Пасажир

V Франсуа Кубела

«Тяжкої втрати зазнала і психіатрична спільнота, і мистецький світ. У вівторок, 29 січня 2009 року, на автомагістралі А31, неподалік від кордону з Люксембургом, о 23-й годині загинув Франсуа Кубела. З невідомої причини він не впорався з керуванням і налетів на запобіжну огорожу неподалік від виїзду в північному напрямку з Тьонвіль-Меца на швидкості близько ста сорока кілометрів за годину. Авто відразу ж загорілося. Поки надійшла перша допомога, тіло Франсуа Кубели дуже обгоріло…»

Його аж морозом пройняло. Він і так був страшенно приголомшений відкриттям своєї чергової — і, звісно ж, достеменної — особистості, а тут ще й мусив упоратися зі звісткою про свою загибель.

Охоплений панікою, він біг вулицями Тринадцятого округу, аж знайшов відчинену інтернет-каварню біля станції метро «Ґласьєр». Насилу вмостившись на стільці, він набрав на клавіатурі своє нове прізвище.

Перше покликання в ґуґлі виявилося некрологом, опублікованим у «Монді» 31 січня. Ішлося, звичайно ж, про нього. На двадцять п’ятій сторінці була і чорно-біла світлина небіжчика. То був сам професор, тільки в білому халаті й без декількох зморщок, зате з чарівною усмішкою на обличчі.

Як став він заразом і живим, і мертвим? Перш аніж спробувати просягнути в цю таємницю, він поринув в історію покійного Франсуа Кубели, відомого психіатра і художника, ропочавши з основних дат біографії в чорній рамці:

18 листопада 1971 року — народився в Пантені, департамент Сена-Сен-Дені (93).

1988 рік — почав вивчати медицину.

1992 рік — перші персональні виставки.

1997 рік — опублікував докторську дисертацію з психіатрії про розвиток індивідуальності у близнюків.

1999 рік — почав працювати у спеціалізованому медичному центрі імені Поля Ґіро у Вільжуїфі.

2003 рік — ретроспектива його картин у галереї МЕМО в Нью-Йорку.

2004 рік — став наймолодшим у Франції завідувачем відділення клініки Святої Анни.

2007 рік — побачила світ «Гра різних Я», книжка про синдром множинних особистостей.

29 січня 2009 року — загинув в аварії на автомагістралі А31.

Його припущення підтверджувалися. Кубела десь такого самого віку, як зазначений і у фальшивих паперах. Займався паралельно і психіатрією, і мистецтвом. Не було в нього ні дружини, ні дитини, ні навіть офіційної подруги. Та його усмішка свідчила про те, що йому не часто доводилося потерпати від самотності.

Прийшли спогади, що уривки з них уже зринали в його пам’яті, коли він ішов парком Корто. Зимовий відпочинок на лижних курортах у горах. Вечірки для обраного товариства в розкішній паризькій квартирі. Сутінки на півдні Франції. Кубела провадив забезпечене і блискуче життя без прив’язаностей і зобов’язань. Самотній дослідник чи егоцентричний хижак? Відповідь, певне, десь посередині. Людина, що переконана у своїй науковій і мистецькій спроможності. Він роздаровував себе всім, і нікому окремо.

1997.

Дисертація зробила його відомим. Учень дитячого психолога Рене Заззо, автора праць про близнюків, він роками вивчав пари однояйцевих близнят. Як і Заззо, спостерігав становлення їхніх особистостей у процесі розвитку. Досліджував невидимі зв’язки, що роблять близнят залежними одне від одного. Подібність характерів, однакові реакції й навіть телепатичний зв’язок поміж однояйцевими братами та сестрами, що споконвіку вражало людей. Усе воно належало до сфери Кубелиних інтересів.

Дослідження близнят підводили Кубелу до проблем становлення особистості. Що формує власне «я»? Як утворюється особистість? Як співвідносяться генетичний спадок і соціальний досвід?

Кубелині висновки вразили наукову спільноту. Він відкидав і засадничий принцип психоаналізу («ми те, чого ми зазнали в дитинстві»), і кредо нових нейробіологічних наук («наша психіка зводиться до ряду фізичних феноменів»). Не заперечуючи перспективності цих напрямків для визначення і пояснення особистості кожної людини, Кубела звертався до чогось вродженого і таємничого, що бере початок від якоїсь найвищої потуги, може, і від Бога. Теорія та навмисне виходила за межі раціональних наукових підходів.

Багато хто заперечував цей «базарний спіритуалізм». Та ніхто не піддавав сумнівові якість його досліджень. Наукові праці не заважали його бездоганній кар’єрі психіатра з практикою, спершу у Вільжуїфі, а потім і в медичному центрі Святої Анни в Парижі.

За десять років після виходу дисертації Кубела написав нову книжку, де оприлюднив підсумки своїх досліджень синдрому множинних особистостей. І цього разу публікація спричинила чимало галасу. Передовсім тому, що той синдром у Європі офіційно не визнано. Крім того, Франсуа Кубела в кожній особистості своїх пацієнтів бачив автономну одиницю, наділену власним існуванням, а не вияв того самого психозу. Тут знову звучала думка, що ці особистості вклала в один розум якась найвища сила…

Принаймні одне було тепер йому зрозуміло: не слід дивуватися з того, що науковця так привернув випадок Крістіана Мйоссана і його дисоціативна втеча. У ньому він побачив новий підхід до своїх досліджень. Психіатр, який передніше вивчав близнят і шизофреніків, зупинив свій вибір на «пасажирах без багажу».

Неважко здогадатися, що настало далі. Кубела заходився шукати схожі випадки по всенькій Франції. І натрапив на пацієнта з Лор’яна, що потерпав од реакції втечі, — про нього казала Наталі Форестьє. Він пов’язав поміж собою ті два випадки. Почав розбиратися, досліджувати, і врешті воно припровадило його на сторінку Саша.ком. Він записався до клубу і запізнався з Феліс. Згодом, за нез’ясованих обставин, з нього теж учинили піддослідного щура для клінічних досліджень, які провадив «Метис».

Звісно, про останні Кубелині дослідження у статті не згадувалося — там тільки звучало невисловлене запитання про те, що ж робив психіатр посеред ночі на автомагістралі А31. Справді, як він там опинився? Та відповіді на це запитання не було — в автомобілі загинув інший чоловік…

Кубела довго міркував над тією інсценізацією. Кому належало обгоріле тіло, що знайшли в салоні авто? Іншому піддослідному «Метиса»? Найпевніше, його закатрупили смертельною ін’єкцією, а полум’я приховало справжню причину смерті. Судячи з усього, розслідування тривало недовго. Особа водія сумнівів не викликала: номери, опис, одяг, годинник, уцілілі папери — все вказувало на Франсуа Кубелу. Чому «Метис» так старався? Може, керівники експерименту боялися, що зникнення відомого психіатра приверне більше уваги, ніж те, що зникли звичайні люди?

Він узявся до свого мистецького втілення. Кубела був самоук, тим-то його пошуки й не дали результату. Почав писати картини водночас із вивченням медицини, спершу брав участь у колективних виставках. Перші ж його полотна привернули увагу. То було наприкінці 90-х.

Він поклацав мишею, відкриваючи свої картини. Вони скидалися на автопортрети Нарциса, хоч і геть в іншому контексті. Кубела завжди був присутній на полотні, та губився поміж просторого сюрреалістичного оточення. Порожні майдани у стилі де Кіріко, сцени з античного життя, чудернацька архітектура поза часом і простором. У тих декораціях і блукав Кубела, намальований зі спини. На кожній картині він тримав люстро і потайці зазирав у нього. Тож лице його видно було в двох ракурсах: на три чверті спереду і три чверті ззаду. Що він хотів висловити цим способом «картина в картині»?

Ціни на його роботи весь час зростали, а по смерті просто-таки підстрибнули. Кому ж дісталися ті гроші? Хто був спадкоємець? Йому згадався Нарцис. Дивно, що ніхто не помітив подібності поміж творіннями божевільного художника і Кубелиними картинами: в обох випадках головний герой той самий — він власною персоною. Певне, в них була занадто різна публіка…

Він перейшов до свого походження. Франсуа Кубела народився в Пантені, в родині польських іммігрантів. Батько — робітник, мати — хатня господиня. Певне, їм довелося добряче працювати, аби зводити кінці з кінцями. Батьки зі шкури пнулися, щоб дати синові освіту. Батько, Анджей, помер ще 1999 року. Про матір, Францишку, в статті нічого не згадували. Отож, вона ще жива. Франсуа не цікавився своїм польським корінням, та, якщо вірити статті, з ностальгією згадував дитинство в паризькому передмісті та прості цінності, що їх дотримувалися його батьки. Утім, він ніколи не приховував своїх лівих поглядів, хоч і відкидав усе, що було пов’язане з комунізмом. Тож свого походження усе ж таки не забув.

Він відірвався від статті. Зненацька усвідомив, який у нього вигляд і в яку він оце халепу влип. Неголений, розпатланий, він загортався в пальто, аби приховати подерту фіолетову сорочку, зашкарублу від крові. І цього разу він таки винен у двох убивствах. Він узяв собі ще кави. Голова йшла обертом. Він був ошелешений і заразом неначе в гарячці. Ця страшна ніч. Звістка про власну смерть. І відкриття своєї достеменної особистості. Тут хоч хто із глузду зсунеться.

Він ковтнув кави, та відчув лише опік. Згадалося те пійло з кавового автомата у лікарні Анрі Ея. Скільки часу спливло після Бордо? Два тижні? Три? Скільки життів, скільки смертей? Він знов усівся за монітором. Там була світлина Франсуа Кубели в білому халаті й із чорною чуприною. Він підняв пластикову філіжанку за його здоров’я.

А тепер час рухатися вперед… Вибору нема. Він хотів довірити своє життя Кубелі, а зустрів самого себе. Що ж, доведеться знову виходити на лови… І передовсім знайти притулок. Гроші в нього є, та в готель уже годі показувати носа. Є і фальшиві папери, та зиску з них нуль. Після подвійного вбивства у своїй хаті його мармиза знову опиниться в усіх новинах.

Аж йому спала на думку одна ідея. Найочевидніша.

Піти до матері.

Хто шукатиме його у Францишки Кубели, матінки покійного психіатра? Він знищив усі сліди пошуку і завантажив адресну книгу краю Іль-де-Франс.

У Пантені справді мешкає Францишка Кубела.

Адреса: провулок Жана Жореса, 37.

Ні назва, ні номер ні про що йому не нагадували. Його особиста пам’ять була недоступна. Він уже звик жити з отакими заков’язлими мізками. А його мати? Яка буде її реакція? Коли вона відчинить синові, що загинув рік тому, її шляк, напевне, трафить.

Побачить він ще справну бабуню?

Чи висохлу мумію, що поховала себе живою в хаті? Існує тільки один спосіб перевірити це.

Він зібрав свої речі й попрямував до виходу.

Анаїс Шатле вийшла з будинку слідчого ізолятора Флері-Мерожі о десятій ранку. Бюрократичні процедури забрали понад сорок хвилин. Вона відповіла на запитання, підписала папери. Їй віддали чобітки, куртку, документи, мобільника. І ось вона вже на волі. Якщо не враховувати зобов’язання з’явитися до слідчого судді наступного понеділка й не покидати Парижа. І від цього ж таки дня її брали під судовий нагляд. Щотижня вона повинна відмічатися в комісаріаті на майдані Інвалідів, де її ото загарбали.

На порозі в’язниці вона заплющилася і на повні груди вдихнула свіжого повітря. Їй здалося, наче цей ковток одразу очистив усю її дихальну систему.

За сотню метрів од неї, на тлі олив’яного неба й автобусної зупинки, чітко вимальовувалося припарковане авто. Вона впізнала його. Принаймні самісінький стиль упізнала. Чорний «мерседес», що скидався на катафалк. У дусі її батька: наполовину заможного поміщика, наполовину ватажка хунти.

Вона попрямувала до авто. Зрештою, це він її звільнив. За п’ять метрів од авто назустріч їй вибіг Ніколя.

— Панно Анаїс…

У кремезного коротуна очі, як завжди, наповнилися слізьми. І звідки в такого ката, як ото її батько, такий сентиментальний поплічник? Цьомнувши його в щоку, вона залізла на заднє сидіння.

Зручно вмостившись, тут її чекав Жан-Клод Шатле, як завжди, смаглявий і неперевершений. У світлі горішніх ламп він скидався на смертельно небезпечну зброю, надійно заховану до чохла з темної шкіри.

— Наскільки я розумію, мені слід тобі подякувати?

— Такої жертви від тебе не вимагається.

Грюкнули дверцята. Ніколя сів за кермо. За декілька секунд вони вже котили до шосе номер 104 у бік Парижа. Краєм ока Анаїс стежила за батьком. Зелена лляна сорочка і темно-блакитний светр з трикутною проймою. Наче ото його перенесли з палуби власної яхти до сірого лабіринту дорожних розв’язок Ессони.

Та зустріч завдала їй якоїсь невиразної втіхи. Побачитися з ним означало для неї відродити свою ненависть. Інакше кажучи, свій внутрішній стрижень.

— То ти знову приніс мені повідомлення?

— Цього разу наказ.

— Цікаво.

Він підняв підлокітника з дерева з прожилками, що був між ними. Під ним, в окремих чарунках, стояли газовані напої і термоси, які сяяли, немов торпеди.

— Вип’єш чогось? Кави? Коли?

— Ну добре, кави.

Шатле подав їй склянку в ротанговій[65] облямівці. Анаїс ковтнула кави й несамохіть заплющила очі. Найліпша кава на світі. І відразу ж опанувала себе. Вона не дасть отруїти себе цією звичною трутизною — теплом, ніжністю, вишуканістю, яку дарують їй руки вбивці.

— Декілька днів побудеш у Парижі, — сказав кат добре поставленим голосом. — Я забронював тобі номера в готелі. З’явишся до наглядового офіцера в комісаріат на майдані Інвалідів і до слідчого судді. Тим часом справу передадуть у Бордо, і я завезу тебе до Жиронди.

— У твої володіння?

— Мої володіння скрізь. Те, що ти сидиш зараз тут, найліпший доказ цього.

— Я вражена, — іронічно відказала вона.

Шатле обернувся і втупився їй просто у вічі. У нього були світлі крайки очей, чарівливі, порочні. Слава Богу, вона успадкувала материні очі. Антрацитові чилійські очі, кольору викопного вугілля, що видобувають за тисячі метрів під землею біля підніжжя Анд.

— Я не жартую, Анаїс. Іграм край.

Після недільного попередження розпочнуться санкції. Без балачок треба повертатися додому. Вона змінила Флері-Мерожі на цю волю під наглядом. Залізні лабети в’язниці — на оксамитові батькові рукавички.

— Я ж тобі казав уже, — озвався він. — Ті хлопці не жартують. У них завдання. І вони частина системи.

— Ото й розкажи мені про цю систему.

Шатле зітхнув і вмостився зручніше. Наче второпав, що в нього теж вибору нема. Щоб переконати доньку, йому доведеться відкрити всі карти.

Дощ раптом шалено зацяпотів у вітрове скло. По вікнах попливли пацьорки води. Енолог[66] коротким порухом відкрив бляшанку з дієтичною колою.

— Нема ніякої змови, — тихо мовив він. — Ні оборудок, ні таємного плану, як ти оце гадаєш собі.

— Та нічого я такого не гадаю. Слухаю тебе.

— «Метис» заснували в 60-х роках французькі та бельгійські найманці. Відтоді спливло чимало води. І ця компанія давно вже не займається такою діяльністю.

— «Метис» — одна з-поміж провідних компаній, що виробляють психотропні засоби. Її науковці ведуть дослідження в царині контролю над розумом.

— «Метис» — фармацевтична та хімічна корпорація, як і «Гехст» чи «Санофі-Авентіс». Це ще не робить їх змовниками, які намагаються орудувати глуздом.

— А як же їхні охоронні агенції?

— Вони боронять їхні виробничі потужності й використовуються лише для внутрішньої безпеки.

Анаїс проглянула список клієнтів тієї агенції. Батько або бреше, або нічогісінько не знає. Агенція надавала послуги й іншим підприємствам Жиронди. Та, може, основними її клієнтами були підприємства, що належали до концерну «Метис». Але нехай.

— Я знаю там двох, які по-своєму розуміють охоронну діяльність.

— «Метис» тут ні до чого. Відповідальність за цей безлад лежить на тих, хто використостовував агенцію, щоб прикрити своїх… людей.

Отож, він був обізнаний з усіма подробицями операції. Пролунали удари грому, наче ударна хвиля землетрусу. Небо стало гранітом чи ще якимсь мінералом, що репнув ізсередини.

— І кого? — знервовано запитала вона.

— «Метис» розвиває виробництво нових препаратів. Заспокійливих, антидепресантів, снодійних, нейролептиків… Крім суто виробництва, існують лабораторії, що розробляють, синтезують і вдосконалюють лікувальні засоби. Так працюють усі фармацевтичні компанії.

— А до чого тут найманці з агенції?

Кульгавець помалу цідив колу. Крізь стіну зливи він споглядав вулиці, що тягнулися за вікном, — вони були геть сірі, й тільки часом траплялися на них барвисті плями. Заводи, комори, торговельні центри.

— Армія тримає такі досліди під наглядом. Людський мозок є і завжди буде найважливішою мішенню. І водночас, як хочеш, найголовнішою зброєю. Усю другу половину останнього століття ми розвивали ядерні озброєння. Головно задля того, щоб їх не використовувати. Контроль над розумом — інший спосіб уникнути війни. Як сказав Лао-цзи: «Найбільший переможець той, що перемагає без бою».

Анаїс терпіти не могла людей, які вдаються до цитат. Хитрий виверт, щоб порівнятися з великими мислителями. Цього разу вона не дозволить задурити собі голову.

— «Метис» відкрив один препарат.

— Не сам «Метис». Одна його дочірня лабораторія. Дослідний центр, що його акції належать «Метисові».

— Як вона зветься?

— Хтозна.

— Ти за дурну мене тримаєш?

— Я не став би ображати члена моєї родини. Я беру участь у зборах, де не розголошуються такі подробиці. Ця лабораторія розташована у Вандеї. Центр клінічних досліджень, що провадить здебільшого непотрібні досліди. На практиці їх не застосуєш.

— Препарат, що викликає подрібнення особистості? І це ти називаєш непотрібним?

— Це те, що нам продали. Насправді препарат не пощастило стабілізувати. В нього некерована дія.

— Ти ж не будеш заперечувати, що піддослідні потерпали від синдрому дисоціативної втечі, викликаної невідомим препаратом?

Шатле помалу похитав головою. Той порух міг означати що завгодно. Дощ оточував «мерседеса», наче щітки на мийниці.

— Нас цікавить контроль над глуздом. Феєрверків нам не треба.

— Кому це — нам?

— Національним силам оборони.

— Ти став французьким військовим?

— Тільки консультантом. Go-between[67] поміж «Метисом» і урядом. Міноритарний акціонер корпорації. До того ж я знайомий з динозаврами, які й досі мають право голосу у французькій армії. Ось у цій якості я і брав участь у розробленні протоколу. Та й годі.

— І як називається той протокол?

— «Мотрійка». Російська лялька. Бо препарат викликає послідовне подрібнення особистості. Та програму вже припинили. Ти розслідуєш те, чого більше нема. У нас уже вибухнув скандал, та скінчився він нічим.

— А усунення людей? Викрадення? Психічні тортури? Ви гадаєте, що закон вам анідесь?

Шатле іще пийнув коли. Анаїс аж пашіла вся. І за контрастом особливо гостро відчувала кожну крижану бульку на батькових вустах.

— А хто, власне, помер? — спитався він, навмисне загострюючи свій південно-західний акцент. — Декілька самотніх дурників? Кілька хвойд, які не вміли тримати язика за зубами? Послухай, доцю, ти вже велика, щоб корчити ідеалістку. У Чилі казали: «Не треба оббирати гнилий плід».

— Ліпше з’їсти його так?

— Еге ж. Це війна, любцю. І декілька експериментів на людях незіставні з результатами, що на них ми розраховуємо. Щороку тисячі людей гинуть у терористичних актах. Терористи дестабілізують цілі нації, загрожують світовій економіці.

— Тобто головний ворог — тероризм?

— На сьогодні, так.

Анаїс похитала головою. Вона не може допустити, щоб хтось безкарно коїв таке на французькій землі.

— А хто вам дозволив викрадати цивільних? Вводити їм препарати, якщо їхня дія не вивчена? А потім отак з доброго дива знищувати їх?

— Досліди на людях давні, як і сама війна. Нацисти ставили їх на євреях, вивчаючи межі людської витривалості. Японці заражали китайців хворобами за допомогою ін’єкцій. Корейці та росіяни випробовували трутизну на американських військових бранцях.

— Ти маєш на увазі диктатури, тоталітарні режими, заперечення недоторканності людського життя. Франція — це демократія, що має закони і моральні цінності.

— У 90-х роках чехословацький генерал Ян Сейна розповідав у США про те, що він бачив по той бік залізної завіси. Досліди на вояках, маніпулювання розумом, застосування наркотиків або трутизн до в’язнів… І жодна жива душа не обурилася з простої причини: те ж самісіньке коїло й ЦРУ.

Анаїс спробувала ковтнути слину. В горлянці пересохло.

— Твій цинізм… страшна ти людина.

— Я людина дії. Мене не можна приголомшити. Залишмо це опозиційним політикам і галасливим газетярам. Не буває мирних періодів. Війна точиться весь час. Нехай і приховано. Коли йдеться про психоактивні речовини, неможливо обмежитися дослідами на тваринах.

Жан-Клод Шатле виголосив ту промову впевненим, мало не піднесеним тоном. Їй хотілося зітерти батькову усмішку, тицьнувши його мордякою в шибку, та вона вчасно згадала, що та ненависть не дає їй остаточно поринути в депресію. Що ж, дякую, татуню.

— І хто керує тією програмою? Хто її започаткував?

— Якщо тебе цікавлять прізвища, то доведеться тебе розчарувати. Усе воно губиться у владних лабіринтах. Змови і секретні операції бувають раціональними, спланованими і послідовними тільки в історичних романах. А в дійсності панує цілковитий рейвах. Усе точиться сяк-так. Забудь про список винуватців. Що ж до сучасної ситуації, то те, що ти називаєш різаниною, є, навпаки, спроба обмежити втрати. Відітнути руку, яка пропала від гангрени.

Запало мовчання. Чутно було тільки шалене лопотіння зливи. Тепер вони прямували кільцевим бульваром. Місто за дощовою завісою здавалося так само непривітним і безлюдним, як і оті бетонні та сталеві громаддя, що їхні вогні проминали вони в промисловій зоні. Зараза передмість перекинулась і на столицю.

Лишилося з’ясувати ще одне, цього разу вже останнє.

— У зв’язку з цими експериментами були скоєні страшенні злочини. Убивства, що пов’язані з міфологією.

— Це, мабуть, найважливіша проблема програми.

— То ти знаєш?

— «Мотрійка» породила чудовисько.

До такого вона не була готова.

— В одного пацієнта, — провадив він, — препарат розбудив дуже складний потяг до вбивств. Той чоловік розробив цілий ритуал, що базується на міфах. Та ти й сама це знаєш.

— Ви з’ясували, хто він?

— Облиш, ти й сама це знаєш. Ми всі це знаємо. Його треба затримати і знищити, поки ситуація ще геть не вийшла з-під контролю.

Ось у чім річ. Вони призначили винним Фрера. Він не просто один із занесених до чорного списку. Ні, він той, кого треба вбити передовсім. Вона опустила шибу, і в обличчя їй бризнув дощ. Тепер вони котили понад Сеною. На вказівнику був напис: «ПАРИЖ-ЦЕНТР».

— Зупини тут.

— Ми ще не дісталися до твого готелю.

— Ніколя, — заволала вона, — зупини, а то я вистрибну на ходу!

Помічник зиркнув у люстерко заднього огляду. Його бос кивнув. Ніколя звернув праворуч і загальмував. Вона вибігла з авто і стала на вузькій стьожці хідника. Повз неї швидкісним шосе з ревом гнали автомобілі.

Замість прощання вона схилилася до вікна і крикнула крізь густі цівки дощу:

— Убивця не він!

— Здається мені, ця справа стала для тебе надто вже особистою.

Вона зареготалася.

— І це кажеш мені ти?

Той квартал видавався йому схожим на магнітний полюс. Ото такий пункт на мапі, що здатний притягувати до себе бурі, убозтва і відчай. Він вийшов із таксі біля в’їзду до завулка, перед будинком номер п’ятдесят чотири на вулиці Жана Жореса. Пацьорки дощу, наче кулі, били по бруківці. З-під ніг ляпала вода. Шаплен ледь-ледь бачив, що коїлося довкруги. Ударив грім, і блискавиця осяяла будиночки, що розсипалися на узгір’ї пагорба.

Кубела побрався під гору. І з кожним кроком дедалі виразнішою ставала пустка, що панувала в цій місцевості. Мокрими парканами і гнилими живоплотами оточені стояли хати, які позападали в землю. На дощечках від руки були понаписувані номери. За огорожами шалено валували пси. Із калюж стриміли опори електромережі, що скидалися на шибениці.

З некролога він дізнався про своє скромне походження. Але те, що він тут угледів, виявилося ще гіршим. Він ріс у страшенних злиднях, яких, як йому здавалося, давно вже немає на світі, в бідності нетрищ, пустищ, гетто без електрики і водогону. Мало не вродився під возом у родині невідомих слов’янських утікачів.

На середині узгір’я асфальтове покриття урвалося. Долі у багні валялися залізяки, іржаві кухонні плити, уламки старих авто. Кубела відчув, як його помалу охоплює страх полохливого буржуа. Він нітрохи б не здивувався, якби замість рідної домівки виявився повіз, де сидять обдерті беззубі цигани.

Та тридцять сьомий дім виявився цегляною хатою, замизканою за ті десятиліття забуття. Він бовванів на вершині пагорба, а довкруги були тільки кролячі нори та стебла височенного пирію. Дощ шмагав по деревах, по землі, по огорожі, неначе місив кім’ях сірої глини. І тільки червоний дах сяяв, неначе свіжа рана.

Зачинені віконниці та запустіння свідчили, що тут давно вже нікого не було. Його матінка перебралася кудись. Якщо взяти до уваги цей пейзаж, важко було повірити, що вона зараз відпочиває на Лазурному березі. Хіба що стала отримувати прибуток від публікації його творів.

Він переступив іржавого дрота, який обгороджував ту ділянку, і несамохіть зачепив дзвіночка, що задзеленчав під шаленим дудонінням дощу. Садок розміром кілька квадратних метрів, де тепер лише скати валялися та шматки цегли, тільки посилював враження, що тут сама руїна. Грузнучи в багні, Шаплен дістався до ґанку під дірявим дашком. Навіть сюди забивали хльосткі цівки дощу.

Він мимоволі натиснув дзвінка біля дверей. Ніхто не відгукнувся. Задля годиться він постукав по козирку з кутого заліза, що був над дверним вічком. Ізсередини не чутно було ні звуку. Узявши якусь залізяку, він виламав віконниці на вікні ліворуч од себе. Тим-таки шворнем ударив по шибі, й вона, брязнувши, розсипалася на друзки. Він уже почав звикати до цього звуку.

Узявшись за раму, він озирнувся. Довкола нікого не було. Він заліз до хати. Усередині була пустка. Йому подумалося мимохідь, що мати, певне, вмерла після його загибелі. Зрештою, все, що йому відомо, він дізнався зі статті в торішньому числі «Монду».

Передпокій. Кухня. Вітальня. Ні меблів, ні лампи, ні штор. Брунатні стіни, що вкрилися пліснявою. Виламаний паркет, із-під якого стриміли лаги. На кожному кроці під ногами щось хряскало. Бігали здоровезні таргани, завбільшки як жолуді. І він знав, що ходить зараз будинком, де минуло його дитинство. Неважко уявити, як відчайдушно він намагався вирватися із цієї діри, завойовуючи дипломи та звання.

Він здобув перемогу не лише в соціальному та матеріальному аспектах. Вивчаючи психіатрію, він хотів змінити саму якість свого розуму, своїх амбіцій, свого побуту. А ще він знав, що ніколи не зневажав батьків і їхню фізичну працю. Навпаки, його волю підтримувала вдячність і намагання взяти реванш. Він хотів витягти батьків із цього багна. І винагородити за їхнє життя на задвірках суспільства. Може, він придбав їм інший дім? Він нічогісінько не пам’ятав.

Східці. Дерево геть струхло, стало гниляччям. Під ногами чвакало зеленкувате багно, якісь комахи розбігалися в сутінках навсібіч. Він узявся за поруччя, остерігаючись, щоб вони не поламалися в його руці. Та вони ще трималися. У нього промайнула безглузда думка, що дім приймає його і хоче, щоб він дістався до мети.

Коридор. У першій кімнаті віконниці зачинені. Темно і порожньо. Він подався до іншої. Те саме. Ще одна кімната. Знову те саме. Аж натрапив на замкнені двері. Там навіть поставили нового замка. У нього з’явилася невиразна надія. Він спробував висадити двері плечем, сподіваючись, що вони не впадуть йому на голову. Та воно виявилося не так і просто. Довелося повернутися назад і взяти ту залізяку. Попоравшись із завісами та деревом, урешті він увійшов до тієї замкненої кімнати.

Але й тут було порожньо. Тільки в кутку стояли дві коробки, накриті пакетами для сміття. Він підійшов ближче й обережно підняв одного пакета, остерігаючись, щоб із коробки не порснули щури чи хробаки не повиповзали. Але там лежали ще нестарі зошити «Клерфонтен» у блакитних пластикових обкладинках. Він погортав одного, і серце мало не вистрибнуло з грудей. То були нотатки Франсуа Кубели про випадки дисоціативної втечі.

Він і на думці не мав, що може натрапити на такий скарб.

Він зірвав пакет з другої коробки. Конверти, світлини, офіційні папери… Усеньке життя родини Кубел у числах, фотографіях і бланках… Той, хто поклав тут ці документи, постарався убезпечити їх від вогкості — усередині коробки теж були вистелені пластиковими пакетами.

Хто ж лишив тут ці архіви? А він сам. Провадив розслідування, відчув небезпеку і влаштував у батьківському домі подобу свого штабу, зібравши в цій кімнаті речові докази, пов’язані з його справою і з його минулим.

Він відімкнув вікно і розчахнув віконниці. Дощ лину´в до кімнати, перш ніж він устиг зачинити вікно. Він обернувся і роззирнувся довкруги. По праву руч був коминок, затулений бляшаною заслінкою. На шпалерах лишилися сліди від меблів — ліжка, шафи, гардеробу. А також прямокутники від постерів, які висіли тут. Кубела вже здогадався, що це його кімната. Тут мешкав дитиною, а потім і підлітком. Він повернувся до коробок. Тут годинами треба все вивчати…

Він потер долоні, наче грів їх коло багаття, й опустився навколішки перед здобиччю. На вустах його з’явилася усмішка.

Його доля мала якусь гірку логіку.

Його розслідування розпочалося з порожніх коробок у Бордо.

І скінчилося повними коробками в Пантені.

Ні, таки варто було накинути гак, аби побачити Солінину мармизу. Хоч майор і знав, що Анаїс вранці виходить із в’язниці, він геть не сподівався побачити її у своєму кабінеті. Либонь, гадав, що вона скористається звільненням, щоб і далі самій провадити розслідування.

— Стули писок, Соліно. Це тільки я.

Він підняв окуляри на лоба.

— Знаєш, ти здивувала мене…

— Ми ж домовилися чи як?

Він невизначено махнув рукою.

— Ох, за нашого часу ці домовленості…

Вона взяла стільця й сіла напроти нього. Він тримався так само коректно, але байдужно. Вона сперлася ліктями на стіл і сказала:

— Я під судовим наглядом. У понеділок мені треба бути в судді, і я можу знову потрапити до в’язниці. Якщо цього не станеться, мене завдяки батьковій люб’язності вишлють до Бордо. Тож мені залишається тільки нинішній день і вихідні, щоб провадити це розслідування.

Соліна всміхнувся. Нарешті він уторопав.

— Оце я і називаю «шило в сраці».

— І треба поквапитися, а то мені воно боком вилізе.

Він знову всміхнувся.

— А ти що встиг? — запитала вона.

Соліна нерішуче скривився. І знову заходився смикати обручку.

— Та нічого. З’ясував, правда, що та невідома утоплениця — справді Медіна Малауї. Ми взяли зразки ДНК в її помешканні..

— Ви її ексгумуєте?

— А нащо? Про неї ліпше забути. Що ж до її справ за життя, то тут результати нульові.

— Ви з’ясували її останні контакти?

— Ми навіть не певні, якого дня вона зникла. А вдома в неї не було ні нотатника, ні ноутбука. Їх чи то Януш забрав, чи ще хтось до нього.

— А деталізація її дзвінків?

— Буде незабаром. Та щось підказує мені, що для клієнтів у неї був інший номер.

— Банківські рахунки?

— Та теж нічого. Повіям платять готівкою.

— Сусідів опитали?

— У неї у кварталі воно нічого не дало. Ніхто її не бачив. Вона провадила нічний спосіб життя.

— Таж вона ще навчалася.

— Певно, клієнти частіше бачили її голу сраку, ніж викладачі — її золотаві коси.

Брутальність лисаня дратувала її, та в поліції, як і в житті, близьких не обирають.

— А сутенер, клієнтура?

— Шукаємо.

— Зв’язувалися з ВБЗ і ГВБТЛ?

Наступники легендарного відділу моралі — відділ боротьби зі звідництвом і головний відділ боротьби з торгівлею людьми — основні служби з полоскання брудної білизни у Франції.

— Ні, — відчикрижив Соліна. — Зараз мені їхня поміч ні до чого.

— Ніхто не знає, що тіло пощастило ідентифікувати?

— Ні.

Анаїс усміхнулася. Попри своє становище чи швидше через нього, Соліна самотній ще дужче, аніж ведмідь, якого повернули до заповідника. Вирішивши розкрити цю справу сам, він не міг ні в кого прохати допомоги. Тепер йому без неї не обійтися.

— Солю, — уперше назвала вона його тим прізвиськом, що дуже йому личило, — мені потрібен кабінет, комп’ютер з інтернетом, авто і два тямущі помічники. А ще зателефонуй до комісаріату на майдані Інвалідів і будь-що влаштуй так, щоб ти став моїм наглядовим офіцером.

— А дупця в тебе не злипнеться, дитинко?

— Зі мною, — сказала вона, не звернувши уваги на ту грубу репліку, — ти здобудеш результата менш як за добу.

Соліна мовчав і знай теребив обручку, наче мастурбував.

Вона наполягала:

— Я для тебе єдиний шанс домогтися того, що ти хочеш. Твої люди недостатньо підготовлені, щоб провадити кримінальне слідство. Ти ні до кого не можеш звернутися, а в понеділок прокуратура призначить суддю, що передасть справу кримінальному відділові.

Він і далі мовчав.

— Ти від самого початку це знав. Тож і приходив до мене у в’язницю.

Солінине обличчя напружилося, на чолі залягли зморшки. Думки його можна було читати, мов розгорнуту книжку.

— То так чи ні?

Соліна розслабився й зареготав.

— Що тут кумедного? — запитала Анаїс.

— Згадав твого татуся.

— А до чого тут мій татусь?

— Не з медом йому довелося з такою донечкою.

— Він теж не подарунок. То ти даси те, що мені треба, чи ні?

— Принеси собі кави. А я поки що все залагоджу.

Вона мовчки вийшла. Коридори з килимовим покриттям, кондиціонери, тьмяні світильники чимось скидалися на ізолятора, хіба що осучасненого. Та сама хурдига. Ні барв, ні контактів із зовнішнім світом, ні волі.

Зупинившись перед кавовим апаратом, вона пошукала дрібняків. Руки її тремтіли, та цього разу не від приємного збудження. Вона ухвалила рішення. Поділити розслідування. Оці поліцаї нехай розслідують усе, що пов’язане з Медіною. А вона візьме слід, про який ніхто не знає, — дагеротип. І жодного слова Соліні. Їй треба закріпити за собою перевагу перед цими чоловіками.

Кава побігла у філіжанку. Перший ковток обпік їй горло. Другий був ліпший, та смаку вона не відчула. У шлунку дерло, булькало і квакало. Вона не їла… відколи вона вже нічого не їла?

Коли вона повернулася до кабінету, Соліна був не сам. Біля нього стояли двоє хлопів з манерами зарізяк.

— Оце гот Фітон і класик Сернуа. Мої найкращі хлопці. Вони допомагатимуть тобі до понеділка.

Анаїс озирнула їх. Перший — худий неголений паруб’яга у брудних джинсах, темних кросівках і чорній куртці, з-під якої виглядала футболка з витягнутою мармизою Іґґі Попа. Зі своїм коротким хвостом на потилиці й підведеними очима він скидався на запеклого наркомана. Другий, так само високий, та вдвічі важчий, був у пожмаканому фірмовому костюмі, замурзаній краватці та з триденною щетиною, що не дуже узгоджувалася з його короткою стрижкою. Табельна зброя в обох демонстративно висіла при боці.

Ті хлопці відразу сподобалися їй. Ці неформали були схожі на її команду в Бордо. І водночас вона збагнула, що для кримінального розслідування вони годяться не більше, ніж вона для гаптування хрестиком. Чемпіони з рукопашної, а не з такої копіткої мурашиної праці, як слідство.

— А кабінет?

— Поруч із моїм. Я з тебе очей не зводитиму. Ти й не ворухнешся, щоб я не знав.

Вона подумала про дагеротипи і пошукала лазівку. Та на думку їй нічого не спало.

— Вирішуй, — сказав Соліна. — Утім, що тут обирати.

За дві години читання всі його припущення загалом дістали підтвердження. Щоденник Франсуа Кубели містився в п’ятьох невеличких зшитках у клітинку, розбірливо написаних кульковою ручкою густим почерком. Він працював, як давніше було — ні комп’ютера, ні флешки, ні мережі. Тільки ці шкільні зошити, що він сховав у занедбаній хатині.

Він завів щоденника 4 вересня 2008 року, коли до його відділення в клініці Святої Анни надійшов сорокарічний чоловік з амнезією. Кубела вирішив фіксувати кожен етап перебігу його недуги. Незабаром до пацієнта, що категорично відмовлявся пройти томографію чи рентґен, повернулася пам’ять. Його звати Давід Жильбер. Він інженер. Мешкає у південному передмісті Парижа.

Кубела все перевірив, і все виявилося вигадкою.

Водночас розслідування зникнення Крістіана Мйоссана привело поліцаїв до клініки Святої Анни: Давід Жильбер насправді був Мйоссан. Потроху, мовби неохоче, пацієнт повернувся до своєї достеменної особистості. Після місячного курсу лікування його виписали до сестри Наталі Форестьє. Кубела підтвердив свій діагноз: Мйоссан зазнав дисоціативної втечі. Майже невідомий у Франції синдром.

Психіатр вивчив практично все, що написано з цього приводу англійською, а також порозпитував колег. Так він дізнався про ще один випадок. У Лор’яні, в спеціалізованій клініці в Шатеньє, лікувався такий собі Патрік Серена. У вересні 2008 року він вештався уздовж шосе коло Сен-Назера і казав, що звати його Александр. Він виявився комерційним представником мережевого видання, одинаком, і мешкав у Пюто, в Дев’яносто другому департаменті. Пропав у квітні 2008 року під час службової мандрівки. Як він опинився в Бретані? Що викликало дисоціативну втечу? Що відбувалося з ним від квітня до вересня 2008 року? Він підписав заяву про госпіталізацію й упродовж певного часу лікувався у Шатеньє.

Кубела зазначив схожість між цими двома випадками, адже вони збігалися навіть у часі. Він подався до Лор’яна, побалакав із Сереною. І умовив його подати запит про переведення до клініки Святої Анни. Пацієнт охоче відповідав на запитання лікаря, та, як і Мйоссан, уперто відмовлявся від будь-яких просвічувань.

Лікар дослідив пам’ять обох пацієнтів, удавшись до медикаментів, гіпнозу і бесід. Потроху йому пощастило виявити інші збіги в їхніх спогадах. Наприклад, вживання псевдонімів. Крістіан Мйоссан часом називав себе Жанті Мішель, Серена — Алекс-244. Психіатр не міг пояснити походження тих прізвиськ. Пацієнти невиразно пам’ятали і якісь місця. Рибальський бар, поділений на кабінки лляними фіранками. Сріблястий льох із диванчиками у формі інфузорій.

Кубела обійшов усі паризькі бари й у Четвертому окрузі знайшов «Піткерн», а в Дев’ятому — ретрофутуристичний бар «Веґа». В обох відбувалися вечірки клубу Саша.ком. Кубела згадав про псевдоніми і дійшов висновку, що в пошуках спорідненої душі самотні Мйоссан і Серена зареєструвалися на сторінці в Саші.

Грудень 2008 року. Кубела завів уже третього зошита, аж колега з клініки Святої Анни розповів йому про ще один випадок дисоціативної втечі, згадуваний на семінарі в Блуа. Кубела знайшов хворого в медичному центрі Ла-Ферте під Туром. Поміж цими трьома випадками була разюча схожість.

І цього разу хворий на амнезію вважав, що до нього повернулася пам’ять. Як і решта, він відмовлявся від сканування, як і вони, він врешті дізнався своє достеменне ім’я. Марк Казарак’ян. Вірменин з роду, поміняв купу професій, аж поринув у депресію, що позбавила його змоги працювати. Жив у Сартрувілі, в липні 2008 року зник, потім з’явився в Ендр-е-Луарі, нічогісінько не пам’ятаючи.

Кубела забрав його до своєї лікарні. Як і всі інші, той пацієнт мав псевдоніма. Андромак. Він знав і «Піткерн», і «Веґу». Останні сумніви зникли. Всі троє — самотні, вразливі, беззахисні шукачі сталих любовних стосунків — удавалися до послуг Саша.ком.

Кубела не звернувся ні до адміністрації сторінки, ні до поліції. Замість цього він сам вступив до клубу. Перші тижні геть нічого не дали. Психіатр уже сумнівався в обґрунтованості своїх підозр із приводу викрадення, маніпуляцій із розумом і клінічних досліджень, аж запізнався з Феліс, вона ж Анна-Марія Штрауб.

Його розслідування відразу ж прибрало іншого вигляду. Кубела був недосвідченим слідчим, зате звабник із нього був ще який. Чарівна чорнявка Феліс, холодна і загадкова особа, не встояла перед ним і в усьому зізналася. Вона — дівчина-ескортниця. Їй платять, щоб вона знаходила поміж учасниками вечірок Саша.ком самотніх, емоційно вразливих чоловіків, які не мають рідні та близьких людей. Більше вона й сама нічого не знала: ні про замовників, ні про те, чого вони домагаються від тих бідолах.

Приголомшений нишпорка виявив цілу систему: фахові повії, що вступають до клубу для знайомств. Облавниці, яким доручили обирати беззахисних жертв. Коли їм щастить знайти підхожого клієнта, його викрадають і психічно обробляють. Хто? У який спосіб? І з якою метою?

На початку п’ятого й останнього зошита Франсуа Кубела міркував про те, як йому продовжити розслідування. Усвідомивши, що самому не впоратися, він вирішив звернутися в поліцію. До того ж Наталі Форестьє, Мйоссанова сестра, сповістила його, що брат її знову зник, а потім його знайшли мертвим із покаліченим лицем. Кубелі пощастило переконати Феліс бути свідком…

На цьому нотатки психіатра уривалися. Кубела здогадувався про те, що сталося. На сцену вийшли зарізяки з охоронної агенції. Наприкінці січня 2009 року вони ліквідували Феліс, повісивши її, потім викрали психіатра, щоб обробити його за методою «Мотрійка». Цього Кубела не зрозумів. Чому вони і його не вбили? Навіщо пішли на ризик, залучивши до програми фахівця, що його психологічний профіль геть не відповідав іншим піддослідним? Та, може, він помиляється… Жив він сам, ніколи не був одружений. Та й замало він знав, щоб судити про свою психічну рівновагу. Може, він і справді цілком відповідав їхнім вимогам.

Франсуа Кубела, тридцять вісім років, став піддослідним щуром холдингу «Метис». У березні 2009 року сталася його перша дисоціативна втеча й він опинився на набережних каналу Урк, анітрохи не сумніваючись, що звати його Арно Шаплен. Те, що сталося далі, йому було більш-менш відоме. Одна його втеча заступала іншу, а тим часом найманці з «Метиса» намагалися його ліквідувати і хтось коїв міфологічні вбивства. У кожному своєму втіленні Кубела ставив перед собою ті самі завдання і відновлював розслідування, йдучи тим самим слідом, поступово розкриваючи механізм «Мотрійки» і потроху підходячи до вбивці з Олімпу… І як далеко він просунувся? Чи пощастило йому з’ясувати особу вбивці? Самі запитання. А в цих зошитах відповіді не знайшлося.

Він узявся до другої коробки, де зберігався родинний архів Кубели. Із паперів він з’ясував тільки дві суттєві обставини. По перше, матінка, Францишка Кубела, його не виховувала. У 1973-му, за два роки після його народження, її помістили до спеціалізованої клініки. І більше вона з тих закладів не виходила. Вона поповнила ряди невиліковних навіженців. Якщо судити з паперів, вона й досі жива і перебуває в медичному центрі імені Філіппа Пінеля в Ам’єні. Дізнавшись про це, Кубела нічого не відчув. Разом із пам’яттю в нього забрали й емоції.

Він перейшов до медичних даних. В історії хвороби Францишки згадувалася і «гостра шизофренія», і «біполярний розлад», і «тривожні стани». Діагнози відзначалися різноманіттям і навіть суперечили один одному. Він пробіг по діагоналі лікарські висновки, рекомендації і список госпіталізацій за заявою третьої особи. Щоразу заяви підписував його батько, Анджей. Аж до 2000 року. Потім форму заповнював він сам, Франсуа Кубела.

Останній факт пояснювався другою важливою обставиною: батько помер у березні 1999 року, маючи 62 роки. У свідоцтві про смерть ішлося про лиху пригоду в гостях — він гепнувся із даху, коли ставив ринву. Інакше кажучи, поляк загинув на нелегальній будові. Та його працедавці назвалися друзями, щоб отримати страхові виплати і, звісно ж, уникнути проблем із поліцією. Requiescat in pace[68], тату…

Кубелі трапилася світлина. Його батьки після прибуття до Франції в 1967 році на еспланаді Трокадеро. Патлаті гіпі у кльошах, у них було щось сільське, якась необтесаність, що нагадувала про рідну Сілезію. Францишка була тендітною молодою жінкою, білявою і ніжною. Вона скидалася на дівчат, яких фотографував Дейвід Гамільтон. Анджей відповідав іншому шаблонові: польський лісоруб. Чуприна по плечі, распутінська борода, густі брови. Його кремезне тіло обпинав почовганий оксамитовий піджак. Обоє утікачів з любов’ю обнімали одне одного за плечі, ладні розпочати нове життя на чужині.

З інших документів Франсуа мало що пощастило дізнатися про повсякденне життя батьків. Хіба що Анджей Кубела виявив неабияку майстерність в отриманні різних видів соціальної допомоги. Здобувши у Франції статус політичного втікача, він улаштувався на підприємстві, що виконувало громадські роботи. У 1969 році, після першої виробничої травми, йому дали пенсію з інвалідності. За кілька років він оформив для дружини допомогу «у зв’язку з психічним розладом». Крім того, він домігся різних виплат від держави — Анджей жив на соціальні виплати, хоч напевно й далі трохи заробляв на будовах.

Франсуа узявся до паперів, що стосувалися його самого. Навчання в початковій середній школі в Пантені. Медичний факультет й інтернатура в Парижі. Працювати в студентські роки йому не довелося. Франсуа виріс татковим синком. Великий комбінатор Анджей поставив усе на сина, і Франсуа відплатив йому з горою. Від першого класу до захисту докторської дисертації він здобував тільки найвищі оцінки.

На самісінькому дні виявилася велика плеската коробка з-під торта чи пирога із сюрпризом на день Богоявлення. Тут зберігалися газетні вирізки і світлини, розташовані в зворотному хронологічному порядку. Перші конверти стосувалися 2000-х років: наукові статті, відгуки про його праці, часом зі світлиною. На них Кубела був тим-таки успішним науковцем з чорною чуприною та чарівною усмішкою…

В інших конвертах були тільки світлини. У 1999-му на них пишався п’яненький Кубела в оточенні так само п’яних друзяк. Святкування успішного закінчення інтернатури. На світлинах 1992 року Кубела був ще молодший, самотній і усміхнений. З наплічником під пахвою він стояв перед медичним факультетом Пітьє-Сальпетрієр. У футболці «Лакост», у левісах-501 і моднячих мокасинах. Вишуканий молодий студент, який втратив усі зв’язки зі своїм робітничим корінням.

1988 рік. Сімнадцятирічний Кубела з батьком. Батько вищий на цілу голову, цього разу з акуратною зачіскою і підстриженою бородою. Обидва усміхаються в об’єктив. Зрозуміло, що вони добре ладнають між собою і в доброму гуморі.

Кубела витер сльози і вилаявся. Та не від печалі. Він плакав од люті. Від розчарування. Навіть побачивши ці світлини, він нічого не згадав. За два тижні, які минули від його втечі, він воював із зарізяками, міняв особистості, гнався за вбивцею, боявся, що він і сам той убивця. Він пройшов через усе це, чіпляючись за надію, що, відкривши свою достеменну особистість, віднайде і пам’ять.

Та він помилявся. Помилявся від самісінького початку. Він — вічний «пасажир». Кінцевого пункту призначення не існує. Він віднайшов свою первинну особистість, та ця мета виявилася лише етапом. Незабаром він знову втратить пам’ять. Сфабрикує собі нову особистість, а потім утямить, що він не той, ким себе вважає. І розслідування розпочнеться наново, з тією ж таки надією віднайти своє достеменне «Я».

Та цього «Я» більше нема.

Франсуа назавжди згубив його.

Він узявся до дитячих світлин.

Тринадцятирічний хлопець в кімоно для занять дзюдо усміхається в камеру. Він не може приховати виразу самотності та невловної тривоги, що помітний і на його пізніших світлинах. Тут цей сум аж надто впадає в око. Одна деталь: на цій світлині чуб у нього ще світлий. Колір волосся в Кубели змінився з настанням статевої зрілості.

1979-й. Восьмирічний Франсуа на Тронному ярмарку. Сорочка на широких плечах, штани, зібрані на кісточках, білі шкарпетки — повна форма 80-х років. Застромивши руки в кишені, хлопчина всміхається на тлі каруселей та атракціонів тією ж таки неуважною, трохи сумною і ненав’язливою усмішкою.

1973-й. Тут його підтримує матінка. Певне, одна з останніх світлин, перед тим як її відправили до психлікарні. Вона схилила голову, тож обличчя її не видно, та пильний погляд її дворічного сина осяває всю світлину. В глибині його очей видніє та сама сонячна печаль.

Кубела звів очі. Дощ ущух. Крізь обмиті водою вікна видно було вигін, що геть потонув у грязюці. Калюжки на скатах, кролячих норах і клаптях старих авто розпливалися зорями і ряхтіли під промінням невидного сонця. Усе воно мало б підбадьорити його, та сум тільки дужчав. Звідки цей вираз побитого пса на його світлинах? Звідки ця пригніченість? Тінь материного божевілля?

Лишився ще один великий конверт із лікарняною печаткою. Може, тут він знайде пояснення. Якась дитяча патологія, анемія? Він відкрив конверта, та не зміг цілком дістати паперів, що геть злиплися докупи.

Медичні знімки.

Він потягнув дужче. Фотографії УЗД. Утроба його матері у травні 1971 року — дата стоїть у кутку першого знімка. В акушерській практиці тоді тільки почали використовувати УЗД.

Аж йому пощастило таки дістати ті знімки.

Побачене його приголомшило.

У навколоплідній рідині плавав не один, а два зародки.

Два ембріони зі зціпленими кулачками, обличчям один до одного. Два скоцюрблені близнюки, що дивилися один на одного.

Близнюки, що мали народитись у Францишки й Анджея Кубели.

Палючий жах шмагонув його, наче крижана вода з крана. Він схопив інші знімки. Три місяці, чотири, потім п’ять. Що далі, то дужче видно одну аномалію. Зародки розвивалися неоднаково. Один був більший од другого.

І відразу ж він побачив у меншому зародку самого себе. Здавалося, він боязко відступав перед дужчим близнюком.

Думка, що сяйнула в мізках, просто-таки засліпила його. Сильніший близнюк був його невідомий брат. Дитиною, що родина Кубел покинула з причини, якої поки що неможливо було з’ясувати. Та думка піднімалася, росла, наповнювала його голову, аж витіснила все інше.

Гіпотеза.

У материнській утробі він був пригніченим близнюком.

Але батьки саме його обрали для ролі єдиного сина.

Від другого вони відмовилися, його забули й викреслили з пам’яті.

І тепер він повертався з небуття, щоб помститися.

Щоб звернути на нього вбивства, що скоїв сам.

Музей сучасної світлини в Марн-ла-Валле містився в чималому цегляному будинку ХІХ століття. Певне, в минулому тут була мануфактура. Одне з тих місць, де робітники гарували колись, мов чорні воли, а тепер переобладнане під робітні для модних мистців, музеї сучасного мистецтва і зали тілесної пластики…

Анаїс зневажала такі заклади, та в цього будинку був свій характер. На темному фасаді виділялися світлі фронтони, прикраси, рами, що надавали архітектурному ансамблеві певної ремісничої шляхетності. Порцелянові вставки навівали згадки про приморський курорт десь на Босфорі у Стамбулі.

Їй неважко було втекти від Соліниних поплічників. О третій годині, давши їм усі вказівки, що стосувалися розслідування справи Медіни Малауї, вона вдала, ніби йде по каву, а сама увійшла до ліфта. Отак простісінько собі. У неї був бедж і ключі від авто. Щоб знайти його, досить було натиснути на пульт. Приплив адреналіну відразу здолав утому.

Вона не мала ілюзій з приводу тієї роботи, що виконували її наглядачі. Та нехай. Із притаманною їй упертістю вона все поставила на слід, пов’язаний із дагеротипами.

Усю споруду займала одна величезна зала площею понад триста квадратних метрів, із дерев’яною підлогою і полакованими колонами, що смачно пахла тирсою, клеєм і свіжою фарбою. Тут розгортали виставку. Оту, що цікавила її, виставку художника-фотографа Марка Сімоніса, голови Фонду дагеротипії. Виставка мала відкритися наступного дня. Анаїс розраховувала застати мистця, коли він розвішуватиме свої роботи.

Угледівши гладуна, який шпетив байдужих робітників, то опускаючись навколішки просто в тирсу, то вилазячи на приставну драбинку, вона збагнула, що знайшла того, хто потрібен. І помалу попрямувала до нього, щоб дати йому час викричатися. Краєм ока вона глянула на вже розвішані світлини. І зупинилася, щоб розгледіти їх ліпше. Дагеротипи відзначалися однією особливістю, яку вона не зовсім розгледіла, коли передивлялася книжкові репродукції, — то були дзеркала. Виполіровані, посріблені або позолочені дзеркальні поверхні. Певне, це подобалося вбивці. Милуючись своїм творінням, убивством, він споглядав сам себе.

Вона знаходила в дагеротипах усі особливості, що притаманні були й репродукціям, та посилені природним освітленням. Сутінь і світло тут переходили у приглушену світлотінь. Світлини були прямокутні, проте освітлена частина мала овальний вигляд, наче кути запнуло сірявою імлою. В них відчувався чар із німих фільмів, де кадри сіпалися і пливли. Сяйливе осереддя майже вражало око своєю пронизливою чіткістю. Різкість його завдавала болю.

Сімоніс робив портрети сучасників. Музик, акробатів, а також біржових маклерів, секретарів, агентів із продажу нерухомості — вони були вбрані в сучасні костюми і вихоплені світлом, що неначе струмувало з ХІХ століття. Це справляло суперечливий ефект: вас наче відкидало в невизначене майбуття, з якого теперішність буде здаватися давно минулою добою, що застаріла на століття з гаком.

— А ви що тут шукаєте?

Перед нею стояв розлючений гладкий фотограф. Вона згадала, що в неї нема поліційного посвідчення. Трохи розгубившись, вона глянула на товстуна. Майже два метри на зріст, важить напевне понад сто десять кілограмів. Велет, який не відмовляв собі в життєвих утіхах і до п’ятдесяти років скидався швидше на гору сала, ніж на мармурову стелу. На нім була чорна водолазка і бахматі джинси, схожі на лантух для картоплі. Вона второпала, нащо йому високий комір — він затуляв жаб’яче підгорля.

Сімоніс узявся кулаками в боки.

— То що, і далі мовчатимемо?

Опинившись у глухому куті, вона силувано всміхнулася.

— Перепрошую. Я Анаїс Шатле, капітан поліції.

Така заява завжди діяла немов удар. Чолов’яга напружився і конвульсивно ковтнув слину. Його подвійне підборіддя надулося, потім сіпнулося, наче тіло страшенного давуна, який щойно заглитнув газель.

— Не турбуйтеся, — докинула вона. — Мені просто треба дещо дізнатися про техніку дагеротипа.

Сімоніс розслабився. Плечі його опустилися. Підгорля охляло. Намагаючись перекричати гуркіт дрилів і молотків, він почав давати технічні пояснення, яких вона не слухала. Подумки вона дала йому хвилин із п’ять на балаканину, а потім хотіла перейти до діла.

Поки він ото балакав, вона зважувала всі «за» і «проти». Міг він бути вбивцею? Сили йому не забракло б, та не дуже він меткий. Неважко було уявити, як він одчикрижує голову бугаєві чи каструє волоцюгу, але… П’ять хвилин спливло.

— Вибачте, — урвала вона його, — як ви гадаєте, скільки дагеротипістів у Франції?

— Нас усього кілька десятків.

— А точніше?

— Понад сорок.

— А в Іль-де-Франс?

— Либонь, десятків зо два.

— Ви не могли б мені дати списка цих людей?

Гладун схилився до неї. Він був вищий од неї сантиметрів на двадцять.

— Навіщо?

— Ви, мабуть, бачили, як у кіно поліцаї ставлять запитання. Але самі на них ніколи не відповідають.

Він помахав пухкою рукою.

— Вибачте, а у вас є ордер чи щось таке?

— Ордер буває лише в бухгалтерії. Якщо ви маєте на увазі постанову з підписом слідчого судді, то в мене її з собою нема. Я можу прийти з нею ще раз, та час мій дорого коштує, і, обіцяю, ви заплатите мені за кожну втрачену хвилину.

Він знову глитнув. Травний процес давуна поновився. Він тицьнув пальцем кудись углиб зали.

— Тоді я мушу видрукувати списка у моєму кабінеті.

— Ходімо.

Сімоніс роззирнувся довкруги. Робітники працювали й не звертали на нього жодної уваги. Дрилі свердлили. Шліфувальні машини шліфували. У повітрі стояв дух розпеченого металу. Фотографові вочевидь не хотілося покидати виставку, та він таки подався до заскленої комірки в кінці зали. Анаїс пішла за ним.

— Майте на увазі: не всі дагеротипники — члени мого фонду.

— Та я так і думала, але, гадаю, ми щось придумаємо, щоб їх вистежити. Зв’яжемося з постачальниками матеріалів, якими вони користуються.

— Ми?

Вона підморгнула йому.

— А вам хіба не хочеться погратися в детектива?

Давун знову сіпнувся. Вона взяла це за згоду.

За годину в неї вже був досить вичерпний перелік дагеротипників Парижа, паризького регіону й усієї Франції. Зіставивши відповіді постачальників з членами фонду, вони налічили вісімнадцять мистців в Іль-де-Франс і понад два десятки в інших регіонах. Анаїс подумала, що до завтрашнього вечора встигне відвідати всіх мешканців Іль-де-Франсу. А далі видно буде.

— Ви з усіма знайомі?

— Майже, — буркнув фотограф.

— Кого б ви запідозрили у цім переліку?

— У чому?

— У вбивстві.

Він задер брови, потім щоки його заходили ходором.

— Ні, ніколи в житті.

— А хтось із них знімає сцени насильства?

— Ні.

— Може, щось пов’язане зі збоченнями чи міфологією?

— Ні. Безглузді запитання. Адже йдеться про дагеротипи?

— Атож.

— Ця техніка потребує довгої непорушності об’єкта. Рух у такий спосіб не зняти.

— А я такі об’єкти й мала на увазі. Трупи.

Сімоніс насупився. Анаїс ступнула вперед, змусивши його притулитися до скляної перегородки.

— У когось із членів фонду були проблеми із правосуддям?

— Та ні! Хоча хтозна…

— Ніхто не висловлював чудернацьких думок?

— Ні.

— Ніхто не потерпає від психічних розладів?

Гладун втупився в Анаїс тяжким поглядом і промовчав. У тій скляній комірці він здавався ув’язненим, наче кит в акваріумі.

Вона перейшла до головного.

— Як я зрозуміла, в техніці дагеротипії важливу роль відіграє хімія.

— Авжеж. Дагеротип спершу обробляють йодистою парою, потім випарами ртуті. А потім…

— Поміж цими етапами може застосовуватися кров? Людська кров?

— Не зрозумів запитання.

— У крові міститься оксид заліза. Може такий компонент брати участь у хімічних перетвореннях? Наприклад, на останньому етапі, коли зображення вкривають димером хлориду золота?

Марк Сімоніс здавався переляканим. Він здогадувався, що їй відомо більше, ніж вона йому сказала.

— Можливо… Не знаю я.

— Хтось із цих людей, — провадила Анаїс, махаючи списком, — казав про такі дослідження?

— Ні, звісно.

— А чи нема поміж ними хіміків, що знаються на цьому ліпше, ніж усі інші? Дагеротипників, які захоплюються органічною хімією?

— Нічого такого я не чув.

— Дякую, пане Сімонісе.

Вона обернулася до нього спиною. Він ухопив її за руку.

— Ви підозрюєте когось із нас у вбивстві?

Повагавшись, вона вирішила облишити той поліційний тон.

— Як по правді, я й сама не знаю. Цей напрямок у розслідуванні ґрунтується тільки на припущеннях… — Вона роззирнулася довкруги. На полицях стояли слоїки із живим сріблом, упакування йоду і брому. — І ці припущення такі ж невагомі, як і ваші випари.

За п’ять хвилин вона була на паркувальному майданчику і розглядала план паризького передмістя. Анаїс намагалася розробити маршрут, з огляду на список імен та адрес.

Задзеленчав мобільник. Соліна. Вона підкинула телефон на долоні, гадаючи, могли його запеленгувати чи ні. Треба було викинути його, зразу ж як вона вийшла з в’язниці.

Після п’ятого дзвінка вона відповіла заплющившись, ніби очікувала вибуху.

— Ох ти ж і лярва… я в житті такої ще не бачив!

— Та довелося. Потрібно було пройти іншим слідом.

— Яким це?

— Не можу тобі сказати.

— Що ж, тим гірше для тебе.

— Погрози мені анідесь.

— А два свіжі трупи?

— Чиї?

— Поки що невідомо. Двоє чоловіків у фірмових чорних костюмах. Одного закатрупили двома кулями сорок п’ятого калібру. Другому всадили в мордяку уламок скла. Дім орендував такий собі Арно Шаплен. Тобі це прізвище каже про щось?

— Ні, — збрехала вона.

Кров відпливла в неї від голови.

— За два квартали відтіля на вулиці Бреге знайшли їхнє авто. Чорне «ауді» Q7. Номер 360 643 АР 33. Це тобі теж нічого не каже?

Анаїс мовчала, намагаючись дати лад своїм думкам. Значить, Януш і цього разу вцілів. Тепер єдиною доброю звісткою від нього, на яку вона могла розраховувати, були трупи.

— І, здається, орендар помешкання за зовнішністю цілком відповідає Янушеві.

— А ти звідкіля знаєш? — запитала вона, обертаючи ключ запалювання.

— У декого довгий язик. А в поліції затонкі стіни.

— Хто провадить справу?

— Кримінальний відділ. Та я зателефоную прокуророві. Ця історія пов’язана зі стріляниною на вулиці Монталамбер. То я і буду її розслідувати.

— Ти можеш це довести?

— Доведу, якщо мені передадуть справу.

— А трупи де?

— А ти як гадаєш? В Інституті судової медицини, звісно.

Анаїс не знала, де він, але подумала, що знайде.

— Зустрічаємося там?

— Навіть не знаю, як ти це робиш, — вишкірився він. — Ти взуваєш мене, як хочеш, а я ще й прошу. Може, якось влаштуємо сеанс мазохізму?

— За півгодини?

— Я вже в дорозі. Чекаю тебе на місці.

Обидва зародки плавали в навколоплідній рідині, неначе два крихітні астронавти. Поміж кров’ю і водою, повітрям і духом. Легенькі, сплетені водно. Перший набагато більший. Проте саме він був нагорі. Другого затиснуто в долішню частину матки. Переможений. Над ними звивається і вигинається мережа судин, схожих на летюче коріння, як ото в тих рослин, що вирощують у невагомості на космічних станціях.

— У нас проблема.

Кабінет лікаря. Він не зводить очей із чоловіка і вагітної жінки, що сидять напроти нього. Вона молода білявка з майже білими косами, він здоровезний бородань. У кімнаті панують осінні барви. Червона, охряна, золотаво-брунатна. Тільки полаковане дерево і тканини пурпурового кольору.

— Що за проблема?

Обхопивши круглого живота, жінка ставить це запитання з агресивністю, що виказує її страх. У неї обличчя слов’янського типу. Високі вилиці. Очі немов у кішки. Волосся таке тонюсіньке, що аж мерехтить на сонці. Поміж соковитими грудьми вагітної молодиці зблискує натільний хрестик.

Чоловік — втілення того ж таки слов’янського типу. Сорочка лісоруба, широкі плечі, густа борода і випнута щелепа.

Лікареві трохи незручно. Його обличчя не віщує нічого доброго. Молодий, але вже майже лисий. Лискуче чоло вінчає кощаве обличчя, наче завершення нав’язливої, невідступної думки. Тонкі вуста вимовляють неприкрашені безтілесні сухі слова.

— Якщо це може вас заспокоїти, — усміхається він, — то таке частенько трапляється.

— Що за проблема?

— Як ви знаєте, у вас монохорна вагітність.

Чоловік із жінкою перезираються.

— Ми не дуже добре балакаємо французькою, — шепоче жінка з гострим акцентом, де вчувається якась крижана лють.

— Перепрошую. Цією французькою ніхто не балакає. Я хочу сказати, у вас монозиготні близнята. Вони вийшли з одної заплідненої яйцеклітини. Вам, либонь, уже казали про це багато разів. Вони містяться в одній оболонці, й у них одна плацента. Інакше мовлячи, вони живляться з одного джерела.

— Та й що?

— Зазвичай кожен ембріон пов’язаний із плацентою власною мережею кровоносних судин. Часом ті системи переплутуються і зародки поділяють одну мережу. Це зветься анастомоз. І тоді є ризик порушення рівноваги. Один плід може отримувати більше, ніж другий.

— Оце й відбувається у мене в животі?

Лікар киває.

— Така проблема виникає в п’яти і навіть п’ятнадцяти відсотків від усіх випадків. Зараз я покажу.

Він підводиться і бере зі стійки в себе за спиною кілька знімків УЗД. Розкладає їх на столі так, щоб подружжя могло їх бачити.

— Цей ембріон розвинений більше, ніж другий. Він живиться коштом свого братика. Та ситуація може змінитися…

Мати не зводить очей із тих знімків.

— Він це навмисне, — сичить вона. — Хоче вбити брата.

Лікар махає перед собою руками й усміхається.

— Та ні, заспокойтеся. Дитина тут ні при чому. Просто судини переплелися так, що він здобув перевагу. Ось тут видно, що розподіл судин…

Батько уриває його.

— Це можна вилікувати?

— На жаль, ні. Залишається тільки чекати. Може, розподіл судин зміниться природним чином і тоді…

— Він це навмисне, — тихо повторює мати, тримаючись за своє розп’яття. — Хоче убити брата. Уроки на нього наводить!

Тепер вони їдуть в авто. Батько стиснув кермо, наче хоче видерти його з корінням. Дружина дивиться на шлях, зіниці її розширені, наче в кішки вночі.

І ось вони знову в кабінеті гінеколога.

— Шкодую, але ситуація близька до критичної.

Усміхатися він уже не може. Змарніла жінка знову обхопила свого живота. Шкіра в неї на обличчі тонка, мов пергамент. На скронях видніють блакитні жилки.

На письмовому столі лежать нові знімки УЗД. Обидва зародки згорнулися клубочками. Один займає дві третини матки. Він наче дратує свого брата. Пригнобленого.

— Він і далі набагато ліпше живиться. Якщо точніше, він отримує практично всю кров із плаценти. За такого стану справ другий проживе не більше двох-трьох тижнів…

— І як можна цьому зарадити?

Лікар підводиться з-за столу. Якусь хвилю він дивиться у вікно. Червоно-золотаві барви в кімнаті наче аж погустішали.

— У вас є вибір. Або нехай природа робить своє діло, або…

Він вагається, потім обертається до подружжя. Та звертається лише до жінки.

— Надати перевагу другій дитині, що не може сама живитися. Щоб порятувати її, є тільки один вихід. Я хочу сказати…

— Гаразд. Я зрозуміла..

Згодом, уночі, мати прокидається від болю. Вона ледве добивається до ванни. Зі стогоном осідає на долівку. Батько теж підводиться. І бачить дружину долі, вона стоїть рачки: її випукле черево продерло сорочку. Шкіра на животі вряди-годи напинається. По ній гамселить один із зародків. Він розлючений. Він хоче вийти. Хоче бути сам…

— Треба убити його! — верещить мати, вмиваючись слізьми. — Це… це злий дух! То jest duch zlego!

Кубела раптом прокидається. Він лежить скоцюрблений на гнилому паркеті. Перше відчуття — солоний присмак сліз, друге — вогкість долівки. І врешті, пітьма.

Котра ж година оце? Ще нема четвертої. Уже смеркло. Дощ дудонить у вікна. Паркетом сновигають таргани. І як він примудрився тут заснути? Може, вся річ у небажанні сприйняти правду. Ту, яку він угадав, коли читав медичні висновки та результати аналізів.

Він підійшов до вікна. За шибкою нічого не було видно, крім густої запони дощу. Ні ліхтаря, ні лампи. В його голові все перемішалося. Він не міг зловити якусь думку і зосередитися на ній. І водночас йому здавалося, ніби він мислить тверезо, як ніколи досі ще не мислив. У своєму маренні він відтворив історію близнят Кубел. Вона була уві сні, та він знав, що все так і сталося. Під ногами в нього валялися медичні звіти, висновки, числа, що їх він знайшов разом зі знімками… Він інстинктивно відчував, яке рішення ухвалила його матінка. Він знав, що народжений від убивства. Він — пригноблений зародок, порятований in extremis[69] волею батьків…

А тепер що йому робити? Він і сам того не знав. Заручник свого походження. Бранець пітьми. Він глянув на стелю: там висіла гола лампа. Обернув вимикача, та марно. Не здавшись, він спустився вниз і знайшов трансформатора. Натиснув червону кнопку і почув, як сухо клацнуло, що здалося йому доброю прикметою.

Коли він повернувся до своєї кімнати, там уже світилася лампочка.

Він став навколішки і позбирав усі аркуші.

За хвилю він знову поринув у вивчення свого походження.

— Де майор Соліна?

Вісімнадцята година. Паризький інститут судової медицини. Дорогою до Парижа Анаїс декілька разів збивалася на манівці. Аж, увімкнувши маячок і сирену, таки дісталася до набережної Берсі.

І ось вона знову звертається до секретарки за бюрком.

— Де Соліна?

— Він усередині, але ви не маєте права…

Під поглядами мармурових бюстів коло входу вона пройшла через хол. Вона вже помітила білі двері.

Секретарка волала їй услід:

— ВИ НЕ МАЄТЕ ПРАВА!

Не обертаючись, вона підняла своє триколірне посвідчення і помахала ним над головою. За мить вона ввійшла до яскраво освітленого коридора, вздовж якого тягнувся ряд зачинених дверей. Скрізь бездоганний лад. Ніяких забутих нош. І тим паче жодного мерця. Тільки гострий дух дезінфекції й холодне повітря свідчили про те, що тут мають до діла не з живими людьми.

Перші двері.

Другі.

Треті.

Четверті двері виявилися тими, що вона шукала. Тим часом її наздоганяв чолов’яга в білому халаті. І ось вона всередині, де перед нею відкрилося приголомшливе видовисько.

В осяяній хірургічними лампами кімнаті, поміж трупами, укритими простирадлами, стояли чоловіки в чорному. Справжнісінькі бугаї. Одним із них був Соліна. Контраст поміж їхніми чорними костюмами і сяйливою білістю довкруги аж різав око.

Вона зосередилася на тому, про що вони балакали. Підбіг санітар і теж зупинився, угледівши тих круків зразка ХХІ століття, що сварилися над трупами.

— Не втямлю, що ти тут забув, — заявив один із них.

— Ці два трупи безспосередньо пов’язані зі стріляниною на Монталамбер, — відрубав Соліна.

— Та невже? І з якої це причини?

Соліна запізнився. Працівники кримінального відділу вже прибули за дорученням прокурора республіки. Лисаневі вже не було чого тут робити, та він гризся за свій шмат.

— Прокурор ясно висловився.

— Наклав я купу на прокурора. Я зараз зателефоную слідчому судді.

— Не лізь у цю справу зі своїм лайном.

— Яку це справу? Не втямлю, про що ти кажеш. Ці забиті хлопці — моя парафія.

Ситуація загострювалася з кожною реплікою. Чоловіки були на грані того, щоб узятися за барки. Анаїс дивилася на них. Тепер довкола них стояло декілька санітарів у білих халатах, але вони не зважувалися втручатися.

Їй подобалося те видовисько. Вона смакувала насичену тестостероном сцену, що розгорталась у запахах ефіру і під холодним сяйвом хірургічних ламп. Троє самців ладні були вчепитися в горлянку один одному. Соліна виставив голову вперед, либонь, збираючись використати її як таран. Перший його розмовник, чорнявий, неголений, із сережкою у вусі, здається, здатний був думати лише яйцями. Його напарник уже поклав руку на кобуру.

І тут у стегно їй врізався медичний візок, якого пхнули з усієї сили. Анаїс послизнулася і гепнула на долівку. Жартам край. Галас. Обра`зи. Удари. Соліна вчепився в чолов’ягу з кримінального відділу, а його напарник, не в змозі розборонити їх, вихопив пістолета. Санітари кинулися до них, та хіба по силі були їм ці бугаї?

Анаїс уже боялася, що розпочнеться стрілянина, коли ж до кімнати вдерлося ще двоє. Двоє так само здоровезних хлопів, з короткою стрижкою, в сірих костюмах, схожих на однострої. Вони націлили на поліцаїв пістолети дев’ятого калібру з глушниками на цівках.

— Гульня скінчилася, хлопці.

Соліна і його супротивник так і завмерли. Криміналіст утерся рукою: з носа в нього цебеніла кров. Його колега, теж заляпаний кров’ю, тримався за вухо — під час бійки Соліна вирвав у нього сережку.

— Хто такі? — гаркнув Соліна.

— Військові, йолопе, — відказав перший хлоп. — Забирайтеся відсіля хутчій, а ми, дідько з вами, нікому не скажемо, що у вас встав на мерців.

Соліна вагався. Поліцаї з кримінального відділу відступили, оцінюючи нових супротивників. Санітари вшилися, коли запахло смаленим. Приголомшена Анаїс заклякла на місці. Вона спостерігала цю сцену очима дитини, якою раптом обернулася. Дівчинкою стала, що дивилася на світ дорослих людей, не в змозі його збагнути. І не просто світ дорослих. Світ її батька.

— Справу засекретили, — заявив другий, помахавши якимось офіційним документом.

Ніхто й не глянув на неї. Усі й так усе збагнули.

— Нехай вас перев’яжуть, і катайте відсіля. Ця справа вас більше не стосується.

Притискаючи руку до вуха, поліцай із кримінального відділу хрипко повторив:

— То все ж таки хто ви такі?

— Вам дадуть прочитати папір із підписом прокурора. У нім напевно є літери, якими нас позначено. Та то все дурня, вони нічого не означають.

— Ти сам кажеш, що це дурня, дідько б тебе вхопив! — виступив наперед Соліна. — То що ж воно таке?

Другий підійшов до одного мерця, накритого простирадлом. Узяв його за ліву руку, задер рукава і звів її так, щоб поліцаї побачили катетер для переливання крові.

— Знаєш, що це за штука?

Ніхто не відповів. Бійцям елітних підрозділів часом заздалегідь вставляють у вени такий катетер, щоб хутчій зробити переливання, якщо їх серйозно поранять. Хоч цим двом він так і не згодився.

— Вони з наших, — сказав вояк, закотивши рукава, щоб показати те саме. — Ми самі знайдемо тих, що їх забили. А ви повертайтесь у свої нори.

— А протокол?

Обидва драби зареготалися. Анаїс теж усміхнулася. У глибині душі вона рада була їх бачити. Вояки. Найманці. Зарізяки. Ті, що два тижні тому вдерлися в її життя. Промикнулися в її розслідування. Мало не до вбиральні ходили за нею…

Вони сіпали за шворки, а тепер їх просто втяли.

Проект «Мотрійка» згортався на порозі цієї трупарні.

— Нас завжди взуватимуть у сраку. Це нормально. Життя, як водиться, ставить нас раком.

Соліна напхав у носа вати і підбив підсумки в дусі своєї анальної філософії. Вийшовши з Інституту судової медицини, Анаїс змусила його сісти в її авто. Вони проїхали кілька сотень метрів, поминули моста й зупинилися перед входом до великого парку, що, як вона і припускала, виявився ботанічним садом.

Вона розповіла Соліні все, що дізналася останнім часом. Про проект «Мотрійка». Про загадковий препарат. Про людей, що на них його випробовували. Про те, як армія організувала все це під прикриттям «Метиса». Вона підвела риску, висловивши свою особисту думку: «Грі вже кінець».

Соліна помалу кивнув. Він був пригнічений, та не дивувався. Вразило його тільки одне.

— Ніколи не думав, що ти так легко облишиш цю справу.

— А мені нема чого полишати. Нам не слід встрявати до тих інтриг, що їх снують вояки й «Метис». Проти своїх не воюють, та й мета в мене інша.

— І що ж ти хочеш? Знаєш, я вже заплутався.

— Я хочу врятувати Януша.

Соліна похмуро зареготався.

— Так я ніколи не стану префектом поліції!

— Янушем прикривається вбивця. А ми його зловимо.

Поліцай звів брову. Гривка сухої трави на голій вершині.

— Кожен піде своїм слідом. Може, воно тебе здивує, та я певна, що Медіна Малауї якось пов’язана з «Мотрійкою».

— Ти ж сама казала, що нічого нам лізти в ті ігри.

— Ось тільки міфологічний убивця так чи інак причетний до цього діла. Люди з «Метиса» певні, що їхній препарат розбудив чудовисько в одному з піддослідних. Вони кивають на Януша. А я певна, що вони помиляються, але тільки почасти. Убивця таки хтось із піддослідних.

— А Медіна тут яким боком тичеться? Вона ж була хвойда.

Анаїс зітхнула. Тим слівцем він закаляв усіх жінок.

— Вона пов’язана з мережею піддослідних. Тим-то Януш і заліз до її помешкання.

— Поки ти десь лазила, мої хлопці через сервер простежили її виходи до мережі, а через оператора — телефонні дзвінки.

— То й що?

— Та нічого. Ні з ким із клієнтів вона в такий спосіб не перетиналася. Одне дивно: вона записалася на сторінку для знайомств. У клуб вечірок.

— Якого типу?

— Та звичайнісінький. Саша.ком. Пересічний сайт для пересічних людей.

Не найпридатніше товариство для дівчини-ескортниці, що звикла до багатіїв із Восьмого округу.

— Хто орудує сторінкою?

— Вона прозиває себе Саша. Справжнє ім’я — Вероніка Артуа. Декілька разів зазнавала фінансового краху, потім заходилася влаштовувати побачення. Оце зараз Фітон та Сернуа допитують її.

Вона змінила тему.

— Розкажи мені про Арно Шаплена.

— А я вже гадав, ти так і не запитаєш про нього.

Він запхав руку під плаща. Той порух перелякав Анаїс. Соліна просто-таки випромінював брутальність і насильство, хоч із тією ватою в носі скидався на заплішеного бевзя. Він дістав складену вдвоє теку. Поклав її на коліна й заходився розправляти. Анаїс навіть не здивувалася, уздрівши причепленого до обкладинки портрета.

— Арно Шаплен, — сказав Соліна. — Мордяка знайома, а вигляд інший. Так званий рекламний художник, на дозвіллі малює абстрактні картини.

— Чому так званий?

— Тут ми обставили хлопців із кримінального відділу. Роздобули документи, які Шаплен надав у травні 2009 року агенції з нерухомості, що найняла йому той дім. Усе пофальшоване.

— А де він брав гроші?

— Я звелів хлопцям з’ясувати це. Банкові вклади готівкою. Жодного чека — ні йому, ні від нього. Від цього тхне незаконними заробітками.

Анаїс розгорнула теку і знайшла інші знімки, з офіційних документів. А також кадри з камер відеоспостереження в районі вулиці Рокетт. Тут Януш уже не скидався ні на неохайного психіатра, ні на волоцюгу, ні на божевільного мистця. Ні навіть на того, що відвідував її у в’язниці.

На одному знімку пряжка в нього на поясі сяяла, наче зірка шерифа.

— Він невинен, — повторила вона. — Його потрібно захистити.

— Ті зарізяки, що ми запізналися з ними сьогодні, живцем здеруть із нього шкуру.

— Якщо передніше ми не заарештуємо його. Наш козир — оця тека. Коли Януш буде в безпеці, ми скажемо, що передамо всі матеріали газетярам.

— Ти ж допіру казала, що з цими хлопцями ліпше не зв’язуватися.

— Такі погрози нікому не подобаються. А якщо нам пощастить знайти справжнього вбивцю, шалька терезів схилиться в потрібний бік.

— Здається, тих двох Януш таки закатрупив.

— Він боронився. Попутні втрати. Така логіка декотрим воякам зрозуміла.

Соліна не відповів. Може, мріяв, як у далекому майбутньому здобуде підвищення, зловивши вбивцю.

— Ти так і не пояснила, чому дременула від нас по обіді.

Що ж, годі вже в хованки гратися. Вона коротко розповіла йому про дагеротипи. Про уламки дзеркала, обробленого йодистими випарами, що знайшли біля Ікара. Виклала і свою теорію про вбивцю-фотографа. Про особливу техніку, яку винайшли сто п’ятдесят років тому, і про сорок французьких дагеротипників, що й досі нею користуються.

— Ти ба! Просто-таки «Анаїс і сорок розбишак».

— Мені треба скінчити те, що я розпочала. Я відвідаю двадцять дагеротипників, які мешкають у краю Іль-де-Франс. Перевірю їхнє алібі на час убивства. А там буде видно.

Соліна відкашлявся і, трохи заспокоївшись, обсмикав плаща. Енергія колеги підбадьорила його.

— Підкинеш мене до контори?

— Ні, вибач, ніколи мені. Викликай службове авто або таксі. Якщо я цілу ніч працюватиму, то завтра в середині дня закінчу зі списком.

Комісар посміхнувся і роззирнувся, окинувши поглядом браму ботанічного саду, захаращений автомобілями бульвар Опіталь, відреставрований Аустерліцький вокзал, схожий на гіпсові декорації.

Нарешті він відчинив дверцята і підморгнув їй.

— Закохалася по вуха в цього засранця, еге?

Тепер у Кубелиних думках запанував лад.

Він зачинив віконниці і при світлі лампи міркував над медичною документацією, яку знайшов у конверті. Імена, числа, дати. Він може детально з’ясувати те, що справді сталось упродовж вагітності його матінки. Тим паче що сам він працював із проблемами близнят.

Монозиготні близнюки. Два зародки, одна плацента. Вони розвиваються з одної клітини, в них однаковісінький генетичний набір. У материнському череві їх поділяє тільки тонесенька оболонка. Вони перебувають у постійному контакті. Торкаються, пхають одне одного, дивляться одне на одного. Кожен стає для іншого полем для досліджень. Потроху поміж ними постає особливий ментальний зв’язок. Їх двоє, та заразом вони одне ціле. З четвертого місяця в них вже функціонують усі п’ять чуттів. Народжуються відчуття, емоції, і близнята поділяють їх. Кожен зародок стає для іншого джерелом і відображенням.

Зазвичай в основі такого зв’язку лежить любов.

А в близнюків Кубел то була ненависть.

Уже на третьому місяці в поведінці зародків спостерігалася чимала різниця. Один лежав. Другий звивався, рухався, завойовував простір. На четвертому місяці перший затуляв лице кулачками. Другий гамселив руками й ногами по тій оболонці, що їх ділила. На п’ятому місяці всі ці різниці переросли в проблему із живленням.

Як і в нещодавньому Кубелиному маренні, лікарі поставили батьків перед вибором: або здатися на природу, або, навпаки, знищити дужчого, щоб порятувати кволого. Черево Францишки Кубели стало полем смертельної борні.

Батьки не вагалися. У першому ж звіті мовилося про можливість редукції плода в липні 1971 року. Як видно з рукописної нотатки гінеколога, Францишка була дуже набожна полька і ставилася до панівного зародка як до пекельного поріддя, наділеного паранормальними здібностями. Його гіперактивність мала на меті одне — вбити брата. Для неї він був зла, ворожа і розбещена істота, що не хотіла ні з ким ділити свого притулку.

Кубела читав поміж рядками. Душевне здоров’я Францишки дедалі гіршало. Можливість хірургічного втручання тільки загострювала ситуацію, навіть попри те що для неї це означало б знищення втіленого зла. Медичні терміни зазвичай тільки соромливо маскують сумну реальність. Так звана редукція ембріона полягає просто в убивстві одного зародка задля порятунку другого або кількох, якщо, наприклад, ідеться про трійню.

Після першого листа, де розглядалася така можливість, історія вагітності урвалася. Жодного висновку, жодного знімка УЗД, ніяких лікарських засобів. Невже поляки знищили всі сліди скоєного? Та Кубела мав інше пояснення. Ніякої редукції не було. Вагітність розвивалася без втручання. Живлення зародків стабілізувалося природним шляхом.

Виношування двійні завершилося нормально.

18 листопада 1971 року народилося двоє дітей.

Проте для Францишки панівний близнюк залишався «чортячим поріддям». Вона не хотіла ні глядіти його, ні навіть терпіти коло себе. Анджеєві довелося знайти йому притулок і зректися його, нагнати від себе.

Отак і жила віднині родина Кубел.

Зберігаючи таємницю про покинуту дитину. Приховуючи свою брехню.

Небажаний близнюк уцілів. Він виріс і подорослішав, здогадуючись про правду. Міняючи притулки і родини, він мріяв з’ясувати секрет свого походження. І, ставши дорослим, провів розслідування. Дізнався про все і вирішив довести до краю те, що коїв 1971 року в материному череві.

Ніколи ще помста не мала такого глибокого коріння.

Кубела знову глянув на знімки. Тепер вони здавалися йому червоними від крові та ненависті. Розпеченими, наче кратер вулкана. Він так і бачив обох братів-ворогів, Авеля і Каїна, що зависли в невагомості, ладні устряти у двобій.

Кубела був слабшим з двійників, тим, що на знімках лежить і притуляє кулачки до очей. Та після народження ситуація змінилася. Він став обранцем, улюбленцем, переможцем. Він виріс у теплі родинного вогнища. А брат його тим часом скнів у якомусь притулку чи в чужих родинах, яким держава платила за його утримання.

І тепер настав час оплачувати рахунки. Від своєї долі не втекти. Усе, як у грецьких міфах. Вагітність Францишки він уявляв утіленням фатуму. У ній вочевидь угадувалася будучина.

Кубела не мав ніяких доказів, які підтверджували б його гіпотезу, та він відчував, що не помилився. У глибині душі він завжди це знав. Тим-то під час кожної дисоціативної втечі він обирав собі імена, що так чи інакше пов’язані були з двоїстістю: Януш, Фрер, Нарцис, Ноно…

Міг би й здогадатися. Фрер — це брат[70]. Януш, він же Янус, — дволикий бог початку і кінця. Нарцис закохався у своє відображення. Ім’я Ноно, що складається з однакових складів, графічно відтворює положення зародків in utero[71], віч-на-віч…

Усі імена значущі. Вони закликали темного брата з’явитися, втілитися. І той поклик почули. Відринутий близнюк повернувся в образі серійного вбивці. Покинуте, зневажене й упосліджене чортяче поріддя скоїло ці вбивства, взоруючи на безсмертні міфи, вбачаючи у собі героя вічної легенди. Легенди про повернення вигнаного сина. Про помсту героя, з яким несправедливо обійшлися. Про Едіпа, Язона, Уліса.

І він усе влаштував так, щоб Кубелу звинуватили в тих убивствах.

Так, щоб той зогнив у в’язниці. Або щоб його застрелили поліцаї.

Ам’єн, одинадцята ранку.

Медичний центр імені Філіппа Пінеля — цегляна фортеця, цілком присвячена божевіллю. Збудували її в ХІХ столітті, коли притулки для навіженців були річчю в собі, поселеннями, де ті мали свої городи, пасли худобу й заводили родини. За того часу божевілля не вміли лікувати, тож його вважали потворним ґанджем, який слід було видалити, прибрати з очей, заховати десь.

Центр Філіппа Пінеля займав понад тридцять гектарів.

Поминувши перші ворота, Кубела довгою алеєю, понад якою росли дерева, дістався наступного муру, що скидався на червоно-брунатну твердиню.

Уночі він так і заснув поміж паперів і знімків УЗД. Йому навіть забракло сили вимкнути світло. І йому знову марилися зародки, що борюкалися в хащах кровоносних судин. Коли він прокинувся, весь мокрісінький від поту, було ще темно. Тільки електричне світло пливло довкола нього, наче прогіркле затхле масло. Хоч усеньке тіло боліло, а в голові був справжнісінький рейвах, він буцім об’явлення зазнав, усвідомивши, що ніякого поступу в розслідуванні не буде, поки він не повернеться до своїх витоків, тобто до матері. На Північному вокзалі він сів на потяга до Ам’єна, потім на таксі дістався до медичного центру, розташованого в Дюрі, на околиці префектури Пікардія.

Другий мур. Навіть психіатра, що звик до таких закладів, вразила товщина тутешніх мурів. Здавалось, у них можна було цілі тунелі пробити. Центр був споруджений у вигляді прямокутника довкола каплиці та складався з кам’яниць різної величини, скидаючись на справжнісіньке місто. Вокзал, мерія, крамниці… Кубела не став заходити до приймальні, а спробував зорієнтуватися за табличками. Та марно. На корпусах видніли тільки номери — ні відділення на них не значилося, ні кого тут утримують.

Він навмання подався вперед. На алеях не було жодної душі. За понад сторічну історію в цих спорудах чимало попереробляли, та сам дух лишився незмінний. Фасади без архітектурних оздоб, фронтисписи з латинськими написами, стрілчаті арки, що відкидали тінь. Усе надійно, як у клініці Святої Анни.

Із-за хмар виглянуло сонце. Зимове сонечко, тьмяне і ледь тепленьке. Той затамований жар сонця перегукувався з його гарячковим станом. Від хвилювання його аж трясло. Не вірилося, що ось-ось він зустрінеться з матір’ю. Та думка тривожила його, проте водночас він почувався наче закутий у панцир. Його пам’ять була наглухо замурована, немов оті цегляні мури, що оточували його.

Аж йому зустрілися дві медсестри. Він пояснив, що прийшов відвідати свою матір, яка перебуває тут уже хтозна-відколи. Вони перезирнулися: Кубела був у пожмаканому вбранні й не голився зо дві доби, тож швидше скидався на їхнього пацієнта, ніж на відвідувача. Не кажучи вже про те, що син, у якого мати так довго лежить у божевільні, не може не знати, як її знайти. Її прізвища вони не знали: тут понад п’ять сотень хворих. Вони пояснили, що сьомий корпус, де лежать хронічні навіженці, розташований на заході, за три блоки.

Кубела подався далі, відчуваючи спиною їхні пильні погляди. Що ж, могло бути й гірше. Понад усе він боявся, що його впізнають. Напевне під час свого офіційного існування він регулярно відвідував матір і персонал корпусу знав, що він загинув. А може, хтось із санітарів бачив його фото в телевізорі?

Сьомий корпус. Він відразу ж упізнав ґратчасту огорожу і двері з особливим подвійним засувом, що були зазвичай у місцях, які призначалися для небезпечних пацієнтів. На його дзвінок вийшла молодиця з могутніми плечима і неприступним виглядом. У її погляді нічого не промайнуло. Вона не впізнала його. Він назвав материне ім’я. Францишка Кубела справді перебуває в цьому корпусі. Медсестра працює тут нещодавно.

Крізь ґрати він пояснив, чому так довго не провідував свою матір, попутно вигадуючи закордонні відрядження та іншу нісенітницю. Він боявся, що та молодиця вимагатиме в нього посвідку особи. Щоб пошити її в дурні, він вкинув у балачку декілька психіатричних термінів, і вони таки стали в пригоді. Медсестра відчинила двері.

— Я проведу вас, — безапеляційно заявила вона.

Вони пройшли алеями, оточеними моріжками і віковічними деревами. Голі віти скидалися на видерті електричні дроти. Дорогою їм трапився з десяток пацієнтів. Слиняві роти, зашерхлі губи, мляві погляди, безвільно опущені руки. Усе як завжди.

— Ось вона, — збавивши ходу, сказала медсестра.

Кубела угледів постать, яка сиділа на лаві, загорнувшись у яскраво-блакитний пуховик. Лице затуляли пацьорки жорстких брудних кіс, тож його й геть не видно було. На ногах у неї були білі реперські кросівки з грубими, немов аж пружинистими підошвами.

Він попрямував до тієї почвари. Медсестра йшла за ним услід.

— Дякую, тепер ви можете покинути мене.

— Ні, я мушу вас супроводжувати. Такі правила. — Медсестра усміхнулася, намагаючись пом’якшити відмову. — Вона небезпечна.

— Я можу захистити себе.

— Небезпечна вона для самої себе. Хтозна, яка в неї буде реакція.

— То залишайтеся тут. Якщо виникнуть проблеми, ви зможете втрутитися.

Медсестра згорнула руки на грудях, прибравши пози вартівника на чатах. Кубела попрямував далі. Він очікував побачити мертвотно-бліду мару з виснаженим кощавим обличчям. Та його мати виявилася брезклою. Відвислі щоки, повіки — все запливло нездоровим салом. Побічний ефект від пігулок та уколів. Він також звернув увагу на ознаки екстрапірамідального синдрому, притаманні хворим, що вживають нейролептики: ригідність кінцівок, тремтячі пальці…

Францишка курила, тримаючи руку біля самісінького рота. Обличчя її перехняблене було лютою гримасою, шкіра вкрита темними плямами. Жорсткі коси майже затуляли її брезкле лице. У вільній руці вона тримала пачку цигарок і запальничку.

— Мамо?

Жодної реакції. Він ступнув ще крок і знову погукав її. Слово «мама» різонуло йому в горлі, неначе лезо бритви. Аж Францишка, не поворухнувши головою, повела очима в його бік, наче біснувата.

Кубела сів на лаві біля неї.

— Мамо, це я, Франсуа.

Вона зиркнула на нього. Її обличчя трохи напружилося, потім вона помалу кивнула. Потроху вираз змінився. Тепер вона була перелякана. Насилу згорнула руки й обхопила ними живіт. Губи її тремтіли. У Кубели стиснулося серце. Він розраховував на зізнання, та його, здається, спіткає справжнісінький струс.

— Co chcesz?[72]

— Говори французькою, прошу тебе.

— Що тобі треба?

Голос звучав вороже. Низькі звуки рипіли, немов іржавий двигун. Тонкі вуста виділялися на обвислому обличчі, мов шпарина.

— Я хочу побалакати з тобою про мого брата.

Вона стиснула черево ще дужче. Він уявив собі матку, яка виносила його самого і його темного близнюка. Арену ненависті та загрози. Черево, що тепер стало поточеним ліками кім’яхом тельбухів.

— Про якого це брата?

Вона припалила від недопалка чергову цигарку.

— Того, що народився разом зі мною.

— Нема в тебе брата. Я вчасно вбила його.

Кубела нахилився до неї і, попри вітер та свіже повітря, відчув, як від неї тхнуло. То був сморід застарілого поту, сечі й мастил.

— Я прочитав твою історію хвороби.

— Убити. Він хотів тебе вбити. Я порятувала тебе.

— Ні, матінко, — тихо сказав він. — Операції не було. Редукція ембріона виявилася непотрібною. Тільки я не знаю чому. Ніяких пояснень у документах я не знайшов.

Вона не відповіла.

— Я був у тебе вдома, — провадив він. — У завулку Жана Жореса, у Пантені, пам’ятаєш? Знайшов твоє УЗД, медичні висновки, записи лікаря. Та про пологи нічогісінько. Навіть свідоцтва про народження не було. Що ж усе-таки сталося?

Ні слова. Ні поруху.

— Скажи мені! — вже голосніше мовив він. — Як уцілів мій брат?

Францишка Кубела не поворухнулася, наче заклякнувши у своїй грубій надутій куртці. Тільки пальці вряди-годи рухалися, притуляючи цигарку до вуст, і тоді вона хутко затягувалась.

— Розкажи мені, мамо. Прошу тебе…

Та полька завмерла, втупившись просто перед собою застиглим поглядом. Він раптом збагнув, що поводить себе нефахово. Розмовляв він з нею не як психіатр зі здоровим глуздом, а як обурений син. Намагався силоміць вдертися в її мізки, навіть не постукавши і не назвавшись. Не пояснив навіть, де був цілий рік. І нічого не сказав про причини, що змусили його так наполегливо розпитувати її про минуле.

— Розкажи мені, мамо, — повторив він уже спокійніше. — Я народився в одній з лікарень Пантена 18 листопада 1971 року. Я був не сам. Але ти відмовилася виховувати мого брата. Він виріс десь далеко від нас і напевне потерпав від самотності, від того, що його покинули… Де він зараз? Мені треба з ним поговорити.

Повіяв вітер, і сморід садонув йому в носа. Холоднеча і тепле сонячне проміння тільки загострювали той дух. Францишка просто-таки пріла на осонні.

— Мій брат повернувся, — прошепотів він, мало не торкаючись вустами її брудних кіс. — Він помщається мені. Нам помщається. Убиває волоцюг і намагається зробити винним мене. Він…

Кубела замовк. Божевільна не слухала його. А може, й не розуміла. Той самий закляклий погляд. Ті самі затяжки крадькома. Ні, він нічого не доможеться від неї.

Він підвівся, але тут-таки і завмер. У його руку вчепилися чиїсь пальці. Він глянув униз. Францишка покинула свою запальничку. Її рука, немов крижані обценьки, вчепилася в його рукав. Кубела перехопив її скорчену п’ясть. Він відірвав її від себе, наче тлінну руку мерця.

Тепер вона реготалася. Її охопив напад страшенного реготу, ледь чутного, та нестримного, і той регіт відлунював пищанням у її обвислих щоках.

— Що тут кумедного?

Вона знай реготалася, та раптом затнулася, щоб присмоктатися до цигарки, немов до кисневої маски.

— Ти поясниш мені, в чім річ?

— Брат народився, — прохрипіла вона нарешті. — Разом із тобою. Та він помер! Його вбили за три місяці до того. Довгою, довгою, довгою голкою… Psia krew! [73] — Вона знову вхопилася за живіт. — Я носила мертвого чортяку в моїм череві… Він гнив, отруював мої води… Труїв і тебе…

Кубела впав на лаву.

— Що… що ти верзеш оце?!

Його трясло. У скронях наче лускали кровоносні судини.

— Правда… — прошепотіла Францишка поміж двома затяжками.

Вона помалу втерла сльози, що повиступали від реготу.

— Його вбили, kotku[74]. Та не могли дістати до пологів. Надто вже небезпечно було для тебе. От його дух там і лишився. — Вона знову стиснула живота. — Він заразив тебе, synku[75]…

Вона знову припалила цигарку від попередньої, потім перехрестилася.

— Він заразив тебе, — повторила вона. — Мене теж…

Вона дивилася на жарука своєї цигарки. Потім дмухнула на нього, наче підривник, що роздуває ґнота бомби.

— Він так і лишився у мене в животі… Мені треба очиститися…

Вона розгорнула куртку. Під нею була поношена нічна сорочка. Вона рвучко задерла її. Шкіра була поцяткована опіками та надрізами у вигляді хреста.

Поки Кубела дивився на неї, не тямлячи, що й до чого, до них метнулася медсестра. Та запізнилася. Жінка роздушила цигарку об своє тлусте черево, бурмочучи молитву польською мовою.

— Кожен дагеротип — унікальний мистецький витвір. Його неможливо відтворити, розумієте? Коли ви вставляєте пластину до камери, другого шансу у вас уже не буде!

Одинадцята година ранку.

Напередодні Анаїс устигла зустрітися тільки з чотирма дагеротипниками. Добряги такі, а невинні — на сто відсотків. Через навігатора, що діяв через раз, вона годинами блукала в передмісті, аж, вибившись із сил, зупинилася о другій ночі в готелі «Ібіс» у Порт-де-Шампер.

Зараз вона перебувала в домі Жана-Мішеля Брока в Плессі-Робінсоні. Третій візит за ранок. Мистець запевняв, що наново винайшов мову фотографії. «Справжню мову! Мову хибких контрастів, сяйливого чорного й білого, деталі, від яких забиває дух!» Від нього вона нічого не дізналася. Тільки впевнилася, що він не вбивця. Він допіру повернувся з чотиримісячної мандрівки до Нової Каледонії.

Наостанку вона поставила своє вбивче запитання:

— Як ви гадаєте, можна використовувати людську кров для хімічного оброблення дагеротипа?

— Лю… людську кров?

Вона знову пояснила, що має на увазі. Гемоглобін. Оксид заліза. Етапи проявляння. Брока був приголомшений, та вона відчула, що ідея припала йому до смаку. Органічні виділення — модний напрямок у сучасному мистецтві. Розпанахані трупи тварин у Дем’єна Герста. Занурені в сечу розп’яття Андреса Серрано. Чом би й дагеротипи кров’ю не омивати?

— Треба буде подумати, — замислено мовив він. — Поекспериментувати…

Анаїс проїхала далі й десь опівдні в непримітному будиночку в Неї-Плезанс на тім березі Марни знайшла Іва Пейро. Номер вісім у її списку. Якщо вилучити двох інших фотографів, яких немає у Франції вже декілька місяців, їй залишається відвідати ще вісьмох.

Попередній був художник-мрійник, а цей виявився старанним ремісником. Пейро продемонстрував їй кожного предмета, потрібного для проявлювання, докинувши, що все це зробив він власноруч. Анаїс зиркнула на годинника. Пейро не вбивця. Сімдесятирічний, млявий, важить кілограмів шістдесят…

— Я намагаюся повернутися до бездоганної роботи мистців 1850-х, — сказав він, дістаючи свою збірку пластин. — Вони вміли виразити широку гаму тонів, од яскравого світла до густих тіней…

Висловивши захват, Анаїс попрямувала до виходу.

Тринадцята година.

Її наступною метою був фотограф, якого вона проґавила вчора. Ремі Барій, що мешкає в Одинадцятому окрузі. Історик. Він засипав її датами, іменами, цікавими фактами. Було вже за третю. Задля годиться вона поставила своє коронне запитання про людську кров. У відповідь він тільки ображено насупився. Добре, час йти.

Вона подалася до виходу. Історик замахав руками.

— Але ж ми не скінчили! Я хочу ще розповісти вам про техніки, що застосовувалися до дагеротипії, про геліохромію та діораму.

Та Анаїс уже спускалася східцями.

Він з’ясував, який гінеколог приймав пологи у Францишки.

Але той уже помер.

Шукав акушерку, що асистувала йому.

Вона зникла.

Хотів зайти до Пантенської мерії, щоб зібрати відомості в архіві актів громадянського стану.

Та суботами мерія зачинена.

Повернувшись до своєї хати, він знову і знову переглядав папери, аж вони вже почали розсипатися тлінню в його руках. Він зазначив одну деталь: на останніх висновках, у правому горішньому куті, були вказані прізвища тих, хто отримав копії документів. Зокрема, і психіатра, колишнього екстерна паризьких клінік Жана-П’єра Туанена, директора диспансеру імені Ескіроля. Кубела здогадувався, що на п’ятому місяці вагітності у Францишки вже була геть розладнана психіка. Довелося звернутися до фахівця.

Кубела заходився шукати Жана-П’єра Туанена і дізнався його адресу. Як і раніше, той жив у Пантені, на вулиці Бенжамен-Делессер. За кілька вулиць від його власної нори. Він подумав, що це добра прикмета. Може, психіатр щось пригадає.

Франсуа подався туди пішки, попрямував попід мурами, звівши коміра і застромивши руки в кишені. Пародія на нишпорку. Тихенько повторював свою легенду. Його матінка марить. Насправді в 1971 році його брат-близнюк уцілів. Францишка анонімно відмовилася від дитини. Відринула її. Покинула. Після зустрічі із психіатром він так чи інакше вийде на слід свого брата і дістанеться до нього. Злапає його так само, як той зацькував Кубелу, учинивши його серійним убивцею.

Поминувши лабіринт похмурих вуличок і будинків, він нарешті знайшов металеву огорожу. Звівся навшпиньки. У садку на коліна опустився дід, який обрізав ножицями кущі. Здавалося, він геть поринув у своє діло. Чи згадає він бодай щось? Адже він таки остання людина на землі, яка знає, що саме сталося в день народження Кубели.

Франсуа натиснув дзвоника. Минула хвилина. Він знову зазирнув за огорожу і побачив, що дід так само старанно працює. Подзвонив знову, тепер уже наполегливіше. Аж садівник звів голову, озирнувся на хвіртку і зняв навушники — виявляється, він працював під музику. Кубела помахав йому рукою з-за ґрат. Устромивши ножиці в землю, той звівся на ноги. Високий, кремезний, він трохи горбився. Убраний у бахмату теплу куртку, яку накинув на замурзаного землею комбінезона, гумові чоботи, рукавички і стару панаму. Аж ось він пішов відчиняти двері.

— Перепрошую, — всміхаючись, сказав він. — Я вас не чув.

Йому було за сімдесят, але очі були жваві й меткі. Разюче лице у стилі Пола Ньюмена пооране численними зморшками, наче кожен рік залишав карб на цій видубленій шкірі. Сріблясті пасма, що стирчали з-під панами, лисніли у тьмяному вечірньому промінні, іскристий погляд, здавалося, оточував його світляним покотьолом. Від нього пахнуло розворушеною землею й інсектицидами.

— То це ви і є Жан-П’єр Туанен?

— Авжеж, це я.

— Мене звати Франсуа Кубела.

Дідуган скинув рукавичку і простягнув йому руку.

— Вибачте, ми знайомі?

— У 1971 році ви лікували мою матір, Францишку Кубелу. Вона чекала двох близнят, із яких міг уціліти тільки один.

Туанен просунув під панаму два пальці й почухав голову.

— А певно, Кубела… Давно це було.

— Мені тридцять дев’ять. Можна мені… Ми можемо побалакати про це?

— Авжеж, — сказав дідуган, впускаючи його. — Заходьте, прошу вас…

Кубела попрямував за господарем і опинився в саду, де занедбаність була ознакою продуманого стилю. Над підрізаними кущами хилилися дерева, а ямки, що наче завмерли в очікуванні, перемежовувалися низькими кущами. Усе мало цілком природний вигляд і заразом було пречудово влаштоване. Такий собі рослинний дендизм.

— Лютий, — сказав дід, показуючи на садок. — У цьому місяці слід обрізати рослини. Та тільки ті, що цвітуть улітку. Весняні, Боже збав, чіпати!

Він попрямував до найбільшої ями, біля якої височіла гора землі. Сів на тому горбку і взяв полотняну торбину. Дістав звідти термоса і дві пластикові філіжанки. Пахощі розворушеного перегною і трав наповнювали ніздрі.

— Кави?

Кубела кивнув і сів поруч. Двоє грабарів під час перерви біля могили.

— Вам пощастило, що застали мене тут, — сказав Туанен, обережно наповнюючи філіжанки. — Я буваю тут лише вихідними.

— Хіба ви не живете в Пантені?

Дід простягнув каву Кубелі. Нігті його були чорні від землі, руки поцятковані пігментними плямами.

— Та ні, синку, — всміхнувся він. — Не судіть з обличчя — я й досі практикую.

— У диспансері?

— Ні. Завідую невеликим відділенням у психіатричній клініці під Ла-Рошеллю. — Він стенув плечима. — Вигадали мені діло на схилі віку! Лікую таких самих хроніків, як і сам!

Кубела притулив філіжанку до вуст, не зводячи очей із Туанена. Йому здавалося, наче перед ним супутниковий знімок Землі. Тут було все — гори, річки, розломи, — воно було накреслене на шкірі, змальовувало генезу життя, тектонічні зсуви, виверження вулканів і льодовикові періоди.

— Чим я можу допомогти тобі?

Те раптове звернення на «ти» здивувало його, та потім навіть сподобалось. Зрештою, цей чоловік присутній був під час його народження.

— Я проваджу розслідування про перші дні мого життя. Хочу достеменно знати, за яких обставин я прийшов на світ.

— Та ж певна річ… Батьки нічого не розповідали тобі?

Він не став удаватися в подробиці.

— Батько вмер. А мати…

Туанен кивнув, дивлячись у філіжанку, і сказав:

— Я спостерігав її після твого народження. За тієї пори я керував диспансером тут, у Пантені. Те, що тепер називають соціальним лікувальним центром. Твоя матінка потерпала від серйозного психічного розладу. Та ти й сам це знаєш. Після пологів ми з твоїм батьком подали заяву про примусову госпіталізацію. Ти ж знаєш, що це означає?

— Я психіатр.

Дідуган усміхнувся і підняв філіжанку, наче хотів сказати: «Будьмо!» Його обличчя було виказувало цинізм і майже жорстокість людини, що згубила останні ілюзії, та дуже світлі очі надавали йому якоїсь світлої незворушності. Наче озерця в гірських тріщинах.

— А твоя мати ще жива?

— Жива. Та її здоров’я не поліпшало. Вона певна, що під час її вагітності зробили редукцію ембріона. Що мій брат начебто був убитий у її череві.

Дідуган звів брову.

— А ти так не гадаєш?

— Ні.

— Чому?

— У мене є докази, що він живий.

— Які докази?

— Я не можу вам розповісти про це.

Туанен вказівним пальцем, наче ковбой, ізсунув капелюха на потилицю і глибоко зітхнув.

— Мені дуже шкода, синку, та ти помиляєшся. Я був присутній під час редукції плода.

— Ви хочете сказати…

— Дати я вже й не пам’ятаю. Десь на шостому місяці вагітності. Уціліти міг тільки один зародок. Довелося обирати. Це зробила твоя мати, але свідомість її… ну, вона була трохи заплутана. Проте батько дав згоду.

Кубела заплющив очі. Його пальці стиснули філіжанку, аж кава побігла по руці. Та він не відчув, як його обпекло. Під ногами в нього наче прірва роззявилася.

— Ви помиляєтеся.

— Я був там, — повторив Туанен, гупнувши закаблуком у землю. — Присутній був під час операції. Мені належало підтримувати твою матінку під час цього випробування. Хоч, як на мене, вона воліла б бачити священика.

Кубела зронив філіжанку й обхопив голову руками. Він поринав у безодню, що так лякала його. Три вбивства, і винен тільки він. Він сам.

Він звів очі й удався до останньої спроби.

— Я не знайшов у паперах ніяких згадок про цю операцію. Ні лікарського висновку, ні рекомендацій. Нічогісінько. Паперів, які свідчили б про проведення редукції, просто не існує.

— Вони, безсумнівно, знищені. Про таке воліють не згадувати.

— Але про пологи я не знайшов жодної згадки, — наполягав Кубела. — Як і про те, що вона лежала в лікарні. І свідоцтва про народження не було.

Дідуган підвівся й опустився перед Кубелою навколішки, наче намагався заспокоїти дитину.

— Зрозумій одне, — сказав він, поклавши йому долоні на плечі. — Твоя мати народила не лише тебе, а й твого мертвого близнюка. Тоді, коли провели редукцію. Уже неможливо було зробити аборта. А то й ти загинув би. Довелося чекати. Тож у неї народилося двоє дітей. Одне живе, друге мертве.

Кубела мало не застогнав. Отож, диявольського брата не існує. Нема ніякого двійника-месника. Залишається тільки він сам. Двоє близнюків вціліли тільки в його гарячковім мозкові. Він одержимий своїм братом. І пригноблений, і панівний близнюк — він сам.

Він насилу підвівся. Здавалося, земля пливе в нього під ногами. Попрощався з дідом і пішов собі. Довго брів у якійсь імлі. Як отямився нарешті від заціпеніння, побачив, що йде якоюсь незнайомою вулицею. Він бачив свою тінь на парканах, на цегляних фасадах, на хіднику і згадував білий сон Патріка Бонфіса. Той, що і йому примарився. Сон про людину, яка згубила свою тінь… Зараз йому випало щось протилежне. Доля людини, яка знайшла свою тінь. Свого клятого двійника. Його мати мала рацію. Його темний близнюк отруїв навколоплідні води, промикнувся всередину нього, заразив своєю трутизною…

Усеньке життя йому щастило утримувати цю загрозу на відстані. Усе життя він не дозволяв злу вирватися назовні. Ось чим пояснювався тривожний вираз на його світлинах. Можливо, малий Франсуа боявся інших людей. Та передовсім він боявся самого себе. Тим-то і пішов він у психіатрію. Написав докторську дисертацію про близнюків. Вивчав синдром множинної особистості, шизофренію…

Досліджуючи чужі психічні розлади, він приборкував своє божевілля. Іронія полягала в тому, що ця пристрасть довела його до витоків зла. Він спостерігав Крістіана Мйоссана, Патріка Серена, Марка Казарак’яна. І провадив розслідування. Він промикнувся у мережу «Мотрійки». Став одним із піддослідних. «Пасажиром без багажу».

Та не тільки.

Препарат «Метиса» розбудив чорного близнюка. Під його впливом упала заслона, яку спорудив Кубела цій лихій силі. Клятий двійник оволодів його душею.

Ото він і був убивця з Олімпу. Якимось чином його примарний брат провадив реальне життя у глибинах його свідомості. Але як це Кубела обертався кимось іншим і нічого про те не пам’ятав? Невже він хтось на кшталт доктора Джекіла і пана Гайда?

Він звів голову і побачив, що плаче, сидячи долі під дашком якогось під’їзду і притискаючи коліна до грудей. Крізь ті сльози проривався регіт.

Він утямив очевидність свого становища.

Щоб убити міфологічного вбивцю, треба було вбити самого себе.

— Саша зізналася.

Анаїс не відразу втямила, про кого річ.

— Саша?

— Власниця сторінки для знайомств.

— Гаразд. І що ми маємо?

— Та небагато. Вона сама не розуміє, що там коїться. Казала, що члени клубу якось загадково зникають.

— Жінки?

— Жінки. І чоловіки. Хто завгодно. Вона геть заплуталася і не хоче дивитися правді у вічі. Її клуб на межі краху. Корабель іде на дно, а вона знай стоїть біля штурвала.

Вісімнадцята година.

Вона дійшла до дванадцятого імені. Такими темпами, може, встигне перевірити список до півночі. Коли їй зателефонував Соліна, вона їхала кільцевим бульваром, прямуючи до північного виїзду зі столиці.

— А що вона каже про Медіну?

— На початку 2009 року та відвідувала її вечірки. Десь у серпні вона зникла. Більше Саша нічого не знає.

— І вона не бачила, як Медіна не схожа на її відвідувачів?

— Бачила. Та не хотіла відмовлятися від такої принади.

— Їй відомо, чого хотіла Медіна?

— Ні. Вона казала і про другу дівчину такого штибу. Анна-Марія Штрауб, вона ж таки Феліс. Теж із ескорту, як стверджує Саша.

— І вона справді не розуміє, що вони ото забули в неї?

— Не розуміє. Одне ми знаємо напевно. Сашина мережа розрахована на людей із середнім достатком. Повіям такого польоту там нема чого робити.

— А Феліс ми можемо допитати?

— Ні. Вона покінчила життя самогубством у січні 2009 року.

Дві ескортниці, що записалися на ту саму сторінку для знайомств, пішли з життя упродовж кількох місяців. Це не простий збіг обставин.

— Відомо чому?

— Та нічого не відомо. Вона повісилася. Але, якщо вірити Саші, депресивною її ніяк не назвеш.

— А розслідування було?

— Авжеж. Саша так і дізналася про самогубство. Зараз ми піднімаємо цю справу.

— А ти розмовляв із нею про Януша?

— Показував світлину.

— Вона знайома з ним?

— Авжеж. Та під іншим прізвищем. Точніше, під двома. Першого разу він вступив до її клубу в січні 2009 року під іменем Франсуа Кубела. Потім пропав. І знову записався у травні. Цього разу під іменем Арно Шаплен. Це той, що жив у тім помешканні.

— Їй не видалося це дивним?

— Вона гадала, це від того, що він потайний. Утім, вона не дуже розбалакувала про їхні стосунки. Я сказав би, вони були ближчі, ніж вона це визнає.

Анаїс відчула напад ревнощів і відразу ж викинула ту дурню з голови. Нащо двічі записуватися до того самого клубу? Певне, розслідування щоразу виводило Януша на той слід. Отож, таки існує зв’язок поміж Саша.ком і «Мотрійкою».

— А що із Франсуа Кубелою?

— Оце з’ясовуємо. Поки що ми знаємо, що він був дуже відомим психіатром.

— Був?

— Загинув в автокатастрофі на шосе А31 29 січня 2009 року.

Коліщата в її голові оберталися зі страшенною швидкістю.

— Ти хочеш сказати, Януш присвоїв йому свою особистість?

— Ні. Того дня насправді убився Януш. У мене ось фото Кубели: це наш клієнт. Хтозна, як це він воскрес.

Імітація лихої пригоди геть не в дусі Януша. Невже перетворення Кубели в Шаплена — свідоме і навмисне шахрайство?

Зазначивши подумки цю фальшиву ноту, вона запитала:

— Ви порпаєтеся в його минулому?

— Є припущення?

— Кубела, можливо працював на «Метиса». Або ж на людей, пов’язаних із «Мотрійкою».

— Кажу тобі, ми зараз робимо це. Найцікавіше те, що він недавно знову з’явився в клубі.

Анаїс так і думала. Януш провадив далі своє розслідування. Точніше, щоразу розпочинав його з нуля. «Мотрійка». Медіна. Саша. Усе воно пов’язане.

— Як він назвався цього разу?

— Ноно, тобто Арно Шаплен.

— Він когось шукав? Медіну?

— Ні. Цього разу йому потрібна була якась Лейла. Дівчина того самого штибу, що й ті дві.

— Повія?

— Саша не певна цього. Так чи інакше, дівчина просто смаколик. Магрибка родом. Враховуючи все це, ми не можемо відкинути гіпотезу, що тих двох закатрупив твій любасик. Може, він і не міфологічний убивця, а звичайнісінький збоченець, який має зуба на хвойд. А може, і те, і те.

Вона погамувала кислу відрижку. Навіщо він шукав тих дівчат? Останньої миті вона помітила виїзд із кільцевого бульвару й обернула кермо, викликавши цілий шквал невдоволених сигналів.

Їй треба було кілька секунд, щоб загадати, про що вони балакали.

— А що із Сашею?

— Ми затримали її. Розбираємося з іншими зникненнями, про які вона казала.

— Зникненнями чоловіків?

— Авжеж. Вона назвала декілька прізвищ. Треба їх перевірити. За цією мережею щось криється. Хоч, як на мене, Саша тут ні до чого. Хоч як безглуздо воно звучить, уся ця історія пов’язана з програмою «Мотрійка», і Саша про неї геть не знає.

Вони однаково мислили.

— А в тебе що? Розібралася з тими світлинами? — запитав Соліна.

Вона зиркнула на списка і план паризького передмістя, що лежав у неї на колінах.

— Просуваюся, та було б швидше, якби твій навігатор діяв.

— Подякуй паризькій префектурі. Твої фотографи не причетні?

— Поки що наче ні. Та я не перевірила ще шістьох. Гадаю, вночі закінчу.

— Тримайся. Зустрінемося в поліції.

Вона вимкнула зв’язок і вже вкотре за день замислилася, чи не марнує вона часу. Та відкинула ті сумніви, згадавши, що серійні убивці завжди попадаються, вчинивши одну-однісіньку помилку. Хоч що кажи, іншого способу їх зловити просто нема. Убивця з Олімпу фотографував Ікара і розбив укриту сріблом пластину, а потім зібрав друзки, та одної не помітив. Ось вона і погубить його.

Анаїс зосередилася на дорозі. Уже смеркло, та заторів не було. Вона котила містом, орієнтуючись по вказівниках. Ще два закрути, і вона легко знайшла потрібну їй вулицю. Пора на порі не сходиться. Взагалі, якщо порівняти з результатами Соліни, цей слід вона тепер вважала безперспективним. А ось запропащі дівчата — це те, що треба…

Перед ворітьми знайшлося місце для паркування. Їй і далі щастило. Анаїс вилізла з авта, твердо поклавши собі пришвидшити темп. Вона подзвонила у хвіртку, ляскаючи в долоні, щоб зігрітись. У світлі дугових ламп клубочилися хмарки пари, яку вона видихала. Металева хвіртка відчинилася. Насилу вгледівши дідуся у брудній панамі, вона зрозуміла, що запитань можна і не ставити. Цей сімдесятирічний старпер не може бути вбивцею.

Їй закортіло знову сісти до авта і поїхати звідси, та дідок привітно всміхнувся.

— Чим можу допомогти, панно?

«Два запитання, — подумала вона собі, — і хутчій відсіля».

— Ви Жан-П’єр Туанен?

Безпровідний дриль-шурупокрут ДС14ДЛ.

Дванадцять необроблених дубових дощок 160 мм завширшки, 2 м завдовжки.

Двісті шурупів-саморізів ТФ «Філіпс» 4,2х38.

Цифрова відеокамера «Соні».

Відеоштатив 143 см/3500 г.

Шість карт пам’яті СД на 32 гігабайти.

Прожекторний ліхтар.

М’який килимок для фітнесу.

Ковдра з гусячого пуху, 220х240 см.

Пов’язка «Подушечки для очей».

Кубела склав усе те на долівці в себе в кімнаті. Він придбав це в торговому центрі «Берсі-2», неподалік від свого притулку. Зброю для контрнаступу. Він усе обдумав. Якщо той, другий, живе всередині його самого, то діяти він може лише тоді, коли сам Кубела спить.

Коли світлий близнюк засинає, темний прокидається.

Він узявся до праці, заклавши двері дошками і закріпивши саморізами. Дриль із вищанням і свистом вгризалася в дерево. Курява і тирса летіли йому обличчя. План його був простий. Заснути в наглухо забитій кімнаті перед об’єктивом увімкнутої камери. Звір буде в полоні. Нічого небезпечного не станеться. Прокинувшись, Кубела вперше побачить обличчя того, іншого, на екрані відеокамери. Розбещеного близнюка, що поселився в ньому до народження. Нарив, який пожирав його наче рак.

Він узявся до вікон. Прогоничі. Дошки. Стружка. Кімната оберталася камерою для одного. Скринька Пандори, що вже не відчиниться… Він більше не сумнівався у своїй винуватості. Відомі йому факти тепер обернулися прямими доказами. Відбитки його пальців у ямі Мінотавра. Його присутність на місці вбивства Ікара і Урана. Як він метався, відмовляючись визнати очевидне… Викривлював докази, відкидав факти, аби лиш не помічати своєї вини. Настав час скинути машкару. Він — убивця з Олімпу.

Друге вікно. Ніколи ще не почувався він таким дужим. Той, другий, використовував його сон, щоб діяти і вбивати. Що ж, він потрапить до власної пастки. Він пригадав, що в грецьких міфах у Танатоса, бога насильства, руїни і смерті, був близнюк — бог сну Гіпнос. Та чергова паралель з античністю дуже личила йому.

Він вимкнув дриль і в світлі лампочки озирнув справу своїх рук. Тепер із кімнати не вийти. Він замурований. Віднині він в’язень. Разом з тим, іншим. На світлі засипана тирсою і тиньком кімната здавалася сліпучо-білою. І обличчя в нього таке саме, кокаїнової барви. З кожним кроком він залишав сліди на запорошеній долівці.

Покинувши знаряддя, він заходився біля відео. Під’єднав камеру до мережі. Встановив штатива, дочекався, аж доки батарея цілком зарядиться. Увімкнув прожектора й освітив ним долівку поміж двома вікнами, мов у театрі. У центрі поклав килимка і дістав ковдру з пластикового чохла.

Постеливши, закріпив заряджену камеру на штативі. Якщо вірити інструкції, в режимі нормальної якості камера могла знімати десять годин поспіль. Він увімкнув її і зробив широкий план кімнати в такий спосіб, щоб у центрі кадру опинилося його лігво.

Потім дістав з упаковання нейлонову пов’язку для очей, із тих, що їх роздають ото в літаках. Надів її на чоло і вкрився ковдрою. Насунув пов’язку на очі й постарався заснути. Мобільника він вимкнув. Ніхто не знає, що він тут. Ніхто не зможе його потривожити. Нікому не втримати його від останнього кроку.

Ось небавом він дізнається…

— Іменем і силою Господа нашого Ісуса Христа ми женемо тебе геть від себе, злий духу, сатанинська сило, легіоне, зібрання і секто диявольська…

Францишка Кубела з голим черевом лежить на операційному столі і мимрить ту молитву. Двом лікарям і кільком медсестрам у зелених масках якось моторошно. Третій лікар стоїть обіч, на нім теж хірургічна маска. Один гінеколог намащує гелем живота пацієнтки і бере до рук ехографічного зонда.

Ось він обертається до колеги потойбіч столу.

— Що це вона верзе?

Другий стинає плечима, давши на здогад, що не тямить. У нього в руках шприц із довгою голкою.

— Молитва вигнання нечистої сили, — шепоче той, що стоїть за ними. — Вона вивчила її на пам’ять. Французькою мовою.

— Всевишній, до якого ти в гордоті своїй намагаєшся стати подібним, повеліває тобі…

З-під паперової маски долинає бурмотіння акушера.

— Треба було дати їй повний наркоз… Упораємося й так?

Лікар зі шприцом киває. Перший водить по шкірі зондом. Ультразвукові хвилі відбиваються в матці від двох маленьких тіл — за таким самим принципом діє і гідролокатор. Чути, як калатають два маленькі серця…

На екрані з’являються близнюки. Францишка на сьомому місяці вагітності. В одному зародку понад сорок сантиметрів, у другому — менш ніж двадцять. І обоє посновані хащами кровоносних судин.

— Христос, що вічне слово Боже зробив тілом, наказує тобі…

— Заспокойтеся, Францишко, — каже лікар. — Ви нічогісінько не відчуєте…

Увінчана ковпаком із зеленкуватого паперу полька наче й не чує. Гінеколог зводить очі й зосереджується на моніторі. Зародки плавають у навколоплідній рідині. Панівний плід трохи ворушиться. Другий забився в глибину матки. Великоголові, з прозорими очима, вони скидаються на двох скляних ляльок, тільки різних за розмірами.

— Ви дали їй антиспазматичне?

— Так, лікарю, — каже медсестра.

Їхні приглушені голоси контрастують зі сліпучим світлом хірургічних ламп, що вигнало тіні з найдальших кутків. Не зводячи очей з екрана, хірург помалу заганяє голку в живіт.

Францишчин голос дужчає.

— Знамення Хреста Святого і чеснота всіх таїнств віри християнської повелівають тобі!

— Спокійно… Ще декілька секунд — і всьому край!

— Матір Божа, Пречиста Діва Марія, що поскромила твою пиху своїм смиренням, повеліває тобі!

— Держіть її! Не дозволяйте їй ворушитися!

На екрані голка наближається до лівого, більшого плода. Серця близнят починають калатати частіш: тук-тук-тук-тук…

— Та тримайте її, нехай вам усячина!

Медсестри хапають пацієнтку за руки, притискають її плечі, третій лікар приходить на поміч. Хірург із лискучим від поту чолом провадить маніпуляцію далі: голка ось-ось торкнеться грудної клітини плода.

Лишилося декілька міліметрів…

— Віра Святих Апостолів Петра, Павла та інших учнів Його повеліває тобі…

Вістря майже торкається тіла дитини. Тієї миті плід обертає головку, і його величезні очі дивляться на лікарів. Він безладно гамселить кулаками по стінах матки.

— КРОВ СВЯТИХ МУЧЕНИКІВ ПОВЕЛІВАЄ ТОБІ! ZMIL/UJSIE‘ NAD NAMI![76]

Францишка раптом вигинається, заскочивши лікаря розполохом. Голка прохромлює перегородку поміж зародками і поціляє у другий плід. Він забився якомога далі й не рухається, становлячи собою пречудову мішень.

— А НЕХАЙ ЙОМУ ДІДЬКО!

Лікар вихоплює шприца. Та запізно. Він зачепив серце дитини. Спливаючи слиною, відпльовуючись і схлипуючи, жінка молиться далі. Вона згорнула долоні над своїм черевом.

Уцілілий близнюк на екрані немовби люто шкіриться.

Зло взяло гору…

Кубела прокидається. Кілька секунд він почувається геть розгубленим. Він летить у бездонну прірву. Потім приплив адреналіну повертає йому ясність думок. Дивне відчуття. Суміш прозріння і плутанини в голові.

— Усе було не так, — шепоче він.

Він зриває з очей пов’язку. Яскраве світло ліхтаря змушує його зойкнути від болю. Несамохіть він затуляє очі кулаками. Немає сили розплющити повіки. Сяйво сліпить його.

Усе було не так… Він це знає. Адже він лікар. Звісно ж, таку неспокійну пацієнтку оперували б тільки під загальним наркозом. Крім того, прописані перед операцією антиспазматичні засоби геть паралізували б матку. І, врешті, перед редукцією плід знеболюють. Неможливо уявити собі, щоб він так метався, як оце уві сні.

І тим паче обертав голову до екрана.

Він помалу відводить руки і дивиться на світло. Мружачись, розрізняє контури кімнати, яскраве світло прожектора. І на тому сліпучому тлі бачить закріплену на штативі камеру.

І відразу все згадує.

Жахіття — це дрібниці. Важливе тільки те, що він міг коїти уві сні. Підозра, що він провадить подвійне життя. Рішення замурувати себе в цій кімнаті. Камера, яку він увімкнув, перш ніж заснути, щоб злапати іншого на місці злочину. Маячня якась.

І тоді він помічає, що до кімнати забиває дощ. Лікарські записи, знімки УЗД та інші конверти, розкидані долі, виваляні в тирсі та вапні, ворушаться під поривами вітру. Бути такого не може.

Адже він забив дошками двері й вікна.

Він запечатав скриньку Пандори.

Він обертає голову. Перше вікно ліворуч від нього відчинене, стулки гупають од вітру. Виламані дошки розкидані долі. Наче ото виламала їх якась звірюка чи перевертень.

Кубела очам своїм не вірить. Він підводиться, щоб перевірити камеру. І завмирає. Він облитий кров’ю. Ледве висохлою кров’ю, якою просякла його сорочка. Він піднімає полу. Обмацує себе. Він не поранений. На нім і подряпини нема.

Це чужа кров.

Він зняв камеру зі штатива, та не відразу здужав її перемкнути для перегляду. Звернув увагу, що руки його не замурзані кров’ю, і відчув невиразне полегшення. Пошукав у пам’яті просвітлення, натяк, бодай якийсь клапоть спогадів. Нічогісінько.

Пришвидшений перегляд. Початок мав комічний вигляд. Усі його порухи були квапливі й поривчасті. Ось він лягає долі й засинає, укрившись білою ковдрою. Потім на екрані нічого не відбувається, наче запис поставили на паузу. Аж ні. Вряди-годи Кубела здригається і перевертається, міняючи положення.

Та не прокидається.

Він перевірив лічильника часу. Йшла дев’яносто четверта хвилина, і нічого не мінялося. Та на сто другій хвилині в кадрі з’явилися лікарські записи і знімки. Вітер. У кімнаті хтось був. Кубела зупинив швидкий перегляд і повернувся на декілька секунд. Нічого не видно, та чути удари у вікно, дзенькіт скла, а потім гуркіт розтрощених дощок, які попхнули всередину.

Усе коїлося поза полем зору. Він інстинктивно посунув камеру, наче міг тим порухом змінити ракурс фільмування.

Тієї миті на екрані з’явилася рука в рукавичці.

І знову нічого.

Темно.

Непроханий гість зупинив фільмування на сто п’ятій хвилині. Кубела знову натиснув швидкий перегляд — ану ж бо таємнича рука знову ввімкне запис? Та ні. Він звів очі й мало не здивувався, не побачивши себе на тому місці, де спав.

Хто ж заходив до кімнати?

Хто знав про цей притулок?

Він вимкнув прожектора і ввімкнув горішнє світло, не таке разюче. Зачинив вікно. Руки й ноги насилу слухалися його. Всеньке тіло боліло. Це і лякало його, і заспокоювало. Якщо тут побував хтось інший, то сам він не може бути вбивцею. Певне, існує якесь пояснення…

Поринувши в роздуми, Кубела не відразу збагнув, що в кімнаті лунає дзвінок. Свого мобільника він вимкнув, та й мелодія була незнайома.

Він облишив камеру і заходився шукати телефона, наступаючи на розкидані лікарські звіти, світлини й ламіновані знімки, що валялися в мокрій тирсі.

Нарешті він угледів мобільника долі, біля килимка.

— Алло?

— Слухай мене уважно.

— Хто ви?

— Кажу ж, слухай мене. Глянь у вікно.

Кубела перехилився через потрощену раму. Дужий нічний вітер обляпав його дощовими бризками. Щось негаразд. Надто вже тепло. Геть не те, як удень було.

— За хвірткою в тебе припаркована «ауді».

Кубела угледів чорного кузова. Авто лисніло під дощем. Він вирішив не замислюватися над тим, що відбувається. Ану ж бо воно мариться йому?

— Ключі в замку. Рушай і їдь до мене.

— Куди?

— У Ла-Рошель.

Кубела не міг і слова сказати. У нього стиснулося горло. У голові, наче в калейдоскопі, замигтіли світляні картинки. Якісь кшталти, візерунки з барвистого скла, та жодної доладної думки.

Врешті промовив:

— Нащо це мені?

— Задля неї.

І тоді він почув стогін. Глухі зойки. Кляп у роті. Кров у нього на сорочці.

— Хто це?

— Я прозиваю її Еврідікою. Але ти знаєш її як Анаїс. Анаїс Шатле.

У його мізках шалено завищали гальма. Гуркіт гелікоптера, бахкання штурмових гвинтівок, скрегіт смерті.

— Ти брешеш, — переходячи на «ти», сказав він. — Анаїс у в’язниці.

— У тебе задавнена інформація, синку.

Синку. Десь він уже чув цей неквапливий низький голос. Та ніяк не згадає де ж…

— Що ти вчинив з нею?

— Нічого. Поки що.

— Дай їй телефона. Мені треба з нею побалакати.

Глухий регіт. Мурчання ситого котяки.

— Вона не може розмовляти. У неї горять вуста.

— Що ти вчинив з нею, мерзотнику?!

— Виїжджай на шлях до Ла-Рошелі. Я зателефоную тобі.

— Заради Бога, хто ти?

І знову хихотіння.

— Я той, хто створив тебе.

На магістралі А10 він незабаром звернув увагу на чудернацькі зміни в атмосфері. Пориви вітру шалено гойдали авто. Дерева на узбіччі звивалися в шалених корчах. У салоні ставало дедалі тепліше. Що діється? На шосе не було нікого, крім нього.

Він увімкнув радіо.

І перші почуті слова пояснили все.

— Через наближення урагану «Ксінтія» у департаментах Приморська Шаранта, Вандея, де Севр і В’єна оголосили червоний рівень тривоги. Існує реальна загроза для життя. Можливі повені, обриви електромереж, руйнування. Сьогодні ввечері пориви вітру сягнули ста п’ятдесяти кілометрів за годину, і…

Кубела стиснув кермо. Тільки цього бракувало. Втрутилися небесні сили. Хоча з чого тут дивуватися? Ця історія від самого початку писалася під знаком богів. «Я той, хто тебе створив».

Кубела простягнув руку і перемкнувся на іншу радіостанцію.

— Його чекали, й ось він прийшов. Від 23 лютого служба «Метео-Франс» сповіщала про зону зниженого атмосферного тиску, розташовану в самісінькому осерді Атлантики і здатну обернутися ураганом. 25 лютого супутник «Евметсат» сфотографував еволюцію цієї атмосферної депресії, що дедалі поглиблювалася над морем у районі португальського архіпелагу Мадейра…

Буцім коментуючи почуте, авто знай ставало дибки і переплигувало зі смуги на смугу, здригаючись у корчах, які відразу ж гамувала невидна рука. Кубела витискав із двигуна понад двісті кілометрів за годину. Він зиркнув на індикатори панелі приладів. Його авто було дивом науки і техніки, та в руках природи воно стало іграшкою.

— Депресія здійнялася із субсахарського краю і стала позатропічним циклоном, що вибухнув 26 лютого над Канарськими островами, викликавши перші руйнування. Тепер «Ксінтія» вже шаленіє над континентом. Спека — ознака її наближення. Двадцять п’ять градусів посеред зими над Баскським узбережжям — це вже не потепління, а кінець світу!

Своїм пафосом коментатори нагадали йому євангелістів, що проголошують слова Апокаліпсису. Якщо тільки він не приписує їм тих слів і проклять, яких вони не вживали. Він був такий збуджений, що мізки його просто-таки викручували фрази, наче розпечені до білого жару шворні.

Залишалося проїхати ще двісті кілометрів, і йому здавалося, наче мчить він прямісінько в пащу якогось чудовиська. Може, ліпше зупинитися? Заховатися в готелі й дочекатися затишшя? Про це й думати годі. Тон Голосу не потребував коментарів. Хто такий убивця? Як він загарбав Анаїс у заручники? Коли вона вийшла із в’язниці? Либонь, продовжувала розслідування і запхнула носа туди, куди він їй не влазив? Яку оборудку запропонує йому вбивця? А головне, де ж він чув той Голос?

Він поминув Тур і звернув до автозаправної станції. Намет над нею трясся, насилу втримуючись на опорах. Щити повиривало. Уздовж паркувального майданчика шалено лопотіли дерева, скипаючи чорним пінявим буруном. Тільки помпи, здавалося, міцно трималися за асфальт. Йому вистачало палива, щоб дістатися до Ла-Рошелі, та хотілося відновити зв’язок із людським світом.

Та він помилився адресою. На стоянці не було жодного авта. За ще освітленими вікнами супермаркету — жодної тіні. Загальмувавши перед деренчливими шибами, він урешті розгледів кількох людей у червоних одностроях: жінки у фартухах, чоловіки в робах. Вони поспішно пакували речі.

— Ви з глузду зсунулися, якщо їздите в таку погоду? — запитала якась із жінок, коли він увійшов досередини.

— Буря застала мене в дорозі.

Вона замикала касу за прилавком.

— Ви не чули радіо? Оголосили червоний рівень тривоги.

— Доведеться їхати далі. Мені треба в Ла-Рошель.

— В Ла-Рошель? Ви не бачите, як скаженіє буревій? Уявіть собі, що коїться на узбережжі! Зараз там, либонь, усе вже затопило…

Кубела не слухав далі. Йому не потрібна Кассандра, щоб підбадьоритися. Він знову вирушив у дорогу, почуваючись міфологічним героєм, що не може опиратися фатумові.

О третій ночі він дістався до магістралі Н11. Щоб подолати чотириста п’ятдесят кілометрів од Парижа до Ла-Рошелі, йому довелося їхати шість годин. Непогано. Не встиг він зрадіти, як линув дощ. За мить злива перекреслила краєвид, немов хотіла знищити його, зітерти з лиця землі. Дощові цівки хльоскали по вікнах, стукали по капоту, ляпали зусібіч, згори і знизу.

Він не міг розгледіти вказівників. Згадав про навігатора, але як зупинити авто, знайти інструкцію і ввести дані? Усе довкруги було розмите, все пливло. Він подумав, що на світі, крім нього, певне, і людей не лишилося, аж помітив попереду чиїсь фари. Їхній вигляд заспокоїв його, проте ненадовго. Авта задкували, з’їжджали на узбіччя, мало дзиґами не крутилися. Люди згубили контроль за реальністю.

Зненацька вказівник «Ла-РОШЕЛЬ, 20 КМ» злетів, наче залізне крило, і врізався в його капот. Слава Богу, обійшлося тріщиною в шаруватому лобовому склі. У дах стукотіли гілляки й камінці. Та він уперто їхав уперед. Пітьма стала суцільним потоком уламків і друзок.

Аж попереду немов диво постало місто. На однаковій відстані замигтіли вогники. Будинки двигтіли. Дахи рипіли. Часом надвір вибігали перелякані люди. Намагалися закріпити супутникову антену, захистити шибки в авто, зачинити віконниці… Хоробро, але марно: природа брала своє.

На пасажирському сидінні задзеленчав телефон. Крізь квиління бурі Кубела насилу почув його. І відповів не з першої спроби.

— Алло?

— Ти де?

— У Ла-Рошелі.

— Чекаю тебе на базі підводних човнів у Ла-Паллісі.

Тепер Голос звучав гучно, неначе під церковним склепінням. За ним чутно було потужний настирливий гуркіт. Подих розлюченого моря.

— Що це таке?

— Бункер біля в’їзду до торговельного порту. Ти не пропустиш його.

— Я не знаю Ла-Рошелі.

— Якось упораєшся. Прямуй уздовж споруди зі східного боку. Останні двері на півночі будуть відчинені. Чекаю тебе.

Він поїхав прямо і дістався до Старого порту. Перше, що він виразно розгледів, було інформаційне табло зі світляними літерами: «ШТОРМОВЕ ПОПЕРЕДЖЕННЯ О 22-й ГОДИНІ. ПОВЕРТАЙТЕ НАЗАД». Кубела рушив бульваром, потім уздовж якоїсь гавані, певне, то була пристань для яхт. Корпуси суден гупали один об один. Щогли грюкали одна об одну. Трохи далі кількаметрові буруни з ревом розбивалися об набережну.

Кубела ніколи не бачив такого. Вітер, море і нічна пітьма роздирали місто на клапті. Вода заливала берег, бруківку і хідники. Кубела не зупинявся. Як знайти базу підводних човнів? Подумавши, він вирішив їхати попід доками. Якщо пощастить, йому трапиться якийсь вказівник. І тут, у просвітку поміж двірниками, він побачив те, що й уявити було неможливо: три постаті, які брели проти вітру по коліна у воді.

Видиво зникло. Може, він марить… Тієї ж миті авто занесло і воно вдарилося об хідник. Те зіткнення змусило його діяти. Поштовхом плеча розчахнув дверцята, і його відразу всотав гарячий вихор. Кубела вже забув про спеку, і воно захопило його розполохом. Світ розжарився. Здавалося, ось-ось вибухне самісіньке ядро планети.

Ні, йому не здалося. Три постаті даленіли, застромивши руки в кишені й зігнувшись під поривами вітру. Він побрів до них, мало не притуляючись до землі. Вуличні ліхтарні гойдалися у такт щоглам. Електричні дроти сіпалися, немов гітарні струни. Земля в нього під ногами танула, розчинялася і спливала у море.

— Гей, послухайте!

Вони були за двадцять кроків од нього, та, здається, нічогісінько не чули. Він наддав ходу, намагаючись не послизнутися. Двоє чоловіків з руками в кишенях. Жінка, що конвульсивно вчепилася в сумочку. Усі троє в низько напнутих каптурах.

— Послухайте!

Кубелі пощастило вхопити одного чоловіка за плече. Той навіть не здивувався, певне, дужче боявся, що на голову йому гепне ліхтар чи ще якась залізяка.

— Я шукаю базу підводних човнів у Ла-Паллісі.

— Ви з глузду зсунулися! Це в торговельному порту. Там зараз усе затопило.

— Далеко до нього?

— Ви йдете у протилежний бік. Кілометрів зо три.

— Я на авто.

— На авто?

— Скажіть, куди їхати.

— Їдьте проспектом Жана Ґітона. Прямісінько. Десь там має бути вказівник «Торговельний порт». Орієнтуйтеся за ним, і потрапите в Ла-Палліс. Та, як по правді, не дуже віриться, що ви туди дістанетеся.

Він ще щось казав, та Кубела вже розвернувся і сяк-так подався до свого авта. На місці його не було. Приклавши долоню дашком, він роззирнувся довкруги. «Ауді» було за півсотні метрів, поміж інших авт, що збилися докупи. По коліно у воді він дістався до пасажирських дверцят (до водійських він не зміг сягнути), відчинив їх і заліз досередини. Увімкнув запалювання. Слава Богу, мотор не залляло. Сяк-так він виїхав із тієї купи.

Декілька хвилин Кубела котив вулицею, яку захищали од вітру дерева та кам’яниці, що тісно стояли обабіч. Аж угледів указівника «ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ» і звернув праворуч. Краєвид умить змінився. Водойми, промислові об’єкти, залізничні колії і знову буревій. Авто заносило то назад, то вперед, воно ковзалося в калюжах. Франсуа вже здавалося, ніби він і геть стоїть на місці, аж обабіч шляху з’явилися земляні вали. Тут провадилися грандіозні земляні роботи, і ті насипи ще цілий кілометр захищали його від вітру.

Аж з’явився автономний порт. Світло в будинку адміністрації було погашене. Нічого не видно, крім червоно-білого шлагбаума і щита з написом: «ПІШОХОДАМ ТА СТОРОННІМ МАШИНАМ ХОДУ НЕМАЄ». У хаосі тієї ночі попередження здавалися сміховинними. Та Голос правду казав: бункер неможливо було не помітити. Те громаддя височіло ліворуч, і його бетонні мури видно було добре.

Шлагбаум на виїзді був поламаний. Кубела здав назад і повернув у зворотний бік. Піднімальні крани. Водойми. Здоровезні крила закопаних у землю вітряків. Він об’їхав перепони. Вітер скаженів, та порт міг витримати і не таке. Промислові споруди здавалися втіленням безпеки.

Він опинився біля підніжжя бункера, коло залізниці. Попереду відкривалася широка гавань. Вантажні кораблі завдовжки до сотні метрів і вагою кілька тисяч тонн розгойдувалися, немов горіхові шкаралупи. Шал океану здавався заразним, бо в цих водоймах, що були відрізані від моря, здіймалися велетенські буруни.

Він звів очі й оглянув блокгауз. У двадцятиметрових мурах, звернених до гавані, видніли однакові завширшки отвори.

Голос йому сказав: «Їдь попід будинком зі східного боку. Останні двері на півночі будуть відчинені». Кубела нарешті ввімкнув свого навігатора, що замість привітання показав йому чотири сторони світу. Він був на південному боці бункера, гавань була на заході. Одне слово, схибив. Кубела позадкував, обігнув громаддя і подався попід східною стіною на північ.

Глуха стіна тягнулася метрів зо двісті й закінчувалася чорними сталевими дверми. «Останні двері на півночі будуть відчинені». Кубела взяв обидва пістолети, поклав їх за пазуху і вийшов з авта. Він попрямував до стіни. На набережній жодної душі. Кубела заточувався під вітром і дощем, та почувався дужим. Настала пора відкритого поєдинку.

Йому згадалися слова Голосу: «Я називаю її Еврідікою. Але ти її знаєш як Анаїс».

Еврідіка. А хто ж Орфей? Він чи вбивця? Що вигадав цей навіженець? Він знову глянув на споруду, де заховалося б ціле військо зі своїми підводними човнами. Його пронизала одна думка: якщо він Орфей, то тут криється пекло. Посеред цього потопу його не здивував би навіть Цербер, страшенний пес, який стеріг браму до царства тіней.

Зачарований, мокрий мов хлющ, він пхнув плечем сталеву стулку.

Вона була відчинена.

Потрапити до пекла було зовсім неважко.

Спершу він побачив порожняву довгого темного тунелю, де у протилежному кінці шаленіла буря. Хвилі шалено вдирались у нього, потім відринали й оберталися пінявими калюжами. Кубела рушив уперед. Тунель скидався на величезну прямокутну печеру. Природну порожнину геометричної форми. Він почував усередині себе лунку порожнечу, наче ступив під склепіння собору. Вода була скрізь. Нею просяк бетон, вона хлюпанням відлунювала в нього над головою, блискучими калюжами розпливалася під ногами. Дудоніння гучало в кінці тунелю, котилося до нього і наче знехотя відповзало назад. Враження було таке, наче він опинився в горлянці чудовиська, що його слиною було море.

Довкола ні вогника, ні якоїсь призна`ки. Увіччю ще рябіло від дощу. Він утямив, що покинув мобільника в авті. Ото дурень. Убивця таки зателефонує, щоб знайти його в цих хащах…

Наче відповідаючи йому, по праву руч спалахнуло світло, метрів за п’ятдесят чи більше — в тій порожнечі годі було щось уторопати. Пролунало сичання. Він примружився і побачив яскраве жовтогаряче полум’я, що вилискувало блакитним по краях. Розпечений пальник для зварювання, що вряди-годи зблискував полум’ям на мокрому дощовику.

До нього йшов чоловік.

Моряк, а може, рибалка.

Контури почіткішали. Високий чолов’яга в киреї від дощу, в комбінезоні, рятувальному жилеті й гумових чоботях. Обличчя ховається під каптуром із дашком. Кубела ніколи не намагався уявити собі вбивцю з Олімпу, та ця мара із пластику і полум’я цілком надавалася на таку роль.

Убивця вже був за кілька кроків від нього. В одній руці він тримав пальника, другою котив за собою металевого балона на колесах, де був кисень, що живив полум’я.

Кубела спробував розгледіти його обличчя. Щось у цій постаті, може, згорблена постава, здалося йому знайомим.

— Радий бачити тебе знову, — сказав чолов’яга, відкидаючи каптура.

Жан-П’єр Туанен. Психіатр, який опікувався його божевільною матінкою під час її трагічних пологів. Чоловік, що був присутній під час жертвопринесення його брата. Дідуган, який знав усю його історію. І напевне написав її. «Я той, хто тебе створив».

— Перепрошую, мені треба зачинити ці кляті двері.

Кубела відступив, пропускаючи перевертня. Десь на рівні очей він відчув гарячий подих зварювального пальника. Оцінив зріст і силу супротивника. Попри похилий вік, той здатен був нести на плечах Мінотавра чи Ікара. Перенести бичачу голову чи здолати такого велета, як Уран.

Туанен рвучко зачинив двері й відрегулював полум’я до яскраво-помаранчевого. Сичання заступив свист. Дідуган закріпив на дверях залізну скобу. Кубелі забило дух. Надія на втечу танула просто на очах. З одного боку заварені двері, з іншого — скажений океан.

— Що це? Що ви робите?

Кубела розмовляв з убивцею. Йому здавалося, наче він марить.

— Заварюю цей вихід.

— Від води?

— Від нас. Нам тепер відсіля не вийти.

Полум’я стало білим немов паморозь — паморозь, розпечена до температури тисячі градусів.

Кубела побачив, як метал розпливається червоною смугою, потім темніє. Те видовисько відразу вивело його із заціпеніння.

Він підійшов до дідугана, що укляк навпочіпки, й відірвав його від землі.

— Де вона?

Туанен обернув пальника і вигукнув з удаваним переляком:

— Обпечешся, дурнику!

Кубела відпустив його і ще голосніше повторив:

— Де Анаїс?

— Там.

Туанен махнув пальником до бічних дверей ліворуч од них. То був вихід у доки. Кубела побачив чи, може, здалося, ніби побачив мокру постать, яка скоцюрбилася долі. Бранка скидалася на Анаїс, та лице її затуляла відлога.

Кубела кинувся до неї. Туанен перепинив його тим смертоносним пальником. Полум’я мало не випекло йому очей.

— Не підходь до неї, — сказав дідуган. — Не час ще…

— І як ти завадиш мені? — вигукнув Кубела, сягаючи за спину.

— Якщо ти підійдеш до неї, вона помре. Можеш мені повірити.

Кубела завмер. Він ні на крихту не сумнівався в його словах. Туанен був мастак на різні потворні трюки.

Він випустив колодку свого ЧЗ.

— Я хочу впевнитися, що це Анаїс.

— Іди сюди.

Дідуган попрямував у пітьму, тягнучи за собою балон на коліщатах. Кубела недовірливо подався за ним. Відблиски полум’я танцювали в калюжах. Низьке гудіння пальника перемежовувалося з гуркотом бурунів.

Убивця зупинився за декілька кроків од бранки. Опустив балона і простягнув до неї руку. Кубела подумав було, що Туанен зараз скине з неї каптура. Та дідуган замість того задер їй рукава. Мокра шкіра дівчини була вся в шрамах од ран, яких вона сама собі завдала.

У Кубелиних мізках сяйнула згадка про їхню коротку вечірку в Бордо.

«Ви певні, що не хочете відкоркувати мою пляшку?»

Зап’ястя бранки були скручені хомутом. Здавалося, вона прокидається. Вона вовтузилась, і кожен її порух виказував її виснаження, кволість або наркотичне сп’яніння.

— Ти накачав її наркотиками?

— Звичайне заспокійливе.

— Вона поранена?

— Ні.

Кубела розгорнув куртку, виставив напоказ закривавлену сорочку.

— А це що?

— Це не її кров.

— А чия?

— Яка різниця? Кров скрізь.

— У неї кляп у роті?

— У неї склеєні губи. Дуже стійким хімічним клеєм.

— Мерзотник!

Він кинувся на Туанена. Той затулився пальником.

— Нічого страшного. Їй допоможуть, щойно ти звідси вийдеш.

— То ми вийдемо відсіля?

— Усе залежить від тебе.

Кубела провів рукою по чолу. Дощові ляпки і тирса перемішалися на його шкірі, обернувшись солоним брудом.

— Чого тобі треба? — нарешті запитав він.

— Щоб ти вислухав мене. Задля початку.

— Я зустрів твою матір у 70-му році у себе в диспансері. Я завідував лікувальним центром, чимось середнім поміж притулком і психлікарнею. Францишка з чоловіком утекли з Сілезії. У них не було й сантима. Анджей гарував на будовах. Францишка лікувалася від психічного розладу. Потім казали, ніби вона зсунулася з глузду під час вагітності, та то брехня. Можу тобі сказати, що вона була хвора ще до цієї історії…

— На що вона хворіла?

— На все відразу. Біполярний розлад, шизофренія, депресія… І все це гарно присмачене католицькою вірою.

— Ти її лікував?

— Робота в мене була така. Та передовсім я її використовував для своїх дослідів.

У Кубели аж серце впало.

— Яких іще дослідів?

— Я типове породження 70-х. Покоління психотропних препаратів, антипсихіатрії, відкриття притулків для хворих на голову… Тоді вважали, що хімія — майбутнє психіатрії. Усе будуть лікувати пігулками! Одночасно з працею психіатра я заснував дослідницьку лабораторію. Нічого надзвичайного. У мене не було коштів. І все ж таки я майже випадково відкрив дію одного препарату. Попередника ДКР97, який мені пощастило синтезувати.

— Що це?

— Препарат протоколу «Мотрійка».

— Що ним лікували за тієї пори?

— Нічого. Він тільки сприяв зміні настроїв, імпульсів… Щось на кшталт підсилювача біполярності.

— Ти вводив його Францишці?

— Не їй. Її зародкам.

Ось яке було підґрунтя цієї історії. Близнюки з такими різними темпераментами вже брали участь в експерименті. Вони стали чернетками майбутніх дослідів.

— Результати були разючі. Я й зараз не в змозі пояснити, у чім тут річ. Препарат не міняв генетичного набору ембріонів, та вже у внутрішньоматковому періоді вплинув на їхню поведінку. Практично всі негативні наслідки зосередилися в одному з них. Ворожий, неспокійний, агресивний, він намагався вбити свого брата.

Кубела був ошелешений.

— Я волів би зберегти обох дітлахів, та фізично такої можливості не було. Гінекологи запропонували батькам вибір: врятувати чи дужчу, чи слабшу дитину. Францишка, звісно ж, обрала слабшу. Тебе. Вона вважала тебе янголом, невинною душею. Цілковита дурня. Ти був тільки одним зі складників мого експерименту.

Невиразне полегшення: то він таки світлий близнюк.

— Відтоді твій розвиток мене не цікавив. Я припинив ін’єкції. Помістив Францишку до закладу, де консультував. Минули роки. Я знову зустрівся з Анджеєм, і він розповів мені, що тебе непокоять марення та незрозумілі вияви агресії. Я побалакав із тобою і збагнув, що темний близнюк і далі живе в тобі. Те, що поділив мій препарат, твоя психіка знову з’єднала. У тому самому розумі!

— Ти лікував мене?

— Навіщо? Ти ні на що не хворів. Ти був логічним продовженням мого експерименту. Лихо було в тому, що тебе рятував твій сильний характер. Ти зумів зберегти примару брата в глибинах підсвідомості.

Кубела спробував глянути на ситуацію з божевільного погляду Туанена.

— Чому ж ти знову не ввів мені того препарату?

— Та не було такої можливості. Анджей не довіряв мені. Попри мою поміч — я оплатив його дім у Пантені, — він тримав мене на відстані. Навіть повернув мені гроші за дім! Потім йому пощастило перевести Францишку до Віль-Еврара, де я вже не міг її дістати.

— Він здогадався про твої справи?

— Ні, просто відчув, що тут щось негаразд. Селянське чуття. Він отримав французьке громадянство і почувався певніше. Я нічого не міг удіяти. Тим паче що Анджей був здоровезний чолов’яга. Фізична сила: зрештою все зводиться до неї.

— Що було зі мною потім?

— Хтозна. Я облишив твій випадок і зосередився на інших дослідженнях. Спираючись на історію твого розвитку, я вирішив створити препарат, здатний подрібнити психіку дорослої людини, породивши чимало вторинних особистостей.

— Препарат «Метиса».

— Ти забігаєш наперед. Мені довелося понад десять років працювати самому, без коштів, без помічників. Я топтався на місці. І лише в 90-х роках «Метис» зацікавився моїми розробками.

— Чому?

— Модне віяння. Він активно завойовував ринок заспокійливих і антидепресивних препаратів. Холдинг цікавили будь-які препарати, що відзначалися невідомим передніше впливом на людський мозок. Я розповів їм про ДКР97, хоч тоді він так не звався. Власне, навіть не існував у своїй… ну, остаточній формі.

— Вони тебе фінансували?

— Та не дуже. Але мені пощастило просунутися вперед. Створити препарат, що викликає ланцюгову реакцію в людському мозку.

— А як він діє?

— Поняття не маю. Принцип дії пояснити я не можу. Зате я довго спостерігав його результати. Все відбувається як під час подрібнення атомного ядра. Пам’ять просто-таки вибухає. Та в людського мозку своя логіка. Щось на кшталт закону всесвітнього тяжіння, під впливом якого бажання, спонуки і фрагменти пам’яті природним чином поєднуються, щоб витворити нове «я».

Кубела усвідомив, що його власні дослідження проблеми близнят чи синдрому множинних особистостей, по суті, спрямовані були на пошук цього закону тяжіння.

— Ти проводив клінічні досліди?

— У тім і полягала головна трудність. Мої розробки потребували людського матеріалу. Марно випробовувати такий препарат на щурах чи мавпах. «Метис» — потужний концерн, то й мови не може бути, щоб випробовувати негодящі препарати на непридатному матеріалі.

— То й що?

— Вони дозволили мені відкрити спеціалізовану клініку. Я розпочав випробування на психічно хворих. Тобто на тих, чия особистість і так була нестабільна. У тій клініці я мав дуже велику свободу. Секретні дослідження цілковито фінансував «Метис».

— Який сенс тестувати такий препарат на психічно хворих? Загострювати вже наявну патологію?

— Можливість загострювати недугу містить у собі власну протилежність — здатність її лікувати. Та ми до цього ще не дійшли. Ми сіяли, а потім пожинали тільки спостереження, факти.

Воскресали давні примари. Досліди з людьми в концтаборах. Маніпуляції з розумом у радянських психлікарнях. Такі дослідження перебувають під суворою забороною, та для військової розвідки їхні результати завжди будуть неоціненні.

— Отримані дані були хаотичні. Декотрі пацієнти поринали в маячню. Інші ставали овочами. Треті, навпаки, набували досить стійкої особистості, та згодом вона руйнувалася.

— Як ото в Патріка Бонфіса?

— Ти починаєш розуміти. Бонфіс був один із перших моїх піддослідних.

— Як виник намір проводити випробування з психічно здоровими людьми?

— Армія захотіла поглибити мої досліди. Мені запропонували розробити справжню програму. Програму «Мотрійка». Зі справжнім набором людей зі здоровою психікою, яких ми могли б обробити. Мені надали фінансову та технологічну допомогу для створення мікросистеми, здатної самостійно задовольняти нашу потребу в ДКР97. Завдяки нашому імплантатові стало можливо відправляти людей, що зазнали такого оброблення, в самостійне життя, щоб поглянути, як вони будуть поводитися. Програма була ризикована, і навіть поміж військовими далеко не всі її підтримували. Та дехто з керівництва хотів дізнатися, до чого воно все приведе.

— Ти маєш на увазі «Метис» чи армію? Хто з них конкретно відповідав за цей протокол?

— Мені це невідомо. Хтозна. Щоразу збираються якісь наради, комітети, представництва. Відповідальність за рішення розмивається. І ніколи не щастить знайти людину, що конкретно відповідала б за нього.

Кубела взяв на себе роль диявольського адвоката.

— Чому твій препарат не випробовували на в’язнях, засуджених злочинцях чи терористах?

— Бо вони під надійним захистом. Адвокати, медіа, спільники: справжніми злочинцями опікуються всі, кому не ліньки. Набагато простіше викрадати невідомих людей, що Богу духа винні. «Метис» і військові розробили систему відбору, та я тим ділом ніколи не цікавився.

Саша.ком. Феліс, Медіна, Лейла. Про цей аспект програми Кубела знав набагато більше, ніж Туанен.

— Я приймав тих, сказати б, добровольців, працював з ними, промивав їм мізки: хоч що там сталося б, вони неодмінно відмовлялися від сканування чи рентґену, а то імплантат відразу ж виявили б. Потім ми відпускали їх і спостерігали за тим, що діється.

Кубела знав, що було далі. А тим часом стіни довкруги аж двигтіли. З гуркоту було зрозуміло, що декотрі хвилі сягали покрівлі бункера, до якої було двадцять метрів.

— І як тепер відбуваються ваші досліди?

— Їх припинили. «Мотрійку» закрили.

— Чому?

Дідуган засудливо покрутив головою.

— Мої результати їх не переконали. Піддослідні зазнають одиничних нападів. Вони міняють особистість, та геть непередбачувано. Декотрим навіть щастить вирватися з-під нагляду. Військо і «Метис» дійшли висновку, що мої розробки ніколи не знайдуть практичного вжитку. Ні військового, ні комерційного.

— Здається, ти з цим не згоден.

Туанен поворушив пальцями в осяяних пальником сутінках.

— Мені начхати на їхні рішення. Я — творець. Я граюся людськими долями.

Кубела спостерігав за співрозмовником. Прегарні риси, численні зморшки, велична постава голови. Життя знівечило це обличчя, лишивши найнеобхідніше — шкіру та кістки, позбавлені тіла. Справжнісінький навіженець, що поставив себе понад людьми і законом.

— Ви знищили всіх піддослідних?

— Не всіх. Ти ж тут.

— Чому?

— Тому що тебе захищаю я.

— Як?

— Вбиваючи людей.

Кубела геть заплутався. Ревисько моря знай атакувало їхній притулок. Оглушливий гуркіт, який наповнював бункера, відлунював у всіх доках.

— Поясни.

— Наприкінці 2008 року мені сповістили про психіатра, що скрізь пхає свого носа. Мене це не здивувало. Декотрі пацієнти виходили з-під нагляду. Нічого дивного, що вони знову опинялися в божевільнях.

— Ти впізнав мене?

— Мені передали інформацію, що зібрали на тебе. Хотіли знати, що я чув про тебе як про психіатра. Уяви собі! Близнюк Кубела! Я вражений був, упізнавши тебе тридцять років по тому. І тоді я збагнув, що наші долі нерозривно пов’язані. Грецький фатум.

— Вони вже тоді вирішили мене убити?

— Хтозна. Я запропонував використати тебе в експерименті. Вони відмовилися: завеликий ризик. Я надав свої докази. У мене була твоя давня медична картка. Я змалював історію твого народження, двоїстість твого походження і складність твоєї психіки. Довів їм, що ти ідеальна кандидатура. У твоїй душі були дві особистості.

Кубела поволі кивнув і підхопив:

— І ось мене обробили, і я змінив багато особистостей. Ноно. Нарцис. Януш… Лихо в тому, що я щоразу брався до розслідування, намагаючись дізнатися, що породило цей синдром і хто я насправді.

— Ти став ще небезпечніший! Та й комітет вирішив згортати програму. Від весни 2009 року вони заходилися знищувати всі сліди «Мотрійки». І в мене виник задум, як порятувати тебе від ліквідації.

— Ти задумав убивство?

— Так. Злочин, до якого ти був би причетний і який призвів би до твого затримання. Тоді ти здобув би недоторканність. Трохи збуривши медіа, знайшовши тобі адвоката й експерта із психіатрії, я вивів би тебе з-під загрози.

Кубела почав просягати в божевільну логіку психіатра.

— І тому ти вбив Урана?

— Убивство мало бути божевільне. Мене надихнула грецька міфологія. То була моя давня пристрасть. Люди весь час перетинають міфи, наче просторі зали, що захищають їх і облямовують їхні долі. Щось на кшталт доків для підводних човнів: простори, які нас обмежують, мають невидимі стіни.

Отож, усе зводиться до простісінької злочинності. Франсуа закортіло дізнатися більше.

— Я бачив убивство. І не раз малював його на полотнах. Як я міг стати свідком тієї бойні?

— Я призначив тобі зустріч і очей з тебе не зводив. Упорснув тобі анестетик. Убив волоцюгу і викликав поліцію. Та все пішло не так. Ти запізно заснув і все бачив. А ті дурні так і не приїхали.

— Усе могло б відбутися, та приголомшення від убивства викликало в мене чергову дисоціативну втечу. Я отямився у Каннах, потім у Ніцці і пам’ятав лише вбивство.

— У Корто. Психіатра художників. — Туанен засмучено похитав головою. — Лікувати божевілля живописом… — Вираз його обличчя змінився. — Утім, чом би й ні? Він теж продукт 70-х…

Кубела провадив:

— Хтозна, чи зазнав я чергової душевної травми, та пам’ять згубив знову. Отямився волоцюгою в Марселі і став Янушем. У листопаді 2009 року…

Туанен вмить пожвавішав.

— Ти був найліпшим нашим піддослідним! Щодва місяці нова втеча! Я казав їм: препарат справляє на тебе разючий ефект! — Він звів вказівного пальця. — Ти був ідеальним пацієнтом для вивчення подрібнення особистості. — Голос його став тихіший. — Та було запізно. Про випробування і про саму програму вже ніхто й балакати не хотів.

— Зарізяки, що пантрували на мене, цього разу заплатили за мою ліквідацію якимось розбишакам.

— Подробиць я не знаю, та мені знову довелося втрутитися, щоб урятувати тебе.

— І тоді ти убив Ікара?

— Не хотілося відступати від міфологічної тематики. Я зробив усе, щоб тебе заарештували.

— Знову призначив мені зустріч?

— Я знайшов тебе і домовився про зустріч у каланці Сорм’ю, пообіцявши надати важливу інформацію про твоє походження. Я і цього разу зателефонував до поліції. Та марно. Навіщо ми оце податки платимо, га?

— А я знову втратив пам’ять. І згодом став Матіасом Фрером.

— У тебе вже був сякий-такий досвід дисоціативної втечі. Твоя чергова особистість була бездоганна. Із фальшивими паперами тобі пощастило влаштуватися до психіатричної лікарні в Бордо. Людям, які пантрували на тебе, довелося понад місяць шукати тебе. Мене сповістили про твою нову особистість. Хотіли дізнатися, чи знову ти взявся до розслідування, чи розпитував інших психіатрів, і все таке. Я зробив кілька дзвінків. Був кінець січня. Ти цілком вріс у свою нову роль. Зрештою вона виявилася найближчою до того, ким ти був насправді. Я пояснив, що ти не становиш ніякої небезпеки, та вони хотіли позамітати всі сліди.

— І ти задумав оте убивство у Бордо?

— Я вирішив зробити серйозну ставку. Мінотавр! Цього разу я залишив твої відбитки в ремонтній ямі. Гадав, поліцаї врешті пов’яжуть це вбивство з Віктором Янушем. Адже раніше тебе затримували в Марселі. Там, напевно, згадали б і про вбивство Ікара. Тебе заарештували б за серійні міфологічні вбивства. Провели б психіатричний огляд. І, враховуючи стан твоєї пам’яті, визнали б неосудним.

— Хіба не можна було вигадати щось простіше, щоб відправити мене до божевільні? Звинуватити в незначному злочині? Госпіталізувати як психічно хворого?

— Ні. Тебе слід було помістити в лікарню в’язничного зразка. Там убивці не дісталися б до тебе. Я щось придумав би, щоб здобути доступ до тебе і продовжувати спостереження. У твою маячню ніхто не повірив би. Потроху справа забулася б. А я провадив би далі експерименти з твоїм глуздом.

У Туаненовому божевіллі була якась своєрідна логіка. Коли ж настане розв’язка? Може, і простісінько зараз. Поза часом і простором, у глибинах бункера. Та хоч який буде той край, Кубела хотів здобути відповіді на кожне своє запитання.

— Ти вбивав свої жертви великою дозою героїну. Де ти його брав?

— Сам готував. Героїн похідний від морфіну, а його у мене в клініці скільки завгодно. Ось уже тридцять років я створюю ліки. Очистити героїн мені завиграшки.

— Розкажи мені про Патріка Бонфіса. Як він опинився на вокзалі в Бордо?

— Проблема нашого співробітництва. Бонфіс належав до першого покоління піддослідних. Стабілізувався в особистості рибалки, й усі про нього забули. Та йому кортіло дізнатися про своє минуле. Хотілося зрозуміти. Ті намагання припровадили його до моєї клініки у Вандеї, де він уже не вперше лікувався. Я запланував операцію, щоб дістати імплантата, попередньо впорснувши йому велику дозу препарату. У такий спосіб я рятував йому життя.

— Та при цьому він усе втрачав. Спогади. Подругу. Працю.

— То й що? За декілька годин до операції він запанікував і втік, поранивши кількох санітарів.

— Телефонним довідником і розвідним ключем.

— Далі була майже комедія. Бонфіс заховався у вантажівці, якою я користувався для своїх жертвопринесень. Отак, сам того не знаючи, я привіз його до Бордо. Він гнався за мною по коліях. Ми зчепились у ямі, мені пощастило його вколоти. Я покинув його у мастильні, біля залізничних колій.

Усе складалося у більш-менш врозумливу картину, та бракувало в ній головного фрагмента.

— Чому ти будь-що хотів порятувати мені життя? Лише тому що я був найліпший твій піддослідний?

— Якщо ти питаєш про таке, то найголовнішого ти так і не второпав. Як ти гадаєш, чому я обрав міфи про Урана, Ікара і Мінотавра?

— Не знаю.

— Кожен з них — це історія сина. Сина-чудовиська, руйнівника, невдахи.

Ревисько океану стало ще оглушливіше. Хвилі здіймалися дедалі вище і потужніше. Врешті вони розвалять бункера. З цього вихору раптом виринула приголомшлива істина.

— Ти хочеш сказати…

— Ти мій син, Франсуа. За тієї пори, в диспансері, я був запеклим джиґуном. Жодної пацієнтки не пропускав. Часом робив їм аборти. Часом ставив досліди з їхніми зародками: вводив їм свої препарати і дивився, що виходило. Хочеш, щоб справа була зроблена добре, зроби її сам!

Кубела вже не чув його. Остання мотрійка розпалася в його руках. Він спробував ухилитися від найстрашнішого марення.

— А чому я не можу бути сином Анджея Кубели?

— Поглянь на себе в люстро — і матимеш відповідь. Тим-то Анджей і порвав зі мною, коли тобі було вісім років. Через нашу схожість. Гадаю, він усе збагнув, та виховав тебе як рідного сина.

Тепер уся ця історія набувала іншого сенсу. Жан-П’єр Туанен вважав себе богом. А сина — напівбогом, кимсь на кшталт Геракла чи Міноса. Той син весь час тікав од нього, намагався зруйнувати його творіння. То був син-руйнівник, син-невдаха. Він був Туаненів Мінотавр, його таємний і потворний нащадок. Його Ікар, якому закортіло полинути ближче до сонця. Крон, що захотів убити його, позбавивши сили…

Дідуган підійшов до нього і згріб за шию.

— Ці убивства, синку, немов жертвопринесення. У мене є унікальні знімки…

Він замовк: Кубела вихопив пістолета і тицьнув цівкою у складки його киреї.

Туанен поблажливо всміхнувся.

— Якщо ти це зробиш, вона помре.

— Ми й так усі помремо.

— Ні.

— Ні?

Кубела зняв палець з гачка.

— Я не збираюся вас убивати. Ви можете порятуватися.

— За якої умови?

— Якщо гратимете за правилами. Лишився один вихід, щоб вирватися відсіля. На тому краю бази, з південного боку. Щоб туди потрапити, доведеться перетнути всі десять відтинків, побудованих німаками під час війни.

— Що ще за відтинки такі?

— Доки для німецьких підводних човнів. Для знаменитих «У-боотів».

Туанен шарпнув на себе дверцята, що були у високій залізній брамі. І відразу ж в обличчя йому хльоснув язик морської піни. Не звертаючи уваги на бризки, він розчахнув дверцята ширше. Кубела побачив довгу водойму із платформами по краях. Над нею на десятиметровій висоті тягнувся помальований білою фарбою бетонний місток, а трохи вище перехрещувалися залізні конструкції, що тримали дах.

— Ви підете просто цим містком, нікуди не звертаючи. Він проходить над кожним доком: якщо вам бодай трохи пощастить, ви сягнете протилежного краю бункера.

— Ви?

— Ти і Анаїс. Єдина завада — море. Сьогодні вночі хвилі заповнять доки майже цілком, та, як бачиш, тут є парапет, що вас захищатиме.

— І ти даси нам піти?

— За однієї умови. Ти підеш попереду, Анаїс за тобою. Якщо ти бодай раз обернешся, щоб упевнитися, чи там ще вона, їй не жити.

«Я прозиваю її Еврідікою». Йому і справді випала роль Орфея. Він умить пригадав історію музи´ки та його дружини, що загинула від укусу гадюки. Орфей зі своєю лірою переправився через Стікс, зачарував Цербера й умовив Аїда, володаря підземного світу, відпустити Еврідіку. Бог погодився, та за одної умови: повертаючись, Орфей буде йти попереду Еврідіки й жодного разу не озирнеться.

Кінець знають усі. Біля самісінького виходу з царства мерців Орфей не витримав і обернувся. Еврідіка йшла за ним, та було пізно. Герой не дотримався клятви. Його кохана назавжди зникла в пеклі.

— А ти?

— Якщо дотримаєшся слова, я зникну.

— То тут усе і скінчиться?

— Для мене скінчиться. А ти впораєшся зі своїми справами у смертному світі.

Нахилившись, Туанен узяв долі грубу теку, герметично запаковану в пластик.

— Твоє страхування на майбутнє. Витяги з програми «Мотрійка». Дати. Жертви. Препарати. Відповідальні.

— Поліція замне цю справу.

— А певно! Та медіа вхопляться за неї. Тільки не розголошуй ті відомості. Просто дай знати «Метисові», що докази в тебе. І що зберігаються вони в надійному місці.

— А твої убивства?

— У цій теці є і мої зізнання.

— Ніхто їм не повірить.

— Я навів там декотрі подробиці, що відомі лише поліції й убивці. І додав документи, що підтверджують, де і як я роздобув матеріали для кожної інсценізації. І там вказано потаємне місце, де я заховав дагеротипи.

— Як-як?

— Анаїс пояснить тобі. Якщо вціліє, звісно, тобто якщо ти гратимеш за правилами.

Кубела похитав головою.

— Від самого початку цієї халепи мене переслідували двоє вбивць. Врешті я їх упорав, та на їхнє місце прийдуть інші.

— Повір, усе владнається.

— Ти більше не будеш мене захищати? Не намагатимешся запроторити до в’язниці чи до божевільні?

— Ти ще живий. Значить, тобі судилось уціліти, зі мною чи без мене.

Кубела зважив теку в руці. Може, там і справді є те, що дасть йому змогу повернутися до нормального життя…

— А моя хвороба?

— Ти дістав імплантата, то препарат на тебе більше не впливає. Нема причин, щоб у тебе знову сталася дисоціативна втеча. Хоч певності ні в чому нема. Ти незавершений експеримент. Рятуй свою шкуру, Франсуа. І життя Еврідіки. Поки що це головний твій клопіт.

Туанен попрямував до Анаїс. Кубела зрозумів, що старий не бреше. Він справді ладен їх звільнити. Бог-олімпієць, який дарує відстрочення двом смертним.

— Хіба не можна було розпочати з цієї теки? — він підняв голос, намагаючись перекричати гуркіт бурунів. — Лишилися б жити ні в чому не винні люди.

— Не забувай про те, що боги полюбляють гру. І кров.

Туанен зірвав із Анаїс відлогу. Її вуста були наче обпечені розжареним залізом. Від клею рот набряк, шкіра довкола нього була подразнена. Дівчина скидалася на покаліченого блазня. Тіло було мляве, та вона не зомліла, просто дрімала.

— Вона нізащо не перейде на той бік у такому стані.

Дідуган дістав упакування зі шприцом. Зубами роздер пластик і застромив голку в малесеньку пляшечку. За мить угору бризнув фонтанчик.

— Я розбуджу її.

— А хомути?

— Вони залишаться. Це не обговорюється.

— Як я знатиму, що вона йде за мною?

Туанен узяв Анаїс за руку і встромив голку.

— Єдине, що від тебе вимагається, — довіра. Це ключ для того, щоб вибратися звідсіля.

Кубела подумав, що в навіженця є своя логіка. Як і в тих убивствах, він хоче наслідувати міфові. Туанен вчинить, як ото Аїд, що випустив Еврідіку. А йому самому треба не вчинити тієї помилки, якої допустився Орфей.

Головне — не обертатися.

Дідуган поволі натиснув на поршня, потім висмикнув голку. Ступнув до Кубели і показав на прохилені двері, звідки бризкало піною.

— Іди нагору. Коли рине хвиля, затамуй подих. У кінці доків тебе чекає свобода.

Кубела востаннє глянув на старого навіженця. На його обличчя, обіпнуте видубленою зморшкуватою шкірою. Він наче побачив самого себе в старому облупленому люстрі. Позаду завовтузилася Анаїс.

— Іди, — прошепотів Туанен. — Згодом вона піде за тобою.

— Правда?

Туанен підморгнув йому.

— Відповідь чекає тебе на виході з бункера.

Доки вже давно стали мертвою зоною, і підводні човни туди не заходили. Тієї ночі розбурхані хвилі вдихнули нове життя в ці забуті печери. Сховавшись за муром, Кубела завмер на містку і стежив за стихією, що скаженіла внизу. Водяний шквал раз у раз пронизував доки, насичуючи темною вологою кожнісіньку п’ядь бетону, і відкочувався, шалено гамселячи в стіни і заливаючи платформи морською піною… Потім на мить покидав бункер і знову вдирався в нього з подвійним шалом.

За ту коротку мить потрібно було пробігти двадцять метрів над бункером. І не гаятися: скажені буруни могли зірвати Кубелу з містка і перекинути через парапет.

Він дочекався чергового затишшя і побіг до наступної стіни. Та схибив. Пінява хвиля спіткала його посеред містка і повалила додолу. Од того струсу в нього вціліли тільки основні рефлекси. Заплющитися. Затамувати подих. Усеньким тілом припасти до містка і перечекати стихію.

Зачекавши, аж доки вода відрине, звівся на ноги і спотикаючись кинувся до дальшої стіни. Він був мокрий мов хлющ. Теку він застромив за пояс. Він навіть не знав, чи не погубив пістолетів. Зрештою, яка різниця. Діставшись до укриття, він заховався за муром два метри завгрубшки, що відокремлював його від сусіднього доку. Від гуркоту хвиль стіни аж двигтіли. Йому здавалося, ніби на нього повстав самісінький океан. Чи йде за ним Анаїс? У такому гуркоті кроків її не чутно. І нізащо не можна обертатися…

Простісінько перед ним на новий відтинок шляху ринула чергова хвиля. Заледве вода відступила, Кубела побіг до наступного муру. Але й цього разу не встиг. Коли він вибіг із укриття, хвиля підняла його вгору. Він чимдуж учепився за поруччя — свою останню опору…

Хвиля відринула. Повернулося повітря. Кубела повис над безоднею потойбіч поруччя, не випускаючи його із рук. Він відчайдушно закинув ногу на парапет і встиг учепитися за його край. Перша перемога. Шарпнувшись, він перекинув через поруччя ногу, потім стегна і торс, і, приголомшений, мокрий, гепнув на місток, тремтячи від холоду і жаху. Руки наче поодбирало. Від солі він майже осліп. І опинився по коліна у воді. Вода була й у вухах, і в роті.

Нічого більше не прораховуючи, він, мов робот, побіг до наступного доку. Мокрий одяг важив мало не тонну. Анаїс? Він мало не озирнувся через плече, та останньої миті втримався. У Туанена напевне є спосіб, щоб пильнувати за ним і перевіряти, чи дотримується він умов угоди.

Четвертий док. Він пробіг і його. Голова палала. З очей бігли сльози. Його трусило від холоду. А теки він не загубив часом? Він уже й не знав, що для нього дорожче: тека чи життя. Хоч насправді це було те саме.

П’ятий док. Його знову опосіли сумніви. Чи йде за ним Анаїс? Кубелу охопила паніка. Ану ж бо Туанен узяв її в заручниці, а він оце слухається його і боїться обернутися… Він уже збирався перевірити той здогад, та зупинився. Ні, він не повторить Орфеєвої помилки…

Він підходив до шостого доку, аж під дахом знову загуркотіло. Хвиля майже упритул підкотила до нього й ударила, змусивши присісти навпочіпки і притулитися спиною до стіни. Вона переслідувала його, просягаючи до кожної шпарини, та він учепився в бетон і не піддався їй. Коли вода пішла, він побіг услід за нею. Насилу він здолав чергові двадцять метрів, позаду звівся новий бурун. Певне, Анаїс лишилася за муром. А може, під ним. Витримає вона той натиск? Зуміє вхопитися за поруччя зв’язаними руками? Один погляд… Однісінький…

Хвиля завадила йому обернутися. Вода скипала, підіймалася, крутилася довкола нього, знову і знову заливаючи його з головою. Він відчув, як стихія видерла теку з-за пояса. Сягнув, щоб ухопити її, та відразу ж схаменувся, щоб утриматися. Потрібні дві руки. Коли вода відринула, він збагнув, що в нього лишився тільки подих, але й цього було багато.

Кубела помчав до наступного доку. Він уже збився з ліку. Сьомий? Дев’ятий? Дістався він до краю? Анаїс. У нього був тільки один шанс із трьох. Або вона прямує за ним, він не обернеться й обоє вони уціліють. Або її там нема і тоді він програв. Або вона там і він учинить помилку, озирнувшись на неї. Один короткий погляд…

І раптом він утямив, що перед ним глухий мур. Наступного доку не буде. Він сягнув краю. Глянув униз, на платформи, і помітив під східцями прохилені двері. Туанен не збрехав. Вихід там, за декілька метрів у нього під ногами. Лишилося тільки спуститись у діл і тікати.

Та це буде справжнісіньке сходження до пекла. Не можна не допомогти Анаїс… Не пройти удвох останні метри… Він обернувся й угледів її на тому краю містка. Її темні очі, світлу шкіру. Згадав, як побачив її вперше. Зойк. Молоко. Аліса в країні жахіть…

І тоді він утямив, що програв. Точнісінько, як у міфі. Тієї миті за спиною Анаїс постав убивця. На нім знову була його машкара. Обличчя перехняблене, його рота розтинає немов циркулярна пилка. Убивця в киреї, немов анатолійський пастух. Він замахується якимось варварським знаряддям, чи то кутим із бронзи, чи то зробленим із кременю.

Кубела кинувся до нього, та запізно. Туанен опустив свою сокиру. Та перш ніж вона торкнулася голови Еврідіки, на місток упав бурун. Океан умить злизав і ката, і його жертву.

Кубела насилу встиг подумати: «Бурун завбільшки з дім». Ні людина, ні бог не могли б опиратися тисячам кубометрів бурхливої води… Його теж змело. Жбурнуло сторчголов через поруччя, простісінько в безодню.

У глибині бурхливого виру в Анаїс знову поклякли руки і ноги, хоч болю вона не відчувала. Вона пливла, рухалася. Звивалася, та все було марно. Вона розчинилась у хвилях. Танула в них, стала плинною, довгою, гладенькою…

Аж уздріла дагеротипи. Ті, які показав їй Туанен, перш ніж приспати її. І світлі, й темні заразом. Крізь той контраст на неї дивилися жертви. Мінотавр, Ікар, Уран… Їхні закляклі обличчя блищали у воді, наче сяйливі водорості. Герої світу богів і легенд. Вона подумала чи, може, воно їй тільки здалося: «Я померла». І відразу ж: «Мені воно мариться».

Хвиля нагнала ті видива. Підняла її, перевернула, жбурнула додолу. Потім у пінявому гуркоті протягла її бетонними кутами. Анаїс спробувала зрозуміти. Море втягло її, витягло з бункера й закинуло на декілька метрів угору — на плоску бляшану поверхню. На покрівлю бази. Нехай найбрутальнішим чином, проте вона вирвалася із пастки.

Найперше вона подумала про Фрера. Де він? Вона йшла за ним містком, долаючи скажені буруни. Щосили трималася. Фрер не обертався. Він дотримався слова. Подумки вона дякувала йому. Туанен скрадався за нею, пантрував на свого Орфея — злий дух, що прагне крові, ладен завершити міфа очікуваною розв’язкою. Останньої миті Фрер не втерпів. Він глянув на неї. У пам’яті відбився його приголомшений, відчайдушний погляд, коли він збагнув, що програв…

Хвиля з розгону вгатила в бетонний мур. Бульки вибухнули в Анаїсиній голові зоряним феєрверком. Сама себе не тямлячи, вона опинилася на ногах. Вона знову відчувала своє тіло, свою міць, свої руки і ноги. Вода, яка ще мить тому була тверда, мов камінь, розпливалася калюжею в неї під ногами, зникаючи в шумовинні піни.

Вона спробувала зорієнтуватися. Авжеж, вона стояла на даху бункера для підводних човнів, оточеному високими бетонними мурами, наче тераса була поділена на відтинки. Либонь, то була система амортизації від прямого поціляння бомб, яку спорудили за тої пори, коли узбережжя бомбували союзники. І, хоч як це не дивно, поміж тими мурами росли дерева, тож усе воно скидалося на в’язницю в джунглях.

Вона попрямувала попід муром, розсуваючи гілляки, аж окрушини кори летіли їй в обличчя. Де вбивця? Десь у цім лабіринті. Руки були скручені нейлоновим хомутом. Вона спотикалася, намагаючись утримувати рівновагу. Вода врізалася в щиколотки з тією ж силою, що й пута на її на руках. Треба поспішати. Знайти вихід. Знайти східці. Спуститися до набережної. Море вдалині вже збиралося для нової навали.

За рогом вона побачила вихід. Перед нею лежала інша частина покрівлі, плоска мов паперть, порепана, мов земля після землетрусу. Вона глянула ліворуч і побачила гавані, кораблі, що збилися докупи, буксири з мигтючими вогниками. Не замислюючись, рушила у протилежний бік. Подалі від води. Ближче до паркувальних майданчиків і комор.

Вона гепнула в калюжу. Звелася на ноги. До краю покрівлі було метрів із тридцять, аж хвиля упала на неї і жбурнула вперед. Вона гадала, що перелетить через край, але та ж таки сила потягла її назад, туди, де вона й була.

Анаїс задихалася. Вона була іграшкою в могутніх лабетах стихії. Скоцюрбившись, сяк-так сповільнила ковзання і звела голову над водою. Свіже повітря. Зліплені губи не давали їй дихати ротом. Вона чимдуж вдихнула носом. Солоні цівки води різали в горлянці. У вухах гучало, немов у мушлях. Будь-що треба дістатися до краю, перш ніж знову накотить хвиля, що жбурне її у прірву. То була палиця на два кінці. На краю покрівлі її міг чекати порятунок, а могла бути і смерть.

Вона спробувала наддати ходу, та марно. Позаду зростало ревисько, здіймаючись, немов театральна завіса. Двадцять метрів. Вона шукала поглядом східці чи бодай що-небудь, щоб спуститися. Десять метрів. Гуркіт наздоганяв її. Ось-ось накотить хвиля, розженеться, загарбає її… І вона полетить додолу.

Та на неї чатувала ще одна небезпека.

По праву руч вигулькнув убивця. Обличчя його перехнябилося від кривої посмішки. Він розмахував кремінною сокирою. Дві смерті постали перед нею. З одного боку, хвилі й безодня. З іншого — вбивця зі своєю зброєю. Вона кинулася на Туанена. Буцнула головою його в живіт, змусивши зігнутися навпіл. Обоє покотилися дахом. Анаїс була прудкіша: вона схопилася і вмить оцінила обидві загрози. Хвилю, що мчала до неї, й убивцю з Олімпа, який уже підводився на ноги…

То було мов знак. Підсвідомий поклик. Щось змусило її обернути голову ліворуч. Там стирчали з платформи кінці сталевих східців. Дві руки, що розхилилися в обіймах. Вона помчала туди. Убивця побіг за нею, піднявши над головою сокиру.

Це було останнє, що вона побачила. Хвиля затопила їх обох. Анаїс заплющилася. Піна вчепилась у неї тисячами пальців. Ухопила за стан, за груди, за голову. Приглушений водяний світ. Кам’яний скрегіт. Це вже перемога, що вона не потрапила під сокиру вбивці. Для остаточної перемоги, щоб уціліти, в неї вже не було снаги.

Останньою її думкою стала лінія життя на моніторі, зелена, світляна і безнадійно пряма лінія. У барабанних перетинках відчайдушно дзумів тривожний сигнал. Та ось і він подаленів, потонувши в темному гуркоті океану…

Вона оговталася від удару в спину. У спалаху осяяння збагнула, що східці втікають з-під ніг. Сама не тямлячи як, вона вигнулася, засовала руками й наосліп учепилася за пруття. Наступної миті вона зависла над прірвою, обливаючись водою і відчайдушно дриґаючи ногами. Море відринуло її. Їй пощастило намацати опору. Вона почувалася приголомшеною, та немовби оновилася, омилася і наново народилася на світ.

Пальці її заков’язли, ноги тремтіли, та все ж таки вона спускалася, щосили сапаючи, обпалена ізсередини солоним полум’ям моря. Униз і знову вниз. Тому спуску, здавалося, краю не буде.

Вона таки упала б, якби пруття раптом не заступила земля. Сама собі не вірячи, вона заточилася. Під ногами був суходіл. Попереду — залізничні колії. Цистерни. Темні споруди. Увіччю потьмарилося. Вона схитнулася. Коли коліна торкнулися бетону, то угледіла його. Чудовиську пощастило менше, ніж їй. Його покалічене тіло зливалося з бетоном, наче розчавлена кривава п’явка. Череп під каптуром репнув. Кирея скидалася на огидний лантух із тельбухами.

— З вами все гаразд, панно?

Чоловіки в дощовиках. Електричні ліхтарі. Голоси, приглушені каптурами, що лопотять за вітром. Один помітив хомута, яким були скручені її руки. Показав на нього напарникові. Вона спробувала щось промовити, та губи були безнадійно склеєні.

Вона подумала про свого героя. Де він? Уцілів чи безповоротно пропав? Чоловіки допомогли їй звестися на ноги. Треба попередити їх. Сказати, щоб шукали Матіаса Фрера. Віктора Януша. Нарциса. Арно Шаплена. Франсуа Кубелу…

Та в її думках було інше ім’я. Хотіла погукати його. Повернутися назад. Урятувати його.

Вона без угаву повторювала:

— Орфей… Орфей… Орфей…

Та з її запечатаних вуст не долинало жодного звуку.

Наслідки бурі відбивалися в калюжах, розбитих шибах і гаванях, що насилу затихли. Світило сонце, і так було ще гірше. Його проміння осявало всі сліди руйнування. Скрізь блищала вода, проте це був сумний, похмурий і похоронний блиск. А тепле сонечко здавалося лихоманкою, що випромінює недугу, болісне одужання і смерть.

Він наполовину виліз із поваленого деревляччя і волів не замислюватися над тим, як опинився в тім укритті. Певне, випадково. Підтягнувшись, видерся на якогось стовбура і озирнув околиці. Велетенські крила повалених вітряків. Піднімальні крани на землі. Авта, що спливли на поверхню і билися одне об одне на затопленому майданчику. Уламки дерев, неначе трупи, гойдалися на воді. Сумне видовисько.

Схопившись за кабель, як за рятівну линву, він плигнув зі стовбура й ударився об асфальт. Ноги не тримали його. Тіло стало мов драглі. Насилу звівся і побачив, яке сплюндроване все довкруги. Земля була закидана камінням, снастями, шматками щогол. Дорожнє покриття геть порепане. Видерті цілі пласти асфальту. Вантажні кораблі в гавані поробили проломи в берегах. Митне судно занурилося носом у воду, інше лежало на боці…

Він почвалав набережною, обходячи вивернуті плити, клапті вітрил, уламки дерев і кавалки заліза. Моряки сиділи на розгромленому причалі, взявшись за голови. Приголомшені жандарми та рятівники оцінювали збитки від урагану. Тут панувала тиша, перемішана із жахом. Природа сказала своє слово. Відповісти не було чим.

У нього запаморочилася голова. Він зупинився і нахилився вперед, упираючись долонями в коліна. Що ж, він тільки уламок у купі інших уламків.

— Що з вами, пане?

Він звів голову, намагаючись уторопати, звідки лунає той голос. Перед ним стояли двоє рятувальників в чорних теплих куртках зі світляними пов’язками.

— Як ви почуваєтеся?

Він не відповів, бо не певен був своїх відчуттів.

— Звідки ви? Де ви мешкаєте?

Він розтулив був рота, потім відчув чиюсь долоню в себе на плечі. Уражений сонцем, він на мить утратив тяму.

— Назвіться ж бо!

Він мовчки дивився на них. Намагався збагнути, що з ним не так. Чому він став справжнісінькою жертвою суднотрощі. І буревій тут був ні до чого.

— Як вас звуть, пане?

Нарешті він зрозумів. І з винуватою усмішкою прошепотів:

— Хоч убийте, не знаю.