Пансіонат «Мірамар»

САРХАН АЛЬ-БУХЕЙРІ

Торговельні ряди. Розмаїття форм і кольорів, що бентежать, розпалюють уяву і підводять голодний шлунок. У сонячному шумовинні — джерела спокуси. Коробки з прянощами та солодощами, м’ясні вироби на будь-який смак — свіжина, солонина, копчене, в’ялене м’ясо. Пляшки з винами будь-яких сортів — круглі, квадратні, плоскі, гранчасті, вигнуті.

Мої ноги несамохіть загальмували біля грецької крамнички — очі вгледіли селяночку, яка зупинилася щось купити собі. Нехай буде благословенна земля, що народила тебе. Я розглядав вина, походжав поміж діжками з оливками, принюхувався до в’яленого м’ясива, а сам не зводив очей з її повненького смаглявого обличчя. В руці вона тримала сумку, плетену з соломи, повну продуктів, угорі стирчала пляшка.

Я підійшов до селянки в ту хвилину, коли вона саме виходила з крамнички. Її допитливий погляд зустрівся з моїм — веселим і зачудованим. Відтак вона пішла своєю дорогою, а я подався слідом за нею. Якоїсь мети не мав — лише бажання намилуватися дівочою красою, що будила в душі запах сільських стежок, який я так люблю. Ми йшли набережною, розімлілою в купелі призахідних сонячних променів, заколисаного осіннього вітерцю. Дівчина ступала сягнисто, по-солдатськи. Невдовзі дорога вивела нас за ріг будівлі, де на першому поверсі була кав’ярня «Мірамар», озирнулася на мене і шаснула в під’їзд, та я, однак, встиг спіймати погляд її медвяних дитячих очей.

Мені згадався сезон бавовника в моєму селі…

Я відчув той запах, коли наприкінці тижня знову побачив її. Вона саме купувала газети в Махмуда Абдельаббаса. Я поспішив до неї, поки вона не зникла:

— Доброго ранку!

Махмуд відповів, а вона лише поглянула мигцем на мене і подалася геть, залишивши по собі запах сільських манівців.

— Вітаю тебе! — сказав я газетяреві. Він привітно засміявся. — Що це за дівчина?

— Працює в пансіонаті «Мірамар», — відповів він байдуже.

Я віддав йому гроші, які позичав раніше, і подався до водограю, де мав зачекати на інженера Алі Бакіра. Гарна селяночка. Просто пречудова, я просто закохався в неї.

І знову згадався сезон бавовника в моєму селі.

О десятій ранку прийшов Алі Бакір. Ми зайшли до мене в дім — на вулиці Лідо, що в районі Азарета. Сафія була напоготові, і ми всі гуртом пішли до кінотеатру «Метро». Після фільму вони повернулися додому, а я тим часом збігав до крамниці за пляшкою кіпрського винця. Там я знову вгледів ту селяночку. Це був поцілунок долі, сон наяву. Щось таке змусило її обернутися, й вона розгледіла мою щасливу пику. Повернулася назад, і я встиг помітити посмішку, що майнула на її яскравих вустах. Я живо уявив собі, як живу в пансіонаті, насолоджуючись теплом, турботою, коханням. Прегарна селяночка наповнила щастям моє серце, як це вже траплялося зі мною раніше. А її посмішка чого варта — яскрава, немов весняний сонячний ранок!

— Якби зараз був вечір, я б провів тебе, — сказав я.

— Красно дякую! — відповіла вона іронічно, насупивши умисне брови.

І знову на згадку прийшли мої сновидіння, напоєні запахом сільських просторів і щирим коханням.

Коли я прийшов додому, Алі Бакір лежав на канапі, Сафія поралася в кухні. Поклавши перед собою торбину з пляшкою, я мовив:

— Це не ціни, а кінець світу!

Він штурхонув мене в спину і сказав:

— Ти що, борешся з проблемами нового навчального року?

— Борюсь, однак не без крові.

Якось я розповів йому, що відмовився на користь матері та сестер від своєї частки прибутку, який давали чотири федани землі, і тому він знав, у яку скруту я потрапив.

— Ти лише на порозі життя, — підбадьорював він мене, — перед тобою блискуче майбутнє…

— Краще давай про сьогодення, — перебив я його роздратовано. — Скажи, будь ласка, що це за життя без грошей, без машини, без жінки?!

Він розуміюче засміявся. В цю мить до кімнати зайшла Сафія з тацею в руках. Вона почула мої останні слова і тому зблиснула на мене оком.

— У нього все є, йому просто завжди мало! — мовила вона, звертаючись до чоловіка.

— Авжеж, — погодився я зразу. — Маю жінку!

— Ми вже з рік живемо разом, — скаржилася вона далі,— і я намагаюся навчити його заощаджувати, однак він вміє лише тринькати.

Ми хильнули, попоїли і пішли відпочити. Надвечір вийшли на вулицю. Сафія пішла в «Жанфуаз», а ми з Алі Бакіром повернули до кав’ярні «Ді Лябія».

— Вона ще хоче одружитися з тобою? — спитав Алі, коли ми сіли до столу.

— Дурепа! Чого від неї чекати?

— Я боюся, що…

— Небесні зорі мені ближчі, ніж вона, а до того ж вона обридла мені!

Ми мовчки дивилися крізь шибу на рожеве надвечір’я.

Я відчув, що Алі Бакір утупив у мене погляд, і зрозумів, що має мені сказати щось важливе. По хвилині він справді сказав:

— Давай поговоримо серйозно.

Я обернувся до нього — віч-на-віч. Отак не сховатися, не втекти.

— Давай.

Отож ми добре вивчили питання.

Серце гупало в грудях, я дивився на Алі, хапаючи кожне його слово.

— Я інженер, фахівець, ти маєш справу із звітами відділу, водій вантажівки буде, охорона — теж. Отже залишилося зібратись усім гуртом і поклястися на Корані…

Я несамохіть розсміявся. Алі здивовано глянув на мене, але до нього дійшло те, що сам сказав, і він теж розреготався.

— Нехай буде так, — посерйознішав Алі. — Капітал є, а господаря немає. Ти можеш собі уявити, що це значить, — вантажівка ниток на чорнім ринку? Успіх операції гарантований. Таке можна буде крутити по чотири рази щомісяця.

Я ввесь поплив у мріях, а Алі Бакір торохтів і торохтів без угаву:

— По-чесному забагатіти — марниця. Підвищення на роботі, зростання зарплатні… Це все ніщо. Харчі дорожчають. А скільки коштує пристойний костюм?.. А ти — про віллу, машину, жінок… Сам подивись. Ось тебе обрали членом комітету — а пуття скільки? Обрали тебе членом адміністративної ради — то й що? Ти горбатишся з усілякими проблемами робітників — це що, відчинило тобі двері до раю? А ціни зростають, зарплата падає, життя минає. Звичайно, хтось десь помилився в чомусь. А ми що — дослідні миші?

— Коли почнемо? — спитав я, і мій голос видався мені самому чужим.

— Не раніше як за два чи й за три місяці, треба, щоб шанування стало основою нашого діла, і вже тоді ми заживемо, як Гарун ар-Рашид!

Хоча я давно вже з цим змирився, на душі було тоскно. Він, напевне, відчув це, бо суворо поглянув мені в очі.

— Ну, як?

Зненацька я зареготав. Я сміявся до сліз, дивлячись на його похмуре, холодне обличчя, обернене з німим запитанням до мене.

Перехилившись через стіл, я прошепотів:

— Не бійся, дорогий друже.

Він потис мені правицю і вийшов.

Я посидів ще трохи, збираючись із думками. Згадалася недавня розмова з Махмудом Абдельаббасом. Він сказав:

— Шановний, мені, напевно, невдовзі знадобиться твоя допомога…

Я спитав, що він має на увазі.

— Куплю кав’ярню «Баніотті», коли він виїздитиме за кордон, якщо на це буде Божа воля, — сказав Махмуд.

— Чого ж ти від мене хочеш? — Я знічев’я розглядав газети, журнали та книжки в його кіоску.

— Я зовсім не тямлюся на кулінарії.

— Допоможи мені в розрахунках.

Я пообіцяв. Згодом мені спало на думку, що я міг би продати свою землю й увійти до нього в частку.

— Ти хочеш мати компаньйона?

— Ні, що ти! — відповів він рішуче. — Я не люблю цього. Я не хочу, щоб мій заклад зростав, привертаючи увагу влади!

Я завітав до штабу Арабського соціалістичного союзу й прослухав доповідь про чорний ринок. Після цього почалася дискусія на тему земельної власності. Коли закінчилась і всі присутні попрямували до дверей, хтось покликав мене. Я озирнувся і угледів Рафата Аміна, якого не бачив ще з університетських часів. Ми щиро привітались.

Виявилося, Рафат прийшов на лекцію, бо, як і я, є членом секції Арабського соціалістичного союзу в об’єднаній компанії рудень. Йдучи понад берегом, ми говорили про минуле, безпричинно пирскаючи сміхом, перебиваючи один одного. Згадували наш гурток, студентів-вафдистів, гарячі суперечки, що точилися на зборах гуртка. Хіба це можна забути? Тоді ми були ворогами держави, а зараз держава — це ми.

— Не можу повірити, що ти покинув вафдистів, — мовив я.

Він знову розсміявся й стусонув мене ліктем:

— Ти теж не був щирим вафдистом. Але чи щирий з тебе соціаліст?

— Авжеж…

— Чому ти такий упевнений?

— Сліпі не можуть працювати задля революції, вони можуть або признавати її, або ні.

— А ті, хто добре бачить?

— Я знаю, що кажу, — багатозначно промовив я.

— Отже, ти революціонер-соціаліст?

— Звичайно.

— Вітаю. Скажи тепер, куди ми подамося ввечері?

Я запропонував відвідати «Жанфуаз».

Ми сиділи отам до півночі. Я хотів дочекатися Сафії, однак вона повідомила мене, що її запросив якийсь лівієць.

Біля кінотеатру «Стренд» я побачив прегарну селяночку. Вона чимчикувала вулицею Сафії Заглул у супроводі старої грекині, чарівна, смаглява, юна, сяйноока. На вулиці було повно народу, з моря дмухав свіжий вітерець. Високо в небесній блакиті виснули клаптями бавовника легкі хмарки.

Дівчина продиралася крізь натовп, і коли вона наблизилася до мене, підморгнув. Вона дещо насторожилась, однак посміхнулась. Авжеж, посміхнулася у відповідь. Це означало, що клюнула на мою наживку.

Я крадькома поглядав на обличчя Сафії, смакуючи вечірню каву. Після довгого сну її очі підпухли й почервоніли. Товсті губи відквасились, та й уся вона здавалася нечупарою.

— Сафіє, — промовив я засмучено.

Вона подивилася на мене.

— З’явилися нові ускладнення, на які ми повинні зважити, — почав я обережно розвивати думку, не відриваючи погляду від обличчя Сафії.

Вона покивала головою, закликаючи мене до більшої відвертості.

— Доведеться нам перемінити спосіб життя. Маю на увазі наше співжиття в одній квартирі!

Сафія спохмурніла, між бровами в неї пролягла сердита складка.

— Це жах, — мовив я, — житлова криза веде до повного фіаско. Один мій товариш недавно повідомив про поселенця адміністративного контролю… Я, здається, тобі вже казав про це. Думаю, тобі не все одно, що зі мною трапиться потім.

— Але ж ми живемо разом майже півтора року, — запротестувала вона.

— Це були найкращі часи в моєму житті. Хай би вони тривали до скону, якби про це знали лише ми двоє.

Я дивився на дно гранчака, неначе прагнув щось там прочитати.

— Але мене ось-ось спостигне лихо. Мушу негайно повернутися до своєї парубоцької квартири, а можливо, оселитися в якомусь паскудному готелі чи пансіонаті.

— Це можна було б зробити якось інакше! — вигукнула вона. — Але ж ти негідник і сучий син!

— Я людина щира, кохаю тебе по-справжньому й кохатиму до скону. Однак я від самого початку казав тобі, що не створений Богом для сімейного життя!

— Він просто не зробив тебе порядною людиною.

— Отож немає чого знову починати безпредметні розмови…

Сафія пильно заглянула мені в вічі й сказала:

— Ти мене хочеш кинути…

— Сафіє, — перебив я її, — я людина щира, якби в мене виникла така думка, я чесно сказав би про це й пішов би… — Її обличчя скривилося, ставши зовсім негарним. У глибині душі я хотів, щоб вона зненавиділа мене, відчувши відразу, тоді ми б просто розійшлися в різні боки.

Деякі чоловіки відверто експлуатують своїх коханок, використовують їх для своїх цілей. Я, чесно кажучи, не звик тратитися на жінок, хоча ніколи не грубив їм. Свою першу жінку я замав ще в університеті. Вона була красуня і з перспективами. Дочка лікаря, в якого кури грошей не клювали. Але чого згадувати про це зараз? Я зробив дурницю, втратив щасливу нагоду.

І ось тепер б’ється серце знову. Справді, я закохався в селяночку. Хоча це не якесь там романтичне кохання — просто жага, яка нещодавно тягнула мене до Сафії з «Жанфуаза».

— Мені потрібна на чималий термін кімната.

В її погляді синіх допитливих очей майнула втіха. Господиня недбало відкинулася на спинку дивану під статуєю Діви Марії. В її рухах — витончені манери, що лишилися з минулих щасливих часів. Золотаве фарбоване волосся свідчить про надмірне бажання затримати це минуле. Вона сперечається зі мною по-гендлярськи, добиваючись особливої плати за літній сезон.

— Ти щойно приїхав до Александрії?

Я зрозумів, що це не просте запитання, а ланка в цілому ланцюзі хитромудрого допиту. Бажаючи у всьому їй догодити, я зголошувався з усім, хоч би про що вона казала, пнувся відшукати спільних знайомих, розповів про свою роботу, про вік, місце народження та соціальне походження. Поки ми розмовляли, знадвору прийшла селяночка. Угледівши мене, вона зашарілася. Певна річ, відразу збагнула, чому я опинився тут, і, оступаючись від хвилювання, втекла на кухню. Та господиня не зрозуміла, чому збентежилася дівчина, й не помітила, як почервоніли її щічки.

Господиня відвела мене до кімнати, останньої ще не зайнятої кімнати з вікнами на вулицю.

Ми з нею вже була друзями, і наша дружба починалася ще з давніх-давен.

Я розглянувся в своєму новому домі — непогано. Потім у чудовому настрої всівся в крісло. В цю мить дізнавсь ім’я селяночки, навіть не питаючи нікого, — це господиня покликала її. За хвилину дівчина ввійшла до моєї кімнати, тримаючи ковдру і постільні лахи, і стала поратися над ліжком. Я з великою втіхою розглядав її щонайпильніше. Справді, пане Махмуде Абдельаббас, дівчина гарна. Та що там — чудова, ще й з перцем. Вона крадькома поглянула на мене, однак я перехопив її погляд і посміхнувся.

— Я радий, Зухро…

Вона поралася, ніби й не чула мене.

— Хай Аллах дасть тобі здоров’я. Я неначе повернувся в рідне село… — Вона нарешті посміхнулася. — Твій покірний слуга Сархан аль-Бухейрі, — мовив я.

— Бухейрі? — здивувалася вона.

— З Фіркаси, що в Бухейрі.

— А я з Зіядії.

— Отаке! — вигукнув я на радощах, неначе ця оказія, що ми обоє виявилися з одного району, повинна зробити нас щасливими.

Зухра заслала постіль і зібралася виходити.

— Посидь трохи зі мною, — попрохав я. — Мені ще треба стільки тобі розповісти.

Однак вона хитнула головою і вийшла.

Справді, вона — стигла вишня, й мені лишилося її зірвати. Я закохався в неї, хоч би там що. Мені хочеться втекти з нею кудись якнайдалі від цього пансіонату, в якому, напевне, ніде сховатися від настирних очей.

Під час сніданку я познайомився з двома цікавими стариганами. Найстаріший з-поміж них Амір Вагді — живий труп, мумія, але ще досить життєрадісний. Він, як я дізнався, колись був журналістом.

Другий — Талаба Марзук. Це ім’я я вже десь чув. Він один з тих, чиє майно було конфісковане. Однак не зрозуміло, чому його занесло до цього пансіонату. Він розбурхав у мені цікавість, бо мене завжди манили до себе всілякі яскраві особи, нехай навіть злочинці.

Крім того, Талаба Марзук належав до того людського роду, якому ми прийшли на зміну.

Ось він утупився поглядом в чашку, крадькома підглядаючи за мною. Щодо нього в моїй душі живуть непевні почуття. З одного боку — зловтіха, з іншого — жалість. У той же час в мені народивсь якийсь підсвідомий страх, коли я лише думаю про можливість конфіскації добра. Я згадав слова про те, що хто хоч раз скоїв убивство, той може звикнути вбивати!

Якось Амір Вагді, бажаючи зробити мені приємне, сказав:

— Це добре, що ти економіст. Сьогодні економісти й інженери — головний підмурок держави.

Я згадав Алі Бакіра і посміхнувся.

— У наш час, — вів далі старий, — найбільшим успіхом користувалися пустодзвони.

Я насмішкувато мугикнув, уважаючи, що таким чином викажу нашу спільну думку з цього приводу, однак старий несподівано розсердився, і тоді я зрозумів, що він не ганив минувшину, а лише констатував її прояви.

— Наша мета була, синку, розбурхати народ, — вів він далі. — І завдяки нам, а не інженерам чи економістам народ таки прокинувся!

— Якби не ваше покоління, що до кінця виконало свій обов’язок, то ми не були б тим, чим є зараз, — промовив я, намагаючися виправити помилку.

Талаба Марзук уперто мовчав.

До мене знову повернулося грайливе відчуття свіжості. Мене заполонила любов до життя, вона розпалила мою душу, немов ясний сонячний ранок чиста морська блакить. Удень я працював, потім переобідав із Сафією в нашій старій квартирі. Вона насторожено слідкувала за мною, а я корчив меланхолічну гримасу, нудив про незручності пансіонату, про холоднечу в кімнаті.

— Таке життя не для мене, кохана, тож я попрохав посередника підшукати мені кращу квартиру.

У відповідь Сафія повторювала одне — я, мовляв, негідник і сучий син. Тим часом я думав про своє — коли вже мені пощастить здихатися її.

Повернувшись до пансіонату, я побачив Зухру, що несла каву до кімнати Аміра Вагді. Великий годинник пробив п’яту, і я її попросив принести чаю. Зухра з’явилася, мов яскрава квітка. Коли подавала мені чашку, я торкнувся її руки і прошепотів:

— Лише задля тебе я заточив себе поміж цих чотирьох стін…

Вона похнюпилася, боячись виказати почуття, і повернулась, аби вийти з кімнати. Однак перш ніж це зробила, я встиг сказати їй:

— Я кохаю тебе… Не забувай цього ніколи.

Наступного дня ми зустрілися знову в цю ж годину. Я хотів дізнатися про неї більше.

— Що привело тебе сюди аж з Зіядії? — спитав я.

— Хліб, — відповіла вона своєю сільською вимовою.

Вона розповіла мені про своїх родичів, про причину втечі з дому, про те, як знайшла притулок у пансіонаті.

— Однак господиня наша — іноземка, а пансіонат, якщо ти знаєш, — базар!

Я ледве стримував свої почуття.

— Я знаю і поле, і базар, — впевнено відповіла Зухра.

Дивно. Спочатку вона не здалася мені такою вже рохлею. Можливо, не варто брати на віру все, про що розповідає?

Всі ті, хто тікає з села, біжить для… Гм!

— Зухро! Це все склалося так, щоб ми тут зустрілися! — жаско промовив я. Вона з недовірою поглянула на мене.

— Я кохаю тебе, Зухро… Оце й хочу тобі сказати.

— Досить! — буркнула вона.

— Ні, не досить, — відповів я, — поки я не почую таке з твоїх вуст, поки не обніму тебе…

— Ось про що ти мрієш!..

— Ніколи не дізнаєшся про смак плоду, поки не скуштуєш його.

Вона вийшла від мене цілком спокійна й на її обличчі годі було побачити бодай тінь гніву чи бентегу. Я привітав себе з першим успіхом і зненацька знову відчув новий приступ туги по сімейному затишку. Всім серцем хотів би цього, якби не… Справді, якби не… Геть, геть осоружні думки.

До нас прибилося ще двоє молодиків — Хусні Алам і Мансур Бахі. Я був радий познайомитися з ними, бо від народження схильний шукати собі все нових друзів та знайомих і завжди на новачка дивлюся мов якийсь дослідник. Хусні Алам походить з древньої родини міста Танти. Шляхетного роду, володіє сотнею феданів землі, міцної статури красень, такому гріх не позаздрити. Хоча я ненавиджу клас, до якого він належить, однак був би неймовірно радий, якби щаслива доля звела мене близько з кимось із його представників. Легко уявити, яким життям живе такий парубок.

А ось Мансур Бахі — хлопчина іншого штабу. Він — брат великої шишки з держбезпеки, сам працює диктором на Александрійській радіостанції. Зовні немов вишукана статуетка з тонкими рисами гарного юного обличчя. Як підшукати ключ до нього, як знайти шлях до його серця?

Сидячи в глибокому кріслі, я дивився, як Зухра поставила на стіл чашку з чаєм, потім узяв дівчину за руки й притяг до себе. Втративши рівновагу, вона впала на мене. Я міцно обхопив її й поцілував у щоку. Зухра відштовхнула мене своїми сильними руками, вислизнула з обіймів і підвелася, спохмурнівши. Я сторожко глянув на неї, потім ласкаво всміхнувся. Здається, вона зуміла перебороти себе, і її обличчя засяяло, немов море тихим осіннім ранком. Я поманив її до себе, однак даремно. Тоді кинувся на неї, охоплений шаленим бажанням, схопив в обійми й притис до себе, не відчуваючи опору. Наші вуста зійшлися в довгому поцілунку, мене п’янив запах її волосся.

— Приходь уночі до мене, — прошепотів я їй на вухо.

— Чого тобі треба? — враз наїжачилася вона.

— Я хочу тебе, Зухро… — Її обличчя закам’яніло. — То ти прийдеш? — не здавався я.

— Чого ти хочеш? — знову спитала вона.

— Побалакати. — Я вже трохи оговтався і обережно сказав: — Я хочу розповісти тобі про своє кохання!

— Але ж це ти робиш зараз…

— Квапливість і страх псують усю радість!

— Мені не подобається те, що ти кажеш.

— Ти погано про мене думаєш.

Вона похитала головою, неначе показала мені, що їй усе зрозуміло, й, посміхнувшись, вийшла.

Мене охопили туга й розчарування, і я гірко вигукнув: «О, якби вона була з доброї родини… якби була освічена й з грошима!»

Настав вечір, коли передавали концерт Умм Кальсум. Я мав можливість прогуляти його в домі Алі Бекіра, крім того, мене запрошував до себе Рафат Амін, та після недовгих роздумів я вирішив нікуди не йти, щоб, лишившись у пансіонаті, краще роззнайомитися з його мешканцями.

На столі вже стояла велика таця із смаженею. Я швиденько хильнув, щоб набратися духу.

За столом усі розмовляли. В свою чергу я розповів леґенду про рід аль-Бухейрі, про свою посаду завідувача звітного відділу. Я не збирався наганяти собі ціну, просто хотів, аби поява великих грошей, які я збирався отримати після авантюри Алі Бекіра, не викликала надмірного інтересу.

Потім — і це справжня пошесть — почалися розмови про політику. «Чи ви чули?» — «Що скажете?» — «Хочете, я скажу, що думаю про це насправді?» Ось коли я зрозумів, що сам є представником революційних сил і що, напевно, мій тут союзник — Мансур Бахі. Ми обмінялись тостами.

Я подивився на Зухру і вирішив, що вона — найсправжнісінька представниця революційних сил.

Пані Маріанна мені подобається не лише тому, що кохається в наших піснях, але й тому, що має веселу вдачу.

Амір Вагді — тінь з минувшини. Він жив у найцікавіший відтинок нашої історії, про який ми майже нічого не знаємо.

А ось Талаба Марзук. Коли він розхвалює досягнення революції, я можу лише дивуватися його блискучому мистецтву мімікрії.

— Отже, ти не віриш ні в рай, ні в пекло?

— Рай — це місце, де людина є в безнадії і користується повагою; пекло — де все навпаки.

Коли Мансур, мов хлопчак, сміявся моїм дотепам, у мене зростала надія, що я зможу знайти дорогу до його серця, а ця гулянка стане першим кроком до нашої дружби. Хусні Алам — це зовсім інше. Дай, Боже, йому здоров’я! Він єдиний приніс вина. Мов тамада, сидячи в своєму кріслі, наливав чарки й гучно реготав. Десь біля півночі Хусні Алам несподівано зник, чим значно збіднив нашу компанію.

Зазвичай, я не дослухався до співу Умм Кальсум і не підспівував їй. Хоча був добряче напідпитку, однак повсякчас хтозна-як відчував присутність Зухри. Достеменно бачив, як вона заходила й виходила, як сиділа під ширмою, спостерігаючи з веселим подивом за нашими пустощами.

Колись я бачив цього чоловіка, сумніву тут не може бути. Він наближався до кав’ярні «Триатон» від вулиці Саада Заглула, а я йшов туди ж, тільки з боку майдану.

За мить я впізнав Талабу Марзука! Вперше бачив його так ошатно одягненим.

Я чемно привітався й запропонував випити по чашечці кави. Він погодився, і ми сіли за столик біля великого вікна, за яким ясніло море. Легенький вітерець грався з пальмовим листям довкола пам’ятника Саадові Заглулу. В блакитній височині з рідкими жаринками сяяло сонце, і його промені виблискували діамантовим переливом. Ми базікали про всяке таке, однак мені дуже хотілося заприятелювати з ним. Десь глибоко в душі я розумів, що така особа не може зостатися без мідяка в гаманці. Цілком можливо, що він не супроти того, щоб якось це використати, однак на заваді стоїть страх.

Тому, варто було розмові повернути до теми про існування, я мовив:

— Хлопцеві, такому як я, неможливо прожити на саму лише зарплату.

— І який із цього вихід?

— Комерція. Я саме думаю про це.

Я почав говорити майже пошепки, немов розповідаючи таємницю.

— Де візьмеш гроші?

— Продам декілька феданів землі — й матиму. А тоді підберу собі партнера, — відповів я.

— Але як тобі вдасться сполучати службові справи з торгівлею?

— Моє гендлювання зостанеться для всіх цілковитою таємницею! — засміявся я.

Він побажав мені успіхів, узяв газету і заглибився в читання, немов і не розмовляв допіру зі мною. Можливо, й справді не надавав особливого значення нашій розмові, а можливо — це була лише гра. Однак я зрозумів достоту, що з ним пива не звариш.

Зненацька Талаба Марзук показав мені великий заголовок — щось про Східну Німеччину.

— Ти, вочевидь, чув про жебрацький стан цієї країни, що особливо впадає у вічі при порівнянні її з Західною Німеччиною.

— Звичайно, — відповів я.

— Росія нічого не може дати своїм сателітам, а ось Америка…

— Однак саме Росія дуже допомогла нам!

— Це зовсім інше. Ми ж бо не її сателіти, — швиденько відказав Талаба Марзук. Він видався мені якимось наляканим, і я навіть пожалкував, що заперечив йому.

— Це факт, — вів далі Талаба Марзук, — що вони обидві — і Росія, й Америка, — пнуться до світового панування, тому наш принцип неприєднання дуже доцільний…

Жаль, що він вислизнув з моїх тенет, і найближчим часом навряд чи трапиться нагода повернути втрачені позиції.

— Страшно подумати, — мовив я, — що сталося б, якби не липнева революція, — жахливе повстання знищило б країну дотла.

Він кивнув головою.

— Слава Богу, — відгукнувся він. — Мудрість Аллаха врятувала нас.

— Де тебе носило? «Мене не було три дні!» — Як це ти згадав про мене? Хіба я не казала тобі, що ти — негідник і сучий син? Годі забивати мені памороки своїми дурними вибачаннями. Краще помовч про свою важливу роботу в компанії. Навіть міністр, якщо він має коханку, не буде поводитися з нею так, як ти зі мною!

Мої губи розтяглися в посмішці. Я налив у дві чарки вина, хоча всередині мене все кипіло од відрази. Сафія продовжує зі мною цю гру — корчить із себе тирана. Треба вирішити остаточно, як бути. Настав час покінчити з цим.

З цією думкою я поїхав до пансіонату.

Однак варто було зустріти Зухру, як усі мої сумніви вмить розвіялися. Ми міцно обнялись. Я цілував її губи, щоки, шию. Вона теж. Потім трохи вгамувалася, зітхнула і жалібно прошепотіла:

— Інколи мені здається, що вони все знають…

— Не бійся! — недбало відповів я, сп’янілий від бажання.

— Тебе нічого не хвилює, однак…

— Мене хвилює лише одне, Зухро, — почав я, пильно дивлячись їй у вічі, щоб вона змогла побачити в моїх очах те, що я збирався сказати.

— Я хочу жити з тобою десь далеко звідси, — шаленіючи, промовив я.

— Де?

— У нашому будинку.

В її мовчанні відчувалося нестримне бажання почути щось більше. Однак я теж мовчав. У Зухриних очах була розпука. Зрештою вона спитала:

— Про що ти кажеш?

— Про те, що ти не любиш мене так, як я тебе.

— Я тебе кохаю. Це ти не кохаєш мене, — промовила вона безбарвним голосом.

— Зухро!

— Ти дивишся на мене скоса, як інші…

— Я кохаю тебе, Зухро! — щиро мовив я. — Усім серцем кохаю, Аллах свідок!

Вона почувала себе непевно.

— Ти вважаєш мене рівною собі?

— А ти маєш у цьому сумнів?

Зухра похитала головою. Я розумів, що твориться в її душі.

— Є такі проблеми, які годі вирішити…

Вона вдруге похитала головою, гамуючи гнів.

— Таке в мене було, коли я тікала з дому, — мовила Зухра. — Однак я зуміла дати собі раду.

Я навіть не міг раніше уявити собі, що вона така самовпевнена і горда. Відчував: коханка тягне мене до прірви — коли вже ковзають над самісіньким краєм. Я взяв її руку і, міцно поцілувавши, прошепотів:

— Я кохаю тебе, Зухро.

Щоразу, коли я дивився на мужнє обличчя Хусні Алама, мені уявлялися веселі хмільні гулянки. Але потім я довідався про його плани, задля яких він власне й приїхав до Александрії, відтоді почав дивитися на нього по-іншому. Талаба Марзук — людина незрозуміла, і його краще не брати до уваги, а ось Хусні Алам — це рішучий хлопець, і я повинен увійти до нього в спілку. Справа навіть не в його задумах, а в тому, що це врятує мене від жахливих авантюр Алі Бекіра. Та, на жаль, Хусні Алама важко схопити за полу — він невловний. Інколи розповідає про свої заміри, однак частіше гасає на шаленій швидкості в своїй машині, і поруч нього, зазвичай, сидить жінка.

Якось я сказав йому:

— Ділова людина не гайнуватиме час на дурниці.

— На що ж вона витрачає свій час?

— Вивчає, роздумує, потім здійснює задум, — відповів я, як людина, що піклується про інших.

— Усе це чудово, однак я не лише вивчаю та обмізковую, але й гуляю!.. Ми живемо напередодні Божого суду! — сказав він, сміючись. Коли ми попрощалися, я думав: «Боже, як стати в пригоді іншим і собі? Яким чином цього досягнути?»

Квартира на вулиці Лідо аж розлягалась од лайки та прокльонів. Я репетував:

— Щоразу цей бруд!

Махмуд Абдельаббас, котрий прийшов до мене за третім уроком бухгалтерського обліку, спішно зібрав свої зошити. Я рішуче підвівся й попрямував до дверей. Махмуд — за мною. Вже на сходах я попрохав його повернутися й сказати Сафії, що я йду від неї назовсім і вже не повернусь.

Я поїхав до пансіонату. Лише коли Зухра відчинила двері, зрозумів, що за мною стежила. В цю мить мене схопили ззаду, і я почув грубий голос Сафії:

— Захотів утекти від мене? Я тобі що — дівчинка чи іграшка?

Мені коштувало неабияких зусиль випручатися з її рук, однак вона вдерлася в дім.

— Геть звідси! — просичав я. — Люди вже сплять!

— Обікрав мене, — верещала вона. — Їв, пив, одягався, а зараз вирішив утекти, сучий сину?

Я ляснув її по щоці, вона відповіла тим самим. Ми зчепилися, гамселячи одне одного. Зухра намагалася нас розборонити, та марно.

— Прошу тебе, йди собі, — сказала вона Сафії. — Це пристойний дім.

Побачивши, що її прохання залишилося без відповіді, Зухра закричала:

— Іди звідси, бо викличу поліцію!

Від несподіванки Сафія позадкувала. Відтак зверхньо кинула:

— Ти, служнице, хто тобі…

Зухра затулила їй рот. Сафія накинулася на Зухру, однак міцні кулаки дівчини ледь не збили її додолу. Між тим шум побудив мешканців: зарипіли двері, почулися кроки. Першим підскочив Хусні Алам. Ухопивши Сафію за руку, він повів її геть за двері.

Шаленіючи від гніву, я зайшов до своєї кімнати. Слідком увійшла схвильована господиня, намагаючись вивідати, що сталося. Я вибачивсь, однак цього їй було мало.

— Хто ця жінка? — спитала вона.

Довелось мені рятуватися брехнею:

— Вона була моєю нареченою, однак я розірвав заручини.

— Дивлячись на її поведінку, твоє рішення можна лише вітати.

Господиня якусь мить мовчала, неначе підшукувала влучне слово, потім докинула:

— Проте я змушена прохати тебе — влаштовуйте свої справи десь в іншому місці! Мій пансіонат існує завдяки добрій репутації! — сказавши це, вона вийшла з кімнати.

Коли наступного дня Зухра принесла мені пополудневий чай, її обличчя ще нагадувало про минулу бійку. Я подякував і вибачився за халепу, до якої втяг дівчину.

— Я розірвав з нею заради тебе, — сказав я.

— Хто вона така? — суворо спитала Зухра.

— Ница жінка… була. Я збрехав господині, що Сафія була моєї нареченою, сама розумієш…

Я на знак примирення поцілував її в щічку.

За вікном шаліла буря, раз у раз гуркало. В кімнаті ставало темніше, хоча до вечора було ще доволі часу. Коли прийшла Зухра, я ввімкнув лампу. Ввесь цей час нетерпляче чекав на неї, і коли вона з’явилася, я поспішив сказати:

— Ходімо звідси, Зухро!

Вона поставила на стіл чайник із чашками й докірливо поглянула на мене.

— Ми житимемо разом усе життя, завжди…

— І не буде ніяких клопотів? — саркастично посміхнулася Зухра.

Мені стало сумно, я щиро відповів:

— Мої клопоти — від шлюбу!

— Отож мені лишається пошкодувати, що закохалася в тебе, — не стримавши почуттів, прошепотіла вона.

— Не кажи так, Зухро. Ти повинна мене зрозуміти. Я тебе кохаю й не бачу ні сенсу в житті, ні мети в ньому без твого кохання. Однак одруження поставить переді мною надскладні проблеми. Воно зробить проблематичним моє майбутнє.

Зухра ледь стримувала гнів.

— Я досі не знала, що можу стати причиною таких клопотів, — мовила вона.

— Не ти, а невігластво, дикість, забобони. Але що зробиш?

Вона примружила очі.

— Ти питаєш, що тобі робити далі? Зроби мене такою ж, як та жінка, що приходила вчора!

— Зухро! — Я був у відчаї. — Якби ти мене кохала так, як я тебе, тоді ти все б зрозуміла б.

— Я кохаю тебе, — наполягала Зухра, — і моя біда в тому, що я не вмію прикидатися.

— Кохання — найсильніше, найсильніше…

— Однак не сильніше за клопоти, — відповіла дівчина скептично.

Ми мовчки дивились одне на одного. Я був у розпачі, вона — розгнівана й несхитна. Я в паніці шукав шлях до порятунку, коли зненацька в голові блискавкою сяйнула ідея.

— Зухро, — мовив я, — є ще один вихід — справжній мусульманський шлюб!

Вона недовірливо зиркнула на мене.

Однак я сам мав про цей шлюб найтуманніше уявлення, ледь згадуючи старі оповіді сільських дідів.

— Ми візьмемо шлюб, як це робили перші мусульмани.

— І як же вони одружувалися?

— Казали одне одному: «Я беру тебе за законом Аллаха і його посланця!»

— Тобто без свідків?

— Лише один свідок — Аллах!

— Всі довкруж поводяться таким чином, немов не вірять в існування Аллаха…

Вона похитала головою і рішуче відповіла:

— Ні!

Вона несхитна, мов скеля. Владнати справу виявилося не так просто, як здавалося. Я вже не знав, що робити, кидався від однієї думки до іншої. Навіть збирався назавжди пов’язати себе з Зухрою, пожертвувавши вигідним шлюбом, тільки б вона згодилася жити зі мною без будь-яких умов. Через хвилину виникла нова думка — мені треба негайно покинути пансіонат, і це сприятиме забути Зухру. Наші стосунки не змінилися. Певного часу вона приносила мені чай і не сахалася, коли я цілував її і обнімав.

Якось я не повірив своїм очам, побачивши її у вітальні над шкільним підручником для початкових класів. Ну, диво! Господиня, як годиться, сиділа на дивані під статуєю Діви Марії, Амір Вагді — в кріслі.

— Подивись на цю ученицю, пане Сархане! — посміхнулася господиня і, ласкаво поглянувши на Зухру, докинула: — Вона домовилася з нашою сусідкою — вчителькою, та давала їй уроки… Що ти думаєш про це?

— То була справді подія. — Я ледве не зареготав, однак зумів стриматися й захоплено вигукнув: — Молодець, Зухро! Молодчинка!

Старий Амір поглянув на мене з-під важких брів і мені стало ніяково. Я швиденько вийшов на вулицю. Незрозуміле хвилювання охопило мене. Внутрішній голос підказав, що, коли ошукаю дівчину, Аллах покарає мене. Однак я не міг примиритися з жахливою думкою про шлюб. Кохання — це хвороба, на яку зрештою знайдуться ліки, а ось шлюб — це компанія, подібна до тієї, де я працюю. В шлюбу свої закони, свої обов’язки, завдання. Якщо після одруження я не сягну більших висот — який тоді в ньому сенс? Якщо наречена не має хоча б якоїсь пристойної посади, то яким чином я відчиню для себе нові двері? А в наш час це просто необхідно! В чому причина мого непринадного становища? В тому, що я кохаю дівчину, яка не відповідає моїм вимогам до шлюбу. Що робити?

— Ти мене вразила! — сказав я дівчині, захоплено дивлячись на неї. — Але ти занадто багато витрачаєш сил і пускаєш за вітром зарплату!

— Я не хочу лишатися неграмотною, — гордо відповіла вона.

— Яка тобі користь від цих уроків?..

— Опаную потім якусь професію і вже не буду наймичкою.

Серце мені стислося, язик занімів, а Зухра тим часом доказувала своє якимось новим тоном:

— Сьогодні до мене приїздили родичі. Хотіли повернути мене в село!

Я дивився на неї з німим запитанням, намагаючись приховати хвилювання за посмішкою.

— І що ти відповіла?

— Пообіцяла повернутися додому на початку наступного місяця.

— Це правда? — похопився я. — Ти повертаєшся до діда?!

— Ні. До мене посватавсь інший чоловік, і я погодилася.

Я міцно стис їй руку:

— Ходімо зі мною! Завтра… сьогодні, якщо хочеш…

— Я дала слово повернутися на початку місяця.

— Зухро, невже твоє серце з криці?

— Зате ніяких клопотів!

— Але ж ти кохаєш мене, Зухро!

— Кохання — це одне, а шлюб — інше, ти сам учив мене цього, — відповіла вона зухвало. Але далі не змогла витримати свою лінію, й на вустах промайнула посмішка.

— Ах ти, бісова дівко! — вигукнув я, відчуваючи, як мене охоплює радісне збудження. В цю хвилину двері кімнати відчинилися, на порозі з’явилась господиня з чашкою в руці. Вона сіла на краєчок ліжка й, сьорбаючи чай, розповіла про той візит Зухриних родичів і про її відмову повернутися в село.

— А чи не краще було б їй таки повернутися? — спитав я вдавано щиро.

Обличчя господині розпливлось усмішкою людини, що знає істинну суть подій:

— Її справжня родина тут, пане Сархане!

Я відвів погляд, ніби не зрозумів сказаного. Та однак здогадався, що тут нічого приховати не можна, і спитав себе: коли зрештою я наберуся мужності полишити цей пансіонат?

У вітальні я уздрів звичну картину. Господиня сиділа біля приймача, поклавши на нього голову й насолоджуючись європейською музикою. Амір Вагді щось розповідав Зухрі. Зненацька задзеленчав дзвінок. Увійшла вчителька Зухри. Вона вибачилася, мовляв, до неї завітали гості, тож чи не можна провести урок із Зухрою тут. Її зустріли надзвичайно люб’язно. Вона трималася невимушено, з гідністю. Я несамохіть порівняв обох дівчат. Одна — молода, вродлива, бідна й темна, друга — витончена, вихована, освічена. Ех! Якби була можливість поєднати в одній найкращі якості обох!

Господиня сиділа на уроці — звичайно, без запрошення — задовольняючи свою ненаситну цікавість. Вона ж після уроку повідомила нам усе, що знала про саму вчительку, про її сім’ю, навіть про брата, який майнув працювати до Саудівської Аравії. Я спитав:

— А чи не зміг би він надіслати звідти дещо з дефіцитів?

Господиня стримано відповіла, що довідається.

Я вийшов з Алі Бекіром. Алі був утілена довіра.

— Нюанси враховані на всі сто! Успіх справи гарантований, — оголосив він.

— Добре. Утнемо дільце, яке зробить наше існування на цьому світі більш значним і логічним.

— Я зустрів Сафію Баракат, — сказав Алі Бекір. — Ото все правда?

— Хай їй біс!

Він розсміявся. Потім уважно глянув мені у вічі і спитав:

— Це правда, що ти кинув її через?..

— Не вір їй, ради Бога! Хіба їй можна вірити?

Алі спохмурнів.

— Май на увазі, — суворо проказав він згодом, — у нас така таємниця, що нею не можна ділитися ні з жінкою, ні з сином!

— Аллах тобі суддя! — закричав я від досади.

Жінка часом може так поглянути на чоловіка, що в того серце замре. В цьому погляді ні тіні посмішки, вії застигли, але він проникає до глибини душі. Й ось учителька, зненацька відвівши очі від книжки, кинула на мене саме такий погляд. Зробила це таємно від Зухри й Аміра Вагді. Це тривало якусь мить. До цього я відчував на собі десятки таких поглядів, однак вони мене не бентежили і я не надавав їм ніякого значення. Проте цей погляд виявився незвично сильним, неначе в ньому було ціле послання.

Тепер я довго сидів за вікнами кав’ярні «Мірамар», дивився крізь скло на вулицю й чекав. Чекав без будь-якої мети, байдуже, просто чекав пригоди, бодай якоїсь інтрижки. Я був би нещирим, коли б стверджував, ніби вчителька полонила мене з першого погляду. Та мені чомусь видавалося, ніби вона хоче запросити мене кудись на вихідні. Й було цікаво впевнитись у своїх здогадах.

Якось я побачив її, коли вона проходила повз мою кав’ярню, сховавши руки в кишенях сірого пальта. Я вийшов і подався за нею. Вона зайшла до сусідньої кав’ярні «Афіни» і замовила собі пундика.

Я привітався. Вона відповіла мені й запропонувала чашку чаю. Ми стали розмовляти. Я дізнався дещо про її роботу й про сім’ю. Ми домовилися ще раз зустрітись у буфеті кінотеатру «Амір».

Після побачення настав час визначитися. Зрозуміло, вчителька хоче вискочити заміж. Я розглянув безпристрасно всі за і проти, зважив на її платню та приватні уроки й вирішив, що ця справа не заслуговує великих зусиль. Тому коли Алія запросила мене познайомитись із своєю сім’єю, я легко згодився. За візитом довідався про нові заманливі обставини: Аліїні батьки мали власний дім у Кармузі. Тоді я почав серйозно думати про шлюб з Алією не лише через гроші чи кохання, а швидше тому, що це одруження відповідало моїм вимогам. А що Зухра?! Мене не полишало почуття жалю, що я кидаю її, але було напоготові виправдання — одруження назавжди пов’язало мене з жінкою, яку я не кохаю. Одначе чи зможу я перемогти кохання, що палало в моєму серці?!

Я купив газету й уже збирався йти, однак кіоскер Махмуд зробив знак трохи зачекати — він саме розраховувався з покупцем.

— Пане, я збираюся заслати сватів до Зухри, — сказав мені Махмуд, щойно пішов покупець.

— Вітаю, — відповів я якомога спокійніше, — ви вже про все домовилися?

— Майже! — відповів кіоскер з погордою. Моє серце стислося від болю.

— Це як розуміти: «майже»?

— Вона — мій постійний покупець. Ми ще не розмовляли начистоту, але я добре знаю жіноцтво!

В цю мить я зненавидів його до глибини душі.

— Що ти думаєш, пане, про її характер і вдачу? — спитав він знову.

— Вона порядна дівчина.

— Я посватаю її в пані Маріанни, а потім і в рідних.

Я побажав йому успіхів і пішов своєю дорогою, однак він наздогнав мене:

— Ти щось чув про її сварку з родичами?

— А ти звідки про це знаєш?

— Старий Амір Вагді розповів…

— Все, що я знаю, — досить приблизно, — що вона дуже горда й дуже настирлива.

— Я маю ліки від усіх хвороб, — засміявся Махмуд хвалькувато.

З того сватання вийшов пшик. Це мене неабияк утішило й водночас піднесло почуття відповідальності. Неспокій знову запанував у моєму серці. Мене спалювало кохання. Алія відійшла на другий план.

Шаленіючи, я схопив Зухру за руку й вимовив:

— Порятуй мене… ходімо звідси негайно!

Вона випручалась:

— Годі, я про це більше не хочу слухати!

Ми вже ніколи не побачимося, мені доведеться забути про своє кохання. Зухра не визнає сексуальної революції, а одружитися з нею я не можу.

Аліїн батько запросив мене пообідати. Зі свого боку, я запросив усю їхню родину повечеряти в ресторані «Асторідіс».

Я торочив собі, що Алія — чудова дівчина: гарненька, вихована, освічена, має посаду, тож чи можна бажати більшого? Безперечно, вона любить мене, хоче одружитися, хоче бути коханою,

На вулицях господарював вітер, неначе тужився рознести місто вщент. А ми, сидячи в затишному залі, відчували себе в повній безпеці. Я картав себе за те, що вдерся до цієї родини, спонукуваний негарними задумами, тож мушу тепер чесно все розповісти про себе, про свої наміри, про погляди на сім’ю, а вони хай самі вирішують, чи варто Алії брати шлюб зі мною.

Розмова точилася довкола проблем одруження.

— В наш час, — казав Аліїн батько, — одружувалися дуже рано, і тому нам приємно бачити, що наші діти беруть шлюб, будучи цілком самостійними.

Я сумно похитав головою:

— Ті часи минулись. А наш час висічено з каменю проблем…

Старий схилився до мене і сказав ледь не пошепки:

— Порядна людина — золото, й чесні люди повинні допомогти їй подолати проблеми.

Яке похмуре, насуплене обличчя! Коли я підійшов до кіоска Махмуда Абдельаббаса, він кинув на мене такий гнівний погляд, аж я розгубився. Не пропонуючи, як годиться, газети, він кинув:

— Чому ти приховував від мене, що вона — твоя коханка?!

І ці слова, й тон, яким їх було мовлено, неабияк розлютили мене. Я гаркнув:

— Ти навіжений!

— А ти — боягуз!

Не зумівши стриматися, я відважив йому ляпаса. Махмуд кинувся на мене з кулаками. Ми люто чубилися, аж поки перехожі розборонили нас. Потім я тинявся й питав себе: хто вклав цю божевільну думку у його порожній казанок?..

Вже згодом, випадково заскочивши до забігайлівки «Баніотті», я знову вздрів Махмуда Абдельаббаса: він сидів на місці господаря за касовим апаратом. Я зібрався дати дьору, але він кинувся до мене, обняв і розцілував. Не відпускав мене, аж поки змусив повечеряти за його рахунок.

Вибачившись за минулу бійку, він признався, що Зухру обмовив Хусні Алам.

— Кохана… прошу тебе, не кажи Зухрі про мої взаємини з тобою!

Ми сиділи в казино «Пальма» на березі каналу Махмудія, гріючись у теплих променях сонця. Мене дуже бентежили Аліїні розмови з Зухрою. Вона ж нічого не знає про справжню мету, що стоїть за рішенням Зухри вчитися. А та ні сном ні духом не відає, що її вчителька накинула на мене оком.

— Чому? — здивовано подивилася на мене Алія.

— Вона багато базікає!..

— Та ж наші стосунки неможливо буде приховати.

— Інколи мені здається, — почав вдавати я щирого, — що вона дивиться на мене якось не так.

— Можливо, до того є якісь причини? — поцікавилася Алія, намагаючись усміхнутися.

— Всі мешканці пансіонату жартують з нею, — сказав я серйозно, — я теж так робив, ось і все…

Мене не дуже обходило, вірить вона мені чи ні. Треба було примусити її бути з Зухрою насторожі! Нам лишалось оголосити заручини, й це мало статися невдовзі.

Однак я все ще вагався й намагавсь відтягти цю подію, мовляв, мені ще треба поїхати в село і повідомити рідних — родичі ж бо повинні взяти участь у підготовці до весілля. Що ближче надходив призначений день, то сильніше палало моє кохання до Зухри й боліло серце через мою зраду. Я мучився. Ех! Якби вона послухалась мене… моє серце було б з нею назавжди…

Грім? Землетрус? Щось впало в кімнаті? Я вистромив голову з-під ковдри й розглянувся… Справді, я на своєму ліжку в пансіонаті «Мірамар»… Але що це? Боже праведний, голос Зухри. Я вискочив з кімнати. При світлі нічного ліхтарика побачив, як Зухра запекло бореться з Хусні Аламом. Я відразу ж зрозумів. Хотів без зайвого шуму визволити її і в той же час не зіпсувати стосунки з Хусні. Я дружньо поклав руку йому на плече і прошепотів:

— Хусні!

Проте в боротьбі він не почув мене. Тоді я сильніше стис його плече і повторив:

— Хусні!.. Ти збожеволів?!

Хусні грубо відштовхнув мене, та я міцно вхопив його за руку і рішуче проказав:

— Іди до ванної й строми в рот палець!

Зненацька він вирвався й зацідив мені в обличчя.

Я теж кинувся на нього з кулаками, й ми бились, аж поки вийшла господиня. Вона повелася з тим негідником так лагідно, як він аж ніяк не заслуговував. Я добре розумію стару ворону. Ми з нею обоє крутилися довкола Хусні, потай сподіваючись отримати якусь вигоду з його гіпотетичного бізнесу.

За кілька днів, десь о першій годині ночі, я побачив Хусні Алама, він виходив з казино «Жанфуаз» в супроводі Сафії Баракат. Спочатку я неабияк здивувався, але потім згадав, як він тоді повіз її з пансіонату. Що ж, вони люди однакової вдачі й напевне порозуміються.

Ми з Алі Бекіром і Рафатом Аміном довго сиділи в ресторані Джорджа. Зігріті винцем і задоволені гарною погодою, вийшли на узбережжя. Рафат Амін розводився лише про партію Вафд — це в нього траплялося завжди після доброї чарки. Зате Алі Бекір не бачив майже ніякої різниці між тією партією та спортивним клубом «Аглі». Я теж особливо не вдавався до політики, хоча сам активно займався нею.

— А ти не вважаєш, що партія Вафд уже дала дуба? — насмішкувато спитав я.

— Можеш казати про революцію що завгодно, я знаю її силу, але зі смертю Вафду помер би й народ.

Саме в цю мить я знову побачив Хусні Алама та Сафію, які спускалися до узбережжя.

— Ось він, твій народ, який продовжує боротьбу опівночі! — мовив я, сміючись, і кивнув рукою на тих двох.

Коли ми прощались, Алі Бекір прошепотів мені на вухо:

— Невдовзі ми маємо отримати сигнал!

Коли я повернувся з ресторану, пансіонат спав. Однак мені здалося, що за скляними дверима Мансура Бахі світиться. Я постукав і ввійшов до нього. Жодного приводу не мав, просто добряче хильнув, та й годі. Він здивовано поглянув на мене, і в його очах промайнув смуток.

— Вибачай, що прийшов до тебе напідпитку, — пробелькотів я, сідаючи на ближній стілець.

— Це я бачу, — відповів Мансур.

Я засміявся.

— Розумію, ти таких не поважаєш. Але чомусь ти дуже зажурився.

— В кожного своя вдача, — стримано відповів Мансур Бахі.

— Мені здається, ти потерпаєш через власний розум…

— Усі наші біди — від розуму! — проказав він загадково.

— Хай милує Аллах нас, нерозумних! — засміявся я.

— Не кажи цього. Ти такий діяльний!

— Хіба?

— Активний у політиці… революційно настроєний… а твої любовні походеньки…

Останні слова були зачепили мене, однак і це швидко потонуло в хмільному морі. Я тільки відчув, що цей чоловік не радий мені, як не радий нікому іншому. Я попрощався і вийшов.

Коли Зухра принесла мені чай, я забув усі свої злигодні. Але вигляд її суворого неприступного обличчя й похмурий погляд знову кинули мене в смуток. Я спитав:

— Зухро, що з тобою? Сьогодні ти не така, як завше!

— Якби не мудрість Аллаха, що вища від розуму, то я перестала б вірити, — відповіла вона сердито.

— Хіба до наших негараздів додалися нові клопоти?

— Я сама бачила вас удвох, — зневажливо промовила Зухра.

Я зрозумів, про що мова, і моє серце неначе провалилося в прірву. І спитав у відчаї:

— Це ти про кого?..

— Про вчительку! Крадійка і повія! — вигукнула Зухра гнівно.

Я засміявся. Що мені залишалося ще робити?

— Ех, ти… Я випадково зустрів твою вчительку, та й годі.

— Брехун! — перебила вона мене. — Нічого не «випадково»! Вона мені сама сказала!

— Ні!.. — Я вже не знав, що й казати.

— Ця свиня призналася, що гуляє з тобою.

Аліїних батьків це ніскілечки не здивувало, хоча вони подивувалися моїй настирливості.

Я сидів — ні пари з вуст, а Зухра зневажливо вела далі:

— І навіщо Аллах створив такого боягуза?

Я був розбитий, остаточно знищений, лише з безодні свого розпачу волав:

— Зухро! Все оте не має ніякого значення… Воно лише розширює прірву… Не втрачай голову, Зухро… ми мусимо разом піти звідси…

Зухра не слухала мене.

— Що робити??! — вигукнула вона. — Як я обманулася в тобі, жалюгідний негіднику! — і плюнула мені межи очі.

Я страшенно розізлився, крикнув:

— Зухро!

Вона плюнула ще раз.

Цього вже я не міг стерпіти й загорлав:

— Геть звідси!.. Геть — або я розвалю тобі голову!

Зухра кинулась на мене і з розмаху вдарила в обличчя. Я ледве втримався на ногах, тоді схопив її за руки, однак вона вирвалась і зацідила мені вдруге. Я остаточно втратив самоконтроль і почав гамселити її кулаками. Зухра теж лупила мене так, як годі сподіватися од дівчини.

Зненацька до кімнати залетіла господиня і, лаючись усіма їй відомими мовами, відтягла Зухру, а я, мов навіжений, горлав:

— Я вільний. Одружуся, з ким захочу… Візьму шлюб з Алією!

Ввійшов Мансур Бахі й повів мене до своєї кімнати. Не пригадую, про що ми з ним говорили, пам’ятаю лише, що він підступно кинувся на мене, й почалась нова бійка. Таке з його боку було цілковитою несподіванкою. Хоча, чому, власне, несподіванкою? Мені раніше й на думку не спадало, що він теж закоханий у Зухру! Отже я дізнався причину його нелюбові до мене.

Знову прийшла господиня.

Ця стара відьма вирішила все скинути на мене. Сказала, ніби не знає спокою відтоді, коли я з’явився в пансіонаті, ніби я перетворив пансіонат на справжнісіньке пекло.

— Шукай собі інше житло! — заявила вона наостанок.

Після всього цього мені вже нічого було лишатися в пансіонаті. Я вимагав лише не чіпати мене до завтрашнього вечора, до якого в мене було заплачено, та й гордість не дозволяла поступатись.

Я вийшов на вулицю й довго блукав під похмурим небом, щулячись від холодних завій, дивлячись байдуже на сліпучі вітрини магазинів з новорічними подарунками.

Потім пішов на побачення з Алі Бекіром.

— Усе підготував?

Я кивнув головою.

— Завтра вранці почнемо, — мовив він.

Вранці, йдучи на роботу, я повторював собі: «Настав ранок… почалася гра». Я хвилювався і чекав новин. Зателефонував на фабрику Алі Бекірові. Мені відповіли, що він десь на території. Отже, Алі все зробив, як домовлялися, все минулось гаразд. Але, не в змозі вгамувати нерви, я пішов з роботи, не досидівши до кінця. Коли проминав радіостудію, звідти вийшов Мансур Бахі з якоюсь гарною дівчиною. Хто це? Наречена? Коханка? Я з жалем згадав Зухру — ще не вилікувався від кохання до неї. В моєму серці це було єдине щире почуття.

Я пішов до Алії. Зустріли мене там насторожено. Як завжди, я вигадав декілька небилиць, однак це не зняло напруги.

— Хіба таке можна стерпіти — якась служниця вимагає від нас звіту! — ніяк не міг угамуватись Аліїн батько.

Коли настав час обідати, я розкланявся. Пішов, не збираючись туди повертатись, і це мене ніскілечки не бентежило. Всього декілька годин відділяло мене від багатства. Я знайду собі більш пристойну, шикарну жінку.

Пообідавши у «Баніотті», я пішов до Алі Бекіра, однак дома його не застав. Тоді я подався до пансіонату, зібрав свої валізи, поставив їх у вітальні й зателефонував Алі Бекірові. Коли почув його голос, хвиля радості затопила мене.

— Алло! Як справи?

— Все нормально… але я ще не бачив водія!

— Коли буде відомий результат?

— Давай зустрінемося сьогодні ввечері, годині о восьмій.

— Добре, о восьмій… У казино «Пелікан»?

— Гаразд.

Я переїхав у пансіонат «Єва». Після цього обійшов усі забігайлівки в окрузі, випиваючи в кожній по склянці вина, кидаючи гроші на вітер. Вино заспокоювало, притуплюючи жагу кохання.

До казино «Пелікан» я прийшов трохи раніше восьмої. Біля входу зустрів Талабу Марзука. Це трохи збентежило мене, але я привітався, зобразивши на лиці безмежну радість.

— Ти чого тут? — спитав він.

— У мене важливе побачення з товаришем.

— Посидьмо трохи, поки він надійде.

Ми всілися в зимовому залі.

— Бренді? — звірився Талаба Марзук. Я вже був добре напідпитку, але хотілося ще. Ми пили, розмовляли, сміялися. Раптом він спитав:

— Як думаєш, мені дозволять з’їздити в Кувейт до дочки?

— Звичайно. Ви що, хочете почати все спочатку?

— Ні. Однак доччин чоловік — мій небіж — дуже багатий.

— Може, хочете виїхати туди?

В його очах промайнуло збентеження.

— Ні, — відповів він, — я лише хочу відвідати дочку.

Я присунувся до нього ближче:

— Хочете, я дещо скажу вам?

— Що саме?

— Є чимало людей, невдоволених революцією. Але чим її можна замінити? Як не думай, а вибрати можна або комунізм, або ідеї братів-мусульманів. Хто вам більш до душі?

— Ні ті, ні ті! — поспішив відповісти Талаба Марзук.

— Я теж так думаю, — посміхнувся я йому довірливо.

Минула восьма, одначе Алі Бекір не з’являвся. Я ще півгодини чекав, але довше не витримав і зателефонував. Ніхто не знімав трубки. Можливо, саме зараз він їде сюди? Чого він затримується? Талаба Марзук подивився на годинник, сказав, що йому пора, й пішов. Я пив далі. Нарешті офіціант покликав мене до телефону. Я побіг до апарата, схопив трубку. Звідти почулося:

— Сархане… все пропало! — Слова Алі ледве доходили до мого запамороченого алкоголем розуму. Я перепитав:

— Що ти кажеш?

— Катастрофа!

— Яка?.. Кажи мерщій!

— Що там казати! Водій хотів поцупити все собі, але засипався. Певно, зізнається у всьому… якщо вже не зробив цього.

Я ледве пробелькотав:

— А що далі?

— Що підкаже шайтан! — Алі поклав трубку.

Мене всього трясло, ноги підламувались. Майнула думка — втікати! Однак, відчуваючи на собі погляди офіціанта, я повернувся до столу, нахильці випив ще вина й розрахувався.

Від розпачу та переляку я пішов до сусіднього бару, взяв нову пляшку.

Бармен насторожено слідкував за мною, а я мовчки, незважаючи ні на що, тут-таки, біля стойки, наливав і пив.

Допивши пляшку, підвів голову і звернувся до бармена:

— Лезо, будь ласка.

Він посміхнувся, не зводячи з мене очей, однак не зрушив.

— Лезо, будь ласка, — повторив я прохання. Він завагався, та, прочитавши на моєму обличчі несхитну рішучість, прикликав офіціанта і звелів йому принести лезо. Офіціант невдовзі повернувся зі старим відкритим лезом у руці. Я подякував і поклав його до кишені.

З бару я вийшов, ледь волочачи ноги. Квапився й, перетинаючи вулицю, думав тільки про те, як би не впасти.

Я був у розпачі.