Північна одіссея

Волоцюга і фея

Він лежав на спині. І спав так міцно, що його не могли розбудити крики погоничів і тупіт копит, що долітали з мосту. Завантажені виноградом, фургон за фургоном перекочувалися через місток і прямували долиною до виноробні, і переїзд кожного фургона лунав як вибух звуку та сум’яття в лінивій полуденній тиші.

Але чоловіка це аж ніяк не тривожило. Його голова зісковзнула зі складеної газети, і в кошлате занедбане волосся, що розсипалося по сухій траві, набилися реп’яхи та лисохвости. Чоловік являв собою не надто приємне видовище. Рот його розкрився, оголивши діру у верхньому ряді, де бракувало кількох вибитих зубів. Дихав він уривчасто і хрипко, час від часу буркочучи й болісно стогнучи уві сні. Спав чоловік дуже неспокійно: сукав руками, різко й конвульсивно сіпався і часто крутив сюди-туди головою по сухій траві. Здавалося, що цей неспокій частково спричинявся якимось внутрішнім дискомфортом, а частково — сонцем, яке світило прямо йому в обличчя, і мухами, що дзижчали, повзаючи у нього по щоках і повіках і час від часу перелітаючи з місця на місце. Повзати їм було більше ніде, бо решту обличчя вкривала кошлата борода — з легкою сивиною, але дуже брудна й вилиняла на сонці.

На вилицях чоловіка видно було плями дрібних червоних прожилок із застиглою кров’ю — сліди вчорашньої пиятики, після якої він, вочевидь, і відсипався. Саме цим і пояснювалася присутність великої кількості мух біля його рота, бо з нього сильно тхнуло перегаром. Чоловік був кремезний, широкошиїй та широкоплечий, з жилястими руками й деформованими важкою роботою пальцями. Але ця деформація не була спричинена якоюсь недавно виконуваною роботою, а мозолі, що проглядали крізь бруд на долоні незграбно вивернутої уві сні руки, були явно давнього походження. Час від часу ця рука спазматично стискалася в міцний кулак — великий, кістлявий і загрозливий.

Чоловік лежав у сухій траві на галявинці, що спускалася до обрамленого деревами берега струмка. По обидва боки галявини тягнувся паркан старого типу: з горизонтальними палями, закріпленими на хрестоподібних опорах. Але той паркан було ледь видно, бо він густо заріс кущами ожини, низькорослими дубками та молодими полуничними деревами. Поодаль у паркані виднілася хвіртка, що вела до затишного приземкуватого будиночка в каліфорнійсько-іспанському стилі. Здавалося, що цей будиночок природно виростав із навколишнього ландшафту, невід’ємною частиною якого він був. Ця приємна на вигляд, скромна й охайна споруда, від якої віяло миром та комфортом, зі спокійною впевненістю промовляла про того, хто знав, шукав і знайшов.

Крізь ворота на галявинку випурхнула чепурненька граціозна дівчинка. Вона наче зійшла з ілюстрації, на якій було спеціально зображено, якою саме має бути чепурненька граціозна дівчинка. Було їй років вісім; може, трохи менше, а може — трохи більше. Її вузенька талія й тоненькі ніжки в чорних панчішках свідчили про крихкість і тендітність, але то була лише крихкість і тендітність форми. У її чистому й здоровому кольорі обличчя та швидких легких кроках не було і натяку на анемічність. То була маленька пречудова білявочка з легким, як павутиння, золотистим волоссячком і блакитними очима під ледь ефемерною вуаллю довгих вій. На її обличчі сяяв милий і щасливий вираз; і не залишалося жодного сумніву, що створіння з таким обличчям могло мешкати лише в цьому будиночку і ніде більше.

В руках у дівчинки була дитяча парасолька, яку вона, шукаючи дикі маки, обережно намагалася не порвати об шпичаки кущів ожини та гілки низькорослих дерев. То були пізні маки вже третього покоління, які не могли подолати спокуси і відгукнулися на поклик теплого жовт­невого сонця.

Назбиравши маків уздовж одного паркану, дівчинка обернулася, щоб піти до паркану протилежного. І натрапила посеред галявини на волоцюгу. Її здивування було звичайнісіньким здивуванням, без будь-якого страху. Вона просто стояла і довго з цікавістю дивилася на відштовхуюче видовище, і вже було збиралася повернутися, як сплячий неспокійно завовтузився і викинув руку на сухі бур’яни. Дівчинка помітила сонце, що било в очі незнайомцю, помітила надокучливих мух; її обличчя стало турботливим та серйозним, і вона на мить замислилася. Потім підійшла навшпиньки до сплячого, прикрила парасолькою його лице від сонця й відігнала мух. Невдовзі вона, для зручності, всілася біля незнайомця.

Минула година, впродовж якої дівчинка час від часу брала парасольку з однієї стомленої руки в другу. Спочатку сплячий неспокійно вовтузився, але коли від нього відігнали мух і прикрили обличчя від сонця, дихання його стало рівнішим, а його неспокійні рухи припинилися. Однак кілька разів він по-справжньому налякав її. Першого разу вийшло найстрашніше — коли волоцюга різко і несподівано забелькотів. «О Боже! Не треба так сильно!!!» — пролунало звідкись із глибин його сну. Парасолька стрепенулася, але дівчинка взяла себе в руки і продовжила своє добровільне чергування.

Другого разу спокій порушило скреготання зубів — наче від нестерпного болю. Тручись один об одного, зуби заскреготали так страшно, що здавалося, наче вони ось-ось потрощаться на шматки. Трохи згодом незнайомець раптово заціпенів і витягнувся. Кулаки стиснулися, а сонне обличчя напружилося й заклякло з виразом нездоланної рішимості. Від потрясіння, викликаного сновидінням, повіки тремтіли і здавалося — ось-ось розплющаться, але — не розплющилися. Натомість вуста промимрили: «Ні, ні! Ще раз ні. Я нікого не видам». Губи завмерли, а потім знову заворушилися: «Наглядачу, ви можете мене зв’язати і порізати на шматки. Усе, чого ви від мене зможете добитися, — це моєї крові. І ніхто з вас у цій дірі більше нічого з мене не витягне».

Після цієї вибухової тиради чоловік поринув у спокійний сон, а маленька дівчинка і далі тримала свою парасольку, з величезним подивом дивлячись на неохайну смердючу істоту, намагаючись якось узгодити її з тією маленькою частиною життя, яку вона вже знала. До її вух долітали крики погоничів, тупотіння копит на містку та жалісне скрипіння важко навантажених фургонів. Був безвітряний спекотний день каліфорнійського бабиного літа. У блакитних небесах пливли легенькі руна хмаринок, але на заході обриси темної хмари вже погрожували дощем. Неподалік ліниво прогуділа бджола. З дальніх кущів долинали крики перепелиці, і з полів чулися співи жайвора. А в невіданні всього цього спав Рос Шенклін — волоцюга та ізгой, колишній в’язень номер 4379, чоловік злий та незламний, який чинив непокору всім тюремним наглядачам і пережив усі їхні жорстокості.

Народженому в Техасі в родині першопрохідців, людей суворих та впертих, йому не поталанило в житті. У віці сімнадцяти років його затримали за крадіжку коней. І визнали винним у крадіжці коней, яких він не крав, і засудили до чотирнадцяти років ув’язнення. Це — жорстокий вирок за будь-яких обставин, а в його випадку він був особливо жорстоким, бо Рос не був рецидивістом і під суд потрапив уперше. Люди, що вважали його винним, гадали, що два роки тюрми будуть цілком адекватним покаранням для молодого хлопця, але окружний прокурор, якому платили за кількість забезпечених ним обвинувальних вироків, висунув проти нього сім звинувачень і отримав сім премій. Звідки випливало, що окружний прокурор оцінив дванадцять років життя Роса Шенкліна всього в кілька доларів.

В ув’язненні молодому Росу Шенкліну довелося тяжко працювати; не раз він тікав, але його ловили і знову відправляли на каторжний труд до різних тюрем. Його зв’язували й били батогами до непритомності, а потім приводили до тями — і знову били. Бувало, він просиджував у карцері по дев’яносто днів поспіль. Йому довелося зазнати тортур у гамівній сорочці. Він дізнався, що таке «ластівка». Дер­жава здавала його як раба в найми орендарям, щоб він працював на фермі. За ним ганялися по болоту з собаками. Двічі його підстрелили. По шість років поспіль він кожного дня заготовляв по корду з половиною деревини на тюремному лісоповалі. Хворий чи здоровий, він видавав ці півтора корда — або розплачувався за них ударами батога, після яких його спину натирали сіллю.

Але Рос Шенклін не зламався від такого поводження і не скорився. Він скаженів, глузував над своїми мучителями і чинив їм непокору. Йому доводилося бачити, як в’язні, побиті наглядачами, ставали каліками на все життя або божеволіли, приречені до скону белькотіти щось безладне. Він бачив, як в’язні, підбурені до вбивства наглядачами, йшли на шибеницю, гудячи Бога. Одного разу, під час втечі, було застрелено одинадцять його товаришів. Йому довелося пережити бунт, коли на тюремному подвір’ї під дулами кулеметів стояло триста в’язнів, а дужі охоронці привчали їх до дисципліни держаками лопат.

Рос Шенклін пізнав усю підлість та ганьбу людської жорстокості, але все одно не зламався. Він чинив спротив і відбивався до останнього, аж поки одного дня його випустили на волю — озлобленого й жорстокого, як дикий звір. П’ять доларів заплатили йому за непосильний труд і за найкращі роки життя, проведені у в’язниці. У наступні роки він працював мало, бо роботу ненавидів і зневажав. Він бродяжив, жебракував і крав. Він брехав або ж погро­жував — залежно від обставин і до безтями напивався, ко­ли траплялася нагода.

Коли Рос Шенклін прокинувся, маленька дівчинка сиділа і дивилася на нього. У ту ж мить, коли розплющилися його очі, все його тіло відразу ожило — як у дикої тварини. Першою він побачив парасольку, якою від нього чомусь відгородили сонце. Він не смикнувся і не поворухнувся, хоча його тіло злегка напружилося. Очі його ковзнули вниз по держалну парасольки до маленьких, міцно стиснутих пальчиків, а потім — до руки та обличчя дитини. Рос Шенклін поглянув їй у вічі — прямо й не кліпаючи, а дівчинка, теж дивлячись на нього, похолола від страху, побачивши перед собою його блискучі очі — холодні й непривітні, з червоними прожилками і без жодного натяку в них на ту теплоту і людяність, які вона звикла бачити у всіх людських очах. То були очі закоренілого в’язня — очі людини, яка навчилася говорити мало і майже взагалі відвикла говорити.

— Привіт, — нарешті сказав він, не утруднюючи себе змінити положення свого тіла. — І в яку ж гру це ти граєш, га?

Його голос прозвучав хрипко і сипло, а спочатку — навіть грубо, але потім він дивовижним чином пом’якшав, бо Рос Шенклін зробив слабку спробу бути доброзичливим.

— Здрастуйте, — відповіла дівчинка. — А я й не граюся. Сонце світило вам на обличчя, а мама каже, що спати на сонці не слід.

Милозвучна дзвінкість дитячого голосу була приємною слухові колишнього в’язня, і Рос Шенклін здивувався, чому він раніше не помічав цієї властивості дитячих голосів. Волоцюга поволі сів і уставився на дівчинку. Він знав, що має що-небудь сказати, але розмови завжди давалися йому важко.

— Сподіваюся, ви добре виспалися, — мовила дівчинка серйозним тоном.

— Авжеж, — відповів він, не зводячи з неї очей, зачудований її крихкою тендітністю та красою. — І довго ж ти тримала наді мною оцю штуковину?

— Ой, не знаю, — відповіла дитина вагаючись. — Дуже, дуже довго. Думала, що ви взагалі ніколи не прокинетесь.

— А я подумав, що ти — фея, коли тебе побачив.

Дівчинці явно сподобався такий поворот розмови, й вона відчула піднесення.

— Та ні, я не фея, — усміхнулася вона.

Забачивши її маленькі, бездоганно білі зубенята, він відчув нервовий дрож і якесь химерне заціпеніння.

— Просто я діяла як добрий самаритянин, — додала вона.

— І гадки не маю, що це за тип.

Рос Шенклін ламав собі голову, щоб якось підтримати розмову. З того часу, як він став дорослим чоловіком, йому ніколи не доводилося стикатися віч-на-віч з дитиною, і тому розмова у нього не клеїлася.

— Який ви смішний — не знаєте про доброго самаритянина. Хіба ж ви не пам’ятаєте? Один чоловік пішов до Єрихона…

— Здається, я там був, — перервав він.

— Я так і знала! Ви — мандрівник! — скрикнула дівчинка, ляснувши в долоні. — Мабуть, вам довелося бачити те саме місце.

— Яке місце?

— Ну, там, де він потрапив до крадіїв, і вони його ледь не до смерті побили. А потім до нього підійшов добрий самаритянин, перев’язав йому рани, після чого налив вина та олії. Як ви гадаєте — то була оливкова олія?

Рос Шенклін повільно похитав головою.

— Тут я пас. Знаю тільки, що оливкова олія — це те, на чому готують собі їжу макаронники, тобто італійці. Ніколи не чув, щоб ним змащували розбиті голови.

Дівчинка на мить замислилася над його словами.

— Так, — заявила вона. — Ми теж використовуємо оливкову олію, коли куховаримо, тож, напевне, ми також макаронники. Ніколи раніше не чула цього слова. Напевне, це — жаргон.

— І самаритянин вилив йому на голову олію, — пробурмотів волоцюга, наче щось пригадуючи. — Здається, один священик щось таке розповідав мені про того дідка. Знаєш, усе життя його шукав, але ніде й сліду його не бачив. Мабуть, на землі вже не лишилося добрих самаритян.

— А я? — швидко спитала дівчинка.

Рос Шенклін поглянув на неї з великою цікавістю і зачудуванням. Її вушко, повернуте до сонця, було майже прозорим. Йому здалося, що він може крізь нього бачити. Його вразили вишуканий колір її обличчя, блакить її очей і сліпучо-золотий дотик сонця на її білявому волоссі. А ще його вразила її тендітність. Він збагнув, що її можна зламати легко, як соломинку. Погляд колишнього в’язня ковзнув від його важкої вузлуватої клешні до тонесенької дівчачої руки, у якій, здавалося, можна було бачити, як циркулює кров. Він знав силу своїх м’язів і добре знав ті прийоми та трюки, якими користуються люди, щоб завдати шкоду своїм одноплемінникам. Фактично, він нічого більше й не знав, і просто його розум котився своєю звичною колією. Просто то був звичний для нього спосіб оцінити прекрасну дивовижність цього маленького створіння. Рос Шенклін прикинув хватку — досить легку, — якої вистачило б, щоб перетворити пальці дівчинки на скривавлену масу. Йому пригадалися ті кулачні удари, які він обрушував на голови своїх суперників і яких зазнавав сам — по власній голові, і збагнув, що від найслабшого з них голова дівчинки розлетілася б, як яєчна шкаралупа. Окинувши поглядом її маленькі плечі та тоненьку талію, Рос Шенклін з усією впевненістю міг сказати, що міг би розірвати її руками на шматки.

— А я? — наполегливо перепитала дівчинка.

Він сіпнувся, опам’ятався і повернувся до свого звичного стану, або, скоріше, навпаки — увійшов у стан абсолютно для нього незвичний: йому страх як не хотілося, щоб розмова перервалася.

— Га? — спитав він. — Ну, звісно. Звісно, що ти — як добрий самаритянин, хоча й не маєш оливкової олії. — Пригадавши, над чим він щойно розмірковував, волоцюга спитав: — А хіба ти не боїшся? Хіба ти мене не боїшся? — додав він нерішуче.

Дівчинка весело розсміялася.

— Мама каже, щоб я ніколи нічого не боялася. Каже, що коли ти добра і добре думаєш про інших людей, то вони теж будуть до тебе добрими.

— І ти думала про мене добре, коли закривала мене від сонця? — зачудовано спитав він.

— Взагалі-то, важко думати добре про бджіл та всіляких гидких плазунів, — зізналася мала.

— Але ж є люди, не кращі за гидких плазунів, — заперечив волоцюга.

— Мама каже, що ні. Каже, що добро є в кожній людині.

— Б’юся об заклад, що вона все одно ретельно замикає будинок на ніч, — заявив Рос Шенклін з тріумфальними нотками в голосі.

— Але ж ні. Мама не боїться нічого. Саме тому вона й відпускає мене погуляти саму, коли я забажаю. Якось до нас заліз грабіжник. Мама відразу ж пішла і застукала його. І що ж ви думаєте! Він виявився лише голодним нещасним чоловіком. Вона принесла йому багато їжі з комори і дала йому роботу.

Рос Шенклін дуже здивувався. Бо побачив людську природу з досі небаченого, немислимого боку. Така вже йому випала доля — жити у світі підозри й ненависті, злих думок і злих вчинків. Згорблено чвалаючи в сутінках по сільській вулиці, він уже звик бачити, як малі діти, злякано верещачи, кидалися від нього геть до своїх матерів. Дорослі жінки — і ті сторонилися його, розминаючись із ним на тротуарі.

Від цих думок його відволікла дівчинка. Радісно ляскаючи в долоні, вона вигукнула:

— Я знаю, хто ви! Ви дивак, що любить свіже повітря. Тому ви і спите отут у траві.

Рос Шенклін хотів був похмуро посміхнутися, але стримався.

— Диваки-любителі свіжого повітря — ось хто такі бродяги, — продовжила мала. — Так цікаво! Я часто над цим думала. Матуся вірить у корисність свіжого повітря. Я сплю вночі на веранді. І вона теж. Це — наша земля. Ви, напевне, перелізли через паркан. Матуся теж дозволяє мені лазити через паркан, коли я вдягаю такі, знаєте, спеціальні спортивні штанці. Але мушу вам дещо сказати. Людина не відчуває, коли хропе, тому що вона спить. Але ви робите ще гірше. Ви скрегочете зубами. Це погано. Щоразу, коли ви лягаєте спати, вам слід напучувати себе: «Я не скреготатиму зубами, я не скреготатиму зубами» — ось так. Знову й знову повторюючи ці слова, ви потроху позбудетеся цієї звички. Все погане — це звичка. І добре — також звичка. І від нас самих залежить, якими будуть наші звички. Колись я насуплювала брови і наморщувала лоба, але мама сказала, що мушу позбутися цієї звички. А ще вона сказала, що коли мій лоб буде зморщений, то це свідчитиме, що і мій розум усередині — теж зморщений, а розум не повинен мати зморшок, бо це погано. Після цього вона розгладила мені зморшки своєю рукою і сказала, що я завжди мушу думати прямо й гладенько всередині, щоб було гладенько зовні. І що ви думаєте? Виявилося, що це — дуже легко. Відтоді я ніколи не насуплювала брів і не наморщувала лоба. Я навіть чула, що можна силою думки відрощувати випалі зуби. Але я в це не вірю. І мама теж не вірить.

Дівчинка замовкла і перевела подих. Рос Шенклін теж мовчав. Її тирада виявилася занадто довгою для його сприйняття. До того ж він спав п’яний, та ще й з розкритим ротом, і тепер йому дуже хотілося пити. Але щоб продовжити чудесний момент, він ладен був перетерпіти біль у пересохлій горлянці й роті. Облизавши сухі губи, він з трудом заворушив ними, намагаючись заговорити. Нарешті це йому вдалося.

— Як тебе звуть? — спитав він.

— Джоан.

Вона запитально поглянула на нього, і треба було відповідати.

— А мене — Рос Шенклін, — озвався він, вперше за бозна-скільки років назвавши своє справжнє ім’я.

— Мабуть, ви багато подорожували.

— Так, звісно, але не так багато, як хотілося б.

— Тату завжди хотілося подорожувати, але він дуже зайнятий на роботі в конторі. Йому завжди бракувало часу. Одного разу він таки вибрався з мамою до Європи. Ще до того, як народилася я. Бо подорож потребує багато грошей.

Рос Шенклін не знав — погоджуватися йому з цим твердженням чи ні.

— Але ж бродягам на мандри багато грошей не треба, — озвучила дівчинка його думку. — Саме тому ви й бродяжите, еге ж?

Він кивнув і облизав пересохлі губи.

— Мама каже, що погано, коли чоловікам доводиться бродяжити в пошуках роботи. Але зараз тут багато роботи. Всі фермери в нашій долині шукають, кого найняти. А ви працюєте?

Рос Шенклін похитав головою, злий на себе за те, що, всупереч своїй огиді до роботи, він відчув сором, зізнавшись, що не працює. Але на зміну цьому відчуттю прийшла інша думка. У цього прекрасного створіння був батько. І вона була йому як одна з винагород за його працьовитість.

— От була б у мене така дівчинка, як ти! — випалив він, піддавшись раптово усвідомленому пристрасному бажанню бути батьком. — Я би працював не покладаючи рук… Я би все зробив.

Вона вислухала його заяву з належною серйозністю.

— Значить, ви не одружені?

— Ніхто не захоче піти за мене.

— Захочуть, коли…

Дівчинка не відвернула носа, але удостоїла його бруд та лахміття несхвальним поглядом, якого він не міг не помітити.

— Ну, давай, кажи! — мало не вигукнув він. — Валяй! …коли б мене вимити і вдягнути у пристойний одяг, коли б я мав респектабельний вигляд, коли б я мав регулярну роботу і коли б я не був тим, ким я є.

І з кожним «коли» дівчинка кивала головою.

— Слухай-но. Ніякий я не добрий, — запально вів далі волоцюга. — Я — нікчема. Бродяга. Я не бажаю працювати, ось у чім річ. І мені до вподоби бруд.

На обличчі малої відбився докір, і вона сказала:

— Так, значить, ви просто придурювалися, коли казали, що хотіли б мати таку дівчинку, як я?

Її слова відібрали в нього дар мови, бо у глибині душі, якою заволоділа нововиникла пристрасть, він знав, що саме цього йому дійсно хотілося.

Помітивши його дискомфорт, дівчинка швидко зорієнтувалася і змінила тему розмови.

— А яка ваша думка про Бога? — спитала вона. — Я ніколи його не зустрічала. Що ви про нього думаєте?

Він відповів з неприхованим роздратуванням, і така його реакція викликала її щирий осуд.

— Дивний ви якийсь, — сказала мала. — Так швидко дратуєтеся. Ніколи не бачила, щоб хтось так дратувався через Бога, роботу чи необхідність бути чистим.

— А він мені нічим не допоміг і нічого мені не дав, — пробурмотів волоцюга з образою в голосі. Йому швидко пригадалися довгі роки, проведені в тюремних таборах та копальнях. — І робота мені теж нічого не дала.

Запала гнітюча тиша.

Він заціпеніло поглянув на неї — спраглий, голод­ний, зі слабким порухом батьківського почуття в душі. Йому було соромно за свою лиху вдачу, і він болісно роздумував — що б таке сказати. Дівчинка дивилася вгору — на хмаринки, а він пожирав її очима. Потім потайки простягнув руку і торкнувся самісінького краєчка її платтячка. Вона здавалася йому найпрекраснішим створінням у світі. А десь і досі кричала перепілка, і звуки, що їх видавали збиральники врожаю, раптом стали дуже гучними. Велетенська самотність важким каменем лягла йому на душу.

— Я… Я — такий нікчема, — хрипко промимрив він з розкаянням у голосі.

Але мала промовчала і тільки зиркнула на нього своїми блакитними оченятами. Рос Шенклін відчув, що віддав би все на світі, аби тільки доторкнутися губами до краєчка плаття, на якому лежала його рука. Але він боявся злякати дівчинку. Волоцюга натужно намагався придумати, що сказати, облизував пошерхлі губи і силувався хоч щось вимовити, хоч щось.

— Це — не долина Сонома, — нарешті заявив він. — Це — казкова країна, і ти — чарівна фея. Може, я сплю, і все це мені наснилося, хтозна. Наша розмова не клеїться тому, що, розумієш, ти — фея і не знаєш нічого, окрім добра, а я — чоловік зі злого порочного світу.

Виголосивши таку тривалу промову, чоловік розгубився. Як рибі, викинутій на берег, бракує повітря, так і йому відчайдушно забракло тем для розмови.

— Ось ви зараз і розкажете мені про злий порочний світ, — захоплено заплескала в долоні мала. — Мені страх як цікаво послухати.

Він здивовано поглянув на неї і пригадав тих порочних жінок, яких йому доводилося зустрічати на дні життя. Вони були уламками людської катастрофи. Дівчинка, яку він перед собою бачив, не була феєю. Вона була з плоті та крові. І зловісна перспектива стати уламком людської трагедії висіла над нею так само, як і над ним — іще тоді, коли мати годувала його своїм молоком. Але їй все одно дуже хочеться дізнатися про ті лиха, що можуть спіткати її в житті.

— Та ні, — невимушено відказав волоцюга. — Цей чоловік зі злого порочного світу нічого подібного розповідати тобі не буде. Натомість він розповість тобі про добро, що існує у цьому світі. Він розповість тобі про те, як любив коней, коли іще був хлопчаком, про першого коня, якого він осідлав, та свого першого власного коня. Коні не схожі на людей. Вони — кращі й добріші. Цілковито чисті, чесні й щирі — від кінчика хвоста до гриви. І ось що я тобі скажу, маленька феє, — немає нічого приємнішого на світі, коли ти сідлаєш коня наприкінці довгого дня, кажеш йому одне лише слово, і стомлена тварина слухняно піднімається та й пускається в путь. Коні! Коні — моя пристрасть. Еге ж. Колись я був ковбоєм.

Дівчинка сплеснула рученятами так, що у нього радісно тьохнуло серце, її оченята заблищали цікавістю, і вона вигукнула:

— Ковбой з Техасу! Мені завжди хотілося побачити хоч одного! Пам’ятаю, тато казав, що всі ковбої — кривоногі. І ви теж?

— Я дійсно був колись техаським ковбоєм, але то було дуже давно. І я й справді кривоногий. Розумієш, коли ти молодий і кості твої ще не зміцніли, то твої ноги обов’язково трохи викривляються після тривалої їзди. А я почав їздити на конях, коли мені було лише три роки. Йому теж було лише три, і його щойно об’їздили. Онімівши від захвату, я повів його вздовж паркану, а потім послабив повід. То був рябий кінь. Він ставав дибки та брикався, як чортяка, але я все одно впорався з ним. Клянуся, він знав, що я іще малий шмаркач. Деякі коні розуміють набагато більше, аніж здається.

Цілі півгодини Рос Шенклін теревенив про коней, ні на мить не забуваючи про ту невимовну насолоду, яку давав йому дотик його руки до краю платтячка дівчинки. Сонце повільно зникло за купою хмар, перепілка стала гукати настирливіше, а через місток потягнулися назад порожні фургони. Раптом почувся жіночий голос:

— Джоан, Джоан! Ти де, моя маленька?

Дівчинка озвалася, і Рос Шенклін побачив, як жінка, вбрана в легке прилягаюче плаття, спустилася з ґанку і пройшла крізь хвіртку. То була тендітна граціозна жінка, і його зачарованим очам здалося, що вона пропливає в повітрі, а не йде, як усі люди з плоті й крові.

— Що ти тут робиш цілий день? — спитала, підходячи, жінка.

— Розмовляю, мамо, — відповіла дівчинка. — Мені було дуже цікаво.

Рос Шенклін з трудом підвівся і став, знічено й обережно поглядаючи на жінку. Дівчинка взяла матір за руку й поглянула на нього — щиро і приязно, з усвідомленням його людяності, яка самому йому була в диковинку. У його голові промайнула думка: ця жінка теж не боїться. Не було в ній і натяку на сором’язливість та зніженість, які він звик бачити в очах у інших жінок. І як ніколи гостро відчув він непрезентабельність своєї зовнішності — сонні очі, кошлата борода і брудне лахміття.

— Добридень, — природно і приязно привітала його жінка.

— Добридень, пані, — відповів Рос Шенклін, з неприємністю усвідомлюючи хрипкість та грубість свого голосу.

— А вам теж було цікаво? — посміхнулася вона.

— Так, пані. Дійсно цікаво. Я розповідав вашій донечці про коней.

— Він колись був ковбоєм, мамо! — захоплено вигукнула мала.

Жінка вдячно усміхнулася йому і поглянула на дитинча. Раптом Роса Шенкліна вразила думка про те, що завдати цим двом хоч якоїсь найменшої шкоди було б жахливим злочином. І у нього виникло бажання: якби зараз трапилася якась страшна біда, то він відважно б кинувся на їх захист і бився б до скону.

— Треба йти, моя маленька, — сказала мати. — Вже пізно. — Вона поглянула, вагаючись, на Роса Шенкліна. — Може, вам дати чогось поїсти?

— Та ні, пані, дякую, не треба. Я… я не голодний.

— Тоді попрощайся, Джоан, — порадила жінка дитинчаті.

— До побачення. — Дівчинка простягнула руку, і в її очах спалахнув пустотливий вогник. — До побачення, пане Чоловік зі злого порочного світу.

Дотик її руки став для нього вінцем усієї несподіваної пригоди.

— До побачення, маленька чарівнице, — промимрив він. — Мені теж пора чвалати.

Але він нікуди не почвалав. А стояв, уставившись услід своєму видінню, яке пройшло крізь хвіртку і зникло. Раптом день став якимось порожнім і сумним. Рос Шенклін нерішуче оглядівся, потім переліз через паркан, перейшов через місток і потупцював по дорозі. Він був як уві сні й не помічав, куди ведуть його ноги. Інколи він спотикався, потрапивши у вкриту пилюкою непомітну вибоїну.

Проплентавшись милю, Рос Шенклін вийшов на перехрестя й озирнувся. Перед ним стояв ганделик. Він зупинився, уставився на нього й облизав губи. Потім запустив руку в кишеню і намацав у ній єдиний десятицентовик. «О Господи! — промимрив він. — Господи!» І поволі, пересилюючи ноги, що тягнули назад, до ганделика, подався далі по дорозі.

Невдовзі волоцюга опинився перед великою фермою. Він збагнув, що та ферма має бути великою, бо великими були будинок та кількість і розміри господарчих споруд. На ґанку, у сорочці та з сигарою в руках, стояв фермер — уже немолодий чоловік з гострим поглядом розумних очей.

— Чи немає у вас часом роботи? — спитав у нього Рос Шенклін.

Гострі очі ледь затримали на ньому свій погляд.

— Долар на день і харчі, — пролунала відповідь.

Рос Шенклін проковтнув образу і взяв себе в руки.

— Я добре вмію збирати виноград і таке інше. Але чи можна найнятися до вас на постійну роботу? У вас тут велике ранчо. Я знаюся на конях. Я народився на коні. Можу ганяти гурти, їздити верхи, орати, об’їжджати — геть усе, що стосується коней.

Фермер кинув на нього недовірливий оцінюючий погляд.

— Щось не схоже, — був його вирок.

— Знаю, що не схоже. Дайте мені шанс. І все. Я доведу, що вмію обходитися з кіньми.

Фармер задумливо замовк і занепокоєно зиркнув на купу хмар, за якими зникло сонце.

— Мені потрібен погонич. Я дам тобі шанс показати себе. Іди й повечеряй з робітниками.

У горлі у Роса Шенкліна зовсім пересохло, і він з трудом вичавив:

— Гаразд. Я покажу себе. Де тут можна попити води і вмитися?