Пансіонат «Мірамар»

ХУСНІ АЛАМ

Не дорікай мені, Фрікіко!

Реве й стогне знавісніле море. В нестямі б’ються, киплять, піняться хвилі. Революція. А що власне?.. Нехай вона зіб’є вам пиху, дасть трохи розуму, рабські підніжки! Правда, я не кращий за вас, але така Божа воля. Одна синьоочка вишпетила мене, сказавши, що мої сто феданів землі — то нічого не варта дурниця, і взагалі в мені мало інтеліґентності. Одне слово, вирішила чекати кращої партії.

З балкона готелю «Сесіль» узбережжя не видно. Зате якщо перехилитися через поруччя, перед тобою, неначе з корабельної палуби, відкривається панорама затоки, затиснутої між набережною та кам’яним молом, що витягся довгим рукавом у море. Важкі хвилі перекочуються через нього, змінюючи колір від синього до чорного.

Моє нове помешкання нагадує мені кімнату в нашій родинній садибі в Танті, тож мене гнітять спомини. Минулися часи сільських феодалів, настала пора дипломів, якими хвастають всілякі негідники. Нехай так. Хай буде революція. Вона не буде з вами церемонитися. І я зрікаюся вас, уламки старого світу. Мене чекають справжні справи.

Не дорікай мені, Фрікіко!

Зупиняючись у якомусь готелі, я ніколи не зраджую своєї давньої звички — налагоджувати приятельські стосунки зі слугами.

І ось коли нубієць Мухаммед одного ранку приніс мені в номер сніданок, мене смикнуло сказати йому:

— Як незатишно і нудно мені у вашому чудовому палаці.

Служник спитав:

— Ти надовго до Александрії?

— Надовго.

— То чи не краще тобі змінити готель на пансіонат?

Мене це зацікавило.

— Я знаю один нічогенький пансіонат, — вів далі Мухаммед, — тобі там буде краще: більше розваг і менша платня. Тільки нехай це залишиться між нами, — закінчив він.

Ото вже веселун, слухняний і зрадливий. Як і більшість моїх дорогих земляків, служить одним, а працює на інших. Насправді в цьому пансіонаті виявилося дуже гарно — добра родинна атмосфера, що якнайкраще пасує тим, хто надумався починати нове життя.

А в «Сесіль» мене привели саме закорінена звичка і несосвітенне марнолюбство!

У дверному віконечку я побачив дуже вродливе личко. Значно вродливіше, ніж буває в служниць. Навіть гарніше від того, що має личити господиням пансіонатів. О чудова юносте! Вона зачарувала мене вмить!

— Тобі чого?

Селючка?!. Дивно. Нехай згине «Сесіль» у морській безодні.

— Я за рекомендацією Мухаммеда Кеміля з готелю «Сесіль».

Вона запросила мене до вітальні, а сама сховалася у внутрішніх покоях. Я почав розглядати портрети на стінах. Хто ось цей англійський офіцер? А ця красуня, що поклала руки на бильце крісла? Теж гарненька, однак занадто старомодна. Крій її сукні свідчить про те, що вона сучасниця Діви Марії!

Незабаром до вітальні ввійшла стара жінка, вся у блискучих золотих прикрасах. Певно, господиня. Портрет цей мальовано з неї — звісно ще до того, як її зруйнував час. Яскравий тип іноземки-звідниці на пенсії. А може, й не на пенсії, як того мені б хотілося. Отже, потроху все стає на свої місця: Мухаммед Кеміль по-своєму зрозумів мою хандру. Що ж, тим краще. Бо коли є хтось, хто піклується про полегшення твого життя, в тебе лишиться більше часу обмізкувати серйозні начинання.

— Чи маєте вільну кімнату, пані?

— Ти щойно з «Сесілі»?

Я кивнув. Вона посміхнулася. Якби скинути їй років сорок…

— На скільки днів хочеш?

— Не менш як на місяць, а можливо, й на рік.

— До літа. На літо потрібна особлива угода.

— Нехай буде по-вашому.

— Студент?

— Із шанованої родини.

— Ім’я? — Маріанна записувала всі дані до книги.

— Хусні Алам.

Неінтеліґентний, однак з сотнею феданів землиці і загалом задоволений життям, бо ще не знав кохання, про яке складають пісні.

Кімната виявилася дуже пристойною, стіни бузкові. Фіранки на вікнах напинає осінній вітерець. За вікнами — море. Морська синява простягнулася до виднокраю, в небі — мереживо білих хмарин. До кімнати увійшла дівчина заслати постіль. Струнка сільська красуня. Схоже, ще не народжувала й не робила абортів. Треба буде про все розпитати.

— Як тебе звати, красунечко?!

— Зухра.

— Хвала тому, хто дав тобі це ім’я.

Вона стримано кивнула.

— Тут багато народу?

— Двоє чоловіків і такий хлопець, як ти.

— Як тебе можна називати ласкаво?

— Мене звати Зухра.

Ввічлива, але надміру сувора. Ну, та нічого. Прикрашатиме мою майбутню квартиру. Вона значно красивіша від моєї дурної родички, яка ніяк не вибере собі пару.

Фрікіко… не дорікай мені…

— Це ти серйозно?

— Звичайно, кохана.

— Але ж ти, певно, не любиш!

— Я ж хочу одружитися з тобою!

— Мені здається, ти не здатен кохати.

— Я хочу одружитися з тобою, хіба це не означає, що я кохаю тебе? — сказав я. Мене душила досада: — Чи ти вважаєш, що я негоден бути твоїм чоловіком?

Зухра завагалася.

— Скільки коштує зараз твоя земля? — спитала вона. Я відповів і рушив до дверей.

— Я іду, а ти спокійно подумай про все.

Трохи пізніше, за сніданком, я перезнайомився з рештою пожильців.

Найстаріший серед них — Амір Вагді — журналіст, уже на пенсії. Це високий худорлявий дід під вісімдесят років, нівроку здоровий, зі зморшкуватим обличчям і глибоко запалими очима. Здається, смерть не один зуб на ньому зламала. Я його зненавидів. Мене обурювало, що він досі живе, тоді коли багато молодих хлопців гинуть щодня.

Про Талаба Марзука я чув раніше: про нього співчутливо розповідав мені мій дядечко. Я, звісно, змовчав.

— Ти, часом, не з тих Аламів, що в Танті? — спитав мене Талаба Марзук.

— Саме з тих.

— Я знав твого батька. Ото був добрий господар.

Він підвівся з-за столу і, звертаючись до Аміра Вагді, мовив:

— Слава Аллаху, він недовго залишався під впливом заколотників.

Я не зрозумів, про кого йдеться.

— Маю на увазі вафдистів, — пояснив Талаба Марзук, помітивши моє здивування.

Тоді я недбало сказав:

— Знаю лише, що він був вафдистом, коли вся країна була такою.

Талаба Марзук погодився, однак розпити не припинив.

— Маєш брата чи сестру?

— Мій брат служить консулом в Італії, а сестра вийшла за нашого посла в Ефіопії.

Він аж затрусився.

— А ти?

У цю мить я зненавидів його, навіть побажав йому скоріше згоріти чи втопитись, однак якомога збайдужілим тоном відповів:

— А що я?

— Не працюєш на землі?

— Я здав її в оренду, ви вже знаєте це, думаю зайнятися чимось іншим.

За нашою розмовою уважно слідкував третій мешканець пансіонату — Сархан аль-Бухейрі.

— Чим ти займешся? — раптом спитав він мене.

— Я ще не вирішив.

— Може, хочеш підшукати собі таку-сяку посаду?

Я і його зненавидів. Він розмовляв із чіпким селюцьким акцентом. Він — тварина. Навіть Мерват не змогла б уплинути на нього, бо він справді грубий, некультурний, невихований.

Якщо йому заманеться спитати мене про мій атестат, я лисну йому в пику чаєм.

— Чому ти так палко підтримуєш революцію?

— Бо певен у її необхідності…

— Непереконливо.

— Повірте, я кажу серйозно.

Він посміхнувся.

— Видно, отримавши відкоша од Мерват, ти втратив розум.

— Годі вам, думка про одруження спала мені лише на мить, — відповів я з досадою.

— Нехай Аллах буде милостивим до твого батька — він дав тобі впертість, але не передав своєї мудрості! — теж не стримався Талаба Марзук.

— Чому б тобі не розповісти нам про свої задуми? — спитала пані.

— Я ще сам не вирішив, на чому спинитися.

— То ти багатій?

Я лише значуще всміхнувся, й господиня з цікавістю поглянула на мене.

Я зайшов до ліфта разом із Сарханом. Він весело дивився на мене, немов запрошуючи познайомитися тісніше, і моя злість потроху вляглась. Неначе бажаючи згладити різкість недавніх своїх слів, він сказав:

— Звичайно, посада сьогодні — це сила, але і вільне підприємництво, та ще коли добре підготуватися…

Перш ніж він закінчив свої речення, я вийшов з ліфта. Однак його тон промовляв більше, ніж самі слова. Ми розійшлись. Він подався до трамвайної зупинки, я — до гаража. На першому поверсі будинку одна кав’ярня «Мірамар», де я колись був зі своїм дядечком, — про це мені згадалося, коли я минав її. Дядечко приходив сюди часто викурити нагріле, він сидів, закутаний у м’яку абу, неначе султан у шатах серед юрби придворних. Що казати, минуле назад не повернеш, одначе дядько заслуговує кращої долі.

Мій «форд» котився безцільно вперед, і я був у ньому пасажиром. Думав, що буде краще не лаятися з Сарханом аль-Бухейрі, а скористатись його досвідом, знанням міських звичаїв і ситуації. Від швидкої їзди збуджені нерви потроху попустило. Я проминув квартали забудови Азарета, Шатибі та Ібрагімії. Переді мною розляглось зовсім голе й порожнє в цей час узбережжя. Якщо я поїду в Танту, — рішуче заявив я собі, — то тільки забрати орендну платню чи зовсім продати землю, й тоді нехай ідуть до дідька всі спогади про неї.

У Суйюфі я звернув на головну вулицю Абу-Кір. Натискуючи на акселератор, питав себе: «Де ж ті європейки? Де їхня славетна краса? Де ті золоті розсипи?»

У кінотеатрі «Метро» взяв квиток на ранковий сеанс. Під час перерви заглянув до буфету, де здибав нічогеньку діваху. Потім ми перекусили дещо з нею в ресторані «Омар Хаям» і переспали в її маленькій квартирці. Коли ввечері я повернувся до пансіонату, її ім’я геть вивітрилося з голови.

У пансіонаті панувала тиша. Ні в вітальні, ні в коридорі — ані душі. Я зайшов у душ і під струменем води згадав про вродливу селючку.

Коли повернувся до своєї кімнати, то насамперед попрохав чаю, щоб знову побачити її. Зухра принесла чай, і я запропонував їй шоколаду. Вона відмовилася.

— Ну чому ти так? — не здавався я. — Ми ж бо віднині живемо однією сім’єю! — щосили посміхався я. — Зухро, скажи лишень, чи багато в селі таких дівчат, як ти?

— Без ліку… — вона спокійно витримала мій погляд.

— І всі такі ж гарні?

Зухра вийшла. Боїться мене? Хитрує? Правду кажучи, зараз вона мені не потрібна. Зараз їй можна трохи покомизитися і пококетувати, а мені можна визнати, що вона дуже гарна.

Не дорікай мені, Фрікіко…

— Подобається? — засміялася пані, побачивши, як я уважно розглядаю її портрет, що висів на стіні.

Вона розповіла мені історію своїх обох шлюбів.

— А який у мене вигляд зараз?

— Ви така ж гарна, як і тоді, — відповів я, дивлячись на її вузлуваті руки й зів’ялу шкіру, що нагадувала риб’ячу луску.

— Мене завчасу зістарила хвороба, — сказала лагідно господиня і раптом перемінила тему розмови: — Я чула, ти хочеш укласти гроші в нову справу? Ти все продумав?

— Звичайно.

— А якщо уряд прибере їх до рук?

— Є цілком гарантовані підприємства.

Мені здалося, ніби вона має якусь ідею, але вагається, тому я сказав перше що спало на думку:

— Було б чудово нам разом придумати щось прибуткове!

Вона здивовано поглянула на мене і розсміялася:

— Разом?! Що ти… пансіонат вже на ладан дихає!

Тут до нас підійшов колишній журналістський блазень, увесь загорнутий у товстий халат. Він мав зовсім непоганий вигляд, незважаючи на гидку старечу зовнішність. Не встиг умоститись, а вже втрутився в розмову:

— Юність шукає пригод, старість прагне до стабільності.

Я побажав йому доброго здоров’я.

— Ти приїхав до Александрії, щоб прикласти рук?

— Атож!

— Ти справді цього хочеш?

— Не люблю скніти без діла.

— Молодість, неробство і новизна розбещують, — продекламував він.

Я взагалі не переношу віршів, а також не переварюю кар’єристів з дипломами в кишені. В мені живе вищість шляхтича, що опинився серед скотарів. А зовні я схожий на людину, яка силкується завести автомобіль без акумулятора…

Якийсь молодик проминув нас у вітальні, прямуючи до дверей. Господиня покликала його і запропонувала сісти з нами.

— Це наш новий мешканець, пан Мансур Бахі, — відрекомендувала вона його.

Він — диктор Александрійського радіо. Має диплом про вищу освіту. Має тонке аристократичне обличчя. Однак йому бракне мужності. Мансур теж із селюків. Коли він пішов, я повернувся до господині:

— Він приїхав надовго чи ні?

— Надовго, мій любий. У мене тимчасові не зупиняються.

Невдовзі повернулася Зухра з повною сумкою продуктів. Ця дівчина хвилює мою плоть, хоча в місті доволі жінок.

Не дорікай мені, Фрікіко…

— Ти врешті закохався?

— Не знаю… Це не кохання й не жага. Одначе вона чудова дівчина… і я хочу одружитися з нею…

— Що не кажи, а ти хлопець, за якого піде будь-яка дівчина.

Кожен вечір, коли радіо передавало концерт Умм Кальсум, ставав святом, особливо в пансіонаті «Мірамар». Ми їли, пили, сміялися, обговорювали різні проблеми, серед них і політичні. Особливо відзначався Амір Вагді, — він розповідав різні героїчні історії, вірогідність яких викликала сумнів.

Цей пустий стариган старався нас переконати й у своєму геройстві. Отож немає в триклятому світі просто нормальної людини, немає жодного, хто не був би прибічником революції, навіть Талаба Марзук, навіть я, хто веде цю оповідь. Я особливо повинен бути на стороні. Сархан хоче скористатися революцією для своєї кишені. Мансур? Певно, стукач. А старий — хто його знає?

Та й сама господиня. Цілком може статися, що органи держбезпеки доручили їй спостерігати. Коли я спитав Зухру, яка щойно налила мені з пляшки содової: «Чи любиш ти, Зухро, революцію?» — пані ледь не вискочила з крісла.

— А ти поглянь, лишень, на картину, що висить у її кімнаті!

Це можна розуміти, як дозвіл пробратися в Зухрину кімнату? Горілка швидко створила атмосферу дружби й злагоди між нами, однак я відчував, що це ненадовго. В мене не може бути справжньої дружби — ні з Сарханом, ні з Мансуром. Ця приязнь зникне так само швидко, як зникла ота діваха з буфету кінотеатру «Метро». Я сказав собі, що мені конче необхідно знайти для себе справу, до якої міг би докласти рук і витратити ввесь свій час, інакше може статися всяке — зроблю якусь дурницю чи навіть скою злочин. Цілком може трапитися, що я парубкуватиму до скону, аби вдруге не почути «ні», і лише тому, що в нашому молодому суспільстві не існує дівчини, яка відповідала б моїм ідеалам. Але вважатиму, що всі жінки — це мій гарем, у тім числі й наша красуня-служниця, яку я намірився поселити в моєму майбутньому домі. Сама Зухра буде задоволена і вдячна мені за це. Вона вивчить мистецтво господарювання, до того ж їй не доведеться мучитись вагітністю, пологами й вихованням дітей. Вона гарна, а її плебейське походження привчить зносити мої забаганки й численні походеньки. Одне слово, життя цілком пристойне, хоч би там хто що казав.

Сархан був неабиякий мастак травити анекдоти — ми аж тряслися від сміху.

Слухайте… читайте… це смертний вирок…

Невже англійці сидітимуть крячкою, поки комуністи переб’ють нас?!

Концерт розпочався. Всі — цілковита увага. Я слухаю одну, потім другу пісню, а далі мене бере нудьга. Від співів всі ледь не казяться, а я нудьгую на самоті. Найбільше мене дивує, що господиня теж любить Умм Кальсум. Певно, моє обличчя виказало здивування, бо пані сказала мені:

— Я завжди її слухаю.

Талаба Марзук теж уважно слухав співачку, потім нахилився до мене і прошепотів:

— Слава Богу, що вони не конфіскували мої вуха!

Журналістський блазень заплющив очі й перетворився ввесь у слух; чи, може, заснув? Я поглянув на Зухру, яка сиділа на стільці під ширмою.

Ох і гарна! Але чи слухає вона музику? Про що думає? Зненацька вона підвелася й пішла у внутрішні покої. Всі сиділи, мов п’яні. Тоді я теж підвівся й подавсь до ванної, розраховуючи перестріти Зухру дорогою. Я пірнув пальцями в її волосся і прошепотів:

— Немає нічого прекраснішого від співу: лише твоє обличчя…

Вона уникнула мене. Я хотів був обхопити її за спину, але не наважився, мене зупинив її холодний рішучий погляд.

— Я стільки чекав тебе, Зухро!

Вона повернулася до вітальні. Стривай лишень. У нашій садибі в Танті таких, як ти, десятки. Хіба ти не бачиш, що потрібна мені? Чи гидуєш мною, коров’яча балабухо?!

Я повернувся до столу. Охи та ахи від співу, якого я не чув, дратували мене ще більше. Непереборно хотілося виказати їм усе, що я про них думаю, щоб бути правдивим із собою бодай раз у житті; однак я стримавсь. У перерві, коли всі повставали, я полишив пансіонат.

Машина довезла мене до району Клеопатри. Вулицю пронизував холодний вітер, та мені, зігрітому горілкою, було байдуже. Я поправував до будинку одної кремезної мальтійки, яку не раз відвідував улітку. Вона неабияк здивувалася, побачивши мене опівночі та ще в таку гидку пору року.

— Дома нікого, крім мене, — сказала вона. — Та й запросити зараз вже пізно.

Це була п’ятдесятирічна крутобока вдовиця зі спраглим тілом і легким пушком над верхньою губою. Вона стояла в однім спіднім, і я заштовхав її назад до кімнати.

— Ти що? Я не чекала… — бурмотіла вона ошелешено.

— Не має значення, — сміявся я. — Все пусте. — Потім ми годину базікали про те та се, в тому числі й про мої плани в Александрїї.

— Багато хто кидає все й утікає звідси, — застерегла вона.

Я солодко позіхав.

— Не збираюся ні створювати компанію, ні будувати завод, — відповів я сонно.

— Отож тобі треба купити контору в якогось іноземця, що нагострив звідси лижі.

— Непогана думка. Але треба все гарно обмізкувати.

Коли я вертався до пансіонату, пішла справжня злива. Видимість була зовсім погана, хоча «двірники» працювали без упину. Я був злий на себе — стільки часу йде на пусте.

Хоча смердить кухнею, а чарівна.

— Мені дві грудочки, будь ласка.

Я попрохав цукру, щоб затримати її ще на хвилину.

— Ти занадто непривітна зі мною, Зухро.

— Нічого подібного, просто ти так себе поводиш.

— Я виказую свої почуття.

— Я тут тільки працюю, — пояснила вона.

— Добре. Залишимо це.

— Ти, здається, не віриш мені?

— Це ти мені не віриш, Зухро!

— Якщо ти порядний хлопець, то будь таким і зі мною.

Вона вийшла. Я встиг гукнути їй у спину:

— Я вічно тебе любитиму!

Я бачив вас разом. У коридорі біля ванної. Тебе і його, тобто Сархана. Він ласкаво торкався твоєї щоки. Ти не заперечувала. Твоя чарівна пичка, без тіні обурення, посміхнулася, світилась уся, а коса звабливо розгойдувалася. Джигіт випередив мене на пару днів, та нічого. Моя ще візьме.

Я довго сміявся, вмощуючись у «форді», потім вигукнув:

— Не дорікай мені, Фрікіко!

Я повіз Талабу Марзука до кав’ярні «Триатон». То була його ініціатива. Коли ми йшли між столиками, я раптом побачив Сархана — він розмовляв з якимось чолов’ягою. Ми привіталися. Талаба Марзук спитав мене, чим я займаюся. Я відповів, що їжджу машиною і обмізковую варіанти.

— Маєш досвід у якійсь галузі? — спитав він.

— Не маю.

— Не викидай гроші котові під хвіст.

— Я вважаю…

— Одружуйсь, берися за розум!

— Але я твердо вирішив парубкувати й зайнятися ділом, — відповів я, ледь стримуючи роздратування, що зростало в душі.

Талаба Марзук кивнув у бік Сархана аль-Бухейрі:

— Розумаха!

— Ви щось знаєте про нього? — зацікавився я.

— Один мій приятель має деякі зв’язки з компанією, де той працює. Там його знають, як прибічника революції. Цього цілком досить…

— Він щира людина?

— Ми живемо в джунглях, тож повинні підкорятися звірячим законам. Звірі вбивають один одного, щоб не вмерти з голоду, щоб вижити… Ми, люди, відрізняємося від звірів лише тим, що хочемо не просто вижити, а жити в розкошах…

Я був задоволений, бо мені пощастило розбалакати Талабу Марзука.

Я підвівся й попрямував до дверей. Біля виходу мене наздогнав Сархан. Я запропонував підвезти його, засміявся й штовхнув у бік:

— Як це тобі так пощастило?

Він посміхнувся, хоча нічого не второпав.

— Із Зухрою, — не стримався я.

Його густі брови поповзли вгору.

— Ти добрий господар і не скупишся на…

Він похмуро глянув не мене.

— Не розумію, про що ти.

Я посміхнувся.

— Буду з тобою щирим, як належить поміж друзями: ти гроші даєш їй чи платиш господині?

— Ні! — заперечив він. — Що ти вигадав! Усе зовсім інакше.

— А як?

— Вона добродушна селянка, вона не… повір мені…

Що ж, промашка. Здається, я намагався спинити приватний лімузин, узявши його за таксі…

Фрікіко, не мороч мені голову. Це була моя помилка — я доброзичливо повівся з ворогом, вважаючи його за приятеля. Але я вільний, і в цьому моє щастя. Мій клас кинув мене в річку. Човен ось-ось затоне, але я радий своїй свободі. Мені не знайома вірність. Її немає в мені, — ні класу, ні родини, ні обов’язку. І я радий — я вільний. Про іслам я знаю одне: Аллах — він всепрощаючий і всемилосердий.

Не дорікай мені, Фрікіко…

Мій пообідній сон порушили якісь незрозумілі звуки. Я відчинив двері й вийшов у коридор. Здається, у вітальні билися. Я виглянув з-поза ширми й побачив цікаву картину: якась жіночка вчепилася в нашого друга аль-Бухейрі, щосили лупить його й сипле прокльонами. Зухра щось белькоче, намагаючись їх розборонити.

Раптом жіночка кидається на Зухру, але та й не подумала відступати: так уперіщила нападницю, що бідолаха відлетіла до стіни. Що за диво, ця Зухра, та й кулаки в неї нівроку — залізні. Я хотів якомога більше насолодитися цією незвичайною виставою, тому не поспішав утручатись. Лише коли почув поряд рипіння сусідових дверей, то вийшов до вітальні. Міцно вхопивши незнайомку за руку, я вивів її геть за двері, на сходи, хоча сам був у піжамі та халаті. Вона аж тремтіла від гніву, сипала прокльонами й, здається, нічого не помічала. Була гарненька. Ми зупинилися на другому поверсі, і я нагадав їй прибратися, перш ніж вийти на люди.

Вона зачесала волосся, шпилькою сколола розірвану полу. Я дав їй носовичка, щоб вона втерлася.

— Біля будинку — моя машина. Якщо бажаєте, можу відвезти вас додому.

Жінка вперше поглянула на мене, похапцем подякувала. Ми вийшли з дому й сіли в машину. Я спитав, де вона живе.

— Азарета… — хрипко відповіла вона.

Небо було в хмарах. Як водиться цієї пори, швидко насунула темрява. Я сказав, намагаючись почати розмову:

— Гнів вам не личить…

— Жалюгідний нікчема, — прохрипіла вона.

— Він здається добрим селянином.

— Жалюгідний нікчема…

— Ви мали одружитися? — спитав я, приховуючи посмішку.

Вона змовчала. Гнів ще кипів у ній. Дуже непогана жіночка і, певне, тямуща…

Я зупинив машину біля будинку на вулиці Лідо.

— Дякую. Ви чуйна людина, — мовила вона, відчиняючи двері.

— Поки не переконаюсь, що все гаразд, я не можу залишити вас саму.

— Дякую. Все гаразд.

— Отже, прощаємося?

Вона простягла руку.

— Я працюю в казино «Жанфуаз».

Назад я їхав увесь під враженням події. Та не встиг доїхати додому, як мій настрій упав. Усе ясно. Кохання, потім збайдужіння, а далі — традиційний скандал. Але мій сусіда зустрічає Зухру, й починається новий роман…

Жіночка гарненька і, може статися, я незабаром загляну до неї. Однак для чого я морочив собі голову цією нерозумною поїздкою?!

Не дорікай мені, Фрікіко…

Темним асфальтом вулиць шастали машини, а назустріч неслись дерева та ліхтарі. Шалена швидкість освіжила голову, тішила серце. Вітер свистів, проносились, розлітаючись навсебіч, гілки. Інколи ішов дощ. Він зволожував землю, і вона по-новому зеленіла яскравими пасмами. Від Кайтебая до Абу-Кіра, від Бахри до Суйюфа, від однієї околиці до іншої неслася вулицями моя машина.

Час спливав, а я ще не придумав, до чого прикласти руки й голову. Якось надумався був зробити розвідку боєм деяких веселеньких контор.

Заїхав до однієї старої відьми в Шатибі. Вона привела мені нічогеньку дівоньку. Потім я відобідав у другої відьми, що живе біля спортивного клубу. Вона запропонувала мені вірменку. А третя — з Сіді Габера — нагородила мене чудовою дівчиною — напівсирійкою-напівіталійкою. Я майже силоміць усадив її в машину: не хотіла кататися, мовляв, небо геть укрилось хмарами й може початися злива. Я сказав, що це моя найбільша мрія. І, як мені й хотілося, дорогою до Абу-Кіра линув справжній потоп. Я позачиняв у машині вікна й почав дивитися на патьоки води, на дерева, що гнулися під вітром, на пустелю довкруж.

— Це безумство, це безумство, — повторювала моя перелякана красуня.

Я сказав їй:

— Уяви собі: двоє подібних нам, зовсім голі, цілуються в машині при світлі блискавок, під гуркіт грому.

Вона відповіла, що це дурниці.

— Невже ти не хочеш тицьнути дулю стихії, перебуваючи в епіцентрі цього планетарного безумства?

Але вона торочила:

— Дурниці… дурниці…

Я заявив, що за хвилину все це однак трапиться, і допив пляшку горілки нахильці.

Щоразу, коли простір здригався від громових вибухів, я закликав грім гриміти ще гучніше, а небо — відкрити всі до решти шлюзи. Красуня почала нервувати, мовляв, зіпсується машина.

Я відповів їй:

— Амінь… амінь.

Вона переживала, що нас поглине нічний морок. Я відповів:

— Нехай він буде вічно!

— Ти божевільний! — вигукнула вона. Я ще голосніше закричав:

— Не дорікай мені, Фрікіко!..

За сніданком ми почули дивовижну новину: Зухра вирішила вчитися. Це повідомлення викликало різні коментарі. Хоча всі вони були протилежні, більшість відзначалася прихильністю до такого рішення. Ця новина глибоко вразила мене, роз’ятрила стару рану. Справа в тому, що я виріс без особливого догляду й тільки те й робив, що гуляв. Я ні про що не жалкував, а лише згодом збагнув, що час — нам не друг, як ми завше собі уявляємо, а справжній ворог. Ось ця селючка вирішила вчитися. Господиня розповіла мені, як Зухра потрапила в Александрію. Тоді я зрозумів, що вона справді лише служниця в цьому домі і, можливо, ще дівчина, якщо лише Сархан з тих, хто не любить незайманих.

Однак я вирішив хитро закинути пані:

— А я вже був подумав, що Зухра… — і зробив виразний жест руками.

— Ні, ні… що ти! — відповіла господиня.

— Може, ми все ж таки вирішимо питання про спільне дільце? — згадав я нашу недавню розмову.

— Бог з тобою, звідки в мене гроші? — запручалася та з хитрістю старої шльондри.

— А якщо я захочу запросити сюди дівчину? — спитав я майже пошепки.

Вона похитала головою.

— У пансіонаті стільки мешканців. Якщо я дозволю тобі, як бути з іншими? Але, якщо хочеш, я маю одну адресу…

Побачивши у вітальні Зухру, я привітав її з таким важливим кроком і жартома докинув:

— Старайся! Коли я розпочну свій гендель, мені буде потрібна секретарка.

Вона радісно посміхнулася і від цього ще більш погарнішала. Я відчув, що мій потяг до неї не зник.

Машина летіла вулицями й завулками. Чисте повітря, ані вітерцю. Я хотів отримати задоволення від швидкої їзди без перешкод і тому спрямував автомобіль до дороги, що перетинала пустелю. Тут я видобув з «форда» все, на що він був здатний. Пообідав у кафе «Бам-бам». Перехопив дівулю, що саме вийшла з перукарні. В пансіонаті був надвечір. У вітальні сиділа Зухра з якоюсь дівчиною, і я відразу здогадався, що це та вчителька. Господиня познайомила нас. Зазвичай повідомила про мене докладно, не забула й про сто феданів землі, й про гендлярські помисли.

Я сів поряд з нею й упівока почав роздивлятися вчительку. Гарненька. Трохи сутулиться, однак це майже непомітно. Ледь кирпатий ніс не псує обличчя, навпаки — робить його навіть привабливішим.

На жаль, такі дівчата не стрибають у гречку. Їм треба міцні, довготривалі взаємини. Та й цього їм замало — вони дивляться далі, їхня мета — одруження.

Однак, починаючи з наступного дня, я почав прогулюватися в районі Мухаррам-бека, де стоїть їх школа. Невдовзі мою настирливість було винагороджено: якось пополудні я побачив її на автобусній зупинці. Підвівши «форда», я запропонував їй сісти. Вона трохи повагалася, подивилася на важкі хмари, що затягли небо, і вирішила скористатися нагодою. Я довіз її додому, скаржачись дорогою на самотність в Александрії і розповідаючи про свої прожекти.

Прощаючись, я зробив останню спробу:

— Мені здається, нам треба зустрітися ще раз.

— Будь ласка! Запрошую вас у гості! — відповіла вона прихильно.

А й справді, Фрікіко, мої статки й мій вік роблять з мене добру кандидатуру для одруження. А тому маю пильнуватися, починаючи роман з учительками, лікарками, дикторками чи ще з кимось. Якщо я хочу чогось досягти тут, то повинен з допомогою обручки приваблювати захланних кандидаток.

До вечора ще був час, і я надумався поїхати до крутобокої мальтійки, що з району Клеопатри, де замовив їй зібрати якомога більше дівчат. З ними ми закрутили таку гулянку, якої ще не знала історія з часів нашого халіфа Гаруна ар-Рашида.

— Він ніколи не бачив матері, а батько кинув його шестирічним, тому до нього треба ставитися поблажливо… — Він говорив тихо, спокійно, а мій брат аж мінився від люті.

Я ніяк не звикну до цього газетного хробака. Мене дратує навіть його вигляд, а він ще лізе до мене зі своїми пришелепкуватими порадами.

Талаба Марзук не цікавився моїми успіхами.

Я принюхавсь — у вітальні чимось смерділо.

— Це все наша господиня, — засміявся Талаба Марзук, — дивись-но — ходить кімнатами з кадилом.

Коли вона повернулася до вітальні, я не стримався і сказав:

— Отож ви любите Умм Кальсум і не байдужі до фіміаму.

Господиня розтягла губи в посмішці, однак відповідати не стала, бо саме в цю мить по радіо передавали якусь грецьку пісеньку.

Тоді я сказав Талабі Марзукові:

— Хочу підшукати якогось іноземця, який намірився виїжджати і хоче продати свою справу.

— Непогана думка, — відповів Талаба Марзук. — Що ти на це скажеш, Маріанно? — звернувся він до старої.

— Стривай, стривай, здається, власник «Мірамара» саме думає про це… — сказала вона, прислухаючись до приймача.

— Про що ця пісня? — спитав я.

— Про молоду наречену, — лукаво подивилася на мене господиня. — Вона відповідає матері і перераховує якості, якими повинен володіти наречений!

Господиня поглянула на портрети вздовж стін вітальні й зітхнула:

— А я ж досі могла бути панною…

— Ви й зараз справжня пані.

— Я не про те — панною в палаці Ібрагімія! — заперечила вона.

Журналістський блазень повернувся до мене.

— Не гай часу!

Я мовчки вилаявся. Вечір стояв тихий і погідний. У мене було побачення з напівсирійкою-напівіталійкою в будинку старої відьми з Сіді Габера. Не дорікай мені, Фрікіко!..

За сніданком я почув про прихід Зухриної сестри та зятя.

— Вона остаточно вирішила залишитися з нами, — задоволено повідомила господиня.

— Треба подякувати Аллахові, що зустріч закінчилася без крові, — сказав я. — Тобто без замаху на вбивство.

Потім я обернувся до Сархана аль-Бухейрі й насмішкувато зауважив:

— Здається, аль-Бухейрі вже не та!

— Не та?!.

— Кажуть, сусідство Александрії порушило суворі сільські традиції.

— Це означає, що аль-Бухейрі значно культурніша від інших сільських районів! — задзвенів збудженим голосом Сархан.

Талаба Марзук вирішив зустрітися зі своїм старим товаришем у готелі «Віназор», і я викликався підвезти його. Цей чоловік — єдиний, до кого в мене залишилися дружні почуття. Він мені здавався таким собі пам’ятником султанської влади: плинуть роки, падають, змінюються устрої, а він зберігає свою самобутність.

— Краще б наша селючка повернулася зі своїми родичами назад в село, — мовив я лукаво.

Він посміхнувся:

— Найкраще було б, якби вона взагалі звідти не з’являлась.

— Певно, існує чимало причин, чому вона не повертається, навіть якщо дуже цього хоче!

— Ти кажеш про цього хлопчину, Бухейрі?

— Не тільки, але й про нього теж!

— Цілком можливо, — засміявся Талаба-бек. — Звичайно, може, він взагалі тут сторонній і вона втекла з села через когось іншого… однак…

Я ще більш упевнився в своїх підозрах, коли за кілька днів почув про відмову Зухри одружитися з Махмудом Абдельаббасом, продавцем. Перед тим як піти до нашої господині женихатися, Махмуд радився зі мною, бо вже давно мене знав як свого стабільного клієнта. Наступного дня, коли Махмуд уже отримав одкоша, я прийшов до кіоскера, впевнений у неминучості словесної дуелі з цього приводу, до якої був готовий.

Кіоскер був злий. Ми розуміюче обмінялися поглядами.

Я був саме співчуття:

— Отакі вони, дівки, всі.

— Нехай пошукає іншого дурня.

— Аллах подарує тобі ще достойнішу, і, якщо бажаєш знати правду, то я признаюся тобі, що пансіонат — найкраще місце для пошуків наречених.

— Я вважав, що вона порядна дівчина…

— Я тобі не казав, що вона непорядна, але…

— Що «але»?

— Та зараз тобі це ні до чого.

— Ні ж бо, коли вже почав, то кінчай, аби душа була спокійна.

— Чи твоя душа буде спокійна, коли я скажу, що Зухра любить Сархана аль-Бухейрі?

— Здуріла!! Хіба пан Сархан візьме її до себе?

— Я ж кажу про кохання, а не про шлюб! — відповів я, прощаючись.

Я не зносив Сархана з самого початку. Правда, моє ставлення до нього трохи покращало, коли він відкрився мені, однак це тривало недовго. Й причиною цього була не Зухра. Може — нікому не потрібна його відвертість, а можливо — постійне вихваляння революції — при першій же нагоді. Я змушений був або мовчати, або погоджуватися з ним. Одного разу моє терпіння луснуло, і я йому заперечив:

— Ми раді революції, ми вітаємо її, але й до неї не було пустки.

— Була пустка, — рішуче відповів Сархан.

— До революції було й узбережжя, і Александрійський університет.

— Але ні узбережжя, ні Александрійський університет не належали народові! — рішуче відказав він. Потім спитав підступно: — А скажи-но, чому ти один володієш сотнею феданів землі, а вся моя родина — лише десятьма?

— А чому твої мають десять, тоді як мільйони селян не мають жодного? — розізлився я.

Невдовзі почув приємну новину про бійку між Махмудом Абдельаббасом і Сарханом аль-Бухейрі. Я не став розпитувати його про це, і він мовчав. Якось, коли ми зустрілися з ним у вітальні, я розповів про свої плани. Він вислухав з великою увагою і раптом заявив:

— Не вигадуй дурниць про кав’ярню чи щось подібне, ти людина з народу і повинен вибрати собі відповідний шлях…

— Який, наприклад?

— Будь ласка — розведення худоби. Це прибуткова справа…

Він трохи подумав і докинув:

— Можна отримати дозвіл на орендування землі. Тут я міг би посприяти тобі допомогти своїм досвідом, діловими зв’язками, а може, навіть увійти до тебе в частку, якщо трапиться нагода.

Мені набридла та Александрія, котру я бачив лише з вікна автомобіля. Я носився з нею, мов вітер. День уперто щоразу переходив у ніч, але нічого, геть нічогісінько не траплялося. Хіба що погода без упину блазнювала і неможливо було вгадати, що вона втне наступної години. Та ще жінки змінювали фасони та кольори суконь. А більш нічого.

Я згадав про казино «Жанфуаз». Воно було на узбережжі й щодень боролося з морем і негодою. Ввійти до нього можна було лише з боку вузького завулку. Казино мало естраду, а посередині залу — майданчик для танців. Сам зал нагадував примарне лігво: стеля і стіни ледь червонястого кольору, ліхтарі — яскраво-червоні. Щоправда, при спогляданні тутешніх завсідників, особливо жінок, виникав сумнів — чи не бордель це часом.

У казино я побачив дівчину Сархана аль-Бухейрі, яка вигиналася в фривольному народному танці. Я запросив її до свого столика. Спочатку вона мене не впізнала, а згадавши, почала вибачатися за свою поведінку того злощасного дня. Ми потроху розговорилися, і вона призналась мені, що вже давно чекала мого приходу. Я послався на брак вільного часу. Дівчина сказала, ніби звати її Сафія Баракат, але, я думаю, лиш Аллах знає її справжнє ім’я. Вона значно гарніша за вчительку, однак її псує повнота і професійний вираз обличчя.

Я добряче хильнув, напився по вуха. Потім запросив Сафію в машину і повіз до її дому — на вулицю Лідо. Я вже зібрався був зайти до неї, однак передумав, пробачився і поїхав до пансіонату — п’яний і злий.

Вже біля своєї кімнати я побачив Зухру, що допіру вийшла з ванної в одному спідньому. Я розчепірив руки і загородив дорогу. Вона спинилася, вороже споглядаючи мене. Я ступив до неї. Вона рішуче мовила:

— Відійди!

Я мовчки тицьнув пальцем на двері своєї кімнати.

— Відійди! Геть з дороги!

Шаленіючи від бажання, несповна розуму від вина, я кинувся на неї. Вона сильно вдарила мене в груди. Цього я ніяк не сподівався, розлючений, кинувся на неї з кулаками, вирішивши помститися за все. Раптом мені на плече лягла чиясь рука.

— Хусні… ти що… з глузду з’їхав? — прожебонів Сархан.

Я зробив спробу відштовхнути його, однак марно — його рука ще міцніше вп’ялася в моє плече.

— Піди до ванної й строми в рот пальця…

Я випручався й щосили затопив йому в пику. Він одскочив, сиплючи прокльонами, і відповів тим же. В цю мить з’явилася господиня.

— Що таке? Що трапилося? — закудкудакала вона стривожено. Розбороняючи нас із Сарханом, тітонька верещала:

— Це неподобство! Це так вам не минеться!

Стелею танцювали, а чи просто пливли янголи. Дощ забарабанив по карнизах. Гуркіт моря долинав здаля, немов відгомін запеклого двобою. Біль раз по раз пронизував голову, і я морщився, стогнучи й проклинаючи все на світі. Лише вранці зрозумів, що спав у костюмі, плащі і черевиках. Я згадав минулий вечір і знову заходився клясти все на світі.

Почувся стук у двері — ввійшла господиня. Вона зупинилася, розглядаючи мене впритул, і я став важко підводитися, схопившись за бильце ліжка.

Господиня сіли в крісло.

— Оце тобі гулянки… — Ми глянули одне на одного, й вона посміхнулася. — Ти взагалі хлопець нівроку, одначе для гулянок заслабкий.

Втупившись у стелю, розмальовану янголами, я промимрив:

— Вийшло погано… Треба вибачитися перед Зухрою. Вибачтеся ви за мене, а я це зроблю згодом.

— Добре, але дай мені слово, що це було востаннє.

Невдовзі ми помирилися з дівчиною, однак мої стосунки з Сарханом на цьому ввірвались. Що там казати — все це було гидко. Тепер я не міг ні з ким перемовитися й словом. Щодо Мансура Бахі, то я його практично не знав. Наші розмови закінчувалися пустими словами, якими ми нагороджували один одного за сніданням. Мені були ненависні його пиха, манірність, зверхність і вдавана добропорядність. Якось я чув його по радіо. Цей голос видався мені таким фальшивим, як і він сам. Цікаво, що дружні стосунки він мав лише з нашим газетним пацюком — ця обставина ще більше переконала мене в тому, що старий парубок замолоду був педерастом.

Мені б краще не виходити на люди, але там щось трапилося. В кімнаті Бухейрі?! Авжеж. Сварка? Ні, лайка… навіть бійка поміж Ромео Бухейрі і Джульєттою Бухейрі. То що ж там трапилось? Може, вона хоче, щоб він виправився? Чи він спробував дати дьору, як це вже зробив із Сафією? Мене брала сверблячка, однак вийти не вистачило духу.

Слідкуй уважно, Фрікіко, й не прогав чудову мить…

— Я вільний! — задзвенів голос. — Одружуся, з ким захочу… з Алією!

— Що таке? Алія? Вчителька?! Ти вже встиг побувати в неї? Перебіг від учениці до вчительки?

Фрікіко, який чудовий день в Александрії! Хай живе революція! Хай живуть липневі декрети! О, ще голоси… ось пані… а ось і шановний диктор — нарешті спустився з небес. Ось хто вирішить цю плебейську проблему. Хай живе битва!

Послухай, Фрікіко, годі відсиджуватись. А то так можна й пропустити нагоду.

За хвилину пані все докладно мені переповіла.

— Я витурила його, — закінчила вона свій монолог. — Не варто було його впускати сюди!

Я похвалив її за рішучість і спитав про Зухру.

— Замкнулася в кімнаті й лежить, — зітхнула господиня.

— Що ж, історія стара як світ, однак щоразу повторюється, мов пори року. Отож привітаймо Бухейрі з вигнанням. Має підвищення на п’ятий поверх. Ніхто не знає, де він завершить свою дорогу.

— Власник «Мірамара» серйозно намірився продати свою кав’ярню, — сказала мені господиня.

— Треба поговорити з ним, — відповів я й вийшов, охоплений жагучим бажанням перейти Александрію вздовж і впоперек.

Не дорікай мені, Фрікіко…

Я вперше побачив її в такому стані. Потьмарилися яскраві барви, очі, мов бджілки колись, тепер утратили блиск і красу. Вона принесла мені чай і хотіла вже вийти, та я попрохав її лишитися. За вікном шаленів вітер. В кімнаті — напівморок.

— Зухро, в світі є багато бруду, однак немало й доброго…

Було важко вгадати, слухає вона мене чи ні.

— Ось дивися, як було зі мною. Коли мені стало несила сидіти в моїх родичів у Танті, я втік до Александрії.

Її обличчя лишалося непроникним, — ані жаринки зацікавленості.

— Я тобі кажу, що ні розпач, ні радість не можуть тривати вічно. Людина має знайти свій шлях. І коли зайде в безвихідь…

— У мене все гаразд. Мені ні про що жаліти.

— Ти в розпуці, Зухро. Я розумію тебе. Але ж не можна повсякчас думати про одне. Давай поговоримо про твоє майбутнє.

Вона трохи не розплакалася.

— Послухай мене уважно, Зухро. Маю до тебе справу. Зараз не потрібно нічого відповідати, я зачекаю…

Я по хвилі сказав:

— Невдовзі розпочну свою справу і тоді, якщо ти захочеш, звісно, я зможу дати тобі пристойну роботу!

Вона недовірливо зиркнула в мій бік.

— Це місце не для тебе. Гарна дівчина серед усіляких охочих побавитися. Хіба не так?

Вона не чула жодного мого слова. Це було ясно, як Божий день.

— У мене тобі буде безпечно. Добра робота, чудове життя.

Вона щось буркнула, схопила тацю і подалася геть.

Мене охопила досада, та я не знав, на кого сердитися більше, — на себе чи на неї.

Вечір я просидів поміж блідо-червоних стін «Жанфуаза». Сафія запросила мене до себе на ніч, і я погодився, бо вже добре налигавсь.

Я розповів їй про свої задуми. Коли викладав плани на майбутнє, вона зненацька вигукнула:

— Ох, везунчику!.. «Жанфуаз»… — проказала по хвилині, випустивши струмінь цигаркового диму. — Господар лаштується його продати.

— Оте задрипане казино? — я ледь ворушив неслухняним язиком.

— А ти краще помізкуй, у якому чудовому місці воно стоїть. Тут можна таке придумати… налагодити добру кухню…

Вона швидко переконала мене, що це казино неабияк прибуткове навіть зараз, а що буде потім, коли дати йому лад…

— Ти ж з народу, — казала вона мені, — і поліція зважить на це, я знаю, в мене тут досвід будь-будь. Влітку — повний аншлаг, та й потім не прогоримо — лівійці дадуть нам прибуток, у них стільки грошей від нафти, що вже й кури не клюють.

— Гаразд, підготуй мені зустріч з господарем.

— Ось трохи звільнюся і почну підбирати дівчат.

— Згода.

Вона поцілувала мене і спитала:

— Слухай, чому б тобі не жити зі мною?

— В цьому щось є, але ж ти ще мене до ладу не знаєш, а без цього не буває плідного співжиття. І взагалі — я не розумію оцього, що зветься коханням.

Годині о десятій ранку я повернувся до пансіонату. Внизу, біля ліфта, стояв Сархан. Ми вдали, ніби не побачили один одного. Напевно, прийшов у гості до сім’ї нареченої. Раптом він обернувся до мене:

— Це через тебе я зіткнувся з Махмудом.

Я змовчав.

— Він сам сказав.

Я — ані пари з уст. Сархан заревнував.

— Одне слово, ти зробив негідно, чоловіки так не роблять.

Я нарешті не витримав:

— Замовкни, сучий сину!

Ми зчепились, але підскочив сторож із дружками й нас розтягли по кутках. Бійка згасла, але ми й далі перекидались прокльонами.

— Я тебе навчу ума-розуму!..

— Стривай лишень! — горлав він щосили.

— Ходи сюди, я випущу з тебе твій мерзенний дух… — не здавався я.

У вітальні, біля приймача, сиділи господиня й Талаба Марзук.

— Іди до нас, — радо посміхнулася пані,— ми говоримо про новорічний вечір. Талаба-бек запропонував податися до казино «Монсеньйор», тоді як Амір-бек хоче залишитися тут.

— А де Амір-бек?

— Сидить у кімнаті, тут йому прохолодно.

— Ну й грець із ним, а ми підемо до «Монсеньйора». Гульнемо до самісінького ранку!

Трохи згодом я оголосив:

— Нарешті моя справа зрушилася!

Вислухавши мене уважно, пані розчаровано промимрила:

— Не квапся… подумай краще…

— Годі думати.

— Наш «Мірамар» кращий, — мовила вона й, повагавшись, докинула: — Я справді хочу ввійти до тебе в пай.

Я розмовляв з нею про «Мірамар», про «Жанфуаз», а сам розмірковував, як краще і веселіше провести новорічну ніч.

Того ж вечора познайомився з власником «Жанфуаза». Ми зустрілись у його кабінеті і досить швидко про все домовилися. Вирядивши останніх гуляк, він запросив мене до себе додому. Там я здибав Сафію. Розмова знову зайшла про Новий рік, і ми домовилися з нею зустріти його разом в «Жанфуазі». Я привітав себе, що відпала необхідність відзначати Новий рік у гурті стариганів.

Коли зранку ввійшов до вітальні, застав там господиню і Талаба-бека. З їхнього похмурого вигляду я зрозумів, що трапилося лихе.

— Чув новину? — відразу спитав мене Талаба Марзук. — По дорозі до «Пальми» знайшли тіло Сархана аль-Бухейрі.

Якусь мить я ошелешено мовчав. Потім мене охопила тривога, що було цілком природно.

— Мертвий? — перепитав я.

— Убитий.

— Але ж…

— Ось глянь газету, — озвалася господиня, — жах! Нас чекають неприємності — серце мене не обманює.

Я згадав про нашу останню сутичку біля ліфта і подумав, що неприємності, про які просторікувала стара пані, — не минуть мене.

— Знайшли вбивцю? — спитав я навмання, відчуваючи, що бовкнув дурницю.

— Однак це… — почала була господиня.

— Чи були у нього вороги, ось головне… — перебив її Талаба Марзук.

— Що там думати, — озвався я, — тут у нього не було друзів.

— Невже він ворогував з кимось?

— Рано чи пізно все з’ясується… А де Зухра?

— В кімнаті, геть змарніла, — відповіла господиня.

Йдучи сюди, я збирався повідомити пані, що намірився їх покинути, однак зараз це було б нерозумно.

Коли підвівся, щоб вийти з вітальні, мене зупинив Талаба Марзук:

— Можливо, нас викличуть до поліції.

— Нехай допитують.

Я вирішив трошки розім’ятися і рушив вулицями Александрії. Низько над землею купчилися хмари, легкий вітерець сипав піском.

Це була остання днина старого року. Мені ще більш закортіло поринути з головою в новорічну гулянку. Кому написано на роду — нехай помирає, а живим треба жити.

Я ввімкнув запалення і підморгнув своєму відображенню в шибі.

Не дорікай мені, Фрікіко…