Пасажир

ІІ Віктор Януш

Старий порт охоплював затоку велетенською літерою U. Покрай його дамб стояли дві фортеці, неначе двоє чатових, і він згадав, як вони звуться: Сен-Ніколя і Сен-Жан. Позаду приліпилися один до одного будинки. Того дня щогли кораблів, що стояли на внутрішньому рейді, скидалися на голки, застромлені в непорушну лискучу гладінь води, що швидше поглинала, ніж відбивала світло. Небо над морем палахтіло багрянцем. День здолав ніч, і вона конала, спливаючи кров’ю. Контраст чорноти й багрянцю був такий гострий, що Януш несамохіть заплющив очі.

Він сторожко завмер на місці, аж праворуч, під аркою, помітив гурт волоцюг. Вони рядком лежали долі, наче жертви природного лиха. Януш підійшов ближче і придивився до них. Одні понакривалися картонними коробками, другі пообкладалися брудними мішками, але всі скидалися на купи ганчір’я, примороженого нічною холодюкою. Проте всі кашляли, плювалися, щось пили… Мерці ще ворушилися.

Януш присів біля крайнього чолов’яги. Холод від голого асфальту відразу ж пройняв його до самісіньких кісток. Сусід його страшенно тхнув, і той сморід відразу ж огорнув його густою хмарою. Ось він глянув на нього згаслим поглядом. Вочевидь геть не впізнавав.

Януш поставив коло себе барильце з вином. В очах волоцюги спалахнула млява цікавість. Януш чекав, що той спробує познайомитися, сподіваючись на могорич, але він гаркнув:

— Ану катай відсіля! Це моє місце!

— Таж асфальт ніби нічий…

— А ти не бачиш, що я на роботі?

Януш не відразу второпав, про що річ. Чолов’яга сидів з голими ногами, одну підкорчивши під себе, а другу простягнувши вперед. На ній було всього два пальці, та тими пальцями він хапав бляшанку, яка стояла біля нього, і шкріб нею по асфальту, якщо повз нього хтось проходив.

— Одненького шеляга альпіністові, що втратив пальці на Евересті! Лиш одного, хіба у вас його не знайдеться? — жалібно квилив він. — Альпіністові, що відморозив пальці…

Хоч що кажи, а вигадка була оригінальна. І справді, диво дивне, хтось інколи й кидав у бляшанку дрібняка. Придивившись, Януш побачив, що «працював» тут не лише його сусіда. Інші теж потроху жебрали. Вряди-годи хтось підводився і простував до колон, що тримали арку, а потім чіплявся до перехожих, які сахалися від нього. Усі бурлаки промовляли чудернацьким, наполовину запобігливим, наполовину ворожим тоном, у якому поєднувалася улесливість і агресія. Хрипко і солоденько лементували «паночку», «будь ласка», «красненько дякую», та в їхніх голосах виразно чулася ненависть і зневага.

Януш знову глянув на свого сусіду. То був чолов’яга з довгою бородою, де аж кишіли воші, і в бляклій шапці. Поміж шапкою і бородою видніла шкіра в жилках кровоносних судин, яку добряче видубило вітром і сонцем. Набряклі вени, які, мов п’явки, виступали на лиці, покреслили його мармизу, наче струмки, що витікають із пляшки з горілкою. Те обличчя було не цілістю, а якоюсь лемішкою з перебитих кісток, синців, коржистого бруду і шрамів.

— Тобі подарувати моє фото?

Януш простягнув йому барильце. Волоцюга мовчки згріб його, відкрутив зубами крана і заходився цмулити вино. Потім звів дух і вдоволено зареготався. Тепер він дивився на Януша з більшою цікавістю, яку підігрів могорич, певне, думаючи, хто ж він такий. Небезпечний? Наркоман? Несповна розуму? Гейко? Допіру з в’язниці?

Януш і не поворухнувся. За ті декілька секунд він зробив важливий висновок. Він був замурзаний, нечесаний, неголений, та в нього не було із собою ні торби з лахами, ні хатки у вигляді картонної коробки, як в інших. А головне, руки й обличчя були в нього надто вже гладенькі, щоб обманути бувалого волоцюгу.

— А звати тебе як, га?

— Віктор.

Він узяв барильце і вдав, ніби теж дудлить із нього. Від запаху дешевого пійла його мало не знудило.

— А я Бернар. Ти звідки?

— З Бордо, — зопалу ляпнув Януш.

— А я з півночі. Тут майже всі звідтіля. Якщо вже надворі живеш, то на сонці якось веселіш…

Януш зрозумів. Марсель для волоцюг був чимось на кшталт Катманду, кінцевою зупинкою, місцем призначення, без надії на щось конкретне, та принаймні тут було тепло. Утім, на це сьогодні марно було розраховувати. Надворі було десь нуль градусів. Януш цокотів зубами, бо вбрання його так до краю й не висохло від проллятого вина і блювотиння. Він уже було розтулив рота, щоб іще щось поспитати в бурлаки, аж почув, що поміж ногами щось завовтузилося. Несамохіть застромив туди руку і відсмикнув її відразу ж. Щур укусив його і дременув.

Бернар зареготався.

— А нехай йому цур та пек! Гризнув, еге? Їх тут чортів тиск. Друзяки наші.

Він знову взяв барильце і вижлуктив з нього добрячу порцію вина за здоров’я марсельських щурів. Утерся рукавом і замовк.

Януш спробував трохи розпитати його.

— Ми з тобою вже зустрічалися?

— А я звідки знаю? Ти давно в Марселі?

— Допіру приїхав. Але я був тут на Різдво.

Бернар нічого не сказав. Він стежив за перехожими. Коли бодай хтось зважувався пройти повз нього, він відразу ж починав смикати ногою бляшанку — той жест, певне, став у нього вже рефлексом. Над склепіннями арки світало, і гамір у порту ставав дедалі гучніший.

— Давно волочишся? — спитав Бернар.

— Уже рік, — збрехав Януш. — Хіба тут роботи знайдеш…

— Усі так кажуть, — навіть не поспівчувавши, відтяв Бернар.

Януш зрозумів його сарказм. Жертви суспільства. Усі, хто опинився на дні, завжди отак виправдовуються, тільки ніхто їм не вірить. Якщо судити з того, як реготав Бернар, усе було навпаки: це суспільство було їхньою жертвою.

— Скільки тобі років? — ризикнув спитати Януш.

— Десь із тридцять п’ять.

Віктор дав би йому з п’ятдесят, як не більше.

— А тобі?

— Сорок два.

— Ого! Певне, добряче било тебе життя…

Януш сприйняв це як комплімент. Його маскарад був переконливіший, ніж він собі гадав. Утім, він усе дужче почувався дедалі бруднішим і занедбанішим. Ще кілька разів переночувати надворі, видудлити кілька плящин вина, перебути кілька вечорів із цими покидьками — і він буде одним із них.

Сусіда ще раз присмоктався до барильця. До нього повернулася його люта веселість. Януш збагнув принцип існування цих людей. Вони жили, щоб пиячити, і ковток дешевого вина скрашував їхнє убоге життя, поки вони відригували. Від ковтка до ковтка, від пляшки до пляшки, потроху вони поринали у стан цілковитого остовпіння. Потім прокидалися й ішли, щоб трохи розім’ятися.

Януш підвівся і пройшов трохи вперед, під арку. Він навмисне виставлявся напоказ. Та ніхто не підморгнув йому, не впізнав. Ніхто не махнув рукою. Ні, він іде хибним слідом. Ніколи не був він частинкою цього наброду.

Повернувшись, він знову сів коло Бернара.

— А люду замало…

— Наших, чи що?

— Еге ж.

— Ти що, з глузду зсунувся? Нас тут до дідька! Щоб тобі давали, треба самому сидіти. Осьо я скоро піду відсіля. — Він раптом розлютився з доброго дива. — Добре, час вже й до праці. А то тільки балакаємо!

Отож, удень Януш може знайти тільки декотрих волоцюг, що жебракують на вулицях.

— А де ти ночуєш? — спитався він знову.

— В Оборі. Тимчасовий притулок для бурлак. Ми прозиваємо його Оборою. Щовечора сотні з чотири збирається. Там добре.

Чотириста волоцюг під одним дахом. Це добре… Чи, може, й недобре? Що ж, поміж ними таки знайдеться бодай один, який упізнає в ньому Віктора Януша. Бернар засмучено помахав порожньою пляшкою.

— Чуєш, а в тебе там грошенят нема часом? Може, ще одну взяли б…

— Може, і є.

— То гайда.

Бернар спробував підвестися, та не зміг — тільки гучно перднув. Януш відчув, як його охопив гнів. Страх, недовіра і відраза переросли в гостре почуття ненависті до цих людських покидьків.

Та він не дозволив собі піддатися цьому почуттю, а замислився. Цікаво, була в нього потаємна причина ненавидіти волоцюг? І чи вона потужна? І чи могла стати мотивом для вбивства?

— Тут неподалік продають вино, — сказав Бернар, нарешті звівшись на ноги.

Януш подався за ним. Його долали сумніви. Подумки він знову і знову повторював слова записки, яку залишив на столі Анаїс Шатле.

Я не вбивця.

Ще одна безсонна ніч. Або майже безсонна.

На сніданок — ліки.

Було вже ополудні. Анаїс Шатле у товаристві Ле Коза їхала до Біарріца. Цілу ніч керувала вона пошуками втікача. Кожна група, кожен кордон були на постійному зв’язку з центральним пунктом, під’єднаним до поліційного управління. У місті перевернули догори дном кожну автозаправну станцію, кожен притулок, кожен порожній будинок, кожну нічліжку. Крім того, звернулися до колег із Марселя з проханням запровадити спостереження за вокзалами й аеропортами — на той випадок, якщо Януш засумує за рідними місцями — хоч Анаїс у це й не вірила.

Усього в її групі працювало понад триста душ: детективи з відділу судової поліції Бордо, працівники антикримінальної бригади, міські жандарми і жандарми з департаменту. Очільниця слідчої групи капітан Шатле за однісіньку ніч стала орудувати цілим військом.

І все марно.

Не натрапили на жоден слід.

Для заспокоєння совісті вони залишили по одному поліцаю в нього вдома і в клініці. Узяли під контроль його банковий рахунок, кредитну картку і телефон. Та Анаїс знала, що все воно дарма. Януш вислизнув у них із рук. І помилки він не скоїть. У тому, який він розумний, вона упевнилась особисто.

Уночі, керуючи пошуками і змагаючись із застудою, через яку її не покидало відчуття, що на ній скафандр, який не дає дихнути, Анаїс провела власне розслідування свого дволикого знайомця. Вона обнишпорила всеньке минуле Матіаса Фрера і Віктора Януша. На безпритульного волоцюгу багато часу не змарновано. Ніяких записів в актах громадянського стану. Ніяких слідів у жодному офіційному джерелі. Анаїс поговорила з поліцаями, що затримували Януша в Марселі. Вони запам’ятали того забіяку. Затримали його в жалюгідному стані, з ножовою раною, і відразу ж одвезли до лікарні. Вміст алкоголю в крові становив 3,7 проміле. Паперів у нього не було. Він назвав себе Віктором Янушем, і те наймення лишилося в протоколі. Інакше кажучи, той чолов’яга виник із небуття на ті кілька годин, коли його тримали в поліційному управлінні Марселя, і знову щез.

Психіатр залишив трохи більше слідів. Анаїс відвідала спеціалізовану клініку П’єра Жане і вивчила особову справу Матіаса Фрера. Дипломи. Записи про прийняття на роботу до державних установ. Характеристика, видана в клініці Поля Ґіро у Вільжуїфі. Усе мало солідний вигляд. І все виявилось облудою.

Уранці вона звернулася до ради фахової медичної асоціації. У Франції ніколи не існувало психіатра Матіаса Фрера. Терапевта з таким прізвищем теж не було. Вона зателефонувала до клініки Поля Ґіро у Вільжуїфі. Про Фрера там ніхто й не чув.

Як роздобув Януш усі ці папери?

Як дізнався, що в клініці П’єра Жане є вакансія психіатра?

О дев’ятій Анаїс знову подалася до клініки. Викликала на бесіду всіх психіатрів. Вони поприходили, не приховуючи свого невдоволення. Такі таємничі, наче і справді винні в чомусь. Про Фрера ніхто нічого не міг сказати цікавого. Лікар поводився скромно, ні з ким не спілкувався. Виявляв високий професійний рівень. Брехун? Ні, це неможливо. Нікому й на думку не спадало поставити під сумнів його компетентність. Із усього цього Анаїс виснувала: Фрер справді здобув медичну освіту і спеціалізацію в царині психіатрії. Але де? І під яким іменем?

Потім вона спробувала дізнатися про походження «Вольво-універсала». Зв’язалася з компанією, яка продала Фрерові авто. Їй сказали, що, купуючи, Фрер показав водійські права, а за авто заплатив готівкою. До речі, ще одне питання: де він узяв гроші, якщо місяць тому бурлакував? Вона увійшла до бази даних дорожньої поліції. Чоловікові на ймення Матіас Фрер ніколи не видавали водійських прав. Техпаспорта він не реєстрував. Страхуваня не оформляв.

Звернулася вона і до банку, і до агенції, в якої він найняв дім. На перший погляд і тут усе було гаразд. У Фрера був рахунок у банку, клініка переказувала туди йому платню. Наймаючи дім, він надав усі необхідні папери. Працівник агенції уточнив: «Він приніс довідки про зарплату за останні роки і податкові декларації». Щоправда, у вигляді ксерокопій, які можна легко підробити.

Знову і знову ставила вона собі те саме запитання: яку наличку наліпити на підозрюваного? Убивця? Шахрай? Ошуканець? Шизофренік? Чому він приходив учора до неї в комісаріат? Хотів здатися? Чи сповістити їй щось таке, що звільнило б його від усіх підозр? Чи розповісти про вбивство Патріка Бонфіса і Сільвії Робен?

Вона знову перечитала записку, що він лишив на столі. Я не вбивця. Проблема була в тому, що й вона так гадала. Фрер не брехав. Інстинкт також підказував їй, що він не розігрував перед нею психіатра. І не морочив їй голову, коли казав, що Патрік Бонфіс не винен і що його завдання — допомогти йому згадати, що саме побачив він на вокзалі Сен-Жан уночі на 13 лютого. Якби він був убивця, то так не поводився б. Хто ж буде шукати докази проти самого себе? То що ж тоді виходить? Невже він теж згубив пам’ять?

Двоє забудьків на один вокзал — це занадто.

Увіччю промайнув вказівник БІАРРІЦ. Вона зосередилася на іншому аспекті справи, який геть ні з чим не пов’язувався. Нащо хтось убив Патріка Бонфіса і Сільвію Робен? Яку небезпеку і для кого могли становити простий рибалка з купою боргів і його подруга?

Відучора вона марно намагалася додзвонитися до відділу жандармерії, що провадив розслідування на Баскському узбережжі. Керівник, майор Мартено, так і не відповів їй. Об одинадцятій ранку, побувши під душем, вона вирішила, що мусить поїхати на місце злочину. Разом із Ле Козом.

— А це що за халепа?

На виїзді з міста утворилася тиснява. Анаїс вийшла з авта й одразу ж упевнилася, що надворі та ж таки клята негода. Похмуре небо. Арктичний холод. Цівки холодного дощу, наче ножицями, різали обличчя. Вона приклала дашком долоню над очима і побачила попереду людей у жандармських одностроях. Вони стояли поперек шляху.

— Увімкнути ліхтаря? — поспитав Ле Коз.

Анаїс не відповіла. Вона намагалася бодай приблизно визначити, які сили правопорядку тут зосередилися. На звичайну дорожню пригоду не схоже. Упоперек шосе напнули заставні стрічки. Довкруги стояли поліційні фургони з мигтючими ліхтарями на дахах. Ні, це не жандарми. Чорні однострої, панцерні жилети й шоломи… Більшість тримала автомати.

— Піду пішки, — нахилившись до Ле Коза, сказала Анаїс. — Як махну, прямуй узбіччям.

Напнула відлогу светра, якого вбрала під куртку, і попрямувала уздовж авт, що непорушно стояли біля шляху. Вона аж дригоніла вся від холоду. Ідучи ковтнула ліків із пляшечки. Наблизившись до тих людей метрів на п’ятдесят, вона високо підняла над головою посвідку з кольорами національного прапора.

— Капітан Анаїс Шатле, Бордо! — гукнула вона суворо.

Ніхто й слова не сказав на те. Чоловіки в каламутних засклених шоломах здавалися чорними роботами-вбивцями, позбавленими власного розуму, бо підкоряються лише наказам згори.

— Хто тут орудує?

Мовчання.

Дощ посилився. Вона бачила, як заборолами шоломів біжать цівки води.

— Хто старшина у вас, питаю?

До неї вже прямував чолов’яга в дощовику.

— Я старшина. Капітан Деланек.

— Що тут скоїлося?

— Такий наказ. Шукають злочинця, який утік.

Анаїс відкинула відлогу. В обличчя вдарили дощові краплі.

— Це мій підозрюваний. Та поки вину його не довели, він не злочинець. Презумпцію безневинності ще ніхто не скасував.

— Таж він божевільний.

— А ви звідки це знаєте?

— Він забив волоцюгу в Бордо. І брав участь у вбивстві двох ні в чому невинних людей у Ґетарі. До того ж він психіатр.

— То й що?

— Психіатри й самі навіжені, бодай наполовину.

Анаїс не стала сперечатися.

— У мене зустріч із майором Мартено. Мені можна проїхати?

Це ім’я послужило гаслом. Анаїс махнула Ле Козові, і той виїхав на узбіччя й помалу покотив до неї. Вона сіла в авто і подякувала тому бевзеві в дощовику.

— Це через Януша? — поспитав Ле Коз.

Анаїс мовчки потакнула. Він сказав: «Януш». Вона подумала: «Фрер». Оце й була різниця поміж ними. Перед її внутрішнім зором постав Матіас із бляшанкою дієтичної коли в руках. Чорний чуб. Зморене обличчя. Одіссей, який повертається до рідної домівки, стомлений, виснажений, проте збагатившись новими враженнями і погарнішавши від того. Цей чоловік уявлявся їй укритий патиною, наче антична статуя. Добре було б сховатися в його обіймах…

І раптом вона здригнулася.

Того вечора, прощаючись із нею, Фрер тихо сказав:

— Убивство — дивний привід для того, щоб зустрічатися.

— Що ж, усе залежить від того, що станеться далі.

Обоє відчули, що поміж ними повис знак запитання. З рота в них виривалися хмарки пари, ніби втілюючи примарну, кришталеву, прозору будучину. Все залежить від того, що станеться далі.

І ось що сталося.

— Не встрявай.

Жінка дістала вже третій удар у щелепу, та, як і раніше, трималася на ногах. Чолов’яга вжив іншого способу. Тепер він щосили стусонув її в живіт. Вона зігнулась удвоє, захлинувшись власним криком. Вигляд у неї був страшний. Потворна, як відьма, брезкла, замурзана. Червоне обличчя, заяложені коси. Віку її неможливо було визначити. Чоловік, який катував її, — негр у бейсболці — скористався тим, що вона нахилилася, звів зчеплені в замок руки і щосили вгатив її по потилиці. Жінка повалилася на пісок. Нарешті-таки. Тіло її затіпалося, потім її знудило.

— Лярва! Бидло!

Тепер він місив її носаками. Януш підвівся. Бернар сіпнув його за руку.

— Не лізь, кажу тобі! То не твоє діло.

Януш дозволив собі знову сісти. Не міг він більше дивитися на те, що коїлося в нього перед очима. Одна рука тієї мандрьохи повисла, то вона затуляла обличчя другою. Удари вона терпіла мовчки, тільки здригалася всеньким тілом.

Януш вештався з Бернаром чотири години і бачив уже третю бійку. Вони побували в різних місцях і поміж різними волоцюгами, поєднувало яких тільки одне — страшенний сморід. Янушеві здавалося, наче в легенях у нього лайно, в носі стояв стійкий дух сечі, а в горлянці застряг кім’ях бруду.

Спершу вони подалися на майдан Віктора Желю, в одне з тих місць, де збиралися бурлаки. Януша ніхто не впізнав. Він балакав із волоцюгами, ставив запитання, та не здобув жодної відповіді. Потім вони піднялися вище на Канеб’єр, до театру «Жимназ», але й тут недовго пробули: на східцях приміська наволоч лупцювала новачка. Віктор із Бернаром завернули до провулку і за хвилю вийшли на вулицю Кюрйоль, де збиралися транссексуали.

Зрештою вони доплуганилися до реформаторської церкви на перетині Канеб’єр і проїзду Леона Ґамбетти. Тут аж кишіло волоцюгами. Одні щось наминали, умостившись на східцях паперті, другі дзюрили простісінько на плити хідника, але всі дивилися на перехожих із неприхованою ворожістю. Вони понапивалися ще зранку і ладні були вбити одне одного за один євро, за цигарку чи за ковток дешевого вина.

Але й тут ніхто не пожвавішав, угледівши Януша. Він і засумнівався вже, чи був коли-небудь у Марселі. Та він так зморився, що все одно не міг уже кудись іти. Тим часом катування скінчилося. Жінка лежала долі в калюжі крові та блювотиння. «Я в пеклі», — подумав Януш мимохіть. Мерзенність оточення, сіра днина (була лише друга година, а вже сутеніло), холоднеча, байдужість перехожих — усе воно зливалося у видовисько прірви, що помалу його поглинала.

Жінка поплазувала до намету над закладом швидкого харчування і завмерла. Януш змусив себе роздивитися її. Обличчя стало суцільним синцем, де блищали тільки налиті кров’ю очі. На розтовчених набряклих губах скипала рожева піна. Вона закашлялася, виплюнула уламки потрощених зубів, що заважали їй дихати. Потім сіла на сходинці й, поки її не нагнали, підставила обличчя вітрові, щоб той підсушив її рани.

— Сама винна, — ухвалив вирок Бернар.

Януш нічого не сказав. Його приятель почав пояснювати. Ненета, ця побита відьма, — жінка негра Тітуса. Він її продавав охочим за кілька євро, за талон на обід чи жменю пігулок. Януш не міг уторопати, як це беззуба п’яничка у когось могла розбудити хоча б найменше бажання.

— То й що? — спитався він.

— А вона зв’язалася з чужинцями.

— З чужинцями?

— Не з нашими, а з району Паньє. І спала з ними без грошей. А може, і за гроші… Та дарма, Тітус дуже ревнивий.

Януш дивився на купу закривавленого ганчір’я, що колись було жінкою. В її руках раптом звідкись узявся картонний пакет із вином. Вона заходилася жадібно цмулити з нього, надаючи сама собі першу допомогу. Видно було, що вона вже геть забула, як її щойно лупцювали.

Вуличний світ був світом теперішності.

Без спогадів. Без майбутнього.

— А що тут такого? — незворушно провадив Бернар. — Посварилися, побилися…

Напилися мов свині, подумки докинув Януш. За його підрахунками, Бернар допивав уже п’ятий літр вина. Решта дотримувалася такої самої дієти. Щодня кожен випивав од восьми до дванадцяти літрів дешевого пійла.

— Гайда, — пхнув його приятель. — Ходімо відсіля. А то тут уже яблуку нема де впасти. Нема чого тим самим клієнтам очі муляти…

Бернар не взяв під захист, а швидше терпів його присутність, бо Януш уже купив йому три коробки вина. Оце начувайся, подумав собі він. Якщо волоцюга простягає тобі руку, то знай, що він чекає від тебе заплати. А валюта тут — винце.

Вони знову рушили вперед. З моря віяло холодним вогким вітром, що пронизував до самісіньких кісток. Януш ніяк не міг зігрітися. У нього боліли ноги. Руки закоцюбли. Очі сльозилися. Він ішов за Бернаром неначе сліпий, нічого не бачачи. Єдине, від чого він здригався, були поліцаї. Варто було йому почути сирену, побачити авто з блимавкою чи правоохоронців в одностроях, як він відразу ж опускав голову якомога нижче. Він не забував, хто він такий. Він — зацькований звір. Утікач, якого підозрюють у вбивстві. Підозрілий чоловік, що встиг накоїти багато лиха. Бруд, лахміття замість одягу і сморід кепського вина були його машкарою. Він ховався за ними, як за фортечними стінами. Та чи довго простоять ці стіни?

Вони з Бернаром посідали на невеличкому майдані. Януш не знав, як він зветься, та йому було нахчати на те. Його потроху охоплювала та сама байдужість, що володіла і його новими братами. Вона виявлялась у млявості рухів, апатії та загальному остовпінні. Він усвідомлював, що без годинника втрачає відчуття часу і простору.

До дійсності його повернуло бряжчання бляшанки. Бернар уже скинув шкарпетку з ноги і, ворушачи замурзаними пальцями, знову показував перехожим свій трюк. Дзень-дзелень…

— Один шеляг небораку альпіністові…

До них попідходили й інші бурлаки. Бернар невдоволено матюкнувся. Вони були п’яні мов чіп і самі вже не жебрали, а тільки лякали потенційних милостивців. Один совгав лицем по асфальту, до крові здираючи шкіру. Другий скинув штани і рачки лазив довкола свого друзяки, який уже й на ногах не тримався, намагаючись запхнути йому в рота свого прутня. Ще один трохи далі виголошував палку промову, звертаючись до муру, і вряди-годи махав кулаками, погрожуючи небесам.

Януш дивився на них, не почуваючи ні жалості, ні спочуття. Навпаки, лють, яка душила його ще зранку, тільки зміцніла. Він не сумнівався: кілька місяців тому, коли він справді був Вікторем Янушем, він уже ненавидів їх. Та ненависть підтримувала його і допомогла йому вціліти. Але невже вона підштовхнула його до вбивства?

— Гайда, — пхнув його в бік Бернар, збираючи дрібняки на землі. — Треба вже й хильнути.

— А попоїсти?

— А для цього є безплатні їдальні й пункти роздачі. І відділи «Еммаусу». Доброчинність! — Він зареготався. — Здуріти можна, як ото їм кортить нагодувати нас! А щоб чарчину налляти, то дзуськи!

Смеркало, і надворі стало холодніше. Януш тривожно думав про те, що чекає на нього найближчою порою. Усередині наче скрутило все. В очах закипіли сльози. Ніби мала дитина, що боїться пітьми.

Та він мусить бути непохитний.

Мусить потрапити до нічліжки, що зветься Оборою, де збираються всі марсельські бурлаки.

Якщо й там ніхто його не впізнає, то він пішов хибним слідом.

Майор Мартено погодився провести їх на місце подвійного вбивства. Кожен їде своїм авто, сказав він. І, поки вони були в його кабінеті, більше й слова не сказав. І ось вони їхали за «субару» WRX, одним із тих авто зарубіжного виробництва, якими останньою порою забезпечили поліційні служби швидкого реагування.

Вони поминули Бідар і Ґетарі, прямуючи уздовж залізничних колій. Дощ не ущухав. Усі барви, відчуття і рухи змішалися в ньому. Він висів над зеленими гаями і лискучим асфальтом. Пацьорки дощу спалахували на поверхні океану білястими блищиками.

Авто зупинилися на вершині бескиду. Густі чагарі, декілька самотніх хат, у долині бляклий берег, стиснутий чорними скелями. Анаїс і Ле Коз підійшли до жандармів. Мартено показав їм на бетонну споруду за сотню метрів од них, де на даху видніла рибина-вивіска.

— Дім Бонфісів.

Споруда була й досі оточена жовтими стрічками огорожі, на вікнах і на дверях висіли печатки. Майор пояснив, що попереднє обстеження помешкання жертв, тобто фотографування, зняття відбитків пальців, зробили ще вчора, а ретельний обшук призначили на завтрашній ранок.

— Де саме сталося вбивство?

— Унизу. На березі. — Майор тицьнув пальцем у бік океану. — Тіло жінки знайшли он там. Тіло чоловіка — трохи далі, біля підніжжя скелі.

— Я нічогісінько не бачу.

— Це місце зараз під водою. Приплив.

— Ходімо туди.

Вони почали спускатися крутим узгір’ям. Анаїс знай крутила головою, розглядаючи довколишні краєвиди. Лопотіли мокрим листям дерева і кущі. Удалині бовваніла вілла з терасою, яку затуляли сосни. Блищали під дощем рейки залізниці, прямої та рівної, наче слід від ножа, що розітнув полотно картини.

Вони дісталися берега, піщаної сірої крайки. Анаїс здригнулася. Дрижаки від застуди чи таки страх? Чомусь згадалася легенда про Трістана та Ізольду — бурі та приворотне зілля…

Вона зміркувалася.

— О котрій годині воно сталося?

— Як кажуть свідки, десь опівдні.

— То й свідки є?

— Двоє рибалок. Вони саме йшли на берег метрів за сто звідсіля.

— Що вони бачили?

— Та не зовсім зрозуміло. Наче бачили, як тікав чоловік у плащі. Ваш підозрюваний, Матіас Фрер.

— Вам сказали саме це ім’я?

— Хіба його не так звати?

Анаїс не стала уточнювати: досить плутанини, нащо все ускладнювати.

— Звідки він біг?

— З берега.

— То, виходить, Фрер забив Бонфіса з дружиною і кинувся тікати? — запитала вона, взявши на себе роль адвоката диявола.

— Ні. Стріляли не впритул. До того ж свідки бачили двох чоловіків у чорному. Вони теж мчали до берега. Хтозна, чи то за Фрером гналися, щоб затримати його за вбивство, чи, навпаки, самі були вбивці. Вони поїхали на чорному всюдиході, якщо судити з опису, марки «ауді», модель Q7. На жаль, номера свідки не запам’ятали.

От халепа. Як могла вона про це забути? Фрер ще позавчора дав їй знімки номерного знака. І розповів, що упродовж останніх двох днів його скрізь переслідував чорний всюдихід. Ті знімки й досі в неї…

— Відтоді, — провадив жандарм, — свідчення очевидців гублять визначеність. Як вони кажуть, проїхав потяг і чоловік у плащі зник. А ті двоє в чорному сіли в авто і поїхали собі…

— А далі що?

— Та нічого. Всі наче здиміли.

Згори долинув хрипкий крик. Анаїс звела очі. Над ними кружляли чайки, креслячи вісімки під поривами вітру. З тими звуками перемежовувався шум прибою, що з гуркотом кидав на темний пісок бурун за буруном.

— Під яким кутом стріляли? — запитала Анаїс, глибше ховаючи руки в кишені.

— Найпевніше, стрілець стояв на терасі он тієї вілли. Узимку там ніхто не живе.

Дім, що про нього він казав, був розташований на відстані понад п’ятсот метрів од місця злочину.

— Ви хочете сказати, що вбивці…

— Стріляли з далекої відстані. Робота снайпера.

Справа вже вкотре повернула на інакше. Невже хтось найняв стрільців, щоб прибрати рибалку, який заборгував банку, і його подругу?

— Як ви визначили, що стріляли саме відтіля?

— Ми знайшли на терасі стріляні гільзи.

Це вже геть не вкладалось у рамки. Фаховий кілер нізащо не припустився б такої помилки. Лишити за місці стрілянини такі докази! Хіба що… У Анаїс виникло інше бачення цієї події. Припустимо, вбивці дістали завдання розправитися з трьома жертвами, та одній із них, Фрерові, пощастило втекти. Вони кидаються за ним. І забувають зібрати гільзи.

Поліцай простягнув їй пластикову торбинку, де було якесь залізяччя. Анаїс узяла її і побачила, що там лежать циліндрики із золотавим полиском. Для неї вони нічого не означали. Її знання в балістиці дорівнювали нулеві. Калібри. Потужності. Віддалі. Хоч убий, нічого того не знала.

— Калібр дванадцять і сім десятих міліметра, — пояснив Мартено. — Бронебійні кулі з високою точністю поцілювання.

— Нам воно щось дає?

— Трохи дає. Дванадцять і сім — рідкісний калібр. Застосовується здебільшого у важких кулеметах. Цінують його за потужність і швидкість руху під час настильної стрільби. Часто використовується для вогню високої точності.

— А якщо перекласти зрозумілою мовою?

— Цей калібр розробили в 90-х роках спеціально для гвинтівки «Геката-2». Улюблена зброя снайперів. Тренований стрілець може вразити з неї ціль на відстані до тисячі двохсот метрів. Або на відстані до двох кілометрів зупинити рухомого автомобіля. Щоб забити двох рибалок, таке обладнання зайве. Не кажу вже про те, що для володіння такою зброєю потрібні особливі навички.

Майор викладав усе те навмисне нейтральним тоном, старанно приховуючи свою розгубленість. Високий, сивий, незворушний, у своєму блакитному мундирі він страшенно скидався на адмірала, який стоїть на містку авіаносця. Анаїс пречудово зрозуміла його.

— Стрілець міг бути військовим?

— «Гекату-2» офіційно взяв на озброєння в 1997 році підрозділ технічного забезпечення сухопутних військ, — сказав Мартено. — То була наша відповідь снайперам противника під час війни на Балканах. Сьогодні її використовують штурмові загони національної жандармерії й елітні поліційні підрозділи.

Обоє замовкли. Еге ж, справа повертала геть на інше. Наче двовимірна картина раптом набула третього виміру, що про нього ніхто й не підозрював.

— Зарубіжні армії, зокрема загони особливого призначення, теж використовують цей калібр, — знову озвався жандарм. — Ми відправимо гільзи до ІКДНЖ[18] в Роні-су-Буа. Може, їм пощастить з’ясувати, з якої зброї стріляли. «Геката-2» не з тих гвинтівок, якими завалений ринок. Крім того, з нею треба вміти й поводитися. До речі, цілком укомплектована вона важить сімнадцять кілограмів.

Анаїс кивнула. Знала вона, завжди знала, що справа ця виявиться тяжкою. Убивство безпритульного волоцюги, якого обернули на Мінотавра. Поява чоловіка з амнезією, що викликала цілу купу запитань, на які ніхто не міг відповісти. Відбитки фальшивого психіатра на місці злочину… І ось тепер подвійне вбивство, що скидалося швидше на засідку в часи війни.

Жандарм забрав у неї гільзи. Вона інстинктивно стиснула долоню.

— Не бійтеся, — сказав майор. — Розслідування не зупиниться, навіть якщо з’ясується, що до вбивства причетний хтось із наших. Гільзи сьогодні ж таки підуть до лабораторії. І ми відправили звіт слідчому судді.

— Його вже призначили?

— Так. Клод Бертен. Із прокуратури Байонни. Кваліфікований фахівець із баскського сепаратизму. Добре знається на балістиці.

— А звіт про розтин ви вже отримали?

— Ще ні.

В Анаїс сіпнулася щока. Тіло Бонфіса і його подруги переправили до Інституту судової медицини в Ранґеї, біля Тулузи, ще вчора вдень. Звісно ж, Мартено відомі вже результати. Просто він відразу ж переслав їх своєму начальству. За таких обставин доводиться діяти дуже обережно й обачно. Можливо, військове відомство призначить повторну експертизу із залученням власних патологоанатомів…

Її роздуми урвав Мартено.

— Ви дозволите пригостити вас філіжанкою кави?

— Охоче, — усміхнулася вона. — Та спершу мені треба зателефонувати.

Вона пішла трохи повільніше, щоб побути самій, і, зіщулившись від вологого вітру, набрала номера Конанта. Той узяв слухавку після першого ж дзвінка. Авжеж, усі вони були наче на голках.

— Це я, — сказала вона. — Новини є?

— Якби були, то сповістив би.

— Послухай, мені потрібно, щоб ти дещо зробив. Можеш простісінько зараз поїхати до мене додому?

— Ти забула полляти квіти?

— Ключа візьмеш у консьєржки. Постарайся переконати її, що тобі необхідно увійти до моєї хати. Вона добряча лярва. Покажеш посвідчення. Одне слово, якось викрутишся.

— Та гаразд уже… І що я мушу зробити в хаті?

— На моєму столі лежать видруковані світлини з номерами авта. Як знайдеш їх, відразу ж мені зателефонуй.

— Ніяких проблем. Як там у Біарріці?

Анаїс звела очі. Чорні постаті жандармів уже сховалися за дощовою завісою. Залізниця лисніла од води. Із хмари вогкої імли ледь видніли сосни і дрік.

— Усе у воді. Чекаю твого дзвінка.

— Піднімай сраку! Фургон прийшов.

Януш насилу підвівся. Усеньке тіло його було грудомахою болю і заціпеніння. Його стратегічний план, що базувався на візуальному спостереженні, надвечір обернувся цілковитим провалом. До самісіньких сутінків вешталися вони з Бернаром по місту, аж урешті повернулися до вихідного пункту, під склепіння клубу «Перно», напроти Старого порту. Януш мріяв лише про одне: знайти щось тепле і м’якеньке, упасти на нього й відпочити.

О сьомій Бернар дістав із кишені телефонну картку і за номером 115 зателефонував до відділу соціальної допомоги незаможникам. Щовечора містом їздило декілька спеціальних авт, що збирали безпритульних і везли їх до нічліжки. Ті з-поміж волоцюг, які до настання темряви ще примудрялися зберегти здоровий глузд, дзвонили заздалегідь, поки на землю не опустилася нічна холоднеча. Решту підбирали патрулі, що добре знали місця, де збиралися бурлаки. Узимку на вулицях Марселя не ночував жоден волоцюга.

Із «Сітроена-Джампі» вийшли працівники і заходилися затягувати в нього тих, які вже й на ногах не могли втриматися. Багато хто видирався, не хотів сідати в авто.

— Я обираю вулицю! — хрипко бекав один.

Другий мляво відбивався, наче тіло його складалося з губки.

— Відчепіться! Не хочу до вашого концтабору!

— Концтабору? — перепитав Януш.

— Обори, — збираючи свої лахи, сказав Бернар. — Та не бійся! Для таких, як ми, це те, що треба!

Заціпенівши від холоднечі й утоми, Януш тямив лише одне: він наближається до мети. Відчинилися задні дверцята фургона.

— Вітаю, Бернаре! — гукнув водій із-за плексигласової перегородки, що відокремлювала кабіну від салону.

Бернар у відповідь зареготався немов гієна, жбурнув до фургона брудні торби і сам туди заліз. Януш попхався за ним. Від смороду йому аж дух забило. У тісному просторі ваговоза смерділо брудом, лайном, сечею і тухлятиною. Він затиснув носа і в темряві рушив уперед, наступаючи на чиїсь ноги, спотикаючись об коліна і торби, що валялися долі. Нарешті він знайшов вільне місце. Бернар зник.

Грюкнули дверцята. «Джампі» покотився вулицею. Янушеві очі трохи звикли до пітьми, і він зміг розгледіти своїх попутників. Їх було з десяток, вони сиділи на лавах одне напроти одного. Ті самісінькі бридкі мармизи, ті самі люті погляди, ті ж таки чорні від лепу руки, що їх він бачив цілісінький день… Двір Чудес просто неба — це одне, а в замкненому просторі — це все ж таки інше. У напівтемряві, яку роздирало світло вуличних ліхтарень, ці істоти, що скидалися на воскреслих горгулій, здавалися казковими потворами, які набули реальності.

Голомозий чолов’яга зі впалими щоками дивився перед собою застиглим поглядом. Бурлака, що сидів біля нього, спав, обхопивши голову руками і скидаючись на камінь у пакеті з ганчірками. Обличчя решти губились у сутінках. Вони вже не ворушилися, заклякнуши в апатії. Якийсь волоцюга стояв навколішки, хапаючись за лаву і марно намагаючись підвестися; кожна його незграбна спроба супроводжувалася лютим пирханням.

У скло заторготів соціальний працівник, який сидів коло водія.

— Гей, ти! Ану сядь негайно!

Спортсмен заточився, потім підвівся і впав на вільне місце. Тепер підвівся його сусіда. Він був чорний, наче аж обвуглений од бруду. Запаху Януш не відчував, він давно вже дихав ротом, намагаючись не думати про отруйні випари, що просягали в горлянку. Чолов’яга підійшов до замкнених дверей, розставив ноги і заходився дзюрити, поціляючи струменем поміж стулками. На його сусідів полетіли бризки, та ніхто навіть не поворухнувся.

Та його потуги були марні, бо дверцята були зачинені. А калюжа сечі під час гальмування побігла назад у салон. Соціальний працівник застукотів у скло ще дужче.

— Ану припини! Правила забув, еге?

Чолов’яга не реагував на його вигуки і спокійнісінько пудив далі. Януш підняв ноги над підлогою, щоб цівки сечі не сягнули його.

— Засранцю, не змушуй нас зупинятися!

Волоцюга нарешті відступив од дверей і, ступаючи в калюжі, падаючи то на тих, то на інших, дістався до свого місця. З кожним кілометром гамір у фургоні гучнішав. Лунали тягучі, пронизливі, люті голоси, бурмотілися невиразні, перекручені слова — уривки безглуздої мови, що нічого не висловлювала.

Якась молодиця знай торочила:

— Мене звати не Оділь. Мене звати не Оділь. Якби мене звали Оділь, то була б інша історія…

Беззубий чоловік дихавично шамкотів:

— Мені треба до стоматолога. А потім я поїду до моїх діток…

Інші співали, якщо той їхній галас можна було назвати співами. Надто ж ревів один волоцюга, він виконував шлягер 80-х «Опівнічні демони».

— І як тобі обставини, га?

Виявляється, Бернар сидів поруч із ним — приголомшений усім цим, Януш навіть не помітив його.

— Тут ще нічого… А ось в Оборі…

Дорогою фургон ще декілька разів зупинявся. Януш виглядав надвір. Працівники соціальної служби підбирали нових волоцюг. Їхні колеги підштовхували до другого авта жінок невиразного віку, вбраних у короткі спідниці й пуховики.

— Повії, — пояснив Бернар. — Їх повезуть до Жан-Паньє…

Певне, ще одна нічліжка. У фургона залізло декілька нових пасажирів. Стало тісно. Любитель співів знай ревів на всю горлянку, не усвідомлюючи, скільки гіркої іронії в його словах.

У протилежному від кабіни кінці фургона допіру вмостилося троє мовчазних молодиків. Не були вони замурзані, та й п’яні не були, ще й озирали всіх гострими поглядами. У тих поглядах не видно було приязні. Усі троє здавалися набагато небезпечнішими за решту волоцюг.

— Румуни… — пошепки пояснив Бернар.

Януш згадав. У клініці П’єра Жане часом бували румуни. То були рецидивісти зі Східної Європи, яким французькі нічліжки після рідних в’язниць здавалися розкішними готелями.

— До них ліпше не підходити, — докинув Бернар. — За талон на обід вони рідну матінку заріжуть. А за документи…

Януш очей не зводив із трьох хижаків. Та й вони хутко загледіли його поміж волоцюгами. Гладенькі руки, замурзаний для годиться — авжеж, чолов’яга вдає волоцюгу. Тож він стане першою їхньою жертвою сьогодні вночі. Адже він єдиний, хто має понад один євро в кишені. Януш подумав, що спати не буде. І відразу ж усеньке його тіло прошив біль натруджених м’язів. Він намацав у кишені ножа і стиснув його, наче то був оберіг.

«Джампі» збавив ходу. Приїхали. Район чи то зносили, чи перебудовували — у пітьмі нелегко було те визначити. Над шосе нависав автодорожній міст, схожий на легендарне чудовисько, що загрожує античному місту. Довкола була темрява. З неї виступала тільки ґратчаста огорожа, осяяна потужними прожекторами. Напис на брамі свідчив: «Притулок для вбогих». Біля входу галасувала й жестикулювала нетерпляча юрма волоцюг. Опівнічні демони…

— Оце і є наша Обора, — сказав Бернар. — Нижче вже не впадеш. Беруть сюди всіх, крім дітлахів. Далі — тільки на цвинтар…

Януш нічого не відказав на те. Видовисько струсонуло його до глибини душі. Перед огорожею стояли чоловіки в чорних комбінезонах із яскраво-жовтою світляною смугою на спині, в рукавичках, обличчя затулені масками. Вони по одному пропускали бурлак досередини. Із даху споруди чутно було гавкіт: там у клітках сиділи пси. Певне, чотириногі друзі волоцюг. Утім, Янушеві згадався Цербер — триголовий пес, який стереже браму до пекла.

— Приїхали! Гайда надвір!

Усі попіднімалися, позабирали свої лахи і почали виходити з «Джампі». Пляшки котилися долівкою; декотрі потрапили в калюжі сечі.

— Так багацько пляшок, а бодай би одна повна! — пожартував співак.

І, пишаючись собою, кинувся вперед, нахиливши голову, неначе гравець у регбі, брутально розпихаючи решту, попри хвилі протестів. Волоцюги вилазили, викочувалися й випадали з авто. Видовисько було таке, неначе хтось перекинув смітницю на хідник. Тут їх теж чекали люди в комбінезонах з поливальницями в руках, щоб змити сліди їхньої мандрівки у фургоні.

Перед брамою зчинилася справжнісінька веремія.

Одні перлися вперед, розпихаючи всіх своїми торбами чи візками. Другі гатили милицями по ґратах. Треті дражнили псів, жбурляючи за огорожу порожні бляшанки. Працівники притулку намагалися хоч якось приборкати юрму і дати лад коло брами: пройти досередини можна було тільки по одному.

Януш товпився разом з усіма. Понурив голову, втягнувши її в плечі. Йому кортіло забути, де він перебуває. Та тепер він бодай зігрівся. Його притиснули до огорожі. Крізь сталеві ґрати він бачив дворисько, де вже стояла черга до найближчої споруди. У вікні приймальні горіло світло. Хтось із тих, що увійшли досередини, уже встряв у бійку. Над головами літали порожні пляшки, і декілька волоцюг вже качалися по землі.

Бернар казав правду: він ще нічого не бачив.

— Прізвище?

— Майкл Джексон.

— Документи є?

Нахабний регіт у відповідь. Працівник притулку відсунув праворуч завошивлену торбу. Перед освітленим вікном приймальні вже виник наступний претендент.

— Прізвище?

— Саркозі.

Та чоловік у вікні залишався незворушним.

— Папери є?

— А ти як гадаєш, дурнику?

— Поводься чемно.

— Та йди ти…

— Наступний.

Януш стояв у середині черги й уважно роззирався, намагаючись запам’ятати кожну деталь. Дворисько оточували бетонні споруди. У центрі стояли тимчасові помешкання. За людом, який юрмився біля кожної споруди, можна було визначити, як їх тут поселяють.

Тимчасові помешкання призначалися для жінок. Поруч із мандрьохами невизначеного віку Януш помітив зовсім молодих дівчат, майже підлітків, вони балакали, не випускаючи з рота цигарок. Наче перебували не в цім пеклі, а на шкільному дворі. Щоб ніхто їх не скривдив, їх пильнували найдужчі працівники притулку.

Ще одне помешкання, що містилось у глибині двориська, було для північних африканців — ті зі змовницьким виглядом тихо балакали між собою по-арабському. Ліворуч бовваніла бетонна коробка, що прихистила вихідців зі Східної Європи — звідти долинала чудернацька мішанина слов’янських мов.

Януш примружився, намагаючись відшукати в юрмі тих трьох румунів із фургона. Таж он де вони! Стоять собі курять. Тільки стало їх більше, певне, знайшли своїх краян. Очі в усіх горіли, стріляючи іскрами, наче жаруки цигарок.

— Відчепися! Кажу тобі, відчепися!

Януш обернувся. Якась жінка сварилася з негром у бейсболці. Ненета і Тітус. Мандрьоха вже встигла отямитися і тепер нападала на свого приятеля. Той замахнувся і зацідив їй кулаком. Вона заточилася і спробувала вдарити його здоровою рукою. Довкола них уже позбиралися роззяви. Чутно було регіт і заохочування. Тітус ударив її ще раз. Ненета гепнула додолу, не зумівши утриматися від падіння, бо рука в неї була поламана. Гупання її черепа об асфальт позбавило Януша останніх моральних сил. Він більше не міг терпіти насильства. І куди більше — занепаду. Всі ці покидьки несповна розуму.

Його підштовхнули до дверей у приймальню.

— Прізвище?

— Нарцис, — несамохіть відказав він.

— А далі як?

— Просто Нарцис. Прізвище таке.

— Папери є?

— Нема.

Він відповідав автоматично, наче потрібні слова зберігалися в його голові.

— Дата й місце народження?

Він назвав ту дату, що була у фальшивих паперах на ім’я Матіаса Фрера. І нащось докинув, що народився в Бордо.

Працівник за столом звів на нього очі.

— Новак?

— Еге ж. Допіру приїхав.

Працівник просунув під віконце талон із числами.

— Спершу йди до камери зберігання, здай речі туди. Це ліворуч від входу. Потім у будинок праворуч, напроти душової. Перший поверх. Номер на талоні — це номер твоєї кімнати.

Волоцюга ззаду приязно ляснув його по плечу.

— Там найліпші хлопці, дядьку! Еліта!

Януш пішов до камери для зберігання. Біля дверей юрмилися волоцюги, що здавали свої навантажені лахами візки, смердючі торби і дитячі коляски із залізяччям. Черговий глянув на нього.

— Зброя? Гроші?

— Нема.

— У душ підеш?

— Так.

Черговий ще недовірливіше глянув на нього.

— У сусідньому корпусі.

У проході поміж санітарним корпусом і корпусом «еліти» було тепліше, ніж деінде у дворі, бо з вікон душової бухали хмари гарячої пари. Януш підійшов ще до одного працівника. Йому видали рушника й одноразовий туалетний набір: мило, зубну щітку, бритву.

— Перед душем зайди до гардеробу.

Гардеробом називали кімнату, де зберігалися сухі й чисті речі, складені рівненькими стосами. Певне, подумалося йому, більшість їхніх власників померли. Що може бути ліпше для живого мерця, яким він оце став? Черговий працівник допоміг йому обрати одяг за розміром. Сорочка лісоруба. Добрячі штани садівника. Дідусева камізелька. Чорне пальто. Та головне, пара кросівок — розтоптані конверси, що він ухопив, насилу загледівши, без жалю жбурнувши в куток зашкарублі черевики, які за цілий день геть понамулювали йому ноги.

Потім він перейшов до наступного будинку і від несподіванки завмер на порозі. Наповнене парою приміщення скидалося на турецьку лазню. Червоні двері, білі кахлі на долівці та на стінах. Ліворуч були душові й убиральні, а праворуч — умивальниці.

Мешканці нічліжки й тут насвинячили. У калюжах сечі валялися рулони туалетного паперу. Кахлі були заляпані блювотинням. На стінах були патьоки лайна, що скидалися на якісь непристойні написи. Нічого дивного: контакт із водою викликає розслаблення сфінктерів.

У хмарах пари роздягалися, сварилися, верещали і зойкали волоцюги. Готувалися до тортур водою… За ними наглядали чергові в гумових чоботях.

Міцно притискаючи до себе рушника, мило і новий одяг, Януш подався шукати вільну комірку. Уперше за цілий день сморід, який не давав йому жити, трохи відступив під натиском запаху мийних засобів. Та жаскі видовиська нікуди не поділися. Позбувшись рам’я, яке було напнуте на них, бурлаки наче аж удвічі схудли. Януш побачив, як перед ним постали живі скелети сірого, червоного чи синюшного кольорів, рясно вкриті візерунками синців і саден, якими була поцяткована їхня шкіра.

Жодної вільної комірки. Черговий зупинив його біля умивальниць і звелів роздягнутися. Януш відмовився. Як міг він роздягатися перед усіма, адже на ньому були протиблошині нашийники? Крім того, він остерігався демонструвати своє цілком здорове і вгодоване тіло — сімдесят вісім кілограмів за зросту метр вісімдесят. Його обман відразу ж відкриється. До того ж у нього був ніж і гроші…

Іншим відвідувачам душової допомагали роздягатися працівники притулку, що діяли зі звичною обережністю. У декого вдягачка злазила разом із клаптями шкіри. Багато хто не скидав із себе заношених лахів тижнями, місяцями і роками. Тепер під ними відкривалися страшенні виразки і вавки. Якийсь дідуган помалу скидав шкарпетки, що здиралися зі шкірою. На щиколотках у нього шрамами горіли сліди від гумок, що в’їлися в тіло.

— Гей, ти! Он комірка звільнилася!

Януш рушив туди, та зупинився, почувши галас у хмарах пари. Біля умивальниць стояв на колінах санітар, який підтримував тіло волоцюги, що здавався мертвим. Хлюпаючи чобітьми в калюжах, до нього вже біг другий.

— Треба терміново відправити його до лікарні.

— А що з ним?

Перший показав йому почорнілу від гангрени руку волоцюги.

— Що довше будемо зволікати, то вище доведеться її відчикрижити.

Януш кинувся туди, щоб запропонувати санітарам свою допомогу, та його зупинив голос чергового в душовій.

— То ти йдеш чи ні? Сказали ж тобі, шоста звільнилася.

Він слухняно поплентався, куди йому звеліли, повз каліку, що стояв на милицях під струменями води, повз іще одного, який валявся долі, поки санітар тер його щіткою з довгим держаком.

— Ворушіться, ворушіться! — крикнув черговий, стукаючи у двері. — Ви що, ночувати тут зібралися?

Януш увійшов до комірки і замкнувся. Роздягнувся, сховав гроші, скинув із себе собачі нашийники. Пустив воду і тільки тут став почуватися в теплі й безпеці. Він шалено тер своє тіло і відмивався, не шкодуючи мила. Потім утерся, вбрався в новий одяг і поклав до кишені ножа і гроші. Чистий. Нарешті, слава Богу. Він наче наново народився.

Наступним етапом стала їдальня. Тимчасова споруда у глибині двориська з оббитими пластиком стінами, де поставили десятків зо два столів. Тут панував відносний спокій. Забравши в бурлак запаси пійла, їм не лишили іншого вибору, як тільки напхатися і хутчій заснути, щоб уранці знову напитися.

Праворуч був стіл, де кожному видавали тацю з вечерею. Януш став у довгу чергу. У приміщенні було повно людей і дуже гаряче. До смороду немитих тіл домішувався сморід їдла — густий відразливий чад смаженого сала, що висів у повітрі наче імла. Він знайшов місце за столом і зжер усе, що було на тарілці, не дивлячись, що їсть. Тепер він нічим не відрізнявся від інших пияк. Він за цілий день замерз як цуцик, розімлів після душу, а очі його аж злипалися з утоми.

Та спокою йому не давала тривожна думка, що знову і знову поверталася до нього. Ніхто його не впізнав. Жоден відвідувач цього царства волоцюг не погукав його на ім’я. Невже він іде хибним слідом? Добре, завтра побачимо. Поки йому хотілося тільки одного: упасти в ліжко…

Прямуючи за всіма, він прийшов до потрібного корпусу. В кімнатах було чисто. Чотири двоповерхові ліжка на вісім душ. Долівка, застелена лінолеумом, щоб пом’якшити удари від падіння. Волоцюги не лише падали уві сні з ліжок, а й устрявали в бійки. Януш обрав долішнє місце. На той випадок, якщо доведеться терміново дременути.

Матрац був застелений одноразовим простирадлом із рисового паперу. Він ліг і напнув на голову ковдру. Рука його стискала ножа — так дитина обіймає улюбленого плюшевого ведмедика. Світло в кімнаті не вимикали. З коридора долинав галас і матюки. Бурлаки вкладалися до ліжок.

Ото й добре, подумав собі Януш. У такому гаморі він зможе тільки дрімати.

Наступної миті він уже провалився у глибокий сон без марень.

— Пан Саєс? Мене звати Анаїс Шатле. Я капітан поліції з Бордо.

Мовчання.

— Звідки у вас мій номер?

Вона не відповіла. Знову мовчання.

— Що вам від мене треба?

Тон був гордовитий, хоч розмовник промовляв солоденьким голосом. Анаїс вирішила лишитися в Біарріці ще на день. Випивши кави з Мартено, вона отримала повідомлення з координатами фірми, якій належав всюдихід. Модель Q7 була зареєстрована на ПАОС[19], розташовану у кварталі Терфор містечка Брюж в околицях Бордо. Вона набрала вказаного номера. Чоловік, що взяв слухавку, рішуче відмовився сповіщати бодай якусь інформацію. Зокрема, й номера телефона власника фірми Жана-Мішеля Саєса.

Анаїс не наполягала. Найняла в Біарріці на вулиці Маршала Жоффра номер у невеличкому готелі під назвою «Амая» і провадила розслідування далі. Врешті вона роздобула номера мобільника Саєса і розпочала облогу, телефонуючи йому щопівгодини. Повідомлень на автовідповідачі вона не залишала.

Він відповів тільки о десятій вечора.

— Вашій агенції належить всюдихід марки «ауді», модель Q7 Sline TDI, номер 360 643 АР 33.

— То й що?

Той самий пихатий, солоденький голос. Анаїс уже зібралася була сказати йому щось таке, щоб те самовдоволення стало йому поперек горла, коли ж раптом утямила, що вона нічого не може вдіяти з ним. Як переходити їй у наступ? Зі свідченнями чоловіка, що перебуває в розшуку, якому здалося, ніби його переслідувало це авто?

Вона вирішила поговорити з ним лагідно.

— Це авто кілька разів помічали в Бордо. Один лікар звернувся до нас із повідомленням, що авто скрізь їздить за ним. Тепер ми з’ясували, що воно зареєстроване на вашу компанію.

— Він подав скаргу?

— Ні.

— Вам відомі дати так званих переслідувань?

Фрер казав, що стеження за ним розпочалося відразу після того, як виявили Патріка Бонфіса.

— Тринадцяте, чотирнадцяте і п’ятнадцяте лютого дві тисячі десятого року.

— Що у вас ще є?

Голос звучав так само спокійно. Як видно, Саєса бавила ця розмова. Вона не втрималася від спокуси.

— Можливо, той-таки всюдихід був на місці подвійного вбивства, скоєного вчора, у вівторок шістнадцятого лютого, на березі в Ґетарі.

Власник агенції тільки зареготався.

— Вам це здається кумедним?

— Кумедними мені здаються дії вашої поліції. Поки ви будете працювати так, як тепер, люди, що хочуть гарантованої безпеки, будуть звертатися до мене.

— Що ви маєте на увазі?

— Я заявив про викрадення цього авто шість днів тому. Якщо точно, одинадцятого лютого.

Анаїс ковтнула й облизалася.

— До якого комісаріату подали ви заяву?

— До жандармської дільниці в Брюжі. Найближчої до нашого офісу. Мені здавалося, війні поміж поліцаями вже край.

— Ми тісно співпрацюємо з відділами жандармерії.

— Тоді вам залишається тільки налагодити з ними сталий зв’язок.

Їй раптом пересохло в горлі. Вона відчувала, що він бреше, та поки що їй ні´чого було заперечити. Вона спробувала завершити розмову, не втративши гідності.

— Вам доведеться дати детальні пояснення в комісаріаті. Вулиця Франсуа-де-Сурді…

— Нізащо.

— Прошу?

— Я був терплячий з вами, панно. Та мушу розставити крапки над «і». Ви маєте право викликати до себе підозрюваних, але не потерпілих. Коли — і якщо — ви знайдете моє авто, тоді чемно попросите мене завітати до комісаріату, а я подумаю, чи буде в мене час для цього. Бувайте.

У слухавці пролунали гудки. Нахабство цього мерзотника приголомшило Анаїс. Напевно ж у нього є зв’язки з можновладцями в Бордо. Вечірки для світського товариства. Пожертви політикам. Різні привілеї. Вона добре знала, як воно відбувається насправді. Вона сама виросла в тім болоті.

Анаїс озирнула свого номера. Бляклі тони. Меблі минулого століття. Дух плісняви і мийних засобів. Ідеальне місце для того, щоб ночувати біля вмирущої бабці. Анаїс умостилася за крихітним письмовим столом, укритим клейонкою, і ще раз проглянула інформацію, яку вдалося зібрати про ту агенцію.

Існує вже дванадцять років. Надає стандартний набір послуг. Охорона. Дресування псів. Безпека і нагляд. Особисті охоронці. Оренда престижних авт… Анаїс зайшла на сайт фірми в Мережі. На взір наче все респектабельно, але… Ніяких конкретних даних. Підприємство належить якомусь холдингу, але якому, хтозна. Жан-Мішель Саєс стверджує, що володіє «чималим досвідом роботи у сфері безпеки», але про те, як і де він набув його, нема жодного слова. І, звісно ж, ніяких покликань на клієнтуру. Конфіденційність.

Анаїс спробувала знайти додаткову інформацію у статтях і коментарях, сподіваючись, що вискіпається бодай щось цікаве. Нічогісінько. Складалося таке враження, що та агенція — примара, що не має ні історії, ні клієнтів, ні партнерів.

Вона зателефонувала Ле Козові. Він був у найпохмурішому настрої. Повернувшись до Бордо, її помічник тільки те й робив, що аналізував повідомлення, які плавом пливли, і докази проти лікаря-втікача — геть усі — з царини фантастики. Додатковий бонус — тиск преси і влади, яких цікавила відповідь на одне-однісіньке питання: КУДИ ПОДІВСЯ ВІКТОР ЯНУШ? Анаїс відчула докори сумління. Може, вона вирішила лишитися у Біарріці через підсвідоме бажання не встрявати до тієї бучі?

— Є новини щодо судді?

Розмови про швидке призначення слідчого судді точилися з учорашнього дня. Фрерова втеча лише пришвидшила плин подій. Про розслідування гарячими слідами вже й мови не могло бути. Прощавай, незалежносте. Прощавай, свободо. А може, її й геть усунуть від цієї справи…

— Поки що нема, — відказав Ле Коз. — У прокуратурі про нас буцім забули.

— Де ж пак! А з іншим як?

«Інше» — то був Януш зі своєю втечею.

— Нічого. Він прослизнув у нас поміж пальцями. Треба це визнати.

Із одного боку, Анаїс зраділа. З іншого — вона боялася гіршого. У в’язниці Януш був би в безпеці. Злочинець-утікач ризикує щохвилі заробити кулю в лоба. А на нього, слід визнати, полюють фахові вбивці.

— Ти де зараз?

— У кабінеті.

— Сили ще є?

Ле Коз скрушно зітхнув.

— Слухаю тебе.

Анаїс звеліла Ле Козові податися до офісу охоронної агенції й обшукати його. Поки офіційно не призначили слідчого суддю, її група має право вдаватися до будь-яких заходів.

— Мені потрібна інформація про діяльність цієї компанії, — сказала вона. — Список клієнтів. Список працівників із посадами та зарплатами. Назва холдингу, якому вона належить. Одне слово, все.

— Гаразд. Поїду туди завтра вранці.

— Ти поїдеш туди простісінько зараз.

— Таж десята вечора вже!

— Там нічний охоронець. Доведеться тобі переконати його.

— Слухай, якщо Деверса дізнається про це…

— Коли він про це дізнається, в нас буде вся інформація. Переможців не судять.

Ле Коз мовчав. Він чекав чарівного слова.

— Усе беру на себе.

Лейтенант відповів, що зробить усе. Він наче трохи заспокоївся. Анаїс мить подумала і вирішила зателефонувати комісарові. За особистим номером.

— Чекав я на вашого дзвінка, — менторським тоном озвався він.

— А я на ваш чекала.

— Мені нема чого вам сказати.

— Ви певні цього?

Деверса відкашлявся.

— Призначили слідчого суддю.

Анаїсине серце пропустило черговий удар. Вона запитала про всяк випадок, і те запитання бумерангом повернулося до неї.

— Хто він?

— Філіпп Ле Ґаль.

Гіршого й бути не могло. Новачок, трохи старший від неї, нещодавній випускник Вищої суддівської школи. Вона з ним якось уже працювала. Він був як той суддя, що готував справу Утро`[20]. Той самий комплекс відмінника. Та сама молодість. І та ж таки недосвідченість.

— Мене усувають?

— Це не належить до моєї компетенції. Спробуйте запевнити Ле Ґаля в тому, що ви йому конче потрібні.

— У цій справі мені нічого не можна закинути?

— Анаїс! Ви розслідуєте вбивство. І немає сумніву, що воно пов’язане з іще двома вбивствами у Країні Басків. На сьогодні ваші результати дорівнюють нулю. Ваше єдине досягнення полягає в тому, що ви дозволили підозрюваному утекти.

Вона швиденько пригадала все, що пощастило зробити. Вона з’ясувала особу жертви. Знайшла свідка чи підозрюваного. З’ясувала, як діяв убивця. Не так і погано за три дні. Та, по суті, Деверса має рацію. Вона просто робила свою роботу. Добротно, але без іскри натхнення.

— І ще дещо є, — докинув комісар.

Анаїс здригнулася. Невже все-таки її усувають? Вона весь час боялася, що її звільнять. І не тому що вона жінка. Не тому що молода. А тому що вона — донька Жана-Клода Шатле, чилійського ката, якого звинувачують у вбивстві понад двох сотень політичних в’язнів.

Та Деверса завдав удару з несподіваного боку.

— Кажуть, у вас особисті стосунки з підозрюваним.

— Що-о? Хто це каже?

— Не має значення. Ви зустрічалися з Матіасом Фрером поза межами службової діяльності?

— Ні, — збрехала вона. — Я взагалі тільки раз із ним зустрічалася. Розпитувала про його пацієнта, Патріка Бонфіса.

— Два рази. Ви були в нього вдома ввечері п’ятнадцятого лютого.

— Ви що ж… стежили за мною?

— Та ні, звісно. Це випадково спливло. Хтось із наших працівників бачив ваше авто біля дому Матіаса Фрера.

— Хто?

— Не має значення, кажу ж вам.

Ото вже негідники. Самі мерзотники на світі. А поліцаї — найгірші з-поміж них. Не дихнуть, як не донесуть на когось. Вона нейтральним тоном промовила:

— Так, це правда. Я ще раз допитувала його.

— Об одинадцятій вечора?

Вона не відповіла. Тепер їй стало зрозуміло, за що усунуть її від розслідування. В очах закипіли сльози.

— То я працюю над цією справою чи ні?

— Що ви конкретно зараз робите?

— Завтра вранці збираюся бути присутньою під час обшуку дому загиблих у Ґетарі.

— Ви певні, що ваше місце там?

— Я повернуся завтра вранці. І хочу нагадати вам, що авто Матіаса Фрера виявили неподалік від місця злочину.

— Жандарми не заперечують?

— З ними в мене ніяких проблем.

— Будьте в комісаріаті до півдня. Суддя хоче викликати вас по обіді.

— Іспит влаштує?

— Називайте це, як вам завгодно. Та майте на увазі, що до вашої зустрічі він хоче отримати детального рапорта. Звіт про всю роботу, яку ви провели. Сподіваюсь, у вас безсоння, тому що ви повинні відправити йому завтра вранці всі матеріали електронною поштою.

Деверса вже збирався повісити слухавку, аж вона запитала:

— Ви чули про охоронну агенцію?

— Ага, щось чував… Чому ви запитуєте про це?

— Одне з їхніх авт може бути пов’язане зі справою.

— З якою справою?

Вона вирішила трохи пожвавити балачку.

— Убивством на березі. Що вам ще відомо про цю компанію?

— Ми зустрічалися з ними з приводу пограбування у кварталі Шартрон. Працівники агенції охороняли один будинок. Як на мене, це такі зарізяки, що не дай Боже. Колишні військові. Ви спілкувалися з ними?

— З директором. Таким собі Жаном-Мішелем Саєсом.

— І що він вам сказав?

— Що авто в них викрали за кілька днів до подій. Хочу перевірити, чи так воно було.

— Обережніше там. У них досить високі покровителі, скільки я пам’ятаю.

Вона подумала про Ле Коза, якого відправила простісінько до того лігва. З незаконним обшуком, ґрунтованим на невиразних здогадах. І тієї ж миті вирішила, що не буде йому телефонувати ще раз. Їй потрібні факти. Інстинкт підказував, що тут щось є… А ґулі потім будемо лічити…

Вона спустилася в хол до кавового автомата і майже бігцем повернулася назад, створила новий документ у своєму «Макінтоші» й узялася писати звіт. Зрештою, підбити підсумки власним досягненням — ідея незлецька.

Він прокинувся від гострого болю.

Тельбухи роздирав болісний спазм. Пекучий біль сягав од лобка аж до ребер, так прошиваючи спину, що йому здавалося, ніби в нього тріщать хребці.

Він розплющив очі. Світло погасили. На поверсі було темно. Що це з ним? Відповіддю на його німе запитання став гучний клекіт у животі, що супроводжувався нестерпним печінням у прямій кішці. Гострий кишковий розлад. Розплата за те, що цілий день дудлив оту гидоту, яка звалася вином. А може, й отруєння їжею. Або страх. Страх, який не покидав його відучора і ось тепер вибухнув у самісіньких нутрощах.

Він перекотився на бік, стиснувши руками черево, і спустив ноги додолу. Голова йшла обертом. Ноги тремтіли. Бігом до вбиральні! Більше він і думати не міг ні про що. Скоцюрбившись, поклав до кишені ножа і заточуючись почвалав до дверей. Кожен крок відгукувався гострим спалахом болю.

На порозі він зупинився, ухопившись за одвірка. Здається, на початку коридора він бачив убиральню… Та чи вистачить у нього сили дістатися до неї?..

Він ступнув у темряву, притулившись до стіни. Руки так само стискали живота. Зусібіч долинали звуки: одні кашляли, другі хропли, треті перділи… Сяк-так він доплуганився до санітарного блоку. І тут побачив нічну кориду. Двоє працівників притулку навалилися на чолов’ягу, який учепився за крана. Януш бачив тільки його очі, де палахтіло божевілля. Він не відбивався і не кричав, геть зосередившись на своїй здобичі. Санітари так само мовчки вперто відривали його від умивальниці.

Випорожнитись у цій сутолоці годі було й думати.

Душові! Там теж є вбиральня. Він пхнув засклені двері. Повернув праворуч. Вийшов у двір. Від крижаного вітру йому на мить стало трохи легше. Усе довкруги завмерло. Навіть пси на даху першого поверху позамовкали.

Януш і гадки не мав, котра зараз пора. Він стояв, і довкруги була ніч. І нестерпний біль. З останніх сил він обійшов будинок, де спали волоцюги. У душовій було темно. Ось і червоні двері, білі кахлі. У приміщенні панувала чистота. Гостро тхнуло дезінфекцією. Він пхнув двері наближчої комірки. Замкнені. Чутно було, як усередині стогнуть і дрищуть.

Дальша комірка була вільна. Він одчинив двері головою. Пропхався досередини, обернувся, скинув штани і сів на унітаза, навіть не замкнувшись на засув. Тельбухи неначе ножем різало.

Нарешті! Від полегшення аж дух забило.

Повіки самі заплющилися з утіхи. Він випорожнювався. Вивергав із себе зло. Живіт іще болів, та той біль був ніщо проти почуття насолоди.

Він прислухався до звуків, що лунали з сусідньої комірки. Він і сам видавав такі самі. Що ж, він став одним із них. Брат у лайні. Соратник на смітниках. Тут, у вбиральні, відбувається його бойове хрещення.

І раптом він завмер.

Перед ним хтось стояв.

Не зводячи голови, він розплющив очі. За кілька сантиметрів од його конверсів стояли наваксовані до блиску черевики фірми «Вестон». На нього накотила паніка. Як це могло статися? Він не замкнувся. І чолов’яга увійшов до комірки услід за ним, тільки, на відміну від нього, не забув замкнути двері на засув. І все це коїлося, поки він сидів на унітазі.

Януш і далі вдавав, ніби не помітив цього. Промайнула думка про румунів. Та ні, румуни «Вестонів» не носять. Він трохи звів голову. Вузькі, бездоганно пошиті костюмні штани свідчили про те, що належать до однієї з найліпших італійських фірм.

Ще вище — і він побачив руки. Вони тримали трубного хомута. Нейлонову линву із насічками всередині. Річ, що знайома кожному робітникові. А він звідки знає про неї?

Він хутко притулив праву руку до горла. Хомут обхопив його шию. Линва вп’ялася йому в зап’ястя. Він зціпив пальці в кулак, щоб послабити тиск на горлянку. Поки вбивця ладнався вчинити це знову, Януш хутко зірвався на ноги і чимдуж угатив його лобом у підборіддя. У голові вибухнув біль. Януш упав на унітаз, мало не закричавши.

Нападник випустив хомута з рук. Він хитався, і стіни комірки аж тряслися. Януш не став гаяти часу на те, щоб надівати штани, і лівою рукою — правиця так само була притиснута до горла — пхнув убивцю надвір.

Та марно. Тільки зараз він згадав, що двері відчиняються досередини. Він намацав засув і сіпнув його вбік. Двері відчинилися. Та вилізти він не міг — убивця затуляв їх і вже почав приходити до тями.

— РЯТУЙТЕ! — заволав Януш.

Цієї миті, саме цієї біжучої миті, він збагнув, що його життя висить на волосині. За порогом комірки, просто перед ним, стояв другий убивця, з пістолетом у руці. Він одразу ж упізнав його. Один із тих, які стежили за ним у кварталі Флемінґ. Один із тих, що влаштували бійню на березі в Ґетарі.

Чолов’яга в чорному звів руку з пістолетом.

— РЯТУЙТЕ!!!

За першим нападником він нічогісінько не бачив. Та ось той, так само заточуючись і не відриваючи долонь від лиця, випав із комірки. Януш підняв ноги і хутко зачинив за ним двері. Потім скоцюрбився на унітазі, затуляючи ліктями голову, і знову гукнув:

— РЯТУЙТЕ!

У відповідь була тиша. Ні пострілів, ні граду куль, ні болю — анічогісінько. Потойбіч дверцят більше нікого не було. Він відчував це.

Вільною рукою Януш підтерся — в нього ще залишалися рештки гідності — й підтягнув штани.

І весь час він без угаву репетував, навіть не репетував, а вищав, мов свиня, якій ріжуть горлянку:

— РЯТУЙТЕ!

Надворі почувся тупіт. Зараз його врятують. Він насилу встиг спустити воду, і його охопив нервовий регіт. Він живий. Януш виліз із комірки і ледве вивільнив пальці з петлі, допомагаючи собі зубами та лівою рукою. Він здогадався застібнути комір сорочки. Що й казати, давати пояснення з приводу нападу він таки не збирався.

Грюкнули дверцята. Він обернувся, охоплений новим нападом паніки. Із сусідньої кабінки виглянуло зморшкувате обличчя, облямоване густою бородою. Слава Богу, то був такий самий дристун, як і він.

Він заспокійливо махнув йому і заходився застібати штани. Заков’язлі пальці правиці не слухалися. Він схилився над умивальницею і підставив обличчя під струмінь води. У кишені щось перекочувалося. Ніж. Він і не збирався скористатися ним. Просто забув, що в нього є ніж.

— ТЕ GUSTA?[21]

Замість відповіді бранець із виряченими від жаху очима тільки захарчав. Він дихав ротом, який був розтулений за допомогою розширювача — давнього знаряддя часів Першої світової війни.

— Те gusta?

Чоловік спробував покрутити головою, та вона не рухалася, бо прив’язана була шкіряним пасом до спинки крісла. Його знудило кров’ю. Обличчя його було місивом із переламаних кісток і хрящів.

Та очі стежили весь час за гадюкою, що обмоталася довкола зап’ястя ката

— Те gusta?

То була наканина, несправжня водяна кобра, що водиться в аргентинських мочарищах. Чорна з позолотою. Не отруйна, але зараз, коли її добряче розлютили, шия в неї знай роздималася каптуром.

І ось гадюка вже за декілька сантиметрів од роззявленого рота бранця. Він застогнав і захарчав, безсило сіпаючись… Гадюка вигнулася, похитала трикутною головою, засичала і вкусила бранця за губу. Їй було страшно. Їй кортіло сховатися, заповзти у звичну темну і вогку шпарину…

— ТЕ GUSTA?

Чоловік ще намагався кричати, та крик застряв у його горлянці. Кат застромив йому гадюку в рота. Плазун спритно ковзнув у стравохід, сподіваючись знайти там притулок. Метрова гадюка, яка складалася з м’язів, луски і теплої крові, зникла в горлянці приреченого, умить задушивши його.

Анаїс закричала і прокинулася.

У кімнаті було тихо, чутно було тільки її хрипкий подих. Тиша і темрява. Де вона? Батьків голос звучав геть поруч. Те gusta? Їй навіть вчувалося гадюче сичання. Вона гикнула і заплакала. У голові був туман. У напівтемряві їй видавалося, наче вона бачить ціпок і черевики різної форми… Батькову кімнату…

Ні, це готельний номер. Вона в Біарріці. Вона провадить розслідування. Та проста думка завдала їй трохи полегкості. Однак марення не покидало її свідомості. Боліла щелепа, травмована розширювачем. У горлянці звивалася гадюка. Анаїс закашлялася і розтерла шию.

Разом із ясністю глузду повернулися і спогади.

Спогади, що мордували її щоночі. Вона намацала на тумбочці годинника. Її цікавив не час, а дата. 18 лютого 2010 року. Пора вже забути Кульгавого. Вона давно не дівчинка. Вона жінка. Вона поліцай.

У кімнаті було страшенно гаряче. Вона звелася, щоб перевірити електричного регулятора батареї, та не змогла вивільнитися з-під липкого простирадла. Невже це від поту? Анаїс засвітила нічника.

Ліжко було всеньке у крові.

Наступної миті вона збагнула чому. Руки. Подерті. Пошматовані. Геть у ранах. Вісім років вона їх не торкалася. І оце уві сні знову взялася до свого…

Якби в неї ще залишалися сили, вона заридала б. Але відразу ж увімкнулася логіка. Логіка поліцая. Чим це вона так почикрижила себе? Де знаряддя злочину? Вона пошукала в ліжку і знайшла у бганках простирадла уламок скла. Звела очі до вікна. Цілісіньке. Пішла до ванної кімнати. Віконце було розбите. На долівці повно друзок.

Вона кинула під ноги рушника, щоб не порізатися. Наблизилася до умивальниці. До неї повернувся автоматизм напівзабутих порухів. Вона пустила холодну воду і підставила під струмені покалічені руки. Заліпила рани туалетним папером — найліпшим засобом, щоб погамувати кров. Болю вона не відчувала. Вона геть нічого не відчувала. Точніше, почувалася добре. Як і було щоразу…

Вона обробила рани парфумами і забинтувала руки тасьмою того ж таки туалетного паперу. Символічно, посміхнулася вона подумки: лайно лайном.

Повернувшись до кімнати, вона здерла з ліжка простирадло, ковдру і покривало, зібгала все те у кім’ях і жбурнула додолу. Докази скоєного злочину. І раптом завмерла. Їй знову почувся голос з нічного марення — батьків голос. Те gusta?

Так ось чому вона калічила себе.

Вона мріяла кров’ю змити із себе огиду.

Відітнути себе від власного коріння.

Вона вмостилася на незаплямованому матраці, притулившись спиною до стіни і обнявши руками коліна. І заходилася розгойдуватися назад і вперед, мов навіженець, якого замкнули в палаті для скажених.

Вона молилася. Тихо, по-іспанському. Дивилася в одну точку і, хилитаючись, бездумно повторювала:

О пів на восьму пролунав дзвоник. Усі до їдальні! І бігцем!

Януш пішов із усіма. Після сутички у вбиральні йому надали допомогу. Дали пігулку імодіуму, що зупинила пронос. Вислухали його свідчення. Він применшив значення тієї події, звівши її до сутички з іншими бурлаками. Та чергові не були легковіри. Вони запідозрили румунів. Януш заприсягнувся, що то були не вони. Його послали спати, пообіцявши, що завтра вранці запросять до директора для детальнішої розповіді. Найпевніше, у присутності поліції. Заснути він не зміг. Убивці у фірмових костюмах. Отой хомут. Глушник на пістолеті. Як вони вистежили його? Стежили від самісінького Біарріца? Хтось із нічліжки навів їх? Хто ж це міг зробити?

Та ніч дала йому бодай одну відповідь на його численні запитання. Після замаху в Ґетарі він ще сумнівався, що і йому загрожує небезпека. Більше в нього сумнівів не лишилося. Він у списку на ліквідацію.

Януш вирішив, що дремене удосвіта, сказати б, по-англійському, не прощаючись. Поліційного допиту йому не треба. Поки що він не збирався відновлювати контактів із цивілізованим світом, надто ж із поліцією. У комісаріаті напевне встигли порозсилати його фотографії. Серед іншого в доброчинні заклади на кшталт оцієї нічліжки й безплатних їдалень, де могли очікувати його появи. Отож, треба тікати. І хутчій.

Та браму нічліжки відмикали тільки о пів на дев’яту. Він замислено сидів над чашкою кави з куснем хліба, аж у їдальні знялася буча. Його сусіда за столом почав дригоніти. Потім затрясся ще один, який сидів за чотири столики від нього. Далі, ще дужче, затіпався бідолаха за сусіднім столиком. Корчі, дрижаки, цокотіння зубів — усе воно дедалі дужче охоплювало їх. На всіх присутніх у їдальні одночасно напала страшенна трясовиця.

Януш здогадався, в чому річ. Ті чоловіки й жінки понад вісім годин не мали в роті міцних напоїв. Їм не потрібна була кава з накладанцями. Їм потрібне було вино. Декотрі вчепилися у свої філіжанки. Інші корчились у конвульсіях, аж ніжки стільців дрібно стукотіли по долівці.

У клініці П’єра Жане безпритульні, яких підбирали вночі, уранці потерпали від того ж самого. Кожна їхня клітина жадала алкоголю, змушуючи тіло звиватися в корчах. Решта реготалася з них. І прозивала ту трясовицю «дрижажаками».

Януш озирнувся. Десь половина їдальні тряслася від спазмів. Друга половина реготалася, вигукуючи: «Дрижажаки! Дрижажаки!» Януш узяв свою тацю й підвівся. Колективний напад епілепсії ось-ось приведе сюди більшість працівників нічліжки. Ідеальний момент, щоб дременути відсіля.

Він поставив брудну філіжанку на стіл, аж його погукав незнайомий голос:

— Жанно?

Януш обернувся. Перед ним стояв куций чоловічок у чорній плетеній шапочці й пуховику, підперезаному простим мотузком. В очах сяяв вогник упізнавання. То було диво, якого він уже і сподіватися перестав.

— Жанно, це ти?

— Мене звати Януш.

— То я ж і кажу! Жанно. — Чоловічок зареготався. — Боже мій, ти що, геть із глузду зсунувся?

Януш промовчав. Він не пам’ятав цього чоловіка.

— Шампунь, — сказав той.

І скинув з голови шапку, потер лисого, мов коліно, черепа.

— Шампунь, пізнаєш? Ні, справді, ти схибнувся, еге? Чого ти сюди знову приліз?

— А чому мені не можна?

— Ох, бачу, ти геть нализався…

— А багацько я п’ю?

— Мов барило, друже.

— То чому мені сюди не можна?

— Через поліцаїв, чому ж іще? І через усе інше.

Галас позаду дедалі дужчав. Дрижаки, репет, сміх. Нічліжка прокидалася. І її пробудження швидше скидалося на страшне марення.

Януш ухопив Шампуня за руку і потягнув за собою в більш-менш тихий куточок, де стояли термоси з кавою і бляшанки із джемом.

— Я нічогісінько не пам’ятаю. Второпав?

Лисань із філософським виглядом почухав потилицю.

— З кожним із нас рано чи пізно таке буває.

— Де ми запізналися?

— В «Еммаусі». Ти там працював.

Так ось чому на вулиці ніхто його не впізнавав. Януш не був псом-волоцюгою. У нього була діра, куди він міг заховатися. Гуртожиток «Еммауса» в Марселі. Він згадав чолов’ягу, з яким зіткнувся в потязі, який ішов через Біарріц. Данієль Ле Ґен. Побратим із «Еммауса». З нього і треба розпочинати пошук.

Гамір довкруги ставав уже нестерпним. У їдальні з’явилися співробітники нічліжки. Їхні колеги тим часом відмикали браму. Час було випускати звіроту на волю. Януш утямив, що повинен скористатися тим рейвахом.

— Гайда! — сказав він Шампуневі.

— Та я ж іще й не поснідав!

— Гаразд, я почастую тебе кавою в місті.

Хтось пхнув його, притискаючи до стійки. Довкола утворилася юрма. Здається, бійка. І, як завше, з палкою участю роззяв. Януш міцно взяв за руку Шампуня і підштовхнув його до виходу.

— Ходімо звідсіля.

Мимохідь зиркнув на волоцюг, які стояли гуртом. Ні, це не бійка. Долі лежала жінка. Непорушно, як мертва. Він порозпихав роззяв ліктями і продерся крізь юрму. Став на коліно і швидко обстежив жінку. Вона була ще жива.

У носа йому вдарило гострим яблучним духом. Ось і пояснення. Яблуками тхне ацетон, що виділяється крізь пори. Вона в діабетній комі, яку викликав кетоацидоз. Одне з двох: або вона проґавила зажити інсуліну, або ж не їла кілька днів. У будь-якому разі їй потрібна термінова ін’єкція глюкагону. А потім крапельниця з глюкозою.

Аж його пронизала простісінька думка. Жодного сумніву: він і справді лікар.

Ніби підтверджуючи ту істину, за спиною в нього зарепетував Шампунь:

— Не заважайте йому! Я його знаю! Він медик!

Бурлаки галасували, реготалися, трусилися. Кожен вважав за потрібне дати цінну пораду.

— Їй треба кисневу маску!

— Штучне дихання! Пустіть мене, я вмію!

— Поліцаїв погукайте!

Аж наспіли чергові. Януш підвівся з колін і непомітно змішався з юрмою. Треба гадати, зараз викличуть лікаря. Шампунь як уліз у юрму, так і стояв у ній, вимахуючи руками і вдаючи санітара швидкої допомоги. Януш іще раз сіпнув його за руку і потягнув до виходу.

Браму встигли відчинити. Волоцюги потроху розходилися закуреними камінними джунглями. Янушеві кортіло пошвидше забратися звідси подалі. Та його лисий приятель раптом зупинився.

— Зачекай! Я ж не забрав мої лахи!

Вони згаяли ще п’ять хвилин у камері схову. Виходячи за браму, побачили авто швидкої допомоги, яке щойно під’їхало до притулку. Опинившись нарешті надворі, вони рушили вгору бульваром. Учорашнє враження не обмануло Януша: квартал перебудовували. Як водиться, спорудженню передувало руйнування. Будівельні майданчики видно було поруч із занедбаними спорудами, що дивилися на вулицю наглухо забитими вікнами. Посередині над проїжджою частиною височів міст над цією нічийною територією у стані перебудови.

Біля дому з облупленим фасадом просто на хіднику лежали бурлаки. Наче рабини біля Стіни Плачу, подумав собі Януш.

— Що вони тут роблять?

— Сховане подіставали. До нічліжки не пускають із пляшками. От усі й ховають свої запаси. А тут стіни порепані, плящина якраз і влазить. А вранці вийшов — і ось вона тобі, рідненька. Нікуди й іти не треба. Дехто навіть уночі встає смикнути винця. Тихенько, звісно ж. Чуй, а ми куди оце шкандибаємо?

Сам не знаючи чому, Януш відказав:

— Мені кортить побачити море.

Хатина Бонфісів скидалася на розсипаний картковий будиночок.

Чотири порожні стіни оточили нічим не заповнений простір. Меблі, одяг, хатнє причандалля — все винесли надвір. Ні підлоги, ні стелі більше не було. Сволоки, складені на купу, лежали коло хати. Трохи далі склали дошки. У стінах зяяли діри — їх просвердлили в багатьох місцях, шукаючи схованки. Приміщення було вкрите шаром вапняного пороху, який скидався на вулканічний попіл. Усередині діловито вешталися жандарми, озброєні зондами, молотками і металошукачами, обстукуючи й обнишпорюючи кожного куточка.

Майно Сільвії і Патріка Бонфісів розсортували купками і порозкладали на розстеленій плівці. Над кожною купою зробили намета із тієї ж таки плівки, щоб речі не намочило дощем.

Анаїс помалу пройшла поміж тими імпровізованими наметами. Вона була в дощовику і гумових чоботях. Настрій був кепський. Після страшного сну вона більше й очей не склепила. Перечитала і виправила рапорта й уранці відправила його електронною поштою судді. Застуда дошкуляла їй, крім того, вона погиркалася з майором Мартено, який знай торочив, що й досі не отримав звіту про розтин тіл. То була не просто брехня, а нахабна брехня.

Одна купа складалася з електричних приладів і посуду. Друга — з одягу, постільної білизни і рушників. Третя — з предметів, які витягли з ванної кімнати і вбиральні: вмивальниця, унітаз, ванна. У наступній були книги Бонфісів. В Анаїс було таке враження, наче вона ходить крамницею, де продаються хатні речі.

Уперше за довгий час у неї зігрілися руки. Дорогою до Ґетарі вона зупинилася біля аптеки і придбала свій традиційний набір першої допомоги. Розчин для дезінфекції. Мазь для загоєння ран. Бинти. В авто перев’язала себе. Вовчиця, що зализує рани.

Задзеленчав мобільник. То був Ле Коз.

Вона стала за деревом.

— Дещо знайшов, — задоволено сказав лейтенант.

— Слухаю.

Ле Коз подався до охоронної агенції й добряче налякав нічного вартівника. Здобув доступ до документів підприємства. Ліцензія. Копії правових актів. Річні звіти. Список фармацевтичних чи промислових компаній, що користувалися послугами агенції для охорони своїх таємниць. Одне слово, нічого особливого.

Відразу ж з’ясувалося, що агенція належить холдингові, заснованому декількома учасниками. Анаїс нічого не второпала з фірм, що їх називав Ле Коз, — перш ніж вступити до поліції, її колега здобув економічну освіту. З тієї мішанини імен і назв вона второпала тільки одне: холдинг входить до складу великої французької компанії «Метис», що спеціалізується на хімічному виробництві й розташована в передмісті Бордо. Десь вона вже чула цю назву.

— Що ти знайшов по «Метисові»? — запитала вона.

— Нічого. Або майже нічого. Сфера діяльності: хімічне, сільськогосподарське і фармацевтичне виробництво. Тисячі службовців по всьому світові, здебільшого у Франції й Африці.

— І це все? А хто власники?

— Це акціонерне товариство.

— Треба шукати далі.

— Неможливо. Ти сама це знаєш. Не кажу вже про те, що обшук був незаконний. Та головне, будь-який зайвий крок уперед — і ми впираємось у стіну. Тебе вже сповістили, що призначили суддю?

— Я зустрічаюся з ним сьогодні вдень.

— Нам залишать розслідування?

— Сьогодні ввечері будемо вже знати. У тебе все?

— Ні. Вранці з’явилася новина.

— Що за новина?

— Віктора Януша бачили в Марселі. Ми отримали відразу кілька донесень. Ночував він у нічліжці для волоцюг. Дати тобі номера телефона майора, який керує його пошуками?

Рибальський порт Валлон-дез-Оф — одна з найголовніших цікавинок Марселя, але тієї днини, вісімнадцятого лютого, він здавався примарним. Ресторани не працювали. Судна стояли на причалі. Пляжні будиночки були замкнені. Пустельна набережна довкола рейду аж лисніла чистотою й охайністю, наче її милом помили. Януша те безлюддя нітрохи не бентежило. Йому подобалося, як вітер віє йому в обличчя. Подобався водяний пил, що висів у повітрі. Подобалося море, далеке і близьке, що непомітно перебувало в кожній частиночці світла. Він спивав морську блакить і дихав сіллю.

Вони сиділи біля самісінької води, навпроти акведука, що розлініював своїми прогонами небо і гладінь моря. Ідеальний момент, щоб знов почати розпитування.

— Звідки ти знаєш, що я лікар?

— Та нічого я не знаю! А що, ти справді лікар?

— Ти ж сам допіру репетував про це у притулку.

Шампунь стенув плечима. Він збирався поснідати і діставав із торби все, що треба для цього. Два погнуті вояцькі казанки. Учорашні круасани, що дала добротлива пекарка. Непочату плящину дешевого вина, що придбав Януш. Наллявши з пляшки в обидва казанки, він умочив у те пійло черствого круасана.

— А ти не їстимеш?

— Казав я тобі раніше, що я лікар?

— Ти взагалі нічого не казав! З тебе й слова не можна було витягнути. Але ти буцім щось тямив у цьому ділі. Надто ж про те, що в нас у довбешці коїться.

— Щось на кшталт психіатра?

Шампунь мовчки трощив круасана. Прибій тихо лизав їхні підошви.

— Ти пам’ятаєш, коли ми познайомилися?

— Здається, в листопаді. Холоднеча була, що можна здуріти.

Януш дістав записника і заходився нотувати.

— Бачу, ти інтілігентом зробився… — буркнув Шампунь. — А чого не п’єш?

— Ми познайомилися в гуртожитку «Еммауса»?

— Авжеж.

— А де це?

Бурлака підозріливо зиркнув на нього. У нього була гладенька і дуже біла шкіра, геть позбавлена рослинності, — ні брів, ні щетини на підборідді. Крізь неї стирчали гострі кістки, що робили обличчя схожим на череп. Багато шрамів, німих свідчень бійок і сутичок. Та не тільки це. Януш помітив довгастий шрам, що тягнувся довкруг лисої голови, — слід від хірургічного втручання. Видно було, що волоцюзі робили трепанацію черепа.

— То де цей «Еммаус»? — поспитався він.

— Оце ти втнув! На бульварі Картонрі в ХІ окрузі, ось де.

Він налляв собі вина і вмочив у нього другого круасана. Януш знай записував.

— Двадцять другого грудня мене загребли за участь у бійці.

— Ага, то ти це пам’ятаєш?

— Більш-менш. Ти знаєш, що там сталося?

— Мене там не було, але потім ми з тобою якось балакали про це. На тебе завзялися хлопці з Бугенвілю.

— Що за Бугенвіль?

— Район Марселя, що ж іще! Неподалік від Обори. Там є своя ватага. Чистісінькі зарізяки. Навіжені.

Цікаво, подумалось Янушеві, як це йому пощастило видертися живому з їхніх рук.

— А чому вони на мене напали? Пограбувати хотіли?

— Пограбувати? А що в тебе було? Ні, вони хотіли тебе закатрупити, отак.

— Це я сам тобі таке сказав?

— Ти у штани собі наклав, так перелякався.

— Я казав, чому вони хочуть убити мене?

— Ні. Сказав тільки, що йдеш звідсіля. Що до тебе повернулося світло. Що боги пишуть свою історію. Отаке щось верзякав. Ти завжди був трохи той… куку на муню… але часом таке міг ляпнути, що тільки очі вирячиш.

Світло. Яке світло? Пов’язане з його сном? І зі сном Патріка Бонфіса? Чи це симптом дисоціативної втечі? Боги і їхня історія. А це що? Натяк на вбивство з міфологічним підтекстом? У лівому оці почав шпигати біль.

— А куди я подався, не знаєш?

— Ні, про це ми не балакали. Та що з тобою скоїлося, га?

— Казав же тобі, що не знаю.

Шампунь не наполягав. Біль у оці дужчав, захопивши все чоло. Він втупився у воду й опори акведука, сподіваючись, що від споглядання гарного краєвиду полегшає.

Марно. Та й погода почала гіршати. Море прибрало синьо-чорної барви. Сріблясті хвилі падали на берег із гучним дзвоном розбитого скла. Краєвид, замість зцілити Януша, сам псувався від його мігрені.

— Нещодавно ти казав, — потерши скроні, обернувся він до волоцюги, — що я дарма повернувся. Ніби через поліцію.

— Еге ж.

— Через ту бійку? Але ж воно давненько було…

— Оце ти одпалив! Вони ж тебе шукають. Оце зараз. Тут, у місті. Так і нюхають. Я їх сам учора двічі бачив. У «Валентині» й у притулку Марсо. Усіх питали, гади. Тебе вони шукають, Жанно. Навіщось ти їм потрібен дуже.

Януш усе збагнув. Він вважав, що в шкурі бурлаки знайшов собі надійного сховка. Та насправді він лише дивом не потрапив до лабетів марсельської поліції. Анаїс Шатле оголосила на нього полювання не лише в Бордо, а й тут. Тож потрібно терміново міняти стратегію.

— А чому вони мене шукають, не знаєш?

— Ніби через якесь убивство. Якогось волоцюгу в Бордо закатрупили. Хлопці чули, як поліцаї балакали з соціальними працівниками. Та я їм не вірю! Ми з тобою, Жанно, — він узяв пляшку і заходився дудлити простісінько з шийки, — не злочинці, а жертви! Ми — жертви цього супільства. А вони…

— У притулку ти казав, що мені не можна повертатися «через усе інше». Що це за інше?

— Зарізяки з Бугенвілю. Такі нічого не забувають. Якщо вони пронюхають, що ти знов у місті, то знайдуть тебе — і той…

Список загроз зростав день у день. Поліція. Люди в чорному. І ось тепер ватага місцевих розбишак… Йому хотілося заволати. Та він сидів мовчки. Наче під наркозом.

— Це ще не все… — зовсім тихо мовив Шампунь.

Януш нахилив шию, наче підставляючи її під удар.

— Марсельська поліція… Вони думають, що ти причетний і до того вбивства…

— Якого ще вбивства?

— Ну, того, у грудні… Хтось забив одного бурлаку. Його в каланці[23] знайшли. Обгорілого. То балакали, наче якийсь навіженець убиває волоцюг. Та більше нікого не вбили. А може, цей чолов’яга перебрався до Бордо.

Януша затрясло. Від болю в голові аж у очах тьмарилося.

— Чому вони вирішили пов’язати обидва вбивства?

— А я знаю? Я ж не поліцай.

Януш глибоко вдихнув повітря. Треба все починати наново.

— Ти пам’ятаєш точну дату, коли знайшли тіло?

— Десь у середині грудня.

— Особу з’ясували?

— Так. Якийсь чех. Із приміського збіговища. Я його не знав.

— Він був із бугенвільської ватаги?

— Наче ні.

— А вони знайшли на місці злочину відбитки пальців?

— Чого ти до мене причепився? Я звідки знаю?

— Добре. Що ти ще чув про це вбивство? Подумай.

Шампунь зморщив чоло — думати йому було нелегко. Януш тим часом намагався скласти загальну картину. Його звинувачують у двох убивствах. Одне скоїли в Марселі, друге — в Бордо. Зашморг довкола нього стискається. Він енергійно струснув головою. Я не вбивця.

— То що там було з тим обгорілим?

— Знайшли його в каланці Сорм’ю. Дванадцять кіломерів звідсіля, якщо по прямій. Валявся голий, весь обгорів. Балакали, що тіло течією принесло, та я відразу тобі скажу: дурня. Де його забили, там і покинули.

— А чому вони вирішили, що це вбивство?

— Бо там так воно виглядало!

— Як це — виглядало?

Шампунь зареготався.

— Чолов’яга був із крилами!

— Що?

— Клянуся! У нього на спині були крила причеплені, вони теж обгоріли. Журналісти балакали, що той літав на дельтаплані й упав у море. Та то все дурня. Де ж він тоді обгорів? І чому голий?

Януш не слухав. «Убивця з Олімпа». Те ім’я блискавкою в чорному небі пронизало його мозок. «До того, як забити в Бордо Мінотавра, він забив у Марселі Ікара».

— На, ковтни. — Шампунь простягнув йому пляшку. — Ти білий, мов крейда.

— Дякую, зараз минеться.

— Вирішив зірватися з гачка, еге ж?

Януш обернувся до приятеля.

— Звідки це тобі відомо?

Шампунь усміхнувся і надовго присмоктався до пляшки.

— У мене зв’язки, — нарешті заявив він.

Януш згріб його за коміра і потягнув до себе. Пляшка перекинулася і покотилася в діл.

— Які зв’язки?

— Гей, відпусти! Просто я знаю одного чолов’ягу, та й годі! Клоді його звати. Він раніше був волоцюгою, а потім зав’язав із цим. Працю знайшов.

— У поліції?

Шампнунь вивільнився, рачки поліз по пляшку, яка вже докотилася до темної води, і встиг її підхопити останньої миті.

— Майже в поліції, — відказав він, повернувшись на колишнє місце. — У морзі він працює, в Ла-Тімоні. Возить мерців на візках. Він мені все це й розповів. Чув, як поліцаї балакали між собою… Гей, ти що це?

Януш уже схопився на ноги.

— Гайда звідси.

Клоді скидався на Справжнього Чолов’ягу.

Кам’яного велета з фільму «Фантастична четвірка».

Лисий, здоровезний, небалакучий. У білому халаті стояв він у дворі моргу і палив цигарку. Януш із Шампунем не без остраху підійшли до нього, затамувавши подих. Їм довелося перетнути лікарняний двір у Ла-Тімоні, а потім піднятися східцями на терасу, де була споруда Інституту судової медицини. У небі знову сяяло сонце, і вони під своїми численними вдягачками обливалися потом.

Дивно, але обстановка довкруги скидалася на японський пейзаж. Плоска одноповерхова споруда у формі пагоди служила тлом декільком бамбукоподібним деревцям, що густо поросли листям. Десь поблизу щебетали невидні очам пташки, посилюючи враження дзен-буддистського спокою японського саду.

— Здоров, Клоді!

— Що тобі тут треба? — не дуже привітно відгукнувся той.

— Ось познайомся. Це Жанно. Він хоче дещо попитати в тебе.

Клоді уважно глянув на Януша. Зросту в цьому здорованеві метр дев’яносто. Запалена цигарка в його руці була мов петарда у шпарині бескида. Із ніздрів, мов із кратера вулкана, курівся дим.

— Попитати? Про що це?

Януш ступнув уперед.

— Ліпше спитай, скільки я можу тобі заплатити.

Кам’яний велет розплився в посмішці. Утім, її можна було цілком узяти за гримасу недовіри.

— Це залежить від того, що ти хочеш у мене купити.

— Усе, що ти знаєш про труп крилатого чоловіка, знайденого у каланці Сорм’ю.

Клоді втупився в кінчика тлійної цигарки.

— Це надто дорого для тебе, хлопче.

— Сто євро.

— Двісті.

— Сто п’ятдесят.

Януш понишпорив у кишені і вклав у долоню велета декілька банкнот. Він не збирався довго торгуватися з ним. У Шампуня й очі на лоба полізли. Здоровань ухопив грошенята.

— Трупа знайшли в середині грудня у каланці Сорм’ю.

— Коли саме?

— Про точну дату питай у поліцаїв.

— Як звали загиблого?

— Якесь східноєвропейське ім’я. Цеван чи ще якось. Років із двадцять. У Марселі вештався останні кілька місяців. Поліцаї з’ясували, хто він, за відбитками пальців. У нього вже були проблеми із законом.

Януша здивувало це.

— Але ж трупа спалили!

— Не так він обгорів, щоб не можна було зняти відбитків.

— Де саме виявили тіло?

— Наприкінці бухти. Навпроти острова Казрень.

— Що ти знаєш про те, як воно сталося?

— На нього випадково набрело двійко охочих до довгих прогулянок. Труп був голий, геть обгорів, на спині крила. У газетах писали, що хлопець потонув, а тіло прибило до берега. Дурня! У хлопчини в легенях не було ні краплі води.

— Ти був під час розтину?

— Ні, це не моє діло. Та я чув, як судовий медик балакав із поліцаями.

— Причина смерті?

— Не все я почув. Наче помер від передозування.

Ще одна ниточка, яка пов’язує цю справу з убивством у Бордо. Почерк убивці. Ікар. Мінотавр. Може, у Франції були й інші злочини з таким підтекстом?

— Чому тіло намагалися спалити?

— Побачиш убивцю, то в нього попитай.

— Розкажи про крила.

Клоді запалив ще одну цигарку від недогарка першої. На потилиці в нього звивалися маорійські татуювання, що скидалися на гордовитих величних гадюк.

— Їх відразу ж відправили до криміналістичної лабораторії. Я їх і не бачив.

— Шампунь казав, то були крила від дельтаплана.

— Так і було. У розгорнутому вигляді вони мали понад три метри завширшки. Той, хто його закатрупив, несповна розуму. Крила були пришиті простісінько до тіла. Коли поліцаї приїхали туди, то відрізали нитки.

Януш уявив собі чорного обгорілого трупа з пожмаканими і напівобгорілими крильми. Либонь, ті гуляки, як побачили його, то кинулися тікати звідтіля.

— Та це ще не все, — провадив велет. — Якщо я добре второпав, на крилах знайшли сліди воску і пір’я. Постарався вбивця.

Ще один штрих до міфологічної версії. Легенда про Ікара ще відоміша, ніж міф про Мінотавра. Разом зі своїм батьком, Дедалом, Ікар був у полоні в критського царя Міноса. Задумавши втечу, вони змайстрували собі з воску і пір’я крила. Та молодий і нерозумний Ікар піднявся на них зависоко. Віск від сонячного проміння розтанув. Ікар упав у море й потонув.

— А інші відбитки на місці злочину знайшли?

— Я розповів тобі все, що знав. Тож грошенята відпрацював уже.

— Скільки ти хочеш за копію протоколу розтину?

Клоді зареготався і випустив з рота струмінь диму, який відразу ж підхопив вітер.

— За таке можна і праці позбутися.

— СКІЛЬКИ?

— П’ятсот євро. І не торгуватися.

Януш дістав із кишені жмут купюр по п’ятдесят євро. Відлічив десять і п’ять банкнот простягнув здорованеві.

— Решту після того, як будуть документи. Чекаю тебе тут.

Клоді мовчки забрав гроші. Він уже шкодував, що не попросив більше. Щиглем жбурнув недопалка, обернувся і пішов.

— А нехай тобі всячина! Де ти загріб такі грубі грошенята? — поспитався Шампунь.

Януш нічого не відповів. Тепер, коли Шампунь знав його секрета, становище стало небезпечним. За минулу добу він устиг скласти цілковите уявлення про звичаї, що панували поміж волоцюгами. Варто було йому виявити найменшу слабкість, Шампунь, не замислюючись, уб’є його, щоб заволодіти грішми.

З’явився Клоді. Він ішов, насторожено зиркаючи навсібіч. На паркувальному майданчику було порожньо. Чутно було тільки шелест вітру в кронах дерев і пташиний щебет. Теку він сховав під халатом. Януш віддав йому решту грошей і взяв документи — декілька аркушів, скріплених степлером.

— Я тебе не бачив, хлопче, а ти мене.

— Зачекай.

Януш хутко пробіг очима ксерокопії паперів, укриті чорними плямками фарби. Так, це була повна справа. Номер: К09 544 32 26. Ім’я жертви: Цеван Соков. Ім’я слідчого судді: Паскаль Андре. Ім’я керівника слідчої групи: Жан-Люк Кроньє. Детальний опис тіла і ушкоджень, які були на нім.

— Сховай, дідько б тебе вхопив! — прохрипів Клоді. — Ти хочеш, щоб нас тут застукали на гарячому?

Януш заховав теку під полу.

— Приємно було познайомитися.

— У тебе ще гроші є?

— Хочеш іще щось продати?

Клоді всміхнувся. Поки він робив копії паперів, йому ще дещо спало на думку. Здається, в нього і справді є додатковий товар на продаж.

— Поліцаї шукали тоді свідка. І наче якийсь волоцюга все те бачив.

— Що означає — все те бачив?

— Усе до грама. Вбивство. Убивцю. Достеменно не знаю. Знаю тільки, що вони хотіли допитати його.

Клоді неспішно запалив іще одну цигарку. На його вустах з’явилася посмішка. Він розумів, що тримає Януша на гачку.

— Річ у тому, що чолов’яга розповів ту історію ще до того, як знайшли трупа. Прийшов до комісаріату — не знаю, до якого саме — і заходився верзти всю ту дурню. Ніхто йому не повірив. Про всяк випадок записали його маячню, та й до побачення. А потім знайшовся той мрець. Тут вони вже второпали що й до чого. Почали дзвонити Кроньє, що провадив слідство. Я сам чув. А тим часом саме закінчували розтин.

Клоді не помилився щодо цінної інформації, про яку так до речі згадав.

— І скільки ти хочеш за того хлопця?

— П’ять сотень.

Цього разу Януш вирішив поторгуватися. Точніше, в ньому озвався первісний інстинкт, який не дозволяв піддаватися на кожну пропозицію без опору. Переговори не забрали багато часу — Клоді відчув, що Янушеві можливості сягнули краю.

— Гаразд, віддаю за двісті.

Януш дістав гроші. Кам’яні пальці вхопили жмут папірців.

— Чолов’ягу звати Бляшаний.

— Бляшаний? — обурився Шампунь. — Він пошив тебе в дурні, Жанно! Усі знають, що Бляшаний дурко!

Клоді люто глянув на Шампуня, та це не справило на того ніякого враження. Побачивши, як така сила-силенна грошей переходить з рук до рук, Шампунь озвірів.

— Бляшаний гарував на будові в Марселі. Щось там у них вибухнуло, і йому поцілило скалком у черепа. Та залізяка в нього й досі в мізках сидить, її видно. Свідчення такого бовдура не варті грошей. Пошив він тебе в дурні, пошив!

Хитрий здоровань покрутив головою.

— А ось поліцаї не думають так! Вони порівняли свідчення Бляшаного і те, що знайшли на місці вбивства. І все збіглося! Обгоріле тіло, крила — все! А він був у дільниці за день до того, як гуляки знайшли того трупа.

— Ти сказав, що його потім шукали. Знайшли?

— Не знаю.

Януш кивнув Клоді й попрямував до східців. Шампунь слухняно чвалав за ним. Тепер, упевнившись у його багатстві, він таки не покине його. Тим ліпше. Допоможе натрапити на слід Бляшаного.

Та перш аніж шукати волоцюгу, Януш хотів заповнити декотрі пробіли в освіті. У тому, що стосується Мінотавра, Ікара і грецької міфології.

Найбільша в Марселі бібліотека була розташована на бульварі Бельсенс, у колишньому кабаре початку ХХ століття «Альказар», у перебудованому будинку, що його фасад сяяв на сонці немов люстро. На згадку про минуле реставратори зберегли — чи спеціально спорудили — маркізу зі скла і сталі у стилі Прекрасної доби. Нависаючи над цілком сучасним під’їздом, вона геть вибивалася з ансамблю і мала чудернацький вигляд.

Януш не пам’ятав, звідки він це знає, та те, що пам’ять бодай отакими клаптями поверталася до нього, тішило його неабияк.

— А ти певен, що нас туди пустять?

— Не бійся, — відказав Шампунь. — Бібліотекарки нас, волоцюг, просто-таки обожнюють. Вони ж усі лівачки! Та й узимку нас особливо жаліють. Холод — найліпший наш друг!

Шампунь мав рацію. Їх зустріли із підкресленою люб’язністю. Лисому дозволили навіть покласти його смердючі торби, щоправда, не в камері схову, а в комірці для віників і мийних засобів. Нерви в Януша були напнуті мов струни. Шлях убивці дивним чином збігався з його власними пересуваннями. Запитання накопичувались, а відповіді на жодне з них він так і не знайшов… Тим-то і з’явилося в нього бажання поринути в античність, сказати б, припасти до живлющого джерела і відбути обряд посвячення.

Бібліотека була вежею, наскрізь пронизаною світлом. У широкі вікна струмувало сонячне проміння, відбиваючись від білих стін, осяваючи ажурні східці та засклені ліфти. Приміщення займало декілька поверхів і наводило на згадки про вежу зі слонової кістки.

Шампунь подався до вільного фотеля, з утіхою потираючи долоні, саме зібрався подрімати в теплі.

— Ти підеш зі мною, — перепинив його Януш.

— Куди це?

— Почнемо з газет.

Януш підійшов до електронного інформаційного терміналу й увійшов до архіву крайової преси. Швидкий пошук видав йому перелік статей, присвячених події 17 грудня 2009 року, коли в каланці Сорм’ю знайшли тіло дельтапланериста. У досить стислих дописах сповіщалося, що особу потерпілого з’ясувати не пощастило. Про обставини його загибелі нічого не писали. Януш почав шукати далі. Та інших матеріалів в архіві не було.

Цікаво, яким таким чудесним чином майор Жан-Люк Кроньє зумів зам’яти цю справу? Принаймні він зі своєю групою здобув нагоду провадити пошук у більш-менш спокійній обстановці. Януш розширив пошук, але й це не дало ніякого результату. Він від’єднався від терміналу.

Насправді він уже знав про подію в каланці Сорм’ю набагато більше, ніж усі газети Південно-Східної Франції разом. Коли вони їхали до бібліотеки, він вивчив у метро звіт про розтин, що його дав Клоді. У документі не було ніяких сенсаційних відкриттів, проте декілька суттєвих уточнень Януш у ньому знайшов. Надто ж його зацікавило таке: за добу після розтину з результатів токсикологічного аналізу тканин стало відомо, що у крові Цевана Сокова виявили значну дозу героїну. Точнісінько, як у Філіппа Дюрюї.

Януш звів очі. Де тут у них відділ міфології? На кожному поверсі уздовж стін звивалася кругова галерея з табличками, де великими літерами, чорним по білому, були позначені тематичні розділи.

— Нам на четвертий поверх, — сказав Януш, знайшовши вказівник «КУЛЬТУРА і ЦИВІЛІЗАЦІЯ. IV».

Вони підіймалися крученими східцями. Януш розглядав публіку. За великими столами, під світлом настільних ламп, старанно працювали студенти. Інші сиділи з книжками у фотелях, які вишикувалися попід стінами, або порпалися на полицях відкритого доступу. Пересічний вік відвідувачів бібліотеки становив приблизно двадцять років.

Тут були представлені всі раси. Білі — з одного боку підручник, з другого — мобільник. Чорні — ті були особливо зосереджені та байдужі до оточення. Азійці — більше линули одне до одного, пхалися ліктями під боки і тихенько реготалися. Бородаті уродженці країн Магрибу в білих молитовних тюбетейках поринули в читання… Вежа зі слонової кістки, як придивитися ближче, виявилася Вавилонською.

Януш почувався тут на знайомій території. Сучасні меблі, книжки, навчальна атмосфера долучення до знань — то був його світ. Він не сумнівався, що колись пробув у таких місцях, як оце, по півдоби.

Четвертий поверх. МІФОЛОГІЯ 291.1. АНТИЧНІ РЕЛІГІЇ 292.

Для початку він просто оглянув корінці й одразу ж збагнув, що знає, що йому треба. «Історична бібліотека» Діодора Сицилійського. Книга четверта. «Метаморфози» Овідія. Книга сьома і восьма. Отож, він уже проводив такі пошуки. У серце шпигонув страх. Невже він — убивця?

Ні. Це знання з царини загальної культури. Вочевидь, крім медичної освіти, він здобув ще й освіту з історії чи філософії. Він збагнув, що може напам’ять викласти біографії обох авторів. Діодор був грецький історик, що жив у першому столітті до нашої ери в Римській імперії. Овідій — давньоримський поет, який народився напередодні християнської ери, його вигнали з Риму за твір під назвою «Мистецтво кохання», що визнали аморальним.

Він узяв із полиці обидві книжки, прихопивши заразом і декілька досліджень, присвячених їхнім авторам. Пошукав собі місце, зазначивши, що Шампунь дрімає в куточку, наприкінці проходу, і влаштувавсь у фотелі подалі від столів. Дістав записника і заходився гортати сторінки. Йому потрібен був Мінотавр.

Нема нічого нового на світі. Януш виділив тільки одну подробицю, якої раніше не знав. Над легендою про Мінотавра висіло якесь прокляття, пов’язане з бугаями. По-перше, сам цар Мінос був син бугая, бо Зевс, щоб спокусити, прибрав подобу саме цієї тварини. По-друге, дружина Міноса теж захопилася бугаєм. Унаслідок цього на світ прийшло чудовисько — напівбугай-напівлюдина. Отож, уся ця історія розпочалася не без участі своєрідного тваринного гена.

Чи мала ця обставина якесь значення для вбивці? Януш зазначив іще одну подробицю. Поміж міфами про Мінотавра і про Ікара існував зв’язок. Ікар був син Дедала, а той був особистий архітектор Міноса, який задумав побудувати лабіринт для звіряки. І саме Дедал підказав Аріадні ідею з ниткою…

Насправді історія Ікара і Дедала була продовженням історії Мінотавра. Розлючений Мінос, дізнавшись, що його архітектор доклав рук до втечі Тесея, замкнув його разом з його сином Ікаром у лабіринті. Щоб вирватися з в’язниці, батько із сином і надумали змайструвати собі крила з воску та пір’я…

Що за шифр ховався за цими казками? Чому вбивця зупинив свій вибір на них? Він не йшов за хронологією, бо забив Ікара раніше, ніж Мінотавра. Може, він скоїв ще й інші вбивства, навіяні іншими легендами? Януш уже згорнув записника, аж його осяяло. Поміж обома міфами існувала ще одна спільна риса. І в першому, і в другому випадку дійовими особами були батько і син. Мінос і Мінотавр. Ікар і Дедал. Могутній або досвідчений батько. І невмілий або звіруватий син.

Невже вибір міфів продиктований стосунками батька і сина? Але чи намагався вбивця вкласти в це якесь послання? Чи був він син-чудовисько? Чи, навпаки, навіжений батько, що вирішив відігратися на сурогатних дітях — своїх жертвах?

Януш глянув на годинника, що висів у залі. Четверта пополудні. Надворі смеркало. Навіщо згаяв він стільки дорогоцінного часу на вивчення цих книжок? Ліпше взявся б до інших невідкладних справ, наприклад відшукав Бляшаного, того свідка з металевою пластиною в голові.

Він поставив книги на те саме місце, де брав, і попрямував до сонного Шампуня. Простягнув було руку, щоб його збудити, аж передумав, обернувся і рушив у закут, де чергували бібліотекарки. Дві молоді жінки сиділи там за комп’ютерами і про щось балакали.

Він увійшов у двері й чемно поздоровкався. Вони не відсахнулися, не скривилися од відрази. Початок непоганий.

— Вибачте…

— Слухаю вас… — мовила одна.

Друга знай барабанила по клавіатурі.

Януш махнув у бік ряду полиць під номером 292.

— Скажіть, ви не помічали тут когось, хто регулярно навідувався б у цей розділ бібліотеки? Маю на увазі, у розділ книг із міфології й античних релігій?

— Крім вас, ніхто.

— Ви хочете сказати, сьогодні?

— Ні, перед Новим роком. Ви мій єдиний постійний читач.

Він почухав підборіддя. Щетина була мов дротяна щітка.

— Перепрошую… — повторив він тихіше. — У мене проблеми з пам’яттю. Я… я часто сюди ходив?

— Щодня.

— А коли саме?

— Від середини грудня. Десь відтоді. А потім зникли. А ось тепер повернулися!

У голові потроху почала складатися цілісна картина. Так чи інакше, у середині грудня Януш уже знав про вбивство Ікара. Він приходив до бібліотеки у пошуках інформації, читав міфи. Та робив це задля власного розслідування. Він полював на вбивцю. Потім, 22 грудня, місцеві зарізяки напали на нього. І тоді він утік із Марселя. І став Матіасом Фрером.

Януш усміхнувся бібліотекарці. Насправді він усміхався самому собі. Він ішов своїми слідами. Проживав своє життя навпаки, навиворіт.

У судді Ле Ґаля була дуже велика голова.

Не в переносному, а в прямому, фактичному значенні слова. Його череп був такий широкий, що вуха були майже на ширині плечей. Рисами обличчя — плескатим носом, закопиленими губами — він скидався на мавпу. Окуляри з грубими скельцями тільки загострювали його потворність. Анаїс почувалась у цілковитій безпеці — закохатися в такого їй не загрожувало.

Останні півгодини вона старанно викладала йому всі обставини справи Мінотавра, бо на читання її звіту в судді не було часу. Розповідала про зв’язок поміж злочином на вокзалі та подвійним убивством на березі в Ґетарі. Про те, яким боком причетний до цієї справи Матіас Фрер, психіатр із Бордо, що 2009 року волоцюжив у Марселі. Про підозри на адресу двох одягнутих у чорне чоловіків, які вміють користуватися гвинтівкою «Геката-2» і їздять всюдиходом «ауді» Q7, якого у приватної охоронної агенції начебто вкрали.

Суддя слухав її не перебиваючи. Важко було сказати, яке враження справила на нього ця розповідь.

Чи то він не тямив нічогісінько, чи то не хотів ускладнювати собі життя.

— Поки що можу зробити лише один висновок, — нарешті озвався він. — Головний підозрюваний у справі…

— Свідок.

— Добре, нехай свідок. Та він дременув, а вам так і не пощастило натрапити на його слід.

— Його бачили в Марселі. Я розмовляла з тамтешніми колегами. Його активно шукають. Нікуди він від нас не подінеться.

Узагалі це не зовсім відповідало тому, про що їй сказали марсельські поліцаї, та вона воліла не загострювати увагу на труднощах. Їй хотілося будь-що завоювати довіру судді.

Він скинув рогові окуляри і потер повіки.

— Чому він туди повернувся? Вам не здається це дивним?

— Може, вирішив, що Марсель — останнє місце, де його будуть шукати? Або ж у нього є свої причини…

— Які причини?

Вона промовчала. Не настала ще пора викладати свої гіпотези.

— До чого конкретно ви хочете вдатися?

Суддя знову надів окуляри.

Анаїс подумки виструнчилася.

— Хочу податися до Марселя і взяти участь у пошуках головного свідка в цій справі.

— Гадаєте, це вам треба робити?

— Я розмовляла з керівником слідчої групи Жаном-Люком Кроньє. Він зі мною згоден: моя допомога їм не завадить. Я особисто знайома з утікачем.

— Так, мені казали про це.

Анаїс удала, ніби не помітила натяку.

Потім зібралася на дусі й мовила:

— Пане суддя! Слідство в Бордо топчеться на місці. Ми проглянули всі записи зі спостережних камер. Допитали всіх волоцюг, що мали змогу зустрічатися з жертвою, тобто Філіппом Дюрюї. Намагалися відшукати його пса. З’ясували, де він діставав для нього корм, де добував собі одяг. Простежили ланцюжки, якими він діставав дурман. Ми прочесали вокзал, місця, де збираються бурлаки, кожен міський закуток. Вивчили стан усіх запасів імальгену — снодійного препарату для худоби, яким скористався вбивця — у радіусі п’ятсот кілометрів од Бордо. І що ми здобули? Нуль. У нас був непрямий свідок, що був присутній на місці злочину, Патрік Бонфіс. Та його вбили разом із дружиною.

Такі результати на сьогодні. Свідків нема. Доказів нема. Нема жодного вартісного сліду. Єдине, що в нас є, це відбитки пальців Матіаса Фрера, він же Віктор Януш, на рейках у ремонтній ямі. Моя група нехай і далі працює в Бордо, а я повинна знайти Фрера. А він тепер у Марселі.

Суддя склав руки на грудях. Він мовчав. Про що він думав? Погляд за грубими скельцями окулярів був незворушний. Анаїс страшенно хотілося пити, але вона не зважувалася попросити склянку води.

Тільки зараз вона помітила, що обстава кабінету змінилася. Ле Ґаль його цілком переобладнав. Повикидав звичні картотечні шафи, металеві столи і синтетичне килимове покриття. Замінив їх стелажами з лакованого дерева і м’якими стільцями. Долі постелив вовняного килима. Відтворив атмосферу нотаріального бюро початку минулого сторіччя…

Ще дужче вражало те, що, попри нежить, вона відчувала дух тлійних запахущих паличок. Може, суддя не такий простий, як воно здається? Може, він буддист? А може, захоплений мандрівками по Гімалаях?

Ле Ґаль так само мовчав. Анаїс збагнула, що повинна сказати ще щось. Не підводячись, вона поклала лікті на стіл і проникливо мовила:

— Пане суддя! Нам із вами нема чого розповідати одне одному казочки. Ставки в цій грі високі — і для вас, і для мене. Ми з вами молоді. Всі довкола тільки й чекають, щоб ми утнули помилку. Покладіться на мене. З одного боку, в нас є ритуальне вбивство, скоєне одним навіженим у Бордо. З іншого — подвійне вбивство у Країні Басків. Єдиний зв’язок між справами — Матіас Фрер, він же Віктор Януш. Саме я повинна знайти його, хоч де він там ховається. Відпустіть мене до Марселя. Дайте мені два дні!

Суддя кисло посміхнувся. Здавалося, палка промова Анаїс його потішила: треба ж таке, наче дівчинка! По суті, кожне з них зараз грало свою роль.

— Що конкретно ви маєте на увазі? Чи розраховуєте ви знайти у Марселі ще щось, крім Фрера?

Анаїс підвелася й усміхнулася. Їй усе-таки пощастило помітити за скельцями окулярів Ле Ґаля гострий розум. Той самий розум, завдяки якому він блискуче склав усі іспити й сидів зараз у цьому фотелі.

— Гадаю, Януш утік до Марселя. Він боявся чогось. Крім того, я певна, що він теж іде по сліду.

— По якому сліду?

— Поки що не знаю. Можливо, по сліду іншого вбивства.

— Не розумію вас. Він убивця чи детектив?

— Можливі обидві гіпотези.

— Ви що, чули про друге вбивство? Гадаєте, тут діє маніяк?

Анаїс замахала обома руками: вона того слова терпіти не могла. І вважала, що робити такі висновки передчасно.

— Ви перевіряли в базі даних злочинців із психічними відхиленнями? — не вгавав суддя.

— Авжеж. І у Форт-Роні телефонувала. Марно. Та це так тісно пов’язане з критеріями кваліфікації вбивств…

— Знаю. І все ж таки на чому базуються ваші припущення?

Вона могла багато йому сказати, але сказала щиру правду:

— На інтуїції.

Кілька довгих секунд суддя дивився простісінько на неї. Скромний нотаріус зник — перед нею сидів гладкий будда з непроникливим обличчям. Урешті він глибоко зітхнув і підняв шкіряного бювара[24]. Під ним лежав білий аркуш. Анаїс звернула увагу на незвичну якість щільного лискучого паперу. Від аркуша віяло старовиною. На такому папері надсилали запрошення на бали або відмову в помилуванні.

— Це що?

— Я відряджаю вас, капітане.

У неї сіпнулася щелепа.

— Ви… ви усуваєте мене від справи?

— Від-ряд-жаю, — по складах виголосив він. — Ви розумієте людську мову? Я відправляю вас до Марселя. Стаття 18 Карного кодексу, пункт 4. Слідчий суддя має право відряджати слідчого, що працює у справі, у будь-яку місцевість Франції, якщо це служить «з’ясуванню правди».

Вона відчувала, що тут криється якась каверза. Надто вже просто воно все.

— А моя група? Вона буде провадити розслідування в Бордо?

— Скажімо так: вона буде допомагати новому керівникові групи.

Он воно як. Суддя вислухав її, але все вирішили заздалегідь. Напевно Деверса ще вчора знав про все. Вона могла б кричати, обурюватися. Піти, грюкнувши дверми. Та, як по правді, їй було все одно. Її відпускають до Марселя. А це головне.

— Кого призначили новим керівником групи?

— Морісе. Дуже досвідченого офіцера.

Анаїс мимоволі посміхнулася. У Головному поліційному управлінні Морісе прозвали Грабарем, бо він завжди намагався служити на дільницях, розташованих біля цвинтарів. Тридцять років служби і ціла купа премій, бо комісарові виплачують винагороду за кожну констатацію смерті. Авжеж, Морісе нітрохи не належить до тих спритних і кмітливих поліцаїв, які можуть зловити злочинця з високим інтелектом.

Ле Ґаль пхнув до неї аркуша. Вона простягнула руку, та він, ніби передумавши, накрив аркуш долонею.

— Що ви можете сказати про вбивць, які орудували у Країні Басків? Про тих чоловіків у чорному одязі?

В Анаїс залишався єдиний слід, що про нього вона не сказала судді. «Метис», хіміко-фармацевтичний холдинг, який, можливо, був пов’язаний з убивством рибалки і його дружини.

— Поки що нічого, — збрехала вона. — Точніше, одне тільки. Справа може виявитися ширшою, ніж здавалося попервах.

— Як це — ширшою?

— Про це ще рано казати, пане суддя.

Він прибрав долоню з аркуша. Вона взяла його і прочитала. То було підтвердження її повноважень на ведення розслідування на території всієї Південно-Східної Франції. Анаїс заховала аркуша до кишені. Дух ладану надавав усьому, що тут відбувалося, якогось релігійного відтінку.

— Два дні, — підкреслив суддя, підводячись із-за столу. — Від завтрашнього дня, п’ятниці. У понеділок ви приведете сюди, до цього кабінету, Матіаса Фрера в кайданах і з підписаними свідченнями. А то вам ліпше не повертатися.

— Пошив він тебе в дурні! Я відразу тобі сказав: у дурні пошив, та й годі!

Останні дві години Шампунь без угаву торочив те саме. І дві години вони марно вешталися Марселем у пошуках Бляшаного.

— Та він умер давно, той Бляшаний, і його в землю зарили! Ніхто його вже кілька місяців і близько не бачив. Кажу тобі, Клоді, сам вантажив його трупа в морзі, ось і набрехав, щоб із тебе грошенята витрясти. Ти купив свідчення мерця!

Януш ішов і мовчав. Він і сам думав так само, як і Шампунь, та не хотів розлучатися з надією. А то йому залишалося тільки одне — вкластися на хіднику і чекати, аж доки його заарештують. Бляшаний був його останній шанс дізнатися правду.

Вони повернулися до клубу «Перно» — марно. Накинули гак, зазирнувши на майдан Віктора Желю, — з тим самим результатом. Ніхто вже давно не бачив Бляшаного. Януш із Шампунем пройшли по Канеб’єр і затрималися біля реформістської церкви. Даремно. Доплуганилися до театру «Жимназ», та тільки задля того, щоб побачити чергову бійку волоцюг. І хутчій ушилися звідтіля, без зайвих запитань.

Тепер вони рухалися до денного притулку Марсо, щоб розпитати його відвідувачів, а заодно і випити по кухлику гарячої кави. На місто падали сутінки, що всотували в себе денне світло, ніби вимочка. Що швидше смеркало, то дужчий страх охоплював Януша. Почувши вдалині завивання поліційної сирени, він здригався всеньким тілом. У кожному випадковому погляді сторонньої людини йому ввижалася загроза, і він швидко опускав голову.

Поліція. Вбивці. Зарізяки з Бугенвілю. Усі ці люди шукають його. Кому з них найперше пощастить?

Аж ось вони поминули Тріумфальну арку Порт-д’Екс і ввійшли під гостинне склепіння притулку Марсо. Соціальні працівники організували для бурлак вечірку з караоке. Угледівши цих покидьків, які виспівували, пороззявлявши беззубі роти, Януш несамохіть відступив назад.

— Ліпше ти йди, — сказав він Шампуневі. — Я надворі зачекаю.

Його трусило всього, хоча після двох годин безупинної ходи він геть спітнів. Заховавшись під аркою, яка провадила до входу в притулок, він вирішив ще раз прочитати звіт про розтин.

Але тут його увагу привернув якийсь гомін. За декілька метрів од нього сидів чоловік, якого він не помітив у темряві. Януш примружився і розгледів його. Чоловік був убраний у подертого светра і заяложені піжамні штани. Поруч стояли два пластикові пакети. Обличчя його біліло в сутінках, скидаючись на маску П’єро. Та дивний був той П’єро — з підбитим оком і величезним синцем на набряклій щоці.

— Беремося до трансформації, — насилу володіючи язиком, пробурмотів він.

І притулив до вуст сулію з сірого пластику. Рідина для чистки скла, вражено подумав Януш, та відразу ж прогнав цю неймовірну думку. Напевно ж таки в сулії дешеве вино невідомої марки.

— Трансформуємося, дядьку.

— У що? — несамохіть запитав Януш.

— Це місто геть зотліло, — провадив чолов’яга, не слухаючи його. — Воно хворе на лепру… Кожен, хто тут живе, заражений його брудом і смородом. Ти й сам не помічаєш, як обертаєшся асфальтом, викидними газами і гумою для протекторів…

Сперечатися з тією маячнею Януш не хотів — не було снаги. Навпаки, з утоми він згубив будь-яку здатність до опору. Волоцюга раптом постав перед ним кимось на кшталт оракула, Тірезія[25] кам’яних джунглів. Януш глянув на свої руки. Його шкіра швидко набувала брудно-сірого гудронного відтінку. З рота виривалися хмарки двоокису азоту…

— Здоров, Діду´.

На порозі притулку стояв Шампунь. Його привітання зависло у просторі, бо Діду припав до пляшки мов п’явка.

— Ти його знаєш? — запитав Януш.

— Хто ж не знає Діду? Пророка вдає. — Шампунь заговорив тихіше. — Навіжений, чортяка. У нас його бояться. Спробуй скажи, що дурню верзе, то він хутко втре тобі маку.

Януш подумки подякував Шампуневі, що своєю з’явою розвіяв морок. Про чудернацького чоловіка в піжамних штанях він уже забув.

— Новини є?

— Ні, ніякого дідька нема. Здимів Бляшаний, мов туман на воді. Тобі їсти хочеться?

Шампунь трохи порожевів. Видно було, що він пив не лише каву. Януш теж помирав із голоду, та про те, щоб поткнутися до безплатної їдальні, не міг і думати.

Наче прочитавши його думки, Шампунь заявив:

— Сьогодні вечеряємо в ресторані.

— У справжньому.

— Та майже.

За десять хвилин вони вже стояли на задвірках шинку, де торгували фастфудом. Тхнуло прогірклим салом. Шампунь перший застромив голову до смітниці.

Януша нудило. Ці задвірки були схожі на дворисько того дому, де він учора обливався дешевим вином. Йому здалося, наче від дня того страшного бойового хрещення минула цілісінька вічність.

Шампунь набрав повну пластикову торбу недоїдків.

— Прошу пана! — з реготом вигукнув він.

І заходився жбурляти Янушеві роздобуті скарби, коментуючи:

— Помідори! Хліб! Сир! Шинка!

Януш ловив усе те, і в ньому боролися голод і відраза.

— Тільки екологічно чисті продукти! — виголосив Шампунь.

Роздерши обгортку на шматку швидкозамороженого хліба, що вже трохи розтопився, Януш уп’явся в нього зубами. Він відразу відчув насолоду. Шлунок озвався вдячним бурчанням. Януш роздирав інші обгортки і жадібно глитав шинку, сир, мариновані огірки… З кожним куснем його аж сіпало від усвідомлення глибини свого падіння. Двоє дорослих чоловіків сидять навпочіпки і замурзаними пальцями з гарчанням жеруть те, від чого відмовилися інші. Щурі, що борються за виживання в міському лабіринті.

— Кока-коли?

Шампунь простягав йому пластикову склянку з поламаною соломинкою. Януш ухопив її й умить видудлив. У його жили поверталося життя. А в м’язи — снага.

— Де ночуватимемо сьогодні? — поспитався він, бо це було найважливіше.

— Треба подумати… Тут зарізяки вештаються, а поліцаї нишпоритимуть по всіх нічліжках…

Його зворушила Шампунева турбота — звісно, якщо той не мав на меті уві сні перерізати йому горлянку.

— Знайдемо місце на природі. Знаю я тут… Щоправда, тепер лютий… Соціальні працівники так і вештаються містом. Та й поліція теж. Не хочуть, щоб люд на вулицях ночував. Якщо хтось із наших ґиґне, їм добрячої бубни дадуть.

Перспектива ночівлі під відкритим небом лякала Януша. Він боявся, що нападуть розбишаки.

— А в якому районі ті мерзотники з Бугенвілю напали на мене, ти не пам’ятаєш?

— Наче в Ла-Жольєт. Біля доків.

— А я там що робив?

— А я хіба знаю? Ти тоді переважно в «Еммаусі» бував.

«Еммаус». Януш уторопав, що й досі не розпитав тих, що повинні були знати його найліпше. Та зараз уже запізно. Його світлини напевне розіслали по всіх доброчинних гуртожитках. І тут йому спало на думку ще одне. Він понишпорив у кишенях і знайшов візитну картку, яку дав йому чоловік у потязі, що йшов через Біарріц.

Данієль Ле Ґен

компаньйон «Еммауса»

06 17 35 44 20

— Тут є десь телефон-автомат?

Удень майдан перед Тріумфальною аркою Пор-д’Екс скидався на африканський базар. Та о цій порі тут панувала тиша. Вуличні гендлярі зникли разом зі своїми ятками. На вітринах крамничок були залізні штори. На землі валялося куряче пір’я, шкурки від фруктів, пожмакані папірці у плямах жиру. У повітрі добряче тхнуло смітником. Маже невидні в пітьмі, повз них тихо пропливали примарні постаті — жінки в чадрах, чоловіки в куртках із відлогами на головах…

— Ворушися хутчій! — гукнув Шампунь Янушеві. — Містраль зривається.

Телефонна будка притулилася біля Тріумфальної арки в центрі майдану, за парковими соснами — ідеальний варіант. Шампунь дав Янушеві телефонну картку в обмін на десятиєврову купюру.

— Піду поповнити запаси, — пояснив лисань і попрямував до ще відчиненої арабської крамнички.

Януш замкнувся в будці й набрав номер Ле Ґена. Тільки опинившись в укритті, він збагнув, під яким вітром стояв надворі. Сосни поруч аж стогнали. Шиби в будці деренчали. У шпарини віяло крижаною вологою.

— Алло!

— Данієль Ле Ґен? Це Віктор Януш. Ви пам’ятаєте мене?

— Авжеж. Ми ж зустрілися два дні тому в потязі з Біарріца.

— Я хотів перепросити вас. За мою тодішню поведінку. Я… У мене проблеми з пам’яттю.

— Є речі, про які ліпше забути.

Януш вирішив змінити тон. Уже чого, а співчуття йому не треба було.

— Навпаки, я хочу все згадати. Ми з вами познайомилися в гуртожитку «Еммауса» в Марселі, правда ж?

— У гуртожитку «Червона вершина».

— Коли саме я там з’явився?

— Ти приїхав наприкінці жовтня.

— Я вже знав Марсель?

— Ні. Ти взагалі був якийсь… наче тебе лантухом по голові втелющили.

Януш підвищив голос.

— Звідки я прибув?

— Цього ти не сказав.

— А що ви можете сказати про те, як я поводився?

Тепер йому доводилося перекрикувати ревисько вітру.

— Ти пробув у нас два місяці. Працював на сортуванні речей і в крамниці. Спав у гуртожитку. Справляв враження поважної і небагатослівної людини. Звісно ж, у тебе надто висока кваліфікація для тієї праці, яку тобі пропонували. Спершу ти взагалі нічого не пам’ятав про себе. Та потроху пам’ять до тебе повернулася. Точніше, ти подумки відтворив власну особистість. Згадав своє ім’я. Віктор Януш. Та про своє минуле ти не розповідав. Чому і як прибув до Марселя, теж не пояснював.

— Зі мною були якісь проблеми?

— І були, й не були. У середині грудня ти почав надовго зникати. На цілі дні. А часом і ночувати не приходив.

— Я пиячив?

— Ох, тверезий ти рідко з’являвся.

Януш подумав про вбивство Цевана Сокова. Воно сталося в середині грудня.

— Ви знаєте, де саме я зникав?

— Ні.

— А що я сказав, коли зібрався піти з гуртожитку?

— Нічого. Сталася ця бійка наприкінці грудня. Ми шукали тебе в поліції, у жандармерії. А за два дні ти взагалі як у воду впав.

— Я щось розповідав про ту бійку?

— Ні. Ні поліцаям, ні нам. Німий був, як риба.

Ле Ґен висловився чітко і недвозначно. Янушеві раптом заболіла голова. Спалахнув звичний біль за лівим оком. Вітер надворі скаженів, наче хотів розвалити телефонну халабуду.

— Що я конкретно робив в «Еммаусі»?

— Не пам’ятаю до ладу. Десь наприкінці оформлював нашу вітрину. Працював в ательє з ремонту одягу. Та рішуче відмовився мати справу з книжками і дисками. Ніякого мистецтва, заявив ти.

— Чому?

— Мені здається… По-моєму, в тебе були з цим пов’язані якісь прикрі спогади.

— Прикрі?

— Можливо, перш ніж стати безпритульним бурлакою, ти був художником. Принаймні я так гадаю.

Януш заплющив очі. Кожне почуте слово відгукувалося в голові новим вибухом болю. Він відчував, що майже наблизився до того, ким він був, перш ніж стати Янушем. Та чомусь це наближення завдало йому нестерпного болю.

— Художником… як це? — прошепотів він.

— Ну, писав картини.

— Чому ви так гадаєте?

— Через твою алергію. Ти й дивитися не хотів на картини чи мистецькі альбоми. Та я помітив, що на мистецтві ти знаєшся. Кілька разів ти застосував особливі, фахові вирази, до того ж несамохіть.

Інформація заливала мозок каламутною калюжею. Нічого конкретного, тільки підсвідомий страх, який огортав його і душив у своїх обіймах…

— Якось, — провадив співрозмовник, — один із наших працівників сидів і гортав ілюстрований альбом із мистецтва. Ти побачив його і пополотнів. А потім тицьнув пальцем в одну репродукцію і процідив крізь зуби: «Нізащо більше». Цей випадок я добре запам’ятав.

— А ви не пам’ятаєте, що то була за картина?

— Автопортрет Курбе.

— Якщо я і справді був художником… Ви не пробували з’ясувати, чи існують роботи, підписані прізвищем Януш?

— Ні, не намагався. По-перше, не було коли. По-друге, знав, що ці картини, навіть якщо вони існують, підписані іншим прізвищем.

Будка хилиталася під шаленими поривами вітру. Шибки аж деренчали.

Раптом Януш збагнув: Ле Ґен знає.

— До того, як стати Янушем, — підтвердив той його здогад, — ти був іншою людиною. Точнісінько так само, як, переставши бути Янушем, обернувся Матіасом Фрером.

— Звідки ви знаєте це ім’я?

— Ти назвав його мені в потязі.

— І ви запам’ятали його?

— Еге, його забудеш! Я допіру з Бордо. Там по всіх місцевих каналах удень і вночі передають твою світлину і твоє прізвище.

— Ви… ви збираєтеся мене видати?

— Таж я навіть не знаю, де ти перебуваєш.

— Ви ж знали мене передніше! — застогнав Януш. — Невже ви вірите, що я в чомусь винен? Що я здатен забити людину?

Ле Ґен відповів не відразу. Проти паніки, що охопила Януша, його спокій здавався неймовірним.

— Нічого не можу сказати тобі, Вікторе. Та й кого повинен я підозрювати? Художника, яким ти був до приїзду в Марсель? Мовчазного волоцюгу, з яким я познайомився в «Червоній вершині»? Психіатра, якого я зустрів у потязі? Єдине, що повинен ти вчинити, це піти до поліції. Тобі потрібно лікуватися. Лікарі допоможуть тобі розібратися з усіма твоїми численними личинами. Повернутися до себе достеменного. Тільки це важливо. А для цього тобі потрібна допомога.

Януша охопив гнів. Ле Ґен казав правду. Та не потрібна була йому та правда! Він уже роззявив було рота, щоб відчикрижити щось у відповідь, аж стіна халабуди задвигтіла від удару. До скла притулилося Шампуневе обличчя.

— Хутчій! Містраль повіяв. Як не знайдемо, де сховатися, то заклякнемо!

— Це майор Мартено. Можете розмовляти?

— Без проблем. Я прямую до Марселя.

Анаїс сиділа за кермом «гольфа», притискаючи до вуха слухавку мобільного телефона. Була восьма вечора. Вона мчала автострадою в напрямку Тулузи. На швидкості 220 кілометрів на годину. Начхавши на радари. Начхавши на жандармів. Начхавши на Ле Ґаля, Деверса і всю їхню кляту ватагу.

— Я нарешті отримав результати розтину.

Патріка Бонфіса і Сільвію Робен забили 16 лютого, о 10-й ранку. Сьогодні вже 18 лютого. Восьма вечора.

— Швидко ж ви працюєте, — буркнула вона.

— Є певні труднощі.

— Та невже?

Мартено мовчав. Анаїс збагнула, що годі глузувати. Офіцер узагалі не повинен був їй телефонувати. Надто ж тепер, коли орудувати розслідуванням офіційно призначили Морісе.

— То що ж з’ясувалося? — вже спокійніше спитала вона.

— Патологоанатом підтвердив усе те, про що ми й так здогадувалися. Патрік Бонфіс і Сільвія Робен убиті кулями калібру 12,7. Стріляли з гвинтівки «Геката-2».

— Ми можемо ідентифікувати зброю?

Знову мовчання. Тепер майор ретельно добирав кожне слово.

— Ні. Як вважають експерти, єдиний висновок полягає в тому, що володіння цією зброєю передбачає певні навички. Гвинтівки «Геката» зареєстровані у Франції. Та в нашому конкретному випадку може йтися про зброю будь-якого походження.

— А що ви скажете про рани?

— Фаховий почерк. І Патрік Бонфіс, і Сільвія Робен отримали кожне по три кулі. Одну в голову, дві в серце або в ділянку грудної клітини. Я наводив довідки. Навіть у війську знайдеться небагато снайперів, здатних поціляти з такої відстані.

— Це суттєво обмежує коло підозрюваних, правда ж?

Мартено знову завагався. Військові не люблять виносити сміття з хати. Саме через це звіт про розтин так довго з’являвся на світ Божий. Неважко припустити, що спершу його з лупою в руках вивчав цілий батальйон офіцерів, експертів і високих чинів. Потім, звісно ж, призначили спеціальну комісію, доручивши їй провести повторний розтин і звернути увагу на кут стрілянини і детальний аналіз гільз…

Анаїс не відривала очей від автостради. Пітьму перед нею роздирали чотири снопи світла, що ллялися із фар її авта. Тремтливі білі пасмуги, що наче допомагали їй красти шлях у ночі.

— Які додаткові висновки дозволяє зробити звіт про розтин жертв?

— Деякі дозволяє.

Вона поставила це запитання задля годиться, не розраховуючи на змістовну відповідь. Але тепер чекала її, проте Мартено мовчав.

— То що там такого?

— На тілі Патріка Бонфіса виявилася дивна рана. Убивця або убивці покалічили обличчя небіжчика.

Анаїс спробувала подумки відтворити послідовність подій. Снайпер поклав на місці Патріка Бонфіса і його подругу, та змилив, стріляючи в Матіаса Фрера, і разом зі спільником кинувся його переслідувати. У цей час на пляжі з’явилися рибалки, що виявили тіла загиблих. Із цього випливає, що в убивць просто не було змоги повернутися до тіла Бонфіса і понівечити йому обличчя.

Вона трохи змінила тактику.

— Коли ми бачилися в Ґетарі, ви мені про це нічого не казали.

— Тоді я й сам цього не знав.

— Хіба ви не бачили тіл у морзі?

— Бачив, звісно.

— І не помітили, що в нього понівечене обличчя?

— Не помітив. З тієї причини, що з обличчям усе було як слід. Тієї рани ще не було.

— Я вас не розумію.

— Рану завдали після надходження тіла до моргу. Увечері 16 лютого. Коли ми з вами розмовляли, я про це ще не знав.

Анаїс зосередилася на шляху. Якщо її здогади правильні, то це… Це чистісіньке навіженство.

— Ви хочете сказати, що ввечері хтось промикнувся до Інституту судової медицини і спотворив обличчя небіжчика?

— Саме це я і сказав.

— Де розташовано інститут?

— У Ранґеї, коло Тулузи.

— Який характер рани?

— Убивця розітнув ніс Бонфіса уздовж і вилучив носову кістку, а також чотирикутний хрящ носової перегородки й хрящ носового крила. Тобто ті тверді тканини, що утворюють форму носа.

Анаїс не відривала ноги від педалі газу. Швидкість допомагала їй залишатися максимально зосередженою. У горлянці пересохло. Очі пекло. Та мозок діяв справно. Зволікання зі складанням звіту про розтин не мало нічого спільного з проведенням повторної експертизи військових.

— Чому ви гадаєте, що це вчинив той самий убивця?

— А хто ж іще?

— Навіщо ж вони пішли на такий ризик? Нащо їм ті кістки?

— Хтозна. Як на мене, це мисливці. Вони повернулися по трофеї.

— По трофеї?

— Під час Другої світової війни американські вояки відрізували у вбитих японців вуха і виривали зуби. А зі стегнових і гомілкових кісток робили ножики для розрізування паперу.

Майор усе те промовив хутко. Складалося враження, ніби він і наляканий, і заразом захоплений зухвалістю злочинців.

— О котрій годині сталося це… е-е… втручання?

— Десь о восьмій вечора. Тіла забрали з клініки Байонни о п’ятій. Тож їх допіру доправили в Ранґей. Певне, морг у них геть зовсім не охороняється.

Анаїс намагалася, та ніяк не могла повірити, що люди, які могли поцілити в мішень з відстані півкілометра і навіть далі, тобто справжні фахівці, пішли б на такий ризик задля кількох костомах. Трофеї? Де ж пак!

— Кому було відомо, що тіла переправили до моргу в Ранґеї?

— Та всім. Там розташовано єдиний у цім краю Інститут судової медицини.

— О котрій годині планували розпочати розтин?

— Відразу по тому, як доправили тіла. Не уявляю, як це зловмисники зуміли проникнути туди непомічено.

— Яке знаряддя вони застосували?

— Патологоанатом вважає, що то був мисливський ніж. Із визубленим сталевим клинком.

— Ви допитали персонал?

Мартено розлютився.

— Як ви собі гадаєте, що ми робимо останні три дні? Ми весь морг догори коренем перевернули. Виявили силу-силенну органічних мікрочастинок, та для такого це й не дивно. Ми поробили всі аналізи, ретельно вивчивши кожен зразок. Жодного стороннього відбитка. Жодної волосини, що не належала б трупові чи комусь зі працівників. Не люди, а примари.

— А чому ви зателефонували мені?

— Бо я вам довіряю.

— А ваше начальство знає, що ви мені телефонуєте?

— Ні. Ні моє безпосереднє начальство, ні суддя з Байонни. Про це не знає навіть слідчий суддя, якого призначили у справі про вбивство Філіппа Дюрюї.

— Ле Ґаль? Він озивався до вас?

— Сьогодні вдень. Та Морісе я поки що не телефонував.

Анаїс усміхнулася. У неї з’явився союзник.

— Дякую.

— Нема за що. То домовимося: той, хто дізнається щось нове, телефонує іншому. І навпаки.

— Гаразд.

Вона припинила розмову. Увіччю так само бігли світляні смуги. Уривчасті, тремтливі, гіпнотичні. Наче їй показували стереоскопічний фільм із безладних, випадково змонтованих кадрів. Та в тій веремії кадрів весь час прослизало те саме видиво. Та сама декорація. Бійня. Пошматовані тіла і криваві калюжі на білій кахляній долівці.

На тій бійні вбивали людей.

Януш із Шампунем прямували на південний захід, обличчям до вітру. Шампунь сказав, що знає за доками, поміж собором Мажор і кварталом Паньє, одну будову, де вони зможуть заночувати. Та спершу він хотів позабирати свої торби, заховані в садовому контейнері неподалік від притулку для старих «В’єй Шаріте».

— Таке лігво влаштуємо, ось побачиш!

Януш насилу плентався за ним. Розмова з Ле Ґеном стала для нього останньою краплею. Отож, до того як стати психіатром і жебраком, він був художником, принаймні якимось боком був причетний до мистецтва. Нова інформація не лише нічого не дала йому для просування вперед, а й утворила в його голові справжнісіньке сум’яття, з якого він ніяк не міг виринути.

— Ще далеко?

— Майже прийшли.

В Януша лишилося тільки одне бажання: заснути і більше не прокидатися. Знайдуть вбраний у лахміття труп і поховають у спільній могилі. Одній із багатьох таких могил, де лежать Паливоди, Дідугани й Кіборги.

Януш озирнувся. Краєвид змінився до невпізнання. Зникли широкі проспекти, де вони вешталися цілий день. Тепер вони простували лабіринтом вузесеньких вуличок, як у містах Південної Італії — Неаполі, Барі, Палермо…

— Де це ми?

— В Паньє, хлопче.

З’явилася табличка з написом: вулиця Розкаяних Грішниць. Промайнула крамничка з вивіскою «ЗРОБИ ЖИТТЯ КРАЩИМ». Януш згадав про серіал, що збирав коло телевізора всіх пацієнтів його відділення. Здається, його дія розгорталася в цьому кварталі.

Попри втому, холод і страх, Януш відчув певне полегшення. Тут панувала атмосфера домашньої приязні. На вікнах сохла білизна. Наче далекі зорі, сяяли у пітьмі ліхтарі. На стінах висіли кондиціонери, що надавали фасадам південного, майже тропічного вигляду.

Вони перетинали майдани, п’ялися горбатими вуличками, прямували кам’яними коридорами…

— Ось воно!

Шампунь показав на сквер. Хутко переліз огорожу і подався в кущі, де стояли два зелені контейнери, куди садівники збирали опале сухе листя і галузки. З контейнерів він дістав великі картонні коробки.

— Оце твоє ліжко, Жанно! Майже пухова перина!

Шампунь тицьнув коробки йому під пахви. Вони подалися назад, спускаючись крутими вулицями, що скидалися на східці. Містраль розігнав усіх перехожих у місті. Бульвар Дам. Бульвар Шумана. Далі тільки доки, за ними море. Та поміж доками і морем був довгий і глибокий котлован будови просто неба, яка простягнулася на декілька кілометрів.

Вони попрямували вздовж того котлована. Шампунь викинув пляшку, яку вже встиг вицмулити на ходу, і вибухнув гнівною промовою, що була спрямована проти стихії.

— Містраль — наш ворог, — казав він, перекрикуючи квиління вітру. — Від нього не сховатися. Прилітає до нас із долини Рони. Це вітер-убивця. Цілісінькі дні віє тобі в обличчя. Аж під шкуру залазить. Пронизує до кісток. Хоче дістатися до серця. І як дістанеться, тобі буде гаплик. Коли він прилітає до Марселя, твоя температура відразу падає на декілька градусів. Та й з моря тягне вологою… Уранці, щоб вилізти з коробки, крутишся мов той в’юн на сковороді. А як дощ поллє вночі, то й не прокинешся.

Шампунь раптом зупинився. Януш глянув униз і побачив, що на нього чекає. У глибині того котлована кишіли якісь невиразні постаті, що скидалися на брижі на поверхні величезного озера. Януш придивився. Одні тягали з місця на місце спальні мішки, картонні коробки і клапті плівки. Інші грілися коло багать. З ями долинав регіт, чутно було лайку і безладні вигуки.

Вони вже попрямували у діл, аж Шампунь сіпнув його за рукав.

— Ховаймося!

Під’їхало авто соціальної служби. Януш із приятелем бігцем кинулися до будівельного вагончика і сховалися за ним. Двоє чоловіків у комбінезонах уже спускалися в котлован, сподіваючись умовити найупертіших волоцюг, що життя ліпше, аніж смерть. Вони пригощали їх цигарками, жартували, загравали з ними…

— Мерзотники, — буркнув Шампунь. — Хочуть, щоб усі ночували в теплі. Бояться, щоб їм не всипали, як за того пікардійця.

— За кого?

— За пікардійця, що помер від переохолодження!

Януш ладен був усе віддати, щоб опинитися у затишку. Вкластися до ліжка, забутися і заснути…

— Вшиваймося, — тихо пробурмотів приятель. — Нічого, я ще одне місце знаю…

Вони знову подалися вулицею вгору, старанно уникаючи освітлених ділянок. Януш насилу переставляв ноги, безтямно дивлячись перед собою. Руки в нього налилися оливом, а ноги задерев’яніли. Шампунь знав не просто інше місце. Він знав усі подібні місця в цім краю. Під мостами. Під брамами двориськ. На вентиляційних ґратах підземних стоянок. Знав кожен смердючий закут. Кожен куток цих кам’яних джунглів.

Та всі ті місця були вже окуповані. Щоразу вони бачили цілу купу тіл, які щільно попритулялися одне до одного, повкривавшись подертими пуховиками і дірявими ковдрами.

Кожен за себе. І вітер проти всіх.

Аж дісталися до якогось рову, де була величезна труба. Шубовскаючи в рідкій грязюці та щосекунди очікуючи почути гуркіт авта, що наближається сюди, вони позгиналися і залізли у трубу. Тут уже ховалося декілька десятків людей. Сиділи вони, позадиравши ноги на протилежну стіну.

— Для жил корисно! — зареготався Шампунь, маючи на увазі задерті ноги.

Вони полізли через тіла. Щоб не впасти, Януш торкнувся стіни і відразу відсмикнув руку, яку обпалив крижаний дотик бетону. Огидно смерділо падлом і сечею. Януш просувався вперед, стукаючись головою, спотикаючись і зачіпаючи волоцюг, які відгукувалися невиразною лайкою. Не вороги і не товариші в нещасті — просто щури, що разом мешкають.

Урешті вони знайшли, де примоститися. Шампунь запхнув туди свої смердючі торби. Януш розгорнув картонні коробки. Цікаво, подумалося йому, коли ж саме його лисий друг спробує закатрупити його? Укрився картоном, намагаючись запевнити себе, наче лежить на простирадлах і під ковдрою. За звичкою взяв ножа і, не випускаючи його з рук, застромив під картон, що був йому за подушку.

Як і напередодні, пообіцяв собі, що насилу дріматиме. І, як напередодні, відчув, що сон бере його, і як вода. Він спробував опиратися. Почав думати про розслідування, що оце провадив… Бляшаний… Цей слід вів у глухий кут. Що ще можна зробити?

Марсельська поліція теж провадить слідство. Проти колег з Бордо у них більше матеріалу. Каркас дельтаплана. Віск. Пір’я. Вбивця мав усе це десь роздобути. До крамниці по такі речі не підеш. Кроньє, чи як його там, і його група напевне ж вивчили походження кожного предмета. Чи пощастило їм намацати щось конкретне?

У нього з’явився новий самогубчий план. Треба роздобути теку зі справою. Терміново, завтра вранці. Він спробував розробити план дій, та небуття накотило на нього, відімкнувши свідомість. Коли він знову розплющив очі, то виявилося, що він тицяє ножем у пітьму.

— Ох, ти чого це?

Над ним нахилився Шампунь. Значить, він крізь сон відчув, що той наблизився до нього. Далі озвався рефлекс.

— Ти з глузду з’їхав, еге? — заволав приятель. — У нас повінь!

Януш звівся на лікоть. Він уже був мокрий до половини. Поруч у калюжі плавав його картон. Згори лляло як із відра. Під ногами чвакало. Бурлаки хутко збирали свої лахи.

— Ворушися! — звелів лисань, дістаючи торби. — Якщо залишимося тут, то справді ґиґнемо!

Вода знай прибувала. Китайськими тінями пропливали постаті волоцюг, які поспішали до виходу. Декотрі були такі п’яні, що й далі лишилися лежати у воді. На них ніхто не звертав уваги. Усі товпилися, поспішаючи вилізти надвір. Люди були налякані, та навіть паніка виявлялась у них мляво, наче її загальмував алкоголь.

Януш помітив двох чоловіків, що непорушно лежали обличчям у багні. Схопивши першого за комір, він звів його на ноги і притулив до похилої стіни. Нахилився, щоб учинити те саме з другим, аж у плече йому вчепився Шампунь.

— Здурів, еге?

— Не кидати ж їх тут!

— А нехай тобі! Тікати треба звідсіля!

Труба спорожніла. На воді плавали пакети й торби. Кораблетроща, подумав собі Януш. Помацав пульс у волоцюг. Сонна артерія пульсувала, але мляво. Тоді він щосили дав ляпаса спершу одному, потім другому. Марно.

Він повторив те.

Аж обидва живі мерці прийшли до тями.

— Швидше, дідько б тебе вхопив, швидше! Я не хочу тут здохнути! — волав Шампунь.

Януш повагався ще хвилю і побіг за приятелем. До виходу з труби вони брели в рідиві, що сягало вже до середини стегон. Януш спіткнувся, упав, але зумів підвестися. Їм треба було подолати ще декілька кроків. Він обернувся і побачив, як обидва бурлаки рачкують за ними, й очі їхні безтямні, мов у худоби.

Та ось і чисте повітря. Вони випросталися. Злива лляла мов із відра. То був потоп. Потоки води стіною падали з неба, наче десь у тропіках, тільки вода була крижана. Януш утямив, що на них чекає нове випробовування. Доведеться дряпатися десятиметровим схилом без жодної опори.

Вони плазували, впиваючись пальцями в липку густу грязюку і долаючи опір вітру. По плечах били цівки дощу. Якщо один падав, другий простягав йому руку, і навпаки. Вони долали крок за кроком. Аж Янушеві пощастило вчепитися за якусь залізяку і вилізти з ями. Він відразу ж витягнув Шампуня, що дриґав ногами в порожнечі.

Коли вони вилізли з рову, то скидалися на два кім’яхи грязюки, що виплюнула із себе земля. Та лисань не покинув ні своїх торб, ні спального мішка. Януш уже хотів був привітати його, коли ж це побачив на його лиці жах і обернувся.

Їх чекав гурт молодиків, які нітрохи не схожі були на жебраків, що ночували у трубі. Гребені, дреди, пірсинг, татуювання… Лискучі куртки або військові бушлати… Декотрі тримали на шворках псів, готових кинутися на клошарів. Та головне, всі були озброєні. Зброя була різна, кийки і ножі, та Януш знав, що несе вона смерть.

І не здивувався, коли Шампунь прошепотів:

— Гаплик! Це хлопці з Бугенвілю.

Вони чимдуж тікали, хоча у просякнутому багном одязі бігти було нелегко. Ноги їхні лунко тупотіли по бруківці. Звернувши праворуч, вони потрапили на прямісіньку вулицю, яка о цій порі була геть безлюдна. Крізь дощову завісу перед очима Януша танцювали ліхтарі, фасади, хідники і клапті темного неба. Він мимохідь зиркнув через плече. Зарізяки наздоганяли їх. Попереду гнали пси. На цій вулиці їм не було де заховатися.

Януш сіпнув Шампуня за рукав і потягнув його за собою праворуч, у вужчу вуличку. Потім до іншої, ліворуч. Метрів за тридцять стало видно східці, що підіймалися до кварталу Паньє.

Отож, вони повернулися до вихідного пункту. Януш махнув рукою в напрямку східців і, не чекаючи, що скаже на те Шампунь, кинувся туди. Поліз нагору і знову глянув назад: лисань, задихаючись, біг за ним. У спину їм дихали переслідувачі, а пси були вже за декілька метрів.

Януш дочекався приятеля. На мить йому здалося, неначе він роздвоюється: він і брав участь у цій гонитві, і наче дивився на неї збоку, при цьому не чув ніяких звуків і геть не відчував дощу. Його свідомість спостерігала за тим, що коїться, наче набула якогось самостійного існування.

Нарешті Шампунь наздогнав його. Януш пропустив його вперед, опинившись позаду. Кожен крок був йому тяжкий і завдавав нестерпної муки. Дощ безжально шмагав по голові, по спині й по плечах. Януш став рачки і поповз, допомагаючи собі руками. Відчуття роздвоєності зникло.

Небезпека чатувала не на когось, а таки на нього самого.

До горла підкотив нудотний жах.

І раптом земля втекла з-під його ніг. Він буцнув лобом об сходинку. В очах спалахнули іскри. Тіло прошило болем. Наступної миті його обпік холод — він лежав, притулившись щокою до мокрого бетону. По обличчю бігла кров. І відразу ж спалахнув страшенний біль у нозі.

Він глянув униз: у литку йому вчепився пес. Зараз той тягнув його вниз по східцях. Януш спробував ухопитися рукою за стовп ліхтаря, та не зумів. Звів голову. Шампунь так само біг угору. Він нічого не помітив або волів утекти. Януш хотів був крикнути, та гострим ріжком сходинки йому обдерло губи. Спробував звестися, та натомість зсунувся животом у діл ще на дві сходинки.

Вивернувшись, він примудрився лягти горізнач і глянув у собачі очі, що аж яріли від мисливського азарту. Ззаду вже наближався один із переслідувачів. Януш чимдуж садонув пса закаблуком у морду, і той полетів до ніг свого господаря. Обоє попадали і покотилися вниз.

Януш скористався тим і схопився на ноги. Пес знову наближався, а за ним і той зарізяка. Януш послизнувся, та втримався на ногах і почав задкувати, дивлячись в обличчя ворогові. У світлі ліхтаря йому впала в око одна подробиця: нападник тримав у руці саморобного ножа у вигляді гострого уламка порцеляни. Друзка від унітаза?

Януша наче блискавкою прошило. Не дасть він закатрупити себе таким знаряддям. Шукати щось помічне було ніколи, тож він, замахнувшись, щосили зацідив зарізяці у вухо. Той заточився і, щоб не впасти, вчепився за поручні. Януш згріб його за комір і вгатив збоку головою, як ото під час футбольного матчу. Вчинив це, улягаючи якомусь внутрішньому голосові, що підказував йому: «Ціляй у носа і в очі. Уникай контакту з чолом».

Почувся сухий тріск, наче зламали кия, й очі Янушеві запнула кривава імла. На декілька секунд він аж осліп. Потер, продер очі й побачив, що ворог стоїть навколішки на східцях. Пес кинувся на нього, та Януш садонув його носаком. Знайшовши опору, він угатив чолов’ягу ногою під дихало. Ціляй у печінку — найвразливіше місце в пияка.

Нападник захлинувся криком і повалився на пса. Обидва знову покотилися в діл. Януш завмер, так вразила його власна спритність. Він таки знову став Віктором Янушем. Безпритульним волоцюгою. Дикуном асфальтових джунглів.

З дощової запони виринули ще двоє розбишак — один голомозий, другий із червоним гребенем на голові. Перший тримав у руках довгу залізяку, другий — цвяховану бейсбольну биту. Януш стиснув кулаки, та завзяття раптом геть вивітрилося. Він мляво опустився на східці й затулив обличчя долонями, ладен підставитися ударам.

Щось хряснуло. І ще раз, наче залізом ударили. Януш не відчув болю. Він звів очі. Шампунь тримав у руках чималу металеву смітницю, якою допіру добряче увалив першого розбишаку і штурхнув другого об ліхтар. Зарізяки почали відступати, і він жбурнув у них ту смітницю.

Потім ухопив Януша за комір і потягнув нагору. Той аж не тямився від вдячності. Бач, як помилився він, оцінюючи цього чоловіка! Виявляється, на цього бурлаку з трепанованим черепом можна було завжди покладатися. Вони промчали східцями і хутко пірнули у плетиво вузьких вуличок. Нога страшенно боліла. Пес усе-таки добряче його гризнув. Вони вже гнали якимись провулками, що скидалися на труби, такі були вузькі — двом і не розминутися. Як не спромагалися, бігли вони дедалі повільніше, аж і геть зупинилися. Сил уже не було. Обидва захекалися.

Страх тримав їх у своїх лабетах, як і раніше, та гостроту його погамував біль у натруджених м’язах, та ще й у легенях пекло наче вогнем, а до горла підкотила нудота.

— Відірвалися, — пробурмотів Шампунь.

— Де ж пак!

Януш пхнув його під бік, змусивши заховатися за виступом стіни. Шампунь мало не впав.

— Ти що, з глузду зсунувся?

— Цить!

Закут, де вони сховалися, був ґанок якоїсь кам’яниці, де залізними ґратами густо поплівся плющ і лаванда. Януш присів навпочіпки, Шампунь теж. Насилу встигли вони принишкнути, як повз них протупотіли розбишаки.

Вони потроху верталися до тями. Януш з утіхою вдихав вапняний дух мокрого каміння і вогкі пахощі листя. Щастя, та й годі! Вони геть зморилися, та все ж таки вціліли. Стало легко, й обоє збагнули, як віднині щось їх поєднало нерозривним зв’язком.

— Піду за ними назирці, — сказав Януш.

— Що?

— Вони вже не хочуть всипати нам бобу. Вони хочуть нас забити. Треба з’ясувати чому.

Шампунь із жахом дивився на нього. Під час бійки він згубив свою шапку. Покресаний шрамами, його череп лиснів під дощем, наче велетенське динозавряче яйце.

— Ти ба! Оце так простісінько і поспитаєш у них, еге?

— Та не в усіх. В одного. Котрого злапаю.

— Ні, ти справді навіжений!

Януш відхилив полу, показавши колодку свого ножа.

— У мене є ніж.

— А мізків — як у мухи.

— Ти знаєш, де ще можна знайти притулок?

— Гадаю, найліпше повернутися до тих добрячих людей в Оборі.

— Нізащо. А готель тут десь є?

— Готель?

— У мене є грошенята. І в Марселі мають бути кімнати для таких, як ото ми!

— Я тут один такий готель знаю, та…

Януш дістав п’ятдесят євро.

— Іди туди. Тільки скажи мені адресу.

І, улягаючи звичному почуттю недовіри, докинув:

— Якщо дочекаєшся мене там, у цього папірця буде братик.

Шампунь беззубо всміхнувся і пояснив, як знайти той готель.

— Якщо я вранці не повернуся, скажи поліцаям, — звелів Януш.

— Поліцаям? Ти що, геть здурів?

— А то тебе заарештують за участь у злочині.

— У чому? І що мені їм казати?

— Правду. Про те, що я повернувся до Марселя. Що на нас напали. Що я хотів з’ясувати, що ж відбувається.

— Послухай, ти й раніше щось приховував, а зараз оце… Чого ти дурня з мене робиш?

— Чекай на мене в готелі.

І, не слухаючи, що той каже, він подався вулицею.

Януш намагався бігти, та вкушена нога боліла. У пам’яті знай спливало те саме видиво: собачі ікла, що вгризлися в його тіло. У таких випадках пораненій нозі потрібен був спокій. Він почав іти повільніше. Про курс антибіотиків, що необхідно було зробити, зараз і мови не могло бути.

Він не покидав головної вулиці, пропускаючи бічні провулки. Річка, що розіллялася силою-силенною струмків… Чомусь він не сумнівався, що його нападники оберуть той самий шлях. Він уже втратив надію наздогнати їх, аж вулиця раптом звернула вбік і вивела його на відкриту терасу, що висіла над містом.

Він аж позадкував у тінь від несподіванки.

Та не стримався від захопленого вигуку.

Марсель сяяв під дощем, наче на землю впало поцятковане зорями небо. Далі простягалося море. Не видно було ще його, та воно вгадувалося, повноводе, чорне і безкрає.

Він стояв, кривився від болю і вбирав у себе красу нічного краєвиду. Свіжості прагнув він знайти в нім, полегшення… Та груди й далі горіли всередині, наче там кипіла розпечена лава.

До тями його повернув гомін, що пролунав десь неподалік. Він глянув униз і побачив, що в діл провадять точнісінько такі самі східці, якими він допіру підіймався, тікаючи від зарізяк. А ось і вони, стоять в освітленому кружалі. Їх було п’ятеро. Якщо не враховувати псів. Слів йому не було чутно, та неважко було здогадатися, як вони лютують, задихаючись від безсилля його знайти.

Януш уважно роздивився їх. Сріблясті кіски, червоні або блакитні гребені, поголені черепи в татуюваннях із загадковими символами. На замурзаних мармизах блищить пірсинг. Зброї вони не покинули. Біти. Ножі. Травматичні пістолети.

Він посміхнувся. Була якась невимовна втіха в тому, що він підглядав за ними, а вони його не бачили. Розбишаки попрямували до доків. Януш зачекав, аж поки вони сховаються з поля зору, і тихенько спустився в діл. Дощ уже вщух, та все довкола було вкрите застиглою холодною масною плівкою.

Вони рушили на північ, береговим бульваром, над яким пролягала автострада. Забувши про поранену ногу, Януш простував за ними, відставши метрів на двісті, ховаючись за стовпами й уникаючи освітлених ділянок вулиці. Так вони пройшли з кілометр, утім, він міг і помилятися, оцінюючи відстань. Бульвар був порожній. Так само несамовито віяв містраль, висушуючи сліди зливи і заморожуючи калюжі.

Коли ж це зарізяки звернули по праву руч і подалися майже неосвітленим кварталом. На тлі темного неба чорніли ще темніші квадрати будинків. Янушеві здалося, наче вони десь біля Обори. А може, це Бугенвіль? Вони йшли спальним районом, минаючи садки з голими деревами і дитячі майданчики за іржавими огорожами.

Що далі, то похмурішим ставав краєвид. Занедбані комори. Наглухо забиті вікна. Вигони. Удалині видніли хижі силуети баштових кранів, які скидалися на велетенських комах. Житлові будинки зникли. Вітер ганяв плоскою місцевістю в заростях пирію паперові обгортки, пластикові пляшки й картонні коробки. Загрозливо тхнуло бензином. Януш примружився: здається, прийшли. Попереду вигін упирався в мур, пописаний графіті.

Януш відчував, що геть зморився. Серце аж гамселило в грудях. Бух-бух, бух-бух… Він не відразу второпав, що той гамір, який лунає у вогкому повітрі, зчиняють якісь механізми. Десь поруч була будова, і машини працювали й уночі.

Розбишаки десь пощезали. Перед ним лишився тільки глухий мур. Певне, в ньому були дверцята, замасковані суцільним малюнком графіті. Януш замислився. Що вдіяти? Як по правді, у нього була тільки одна можливість. Дочекатися, аж доки якийсь зарізяка вийде на вигін подзюрити чи перекурити на свіжому повітрі — і напасти на нього. Ефект несподіванки буде на його боці…

Він заховався в кущах. І відразу ж почав мерзнути. Як просидить тут ще декілька хвилин, то його почне трясти, а потім він геть закоцюбне. Ось нехай заклякне, та й…

І тоді грюкнули двері.

Тихенько, майже не дихаючи, він звівся на ноги. У темряві рухалася людська постать. Хлопець із кісками-дредами. Янушеві згадався герой із фільму «Хижак». Йому стало страшно. Та водночас усе воно постало перед ним у якомусь нереальному світлі. Наче він грав у комп’ютерну гру.

Хлопець ішов і заточувався. Або чарку влупив, або добряче вколовся. Зупинившись біля найближчого куща, він розстебнув штани і заходився дзюрити. Зараз або ніколи. Януш стрибнув. Очі тьмарилися від сліз. Усе здавалося розмитим, спотвореним, деформованим. Він міцніше стиснув ножа, згріб хлопця за кіски і щосили смикнув назад.

Той повалився додолу, на холодну землю. Януш приставив ножа до його розстебнутої ширіньки, придушив його коліном, другою рукою затулив йому рота і прошепотів:

— Писнеш — відчикрижу!

Розбишака не ворушився, тільки дивився на Януша каламутним поглядом, млявий, наче лантух із дрантям. І справді, вколовся. Януш трохи надавив ножем. Хлопець сіпнувся і хотів був зарепетувати, та Януш тицьнув його ліктем в обличчя. Той знову сіпнувся і заробив ще раз ліктем. Щось хряснуло. Януш щільніше затиснув йому рота, відчуваючи під долонею липку вологу, — певне, зламав йому носа.

— Ану цить! Я питатиму, ти будеш відповідати. Просто кивай. Уторопав?

Зарізяка кивнув. Тепер Януш тримав ножа йому біля горлянки. Підбадьорившись від першого успіху, він розпочав допит.

— Упізнаєш мене?

Кіски затряслися: авжеж.

— Сьогодні ви хотіли мене закатрупити?

Знову німе «авжеж».

— Чому?

Хлопець мовчав. Януш зрозумів, що із затиснутим ротом відповідати він не може, й трохи послабив тиск.

— Чому ви хотіли мене вбити?

— Нам… нам заплатили.

— Хто?

Мовчання. Януш звів ліктя.

— Хто?

— Чоловіки в чорних костюмах. Багатії.

Убивці з Ґетарі. Отож, вони вирішили прибрати його. Усіма доступними засобами.

— У грудні вони теж мене замовили?

— Еге ж.

— Скільки вам заплатили?

— Три тисячі, дурню.

Хлопець потроху приходив до тями. Три тисячі євро. Як на Януша, небагато. Але для цих мерзотників — справжнісінький скарб.

— Звідки ви дізналися, що я в місті?

— Тебе ще вчора вдень побачили.

— І ви донесли їм?

— Еге ж.

— Як ви з ними зв’язуєтесь?

— Телефоном, як же ж іще?

— Номер?

— Не в мене він.

Може, зарізяка і брехав, та в Януша не було часу вибивати з нього правду.

— Номер мобільника?

— Ні, контора якась. Кажу ж, не знаю…

— Як їх звати?

— Хтозна. Вони дали нам пароля.

— Який пароль?

— Не знаю. Я з ними не балакав…

Януш садонув його в обличчя руків’ям ножа — він пам’ятав, що в нагальних випадках ним можна розбити автомобільне скло. Хлопець захлинувся криком і засопів розтовченим носом.

— Пароль?

— Не знаю. — Він помацав носа. Почувся тріск, наче луснула яєчна шкаралупа. — Якесь російське ім’я…

— Російське?

— Паскудо, ти носа мені розбив…

Януш здригнувся всеньким тілом. Не лише від страху. Від жаху, що підіймався з глибин душі. Такого відчуття він уже зазнавав минулої ночі. Недуга повертається?

У нього залишалося ще декілька секунд. Треба зосередитися.

— Чому вони полюють на мене?

— А я хіба знаю!

— Вони назвали моє ім’я?

— Ні, личину твою нам показали.

— Фотографію?

Зарізяка зареготався. Затулив пальцем ніздрю, і з другої відразу ринула кров.

— Яку ще фотографію? Малюнка…

— Малюнка?

— Еге ж. — Він знову зареготався. — Таке як із картини, уторопав?

Януш нарешті здогадався. Данієль Ле Ґен казав, що передніше Януш був художником. Може, той ескіз був його автопортрет? Але як вони роздобули те, що було пов’язане з його попередньою особистістю?

— Малюнок у вас зберігся?

— Де ж пак! Ми ним підтерлися, дядьку.

Януш хотів було ще раз йому затопити, та сили в нього вже геть не лишилося. Розбишака знову висякався якимись темними згустками. Кривавий нежить був йому забезпечений.

— Оті чоловіки в чорному… Ви мали з ними зустрітися?

— Таж певно. Заледве ти ґиґнеш.

— Знаєш, де їх знайти?

— Вони самі нас знаходять. Вони скрізь.

Януша затрясло. Усередині все наче до білого розжарилося. Він замахнувся. Зарізяка зіщулився. Януш ударив його під дихало. Гострим кінцем колодки, яким розбивають за потреби автомобільне скло. Хлопець охляв. Може, він його і забив. Та в цьому світі, куди закинула його лиха доля, такі тонкощі нікого не цікавили.

Януш помалу підвівся, не звертаючи уваги на той гамір, що його він здіймає. На мить йому закортіло підійти до замаскованих графіті дверей і заволати: «Убийте мене!»

Та розум подолав напад відчаю. Заточуючись, Януш почвалав звідтіля. Містраль тхнув бензином і валив із ніг. До штанин прилипало паперове сміття.

Він приречений. Не було ніякого сумніву в тім.

Та перш ніж умерти, він дізнається чому.

Дізнається, хто засудив його й ухвалив йому смертний вирок.

Анаїс прокинулася ще втомленіша, ніж була тоді, коли вкладалася до ліжка. Три години чистісінького жахіття: опирі в костюмах від Г’юго Босса схилялися над трупами в морзі, відривали їм носи і ссали кров. Єдиною втіхою було те, що в тому бенкеті не брав участі її батько.

Їй потрібно було декілька секунд, щоб зібратися на дусі. Вона була в номері придорожнього готелю, вивіска якого промайнула перед нею о третій ночі. Вона відразу ж зупинилася, бо геть вибилася з сили. Навіть не пам’ятала, чи вмикала світло в кімнаті. Роздяглася і впала в ліжко. І вирушила на зустріч із вишукано вбраними упиряками, що зачаїлися в закутках її свідомості.

Вона пройшла до ванної, скинула светра й увімкнула світло. Відображення у дзеркалі їй сподобалося. Молода жінка в майці, із забинтованими руками, з підтягнутою худорлявою постаттю. Ніякої жіночості, ніякого натяку на кокетство. Спортсменка, нехай і невисока. Білість шкіри і певні округлості могли обіцяти ніжність — поки не зважишся доторкнутися до них. Вона помітила, що в кутиках очей зібралися сльози. Наче краплі роси на порцеляновій масці, і цей вигляд їй теж сподобався.

Вона дістала свого несесера[26] і скинула з рук пов’язки, ще раз оцінивши масштаб руйнувань. На те, щоб отямитися від перших ран, яких вона завдала сама собі, в неї спливло кілька років… Раптом на неї навалилися журба й відчай, викликавши в пам’яті образ обгорілих Ікарових крил. Вона швидко заходилася міняти бинти.

Повернувшись до кімнати, Анаїс дістала пенала, ще шкільного, вона завжди його носила з собою. Тримала в нім ручки, фломастери й автоматичного олівця і на роботі залишалася старанною студенткою. Там зберігала і свої пігулки. Звичним і впевненим жестом відламала половинку соліану й видушила з блістера капсулу еффексору. Важка артилерія. Подумала і додала ще пігулку лексомілу.

Шокова терапія, до якої вона вдавалася під час депресії.

Ох і заяложене це слово, та й сама вона заяложена. Уперше зламалася вона після школи, на першому курсі юридичного факультету. Два місяці була в ліжку. Не могла змусити себе поворухнутися. А вона ж тоді й геть не знала, хто такий насправді її батько. Річ була в іншому. У душі, байдужій до навколишнього світу, точилися якісь глибинні процеси. Може, давалися взнаки материні гени. Вона більше не рухалася. Ні з ким не розмовляла. Упритул підступилася до тієї межі, що відокремлює життя від смерті. Просто диво, як її тоді не запроторили до лікарні.

Але потроху, завдяки антидепресивним препаратам, вона видряпалася з тієї халепи й наступні два роки металася від криги до полум’я, у стані постійної невизначеності й постійно остерігаючись повторення недуги. І відтоді та тривога ніколи не покидала її повністю.

Ось і знову… Від самісінького початку розслідування, попри застуду, неймовірну напругу і збудження від знайомства з Фрером, вона передчувала, що знову дійшла до краю. Покалічені руки були тільки провісником ще гіршого страху. Вона боялася, що її життя знову стане російською рулеткою, коли однієї необережної думки виявиться досить, щоб сталося найгірше. Страх самогубства або чуйна…

Вона спустилася до рецепції і знайшла там автомат із кавою. Націдила чашку еспресо, намагаючись не звертати уваги на порожнечу в холі. Жодного яскравого предмета, жодної оригінальної дрібнички, що здатна зачепитися в пам’яті. Либонь, вона таки добряче вписується в цей інтер’єр. Така сама примара, як і все, що її оточує.

Повернувшись до своєї кімнати, вона перевірила повідомлення на мобільнику. П’ять нових сповіщень. Від Кроньє, марсельського поліцая. Від Ле Коза. Від Деверса, що вночі тричі намагався додзвонитися до неї. Першим вона прочитала повідомлення від майора з Марселя, з тривогою сподіваючись новин про Януша. Новин не було. О десятій вечора Кроньє цікавився, коли вона завтра приїде до Марселя.

Ле Коз телефонував їй о пів на дванадцяту. Залишив лаконічне повідомлення: «Подзвони». Того самого хотів і Деверса, та його заклики з кожною наступною годиною міняли тональність — від поради до наказу і врешті до начальницького гарчання.

Вона набрала номер Ле Коза, і той відгукнувся заспаним голосом.

— Чого ти дзвонив?

— З приводу «Метиса», — відказав він. — Справа ця що далі, то темніша…

— Ти щось дізнався?

— Я розмовляв із пресою. З фахівцями із журналістських розслідувань. З місцевого відділу «Сюд-Весту» й «Ля Репюблік де Пірене», тут, у Бордо. Це знавці. Знають усе, що відбувається в нашім краю.

— То й що?

— Здається, там нечисто. Принаймні телефоном ніхто нічого не захотів розповідати. Мовляв, зустріньмося, тільки увечері, щоб ніхто не бачив…

— І чого це така секретність?

— Нелегко сказати. «Метис» називає себе хіміко-фармацевтичним концерном, та за його створенням стоять військові.

— Як це?

— Колишні найманці заснували його в 60-х роках в Африці. Спершу переймалися сільським господарством, потім перейшли до хімічного виробництва, а далі й до випуску медикаментів.

— Якого типу?

— Переважно психотропних засобів. Різні заспокійливі препарати. Антидепресанти. Я на них не знаюся, але видно, що їхня продукція користується високим попитом на ринку.

Ось вона, іронія долі! Напевне ж Анаїс вживала препарати цієї компанії.

— І що тут нечистого?

— Та як завжди. Ходять чутки про експерименти з людьми, про заборонені досліди. Гадаю, все це брехня…

— Про зв’язок поміж концерном і охоронною компанією?

— Який дідько! Група «Метис» — це ціла купа підприємств. А поміж ними й ця компанія.

Анаїс подумала про авто моделі Q7. На відміну від Ле Коза, вона не сумнівалася, що поміж фармацевтичним концерном і замахом є прямий зв’язок. Хоч якщо не враховувати факту участі військових у заснуванні компанії, в її профілі не видно було нічого спільного зі снайперами, що віртуозно володіють мистецтвом стрілянини з «Гекати». І вже тим паче з мирним рибалкою з Країни Басків, Патріком Бонфісом.

— Той хлопець, який найглибше порпався у справах «Метиса», тепер у відрядженні. Повернеться завтра. Дати його телефон?

— Спершу сам попитай його. Я ще не знаю, коли повернуся. — Анаїс перейшла в наступ. — А що з нашим розслідуванням?

— Яким розслідуванням?

— Дюрюї. Мінотавр. Вокзал Сен-Жан.

— Ти, либонь, не знаєш. Морісе прислав своїх хлопців, і вони забрали всі протоколи. Не забули навіть вилучити з компа жорсткого диска з усіма матеріалами у справі. Тож для нас «Мінотавр» — учорашній день.

Анаїс глянула на ліжко, де поклала теку з документами, що зібрала під час розслідування. Останній примірник справи, над якою працювала група капітана Шатле. Колекційна річ.

— А яких чортів дав мені Деверса, то не переказати!

— Яких іще чортів?

— Та яких! Я ж робив обшук у конторі охоронної агенції. Її директор поскаржився найвищому керівництву «Метиса». А вони вже слів не добирали. Бачиш, африканські найманці здебільшого походять із нашого пречудового краю. А «Метис» на сьогодні — найбільша компанія в Аквітанії.

— То й що?

— А те, що в декого переповнилася чаша терпіння. І нам добрячого завдали хлосту. Я, звісно, сказав Деверса, що діяв за твоєю вказівкою, та, як по правді, мені здалося, що його це ще дужче розлютило.

Що ж, тепер вона бодай знала, чому комісар шукав її вночі.

— Добре, а в тебе як справи?

— Прямую до Марселя.

— Тобто вони його ще не знайшли. Утім, про це можна було й не питати…

— Я тобі зателефоную звідтіля.

Перш ніж набрати наступного номера, вона трохи повагалася. І обрала Кроньє. Розмову з Деверса вирішила відкласти наостанок. Як ото кажуть, ласощі потім.

У марсельського детектива був легкий акцент і добротливий голос. Анаїс раптом здалося, ніби в Марселі її чекає сонце, світло й тепло. Майор коротко сповістив її про факти, що вона й сама вже знала. Віктор Януш перебув ніч із 17 на 18 лютого у відділі тимчасового притулку для безхатьків. У вбиральні на нього напали, потім він зник. Відтоді звісток про нього нема. Наче у воду пішов.

— Хто напав на нього?

— Хтозна. Певне, інші волоцюги.

Анаїс та звістка нітрохи не заспокоїла. Невже вбивці вийшли на його слід? Але нащо він подався до Марселя? І чому знову вбрався за волоцюгу?

— У мене є для вас ще дещо, — докинув Кроньє.

— І що?

— Учора ввечері мені переслали ваш звіт у справі Філіппа Дюрюї.

Що ж, її праця, яку вона робила для Ле Ґаля, бодай комусь стала у пригоді.

— Мене вразила міфологічна інсценізація на місці злочину.

— Ще б пак.

— Ні, ви мене не зрозуміли. Вона нагадала мені про подібне вбивство, що сталося тут, у нас.

— Коли?

— У грудні. Я очолював розслідування. Простежується чимало спільного з вашим випадком. Жертвою був молодик, безхатько, за національністю чех. Його тіло виявили в бухті за кілька кілометрів од Старого порту.

— А що там було такого… міфологічного?

— Вбивцю надихав міф про Ікара. Того хлопця знайшли голого, а до тіла, що дуже обгоріло, хтось причепив крила.

Анаїс приголомшено мовчала. Поміж багатьма можливостями вимальовувалася одна, найочевидніша і тому найжахливіша. Матіас Фрер був присутній на місці злочину. Це підтверджувало припущення про те, що вбивцею був Віктор Януш.

— І це ще не все, — провадив Кроньє. — Наш молодик теж був накачаний героїном. Ми…

Вона урвала його, однією рукою вже надіваючи куртку.

— Я буду у вас за дві години. Приїду просто в управління. Потім поговоримо про все.

Кроньє навіть відповісти не встиг, бо вона припинила розмову. Вибігла на паркувальний майданчик і пішла до авта. Їй потрібен був час, щоб отямитися від удару. Усвідомити отриману інформацію. Осмислити її.

Перед своїм «гольфом» вона зупинилася. Вона ж геть забула подзвонити Деверса! Коли вона набирала його номера, пальці її тремтіли.

— Що це за фортелі з охоронною агенцією? — накинувся він на неї відразу. — Що за нічний обшук? Що ви оце собі дозволяєте? У мене телефон від учора не перестає дзвонити!

— Я хотіла виграти час, — глухо відказала вона. — Мені…

— Час, еге? Ну, тепер у вас його буде доволі! Ви прямуєте до Марселя, правда ж?

— Буду там за дві години.

— То бажаю вам приємного відпочинку. Я звільняю вас. Негайно зателефоную до Марселя. Можете забути про розслідування і тішитися морем! Виправдовуватися будете після повернення.

Януш попрощався з Шампунем.

Без палких обіймів. Зате лишив йому сто євро.

Відмився він у лазні з душем на вулиці Юґені.

Потім подався до камери схову на вокзал і забрав свій нормальний одяг.

Відтепер він існував в ірреальному світі, де його ніхто не впізнавав. Ніхто й уваги на нього не звертав. Йому навіть пощастило переконати себе, що він став невидним. Відмите містралем небо прибрало кобальтової барви. Зимове сонце скидалося на круглу крижинку. Жахіття минулої ночі відійшло у безвість.

На вокзал Сен-Шарль він дістався швидко і відразу ж попрямував до чоловічої вбиральні. Нікого. Замкнувся в кабінці, навіть не скривившись від смороду — він і не таке бачив, — скинув подерті штани і надів штани від костюма, з утіхою відчуваючи дотик шовковистої тканини до шкіри. Стукаючись ліктями об стіни кабінки, стягнув із себе всі ті светри і вбрав сорочку.

Вийшовши відтіля, він викинув рам’я до смітниці, не забувши подіставати з кишень свої скарби — ножа фірми «Айкгорн» і звіт про розтин Цевана Сокова. Записав до нотатника номер справи — К095443226 — та ім’я слідчого судді — Паскалі Андре, і заховав папери до торби. Ножа він застромив за пояс штанів.

У вбиральні так само не було нікого. Він надів піджака і помацав порожні кишені. Документи на ім’я Матіаса Фрера лежали на дні торби. Якщо його затримають, він може назватися ким завгодно. І що завгодно сказати їм. Головне, виграти час. Урешті він поклав записника до внутрішньої кишені піджака.

Дзеркало підтвердило, що він знову прибрав людської подоби. Він надів плаща. І вже хотів було взутися, аж до вбиральні зайшов охоронець із собакою.

Охоронець угледів долі торбу і коло неї Януша. У самих шкарпетках.

— Що це ви робите, га? Вокзал — не роздягальня.

Януш уже розтулив було рота, щоб відтяти йому добряче, як зробив би психіатр Матіас Фрер, та вчасно похопився.

— Бачите, пане, я шукаю роботу… — ніяково пробелькотів він.

— Ану геть звідсіля!

Він не змусив казати те двічі. За кілька секунд узувся, вхопив торбу і подався до виходу. Охоронець відступив набік. Він дивився на нього з неприхованою недовірою. Януш чемно кивнув йому і вийшов з убиральні.

Він ішов до виходу, де була стоянка таксі.

З кожним кроком до нього поверталося почуття власної гідності.

Він повернувся до людського суспільства.

Януш попросив одвезти його на вулицю Бретей, до суду. Заплатив водієві й уважно озирнув будинка. Колонадою і конічним фронтоном він скидався на дім паризької Національної асамблеї, тільки менший розмірами. Дорогою водій розповів йому, що суд розташований якраз за ним. Вхід у нього ліворуч, із вулиці Жозефа Отрана.

Януш обійшов будинка й опинився на пішохідній вулиці. Вхід до суду був розташований просто посередині, за брамою з червоних металевих ґрат. Януш рушив до дверей. План його був простий. Дочекатися обідньої перерви. Прокрастися до будинку. Піднятися на поверх, де працюють слідчі судді, і знайти кабінет Паскалі Андре. Промикнутися досередини й украсти теку зі справою про вбивство Ікара. Як дивитися збоку, справа здавалася легкою. Та насправді виконати це було неможливо.

Він порівнявся з брамою. За нею стояли охоронці. Він придивився. На вході був турнікет. Валізки й портфелі просвічували. Кожен відвідувач проходив крізь рамку металошукача і показував документа. Авжеж, до суду будь-кого не пускають.

Щоб спокійно подумати, він подався довкруг будинку. І тут його чекав сюрприз. Ззаду був ще один вхід, з вулиці Гріньяна, службовий. Судді й адвокати йшли крізь нього без жодної формальності, багато хто навіть беджа не показував.

То була єдина нагода прошмигнути досередини.

Він глянув на годинника. Полудень. Спершу треба було десь заховати свою торбу. Відійшовши трохи далі, він пірнув під арку, де був невеличкий дворик на кшталт патіо[27]. Сюди виходило відразу декілька під’їздів. Він зайшов в один і заховав торбу під нижніми сходинками.

Ідучи назад із порожніми руками, він збагнув, що дечого йому таки бракує, тобто портфеля. Він зайшов до супермаркету і вибрав дешевого шкільного портфеля зі шкірзамінника, щоб обманути варту. Далі йому трапилася автозаправна станція, і йому спала на думку ще одна ідея, що він її відразу ж і реалізував, придбавши целофанові рукавички.

Ставши під аркою, він почав наглядати за службовим входом. Судді й адвокати приходили невеличкими гуртами. Лише дехто з них показував свого беджа. Та більшість проходила, щось обговорюючи, під байдужими поглядами охоронців, які не виходили зі своєї заскленої кабіни. У своєму костюмі та плащі Януш міг потихеньку долучитися до такого гурту і пройти досередини. Не почував він страху і не тремтів. Навпаки, йому було гаряче від хвилювання, адреналіну і своєї рішучості…

До під’їзду попрямували троє чоловіків у ділових костюмах. Януш приєднався до них. Поруч здоровкалися, жартували і реготалися, Януш нічого не бачив та й не чув. І сам не помітив, як опинився в будинку суду.

Він ішов, не збавляючи ходу і махаючи портфелем, хоч і геть не тямив, куди прямує. Коліна підгиналися, руки йому корчило. Він застромив одну руку до кишені плаща, а другою міцніше стиснув ручку порожнього портфеля. Увіччю танцювали таблички: «Зала судового засідання», «Палата цивільних справ»… Кабінетів слідчих суддів тут вочевидь не було.

Він побачив ліфти. Чекаючи на кабіну, він озирнувся. Величезний хол. Біла кахляна долівка. Червоні металеві трубки під стелею…

Перед ним відчинилися хромовані двері. З ліфта вийшов чоловік у синій сорочці з кобурою на поясі. Охоронець.

— Перепрошую, — звернувся до нього Януш, — на якому поверсі кабінети слідчих суддів?

— На четвертому.

Він пірнув у кабіну. Двері зачинилися. Він натиснув на кнопку. Мокра від поту рука тремтіла, як і раніше. Він витер пальці об поли плаща і пригладив перед люстром чуба, майже здивувавшись, що має цілком нормальний вигляд. Принаймні слідів страху, що опанував його, на обличчі не видно було.

Стулки ліфта розсунулися. Януш вийшов в оббитий фанерними панелями коридор, по-старомодному освітлений низькими лампами. Від того складалося чудернацьке враження, наче вкрита лінолеумом підлога світліша, ніж стеля. Буцім тутешні відвідувачі, звинувачені чи свідки, виходячи з кабінетів, дивилися лише собі під ноги, не зважуючись звести очі й поглянути вгору. Праворуч були двері без клямки з табличкою «ВХІД ЗАБОРОНЕНО». Ліворуч коридор тягнувся на декілька метрів, потім завертав. Януш подався туди.

Тут була приймальня — засклена зала, де сиділо декілька осіб з оповістками в руках. Щоб потрапити туди, треба було пройти КПП секретарки та показати їй перепустку.

Та зараз там нікого не було. Януш посмикав засклені двері. Замкнено. Люди в приймальні знаками показали йому, що біля клямки був дзвоник. Досить було подзвонити, щоб викликати чергову секретарку.

Януш подякував їм і пішов назад. Він знову прямував до ліфтів, проклинаючи себе за наївність і некмітливість. Уже торкнувшись кнопки, він раптом помітив, що двері запасного виходу прохилені. Спершу він навіть очам своїм не повірив. Оце поталанило! Він підійшов до дверей. Язичок замка висунули, щоб двері не зачинялися. Відкинувши вагання, він ковзнув за двері, здогадавшись, що їх лишили відчиненими навмисне: певне, працівники суду воліли ходити до ліфтів не через коридор, а цим коротшим шляхом.

Тут був такий самий коридор, обшитий фанерними панелями й осяяний низькими лампами. Та вздовж коридора тягнувся ряд дверей. Януш попрямував повз них, читаючи таблички, наче тасував колоду карт. На шостих дверях він побачив напис: «ПАСКАЛЬ АНДРЕ».

Він хутко глянув праворуч, потім ліворуч. Нікого. Постукав у двері. Тихо. Потилиця його пашіла, по спині цебенів піт. Він постукав ще раз, тепер дужче. Ніякої відповіді. Він надів рукавички, заплющив очі й обернув клямку. Хоч як це дивно, кабінет був не замкнений.

Наступної миті він уже був у кімнаті. Безгучно причинив за собою двері. Затамував подих і роззирнувся довкруги. Усередині кабінет Паскалі Андре скидався на будівельний вагончик. Оббиті пластиком стіни. Дешеве покриття підлоги. Залізні шафи. У глибині вікно. Ліворуч іще одні двері, певне, до кімнати секретаря.

Януш підійшов до столу, захаращеного стосами паперів. І замислився. Може, суддя вже отримала сигнал із поліції Бордо. І дістала з архіву справу Цевана Сокова. Тоді вона мусить бути десь нагорі…

Поставивши портфеля долі, він дістав записника, де занотував номер справи — СОКОВ: К095443226. Запам’ятав останні числа — перші були однакові для всіх справ — і почав проглядати грубі теки, що лежали на столі. Та потрібного номера там не було.

Він вирішив про всяк випадок обшукати кабінет. Теки, теки… «ПОТОЧНІ СПРАВИ»… «ПОСТАНОВИ ПРО СТЯГНЕННЯ СУДОВИХ ВИТРАТ»… «ЗАПИТИ НА КОПІЇ»… Конверти з листами від в’язнів… Послання, адресовані експертам і поліцаям… Усе те не потрібне було йому.

Він відчинив шафу, що стояла по праву руч. Справи за номером 095443226 там не було. Так, убили Сокова у грудні… Надто вже свіжа справа, щоб відправляти до архіву. Та не досить свіжа, щоб потрапити до теки «Поточні справи». Може, вона в секретаря?

Він увійшов до другої кімнати. Таке саме приміщення, тільки заставлене шафами з розсувними дверцятами. Полиці аж угиналися від тек. Януш заходився переглядати теки в першім ряду, ліворуч, розпочавши з горішньої полиці.

Він дістався до третьої, аж у двері постукали. Він закляк на місці, навіть дихати перестав. Знову постукали, глухо. Януш і не поворухнувся. Ноги наче прилипли до підлоги. Йому здавалося, наче весь він розплився калюжею страху. Обернув голову до дверей. Хтось сіпав клямку з того боку.

Секретар, на відміну від судді, замкнув свого кабінета. Ще одне диво. Януш із полегшенням зітхнув, та відразу ж уторопав, що відвідувач може те саме зробити із сусідніми дверми. І тоді йому гаплик. Він навіть не встиг додумати те до краю, аж знову почув, як постукали у двері. Цього разу тихіше.

— Пані суддя?

Клямка обернулася. Кроки. У кабінеті. Януш стояв непорушно. Він уже не був калюжею. Він закам’янів. Минуло кілька нескінченних секунд. Він чув, як у кабінеті хтось ходить. Йому здалося, що стіна не грубша від аркуша рисового паперу. Навіть серце перестало калатати у грудях.

І тоді він почув — чи, може, воно видалося йому? — як щось гупнуло. На стіл судді кинули нову теку чи пакет. Знову кроки. Грюкнуло — то зачинилися двері. Відвідувач пішов.

Януш намацав стільця і знесилено опустився на нього. Зачепив якусь полицю, і відтіля зі страшенним, як йому здалося, гуркотом посипалися теки.

Він заходився збирати їх. І раптом його погляд упав на номер: «К095443226. КРИМІНАЛЬНА СПРАВА. ВБИВСТВО ЦЕВАНА СОКОВА». На палітурці стояв скісний штамп: «Копія».

Він зняв гумки з теки і відкрив її. Там лежали папери у прозорих файлах. Він не став їх переглядати, а хутко подався до першої кімнати і поклав теку до портфеля. Руки тремтіли. Серце гамселило мов навіжене. Та водночас він почувався непереможним. Він знову домігся свого. Як і тоді, в кабінеті Анаїс Шатле. Тепер лишалося тільки одне — вибратися з цього пластикового склепу.

Той самий шлях, тільки у зворотному напрямку. Він викликав ліфта, лишивши на металевій кнопці вогку пляму. Секунда. Дві. Три. Кожен шерех аж дудонів у його вухах: кашель відвідувачів, які сиділи у приймальні, рипіння ліфта, грюкання засклених дверей. Та той гуркіт сприймався ним на тлі якогось невиразного дзижчання, наче долинав крізь товщу води.

А ліфта не було й не було. Янушеві кортіло вийти звідси, спуститися східцями, та він не знав, де вони. Аж стулки кабіни розсунулися, і з неї вийшли троє чоловіків. Януш відступив убік, несамохіть притуляючи до себе портфеля. Ті навіть не глянули на нього. Януш ввійшов до ліфта і полегшено зітхнув. Він горів наче в лихоманці. Скинув плаща і перекинув через руку.

Перший поверх. Червоні трубки під стелею неначе аж униз опустилися, загрожуючи йому. Чиновники, судді, адвокати поверталися з обідньої перерви. У холі стало людно. Тільки тепер Януш згадав, що під’їзд із вулиці Гріньяна відчинений лише для входу. Щоб вийти звідси, всі користувалися дверми, що провадили на вулицю Жозефа Отрана.

Він обернувся і мало не налетів на гурт поліцаїв. Змусив себе пробелькотіти вибачення. На нього ніхто й уваги не звернув. Йому лишилося подолати з півсотні метрів. Небезпека була скрізь, навіть під ногами. Він наче мінним полем ішов, щосекунди очікуючи вибуху. Його зафіксували спостережні камери. Будинок суду замкнули. Поліцаї оточили все навколо нього.

Він нагнав ті думки і змусив себе взяти портфеля в руку, як усі інші. Ще двадцять метрів. У вухах знай дудоніло. Десять метрів. Таки він вийде звідси. Зі справою про вбивство Ікара в портфелі. І знову візьме гору над усіма. Знову…

Він ледь встиг звернути ліворуч. Крізь скляну стіну він побачив, як до суду заходить Анаїс Шатле, балакаючи з чорнявою жінкою в діловому костюмі — певне, суддею Паскалею Андре. Він пішов назад. І майже сягнув середини холу, аж почув, як позаду гукнули:

— МАТІАСЕ!

Він не втерпів і озирнувся. Анаїс перестрибнула рамку металодетектора, увімкнувши сигнал тривоги, і бігла до нього, показуючи на ходу своє посвідчення.

Януш крутнувся на місці й погамував у собі бажання тікати. Темний костюм, плащ, портфель… Він просто зникне в натовпі. Вони не зловлять його. Він спробує знайти інший вихід із будинку…

Голос Анаїс задзвенів, аж трубки під стелею задеренчали.

— Затримайте його! Чоловіка в темному костюмі! Затримайте його!

Він і не сіпнувся. Всі чоловіки в холі були в темних костюмах. І всі зараз дивилися один на одного, намагаючись прочитати паніку в чужих очах. Януш заходився так само озиратися, щоб поводитися точнісінько, як вони. Удалині він бічним зором помітив постать чоловіка в однострої, що діставав зброю.

Анаїс волала мов навіжена:

— ЧОЛОВІК У ЧОРНОМУ КОСТЮМІ! ІЗ ПЛАЩЕМ НА РУЦІ!

Януш несамохіть зібгав плаща і взяв його під пахву. Довкола знялася веремія. Всі юрмилися, пхали одне одного, гасали туди-сюди. Червоні трубки й геть опустилися. Долівка попливла вбік. У вухах аж ревло.

— ЗАТРИМАЙТЕ ЙОГО!

Поліцаї повихоплювали пістолети і водили цівками, самі не тямлячи, в кого стріляти. Угледівши зброю, відвідувачі від жаху падали додолу. Вони так верещали, що голос Анаїс і не чути було. Януш ішов од виходу, так само, як і всі, перелякано роззираючись навсібіч. Вихід! Він мусить знайти інший вихід!

Знову не стримавшись, він озирнувся назад. Анаїс бігла до нього, обіруч тримаючи пістолета. Його обпалила дика, безглузда думка. Ніколи ще не бачив він, щоб жінка мала такий сексуальний вигляд…

Ось він, запасний вихід, ліворуч.

Він наддав ходу.

І вже взявся за клямку, аж позаду пролунав крик, що, либонь, адресувався поліцаям.

— Просто за вами! ДВЕРІ! ДВЕРІ ЗА ВАМИ!

Та Януш уже переступив порога. Ногою зачинив двері й обернув клямку замка, блокуючи механізм. Тепер тікати. Він був у підсобних приміщеннях суду. Голий бетонний коридор був ледве осяяний слабенькими лампами. Поворот. Ще один коридор. Свідомість подрібнювалася, розпадалася на атоми, що ладні були розприснутися в щонайдальші закутки світу…

Єдине, що не давало йому остаточно відірватися від земного тяжіння, був жіночий образ. Він знову і знову повертався, пронизуючи його мозок. Януш біг порожнім коридором, та бачив перед собою Анаїс Шатле. Її білі руки, що стискали колодку пістолета. Стрімкі порухи її гнучкого тіла. Машина для вбивства. І його нестримно тягло до тієї машини.

З’явилися ще одні двері із замком. Він майже дістався до них, аж десь узявся охоронець. Повагавшись мить, він вихопив пістолета і націлив його в Януша.

— Ану стій!

Януш завмер. Очі його сльозилися. Поліційний однострій, обличчя і постать людини з пістолетом запнуло завісою. Януш мовчки дивився на охоронця. «Пропустіть мене!» — волав його погляд.

І раптом він наче прозрів. Він збагнув, що супротивник безладно метушиться. Він був такий же спантеличений, як і Януш. Цілячись у нього, він відчайдушно смикав рацію, що застряла за ременем.

Наступної миті все змінилося. Тепер уже охоронець благально дивився на Януша. Той кинув портфеля, вихопив ножа і притис чолов’ягу до стіни. Приставив ножа до горлянки.

— Кидай зброю!

Не встиг він те сказати, як пістолет брязнув додолу. Ніякого опору. Не послаблюючи стиску, Януш обнишпорив кишені охоронця, намацав за ременем рацію і поклав до кишені піджака. Нахилився, узяв пістолета і сховав ножа. Тільки після цього відступив трохи і глянув на противника. Побачив блиск кайданів, що висіли на поясі.

— На коліна!

Охоронець і не поворухнувся. Януш тицьнув йому цівкою в горло. І якимось шостим чуттям здогадався, що зброю не заряджено. Шарпнув на себе засувку і загнав набій до патронника.

— Лягай ницьма! Хутко, я не жартую!

Охоронець мовчки скорився.

— Руки за спину!

Той зробив, як звеліли. Януш зняв у нього з пояса кайдани, підняв руку переможеного противника і заклацнув браслета в нього на зап’ясті, здивувавшись, як легко діє механізм. Потім скував і друге зап’ястя.

— Ключі!

— Які… ключі?

— Від кайданів!

Чолов’яга покрутив головою.

— Ми ними ніколи не користуємося…

Януш садонув його по щоці пістолетом. Побігла цівка крові. Хлопець зіщулився і притулився до стіни.

— У кишені… в лівій кишені.

Януш дістав ключі. Угатив охоронця колодкою пістолета по потилиці, сподіваючись, що той зомліє. Та це виявилося непросто. Януш спробував вирахувати, коли той отямиться. Зі скутими руками і розпанаханою щокою, приголомшений, він, звісно, не відразу вилізе з цього пустельного коридора і викличе допомогу. Хвилин п’ять у Януша таки є.

Він узяв долі плаща і портфеля. За пояса, де вже був ніж, застромив і пістолета. Тепер він озброєний до зубів — не ремінь, а цілий арсенал. Охоронець перелякано дивився на нього. Януш замахнувся, удавши, ніби хоче ще раз ударити його. Той утягнув голову в плечі й заплющив очі.

Та Януш уже побіг. Він мчав коридором, шукаючи виходу. У живіт давив ніж і пістолет. То було п’янке відчуття.

Тепер знав, що врятується.

Будь-що врятується.

Лабіринтом звивистих вуличок він знову добився до Канеб’єра. Простісінько напроти центрального комісаріату Ноай. Довкруги коїлася веремія. Фургони, авта з блимавками і без з ревом роз’їжджалися від під’їзду. З дверей вискакували озброєні поліцаї, на ходу плигали в машини, що чекали з відчиненими дверцятами. Квилили сирени. Януш притулив до грудей портфеля. Отож, на нього полює вся марсельська поліція, всі охоронці ладу.

Він забіг у двір. Про те, щоб забрати свою торбу, і думати було нічого. Рацію він викинув у першу-ліпшу смітницю. Відтепер усе його майно складалося з ножа, пістолета, що його він забрав в охоронця, і теки з паперами. Час покидати Марсель… Треба знайти надійний притулок. І в спокійній обстановці вивчити всі матеріали справи. Накреслити нову лінію розслідування. Тільки так він зможе довести свою невинність — якщо і справді невинен…

Квиління сирен подаленіло. Певне, поліція заблокувала квартал, де був розташований суд. Небавом по всіх інстанціях розішлють наказ про його затримання. Із фотографією. Передадуть інформацію в усі газети й на всі телеканали. За кілька хвилин він тут і кроку не зможе ступнути. Діяти треба негайно.

На протилежному боці вулиці він угледів крамницю, що торгувала недорогим одягом. Низько опустивши голову, він перейшов вулицю. Поруч гучно засигналили. Він сіпнувся і завмер на місці. Просто перед ним грізним залізним громаддям прогуркотів трамвай. Сигналив водій. Януш довго дивився йому вслід, збираючись на дусі після пережитого страху.

Потім, удаючи байдужого, увійшов до крамниці. Назустріч вийшла продавчиня. Він пояснив, що йому треба. Він їде кататися на лижах і хоче придбати светра, пуховика і плетену шапочку. Продавчиня усміхнулася. Авжеж, усе це в них є, і не лише це!

— Цілком покладаюся на ваш вибір! — сказав він.

І хутко подався до комірки для примірювання. Майже відразу повернулася дівчина з цілою купою курток, светрів і шапочок.

— Здається, це ваш розмір.

Януш забрав у неї всі речі й затулив шторку. Скинув піджака. Узяв із тієї купи одяг такої барви, що не впадає в око. Брунатного светра. Коричневого пуховика. Чорну шапочку, яку нап’яв аж на брови. Глянув на себе в люстро — череп’яний чоловічок, та й годі! Принаймні він не матиме нічого спільного з прикметами злочинця, що втік із будинку суду. Упевнившись, що він затулив штору щільно, переклав у кишені куртки ножа і пістолета.

— Беру оці три речі, — сказав він продавчині, виходячи з комірки із портфелем у руках.

— Вам подобаються ці кольори?

— Саме так. Я заплачу готівкою.

Продавчиня пішла до каси.

— Покласти вашого піджака і плаща у пакет?

— Так, дякую вам.

За дві хвилини він уже ішов по Канеб’єру, вдаючи людину, що шукає підіймач для лижників. Нехай регочуть, аби лиш не зловили. Але куди тепер? Спершу треба забратися подалі з середмістя. Дорогою йому трапився контейнер зі сміттям, і він жбурнув туди пакета із крамниці. Звільнившись від зайвих речей, він сам наче аж легший став. Ще трохи — і полетить. Що ж, на жаль, він і далі був припнутий до землі…

Поминувши бульвар Сен-Луї, він перейшов вулицю Павійон і звернув ліворуч. Інстинкт підказав йому, що він наближається до Старого порту. Ні, це недобре. Він трохи збавив ходу, аж його думки урвав скрегіт автомобільних гальм. Поруч зупинився поліційний фургон, і з нього почали хутко вискакувати поліцаї. Вони бігли до нього.

Він обернувся і побіг назад. Цього разу йому гаплик. По всьому кварталу чутно було квиління сирен. Поліцаї передавали один одному по раціях: ось він, Януш. Цілісіньке місто аж волало, і той крик вимагав його смерті.

Януш спіткнувся об край тротуару, мало не впав, але втримався на ногах і кинувся до майдану, який витягнувся уподовж. Він гнав уперед, притискаючи до себе портфеля і вже не вірячи, що порятується. І тут перед ним, наче в казці, з’явилася хмара пари. Він утер піт на чолі й побачив відсунутого каналізаційного люка, обгородженого парканом. Інстинкт підказав йому, що це його порятунок. Він пошукав поглядом робітників.

І побачив їх метрів за тридцять. Вони, в чоботях і шоломах, купували канапки, курили й реготалися. Януш перестрибнув паркан, загилив ногою люка і поліз у діл драбиною, думаючи про те, що цю нагоду подарував йому сам Господь. Господь, який підказував йому, що він невинен. І ось він спустився в темряву.

Його ноги торкнулися землі. Він звернув праворуч і, скинувши шапку, подався вузьким коридором, намагаючись триматися подалі від багна, що булькало під ногами. Ще одна драбина. І ще. Каналізаційна мережа Марселя не просто була під землею, а ще й мала вертикальну структуру.

Урешті він вийшов до ширшої драбини, спустився нею і потрапив до просторого квадратного приміщення з бетонними стінами — щось на кшталт машинної зали, осяяної лампами денного світла. Тут стояли якісь резервуари, видніли труби і діяли якісь механізми. Не встиг він і трьох кроків ступнути, як помітив чоловіка, що стояв до нього спиною і вивчав показання давачів, тримаючи в руках портативний пристрій. Чолов’яга ніяк не відреагував на з’яву Януша — може, глухий був? Януш підійшов ближче і все зрозумів. Під захисним шоломом у того на голові були навушники, і він похитував головою.

Януш тицьнув його пістолетом у потилицю. Хлопець умить уторопав, що від нього хочуть. Скинув навушники і звів руки вгору.

— Обернися.

Той послухався. І побачив націленого на себе пістолета. На його лиці не було й тіні страху. Він просто мовчки дивився на Януша. У сірому комбінезоні, чоботях і шоломі він скидався на водолаза, що досліджує морське дно. У руках він так само тримав портативний пристрій і щуп.

— Ви… ви хочете мене застрелити? — за кілька секунд запитав він.

— Ні, якщо ти зробиш те, що скажу. Звідси є вихід?

— Навіть кілька. Кожна галерея має декілька виходів. Найближчий звідси…

— А найдальший? За межами Марселя?

— У головному колекторі. Це в каланці Кортью.

— Гайда.

— Та це ж за шість кілометрів!

— То не будемо гаяти часу.

Хлопець помалу опустив руки і попрямував до залізної шафи.

— Ти куди це? — гукнув Януш, піднімаючи пістолета.

— Спорядження взяти. Туди без спецкостюма не можна.

Він відчинив металеві дверцята. Януш ухопив його за плече і відіпхнув од шафи. Сам узяв шолома й одною рукою нап’яв собі на голову.

— Ще респіратори візьміть, — спокійно підказав хлопець. — Ми йтимемо через кислотні відсіки.

Януш трохи розгубився. У шафі були чоботи, комбінезони, респіратори, якісь залізні баклаги… Хлопець підійшов ближче.

— Я візьму.

Він дістав два респіратори, що скидалися на протигази часів війни 1914 року, тільки в дизайнерському виконанні. Потім узяв пару чобіт.

— У цьому вам буде безпечніше.

Він здавався неймовірно незворушним і певним себе. Януша аж циганський піт пройняв. Чому він так поводиться? Може, це пастка? Може, встиг увімкнути сигнал тривоги? Та він не став сушити собі мізки над цим питанням. Доводилося довірятися своєму проводиреві.

Поки він убирався, хлопець запитав:

— А що ви там накоїли?

— Тобі треба знати одне: мені втрачати нічого. Рація є?

— Ні. Тут є вузол зв’язку, з якого можна телефонувати іншим бригадам. І ще можна відправити повідомлення з цього терміналу.

— Покинеш його тут. Швидко побачать, що тебе нема?

— Та якби ж то… У цих галереях я, як щур, яких тут багацько. Перевіряю прилади, а як треба, то лагоджу. Всім на мене начхати.

Правду каже він чи бреше? Дізнатися неможливо. Януш махнув пістолетом.

— Ходімо.

Вони рушили вглиб тунелю. Кожна наступна галерея була копією попередньої. Януш спливав потом. У цих катакомбах панувала солодкувата, смердюча, відразлива спека.

Незабаром він утямив, чому так дивно поводиться цей хлопчина. Той був типовий приклад мономана. Праця — то було для нього все. Він був єдине ціле з лабіринтами, якими вони йшли. За якусь хвилю хлопець заговорив. І балакав, не стуляючи рота. Розповідав про підземну систему каналізації. Про історію Марселя. Про чуму. Про холеру…

Януш не слухав його. По трубах, що йшли на рівні їхніх голів, гасали щури. Пропливали таблички з назвами вулиць. Та він не дуже добре знав Марсель, щоб визначити, де вони перебувають. І мусив наосліп іти за чоловіком-щуром, який човгав чобітьми по мокрій землі.

Януш геть уже згубив уявлення про час і простір. Вряди-годи тільки запитував:

— Далеко ще?

Хлопець відповідав якось конфузливо й далі провадив свою лекцію з історії. Таки схибнутий він. Тільки одного разу Януш помітив, що обстановка змінилася. Зненацька стало більше пацюків: вони гасали в них під ногами, залазили один на одного і бігали по стінах. Їхнє пищання відлунювало багатократними відголосами.

— Ле-Бомет, — прокоментував хлопець. — В’язниця. Чудове джерело їжі, покидьків і тепла…

Януш ішов, високо підіймаючи ноги і ступаючи навшпиньки. Далі тунель поширшав і став темним каналом, наповненим в’язкою рідотою. Тепер вони ішли по коліно в багнюці.

— Це очисний резервуар, де збираються тверді фракції. Надіньте респіратора. Тут уже будуть шкідливі випари. Вони без запаху, то ми їх не відчуваємо, але вони смертельно небезпечні.

Вони помалу йшли вперед. Януш чув тільки свій подих, посилений респіратором. У роті стояв присмак заліза і гуми. У світлі неонових ламп на вогких стінах танцювали їхні потворні тіні. Десь за кілометр декорації знову змінилися. Підземна водойма стала ширшою, і тепер вони прямували вузькою крайкою понад нею.

Аж Янушів проводир скинув респіратора.

— Усе, тут уже можна дихати.

Януш ухопив ковток свіжого повітря, наче потопальник, який виліз на берег. Глибоко вдихнув повітря і знову запитав:

— Ще далеко?

Хлопець мовчки тицьнув указівним пальцем уперед. Наприкінці тунелю цідилося світло — не пряме, а відбите від чорної гладіні води. Дрібні блищики сяяли, наче окрушини слюди.

— Що там?

Хлопець дістав ключі.

— Сонце.

Януш домовився з хлопцем. У нього було авто, припарковане на стоянці очищення. Він пообіцяв підвезти його до найближчого села, а потім обидва заприсягнулися, що назавжди забудуть про існування один одного.

Без шолома і респіратора в хлопця виявилося смагляве, видублене вітром і сонцем обличчя. Певне, вихідними знавець підземних мереж полюбляв десь рибалити. Вони стояли на бескиді, який височів над марсельським колектором. Напроти, скільки сягне око, під блакитним небом простягалося море. Хвилі розбивалися об темні острівці й виносили на берег сріблясте мереживо піни. І це видовисько псував тільки огидний сморід.

Якщо заглянути під бескид, то можна було легко виявити джерело того духу. Насправді каланка Кортью була відстійником. Брудно-жовтою рідиною з лайна і сміття, розведених морською водою. Над тим мерзенним бульйоном кружляли тисячі мев[28], що пов’язали свій добробут із тоннами щоденних покидьків.

— Оце моя «кангу»[29]. Довезу тебе — і прощавай!

Януш усміхнувся: йому сподобалося, що хлопець каже йому «ти». Він застромив пістолета за пояс, ліниво вирішивши довіритися цьому багнолазові.

— Сядеш за кермо, — сказав він. І докинув про всяк випадок: — Тільки без фокусів.

— Якби я захотів показати тобі декілька фокусів, ти й досі вештався б відстійником.

Януш не став сперечатися. Йому пощастило, що він натрапив на цього анахорета. У тому хлопцеві відчувалася якась незалежність, навіть бунтарство. Щур з контркультури… Вони передяглися і посідали до «кангу». У салоні був гарний запах, надто ж коли порівняти із міазмами в цих катакомбах.

Хлопчина поїхав од Марселя, прямуючи за дорожніми вказівниками до Кассіса. Спершу Януш пильнував за шляхом, та після першого кілометра покинув це діло. Питання «куди» перед ним не стояло. Стояло запитання «що». Що ж робити? Він збагнув, що в нього немає конкретної мети. І відразу ж згадав про головне.

Відкрив портфеля і дістав папери з номером К095443226.

— Куди їхати? — запитав його водій тоном, що потребує точних вказівок.

— Прямо, — відказав Януш.

У першій теці лежали світлини з місця убивства. Нічого жахливішого він у житті своєму не бачив, якщо, звісно, не враховувати світлин убитого Мінотавра. Почорнілий кощавий труп, який закляк у страдницькій позі, притулившись спиною до скелі й утупившись непорушним поглядом у небо. Обабіч тіла розкинулися величезні обвуглені крила в патьоках розтопленого воску. Поруч валялися обсмалені пір’їни.

Януш розгорнув поліційні рапорти, скріплені степлером. Марсельці взялися до розслідування дуже серйозно. Склали точний графік усіх пересувань Сокова днями, що передували вбивству. З’ясували його особу. Дізналися, як він жив. Утікач із Південно-Східної Європи. Панкував. Намагаючись простежити походження героїну, що виявили у крові загиблого, поліцаї звернулися до нарковідділу. Марно.

Та головне, вони дослідили непрямі докази. Крила. Віск. Пір’я. Зв’язалися з виробниками дельтапланів і компаніями, що перепродують вживане обладнання, вивчили всі випадки аварій, які сталися з любителями цього спорту. Спершу — в районі Марселя, потім і по всій Франції. Марно. Вони опитали всіх постачальників бджолиного воску в департаменті Вар і в сусідніх департаментах, а також їхніх покупців. Знову дарма.

Те саме з постачальниками пташиного пір’я, що його використав убивця, — пір’я було гусяче. Вони обдзвонили всі фірми, а також їхню клієнтуру — в усій Франції! — тобто фірми, що спеціалізуються на випуску подушок і ковдр, а також одягу і предметів хатнього вжитку. Вони нічогісінько не знайшли. Жодного підозрілого покупця. Жодного замовлення, що бодай трохи видавалося б підозрілим. І це за декілька місяців до вбивства.

Таке враження було, ніби злочинець самостійно виготовив усі атрибути своєї жахливої вистави.

Януша та обставина трохи заспокоїла. Вона означала, що він сам просто не міг усе це вчинити. Тим паче якщо не усвідомлював, що коїть.

— Ну ось, — озвався його новий знайомець. — Ми в Кассісі. Далі що?

— Кермуй. Проїдемо ще трохи.

Януш розгорнув останню теку. В ній зберігалися матеріали, пов’язані з єдиним свідком у справі, якщо не враховувати кількох туристів, які натрапили на тіло. Крістіан Бюїсон на прізвисько Бляшаний. Про нього Януш уже чимало чув. Та поліцаї утнули не більше, ніж вони з Шампунем. Знайти навіженого волоцюгу їм так і не пощастило, хоч вони ретельно прочесали всю спільноту марсельських бурлак і жебраків. Балакали з безхатьками, з працівниками доброчинних їдалень, із персоналом лікарень. Жодного сліду чолов’яги із залізякою в голові.

Щоправда, вони роздобули надзвичайно важливу інформацію, про яку Януш передніше й не знав. Крістіан Бюїсон був хворий. Дуже серйозно хворий. Його печінку точив рак, що розвинувся після гепатиту С, яким він заразився багато років тому.

Поліцаї отримали ці відомості від Еріка Еношсберґа, волонтера, що приїхав із Ніцци і належав до асоціації «Вуличні лікарі». І в останньому рапорті з цього виснували: найпевніше, Крістіана Бюїсона вже нема живого — помер безіменним десь на шпитальному ліжку чи й геть надворі, під картонною ковдрою.

— Знайди мені телефона-автомата, — сказав Януш водієві.

— Лікар Еношсберґ?

— Слухаю вас.

— З вами розмовляє майор центрального поліційного управління міста Бордо.

— Чим можу допомогти?

Януш придбав телефонну картку в товаристві свого нового приятеля. Зараз його «охоронець» ходив туди-сюди перед телефонною будкою, не роблячи ніяких підозрілих рухів і не виявляючи жодного бажання дременути.

— Я хотів запитати про одного вашого пацієнта. Маю на увазі Крістіана Бюїсона, відомого під прізвиськом Бляшаний.

— Я вже відповідав на запитання ваших колег ще в грудні.

— У справі з’явилися нові факти. Вбивця скоїв ще один злочин. У нашому місті.

— То й що?

— Я телефоную вам, бо нам потрібна додаткова інформація.

На тому кінці дроту мовчали. Либонь, Еношсберґ не належав до шанувальників поліції. Номера його мобільника Януш знайшов у протоколі бесіди слідчого з лікарем.

— Ви казали, що лікували Крістіана Бюїсона…

— Лікував! Це надто вже пишне слово. У тому стані, в якому він до мене звернувся…

— Так ото ж. Моїм колегам так і не пощастило розшукати Бляшаного. І вони дійшли висновку, що він помер, сказати б, лишившись невідомим. Але ось що я собі подумав. Може, ви приймали цього пацієнта вже після слідства, і…

— Авжеж, приймав.

Янушеві аж дух забило. Він зателефонував лікареві про всяк випадок, задля чистого сумління, аж рибина таки клюнула.

— Коли саме?

— На початку січня. Це було в Тулоні.

Знову мовчання. Здавалося, лікар вагається.

— Слідчі просили мене сповістити, коли він знову заявиться, та я цього не зробив.

— Чому?

— Він помирав. Мені не хотілося, щоб нишпорки… ну, ваші колеги… дарма його мордували.

Януш удав, ніби співчуває.

— Розумію вас.

— Ні, гадаю, ви мене не розумієте. Крістіан не просто вмирав. Він був страшенно переляканий. Напевне, він бачив щось таке, що загрожувало його життю. Хоч ваші колеги просто не звернули уваги на його свідчення.

— Невже він бачив убивцю?

— Хтозна. Одне я знаю: відтоді він ховався. Це було жахливо. Він помирав, та мусив забитися в нору, немов тарган…

— Ви поклали його до лікарні?

— Навіщо? У його стадії застосовують лише симптоматичне лікування.

— То він помер?

— Ні.

Януш притиснув до скла кулак.

— Де він?

— У Ніцці є один заклад… Я все влаштував. Від середини січня він там. У безпеці. Доживає свої останні дні.

— ДЕ ВІН?

Януш відразу ж пошкодував, що запитав це, а головне, що так грубо запитав. Не спитав, а заволав. Лікар мовчав. Що ж, він сам зізнався, що саме цього й хотів уникнути: щоб поліція не терзала неборака в його останні хвилини.

І раптом лікар Еношсберґ здався.

— Він у «Розкаяних грішників» Арбура… В Ніцці.

— Що це таке? Чернечий орден?

— Це старовинне братство з ХІІ століття. Опікується невиліковно хворими і вмирущими. Я попросив їх узяти до себе Бляшаного.

— У них там що, своя лікарня?

— Ні, просто приміщення, де можуть перебувати недужі. Вони забезпечують їм необхідний догляд.

— Де це?

Еношсберґ знову завагався. Та, сказавши А, він уже не міг зупинитися.

— Проспект Республіки в Ніцці. Не знаю, про що ви хочете з ним балакати, та, сподіваюся, це справді важливо. А понад усе сподіваюся, що ви з повагою поставитеся до його стану.

— Дякую, пане лікарю. Повірте, це надзвичайно важливо. Ми будемо поводитися дуже тактовно.

Уже вішаючи слухавку, він збагнув, що його обман не мине непоміченим. Поліція Бордо і Марселя знову підніме справу про вбивство Ікара. Поміж її працівниками знайдеться бодай хтось, хто захоче ще раз побалакати з лікарем Еріком Еношсберґом. І отримає ту саму інформацію.

Анаїс Шатле сиділа, втупившись невидющим поглядом у замкнені двері. Сюди, до марсельського комісаріату, її притягли силоміць, як ото навіженця доправляють до божевільні. О третій годині, коли стало зрозуміло, що Януш знову вислизнув із їхніх рук — після того як його побачили, на його затримання кинули відразу декілька оперативних груп, та він просто-таки розчинився в повітрі, — Анаїс від люті просто-таки сказилася.

Вона стояла біля свого авта і молотила по ньому ногами, а потім як відьма накинулася на хлопців, що бачили Януша і випустили його з рук. Здерла з голови в одного картуза, у другого відірвала поліційного жетона, а до третього полізла битися. У неї забрали зброю. Наділи на неї кайдани. І замкнули в цьому кабінеті. Слава Богу, хоч у кабінеті, а не в камері попереднього утримання — вона ж бо колега…

Тепер вона вже не смикалася, завдяки лексомілу. Зажила чималу дозу. Відразу дві пігулки, які ковтнула, мов пес муху. Не встигли вони розтопитися в неї під язиком, як її охопив супокій. Штиль після бурі.

Вона сиділа, поклавши руки на стіл і закинувши голову назад, і чекала, аж коли її погукає начальство. А день таки непогано розпочався. Жан-Люк Кроньє, що очолював групу з розслідування вбивства Ікара і керував пошуками Януша, прийняв її досить люб’язно. Надав їй кабінета, оцього, де її тепер замкнули, і дозволив ознайомитися з усіма матеріалами справи.

Вона не знайшла в них нічого нового. Кроньє зі своїми людьми добряче попрацював, та зайшов у глухий кут. Схибнутий на міфології вбивця умів замітати сліди. Марсельські нишпорки не зуміли знайти жодного свідка, хіба що якогось пияка-безхатька, та й той пропав, як у воду впав. З доказами теж було кепсько, крім залишених на місці злочину. Уламки дельтаплана, віск, пір’я…

Зате з приводу почерку вбивці не виникало ніяких сумнівів. Ішлося про ту саму людину. Модус операнді, використання героїну, символіка вистави — все свідчило про те, що орудував той самий маніяк. Анаїс виявила тільки одну розбіжність: ніде не вказувалося, що вміст крові в тілі Цевана Сокова був нижчий від норми. Анаїс запам’ятала цю деталь — із убитого Філіппа викачали не один літр крові — хоч поки що не знайшла пояснення цьому фактові. Лонґо відразу ж звернув увагу на незвичайну блідість шкіри мерця. Та про Ікара нічого певного не можна було сказати — надто вже обгоріло його тіло.

Десь о пів на дванадцяту, проглянувши всі надані їй папери, Анаїс зателефонувала Паскалі Андре, слідчій судді, й домовилася пообідати разом. Вони саме йшли з ресторану, аж сталося неможливе. Януш утік у неї з-під носа, прихопивши із собою теку з матеріалами справи.

Гіршого й уявити собі не можна було.

Удруге за дві доби вона проґавила втікача.

Деверса правду казав. Їй треба тішитися зимовим Марселем і гуляти берегом, а не встрявати до серйозних справ.

Вона звелася на ноги і стрепенулася. Комісаріат був розташований у кам’яниці ХІХ століття. А вона була в сучасному будинку, що прилягав до архітектурної пам’ятки, в кабінеті, з вікон якого виднів собор Мажор. То була велика споруда, збудована з каміння двох барв, кремового і шоколадного, тож вона скидалася на італійський торт.

Задзеленчав мобільник. Вона втерла сльози. Сльози безвідповідальної дурепи, що згубила тяму про те, де вона й нащо. Час покласти край цій дурні…

— Це Деверса. Що ви там іще накоїли? Адже вам казали, що ви офіційно звільнені від розслідування!

— Зрозуміло.

— Та запізно. Ви влипли в халепу.

— У що саме?

— Варто вам десь з’явитися, як Януш спокійнісінько тікає!

Кімната попливла їй увіччю.

— Ви що ж, підозрюєте мене?

— Не я. Працівники відділу внутрішніх розслідувань. Ви привернули до себе увагу.

У неї пересохло в роті.

— Проти мене розпочали… службове розслідування?

— Не знаю. Мені вони допіру дзвонили. Ви повинні негайно повернутися в Бордо.

Що ж, дорого їй коштуватиме ця історія. Набагато дорожче, ніж просто кривда. Відділ внутрішніх розслідувань порпатиметься в її житті. Піднімуть матеріали з Орлеана, дізнаються про її методи на грані законності. З’ясують, що в неї проблеми із психікою. Витягнуть на Божий світ скандал довкола її батька та його минулого…

У вухах знову зазвучав голос Деверса. Начальник промовляв теплим батьківським тоном.

— Я надам вам підтримку, Анаїс. Не беріть усе це близько до душі. Ви ще така молода…

— Та йдіть ви під три чорти!

Вона урвала розмову. І відразу ж замок відімкнувся. То був Кроньє. Кремезний бородань, що мав швидше добротливий вигляд. На вустах у нього була глузлива посмішка, яку не могли приховати шпакуваті вуса.

— Добряче ви мене пошили в дурні.

Він промовляв лагідно, та Анаїс відразу ж насторожилася: що він там надумав?

— У мене вибору не було.

— Чому ж не було? Ви могли б щиро мені розповісти, як воно все насправді.

— І ви послухалися б мене?

— Гадаю, вам пощастило б переконати мене.

Кроньє узяв стільця, обернув його і сів задом наперед, поклавши на спинку руки.

— Що далі?

У тому запитанні не було і дрібки іронії. Швидше добротлива втома.

— Поверніть мені теку зі справою Ікара, — сказала вона. — І дайте попрацювати з нею ще ніч.

— Навіщо? Я вивчив усі матеріали напам’ять. Ви не знайдете в них нічого нового.

— Я дізнаюся, що саме шукав у них Януш. Чому він пішов на такий ризик, щоб їх роздобути. Заліз до кабінету судді…

— Я щойно розмовляв із нею телефоном. Прокуратура погрожує звільнити її від розслідування цієї справи.

— Чому?

— Бо базікала із працівницею поліції, що не мала офіційного доступу до розслідування. Бо лишила відімкнутим свого кабінета. Бо не зберігала теку зі справою у замкненій шафі. Ось вам три причини. Обирайте яку завгодно.

Анаїс на мить замислилася. Суддя виявилася чудернацькою жіночкою. За обідом вона справді тріщала мов сорока, не дала їй і рота розтулити. А тепер їй добряче накрутять хвоста.

— Дайте мені справу, — повторила вона. — На одну ніч.

Кроньє знову всміхнувся. Він скидався на великого плюшевого ведмедика, пошарпаний, але загалом симпатичний.

— Що він робить, цей ваш утікач?

— Шукає винного.

— А хіба це не він винний?

— Я від початку не вірила в те, що він винен.

— А як же бути з його відбитками на вокзалі в Бордо? І вся ця брехня? І втеча?

— Назвімо це ланцюговою реакцією.

— Бачу, ви йдете проти течії.

— Дайте мені одну ніч! — наполягала вона. — Замкніть тут, у кабінеті. І завтра вранці я скажу вам, куди подався Фрер.

— Фрер?

— Я хотіла сказати, Януш.

Майор дістав із кишені невеличкого записника і жмут ксерокопій і поклав усе це перед Анаїс.

— Неподалік від суду в житловому будинку знайшли під східцями торбу. У ній були особисті речі чоловіка, якого ми шукаємо. Папери на ім’я Фрера. Ви маєте рацію. Він провадить розслідування.

Кроньє перевернув ксерокопії так, щоб Анаїс могла прочитати текст.

— Це звіт про розтин Цевана Сокова. Не знаю, як він його доп’яв.

Вона простягнула руку до записника, та Кроньє накрив його своєю плюшевою лапою.

— Я надішлю вам повне досьє у справі Ікара. Хоч що ви знайдете там, хоч про що здогадаєтеся, про всі свої міркування ви повинні сповістити мене. Потім поїдете в Бордо. І більше не наблизитеся до цієї справи й на крок, затямили? Подякуйте, що я умовив колег не подавати на вас скаргу за побої.

Вона, мов автомат, повторила:

— Завтра вранці. Скажу вам усе, про що дізнаюся. І поїду в Бордо.

Кроньє прибрав долоню із записника і підвівся.

Ніхто з них не вірив у щирість тієї обіцянки.

Януш стояв біля вікна готельної кімнати. Він був похмурий.

З королем каналізації він розлучився десь о п’ятій вечора, біля Єра. Умовив одного таксиста відвезти його до Ніцци. Водій, що був із Бе-дез-Анжа, саме повертався додому. За чотириста євро той погодився подолати разом із пасажиром сто п’ятдесят кілометрів поміж двома містами, узявши на себе оплату бензину і дорожнього мита.

Під час мандрівки він знай вихваляв найбільшу подію — карнавал, що відбувався в Ніцці, й сьогодні, 19 лютого, супроводжувався найбільшим святкуванням. Такого його пасажир ще не бачив! Розмальовані повози, квіткова битва, феєрверки та інші розваги триватимуть аж шістнадцять днів!

Януш не слухав його. Він міркував над тим, як використати цю обставину собі на користь. У місті буде сум’яття. Юрби людей на вулицях, багато хто в машкарі. Галас, яскраві барви, а головне, метушня. І вдень, і вночі. Поліція і сили правопорядку зі снаги вибиватимуться, щоб не допустити помітних порушень. Що ж, із його погляду, це не так і погано.

Аж от вони прибули до міста. Там Януш зрозумів, яку дурню казав таксист. Він пообіцяв йому карнавал, як у Ріо. А Януш побачив безлюдне і холодне місто, що поринуло в зимову сплячку. Він поселився в готелі середнього класу під назвою «Модерн», на бульварі Віктора Гюґо. І тепер стояв біля вікна, споглядаючи порожню вулицю, що лежала внизу, облямована кипарисами та пальмами. Ніцца понад усе скидалася на курортне місто, та її будинки і вілли, де перемішалися епохи й архітектурні стилі, не залишали ніяких ілюзій: він потрапив сюди під час мертвого сезону.

Зате йому згадалися деякі відомості про Ніццу, які цілком узгоджувалися з тим, що він бачив. Місто вважалося притулком пенсіонерів, воно було напхане спостережними камерами і тут роєм роїлися працівники приватних охоронних агенцій. Крім моря і сонця, його буржуазне населення здобувало за свої грошенята безпеку і спокій. Людині, що ховалася від правосуддя, гіршого місця й обрати не можна було…

До притулку «Розкаяних грішників» Арбура він уже дзвонив. Автовідповідач сповістив його про номера мобільного телефона Жана Мішеля. Коли він набрав його, то почув голос, що був справжнісіньким символом цього закладу. У ньому звучали віра, доброта і милосердя. Януш зрозумів, що йому не пощастить видати себе за поліцая. І вигадав іншу версію. Він колишній волоцюга, що дружив із Бляшаним. Нещодавно дізнався, що його приятель доживає останні свої дні в притулку Арбура, і захотів побачитися з ним, може, востаннє. Жан Мішель трохи подумав і звелів йому прийти завтра о дев’ятій ранку.

Януш відійшов од вікна й окинув оком своє помешкання. Ліжко, шафа, ванна, що трохи більша від шафи. Штора була відсунута, і в люстрі над умивальницею, ледь-ледь освітленому відблисками неонової вивіски готелю, він побачив своє відображення. Примара в чорному костюмі, що просмерділася каналізацією. За душею в нього нічого не лишилося, крім одного скарбу — теки з паперами, із яких він дізнався лише ім’я присмертного бурлаки…

Та примара хотіла їсти. Від самісінького ранку, після сніданку в безплатній їдальні, він і ріски не мав у роті. Але хіба варто ризикувати, виходячи надвір? Він подумав, що варто-таки. Вийшов із готелю і звернув ліворуч, навмання, орієнтуючись за світлом ліхтарів. Уздовж вулиці тягнулися вілли, збудовані в стилі відвертої еклектики: тут були й еркери, й орнамент паладіанського стилю, і мавританські вежі, й ліплення… Та, попри ту вибухову суміш, усе воно справляло враження пихатої байдужості. Схоже на Північну Італію чи Швейцарію. Значить, подумалося йому, він бував у цих країнах…

На проспекті Жана Медсена була відчинена ятка, що торгувала канапками. Він купив одну з шинкою і маслом і хутко подався назад. Ноги випадково винесли його простісінько на Англійську набережну. Кам’яниці, що вишикувалися тут, скидалися на англійські будинки. Покрівлі у вигляді маківок, рожеві мури, вікторіанські контури…

Він перетнув набережну і вийшов на берег. Невидний у сутінках прибій, глухо гуркочучи, котив до берега піняві буруни, що з гучним хлюпанням падали на пісок. Януш по-турецькому сів долі, подалі від ліхтарів, і з утіхою заходився жерти канапку. Самотність давила на плечі нестерпним тягарем. Як же воно сталося, що в усьому світі в нього немає ні друга, ні спільника? Справжньої, живої жінки, а не примари вішальниці? Коли в пам’яті зринув цей спогад, єдиний, який здавався йому достеменним, він раптом збагнув, що тут може бути новий слід. Треба спробувати бодай щось дізнатися.

Його думки урвало квиління поліційної сирени, що долинуло здалека. Невже поліцаї вже вистежили його в Ніцці? Ні, цього не може бути. У темряві так само гучно дихало море, і в його ритмічному подиху відчувалася похмура могуть. Так і його доля, подумав собі Януш, є вічне повторення того самого…

Розслідування, що він оце провадив, було не перше. Може, він уже багато разів ходив цим колом. Та, гублячи пам’ять, мусив знову і знову повертатися назад. Сізіф, який устряв у двобій із безжальним часом. Він мусить знайти ключа до розгадки до того, як вибухне нова криза і черговий напад амнезії зітре його знання, як ото вода стирає написи на піску…

Колись раніше — коли? — він читав книжку французького філософа і психолога ХІХ століття Жана-Марі Ґюйо, що помер від сухот у тридцять три роки. Автор, ніби передчуваючи свою ранню смерть, із юних літ працював над цим твором. Десяток томів, тисячі сторінок, присвячених вивченню проблеми пам’яті.

Ось що писав Ґюйо:

«Розкопуючи міста, засипані попелом Везувію, науковці знаходять під ними, в глибині, сліди інших, раніших поселень, теж зруйнованих, поселень, що зникли з лиця землі. Приблизно те саме відбувається і з нашим мозком. Життя в теперішності запорошує, не стираючи, минуле життя, що служить йому опорою і прихованою підвалиною. Поринаючи в себе, ми враз губимося поміж цими уламками…»

Януш підвівся і подався назад до готелю. Настала пора поринути в катакомби власної свідомості. Узятися до археологічних розкопів. Відшукати в глибинах своєї пам’яті мертві міста.

Рішення прийшло до Анаїс Шатле о 5.20 ранку. Підтвердження тому здогадові здобула вона о пів на шосту. А о 5.35 вона вже дзвонила Жану-Люку Кроньє. Поліцай не спав — складав план розшукових заходів із виявлення в Марселі та його околицях Віктора Януша. Він перебував у приміщенні жандармської дільниці, розташованої на шосе А55, яке тягнулося уздовж узбережжя.

— Я знаю, де тепер Януш, — збуджено сказала вона.

— І де?

— У Ніцці.

— Чому в Ніцці?

— Бо Крістіан Бюїсон на прізвисько Бляшаний доживає там свої остатні дні.

— Ми шукали Бляшаного декілька місяців. Та він наче крізь землю провалився. Напевно, він уже вмер. Його смерть ніде не зареєстрували, бо в нього не було документів.

— Бляшаний спершу втік до Тулона, а звідтіля його переправили до Ніцци. Там він тепер і перебуває. Живе у доброчинному закладі для безнадійно хворих.

— Звідки ви це знаєте?

— Я продовжила розслідування з того місця, на якому ви зупинилися. Зателефонувала лікареві, що лікував Бляшаного в Марселі. Його звати Ерік Еношсберґ, і він належить до асоціації «Вуличні лікарі».

— Я сам його допитував. Що він вам сказав?

— Що оглядав Бляшаного в Тулоні в січні, а потім влаштував його в госпіс братства «Розкаяних грішників» Арбура.

Кроньє декілька секунд мовчав, осмислюючи новину. Либонь, імена, назви і дати багато йому говорили.

— Навіщо Янушеві туди їхати?

— Бо він ішов тим самим шляхом, що і я. Учора десь о шостій вечора він телефонував Еношсберґові. Видав себе за поліцая. Треба негайно їхати до Ніцци. Януш там!

— Не поспішайте. Ми з вами, здається, уклали угоду.

— А ви хіба не втямили, що я за подарунок?

Кроньє пирхнув.

— Я второпав, хто ви така, тієї ж миті, коли ви переступили поріг мого кабінету. Розбещене дівчисько, якому бракує в житті гострих відчуттів. Донька заможних батьків, що пішла працювати до поліції на зло татові й матінці. Фіфа, якій начхати на закон, хоч вона мала б захищати його.

Анаїс глитнула слину.

— Це все?

— Ні, не все. Зараз ви навіть не представник поліції. Ви — правопорушниця, яку затримали і залишили під мою відповідальність. Мені телефонували з відділу внутрішніх розслідувань. Вони збираються надіслати до Марселя бригаду, що допитуватиме вас.

У горлі в неї пересохло. По скронях цідилися краплі поту. Отож, її вирішили покарати для прикладу. Та сила тяжіння була вже не владна над нею. Від усвідомлення того, що вона знайшла відгадку, в неї наче крила повиростали.

— Випустіть мене. Поїдемо зараз же до Ніцци. Підстережемо Януша в «Розкаяних грішниках» і разом привеземо його сюди.

— А далі що?

— Ви напишете в рапорті, що я допомогла вам провести арешт. Що моя сумлінність не викликає сумніву. Лаври переможця дістануться вам. А я зможу виправдатися.

Запало мовчання. У тиші, здалося Анаїс, щось клацнуло, наче перезарядили пістолета.

— Я заїду за вами.

— Покваптеся.

— Мені потрібно лишити тут розпорядження. Capito?[30]

— Він знову втече від нас!

— Не хвилюйтеся, — відказав Кроньє. — Ми попередимо «Грішників». Я знайомий із ними. В нас у Марселі є їхній відділ. Крім того, я зв’яжуся з поліцією в Ніцці…

— Тільки не влаштовуйте засідки перед Арбуром! Януш відчує пастку.

— Та невже! Знаєте, Ніцца — це своєрідний Форт-Нокс. Там камери на кожному кроці. Поліцаї на кожному розі. Йому не втекти, повірте мені. А зараз викличте когось із моїх людей. Нехай принесуть вам кави. Я заїду по вас за півгодини.

— Скільки часу треба буде, щоб дістатися до Ніцци?

— Година з чвертю, якщо їхати швидко. Гайда.

І він поклав слухавку. Анаїс так і зробила, як він сказав. Якийсь лейтенант випустив її й провів до їдальні для поліцаїв. Працівники обурено зиркали на неї. Вона перепрошувала і, принижено всміхаючись, намагалася пояснити все, та це мало допомогло — на неї й далі дивилися як на психопатку з Бордо, що з доброго дива кинулася на колег із кулаками. Вона сіла в куточку, вирішивши не звертати уваги на ворожі погляди.

Перший ковток кави справив таке враження, наче вона глитає рідку пітьму. Збудження заступила млява байдужість. Вона замислилася. Чи правильно робить вона, переслідуючи Матіаса Фрера? Бо якщо його заарештують, то звинуватять у вбивстві…

Уночі вона не лише вздовж і впоперек вивчила матеріали у справі Ікара. Вона дуже уважно ознайомилася з Янушевими нотатками. Від самого початку в неї з’явилося невиразне відчуття, що в них є щось дуже важливе. Фрер, він же Януш, не був ні облудник, ні маніпулятор. Він керувався найщирішими намірами.

Як і Патрік Бонфіс, він був «пасажир без багажу».

Нотатки, хоч і написані для особистого користування, не залишали місця для сумнівів. Вона вміла читати поміж рядками. Обидві особистості цієї людини сформувалися внаслідок психотичної втечі. Фрер, він же Януш, провадив слідство не лише шодо вбивства. Він шукав самого себе. Намагався проаналізувати кожну свою особистість, щоб дійти до первини, своєї справжньої особистості.

На сьогодні йому пощастило тільки встановити хронологічну послідовність подій останніх місяців. Із січня до теперішнього часу він був Матіасом Фрером. З кінця жовтня до кінця грудня — Віктором Янушем. А ким він був передніше? Він шукав відповідь на це запитання, і його гризла страшенна підозра. Це він убив Мінотавра? Ікара? Хто він — мисливець чи дичина? Чи те і те вкупі?

Мета, що її він перед собою поставив, виходила далеко за межі його можливостей. Досі йому таланило, як і кожному новачкові, але його могла наздогнати у будь-який момент якась заблукана куля або ті таємничі люди в чорному, яких він у своїх нотатках називав «чиновниками», натякаючи на їхню поведінку політичних хижаків.

Фрер згадував також про вуличну ватагу, що хотіла його забити в Марселі. Уперше в грудні, коли його затримали як учасника бійки, і вдруге 18 лютого. Він зумів зловити одного нападника і витрясти з нього інформацію. Зарізяк найняли ті ж таки вбивці в чорному. Треба терміново допитати цих розбишак із Бугенвілю. Вона обов’язково скаже про це Кроньє дорогою до Ніцци, вона…

— Анаїс!

Вона кинулася зі сну. Гладкий поліцай тряс її за плече. Вона й не помітила, як заснула простісінько в кріслі в їдальні. У прохилені двері видно було, як туди й сюди вештаються поліцаї. Зміна нічного чергування.

— Котра година?

— Двадцять на восьму.

Вона схопилася на ноги.

— Запізнюємося!

— Ми будемо там за годину. «Грішники» знають. Тамтешня поліція вже на місці.

— Я ж казала вам!..

— Наші люди в цивільному. Я добре їх знаю.

— Ви сказали їм, що Януш озброєний?

— Часом мені здається, ніби ви вважаєте мене бевзем. Чекаю вас у машині.

Анаїс піднялася до кабінету, взяла куртку і пішла до вбиральні. Підставила голову під теплу воду. У скронях гупало. Її нудило. Зате застуда минулася.

На порозі дільниці вона з утіхою вдихнула холодного повітря. Кроньє вже сидів за кермом. Вона роззирнулася: інших авт не видно. Ніякої кавалерійської атаки. Ніякої важкої артилерії. Вони поїдуть туди вдвох. Ця ідея їй сподобалася.

Вона попрямувала до авта, коли ж це в кишені задзеленчав телефон. Вона спробувала дістати його, впустила додолу і нагнулася, щоб узяти.

— Алло!

— Це Ле Коз.

Те ім’я прозвучало для неї, наче вітання з іншої планети.

— Я з приводу «Метиса».

— Що?

Анаїс ніяк не могла зміркуватися. Кроньє вже запустив двигуна.

— Уночі бачився з цим журналістом. З Патріком Коскасом. Він копав глибше, ніж інші.

— Що копав? Про що ти?

— Про «Метиса», про що ж іще!

— Слухай, я страшенно поспішаю, — процідила вона крізь зуби.

— Він розповів мені приголомшливі речі. Як він каже, «Метис» ніколи не поривав із військовими.

— Ми можемо побалакати про це згодом?

— Ні, не можемо. Коскас каже, що концерн провадить хімічні досліди в царині створення препаратів психотропної дії, які вкрай пригнічують людську волю. Щось на кшталт сироватки правди.

— Якщо крім цих байок, у тебе нічого нема, то зателефонуй пізніше, гаразд?

— Анаїс, це ще не все.

Вона здригнулася. Ле Коз ніколи не називав її на ім’я. І це звернення її не потішило. Навпаки, воно перелякало її.

— Коскас роздобув перелік акціонерів.

Кроньє вже розвертався. Анаїс побігла.

— Я зателефоную тобі! Зараз і справді не можу…

— І в тому списку я знайшов одне знайоме прізвище.

Вона завмерла, вже відчиняючи дверцята авта.

— Чиє?

— Твого батька.

— Мушу вас попередити, що в нього негаразд із головою.

Жан Мішель очікував Януша біля ґанку притулку Арбура. Будинок помітно вирізнявся на тлі решти споруд проспекту Республіки. Сучасний дім, помальований сонячними тонами. Темно-жовтий. Світло-жовтий. Яскраво-жовтий. Трохи дивно, як на місце, куди приходять умирати. Та ще більше здивувала Януша поведінка «розкаяного грішника», що зустрів його. Він страшенно нервував. Невже він про щось здогадався? Може, читав ранкові газети і бачив його світлину на першій сторінці? Гаразд. Хоч як воно там є, відступати вже запізно.

Януш подався за своїм проводирем до холу, де на стіні висіла біла табличка з червоним хрестом і написом «МОЛИТИСЯ. ДІЯТИ. ЛЮБИТИ». Вони мовчки попрямували по східцях нагору. Януш ніс із собою портфеля з паперами. Повертатися до готелю він не збирався. Простуючи за «грішником», він уважно розглядав його. Він очікував побачити дідугана з білою бородою, убраного в рясу з каптуром і підперезаного мотузком. Жан Мішель був спортивного вигляду чоловік років п’ятдесяти у светрі та джинсах, коротко підстрижений, в окулярах із металевою оправою.

Вони звернули до напівтемного коридора, куди світло промикалося тільки крізь вузьке віконце під стелею. Сіра лінолеумна підлога в них під ногами лисніла, наче річка. У будинку стояла гнітюча тиша. На голих стінах не висіло ні плакатів, ні табличок. Нічим не пахло. Ніщо не вказувало на призначення цих приміщень. Якби сюди забрів випадковий чоловік, то подумав би, що потрапив до відділу соціального забезпечення чи до податкової інспекції.

Жан Мішель зупинився біля одних дверей і обернувся до відвідувача. Він стояв на світлі, взявшись у боки, і в його позі було щось владне. Наче для Януша настав день Страшного суду.

— З огляду на його стан, я даю вам десять хвилин.

Януш мовчки вклонився. Мимоволі він пройнявся якоюсь побожністю. Жан Мішель постукав у двері. Ніхто не відгукнувся. Тоді він дістав в’язку ключів.

— Певне, він на балконі, — сказав він, одмикаючи двері. — Він полюбляє там сидіти.

Вони увійшли до приміщення — типового помешкання-студії, осяяного вранішнім сонцем. Рипів під ногами розсохлий паркет. На обклеєних світлими шпалерами стінах не було ні картин, ні фотографій. Ліворуч був куточок, де видніла стерильно чиста кухня.

Чистота була суцільна.

Все блищало.

Віддавало холодом, як у лабораторії.

Жан Мішель тицьнув пальцем на прохилені балконні двері. За ними спиною до них сидів у шезлонзі чоловік. «Розкаяний грішник» промовистим жестом розвів руки: не більш як десять хвилин. І відступив навшпиньки, лишивши Януша за кілька метрів од чоловіка, якого він марно шукав упродовж останніх двох діб.

Не випускаючи з рук портфеля, Януш пройшов уперед. Укритий до підборіддя пледом, Крістіан Бюїсон сидів, підставивши лице сонцю. Балкон виходив на вулицю. Широкого овиду звідсіля не відкривалося — заважав будинок, що стояв напроти. Звукове тло забезпечували авта, що проїздили повз дім, і деренчливі трамваї.

— Привіт, Бляшаний.

Старий і не поворухнувся. Януш ступнув через поріг і став напроти нього, спершись на перила. Бюїсон звів очі, в яких не було й тіні подиву. Вигляд був у нього жахливий — не людина, а жива мумія.

— Ти прийшов мене забити? — нарешті прохрипів він.

Януш узяв складаного стільця, що стояв поруч, обернув його і сів коло Бляшаного, спиною до вулиці.

— Нащо мені тебе вбивати?

Обличчя дідугана оживилося чи то гримасою, чи то посмішкою, розпізнати було неможливо… Крізь шкіру просвічували хлялі м’язи і мертві сухожилля. Тьмяний погляд згаслих очей насилу просягав із глибини очниць. Щоки, порослі сивою щетиною, робили його схожим на дикобраза, що викупався у живому сріблі.

— Я хочу побалакати про те, що сталося в каланці Сорм’ю.

— Авжеж.

Він виголосив те слово змовницьким тоном. Майже змовницьким. Тієї миті Януш збагнув, що нічого не витягне з цього тлінного мерця. Уявити собі, пройти такий шлях — і заради чого? Перед ним сиділа людська руїна. Божевільний, що згубив рештки глузду, та навіть перед лицем смерті ще хитрував. Янушеві хотілося викликати у своїй душі бодай краплю співчуття до цього старого негідника, та він розумів: якщо покине цей заклад без нової інформації, то його життя і шеляга щербатого не варте буде.

— Ти прийшов мене забити?

Януш сіпнувся — все це скидалося на повторення того самого кіноепізоду — і терпляче повторив:

— Нащо мені вбивати тебе?

— Та й то правда, — зареготався Бляшаний. — Знаючи, скільки мені лишилося… — Плямкнув губами і пробурмотів: — Хутчій би…

Януш нахилився до нього. Він уважно слухав, навіть дихати перестав.

— Вранці й подамся… Допіру сонце засяє. Тепер у нас зима, еге ж? Ото годині о восьмій…

Бляшаний замовк. Януш запитав:

— Що ти робив того дня?

Дідуган звів брову. В його очах Януш побачив жадібний полиск.

— Хильнути в тебе є?

Чому він не подумав про це раніше? Універсальна валюта поміж волоцюгами!

— Розкажи все, що знаєш, і я піду по плящину, — відказав він.

— Еге ж, бреши мені!

— Розкажи, що там сталося!

Бляшаний знову поплямкав губами. Звук був такий, наче переламали сигару. Що він там жував? Може, слова, які збирався виплюнути?

— У мене дар, — прошамкотів він нарешті. — Я відчуваю, коли людина помре. У повітрі висить магнетизм. І він міняється. А я його відчуваю, бо в моїй голові залізяка. — Він тицьнув собі пальцем у чоло. — Я наче знахар. Тільки без чарівної палички. Уторопав?

— Уторопав. Того ранку в бухті загинув хлопець.

— Я йшов стежиною. Дістався до берега. Там було до холери водоростей. І різного сміття з моря…

Бляшаний замовк і заходився знову плямкати губами. Хоч було яскраве сонце, він дригонів од холоду під тим пледом. Гамір надворі став гучніший. Цього разу в Янушевій душі поворухнулося спочуття. Нещасний волоцюга доживав останні дні, якщо не години… У тому помешканні було тепло. «Розкаяні грішники» робили добре діло. Бо дозволити собі померти під сонцем Ніцци може лише небагато старих людей. Заможних старих людей.

— Що ти побачив на березі?

— Не на березі. На скелях.

Бурлака дивився просто перед собою. Певне, бачив ту давню сцену. Його запалені бляклі очі висихали, наче розтулена черепашка на сонці.

— Там був янгол… Із крилами. Гарний. Великий. Та він згорів. Заблизько підлетів до сонця…

Може, Бляшаний і зсунувся з глузду, та він був на місці злочину тоді, коли той скоївся. Януш теж задригонів, хоч у спину й пекло сонце. На превелику силу він стримався і не згріб дідугана за барки, щоб витрусити з нього правду. А правда була тут, поруч, тільки руку лишилося простягнути.

— А біля янгола хтось був? Ти когось там ще бачив?

Бляшаний звів на Януша каламутні очі, що були наче затоплені трясовиною.

— Авжеж, бачив. Був там один чолов’яга.

— Та й що він робив?

— Молився.

Оце несподіванка!

— Як це — молився?

— Стояв навколішки біля янгола. І повторював те саме слово.

— Яке слово? Ти почув його?

— Та ні, нічого не чув. Далеко був. Та я прочитав по губах. Я вмію читати по губах. Давно навчився, коли працював у центрі для глухонімих…

— Що він казав? Що він казав, дідько б тебе вхопив?

Умирущий дідуган зареготався і зіщулився під пледом. Януш почувався рибиною, яку зловили на гачок. Цієї миті він помітив, що прямо в них під балконом уся вулиця заповнювалася музикою або, точніше, гупанням. Якщо то й була музика, то чудернацька якась, майже пародія. Вона скидалася на маячню. Та вона означала, що в місті розпочався карнавал.

Януш змусив себе заспокоїтися і прошепотів дідуганові на вухо:

— Послухай, Бляшаний! Я приїхав здаля, щоб побалакати з тобою. Скажи, що казав той чоловік, який молився коло янгола. Яке слово він повторював?

— Російське слово.

— Російське?

Бляшаний витягнув з-під пледа свого зашкарублого пальця й заходився вибивати ним такт.

— Чуєш? Карнавал.

— Яке слово він повторював?

Бляшаний знай стукав по підлокітнику кощавим пальцем.

— ЯКЕ СЛОВО?

— Він весь час торочив: «мотрійка»…

— Що це означає?

Напівживий мрець підморгнув йому.

— Ти прийшов мене забити?

Януш ухопив його за руку, вкриту пледом.

— Боже милий, та нащо мені вбивати тебе?

— Бо той чолов’яга, що молився, то був ти, падло!

Януш випустив руку й позадкував до поручнів. Музика звучала дедалі гучніше. Вона перекривала вуличний гамір. Від неї аж балкон вібрував.

Бляшаний тицьнув у нього пальцем.

— Ти вбив янгола. Ти забив його і спалив, бо ти чортяка. Посланець сатани, ось хто ти!

Януш мало не впав. Йому довелося вчепитися за балконні поручні. Тільки зараз він збагнув, що довкруги щось не те. У карнавальну мелодію вплелися сторонні звуки. Квиління сирен. Вони перекрикували гамір карнавалу. Брали гору над вуличним шумом.

Він обернувся лицем до шляху. Звідусіль з’їжджалися поліційні авта. На дахах крутилися ліхтарі, розсипаючи на сонці самоцвітні блищики. Грюкали, відчиняючись, дверцята. З них десятками вистрибували люди в одностроях.

Ухопившись обіруч за перила, Януш приголомшено спостерігав за тим видовиськом. Він помічав кожну подробицю. Поліційні рації. Червоні пов’язки. Зброю…

Натовп розступався перед ними.

Гальмували трамваї.

Назустріч поліцаям поспішали «розкаяні грішники».

Аж усі позадирали голови. Януш насилу встиг відступити назад. Коли він знову зиркнув на вулицю, то побачив Анаїс Шатле. Вона заряджала пістолета.

Він кинувся до лівого краю балкона, жбурнув униз свого портфеля, перекинув ноги через поручні й ухопився за ринву.

У вухах лунали звуки карнавалу й регіт Бляшаного. Він поліз ринвою, перебираючи руками й ногами, як мавпа. Коли руки геть заклякли, він плигнув у порожнечу і впав на тротуар. Від удару аж дух забило. Йому здалося, наче він усенькі костомахи собі поламав. Покотившись по землі, він зумів звести голову і побачив, що всі входи і виходи до будинку заблоковані поліцією. Цього разу він таки влип.

Він упав біля вітрини і здивувався, що не відчуває ні болю, ні страху. Поліцаї почули гуркіт і оберталися до нього, вихоплюючи зброю. У світлі їхніх ліхтарів, слухаючи, як перегукуються сирени, він бачив, що вони полякалися так само, як і він. Якщо не дужче.

Цієї миті праворуч з’явився трамвай і затулив йому овид. З вікон на нього витріщилися здивовані очі пасажирів. Він зірвався на ноги. Узяв портфеля і, бурмочучи «мотрійка», кинувся вперед, де лунала музика.

Усеньке його життя оберталось якимось дурнуватим жартом, який тривав задовго.

Він наздогнав трамвая, проскочив навскіс перед головним вагоном і ледь ухилився від іншого трамвая, що котився рівнобіжною колією. Якусь мить, оглухнувши від гуркоту, він мчав вузьким коридором поміж двома трамваями. Потім звернув ліворуч і побіг від колій. На притулок Арбура і юрби поліцаїв, які були позаду, він і не озирнувся, хоча не сумнівався, що вони женуться за ним.

Він знав, що буде далі. Усе це з ним уже бувало. Зараз із будинку повибігають поліцаї, зокрема й Анаїс. Вони поділяться на групи і почнуть прочісувати проспект Республіки і суміжні квартали. Викличуть додаткові автомобілі. Знову заквилять сирени, доправляючи чергову партію мисливців. І всі вони будуть полювати на ту саму дичину — на нього.

Він вибіг на майдан, де височіла біла статуя — пам’ятник якомусь історичному діячеві. Януш на мить зупинився, щоб перевести дух. Побачив дерева. Церкву з античним портиком. Парасольки від сонця. Пішоходів, авта, пари за столиками каварень. Ніхто не звертав на нього уваги.

Він зосередився. Упершись долонями в коліна, уважно прислухався. Він ловив потрібний йому сигнал. Карнавальну музику. Квиління сирен заважали, та Януш усе ж таки зумів визначити, звідки вона долинає.

Він помчав широким проспектом, що відкрився праворуч. Головне, дістатися до карнавальної юрми. А там він пірне в натовп і стане невидний… Не сповільнюючи бігу, він намагався думати. Та думки рвалися. Зізнання Бляшаного, що Януш був коло Ікара. «Мотрійка». Забагато питань. І, як і раніше, жодної відповіді. Сам не тямлячи, він бурмотів під носа:

— Мотрійка… Мотрійка… Мотрійка…

Що ж воно означає, це слово?

Він гнав, не збавляючи ходу. Тепер перехожі почали на нього озиратися. Певне, вони вже здогадалися про зв’язок між квилінням сирен і чоловіком, що задихався від бігу. Раптом ліворуч з’явилася вузенька вуличка, захаращена людом і забудована крамничками. Вона йшла паралельно до проспекту. Допомагаючи собі ліктями, Януш промикнувся в юрму, в самісіньку її середину.

І відразу ж перенісся до Марселя.

До лабіринту кварталу Паньє.

Певне, це давня частина Ніцци.

Озиратися і міркувати, куди це його занесло, було ніколи. Треба просто рухатися на звук барабанів — у них Янушеві вчувався пульс великого міста. На бруківці була сила-силенна яток. У них торгували парасольками, валізками, сорочками. А ось іще один майдан. Тут містився рибний ринок. Потім ще одна вуличка, ще вужча і темніша. Від її каміння наче струмували пахощі фруктів…

Музика лунала дедалі ближче.

Музика порятує його.

Він, як і раніше, не озирався. Не знав, чи зумів змилити поліцію, чи вона ось-ось мала згребти його. Праворуч відкрився прохід до східців, затиснутих поміж домами зі штучного мармуру. Він спустився в діл і знову опинився на сонці, наче виринув із ночі в день. Ще один проспект. Звук сирен подаленів. Ніяких авто з ліхтарями. Лише трамваї, що рухалися праворуч і ліворуч від розділової смуги на шляху, майже впритул до газону тротуару.

Музика гукала його з протилежного боку дороги.

Януш збавив ходу. Перетнув проспект по діагоналі, намагаючись нічим не виділятися з гулящого натовпу. І попрямував уздовж садів, де росли пальми, а посеред моріжків стояли статуї. Він ішов на звуки музики. Тепер він упізнав мелодію і тихо промовив уголос назву пісні. «Ай гота філінґ»[31] у виконанні гурту «Блек айд піс». Недбалою ходою, застромивши руки в кишені й опустивши голову, він поминув парк. Посипані галькою доріжки. Густі чагарі. Подружжя з дітлахами на лавочках. До мети залишалося небагато. На що він розраховував? Стати учасником святкової ходи? Заховатися під трибунами?

Ледь він покинув територію парку, як надії його згасли. Доступ до ходи затуляли металеві огорожі й нашвидкуруч збиті трибуни для глядачів. Біля них вартували поліцаї й охоронці, що стежили за дотриманням ладу. Не розмірковуючи, Януш пірнув у юрму, що рухалася до пронумерованих воріт. У нього був єдиний шанс — загубитися в натовпі. Разом із рештою пройти контроль, показавши квитка.

Ось і каси. Над ними висів великий плакат: «КАРНАВАЛ У НІЦЦІ. НАЙЛІПШИЙ НА БЛАКИТНІЙ ПЛАНЕТІ». Перед віконцями майже не було черг. Квиління сирен не долинало сюди, бо його перекрикувала музика.

— Один квиток, будь ласка.

— На трибуну чи навстоячки?

— Навстоячки.

— Двадцять євро.

Януш пірнув у юрму глядачів, що зібралася під залізними балками, які підтримували трибуни. Вочевидь поліцаї покидали свої пости. Кожен притуляв до вуха рацію і на ходу діставав із кобури зброю. Отож, вони отримали сигнал тривоги.

Януш дістався до воріт із номером, що був на його квитку. Гамір довкола був оглушливий. Контролери забрали в нього квитка і пропустили досередини. В обличчя йому вони й не глянули. Контролери звернули всю увагу на метушню поліцаїв.

Пощастило.

Він увійшов за огорожу.

Йому потрібно було кілька секунд, щоб оцінити обстановку. Одна напроти одної були розташовані дві трибуни, наповнені галасливим людом. Широкий прохід лишили для пересувних установок. Більшість глядачів не сиділа, а стояла, гучно плещучи в долоні. Дітлахи розважалися, путаючи батьків стрічками серпантину. Поміж рядами вешталися танцівники в костюмах жаб, простягаючи перед собою перетинчасті лапи. Принцеси в довгих сукнях задирали спідниці, відкриваючи смугасті колготки.

Та, звісно ж, головною була хода.

П’ятиметрова яскраво-блакитна сирена з помаранчевими косами розмахувала численними кінцівками. Інтенсивністю барв вона скидалася на сліпучу блакить із полотен Іва Кляйна. В Януша промайнула чудернацька згадка. Джерелом натхнення під час творення «Міжнародного блакитного кольору Кляйна» художникові послужило небо Ніцци. Довкола сирени в повітрі маяли наповнені гелієм медузи. Два кити, що прилаштувалися обабіч її хвоста, співали пісню. За повозом танцівною ходою простували дівчата в лускатих костюмах.

Януш стояв поміж глядачами і, затиснувши портфеля під пахвою, старанно ляскав у долоні й підспівував акторам. Вряди-годи він насторожено роззирався довкруги. Поки що поруч не видно було людей в одностроях або з червоною пов’язкою на рукаві. Замість них нескінченною лавою ішли танцівники, жонглери і мажоретки, яких глядачі засипали конфеті та серпантином. Потім розпочався парад велетенських князівен. Під їхніми червоними, жовтими і блакитними сукнями заввишки декілька метрів ховалися вози, тож князівни линули над юрбою у хмарах строкатих паперових пацьорок.

Януш аж пильність згубив, розглядаючи їхні розмальовані обличчя і діадеми, що прикрашали їхні коси.

Коли він відірвав од них погляд, у натовпі вже аж кишіло поліцаями.

Вони з’являлися біля кожного входу на трибуни. Промикалися поміж рядами. Ішли вздовж натовпу стоячих глядачів. Затесалися серед жаб і жонглерів. Охоплений несподіваним поривом, Януш кинувся в самісіньку гущу ходи й опинився в гурті акробатів. У кожного з них до спини була припнута кулька у формі якогось птаха. Що ж, його заарештують у курнику.

Майже в паніці він пішов проти течії і небавом зустрів наступного воза. Над ним обертався велетенський огризок яблука, довкола якого були якісь жахливі ляльки, що являли собою щось проміжне поміж людиною і щуром. Враження посилювали перебрані щурами люди, які витанцьовували біля повоза.

І раптом сталося неймовірне.

Щури з людськими головами, як і передніш, танцювали довкола свого огризка, аж Януш побачив ляльку, що зображала його самого. Звісно, в карикатурному, спотвореному вигляді, та не було сумніву, що саме його-таки, нікого іншого.

Він остовпів, намагаючись уторопати, як це таке могло статися, аж із воза пролунав голос:

— Хлопці, Нарцис тут! Нарцис повернувся!

Януш звів очі на пасажирів повоза. Один із них, у костюмі щура, тицяв на нього вказівним пальцем.

— Нарцис! Нарцис приїхав!

Решта заходилася дружно скандувати:

— НАР-ЦИС! НАР-ЦИС! НАР-ЦИС!

Один із тих навіженців простягнув йому руку. Піднатужився і допоміг Янушеві вилізти на воза. Йому відразу ж запропонували машкару з гострим писком, яку він хутко нап’яв на себе. І вмить став щуром в юрбі інших щурів. Потім заходився витанцьовувати довкола воза, заробивши свою частку серпантину і конфеті.

Попри приголомшення він намагався проаналізувати ситуацію. Януш умів розрізняти людей із психічними відхиленнями. Щуряча зграя складася з пацієнтів психлікарні. Розумово відсталі індивіди. Певне, головний лікар запропонував їм покататися на власному повозі й узяти участь у карнавалі зразка 2010 року.

Та це було ще не все. Вони впізнали в ньому свого. Нарциса. Психічно хворого чоловіка, що перебував на лікуванні в одному з таких закладів. Випадок привів його туди, де його чекала зустріч зі своєю попередньою особистістю. Може, і достеменною. Хоч як дивно, він відчув полегшення. Він зможе залягти на дно. Вилікуватися. І весь цей жах припиниться…

Та поки він весело ляскав у долоні в такт пісні Леді Ґаґи «Бед романс», поліцаї шукали його в юрмі глядачів. Оглядали кожну людину. Нікому й на думку не спало звернути увагу на учасників вистави. І ще менше на платформу, де перебрані за щурів люди танцювали довкола яблучного огризка.

Тієї миті Януш помітив Анаїс. Вона розпихала глядачів і стискала колодку пістолета. На її обличчі, що здавалося заплаканим, був відчай. Йому закортіло злізти з повоза, підійти до неї й міцно обняти. Та один із його нових друзів ухопив його за руку, запрошуючи потанцювати рок-н-рол. Януш не став опиратися й заходився витанцьовувати так старанно, як тільки міг. Віз помалу котився вперед, провадячи його до нової долі. Долі навіженця.

Чимало було в нього можливостей порятуватися, та про таку він і не думав.

Він опинився в ковчезі божевільних.