Пансіонат «Мірамар»

АМІР ВАГДІ

Нарешті я в Александрії. Це краплина роси, біла хмаринка, мереживо сонячних променів, окроплених небесною вологою, — криниця спогадів, у якій зійшлися радість і смуток.

Висока помпезна будівля — немов давно відоме тобі обличчя, яке з неприхованою погордою роздивляється довкола, не впізнаючи тебе, хоча ви вже давненько знайомі. Я дивлюся на стіни з облупленою від вологи фарбою, на хаотичну забудову шматочка суходолу, що широким рукавом випинається в море. Дахи будинків надійно прикриті розлогим гіллям апельсинових дерев та кучмами фінікових пальм, які зеленою шерегою простяглися до самої води.

Духмяне повітря змушує мою зсутулену спину випростатися, однак незабаром вона знову сутулиться під тягарем спогадів.

Маріанно, моя люба Маріанно… Аби лишень побачити тебе, мою мрію, надію, немає мені без тебе спокою на цьому світі. Ще трохи — і перед моїми втомленими очима виростають картини далеких днів.

Ось я й повернувся до тебе, Александріє…

На четвертому поверсі я натис кнопку дзвінка. Віконце на дверях розчинилось, даючи змогу побачити обличчя Маріанни. Вона дуже змінилася, рідна моя, й не впізнала мене в коридорних сутінках. Біла шкіра її та золотаве волосся світились в ореолі сонячних променів, що струменіли з вікна.

— Це пансіонат «Мірамар»?

— Так, пане.

— Мені потрібна кімната.

Двері розчинилися. За ними я побачив бронзову постать Діви Марії, відчув запах, якого мені давно бракувало. Ми зупинились у вітальні, розглядаючи одне одного. Вона була висока, струнка красуня із золотавим волоссям і здоровим кольором шкіри. Однак спина ледь сутула, жилаві руки, в куточках рота причаїлися зморшки — все це промовляло про невблаганні роки. Тобі ж бо вже шістдесят п’ять, моя рідна, хоча ти й тримаєшся бадьоро. А чи пам’ятаєш мене?..

Вона уважно розглядала мене, аж поки її сині очі засвітилися:

— Ах!.. Це ти!

— Мадам!..

Ми, сміючись, гаряче потиснули один одному руки. Моя виявилася все ж дужчою.

— Яка чудова несподіванка, Амір-беку… Пане Аміре!.. Ах!..

Ми сіли на диван з чорного дерева саме під Дівою Марією, й наші постаті відбилися в скляних шибках шафи, яка, видно, правила тут за оздобу.

— У тебе нічого не змінилося, все так, як і було, — мовив я, роздивляючись довкруж.

— Вигадуєш, — заперечила вона, — вже не раз усе переставлялося. Дивись — нова люстра, приймач, а ось опалювальна система…

— Я такий щасливий, Маріанно… Слава Богу, що ти в доброму здоров’ї.

— Та й ти нівроку, пане Аміре, тьху-тьху, щоб не наврочити… — вона торкнулася дерева.

— Нівроку… У мене хворий кишечник, а ще — простата. Добре, якщо лише це…

— Ти ще приїдеш до нас?

— Я приїхав сюди жити. Коли ми востаннє з тобою бачилися?

— Коли… коли?.. Ти сказав, що приїхав сюди назавжди?

— Авжеж, рідна. А востаннє я бачив тебе років двадцять тому.

— І весь цей час ховався!

— Та були різні клопоти…

— Можу побитись об заклад, що за ці роки ти не раз навідувався до Александрії.

— Бувало. Однак щоразу не мав ні хвилини вільної. Та ти сама добре знаєш, що таке журналістика.

— Я добре знаю також чоловічу невдячність.

— Маріанно, рідна, ти… сама Александрія!

— Одружився, звичайно?

— Ще ні!

— Коли ж ти зберешся? — засміялася вона.

— Немає ні жінки, ні дітей, — спохмурнів я. — Кинув роботу, все залишив, Маріанно… Мене завжди вабила Александрія, моя батьківщина. Оскільки ж тут, крім тебе, немає жодної рідної мені душі, звісно, я набрався сили розшукати свого єдиного старого друга.

— Як добре, коли людина шукає друга, щоб розділити з ним самотність.

— А пам’ятаєш, як було колись?

— Все найкраще залишилося в минулому, — гірко посміхнулася жінка. — Та нам ще рано помирати.

Настав час визначитись, Маріанна сказала, що пансіонат — єдине її джерело прибутку, тому вона взимку рада всім квартирантам, навіть студентам, хоча з ними не збудешся клопоту.

Щоб не лишитися без клієнтів, Маріанна змушена вдаватися до послуг маклерів і портьє.

Мені вона віддала кімнату під шостим номером, вікна якої виходили не до моря, а на подвір’я.

Ми домовилися про цілком помірну платню протягом року, крім, хіба що, літніх місяців: на жаль, улітку не обійдешся без додаткової оплати. Ми погодили також і решту питань, наприклад щодо обов’язкового сніданку. Маріанна показала мені, що вміє, коли потрібно, забути минуле й стати цілком сучасною діловою жінкою. Коли я сказав, що залишив валізи у камері схову на вокзалі, вона щиро засміялася:

— Отож ти не був певний, що я тут. — Відтак збуджено добавила: — Живи в мене постійно!

Я подивився на свої руки, вони нагадали мені кінцівки мумій у Національному музеї Єгипту.

Моя кімната була вмебльована гарними й зручними меблями в старовинному. стилі. Не було лише книжкової шафи, однак книжки можна тримати й у валізах. Якщо виникне потреба щось переглянути, книжку можна покласти на столі чи на тумбочці. Єдиний недолік цієї кімнати — постійна напівтемрява, — бо вікно виходило у вузький колодязь подвір’я.

На стіні протилежного будинку були східці для служок. На них завжди верещали коти й перемовлялися служки.

Я зазирнув до всіх кімнат — рожевих, бузкових, блакитних. Вони всі були вільні. В кожній з них я колись мешкав протягом місяця чи більше. Кудись зникли величезні пухкі килими, старовинні дзеркала, масивні срібні свічники, й увесь цей будинок з його пишними шпалерами й височенною стелею, розмальованою фігурками ангелів, здавалося, видихав останні рештки аристократичності.

— Колись це був пансіонат для панства! — гірко зітхнула Маріанна.

— Він і сьогодні цілком… — почав утішати я жінку.

— Більшість пожильців узимку — студенти, — не дослухала вона мене, скрививши ледь-ледь губи, — влітку змушена приймати всіх підряд.

— Амір-беку, закинь слівце за мене паші.

І я потім казав паші:

— Цей чоловік з неба зірок не хапає, однак утратив на війні сина. Я вважаю, він добра кандидатура на виборах.

Паша у всьому зі мною погоджувався. Він любив мене, завжди уважно перечитував мої статті. Якось навіть сказав:

— Ти — болюче серце вітчизни…

Однак паша мав проблеми з вимовою: кажучи «кяф», він вимовляв «каф», і тому в нього вийшло таке: «Ти собака вітчизни».

При нашій розмові були присутні декілька моїх старих друзів, які відтоді, ледве забачивши мене, радісно горлали: «Здоров був, собацюро!»

Однак то все були далекі дні слави, боїв і звитяги.

Більшу частину часу я сидів у своїй кімнаті, ввесь у полоні спогадів або читав чи куняв навсидячки. У вітальні слухав радіо або розмовляв з Маріанною. Коли ж виникало бажання змінити розпорядок дня, я спускався східцями донизу, де розташувалась кав’ярня «Мірамар». Зустрітися тут чи навіть в «Триаконі» з кимось із старих друзів було вельми проблематично: пішли вже мої друзяки, та й час їхній минув.

Упізнаю тебе, зимова Александріє: твої вулиці й майдани втихають, щойно зайде сонце, лише вітер з дощем почуваються на них по-домашньому. Однак у домівках весело — там довго дихають теплом щирі товариські бесіди.

Я сидів на вкритому попінкою стільці, поряд на дивані зручно мостилася Маріанна. З приймача лилась європейська танцювальна музика. Моя душа схилялася до зовсім іншої мелодики, однак я боявся потривожити Маріанну. Її повіки були опущені, як у замріяної дитини, а голова погойдувалася у такт акордам, зовсім як колись.

— Ми були і лишилися друзями, рідна…

— На все життя…

— Назавжди!

Маріанна голосно засміялася.

— Тобі бракує справжнього смаку. — Вона урвала сміх.

— Не заперечуй! Провінційний смак… Ти зрадив його лише один раз. Пам’ятаєш?

Маріанна знову довго сміялась, не в силах зупинитися.

— Справді,— Маріанна сяк-так оговталася, — ти прийшов тоді з європейськими дівками, і я примусила записати в реєстраційному журналі: «Амір Вагді зі своїм гаремом».

— Тоді нас розділяло зовсім інше — ти була сліпучою красунею і довкола тебе завше крутились аристократи…

На Маріаннинім обличчі майнула щаслива іскринка. Маріанно, як це для мене важливо, щоб твоє життя виявилося бодай на годину довшим від мого, щоб мені не довелося шукати нового притулку. Маріанно, ти живий свідок: історія від часів Пророка й до сьогодні — це не примха нашої уяви.

— До побачення, пане професоре.

Він роздратовано глипнув на мене. Так дивився щоразу, як бачив мене.

— Настав час залишити роботу, — сказав я.

— Це велика для нас утрата, — відповів він, не силий приховати втіху. — Що ж, хай щастить.

Отже, все закінчилось. Перегорнуто ще одну сторінку історії, без прощальних слів, без винагород, без застілля, навіть без статті на шпальтах газети. Які підлі, які ниці люди! У них немає жодної поваги до людини, якщо тільки вона не футболіст!

— Ти — Марія нашого часу, — мовив я, схилившись до неї.

Вона засміялася.

— Я оце досі сиділа й увесь час боялася, що знову почнуть боліти нирки, — сказала Маріанна.

— Хай Бог дасть тобі здоров’я. Однак скажи — де твої родичі?

— Всі роз’їхалися, — зітхнула Маріанна, скрививши зморшкуватого рота. — А куди мені податися? Я тут народилась. Навіть в Афінах ні разу в житті не бувала. А крім того, впевнена, що маленькі пансіонати не стануть націоналізовувати ні за яких умов.

Мені подобається правдивість у словах, щирість у справах, довіра між людьми, а не сліпа покірливість перед законом.

— Єгипет — це твоя батьківщина, ну, а Александрія — їй на світі немає нічого подібного.

За вікном шелестів вітер, раптово опустилась ніч. Маріанна піднялась і ввімкнула люстру з трьома світильниками у вигляді виноградних кетягів.

— Я була дамою, — мовила вона по хвилі, знову сівши на своє місце, — справжньою пані.

— Ти і зараз справжня пані, рідна.

— Ти п’єш, як і раніше?

— Не зовсім, один келишок за вечерею. І їм мало — лише дієтичні страви. Можливо, в цьому секрет моєї життєвої активності.

— Ах, пане Аміре, ти кажеш, немає другої Александрії, однак вона вже далеко не та, що була колись, у наші роки. На вулицях повсюди сміття.

— Рідна, — заперечив я палко, — ти повинна вже звикнути до цього.

— Але ж це ми створили її.

— Маріанно, а ти випиваєш, як тоді?

— Що ти, ні краплини! Я вже казала тобі — болять нирки.

Як було б чудово, щоб нас поклали рядком у могилу, однак, дай Боже, мені померти першому.

— Пане Аміре, перша революція відібрала у мене чоловіка, друга — гроші і рідних…

— Ти, слава Богу, чесна та багата, а світ щодень стає свідком подібних колізій.

— О, цей світ!..

— Тобі подобається європейська музика?

— Але ж усі арабські радіопрограми передають лише Умм Кальсум. Мені вона обридла.

— Як скажеш, рідна.

— Скажи мені, чому люди мучать один одного? Чому ми старіємо?

Я лише розсміявся.

Розглядав фотографії на стінах і бачив у них історію її життя. Ось портрет капітана в парадному строї з довгими вусами. Це її перший чоловік, напевне, перше й останнє кохання. Його вбили під час революції 1919 року. На стіні над столиком — портрет матері. Мати була вчителька. В глибині кімнати, за ширмою — портрет другого чоловіка, торгівця ікрою, власника палацу Ібралімія. В один день він лишився без мідяка в кишені і в розпачі звів на себе руки.

— Коли ж ти почала тут господарювати?

— Скажи краще, коли мене примусили взятися за господарство! — Маріанна помовчала хвилину, потім відповіла: — 1925-го. В рік біди і поневірянь…

Вона обтерла обличчя лимоном і мовила в задумі:

— Я була панянкою, шановний Аміре, любила розкоші, шик, гарні сукні, модні салони. Серед гостей сяяла, мов сонце…

— Я це сам бачив…

— Ти бачив лише хазяйку пансіонату.

— Вона теж сяяла, мов сонце.

— Всі мої гості були шанованими добродіями, проте це не врятувало мій бізнес від загибелі.

— Але ж ти й зараз справжня дама.

Маріанна заперечно хитнула головою.

— Що ти знаєш про наших старих друзів? — спитала вона мене несподівано.

— Їхня доля склалася так, як було писано їм на роду.

— А чому ти й досі парубкуєш, пане Аміре?

— Доля! Ех, якби в нас були діти!

— Авжеж. На жаль, обидва мої чоловіки виявилися неспроможні їх мати! Більшість, однак, каже, що це ти неспроможна. На жаль, звичайно, коли вже ми живемо для того, щоб народжувати дітей.

Той великий будинок, який згодом став готелем і в огорожі якого зробили вхід до Хан-аль-Халілі, назавжди лишився в моєму серці символом палкого кохання й нереалізованих надій. З мороку пам’яті зринають давні спогади — велика чалма, біла борода, владні губи, що казали «ні», у сліпому фанатизмі вбиваючи кохання, яке людина мала ще за мільйон років до народження релігій.

— Володарю, я мрію породичатися з вами за законом Аллаха і його посланця.

Мовчанка. У чашечках поміж нами холонула неторкнута кава.

— Я журналіст, — не здавався я, — маю гроші. Я син шейха, батько служив свого часу у мечеті Абу-аль-Аббаса.

— Хай буде милосердним Аллах до нього! Він був добропорядна людина, справжній мусульманин.

Перебираючи пальцями чотки, він повільно кидав мені слово за словом:

— Сину мій, ти ж бо з нашого кола, навіть свого часу вчився в Аль-Азхарі…

— Я про це вже давно забув.

— Потім тебе вигнали звідти, еге ж?

— Мій володарю, це стара історія. Мало за що можуть вигнати студента. До прикладу, якось увечері грав у якомусь музичному ансамблі чи спитав про щось у когось…

— Розумні люди звинуватили тебе в страшному злочині, — як свічка, спалахнув старий.

— Мій володарю, хто, крім Аллаха, міг звинуватити людину в блюзнірстві, не відаючи, що в неї за душею?

— Той, хто в усьому виконує Божу волю!

Чортівня! Хто в змозі заявити, що зрозумів істинну суть віри? Коли ми намагаємось усвідомити своє справжнє місце в цьому великому домі, який називають світом, у нас іде обертом голова.

Я прожив довге життя, щедре на різні події, насичене розмовами й роздумами. Не один раз подумав викласти його на папері, як це зробив мій старий товариш Ахмед Шафін — паша, однак, так і не зробив цього — щоденні клопоти зв’язали мені руки. Зараз, коли тьмяніє пам’ять і слабіють м’язи, сама згадка про такий намір викликає в мене біль і сум.

Нехай залишаться зі мною всі ці спомини про Аль-Азхар, про дружбу з шейхом Алі Махмудом, Закарією Ахмедом і Саїдом Дервішем, про партію Аль-Умма, про все, що єднало мене з нею і що розділяло, про партію Ватан з її ентузіазмом і глупством, про партію Вафд з її революцією, нескінченними партійними чварами, котрі примусили мене стати на нейтральну позицію, про братів-мусульман, яких я не любив, про комуністів, яких не розумів. Вже в минулому мої любовні втіхи, мрії про щасливе сімейне життя. Я заходив до Асьюніса, Пасторідіса і Антоніадіса, гостював в «Надсорі» й «Сесілі», де зазвичай збиралися наші та іноземні політичні діячі.

Там завжди можна було дізнатися про все на світі, отримати будь-які новини. Еге ж, одні лише спогади…

У мене є два прохання до Аллаха: перше — допомогти мені вирішити проблему віри. Друге — не насилати на мене хвороб, які позбавляють руху. У мене ж бо немає нікого, хто міг би допомогти в такому горі.

Який чудовий портрет! Зображена на нім жінка — втілена юність. Вона сперлася правим коліном на сидіння стільця, поклавши обидві руки на бильце. Голівка повернута в бік об’єктива. Декольте її скромної сукні відкриває гнучку шию і верхню частину білих грудей.

Маріанна сиділа у вітальні, накинувши на плечі чорне пальто, зануривши підборіддя в синє кашне і чекала призначеної години, щоб вирушити до лікаря.

— Ти казала мені, що революція відібрала у тебе гроші? — спитав я.

Вона здивовано поглянула на мене, вигнувши підмальовані брови.

— Хіба ти нічого не чув про падіння курсу акцій?

Видно, відповідь вона прочитала в моїх очах, бо зразу докинула:

— Я втратила все зароблене в роки другої світової війни. Можеш мені повірити: надбала грошей лише завдяки власній сміливості, бо лишилася жити в Александрії, тоді як більшість городян кинулись утікати до Каїра чи в сусідні села, лякаючись німецьких нальотів. Я пофарбувала вікна в синє і завісила їх шторами. Танцювали ми при світлі свічок. Тоді ніхто не міг переважити столичних офіцерів щедрістю і благородством.

Коли Маріанна зрештою пішла до лікаря, я довго дивився на портрет її першого чоловіка. Хто вбив тебе і з якої зброї? А скількох юнаків мого покоління згубив ти, перш ніж настала твоя черга?

У вітальні лунала європейська музика. Це було єдине, що дратувало мене в цьому пансіонаті. Повернувшись від лікаря, Маріанна прийняла ванну й тепер сиділа біля приймача, закутавши плечі білим бурнусом. Своє руде фарбоване волосся зібрала на маківці, повтикавши туди безліч білих металевих шпильок. Забачивши мене, вона приглушила звук, налаштувавшися до тривалої бесіди.

— Пане Аміре, — почала Маріанна, — ти, звичайно, маєш якийсь капітал.

— Ти що, збираєшся щось розпочати? — обережно спитав я.

— Ні, однак ти в такому віці, та і я теж, коли людині загрожують усілякі хвороби та злигодні.

— Я прожив життя чесно й збираюся спокійно вмерти, — ще не оговтався я від здивування.

— Наскільки я пам’ятаю, ти ніколи не був вітрогоном…

— У тебе пам’ять нівроку, — засміявся я, — сподіваюся, мої гроші проживуть довше від мене самого.

Маріанна махнула зневажливо рукою.

— Цього разу лікар дуже підбадьорив мене, — мовила вона.

— Це чудово, коли не треба хвилюватися.

— Ми повинні добряче погуляти новорічної ночі.

— Якщо, звичайно, нам це дозволить зробити здоров’я.

— О, ці новорічні свята… — замріяно проказала Маріанна, хитаючи головою.

Схвильований спогадами далеких днів, що раптово заполонили мене, я вигукнув:

— Які вельможі ходили за тобою!

— Я кохала лише раз, — відказала вона, кивнувши пальцем на портрет капітана. — А вбив його студент, один з тих, які мешкають у мене й зараз! Авжеж, це був пансіонат для панів! — проказала з погордою Маріанна. — В мене працювали кухар з помічником, офіціанти, праля, служки. А зараз лише час від часу навідується праля!

— Багато законних городян сьогодні заздрять тобі.

— Хіба це справедливо, пане Аміре?

— Принаймні цілком природно, пані.

Маріанна розсміялася.

Я глибоко сидів у великому кріслі, випроставши ноги на подушку, і читав у Корані суру «Ар-Рахман», улюблену мною ще з часів Аль-Азхара. За вікном шуміла злива, дощові струмені стікали залізними східцями будинку навпроти.

В домі панував спокій, коли десь унизу почулися голоси. Я відірвавсь од книги й прислухався. Вирізнявся голос Маріанни, котра палко когось вітала. Таким тоном вона могла звертатися лише до щирого друга. Чувся сміх. Я виразно чув хриплуватий чоловічий голос. Хто б це міг бути? Гість чи новий мешканець? Надворі ще був Божий день, однак дощ лив мов з відра, і від свинцевих хмар у кімнаті панував морок. Я натис кнопку настільної лампи, одночасно зі спалахом блискавки, що сяйнула сліпучою ниткою, вдарив грім.

Він був низький, опасистий, із товстими, рум’яними, мов полуниці, щоками, синьоокий, на вигляд аристократ, дарма що смаглявий.

Маріанна познайомила нас пізніше ввечері, коли ми сиділи у вітальні.

— Талаба-бек Марзук, колишній заступник міністра вакуфів, — мовила вона. — Він з відомої аристократичної родини. — Для мене це було зайвим, бо я знав його давно.

Талаба-бек свого часу належав до однієї з придворних партій і тому був, звісно, ворогом партії Вафд. Я також згадав, що з рік тому майже все його майно конфісковано.

Маріанна почувалася чудово, старанно підкреслюючи свою давню дружбу з Талаба-беком. Я цілком розумів її ентузіазм, викликаний спогадами про юність, про кохання.

— Колись я читав усі твої статті, — зауважив гість.

Я посміхнувся.

— Твої слова завжди дихали такою міццю, особливо коли ти ставав на захист свого героя! — вів далі він, сміючись на повні груди.

— Талаба-бек — учень єзуїтів, — звернулася до мене Маріанна. — Зараз ми з ним послухаємо європейську музику, а тебе залишимо на самоті. Він тут житиме. Ти знаєш, у нього було тисяча феданів[1] землі. Він не знав грошам ліку!

— Цей час минув, — зітхнув Талаба-бек.

— А де ваша дочка, шановний?

— У Кувейті зі своїм чоловіком-будівельником.

Я знав, що його майно було конфісковано через спробу вивезти капітал, але він не хотів цього визнати.

— Я втратив маєток випадково, — сказав він.

— Ти не добивався розслідування?

— Немає сенсу, — роздратовано відказав колишній багатій, — їм були потрібні мої гроші.

Маріанна уважно поглянула на нього.

— Ти став зовсім іншим, Талаба-беку, — мовила вона.

Гість посміхнувсь маленьким ротом, що ховався серед товстих щік.

— Я ледь не врізав був дуба через кров’яний тиск, — відповів він і тут-таки схаменувся. — Але пити можу. Звичайно, в міру.

Під час сніданку нас було за столом лише двоє. Ми неквапом розмовляли. Спогади швидко навели між нами місток довіри. Нас поріднював дух спільного покоління, спонукаючи забувати давні чвари.

— А чи знаєш ти, яка причина всіх наших бід? — зненацька спитав Талаба-бек.

— Про які біди ти кажеш? — не зрозумів я.

— Ах ти, старий лисе! Невже не здогадуєшся, що я маю на увазі?

— Зі мною не траплялося нічого лихого.

Він здивовано звів брови.

— Ти втратив колишню популярність, як я — свої гроші.

— Слухай, ти повинен пам’ятати, що я вийшов з партії Вафд та з інших партій після четвертого лютого[2].

— Хай буде по-твоєму… Але ж яка втрата для честі й принципів нашого покоління…

— Ну і яка твоя думка? — спитав я, лаштуючись покінчити з цією розмовою.

— Я вважаю, що в усіх напастях, які випали на нашу долю, винна лише одна людина, зараз практично всіма забута.

— Хто це?

— Саад Заглул!

Я так і вибухнув сміхом, а він почав палко обстоювати свою думку.

— Коли вирішив розбурхати простий люд, він почав паплюжити короля, посіяв у ріллю погане насіння, яке стало гнатися вгору, розростатись, мов ракова пухлина, й ростиме доти, доки згубить нас всіх…

У кав’ярні «Пальма» не було ні душі. Талаба-бек Марзук замріяно дивився на непорушну гладінь каналу Махмудія. Він щонайзручніше вмостивсь у кріслі, випроставши ноги, купаючись у теплому сонячному промінні. Ми зазирнули в цей зелений закуток Александрії, щоб відпочити.

Я думав, що попри всю свою гарячкуватість мій новий товариш заслуговує принаймні деякого співчуття: йому ж бо треба було розпочинати нове життя на схилі років. Зараз він заздрив навіть рідній дочці й не мав сумніву в тому, що всі його власні знегоди є справжнісіньким підривом віри, законів Божих, стародавніх традицій.

— Коли я почув, що ти замешкав у цьому пансіонаті, то передумав сюди їхати… Власне, я вибрав був його тільки тому, що думав зустріти там лише хазяйку.

— А потім змінив свою думку про мене?

— Поміркував собі трохи й дійшов висновку, що світ ще не знав донощиків за вісімдесят років!

Я засміявся:

— То ти боїшся донощиків?

— Та навряд… не знаю причини їх боятися, хіба що інколи можу збрехати, — відповів Талаба-бек помітно схвильований. — У мене немає в селі маєтку, — вів він збуджено, — а каїрське повітря повсякчас нагадує мені про минуле. Й тоді я згадав свою колишню коханку і сказав собі: революція забрала в неї і чоловіка, й гроші, тож чи не нам двом знайти спільну мову? Чому Аллах відмовився від політики сили? — спитав він перегодом і, зрозумівши, що я не втямив запитання, пояснив: — Маю на увазі природні катастрофи — урагани, потопи, бурі.

— Ти вважаєш, торнадо може знищити більше люду, ніж хіросімська бомба?

Він гнівно замахав рукою:

— Повторюєш комуністичну пропаганду, старий лисе! Вся наша біда в тому, що Америка не наважилася стати над світом, коли одна володіла атомною зброєю!

— Ти що, збираєшся знову продовжити свій роман з Маріанною?

Він гучно зареготав:

— Чи ти з глузду з’їхав? Я старий, зігнутий віком і політикою, зрушити мене з місця може, хіба, диво. Щодо Маріанни, то жіночого в ній лишилася хіба що косметика.

Він знову розреготався:

— А ти що — святий? Я читав у якомусь журналі про твої витівки, про те, як ти мацав жіночок на вулиці Мухаммеда Алі.

Я теж розсміявся, нічого не спростовуючи.

— Ти повернувся зрештою до релігії? — спитав він.

— А ти? Мені інколи здається, що ти не віриш ні в Бога, ні в чорта.

— Як же мені не вірити в Бога, коли я горю в пекельному вогні! — відповів Талаба-бек голосом, повним зненависті.

Ти й тобі подібні створені для того, щоб горіти в пеклі. Аллах ніколи не пошле на тебе свою благодать. Ти відділений од чистого джерела віри, як шайтан — від Божої милості.

Годинник пробив північ, глухою луною покотившись по закутках подвір’я.

Я сидів у фотелі Лінь і домашній супокій розніжив тіло, відібрав останні сили, ліньки було навіть підвестися й лягти в ліжко. Відколи перетворився на рака-самітника, мені почала докучати самота, але я переконував себе, що на дев’ятому десятку років даремно ремствувати й чогось бажати.

Раптом двері відчинилися і на порозі виник незваний гість — Талаба-бек Марзук.

— Пробач, — мовив він, — я побачив світло у твоїй кімнаті й збагнув, що ти ще не ліг спати.

Я був до краю здивований його появою.

Хоча допіру ввечері Талаба-бек хильнув лишку…

— Ти знаєш, скільки я щомісяця витрачаю грошей на ліки, вітаміни, парфуми, бриття і таке інше?!

Я чекав, коли він сам відповість на своє запитання, але він заплющив очі й мовчав. Вочевидь, сили полишили його. Він з натугою доплентав до дверей…

На майдані, де завше відбувалися свята Різдва Пророка, вирувала юрба, немов у Судний день. Небо розривали феєрверки. Спалахувало світло, на мить проганяючи нічну темінь. Перед головним шатром зупинився «роллс-ройс». З нього вийшов Талаба-бек Марзук. До нього спішили, вклоняючись, якісь вельможі. Ця людини поєднувала в собі духовну і світську владу.

Господар «роллс-ройса» побачив мене й зневажливо відвернувся. Чи це не ти приходив до мене не раз п’яний мов чіп, як того вечора?

В домі, крім мене, не було ані душі, коли задзеленчав дзвоник. Я прочинив віконце в дверях, як це завше робила Маріанна, й побачив таке чудове обличчя, що мені перехопило дихання, — смагляве обличчя селянської дівчини з величезними блискучими очима.

— Ти хто?

— Зухра!

Дівчина відповіла так упевнено й просто, немов, проказавши своє ім’я, пояснила цим усе.

— Чого тобі треба, Зухро? — спитав я, не годний стримати посмішку.

— Мені потрібна пані Маріанна.

Я відчинив двері. Дівчина ввійшла, тримаючи в руці невеличкий пакунок. Чорна одіж огортала її від шиї до п’ят. Роззирнувшись, дівчина спитала:

— А де ж пані?

— Зараз прийде. Посидь…

Зухра всілася на стілець, поклавши пакунок собі на коліна. Я повернувся до свого крісла і заходивсь розглядати несподівану гостю. Милувався її доладною статурою, тонкими рисами обличчя, квітучим рум’янцем.

Усе це приносило мені справжню насолоду. Хотілося побалакати з нею і я спитав:

— Ти сказала, що тебе звуть Зухра?

— Авжеж, Зухра Саляма.

— Звідки ти, Зухро?

— Із Зіядії.

— Ти домовлялася з господинею?

— Ні.

— Але ти її знаєш?

— Еге ж.

Я зроду не зустрічав такої красуні.

— Ти давно живеш в Александрії?

— Я тут не живу, але буваю з батьком.

— А як ти познайомилася з пані Маріанною?

— Батько привозив їй сир, масло, курей. Інколи я допомагала йому.

— Зрозуміло. Отож, Зухро, зараз ти хочеш замінити батька?

— Ні.

Зухра дивилася повз мене, й складалося враження, наче вона боїться прохопитися зайвим словом.

— Завдяки твоїм молитвам, я став чоловіком, — сказав я, цілуючи її міцну руку. — Поїдьмо разом до Каїра.

— Хай благословить тебе Аллах і пошле тобі свою благодать, — відповіла вона, дивлячись на мене з ніжністю. — Я не покину цей дім. У ньому минуло все моє життя.

Старий дім з облупленими стінами, підбитими вітром, просякнутими бризками морських хвиль. Уздовж берега тяглися купи викинутої на суходіл риби, і її дух заполонив увесь будинок.

— Але як ти житимеш тут сама самотою?

— Зі мною творець дня і ночі!

У передпокої озвався знов дзвоник, і Зухра побігла відчиняти. Маріанна неабияк здивувалася, завбачивши гостю.

— Зухра?! Це неймовірно!

Дівчина поцілувала їй руку, геть зашарівшись від радісного збудження.

— Як чудово! Я рада тебе бачити, нехай Аллах буде милосердним до твого батька! Ти, певно, вже одружилася, Зухро?

— Ще ні!

— Та невже!

Маріанна розсміялася і сказала, обернувшись до мене всім тілом:

— У Зухри дуже гарний батько, пане Аміре.

Вони вдвох пішли до внутрішніх кімнат, залишивши мене самого. У мені прокидалися ніжні батьківські почуття.

Ввечері ми втрьох — я, Талаба й наша господиня — зібрались у вітальні.

— Нарешті я зможу відпочити, — мовила Маріанна. — Зухра працюватиме в мене, — пояснила вона по хвилині.

Я знітився, мене охопило якесь дивне почуття радості й разом з тим досада.

— Вона буде служницею? — спитав я.

— Звичайно. Що тут такого? Хоч би там що, а робота пристойна.

— Але…

— Вдома вона копирсалася в землі. Гадаєш, та робота більше пасує для дівчини?

— Але ж вона до неї звикла.

Маріанна довго дивилася на мене, потім мовила:

— Вона втекла!

— Втекла?!

— А я думав, вона поміщиця! — поглузував Талаба-бек.

— Справа в тому, що дід задумав віддати її за такого ж, як сам, старигана, щоб доглядала… Ну, вона й утекла…

— Справді, таке трапляється не часто. — Мені стало прикро. — Серйозна справа. Селюки не дадуть їй спокою.

Талаба-бек теж не на жарт стривоживсь:

— А, бува, справді, довідаються, що вона тут?..

— Може статись. Але чому це хвилює тебе? — обернулась до нього Маріанна.

— А ти хіба не боїшся?

— Я вже не маленька. До того ж не зробила нічого лихого — тільки дала притулок бідолашній дівчині, знайшла для неї добру роботу… Пан Амір теж подбає про неї, — докинула вона по хвилі.

Поки в моєму тілі тече кров, я ні на крок не відступлю від свого обов’язку, навіть якби спробували примусити мене до цього силою.

Маріанна навчала, що та як слід робити, а Зухра все миттю схоплювала.

— Чудова дівчина, пане Аміре, — радісно проказала Маріанна, — розумна, спритна, все розуміє з першого слова. Мені страшенно пощастило.

Іншого разу вона почала зі мною радитися:

— Як, на твою думку, їй вистачить п’яти гіней платні, не рахуючи їжі й одягу?

Я ствердно кивнув головою.

— Тільки не одягай її занадто яскраво.

— Хочеш, щоб і далі ходила, як селючка?

— Ні, рідненька, проте вона така красуня, зважай на це…

— Я ж не сліпа, пане Аміре, дівчинка справді гарненька.

Невдовзі Зухра вешталася будинком у новій доладній сукні, яка підкреслювала її форми, раніше приховувані широкою і довгою до п’ят чорною джалабією. Своє пишне волосся дівчина ретельно розчесала на проділ і заплела в дві товсті коси.

Талаба Марзук довго слідкував за нею хижим поглядом, а коли вона вийшла, нахилився до мене і стиха мовив:

— Не я буду, якщо наступного року її не побачать у казино «Жанфуаз» чи в Монте-Карло.

— На все воля Божа.

Коли дівчина знову ввійшла, Талаба-бек грайливо спитав у неї:

— У тебе, певно, в жилах тече трохи європейської крові?

Зухра вражено сіпнулась і запитливо подивилася на мене. Я бачив, що вона не полюбляє колишнього багатія.

— Він пожартував, Зухро. Думаю, хотів тебе похвалити. — Я всміхнувся: — Я ж бо теж один з твоїх прихильників.

Дівчина зраділа.

Коли Зухра закінчувала поратися по господарству, Маріанна щоразу кликала її посидіти з нами разом у вітальні. Зухра слухняно сідала дещо оддалік від нас — під ширмою і починала уважно прислухатися. Поволі я почав прилучати її до наших бесід.

Того вечора вона нарешті переповіла нам свою історію, яку ми загалом знали й раніше.

— Мене хотів заарканити сестрин чоловік, — сказала вона. — Але для чого це мені — я сама давала собі раду.

— Хіба тобі було не важко, Зухро?

— Та ні, я, слава Аллахові, здорова. Ще жоден чоловік не спромігся перебороти мене в роботі — ні в полі, ні на базарі.

— Але ж чоловіки не лише торгують чи орють ниву, — засміявся Талаба Марзук.

— Я можу робити будь-яку чоловічу роботу, якщо треба, — впевнено відповіла дівчина.

Я вірив кожному її слову.

— Зухра не маленька, — відізвалася Маріанна. — Вона часто супроводжувала свого батька в місто.

— Я дуже любила татка, — гірко зітхнула Зухра. — Ось дід мій, той лише думає, як би мене використати для свого гаманця.

Однак Талаба Марзук не збирався складати зброю, він підшукував ще один аргумент:

— Якщо вже ти все вмієш робити по-чоловічому, то скажи — чому втекла звідти?

Я вирішив прийти дівчині на допомогу:

— Послухай, Талаба-беку, чи тобі розповідати про те, що в селі панують усталені звичаї, суворі традиції, там належить без слів підкорятися волі старших. Дівчина або повинна була одружитися з дідуганом і стати його служницею, або втекти.

Зухра вдячно поглянула на мене.

— Довелося кинути землю, — з жалем промовила вона.

— Однак тепер базікатимуть усяке, мовляв, ти втекла зовсім з іншої причини, — закинув раптом Талаба Марзук.

Зухра метнула на нього гнівний погляд. Її лице аж пополотніло. Вона розчепірила два пальці й рішуче заявила:

— Я виштрикну очі кожному, хто хоч слово скаже криве.

— Зухро, ти не зрозуміла: це був жарт! — вигукнула Маріанна.

— Він справді жартує, — мовив я і обернувся до Талаби Марзука: — Не блазнюй з дівчиною, шановний!

— А це вже дурниці! — відповів зневажливо Талаба Марзук.

Бурштинові очі, міцні щічки-полунички, ямочка на підборідді. Ця дівчина могла б бути моєю онукою.

— Ти, пане, ще довго тут житимеш? — питає Зухра. Вона принесла мені в кімнату пообідню каву.

— Я тепер тут завжди житиму.

— А де твоя сім’я?

— В мене нікого немає, крім тебе, — відповідаю я, сміючись.

Дівчина віддячує мені щирою радісною усмішкою.

В Зухри маленькі мозолясті долоньки й широкі ступні.

Якось вона сказала мені:

— Талаба Марзук — дуже важка людина.

— Він відома людина, — відповів я, — нещасна і хвора.

— Не складе собі ціни, мов паша якийсь, а їхній час давно минув.

Ці слова викликали в моїй пам’яті спогади про давноминулі роки.

Зухра пам’ятала навіть горілку, яку купувала колись давно.

— Щоразу коли питаю в магазині спиртне, — казала вона, — всі дивляться на мене й посміхаються.

«Хай береже тебе Аллах», — думаю я.

Що за гамір? Голоси неначе знайомі, однак надміру крикливі. Що там коїться за дверима? Годинник показує п’яту пообіді.

Я виліз із постелі, накинув халат і вийшов з кімнати. Відчиняючи двері вітальні, я встиг помітити, як Талаба зайшов до своєї кімнати.

У вітальні сиділа, ледь не плачучи, похмура Зухра. Біля неї стояла вкрай розгублена Маріанна. Що тут трапилося?

Побачивши мене, Маріанна стрепенулася:

— Зухрі здалося щось негарне, пане Аміре.

Дівчина схлипувала.

— Він хотів, щоб я йому зробила масаж! — пояснила вона мені.

— Ти нічого не зрозуміла, — перебила її Маріанна, — чоловік хворий і йому необхідний масаж, про це всі добре знають. Щороку він їздить до Європи. Але якщо ти проти, ніхто не змушує тебе це робити.

— Я ніколи не чула про таке, — агресивно відповіла Зухра. — Побачила його на ліжку напівголого, коли зайшла в кімнату прибрати!

— Послухай, Зухро, він стара людина, старіша за твого батька. Ти нічого не зрозуміла. Піди причепурися й викинь це з голови.

Ми сиділи з Маріанною на дивані з чорного дерева. Віконні шиби дрібно бряжчали під ударами вітру. Нас тішила важка мовчанка.

— Він чіплявся до неї, я в цьому ніскільки не сумніваюся, — перервала мовчанку Маріанна.

— Що ти!.. — пробурмотів я докірливо.

— А ти що, не віриш? — розсердилася вона.

— Та він просто бавився!

— Але ж він стариган!

— Але й у старих є свої забави!

Прийшов Талаба Марзук і всівся поруч з нами, ніби нікуди й не ходив.

— Селюк живе селюком і селюком помре, — сказав він.

— От і дай Зухрі спокій, — роздратовано буркнув я.

Талаба-бек аж засичав:

— Дика кішка! Нехай не заводить тебе в оману її фасониста одіж. Дика кішка.

Я співчуваю тобі, Зухро. Лише допіру збагнув усю глибину твоєї самотності. Цей пансіонат — не найкраще для тебе місце.

А ще ця пані-опікунша. Вона не буде вагатися, коли настане сприятливий момент, і залюбки продасть тебе.

Тим часом Талаба Марзук вихилив гранчак вина й пішов філософствувати далі:

— Хто мені скаже, як відбилась мудрість Аллаха на його витворі?

Маріанна зраділа можливості змінити тему розмови.

— Годі блюзнити, Талаба-беку! — вигукнула вона.

— Скажи мені, моя зверхнице, чому Господь дозволив людям розіп’ясти на хресті свого сина? — спитав він, тицяючи пальцем у бік статуї Діви Марії.

— Якби не це, — на повному серйозі відповіла господиня, — то нас наздогнало б прокляття.

— А хіба воно нас іще не наздогнало? — зареготав Талаба Марзук.

Він потайки підлесливо позирнув у мій бік, але я вперто цього не помічав. Зрештою Талаба Марзук не втримався і штовхнув мене ліктем під ребро:

— Послухай, старий лисе, ти повинен помирити мене з Зухрою.

Новий квартирант?

Це був невисокий худорлявий чоловік, з пронизливим поглядом, тридцяти років на перший погляд. У його смаглявому з різко окресленими рисами обличчі проглядало щось селянське.

— Це пан Сархан аль-Бухейрі, — відрекомендувала нам незнайомця Маріанна.

— Я заступник головного бухгалтера компанії, що виробляє пряжу, — повідомив він нас упевненим голосом, у якому виразно почувсь акцент сільського жителя.

Коли він пішов до себе, попередньо отримавши від Маріанни запрошення до сніданку, вона весело повідомила:

— Він теж тут житиме.

Минув ще тиждень, і до пансіонату прибув черговий мешканець — Хусні Алам. Він був молодший від Сархана й зовні відрізнявсь від нього — світлошкірий, міцної статури, мов борець. Маріанна не забарилась повідомити, що він із поважної родини з містечка Тамта.

Зрештою в нас з’явився Мансур Бахі, диктор Александрійського радіо, молодий, років на двадцять п’ять, витончений, з тонкими аристократичними рисами обличчя. У всьому його вигляді було щось дитяче, проте зовсім не жіноче.

Отож кожна кімната пансіонату знайшла свого мешканця, й Маріанна була як ніколи щаслива.

Я теж тішився. Звісно, молодості притаманні радість і веселощі, одначе, може, нові пожильці не погребують інколи посидіти і в колі стариганів?

Маріанна раділа по-своєму.

— У всякому разі, вони не студенти, — задоволено проказувала вона.

Якось радіо передавало концерт Умм Кальсум. Маріанна закликала всіх мешканців пансіонату провести цей вечір укупі. Це будуть приємні посидінки з музикою та бесідами.

Ми скинулись, купили горілки й приготували спільну вечерю — смаженю. Всі повсідалися біля приймача, а Зухра метеликом пурхала по кімнаті, обслуговуючи поважне товариство. Надворі стало прохолодно, однак вечір мав бути тихим, спокійним, безвітряним.

— Небо чисте, — оголосила Зухра, — можна зірки лічити.

Вечірка була у розпалі, дзвеніли келихи, всі весело гомоніли. Лише Талаба Марзук нервував. Ще напередодні він поділився зі мною своїми побоюваннями.

«Пансіонат став для мене справжнім пеклом, — сказав він, — я не маю сумніву, що невдовзі всі мешканці знатимуть подробиці моєї біографії — якщо не газети, то диктор Мансур Бахі постарається».

Маріанна давно все знала про всіх своїх квартирантів.

— Пан Сархан походить із знатної родини аль-Бухейрі! — сказала вона.

Я нічого не чув раніше про цю родину.

Талаба Марзук, до речі, теж.

— Один його товариш, — розповідала Маріанна, — дізнався, що панові Сархану набридло жити в старій незручній квартирі, й порекомендував переїхати до мого пансіонату.

— А Хусні Алам?

— Пан Хусні — з сім’ї Аламів у Танті, володіє сотнею феданів землі.

Вона повідомила це таким тоном, наче земля належала особисто їй:

— Саме сотнею, не більше й не менше, і революція не зачепила їх. — Маріаннине обличчя променилося радістю, немов їй неабияк пощастило в житті.

— Він завітав до Александрїї, щоб налагодити тут свій бізнес, — закінчила вона оповідь.

— А ти пораєш свою земельку? — відгукнувся Сархан.

— Здав її орендарям. — Хусні Алам був лаконічний.

Сархан насмішкувато поглянув на нього.

— Скажи краще, — мовив він, — що не засіяв у житті жодного клаптя землі!

Всі троє розреготалися, а Хусні — найголосніше.

— А ось, — Маріанна кивнула в бік Мансура Бахі, — брат мого старого товариша, який вважається одним з найкращих поліційних офіцерів у всій Александрії.

Мені здалося, що Талаба Марзук занервував ще більше. Улучивши хвилину, коли всі схилилися над тарілками, він тихо сказав мені:

— Ми потрапили на шпигунську малину!

— Годі! Облиш це, часи репресій давно минули, — прошепотів я у відповідь.

Тим часом розмова перейшла на політичні теми.

— На селі відбулися величезні зміни, виникли нові виробничі відносини, — безапеляційно заявив Сархан. — Нові часи настають і в місті, серед робітників. Я ж бо ввесь час із ними, знаю. І ви теж при нагоді зможете впевнитися.

Мансур Бахі, який досі мовчав, раптом розреготався.

— А ти що, серйозно цікавишся політикою? — спитав він.

— Я зараз член адміністративної ради, мене обрали службовці,— відповів Сархан.

— А раніше політикою займався?

— Ні.

— Я повністю підтримую ідеї, проголошені революцією, — приєднався до розмови Хусні Алам, — і тому виступаю проти свого класу, який революція взялася почистити.

— Тебе, здається, вона не зачепила? — кинув Мансур Бахі.

— Це не має значення. Бо навіть найбідніші представники нашого класу не вітали революцію.

— А я вважаю, що революція занадто м’яко повелася зі своїми ворогами, треба було б навпаки!

Талаба Марзук подумав, що коли він і далі гратиметься в мовчанку, то це вилізе йому боком. Тому, діждавшись слушної миті, теж увійшов до розмови.

— Я втратив ледь не все добро, і я був би нещирим, якби сказав, що це нічого не значить для мене. Але я був би не меншим егоїстом, коли б став казати, ніби того, що вже зроблено, не слід було робити.

Коли над ранок я доплентав до своєї кімнати, слідом за мною ввійшов Талаба Марзук: спитати мою думку з приводу отого його висловлювання за столом.

— Ти добре сказав, — відповів я йому, виймаючи штучну щелепу.

— Як думаєш, вони мені повірили?

— Звичайно…

— Напевне, доведеться шукати інший пансіонат, поки не пізно.

— Дурниці.

— Щоразу, коли я чую похвали революції, яка вбила мене, в мене починається загострення ревматизму!

— Ти повинен навчитися його вкоськувати!

— Як це робиш ти?!

— Ми з тобою зовсім різні люди, ти це добре знаєш, — відповів я зі сміхом.

— Бажаю тобі страхітливих сновидінь, — відповів Талаба-бек і пішов геть.

Маріанна не торкнулася до алкоголю, їла лише смаженю, запиваючи її теплим молоком.

— Погано, що концерт Умм Кальсум починається так пізно, — сказала вона.

Проте молодь на це не дуже зважала — їла, пила і весело проводила час.

— Я дуже багато про вас чув, — несподівано звернувся до мене Мансур Бахі.

Я зрадів, неначе на мить повернувся в дні своєї юності.

— Готуючи радіопередачі, я часто переглядав старі підшивки, — пояснив він. — У вас цікава біографія. Виявляється, ви брали активну участь у політичному житті країни, були членом спочатку партії Аль-Умма, потім партії Батан, а в революцію…

Я просто вчепився у слушну нагоду пройтися дорогами історії. Ми розмовляли про визначні події, розібралися з позиціями різних партій, згадали партію Вафд, непослідовність її політики в принципових питаннях, заодно з’ясували, чому я вирішив перекинутися до партії Устікляль, а пізніше підтримав революцію…

— Але чому в статтях ви так мало уваги приділяли головним соціальним проблемам?

Я розсміявся.

— Почав свою кар’єру з Аль-Азхара, тому немає нічого дивного в тому, що я все робив, як маазун[3], котрому відвели роль примирника Сходу із Заходом!

— А чи не здається вам дивним те, що ви виступали і проти братів-мусульман, і проти комуністів — їх-бо партії протилежні?

— Був час вагань. А потім почалась революція.

— Й тоді ви перестали вагатися?

Я кивнув головою. Однак знав, що мої сумніви, які не могла спростувати ні партія, ні революція, залишилися зі мною, і тому мовчки проказав собі молитву, яку не знає жодна душа на світі.

Ці блискучі, дотепні молодики додали клопоту Маріанні. Та й для Зухри прибавилось роботи, хоча вона не скаржилася. А Талаба Марзук заявив:

— Мені жоден з них не подобається.

— І Хусні Алам? — спитала Маріанна.

— Найнебезпечніший серед них Сархан аль-Бухейрі, — вів своє Талаба-бек. — Він використовує революцію в особистих цілях. Каже нам, що він з родини аль-Бухейрі, про яку ніхто не знає. Кожен, хто народився в провінції аль-Бухейрі, вважається Бухейрі, навіть Зухра може називатися Зухрою аль-Бухейрі.

Ми з Маріанною засміялися: щойно повз нас пробігла Зухра, прекрасна, мов свіжа троянда, — вона поспішала у своїх справах. Вже здаля майнула її блакитна хусточка і сірий костюм, подарований Маріанною.

Я знову взяв ініціативу до рук:

— Мансур Бахі — розумний хлопець. Мені здається, він з тих, хто мовчки робить свою справу. Він же вийшов з революції…

Виходячи з ванної, я побачив у коридорі Зухру й Сархана аль-Бухейрі — вони про щось між собою шепотілися. Угледівши мене, Сархан почав казати надміру голосно, неначе відповідав на запитання дівчини. Я пройшов до своєї кімнати, вдавши, що не помітив їх. Однак насправді мене охопило хвилювання: як уберегти Зухру, коли довкола неї крутиться стільки парубків?

Щойно дівчина принесла мою ранкову каву, я спитав у неї:

— Куди ти ходиш недільними вечорами?

— В кіно, — відповіла вона весело.

— Сама?

— З пані.

— Хай вбереже тебе Аллах, — задоволено промовив я.

— Не хвилюйся за мене, — посміхнулася Зухра, — я вже не маленька.

— Ти ще дівчинка, Зухро.

— Кажу — ні! Коли доведеться, я зможу себе вести по-чоловічому, побачиш.

Я підійшов до неї впритул:

— Зухро, ці молодики не знають міри в своїх бажаннях. Ну, а наскільки вони серйозні…

Я клацнув пальцями, шукаючи відповідного слова, однак вона випередила мене:

— Батько мені про все розповідав.

— Я справді люблю тебе й боюся за тебе.

— Розумію. Я не знаю кращої за тебе людини. Я теж тебе люблю.

А я зроду не чув, щоб ці слова казалися так щиро і ніжно.

Ми були у вітальні вдвох. Маріанна, як завжди, сиділа на дивані під фігурою Діви Марії в глибокій задумі. Небо затягло важкими хмарами, шаліла злива, що почалася ще опівдні. Раз у раз блискало й бив грім.

— Пане Аміре, — озвалася Маріанна, — передчуваю щось негарне…

Я сторожко поглянув на жінку.

— Зухра! — з обуренням у голосі мовила вона й, помовчавши хвилину, докинула: — Сархан аль-Бухейрі!

У мене стисло груди, але я стримався.

— Що ти маєш на увазі? — спитав я якомога простодушніше.

— Ти добре знаєш що!

— Але дівчина…

— Я ніколи не помиляюся!

— Вона чесна й щира дівчина, рідненька Маріанно.

— Мене це не обходить, але я не люблю, коли за моєю спиною хтось робить свої справи. Зухра або повинна залишитися невинною дівчиною, або слухатися тебе. Я добре розумію, чого ти домагаєшся, стара вороно…

Мені наснилася демонстрація на майдані Аль-Азхар, яку колись розігнали були англійці. Я прокинувся, а в вухах не стихали крики та постріли. Однак це виявилося зовсім інакше — гомін наших мешканців за моїми дверима. Я накинув халат і, стурбований, вийшов. У вітальні зібралися всі, хто, як і я, хотіли дізнатися, що сталося.

Розлютований Сархан аль-Бухейрі пов’язував краватку на білій сорочці, сполотніла від гніву Зухра, важко дихаючи, обсмикувала складки своєї сукні. В цей час Хусні Алам у халаті відчиняв двері, тягнучи за собою якусь жінку, що репетувала й лаялася, навіть спромоглася плюнути в обличчя Сархана аль-Бухейрі, перш ніж Хусні витурив її за двері.

— Який жах! — вигукнула господиня. — Це що ж твориться в моєму домі?! Ні! Ні! Ні!

Вітальня спорожніла. Ми залишилися втрьох — я, Маріанна і Талаба Марзук.

— Що тут трапилося? — Я прийшов остаточно до тями.

— Я бачив не більше, ніж ти, — відповів Талаба Марзук.

Маріанна подалася до Сархана з’ясувати подробиці.

— Наш друг аль-Бухейрі виявився бабієм, — кинув Талаба Марзук.

— Чому ти так думаєш?

— А ти хіба не бачив оту жінку, що плюнула йому в пику?

— Хто та дивна особа?

— Це жінка — цього досить! — засміявся Талаба-бек. — Жінка, що хоче повернути додому свого чоловіка, — додав він весело.

До вітальні зайшла все ще збуджена Зухра й, не чекаючи запитань, почала розповідати:

— Відчиняю двері панові Сархану, коли гульк — за ним слідком ота: він навіть її не помітив. І що тут почалося — справжнє побоїще…

Маріанна, що повернулася допіру, пояснила:

— Ця дівчина — його наречена чи хто там. Я добре не второпала.

Отож все стало на свої місця, як я й думав.

Однак Талаба Марзук підступно спитав:

— А як там опинилася Зухра?

— Я хотіла їх помирити, а вона кинулася з кулаками на мене! — відповіла дівчина.

— А ти справжній боксер, Зухро! — похвалив її Талаба Марзук.

— Годі вам, — утрутився я. — Давайте змінимо тему розмови.

Я саме сидів у кріслі, закутавшись халатом, підтягши до себе лампу, і читав Коран, коли почувся легенький стукіт у двері.

— Ввійдіть.

До кімнати ввійшла Маріанна й усілася переді мною на стільчику. За вікном знову лив дощ, у кімнаті панував морок, і було важко збагнути, котра година.

— Я хочу тобі дещо повідомити, одну дивовижну новину, — мовила Маріанна, ледве стримуючи сміх.

Я відклав Коран і буркнув:

— Ну, кажи хутчій, рідненька…

— Зухра вирішила вчитися…

Я дивився на жінку, нічого не тямлячи.

— Справді, вона хоче вчитися. Допіру повідомила мене, що буде щодень ходити до школи, на одну годину.

— Це справді дивовижа…

— У нашому будинку живе вчителька, що на п’ятому поверсі, і Зухра домовилася про все з нею.

— Справді, дивовижне рішення!

— Особисто я нічого не маю проти. Шкода лише її грошей — муситиме платити за уроки вчительці.

— Це дуже шляхетно з твого боку, Маріанно, але я однаково здивований!..

Коли Зухра принесла мені післяполудневу каву, я спитав:

— Лисичко, чого ти ховаєшся від мене з такими новинами?

— Я нічого не приховую від тебе, — зашарілася дівчина.

— Ти захотіла вчитися? Скажи, як це спало тобі на думку?

— Зараз усі дівчата вчаться. Таких, як я, багато.

— Але ж раніше ти про це й не думала? — я життєрадісно засміявся. — Раніше ти казала мені, що гарніша від інших, хоча й не така освічена… Було таке?

Зухра світилася радістю.

Я витримав паузу.

— Але це ще не все, — по хвилі докинув я.

— Про що ти?

— Про нашого друга Сархана аль-Бухейрі…

Вона почервоніла.

— Я вітаю твоє чудове рішення, — піти вчитися, — мовив я ласкаво, — а ось Сархан…

— Що — Сархан?

— Ці молодики — терті калачі!

— Всі ми діти Єви й Адама, — відповіла вона з досадою.

— Звичайно так, одначе…

— Світ змінився. Може, це неправда?

— Світ справді змінився, але вони залишились, якими були.

Вона пильно дивилася на мене, видно було, як пульсувала її думка.

— Коли навчуся грамоти, то стану вчитися якоїсь професії, наприклад кравчині, — сказала вона.

Боячись образити її, я спитав обережно:

— Він справді кохає тебе?

Зухра кивнула головою.

— Хай збереже тебе Аллах і пошле тобі щастя.

Час від часу я допомагав їй — навчав писати й читати. Вже всі знали про те, що Зухра вчиться. Й ніхто в пансіонаті не насміхався над нею, у всякому разі — їй у вічі.

Я був певен, що кожен з нас тою чи іншою мірою схвалює її вчинок. Особливо пильно спостерігав за розвитком подій Талаба Марзук. Від його чіпкого ока неможливо було сховатися. Якось він сказав мені:

— Який же буде фінал в історії з Зухрою? Як ти вважаєш: можливо, одного чудового дня ми отримаємо кіносценарій?

Я послав його якнайдалі.

Якось увечері я зазвичай потьопав до вітальні, де застав Зухру в компанії незнайомої і дуже гарної дівчини.

Вони сиділи поруч на дивані. Я здогадався, що це та сама вчителька. Вона завітала сюди, бо в неї дома не було можливості провести урок, — до батьків саме завітали гості. Відтоді вона неодноразово приходила до пансіонату і не могла нахвалитися своєю ученицею.

Якось, коли Зухра принесла мені каву, я побачив, що вона надто похмура. Й спитав, чи вона здорова.

— Здорова, як корова!

— А як заняття?

— Все в нормі.

— Отож уся справа в нашому другові аль-Бухейрі? — здогадався я.

Ми трохи помовчали, вслухаючись у жебоніння дощу.

— Мені боляче бачити тебе такою пригніченою, — мовив я.

Вона вдячно поглянула на мене. Я спитав:

— Що трапилося?

— Щастя залишило мене.

— Я вже давно кажу тобі, що…

— Все це не так просто, як ти думаєш, — перебила вона мене. — Що мені робити? Я його кохаю.

— Що робити? — вона сумно дивилася на мене.

— Ти вважаєш, він обманює тебе?

— Ні, він теж любить мене, але повсякчас каже про якісь труднощі, якісь проблеми.

— Але якщо людина кохає…

— Він любить мене, — повторила вона вперто, — однак постійно каже про труднощі.

— Але якщо ви кохаєте одне одного, ти сама повинна знати, що робити.

— Авжеж, я звичайно знаю, що треба робити, але не можу цього зробити.

— Ходімо, — прошепотіла Маріанна, — прийшли родичі Зухри.

Ми пройшли вдвох до вітальні. Там сиділи сестра Зухри зі своїм чоловіком. Посередині кімнати стояла Зухра і дивилася на них рішуче.

Першим тишу порушив чоловік.

— Це добре, що ти прийшла до пані, але ганьба, що ти втекла! — мовив він.

— Ти зганьбила нас на все село! — підхопилася сестра.

— Я вільна і нікому нічого не винна! — гнівно сказала Зухра.

— Якби твій дід зміг приїхати сюди!

— У мене немає нікого після смерті батька.

— Посоромся казати таке. Дід хотів віддати тебе за поважну людину.

— Він хотів мене продати!

— Аллах тобі простить… Їдьмо додому…

— Я не повернуся.

Чоловік хотів щось сказати, однак Зухра випередила його.

— А твоє взагалі тут не кується й не мелеться! Я працюю тут, а не гуляю, й живу на зароблені гроші!

Мені здалося, що вони ладні виказати своє ставлення й до пані, і до її пансіонату, і до фігурки Діви Марії, однак не стали цього робити.

— Зухра — дочка людини, яку я поважала. Я її маю за рідну дочку, — озвалася Маріанна. — Якщо вона захоче залишитися, буду рада.

Вона подивилася на мене, шукаючи підтримку.

— Подумай, Зухро, і вибирай! — мовив я.

— Я ніколи не повернуся туди, навіть якщо воскреснуть мертві! — рішуче заявила дівчина.

Прихід родичів Зухри закінчився для них невдачею. Вже перед дверима сестрин чоловік кинув їй у вічі:

— Тебе вбити мало!

Вони пішли, а ми ще довго не знаходили собі місця.

Зухра тихо звернулася до мене:

— Скажи, лише чесно: ти вважаєш, що я зробила неправильно?

— Я б хотів, щоб ти повернулася додому.

— Повернутися… з ганьбою?!

— Я кажу «хотів би», Зухро, тобто я був би радий, коли б ти, повернувшись, знайшла там своє щастя!

— Я справді люблю свою землю, село, але я не люблю свавілля!

Коли господиня вийшла, Зухра поспішила скористатися сприятливим моментом.

— Тут я маю кохання, навчання, надію! — сумно визнала вона.

Я зрозумів, що її гнітило. Колись, як і вона, я залишив своє село, яке любив, але жити в ньому не міг. Лише завдяки каторжній праці зміг здобути освіту. Як і цю дівчину, мене звинувачували в усіх гріхах, казали, що вбити мене мало. Як і вона, я знайшов тут кохання, радість пізнання, надію. Нехай Аллах пошле тобі, Зухро, щастя більше, ніж мені!

Стояла пізня осінь, але в Александрії цього не відчувалося — дні були такі ж сонячні, блакитні, без єдиної хмарини.

Одного такого погожого дня я потрапив на майдан ар-Рамль, під кіоском, заваленим книжками та журналами в яскравих обкладинках. Серед них мені посміхався торговець Махмуд Абдельаббас.

— Шановний пане! — сказав він.

Я вирішив, що помилився, розраховуючись за книжки, і тому поглянув на нього з німим запитанням.

— Ви живете в пансіонаті «Мірамар»?

Я кивнув.

— Прошу пробачення. Чи є у вас в пансіонаті дівчина, яку звуть Зухра?

— Звичайно, є, — відповів я.

Ситуація складалася інтригуюча.

— А де живуть її родичі?

— Чому це тебе цікавить?

— Прошу пробачення. Я хочу посвататися до неї.

Я трохи подумав.

— Її рідні живуть у селі, але мені здається, що вони посварилися. А чи знає сама Зухра про твій намір?

— Вона інколи приходить сюди по газети, та я ще ні разу не набрався духу заговорити з нею.

Того ж таки вечора він завітав до Маріанни, аби попросити руки Зухри. Після того ж як хлопець пішов, господиня перемовилася з Зухрою.

Дівчина без вагань відмовила невдасі.

Це все чув Талаба Марзук.

— Ти, Маріанно, зіпсувала дівчину, — сказав він. — Відмила її, одягла в модну сукню, тепер вона спілкується з міськими юнаками і в голові в неї суцільна каша. Боюсь, усе це закінчиться погано!

Коли Зухра принесла мені каву, я сказав їй:

— Тобі треба добряче все обмізкувати…

— Але ти все добре знаєш! — неохоче обізвалася дівчина.

— Тобі не зашкодить ще раз подумати, а то й порадитися…

Вона докірливо поглянула на мене.

— Ти бачиш у мені нікчему, якій на роду написано бабратись у землі!

— Справа в тому, що я вважаю Махмуда Абдельаббаса цілком придатним для тебе чоловіком, і тому…

— Він поверне мене до того життя, від якого я втекла!

Я не знав, що заперечити.

— Якось я чула — він казав про жінок, — вела вона своє,— що жінки різняться лише зовні, але вони схожі в одному: жінка — це просто красива тварина. Єдиний спосіб її приборкати — лозина.

Вона подивилася на мене задирливо.

— Невже це погано — хотіти кращого життя?

Я знову змовчав. Не надокучуватиму тобі своїми дідівськими порадами. Хай береже тебе Аллах, Зухро.

— Таке твориться довкола, а ти, старий лисе, нічого не знаєш, — єхидно посміхнувся Талаба Марзук.

Ми сиділи вдвох у вітальні. На вулиці лив дощ.

— Щось трапилося? — спитав я, передбачаючи якусь прикру звістку.

— Наш бабій аль-Бухейрі таємно готує переворот.

— Про що ти? — спитав я, зразу подумавши про Зухру.

— В нього нова пасія!

— Не мороч голову!

— Добре… Настала черга вчительки!

— Вчительки?

— Еге. Я вже бачив, як вони дивились одне на одного. Хто-хто, а я в таких справах дока, ти мене знаєш!

— Ти все бачиш довкола лише в чорних барвах.

— Дідусю Аміре, — знову всміхнувся Талаба-бек зі зловтіхою, — я запрошую тебе на чудову виставу в театрі «Мірамар»!

Я не йняв йому віри, однак у груди щось кольнуло. А ще ця розповідь Хусні Алама про бійку між Сарханом аль-Бухейрі та Махмудом Абдельаббасом…

— Вони чубилися доти, доки люди їх розборонили, — розповідав Хусні Алам.

Талаба Марзук вирішив перепитати:

— Ти сам бачив?

— Ні. Я почув про це пізніше.

— Втрутилася поліція? — спитала Маріанна, в якої були свої причини тривожитись.

— Ні ж бо, погиркалися трохи й розійшлися.

Сархан не прохопився й словом про бійку, ми теж не стали нагадувати йому про неї. Мені не йшли з голови Талабині слова про Сархана та вчительку.

Мені наснився батько. Я бачив, як його винесли з галереї мечеті Абу-аль-Аббаса, де його спостигла смерть, як принесли додому. Я не ховав сліз і чув материне голосіння. Воно лунало в мене в голові, коли я розплющив очі.

Боже праведний, що там твориться? Гамір, як і того разу. Здавалося, пансіонат перетворюється на поле битви. Та не встиг я вийти зі своєї кімнати, як усе скінчилося. Назустріч мені кинулася Маріанна:

— Годі з мене, годі, хай усі йдуть до дідька!..

Я ще не зовсім отямився після сну, коли вона розповідала мені, що трапилось.

А трапилося те, що Сархан аль-Бухейрі побився з Хусні Аламом. Маріанна побачила це, коли вийшла в коридор, почувши гамір за дверима.

Тут я прокинувсь остаточно.

— З Хусні Аламом?

— Уяви собі! Кожен божеволіє по-своєму!

— Чого це вони утнули таке?

— Еге ж. Аби дізнатися причину, треба було бачити, з чого все почалось, а я в цю мить спала, так само як і ти…

— А Зухра?

— Каже, Хусні Алам повернувся додому п’яний і намагався…

— Ні!..

— Я вірю їй, пане Аміре.

— Я теж, але Хусні… З його вигляду я б ніколи не сказав, що він…

— Усе побачити неможливо… Сархан прокинувся від галасу, вийшов за двері, ну й…

— О Боже!

Маріанна потерла шию, неначе хотіла зняти біль, що заважав їй говорити.

— Ні, хай вони всі йдуть до дідька…

— У всякому разі, нехай туди йде Хусні Алам, — мовив розлючено я.

Маріанна пішла до себе в кімнату, ніяк не зреагувавши на мої слова.

Коли наступного ранку Зухра принесла мені каву, я подивився на неї зі співчуттям.

— Я дуже жалкую, Зухро.

Дівчина аж зблідла.

— Немає совісті у людей, — сказала вона.

— Для тебе тут не найкраще місце…

— Нічого, я себе скривдити не дам! Хіба мені вперше?

— Я хотів сказати, це не те місце, в якому має жити порядна дівчина.

— Негідники є всюди, навіть у селі, — відповіла вона вперто.

Нарешті небо проясніло. Я вперше за багато днів вимушеного ув’язнення вийшов на вулицю й побачив зовсім іншу Александрію — чисто вмиту дощами, зігріту золотим сонячним промінням.

Я з насолодою вдивлявся в безмежжя синьої води, милувався маленькими білими хмаринами серед небесного огрому.

Міг насолоджуватися кавою з молоком, сидячи на терасі кав’ярні, як колись це робив з Гураблі-пашею, шейхом Гавішем, пані Лібрескою.

Зненацька до мене підійшов Сархан аль-Бухейрі. Він привітався і сів поруч.

— Як добре, що я вас зустрів, — мовив він.

— Я прийшов попрощатись — вибираюся з пансіонату.

— Ти їдеш звідси? — здивувався я.

— Звичайно. Однак не можу цього зробити, не побачивши вас, аби потім не шкодувати все життя.

Я подякував. Мав багато що спитати у нього, але він не дав мені сказати й слова — простягнув руку й пішов.

Повернувшись до пансіонату, я побачив у вітальні Маріанну, Талабу Марзука й Зухру. Вони були пригнічені. Я мовчки сів.

Першою обізвалася Маріанна.

— Нарешті Сархан показав, ким він є насправді, — сказала вона.

— Я бачив його годину тому в кав’ярні. Він повідомив, що йде з пансіонату.

— Це я вигнала його.

— Він домігся її, — Маріанна тицьнула пальцем у бік Зухри, — а потім оголосив, що одружується з учителькою!

Ми перезирнулися з Талабою Марзуком.

— Тепер зрозуміле його ставлення до родинного життя, — з іронією сказав Талаба-бек.

— Я ніколи не довіряла йому, — й далі міркувала господиня. — Я зараз збагнула його підлу натуру. Тільки пан Мансур Бахі хотів про щось у нього спитати, як він знову поліз битися. Ось тоді я сказала йому, щоб він вимітався геть з мого дому.

Я ласкаво дивився на Зухру. Всьому кінець — негідник утік безкарно. Мене палив гнів.

Зухра підвелася й пішла до дверей.

— Паскуда не заслуговує того, щоб за ним плакатися! — сказав я їй услід і обернувся до Талаба-бека.

— Краще б вона одружилася з Махмудом Абдельаббасом!

— Послухай, діду, — сказав він мені насмішкувато. — Який Махмуд! Хіба ти не розумієш, що вона втратила таке, чого вже не поновити?

Я насупився, ледь стримуючись, а він гнув своєї.

— Де твій розум, старий, де твоя мудрість?

— Зухра не така, як інші. Хай буде милосердним до неї Аллах.

Мене почали бороти сумніви, хоча я не хотів вірити Талаба-бекові, злився на нього. «Яке нещастя», — казав я собі.

Коли Зухра принесла мені каву, нам не було весело. Вона прохала не нагадувати про поради, які я давав їй раніше, й не сварити. Я сказав лише, що вона повинна мужньо зустріти удари долі.

— Ти вчитимешся далі?

— Звичайно. Але з іншою вчителькою, — рішуче відповіла Зухра.

Вона нахилилася до мене й поцілувала в плече, потім прикусила губи, стримуючи сльози. Я торкнувся її чорного волосся своєю зморшкуватою рукою й прошепотів:

— Нехай вбереже тебе Аллах, Зухро.

Того вечора я не виходив з кімнати. Хвороба здолала мене після стількох хвилювань, які я пережив останніми днями. Тим часом надходило Різдво, й Маріанна агітувала мене не здаватися — їй хотілося, щоб я брав участь у святі.

— Де ми святкуватимемо: в ресторані «Монсеньйор», як хоче Талаба-бек, чи тут? — раз по раз питала вона в мене.

— Краще тут, рідненька, — ледве тягнув я голос. Якими веселими були новорічні свята в ресторані «Гронні», в казино «Тисяча й одна ніч», у саду «Ліптон»! Одначе якось мені довелося зустріти Новий рік на гауптвахті.

Вранці третього дня, відколи я прирік себе на добровільну самоізоляцію, до мене в кімнату влетіла геть червона Маріанна і, заледве перевівши подих, викрикнула:

— Ти чув новину?! Вбили Сархана аль-Бухейрі!

Вона просто впала в крісло.

— Як?!

— Його знайшли мертвим на вулиці дорогою до «Пальми»!

У кімнату ввійшов, жмакаючи в руці газету, Талаба Марзук.

— Приголомшлива новина! Ось тепер ми дізнаємося, почім фунт лиха!

Ми довго обмізковували цю новину, розібрали безліч можливих варіантів смерті Сархана, згадали його першу наречену, обговорили «кандидатури» Хусні Алама, Мансура Бахі, Махмуда Абдельаббаса.

— Напевно, це вбивство — справа рук когось, хто поза підозрою, чи навіть ми його просто не знаємо, — вирішила Маріанна.

— Можливо, — погодився я. — Якщо подумати, ми ж бо нічого не знаємо про цього хлопця, ні про його родину, ні про друзів.

— Тільки б швидше схопити вбивцю і щоб він виявився не з наших мешканців, — сказала Маріанна. — Мені тільки бракувало тут поліційної пики.

— Я теж так вважаю, — підтримав її Талаба Марзук.

Я згадав про Зухру.

Маріанна важко зітхнула.

— Зовсім занепала духом, сердега, — відповіла вона.

— Чи можна її побачити? — спитав я.

— Вона замкнулася зсередини й не виходить із кімнати.

Коли Маріанна пішла, я заплющив очі й поринув у роздуми.