! Холодний страх пронизав його тіло. Знайоме протяжне виття розітнуло тишу — і воно звучало десь близько. І тут перед його осліплими очима з’явився образ лося — старого самця — з розідраними скривавленими боками, поріділою гривою й великими розгалуженими рогами. Він лежав на землі і відбивався до останнього. А ще перед його очима замелькали сірі примари — з хижо палаючими очима, висолопленими язиками й заслиненими іклами. Він побачив, як їхнє кільце невблаганно стискалося, аж поки не перетворилося на чорну крапку посеред витоптаного снігу.

Холодний писок ткнувся йому в щоку, і від цього дотику душа його перелякано тіпнулася і швидко повернулася в сьогодення. Рука Коскуша рвучко смикнулася до вогню, і він підняв палаючий пучок хворосту. На мить охоплений спадковим страхом перед людиною, вовк відступив і протяжно завив, скликаючи на підмогу своїх собратів. Ті хижо відгукнулися, і невдовзі довкола Коскуша утворилося сіре кільце тварюк, що повільно підповзали, роззявивши слиняві пащеки. Старий сидів, слухаючи, як звужується кільце. Він несамовито вимахував на всі боки палаючою в’язанкою, і сопіння перетворилося на гарчання. Але вовки хекали неподалік і не мали наміру розбігатися. Ось один підповз на грудях, тягнучи задні лапи, ось другий, потім — третій. І ніхто з них не позадкував. «А чи варто мені чіплятися за життя?» — спитав себе Коскуш і кинув палаючу в’язанку в сніг. Вона зашипіла і згасла. Кільце сіроманців збентежено загарчало, але залишилося на місці. Знову перед його очима постала остання битва старого самця, і Коскуш зморено опустив голову на коліна. Яка різниця, врешті-решт? Хіба ж це — не закон життя?

Загрузка...