Події, які не лишили в пансіонаті нікого байдужим, зачепили й мене. А я так розраховував сховатися в цій тихій оселі, щоб відновити душевний лад, необхідний на схилі років, утішитися після гірких розчарувань, що останнім часом терзали душу. Мені й на гадку не спадало, що навіть тут життя може перетворитися на поле смертельних двобоїв і завершитися кров’ю.
Я хотів побачити Зухру, однак варто було вийти й угледіти обличчя схвильованої Маріанни й похмурого Талаби Марзука, що сиділи у вітальні, як охота в мене пропадала, бо мої співчуття могли лише поглибити дівочу печаль.
Від них я почув, що Хусні Алам добру годину бідкався від почутої страшної новини, а потім кудись подався. Мансур Бахі, навпаки, встав з постелі дуже пізно, що було незвичним для нього.
— Ось він, останній день року, — зітхнула господиня. — Поганий кінець. Що ж нам готує рік новий?
— Багато всілякого, — відгукнувся роздратовано Талаба Марзук.
— Але оскільки ми з вами не причетні… — пробуркотів я.
— Твоя старість — твоє алібі, — перебив мене Талаба-бек, — тобі ніщо не загрожує.
В кімнаті Мансура Бахі рипнули двері: він подався до ванної. Вийшов звідти аж за півгодини.
Невдовзі він з’явився у вітальні в пальті. Був дуже блідий і похмурий. Маріанна запропонувала йому поснідати, однак він мовчки похитав головою. Нас неабияк збентежив його вигляд. Маріанна запросила його сісти й спитала:
— Пане Мансуре, ви себе добре почуваєте?
— Цілком, — відповів він, не сідаючи. — Просто сьогодні трохи переспав.
— Ти чув новину? — спитала вона, киваючи на газету, що лежала поруч.
Він не виявив зацікавленості.
— Сархана аль-Бухейрі знайшли вбитим неподалік «Пальми», — розтлумачила вона.
Мансур Бахі спокійно подивився їй у вічі, немов не чув її слів чи не розумів сказаного. Напевне, він захворів гірше, ніж нам спершу здалось.
Маріанна простягнула йому газету. Він байдуже поглянув туди, потім підвів голову, мовив:
— Справді, знайшли вбитим…
— Ти стомився — сядь, тобі кажуть! — збуджено вигукнув я.
— Я цілком здоровий, — спокійно відповів Мансур.
— Ми всі, як ти сам бачиш, неабияк схвильовані, — докинула Маріанна.
— Чому? — спитав він, дивлячись по черзі на кожного з нас.
— Напевне, з’явиться поліція…
— Не з’явиться…
— Але поліція, як тобі відомо… — почав Талаба Марзук.
— Це я вбив Сархана аль-Бухейрі, — спокійно перебив його Мансур і, перш ніж ми щось уторопали, подався до виходу.
Вже в дверях озирнувся й докинув:
— Я йду в поліцію…
Двері зачинилися. Ми мовчки перезирались. Нарешті Маріанна вигукнула нажахано:
— Він збожеволів!
Я заперечив:
— Він хворий.
— А може, то справді він його вбив? — промовив Талаба-бек задумливо.
— Це скромний вихований хлопчик! — вигукнула Маріанна.
Я повторив своє припущення:
— Він захворів. Це ясно.
— Для чого йому було вбивати Сархана? — озвалася господиня.
— А для чого признаватись у вбивстві? — зі свого боку спитав Талаба Марзук.
— Я нізащо не забуду його обличчя, — промовила Маріанна, — в ньому було щось божевільне.
— Він був останнім, хто чубився з Сарханом, — не здавався Талаба Марзук.
Я заперечив:
— Але ж бився з ним не лише він один!
Талаба Марзук кивнув на двері Зухриної кімнати:
— Ось причина всього.
Я стояв на своєму.
— Але ж він не виявляв до неї ніяких почуттів!
— Це ще не означає, що він не був закоханим у неї чи не хотів помститися своєму суперникові!
— Шановний, але ж Сархан покинув її й пішов…
— Забравши серце і честь!
— Краще помовч, не базікай дурниць, ти ж нічого до ладу не знаєш!
— Як ви думаєте, Мансур Бахі справді подався до поліції? — спитала Маріанна.
Так ми сперечалися ще довго, аж поки мені ввірвався терпець:
— Годі… досить… Побачимо, що буде далі!
Годинник пробив чотири рази. Я вийшов до вітальні.
— Це перший новорічний вечір, який нагадує мені похорон, — промовила Маріанна, відклавши в бік книжку.
— Ви знову за своє, знову повернулися до сенсаційної теми, — пробурчав Талаба-бек.
— Для нашого пансіонату настали невеселі часи, — сказала розсудлива Маріанна. — А Зухра нехай іде геть звідси і пошукає собі роботу десь-інде.
Я розізлився:
— Послухай, Маріанно, дівчина тут ні до чого. Вона ж прийшла сюди, шукаючи в тебе порятунку…
— Вона розчарувала мене…
Талаба-бек клацнув пальцями, мовляв, йому на думку спала чудова ідея.
— А що нам заважає відсвяткувати Новий рік? — сказав він.
Я здивувався:
— Як це?.. Ти про що?..
Однак Талаба-бек не зважав.
— Я запрошую тебе, рідненька: давай відзначимо свято, як домовлялися! — звернувся він до Маріанни.
— Ах, мої нерви, пане Талабо, мої нерви… — застогнала Маріанна.
— Тому я й пропоную гульнути.
Напруження трохи спало. Вони вдвох почали запально обговорювати деталі наступаючого свята. Тим часом повернувся Хусні Алам і повідомив, що переїжджає звідси. Господиня розповіла йому про Мансура Бахі. Він знизав плечима і подався вкладати валізи, а невдовзі розпрощався з нами.
Я сумно пробурмотів:
— Ось ми і залишилися самі, як і раніше…
— Слава Аллаху за це, — відізвався Талаба-бек.
Забувши про всі печалі, Маріанна з Талабою-беком почали готуватися до Нового року. Маріанна підмалювалась, напудрилася, вдягнула синю вечірню сукню, начепила сережки з діамантами й перлове намисто, накинула на плечі чорне пальто з хутряним коміром. Так вона здавалася гарною. Маріанна зумисне стала посеред вітальні й, даруючи нам змогу намилуватися собою, радісно, мов школярка, засміялась і подалася до дверей, кинувши Талабі-бекові:
— Я чекатиму на тебе в перукаря…
Я залишивсь у вітальні сам. За стіною бився вітер. Я покликав Зухру. Мені довелося кликати її тричі, поки вона з’явилася з-за ширми. На дівочім обличчі закарбувалася печаль. Мені навіть здалося, що Зухра змарніла, поменшала.
Я мовчки запросив її сісти на дивані, сам теж дочовгав до нього і примостився під статуєю Святої Діви. Зухра лишилася стояти, схрестивши руки на грудях і втупивши погляд у підлогу. Моє серце сповнилося співчуттям і ніжністю, а очі — слізьми.
Я спитав:
— Чому ти повсякчас сама, неначе не маєш нікого в світі? Послухай мене, я старий, дуже старий, сама бачиш. У моєму житті було три чи чотири випадки, коли здавалося, що всьому кінець. Але, як бачиш, я досі живу — мало хто може похвалитися таким довголіттям — і від усіх бід залишилася тільки бліда згадка, неначе вони траплялися не зі мною, а з кимось іншим!
Зухра слухала з цілковитою байдужістю.
— Годі сумувати, — вів я далі. — Мусиш думати про майбутнє. Ти, напевне, знаєш — господиня не хоче, щоб ти залишилася в неї.
— Мені однаково, — перебила вона мене.
— Яким ти уявляєш собі своє майбутнє?
— Як і минуле, поки не зроблю, що надумала, — відповіла Зухра, не відриваючи очей від підлоги.
В її словах я почув твердість, упевненість, і це неабияк порадувало мене.
— Добре, що не збираєшся кидати навчання й хочеш набути професію, але де ти знайдеш притулок і шмат хліба?
— Світ широкий.
— А село?.. Ти не думаєш вертатися туди? — спитав я, ще не втративши надію переконати її.
— Ні… там про мене склалася погана думка.
— А як Махмуд Абдельаббас? Він має свої хиби, однак ти дужа й могла б навернути його на своє.
— Він теж погано про мене думає…
— Я хотів би бути спокійним за тебе, Зухро. Люблю тебе й тому прошу: не переймайся занадто, спробуй спокійніше витримати це випробування. Я певний — тобі ще трапиться справжня людина! На світі багато доброго, і так буде завжди!
Зухра промимрила подяку й, вибачившись, зникла в своїй кімнаті.
Я знову зостався сам і непомітно задрімав. Збудив мене рип дверей. Увійшли, наспівуючи, п’яненькі Маріанна й Талаба Марзук.
— Ти чому сидиш тут сам, старий лисе! — закричав Талаба-бек.
Я позіхнув:
— Котра година?
— Минуло вже дві години Нового року, — відповіла Маріанна з притиском.
Раптом Талаба-бек схопив її і, цілуючи, потяг до своєї кімнати. Ледь опираючись, Маріанна підкорилася йому. Двері за ними зачинилися.
Снідали ми вдвох. Маріанни не було. Поставивши на стіл, Зухра пішла до себе. Я подивився на Талаба-бека і мені здалося, що вигляд у нього хворобливий.
Я спитав жартома:
— Як спалося?
Він трохи помовчав, потім пробурчав:
— Якщо справи не йдуть, то це вже надовго!
Я непорозуміло подивився на нього, і він не зміг стриматись, розсміявся:
— Принизлива і в той же час смішна невдача!..
— Це ти про що? — спитав я, роблячи вигляд, що й досі нічого не второпав.
— Ти все добре розумієш, старий лисе!
— Маріанна?
Він знову почав сміятися.
— Ми намагались, однак марно. Робили все, що можна було придумати! Але даремно. Коли вона роздяглася, то виявилася, як мумія, Це жах!
— Ти збожеволів!
— А тоді в неї почали боліти нирки. Уяви собі! Вона плакала й звинувачувала мене в тому, що я знущаюся з неї!
Після сніданку ми пройшли до мене. Він сів переді мною на стілець і сказав:
— Напевне, я скоро поїду в Кувейт. Небіжчик радив не відкладувати це…
— Небіжчик?
— Сархан аль-Бухейрі…
Талаба Марзук посміхнувся і сказав без видимої причини:
— Хотів примирити мене з революцією, але в досить дивний спосіб. Переконував: або революція, або прийдуть комуністи чи брати-мусульмани… Думав, що загнав мене в кут.
— Але ж то правда!
Талаба-бек засміявся.
— Є й третій варіант: Америка! — промовив він поблажливо.
— Ти хочеш потрапити під американський чобіт?! — закричав я в гніві.
— А що ж тут такого? Через розумну партію правого спрямування! — промовив він замріяно.
Я сказав:
— Їдь краще до того Кувейту, поки ще зовсім не здурів.
У газеті надрукували докладний репортаж про вбивство. Деталі були дивні й суперечні. Хоча Мансур Бахі добровільно зізнавсь у скоєнні злочину, однак його мотиви здавалися більш ніж маловірогідними. Мансур заявив, нібито вбив Сархана аль-Бухейрі тому, що той був вартий цього. А чому вартий? Через свою ницість? Але ж він не один такий. Чому саме на нього впав жереб? Випадково. З таким же успіхом убивця міг обрати й іншу жертву. Так він відповів. Ну, кого це могло переконати?
А може, Мансур Бахі просто несповна розуму?
Але ось надійшов висновок медичної експертизи. В ньому йшлося про те, що смерть настала від утрати крові (на зап’ястку лівої руки небіжчика лезом були перетяті вени), а зовсім не від ударів ногами, як стверджував Мансур Бахі. Отже, щонайпевніше, це було не вбивство, а самовбивство. І, нарешті, виявили зв’язок між померлим та контрабандою пряжі, що теж лило воду на версію про самовбивство.
Ми розмірковували про те, яка кара, можливо, чекає Мансура Бахі. Звичайно, вона буде символічною. Він розпочне нове життя, але з яким серцем, з якими думками? Я сказав із сумом:
— Він гарний хлопець, але має приховану хворобу, і йому треба визволитись од неї.
Зухра була така, якою я вперше побачив її, але дуже сумна. Останні дні змусили її подорослішати швидше, ніж кілька останніх років. Я взяв чашку від неї, під посмішкою ховаючи пригнічення.
— Я йду звідси завтра вранці, — промовила вона якомога буденніше.
Я вже не раз намагався вмовляти Маріанну відмовитись од свого рішення, однак господиня вперто стояла на своєму.
Зухра також заявила мені, що не змінить свого рішення, навіть якби господиня почала її вмовляти.
— Гірше, ніж тут, ніде не буде, — сказала вона.
— Слава Аллаху.
Вона ніжно посміхнулася мені:
— Я тебе ніколи не забуду.
Я поманив її підійти й поцілував у щічку. Сказав:
— Спасибі тобі, Зухро. — А тоді прошепотів на вухо: — Повір, що час, який ти прожила тут, не минеться даремне.
Нагіб Махфуз — відомий єгипетський письменник, видатний представник арабо-мусульманської літератури, лауреат Нобелівської (літературної) премії за 1988 рік. Народжений у Каїрі 1912 року, він зажив слави співця каїрської людності. Н. Махфуз — фундатор арабського роману, автор великого прозового полотна «Триптих» (1956–1957), де змальовано історію життя дрібнобуржуазної каїрської родини у період з 1917-го по 1945 рік, а також низки інших романів та повістей, таких як «Злодій і собаки» (1962), «Гомін ріки Ніл» (1966), «Божий світ» (1973). Його твори написані в реалістичному ключі, на конкретному життєвому матеріалі, персонажі радше типізуються, ніж подаються із прицілом на поглиблене розкриття внутрішнього світу індивіда.
Журнал "Всесвіт" №2 (818) 1997 р.