Пасажир

IV Ноно

— Шатле, прийшли до тебе.

Анаїс нічого не сказала. Вона лежала на ліжку, втупившись у свого в’язничного номера, сама в камері площею дев’ять квадратних метрів. Та самотність була все ж таки розкішшю, хоч вона й не просила її. Ліжко, стіл і стілець тут можна було пересувати. І це теж була розкіш, адже її не помістили в камеру для особливо небезпечних злочинців, де все наглухо пригвинчене до підлоги.

Усі її розваги напередодні зводилися до мандрівки в автомобілі для в’язнів і розмов із соціальним працівником, а потім і з директором ізолятора тимчасового утримання, який розповів їй про порядки у в’язниці. Крім того, їй довелося роздягнутися догола і пройти медичний огляд, під час якого в неї взяли мазок. Недуги в неї не виявили, тільки лікарка записала собі, що в неї шрами на руках.

— Ти чуєш, що я тобі кажу?

Анаїс неохоче злізла додолу — вона лежала на горішніх нарах. Тремтячи від холоду, зиркнула на годинника, якого їй, слава Богу, таки залишили. Ще одне послаблення режиму. Допіру дев’ята ранку. Мізки у неї були наче з бетону, того, що з нього побудовані велетенські споруди в’язниці Флері-Мерожі.

Вона попрямувала за наглядачкою. У коридорі видніли замкнені двері камер. У тьмяному світлі зір блукав по мурах, по долівці, по стелі. У ЖСІ[45] все було сіре, брунатне, позбавлене яскравих барв. І скрізь тхнуло дезінфекційними засобами.

Знову клацнув замок.

Ще одні двері.

О такій порі до неї міг прийти тільки поліцай або адвокат.

Офіційні особи.

Ще один коридор.

І знову замок.

Із-за дверей камер долинало бубоніння телевізорів, затхлий в’язничний дух. Декотрі в’язні вже в майстернях. А дехто вештається собі коридорами, що дозволяється лише в жіночому ізоляторі. Наглядачки в білих халатах котять дитячі візки в ясла. У Франції жінки, що народили у в’язниці, можуть глядіти своїх дітлахів до півтора року.

Електронний замок. Рамка металодетектора. Перевірка в’язничного номера. Анаїс опинилася в коридорі, де були заґратовані та засклені комірки. У кожній стояв стіл і два стільці. Двері з шаруватого скла.

Крізь шибку Анаїс розгледіла свого відвідувача.

Соліна в окулярах на лисому черепі.

— Ох ви ж і нахаба! — сказала вона, увійшовши до комірки. Позаду грюкнули двері.

Соліна відкрив портфеля, що стояв долі.

— Можна вже й на «ти».

— Що тобі треба, мерзотнику?

Поліцай усміхнувся і поклав на стіл зелену теку.

— Видно, як ми любимо одне одного. Сядь.

— Я чекаю на відповідь.

Він ляснув долонею по теці.

— Оце моя відповідь.

Анаїс узяла стільця й умостилася на ньому.

— Це що таке?

— Чоловік, якого ти шукала. Кастрований волоцюга, якого знайшли 3 вересня 2009 року під Єнським мостом.

Те видиво спливло їй увіччю. Нарцисові малюнки. Перехняблене лице. Кремінна сокира. Покалічений труп. Вона не дуже знала Париж, та міст усе ж таки вгадала.

— Нащо воно мені?

Він обернув теку і пхнув до неї.

— Поглянь.

Вона розгорнула її. Детальний звіт у тій справі. Світлини, плани, звіт про розтин, протоколи з місця злочину… Спершу вона переглянула жмут кольорових світлин завбільшки з поштову листівку. Голий чоловік лежав під темним склепінням мосту, поміж ногами в нього щось чорніло. Тіло здавалося неприродно довгим. Біла шкіра сяяла за контрастом із брудною землею. Вона подумала собі, що блідість, може, від того, що з убитого виточили всю кров. Голову його запхали поміж камінням у кутку, тож обличчя не видно було.

— Ви впізнали його? — тихо запитала вона.

— Авжеж. Юґ Ферне, тридцять чотири роки. Добре відомий поліції. У 2008—2009 роках брав участь у демонстраціях «Дітей Дона Кіхота». Горлянка як у глека. Ніколи й за холодну воду не брався, зате полюбляв репетувати про своє право на ледаче життя.

Анаїс не звернула уваги на ту шпильку. Поліцай тільки й чекав, щоб вона сказилася.

— А розслідування?

— Нічого не втнуло. Ні слідів, ні свідків. Удосвіта його знайшла річкова поліція. Ледь встигли забрати тіло, перш ніж з’являться річкові трамваї з туристами.

Рана широким планом. Низ живота просто-таки пошматований. Якимось жахливим знаряддям. Сокирою, яку намалював Нарцис. Те знаряддя вочевидь відіграє´ якусь роль у злочинному ритуалі. Певне, тут криється щось із міфології. Їй згадався другий малюнок. Той, де вбивця жбурляє в Сену відчикрижені геніталії. Сакральний жест, нічого й казати. Звідки ж Нарцис дізнався про такі подробиці? Сам він і вбивця?

— Хто провадить слідство? Кримінальний відділ?

— Смерть волоцюги? Де ж пак! Справу передали третьому відділові судової поліції.

— І що вони виявили?

— Кажу ж тобі, ні хріна. Іде дізнання. Опитування, огляд місцевості, лабораторні дослідження, ну ще задля годиться допитають кількох волоцюг, та й край. Напишуть у висновку, що це якісь порахунки, та й закриють справу.

— А каліцтва не викликали підозри?

— Бурлаки що хоч можуть утнути. Дивуватися нема чого.

— А як із нестачею крові в мерця?

— Рана добряче кровила.

— Ні, я маю на увазі, чи не виточили з нього кілька літрів крові?

— Про це я нічого не чув.

Анаїс гортала папери. У кутку теки вона помітила ім’я слідчого судді: П’єр Воллятре. Їй згадалися ще два вбивства. У Марселі — Ікар, слідчий суддя Паскаль Андре. У Бордо — Мінотавр, суддя Філіпп Ле Ґаль. Це вже не кримінальна справа, а якась юрма суддів.

— А тепер що? Поновите слідство?

— Спершу доведеться умовити прокуратуру. Їм треба розібратися в цій каші. Добре було б довести їм, що це вбивство може належати до ряду Ікар — Мінотавр.

— Тобто знайти міф, за яким воно інсценізоване?

— Еге ж. А то двох ілюстрацій поки що замало, щоб машина знову почала діяти.

Анаїс зрозуміла натяка.

— І тобі потрібно, щоб я знайшла цей міф?

— Та, гадаю, тобі все одно нічого робити… — Він дивився їй у вічі. — Я не відмовлюся від твоєї пропозиції лише через те, що ти потрапила до в’язниці.

— Від якої пропозиції?

— Працювати разом.

— Отут?

— У поліції тобі вже не працювати, любцю. А в тюрязі дуже добре можна подумати.

Анаїс збагнула, що в нього є якийсь козир у запасі.

— А з моєю справою що?

— Слідчий суддя незабаром викличе тебе.

Вона рвучко нахилилася до нього. Соліна сахнувся. Він ще не забув, як вона плюнула на нього.

— Витягни мене відсіля! — процідила вона крізь зуби.

— Знайди міф.

Оборудка відбулася. Ціну назвали.

— У кого моя справа?

— У відділі боротьби з організованою злочинністю, тобто в мене. Нас цікавить стрілянина на вулиці Монталамбер.

Вона взяла кілька світлин.

— А це?

Соліна всміхнувся.

— Як пощастить довести зв’язок поміж трьома вбивствами, то віддати справу кримінальному відділові ми завжди встигнемо. А якщо ми знайдемо вбивць і без них? Я просто-таки нетямлюся від думки, що ми пошиємо їх у дурні, дитинко. Лихо в тім, що відділ розшуку утікачів незабаром розпочне шукати Януша.

Соліна видавав бажане за дійсне. Справу в нього й так, і так заберуть. Йому залишалося тільки сподіватися на сенсаційний успіх. Ось чому вона й потрібна була йому. Не для того, щоб порпатися у грецькій античності, а щоб аналізувати кожну подробицю, складати уламки мозаїки, тобто продовжувати слідство, яке вона розпочала в Бордо.

Вона схилилася над світлинами. Дещо вже впало їй в око.

— Цей чолов’яга був високий, правда ж?

— Два метри п’ятнадцять сантиметрів. І прутень у нього, мабуть, як добряча шаблюка був. Велетень, та й годі. Тож убивство з метою вилучення органів можна не розглядати, хіба що власникові треба було пошити чохла.

— У крові були сліди героїну?

— Ти, як завжди, здогадлива.

— Наркоман?

— Швидше пияк.

Минулися остатні сумніви. Третій у списку вбивці з Олімпу. І ще одне її припущення підтвердилося. Вбивця вміє переконувати: він умовив велета зробити собі того укола. За асоціацією вона згадала, що Філіпп Дюрюї казав про чоловіка із затуленим обличчям, лепрака. І відразу ж її вколола думка про перехняблену мармизу на малюнку. Швидше схожу на етнічне зображення, ніж на маску з грецької трагедії.

Вона згорнула теку, знову відчувши, що поміж тими фактами є якийсь зв’язок, та сформулювати його вона не могла.

— Домовилися, — сказала вона. — Увечері я тобі зателефоную.

Соліна незграбно підвівся зі стільця і взяв портфеля.

— Завтра зустрінешся зі слідчим суддею.

Він прокинувся на помаранчевій ковдрі. Він і досі був у спортивних штанях і в куртці з каптуром. Почувався пречудово. Тут він у безпеці. Під захистом цієї робітні, якої він не знав, проте вона знала його як облупленого. Розплющив очі й угледів залізяки, що тримали стелю. Йому спала на думку Ейфелева вежа. І романи Золя: назв уже він і не пам’ятав, але там люди мешкали, спали і працювали в отаких робітнях. На декілька днів він стане одним із них.

Він сів поміж розкиданих, пописаних аркушів. І відразу ж згадав. Його нічні нотатки. Цілісіньку ніч він юзав у мережі. На Sasha.com та інших сторінках для знайомств. Останні з’єднання Шаплена. Вигадані наймення і побачення. Усе дарма. Він обнишпорив помешкання у пошуках записника чи нотатника з адресами, та нічогісінько не знайшов. Заснув десь о четвертій ранку.

Вештання у чатах зміцнили його певність. Ноно не був віртуальним залицяльником, він не схибнувся на сексі, не зголоднів за жіночими пестощами. Він провадив розслідування. Прокляття «пасажира без багажу». З якоїсь незрозумілої причини його персонаж обрав matchmaking[46]. Гіпотеза: у мережі він шукав якусь жінку.

Якби ж то знати яку… Цілу ніч перед ним мигтіли псевдо. Нора33, Тінетта, Бетті14, Жінка-кішка, Сісcі, Стeф, Анна, Барбі, Афродіта, Ніко6, Фіну, Кенні… Він читав дурнуваті діалоги: грайливі натяки, ніжні слівця… Кохання будь-якого штибу, від найпримітивнішого до платонічного.

Враження загалом було суперечливе. Ноно видався йому базікалом, що так і не брався до діла, обмежуючись словами. Часом після першого знайомства жінки знову намагалися з ним зв’язатися, та він не відповідав їм. Він навіть не певен був, чи той десь узагалі бував. За однісіньким винятком: Sasha.com, сторінка speed-dating. Майже щовечора Ноно ходив на вечірки до Саші. У бари. Ресторани. Нічні клуби. За повідомленнями з адресами місць тих зустрічей можна було простежити всі його походеньки. Та тільки незрозуміло було, що ж відбувалося у real life[47].

Залишалися повідомлення в його автовідповідачі. Він міг зателефонувати цим дівчатам, зустрітися, побалакати з ними. Ану ж бо він зрозуміє, що шукав? Та йому не хотілося поновлювати ті одноразові побачення.

Його цікавила тільки одна жінка. Та, що телефонувала 29 серпня.

«Арно, це я. Зустрінемося вдома…»

Йому доведеться розпочинати все наново. Піти на вечірки Sasha.com. Знову пройти шляхом своєї тіні. Збагнути, що шукав його двійник, і провадити його пошуки далі…

Учора вночі він лишив на форумі повідомлення. Він перевірив пошту. Увечері його запрошували на датинг[48] до «Піткерна», бару в кварталі Маре. Навряд щоб учасники знали, що таке «Піткерн», але він таки знав: острів у Тихому океані, де жили бунтівники з «Баунті». І сьогодні там існує колонія, що її члени вважають себе їхніми нащадками. Він уже уявляв собі острівну, тропічну атмосферу тієї місцини…

Ванна. Ніс наче гоївся. Набряк трохи стух. Рани взялися струпами. І все ж таки він не годиться в залицяльники. Нехай уже, та ці пошуки будуть гламурніші, якщо порівняти їх із колишніми порпаннями в самому собі. Після нетяг і дурнуватих мистців тепер він матиме справу з самотніми жінками.

Він намагався жартувати, дивитися на речі простіше, та зараз йому згадалося вбивство Жана-П’єра Корто, стрілянина на вулиці Монталамбер, оті страшенні удари об умивальницю, коли він трощив собі носа…

Він спустився вниз і зварив каву. Десята ранку. З філіжанкою в руках він узяв пошту, яку лишив на кухонному столі, й умостився на дивані у вітальні. Відклав убік рекламні проспекти та інший непотріб і взявся до офіційних листів. Особливої тривоги його відсутність ні в кого не викликала. Банк надсилав йому виписку з поточного рахунку. Домовласники нагадували, що пора заплатити за хату, 2200 євро за кожен місяць, утім, не надто наполягаючи. І ще він не сплатив страхові внески. За все інше кошти списувалися просто з банківського рахунку, який був таки чималенький.

Якщо судити з останньої виписки, на його рахунку було 23 000 євро. Значна сума. Понишпоривши у майстерні, він знайшов попередні виписки. Той рахунок він відкрив у травні в БКГШ[49]. І відтоді сума суттєво не мінялася. А Шаплен ніяких переказів не отримував і чеків не депонував. То звідки ж грошенята? Певне, він сам клав на рахунок готівку. 2000 євро, 3000 євро, 1700 євро, 4200 євро… Хоч що він там робив, платили йому готівкою неофіційно.

А чи не джиґун він часом, подумав собі Нарцис. Та з тону повідомлень, з того, як поводилися з ним співрозмовниці, видно було, що про платні послуги й мови не могло бути. Одне було зрозуміло: він не рекламний дизайнер і взагалі не мистець. Оцей його кульман, оця робітня — все це декорації, як ото ті коробки, що були у Фрера в хаті. Ким же він був насправді? Чим заробляв собі на хліб?

Йому згадалася одна подробиця. Його розмова з комерційним директором фірми «РТЕП». Він літрами купував у них освітлену оліфу. Задля облуди чи він справді її десь застосовував? Шапленові ті запаси потрібні були для іншої справи. Таємної й такої, що дає чималий зиск. Пов’язаної з хімією. Може, він виробляв наркотики в льоху?

Хоч що він там робив, це давало надію на те, що десь у хаті заховано грошенята.

Спершу він подався до галереї, адже найдорожче завжди ховають поміж особистими речами, якомога ближче до себе. Шукаючи панцерну касу, він переставив рами, відсунув ліжко, порпався у шафі, у письмовому столі. Марно.

Він замислено глянув на макети, що стояли в галереї. Довжина кожної моделі була сантиметрів 70 або й 100. І відразу ж у нього виникла певність, що гроші заховали в них… Обережно взявши до рук перше судно, «Америкас кап джей-клас слуп», як свідчив напис, викарбуваний на латунній табличці, він трохи підняв палубу. Усередині було порожньо. Він поставив корабля на місце і взяв іншу модель — дванадцятиметрової яхти «Колумбія». І тут нема нічого. Потім він оглянув «Ґретел» Королівської сиднейської яхтової ескадри, «Південний Хрест» Королівського пертського яхтового клубу та «Відважного» Нью-Йорського яхтового клубу. Але в них теж нічого не було.

Заглядаючи під палубу «Пена Дюка І», першого вітрильника Еріка Табарлі, він уже й не сподівався ні на що, аж побачив, що там лежать жмутки банкнот по п’ятсот євро. Шаплен насилу погамував радісний вигук. Заліз туди рукою і хутко напхав кишені грішми. В думках було тільки одне: дурман…

Може, Ноно призначав стільки побачень, щоб збувати свій товар? Раптом йому згадався почерк убивці, що упорскував своїм жертвам чистий героїн. Та й цей збіг він проігнорував.

Діставши всі банкноти, він намацав там іще щось. Пластикова картка. Він дістав її, певен, що то «Віза» чи «Америкен експрес», та то був медичний поліс із номером соціального страхування. Ще він знайшов там посвідку особи, водійські права і паспорт. Усе було на ім’я Арно Шаплена, що народився 17 липня 1967 року в Ле-Мані, департамент Сарта.

Він сів долі. Розвіялися останні сумніви в його злочинному минулому. Він водився з негідниками. Купив собі фальшиві папери. У глибині душі він навіть не здивувався з того. Йому судилося бути самозванцем, брехуном, виродком.

Він підвівся і вирішив узяти душ. Потім він придбає мобільника і за допомогою фахівців спробує встановити на ньому свій колишній номер, який дізнався з рахунків. Він не сумнівався, що це допоможе з’ясувати, хто ж його клієнти і в чому полягає його бізнес. Він зателефонує їм. Торгуватиметься. Збагне, що їм від нього треба. Потім піде на сьогоднішню вечірку.

Механізм Ноно знову почне діяти.

— Я згубив мобільника.

— Та невже?

Шаплен поклав на прилавок останній рахунок за телефон, не звертаючи уваги на глузливий тон продавця.

— І я забув, що треба зробити, щоб перевірити голосову пошту.

Не відповівши, той узяв рахунок, защипнувши підборіддя великим і вказівним пальцями. Експерт, дідько його вхопив би!

— У вашого оператора все воно просто. Телефонуєте на свій номер. Отримавши повідомлення, набираєте кодове слово і натискаєте зірочку.

Того й слід було чекати. Ніякого кодового слова він не знав.

— Добре, — незворушно відказав він. — Я хочу придбати нового телефона. І укласти нову угоду.

Та продавець, замість того щоб сягнути до вітрини з телефонами різних марок, поклацав клавішами комп’ютера, з’ясовуючи особистий рахунок Шаплена.

— Нащо вам нова угода? У вас на рахунку повнісінько грошей…

Шаплен узяв рахунок і поклав до кишені. Він вбрався як Ноно: п’ятдесят відсотків Ральфа Лорена, п’ятдесят Армані, все це вбрано у плащ, який лиснів ледве помітною блакиттю.

— Забудьте про цей рахунок. Я хочу придбати нового мобільника. З новим номером.

— Вам доведеться заплатити чималенькі гроші.

— Пусте.

Продавець скрушно зітхнув і виголосив якусь незрозумілу промову, де знай траплялися такі слівця, як «моноблок», «чотири діапазони», «мегапікселі», «блютуз», «месенджер»… Застрявши в тому потоці по самісіньку шию, Шаплен зробив так, як учинив би будь-хто на його місці: обрав телефон за виглядом. Тицьнувши пальцем у найпростішого.

— Оцей.

— На вашому місці я…

— Оцей, добре?

Продавець похитав головою, ніби казав: «Усі ви однакові».

— Скільки?

— Двісті євро. Та якби ви…

Шаплен поклав на прилавок банкноту вартістю п’ятсот євро. Продавець неохоче взяв її і простягнув решту. Ще хвилин із десять вони заповнювали бланки абонентської угоди. Брехати не можна було, тож він підписав її прізвищем Шаплен і адресу вказав на вулиці Рокетт, 188.

— Заряджений? — поспитався він, киваючи на коробку з телефоном. — Я хочу негайно скористатися ним.

Продавець тільки всміхнувся. Вправно діставши телефона, він зняв заднє віко і вставив акумулятора та сім-картку.

— Якщо захочете фотографувати, — сказав він, простягаючи апарата Шапленові, — то доведеться придбати мікрокарту пам’яті. Ви…

— Я просто хочу зателефонувати, розумієте?

— Та це просто. Тільки не забудьте ввечері поставити його на заряджання.

Шаплен поклав телефона до кишені.

— У рахунках за мобільний зв’язок, — провадив він, — немає видрукуваних дзвінків.

— А їх ні в кого нема. Вони в мережі.

— І як їх переглянути?

Зневагу в погляді продавця заступив подив: чолов’яга ніяк не міг уторопати, звідки взявся цей божевільний.

— Достатньо подати дані абонента на сторінці оператора, і ви зможете переглянути всі ваші дзвінки. І з іншим номером те саме, та відповідно до іншої угоди.

— Ви маєте на увазі мою нову угоду з оператором?

— Ні, у вашій квитанції є інший рахунок.

Шаплен дістав її й поклав на прилавку.

— Де?

— Ось тут, — показав пальцем продавець.

Він теж глянув. І нічого не второпав.

— А де ж той номер?

— Ви обрали послугу «прихований номер». Ану дозвольте…

Він узяв рахунка й обернувся до комп’ютера. У крамниці запала тінь Старшого Брата. Цей простий чоловік міг усе побачити, розшифрувати, промикнутися в будь-чиє життя. Та цього разу й він змилив.

— Бачте, про цей номер нічого не можна з’ясувати… Ви обрали опції, що унеможливлюють отримання будь-якої інформації й геолокацію. Ви також відмовилися від білінгу. — Він звів очі й виголосив: — Не угода, а чистісінький тобі Форт-Нокс!

Шаплен промовчав. Він уже втямив, який важливий саме цей номер. Він пов’язаний із усіма таємницями, що він мусить з’ясувати.

— Ох, та я ж геть забув! — ляснув він себе по чолі. — Гадаєте, я зможу простежити його в мережі? Мої колишні дзвінки, маю на увазі?

— Без проблем. За умови, що згадаєте пароль. — Продавець підморгнув. — Звісно, якщо ви оплатили останній рахунок!

Шаплен вийшов надвір. Йому кортіло повернутися до своєї робітні, залізти до мережі й розшифрувати свої ж таки таємниці.

На майдані Леона Блюма він зупинився перед газетною яткою. На перших сторінках уже не згадували ні про стрілянину на Монталамбер, ні про бійню на віллі Корто. І що дивно, про його втечу з Отель-Дьє теж не було жодного слова. Його обличчя не пишалося на чільних сторінках часописів. Ні оголошення «розшукується», ні звернення до можливих свідків. Що ж хочуть ті кляті поліцаї? Може, це така їхня тактика: не бажають здіймати галасу? Бояться, що в Парижі настане паніка, якщо всі дізнаються про втечу небезпечного навіженця?

У тій тактиці була якась пастка, і все ж таки йому полегшало. Він придбав «Фігаро», «Монд» і «Париз’єн». Потім відчув, що зголоднів. Нічого, з’їсть сендвіча. Прямуючи вулицею Рокетт, він мав таке враження, ніби підіймається до сяйливих вершин, стремить у незнану височінь. Там, де на нього чекало світло істини.

Народження світу.

Сзпередвіку був Хаос. Ні богів, ні світу, ні людей… З тієї магми постали первини: Ніч (Нікта) і Морок (Ереб). Нікта породила Небо — Урана і Землю — Гею. А ті перші боги поєдналися і народили купу дітей, зокрема і дванадцятьох титанів.

Уран боявся, що діти позбавлять його влади, то звелів Геї тримати їх глибоко під землею. Наймолодшому титанові, Крону, пощастило втекти за допомогою матері, і він кастрував батька. Потім одружився зі своєю сестрою Реєю і народив шість перших богів-олімпійців, зокрема й Зевса, що скинув свого батька…

Анаїс підкреслила абзац у скопійованому тексті. Словник грецької міфології вона знайшла у в’язничній бібліотеці, поміж любовними романами і юридичними довідниками. Вона сиділа в майже порожній читальній залі. Тут було спокійно і тепліше, ніж у камері. З вікна відкривався навіть краєвид надвір. Там був бляклий моріжок, яким плигали тлусті лискучі ворони, що сварилися за недоїдки, які повикидали з вікон в’язниці.

Вона перечитала абзац. І була певна, що таки знайшла той міфологічний епізод, який став фатальним для Юґа Ферне. Зазначила вона й інші згадки про кастрацію у грецькій міфології. Проте обряд під Єнським мостом цілком відповідав убивству Урана. Він достеменно повторював деякі подробиці легенди. Крон скористався кам’яним серпом. Убивця на малюнку застосував кремінну сокиру. Бог жбурнув геніталії в море. Убивця кинув свою страшну здобич у Сену, що була для нього альтернативою морській стихії.

Поки що Анаїс знайшла тільки один збіг поміж тими трьома міфами. Кожна легенда змальовувала стосунки батька із сином, зокрема із проблемним сином. Мінос запроторив Мінотавра до лабіринту, бо той був потвора. Ікар загинув із власної необачності, бо полинув аж до Сонця. А Крон був батьковбивця: він покалічив і забив свого батька, аби владати всім світом.

Чи крилося в цьому всьому те, що стосувалося і самого вбивці? Чи був убивця з Олімпу недобрим сином? А може, розгніваним батьком? Вона звела очі. До ворон, які ласували недоїдками, приєдналися безпритульні коти. Кабелі протигелікоптерної безпеки і колючий дріт з гостряками розтинали небо за вікном на квадрати.

Анаїс знову заходилася читати. Боги-засновники відкривали для неї новий всесвіт, що не мав нічого спільного зі світом богів-олімпійців. Тут ішлося про попереднє покоління. Первісне. Звірувате. Сліпе. Некеровані потвори, що уособлювали собою природні сили. Гіганти. Циклопи. Гекатонхейри[50].

Тут простежувався ще один зв’язок із тією первісною порою. Зріст жертви. Символічно Юґ Ферне належав до гігантів, титанів, чудовиськ… Анаїс і не сумнівалася, що вбивця обрав його з цієї причини. Жертвопринесення мало бути незмірне і виходити за будь-які межі. Воно належало до пори первісних богів. Пори хаосу і безладу. Крім того, це вбивство передувало іншим, як ото титани передували богам-олімпійцям.

Вона підвелася і пошукала на полицях щось про первісне мистецтво. Книжки були пошарпані, зачитані, заяложені. Видно було, що вони служили знаряддям боротьби з нудьгою, лінощами та відчаєм.

Анаїс знайшла антологію етнічних масок. Стоячи біля стелажів, вона погортала книжку. Якщо судити зі світлин, машкара вбивці скидалася швидше на африканські чи ескімоські маски. Та деталь теж мала вагу. Убивця з Олімпу не розігрував виставу. Він убив, перебуваючи в самісінькому осерді хронотопу богів, духів і давніх вірувань. Для нього все воно було реальністю.

Увійшла наглядачка. Пора на обід. Подумавши про те, що вона опиниться поміж в’язнями, Анаїс відчула, як у неї стиснулося серце. Відучора вона відчувала, що над нею нависла загроза. Поліцай у в’язниці ніколи не буде бажаним гостем. Та вона боялася чогось іншого. Чогось конкретнішого і заразом невиразного. Смертельної загрози боялася.

Вона поклала на возика книжки і попрямувала за наглядачкою. «Метис»: вона думала про могутній, невидимий і повсюдний холдинг, що служив законності, порушуючи закони. Хробак і плід — те саме. Чи можуть ці люди дістати її в слідчому ізоляторі? Щоб усунути її і в такий спосіб заткнути їй рота?

Але що ж вона знає, га?

Яку небезпеку становить?

І знову мережа.

Він розпочав зі свого офіційного номера. Насилу набрав він числа з угоди, як з’явився детальний звіт про його дзвінки. Останніми тижнями йому телефонували частіше, ніж він сам. Він узяв мобільника, увімкнув режим анонімності й набрав декілька номерів. Майже скрізь відповідала голосова пошта. Коли йому відповідали, він уривав зв’язок. Щоразу в слухавці озивався жіночий голос. Певне, в Ноно то був спеціальний телефон для залицяння.

Потім він узявся до секретного номера. Сторінка видала йому звіт про всі його розмови. З того номера він розмовляв рідко. За чотири місяці телефонував усього кільком засекреченим абонентам. Зате отримав чимало дзвінків, що тривали від серпня аж до грудня, трапляючись дедалі рідше.

Він узяв мобільника й набрав чийогось номера.

— Алло?

Після двох сигналів пролунав чийсь гучний настійний голос. Цього разу доведеться побалакати, щоб дізнатися якомога більше.

— Це Шаплен.

— Хто?

— Ноно.

— Ноно? Ох ти ж, негіднику! Ти де оце, чортів сину?

Акцент наче був слов’янський. Він не відповів, урвавши розмову. Ще один номер. Голос у слухавці аж пашів од люті.

— Алло?

— Це Ноно.

— Та ти геть знахабнів, байстрюче!

І цей голос звучав погрозливо. Але вимова інша. Певне, якийсь негр із приміського району.

— Я не встиг тобі сказати, — почав він імпровізувати. — Мені довелося… ну, покинути ці краї.

— З моїми грошенятами? Кого ти в дурні шиєш?

— Я… я все тобі поверну.

Розмовник зареготався.

— І з відсотками, май на увазі! А то ми спершу відчикрижимо тобі яйця, а потім…

Шаплен знову урвав розмову. Отож, він і справді гендлював дурманом. А потім дременув із грішми. Тремтячи від збудження, він зробив ще декілька дзвінків. Щоразу намагався провадити короткі розмови. Телефон аж долоню йому палив. Здавалося, самісінький голос міг зрадити, де він зараз перебуває… Відповідали йому з різними акцентами. Азійський, магрибський, африканський, слов’янський… Декілька разів йому відповідали чужою мовою. Він не тямив її, та все й так було зрозуміло.

Ноно заборгував усім чужинцям у Парижі. Мало було йому своїх ворогів, то ще й цих була ціла купа.

Батарея вже сідала. Лишилося зателефонувати тільки на один номер. Він вирішив скористатися стаціонарним телефоном. Той номер теж був секретний. Він узяв ноутбука й сів на ліжко. Узяв слухавку і набрав останнього номера.

Акцент був балканський абощо, та голос звучав спокійно. Шаплен назвав себе. Чолов’яга тихо зареготався.

— Юсеф правду казав, що ти ще з’явишся.

— Юсеф?

— Я скажу йому, що ти обізвався. Ото він зрадіє!

Щоб дізнатися більше, він вирішив подражнити його.

— Не певен, що радий буду його бачити.

— Здурів, еге? — насмішкувато спиталися на тому кінці дроту. — Ти втік з нашими грішми, покидьку!

Голос звучав майже грайливо. Та глузлива лють була гірша, ніж усі обра`зи. Шаплен добився тільки до вітальні. Справжнє пекло чекало його далі. У Юсефа.

— Приїжджай сьогодні о восьмій.

— Куди?

— Не зли мене, Ноно. Годі вже цих жартів.

Ще раз подражнити його, щоб продовжити балачку.

— Нема у мене ваших грошей.

— Та на хріна вони нам. Віддай нам наше, а там розберемося…

Шаплен поклав слухавку і впав на ліжко. І втупився в залізяки, що тримали скляний дах. Авжеж, він гендлював дурманом. Наше. Наркотики або ще щось таке… Візерунки опор під дахом були для нього наче втіленням його безвиході. Звідси не виплутатися. Лабіринт особистостей допровадить його до кінця.

— Ви хочете побалакати про це?

— Ні.

— Чому?

— Слини вже бракує розмовляти на цю тему.

Психіатр із ВКАМО — відділу з консультацій та амбулаторної медичної допомоги — мовчки розглядала засохлі рани на руках Анаїс. Попри молодість, вона, певне, і не таке бачила. Не треба бути Зіґмундом Фройдом, щоб збагнути: тіло у в’язниці — остання нагода самовиразитися.

— Як і далі будете таке витинати, то і крові не вистачить.

— Дякую, лікарю. Взагалі, я звернулася до вас по підтримку.

Жінка й не подумала всміхнутися.

— Сідайте.

Анаїс умостилася на стільці й глянула на лікарку. Трохи старша від неї. Усміхнена білявка з м’якими рисами обличчя, несподіваними в середовищі, де на обличчі кожної жінки лежить карб суворого минулого. Золотаві очі, високі вилиці, тонкий прямий ніс. Густі брови надавали їй виразу сили та ніжності. Маленький рот, від якого кожного чоловіка аж морозом проймає.

Її раптом пронизала дурнувата думка, що може зародитися тільки в мачо. Що робить така гожа квітка в цій загидженій в’язниці? Могла б стати моделлю чи акторкою. І майже відразу збагнула ницість цієї думки.

— Ви самі захотіли проконсультуватися. Про що ви хотіли побалакати?

Вона не відповіла. Вони сиділи в невеличкій комірці, ліва стіна якої виходила до приймальні. За склом галасували жінки-в’язні, убрані в спортивні штани, легінси та светри. Вони зойкали і стогнали, тримаючись за черева, голови, руки та ноги. Справжнісінька торгівля болячками.

— Слухаю вас, — повторила жінка. — Що вас непокоїть?

Після обіду Анаїс хотіла була повернутися до бібліотеки, та їй не дали дозволу на це. Вона дістала змогу тільки зателефонувати. Подзвонила Соліні, але відповіла голосова пошта. Після повернення до камери в неї не вистачило сили навіть для того, щоб узятися до книжок Альбертіни Сарразен, які їй видали в бібліотеці. І тоді їй спало на думку попроситися до психіатра. Звісно, її не пустили б, та вона показала свої руки, і її відразу ж скерували на консультацію.

— Я з поліції, — сказала Анаїс. — Мабуть, вам казали.

— Я переглянула вашу справу.

— Я провадила одну справу, яка була дуже заплутана… І начальство не знало про це. Мало того, що це місце не личить офіцерові судової поліції, то я ще й почуваю…

— Неспокій?

Анаїс мало не зареготалася. Потім відверто сказала:

— Я боюся.

— Чого?

— Хтозна. Почуваю загрозу… страх, невиразний, незбагненний…

— Тут це нормальне явище.

Вона покрутила головою, та слів не знайшла. Тепер їй забило дух. Зізнавшись у своїх тривогах, вона немовби вчинила їх реальними…

— Як ви спите? — запитала лікарка.

— Здається, я ще не спала як слід.

— Я вам заспокійливого дам.

Жінка підвелася й обернулася до неї спиною. Раптом Анаїс збагнула, що ніхто її не перепинить і поруч немає наглядачки — так захотіла сама лікарка. Можна щось удіяти, подумала вона собі. А що? Дурня якась.

Лікарка обернулася, тримаючи в руках пігулку та склянку з водою. Її молодість і тендітність викликали довіру. Союзниця. Що в неї попрохати, подумала Анаїс. Щось принести до в’язниці? Мобільника? Сім-карту? Зброю? МАЯЧНЯ.

— Дякую.

Вона ковтнула пігулку, навіть не намагаючись шахрувати. Сили для боротьби геть не було. Знову поглянула на ліву стіну. За нею так само юрмилися недужі — безформні постаті, лантухи брудного шмаття з людськими обличчями. Їй аж гидко стало, коли вона подумала про їхні зіпсовані тельбухи, про їхні смердючі, хворі організми, що ледь животіли на світі.

Анаїс подумала про майбутнє, якого в цих істот уже не було. Майбутнє їхнє потроху оберталося нереалізованим минулим. Отака в’язниця. Умовний спосіб, що ніколи не переходить у дійсний. Його заступає люте похмілля, гіркота і хронічний розлад шлунка.

Лікарка заповнювала якогось формуляра.

— Це що?

— Запит про ваше переведення.

— Мене… мене запроторять до божевільні?

Лікарка посміхнулася.

— Та ще ні, слава Богу.

— А про що ж мова?

— Я прошу начальника взяти вас під посилений нагляд.

— І це ви називаєте послабленням?

— Поки що тільки так можна вас захистити.

Вона знала, що таке посилений нагляд. Переведення з камери до камери, нескінченні обшуки, постійний нагляд… Від замахів її захистять, та сама вона буде позбавлена свободи дій.

Анаїс помалу чвалала до своєї в’язниці.

Вона домоглася тільки одного — подвійного ув’язнення.

— Чому таке ім’я — Гедоніс?

— Від гедонізму. Це моя філософія. Carpe diem[51]. Треба користуватися кожним днем, кожнісінькою хвилькою.

Шаплен зиркнув на тендітну брюнетку з гострим писком. Виткі, кучеряві, майже невагомі коси, збиті у високу копичку. Витрішкуваті темні оченята. Попід ними тіні, схожі на синці. Товсті бузкові губи, що скидаються на молюсків. Що й казати, не красуня.

То була його п’ята зустріч. Назва «Піткерн» цілком себе виправдовувала. Бар скидався на лігво для моряків у занедбаному порту. Тьмяне світло, кам’яні склепіння, столики розгороджені лляними шторами, що утворюють комірки, де повторювалися ті самі сцени, плекалися ті самі надії і звучала та сама балачка. Шапленові вони видавалися схожими на сповідальниці. Або комірки для голосування. Утім, надавалися обидва означення.

— Згоден із вами, — знову озвався він, намагаючись не відволікатися. — Та користуватися кожним днем означає також розраховувати на те, що таких днів буде багато. Я за сталі стосунки.

Гедоніс звела брови. Здавалося, її очі ось-ось вилізуть на лоба. Вона тицьнулася писком у коктейль. Товсті губи спрагло присмокталися до соломинки, ніби сподіваючись виссати звідти нові теми для балачки.

Шаплен корчив поважного чолов’ягу, що шукає тривалих стосунків.

— Мені сорок шість років. Не той вік, щоб шукати минущих пригод.

— Ти ба! — всміхнулася вона. — А я гадала, таких чоловіків більше нема.

Вони посміялися задля годиться.

— А що це за наймення — Ноно?

— Та мене звати Арно. Розумієте?

— Тсс! — Вона притулила пальця до вуст. — Справжніх імен не казати!

Вони знову зареготалися, тепер уже не так силувано. Шаплен дивувався. Він собі гадав, що та вечірка швидше мала б скидатися на швидку допомогу чи на кризову службу. Остання зупинка перед самогубством. Насправді вона не дуже відрізнялася від вечірки з коктейлями. Музика, вино. Гамір. Єдина відмінність — тибетський дзвін. То була ідея організаторки, Саші, дзвін нагадував про те, що сім хвилин, відведених для кожної пари, вже спливли.

Гедоніс узялася до діла з іншого боку. Облишила намагання здаватися оригінальною, бешкетливою і рішучою й заходилася розповідати про себе. Тридцять сім років. Працює аудитором. У Савіньї-сюр-Орж має трикімнатне помешкання, що придбала в кредит. Дітей нема. Єдиним її коханням був одружений чоловік, що так і не зважився покинути дружину. Нічого нового. Уже чотири роки вона самотня і з сумом думає про те, що незабаром їй буде сорок, а це не жарти…

Її відвертість здивувала Шаплена. Тут начебто всі намагаються показати себе ліпшими, ніж є насправді… Гедоніс воліла сповідальницю. А не комірку для голосування. Бовкнув дзвін. Арно підвівся і приязно всміхнувся їй, а вона скривилася. Збагнула раптом, якої помилки допустилася. Вона прийшла сюди, щоб зваблювати, а натомість вивернула перед ним душу.

Ще одна розмовниця. Саша обрала класичний варіант. Пані залишалися на місцях, а залицяльники пересідали за столик праворуч. Він сів перед тлустою чорнявкою, що чимдуж постаралася причепуритися. Густо напудрене обличчя виділялося на тлі закручених і вкритих лаком кіс. Під бахматою темною блузою, вочевидь із атласу, тонули всі випуклості й округлості. Пухкі й так само білі руки пурхали немов горлиці, що вилітають із чарівного плаща.

— Мене звати Ноно, — відразу ж перейшов він до діла.

— Знаєте, оці їхні псевдо така дурня!

Шаплен усміхнувся. Ще одна намагається бути оригінальною.

— А ваше псевдо? — спокійно запитав він.

— Вагіне. — Вона зареготалася. — Кажу ж вам, ці псевдо просто дурня!

Балачка точилася за звичним сценарієм. Від загравання вона перейшла до зваблювання. Вагіне намагалася подати себе в найкращому світлі, як у прямому, так і в переносному значенні. У сяйві свічок вона прибирала заздалегідь вивчених поз і сипала банальними афоризмами, намагаючись корчити таємниче обличчя.

Ноно терпляче очікував продовження. Він знав, як незабаром вона дійте до сумного кінця. До стриманості, коли думатиме про те, як і чому скотилася до цієї гонитви з часом, оцих кількох хвилин, упродовж яких вона має звабити незнайомого чоловіка. Понад усе Шаплена вражала глибока подібність усіх цих жінок. Той самий соціальний статус. Та сама фахова реалізованість. І ті ж таки негаразди в особистому житті. Та й поводяться вони майже однаково…

Він питав у себе: навіщо приходив сюди Ноно кілька місяців тому? Який може бути зв’язок поміж цим пересічним клубом для знайомств і розслідуванням злочинів непересічного вбивці, що надихається грецькою міфологією?

— А ви?

— Прошу?

Він відволікся.

— Полюбляєте фантазії?

— Фантазії? Які?

— Та в житті.

Шаплен уявив собі, як стоїть у душовій притулку для волоцюг, розглядаючи бурлаку з гангреною. Як витанцьовує довкола повоза з навіженцями чи вивчає свої автопортрети, тримаючи у прицілі лікарку, що завідує рентґеном.

— Авжеж. Можна сказати, що, в певному розумінні, полюбляю пофантазувати.

— Ти ба, який збіг! — сказала жінка. — Я теж. Як ошалію, то що хоч можу втнути!

Шаплен силувано всміхнувся. Намагання Вагіне здаватися цікавою й оригінальною навівали на нього журбу. Насправді йому тут подобалася тільки одна жінка. То була Саша, дужа цицьката метиска з химерними зеленими очиськами. Він знай поглядав на неї, та вона ніяк не реагувала.

Бовкнув дзвін.

Шаплен підвівся. Здається, Вагіне розгубилася — їй не дали перейти до головного. Усі претендентки полюбляли розповідати про себе, тож воно його влаштовувало: не треба було імровізувати на тему Ноно.

Він сів за іншого столика й одразу ж збагнув, що вже зустрічався з цією жінкою. Він не впізнавав її, та в її погляді спалахнув вогник. Лиш на мить, наче іскра, що зразу ж погасла, неначе свічка.

Шаплен не став ходити околяса.

— Доброго вечора. Ми, здається, знайомі?

Жінка втупилася у свого келиха. Він був порожній. Вона махнула рукою, і офіціант приніс їй ще одного коктейля. Минуло декілька секунд.

— То ми знайомі чи ні? — повторив він.

— От халепа, тут не можна палити… — буркнула вона.

Він перегнувся через осяяний свічками столик. Усе тонуло в сутіні, мерехтливій і плинній, наче морська хитавиця. Він чекав на відповідь. Аж вона зиркнула на нього.

— Гадаю, ні.

Її ворожість свідчила про зовсім інше, та він не наполягав. Треба дотримуватися правил гри, як ото й з іншими жінками. Зваблювати і зазнавати зваби, провадячи цю сентиментальну балачку.

— Як вас звати?

— Люлю-78, — відказала вона, ковтнувши коктейлю.

Він мало не зареготався. Вона кивнула.

— Кумедно, правда ж?

— А що воно означає?

— Сімдесят вісім — то рік мого народження. — Вона ще раз ковтнула з келиха. Щоки її запашіли. — Я, сказати б, виклала карти на стіл, еге ж?

— А Люлю?

— Це моя таємниця. Хоч як воно там, а зовуть мене не Люсьєною.

Вона нервово засміялася, затуливши рота долонею, мов японка. Тендітна жіночка з дитячими плічками. Руді коси спадали з її скронь, неначе позолочена риза ікони. Вузьке обличчя осявали крайки зіниць, що теж здавалися рудими. Очі, підкреслені лініями брів, були гарні, та не гармоніювали з обличчям. Довгастий ніс і затонкі вуста надавали її зовнішності суворості та гостроти, тож тут про вроду і не йшлося. На ній не було ніяких прикрас. Якщо судити з убрання, вона й не збиралася одягнутися якомога краще. Кожна дрібниця свідчила про те, що вона прийшла сюди, згнітивши серце.

— Це моє псевдо в мережі, — докинула вона, ніби перепрошуючи. — Я довгенько його використовувала… Воно стало наче моїм достеменним ім’ям.

Вона промовляла, наче мисливець, що зморився вже вештатися джунглями і сидіти в засідці. Він зазначив собі, що вона не спитала, яке його псевдо. Адже вона й так знала його.

Він почав здалеку.

— Що ви очікуєте від цих побачень?

Жіночка крадькома зиркнула на нього, наче сказала «а ти сам ніби не знаєш», потім повчально мовила:

— Шансу. Щасливого випадку. Талану, якого не дає мені життя.

Щоб приховати збентеження, вона почала розбалакувати на загальні теми. Про те, як вона уявляє собі кохання, взаємність, спільне життя. Шаплен тільки потакував. Вони вже почали обговорювати цю тему як щось абстрактне, таке, що не має до них ніякого стосунку.

Люлю-78 розслабилася. Вона крутила келиха в руках, розглядаючи кола на поверхні коктейлю. Те враження, наче вони колись бачилися, вже розвіялося. І все ж таки вряди-годи випадковий погляд чи інтонація справляли враження дежавю. І тоді він бачив, як у її очах проблискує гнів і, хоч як це дивно, страх.

Їхній час майже сплив, та розмова вже не цікавила Шаплена. Він вирішив, що вийде за нею надвір і розпитає про їхнє спільне минуле.

— За нашого часу, — підсумувала вона, — якщо ти незаміжня, то це вважається недугою.

— Так завжди було, хіба ні?

— Принаймні тут від цього не вилікуватися.

— Дякую за підтримку.

— Облиш дурня клеїти… — Вона відразу ж пошкодувала, що звернулася до нього на «ти». — Ви так не гадаєте. Ніхто так не гадає.

— Можемо казати одне одному «ти», як хочете.

Вона знай крутила келиха в руках, не зводячи з нього очей, наче ворожка.

— Либонь, не варто… От халепа, тут не палять…

— Ви багато палите?

— А тобі яке діло?

Ті слова прозвучали мов ляпас. Вона розтулила рота. Ладна вже була геть-чисто все викласти. Та знову бовкнув дзвін. Засовалися стільці, пролунав сміх, шелест суконь. Гаплик. Вузьке обличчя знову стало незворушне, наче лице мадонни.

Шаплен зиркнув ліворуч.

Якийсь чолов’яга вже чекав своєї черги.

Люлю-78 простувала вулицею Сен-Поль.

У повітрі висів невагомий сніговий пил. Укриті памороззю хідники мерехтіли блакиттю. Кожен крок був наче удар у барабана. Шаплен ішов за нею на відстані ста метрів. Вона могла його помітити, лише обернувшись і уважно озирнувши вулицю. Йому подобалося це стеження. Цілковита чіткість кожної подробиці. У сяйві ліхтарів усе блищало, наче полаковане холоднечею. Ніби він знову опинився в негативі свого сну: білий мур, і на нім його чорна тінь. Зараз він ішов попід чорними мурами, і тінь його була біла, бо його огортала пара від власного подиху, пронизана білястим світлом ліхтарень.

Вона звернула ліворуч, на вулицю Сент-Антуан. Шаплен наддав ходу. Коли він вийшов на більшу вулицю, вона вже перейшла на той бік і звернула праворуч, на вулицю Севіньє. Шаплен перейшов вулицю вслід за нею. Він вийшов з бару, ні в кого не взяши номера телефона. Його цікавила тільки Люлю-78.

— А нехай йому всячина! — вилаявся він.

Вона зникла. Пряма вулиця, обабіч якої бовваніли кам’яниці XVII століття, була порожня. Він побіг. Або вона мешкає в одній із цих кам’яниць, або сіла до свого авта.

— Що тобі треба?

Шаплен здригнувся: вона ховалася під дашком під’їзду. Він бачив тільки її силует у шапочці під шалик барви опалого листя. Наче загублена школярка.

— Не бійтеся, — сказав він, звівши долоні.

— А я й не боюся.

В її руці він угледів якийсь загрозливий предмет. Одне з тих знарядь самозахисту, що може вдарити струмом. Блимнув розряд, підтверджуючи погрозу. Поки що тільки попередження.

— Що тобі треба від мене?

Він силувано всміхнувся.

— Ото вже дурня! Побачення в нас не вийшло, але…

— Мені нема чого тобі сказати.

— А мені здається, ми могли все продовжити з того місця, де…

— Йолоп! Якось ми вже намагалися. А сьогодні ти сів за столика і навіть не впізнав мене.

Отож, йому воно не здалося.

— Послухайте, а ви не могли б опустити цю річ?

Вона стояла під дашком під’їзду і не ворушилася. Укрите памороззю склепіння оточувало її твердим блакитним покотьолом. Хмарка пари курілася довкола її обличчя, наче німб.

— Знаєте. — примирливо провадив він, — я потрапив в автокатастрофу… І почасти втратив пам’ять.

Він фізично відчував її настороженість. Її страх і недовіру.

— Їй-богу, не брешу. Тим-то я й не приходив так довго до Саші.

Ніякої реакції. Люлю-78 наче заклякла з тим своїм шокером у руці. Її поведінка свідчила не лише про ображене самолюбство. Тут було щось іще. Щось набагато глибше. Страх, який виник задовго до цієї миті.

Шаплен зачекав декілька секунд, сподіваючись, що вона озветься.

Він уже й надію втратив, аж вона прошепотіла:

— Тоді ти був інший.

— Та знаю! — буркнув він. — Ця катастрофа все змінила.

— Ноно-веселун. Ноно-звабник. Володар жіночих сердець…

Вона немовби виплюнула ті слова. Образа просто-таки спливала з її холодних вуст.

— Ти просто шив нас у дурні.

— У дурні?

— Я розмовляла з іншими.

— З іншими?

— З іншими дівчатами. До Саші приходять, щоб знайти чоловіка. А йдуть із подругами.

Шаплен застромив руки в кишені.

— І як же я шив вас у дурні?

— За гарним фасадом було порожньо. Ти навіть не доторкнувся до нас.

— Не втямлю.

— Ми теж. Ти тільки запитання ставив. Самі запитання.

— Про що я питав? — спробував уточнити він.

— Наче когось шукав. Хтозна.

— Жінку?

Люлю промовчала. Шаплен підійшов до неї ближче. Вона забилася в куток і націлила на нього отой шокер. З рота в неї вряди-годи вихоплювалися хмарки пари, немов примари її страху.

— Але ж це ще не означає, що я чудовисько якесь.

— Ходили чутки… — глухо промовила вона.

— Які?

— Наче в клубі почали зникати жінки.

Шаплен здригнувся. Він не чекав цього. Було холодно, й він уже добряче змерз.

— Які жінки?

— Не знаю. Доказів нема ніяких.

— А що тобі відомо достеменно?

Він перейшов на «ти», давши на здогад, що тепер ініціатива в його руках. Співвідношення сил змінилося. Люлю стенула плечима. Вона сама усвідомлювала безглуздя тих звинувачень.

— Як повертаємося від Саші вхопивши облизня, то заходимо до шинку хильнути по чарчині. Я вже не пам’ятаю, хто перший про це забалакав, та потім усе воно обросло плітками.

— А в Саші ти питала?

— Авжеж. Вона сказала, що це дурня.

— Гадаєш, вона щось приховує?

— Хтозна. Утім, може, вона і справді звернулась у поліцію… Та й неможливо з’ясувати, чи зник хтось у клубі. Може, жінка просто перестала сюди приходити, та й годі. Це ще не означає, що її закатрупив маніяк.

— Ти ж і сама вчащаєш до клубу…

Вона вперше зареготалася, та сміх той прозвучав зловісно.

— Надія вмирає останньою.

— А я тут при чім?

— У тобі завжди було щось чудернацьке… — зізналася вона.

— Бо я до жодної з-поміж вас і не доторкнувся?

— Та ми самі розлютилися. Навіть із Сашею розмовляли…

Тепер Шаплен розумів, чому метиска була така байдужа до нього. Хоч вона і не повірила пліткам, та його повернення було кепською рекламою для її клубу.

— Хтозна, як тебе переконати. Як на мене, все воно страшенна бридня…

— Та й мені так здається.

Наче підтверджуючи ті слова, вона заховала шокера до сумочки.

— Ти й досі боїшся?

— Кажу ж тобі, не боюся!

— То що ж не так?

Вона вийшла з-під дашка. В очах її блищали сльози.

— Мені потрібен чоловік, розумієш? Не маніяк, не забудько чи ще якесь гівно! Просто чоловік, розумієш?

Останні слова вона ніби виплюнула разом із хмаркою пари. То була вже не примара, не кришталеве видиво, а рибина, що задихається на березі.

Він дивився, як вона хутко прямує лискучим од паморозі асфальтом. Звісно, треба було її зупинити, та що він міг запропонувати їй, крім власної порожнечі?

Вона оголосила голодування, і її прикували до оглядового столу, а в рота вставили сталевого розширювача, щоб не можна було зціпити зуби. У горлянку запхнули трубку для годування силоміць. Опустивши очі, вона побачила, що то не трубка, а лискуча луската гадюка. Їй кортіло заволати, та плазун уже душив її, давлячи на язика.

Вона кинулася зі сну. По спині цебенів холодний піт. М’язи горлянки так напнулися, що вона ледве зловила віддих. У стані повного шоку вона помасажувала собі шию. Скільки разів за ніч повторювалося це жахіття? Анаїс спала уривками. Насилу вона стуляла повіки, як те марення знову стискало її мозок, наче пазуряки хижого птаха.

Часом сон мінявся. Вона була не у в’язниці, а в психіатричній клініці. Лікарі в масках проводили досліди з її слиною, пробиваючи їй щоку шурупом. Вона обливалася потом і тремтіла від холоднечі. Чіплялася за свої двоярусні нари і трусилася під ковдрою від самої думки про те, що знову порине в сон.

Хоча нагод не спати була сила-силенна. Тепер вона була під посиленим наглядом. Вічко в її камері знай клацало. О другій ночі до камери вдиралися наглядачки, що вмикали світло, все перекидали догори дном і йшли собі, нічого не сказавши. Анаїс проводила їх вдячним поглядом. Несамохіть вони давали їй пільгу перед новою зустріччю з гадюкою.

Зараз вона, зібгавшись у кім’ях, вдивлялася у свою камеру. Не так бачила її, як відчувала. Стіни і стеля були заблизько від неї. Тхнуло потом, сечею, мийними засобами. Умивальниця була замурована в стіну. Він тут, він зачаївся у пітьмі? El Cojo[52]… El Serpiente[53]…

Вона відвернулася до стіни й уже вкотре прочитала надряпані на бетоні слова: «Claudia у Sandra para siempre»[54]. «Сільвіє, я обарвлю мури твоєю кров’ю. Я лічу дні, та вони не зважають на мене…» Вона провела по тих написах пучками пальців. Пошкребла облуплену фарбу. Задовго служили вже ті мури…

Соліна їй так і не зателефонував. Певне, натрапив на новий слід. Або затримав Януша. Того й мовчав, мабуть. Нащо мати справу з ув’язненою істеричкою, якщо в тебе в полоні головний підозрюваний у гучній справі?

Отак цілими годинами тасувала вона в голові ці думки, кидаючись від сну до яви, від гарячки до дрижаків. Часом їй здавалося, ніби всьому край. Януш за ґратами. Януш зізнається в усіх злочинах… Потім віра потроху брала гору. Януш на волі. Януш доводить свою невинність… І тоді надія знову починала ворушитися в ній. Вона боялася з місця зрушити, щоб не сполохати її.

У пітьмі знову клацнуло вічко. Анаїс того не чула: вона вже спала. Гадюка наближалася до її вуст.

— Те gusta? — питав її батько.

Шаплен повернувся назад і перейшов бульвар Бомарше. Дістався вулиці Шмен-Вер, бульвару Вольтера, майдану Леона Блюма. Холодюка всіх позаганяла до осель. Лишився тільки асфальт, вуличні ліхтарі й вікна, які світилися де-не-де, такі затишні й теплі, що в нього аж серце здригнулося.

Він подумки переглядав свої нещодавні відкриття. Безщасні жінки, що ходили на вечірки до Саші. Ноно як імовірний підозрюваний. Ноно, який ставив запитання і намагався щось дізнатися від тих жінок. Він знай розглядав усі гіпотези. Якщо волоцюг убивав не він, то, може, він убивав самотніх жінок? І чи він ці злочини коїв сам? Щоразу він шалено крутив головою, відкидаючи ті підозри. Він заздалегідь поклав собі бути безпристрасним і не відмовляти собі в тому, в чому не відмовляють жодному злочинцеві, — у презумпції невинності.

Вулиця Рокетт. Квартал робітень уже спав. Відчувши під ногами бруківку, він і геть заспокоївся. Та студія вже стала йому рідною домівкою. Він просунув руку крізь бамбук, потім у розбите скло — він так і не знайшов у хаті ключів. Відімкнув ізсередини замка і ввійшов. Уже почав намацувати вимикача, аж хтось угатив його по голові. Гупнувши додолу, на пофарбований бетон, у вихорі болю й іскор він відразу ж збагнув: свідомість його не покинула. Приголомшити його не пощастило.

Скориставшись цією крихітною перевагою, він схопився на ноги і кинувся до східців на другий поверх. Ноги йому підкосилися. В очах попливли жовті кола. Здавалось, у голові його бовтаються мізки. Лежачи ницьма, він обернувся і крізь криваву запону в очах угледів свого ворога. Той ухопив його за ноги, наче під час гри у регбі. Висмикнувши ногу, Шаплен садонув його підбором в обличчя. Удар вплинув на супротивника мов удар струмом. Він рвучко схопився на ноги і кинувся до Шаплена. Скляний дах прошило холодним зблиском. Сяйнув ніж у руках нападника. Арно метнувся до східців, спіткнувся і, звівшись, подерся нагору рачки.

Чолов’яга навалився на нього ззаду. Шаплен штурхнув ліктем назад і пхнув супротивника на сталеві линви поруччя. Він не дуже розраховував на того стусана, та линви задудоніли, наче струни арфи. Той звук дещо йому підказав. Він обернувся і схопив ошелешеного зарізяку за комір. Просунув його довбешку поміж линвами і здушив за горлянку, як ото роблять кетчисти, що їх він бачив у телевізорі. Той страшенно захарчав. Та Шаплен не відпускав його. У мізках сіпалася тільки одна думка: забити або бути забитим.

Він стиснув його ще дужче — і відразу ж випустив.

Зарізяка стусонув його коліном у низ живота. То був навіть не біль. І не просто біль. У самісіньких глибинах його істоти роззявилася чорна діра. Дух йому забило. Серце перестало калатати. Він нічого не бачив. Ухопився за своє причандалля, наче силкуючись видерти з нього біль, і горізнач повалився додолу.

Він об щось луснувся головою. Покотився долівкою. На потилицю посипалися тюбики й пензлі. Стіл. Схопившись за нього, він зумів підвестися, мало не скинувши все, що там було. Потім обернувся. Зарізяка вже замахувався. Він дістав стусана в лівий бік, але втримався на ногах. Обох жбурнуло на цегляний блок. Сулії, флакони і пляшки поперекидалися і розбилися, а решта покотилася підлогою.

Йому пощастило відіпхнути зарізяку. Послизнувшись у калюжі, він впізнав той дух. Оліфа. Десь із підсвідомості зринула думка. Оліфа полімеризується від контакту з повітрям. Сидячи на долівці, він схопив відкриту пляшку. Намацав ганчірку і відчайдушно заходився терти її кінці один об одний.

Тінь знову насувалася на нього.

Шаплен тер, відчуваючи, як нагрівається в долонях та шмата.

Коли чолов’яга кинувся на нього, шмата спалахнула, осяваючи яскравим білим світлом усе довкруги. Вона засліпила Шаплена, і той навмання тицьнув ганчіркою в лице зарізяки. На ньому відразу ж спалахнула куртка. Він відступив, гепнув у калюжу оліфи, і туди відразу ж перекинулося полум’я. Зарізяка задриґав руками й ногами, наче той павук у вогні.

Шаплен підвівся і вхопив довгого пензля, щоб тицьнути ним супротивника в обличчя. Він вже кинувся на нього, аж чиясь рука згребла його за чуприну.

Шаплен відчув, як у потилицю йому вперлося холодне дуло пістолета.

Те відчуття було навіть приємне.

— Облиш клеїти дурня, Ноно.

Електричне світло осяяло сплюндроване помешкання. То були не просто сліди бійки — тут щось доскіпливо шукали. Кожен закуток у помешканні перевернули догори дном. Шаплен угледів першого зарізяку, що лежав долі. Він уже не горів, але над ним курівся чорний дим, який сягав аж залізяк попід стелею. У хаті не було чим дихати від того чаду.

Його вхопили за коміра і підштовхнули до бару, де стояв один з ослонів, що вціліли під час бійки. Він обернув голову і врешті побачив другого супротивника. То був худий мов тичка молодик, що просто-таки потонув у брунатній шкірянці. У руці він тримав пістолета.

Під брудним пасмом чуба видніло тонке обличчя з правильними рисами, що здавалося б мало не янгольським, якби шкіра не була поорана виямками від вугрів. Кутики вуст химерно задиралися догори, тож видавалося, ніби він весь час посміхається. Глибоко втоплені очі щосекунди моргали, немов у гадюки чи в ящірки.

— Радий тебе бачити, Ноно.

Він говорив зі слов’янським акцентом. Шаплен збагнув, що ці люди були з тих клієнтів, яким він телефонував удень. Він не відповів. Насилу зводив дух, так його трусило всього.

Молодик із гадючими очима щось сказав другому, який ніяк не міг заспокоїтися. Здається, звелів йому не курітися і не горіти більше. Той скинув куртку, затоптав її ногами і підійшов до мийниці. Підставив голову під крана з холодною водою, потім відчинив засклені двері помешкання.

Що ж, зрозуміло, хто був його начальник.

— Я і справді радий тебе бачити.

Слова його спливали іронією. Шаплен подумав, чи не збирається він застрелити його тут-таки, в майстерні. Просто задля сміху. Зброя в руці зарізяки скидалася на його «Глок». Така сама коротка цівка, квадратна спускова скоба, і теж не з металу, а з якогось полімерного сплаву. Під цівкою він помітив кронштейна для кріплення ліхтарика чи лазерного прицілу. І в якому ж він світі крутився, га?

Намагаючись виграти час, Шаплен навмання запитав:

— Як ви мене знайшли?

— Один маленький помилка. Подзвонив Амар з міського. Номер прихований, але ми легко було його з’ясувати.

Балакав він каліченою французькою мовою, голос був тонкий. Слова він промовляв, наче кепсько змащений механізм. Арно телефонував з міського тільки раз. Якимось слов’янам, і йшлося про якогось Юсефа. Що ж, це він і є. Другий, той, що на нього накинувся, зветься Амар, з яким він балакав телефоном.

Мусульманські наймення.

Певне, босняки…

Він знову спробував виграти час.

— Ви не знали, де я живу?

— Ноно дуже обережний бути. Певне, ти змінився. — М’який голос зазвучав погрозливо. — Де ти був, покидьку?

Можна і погратися тепер. Для початку закинемо гачок.

— Мандрував.

Жодної реакції. Юсефове обличчя було наче вирубане з каменю. А виямки від вугрів ніби випалені кислотним дощем.

— Де?

— Хтозна. Я згубив пам’ять.

Юсеф зареготався, наче горлиця затуркотіла. Очі кліпали з тією ж таки неймовірною швидкістю. Клац-клац-клац… Наче секундна стрілка, що бігла у зворотному напрямку. Шаплен провадив свою гру. Балачками він намагався стримати Юсефа від розправи.

— Далебі, я потрапив в автокатастрофу.

— До поліції?

— Якби так сталося, то я зараз не розмовляв би з тобою.

— Якщо тільки нас не зрадив.

— Тоді ти не слухав би мене зараз.

Юсеф знову зареготався. Він якось дивно тримався під тим пасмом свого чуба. Надто вже прямо. Надто штивно. Наче замість сухожиль і хребців у нього були залізні шворні. Повернувся його приятель. Обличчя геть у пухирях від опіків. Половина темної чуприни згоріла. Та він буцім нічого й не відчував. Понад метр вісімдесят на зріст. Шапленові й не вірилося, що він так довго з ним боровся. Здавалося, зарізяка тільки й чекає, щоб скінчити те, що розпочав на східцях.

— Ти гарно балакати, Ноно. Але тепер оддай нам те, що винен.

Сумніву вже не було: Ноно, либонь, винен дурману, або гроші за дурман, або ж і те, й те. Може, все воно заховане в хаті. А може, амнезія спіткала його тоді, коли він мав оддати їм товар. Ще дивно, як він і досі живий.

Шаплен чимдуж намагався тримати себе в руках. Треба дізнатися якомога більше про себе, перш ніж його почнуть катувати.

— Не брешу я, Юсефе.

— То й добре. Bolje ikad nego nikad[55]. Де товар? Про штраф потім будемо балакати.

Він зважився назвати його на ім’я, адже цей кліпало таки був Юсеф. І дещо дізнався. Товар. Наркотики. Він облишив обережність.

— Як ми познайомилися?

Він глянув на Юсефа, і той посміхнувся.

— Ти став зовсім glupo[56], Ноно. Я підібрав тебе на смітнику.

— Про що це ти?

— Коли тебе знаходити, ти був мов шолудивий пес. — Він сплюнув. — Жебрак був, кавалок лайна. Ні паперів, ні звідки, не пам’ятав, не вмів нічого. Я тебе навчив.

— Чого ти мене навчив?

Юсеф підвівся. Обличчя його було непорушне. Жартам край. Щоки позападали під високими вилицями, які кидали тінь на задерті кутики вуст. Ота посмішка робила його схожим на японську маску.

— Я вже не жартую, Ноно. Віддай те, що винен, і ми йти звідсіля.

— То що ж я вам винен? — заволав він.

Зарізяка кинувся на нього, та Юсеф перепинив його. Він вирішив діяти сам. Згріб Шаплена за руку, тримаючи цівку пістолета за декілька міліметрів од його розбитого носа.

— Годі клеїти дурня. Ти граєшся з вогнем, хлопче.

Тепер боснякові очі були й геть близько. Коли він не кліпав, Шаплен бачив його звужені зіниці. Вони зблискували холодним зеленкуватим полиском. Юсеф був ще молодий, та щось точило його зсередини. Недуга. Холоднеча. Прокляття.

— Не зможу я повернути тобі все відразу, — спробував викрутитися він.

Юсеф звів голову, ніби відкидав назад свого чуба.

— З паспортів розпочни. А там буде видно.

І Шаплена осяяло. Фальшувальник! Він був фальшувальником. І відразу ж стали зрозумілі його суперечливі враження від цієї робітні. Оті кульмани і рекламні ескізи, що мали вигляд декорацій. І фарби та полотна з хімікатами, які здавалися якоюсь облудою. Не рекламник він і не маляр. У нього взагалі нема легального статусу: він фальшує папери.

Тим-то й гоняться за ним усі чужинці в Парижі. Клани, групи, мережі, що заплатили йому за паспорти, посвідчення особи, дозволи на проживання, кредитні картки, але нічогісінько не отримали.

— Завтра будуть, — пообіцяв він, не знаючи, що й удіяти.

Юсеф відпустив його і приязно поплескав по плечу. Обличчя його трохи пом’якшало. Камінь обернувся смолою.

— Чудово. Але не дурій. Амар стежитиме за тобою. — Він підморгнув. — Не дратуй його, а то він утре тобі маку.

Він обернувся. Шаплен вхопив його за руку.

— Як із тобою зв’язатися?

— Як завжди. Мобільником.

— У мене немає номера.

— Викинув усе?

— Кажу ж тобі, забув.

Якусь мить Юсеф дивився на нього. Недовіра розливалась у приміщенні, мов небезпечний отруйний газ. Вряди-годи зарізяка замислено кивав. Урешті продиктував номера і докинув загадково glupo. Шаплен здогадався, що то якась лайка, та прозвучала вона лагідно.

Обидва відвідувачі зникли, лишивши його самого у сплюндрованій хаті. Він навіть не чув, як грюкнули двері. Утупившись перед собою невидющим поглядом, він силкувався змиритися з найближчим майбутнім, наче глушив себе добрячою дозою горілки.

Попереду ніч, щоб знайти свою майстерню.

І відновити свою майстерність.

Він розпочав із найпростішого припущення.

Майстерня в льоху.

Попіднімав килими в пошуках ляди. Але нічого не знайшов. Ніде ні клямки, ні шпарини, де міг би ховатися лаз. Він узяв помело, що валялося в кухні поміж розкиданим начинням. Постукав по долівці, прислухаючись, чи не задудонить десь. Та глухо і потужно відгукувалися лише кахлі.

Він жбурнув помело в куток. Гарячковою повінню його охопив страх. Насилу вщухло полегшення, якого він зазнав після того, як пішли розбишаки, як перед ним чітко постало завдання, що слід виконати найближчим часом. Попереду тільки одна ніч, щоб знайти робітню. Знову відновити навички, виготовити фальшиві папери… Думка та видавалася безглуздою.

Знову тікати?

Амар десь неподалік.

Поки він порпався в шухлядах, шукаючи ключів, адреси чи бодай чогось, що підказало б, як діяти, почасти усвідомлюючи нове становище. Фальшувальник. І де він цього навчився? Де взяв гроші, щоб розпочати свою справу? Юсеф казав, що знайшов його на смітнику. Певне, він вибрався з якоїсь халепи. Без імені, без минулого, без майбутнього. Слов’янин допоміг йому зіп’ястися на ноги, але хто ж його навчив?

Фальшувальник. Він бурмотів те слово собі під носа, далі шукаючи в хаті. Якимось дивом босняки не знайшли його грошей у корпусі «Пен Дюїк». Завадило те, що він прийшов. Обшук вони так і не скінчили.

Фальшувальник. Ліпшого ремесла для хронічного самозванця і не знайти було. Хіба не фальшує він своє життя? Він зупинився, усвідомивши марність своїх пошуків. Тут нічого нема. Він зморено опустився на стільця і відчув, як прокидається біль від стусанів. Обличчя. Живіт. Пахвина. Він помацав ребра, благаючи Бога, щоб вони не були потрощені. Увійшов до ванної, намочив рушника, як напередодні, і притулив компреса до обличчя. Трохи стало легше.

Облишивши думати про льох, він почав міркувати, чи нема в хаті таємної кімнати. Теж маячня. Капітальні стіни в цій споруді сягають кількох метрів. Ніде й закутка нема, щоб улаштувати таке приміщення. Він усе-таки спустився на перший поверх і відсунув холодильника. Потім заглянув до комори. Обстежив шафи у стінах. Підняв вентиляційні ґрати…

Йому раптом закортіло впасти на ліжко, поринути в сон і ніколи не прокидатися. Але потрібно триматися. Переступаючи через уламки, пішов до кухні і зварив кави. І тоді йому спало на думку, чи нема в цім селищі підсобних приміщень? Ні, либонь. Знайшлися б рахунки, квитанції про оренду…

І все ж таки він підійшов до дверей із філіжанкою в руці й озирнув бруковану вуличку. Стояла тиша. Тутешні мешканці й уявити собі не могли, що коїться в них під боком. Погляд його впав на залізну плиту з подвійними стулками, що лисніла за п’ять метрів од його порога. Він обернувся до столу, знайшов молотка і викрутку — ними Ноно-маляр, певне, прилаштовував полотно на мольберті чи принаймні удавав, ніби працює.

Він підійшов до ляди й загнав викрутку поміж стулки. Ударив молотком, і вони розчахнулися. Шаплен побачив бетонні східці. Він ступнув униз, зачинив ляду і намацав вимикача. Сяйнуло світло. Від східців тягнувся коридор із цілою низкою дерев’яних дверей. Було душно, тхнуло пліснявою і курявою. Це льохи помешкань. Він рушив уперед, гадаючи собі, який із них його.

За кілька кроків сумнівів не лишилося: тільки одні двері були зі сталі. Зовнішнього замка нема, лиш замкова шпарина. За цими дверми те, що він шукає. Відкинувши будь-яку обережність, він застромив поміж стіною та одвірком викрутку і чимдуж гахнув по ній молотком. Метал зігнувся, утворилася щілина. Він загнав викрутку далі й натиснув.

Замок піддався. Шаплен переможно крикнув. Він угледів декілька принтерів. На столі мікроскоп, грифелі, пензлі, ножики. На полицях хімікати, штампи, туш. Під чохлами декілька сканерів, ламінатор, пристрій для біометрії…

Він засвітив лампи і вимкнув світло в коридорі. Замкнув двері. Справжня друкарня. Попід стінами стоси паперу. Пластик. Тонери. Штемпельні фарби. Ультрафіолетова лампа.

І ще одне диво спіткало його: він усе згадав. Навички поверталися до нього так само легко, як до плавця, що плигнув у воду після тридцятирічної перерви. Як пояснити це диво? Може, це ожила культурна пам’ять? Та ні, він позбувся того імплантата. І це вивільнило його справжню пам’ять.

Не час сушити собі цим мізки. Він увімкнув принтери й інші пристрої. Одну за одною він згадував свої навички. Як відсканувати паспорта чи іншу посвідку особи. Як витравити водяні знаки чи флюоресцентні стьожки, що дають змогу з’ясувати достеменність документа, а потім створити нові, без будь-яких поміток. Згадав, як сам переробляв пристрої, щоб копіювати мікроскопічні знаки, що не дозволяють фальшувати папери. Як усував таємничі мітки, вигадані виробниками сканерів і принтерів, щоб уникнути виготовлення фальшивок. Як приховував серійні номери, що не побачиш просто так, які дають змогу простежити походження будь-якого документа.

Тепер він розумів, чому Юсеф не вбив його. Він був віртуозом фальшування. Мастаком у підробленні паперів. У нього золоті руки. Він наткнувся на ще одну річ. То була скринька розміром метр на метр, із чарунками, схожа на старий бібліотечний каталог. Усередині зберігалися незаповнені посвідки, ретельно посортовані за призначенням. Поміж ними були й обіцяні Юсефові паспорти. У кожному згорнутий учетверо папірець, де вказано ім’я, прізвище й координати майбутнього французького громадянина, а також фотографія. Усі прізвища схожі на слов’янські. А мармизи — справжнісінька галерея єті.

Він скинув піджака, увімкнув вентиляцію й сів за стола. За ніч йому треба виготовити тридцять документів. Залишалося сподіватися, що разом зі знаннями до нього повернулися і звичні жести, спритність та певність у собі.

Спогади вже набули чіткості. Його кредо фальшувальника. Правила, яких він завжди дотримувався. Ніколи не використовувати дані реальних людей. Ніколи не шахрувати. Не фальшувати банківських і кредитних паперів.

У нього інша місія.

Він створював нових французьких громадян.

Убравши латексні рукавички, він узявся до незаповнених паперів — електронних паспортів зі значком, що свідчив про наявність чіпа. Все за останнім словом техніки.

Уже почав був працювати, аж йому дещо спало на думку. Невдалий задум, та вже пізно відмовлятися від нього. Обома руками від відкинув чуприну: там побачимо.

Поки що до праці.

Треба рятувати шкуру Ноно.

Флері-Мерожі, жіночий ізолятор.

Її неспокійний сон урвався гамором.

У коридорі галасували, балакали, тупотіли. Вона зиркнула на годинника: десята ранку. Встала і притулилася вухом до дверей. Галас дужчав. В’язні аж казилися. Здається, у п’ятницю тут побачення з ріднею.

Вона лягла знову й аж здригнулася, почувши, як гримнуло засувом. На порозі стояла наглядачка. Її переводять до іншої камери. Хочуть запроторити до карцеру. Терміново везуть до слідчого. За кілька секунд вона перебрала всі варіанти.

— Шатле, в кімнату для побачень.

— До мене прийшли?

— Так, хтось із родичів.

Усередині щось урвалося. У неї тільки один родич.

— То ти йдеш чи ні?

Вона вбрала куртку з каптуром і почвалала за наглядачкою. У коридорі вона спробувала пристосуватися до ходи інших бранок. Примари в тренувальних костюмах, чорних чадрах і довгих широких бубу. Регіт, човгання кросівок. Шлях до кімнати для побачень видався їй нескінченним. Тільки калатання серця провадили її вперед. До горла підступала нудота.

Вона й не помітила, як опинилася в учорашньому коридорі. Засклені комірки. Ґрати на вікнах. Двері з шаруватого скла. Та сьогодні атмосфера була тут інакша. У комірках реготалися дітлахи. Об стіну гупав м’яч. Плакало немовля. Ясла якісь, а не в’язниця.

Наглядачка зупинилась і відчинила двері. Чолов’яга, що чекав Анаїс, обернувся.

То був не батько.

То був Матіас Фрер.

Якимось дивом він примудрився промикнутися сюди, відбувши всі перевірки і пройшовши крізь усі контрольні пункти й огляди.

— Ви не вийдете звідси, — сказала вона, сідаючи за стіл напроти нього.

— Не турбуйтеся про мене, — відказав він спокійно.

Вона втягнула голову в плечі, затиснула долоні поміж колінами й зітхнула. Отак вона завжди знаходила в собі сили, щоб упоратися з несподіванкою. Уявила, який у неї вигляд. Обличчя змарніле, сама розпатлана, замурзана. Та й одіж, наче в пацієнтки стаціонару.

Вона звела очі й подумала, що це наразі не має значення. Ось він, перед нею. Змарнілий. Потовчений. Нервовий. У дорогому одязі та з розбитою мармизою. Так довго чекала вона цієї миті… Хоч і не вірила, що вона настане.

— Нам треба поговорити, — так само спокійно мовив він.

Яскравими спалахами замигтіли згадки: ось він біжить будинком марсельського суду, промикається поміж трамваями в Ніцці, цілиться з пістолета в зарізяк на вулиці Монталамбер.

— Але часу в нас усього півгодини, — провадив він, показуючи на годинника на стіні.

— Хто ви сьогодні?

— Ваш брат.

Вона зареготала. Так само втягуючи голову в плечі, вона потерла долоні одна об одну, наче мерзла чи потерпала від наркотичної абстиненції.

— А папери як роздобули?

— Довго розповідати.

— Слухаю тебе, — сказала Анаїс, переходячи на «ти».

Матіас Фрер — той, кого вона так називала — розповів про три вбивства. Мінотавра. Ікара. Урана. Пояснив, що в нього синдром «пасажира без багажу». Назвав три особистості, якими йому довелося побувати. Психіатр Фрер від січня 2010 року. Волоцюга Януш від листопада до грудня 2009 року. Божевільний маляр Нарцис — від вересня до жовтня…

Загалом, нічого несподіваного. Вона вже про все здогадалася або майже про все. Та дещо побачила тільки зараз. Фрер перший опинився коло Ікарового трупа — Бляшаний бачив його на березі. Крім того, дуже важливу роль відігравало тут російське слово «мотрійка», лиш він не знав яку.

— А хто ви тепер? — запитала вона.

— Той, хто був до Нарциса. Чолов’яга на ймення Ноно.

Вона нервово зареготалася. Він усміхнувся у відповідь.

— Арно Шаплен. Я був ним місяців із п’ять.

— І що ж ви робили у тій шкурі?

— Менше з тим.

Він розповів їй про всі ті замахи, яких зазнав відтоді, як дременув із Бордо. П’ять усього. Таке враження, наче він був невразливий або йому страшенно таланило. Скрізь за ним полювали люди в чорному. А вони дужчі від поліцаїв. Принаймні набагато меткіші.

Урешті Фрер сповістив дещо справді важливе. Коли в Отель-Дьє йому зробили рентґен, виявилося що під носовою перегородкою в нього імплантат. Він розбив собі носа і зумів його дістати.

Тут він розтулив кулака. На долоні блищала крихітна хромована капсула.

— Що це?

— Лікар в Отель-Дьє гадав, що це пристрій для введення ліків або мікропомпа на кшталт отих, що вшивають епілептикам чи діабетикам. Їх уживляють у тіло, щоб виміря´ти фізіологічні показники в режимі реального часу і в разі потреби вводити ліки. Тільки б дізнатися, який саме препарат і як він діє на мене.

Усе воно скидалося на маячню, та Анаїс дещо пригадала: убивці Патріка Бонфіса простежили за його трупом до самісінького моргу при Інституті судової медицини в Ранґеї — і лише для того, щоб потім розітнути йому носа. Висновок напрошується сам. Їм потрібен був імплантат, що ховався за носовою перегородкою. Фрер і Бонфіс зазнавали однакового впливу.

Фрер-Януш говорив дедалі швидше. У тому потоці слів простежувалася одна нав’язлива думка: він хотів запевнити її у своїй невинності. Усупереч очевидним фактам довести, що не він убивця з Олімпу.

— Мені здається, я сам іду по сліду злочинця. Я не вбивця. Я шукаю вбивцю.

— То знайшов?

— Та хтозна. Здається, щоразу, як наближаюся до нього, я втрачаю пам’ять. Наче… наче те, про що дізнаюся, зчиняє коротке замикання у моїх мізках. І я приречений розпочинати розслідування знову і знову. З нуля.

Анаїс уявила, як він викладає свої докази судді. В’язниця або психлікарня його не минуть. Вона дивилася на нього і не могла повірити, що бачить його насправді й це не плід її уяви. Вона так марила ним, що він став її насланням…

За два тижні він постарів на декілька років. Глибоко запалі очі палали гарячковим вогнем. На розтовченому носі наліплено декілька пластирів. Вона подумала собі, що кожна його особистість лишила на ньому карб. Він і досі скидався на психіатра, з яким вона була знайома, та було в ньому щось і від волоцюги. У зіницях блимала божевільна іскра. Швидше Вінсент Ван Ґог, аніж Зіґмунд Фройд.

Тепер іще рано гадати, що залишить у спадок Арно Шаплен. Певне, елегантність: теперішній вишуканий костюм нітрохи не скидався на його вбрання у передніших трьох уособленнях.

Вона несподівано взяла його за руку.

Дотик виявився таким приємним, що вона відразу ж забрала свою долоню, немов обпеклася.

Він здивовано замовк. Анаїс зиркнула на годинника. Часу обмаль. Вона хутко заговорила. Розповіла про «Метис», про його військове минуле. Про те, як із хімічного підприємства він став фармацевтичним концерном. Холдинг зробився одним із найбільших виробників психотропних засобів у Європі.

Потім згадала про секретні зв’язки поміж цією групою і силами національної оборони. І врешті висловила думку, що тільки зараз сформулювалася в неї остаточно: одна з лабораторій концерну випробовувала на ньому і на Патріку Бонфісу, а також і на інших піддослідних якийсь мікроскопічний пристрій, що містив у собі препарат, який подрібнював людську особистість, викликаючи ланцюгову реакцію. Серійну дисоціативну втечу від реальності.

Фрер сприймав кожен факт немов стусан кулаком в обличчя. Щоб добити його остаточно, вона змалювала могуть «Метиса», який не боявся ні закону, ні державної влади, бо джерела його сили ховалися в самісіньких цих структурах.

Вона підвела риску. З невідомої причини концерн вирішив провести чистку, знищивши своїх піддослідних. «Метис» найняв фахівців, щоб ліквідувати їх. Його, Патріка Бонфіса і ще, певне, багатьох інших людей. Їх внесли до чорного списку.

Фрер зустрічав ті удари, зціпивши зуби. Анаїс замовкла: в неї з’явилося відчуття, немов вона добиває пораненого. В них лишилося дві хвилини. І тут раптом збагнула, що вони забули про обережність. Не подумали про спостережні камери. Про мікрофони, що, можливо, записували їхню розмову. Про те, що охорона могла впізнати його чи бути попереджена про нього.

— Мені дуже шкода, — наостанок сказав він.

Анаїс не зрозуміла, що він має на увазі, адже вона щойно зачитала йому смертний вирок. Не відразу вона втямила, що він каже про слідчий ізолятор, про те, як це все відіб’ється на її кар’єрі, про хаос, у який вона самохіть поринула.

— Це мій вибір, — прошепотіла вона.

— То доведи це.

Він узяв її за руку і тицьнув у долоню згорнутого папірця.

— Що це?

— Час і дата дзвінка, якого отримав Шаплен на хатній телефон наприкінці серпня. Крик про допомогу. Я повинен з’ясувати особу цієї жінки.

Анаїс обурилася.

— Номер приховано, — казав він далі. — Це останній дзвінок, якого я отримав, як був Шапленом. Наступного дня моя особистість стала іншою. Мені треба знайти цю жінку!

Анаїс глянула на стиснутого кулака. Серце затиналося. Її душило розчарування.

— Я записав ще одного номера, — провадив він уже тихіше. — Мій новий мобільник. Я можу на тебе розраховувати?

Вона потайці сховала записку до кишені спортивних штанів.

— Шаплен теж шукав убивцю?

— Так, але по-іншому. Він використовував сторінки для знайомств. Зокрема, клуб Саша.ком. Не чула про нього?

— Ні.

— Анаїс, пробий цього номера. Треба знайти її. Я мушу побалакати з цією жінкою, як не пізно ще.

Анаїс глянула в його запалені очі. На мить вона побажала своїй суперниці смерті. Але відразу ж видерла цю пухлину зі свого серця.

— Ти задля цього і прийшов? — насилу промовила вона.

Задзеленчав дзвоник. Побаченню край. Він зморено всміхнувся і підвівся. Попри змарніння і кепський вигляд, гарячковий погляд і розтовчений ніс, у ньому відчувався отой колишній чар.

— Не верзи дурниць.

Після побачення Анаїс попросила, щоб їй дали змогу побалакати телефоном. Реально це означало, що їм доведеться накинути гак, пройшовши північним крилом ізолятора, де на стіні висіли апарати. Наглядачка не заперечувала. Вона ще не втямила, що Анаїс перебуває під посиленим наглядом.

Була пора прогулянки, тож біля телефонів не виявилося жодної бранки. Анаїс набрала номер із пам’яті. Треба квапитися, поки її не охопила депресія. Поплакати вона встигне у себе в камері. Оце побачилася вона з Матіасом Фрером, та й що? Звична поліційна праця. Фахове співробітництво. Та й край.

— Алло?

— Ле Козе, це Шатле.

— Анаїс? Куди ти там улипла?

Новини про стрілянину та її арешт сягнули Південного Заходу.

— Та довго розповідати.

— Я можу стати тобі в пригоді?

Вона озирнулася і побачила, що наглядачка ходить туди-сюди, обернувшись до неї спиною, а обличчям до широкого заґратованого вікна.

— Я продиктую тобі час і дату дзвінка з прихованого номера і номер телефона, куди дзвонили. З’ясуй ім’я і координати того, хто дзвонив. Негайно.

— Ти не міняєшся, — зареготався він. — Кажи.

Вона назвала номера телефона, день і час. Почула, як він перемкнувся на іншу лінію. Передав комусь ту інформацію і повернувся до неї.

— Мені телефонував Абделятіф Дімун.

Вона не відразу второпала, хто це. Координатор з криміналістичної служби в Тулузі. Воїн пустелі.

— Що він хотів?

— Ти надсилала йому якесь сміття з марсельського берега.

Це геть вилетіло в неї з голови. Сміття, що знайшли біля Ікарового тіла.

— Він дослідив його?

— Авжеж. Це те, що принесло хвилями. Але там є одна цікава деталь. Уламок дзеркала. Він гадає, що воно потрапило туди іншим шляхом. Може, випало з кишені убивці.

— Чому?

— Бо на уламку нема солі. Він не з моря.

Уламок дзеркала. Досягнення, нехай йому дідько!

— Та це ще не все, — провадив Ле Коз. — Вони виявили на нім сліди йодистого срібла.

— А що це означає?

— Дзеркало обробляли. Його навмисне занурювали в йодисте срібло. Щоб зробити світлочутливим. Це дуже давній спосіб, йому, здається, вже десь 150 років. Так виготовляють дагеротипи.

— Що?

— Це попередник фотографії. Я це з’ясував. Виполіроване і вкрите сріблом дзеркало зберігає відбиток з об’єктива. Потім його обробляють йодною парою і дістають зображення. Коли з’явилася плівкова фотографія, техніка дагеротипу вийшла з ужитку, бо не дозволяла відтворювати знімки. Адже давала вона тільки позитивне зображення, а негативне — ні.

— Дімун гадає, що це дзеркало — носій дагеротипа?

— Так. І це дає добрячу зачіпку. Крім кількох фанатиків, ніхто вже не користується цією методою.

— Ти вже щось з’ясував?

— Та ось візьмуся.

— Знайди організацію, до якої належать любителі цієї методи. І дай список усіх, хто застосовує цю техніку.

Розмовляючи, вона раптом чітко уявила собі, як діє вбивця. Убиває. Потім розігрує якийсь грецький міф. Далі знімає його, й то тільки раз і в єдиному примірнику, на вкрите сріблом дзеркало. Її аж затрясло. Десь, либонь, існує приміщення, в якому зберігаються ці жахливі зображення. Вони наче вкарбувалися в її мізках, зблискуючи в сутіні. Зарізаний Мінотавр. Обгорілий Ікар. Кастрований Уран. Хто далі?

— Я здобув інформацію за твоїм номером. Маєш чим записати?

— Запам’ятаю.

Він сповістив її про ім’я й координати таємничої співрозмовниці Арно Шаплена. Нічого вони їй не казали, та її наче струмом пронизало. Вона подякувала Ле Козові, схвильована тим джерелом тепла, до якого було п’ятсот кілометрів.

— Як мені з тобою зв’язатися?

— Ніяк. Сама впораюся.

Запало мовчання. Ле Коз не знав, що ще їй сказати. Анаїс повісила слухавку, щоб не заплакати. Обернулася до наглядачки і попросила, щоб та дозволила їй скористатися часом, який лишився, для прогулянки. Тітка зітхнула, зміряла її поглядом, а потім, згадавши, певне, що й Анаїс із поліції, попрямувала у двір.

В Анаїс усе аж палало всередині. Нова зачіпка з дагеротипами підбадьорила її. Вона не тямилася від того, що сидить тут за ґратами, коли у справі з’явився новий слід. Може, він і ні до чого. А може, і виведе кудись… Вона знала тільки одне: цей слід буде тільки для неї. Соліні вона його не віддасть.

Її думки урвав галас, що долинав знадвору. Наглядачка допіру відімкнула останні двері. Балакаючи, бранки вешталися двориськом, поміж клаптями скопаної землі, баскетбольними кошиками і бетонним столом для пінг-понгу. Та ті декорації нікого не могли ошукати. Поле зору обмежували мури, колючий дріт, кабелі. В’язні мали невеселий вигляд. Похилі, опецькуваті постаті. Змарнілі обличчя, наче держаки ложок, заяложених і зачовганих від тривалого вжитку, так загострилися, що стали мертвотні. Крижаний вітрюган, здавалося, розносив по всіх усюдах затруєне повітря камер, дух в’язничної їжі й замурзаних тіл.

Вона застромила руки до кишень і знову стала офіцером поліції. Стежила за гуртами, за парами, за самотніми особами і шукала придатну ціль. Бранки ділилися на дві категорії, і з їхніх облич, постави і ходи видно було, до якої вони належать. Загонисті тварюки й переможені шмати. Урешті вона попрямувала до чотирьох магрибок, які нітрохи не скидалися на жертв помилки правосуддя. Запеклі молодиці, з яких в’язниця ще не висмоктала всенької снаги. Хоч їм ще сидіти та й сидіти, проте їхній шал ніколи не вщухне.

— Здорові були, дівки.

У відповідь похмура мовчанка. Жодна й не поворухнулася. Тільки очі сяйнули чорним зблиском, так само шорстким, як і асфальт у них під ногами.

— Мені треба мобілу.

Жінки перезирнулися й зареготали.

— Може, тобі ще й паспорти показати?

Новини тут линуть швидко. Усі вже знали, що вона поліцайка, тож ненавиділи її й уникали.

— Потрібно надіслати повідомлення. Заплачу.

— Скільки, лярво?

Перемови провадила одна з-поміж них. З-під розстебнутої куртки виглядала проста футболка, і крізь виріз у ній видніли розлючені дракони на грудях і маорійські татуювання на шиї.

Вона й не збиралася шити їх у дурні.

— Поки що ніскільки. Грошей чортма.

— То катай відсіля.

— На волі я стану вам у пригоді. Я тут ненадовго.

— Усі так кажуть.

— Авжеж, але тут тільки я з поліції. А поліцаї довго не сидять.

Напружене мовчання. Мандрьохи покрадьки перезиралися. Ідея потроху перетравлювалася в їхніх мізках.

— То й що? — запитала дракониця.

— Знайдіть мені мобілу. Коли я вийду відсіля, то щось для вас зроблю.

— Ага, срать я на тебе хотіла! — сплюнула та.

— Ти, квіточко люба, сери на кого хочеш, тільки такої нагоди більше не буде. У тебе. У твого чоловіка. У кого завгодно. Я тобі присягаюся, що як вийду, то відразу ж побалакаю з суддями, прокурорами і поліцаями.

Запало ще важче мовчання. Вона майже чула, як риплять коліщата в їхніх мізках. Жодної причини не було в них, щоб їй вірити. Та у в’язниці хоч не хоч, а живеш надією. Чотири молодиці, застромивши руки в кишені, мерзли в подертих куртках. Видно було, як вони дриґонять під тими заяложеними лахами.

Анаїс тиснула далі.

— Тільки одне повідомлення. Кілька секунд, не більше. І я поклопочуся про вас.

Вони знову перезирнулися. Кивнули одна одній. Троє щільно обступили Анаїс. Вона подумала вже було, що зараз їй дадуть бубни. Та ті молодиці тільки затулили її.

Дракониця ступнула вперед. На її смаглявій шкірі зміївся розлючений плазун. Анаїс опустила очі: на долоні магрибки лежав приліплений скотчем телефон.

Анаїс ухопила його. Притьмом набрала повідомлення. Крім розсекреченого номера, написала: «ПАРИЖ 75009. Неаполітанська вулиця, 64. Медіна Малауї». Повагалася і додала: «Нехай щастить».

Набрала Фрерового номера і натиснула кнопку.

Ох і дурепа вона.

Анаїсине повідомлення Шаплен отримав на станції метро «Орлеанська Брама». Що ж, вона часу не гаяла. Те повідомлення зміцнило їхню угоду. Якщо, звісно, в домі на Неаполітанській вулиці його не чекає ціла орда поліцаїв. Він назвав водієві адресу Медіни Малауї і набрав номера, якого надіслала Анаїс. Озвався автовідповідач. Той самий холодний голос, що й 29 серпня. Повідомлення він не лишив. Ліпше неочікувано заявитися до її помешкання. Або й обшукати його, поки не буде господині.

Авто котилося бульваром Распай. Шаплен ще раз подумки перебрав усе, що дізнався сьогодні вранці. Анаїс, тридцятирічна жінка, що перебувала в слідчому ізоляторі Флері-Мерожі, відкрила йому таємницю його долі: він став піддослідним. З одного боку, ця думка лякала його. З іншого — давала надію. Він не божевільний. Його просто отруїли. Та якщо є трутизна, то є і засіб від трутизни. Якщо синдром викликано штучно, то його можна зупинити. А може, тепер, коли він позбувся тієї капсули, настане й одужання? Він знову глянув на капсулу в себе на долоні. Ото якби відкрити її, відсканувати, дослідити…

Таксі дісталося вулиці Сен-Лазар, обігнуло майдан Етьєн-д’Орв, де стояла церква Пресвятої Трійці, й виїхало на Лондонську вулицю. Шапленові це щось нагадувало. Він терпіти не міг Дев’ятого округу. У цьому куточку Парижа вулиці поназивали на честь європейських міст, але забудовані вони були понурими, холодними і недоступними кам’яницями. Над козирками під’їздів бовваніли атланти й каріатиди, наче виструнчені вартові. Перехожих тут не видно: це царство страхових компаній, нотаріальних і адвокатських бюро.

Згадалася Анаїс. Приємно було побачити її знову. Її молочно-білу шкіру, палючий погляд її темних очей. Її разюча внутрішня сила здавалася ворожою, та насправді переливалася в нього, залишаючи свій вогненний слід. Чи кохає він її? Для таких запитань ні в його голові, ні в серці не залишалося місця. Усе витіснила пустка чи, точніше, чужа присутність. Та ця союзниця додавала йому снаги.

Таксі зупинилося біля будинку номер 64 на вулиці Неаполітанській. Шаплен заплатив і вийшов з авто. Перед ним була типова для цього кварталу споруда, справжнісінька фортеця, вся поорана швами кам’яної кладки, з еркерами на четвертому і п’ятому поверхах. Коду він не знав. На вулиці нікого. Він почав ходити туди-сюди біля під’їзду.

Аж хвилин за п’ять із дверей вийшли двоє добре вбраних чоловіків. Шаплен уже встиг змерзнути, тож хутко промикнувся досередини. За аркою ліворуч і праворуч видніли східці. У глибині — внутрішній дворик із деревами і водограєм. Затишний куточок у самісінькому серці будинку. Він угледів поштові скриньки.

Медіна Малауї мешкала на четвертому поверсі по ліву руч від дворика. Домофона не було. Він піднявся туди пішки. На сходовий майданчик виходило двоє дверей. Квартира Медіни Малауї праворуч: на одвірку картка з її прізвищем. Він подзвонив. Раз. Удруге. Ніхто не відповів. Її не було вдома. Якщо тільки з нею нічого не скоїлося… Та думка, яку він досі відганяв від себе, тепер, коло цих дерей, геть опанувала його.

Він обернувся і зиркнув на двері напроти. Уявив собі, як через вічко за ним наглядає допитливий сусіда. Підійшов ближче. Прислухався. Але й тут жодного шереху.

Праворуч і ліворуч нікого.

Рішення посередині.

Він відчинив вікно. Уздовж усього поверху був карниз. Щоб просуватися боком, ліпше й не треба. Позавчора в Отель-Дьє йому довелося потренуватися в цьому. Він відступив і декілька хвилин стежив за двома фасадами, що обступали дворисько. Жодного поруху за вікнами. Ані звуку за стінами. Об 11.30 ранку дім номер 64 на Неаполітанській вулиці ставав притулком безгоміння.

Він переступив підвіконня і став на карниз. Щоб не бачити саду на три поверхи нижче, обернувся спиною до прірви, чіпляючись за виступи у стіні. За декілька секунд він дістався першого вікна помешкання Медіни. Похитуючись на карнизі, стусонув ліктем у скло. Шибка розкололася навпіл, та замазка ще тримала її на місці. Шаплен неослабно боявся, що у дворі хтось заволає чимдуж: «Лови злодюгу!»

Просунувши руку в шпарину, він обернув клямку всередині. Прослизнув, потім тюлевими фіранками зачинив вікно, озирнув фасади. Тихо. Одним порухом запнув шторами. Виставі край.

І відразу ж відчув запах куряви. Недобра ознака. За кілька кроків перед ним постало розкішне помешкання одиначки. Велика вітальня. Кухня у стилі гай-тек. Праворуч коридор, куди, либонь, виходили двері одної чи двох спалень. Планування зручне, скрізь простір і досить повітря.

Шаплен обійшов кутового дивана перед плазмовим телевізором на стіні. Він не розглядав інтер’єру. Усе розкішне. Дороге, стильне. І вкрите грубим шаром пороху — надто грубим, щоб не занепокоїтися. «Ситуація загострюється. Я боюся». Невже 29 серпня стало для неї фатальним?

Його погляд упав на жіночого портрета. І цього разу обличчя нікого йому не нагадало. Років із тридцять. Легкі світлі коси. В овальному обличчі з високими вилицями було щось російське. Великі очі, чорні та млосні. Вуста червоні, повні, соковиті. Шапленові згадалося отруєне яблуко Білосніжки. Усе разом просто-таки просякнуте чуттєвістю, наче Медіна допіру поринула в джерело щирого бажання.

Геть не те, чого він чекав. Голос її відсилав до холодної елегантності, владної краси, тоді як насправді її ім’я личило б швидше смаглявій тілистій магрибці. А перед ним постала гожа квітка з сільських лук. Може, в ній текла кабільська кров… Світлину зробили на борту якогось судна. Шапленові спало на думку, чи не фотографував він її сам на якомусь орендованому вітрильнику…

Він витяг світлину з рамки, поклав до кишені й обійшов помешкання. Нічого несподіваного там не було. Житло сучасної парижанки, забезпеченої інтелектуалки. І жодного натяку на фахові інтереси чи службові обов’язки. Він швидше виснував би, що тут мешкає студентка. У вітальні, коридорі та спальні було повнісінько книжок. Розставлених за алфавітом. Філософія. Літературознавство. Етнологія. Філологія… Веселого небагато.

Порпаючись у шухлядах, він урешті знайшов студентського квитка. Медіна Малауї, двадцять вісім років, аспірантка в Сорбонні за спеціальністю «філософія». Пошукав ще і знайшов цілу теку про неї. Родом вона з півночі Франції. Здобула ступінь бакалавра в Сент-Омері. Магістерську з філософії захистила в Ліллі. У Парижі писала докторську дисертацію про творчість Моріса Мерло-Понтi — сама назва на цілі три рядки. Здуріти можна!

Шаплен замислився. Як заробляла вона собі на хліб? Татова доця? Побічні заробітки? Відповіді не було, та її гардероб наводив на певні думки. «Прада», Шанель», «Ґуччі», «Барбара Буї»… На горішній полиці купа сумочок. На долішній — цілий ряд черевичків. На які гроші купувала вона все це добро? І відколи філософія стала давати такий зиск? Чи не працювала вона разом із ним? «Ситуація загострюється. Я боюся».

Він шукав далі, та нічого особистого так і не знайшов. Ні мобільника, ні нотатника, ні ноутбука. Ні квитанцій, ні офіційних паперів. Перед вхідними дверми лежала ціла купа пошти. Він глянув на дати: найдавніші листи надійшли наприкінці серпня. Як і в нього вдома, то була переважно реклама. Та ні рахунків, ні банківських виписок тут не було. Певне, вона сплачувала все онлайн. Куди ж поділася Медіна? Невже її нема живої? І ще ціла купа запитань. Де вони познайомилися: на сторінці для знайомств, через Саша.ком? Він уявив дівчину зі світлини на вечірці з тибетським дзвоном. Та вона там приголомшила б усіх!

Наостанок він оглянув помешкання в пошуках прикмет квапливого від’їзду. Або чогось непоправного… Зіпсовані харчі в холодильнику. Безлад у ванній. Повні шафи свідчили про те, що Медіні забракло часу, щоб спакувати валізи.

Шаплен вийшов так само, як і увійшов. Його здобич помістилася у внутрішній кишені піджака: світлина гожої слов’янської квітки з арабським найменням. Решта в його голові. Точніше, в горлянці. Зловісне передчуття, що Медіна вже не живе на світі.

Він уже проходив попід аркою на першому поверсі, аж перед ним постала шістдесятирічна добродійка в бойовому вбранні: блакитний халат, щітка для долівки і відро з мийним розчином.

— Ви когось шукаєте?

Шаплен хотів був збрехати, та обдумався. Доглядальниця будинку могла сказати щось корисне.

— Я приходив до Медіни Малауї.

— Нема її.

— Поїхала десь?

— А певно.

— Давно?

Жінка підозріливо глипнула нього. У проході було не дуже видно. У напівтемряві чутно було пахощі з саду.

— Ви її друг? — запитала вона.

— Викладач, — зметикував він. — Коли ж вона поїхала?

— Та вже декілька місяців тому. Та за помешкання заплатила. Тож проблем нема.

— І нічого вам не сказала?

— Вона ніколи нічого не каже. — В її голосі зазвучала зневага. — Така потайна. Така… незалежна. Сама прибирає в хаті. Ходить до крамниць. Завжди все сама.

Шаплен удав, ніби його охопила тривога.

— Дивно, що вона отак пропала… На факультеті ніхто нічого не знає.

— Та не турбуйтеся. З такими ніколи нічого не коїться.

— Що ви хочете цим сказати?

Доглядальниця зіперлася на щітку, немов за командою «вільно».

— Якщо ви її вчитель, то послухайте моєї поради.

Шаплен силувано всміхнувся.

— Завжди дивіться, яка сумочка в студентки. Якщо вона носить просту сумочку, наплічника або джинсову торбу, то все гаразд. Та якщо вона ходить на лекції з сумочкою від «Ґуччі», «Шанель» чи «Баленсіаґа», то, повірте мені, вона десь гарно заробляє… Уночі, якщо ви розумієте, про що я кажу.

Що ж, паніматка незлецьки знається на розкішних брендах і нових тенденціях у житті студентів. Та вона каже правду. Медінине помешкання просто-таки кричало про легкі грошенята. Навмисна елегантність паризьких ночей. Може, вона ескортниця? А він був її клієнтом?

Він удав, ніби обурився.

— Медіна — дуже серйозна дівчина, і…

— Одне одному не завадить. Удень серйозна, а вночі…

— А докази?

— Щовечора вона кудись віється, а додому приходить удосвіта. Що, сторожує десь, еге?

Шаплен згадав світлину, що була в нього в кишені, й не знайшов, що на те відповісти. Він обійшов доглядальницю. Та загородила йому шлях щіткою.

— Якщо вона з’явиться, сказати їй, що ви заходили?

Він неуважно кивнув.

— А звати вас як?

— Забудьте про мене.

За мить він уже натиснув на кнопку, щоб відчинити двері під’їзду. Вийшов і насилу встиг звернути ліворуч. У другому ряду щойно припаркувалося авто без розпізнавальних знаків. З нього вийшло двоє. Звісно ж, поліцаї.

Він наддав ходи і почув, як позаду відчинилися двері під’їзду. Певне, в поліцаїв був ключ до таких дверей. У голові закружляло сум’яття гарячкових, панічних думок. Невже Анаїс його зрадила? Того бути не може. А може, поліція раптом занепокоїлася долею Медіни Малaуї? Теж важко повірити. Єдине пояснення: в слідчому ізоляторі за Анаїс наглядають. Коли вона просила з’ясувати прихованого номера, телефонну розмову записували. Певне, хотіли з’ясувати, чому це вона зацікавилася ним.

Майже бігцем він спускався бульваром Малезерб, шукаючи станцію метро чи таксі. Увіччю стояло гоже личко з високими вилицями. Можна не сумніватися: Медіна мертва. Що ж сталося 29 серпня? Він прийшов запізно? Чи він сам її й убив?

Існує тільки один спосіб про все дізнатися.

Відшукати її колег.

Поринути у світ дорогих ляль.

Ну, та для цього він має ще й якого проводиря.

Новісінькі паспорти впали на панель приладів.

— Двадцять штук. Ще десять будуть завтра вранці.

Цілу ніч працював він над цими документами, почуваючи, як руки набувають колишньої спритності, як повертаються до нього навички й уміння. Він знову став Ноно-мастаком, Ноно-золоті руки. Сидячи за кермом свого «мерседеса» класу S, Юсеф обережно взяв паспорти. Він гортав їх. Розглядав, сортував. Шаплен сидів біля нього. Амар умостився на задньому сидінні, розслабившись і заразом пильнуючи за ситуацією.

Юсеф кивнув і передав паспорти приятелеві, щоб той перевірив їх якимось детектором. Секунди текли, наче краплини розтопленого олова. Шаплен спробував зосередитися на розкішному опорядженні салону: вставки з тигрового клена, чорні шкіряні сидіння, широкий екран навігатора над приладовою панеллю.

За тонованим лобовим склом видно було центр Сен-Моріс, де приймали втікачів, розташований на бульварі Шанель, біля станції метро. Що за контраст був між тим розкішним салоном і юрмою нелегальних мігрантів, пронизаних страхом, убогістю й забуттям!

Він зателефонував Юсефові о першій пополудні, й той призначив зустріч перед цим центром, куди сходилися чоловіки, жінки та цілі родини без житла і паперів. То були боснякові клієнти.

Амар простягнув руку поміж сидіннями і повернув паспорти Юсефові.

— Добротна робота, — сказав він.

Юсефові губи, що здавалися наче прорізані бритвою, розпливлися в усмішці.

— А ти не втратив уміння.

— Решта завтра вранці.

— Цього разу грошей не буде, згода?

— Усі пальці цілі, то й добре.

Юсеф полічив паспорти.

— Ти хитріший од усіх, Ноно.

Цей худий молодик, який орудував усім, наче генерал, чарував Ноно. Оливковий светр британського десантника з накладками на плечах і ліктях висів на ньому, мов на опудалі. «Мерседес» був його танком.

— І все-таки зроби для мене одне діло.

— Легко, — сказав той, не зводячи очей із примар за лобовим склом.

— Мені потрібна зброя.

— Дорого обійдеться.

— Дозволи на проживання для цілого корабля з іммігрантами, як захочеш.

— Нащо тобі зброя?

— З особистих міркувань.

Юсеф мовчав, дивлячись на довгу чергу нелегалів, що обліпила обшарпаний фасад. Урешті кивнув Амарові, й той виліз із авта. Перше враження не зрадило Шаплена: Юсеф добре ставився до нього — і так було завжди.

Багажник відчинився. В цій сцені було щось сюрреалістичне. Цей схрон, обшитий чорною шкірою та полакованим деревом, юрма нелегальних мігрантів надворі, незліченні скарби в надрах «мерседеса», що був і паспортним столом, і зброярнею, і банком, і панцерною касою.

— Я тобі казав, що в мене проблеми з пам’яттю?

— Запобіжники погоріли, еге?

— Я не можу згадати, як ми з тобою запізналися.

Юсеф кивнув у відповідь. Його тішили проблеми Ноно.

— Минулий березень зустріти тебе коло метро «Сталінград». Ти малював крейдою на асфальті. Жив на ті копійки, що жбурляли перехожі. Голова порожня. Не знав свого імені й відкіля.

— Чому ти допоміг мені?

— Малюнки твої. Скидалися на стечки, давні могили в нашім краю.

Амар повернувся. В руці його з’явився пістолет, якого він просунув під важелем для перемикання швидкостей.

— ЧЗ-75. Кляті чехи добряче роблять.

Пістолет був на вигляд не такий, як «Глок». Шаплен поклав його в кишеню, не надто придивляючись. Амар неохоче тицьнув йому три обойми.

— Ми взяли тебе, друже. Помили, нагодували. Дали житло. Голова дурна, але ти вмів малювати. Я оддав тебе навчатися на фальшувальника.

— У тебе що, й інші є?

— А як собі гадав? Я чекав на тебе, щоб торгувати французьким громадянством?

— І я погодився?

— Ти заходився працювати, glupo. За півмісяця ти всіх перевершив. Хист, нюх. Туш, печатки, штампи… — Він загинав пальці. — На льоту все хапав. За місяць вже сам заробляв. Сам улаштував собі лабораторію. Іншому я і яйця поодривав би. А тобі довірив. Завжди вчасно впорався.

Отож, Ноно протримався довше, ніж інші. Від березня до вересня. Встиг легалізуватися, домогтися офіційного статусу — орендувати помешкання, відкрити рахунок у банку, оплачувати рахунки. І все за фальшивими паперами.

— То я так і не сказав, як мене звати?

— Згодом ти сказав, що тебе звати Ноно. Приїхав з Ґавра. Там працював у друкарні. Дурня. Головне, ти добре працював. Жодної проблеми. А потім пропав.

Він зареготав і поплескав Шаплена по карку.

— Ох ти ж, халамиднику!

Тепер Шапленові легше було збагнути те диво, що сталося з Матіасом Фрером. Певне, він давно пофальшував папери на те ім’я… Невже він так і ходив з тими документами, як став Нарцисом? Віктором Янушем? Та ні, либонь, уміння фальшувати повернулося до нього, коли сталося чергове забуття. І він вигадав собі Матіаса Фрера. Зробив документи й улаштувався на роботу в медичному центрі П’єра Жане.

Юсеф клацнув пальцями. На підлокітнику поміж ними з’явилися дві чарки, малесенькі, немов кулі до рушниці.

Амар нахилився над ними з пляшкою. Юсеф підняв свою чарку.

— Zivjeli![57]

Шаплен вихилив чарчину горілки одним духом. Пійло видалося йому густе, мов живиця. Він закашлявся. Вона обпекла йому горлянку, запалахтіла в грудях, вступила в руки і ноги.

Юсеф коротко зареготався, та той сміх одразу ж заступила його джокерська посмішка.

— Polako[58], Ноно. Це треба ковточками пити. — Він кивнув Амарові, щоб той налляв іще.

Шапленові аж сльози виступили в очах. Крізь ту імлисту запону він бачив, як надворі кишить людьми. Похилі плечі й зігнуті спини нелегальних іммігрантів оточувала хмара пари від їхнього подиху. Мурини, араби, азійці, індуси, слов’яни… Вони тулилися одне до одного і тупцювали на місці, бозна-чого чекаючи.

— Як вони це роблять?

— Виживають?

— Та ні, платять тобі за документи.

Юсеф зареготався.

— Ти бачив їхні морди? Оці люди найчастіше й купують дозвіл на проживання.

— Це не відповідь. Де вони беруть гроші?

— Складаються. Залазять у борги. Якось викручуються.

Шапленові аж недобре стало. Він брав участь у цьому генделі. Був причетний до цього рабства. Як міг він так низько впасти? Його особистості схожі на сходинки, якими високо не зіпнешся.

— І більше я нічого тобі не розповідав? — допитувався він. — Про своє минуле, про життя?

— Нічогісінько. Ти отримував замовлення і зникав. Коли повертався. Документи були готові. Завжди dakаko[59].

— І все?

— Ти, можна сказати, змінився.

— Як це?

Юсеф узяв його пальцем за лацкан оксамитового піджака від Пола Сміта.

— Убираєшся дедалі розкішніше. Зачіска. Парфуми. Як на мене, джиґун ти.

Що ж, такої нагоди проґавити не можна. Він вихилив горілку і рішуче сказав:

— Мені потрібні дівчата.

— Дівчата?

— Повії.

Юсеф голосно зареготався.

— А твої, братику?

— Я навіть їхніх номерів не пам’ятаю.

— Можу познайомити. Наші дівчата. Найкращі.

— Ні. Мені потрібні оті… з півдня. Магрибки.

Здається, Юсеф образився. У його гадючих очах зблиснув вогонь. Полум’я, що скидалося на густий і небезпечний полиск горілки в його чарці. Шаплен боявся найгіршого, та ось Юсефові губи посміхнулися, очі кліпнули.

— Іди до Софі Барак.

— А це хто?

— Через неї всі арабки проходять.

— Де її знайти?

— Готель «Теодор». Там її штаб цього року. Провулок біля вулиці д’Артуа. Скажеш, я послав. Я продаю їй паспорти для дівчат.

— А вона не покаже мені на двері?

— Ні. Вона полюбляє таких засранців, як ти оце. Тільки балакай голосніш. Вона з Лівану. Змалку майже оглухла від бомбувань.

— А як не через неї? Якщо я сам захочу вийти на полювання?

Юсеф глянув на Амара. Уперше на вустах здорованя промайнула усмішка.

— Як хочеш уполювати кізку, то йди туди, де вона воду п’є. «Джонні», вулиця Клеман-Маро. Сам домовишся. Зустрінемося завтра. З рештою потім будемо розбиратися.

— З рештою?

— Цілісінький корабель, glupo. Сам сказав. Odjebaus[60].

Він тицьнув йому до кишені два папірці по п’ятсот євро.

— Перехилиш чарчину за моє здоров’я!

— Що за дурня, скажіть на милість?

Знову кімната для побачень. І Соліна, що проганяє кадри на своєму ноутбуці. Її побачення з Янушем, записане спостережною камерою.

— Я тут ні при чому, — відказала Анаїс. — Я…

— Заткни пельку. Ти уявляєш собі, у що влипла?

— Кажу тобі…

Соліна висадив окуляри на лоба і почав нервово рухати жовнами.

— Коли мені це показали, — пригнічено сказав він, — я подумав, що мені воно здалося. Навіженець він, та й годі.

— Він запанікував.

— Запанікував? — поліцай зловісно вишкірився. — Як на мене, то це найбільший зух, якого я бачив у житті. Що йому від тебе потрібно було?

— З’ясувати телефонного номера.

— І все?

— Та майже. Якщо я скажу, що він невинний і провадить своє розслідування, то я знаю, що ти відповіси.

— Якщо він невинен, то нехай здається і дасть нам змогу робити своє діло.

В ізоляторі щойно скінчився обід. Звідусіль тхнуло їдлом. Дух той липнув до шкіри, просякав у ніздрі. Опинившись у в’язниці, Анаїс нічогісінько не їла. Вона зиркнула на монітора. Януш тримав її за руки. Тієї миті він тицьнув їй записку. Та на відео нічого не було помітно.

— Він вам не довіряє, — прошепотіла вона.

— Он як! — Соліна рвучко закрив віко ноутбука. — Я йому теж не довіряю. І тепер уже зрозуміло, на чиєму ти боці.

— Та невже?

— Казали мені, що ти з ним спала. Та я не вірив. Ото й дурний.

— Ти що, з глузду зсунувся? Так ризикувати, щоб…

— Так ото ж. У нас так ризикують тільки з двох причин — або заради грошенят, або заради жінки.

Анаїс зашарілася, та не могла приховати усмішки. Розбещеною мовою Соліни це був комплімент.

— Що він тобі сказав про цю сучку?

— Нічого.

— То він не знав, що вона повія?

— Медіна Малауї?

— Від 2008 року зареєстрована в поліції. Зникла у вересні 2009.

— Ти вже замовив її справу?

— А ти як собі гадала! Тут будь-які зв’язки треба простежувати. Мої хлопці побували в її хаті. Та їх уже випередили. Доглядальниця каже, сьогодні вранці. То твій любасик був, вона змалювала його нам. Бачу, ми з ним шукаємо те саме.

— Що?

— Може, оце.

Соліна поклав на стола теку. Анаїс із першого ж погляду збагнула, що воно таке. Звіт про нерозкриту справу. Вона глянула на першу сторінку й угледіла жахливі світлини. Утоплениця, гола, обличчя розбите, щелепи видерті, пальці відітнуті.

— Може, це тіло тієї дівчини. Бач, як її понівечили. Тобі пояснювати не треба.

— А чому ти гадаєш, ніби це Медіна?

— А її витягли із Сени сьомого вересня. Зріст, колір очей і кіс цілком відповідають її портретові. Цього небагато, але хлопці сказали, що зі стану квартири видно, що вона вже нежива. За нашими відомостями, вона зникла наприкінці серпня. Ми перевірили список усіх невпізнаних тіл від того часу. І ось що знайшли. Як на мене, це таки вона.

Анаїс змусила себе розглянути небіжчицю. Каліцтва і перебування у воді зробили її невпізнанною. Обличчя стало кривавою кашею, набрякло від води, наче губка, його пообгризали рибини і хробаки. Очі були мов чумні ґулі. Замість рота зяяла рана.

Живіт, руки і ноги теж рознесло від води. Шкіру вкрили трупні плями, вона була геть порізана і потовчена, тож скидалася на леопардову шкуру, де жовті плями перемежовуються з блакитно-фіолетовими. Здавалося, тіло ось-ось лусне чи, навпаки, осяде, мов суфле.

— Яка причина смерті?

— Та не втоплення, звісно. Її вкинули у воду, коли вона вже була мертва. Патологоанатоми кажуть, що вона пробула у воді десь із тиждень. Тіло несло за течією, його било і товкло об усі корчаги й камінці, тож тепер неможливо з’ясувати, яких каліцтв завдали їй за життя і які настали після смерті. Та можна не сумніватися, що пучки пальців і щелепи видалили для того, щоб завадити впізнанню.

— А зв’язок із нашими вбивствами? Маю на увазі, модус операнді.

— Та наче нема. Ніяких слідів ритуалу. Героїну в крові не виявили. Та її запізно знайшли.

— Рани на носі не було?

Соліна здивувався. Він не чув про посмертне каліцтво, якого завдали Патрікові Бонфісу. Тож ліпше не допитуватися.

— Лікар каже, обличчя розтрощене чимось тяжким.

— Виявили її клієнтів?

— Слідство допіру розпочалося. Та й за півроку навряд чи пощастить щось з’ясувати.

— А в помешканні що?

— Кажу ж тобі, там усе перекинули догори дном. Твій джиґун постарався. А може, і ще хтось. Та й сумніваюся, що там щось було. Дівчинка добре вміла замітати сліди.

Анаїс згорнула теку.

— І хто ж це вчинив, як ти гадаєш?

— Божевільний клієнт, який знав, що коїть. Або фахівці, що виконували замовлення.

— Яке замовлення? Чому?

Соліна лиш рукою махнув. Він знай смикав обручку на пальці.

— Повія, що забагато знає… звичне діло. Спецслужби завжди використовують таких дівчат задля отримання інформації.

Може, так воно і було. Але Анаїс не сумнівалася, що вбили ту сердешну жінку працівники «Метиса» або ж їхні спільники із силових відомств. І хто, як не вони, ліквідували Бонфіса з його жінкою. І того імплантата вилучили в Інституті судової медицини в Ранґеї. І вони ж таки катували Жана-П’єра Корто. Чи знала Медіна Малауї про їхні досліди? І якщо так, то чому? Що могло пов’язувати дівчину-ескортницю з клінічними випробуваннями імплантату?

— І ще одне припущення є, — провадив поліцай.

Вона допитливо зиркнула на нього.

— Твій любасик і вколошкав її.

— Бути того не може.

— Його підозрюють у вбивстві волоцюг. То чому б йому і ту дівку не закатрупити?

Вона вдарила долонею по столу.

— Брехня це все!

Соліна посміхнувся. Садистською посмішкою ката, що ятрить рану. Анаїс відчула, як її підборіддя затремтіло. Вона зціпила кулаки. Лиш не заплакати. Тільки не перед цим покидьком. Адреналін підстьобував її лють, немов паливо.

— Він казав тобі, що шукає?

— Ні.

— А де він ховається?

— А ти як гадаєш?

Поліцай звів плечима під кепсько пошитим піджаком.

— Він дав тобі свого телефона? Контакти?

— Та ні, звісно.

— Як тобі пощастило передати йому відомості про Малауї?

Вона прикусила губу.

— Забудь. Нічого я тобі казати не буду.

Слабкий захист. Вона розуміла, що уяви в неї не більше, ніж у розбишак, що приходили до її кабінету на вулиці Франсуа-де-Сурді в Бордо. Соліна тер собі потилицю, наче її відповідь його й геть не зацікавила.

— Що ж, мене воно вже не стосується, — буркнув він. — Це взяла на себе поліція, що ловить утікачів.

Він облишив той масаж і взявся обіруч за край столу.

— А мені треба зловити навіженця, хоч Януш він, хоч інший хто. Ти з’ясувала те, про що ми з тобою домовлялися?

— А про що ми домовлялися?

Він дістав із портфеля ще одне фото — трупа Уґа Ферне, велетня з-під Єнського мосту.

— На якому міфі ґрунтується це убивство?

Анаїс не могла хитрувати.

— На міфі про Урана, одного з прабогів. Син Крон кастрував його, щоб загарбати владу.

Поліцай нахилився вперед. Чоло під висадженими на голову окулярами розітнули зморшки. Анаїс підкинула дровець у полум’я — в тім і полягала остання її надія вирватися з ув’язнення.

— Серійний убивця, Соліно. У серпні 2009 року він забив у Парижі Уґа Ферне, інсценізувавши це як міф про Урана. У грудні того ж таки року він убив Цевана Сокова у Марселі, вчинивши його Ікаром. У лютому 2010 року він убив Філіппа Дюрюї, обернувши його на Мінотавра. Це міфологічний убивця. Єдиний в історії криміналістики. Та щоб його зловити, тобі потрібна я.

Соліна і не поворухнувся. Навіть каблучки своєї не чіпав. Він не зводив з Анаїс очей, наче вона була дельфійським оракулом і пророкувала йому майбутнє легендарного героя.

— Після міфів про Ікара та Мінотавра, — озвалася вона, — міф про Урана — ще одна історія суперництва батька і сина. Цього обмаль, але працювати треба в цьому напрямку. Убивця або розчарований батько, або розлючений син. Ради Бога, визволи мене з цієї в’язниці! Тільки я зумію допомогти тобі злапати цього негідника!

Поліцай уже не бачив її, та вона вже все прочитала в його очах: справа, що стане його зоряним часом, кар’єрний стрибок, ліфт, який мчить його до владних вершин.

Соліна підвівся і постукав у засклені двері.

— Теку я тобі залишаю. Роби своє діло і чекай від мене новин.

І вийшов із комірки. Анаїс провела долонями по обличчі, наче силкувалася його розгладити. Вона й сама не знала, в яку гру встряла. Та цей раунд вона виграла.

Шаплен гадав, що побачить палац із каміння і мармуру. Але «Теодор» був невеличкий будинок у стилі ар-деко, стояв трохи осторонь, у глухому куті, перпендикулярному до вулиці Артуа. Підійшовши ближче, він зрозумів, що скромні розміри споруди, її місце розташування і позірна невибагливість були ознаки ще більшої розкоші, ніж блиск славетних готелів, таких як «Ґеорґ V» чи «Плаза Атене».

Він пройшов посипаний жорствою двір і зупинився перед дверима з дашком. Ні швейцара, ні вивіски, ні стяга — та ж таки стриманість. Усередині хол, обшитий брунатним деревом. У глибині холу вітальня з фотелями перед коминком, де палахкотів вогонь.Стійка адміністратора скидалася на дерев’яну скульптуру в дусі мінімалізму. Білі орхідеї стриміли вгору з довгих скляних ваз із млосними формами.

— Я можу допомогти вам, пане?

— У мене зустріч із пані Софі Барак.

Чоловік у вбранні на штиб китайського костюма з блакитного шовку з комірцем «мао» взяв слухавку і щось неголосно сказав. Шаплен перегнувся через стійку.

— Скажіть їй, що прийшов Ноно. Ноно від Юсефа.

Адміністратор звів брову. Він із відразою повторив сказане й уважно вислухав відповідь, краєм ока наглядаючи за Шапленом.

Потім поклав слухавку і неохоче сказав:

— Пані Барак чекає вас. Третій поверх. Апартаменти двісті дванадцять.

У ліфті Шаплена оточувала та ж таки дзенська атмосфера: м’яке світло, темні стіни, білі орхідеї. Така обстава може заспокоїти або ж довести до істерики. Шаплен постарався відволіктися від усього. Він беріг снагу для зустрічі з таємничою ліванкою.

Він вийшов із ліфта і попрямував до апартаментів. Три тлусті молодиці в кінці коридора торохтіли, немов ситі папуги. Цілувалися, гладили одна одну по плечах, надто гучно реготалися. Років по п’ятдесят, у яскравих убраннях, зачіски щедро скроплені лаком, блискучі оздоби сяють, мов феєрверк. Ліванські або єгипетські дружини приїхали до Парижа погуляти або ж у заслання, поки їхні чоловіки не повернуться до влади на батьківщині.

Він помалу підійшов і вклонився. Найнижча жінка, що стояла на порозі, широко всміхнулась у відповідь. Полиск зубів на її смаглявому обличчі скидався на інкрустацію зі слонової кістки у скульптурах із чорного мармуру в Стародавньому Вавилоні.

— Заходь, хлопчино. Я зараз.

Шаплен усміхнувся, намагаючись приховати подив. Якщо судити з того панібратства й тикання, вони були вже знайомі. Ще один забутий епізод? Він прослизнув у двері, кивнувши двом гостям з медовими косами.

Він увійшов до першого покою й опинився в обставі, що швидше улягала класичному стилеві престижного готелю. Білі стіни, брунатні дивани, золотаві абажури. Скрізь розкидані валізи і сумки від Луї Віттона з монограмою LV. З однієї роззявленої валізи завбільшки з шафу повипадали вечірні сукні. Багаж войовниці, що висаджувалася тільки на князівських берегах.

Позаду пролунав сміх, потім грюкнули двері. Коли він обернувся, Софі Барак пронизала його поглядом.

— Ти чого приліз? Тебе Юсеф прислав?

Шаплен вирішив не звертати уваги на гостру зміну тону. Спершу треба було упевнитися.

— Перепрошую, ми… ми знайомі?

— Попереджую: я ні з ким навпрямки не контактую. Якщо ти вирішив поминути Юсефа…

— Та ні, я хочу дещо дізнатися.

— Дізнатися? — вона невесело посміхнулася. — Теж не ліпше.

— Я непокоюся за подругу.

Софі завагалася. Щось у Шапленовій поведінці бентежило її. Може, його щирість. Принаймні на поліцая він не скидався. Вона пройшла вітальню, відчинила шафу, дістала оберемок суконь і запхала його до здоровезної валізи. Пролунав стукіт дерев’яних вішалок. Ліванка готувалася до від’їзду.

Шаплен стежив за нею. Темна шкіра, густі чорні коси, укладені в зачіску «дзвін», як модно було в 60-х роках. Маленька, пухкенька і дуже чуттєва жіночка. Під піджаком у неї була блузка з глибоким вирізом. Темна улоговинка поміж грудьми здавалася ще загонистішою, аніж сміх. Магнітний полюс, та й годі.

Тепер вони стояли одне перед одним, узявшись у боки. Вона дала йому декілька секунд, щоб натішитися тим видовиськом. Королівська чемність.

— І як звати твою подругу?

— Медіна Малауї.

Вона нічого не сказала на те. Відчинила двері й подалася до сусідньої кімнати. Певне, до спальні. Шаплен не наважувався зійти з місця.

— Ти де там?

Він переступив порога і побачив величезне ліжко, закидане подушками зі східним гаптуванням. Софі Барак не було. Озирнувшись, він побачив її праворуч за туалетним столиком. Уже хотів був повторити те запитання, аж вона рвучко здерла із себе коси. Софі Барак була лиса мов коліно.

— Отямся, — сказала вона, угледівши його в люстрі. — Рак грудей. Хімія. Променева терапія. Як водиться.

Вона скинула піджака і, не соромлячись, розстебнула блузку.

— Відтоді як я занедужала, все це анідесь. Вечірки, грошва, клієнти. Начхати мені. Я умиваю руки. Дівчата нехай роблять, що хочуть. А ті, в котрих нема паперів, нехай їдуть додому, народжують дітей і пасуть кіз. Іншаллах. (Якщо цього захоче Аллах.)

Шаплен усміхнувся. Вона жбурнула блузку на стіл і намастила плечі кремом. Чорний ліфик насилу тримав її груди. На темній шкірі видніли сліди фуксену — червоного фарбника, яким окреслюють зону опромінення.

— Що ти хочеш од Медіни?

— Вона зникла двадцять дев’ятого серпня. Не дуже ми дружили з нею, але все ж таки… Минуло вже півроку. Відтоді я нічогісінько не чув про неї.

Софі втупилася в нього густо підведеними темними очима з «Тисячі й одної ночі». Він уже очей не міг відірвати від візерунків на її тілі — червоні мальовидла, накреслені хною, зливалися, викликаючи чудернацькі асоціації: Схід, пустеля, смерть…

Урешті вона підвелася і накинула білого пеньюара. Підперезалася поясом із махрової тканини.

— Я знаю не більше, як ти.

— Ви нічого не чули про неї?

— Ні.

Вона подалася до ванної і пустила воду. Тільки зараз Шаплен помітив, що в покої хтось є ще. Скромна маленька жіночка, убрана без будь-яких претензій на елегантність. Вона сиділа за комп’ютером, який стояв на письмовому столі. Її смиренність і непомітність були спадком багатьох поколінь рабів. Він усе зрозумів. Бухгалтерка фірми «Барак». Тут пакували валізи й підбивали баланс.

Софі повернулася до спальні, взяла сукню з темного шовку й обережно розгорнула її на ліжку. Сказала щось арабською тій рабині, й вона стала навколішки перед валізою, напханою взуттям.

— Хоч що там із нею скоїлося, — сказала Софі, обираючи черевички тигрового забарвлення на високих підборах, — вона сама винна. Якщо ти з нею дружив, то знаєш це незгірш од мене. Медіна вперта мов ослиця.

— Саша.ком — це щось вам каже?

— А ти сам звідки це знаєш?

— Од Медіни чув.

Софі стенула плечима й обрала в іншій валізі поясок зі срібною монограмою.

— Дурнувата мода… — пробурмотіла вона.

— Мода?

— Минулої весни декотрі дівчата записалися до цього клятого клубу. Здуріти можна! Там можна зловити хіба що невдаху без шеляга в кишені. Лайно, та й годі.

— Може, вони хотіли вийти заміж? Або шукали друга?

Софі невесело всміхнулася.

— У такі речі я ніколи не повірю.

— А ви по-іншому гадаєте?

Вона розклала сукню, черевички та поясок на ліжку і задоволено озирнула їх. У ванній знай бігла вода з крана.

— Не гадаю, — вона обернулася до нього. — Певна. Невже я дозволила б моїм дівчатам працювати задурно? Я провела розслідування.

— І що ж ви дізналися?

— Їм платять.

— Хто?

Вона невизначено махнула рукою.

— Знаю я тільки те, що чимало з них пропало. Три рази пішли до тієї Саші та й зникли. Отак.

Шаплен згадував чутки, що їх розповідала йому Люлю-78. Серійний убивця на сторінці для знайомств? І він нападав на дівчат-ескортниць, яким не було чого там робити? Торгівля людьми? Але при чому тут цей клуб?

— Якось не віриться, що ви так легко змирилися з цим, — наполягав він.

Вона підійшла до нього й лагідно розгорнула лацкани його піджака.

— Ти подобаєшся мені, хлопчино. Тож послухайся моєї поради: йди собі. Існує один спосіб уникнути неприємностей. Не накликати їх на себе.

Вона провела його до дверей. Прийняттю край. Піфія сказала своє слово.

На порозі Шаплен ризикнув поставити останнє запитання.

— А слово «Метис» каже вам щось?

Знов усмішка. Поблажливість обернулася ніжністю. Він здогадався, як орудує Софі своїми вихованками. За допомогою материнської ласки, що гуртувала їх надійніше, ніж будь-які погрози. У довколишньому світі було насильство, холод і жорстокість. А вона була поруч і захищала своїх дівчат.

— Я так довго провадила це діло, бо мене прикривали.

— Хто?

— Ті, хто може прикривати.

— Не втямлю.

— Тим ліпше. Але ця система двобічна. Вони прикривають мене, а я їх. Утямив?

Він подумав про пані Клод у стилі рахат-лукум.

— Ви хочете сказати, що «Метис» має якийсь стосунок до влади?

Вона поцілувала свого вказівного пальця і притулила його до Шапленових вуст. Софі вже зачиняла двері, аж він перепинив її.

— У Саші бувала не тільки Медіна. Може, ще когось згадаєте?

Вона замислилася і прошепотіла:

— Лейла. Марокканка. Гадаю, вона й далі коїть цю дурню. Барака-л-Лахуд фікум. (Нехай благословить Аллах.)

Щоб потрапити до бібліотеки, вона мусила зачекати до 17-ї години. Як і всім бранкам, Анаїс доводилось підкорятися в’язничному ладові. А розклад мінявся щодня, щоб унеможливити будь-яку спробу втечі.

Потрапивши нарешті до бібліотеки, вона знайшла книжки з історії фотографування. Відтоді як Ле Коз розповів їй про дагеротипи, вона покладала на той слід великі надії. Якщо вбивця з Олімпу таки застосовував цю методу, щоб увічнити свої злочини, їй треба дізнатися про нього все.

Задум її був простий. Досі вбивця дотримувався крайньої обережності. Їм так і не пощастило з’ясувати походження героїну, а також воску, пір’я і крил дельтаплана. Так само не зуміли вони виявити джерело анестетику, що ним злочинець приспав бугая, якого приніс у жертву. Поміж ними і знаряддями злочину не встановили ніякого зв’язку. Та, може, він виявив меншу обережність у поводженні з дагеротипами? А що, як матеріали, яких потребує ця особлива технологія, його зрадять?

Із книжок з’ясувалося, що Луї-Жак-Манде Даґер винайшов цю методу в середині ХІХ століття. Вона полягала в поліруванні мідної пластини, вкритої сріблом. Потім її обробляли йодистими випарами, щоб вона стала світлочутливою. Далі на цю пластину за допомогою об’єктива проектували зображення, що потім проявляли ртутними випарами. Відполіроване дзеркало із зображенням занурювали в гіпосульфіт натрію, щоб захистити від впливу повітря плівкою димеру хлориду золота.

Ілюстрації у книжках були не зернисті, а лисніли, наче ртуть. Вони нагадували їй про сни. У тих світлинах була та сама суперечність, що й у нічних мареннях: вони уявлялися і темними, і заразом світлими, і невиразними, і водночас чіткими. Наочно воно все мало вигляд темної хмари, де розриви утворювали срібні візерунки, які так мерехтіли, що здавалися нереальними.

Вона поринула у фахове видання. Не дуже вона його вчитала, проте втямила, що технологія ця складна і потребує чимало часу, надто ж тоді, коли знімають. Важко було повірити, що на місці злочину вбивця міг змарнувати стільки часу, щоб закарбувати те діло в такий спосіб. Але ж знайшли вони коло Ікарового тіла той уламок дзеркала! Вбивця впустив додолу першу пластину і мусив дістати другу. Він постарався позбирати всі друзки, та одної все ж таки не знайшов. Лише так можна було пояснити, звідки взявся той уламок.

Вона раптом подумала, чи надали Соліні цілковитий запис її балачки з Ле Козом. Здається, ні. Про дагеротипи він не згадував. Тож ця зачіпка є тепер лише в неї.

Відхилившись од книжки, вона заплющила очі і спробувала уявити собі, на що схожі дагеротипи, зняті на місці злочину. Мінотавр. Ікар. Уран.

І розплющилася. В її уяві пластини були не сріблясті, а золотаві. Навіть червонясті трохи. Етапи їхньої хімічної обробки за тією давньою методою пов’язались у неї з нерозгаданою таємницею тіла Філіппа Дюрюї. З виточеною з нього кров’ю. У неї раптом виникла незрозуміла певність у тому, що, проявляючи дагеротипи, вбивця використовував кров своїх жертв. Так чи інакше, він застосовував той еліксир життя, щоб проявити зображення.

Анаїс завжди любила мистецтво. Зараз вона дещо згадала. Якщо вірити переказам, Тиціан додавав кров у свої полотна. Рубенс також використовував її, щоб посилити тепло світляних плям, трепет тіла. Існував ще один міф: у XVII столітті людську кров використовували для приготування речовини, що прозивалася мумі, — її перемішували з олією та фарбами, щоб дістати яскраве тло.

Хтозна, правдиві чи ні були ті балачки — зараз вони живили її сценарій. Вона не досить зналася на хімії, щоб здогадатись, яку роль відігравав там гемоглобін і оксид заліза, та не сумнівалася, що Олімп убивці був картинною галереєю, де зберігалися клапті засохлої крові й димеру хлориду золота.

— Шатле, пора.

Перед нею стояла наглядачка. Анаїс запитала, чи можна їй зробити ксерокопії кількох сторінок. Наглядачка відказала, що не можна. Вона не наполягала. І навіть коли позаду лишилися довгі коридори і замкнені двері, збудження її не вщухло. Дагеротипи. Алхімія. Кров. Їй таки пощастило щось намацати, але як його перевірити?

Замість відповіді за нею зачинилися двері камери. Вона вклалася на нари й почула за стіною радіо, що слухали в’язні. Програма «6-9» на «Енерджі». Лілі Аллен, що завітала до Парижа, давала інтерв’ю. Англійська співачка розповідала про своє знайомство з першою леді Франції, Карлою Бруні.

— То ви хотіли б поспівати з нею вдвох? — запитав ведучий.

— Хтозна… Карла висока, а я ж маленька. Чудернацький вигляд був би ото… Набагато ліпше було б поспівати із Саркозі!

Анаїс насилу всміхнулася. Вона дуже любила Лілі Аллен. Надто ж її пісню «22», де співалося про звичайну невтішну долю тридцятирічної жіночки, що й не помітила, як пролетіла молодість. Щоразу, як вона дивилася кліп — дівчата в убиральні нічного клубу поправляють макіяж, намагаючись бодай якось поправити і своє життя, — вона ніби бачила саму себе.

Вона заплющила очі й повернулася до міфічних зображень.

Укриті кров’ю дагеротипи.

Їй треба вирватися звідси.

Натрапити на слід того мерзотника.

Зупинити хижака з поведінкою опиря.

Чергова вечірка відбувалася в Дев’ятому окрузі, в моднячому барі, що звався «Веґа». Тутешня обстава нічим не скидалася на тропічну атмосферу «Піткерна»: скрізь хромовані площини і світлодіодні лампи. Ліворуч підсвічений блакиттю бар, схожий на акваріум. Праворуч стояли диванчики у вигляді інфузорій. Замість столиків були сріблясті куби.

На шинквасі були розставлені «Блакитна лагуна», коктейлі з кюрасао, що наче сяяли в напівтемряві. Приглушено звучала м’яка електронна мелодія.

Хол прикрашали зображення в рамках із іржостійкої сталі з намальованим героєм японського мультфільму кінця 70-х, якого звали Веґа, а бар був облаштований за модою найпотворніших років ХХ століття — eighties[62].

Вечірка мала розпочатися о дев’ятій вечора. Шаплен прийшов о пів на дев’яту. Йому хотілося заскочити Сашу розполохом. У порожній залі вона, вбрана в пальто, розкладала на столики клапті картону з номерами і не чула, як він увійшов. Шаплен скористався цим, щоб трохи подивитися на неї. Либонь, Саша була родом із нідерландських Антильських островів. Коротка стрижка, зріст метр вісімдесят, спортивної статури, непропорційно довгорука — попри вроду, вона здавалася важкою і масивною. Часом її можна було взяти за трансвестита.

— Вітаю, Сашо, — сказав він, не виходячи на світло.

Вона відсахнулася, здригнувшись од несподіванки. У залі стояла холодюка. Саша відразу ж силувано всміхнулася і знову ввійшла в роль добротливої богині, що владає мільйонами заблуканих сердець.

Та ледве Шаплен вийшов із тіні, той вираз обернувся неприхованою ворожістю. Він підійшов до неї, не знаючи, потиснути їй долоню чи цмокнути в щоку. Саша відсахнулася. Під темним пальтом на ній була строга чорна сукня, на ногах фірмові черевички на підборах. Ніщо в тім убранні не свідчило про її антильське походження, та від неї самої аж віяло тропічними островами. Під світлодіодними лампами її шкіра карамельното відтінку забарвилася золотаво-брунатним тоном, а смарагдові очі прибрали кольору морської води.

Вона теж окинула його поглядом, і його вбрання вочевидь справило на неї жахливе враження. Фіолетова сорочка, фланелевий плащ із трьома кишенями, прямі штани з вовняної саржі й розкішні полаковані черевики з гострими носаками. Він надів на себе все те з гардеробу Ноно, що впадало в око.

— І навіщо я пускаю до свого клубу таких дешевих джиґунів, як оце ти?

— Чим я заслужив на цю увагу?

— Пам’ятаю, я вже досить чітко висловилася на цю тему.

Здається, Саша вже якось заборонила йому приходити на ті вечірки.

— Відтоді чимало часу спливло… — кинув він навмання.

— А чутки знай ширяться.

Вона розмовляла з насилу помітним креольським акцентом. Коли вона зверталася до своїх підопічних, його не відчувалося, та зараз, у цім поєдинку віч-на-віч, він повернувся знову. Шаплен спробував спровокувати її, зігравши чи то колишнього, чи потенційного коханця.

— Для тебе тільки твій клуб має значення, еге ж?

— А що ще? Чоловіки? Не сміши мене.

— Але ж кохання — основа твого бізнесу.

— Не кохання, а надія.

— Що ж, із цим я згоден.

Вона ступнула до нього.

— Що тобі треба, Ноно? Після всього ти заявляєшся сюди, наче нічого й не було.

— А що я там накоїв?

Саша безнадійно похитала головою.

— Ти лякаєш жінок. Кидаєш тінь на інших чоловіків. А мені ти дієш на нерви.

Він показав на бар, що мінився сріблястими відкидами.

— Ти не проти, якщо я наллю собі щось, крім твого блакитного питва?

— Будь як удома, — відказала вона, повертаючись до свого діла.

Шаплен зайшов за шинквас. Там лежала її сумочка. Він помітив її, ще як заходив. Темна «Біркін» від «Гермеса». Класичний трофей парижанки, що вибилася в люди.

Він удав, ніби обирає пляшку. Відсунувши тяжку штору над дверми, вже заходили перші гості. Саша звично підхопила два коктейлі й рушила їм назустріч.

Шаплен узяв сумочку й зазирнув досередини. Там лежав гаманець. Посвідка особи. Справжнє ім’я Саші — Вероніка Артуа. Мешкає на вулиці Понтуаз, 15, П’ятий округ. Запам’ятавши адресу, він поклав усе назад. Тепер ключі.

— Ти що там робиш?

Саша стояла потойбіч шинквасу. Її світло-зелені очі прибрали нефритового відтінку. Він поставив пляшку на шинквас.

— Коктейль за власним рецептом. Хочеш скуштувати?

Не відповідаючи, вона озирнулася на збентежених гостей, що з келихами в руках порозсідалися на диванах. Обов’язок обов’язком, але з ним вона ще не скінчила.

— Що ти оце надумав, Ноно? Що тут шукаєш?

— Те, що й перед цим.

— Так ото ж. Хтозна-що, як завжди було.

Шаплен відкоркував пляшку і налляв собі трохи. Ключі він устиг покласти до кишені, та сумочки вже не було на шинквасі — вона впала додолу. Саша й не помітила того. У блідому світлі ламп її погляд просто-таки пронизував його. Йому хотілося побачити в нім тугу за минулим, приховану журбу, таке, що свідчило б про давнішу пору, та в ньому була тільки тривога і лють.

— Справді не хочеш хильнути?

Вона хитнула головою і глянула на двері, якими заходили нові учасники.

— Цікаво, — зважився він, — Лейла сьогодні буде?

Вона спопелила його поглядом. Її відкрите й жагуче обличчя мешканки Антильських островів завмерло, наче закам’яніла магма з холодними колючими шпичаками.

— Іди ти знаєш куди!

Шаплен примирливо звів руки. Саша з келихами в руках уже зустрічала нових претендентів. Він поклав сумочку на місце і подався до виходу, минаючи Сашу, що провадила гостей до зали.

Відсунувши штору, він побачив нових гостей, що стояли на порозі. Хотів був побажати їм успіху, та натомість прошепотів:

— Тримайтеся!

Хвилин із десять він чекав перед будинком номер п’ятнадцять на вулиці Понтуаз, аж хтось із мешканців вийшов, відчинивши двері до під’їзду. Тремтячи від холоду, Шаплен прослизнув усередину й одразу ж побачив ґрати з кодовим замком. До будинку ніяк не можна було промикнутися.

— А нехай тобі! — безсило прошепотів він.

Ще треба чекати. Крізь ґрати він озирнув бруковане дворисько, обсаджене рослинами, що вціліли взимку. Скупі фасади. Прості карнизи без візерунків. Балкони з кутої криці. Він наче опинився в минулому. Будинки, певне, стояли тут ще з XVII чи XVIII століття. Роздратування не завадило йому відчути бентежну красу цієї місцини. Брукований двір, фасади кам’яниць, листя — все тонуло в сірій імлі, що лисніла місячним сяйвом і скидалася на картину, написану сріблястими фарбами.

Двері відчинилися. Хтось заходив. Чоловік зі зведеним коміром підозріливо зиркнув на нього і подзвонив у домофон. Ґрати відчинилися. Шаплен подався за ним, не звертаючи уваги на його неприязний погляд. З поштових скриньок видно було, що Вероніка Артуа мешкала в корпусі Б на четвертому поверсі.

Тісний сходовий майданчик, теракотові кахлі на долівці, розхитані двері. Шаплен наче завітав у гості до самого Вольтера. Про всяк випадок він подзвонив у двері, зачекав, потім тихенько обернув ключа в замковій шпарині.

Увійшовши досередини, він глянув на годинника. Відколи він пішов із «Веґи», спливло сорок хвилин. Вечірки в Саші точилися за однаковим сценарієм: сім разів по сім хвилин, плюс преамбула і наприкінці збирання аркушів, де кожен відвідувач нотував номер телефона того претендента, що припав йому до вподоби. Та ще час на зворотну дорогу, отож дві години загалом.

Можна вважати, що він має понад годину, щоб усе тут обнишпорити.

То було дво-чи трикімнатне помешкання, де зробили сякий-такий ремонт. І тут на долівці теракотові кахлі. Шерехаті стіни, побілені вапном. Відкриті сволоки на стелі. Помешкання скидалося на самісіньку Сашу, якою він уявляв її собі. Самотня сорокарічна жінка, що заробляє собі на хліб завдяки моді на отакі вечірки, яка настала наприкінці 2000-х. Клуб дає їй змогу сяк-так зводити кінці з кінцями.

Він був певен, що в неї немає контори. Щоб заощадити, вона організовує вечірки через мережу простісінько з хати. Через тісний передпокій він потрапив у вітальню, опоряджену в марокканському стилі. Мідні лампи. Стіни рожевих або помаранчевих барв. Йому стало сумно, коли він побачив закидану подушками тахту біля вікна. Притулок самотньої жінки, яка сідала тут щось прочитати, коли їй було тоскно. До речі, він не здивувався б, побачивши в цім помешканні кота чи цуцика, та хатніх улюбленців чомусь не знайшлося.

Шаплен увійшов до спальні. Інкрустовані перламутром ширми східного стилю з дерев’яних планок. Посередині ліжко гранатової барви, що немов очікувало зливи ружових пелюсток. І тут його спіткала несподіванка: до задньої стіни Саша поприліплювала світлини всіх членів свого клубу, зробивши щось на кшталт дошки пошани.

Придивившись, Нарцис побачив, що вона з’єднала маркером усі обличчя лініями, стрілками або пунктиром. Саша стежила за всіма стосунками, що зав’язувалися на її вечірках, як ото адмірал стежить на мапі за своєю флотилією. Розглядаючи старанно усміхнені обличчя, він думав, що всі ці німі вуста вигукують однісіньке слово — самотність. Ще й надто, обличчя всіх цих одинаків повторювали й риси самої Саші. Її широкі губи найголосніше волали: САМОТНІСТЬ!

Він уявив собі, як Саша жила чужими побаченнями, що їх сама й організовувала. Вистежувала, підстерігала, маніпулювала кожним учасником. Мастурбувала у своєму ліжку, обличчям до стіни, поцяткованої сузір’ями, — обличчями людей, що начебто мали сексуальні стосунки. Бранка своїх марень, свого безглуздого існування, вона вдихнула життя в цю галактику, та ніколи не тішилася її теплом.

Певне, вона зберігала десь детальну інформацію про заплутані стосунки поміж членами її клубу. Біля стіни на комп’ютерному столику стояв переносний «Макінтош». Шаплен увімкнув його. Пароля на нім не було. Саша була вдома, у своїй хаті. Кого їй було боятися?

Шаплен клацнув теку «Саша.ком». Вискочили значки директорій. Він відкрив теку, присвячену учасникам. Там були два списки за абеткою: псевдоніми та прізвища. Шаплен обрав псевдоніми. З’явилися ще два списки, чоловіків і жінок. Він почав переглядати список жінок, прокручуючи пронумеровані світлини. До кожної додавалася довідка: походження, сімейне становище, фах, прибутки, музичні вподобання, очікування тощо. На тих вечірках Саша намагалася знайомити людей зі схожими смаками.

Декотрі обличчя виділялися на загальному тлі. Правильні риси, глибокий погляд — видно було, що ті дівчата належать до іншого світу. Справжнісінькі секс-бомби. Шаплен замислився, чи вони існували насправді… На сторінках для знайомств люди прикрашають свої світлини, щоб заманити якомога більше шанувальників…

Якщо тільки це не дівчата-ескортниці, про яких згадувала Софі Барак. Таким нічого робити в клубі. І, звісно ж, Саша не стала б їм платити. Хто ж їх тоді наймав? І навіщо? Дівчата намагалися мати природний вигляд: ніякої косметики, нічого зухвалого. Та їх зраджувала переможна, трепетна врода.

Шаплен записав їхні псевдоніми. Хлоя, Джудіта. Аква-84… Потім знайшов Медіну. Вона зібрала коси на потилиці. Стерла з обличчя чуттєву гримасу. Вдавала low profile[63], та не могла приховати своєї привабливості. Така дівчина на Сашиних вечірках не могла лишитися непоміченою.

Знайшов він і Лейлу. Молода марокканка з хвилястими косами, темними вустами і чорними очима. Вона теж удавала скромне дівча. Ні косметики, ні прикрас. Простенька бежева блузка. Та від тіней, які лежали попід очима, наче знак темряви, зіниці її очей сяяли немов самоцвіти. Видно було, що ці разючі красуні намагалися розчинитись у натовпі. Що ж їм треба було тут?

Раптом щось привернуло його увагу. Шаплен повернувся назад і ще раз помалу прокрутив світлини. Він упізнав ще одне обличчя. Довгообразе, дуже бліде, облямоване темними косами, такими гладенькими, що вони скидалися на чорний шовк. Світлі очі сяяли немов свічки, нагадуючи про церковну відправу і дух ладану. Янгольське личко, ніжне, як молитва, і разюче, немов об’явлення.

Шаплен прочитав псевдонім того янгола, й усе попливло в нього увіччю.

Feliz.

Те слово чув він уві сні про тінь і білий мур. Він не забув, що по-іспанському те слово означає «щасливий». Феліс. Шаплен знав її обличчя. Він знову чув голос зі сну, чув той шепіт, жагучий, переповнений благодатною надією. Тепер він знав, що то був її голос.

Феліс.

Клацнувши на світлині, він відкрив теку з її особистими даними. Коли на екрані з’явилося її справжнє ім’я, Шаплен не повірив своїм очам — ні, це безглуздя якесь, таке просто неможливе! — і насилу стримався, щоб не зойкнути. Правда спливла на поверхню, і назад вороття не було.

Справжнє ім’я Феліс було Анна-Марія Штрауб.

Тепер він її впізнав. У його спогадах риси обличчя були перехняблені, спотворені зашморгом, який переламав їй в’язи. Та це була таки вона. Мертва. Вішальниця. Примара з його снів. Анна-Марія Штрауб. Єдина жінка, що він, як йому здавалося, кохав, не була пацієнткою психіатричної клініки. Була вона дівчиною-ескортницею, з якою він запізнався на Сашиних вечірках. Вона присмокталася до нього неначе п’явка, якій платили за участь у таких зустрічах. Його спогади — жагучі ночі в палаті Анни-Марії, божевілля його коханки, її тіло, що теліпається на його ж таки паску, — цілковита облуда й галюцинації. До сьогодні в нього мало що було. Але й та мализна тепер вивітрилася, неначе дим.

Шаплен заплющив очі, намагаючись зібратися на силі. Відчувши згодом, що трохи вже заспокоївся, він розплющив очі й дочитав довідку. До клубу вона вступила в березні 2008 року. Мешкала в Десятому окрузі Парижа, на вулиці Ланкрі. Двадцять сім років. На інші запитання анкети вона не відповіла. Ні про фах, ні про прибутки, хобі чи дозвілля… Саша не наполягала. З такою кандидаткою сваритися нема чого.

Він зауважив, що наступного року Анна-Марія Штрауб не поновила членства в клубі. Шаплен простежив хронологію. Дещо не узгоджувалося. Вона регулярно відвідувала клуб від березня 2008 до лютого 2009 року. Але ж тоді Ноно ще не існував. Юсеф казав, що він прийшов на світ тільки в березні 2009 року. То коли ж зустрів він Анну-Марію Штрауб? У якому житті?

А що, як припустити: він познайомився з нею 2008 року, коли був якоюсь іншою особистістю, але теж членом Сашиного клубу, тільки під іншим іменем. Ще раз клацнув мишею і відкрив історію зустрічей Феліс. Вечірки, де вона побувала, прізвища учасників, що їхні телефони вона захотіла взяти. Якщо він правильно мислить, то його прізвище має бути в цім переліку.

До грудня 2008 року вона взяла участь у майже сорока вечірках. І при цім зацікавилася лише дванадцятьма номерами. Ще раз клацнув і прокрутив список псевдонімів. Жоден ні про що не говорив йому. Він відкрив кожну теку в пошуках своєї світлини. Та її там не було.

Він усе ж таки оглянув обранців Феліс. 21 березня 2008 року вона взяла телефон Родріго. Справжнє ім’я — Філіпп Депре, сорок три роки, розлучений, дітей нема. П’ятнадцятого квітня зацікавилася Сандоканом, у житті — Сільвен Дюр’є, п’ятдесят один рік, удівець. 23 травня 2008 року вона вподобала Жанті Мішеля, він же Крістіан Мйоссан, тридцять дев’ять років, одинак. 5 червня 2008-го — Алекса-244, справжнє ім’я Патрік Серена, сорок один рік, одинак…

Далі було те саме. Що ж привабило Феліс у тих чоловіках? Вона була професіоналка. Надзвичайно вродлива жінка, що заробляла своєю привабливістю. Реалістка, для якої її зовнішність стала безвідмовною зброєю. Що їй треба було від тих простаків?

За чверть одинадцята. Саша ось-ось прийде додому. Він занотував до записника, якого носив у кишені, координати жертв Феліс, потім вставив флешку, яку придбав удень. Скопіював теки і зітер сліди своєї присутності.

Виходячи з хати, Шаплен подумав, що ще не до кінця розібрався з тими анкетами. Адже свою анкету він так і не проглянув — Арно Шаплен, він же Ноно, за 2009 рік. І нічого не знайшов про Медіну. Як він познайомився з нею, може, в Саші? Невже та сама історія сталася в нього двічі, з двома різними дівчатами? Голос Медіни: «Ситуація загострюється. Я боюся». То Медіна мертва? А Феліс? Вона справді загинула в петлі?

Перший номер, Філіпп Депре, він же Родріго, помер.

Другий, Сільвен Дюр’є, він же Сандокан, відповів після четвертого сигналу.

— Пан Дюр’є?

— Еге ж.

— Я телефоную вам із приводу Анни-Марії Штрауб.

— Кого?

— Феліс.

Коротке мовчання.

— Хто ви?

Його заскочили зненацька, та він одразу ж оговтався.

— Офіцер судової поліції.

Набравши у груди повітря, його розмовник твердо сказав:

— Прикрощі мені не потрібні. Я й знати не хочу, що вона там накоїла. І чути про неї не хочу.

— Ви знали, що вона зникла?

— Я не бачив її півтора року. Вона кинула мене після трьох побачень, геть нічого не пояснивши. Більше я про неї й не чув.

— Коли ви побачили її вперше?

— Якщо ви збираєтеся мене допитувати, викличте мене до комісаріату.

Дюр’є кинув слухавку. Шаплен ковтнув кави. Він зайшов до каварні на бульварі Сен-Жермен. Шкіряні диванчики. Тепле світло люстр. Віддалений гамір — у каварні майже нікого не було.

Наступний номер.

Після двох сигналів відповів жіночий голос.

— Алло?

Шаплен того не сподівався. Він зазирнув до записника і прочитав ім’я третього обранця.

— Крістіана Мйоссана, будь ласка.

— Це що, жарт?

Він утнув помилку, та не знав яку. Намагаючись виграти час, він повторив уголос набраний номер.

— Це справді Крістіанів номер, — вже трохи м’якше відповіла та жінка.

Шаплен постарався розмовляти співчутливо.

— Либонь, я невдало висловився. Я телефоную з приводу пана Мйоссана, і…

— Хто ви?

Він знову назвався офіцером судової поліції, не кажучи свого прізвища.

— То є якісь новини?

Тепер її голос звучав інакше. Роздратованість заступила надія.

— Можливо, — навмання кинув він.

— Які ж?

Він зібрався на дусі. Рухався він наосліп, та в цьому ділі в нього вже був сякий-такий досвід.

— Вибачте, ви не могли б спершу сказати мені, хто ви?

— Наталі Форестьє, його сестра.

Він гарячково міркував. Якщо Мйоссанова сестра розмовляє його мобільником, це означає, що він помер, занедужав або пропав. Запитання поліцаєві про новини вилучало хворобу.

Він відкашлявся і заговорив із уже звичними інтонаціями слідчого.

— Я хотів би повернутися до декотрих фактів.

— О Боже… — Тепер її голос здавався геть стомленим. — Я вже стільки разів про це розповідала…

— Пані, — сказав він басом, намагаючись промовляти вагомо, — мені доручили цю справу, щоб прояснити певні моменти. Я повинен допитати кожного важливого свідка.

Усе воно було дурня: допіру він набрав номер чоловіка, що загинув або пропав безвісти, та жінка нічого не помітила.

— То у вас є щось нове чи ні? — запитала вона.

— Спершу дайте відповідь на мої запитання.

— А ви що ж… знову мене викличете?

— Шкодую, але доведеться. А зараз я хотів би вас попросити нагадати деякі подробиці.

— Слухаю вас, — відказала вона пригнічено.

Шаплен подумав і розпочав із найзагальнішого запитання.

— Як ви дізналися про те, що сталося з вашим братом?

— Першого разу чи другого?

Не можна померти двічі. Отож, Крістіан Мйоссен пропав. Два рази.

— Для початку побалакаймо про перший раз.

— Мені зателефонували з поліції. До них звернулося Крістіанове керівництво. Уже два тижні від нього не було жодної звістки. Мій брат їм не телефонував і не надсилав медичних довідок. А він так ніколи не робив.

— Коли вам зателефонували?

— 10 липня 2008 року. Я це дуже добре пам’ятаю.

Шаплен записав дату і порівняв зі своїми нотатками. Уперше Мйоссан зустрівся з Анною Марією Штрауб 23 травня 2008 року. І менш ніж за два місяці він зникає. Може, це якось пов’язано?

— А ви самі не помітили, як він зник?

— А ви читали мої свідчення?

— Ні. Волію не засмічувати мізки домислами перед допитом свідків.

— Дивна метода!

— Та вже яка є. То чому ж ви не помітили, що брат зник?

— Бо вже дванадцять років, як ми посварилися.

— Через що?

— Там була проблема зі спадщиною. Помешкання в Парижі. Одне слово, дурня…

— Його родина теж не помітила, як він зник?

— У Крістіана не було родини. — Голос її тремтів. — Він був сам, як палець, розумієте? Увесь час сидів у мережі, на сторінках для знайомств. Я тільки потім про це дізналася. Зустрічався з жінками… з повіями, з ким завгодно…

Певне, Шаплен збирав ту інформацію по крихтах і намагався заповнити нею прогалини в загальній картині розслідування. Наталі Форестьє згадала про два зникнення.

— І коли його знайшли?

— У вересні. Насправді поліція виявила його наприкінці серпня, та мені зателефонували аж у середині вересня.

— Чому вас сповістили так пізно?

Наталі затнулася. Здається, необізнаність розмовника дедалі дужче пантеличила її.

— Бо Крістіан казав, що звати його Давід Лонґе. І геть забув, хто він насправді.

Цього він не сподівався. У Крістіана Мйоссана, якого обрала Феліс, була реакція втечі. Він теж «пасажир без багажу».

— І де його знайшли?

— Забрали його разом з іншими волоцюгами наприкінці серпня на Парі-Пляжі. У нього була амнезія. Спершу його відвезли до психлікарні поліційної префектури, тієї, що ви прозиваєте Три Пе.

— Така вже процедура.

— Потім його перевели до Святої Анни.

— Ви не пригадаєте ім’я психіатра, що його лікував?

— Ви жартуєте чи як? Крістіан перебував там майже місяць. Я щодня ходила до нього. Лікаря звати Франсуа Кубела.

Він записав ім’я. Цього треба буде допитати передовсім.

— У якому відділенні він працює?

— У КПРЕ, в клініці психічних розладів та енцефаліту. Такий добротливий, щирий чоловік. І наче добре знається на отаких недугах.

— Кубела пояснив вам, на що хворів Крістіан?

— Він казав про реакцію втечі від дійсності через амнезію, щось таке… Розповів, що в нього вже є такий пацієнт, він перепровадив його з Лор’яна до Парижа, у своє відділення.

Шаплен тричі підкреслив прізвище Кубела. Фахівець. Треба буде побалакати з ним. Він, звісно, торочитиме про лікарську таємницю, але…

— Кубела здавався розгубленим, — провадила Наталі. — Він казав, це надзвичайно рідкісний синдром. Досі у Франції не зафіксували жодного випадку цієї хвороби. Він ще пожартував: «Це фірмова страва американців».

— Як він лікував вашого брата?

— Не знаю до ладу, але певна, що він усе зробив, щоб повернути його до пам’яті. І все дарма.

Шаплен зайшов з іншого боку.

— Як упізнали Крістіана? Як вийшли на вас?

— То ви геть нічого не знаєте…

Подумки він подякував цій жінці, що вона відразу не кинула слухавки. Його незнання вражало.

— Крістіана упізнали за відбитками пальців, — пояснила вона. — Торік його затримали за водіння авто в нетверезому стані. Відбитки зберігалися в поліційній базі даних. Не знаю чому, та зіставлення тривало два тижні.

— А далі що?

— Мені доручили опіку над Крістіаном. Професор Кубела не дуже вірив у його одужання.

— І що?

— Крістіан поселився в нас. Ми з чоловіком і дітьми живемо в будиночку в Севрі. Непросто було…

— Крістіан і далі вважав себе Давідом Лонґе?

— Авжеж. Це… це було нестерпно.

— І він вас геть не пам’ятав?

Наталі Форестьє не відповіла. Шапленові знайоме було те мовчання. Вона плакала.

— Він так і жив у вас? — запитав Шаплен за кілька секунд.

— Десь за місяць він знову втік. І ось…

Знову пауза. Ридання.

— Тіло знайшли біля заводу будівельних матеріалів, на набережній Марсель-Буає, в Іврі-сюр-Сен. Страшенно покалічене.

Шаплен записував. Рука його тремтіла й одночасно залишалася твердою. Здається, він таки напав на слід.

— Перепрошую, що питаю про це, але як він був скалічений?

— А ви хіба не можете проглянути звіт про розтин?

Він якомога м’якше сказав:

— Прошу вас, відповідайте.

— Не пам’ятаю як слід. Мені й знати про це не кортіло. Здається, йому розпанахали всеньке обличчя.

Отож, Крістіан Мйоссан, він же Жанті Мішель, він же Давід Лонґе, був носієм імплантату. Як і Патрік Бонфіс. Як і він сам. Анаїс Шатле має рацію. Препарат, який викликав синдром «пасажира без багажу», надходив через такий імплантат. Пристрій, якого вбивці повинні були щоразу забирати.

— Знаєте, — озвалася раптом Наталі, — мені вже в печінках сидять ваші розпитування. Як хочете допитати мене, викликайте в дільницю. І, головне, як будуть новини, то сповіщайте про них мене!

Він щось промимрив у відповідь, натякаючи на нові дані, що дають підстави відновити розслідування. І водночас йому не хотілося давати цій жінці облудні надії. Отож, урешті вийшло щось і геть непереконливе.

— У нас є ваша адреса, — офіційним тоном сказав він. — Завтра вам надішлють оповістку. Деталі дізнаєтеся в дільниці.

Він розрахувався і вийшов у нічне місто, щоб пошукати таксі. Попрямував до Сени, піднявся набережною Турнель. Жодної живої душі не було довкруги. Тільки бруківкою мчать авто: водіям кортить хутчій повернутися додому. Холодно. Темно. Над крижаною безвихіддю ночі темною брилою нависає собор Паризької Божої Матері. Шапленові теж хотілося додому. Та він повинен був скористатися цією ніччю, щоб провадити розслідування далі.

Крістіан Мйоссан, він же Давід Лонґе.

Патрік Бонфіс, він же Паскаль Мішелль.

Матіас Фрер, він же…

Троє піддослідних.

Троє «пасажирів без багажу».

Троє жертв.

Яку роль могла тут відігравати Анна-Марія Штрауб і Медіна? Роль убивць? Мисливиць за самотніми жертвами?

Це припущення ще згодилося б для Крістіана Мйоссана, та не Патріка Бонфіса, убогого рибалки з Баскського узбережжя. А для нього самого? Бував у Сашиному клубі той, ким він був, перш ніж стати Арно Шапленом? Потрапив він у пастку, що наставила Феліс? Поміж жертвами тієї амазонки він не знайшов своєї світлини…

За двадцять кроків од нього, на розі вулиці Ґранз-Оґюстен, зупинилося таксі, щоб висадити пасажира. Він побіг туди і заліз досередини, тремтячи від холоду.

— Куди їхати?

Шаплен зиркнув на годинника. Минула вже північ. Якраз час на полювання за дівчатами.

— Бар «Джонні», вулиця Клеман-Маро.

— Є новини для тебе, квіточко.

Заспана Анаїс Шатле слухала Соліну телефоном, не вірячи своїм вухам. Її стягнули з нар, привели сюди, на пост охорони, і дали слухавку. Дива, та й годі.

— Я й не знав, що в тебе такі зв’язки.

— Які ще зв’язки? Про що це ти?

— Про те, що завтра тебе відпускають. Суддя вже підписав розпорядження.

Вона нічого не змогла на це сказати. Насилу подумала, що вирветься з цього бетонного закапелка, в неї виникло таке враження, наче її груди роздирають залізним шворнем.

— А тобі не сказали, чому мене відпускають?

— Без коментарів. Так вирішили нагорі. І край. А ще кажуть, правосуддя для всіх однакове.

Анаїс змінила тон.

— Як знаєш, то скажи. Хто витягнув мене відсіля?

Соліна зареготався. Його сміх скидався на рипіння.

— Що ж, можеш удавати, що ти ні про що й не здогадуєшся, воно тобі й до лиця. Так чи інакше, я хочу, щоб ти була в мене. Ми будемо провадити слідство далі. Назвемо це кризовим штабом.

— А поступ є?

— Дідька лисого. Про Медіну так нічогісінько й не дізналися. Ні про її діла, ні про контакти. Януш пропав наче камінь у воду. Жодного сліду, навіть натяку нема. Кримінальний розшук геть із ніг збився.

Вона підозрювала, що Соліні та його колегам просто не під силу ця справа. А кримінальний розшук Януша не зловить.

— Пришлеш по мене авто?

— Ні до чого. Тебе чекатимуть.

— Я нікого не знаю в Парижі.

Соліна засміявся. Тепер його рипіння звучало немов пищання.

— Не турбуйся. Твій татуньо особисто приїхав по тебе.

— Першого вечора нічого не було. У мене принципи.

— Але ж ти з ним переспала.

— Авжеж, урешті переспала-таки. Ти розумієш, певне, про що я…

Троє дівчат зареготали. Шаплен сидів за сусіднім столиком у глибині залу «Джонні». Бар був опоряджений в американському стилі: полаковані дерев’яні панелі на стінах, шкіряні фотелі. Тьмяне світло огортало меблі й ноги дівчат, відкидаючи золотаво-брунатні блищики в гамі Вермера. Шаплен сидів спиною до них і боявся пропустити бодай слово з їхньої балачки. Ті троє цілком відповідали тому типові дівчат, який був йому потрібен. Не повії, просто ладні заробити трохи грошенят за нагоди, а зараз балакають собі про лахи і про чоловіків.

— Ти вже не носиш окулярів?

— Та ні. У мене тепер лінзи. Окуляри надто вже сексуальні.

Кожна їхня фраза вражала його. Йому бракувало досвіду Ноно. І водночас у тій їхній манері змішувати в одному шейкері секс, гроші та наївні сподівання було щось зворушливе.

— Треба попудрити носа.

Шаплен зиркнув через плече і побачив зі спини тендітну постать у темному єдвабному корсажі, що переходив у широку спідницю з чорного тюлю. Навіть зі свого місця він чув, як сопе це диво. Пудра, що про неї згадали, не мала нічого спільного з косметикою.

— Була на вечірці у принца?

— Якого принца?

Дівчата знову балакали.

— Та не знаю, як його звати. З Еміратів.

— А мене ніхто не запрошував… — спохмурніла друга.

— Там була одна з Росії, то, скажу тобі, я ще не бачила такої лярви. Зі шкури вилузувалася, аби бути першою.

— Першою?

— Усі послуги надала за три тисячі євро. А ми потім цілу ніч старалися, щоб у нього знов устав…

Новий вибух реготу. Він замовив собі ще шампанського. Треба було б пригостити дівчат, та йому було не по собі. Що ж, Ноно вже назавжди в минулому.

Панна Коко повернулася вистрибом. І спереду гарна, і ззаду. Зморене личко під чорною шапкою кіс, підстрижених під Клеопатру, випромінювало якусь тваринну зграбність. Якщо придивитися, було помітно, що дурман уже нівечить її: щоки позападали, очі попровалювалися — та врода її, підкреслена темним і заразом сяйливим макіяжем, ще брала гору.

Порівнявшись із Шапленом, вона зупинилась і всміхнулася йому.

— Що, слухаєш, про що ми балакаємо?

— Прошу?

— Годі вже дурника корчити, ти мало в’язи не скрутив, як підслуховував.

Він силувано всміхнувся.

— Я… можна вас пригостити?

— З якого це дива? Ти з поліції?

Запитання ошелешило його. Не пощастило йому їх обманути. Він вирішив грати відкрито.

— Я шукаю Лейлу.

— Яку Лейлу?

— Просто Лейлу.

— Ти її знаєш?

— Ні. Та мені про неї казали.

Клеопатра ніжно всміхнулася йому.

— А ось вона.

Шаплен обернувся і побачив у дверях те саме обличчя, яким милувався на світлинах у Сашиній теці. Сьогоднішній її імідж не мав нічого спільного з гожою дівчиною з дошки пошани. Під пахвою чимала сумочка від «Шанель», плащ із хутряним коміром накинутий на невинну білу муслінову сукню. Це вбрання юної дівчини було гострим контрастом із жагучими хвилями сексуальності, що плинули від її зграбного тіла.

— Лейло, та ти справжнісінька зірка! — вигукнула Клеопатра. — Тебе ось хлопчина шукає.

Та зареготалася.

— Оце клас, любцю!

Вона всміхнулась і в загонистому реверансі нахилилася до Шаплена. Її декольте подіяло на нього мов удар кулаком.

— Що ти хочеш, дитинко?

Вона звела плечима, і її перса заколихалися.

— Хто мене шукає, — протуркотіла вона, цьомнувши його у вухо, — той і знаходить мене.

Шаплен спробував ковтнути слину. Марно. Поміж ногами спалахнула пожежа. Яйця мало не луснули. Він на превелику силу уявляв собі таке створіння на Сашиних вечірках. Мабуть, чоловіки шикувалися в чергу, чекаючи, аж доки вона заглитне їх, мов гадюка жабу.

— Я хочу побалакати з тобою про Медіну, — твердо відказав він.

Усмішка згасла на її обличчі. Вона випросталася. Шаплен підвівся і глянув їй у вічі. Зблизька тіні під її очима просто-таки відразу вражали. Дві фіолетові риски розпалювали гарячковий блиск її райдужних крайок.

— Де Медіна? Що з нею сталося?

— А йди ти… Це не моє діло.

— Ходімо побалакаємо десь у тихій місцині.

— Ти що, з глузду зсунувся, дурню?

— У мене пістолет.

Вона зиркнула на його ширіньку й усміхнулася.

— Та бачу вже!

— Я не жартую.

Вона недовірливо дивилася на нього. Зухвалість її умить вивітрилася. Її приятельки здивовано дивилися одна на одну.

— Чим ти приїхала? — запитав він тоном поліцая.

— Своїм автомобілем.

— Де він?

— На паркувальному майданчику, вулиця Франциска І.

Голос її звучав шорстко й уривчасто. Від сексуальності й сліду не лишилося, наче з її душі стерли всю косметику. Не зводячи з неї очей, Шаплен кинув сто євро на столик, за яким сиділи дівчата.

— Пригощаю.

І кивнув на двері.

— Гайда.

— Можна запалити?

— Це ж твоє авто.

— Як мені розпочати?

— Від самого початку, гадаю.

Умостившись за кермом, Лейла запалила «Мальборо» і видихнула хмарку диму. Шиби були підняті. Салон «Остіна»[64] відразу ж наповнився димом.

— Ми всі подруги.

— У вас те саме ремесло?

Лейлина усмішка скидалася на гримасу.

— Ми акторки.

— Як хочеш.

— Ми завжди будуємо якісь плани. Задля грошви чи заради кар’єри. Понад усе мріємо про кар’єру акторки. Але в Парижі не проб’єшся.

Лейла знову глибоко затягнулася. Навіть прицмокнула. Вільною рукою вона весь час розгладжувала свої шовковисті колготки. Шаплен старався не опускати очей, остерігаючись, що не встоїть перед могутнім тяжінням її стегон, обтиснутих чорним шовком.

— У вас є Софі Барак.

— Льоха`. Так ми її між собою називаємо. Вона підсовувала нам деякі справи, але на них можна було добряче залетіти.

До Лейли повертався кримінальний жаргон, наче язик її несамохіть відновлював давні навички, яких вона так до останку й не позбулася.

— І тоді ви почули про Саша.ком.

Замість відповіді Лейла випустила ще одну хмарку диму. На мить вона знову стала хижачкою, якою ото була в барі «Джонні». Лютий вираз обличчя мовби загострив її риси. Облямовані темною крайкою, очі скидалися на кратери, ладні щохвилі вибухнути полум’ям.

— А сам ти хто?

— Одна із жертв цієї халепи. Як і Медіна. Як і ти оце.

— Ми не жертви.

— Хоч ким там будь, лиш дай мені потрібну інформацію.

— А задля чого?

— Задля Медіни.

— Уже кілька місяців, як вона пропала.

— Якщо відповіси на мої запитання, я розкажу, що з нею сталося.

Новий погляд, у якому боролися гнів і страх. Хоч на ній був плащ із хутряним коміром, вона дриґоніла від холоду. Лейла роздушила свою цигарку в попільничці й запалила ще одну. Її запальничка була опоряджена китайським лаком із золотим напиленням. Шаплен здогадався, що це такий самий трофей, як і сумочка «Біркін» у Саші. Жінки в Парижі — це войовниці. Вони показують свої трофеї, як ото шаєнки чіпляють скальпи собі на пояс.

Раптом вона обернула ключа запалювання і ввімкнула піч на повну потужність.

— Ох і холодюка! На чім ми зупинилися?

— На Саша.ком. Хто вам про неї розповів?

— Медінин клієнт. Розкішний чолов’яга. Жив у готелі у Восьмому окрузі.

— У «Теодорі»?

— Ні, в іншому. Уже й не пам’ятаю.

— Коли це було?

— Із рік тому.

— І що він пропонував?

— Ловити йолопів.

— Французькою, будь ласка.

— Нам треба було брати участь у датингах і обирати чоловіків, які відповідали б певним параметрам.

Якщо вилучити неймовірне, що залишається? Неможливе.

Кастинг для обирання піддослідних щурів.

— Які то мали бути параметри?

— Потрібні були жалюгідні одинаки, в яких у Парижі нікого нема. Податливі, невпевнені в собі. І бажано трохи дурнуваті. — Вона посміхнулася поміж двома затяжками. — Одне слово, цілковиті невдахи.

Усе збігалося. Як знайти в Парижі чоловіків, які не мають жодної опори, вразливих невротиків? Найліпше полювати поміж такими самими одинаками, що шукають споріднену душу. Вечірки були для цього найпридатнішим місцем. Там можна і здобич нагледіти, і познайомитися з нею, і заманити її в пастку такими принадами, як Лейла, Медіна чи Феліс. Спосіб дуже давній і відомий.

Попри те, що діяло опалення, Лейла знай трусилася. І куди ото поділася закута в броню войовниця з «Джонні»? Плечі її, груди, та й сама постать наче аж удвічі поменшали. Зараз вона скидалася на те, чим і була насправді. Дівчина з передмістя, що надивилася реаліті-шоу й начиталася глянсових журналів, тож її мрії сягають не далі ВІП-зони в модному шинку. Арабка, яка втямила, що в неї є тільки одне знаряддя, щоб наблизитися до цієї мети, та часу обмаль.

— А із замовниками ти зустрічалася?

— Авжеж.

— Який у них вигляд?

Її ніздрі роздулися, з них вирвався дим.

— Часом вони скидалися на охоронців. Часом на викладачів. Та всі скидалися на поліцаїв.

— А вони казали, нащо потрібен оцей… ну, кастинг?

— Казали, буцім обирають чоловіків для випробування ліків. Наче від голови. Казали, що досліди на людях були завжди. Що це необхідний етап після тестів на тваринах. — Вона похмуро зареготалася. — Казали, наче ми — проміжна ланка поміж тваринами і людьми. Хтозна, комплімент воно чи ні.

— А вони не попереджували, що це небезпечно, що їхні препарати нівечать мізки? — Шаплен підвищив голос. — Що ці піддослідні щурі навіть не знають про свою участь в експерименті?

Лейла з жахом подивилася на нього. Шаплен відкашлявся і змусив себе заспокоїтися. Потім опустив шибку, бо в салоні задушитися можна було від диму.

— І ви не побоялися туди встрявати? Не подумали, що це незаконно чи небезпечно?

— Кажу тобі, вони скидалися на поліцаїв.

— Може, так навіть небезпечніше.

Лейла промовчала. Щось тут було не так. Чому ці безмозкі ескортниці не побоялися погодитися на пропозицію, що скидалася на змову?

Арабка відкинулася на підголівник і вдихнула чергову смужку диму.

— Це все Медіна. Вона умовила нас. Сказала, що ми заробимо грошенят і навіть спати ні з ким не треба буде. Що треба брати, поки дають. Бути дужчими від системи. І все інше.

— І скільки дівчат цим займалося?

— Хтозна. Четверо чи п’ятеро. Принаймні, скільки я знаю…

— Як це все відбувається?

— Та ходимо до Саші на вечірки, перебираємо чоловіків…

— Чому саме в цьому клубі?

— Не знаю.

— Гадаєш, можуть бути й інші дівчата, що працюють в інших клубах?

— Хтозна.

— Далі.

— Як знаходимо підхожого чолов’ягу, питаємо його номер. Зустрічаємося раз, удруге, та й годі.

— А чоловіків… ви самі обираєте?

— Ні. Вони.

— Хто?

— Ті, що платять нам. Поліцаї.

— А як вони можуть обирати в реальному часі?

Вона двозначно всміхнулася. Попри переляк, спогади про ті побачення її й досі тішили. Її вуста знай хукали димом. В авті вже нічогісінько не було видно.

— Нам дають мікрофон. З навушником, як ото на телебаченні. Ми ставимо запитання. Ті, що їх нам звеліли ставити. А вони все чують і обирають.

Шаплен уявив собі цих закулісних акторів. Психологів, неврологів, військовиків. Сім хвилин на складання профілю. Небагато, та для початку досить. Достатньо, щоб дівчата працювали далі з тим об’єктом.

Раптом він аж підстрибнув. Потім ухопив Лейлу за руку, розгорнув їй коси, зазирнув у виріз. Та на засмаглій шкірі не було ні мікрофона, ні ще якогось пристрою для прослуховування.

— Щось негаразд?

Шаплен випустив її.

Вона дістала ще одну цигарку і сказала:

— Та нема там ні хріна!

Йому трохи полегшало, й він заходився розпитувати далі.

— А що відбувається, коли ви когось оберете?

— Я ж казала. Кілька разів зустрічаємося з ним у заздалегідь обумовлених місцях. За нами стежать. Фотографують. Знімають на камеру. — Вона зареготалася. — Геть чисто мов кінозірок!

— А далі?

— Наче все. Після тих побачень дурник щезає. Ми кладемо грошенята до кишені й беремося до іншого бевзя.

— Скільки вам платять?

— Три тисячі євро за те, що записуємося до Саші. І три тисячі за дурника.

— А ви ніколи не замислювалися над тим, що потім відбувається з тими небораками?

— Голубе сизий, відколи я прийшла на світ, кожен сам за себе. Невже я повинна панькатися з дурниками, яких бачила три рази за життя і в яких тільки одна мрія — перекинути тебе на спину?

— А зараз що?

— А нічого. Усьому край, здається.

— Давно?

— Либонь, місяць чи й два вже. Усе одно я більше не збиралася брати в цім участь.

— Чому?

— Надто вже небезпечно.

— Як це зрозуміти?

— Почали пропадати дівчата.

— Як ото Медіна?

Лейла не відповіла. Запало просякнуте димом мовчання, що ладне було вибухнути від напруги.

Аж, не дивлячись на нього, вона запитала тремтячими вустами:

— Що з нею сталося?

Шаплен мовчав. Лейла знову розлютилася.

— Ти ж обіцяв, негіднику! Ми домовилися!

— Вона загинула, — збрехав він.

Дівчина ще дужче зіщулилася. Шкіряне сидіння зарипіло. Вона не видавалася здивованою, та Шапленові слова, либонь, підтвердили те, в що вона вже давно відмовлялася вірити. Лейла знов запалила.

— Як… як це?

— Деталей не знаю. Її вбили ваші замовники.

Вона видихнула хмарку блакитного диму. Її просто-таки трусило від жаху.

— Чо… чому?

— Сама знаєш. Балакала забагато.

— Як оце я зараз?

— Тобі нема чого боятися: ми в одному човні.

— Медіні ти казав те саме. І ось що сталося.

— Що ти верзеш?

— Гадаєш, я не впізнала тебе? Клятий Ноно! Медіна показувала мені фото. Та попереджаю: мене ти в дурні не пошиєш, як ото її!

— Розповідай.

— Що «розповідай»? Сам розповідай.

— Я втратив пам’ять.

Ще один погляд, цього разу нерішучий. Лейла намагалася прочитати правду в Шапленових очах. Потім тихо, наче голос її охляв, сказала:

— Медіна зустріла тебе в Саші й відразу ж закохалася. І чого б це?

— Я тобі не подобаюся? — посміхнувся Шаплен.

— Та ти ж, мабуть, лише місіонерську позу визнаєш, а потім помолився та й спати.

Він ще ширше всміхнувся. Його строкатий костюм її не обманув. Коли він кохався востаннє? Але він цього теж не пам’ятав.

— А оті хлопці в навушниках? Вони мене не обрали?

Майже нечутно вона прошепотіла:

— Якби обрали, ти б зараз не вдавав Джека Бауера.

Він навів лад у своїх думках. Отож, Арно Шаплен не пройшов їхнього кастингу. Та коли з ним працювала Феліс, його вже обрали. І як його тоді звали?

— Далі.

— Ти збив її з пантелику. Переконав свідчити, не знаю, проти кого і заради чого.

— Свідчити?

— Ти провадив розслідування. Розвінчував чиїсь оборудки. Борець за справедливість, уявіть собі! Казала я Медіні: «Ти й так улипла добряче, не лізь уже далі!» Де ж пак. Вони так тішили її, ті казочки про борню і правосуддя.

— Коли воно було?

— Минулого червня.

У серпні Медіна лишила йому панічне повідомлення: «Ситуація загострюється. Я боюся». Ноно з’явився запізно. Вони гралися з вогнем, і вона дорого заплатила за це безглуздя.

Те тільки зміцнило його певність: та сама історія сталась і з Анною Марією Штрауб, вона ж Феліс. Ще одна жінка, яку він звабив і переконав, щоб вона свідчила. Анну-Марію Штрауб убили, найпевніше, повісили. А як померла Медіна?

— Ти чула про Феліс?

— Ні. Хто це?

— Дівчина, якій не пощастило.

— Стала тобі на заваді?

Шаплен не відповів.

— Пам’ятаєш чоловіків, яких ти обирала?

— Та не дуже.

Брехня то була, та він не наполягав. Подумав про Медіниних жертв. Її даних він не встиг прочитати, та в кишені лежала флешка.

— Скільки їх було?

— Гадаю, душ із п’ять чи шість.

Тепер «Метис» із невідомої причини згорнув ту програму. Настала пора великих чисток. Піддослідних знищували, як і дівчат, що забагато балакали. Залишалися міфологічні вбивства. А вони як вписувалися в ту ланцюгову реакцію?

— Кажеш, програму закрили? А ти відкіля знаєш?

— Не телефонують більше. Не виходять на зв’язок.

— А ти знаєш, де їх шукати?

Вона хрипко відказала:

— Ні. Хоч би й знала, то не поткнулася б туди. Вся ця халепа — купа лайна, а я не хочу померти, як Медіна. А тепер що будемо робити?

Його здивувало те запитання. Він збагнув, що Лейла зі своєю розв’язністю і високими підборами потребувала поради і допомоги. Та він останній, хто може їй допомогти.

Він завдав лиха Медіні.

Він завдав лиха Феліс.

З Лейлою він такого не вчинить.

Вилазячи з авто, він звелів їй:

— Забудь про мене. Забудь про Медіну. І про Сашу забудь. Ти звідки?

— З Нантерра.

— Ото туди й повертайся.

— Еге, щоб вони хату мою підпалили?

Шаплен усміхнувся. Безсилий він, що й казати. Лейлина доля вже визначена.

— Бережи себе.

Лейла простягла цигарку, немов пістолета.

— Сам бережися. Медіна казала: хоч що зробили б із тобою ті хлопці, гірше від того, що ти зазнав, уже ніхто не утне.

— А що я зазнав?

Вона ледве чутно прошепотіла:

— Не знаю до ладу. Медіна казала, що смерть у тобі. Ти — зомбі.

Заледве відчинивши двері своєї хати, він зрозумів, що все повторюється. Вічне повторення. За мить він ступнув убік і ухилився від нападника. Вихопив свого ЧЗ, обернувся, пересунув запобіжника, шарпнув засувну раму і вистрілив в обличчя зарізяці. У сяйві спалаху він побачив, як із горла одного з його двох давніх переслідувачів цівкою бризнула кров. У темному приміщенні гримнув постріл. Відблиск осяяв стіни, немов огненна квітка.

І знову пітьма. Потім пролунали постріли супротивника. Кулі прошили скляні двері, подерли штори. Бризнули друзки. Шаплен повалився додолу, роздираючи руки об скло. Поміж спалахами він побачив промінь світла, либонь, від тактичного ліхтаря, закріпленого під цівкою пістолета. Крізь жах, що охопив Шаплена, просягало одне запитання: як вони оце його знову знайшли?

Двічі він вистрілив навмання, цілячись углиб приміщення, потім схопився на ноги і заховався за кухонним начинням. У нього знову почали стріляти. Сухий тріск пострілів, що лунали попід сталевими конструкціями будинку, нітрохи не скидався на лунку стрілянину в кіно. Тут кожен звук, який розтинав пітьму, сповіщав про те, що він ніс насправді, тобто про чистісіньке вбивство.

Промінь ліхтаря гасав по всіх усюдах, ковзаючи розтрощеною скляною перегородкою, осяваючи шафи, шукаючи Шаплена в кожному закутку. Східці були праворуч, на однаковій відстані поміж ним і його супротивником. Якщо він хоче видертися з цієї халепи, треба піднятися на галерею. Та іншого виходу в нього й нема. Якщо побіжить до дверей надвір, то заробить кілька куль у спину, перш ніж опиниться на порозі.

Темрява просякла порохом. У дворі за подертими шторами спалахували вогні, лунали голоси. Постріли далися взнаки. Може, зачаїтися та чекати на поміч? Але ворог не гаятиме часу. І, звісно ж, не втече. У Марселі вони були обережні, та цього разу Шаплен убив його напарника. Змінилася самісінька природа поєдинку.

Зненацька перший зарізяка, той, що його він застрелив, звівся на ліктя. Він валявся в калюжі крові. Промінь вихопив із пітьми його обличчя. Червона рідина стала бліда.

— Мішелю? — погукав його приятель.

Те, що він назвав його на ймення, надало зарізякам чогось людського, тож зрадило і їхню вразливість. У них двох були імена, може навіть жінки й діти. Засліплений ліхтарем, зарізяка звів руку, показуючи, де заховався Шаплен. Той відступив, зіщулившись поміж кухонним приладдям, і тричі вистрілив у пораненого. У світлі двох останніх пострілів Шаплен побачив, як тому рознесло на друзки черепа. Бризнули мізки, над головою вбитого закурівся димок.

Не давши другому часу відреагувати, він кинувся до залізних східців. Промінь ліхтарика наздогнав його. Знову затріщали постріли. Шаплен тиснув на гачка, наче власні кулі могли його захистити. Коли він ухопився за леєри, що служили поруччями, линвою проскочила іскра. Долоню обпекло. Хутко відсмикнувши руку, він, заточуючись, пробрався нагору, стріляючи поміж східцями, поміж линвами і викрешуючи довкола себе пломінці. Кулі відбивалися від кутків. Ще рикошетом уб’є, подумалося йому мимохідь.

Він засів на мансарді. Унизу до східців прямувало світляне кружало. Шаплен знову вистрілив, не цілячись, і подумав, скільки ж набоїв у нього ще лишилося. Ще дві обойми в кишені лежать — та думка трохи заспокоїла його. На вустах він відчув присмак крові — присмак крові в голові.

Йому треба було десь заховатися. Зарізяка прямував східцями. У жилах Шаплена відлунювало тремтіння східців і клацання чергової обойми в руків’ї пістолета. Йому теж треба було вставити нову обойму, та спершу сховатися. Він мало не поліз за скляну перегородку у ванні, та то було перше, про що подумає зарізяка. І відразу ж йому дещо спало на розум. Він кинувся у зворотний бік, ліворуч, і зачаївся поміж ліжком і стіною.

Скоцюрбившись і затамувавши подих, він усе поставив на одну гіпотезу: ось з’явиться зарізяка, посвітить ліхтарем на мансарду і кинеться до ванни. Тоді Шаплен вистрілить через скляну перегородку і поцілить йому в спину. Не дуже воно по-лицарському, та це допіру початок. Куля влучить у панцерний жилет. Зарізяку жбурне до стіни. Шаплен вилізе зі схованки і розстріляє йому обойму в обличчя. Аби лиш набоїв вистачило. Тож навіть думати не можна про те, щоб перезарядити пістолета і виявити себе.

Він завмер. Зарізяка був тут, за кілька кроків, харчав, задихався і гарчав, немов знавіснілий хижак. Шаплен відчував, як напружено пульсує артерія на шиї. Він чув усе. Непевні кроки вбивці, його уривчастий подих, його страх… Відчуття, що ця холоднокровна звірюка охоплена панікою, завдавало йому майже фізичної втіхи.

Поволі освітивши мансарду, супротивник попрямував до ванної. Шаплен вискочив зі схованки і стріляв, аж утямив, що засувну раму заклинило і він дарма тисне на гачок. Перегородка з шаруватого скла впала. Скло праворуч, над письмовим столом, було розбите. У пітьмі тріпотіли клапті вітрил. Та зарізяка так і не впав, він заліг праворуч, на східцях.

Недовго думаючи, Шаплен кинув пістолета і метнувся у ванну. Поки він шукав хоч якийсь отвір, вихід, віконце, зарізяка вже ліз угору, стріляючи з пістолета.

Настало затишшя. Від порохового запаху дихнути не можна було. Шаплен помітив, що в усіх кутках знову никає світляне кружало. Зарізяка його не бачив. Воно й не дивно: Арно зачаївся у ванній. Він стискав у руці уламок скла, і то був останній його шанс. Кроки наближалися. Поворухнутися не можна було: у ванній повнісінько скляних друзок.

На якій відстані перебуває зарізяка?

За п’ять метрів?

За три?

За один?

Звук пролунав так близько, що Шапленові здалося, ніби скло хряснуло в його зубах. Він ухопився за край ванни і скинувся на ноги, розтинаючи пітьму своїм клинком. Та удар потрапив у порожнечу. Арно послизнувся і впав, гупнувши потилицею об змішувач.

Коли він розплющив очі, пістолетна цівка була за декілька сантиметрів од його чола і зарізяка чимдуж тиснув на гачка. Шаплен мов дитина затулив обличчя долонями, аж почув клацання. Зброю заклинило. Засліплений ліхтарем, Шаплен махнув рукою і поцілив убивці в обличчя. Вбивця силкувався викинути набій, що застряв у засувній рамі. Шаплен звівся на коліно. Ухопив супротивника за потилицю і всадив йому скло в обличчя. Тепер він бачив, куди ціляє. Скло врізалося зарізяці в праву щоку і вистромилося крізь ліве око. Напасник так і не випустив пістолета. Його трясли корчі. Закріплена під цівкою лампа металася, освітлюючи дно ванни, і відбите світло осявало всю сцену.

У люстрі Шаплен бачив прохромлене обличчя супротивника і свого рота, що роззявився від крику. Обидва волали мовчки, самісінькими очима. Поки він приходив до тями, зарізяка і далі цілився в нього. Та в руці його вже нічого не було. Він повалився додолу. Шаплен виліз із ванни. Умирущий сіпнувся востаннє і згріб його за ногу. Арно наступив йому на голову, забиваючи уламок, аж те скло хряснуло в нього під закаблуком. Ляпнув останній струмінь крові.

— Що там коїться? З вами все гаразд?

Шаплен відчайдушно зиркнув униз. Сусіди зібрались у дворі, намагаючись бодай щось розгледіти крізь подерті кулями штори. Він узяв свого ЧЗ і, про всяк випадок, пістолета зарізяки. Тактичний ліхтар тепер світився у нього в кишені.

Він відчинив шафи в мансарді, схопив якесь пальто, здер із себе закривавленого плаща і перебрався.

— Там є хтось?

Він жбурнув додолу макет «Пена Дюїка І» і роздушив його ногою. Звідтіля випали банкноти по п’ятсот євро. Він похапав їх жменями і порозпихав у кишені. Папери теж прихопив — паспорти, посвідки особи, картку медичного страхування. Потім виліз на письмового стола і просунув голову крізь розбите скло. Довкола були оцинковані покрівлі, ринви, карнизи…

Він переступив раму і плигнув на дах.

ВХІД ДЛЯ АКТОРІВ.

Ото так назвав водій таксі непомітні двері клініки Святої Анни, в будинку номер сім на вулиці Кабаніс. Такі собі двері в глухому мурі божевільної фортеці. Те, що йому й треба. Шаплен нітрохи не прагнув урочисто увійти парадними дверима медичного центру. Він розрахувався з таксистом і вийшов надвір, де стояла холоднеча.

Пів на дев’яту ранку.

Дременувши з дому, він довго вештався вулицями, щільніше загортав поли пальта, приховуючи сліди крові й дух пороху на своєму вбранні. Він відчував, як волога життя, просякнувши крізь мокру і вже холодну сорочку, засихає на його шкірі.

Ото так він і йшов навмання, розгублений, приголомшений, аж змирився з тим, що в нього нема будучини. Піти до відділення швидкої допомоги в лікарні Святої Анни. Припинити опір. Здатися. Це єдине, що йому залишається.

У голові крутилося одне ім’я.

Франсуа Кубела, фахівець, що про нього казала йому Наталі Форестьє.

Тільки він міг допомогти йому, збагнути, захистити.

Ось чому він дочекався ранку.

Він хотів побачити самого професора…

Тепер він ішов парком клініки Святої Анни. Над корпусами в передранньому небі світання боролося з нічною пітьмою. Шапленові ввижалася сутичка двох хижаків. Кров, що заляпала небо, рани… Йому вчувалося люте гарчання над дахами…

Шаплен ішов алеями навмання. У роті пересохло, в шлунку було порожньо. У парку не було ні душі. Грабові алеї витягнулися бездоганною прямою лінією. Голе віття обчикрижене. Темні гладенькі фасади будинків, нічим не оздоблені кути. Усе тут служило за оправу для спотвореного глузду. Якісь чудернацькі дрижаки трясли його всього. Він відчував у кишенях тягар пістолетів, свого ЧЗ і «Зауера», що його назву він прочитав на краю цівки. Угледівши такого пацієнта, поліції не викличе тільки Кубела… Він би дав йому змогу пояснити все. Зрештою, це діло йому трохи і знайоме…

Вулиці мали імена славетних божевільних — Ґі де Мопассана, Поля Верлена, Вінсента Ван Ґога… Він розглядав таблички на стінах будинків, та не знаходив тієї, що шукав. Наталі Форестьє назвала КПРЕ, клініку психічних розладів та енцефаліту. Треба знайти санітара і його запитати, де вона.

Пройшовши іще кілька метрів, він угледів якогось чолов’ягу в комбінезоні, що замітав алею. То був молодик зі світлою борідкою, кучерявою чуприною і такими самими бровами. Махаючи помелом, він і не помітив Шаплена. Інтуїція підказала Арно, що він бачить психічно хворого, якому доручили цю відповідальну працю. Поміж ними було вже декілька кроків. Шаплен хотів був запитати прибиральника, аж той звів на нього очі.

Обличчя його відразу ж засяяло.

— Добридень, професоре Кубело! Давно вже ви до нас не заглядали.