Пасажир

ІІІ Нарцис

Уривок шворки.

Уламок полістиролового поплавка.

Три шматочки пластмаси.

Дві бляшанки від кока-коли.

Уламок дзеркала.

Упаковання від продуктів швидкого заморожування фірми «Конфіфрост».

Чотири клаптики невода по декілька сантиметрів завбільшки. Розмоклі у воді тріски…

— Не розумію, нащо тобі все оце… — сердито сказав Кроньє.

Анаїс нічого не сказала. Вона розглядала сміття, зібране на місці загибелі Ікара. Все, що море викидало на берег у каланці Сорм’ю, в радіусі двадцяти метрів довкола трупа. Ще вранці вона зажадала, щоб ці уламки принесли їй упаковані у пластик. І ось ця здобич у неї в руках.

— Наш криміналістичний відділ додав повного списка, — провадив поліцай. — Органіку, що зазнає тліну, не зберігали. Та й чимало всього вже викинули на смітник. Скажи, навіщо тобі воно?

— Хочу відправити на аналізи до експертно-криміналістичної лабораторії в Тулузі. Поглиблені аналізи.

— Ми недобре впорались?

Анаїс відкинула назад коси й усміхнулася.

— Просто я знаю там одного чоловіка. Може, щось і пощастить з’ясувати… Доказ. Чи бодай натяк на доказ.

— Ти занадто захоплюєшся телепрограмою «Експерти».

Вона мовчки звела очі на розташовані напроти екрани. На годиннику була 18.00. Вони сиділи в Центрі спостереження за ситуацією в місті. Приміщення кілька тижнів тому обладнали новітньою апаратурою, що дозволяла передавати зображення з шестисот камер, розміщених у Ніцці. На картинці було видно, як Януш плигає з балкона будинку Арбура, спускається ринвою і котиться асфальтом, мало не потрапляє під трамвая, а потім тікає проспектом Республіки. Той запис прокручували і прокручували.

— Навіженець якийсь, — буркнув Кроньє. — Або фахівець.

— Та ні. Просто у відчаї. А це різні речі.

Обоє сиділи в глибоких фіолетових фотелях перед стіною, заставленою моніторами розміром 16 на 9 дюймів, і швидше скидалися на режисерів телешоу. Утім, Анаїс вважала, що часто вони щось таке і робили. Виставу лаштували. Уже півдня у студії, а результату нема.

Постійний зв’язок із поліцаями, що мали рації, а також вісімдесятьма патрулями, шість сотень спостережних камер із круговим оглядом і можливістю міняти масштаб зображення, прилади для читання автомобільних номерів — цілий арсенал засобів, і всі вони виявилися безсилими перед Янушем. Людиною неймовірного розуму і залізної волі. Чоловіком, що відчував усі пастки і вміло їх уникав.

На початку облави поліція і жандарми не сумнівалися, що вона закінчиться успішно. Ніцца — місто у Франції з найретельнішою системою спостереження. Та ще й на допомогу їм прибули сили з Канн, Тулона й дальших міст. Піші поліцаї, поліцаї на конях, на автах… Тепер моральний дух цих людей геть занепав. Вісім годин пошуків. Результату — нуль.

Цього разу Анаїс стримувала себе. Ніяких вибухів люті. Тільки крайня втома. Януш знову вислизнув у них із рук. Гаразд. Нехай.

— Як ти гадаєш, що він тепер робитиме? — не втерпів Кроньє.

— Мені треба побалакати з Бляшаним.

— Не кажи дурниць.

Вона мовчки допила каву. Після ранкової події Крістіан Бюїсон поринув у кому. У тяжкому стані його перевезли до лікарні швидкої допомоги. «Розкаяні грішники» Арбура подали скаргу на поліцію, звинувачуючи її в тому, що вона своїми недобре організованими насильницькими діями створила загрозу життю їхнього пацієнта.

Гіркий смак кави відповідав її сьогоднішньому настроєві. Вона почувалася спустошеною. Наче земля після пожежі. Усе треба починати наново. Поки що вона проклинала на всі заставки (щоправда, подумки) оте безталання, внаслідок якого провалилася операція. По-перше, на шосе А8 сталася автокатастрофа, що затримала їх на шляху до Ніцци. Вони прибули туди десь о дев’ятій годині. Відразу ж подалися на проспект Республіки і тут зрозуміли, що їх випередили інші групи, що вирішили погратися в Старскі й Гатча, тобто оточили дім патрульними автомашинами.

А цього якраз і не можна було робити.

Потім посипалися ще прикрощі. Їй зателефонувала суддя з Марселя Паскаль Андре. Зателефонував суддя Філіпп Ле Ґаль із Бордо. Телефонував Деверса. Телефонні дзвінки сипалися на неї, мов боксерські стусани, а вона забилася в куток рингу і терпляче приймала їх. А ще ж у Бордо на неї чекало внутрішнє розслідування. Спершу буде суд, потім виклик до дисциплінарної ради, а далі невідворотне покарання.

І все ж вона, як завжди, думала лише про Януша. Вона дихала Янушем. Жила ним.

— То що ж ти збираєшся вдіяти?

Анаїс зібрала зі столу розсипані предмети — дитячі цяцьки, зібрані на березі. Навіть якби вона хотіла відмовитися від розслідування, то в неї нічого не вийшло б. Утікач міцно засів у її свідомості. Він заполоняв її. Вона відчувала, як його тінь нависає над нею, всотує в себе.

Зібгавши пластянку, вона жбурнула її у смітницю.

— Я повертаюся до Бордо.

— Ти був художником.

— Яким саме художником?

— Писав автопортрети.

— Я не про те. Я був фаховим художником? Чи любителем? Я писав їх… тут?

— Звісно ж, тут. На віллі Корто. — Старий гордовито всміхнувся. — Жан-П’єр Корто — це я. Я заснував цей заклад понад сорок років тому.

— Притулок для схибнутих?

Знов усмішка, тепер поблажлива.

— Можеш і так його називати, якщо хочеш. Я волію казати: спеціалізований центр.

— Усі ці штуки мені давно знайомі. В іншому житті я був психіатром. Цей заклад — божевільня.

— Та не зовсім. У нас тут і справді спеціалізований центр.

— На чому ж він спеціалізується?

— На лікуванні мистецтвом. Мої пацієнти — хворі на голову, це правда, та ми використовуємо терапію мистецтвом. Вони весь час пишуть, малюють, ліплять. Це справжні мистці. Хімічні препарати застосовують дуже обмежено. — Він зареготався. — Часом мені здається, наче тут відбулася зміна ролей. Це вони своїм талантом лікують мистецтво, а не навпаки.

— Нарцис — це моє прізвище?

— Хтозна. Але ти підписував свої роботи цим іменем. Інших не називав. І паперів у тебе не було.

«Тепер я Нарцис, — подумалося йому. — І мушу мислити, діяти і дихати як Нарцис».

— Коли я тут з’явився?

— На початку жовтня 2009 року. Спершу ти був у клініці Сен-Лу біля Ніцци.

— А як я там опинився?

Корто надів окуляри й увімкнув комп’ютера. Він був сухорлявий, невисокий. Літ під шістдесят. Геть сивий чуб їжачком, товсті губи, що, здавалося, весь час рухалися, окуляри з темними скельцями. Розмовляв він глибоким, соковитим, позбавленим інтонацій голосом, справляючи ним гіпнотичний ефект.

Вони сиділи в його кабінеті. Кабінет містився в невеликому будиночку, розташованому в долішній частині парку, що оточував заклад. Долівка, стіни, стеля — все тут було з дерева. У приміщенні приємно пахло сосновою живицею. Вікно виходило на передмістя Ніцци. Картин пацієнтів закладу на стінах не було.

Виступ на карнавалі скінчився без проблем. Разом із новими приятелями він ішов, танцював і виспівував аж до майдану Массена, де на них чекав фургон. Просторе авто моделі «Джампі». Він бачив такі. Втім, одразу помітив, що товариство, у якому він опинився, не дуже відрізняється від його колишніх пацієнтів із божевільні. Тільки ці охайні були.

Вони покидали Ніццу під зливою. За часину дісталися до путівця і подалися до Карроса. Вілла була розташована трохи далі, за кілька кілометрів од села. Назустріч весь час траплялися поліційні авта з верескливими сиренами. Він усміхався. Його шукають. Але тепер не знайдуть. Віктора Януша більше немає.

Дорогою він знайшов підтвердження тому, про що здогадувався під час святкування. Пацієнти вілли Корто щороку брали участь у міському карнавалі. Самі розмальовували платформу. Майстерні Ніцци виготовляли для них скульптури. Він знай розпитував їх, удаючи, ніби цікавиться художніми подробицями вистави. Автором ідеї з напівлюдьми-напівщурами та їх повозом був він, Нарцис, учень Корто, що прожив із ними увесь вересень і жовтень. Він, звичайно, нічогісінько про те не пам’ятав.

— Ось, — мовив старий психіатр, урешті знайшовши потрібного файла. — Тебе підібрали наприкінці серпня на 42-му виїзді з шосе А8. На повороті на Канни — Мужен. Ти нічого не пам’ятав. У каннській лікарні тебе обстежили. Не виявили ніяких травм, хоч від рентґену ти рішуче відмовився. Потім переправили до шпиталю Сен-Лу. Там до тебе повернулися деякі спогади. Ти сказав, що тебе зовуть Нарцис. Приїхав із Парижа. Родини нема. За фахом художник. І лікарі із Сен-Лу вирішили, що тебе ліпше скерувати сюди, до нас.

— Не Нарцис я, — гостро відтяв він.

Корто скинув окуляри і знов усміхнувся. Чому це він весь час усміхається? Корчить із себе доброзичливого дідуся?

— Авжеж. Ти не Нарцис. Але й не той, за кого видаєш себе.

— Ви знаєте, на що я хворію?

— Приїхавши до нас, ти багато чого розповів. Де навчався живопису. В яких галереях були твої виставки. В яких районах Парижа мешкав. Розповів, що був одружений, та потім розлучився. Я перевірив. Усе виявилося вигадкою.

Він не міг не оцінити комічність ситуації. Корто відігравав тепер ту саму роль, що й сам він у випадку з Патріком Бонфісом. За кожною психотичною втечею стояв психіатр, який вважав своїм обов’язком виявити, що шкаралупа порожня.

— Проте, — провадив старий, — щось у тих байках відповідало дійсності. Ти і справді був художником, Талановитим художником, який володів цим ремеслом. Я взяв тебе не вагаючись. Можу зазначити, що ти нікому не був потрібен. Людина без паперів, без медичного страхування. Одне слово, морока.

— А розслідування провадили? Маю на увазі, у зв’язку зі мною?

— Авжеж, жандарми щось там робили. Та надто не старалися. Ти не становив для них інтересу. Просто заблуда, що не пам’ятав, як його звати й де він живе. Схибнутий. Одне слово, пошукали трохи — та й покинули.

— А що було потім?

— А ось що.

Корто обернув комп’ютера так, щоб Нарцис, який сидів потойбіч столу, міг побачити екрана.

— За два місяці ти написав тут майже три десятки картин…

Нарцис не розраховував на щось особливе. Хоч як подумати, це теж була важлива інформація. Інформація про його минуле життя. Кожна картина, що поставала на екрані, була його відображенням, та щоразу це був новий образ. Адмірал… Листоноша… Блазень… Римський сенатор… Той самий чоловік його віку, що завмер у тій самій позі на три чверті оберту, чоловік, який випинає груди і задирає підборіддя. Кожен той персонаж справляв враження епічного героя.

Та стилістика кожної роботи базувалася на принципі контрасту. З одного боку, у манері виконання простежувалися способи, характерні для «мистецтва диктатур»: глядач дивився на Нарциса знизу вгору, що надавало тому вигляду володаря світу. Із іншого боку, написане з яскравою експресивністю обличчя героя наводило на думку про школи, що боролися з естетикою тоталітаризму. Такі, наприклад, як рух «нової дійсності», що зародився в Німеччині у 20-х роках. Отто Дікс… Ґеорґ Ґросс… Художники, що відмовилися від лакування дійсності й подавали її в усій потворності, підкреслюючи її гротескну природу, щоб скрутити в’язи буржуазному лицемірству.

Його роботи відзначалися тим самим безжальним сарказмом. До болю в очах яскраві барви, поміж якими горувала червона. Густі мазки, що дозволяли простежити за рухом пензля. Цей живопис хочеться не лише споглядати, а й помацати, подумав собі Нарцис. У його пам’яті не збереглося навіть найменшого спогаду про те, що ті портрети створив він. Це означало, що в пошуках він зайшов у глухий кут. Він намагався просягнути в суть особистостей, що не хотіли пускати його в себе. Одне слово, він тепер міг тільки примірювати на себе їхню порожню обслону.

— Наприкінці жовтня, — провадив Корто, — ти зник. Навіть адреси не лишив. І я збагнув, що твої психічні блукання перейшли в нову фазу.

У кожного персонажа був і свій реквізит. Блазень зображенпй був із повітряною кулькою і дудкою. Листоноша — з велосипедом і валізою. Адмірал — із прозорною трубою і секстантом…

— Чому я писав ці автопортрети? — розгублено спитався він.

— Колись і я спитав це в тебе. І ти відказав: «Не можна вірити тому, що бачиш. Мої картини — це тільки виправляння помилок».

Нарцис зблід. Мої картини — це тільки виправляння помилок… Відбитки його пальців на вокзалі Сен-Жан… Його присутність біля тіла Цевана Сокова… Невже він — маніяк і вбивця? Такий самий, як і герої його картин? З пожадою влади? Байдужий до людей? Переповнений злістю? Той, хто змінює машкару після кожної нової жертви? Художник із руками, які по лікоть у крові?

Раптом його осяяло. А чи не може бути такого, що в картинах зашифрована правда про його достеменну особистість? Визнання. Підсвідоме послання, адресоване самому собі?

— А можна поглянути на ці картини? Маю на увазі, на оригінали?

— Їх тут більше нема. Я відправив їх до галереї.

— До якої галереї?

— Паризької. Галереї Війон-Пернаті. Але і там їх більше нема.

— Чому?

— Тому що їх продали! У листопаді була виставка. Треба сказати, пройшла з великим успіхом.

Але ж це означало…

— То я забагатів?

— Дещо в тебе таки є. Грошенята тут, у мене. Можеш їх забрати будь-коли.

— Готівка?

— Авжеж, готівка. Лежить у мене в панцерній касі. Кажу ж, можеш забрати їх навіть зараз.

Ця обставина відкривала нові перспективи розслідування, яке він провадив. І так до речі! У нього практично і цента не лишилося.

— Що раніше, то ліпше.

— Ти що, знову кудись вирушаєш?

Нарцис не відповів. Корто з розумінням похитав головою. Його доброта просто-таки вибивала Нарциса з колії. Він і сам був психіатром принаймні двічі в житті: коли працював у клініці П’єра Жане і майже напевно до того. Тож пречудово знав, що вірити божевільним вигадкам хворої людини безглуздо. Психіатр повинен збагнути причину божевілля, але не виправдовувати її.

— Скажи, будь ласка. — знову озвався Корто, — а ким ти вважаєш себе сьогодні?

Нарцис мовчав. Судячи з усього, тут ніхто не знав про останні події. Не чули тут ні про Фрера, ні про Януша, хоча його фото були в усіх газетах. І в кожній статті мовилося про те, що він — головний підозрюваний у вбивстві. Те, що пацієнтам воно все анідесь, його не дивувало. Але Корто? Невже він такий відірваний від зовнішнього світу?

— Сьогодні, — туманно пояснив він, — я той, хто відкриває російських дерев’яних ляльок. Я відновлюю кожну свою особистість. Намагаюся зрозуміти їх. Хочу дізнатися, чому вони з’явилися на світ.

Корто підвівся, обійшов довкола столу і приязно поклав долоню йому на плече.

— Їсти хочеш?

— Ні.

— То ходімо. Я відведу тебе до твоєї кімнати.

Вони вийшли у пітьму. З неба сіялася дрібна мжичка. Нарцис тремтів од холоду. Він був у костюмі, що після всіх його пригод геть був укритий багном, і в накрізь просякнутій по`том білизні. Добре, хоч щурячу машкару скинув…

Вони підійшли до східців, мощених сірими кахлями. Парк був терасний, неначе рисова плантація, тільки росли в ньому пальми, кактуси й оливи. Нарцис на повні груди вдихав просякнуте морською вологою повітря, особливо цілюще в цій високогірній місцевості, бо санаторій таки недарма тут містився.

Вони дійшли до вілли. Це були два поєднані поміж собою будинки у вигляді літери L, до того ж один був розташований нижче, аніж другий. Плескаті покрівлі. Прямі лінії. Стіни без прикрас. Либонь, їх спорудили десь років сто тому, коли в архітектурі панував потяг до простоти і суворої функційності.

Вони попрямували до нижнього будинку. На другому поверсі рядами блищали вікна. Певне, кімнати пацієнтів. Нижче були широкі скляні двері, що виходили на зовнішню галерею: тут були майстерні. Ще нижче, на сходинках, які тонули в заростях кущів, яріли жаруки цигарок…

На лавочці курили троє чоловіків. Нарцис не бачив їхніх облич, та за манерою порухів і реготом збагнув, що це люди з порушеннями психіки.

Тут пролунали голоси, що хором скандували:

— Нар-цис! Нар-цис! Нар-цис!

Він здригнувся. Згадалася компанія на карнавальному повозі. Усміхнені мармизи, щурячі маски на голові… Невже ці навіженці теж художники, як і він оце? Невже й він такий самий навіженець, як і вони?

Кімната, до якої його запровадили, була невелика, квадратна і тепла, не найкомфортніша, проте затишна. Бетонні стіни, дерев’яна долівка, штори з товстої тканини. Ліжко, шафа, стілець, письмовий стіл. У кутку — ванна кімната, така вузька, що в неї ледве можна було увійти.

— Спартанська тут обстава, — озвався Корто, — та ніхто ще не скаржився.

Нарцис кивнув. Від сумірності пропорцій, від сіро-брунатних штор, від дерев’яної підлоги й меблів віяло гостинністю. Ця кімната могла бути чернечою келією — в ній витав дух чернецтва і захищеності.

Пояснивши, як усе тут улаштовано, Корто видав йому туалетне причандалля і чистий одяг. Цей вияв турботи зворушив Януша. Уже багато годин і навіть днів він висів на волосині, що мало не урвалася.

Опинившись на самоті, він узяв душ і перебрався в чисте. Джинси виявилися завеликі, майка бахмата, светр розтягнутий, та ще й тхнув пральним порошком. Він почувався щасливим. Порозпихав по кишенях ножа, пістолета і ключа від кайданів, що забрав у охоронця і вирішив залишити як оберега. Дістав із портфеля теки з матеріалами і розгладив долонею аркуші. Та поринути в їх вивчення йому забракло відваги.

Він уклався на ліжку й погасив світло. Він почув шум моря. Ні, це не море, подумав згодом. Це шумлять сосни.

Він віддався ритмам зовнішнього світу. Вони заколисували його і наганяли сон. Ох і зморився він! Став однією суцільною втомою, та й годі.

Враження було таке, неначе від сьогоднішнього ранку він прожив десяток життів. Раптом йому стало зрозуміло, що він більше не боїться поліції. Навіть людей у чорному не боїться. Він боявся тільки самого себе. Мої картини — це тільки виправляння помилок.

Він убивця.

Він розплющив очі в ніч.

А може, ні? А може, він той, хто розслідує злочини вбивці?

Він спробував запевнити себе у справедливості цієї гіпотези, що вже спала йому на думку в бібліотеці колишнього кафе «Альказар». Він пречудовий нишпорка, бо завжди перший з’являється в потрібному місці, раніше, ніж поліція, раніше, ніж усі інші свідки. Він майже умовив себе, аж сіпнув головою. Ні, не втне нічого він. Ще можна припустити, що у шкурі Януша він ішов слідами убивці волоцюг, але не у Фреровій шкурі. Навіть якщо визнати, що в нього, наприклад, були напади сноходіння, прихована сторона його мозку, то він би пам’ятав про ті розслідування, які провадив? Ті, що привели його до ремонтної ями біля вокзалу Сен-Жан?

Він знову склепив повіки, палко закликаючи сон, що звільнив би його від цих болісних запитань. Та увіччю поставало видовисько, яке виринуло з небуття: оголене тіло, що гойдалося в нього над головою.

Анна-Марія Штрауб.

Ще одна смерть, у якій він винен, бодай і непрямо.

Він згадав, про що думав минулого вечора на березі моря в Ніцці. Ця смерть могла допомогти йому дістатися до свого коріння. Він майже не сумнівався, що та страшна історія сталась у психіатричній лікарні в Парижі чи в якомусь його передмісті. Не пізніше, ніж завтра, він почне розробляти цей слід. Анна-Марія Штрауб. Єдиний спогад, який уцілів у його пам’яті. Примара, що супроводжувала його, хоч ким би він себе вважав. Привид, що приходив до нього в нічних жахіттях…

— «Метис» заснували не вчора.

Патрік Коскас стояв, зіпершись на вуличного стовпа, і курив цигарку. За ним у темному небі вгадувався обрис Аквітанського мосту. Журналіст сам запропонував це місце для зустрічі — на правому березі Гаронни, на пустельній вуличці старого Лормона.

Він поводився неначе шпигун, що відчуває небезпеку. Весь час озирався, говорив тихо і швидко, немов нічна пітьма могла його підслухати. Насправді все довкруги спало. Будиночки під червоними покрівлями, що поприліплювалися до величезної опори мосту, скидалися на гриби, які виросли навколо велетенського дерева.

Анаїс насилу трималася на ногах. Авто вона покинула в Ніцці й восьмигодинним вечірнім рейсом полетіла літаком до Бордо. Її зустрів Ле Коз, що прикотив новісіньким «смартом»[32], позиченим у баронеси. Зараз була одинадцята вечора. У своїй шкірянці вона цокотіла зубами від холоднечі. Голова тріщала. Їй доводилося робити над собою зусилля, щоб зосередитися на історії «Метиса».

— Спершу в 60-х то була просто ватага французьких найманців. Зібралися разом бойові побратими, що воювали в Індокитаї й Алжирі. Фахівці з військових конфліктів в африканських країнах. Камерун, Катанга[33], Ангола… І вони зробили геніальний хід — змінили табір. Передніше їх наймали колоніальні власті для боротьби з визвольними рухами. Та вони хутко второпали, що це справа кепська і вони зможуть заробити набагато більше, якщо стануть на бік повстанців, які раніше чи пізніше переберуть владу. Хлопці з «Метиса» підтримували різні революційні фронти, та ще й безплатно, розраховуючи на те, що в майбутньому ті «інвестиції» їм оплатяться. Нові диктатури не забули їхньої допомоги і щедро їм віддячили. Вони здобули у власність велетенські території, копальні й навіть нафтові свердловини.

Хоч як воно дивно, ні мінерали, ні вуглеводи найманців не зацікавили. Набагато більший інтерес виявили вони до сільського господарства. Вони ж родом звідси, з Бордо. Із селянських дітей. Ото вони й заходилися вирощувати сільськогосподарські культури, розвивати нові агротехнічні методи, виробляти добрива і пестициди. Потроху вони розширювали поле діяльності, залучивши до нього і розробки в царині хімічної зброї. Надто ж активно точилися дослідження зі створення газів нейротоксичної дії, що вражали нервову і дихальну систему організму, таких як зарин, табун і зоман[34].

Коскас припалив нову цигарку від недопалка і провадив далі.

— Загалом, у цьому немає нічого дивного. Традиційно хімічну зброю створюють виробники добрив і пестицидів. Наприкінці 70-х «Метис» зробився міжнародним холдингом, що високо цінувався на ринку сільськогосподарської та хімічної промисловості.

Анаїс навіть не діставала записника. Параноя зобов’язує. Вона сподівалася запам’ятати цю інформацію, можливо, Костас віддасть їй свої матеріали або копії. Та вона не дуже в це вірила. Вони не залишають за собою помітних слідів.

— Ірано-іракська війна відкрила перед ними ще один ринок збуту, — провадив Коскас. — Уперше після війни 14-го року і всупереч Женевській конвенції іракці вирішили застосувати проти ворога хімічну зброю. «Метис» був їхнім постачальником. Холдинг продав Саддамові Хусейну тонни отруйних газів. 28 червня 1987 року Ірак застосував їх проти іранського міста Сердешта. 17 березня 1988 року він повторив те саме проти курдського міста Галабджа. Загалом жертвами хімічної та біологічної зброї, забороненої міжнародною конвенцією, стали сотні тисяч людей. І все це завдяки «Метисові».

Звучало воно жахливо, та Анаїс не поспішала довіряти інформації, яку неможливо перевірити. Розповідь журналіста надто вже скидалася на страшні казочки на тему: «Від нас усе приховують, нам нічого не кажуть».

— Які у вас джерела?

— Надійні, не сумнівайтеся. Досить переглянути папери з державних архівів, що зберігаються у відкритому доступі. Всі факти широко відомі. Обізнані давно вже не мають із цього приводу ніяких сумнівів.

Що ж, нехай воно й так, думала собі Анаїс. Але який зв’язок поміж усією цією геополітикою і міфологічними вбивствами? І тим паче з Віктором Янушем.

— А що сьогодні робить «Метис»? Конкретно?

— На початку 90-х вони зрозуміли, що в хімічної зброї немає майбутнього. Навіть Ірак відмовився отруювати людей газами. І тоді вони перейшли до фармацевтики. Зокрема, до виробництва психотропних препаратів. Гадаю, для вас не секрет, що на сьогодні цей ринок зазнає небувалого піднесення. Розвинуті країни щороку витрачають сто п’ятдесят мільярдів євро на ліки. І чимала частка видатків припадає на психоактивні речовини. Найбільшої популярності зажили поміж ними сертекс, лантанол і рода-100. А випускає їх «Метис».

Вона пречудово знала ці назви. Сама ковтала ті препарати цілими упакованнями.

— То холдинг не виробляє більше зброї?

— Ходять чутки…

— Які чутки?

Журналіст глибоко затягнувся цигаркою.

— Про те, що «Метис» періодично співпрацює з французьким міністерством оборони в царині наукових досліджень.

— Що це за дослідження?

— Створення препаратів, які пригнічують людську волю. Сироватка правди тощо. Це вже ні для кого не секрет. Влада вважає, що має право проводити дослідження в цій царині. Найнебезпечнішою зброєю на світі залишається людський мозок. Якби Гітлер заживав потужне заспокійливе, то світова історія поточилася б іншим шляхом.

Анаїс мало не зареготала. Коскас помітив її скептицизм.

— У мене немає доказів того, що «Метис» співпрацює із французькою вояччиною. Але таке припущення видається цілком логічним. Не забувайте про головне. Засновники «Метиса» мали досвід у цілком специфічній сфері, пов’язаній із тортурами. Вони воювали в Алжирі. І виявилися на межі хімічних досліджень і, сказати б, досвіду застосування певних відкриттів на людях.

— Ви казали про засновників. Але ж вони, либонь, уже й померли?

— Авжеж. Але їхні діти підхопили цю естафету. Більшість із них належить до вершків місцевого світу. Якщо я назву вам імена, ви й рота роззявите.

— Я лише на це і чекаю!

— Якщо я опублікую сьогодні цього переліка, мене потягнуть до суду й викинуть із роботи. Тому скажу одне: ці люди належать до найвищого кола Бордо. Дехто посідає посади мерів у найпрестижніших містечках. Інші володіють славетними винарнями Жиронди.

Слово «винарня» прозвучало для неї сигналом тривоги.

— Яка роль мого батька в цьому холдинзі?

— Він міноритарний акціонер, проте має достатній вплив, щоб бути в раді директорів. Крім того, він виконує обов’язки консультанта.

— З вина?

Коскас зареготався. Часом вона поводилася немов дурепа.

— Ви ліпше знаєте кар’єру свого батька. Скажу так: він володіє ідеальними якостями для участі в діяльності «Метиса».

Вона нічого не відказала. Коскас запалив ще одну цигарку. Обличчя його вона не бачила, та не сумнівалася, що він посміхається. Задоволеною і нахабною посмішкою нишпорки, що скрізь пхає свого носа і не приховує втіхи, коли йому таланить вчинити капость.

Вона зціпила кулаки. Час повернутися до головної теми. До вбивств Мінотавра й Ікара.

— У ніч з 12 на 13 лютого неподалік від вокзалу Сен-Жан виявили труп чоловіка.

— Справді?

— Холдинг «Метис» може бути прямо чи непрямо пов’язаний з цією справою.

— Як саме?

У газетяра й голос змінився. У ньому вочевидь відчувалася жадібна цікавість.

— Поки що не знаю, — сказала Анаїс. — Напередодні в тому ж таки районі затримали чоловіка з цілковитою втратою пам’яті. А за три дні його і його подругу, з якою він жив, застрелили в Ґетарі два снайпери. Можливо, вбивці пов’язані з холдингом «Метис».

— У вас є докази? Щось конкретне?

— Більш-менш конкретне. Майже напевно вони працюють на агенцію, що належить холдингу.

— Що це за агенція?

— Запитання тут ставлю я.

— Добре. Але ви не сказали мені головного. В чому ви вбачаєте зв’язок між цими двома справами? Маю на увазі, між убивством на вокзалі Сен-Жан і подвійним убивством у Ґетарі?

— Поки що не знаю, — знову мусила зізнатися вона.

Коскас відступив у тінь.

— Небагато ви накопали.

Анаїс не відповіла. Коскас відійшов ще на кілька кроків. Цигарковий дим огортав його постать загадковим кружалом.

— Ви ж наче з’ясували особу вбивці з вокзалу Сен-Жан?

— У нас є підозрюваний. Не більше.

— І він дременув, еге?

— Ми його ось-ось зловимо.

Журналіст знову зареготався. Анаїс урвала його сміх.

— Чи має «Метис» якийсь зв’язок із грецькою міфологією?

— Якщо не брати до уваги назви, то ніякого. Слово «метис» грецького походження. Означає «мудрість». — Він видихнув цілу хмару диму в бік ліхтаря. — Це ціла програма.

Анаїс замислилася. Одне ніяк не пов’язувалося з другим. Із досвіду вона знала, що світ насильницьких смертей — це особливий світ. Зі своїм словником. Своїми способами. Мотивами. Що спільного поміж серійним убивцею і виробником фармпрепаратів? Між постачальником антидепресантів і стріляниною з «Гекати-2»?

— Ви йдете хибним слідом, — підтвердив її сумніви Коскас. — «Метис» — широко відомий промисловий холдинг. У них купа проблем, та це особливі проблеми. На них нападають, але з цілком інакших причин. Наприклад, ганять за клінічні досліди на людях, за те, що вони використовують недужих як піддослідних кроликів. Звинувачують у тому, що вони штучно роздмухують попит на свою продукцію і підсаджують на неї дедалі більшу кількість люду. Ось і все. Ніколи компанія такого масштабу не встряне до вбивств, про які галасують часописи.

— А їхні гадані зв’язки з армією?

— Так ото ж. Якби в «Метиса» постала проблема, що потребує розв’язання силовими методами, вони звернулися б до своїх партнерів. І ви ніколи ні про що не дізналися б.

Анаїс подумки погодилася з ним. Та тут на думку їй спала ще одна подробиця. 12 лютого охоронна агенція, філія холдингу, подала заяву про викрадення авто моделі Q7, яке їй належало, що доводило його цілковиту непричетність до вбивств.

— Як ви гадаєте, люди з «Метиса» можуть сфальсифікувати протокола жандармерії?

— Здається, ви так нічого й не второпали, — посміхнувся Коскас. — Якщо вірити чуткам, то «Метис» — це передовсім армія. Тобто жандармерія. Тобто поліція. Тобто всі ті, хто носить у Франції однострої. Усі, що охороняють лад і закон. Не можна сказати, що хробак промикнувся у плід. Хробак і плід — це те саме. Вони об’єдналися, щоб опиратися новим ворогам. Терористам. Шпигунам. Саботажникам. Усім, хто так чи інакше може загрожувати безпеці нашої країни.

У неї крутилося на язиці ще одне запитання, та журналіст уже зник у пітьмі. Вона лишилася віч-на-віч із мостом, із небом і безгомінням. Зате тепер вона знала, що їй треба робити. Спершу виспатися. А потім узятися до діла.

Зчепитися з Мінотавром власної міфології.

Допитати свого батька.

Він прокинувся удосвіта.

Знайшов кухню біля їдальні і приготував каву. Тепер він стояв біля широкого вікна й розглядав довколишній краєвид. Дніло, і перед його очима постали подробиці, яких учора, під дощем, він і не помітив. Ніяких валунів, пальм і оливкових гаїв. Їх заступили круті ущелини, червоні скелі, ялинові ліси і звивисті стрічки шляху, що петляв гірськими кручами.

З вікна відкривався вид на тіняву долину, яку наче затиснуло в лещатах узгір’їв. Горбкуватий, крижаний, колючий ландшафт — якщо потрапить до його щелеп каркас літака, вмить перемеле зубами. Нарцис споглядав те видовисько з утіхою. Долина уявлялася йому кам’яним царством, і він почувався тут у безпеці.

Із філіжанкою в руці він подався до іншого приміщення, що нагледів, коли йшов сюди. Пройшов коридором. Йому подобалася архітектура закладу. Капітальні стіни з необробленого бетону. Перегородки з того ж таки бетону, тільки помальованого. Ніяких викрутасів, ніяких зайвих оздоб. Лінії, поверхні. Та й годі.

А ось і комп’ютерна зала. На світлому дерев’яному столі вишикувалися п’ять моніторів. Він сів за перший, поклацав клавішами і впевнився, що комп’ютер з’єднаний з мережею. Увійшов у ґуґл і набрав у пошуці одне слово.

МОТРІЙКА.

Загадкове російське слово, якщо судити з вимови, яке він буцімто промовив над узголів’ям Ікара. Програма запропонувала йому 182 тисячі результатів, та йому вистачило малюнків у горішній частині екрана. Славетні російські ляльки з помальованого дерева, які вставляють одна в одну. Мотрійка — це лише російська дерев’яна лялька. Мотрійка.

Він сидів і розглядав їх. Бабці в червоних хусточках із рум’яними щоками. Круглі голови, круглі очі, контури, як у іванця-киванця. Усе воно скидалося на якийсь дурнуватий жарт. Що спільного було в цього слова, цієї ляльки, з його розслідуванням? Чому він по складах повторював це слово як молитву, стоячи навколішки біля мертвого хлопчини, що лежав із обгорілими крильми? Раптом його осяяло. Зарізяка з Бугенвілю казав, що для зв’язку з убивцями в темних костюмах використовується російське слово. Мотрійка?

Він переглянув декілька сторінок, присвячених мотрійкам. Техніка розфарбовування. Вишивки із зображеннями. Мотрійки-почепи. Потім ресторан «Мотрійка», книга казок, фільм, рок-група, кулінарний рецепт, літературний гурток, сорт горілки, набір диванних подушок…

Він охоче посміявся б з усієї тієї дурні, та йому було не до сміху. Клацаючи мишкою, він раптом згадав, що терміном «російська лялька» прозивав своє психічне відхилення. Що це, випадковий збіг? Чи Віктор Януш, схиляючись над мертвим янголом з обсмаленими крильми, торочив собі, що він усього лише дерев’яна лялька? «Пасажир без багажу», пов’язаний із міфологічними убивствами?

Він написав у пошуці новий запит.

АННА-МАРІЯ ШТРАУБ.

Цього разу результат був набагато скромніший. Декілька покликань на фейсбук і низка статей, присвячених кінорежисерові Жанові-Марі Штраубу. Він вирішив пошукати по-іншому. Ввів слова «самогубство» і «психіатрична лікарня». На нього наче вивернули ваговоза з покидьками. Десятки лютих статей проти психіатрії, застосування антидепресантів та інших способів лікування душевних розладів. Крикливі заголовки. «УБИВЧА ПСИХІАТРІЯ». «НІ — МАНІПУЛЯЦІЯМ СВІДОМІСТЮ!» «ТОРГІВЛЯ БОЖЕВІЛЛЯМ»…

Він заходився шукати статистику про кількість самогубств, що сталися у психіатричних клініках у 90-х і 2000-х роках. Посипалися числа, коментарі, аналітичні статті… Та ніде не згадувалися конкретні імена, конкретні випадки. Конфіденційність! Він написав у пошуку: «Анна-Марія Штрауб», «психіатрична лікарня» та «Іль-де-Франс» поспіль… Програма видала тільки один результат, який не мав нічого спільного з тим, що його цікавило.

І що йому залишалося? Давній спосіб. Людське спілкування. Треба телефонувати до спеціалізованих закладів Парижа і передмість. Знайти в кожному психіатра і запитати, чи пам’ятає він про такий випадок — молода жінка повісилася на чоловічому паску, — що стався протягом останніх десяти років.

Дурня, та й годі.

Надто ж, коли врахувати, що сьогодні неділя, дев’ята ранку.

Проте він і цього способу спробував. Склав приблизного переліка психіатричних шпиталів і приватних клінік, що діяли у краю Іль-де-Франс. Там була десь сотня закладів. Він вирішив обмежити пошук чотирма розташованими в Парижі державними лікарнями. «Свята Анна» в тринадцятому, «Мезон Бланш» у двадцятому, «Ескіроль» у дев’яносто четвертому і «Пере Воклюз» у дев’яносто першому окрузі. До того переліку він додав спеціалізований медичний центр імені Поля Ґіро в Вільжуїфі і Державну психіатричну клініку Віль-Еврар у Неї-сюр-Марн.

За півгодини розмов у нього пересохло в роті, та результат був ніякий. Одного разу йому пощастило зв’язатися з інтерном, що працював там зо два роки. У решті випадків йому відповідали секретарі, які казали, що нікого із завідувачів відділень сьогодні не буде. Знову глухий кут.

Годинник показував десяту ранку. З коридора долинав гамір. Хрипкі сонні голоси, регіт, зойки. Типове шумове тло божевільні. Він опустив очі й раптом побачив, що весь час щось нервово креслив у записнику. Несамохіть він намалював обрис повішеної жінки. Стиль трохи скидався на мультиплікацію Александра Алексєєва і його голчатий екран. Він зрадів, бо таки не все забув.

Як ото вчора сказав Корто?

«Дещо виявилося достеменним. Ти справді художник…»

Талант живописця лишився в нього, так само як і спогад про Анну-Марію Штрауб і знання в царині психіатрії. Може, він був і психіатром, і художником заразом?

У нього виникла ідея. А що, як спробувати перехресний пошук? Скласти два списки. Перший — випускників медичних факультетів паризьких університетів, які спеціалізуються на психіатрії, що отримали дипломи в 90-х роках. Йому тепер років сорок, тож він здобув вищу освіту років двадцять тому. І другий — студентів художніх шкіл десь за той період.

Якщо в обох списках виявиться те саме прізвище, то він знайде себе. Звісно, може, він був і художником-самоуком… Завдяки мережі хутко скачав списки випускників факультетів психіатрії, шкіл образотворчого мистецтва, зокрема й школи в Луврі. Всесвітня мережа була напхана давніми світлинами однокласників, покликаннями на зустрічі випускників, сентиментальними коментарями. Мережа таки добре будила в людях ностальгію…

Він видрукував списки, обмежившись для початку паризькими університетами й художніми школами, розділивши їх на дві групи: мистецтво та психіатрія, а потім розподілив за роками. Всі прізвища були за абеткою, і це давало йому змогу порівняти, хоч він розумів, що та праця забере в нього не одну годину…

Йому кортіло піти й налляти собі ще чашку кави, та регіт і зойки в коридорі відбили в нього бажання покидати місце свого притулку. Узявши ручку, він заходився порівнювати списки, що складалися з тисяч імен.

Повертатися сюди в неділю було для неї особливо болісно.

У безгомінні вихідного дня не варто було розраховувати на обставини, здатні пом’якшити відчуття шоку від прямого зіткнення. На шляхах не було жодного авта. Жодного робітника на замковому подвір’ї. І жодного фахівця коло винного льоху. Єдиною живою душею в цьому замку був її батько, що якраз снідав.

Їй не довелося дзвонити біля брами. Як завжди, вона була відчинена. Жодної камери спостереження. Жодної сигналізації. Чергова провокація Жана-Клода Шатле: «Не бійтеся! Заходьте у гості до чудовиська!». Насправді для непроханих гостей приготували гарну несподіванку, гідну колишнього ката. Біля самісінького будинку очікував цілий батальйон собарноти.

Анаїс припаркувалась у двориську, зазначивши подумки, що тут нічого не змінилося. Хіба що дім трохи постарів і посірів, хоч, як і передніше, справляв враження сили й могуті. Швидше укріплений замок, аніж садиба доби Відродження. Підмурок його склали чи то в ХІІ, чи то в ХІІІ столітті. Широкий фасад із піщаника у вузьких проймах вікон облямовували дві кутові вежі під гострими покрівлями. Подекуди над камінням плелися памолодки дикого винограду, поміж якими виднілись укриті зеленкуватим мохом і сріблястим лишайником мури.

Казали, 1585 року Монтень перечікував у цьому замку пошесть чуми. Легенда була неправдива, та батько Анаїс усіляко її роздмухував. Певне, теж почувався тут поза досяжністю будь-якої пошесті — чуток, суду й інквізиторського погляду газетярів і політиків…

Вона вийшла з авта і прислухалася до знайомих звуків. У прозорому повітрі дзвеніло пташиним щебетом. На даху рипів старий флюгер. Унизу чулося дирчання трактора. Вона зупинилася, готуючись до зустрічі зі псами, що з гавканням уже гналися до неї посипаною жорствою доріжкою. Більшість її впізнала, решта, молодші, піддалися загальному настроєві і почали махати хвостами, а не вишкіряти ікла.

Вона погладила декотрих псів і попрямувала до засклених дверей, які простяглися по всенькому фасаду. Праворуч були винні льохи, майстерні та комори. Ліворуч розкинувся виноградник. Тисячі стебел лози, що скидалися на благально зведені руки. Після того як Анаїс дізналася, хто її батько, вона часто думала, що тут поховані його жертви, які, неначе у фільмах жахіть, марно намагаються вибратися з-під землі.

Точнісінько о 10.15 вона подзвонила у двері. Пору вона обрала навмисне, щоб прийти хвилина у хвилину. Трохи раніше вона переслала речові докази з каланки Сорм’ю координаторові експертно-криміналістичної служби Абделятіфові Дімуну, що повернувся до Тулузи. Вулицю Франсуа-де-Сурді, де містився комісаріат поліції, вона обминула десятою дорогою…

Недільний батьків розклад вона знала напам’ять. Вставав він рано. Молився. Робив зарядку і плавав у басейні, розташованому у підвалі. Потім ішов до виноградника. Пан озирає свій маєток.

Зараз він снідав у гобеленовій залі. У спальні на другому поверсі на нього чекали вишикувані лавою пари взуття з підборами різної висоти: чоботи для їзди верхи, чоботи для гольфу, чоботи для прогулянки, черевики для фехтування… Її батько був найактивніший кульгавець.

Відчинилися центральні двері зі двох стулок. З’явився Ніколя. Він теж нітрохи не змінився. Анаїс треба було б ще змалку здогадатися, що її батько був колись пов’язаний із військом. Хто ж іще захотів би тримати за покоївку такого чолов’ягу? Ніколя був невисокий кремезний дядько років шістдесяти. Випнуті груди, лиса голова… Він скидався на бульдога і, як видно, встиг узяти участь у всіх війнах, як співає Франсіс Кабрель. У нього була не просто дублена, а просто-таки броньована шкура. Якось іще підлітком Анаїс дивилася в кіноклубі своєї приватної школи фільм Біллі Вайльдера «Бульвар Сансет». Коли на порозі великого занедбаного будинку Глорії Свенсон постав Еріх фон Штрогайм у фраці маршалка, вона аж підстрибнула на стільці: «Та це ж чистісінький Ніколя!»

— Панно Анаїс… — приголомшено мовив батьків ад’ютант.

Вона з холодком цьомнула його в щоку. Він насилу стримував сльози. Анаїс відчула, як у грудях здіймається сентиментальна хвиля, і рішуче махнула рукою, не дозволяючи собі розчулитися.

— Скажи йому.

Ніколя рвучко обернувся кругом. На мить вона затрималася на порозі. У неї тремтіли коліна. Перед виходом вона про всяк випадок зажила дві пігулки лексомілу. Точніше, проковтнула дві пігулки, кожну з яких слід було розламати начетверо, інакше мовлячи, збільшила увосьмеро звичайну дозу. Не диво, що в голові макітрилося. За кермом вона мало не заснула.

Повернувшись, ад’ютант мовчки кивнув. Він і слова не сказав і не подався її проводжати. Дорогу вона знала, а що ще міг він їй сказати? Вона минула одну залу, потім другу. Її кроки дудоніли, неначе у церкві. Стояв запах пустки, і по спині побігли дрижаки. Батько не визнавав центрального опалення і волів живого вогню каміна.

Вона увійшла до гобеленової зали. Назву свою ця кімната дістала через обюссонівські гобелени, такі старі та зачовгані, що змальовані на них сцени тонули наче в імлі.

Ще декілька кроків, і вона вже стоїть перед батьком. Він сидів за столом, у променях сонячного світла, і чаклував над сніданком. Як і раніше, вигляд його був пречудовий. Шовковиста густа чуприна, біла як молоко. Гладенькі риси обличчя, схожі на річкову гальку, яку тисячі весен омивала тала вода. Світло-блакитні очі яскраво сяяли на тлі матової, завжди смаглявої шкіри. Жан-Клод Шатле скидався на старого плейбоя із Сен-Тропе.

— Поснідаєш зі мною?

— Чом би й ні?

Вона сіла з підкресленою невимушеністю. Завдяки лексомілу.

— Чаю? — поспитався він своїм низьким голосом.

Ніколя вже поставив перед нею чашку. Батько сягнув по чайника. Вона дивилася, як ллється в чашку струмінь мідної барви. Батько пив тільки чай сорту кімун, який доправляли йому із провінції Аньгой, що на сході Китаю.

— Я чекав тебе.

— Чому?

— Люди з «Метиса». — Він поставив чайника на столі. — Вони мені телефонували.

Значить, вона йде правильним шляхом. Анаїс узяла собі грінку, потім срібного столового ножика і на мить зловила своє відображення у полиску срібла. Спокійно, дівчинко. Вона помалу намастила маслом підсушену до золотавої барви скибку хліба — ще одна батькова звичка. Руки в неї не тремтіли.

— Я тебе слухаю, — тихо мовила вона.

— Справжній християнин, — пишномовно розпочав він, — не вмирає у себе в ліжку. Справжній християнин не боїться скаляти руки. Задля порятунку інших.

Роки, що їх він прожив у Чилі, не позбавили його південно-західного французького акценту.

— Такий, як ти, еге?

— Такий, як я. Більшість слабаків і нероб страшенно полюбляє судити інших. Вони переконані, що вояки тоталітарних режимів усі поспіль садисти. Що їм подобається катувати, мордувати й убивати людей.

Він помовчав. Сонячний промінь устиг переміститися вбік. Старий позбувся освітлення і тепер сидів у тіні. Та його світлі очі не згубили блиску.

— Я зустрічав садистів та інших збоченців лише на долішніх щаблях соціальної ієрархії. Але навіть у цих випадках їх суворо карали. Ніхто з нас не працював ані задля власного задоволення, ані задля влади чи грошей.

Він брехав. Історія воєн і диктатур аж кишить прикладами здирства і вимагання. Так було за всіх епох і на всіх широтах. Людина — це худобина. Варто тільки послабити вудила, як вона забуває про ту межу, за якою починається підлість.

Та вона вирішила прийняти його гру і поставила підказане ним запитання.

— Задля чого ж ви старалися?

— Задля батьківщини. Усе, що я робив, ішло на благо Чилі.

— Ми говоримо про тортури, правда ж?

У напівтемряві кімнати сяйнули зуби Жана-Клода Шатле. Він безгучно реготав.

— Я боронив мою країну від щонайгіршої трутизни.

— Від щастя? Від справедливості? Від рівності?

— Від комунізму.

Анаїс зітхнула й відкусила шматочок грінки.

— Я не для того прийшла сюди, щоб вислуховувати різну маячню. Розкажи мені про «Метиса».

— А я й розповідаю тобі про нього.

— Не втямила.

— Вони теж працюють в ім’я віри, обов’язку і патріотизму.

— Наприклад, продавши Іракові тисячі тонн газів нейротоксичної дії?

— Тобі потрібно доскіпливіше перевіряти свої джерела. «Метис» ніколи не випускав хімічної зброї. Надавав інженерні кадри як консультантів під час постачання продукції, не більше. За того часу «Метис» уже потроху почав розширювати фармацевтичне виробництво. То був набагато перспективніший ринок проти ринку озброєнь, що встигли вийти з моди. Будь-яка міжнародна компанія…

— Що роблять люди «Метиса» сьогодні? — урвала його Анаїс. — Вони, як і раніше, співпрацюють із армією? Чому вони виявилися причетні до вбивства рибалки з Баскського узбережжя та його дружини?

— Навіть якби я знав, то нічого не розповів би тобі, й ти це чудово знаєш.

На якусь мить їй захотілося викликати його в дільницю. Посадити до камери попереднього ув’язнення. Обшукати. Допитати. Та в неї не було проти нього жодного конкретного доказу. Та й повноважень більше не було. Від справи її усунули. У кишені ще лежав поліційний жетон, а при боці був пістолет, але все воно було в неї незаконно.

— Мені здавалося, ти все ж таки хотів мені щось сказати.

— Авжеж. Забути про «Метис».

— Це вони просили мене попередити?

— Це я попереджую тебе. Не наближайся до них. Ці хлопці жартів не розуміють.

— А хіба я жартую?

— Ти супроти них ніщо, затям це.

Їй начхати було на ці погрози. Її цікавили факти, навіть найдрібніші. Якщо по правді, факт був лише один. І він полягав у можливому зв’язку поміж убивцями, які сиділи за кермом всюдихода, що належав агенції, яка входила до холдингу «Метис». Вона спробувала викласти свої аргументи якомога переконливіше, але батько і бровою не ворухнув.

— І це все, що в тебе є? Здається, мої друзі старіють. Роблять із мухи слона. Йди своєю дорогою або втратиш усе. Працю, репутацію, майбутнє.

Вона схилилася над столом. Брязнули чашка і столове приладдя.

— Не варто недооцінювати мене. Я їм прищикну хвоста.

— Як саме?

— Доведу, що заява про викрадення авто — фальшива. Що вони навмисне обдурили слідство. Що вбивство — замовне, а вбивць найняли таки вони. Я детектив, нехай їм дідько!

— Ти мене не слухаєш. Ніякого слідства немає й бути не може.

— Чому це?

— Поліція і жандармерія покликані підтримувати громадський лад. А лад — це «Метис».

Те саме казав їй і Коскас. Не можна сказати, що хробак промикнувся у плід. Хробак і плід — це те саме. Анаїс відвернулася. На великому гобелені виднілися потерті місця, деінде він геть поблякнув. На ньому була сцена полювання. Анаїс навіть здалося, що пси пожирали трупи в цій побляклій імлі.

Вона перевела погляд на батька, дивлячись йому прямо у вічі.

— Чому вони з тобою консультуються?

— Вони не консультуються зі мною. У мене є пай у холдинзі, та й усе. «Метис» володіє великою кількістю успішних підприємств у Бордо. Коли вони недавно почали розвивати фармацевтичний напрям, я був один із основних інвесторів. І давно знав засновників компанії. — І він не без лукавства докинув: — «Метис» годував нас, тебе й мене. Тож трохи запізно плювати у криницю.

Анаїс не клюнула на виклик.

— Мені казали, що вони проводять наукові дослідження. Зокрема, в царині молекулярної хімії. Розробляють різновиди сироватки правди, у співпраці з військовими. Твій досвід у катуванні міг їм згодитися.

— Не знаю, де ти це почула, та все це дурня. Коміксів начиталася, еге?

— То ти заперечуєш, що досліди хіміків може використовувати військова розвідка?

Він насилу всміхнувся, мудрою і заразом цинічною усмішкою.

— Ми мріємо про створення таких препаратів. Даси людині пігулку — і не потрібні вже ніякі тортури. Все відбувається цивілізовано, без насильства та жорстокості. Та не думаю, що комусь поталанило створити щось таке.

— Хоча «Метис» таки намагається.

Він не відповів. Анаїс не втерпіла.

— Як ти у твоєму віці, — вигукнула вона, — можеш вмочати руки в оцей бруд?!

Він потягнувся, демонструючи прегарного джемпера від «Ральфа Лорена», і зиркнув на неї своїми очима кольору морської хвилі.

— Справжній християнин не вмирає у своєму ліжку.

— Та знаю. І де ж ти хочеш померти?

Він зареготався і насилу підвівся з-за столу. Узяв ціпка і, кульгаючи на одну ногу, підійшов до вікна. У дитинстві Анаїс завжди боляче було дивитися, як він ото шкандибає.

Він стояв і дивився на ряди виноградних лоз, що розкинулися внизу, осяяні холодним зимовим сонцем.

— На виноградниках, — сказав він тихо. — Мені хотілося б умерти на моїх виноградниках. Від кулі.

— І хто ж це вистрілить у тебе?

Він помалу обернувся і підморгнув їй.

— А я звідки знаю? Може, й ти.

Його порівняльні дослідження нічого не дали. Тільки очі боліли від напруги, руку скорчило і в горлянці застряв нудотний кім’ях. У глибині лівого ока знову засіпався біль. У голові його танцювали наймення — він вивчив усі списки, та не знайшов жодного збігу в прізвищах студентів-медиків і майбутніх художників. Провал.

Він зібгав останнього аркуша і пожбурив його до смітниці. На годиннику був уже полудень. Ранок минув марно. Єдине, що було добре, — його ніхто не турбував. Хоч із сусідніх кімнат до нього долинав звичний для божевільні гамір: голоси, сповнені відчаю або, навпаки, лагідні-лагідні, завивання, хихотіння, човгання кроків, що провадили з нізвідки в нікуди…

За цей ранок він принаймні зумів усвідомити своє теперішнє становище. Він дивом утік од поліції, та повернувся туди, звідки й почав. Хіба що уточнити варто було: із психіатра він обернувся пацієнтом.

— А я тебе шукаю.

У дверях стояв Корто.

— Незабаром обід. Гайда дивитися майстерні. Якраз до обіду встигнемо.

Корто не запитав його, що він робив у комп’ютерній кімнаті, і Нарцис був йому за те вдячний. Із коридора вони пройшли через їдальню, велику квадратну залу, заставлену металевими столами. Двоє санітарів розставляли тарілки та розкладали пластикові виделки й ложки.

— А це ти.

Корто показав на велику гуртову світлину на стіні. Нарцис підійшов ближче. Він упізнав себе. На ньому була малярська блуза, схожа на ті, що їх носили художники наприкінці ХІХ століття. Вигляд у нього був щасливий і задоволений. Решта теж радісно усміхалася, хоча досвідчене око відразу ж розгледіло б у їхніх усмішках оту специфіку, що притаманна хворим на голову.

— Ми зробили цю світлину на честь уродин Карла, вісімнадцятого травня.

— А хто такий Карл?

Психіатр показав на веселого гладуна, що сидів біля Нарциса. На ньому був шкіряний фартух, а у високо зведеній руці — пензель у чорній фарбі. Середньовічний коваль, та й край.

— Ходімо, я познайомлю тебе.

Вони пройшли ще одним коридором, що припровадив їх до пожежного виходу. За ним були східці, що спускалися до іншого, нижче розташованого будинку. Світило сонце, і довколишня природа постала перед ними в усій своїй нещадній безжальній і холодній пишноті. Гірські вершини та шпилі, червонясті брили — все воно скидалося на вівтарі для жертвопринесень. Тотеми, що виступали нарівні з богами, яких утілювали. У глибині долини видніли темні гаї, що вражали дикою, гордовитою красою. На цій землі росли тільки ті види, що могли витерпіти цю височінь, холоднечу і пустку. Решта просто пропадала.

У будинку вони не затрималися на другому поверсі, де були кімнати пацієнтів, а відразу спустилися на перший. Корто постукав у перший одвірок (дверей тут геть не було) і почув:

— Hereinkommen![35]

Нарцис на мить завмер на порозі. Стіни, підлога і навіть стеля були помальовані чорним. На чорних стінах висіли картини, всуціль чорні квадрати. Посеред кімнати стояв велетень зі світлини. Він був метрів зо два на зріст і важив не менш ніж півтора центнера. На ньому був шкіряний фартух, що лиснів, немов намащений воском.

— Вітаю, Карле. Як ся маєш?

Чолов’яга з реготом уклонився. Його обличчя затуляв респіратор. У кімнаті й справді не було чим дихати від хімічних випарів.

Корто обернувся до Нарциса.

— Карл — німець. Так і не зумів до ладу вивчити французьку. Його тримали в божевільні в НДР, біля Лейпциґа. Після падіння Берлінського муру я відвідав усі психлікарні Східної Німеччини у пошуках художників. Попри жорстоке поводження, регулярне застосування електрошоку й убоге харчування, він і далі вперто малював чорним усе, що бачив довкруги. За тої пори йому доводилося користуватися зазвичай вугіллям.

— А тепер?

— О, тепер Карл ще й вередує! — усміхнувся Корто. — Йому нелегко догодити! Для своїх картин він змішує фарби на основі аніліну й індатренів. Дає мені довгі списки якихось хімічних речовин із невимовними назвами. Шукає цілковитого некольору. Такого, що цілком поглинав би світло.

Велет знову взявся до праці, схилившись над ночвами, де змішував якусь густу гарячу рідоту, схожу на гудрон.

— У Карла є одна таємниця, — прошепотів Нарцисові психіатр. — Він додає до фарб свою сперму. Вважає, що завдяки цій субстанції його монохромні роботи здобувають внутрішнє життя.

Нарцис дивився, як грубелецькі руки велета колотять суміш. Уявляв собі, як художник за допомогою тих-таки рук добуває свого секретного складника. І це була одна з переваг лікування, що його застосовував Корто: у пацієнтів не пригнічувалося лібідо. У пацієнтів Ферра у клініці Анрі Ея, що були просякнуті психотропними препаратами, прутень завжди теліпався неначе мотузок.

Він підійшов до однієї з картин, що була така ж чорна, як і решта.

— А тут що намальовано?

— Небуття. Як у багатьох гладунів, у Карла уві сні часом зупиняється подих. На кілька секунд він перестає дихати. І снів не бачить. Тобто у певному розумінні вмирає. Ото й пише ці чорні діри.

Нарцис ще ближче підійшов до картини і вгледів на чорному тлі якісь дрібні випуклі написи. Читати їх треба було не зором, а швидше дотиком, як шрифт Брайля.

— Це ж не німецька мова?

— Ні. І жодна з інших відомих мов.

— Він сам її винайшов?

— Він каже, що цією мовою з ним балакають голоси, які він чує, коли потрапляє в ту чорну яму. Це голоси з глибини смерті.

Карл знай реготався під респіратором. Тепер він занурив у ночви обидві руки і так запопадливо перемішував рідоту, що вона перехлюпувалася через вінця, неначе нафта.

— Гайда, — сказав Корто. — Він нервує, як гості довше в нього затримуються.

У коридорі Нарцис запитав:

— Чому в Лейпциґу його запроторили до клініки? Який у нього діагноз?

— Як по правді, він там сидів у в’язниці. Щось на кшталт наших закладів для злочинців із порушеннями психіки. Він, бач, видер очі у своєї дружини. Казав, то було перше його творіння. Він створив його у пошуках пітьми…

— Ви не даєте йому ліків?

— Ні.

— І охорони в нього нема ніякої?

— Ми стежимо тільки за тим, щоб йому зрізали нігті. У Німеччині в нього була сутичка із санітаром…

У Нарцисові прокинувся психіатр. Він подумав, що Корто грається з вогнем. І дивувався, як медичні та соціальні установи дозволили йому забрати до себе Карла. В іншій майстерні була куца жіночка, якій на взір можна було дати років сімдесят. Рожевий спортивний костюм фірми «Адідас», блакитні коси — чистенька й охайна, геть тобі американська пенсіонерка. Таке саме враження справляло і приміщення: бездоганна чистота і лад, які дала тут зразкова господиня. І тільки цигарка в тонких губах псувала те враження. На карнавальному повозі не було ні німця, ані цієї пані. Либонь, їх звільнили від тієї необхідності: першого — через вагу, другу — з огляду на її вік.

— Добридень, Ребекко! Як ви почуваєтеся?

— Проблеми з митницею, — хрипко відказала вона. — Не пропускають моїх творів…

Перед нею лежав аркуш паперу, який вона вкривала зображеннями того самого обличчя, тримаючи в руці огризок олівця. Щоб роздивитися, що вона там малює, треба було відступити на декілька кроків. Тисячі облич складалися у своєрідну мозаїку, що витворювала хвилі, візерунки й арабески.

— Робота рухається потроху?

— Сьогодні вранці мене пхнули в убиральні. А вчора м’ясо було тверде.

Синдром Ґанзера. Досить рідкісне захворювання, коли людина завжди невлад відповідає на запитання. Нарцис раптом збагнув, що оцінює цих художників як психіатр. Не картинами їхніми захоплюється, а намагається поставити діагноза. Хоч як він старався, йому не пощастило стати Нарцисом. Він залишався Матіасом Фрером.

— Я знаю цього чоловіка, — сказав він, показуючи на обличчя, що повторювалося на малюнку.

— Це Альбер, князь Монако, — пояснював Корто, бо жіночка зосереджено малювала. — Років тридцять тому Ребекка працювала в палаці князя Монако. Прибирала там. І закохалася в князя. Аж ізсунулася з глузду. Їй так і не пощастило отямитися від тієї травми. У вісімдесят третьому році її поклали до клініки без надії на одужання. Вона пробула декілька років у шпиталі Сен-Лу, потім потрапила до нас.

Нарцис зиркнув на художницю. Ребекка малювала як автомат, наче її рукою водила якась невидна сила. Вона не відривала олівця від паперу, не поверталася до раніше проведеної риски. Тягла і тягла червону нитку свого божевілля… Корто вже виходив із майстерні.

— Ви збирали художників по всій Європі? — спитався Нарцис.

— Так. Я продовжував те, що робили мої попередники — Ганс Принцгорн із Німеччини, Лео Навратіл із Австрії. Завдяки їм існує ар-брют.

— Ар-брют? Що воно таке?

— Мистецтво божевільних, маргіналів, медіумів та любителів. Назву цю вигадав Жан Дюбюффе. Хтось воліє інші терміни. Аутсайдер-арт, мистецтво навіженців… Англійці, наприклад, кажуть raw art, тобто сире мистецтво. Промовисті назви, правда ж? Це мистецтво вільне від умовностей, від будь-якого впливу. Вільне мистецтво! Пам’ятаєш, як я казав? «Не мистецтво лікує нас, а ми лікуємо мистецтво!»

Корто переступив порога ще однієї кімнати. Усі стіни тут були обвішані великими малюнками, де були зображені вигадливо вигнуті жіночі постаті: ці переступали через веселки, ті купалися в буремних хмарах, ті спали на хмарках… Часто лінії малюнків продовжувалися на стіні, наче творча могуть автора не могла втриматися в межах прикріпленого до стіни аркуша.

— Це Ксав’є, — сказав директор закладу. — Він уже вісім років тут.

Чоловік років сорока сидів перед столиком на кушетці, упершись ногами в долівку. Убраний він був у вояцький однострій: френч кольору хакі, брезентові штани. Войовничість вбрання трохи пом’якшували барвисті олівці, якими були напхані його кишені, та старі мотузяні черевики на босу ногу. Обличчя його вряди-годи пробивав нервовий дрож.

— Ксав’є вважає, що служив в Іноземному легіоні, — прошепотів Корто.

Художник узяв олівця і застромив його у прикріплене до стола точильце.

— Йому здається, наче він брав участь у війні в Перській затоці у складі дивізії Даґе.

У кімнаті запанувала тиша. Нарцис спробував зав’язати розмову.

— У вас гарні картини.

— Це не картини. Це щити.

— Щити?

— Проти ракових клітин, проти бактерій. Проти всієї цієї біологічної нечисті, що насилають на мене через землю.

Корто взяв Нарциса за руку й відступив із ним у куток.

— Ксав’є вірить, що зазнав в Іраці хімічної атаки. Насправді він там ніколи й не був. У сімнадцять років він жбурнув свого меншого братика, якого ніс на плечах, у річку із сильною течією. Хлопчик утопився. Ксав’є прийшов додому, та не зміг відповісти, куди подівся брат. Він нічого не пам’ятав. Потім він п’ятнадцять років пробув у психіатричній лікарні для суспільно небезпечних хворих. Мені пощастило його звідти визволити.

— Просто так? Без будь-яких застережних заходів?

— За всі ці роки у психлікарні з Ксав’є жодного разу не було проблем. Комісія вирішила, що можна його довірити мені.

— А чим його лікують?

— Нічим. Він повсякчас малює. І мозок його тільки цим і переймається.

Психіатр добротливо дивився на свого пацієнта, що сидів і з палючими очима точив олівці один за одним. Нарцис мовчав. То було скептичне й осудливе мовчання.

— Облиш, — сказав йому Корто. — У нас тут майже не буває несамовитих витівок. Ніхто ні на кого ні разу не накинувся. І жодного випадку самогубства. Художня творчість всотує в себе всі навіжені наміри. Та, на відміну від нейролептиків, людина від неї не дуріє. Вона служить утіхою. І єдиною підтримкою. У дні відвідувань у нас перед брамою немає черги, повір мені. До нас ніхто ніколи не приходить. Це самотні люди, яких усі покинули і забули. Вони обділені любов’ю. Добре, ходімо далі. Відвідини тривають!

У жандармській дільниці Брюжа було тихо і порожньо, мов на міському цвинтарі. Може, навіть і порожніше та тихіше. На цвинтар бодай по неділях приходять люди. Анаїс штовхнула двері. Вона була в кепському гуморі. Після марної зустрічі з батьком вона зателефонувала Ле Козові, щоб підбити підсумки. Багато часу на це не пішло. Новин не було. Рослідування вбивств Філіппа Дюрюї, Патріка Бонфіса і Сільвії Робен більше не стосувалося їх. Дістатися до «Метиса» не було змоги. Що ж до її подальшої долі, то відділ внутрішніх розслідувань навіть не призначив дати розгляду її справи. То, питається, нащо вона повернулася до Бордо?

Їй телефонував Кроньє.

— Як ся маєш? — поцікавився він.

— Мала фіфочка почувається гаразд. Є новини з Ніцци?

— За Янушем і слід запав. Наче випарувався чоловік. Я повернувся до Марселя. Особисто розпитав працівників закладу, де він ночував. Щоправда, він назвався Нарцисом, та немає сумніву, що то був таки він.

— А пощастило дізнатися, хто на нього напав?

— Та є тут один свідок. Волоцюга. Останні десять років пиячить мов свиня.

— І що він розповів?

— Ніби на Януша напали політики. Чоловіки в костюмах. Та він що хоч наверзе. Він уже й забув, коли був тверезий.

Убивці з Ґетарі. Чоловіки на авто моделі Q7. І голос її батька, що промовляє: «Метис» — це лад». Убивці були заразом і злочинці, й охоронці ладу. Убивці, що могли промикнутися і до поліції. Убивці, які поліцією і були…

Приймальня жандармської дільниці скидалася на карикатуру. Вичовганий дерев’яний облавок. Лінолеум на підлозі. Стіни зі стружкових плит. І двоє сонних жандармів… Ох, навряд чи пощастить їй тут щось дізнатися. Вона запитала лейтенанта Дюсара, того офіцера, що складав заяву про викрадення авта. Їй сказали, що в нього сьогодні вихідний. Чергові з підозрою вивчили її службове посвідчення і недовірливо вислухали її пояснення, коли вона казала, навіщо їй потрібен був їхній колега: з’явилися додаткові дані у справі про викрадення авта марки «ауді» моделі Q7 Sline TDI, номер 360 643 АР 33, про що сповіщено 12 лютого 2010 року.

Ні, вони не можуть дати їй хатню адресу Дюсара. І протокола про прийняття заяви про викрадення показати не можуть. Анаїс не наполягала. Повернулася до авта й зателефонувала до довідкової служби, де їй відразу ж дали адресу Патріка Дюсара. Жандарм мешкав у північному передмісті Бланкфора, за заповідником Брюж.

Вона подалася сільською дорогою. Цього недільного пополудня її скрізь супроводжувала мертва тиша. Безлюдні вулиці. Будинки, з яких не долинало жодного звуку. Порожні садки. Дюсарів дім виявився сірою бетонною коробкою, що була оточена гарно постриженим моріжком. У глибині двориська видніла дерев’яна хата. Анаїс припаркувалася трохи віддалік, у тіні водонапірної вежі, й пішки повернулася назад. Пхнула хвіртку, навіть не подумавши натиснути кнопку дзвоника. Вона вирішила, що діятиме нахабно: налякає жандарма, витягне з нього всю інформацію і хутко вшиється звідсіля.

Назустріч із гавканням вибіг пес. Вона загилила його носаком, і він із жалібним виском підібгав хвоста. Анаїс попрямувала посипаною камінцями доріжкою, переступаючи через дитячі іграшки, що валялися долі. У дверях її вже чекала якась блякла жіночка невизначеного віку.

Не вітаючись і не перепрошуючи, Анаїс помахала в неї перед носом своїм триколірним посвідченням.

— Капітан поліції Бордо Анаїс Шатле. Ваш чоловік удома?

Жінка дивилася на неї, роззявивши рота. За кілька секунд вона показала на хату в глибині двориська. На ґанок вибігли двоє хлопчиків, розглядаючи непрохану гостю круглими від подиву очима. Анаїс прикро було почуватися самозванкою, яка прийшла порушувати спокій вихідного дня, проте десь у глибині душі, з найпотаємнішого і найтемнішого її закутка, зринала зловтіха, що їй пощастило внести сум’яття в це безхмарне родинне щастя. Щастя, якого їй не судилося зазнати.

Вона пішла моріжком, відчуваючи, як її свердлять поглядами три пари очей. Постукала у двері хатини. Почула, як сказали ввійти. Обернула клямку і побачила всередині чолов’ягу, що дивився на неї з неприхованим подивом. Певне, він сподівався побачити когось із домівників.

— Капітан Анаїс Шатле, центральна поліційна дільниця Бордо.

Подив на обличчі чолов’яги заступило приголомшення. Патрік Дюсар у своєму темно-синьому тренувальному костюмі, стояв перед столом, де, мов на авіаносці, вишикувалися лавою моделі літаків із бальзового дерева. Усередині хата скидалася на виставку авіамоделювання. Увесь вільний простір був заповнений деталями літаків — крилами, кабінами, фюзеляжами. У повітрі тхнуло тирсою, клеєм і живицею.

Вона ступнула вперед. Жандарм відступив, стискаючи в руках каркас літакового крила. Анаїс окинула його поглядом. Куций, із непропорційно великою і лисою мов коліно головою. На носі дешеві окуляри. Невиразні риси обличчя, де застиг переляк. Вона розколе його, мов трухлого пенька, тільки діяти треба з натиском.

— Я за дорученням слідчого судді Ле Ґаля, — збрехала вона.

— У… у неділю?

— 12 лютого цього року у відділі жандармерії Брюж ви прийняли заяву про викрадення авто. Всюдихода марки «ауді» моделі Q7 Sline TDІ, номер 360 643 АР 33, що належав охоронній агенції, зареєстрованій у реєстрі підприємств сфери обслуговування району Терфор у Брюж.

Дюсар і так був блідий, та, почувши те, пополотнів ще дужче.

— Хто подавав заяву?

— Не пам’ятаю. Прізвищ не пам’ятаю. Треба глянути у протоколі…

— Не варто, — відтяла вона суворо. — Нам відомо, що протокол фальшивий.

— Щ… що?

— 12 лютого ніхто не подавав вам ніякої заяви про викрадення авта.

Обличчя Дюсара стало як у мерця. Він уже бачив, як у нього забирають звання і позбавляють усіх пільг, що належать державному службовцеві, зокрема пенсії. Пальці, які стискали деталь літака, так зціпилися, що вона затріщала.

— В… ви звинувачуєте мене, що я оформив протокола переднішим числом?

— У цьому немає ніяких сумнівів.

— Які у вас докази?

— З доказами будемо розбиратися в дільниці. Одягайтеся!

— Не буду! Це блеф! І Ви…

Анаїс взяла вола за роги.

— У нас є свідки, які кажуть, що авто й надалі перебуває у розпорядженні працівників охоронної агенції.

— А я тут при чому? — вигукнув Дюсар. — Вони подали заяву 12 лютого. Якщо вони мене ошукали, то…

— Нічого подібного. Вони прийшли до вас пізніше. І звеліли скласти протокола переднішим числом.

— Хто це може звеліти мені, скажіть на милість?

— Одягайтеся! Не змушуйте мене застосувати силу. Нам нічого не варто довести, що в цій справі взагалі не велися ніякі слідчі дії. Ви навіть не намагалися шукати викрадачів.

Дюсар удавано зареготався.

— І що це доводить? Ми ніколи не розслідуємо викрадення автомобілів.

— Автомобілів, які вартують стільки? І належать агенції, що надає послуги із забезпечення охорони у промисловому районі, який перебуває під вашою юрисдикцією? Вкрадених майже у ваших колег? І якщо після 12 лютого не з’явилося жодного документа у справі, то це лише тому, що ніякої заяви про викрадення вам ніхто не подавав.

В очах жандарма затанцювали іскри. Він уже почав міркувати, як складатиме інші фальшиві папери. Протоколи опитування свідків. Акти перевірки прилеглих територій. Та Анаїс не дала йому поринути в ті думи.

— Мої люди вже проводять обшук у вашій дільниці. Вбирайте пальто, і гайда!

— Сьогодні неділя! Ви… ви не маєте права!

Крило в його руках розсипалося на друзки.

— Не маю права? У межах розслідування подвійного вбивства?

— Подвійного вбивства?!

Анаїс промовляла тим безжальним і позірно безпристрасним тоном, якого не вчать у жодній поліційній академії, хоча ним від природи володіє кожен поліцай.

— 16 лютого. Країна Басків. Убивця сидів за кермом цього Q7. Якщо ти й далі запиратимешся, мені доведеться надіти на тебе кайдани.

— Це пов’язано із баскським сепаратизмом?

— Нічого такого. — Вона дістала з кишені кайдани. — Пропоную тобі оборудку. Розкажи мені все, що тобі відомо, простісінько зараз, і, може, я допоможу тобі виплутатися з цієї халепи. А то на тебе ляже звинувачення у співучасті в навмисному вбивстві. Ті чоловіки, що були за кермом всюдихода, 19 лютого скоїли ще один замах на вбивство. Це авто — твій квиток на довічне ув’язнення. Полегши своє нечисте сумління!

Обличчям Моріса Дюсара котився рясний піт. Руки його трусилися.

— Ви… ви нічого не доведете.

Анаїс спала на думку ідея, і вона відразу ж подумки вилаяла себе за те, що не здогадалася про це раніше.

— Доведемо, ще й як! Охоронна агенція не звернулася із заявою до страхової компанії. І не вимагала страхування. Як ти гадаєш, це нормально — не вимагати відшкодування за авто вартістю шістдесят тисяч євро?

Жандарм упродовж тієї балачки весь час задкував, і тепер вона загнала його в куток.

— Викрадене авто навіть у розшук не оголосили! — докинула вона в пориві натхнення. — Вочевидь, шукати його ніхто й не збирався…

— Не треба кайданів, прошу вас…

Вона плигнула на стіл. Хряснули під ногами літачки. У дванадцять років вона була чемпіонкою Аквітанії зі спортивної гімнастики. Татова гімнастка. Вона стрибнула на Дюсара, і той заволав, наче його ріжуть. Обоє впали додолу. Анаїс підвелася і придушила його до землі, ставши коліном на груди. Потім накинула йому кільце кайданів на горлянку.

— Кажи, негіднику, бо задушу!

— Ні!

— Хто до тебе приходив?

Чолов’яга шалено закрутив головою. Обличчя його було перелякане, по темно-червоних щоках котилися сльози і краплі поту. Анаїс ще дужче стиснула кільця кайданів на його шиї.

— ХТО?

Дюсар збуряковів. Дихати він уже не міг. І говорити. Вона трохи послабила тиск.

— Їх… їх було двоє… — прохрипів жандарм.

— Прізвища?

— Не знаю.

— Скільки тобі заплатили?

— Нічого не заплатили! Присягаюся! Мені грошей не треба!

— Ага, і кредит за твою халупу тобі платити не треба! І за авто не треба! І лахи своїм дітлахам не треба купувати!

— Ні, ні, ні!

Вона знову затягнула на горлянці сталеве кільце. Її саму лякало те, що вона оце робить. Власна жорстокість її жахала. Божевілля якесь! Уповноваженим із внутрішнього розслідування свідчення лейтенанта Патріка Дюсара будуть ой як до речі!

— КАЖИ! ЧОМУ ТИ ПОГОДИВСЯ СФАЛЬШУВАТИ ПРОТОКОЛ?

— Вони… вони звеліли мені…

Вона послабила стиск.

— Звеліли?

— То були офіцери. Вони казали… казали, що йдеться про справу державної ваги.

— Вони були в мундирах?

— Ні.

— Документи показали?

— Ні.

Дюсар звівся на ліктя і витер сльози на щоках.

— О Боже, та видно ж було, що то офіцери! Я чотири роки прослужив на флоті, плавав на «Шарлі де Ґоллі». Я ж бачу, коли переді мною командири…

— З якого роду війська вони були?

— Хтозна.

— На кого вони скидалися?

— Серйозні хлопці. У чорних костюмах. Вояка` навіть у цивільному вбранні видно.

То була перша усвідомлена фраза, яку він виголосив.

— Вони приходили до дільниці?

— Ні, до мене додому. Увечері сімнадцятого. Сказали, що треба записати до протоколу і яку дату поставити. Та й годі.

Значить, вони не могли бути вбивцями в Ґетарі. Бо того дня ті були в Марселі й ішли слідами Віктора Януша. Хто ж вони такі? Колеги убивць? Хоч як воно там було, Анаїс збагнула, що свідчення Дюсара не стануть їй у пригоді. Він буде все заперечувати. А її запроторять до тюряги за напад на людину…

Набагато продуктивнішим здавалося те, що в жандармерії не вважали за необхідне додати номера викраденого авта до розшукного списку, який передається дорожним патрулям, що відстежують їх за допомогою радіомаяків. Вона підвелася і сховала кайдани до кишені.

— А що… що зі мною буде? — спитався Дюсар, розтираючи горло.

— Тримай язика за зубами, й усе буде гаразд, — відтяла Анаїс.

І вийшла надвір, спіткнувшись на порозі, бо її засліпило сонце. Обсмикала куртку, струсивши з неї уламки тих літачків. Попрямувала доріжкою, люто підгиливши триколісного велосипеда, який там валявся.

Сягнистою ходою дісталася до хвіртки. Жінка і двоє хлопчиків стояли у дверях. Усі троє плакали.

Вона вчепилась у ґратчасту огорожу.

У неї по щоках теж бігли сльози.

Довго вона так не протримається.

Усе тут залишалося незайманим.

Нарцис немов учора покинув свою майстерню.

— Я й не сумнівався, що ти повернешся, — сказав Корто.

По обіді він таки зумів потрапити до своєї майстерні. Психіатр наполягав на тому, щоб супроводжувати його. Площа приміщення була з п’ятдесят квадратних метрів. Стіни не були помальовані чорною фарбою чи вкриті малюнками олівцем, хоч і того ладу, що був у кімнаті Ребекки, тут теж не спостерігалося.

Ліворуч під стіною стояли чисті полотна. Долівку застелено пластиковою плівкою, геть поплямованою фарбами. Скрізь видніли бляшанки промислової і пакети сухої фарби, валялися брудні ванночки і слоїчки із замазкою. На дошках, прибитих до козлів, лежали висохлі перекручені тюбики й, що дивно, великі металеві шприци. Із порожніх консервних бляшанок стирчали пензлі.

— Ти сам готував фарби, — пояснив йому Корто. — І вередував не менше, аніж Карл. Сам змішував пігменти. Сам подрібнював їх і розводив скипидаром та оліфою до потрібної консистенції. Добре пам’ятаю, що ти завжди вимагав особливого ґатунку освітленої оліфи. Замовляв її на одному підприємстві, що працює лише з гуртовими покупцями і відвантажує продукцію тоннами. Потім ти набирав фарбу в шприца для змащування тракторів — я ті шприци добував для тебе у місцевих фермерів…

Нарцис підійшов до столу, де стояли ванночки, в яких позасихала темна, червоняста і фіолетова фарба. Від алюмінієвих посудин і запилюжених пакетів тхнуло гострим хімічним духом, який ще не до краю вивітрився. Він поторкав пензлі, перебрав тюбики, понюхав їх — і нічогісінько не відчув. Мало не скрикнув від досади.

Йому трапився на очі блокнот із аркушами, що посклеювалися від фарб. Він погортав його. Дрібний почерк… Списки назв, числа, відсотки…

— Це твій секретний записник, — усміхнувся Корто. — Ти нотував сюди свої таємні рецепти змішування складників для отримання фарб потрібних відтінків.

Нарцис поклав записника до кишені.

— Розкажіть, як я працював, — попросив він.

— Хтозна. У майстернях немає дверей, але ти вішав над дверним отвором штору. Вхід заборонено. А ввечері обертав картини обличчям до стіни.

— Чому?

— «Набридло бачити свою мармизу». Так ти сказав.

Данієль Ле Ґен, його колега в марсельському «Еммаусі», казав, що, побачивши мимохідь репродукцію Курбе, він аж здригнувся.

— Я називав коли-небудь прізвище Ґюстава Курбе?

— Авжеж. Ти завжди казав, що він твій учитель і наставник.

— У якому розумінні?

— Та не знаю. Бо твої роботи не мають нічого спільного з творами Курбе. Однак він вважається визнаним майстром автопортрета. Я не фахівець, але автопортрет Курбе, відомий під назвою «Розпачливий», звісно ж, найбільше славиться у світі живопису…

Нарцис нічого не сказав на те. Подумки він бачив десятки автопортретів, розвішаних на стінах уявної зали. Тут його пам’ять анітрохи не потерпіла. Дюрер. Ван Ґог. Караваджо. Деґа. Шиле. Опалка… Та хоч як він дивувався, не міг побачити жодного творіння Курбе. Оце халепа! Певне, художник, чия творчість справила безпосередній вплив на його долю, теж став жертвою його недуги і провалився в чорнющу безодню забуття.

— Ось що я згадав, — озвався Корто. — Із-поміж усіх автопортретів Курбе ти найвище ставив «Поранену людину».

— Що це за картина?

— Курбе написав себе біля дерева в позі вмирущого, із кривавою плямою на грудях коло серця.

— Чому мене так цікавила ця картина?

— Я теж допитувався в тебе про це. І ти сказав: «Ми з ним робимо ту саму справу».

Нарцис знову пройшов майстернею. Колись тут була його нора, його притулок, його лігво. Зараз усе довкруги було чуже і незнайоме. Його охопив відчай. Ніколи він нічого не дізнається.

— Залишайся з нами, — тихо мовив Корто, наче прочитавши його думки. — Писатимеш картини. І до тебе повернеться пам’ять…

— Я вирушаю завтра вранці. І мені потрібні гроші.

— Це ви мені телефонували?

— А ти як гадаєш?

Анаїс стояла у дверях будівлі, показуючи поліційне посвідчення молодикові з червоними очима і скуйовдженим чубом. П’ята вечора. Вона була десь у передмісті Тулузи, у промисловому районі, забудованому похмурими будівлями без вікон. До Тулузи вона дісталася за дві години і майже стільки часу змарнувала, щоб відшукати у плетиві вулиць та шляхів потрібну адресу.

То була адреса контрольного пункту компанії КАМАРАС, що за допомогою радіомаяків стежила за пересуванням автомобілів у кількох краях Франції, зокрема в Аквітанії, Південь-Піренеях, Ланґедок-Руссільйоні та Прованс-Альпи-Лазурний берег.

Анаїс зателефонувала черговому о 14.30. Відгукнувся працівник, який не приховував свого подиву. Зазвичай до них звертаються через страхові компанії. Вона урвала його.

— Я зараз приїду.

І ось вона стояла перед комп’ютерником, убраним у розтягнутого светра і бахматі джинси. Либонь, студент, що заробляє у вихідні. А чом би й ні, сиди собі та готуй завдання, а грошенята йдуть. Утім, Анаїс збагнула, що наука йому анідесь. Розширені зіниці, набряклий ніс, розхитані зуби. Кокаїн полюбляє хлопчина.

Він відступив, пропускаючи її досередини. Вона побачила просторе приміщення, що на перший погляд здавалося порожнім. Насправді вся стіна праворуч була геть заставлена комп’ютерами. Щось таке вона бачила в Ніцці, у відділі спостереження за містом.

Молодик дістав із кишені аптечного слоїчка, задер голову і закапав собі очі.

— Телефоном я не зовсім зрозумів…

Анаїс узяла фотель на коліщатах і пхнула до нього.

— Сядь.

— А в чім річ?

Він слухняно сів.

Вона ногою розвернула його до моніторів і прошепотіла на вухо:

— 12 лютого до жандармської дільниці надійшла заява про викрадення всюдихода марки «ауді», модель Q7 Sline TDI, номер 360 643 АР 33. Чув щось про це?

— Нічогісінько. Я тут працюю лише у вихідні. Узагалі, я навчаюся…

— Це було формальне запитання. Я хочу, щоб ти налаштувався на радіомаяка, яким обладнане це авто.

— Це не маяк. Це джіпіес-навігатор.

— Пусте. Хутчій до діла!

Молодик засовався у фотелі.

— Так не роблять! Жандармерія повинна надіслати нам копію протоколу про те, що прийняла заяву про викрадення, а також копію страхового полісу на авто і…

Вона крутнула його фотель.

— А я можу зателефонувати моїм колегам до Тулузи і сказати, щоб у тебе взяли слину на аналіз. У нас є методики, що дозволяють розрізняти види наркотиків. Як ти на це дивишся?

— У нас… у вас є номер? — пробелькотів він.

Анаїс дістала з кишені аркуша, де записала номера авта, і поклала перед молодиком. Від її поруху засвітився один зі сплячих екранів комп’ютера. З’явилося зображення: тісно переплетені голі тіла. Відкрилися й інші вікна. Жіноче обличчя у процесі феляції. Анус широким планом. У кутках екрана замигтіли рекламні банери недвозначного змісту…

— Навчаєшся, еге? — в’їдливо посміхнулася Анаїс.

Молодик зашарівся і незграбно вимкнув комп’ютера. Відкашлявся і забарабанив пальцями по клавішах іншого. На моніторах постали супутникові мапи Франції. Молодик збільшив масштаб одної з них, клацнувши мишкою. Анаїс не встигла навіть збагнути, яка саме частина території промайнула на екрані.

— Оце так воно хутко робиться? — здивувалася вона.

— А певно! — хвальковито сказав він. — Будь-якого викрадача можна зловити!

— Де вони? Тобто, де зараз це авто?

— На шосе D2202. У долині Вара.

Анаїс нахилилася до комп’ютера.

— А точніше?

Він крутнув коліща, і зображення стало ще більшим.

— Та ось… неподалік від Ніцци.

— Авто рухається?

— Так. Під’їжджає до моста Дюранді.

Вона замислилася. Може, вони йдуть Янушевим слідом? Але як їм пощастило з’ясувати, де він ховається? Як вони зуміли вчинити те, чого не змогли встановити десятки фахових детективів? А може, вони повертаються на базу?..

Вона сягнула до кишені й поклала на стола айфона. Узяла аркуша паперу і написала свій номер.

— Набери цього номера і перешли мені програму, за допомогою якої я зможу в реальному часі стежити за пересуванням автомобіля.

— Я не маю права! На програмі стоїть захист!

— Ти ще не второпав, що ми з тобою діємо незаконно? Одне слово, набирай номера і відправляй мені через мережу програму, capisci?[36]

Він забарабанив по клавіатурі. Цокання клавіш скидалося на ритми якогось несамовитого танцю.

Айфон задзеленчав. Анаїс увімкнула і побачила, що надійшло повідомлення. У причепі була програма стеження.

Вона простягнула хлопцеві свого мобільника — з технікою вона завжди не ладнала.

— Встанови програму і виведи на дисплей.

За кілька секунд вона вже розглядала карту приміських районів Ніцци. Блимаючи, шляхом повзла крапка — то був всюдихід. Анаїс якимось шостим чуттям збагнула, що їй треба поспішати.

— Я ще закачав туди програму джіпіес, — докинув молодик. — Якщо згубите їх, запустіть її. Вона підкаже, куди прямувати.

Вона вдячно кивнула. Він знову схопив свого слоїчка і звичним жестом закапав очі.

— Що треба сказати?

— Я вас не бачив, — усміхнувся комп’ютерник. — І нічого не чув про всюдихода.

— Гарний хлопчик, — сказала вона, підморгнувши йому.

Уже на порозі вона обернулася і зробила такий порух, наче мастурбує уявного прутня.

— Дивись, не понатирай мозолів!

Молодик зашарівся, та нічого не сказав.

Бігцем прямуючи до авто, Анаїс оцінила свої сили. Доведеться ще раз перетнути Францію із заходу на схід. Це вона зуміє. До Ніцци було майже шістсот кілометрів. Вона подолає їх за п’ять годин. Та потім треба буде звернути з шосе і їхати місцевими шляхами. А якщо вона заблукає? Навіть попри джіпіес-навігатора?

Вона попрямувала до виїзду на головну автостраду. Справжня її проблема зараз полягала в іншому. Цієї ночі вона спала всього кілька годин, минулої геть повік не склепила, а позаминулої спала годин зо три, не більш. Вона ледве трималася на ногах, та й то завдяки нервовому збудженню.

Вона набрала номера Закрауї. Найнебезпечнішого і найчарівнішого з-поміж своїх підлеглих. Той відповів після другого гудка.

— Зак? Це Анаїс.

— Як ся маєш, люба? — Тільки він із-поміж усіх був із нею запанібрата. — Відпочиваєш, еге? Чув про твої пригоди в Ніцці!

— Я хочу, щоб ти допоміг мені. Мені потрібні пігулки.

— Що… пігулки?

Анаїс не відповіла. Усе й так було зрозуміло.

— Поясни, прошу тебе, що ти маєш на увазі, — лагідно мовив він.

— Збадьоритися треба.

Закрауї передніше працював у місцевому відділі боротьби з наркотиками. Він пречудово знав усі канали доправлення дурману по всій Аквітанії та її околицях. Усіх дилерів знав. Добре тямив, кому можна вірити, кому — ні. З одної простої причини: колись він сам полюбляв наркотики. Тепер він казав, що цьому вже край. Усі вдавали, ніби так воно і є.

Колега пояснив їй, де можна роздобути найліпші в тому районі амфетаміни. Вона зупинилася біля узбіччя і квапливо занотувала: «Ґран-Мірай, квартал Ренрі, житловий комплекс Турнель». Та назва про щось їй нагадувала. Щось пов’язане з бійками і спаленими автомобілями…

— Можу і зателефонувати, — сказав Зак.

— Дякую. Як мені знайти цих людей?

— Їх не треба шукати. Турнель — це довжелезна будівля у формі літери Y. Ти просто повинна дуже помалу їхати повз неї. Якщо тобі пощастить удати із себе звичайну дівку, вони самі до тебе підійдуть.

Вона кинула записника на сидіння, ввімкнула швидкість, притулила мобільника до вуха і рвонула вперед.

— Що чутно на роботі?

— Винагороди за твою голову ще не призначили, та, гадаю, вже ось-ось.

Вона вимкнула розмову, подумки уявивши собі Зака. Його капелюха з вузькими крисами і туніську посмішку. У нього теж була купа прикрощів, і не лише через дурман. Віддліл внутрішніх розслідувань давно пантрував на нього, бо підозрювали, що він має багато дружин. Коли згадати Джафара, що уникав судових виконавців за несплату аліментів колишній дружині, й Ле Коза, який існував за рахунок немолодої баронеси, то слід було визнати, що вся її група — суцільні донжуани. «І це єдині чоловіки в моєму житті», — сумовито подумала вона собі.

За годину була злива, і довелося кілька разів заблукати — вона вже торгувалася з куцим арабом у лискучому зеленому плащі. Обличчя його з-під каптура не видно було зовсім.

— Грошенята наперед.

Анаїс дорогою зупинялася біля банкомата. Вона простягнула арабові сто євро. Гроші вмить зникли, а в арабовій долоні з’явилося десять пігулок.

— Ти з ними обережніше. Це не для слабаків. Уживай одну за раз.

Анаїс заховала вісім пігулок до кишені, а дві лишила в руці.

— Запити нічого нема?

Куцань простягнув їй бляшанку коли-лайт.

— Без кокаїну, гарантія, — пожартував він.

Анаїс проковтнула відразу дві пігулки. Хотіла була повернути бляшанку, та хлопчина вже зник у пітьмі.

— Подарунок від фірми, — пролунав його голос. — Нехай щастить.

Анаїс рушила з місця. Дощ лляв і лляв. Вона вже відчувала чи, може, їй так здавалося, що дофамін просягає в мізки. Анаїс перемкнула швидкість і знову виїхала на шосе А61. На першій автозаправці залила повного бака. Розраховуючись, зиркнула на вітрину з канапками і зрозуміла, що геть не хоче їсти. У дурману був побічний ефект — він гамував голод. Тим ліпше. Значить, нерви будуть напнуті мов струни.

Вона рушила з місця і глянула на екран айфона. Зарізяки, яких вона переслідувала, покинули шосе D2202 і рухалися до якогось глухого села, що звалося Каррос. Що вони там забули? Може, таки знайшли Януша?

Вона перемкнулася на п’яту передачу і тільки тепер помітила, що жене зі швидкістю понад двісті кілометрів за годину. Що ж, поки що авто марки «Смарт» було її найвірнішим союзником.

Ніч допіру розпочиналася.

— Скільки тут? — запитав Нарцис, зважуючи на долоні конверта з грубого щільного паперу.

— Сорок п’ять тисяч євро.

Нарцис недовірливо зиркнув на Корто.

— Казав же я тобі. У Парижі всі були в захваті від тебе. Більшість твоїх полотен продали по чотири тисячі євро. А ти написав їх десятків зо три. Десь половину прибутку забрала галерея. П’ятнадцять відсотків узяли ми, до спільної каси. Решта твоя. Ти модний художник! Як захочеш, то можеш знову стати Нарцисом. І гребти гроші лопатою.

Нарцис розтулив конверта.

Гроші всередині лисніли матовим блиском, немов були з єдвабу.

— Не зможу я більше писати, як Нарцис.

— Ти певен цього?

Він не відповів. Насправді десь у глибині душі він знав, що всі його вміння і навички, його малярський хист — усе воно нікуди від нього не поділося, так само як і його компетенція фахового психіатра. Питання полягало не в тому, чи здатний він продовжувати кар’єру Нарциса з того пункту, де він її покинув. Просто перед ним тепер стояли інші завдання. Йому треба відшукати свої полотна. Роздивитися чи, точніше, уважно вивчити їх. Він не сумнівався, що підсвідомо зашифрував у них якусь істину. Щось таке, що стосується його достеменної особистості.

— Як ви гадаєте, — поспитався він, поклавши конверта із грішми до кишені, — скільки у мене часу? Маю на увазі, до того як мене спіткає черговий напад амнезії?

Вони йшли парком. Надворі вже смеркло. Віяв дужий вітер, і дерева гойдалися та гнулися під ним. Хоч Януш на цілу добу покинув своє розслідування, проте зараз він почувався ситим, та й відпочив добре. До того ж забагатів. Буде з чим провадити справу далі.

— Заздалегідь це передбачити неможливо, — відказав психіатр. — Нема ніякої закономірності. Не забувай лише, що кожен випадок амнезії — це вияв психотичної втечі. Своєрідна відповідь на психічну травму. Причиною чергового нападу може стати те, з чим ти стикаєшся у повсякденному житті.

Нарцис не сперечався з цим. Найстрашніша гіпотеза полягала ось у чому. Він убивця і після кожного вбивства міняє шкіру. Він струснув головою, не бажаючи погоджуватися з цим звинуваченням.

Вони прямували терасами. У темно-блакитному небі вже зазоріло. Тут, на висоті, п’янко пахла смолиста глиця. Психіатр звернув праворуч і припровадив його до кактусового саду. Нарцис ніколи раніше не бачив стільки кактусів. Вони були скрізь — росли в землі, у глеках, у теплицях. Декотрі скидалися на морських їжаків, загорнутих у вату. Інші сягали двох метрів заввишки або розчепірювали свої лапи, схожі на канделябри.

— Чуєш?

— Що?

— Запах який! — Корто глибоко вдихнув повітря. — Усе наше тіло відгукується на ці запахи. Приблизно те саме відчуваєш, коли дивишся на море… Ми ж здебільшого складаємося з води. Ти полюбляв приходити сюди вечорами…

Нарцис не розумів, куди хилить психіатр.

— Гадаю, ти читав Юнґа?

— Читав, — не вагаючись, відказав Нарцис.

— З погляду Юнґа, наша свідомість чи, точніше, підсвідомість пронизана архетипами, примітивними і схематичними ідеями, що виникли на зорі людської історії: міфами, легендами, первісними страхами. Зіткнувшись із якимось фактом, видовиськом чи подробицею, яка буде нам нагадуванням про ці архетипи, ми зазнаємо глибокого хвилювання, що виходить за межі наших особистих переживань і спільне для всього людства.

Корто говорив монотонниим, майже гіпнотичним голосом.

— То й що?

— Гадаю, десь те саме відбувається і з нашим тілом. Існують, сказати б, фізіологічні архетипи. Море. Ліс. Камінь. Небо. Усі ці царства, які оточують нас не лише зовні, а і є в нашій душі. І в контакті з ними наше тіло прокидається. Згадує, як колись воно було морем, лісом, каменем, зорею… Наші клітини починають здригатися, тремтіти, непокоїтися…

Корто згріб його за плече.

— Знайди свої картини, — прошепотів він. — Вирушай до Парижа. Я знаю, що ти туди зібрався. Тобі потрібно побачити свої роботи. І тоді твоє тіло стане тобі поводирем. Малярство і столичне життя — частини твого минулого. І ти теж до певної міри якась їхня частка.

Нарцис збагнув, що має на увазі Корто. Він заплющив очі й спробував простісінько зараз провести із собою експеримент. Він вдихнув у себе вогкого духу парку, шелесту листя, що скидалося на гомін прибою, і холодного гірського повітря, яке линуло зпередвіку. Тілом його пробігали хвилі. Він став мокрим піском, яким ступають босі ноги. Дзумкотінням комах, що мліють під гарячим сонцем у тім краю, де завжди полудень. Рипінням снігу і слизькою білизною лижні. Він дихав. Сміявся. Обіймав увесь світ. Усеньке його тіло обернулося лаковим відблиском золотавого променя, що осяває літнього вечора жіночу постать у вітальні буржуазного дому…

Він розплющив очі. Корто зник.

Він прислухався. Із долішньої тераси долинали звуки цілком реальних кроків. Придивившись, він побачив, що кактуси рухаються. Серце на мить перестало калатати в грудях.

То були не кактуси. То були грабарі в чорних костюмах.

Вони йшли вперед, нітрохи не переймаючись тим, що зчиняють стільки шкоди: ламали ногами низькі рослини, розсували високі. Хоч було поночі, Нарцис бачив їхні постаті в куртках, застебнутих під саму шию. У їхніх руках були пістолети з глушниками. І тут його наче струмом ударило: свій «Глок» він забув у кімнаті.

Чоловіки дісталися до кахляної доріжки. Задерли голови, розглядаючи будинки. Нарцис устиг заховатися в чагарях. Усе, що відбувалося, він неначе вже десь бачив. У Марселі він так само стояв на східцях, якими піднімалися розбишаки з вуличної ватаги.

Чоловіки почали підніматися. Ховаючись у кущах, Нарцис прокрався до майстерень. Добре, що штани його і куртка були темної барви. Він скрадався, зливаючись із деревами і пітьмою.

Він виліз на балкон, що оперізував будинок. Здається, у майстерні лишилося відчинене вікно. Авжеж. Він прослизнув досередини. Торкнувшись ногами бетонної долівки, трохи підбадьорився. Тихенько причинив віконну раму і врешті відхекався.

Коридор. Якщо він нічого не переплутав, ліворуч розташовані зовнішні східці, що провадять до житлових приміщень. Людей о цій порі тут не було, всі пішли вечеряти до іншого будинку. Прокравшись до своєї кімнати, він застромив руку під матрац і дістав пістолета. Тека з паперами у справі Ікара лежала теж там, був там і ніж, і Нарцисів записник. Усе його майно. Весь багаж. Він застромив зброю за пояса, поклав ножа до кишені штанів, а папери до кишені куртки, яку вбрав поверх піджака. Штани від костюма згорнув і взяв під пахву, щоб надіти потім.

Виглянувши в коридор, він роззирнувся. Нікого. Серце шалено гнало кров по жилах. Спускатися східцями вже запізно. Він пішов у протилежному напрямку. У кінці коридора було вікно. Він відчинив його і виліз надвір, плигнувши на парапет, що тягнувся вздовж всієї стіни. До землі звідси було метрів зо три. Можна стрибати, аби впасти в кущі. Він заплющив очі і стрибнув. Йому здалося, ніби падав цілісіньку вічність. Приземлявся він довго, ще одну вічність. Тріск, хруск, щось поламалося. Переконавшись, що опинився серед гілля, вивільнив руки і помацав обличчя й усеньке тіло. Крові нема. Кістки цілі. Ніде нічого не болить. Начебто, слава Богу. Звикаючись, він почав вилазити з кущів, намацуючи ногами тверду землю. Потім скинув куртку і зав’язав її довкола поперека.

А тепер гайда звідсіля. Він помчав уперед, так само тримаючи штани під пахвою. Гілляки хльоскали його по обличчі, з-під ніг летіло дрібне каміння. Він обминав стовбури дерев, не збавляючи ходу, і небавом вибіг на стежину, що круто спускалася в діл. Спробував пригальмувати, та ноги самі понесли його далі. Оглушений, приголомшений, побитий, він біг і біг. Його провадила надія. Раніше чи пізніше ця стежина виведе його до асфальтового шляху. Там він піде пішки. Відхекається трохи. Знайде село. Обов’язково щось придумає. Йому було страшно, та в голові знай пульсувало запитання: як вони відшукали його? Що їм про нього ще відомо?

О дев’ятій вечора показники навігатора перестали мінятися. Об’єкт зупинився десь у горах, трохи вище села Каррос, і стояв там до другої ночі. Анаїс під’їжджала до Ніцци, аж прилад показав, що всюдихід знову рушив із місця. Убивці подалися далі. Анаїс погамувала спокусу негайно помчати їм навздогін — їй потрібно було дізнатися, де саме були вони вночі. Найгірше, що могло статися, — вони зловили Януша. Катували його. Покалічили. Вбили.

Вона дісталася туди о третій ночі. Тут містився спеціалізований заклад Корто. Путівцем довелося повзти, мов черепаха. Незабаром у світлі фар промайнуло таке, що вона аж затряслася. Якби вона була наркоманка, то подумала б, що в неї bad trip[37]. На узбіччі сидів чоловік у костюмі блазня з побіленим лицем і голосно плакав. Неподалік, над купою приморських сосен, за два метри над землею линув у повітрі якийсь чолов’яга. На ґанку першого з двох будинків сидів здоровань, від голови до ніг замурзаний чорною фарбою.

Вона вибігла з авто, тримаючи руку на колодці пістолета, й зрозуміла, що то не галюцинації. Так воно і було насправді.

Утираючи сльози, до неї підійшов блазень. Сльози поорали рівчаки на його густо напудрених щоках, тож лице його скидалося на мордяку скаліченого Авґуста. Тут підійшов і чолов’яга, що висів у повітрі. Загадка хутко з’ясувалася: він рухався на ходулях. При цьому він щось довірливо розповідав соснам, наче, збагнувши таємниці пташиної мови, вирішив остаточно порвати зі світом людей.

Анаїс попрямувала до головного будинку, де світилися вікна. І мало не заорала носом у землю, налетівши на бабу з нафарбованим лицем, що сиділа долі. Вона розвела невеличке вогнище, де стояла каструля з макаронами. Мішаючи в каструлі дерев’яною ложкою і куштуючи вариво, баба стогнала.

Анаїс кивнула вітаючись і спробувала було забалакати до неї. Та на всі свої запитання діставала тільки одну відповідь:

— Ох, із митницею проблеми! Не хочуть пропускати моїх картин…

Анаїс махнула на неї рукою і пішла до їдальні. Тут теж панував карнавал. На столі з галасом плигав П’єро, його очі були підведені чорним. Поруч стояв чоловік у капелюсі фокусника, оздобленому ялинковим дощиком, і гриз обмотаного светром кулака, пускаючи слину. Ще один, у солом’яному брилі, сидів по-турецькому на столі та грав на сопілці повільну сумовиту мелодію, що скидалася на японську пісню. Анаїс помітила, що він надзюрив під себе цілу калюжу.

Що тут коїться?

Де персонал?

Вона піднялася на другий поверх. Пройшла коридором з голими бетонними мурами, повз ряди дерев’яних дверей. Атмосфера тут була як у похоронній конторі. Той самий холод, та ж таки пустка. Те враження швидко переросло в передчуття, а потім і стало певністю. Інтуїція не підвела її. У другій кімнаті по праву руч вона виявила три трупи. Два з них — кремезні чоловіки з численними кульовими ранами грудей, яких завдала зброя великого калібру. Та набагато жахливіший був третій, голий і прив’язаний до стола.

Анаїс нап’яла латексні рукавички і причинила двері. Божевільні йшли за нею назирці. Що ж, відновімо події. Убивці прибули сюди десь о 21.00. Застрелили двох санітарів — із характеру ран Анаїс визначила, що стріляли з пістолета сорок четвертого чи сорок п’ятого калібру. Потім узялися до третього, певне, директора цього притулку. Віку його вона не зважилася б визначити, та йому було вочевидь за шістдесят. Понівечене лице. Виколоті очі. Замість носа страшенна рана. Щоки розпанахані. Зуби вибиті. Голова схилена вбік, а це означало, що йому скрутили в’язи.

Що він розповів їм під тортурами? Адже будь-хто заговорить, якщо його так оце катувати. Навряд щоб старенький і кволий психіатр став корчити героя… І все ж таки… Щоб витрусити з когось інформацію, зазвичай досить полякати його, а в крайньому разі полоскотати ножем. Про це свідчить історія всіх воєн. А тут були жахливі каліцтва. Та ще й у кімнаті стояв страшенний рейвах — усе догори коренем, усе розбите і розкидане. І це могло означати, що зарізякам так і не пощастило нічого витягти зі старого лікаря.

Анаїс вражав її спокій і зимна кров. Од видовиська звірячої жорстокості в очах тьмарилося, та вона не почувала ніяких емоцій. Дивилася на них, як на давніх знайомих. Стільки разів безсонними ночами уявляла вона собі тортури, яких завдавав її батько політичним в’язням у Чилі. І ось тепер вони стали для неї страшною дійсністю.

Анаїс озирнула книжки, що валялися долі, й уламки предметів. Робити обшук не було сенсу. Ті зарізяки добряче тут попоралися. Комп’ютер на письмовому столі був розтрощений. Жорсткий диск витягли. Інформацію вкрали.

Вона зробила висновки. У минулому житті Януш був пацієнтом цього закладу, тобто психіатричної клініки. Може, він подався сюди після втечі з Ніцци у пошуках притулку. Принаймні вбивці заявилися сюди, знаючи про цей факт його біографії. Або хтось їм підказав. Санітар? Хтось із пацієнтів? Та вони запізнилися, бо Януш утік і відсіля, якщо він тут узагалі був. І тоді вони допитали директора. Непоспіхом. Вона подумала, що в лікарні вони збули години чотири. Чотири години, і весь цей час катували старого…

Вона дістала айфона і ввімкнула програму стеження. Зарізяки якраз їхали Ліоном, прямуючи до Парижа. Невже їм пощастило з’ясувати, куди подався Януш? Вона застромила пістолета в кобуру і, перш ніж поїхати за ними навздогін, вирішила хутко оглянути заклад.

У другому будинку нічого цікавого не було. Здається, тут лікували мистецтвом. Цілий поверх займали майстерні, наповнені творами найрізноманітнішого виду. За нею знай чвалали божевільні. Може, сподівалися, що вона потурбується про них, скаже, що їм удіяти… Ох, як вони помилялися, небораки! Їй потрібна була допомога не менше, аніж їм.

Проходячи їдальнею, вона звернула увагу на гуртові світлини на стіні. На горішній був Януш. У малярській блузі. Вона вперше бачила, як він щиро всміхається. І такий гарний він був…

Цієї миті в Янушеве обличчя тицьнувся брудний палець. Анаїс здригнулася: поруч стояв П’єро з підведеними чорним очима.

— Нарцис! — прошепотів він, стукаючи пальцем по світлині. — Нарцис! НАРЦИС! Він пішов од нас!

— Коли?

П’єро замислився. Якщо судити з витріщених очей, які робили його схожим на соліста гурту «Кюр» Роберта Сміта, для нього процес мислення точився дуже болісно.

— Учора, — нарешті видихнув він.

Анаїс здерла зі стіни світлину і поклала собі до кишені. Не хотіла, щоб поміж цією різаниною і чоловіком, якого вона хотіла захистити, простежувався зв’язок. Заразом їй згадалася одна подробиця. Як казав Кроньє, Януш сповістив працівникам марсельської нічліжки, що його звати Нарцис. Що це? Нове ім’я? Чи, навпаки, попереднє, те, що він мав, як був пацієнтом вілли Корто?

Вона хутко пішла до свого авто, не звертаючи уваги на юрму божевільних, що плуганилися за нею. Рушаючи, вона мало не задавила когось із них. Авто котилося до брами, а в голові знай пульсувала одна думка. Усе це жахіття свідчило про те, що Януш уцілів. Вона вилаяла себе за те, як тішиться цим, і несамохіть перехрестилася, згадавши про директора і двох санітарів.

Зиркнула в люстерко заднього огляду і побачила, як кілька пацієнтів біжать за автомобілем, збиваючи пилюгу на шляху. Невже вона покине цих сіромах без допомоги і підтримки? Ні, це неможливо.

Відкривши віко мобільника, вона знайшла номера у пам’яті телефона.

— Кроньє?

Полотна скидалися на музичні партитури. Нотний стан, ключі, стрілки… Жодної прямої лінії, тільки якісь закрутини малювали голови, кружляли довкола постатей, креслили символи, витворюючи якусь несамовиту мелодію.

Нарцис нахилився, щоб ліпше роздивитися обличчя та фігури. Чолов’яга в масці. Дельфіни. Корабельні гвинти. Золотаво-охряні полотна справляли враження, неначе в автора своя уява про історію і структуру світобудови. На тлі білих мурів вони сяяли, ніби величезні образи´.

— Ану руки геть! Це ж Вольфлі!

Нарцис обернувся. До нього біг чоловік у лиснючому сірому костюмі, що дуже личив до його чуприни. Років із шістдесят, вузенькі окуляри, охайний. Нарцис усміхнувся йому найчарівнішою зі своїх усмішок. Того ранку він ладен був усім усміхатися. Він був приголомшений тим, що йому поталанило добитися до Парижа і зараз він стояв у галереї Війона-Пернаті, 18, на вулиці Тюренн, неподалік від кварталу Маре.

Вийшовши напередодні з лісу, він попрямував попід ним і врешті опинився на шосе. Майже відразу підкотив ваговоз. Нарцис машинально махнув рукою, і водій зупинився. Він віз якісь вироби з епоксидної смоли в Обервільє, що біля Парижа. І погодився взяти Нарциса, поставивши умову: періодично авто буде провадити пасажир. Ото пощастило! Вони їхали цілісіньку ніч, міняючи один одного за кермом, балакали про те і про се і дрімали потроху.

О шостій ранку Нарцис стояв біля паризького метро «Пор-де-ла-Шапель». Спогади до нього не повернулися, та він відчував, що не втратив здатності орієнтуватися в паризькому метро. Він знав розташування ліній і назви станцій. Знав, де треба вийти, щоб потрапити до певного району. Придбавши квитка, він сів на поїзд дванадцятої лінії, що прямував до «Мерії Іссі». Поки за вікном вагона пропливали зупинки, він думав про те, що вже вкотре виплутався. Та чи надовго? І як натрапили ті вбивці на його слід? Напевне ж вони обшукають віллу Корто. Розпитуватимуть директора… Та він уже не дізнається, чим воно все скінчилося.

Він вийшов на станції «Мадлен» і пішки попрямував вулицею Руаяль. У кишені лежав конверт, напханий грішми, і це викликало в ньому більше певності в собі, аніж «Глок» за поясом. На майдані Згоди він звернув праворуч і подався до «Крійона», одного з найрозкішніших готелів Парижа. Обрав він його невипадково. По-перше, в такому дорогому закладі в нього не будуть вимагати документів. Коли з мешканців луплять такі грошенята, адміністрація поступлива. По-друге, волоцюгу будуть останньою чергою шукати в «Крійоні».

Нарцис удав, що загубив гаманця з паперами, і заплатив за номер авансом майже тисячу євро готівкою. Заяву в поліцію, сказав він, завтра занесе. Ніхто й уваги не звернув на його роздерту куртку. Чи то від зухвалості, чи й просто знічев’я, він назвався Матіасом Фрером. Він більше нічого не боявся. Насилу потрапивши до метро, він відразу збагнув, що його ніхто тут не шукає. Те, що в Бордо чи в Марселі здавалося катастрофою національного масштабу, в паризькій метушні геть нікого не цікавило.

Він піднявся до номера і взяв душ, із подивом зазначивши, що п’ятизірковий комфорт йому звичний. Потім поклав теку з паперами до сейфа. Усе здавалося йому сном. Він утік від убивць. Його кишені повні грошенят. І він може вільно пересуватися столицею, про що вчора навіть мріяти на зважувався.

Звелівши, щоб принесли бритву, він поголився. Потім уклався до ліжка і поспав дві години. Відпочивши, викликав таксі й поїхав на вулицю Франциска І, де була крамниця дорогого вбрання. Поміряв строгого темного двокольорового костюма з чистої вовни, блакитну сорочку і чорні замшеві черевики. Краватку вирішив не купувати. У комі´рці для примірювання глянув на себе в люстро — він знову був схожий на людину. Поклав до кишені нового піджака Нарцисового записника і ключа від кайданів, якого він забрав у охоронця марсельського суду, — то був його оберіг. Купив також два паски. Одним підперезав штани і застромив за нього «Глока». Другого обмотав довкола щиколотки і прикріпив там ножа.

— Нарцисе, це ви чи ні?

Чоловік у сірому костюмі, либонь, власник галереї, стояв перед ним. Вираз його обличчя геть змінився.

— Так, це я. Ми знайомі?

— Я знаю вас за автопортретами. Корто казав, ніби ви кудись зникли…

— Ненадовго, запевняю вас.

Власник галереї був занепокоєний. Він нервово потер долоні і простягнув йому руку.

— Філіпп Пернаті, власник галереї. Ваша виставка мала величезний успіх.

— Так, мені казали.

— Ви… ви так само пишете картини?

— Ні.

— То чому ж ви тут?

Нарцис дедалі дужче розумів, як Пернаті не радий його бачити. Але чому?

— Хотів поглянути на свої роботи.

Галерист полегшено зітхнув. Узяв Нарциса попід руку і припровадив углиб зали, де, певне, був його кабінет.

— Жодної проблеми! Вони тут у мене на знімках, і….

— Ні. Я хочу бачити оригінали.

— Та ж це неможливо! Ваші картини продані.

— Знаю. Дайте мені списка покупців з адресами.

— Про це й мови не може бути! Це конфіденційна інформація.

Нарцис здогадався, в чому річ. Власник галереї непокоївся за грошенята. Цей шахрай продав його полотна набагато дорожче, ніж сказав Корто. І боявся, що художник дізнається про це.

— Мені начхати, скільки ви там заробили! — сказав Нарцис. — Я хочу бачити свої картини, та й край!

— О ні, це неможливо!

Нарцис згріб його за вилоги піджака.

— Ви ж знаєте, що я навіжений? А з навіженцями ліпше діла не мати! А то лихо буде…

— Я не можу дати вам списка, — пробелькотів галерист. — Це особливі клієнти, вони хочуть зберегти цілковиту анонімність…

Він удавився на півслові. Нарцис дістав із-за пояса «Глока». І тицьнув цівкою йому в підборіддя.

— Список, — процідив він крізь зуби. — А то погано буде, як розізлиш мене!

Пернаті охляв усеньким тілом, наче всередині в нього поламалося декілька хребців. Заточуючись, він обігнув стола і взяв комп’ютерну мишу. Клацнув раз, удруге — Нарцис бачив відображення файла зі списком у скельцях його окулярів. Потім злодюга тремтячими руками увімкнув принтера.

— Води ковтніть, — сказав Нарцис. — Може, легше стане.

Той слухняно відчинив дверцята холодильника, що ховався в кутку за декоративним фонтанчиком, і дістав бляшанку кока-коли.

— А мені?

Далі все скидалося на сюжет сюрреалістичної картини. Нарцис тримав галериста у прицілі. Тишу порушувало тільки гудіння принтера, а вони знай цмулили кока-колу. По праву руч Нарцис помітив велику чорно-білу світлину, де був якийсь лисань із пронизливим поглядом темних очей, у штанях з підтяжками. У руках він тримав паперову дудку.

— А це хто?

— Адольф Вольфлі. Я влаштовую ретроспективу його робіт. Найбільший мистець ар-брюту всіх часів.

Нарцис глянув уважніше.

— Він був божевільний?

Пернаті заторохтів, ковтаючи коми і крапки:

— Можна сказати, що й так. Він кілька разів намагався зґвалтувати дітей, то його визнали навіженим. Запроторили до божевільні коло Берна. Звідти він уже не вийшов. Але там він почав малювати. Йому давали олівця і два аркуші газетного паперу щотижня. Часом він малював грифелем, що був менш ніж сантиметр завдовж! І він лишив після себе тисячі малюнків. Після його смерті камера була до самої стелі напхана малюнками і книжками з палітурками ручної роботи.

— А чому в нього була паперова дудка?

— Він згортав аркуш паперу і грав на ньому власну мелодію. Він не був музикою, та казав, ніби чує ту мелодію у себе в голові.

Кабінет раптом поплив Нарцисові увіччю. Ось іще один навіжений злочинець, який погамував свої тваринні схильності арабесками ліній. Невже і він такий?

— Список! — глухо сказав він.

Пернаті простягнув йому видрукуваного аркуша. Обличчя його потроху набувало звичної барви. Він навіть спробував випростатися. Та видно було, що йому страшенно кортить випровадити звідси цього несамовитого.

Нарцис хутко переглянув списка. Знайомих прізвищ не було. Більшість паризьких адрес. Знайти їх неважко. Напроти кожного прізвища стояла назва придбаної роботи — «Сенатор», «Листоноша», «Адмірал»…

Він застромив пістолета за пояс і попрямував було до дверей, аж похопився.

— Розкажи мені про Курбе, — звелів він, переходячи на «ти».

— Ку… Курбе? А нащо вам Курбе?

— Я хочу почути про «Поранену людину».

— Я не фахівець у цьому періоді.

— Що знаєш, те й розповідай.

— Здається, Курбе написав цього автопортрета чи то в 1840-х, чи то в 1850-х роках. Десь тоді. Славетний зразок виправлення.

— Що? Ану повтори!

— Виправлення. Так називають картину, яку ґрунтовно переробили. Або полотно, поверх якого художник написав нову картину.

Ті слова просто-таки вибухнули в його мізках. Мої картини — це тільки виправляння помилок. Ось воно в чім річ… Нарцис мав на увазі не те, що мистецтво служить йому покутою. Він тільки хотів сказати, що його картини написані поверх інших мальовидл. Утім, повністю його фраза звучала так: «Не треба вірити всьому, що бачиш. Мої картини — це тільки виправляння помилок». Отож, його автопортрети були просто камуфляжем…

— То розповідай, розповідай про «Поранену людину»!

— Ну, суто теоретично… — Пернаті заговорив трохи помаліше. — Мистецтвознавці завжди дивувалися, чому Курбе змалював себе у вигляді чоловіка, який лежить під деревом із раною в грудях. Згодом з’ясувалося, що картина містила в собі секрет. Спершу Курбе написав свого портрета з нареченою. Та поки він працював над тією картиною, панна його покинула. Образившись до самісінької глибини душі, Курбе прибрав її з полотна, а собі намалював символічну рану в грудях, там, де серце. Рану від кохання.

Нарциса трясло, та він зумів оцінити ту розповідь.

— А як воно стало відомо?

— 1972 року картину просканували рентґеном. Під горішнім пластом фарби видно обриси дівчини, що пригорнулася до плеча лежачого Курбе.

У скронях Нарцисові загупало, пальці тремтіли. Отож, під кожним його автопортретом ховається інше зображення. Те, що стосується його справжньої особистості або ж убивств…

Що ж, тепер він може з’ясувати правду. Треба тільки просканувати картини рентґеном.

Обернувшись на порозі, він сказав Пернаті:

— Буде найліпше для нас обох, якщо ми забудемо про сьогоднішню зустріч. Ми з тобою незнайомі.

— Я розумію…

— Ти нічогісінько не розумієш, але це й добре. І не подумай телефонувати покупцям! А то я ще раз сюди загляну.

У Нарциса було таке враження, наче він заволодів переліком членів таємного клубу. Гурту посвячених, які живлять одне одного своїм божевіллям. Психічних опирів. Збоченців-вуаєристів. У списку були не тільки адреси колекціонерів, а й коди вхідних дверей і номери мобільників. Галерея Пернаті доправляла картини додому. І вся інформація зберігалася в комп’ютері її власника. Тож Нарцисові залишалося тільки подзвонити у двері.

У Парижі він ніби відродився. Днина була похмура і сіра, яка буває лише у французькій столиці. Ні дощу, ні хмар, тільки набридлива дрібна мжичка, що брудною завісою вкрила всеньке місто. День не мав ні початку, ні краю, тягнувся з нізвідки в нікуди. Він радів. Та монотонність, ота невиразність була для нього рідна.

Перший покупець зі списку, Валід Ель-Гурі, мешкав на проспекті Фош. Нарцис попросив таксиста зачекати його біля брами і заходився долати численні завади на шляху до мети. Кодовий замок на брамі. Кодовий замок на дверях будинку. Домофон у холі. Та тут він і застряв. Ель-Гурі не було вдома. Нарцис спробував умовити маршалка впустити його, бо він буцімто приніс посилку. Головне, промикнутися до помешкання і глянути на картину. Та той порадив йому лишити посилку в будинкового доглядальника.

Нарцис назвав таксистові наступну адресу, найближчу до проспекту Фош — глуху вуличку, що прилягала до проспекту Віктора Гюґо. Він уже подумки розрахував свій маршрут, аби швидше відвідати всіх колекціонерів зі списку.

За живоплотом із ялинок і кипарисів ховалися кам’яниці, що скидалися швидше на вілли. Кожна з них наочно ілюструвала банальну фразу: «Як хочеш спокою, добре заховайся». Та кам’яниця Сімона Амсалема, другого на черзі, вибивалася із загального правила. Білий потинькований будинок початку ХХ століття був чудернацьким поєднанням мавританської й італійської архітектури. Вежі. Ротонди, каріатиди, балкони, балюстради — якийсь хаотичний безлад, позбавлений будь-якої логіки. Житло Амсалема привертало до себе увагу, наче ото корок од шампанського, що стрельнув у цілковитій тиші.

Нарцис подзвонив у домофон. Йому відразу ж відчинив слуга-філіппінець. Нарцис назвався, і слуга мовчки пішов сказати господареві. Нарцис чекав у холі, переступаючи з ноги на ногу на чорно-білих кахлях. На освітлених галогеновими лампами стінах висіли картини. Щирий ар-брют.

Одна велика картина була намальована олівцем на розгорнутій картонній коробці. Автор із височини пташиного польоту зобразив село з дорогами і прослідками, що звивалися довкола нього. Якщо відійти від неї на певну відстань, то здавалося, що лінії доріг складаються в обличчя відьми з роззявленим ротом, яка збиралася заглитнути село. Поруч висів виконаний крейдою триптих, що зображав те саме обличчя, де відбивалися три різні вирази. Подив. Тривога. Жах. Червоні очі, бузкові тіні попід ними, тривожне тло — картина була наче кров’ю написана.

Інші мальовидла відтворювали стиль американських коміксів 60-х років. Сюжети були геть банальні, просто собі епізоди паризького повсякдення. Ринок, каварня, могорич… Але персонажі! Вони шкірилися і корчили люті гримаси, бо коло них художник помістив тлінні трупи і криваві тіла тварин із живцем обдертою шкірою…

— Нарцисе, невже це ти?

Він обернувся і вздрів повнявого літнього чолов’ягу в білому спортивному костюмі. На носі в нього були літунські окуляри з темними скельцями, на сивій голові — ярмулка. На шиї теліпався пухнастий рушник. Обличчям котилися краплі поту, либонь, Нарцис відірвав його від гімнастичних вправ. Цікаво, подумав собі Нарцис, а в спортивному залі він цю ярмулку скидає чи ні?

Чолов’яга обняв його, наче вони бозна-відколи не бачилися, потім трохи відхилився, глянув йому в обличчя і весело зареготався.

— Ох і радий я бачити тебе живцем, хлопче! Останні місяці твоя парсуна висить у мене над ліжком!

І махнув рукою, запрошуючи до вітальні, що була праворуч. Нарцис увійшов до просторої зали, облаштованої в тому ж таки загонистому й недоладному стилі, що й увесь дім. Оксамитові дивани золотавої барви. Білі хутряні подушки. На мармуровій підлозі безладно розкидані східні килими. На каміні стояв здоровезний юдейський семисвічник-менора. Він був такий великий, що цілком заслуговував на свою назву «сім очей Господа».

І скрізь були твори аутсайдерського мистецтва. Скульптури з консервних бляшанок. Картини у стилі примітивізму, написані не на полотні, а бозна й на чому. Ескізи, вкриті якимись незрозумілими написами. Нарцисові спало на думку порівняння з дудкою, що постійно збивається з ритму, видаючи недоладні звуки. Таке саме відчуття було в нього й від дурнуватого ладу в цьому домі.

Чолов’яга вмостився на дивані. Під розстебнутою тренувальною курткою видніла футболка з написом FAITH[38] готичними літерами.

— Сідай. Сигару?

— Та ні, дякую, — відказав Нарцис, сідаючи напроти нього.

Амсалем дістав із полакованої китайської скриньки грубу сигару і причинив віко тильним боком долоні. Узяв ножа з колодкою зі слонової кістки і відчикрижив у сигари кінчика. Нарешті взяв її в зуби і, запаливши, видихнув кілька хмарок синюватого диму. Діло зроблене.

— В ар-брюті, — сказав він, наче перед ним сидів кореспондент, — найдужче вражає свобода. Чистота. Знаєш, яке означення дав цьому мистецтву Дюбюффе?

Нарцис чемно похитав головою.

Амсалем насмішкувато провадив:

— «Під цим явищем ми розуміємо мистецькі витвори, що їх виконали люди, геть позбавлені художньої культури. Це мистецтво чистісінької творчості, яке цілковито відрізняється від культурного мистецтва, що діє за принципом хамелеона і мавпи». Непогано сказано, еге?

Він знову видихнув хмару диму і раптом споважнів.

— Єдина трутизна, — тихо провадив він, — це культура. Вона душить самобутність, індивідуальність, творчість. — Він махнув сигарою. — Накидає мистцеві оте проклятуще політичне замовлення!

Нарцис не сперечався з ним. Він дав собі п’ять хвилин, перш ніж пояснювати причини свого візиту. А колекціонер тим часом поклав на журнального столика свої ноги у кросівках «Найк» із золотими візерунками.

— Приклад? Будь ласка. Ось Богородиця з Немовлям доби Відродження. Да Вінчі, Тиціан, Белліні… Чудові роботи, нема чого й казати, але в них, друже мій, є одна малесенька подробиця, що все псує. Немовля Христос зображене необрізаним! Mazel tov![39] У цих католиків Христос перестав бути жидом!

Амсалем прибрав ноги зі столу і, наче той змовник, нахилився до Нарциса.

— Упродовж довгих сторіч мистецтво лизало дупу владі! Підтримувало офіційну брехню! Розпалювало в Європі ворожнечу до жидів! Усі ці картини з гойською цюцюркою сприяли антисемітизмові!

Він глянув на годинника і раптом запитав:

— То що тобі треба, га?

Нарцис так само лаконічно відказав:

— Глянути на свою картину.

— Будь ласка! Вона висить у мене у спальні. Щось іще?

— Ні… Ага, мені хотілося б узяти її у вас на один день.

— Навіщо?

— Перевірити хочу дещо. Я невдовзі поверну.

Амсалем простягнув йому через стіл розгорнуту долоню.

— Done![40] Бери! Я довіряю тобі.

Нарцис і рота роззявив. Він не сподівався, що воно буде так просто. Амсалем помітив його збентеження. Вийнявши з рота із соковитими вустами сигару, він хукнув димом і мовив:

— Існує у Франції таке явище, як моральне право мистця. І я з ним згоден. Я придбав твою картину, але її автор не я, а ти. Ця картина назавжди буде твоя, хоча скільки б часу там спливло! — Він хутко підвівся. — Ходімо.

Нарцис подався за ним коридором, обшитим чорним єдвабом. За відчиненими дверима був мармур із золотом, там стояли італійські бюсти, висіли гобелени і видніли поліровані шафи. Враження було таке, наче він потрапив до крамниці венеційського антиквара.

Амсалем припровадив його до покою, де більшу частину площі займало біле із золотом ліжко. Над узголів’ям висіла картина сто на шістдесят сантиметрів. То була його картина. Амсалемові дістався «Блазень». Класичний блазень. Із побіленим борошном обличчям, двома чорними півколами попід очима, з дудкою і повітряною кулькою в руках.

Нарцис підійшов до картини. Він упізнав червонясту гаму барв, гостру виразність рис, саркастичний вираз на обличчі… Та тільки зараз він на власні очі побачив, яка вона рельєфна. Її треба було не дивитися, а мацати. Фарби костричилися, наче потоки лави, що заклякли кривими, шаленими пацьорками. Блазня змалювали в такому ракурсі, що глядач мусив дивитися на нього знизу вгору, тож здавалося, ніби персонаж картини горує над усеньким світом.

І заразом недоладний грим, перелякане чи навіть жалюгідне обличчя позбавляли його тієї величі. На картині була людина, що втілювала собою тирана і раба, володаря і підлеглого. Може, вона символізувала його облудну долю?

Амсалем ляснув його по спині.

— Ти геній, хлопче! І в тому немає ніяких сумнівів!

— А слово «мотрійка», — раптом спитався він, — вам щось каже?

— Російські ляльки, еге? А що тебе в них цікавить?

— Та нічого, дякую.

Амсалем зняв картину зі стіни і запобігливим тоном продавця поспитався:

— Вам загорнути, пане?

— Та що сьогодні з тим клятим Нарцисом!

Філіпп Пернаті вдарився в поли свого сірого костюма з тонкої вовни. Білі стіни в залі були обвішані чудернацькими картинами. Вони скидалися на нотні партитури: тисячі музичних символів і страшних облич на нотних станах.

Анаїс почувалася пречудово. Дія амфетамінів тривала. Зателефонувавши Кроньє, вона подалася до аеропорту Ніцци. Що ж, естафету підхопив марсельський детектив. Він навіть погодився не згадувати про її присутність на місці злочину. Вона весь час стежила за пересуванням вбивць і встигла потрапити на паризький рейс, що вилітав о 10.20. Коли вона сідала до літака, всюдихід із зарізяками вже під’їжджав до паризького кварталу Порт-де-ля-Шапелль.

За годину літак уже приземлився в Орлі. Убивці побували на вулиці Тюренн, зупинившись поміж будинками номер вісімнадцять і двадцять, де пробули хвилин із двадцять. Вона взяла авто напрокат в Орлі. Їй навіть лячно було, якщо дівчина за столом фірми «Авіс» відмовиться підписати з нею угоду, адже вона була така знервована. Та все ж таки небавом вона вже сиділа за кермом «Опеля Корса» з джіпіес-навігатором — Париж знала вона кепсько, тож потрібен був проводир.

Тим часом зарізяки вже покинули вулицю Тюренн і подалися на проспект Фош. Видно було, що вони рухаються якимось певним маршрутом, та Анаїс не знала яким саме. Залишалося сподіватися, що вони не навалять дорогою нових трупів. На вулиці Тюренн вона побачила галерею Пернаті, й інтуїція підказала їй, що треба туди заглянути. Вона таки мала рацію. Власник сповістив їй те, чого вона не знала. Нарцис був мистцем із вілли Корто. Пернаті нещодавно продав усі його полотна паризьким колекціонерам, десь із тридцять робіт, реалізовані від вересня до жовтня 2009 року.

Про щось таке вона вже здогадувалася. До того як стати психіатром Матіасом Фрером і волоцюгою Віктором Янушем, її загадковий герой був Нарцисом, божевільним художником, який лікувався у спеціальному закладі біля Ніцци…

Галерист показав їй світлини декотрих його робіт. Химерні автопортрети! Той самий чоловік у костюмах різних персонажів. Горував один колір — кривава барва. Та й за настроєм були вони неоднозначні, почасти пафосні, почасти знущальні. Наче слухаєш урочистий гімн, та оркестр страшенно фальшивить.

— Хто приходив до вас сьогодні й питав про Нарциса?

Галерист гірко зітхнув.

— Та сам Нарцис, хто ж іще!

— О котрій годині?

— Десь об одинадцятій.

Тієї пори зарізяки якраз під’їжджали до галереї. Вона правильно здогадалася. Вони вистежили звіра. І тепер ішли його слідом, пантруючи, щоб завдати йому смертельного удару. Серце закалатало.

— Чому він приходив?

— Глянути на свої роботи.

— Ви показали їх?

— А як? Вони продані. Він попросив списка покупців.

— І ви дали йому?

— А певно! В нього був пістолет.

Анаїс зиркнула на айфона: зупинившись на проспекті Віктора Гюґо, всюдихід знову рушив із місця, прямуючи тепер до майдану Трокадеро. Вона збагнула: Януш обходив колекціонерів, а вбивці йшли його слідом.

— Видрукуйте мені списка покупців. Негайно!

— Це конфіденційна інформація! Це ж…

— Раджу вам зробити, як я сказала. А то поплатитеся.

Власник галереї обігнув стола, сів за комп’ютер і клацнув мишою. Відразу ж загув принтер. Анаїс ще раз глянула на екран айфона. Убивці вже переїхали на лівий берег.

— Ну ось…

Пернаті поклав перед нею аркуша паперу.

— Ручка є у вас? — запитала вона.

Він простягнув їй помаранчевого фломастера. У списку було десь два десятки прізвищ. Здебільшого паризькі адреси. Вона підкреслила дві: Валід Ель-Гурі, на проспекті Фош, і Сімон Амсалем, на проспекті Віктора Гюґо. Хто наступний? Що там на екрані? Всюдихід рухався набережною до бульвару Сен-Жермен.

— Що ще хотів Нарцис? — знову спитала вона Пернаті.

— Нічого. Узяв списка і пішов.

— А ще хтось сьогодні до вас заходив?

— Ні.

Тут щось було негаразд. Якби ці зарізяки хотіли забити Януша, то вже давно його забили б. То чого вони чекають? Хочуть дізнатися, чого він ото шукає? І нащо йому дивитися на свої картини? Хіба що в них криється якась інформація… Шифр, закодований автором, тобто Нарцисом. Таємниця, яку він забув і намагається згадати.

Всюдихід знай рухався. Якщо судити зі списку, вони мали зупинитися на вулиці Сюркуф, біля будинку номер вісім, де мешкав Ерве Латанрі, проте зарізяки поминули те місце і подалися до майдану Інвалідів.

— Що ще він вам казав?

— Та нічого… Хоча сказав-таки. Точніше запитав. Про Ґюстава Курбе.

— Що його цікавило?

— Один його автопортрет. Називається «Поранена людина».

— А точніше можна? Мені треба знати, про що ви з ним балакали. Дослівно.

— Йому хотілося знати, що таке виправлення.

— Гм… Я теж хочу знати.

— Так називається полотно, яке автор ґрунтовно переписав. Майже цілковито переробив.

По спині побігли дрижаки. То було щось дуже важливе.

— А «Поранена людина» теж виправлення?

— Авжеж, це одна з найславетніших робіт. Мистецтвознавці довго не могли второпати, чому Курбе змалював себе вмирущим і з раною у грудях. У 70-х полотно просвітили рентґеном і виявили, що під зовнішнім пластом фарби є ще один. Там зображено його наречену, яка потім покинула його. Курбе переписав картину, змалювавши себе вмирущим від рани в серце. Зрозумілий символ.

Тепер вона все збагнула. Нарцисові картини були виправленнями. Під автопортретами він малював щось інше. Якийсь секрет там крився, і тепер він хотів дізнатися, що то таке. Але того самого хочуть і вбивці. А Нарцис збирає свої полотна, щоб дослідити рентґеном.

Глянула на айфона. Зарізяки прямували вулицею Бак. Та ось вони зупинилися на розі вулиці Монталамбер. Вона переглянула списка. Авжеж. У будинку номер один на цій вулиці мешкає Сільвен Райнгард.

Вона попрямувала була до дверей, та похопилася.

— У вас є репродукція «Пораненої людини»?

— Хтозна… У монографії, певне…

— Знайдіть.

— Послухайте…

— Мерщій!

Пернаті вийшов. Анаїс навіть не спробувала погамувати своє сум’яття. Кров бу´хала у скронях, і вона не могла тверезо мислити.

— Ось.

Пернаті тримав у руках розгорнуту книжку. Чоловік лежав під деревом, укрившись плащем. Уся картина була просякнута трепетним, золотавим світлом. Тінь під головою скидалася на темну кору. Заснулий красень стискав лівою рукою край плаща, а права була ним затулена.

Ліворуч на білій сорочці розпливлася кривава пляма. Поруч з художником лежала шпага. Анаїс дивилася на картину очима слідчого. Вона відразу збагнула, що це вбивство і що шпагу поклали задля того, щоб ніхто не дізнався правди. Жертва не хотіла, щоб люди дізналися, хто її вбивця. Не суперник, з яким начебто відбувся поєдинок, а дівчина, з якою він хотів прожити всеньке життя.

— У вас є рентґенівський знімок цієї картини?

— А він там, у книжці.

Пернаті перегорнув сторінку. Анаїс побачила ту саму картину в чорно-білому варіанті. Біла барва пронизувала її, обернувши чудернацьким видивом. Побачила вона і подробицю, якої не було на картині. Замість бганок плаща з’явилася жіноча постать. Жінка лежала, поклавши голову на плече художникові. Вона здавалася нематеріальною, схожою на модні на початку ХХ століття зображення потойбічних істот, що їх начебто бачили втаємничені під час спіритичних сеансів.

Але та жінка лишилася під пластом фарби.

Анаїс подякувала Пернаті і, схвильована, вийшла з галереї. Вона раптом збагнула, чого найдужче боїться.

Адже під картинами Нарциса могло бути зображення його давньої нареченої.

Сільвен Райнгард жив поночі.

Двері він відчинив обережно, ланцюжка не скинув. На сходовому майданчику сяяли тьмяні світильники, що скидалися на світлячки парафінових ламп у копальні.

— Я впізнав вас, — озвався він. — Ви Нарцис.

Нарцис мовчки кивнув.

— Я ніколи не купую робіт просто в художників, — сказав Райнгард.

Нарцис тримав під пахвою картину, запаковану в пухирчату плівку.

— Я нічого не продаю.

— То чому ж ви прийшли?

— Ви дозволите мені увійти?

Сільвен неохоче зняв ланцюжка, відчинив двері й трохи відступив набік. Нарцис поринув у цілковиту пітьму. Він нічогісінько не бачив, та відчував, що тут висока стеля, просторі приміщення і гладенький паркет — одне слово, то було помешкання, збудоване ще за барона Османа[41].

Якусь мить вони стояли мовчки. Урешті Райнгард замкнув двері. Нарцисові очі потроху звикли до темряви. Двері провадили до вітальні. Віконниці зачинені. На меблях сірі чохли. І така духота, що дихати не було чим.

— Що вам треба? — вороже запитав господар.

Нарцис примружився. На Райнгардові були бляклі джинси, светр без коміра і величезні хатні капці. Обличчя його майже не було видно.

— Я хотів з вами побачитися, — обережно сказав Нарцис.

— Я намагаюся уникати знайомств із художниками, чиї картини купую. Таке в мене правило. Хоч що там хто каже, сприймання мистецтва має бути об’єктивне, нейтральне і безпристрасне.

Райнгард махнув рукою, запрошуючи до вітальні, що була праворуч. Нарцис охоче послухався. Не можна було сказати, що в кімнаті панував рейвах, та вона була занедбана і там наче ніхто й не жив. Картини були посновані запорошеним павутинням. Та ще й духота. На підлозі видніли темні плями килимів. Нарцис уявив собі, скільки на них сміття, либонь, куряви повно і жмутків волосся…

Він подався вперед. Люстри з підвісками, фотелі та столики тонули в пітьмі. Стіну праворуч оздоблював барельєф: декілька велетенських профілів, що скидалися на єгипетські ієрогліфи. Родинне гніздо, подумалося йому. Стіни, меблі, килими — все було ніби кровно пов’язане з Сільвеном Райнгардом так само тісно, як і форма його носа з поколіннями предків. Житло цього чолов’яги було тільки одною з форм його спадковості.

Нарцис обернувся до господаря і, чемно усміхнувшись, запитав:

— У вас є колекція ар-брюту?

І глянув на свого розмовника. Найдужче вражав у Райнгардові голий череп, обтягнутий тонкою пергаментною шкірою, яку напинали тонкі кістки. Низьке чоло. Глибокі провалля очниць. Випнуті зуби. Певне, тільки Господь знав, скільки йому років. Либонь, вік його треба було вимірювати не роками, а поколіннями. Чистісінький зразок расового занепаду.

— Та ось вона. Довкола вас.

І тільки тоді він звернув на неї увагу. Картини були без рам і стояли долі попід стінами. У напівтемряві вони зливалися з бляклими шпалерами. Плутанина ліній та вигинів. Малюнки людських постатей із пташиними дзьобаками. Круглі голови, вишкірені зубаті пащі…

— Чому тут так темно? — не втерпів Нарцис.

— Задля картин. Світло руйнує барви.

Нарцис подумав був, що господар жартує. Та гордовитий тон свідчив про те, що той не схильний до жартів. Враження було таке, наче він кожне слово і навіть кожнісінький склад вимовляє з відразою.

— Світло — первина живопису.

Він і сам не втямив, чому так сказав. Либонь, у нім озвався художник. Райнгард тільки зневажливо пирхнув.

Нарцис розглядав решту робіт. Чоловіки з котячими писками. Бліді, майже напівпрозорі дівчата. Брунатні картонні маски з витріщеними очима.

— Мій батько дружив з Дюбюффе, — сказав Райнгард. — І я продовжую його колекцію.

Нарцис мав рацію. Той син свого батька був справжній бранець свого коріння і своєї колекції. Він існував поміж картинами, що чорними пелюстками велетенського темного зілля помалу пожирали його.

— То що тобі тут потрібно, га, мерзотнику? — раптом запитав Райнгард. — Чого ти приліз до мене?

Нарцис обернувся, вражений тією інтонацією. Райнгард тримав у руці невеликого пістолета. У темряві тьмяно лисніла цівка тієї зброї, що видалася Нарцисові іграшковою.

— Пограбувати мене прийшов?

Нарцис нітрохи не злякався.

— Якось, — проказав він, — у Люксембурзькому музеї охорона зловила дідугана з палітрою і пензлями, що потайці переписував картину П’єра Боннара. Вони згребли його і витурили відтіля. Той дід був сам П’єр Боннар.

Райнгард знову пирхнув, показавши зіпсовані зуби.

— Те саме розповідали про Оскара Кокошку. Казки!

— Художник завжди незадоволений своєю працею.

— Та й що?

— Я хочу переробити свою картину. Ту, що ти купив, теж, — сказав він, перейшовши на «ти». — «Листоношу». Вона потрібна мені на кілька днів.

Те прохання приголомшило Райнгарда. На мить він згубив пильність і Нарцис ребром лівої долоні рубонув його по руці, що стискала пістолета, і заволодів зброєю. Спадкоємець заверещав, мов заєць. Нарцис згріб його за горлянку і притиснув до стіни, тицьнувши під носа свого «Глока», куди поважнішого на вигляд, ніж маленький пістолет господаря.

— Де моя картина?

Райнгард почав мовчки сповзати, хоча був притомний.

— Картину давай, — процідив крізь зуби Нарцис. — І я покину тебе в цьому звіринці.

Останній нащадок славетного роду тупо витріщався на нього. У його очах, наче свічки, блищали сльози, тож усе те мало дуже драматичний вигляд.

— Де моя картина, цапе смердючий?

— Н-не тут…

— А де?

— У коморі.

— Де та клята комора?

— Унизу. У дворі. Там, де майстерня.

Нарцис згріб його за шкуру і, поставивши на ноги, потурив до дверей.

— Перший підеш.

— Мені телефонували хлопці з Ніцци. Обшукали віллу Корто.

— І що?

— Та нічого. Жодного сліду. Жодного доказу. Неможливо сказати, хто вбив психіатра і санітарів. А свідків ти сама бачила.

— Про мене хтось уже сказав?

— Вони там у такому стані, що взагалі не можуть балакати. Ні про кого і ні про що.

Анаїс сиділа в авто, що взяла напрокат. Голос Кроньє долинав неначе з іншої планети. Уже десять хвилин чатувала вона в засідці на розі вулиць Бак і Монталамбер, у глухій звивистій вуличці, напроти величного будинку, де містилося видавництво «Галлімар», — там виднівся тільки логотип НРФ.

— Що ще?

— Бляшаний помер.

Анаїс і не сподівалася, що він опритомніє. Хай там як, Бляшаний — пройдений етап. Вона поклала пістолета на коліна. Звідси вона добре бачила зарізяк, що стояли за декілька десятків метрів біля свого «ауді», припаркованого перед супермаркетом «Монопрі» на розі вулиці Бак. Номер авта і зовнішність убивць цілком відповідали тій інформації, що в неї була. Чорні вовняні пальта. Костюми від «Г’юго Босса». Поведінка високих чиновників, певних своєї могуті.

Зараз вони нудьгували біля свого авта, наче якісь наймані водії, вряди-годи зиркаючи на фасад будинку номер один на вулиці Монталамбер. Нарцис був усередині. У помешканні Сільвена Райнгарда.

— Я тобі зателефоную.

Із під’їзду вийшов Нарцис із двома картинами під пахвою. Одна була загорнута в пухирчатий поліетилен, друга обмотана ганчіркою й обв’язана мотузком. Найманці заворушилися. Анаїс відчинила дверцята авта. Віктор Януш, він же Матіас Фрер, він же Нарцис, обернувся спиною до видавництва «Галлімар» і рушив у напрямку вулиці Бак.

Він поминув портика готелю «Монталамбер», готель «Пон-Руаяль», ресторан і «Ательє» Робюшона. Із тими картинами під пахвою він скидався на сновиду. Дивився просто перед собою невидющим поглядом. Від часу їхньої останньої зустрічі в тому стерильному помешканні в Бордо він схуд кілограмів на три або й чотири.

Зарізяки вже переходили вулицю, петляючи поміж автомобілями, що стояли в заторі. Анаїс тихенько причинила дверцята і зняла пістолета із запобіжника. Поміж убивцями і жертвою було декілька метрів. Анаїс поклала пальця на спуск. Вона простувала за ними, ладна щохвилі кинутися через вулицю. Зарізяки одночасно застромили руки під пальта. Анаїс звела руку.

Та нічого не сталося.

Убивці завмерли на місці.

Нарцис допіру ввійшов до центру медичної діагностики, розташованого біля аптеки в будинку номер дев’ять на вулиці Монталамбер. Анаїс заховала пістолета під полу. Вивіска на дверях сповіщала: «Сканування органів і тканин. Комп’ютерний рентґен. Маммографія. Ультразвукові дослідження».

Нарцис методично дотримувався свого плану. Він забрав дві картини, одну в Сімона Амсалема, другу в Сільвена Райнгарда. І тепер збирався просканувати їх рентґеном.

Чоловіки в чорних пальтах повернулися до свого авто. Анаїс теж сіла до свого «опеля». Вони не помітили її, можна було й не сумніватися. Рух на вулиці майже зупинився від затору. Авта мало не буцалися бамперами. Скрізь роздратовано сигналили. Що тут такого могло статися?

Вона не зводила очей зі своїх супротивників, подумки захоплюючись їхнім спокоєм, елегантністю, їхньою зневагою до смерті. Обидва кремезні, зріст — метр вісімдесят п’ять. Бездоганно випрасувані штани. Під пальтами вгадувалися застебнуті на всі ґудзики піджаки. Один, сивий, був в окулярах з металевою оправою «Том Форд». Другий, рудуватий білявець, уже почав лисіти. В обох правильні, навіть гарні риси обличчя. Від обох аж струмувала самовпевненість, що ґрунтувалася на близькості до можновладців і безкарності.

А ось вона почувалася кепсько. Від неї тхнуло потом. Руки трусилися. Вона була вичавлена мов губка. Їй згадалися італійські вестерни, що їх вона дивилася з батьком. Перестрілки на тлі античних арен чи старовинних цвинтарів. Герої фільмів завжди цілковито владали собою. Кров у них була зимна, мов у жаб. І зарізяки цілком панували над собою. А ось вона — ні.

На мить їй закортіло зателефонувати в місцеву поліційну дільницю, та вона передумала. Вбивці обов’язково помітять наближення поліційних авт і вшиються. А їй треба таки з’ясувати, хто вони такі, на кого працюють і звідки взялися. Може, піти за Нарцисом до медичного центру? Попередити його? Вийти з ним через запасний вихід? Ні, не пощастить. Він запанікує. Може, навіть почне стріляти. Любителям не можна довіряти.

Вона поклала пістолета на коліна. Чимдуж стиснула кермо, намагаючись погамувати дрож у передпліччях. Якби був лексоміл, то їй стало б ліпше. Та поєднувати заспокійливе з амфетамінами було все одно, як дзюрити на полум’я.

Треба чекати.

Просто сидіти і чекати.

— Пане Нарцис?

Він схопився на ноги, не випускаючи полотен, що були під пахвою. Він назвав те прізвисько, не подумавши, в реєстратурі. Він не мав ні карти медичного страхування, ні направлення від лікаря, та дівчата в реєстратурі поставилися до цього з розумінням. Він сказав, що якось упав і тепер у нього щось негаразд із ліктем. Йому запропонували зачекати в черзі. Інші відвідувачі центру не звертали на нього ніякої уваги.

— Сюди, прошу.

Працівниця припровадила його коридором. На повороті він ударився картинами об ріг.

— Може, ви покинете їх у реєстратурі? У роздягальні вони вам заважатимуть.

— Дякую, мені так ліпше.

Він ішов за нею слід у слід. Після того інциденту з Райнгардом йому і так було недобре, а друга картина геть доконала його. На ній він написав себе в костюмі листоноші 80-х. Кашкет і куртка сталево-синьої барви з тодішнім логотипом пошти — паперовим літачком. Що стояло за цими дурнуватими о`бразами?

Дівчина зупинилася біля дверей.

— Ви таки певні, що хочете взяти їх із собою? — знову запитала вона.

— Дякую. Вони мені не заважають.

Вона обернула клямку і впустила його до вузької комірки перед ще одними дверми.

— Роздягайтеся. Лікар зараз вийде.

Нарцис зачинив двері й поклав картини на лаву, навіть не подумавши скинути бодай куртку. За хвилю другі двері відчинилися, і на порозі постала жінка.

— Ви ще не роздяглися? — суворо запитала вона.

Нарцис уважно на неї глянув. Чорнява, нафарбована, черевички на високих закаблуках. Вигляд її будив суперечливі почуття. З одного боку, білий халат як символ наукової безпристрасності, з іншого — косметика і підбори як символ чуттєвості та загравання.

Він вирішив діяти м’яко.

— У мене не зовсім звичайне обстеження, — всміхаючись сказав він. — Мені потрібно просканувати оці два полотна…

— Про це й мови не може бути, — урвала його лікарка. — Наша техніка не для цього.

— Запевняю вас, це дуже поширена метода. В усіх наукових лабораторіях французьких музеїв…

— Перепрошую, але ви не туди звернулися.

Вона мало не випихала його із дверей. На чолі в Нарциса виступили краплі поту. Усмішка заклякла на його вустах.

— І все ж таки я дуже вас прошу, — наполегливо сказав він. — Вам тільки варто буде…

— Пане, прошу вас, вийдіть звідси. На мене чекають інші пацієнти. Я не…

Аж раптом вона позадкувала. Нарцис наставив на неї пістолета. Узявши під ліву руку картини, він пропхався до кабінету і ногою зачинив двері.

— Що? Що ви оце коїте?

Тією ж таки лівою рукою він заходився здирати упаковання з полотна, де був намальований блазень.

— Та допоможіть, нехай вам усячина!

Вона послухалася його. Наманікюрені нігті шматували пластик, аж стало видно криваво-червоне полотно і напудрене обличчя блазня, де застигла журлива посмішка.

Нарцис трохи відступив, тримаючи жінку на прицілі, стискаючи обома руками руків’я «Глока».

— Кладіть картину в апарат!

Вона незграбно помістила полотно на столі для пацієнтів.

— Касету на штатив!

Ті фахові медичні терміни він вимовив несамохіть. Лікарка здивовано зиркнула на нього. Потім увімкнула апарат. Блазень на полотні пильно дивився на Нарциса темними очима. Наче глузував із нього. Немов би давно знав про сюрприз, що він приховав для Нарциса під шарами фарби і лаку.

— Другу тепер! Хутко! — процідив він.

Лікарка дістала зі скриньки ще одну касету, але впустила її, і та брязнула об долівку. Вона нагнулась і кинула її на лікарняний візок, що стояв поруч, а потім узяла іншу. Нарцис тим часом устиг розв’язати мотузка на «Листоноші».

— Швидше, швидше!

Жінка увімкнула пристрій. Нарцис почувався так, наче проміння рентґену просягає крізь його тіло. Лікарка відкрила штатив і дістала касету.

— Де проявляють знімки?

— Ось тут… поруч.

У кабінеті й справді були ще одні двері. Нарцис показав туди цівкою пістолета. Лікарка сіла перед екраном і помістила касети в затискач здоровецького апарата, схожого на копіювач першого покоління.

— Зачекати треба кілька секунд, — хрипко сказала вона.

Нарцис нахилився над її плечем, удивляючись в екран.

— Знаєте, як казали гностики? — спитався він, вдаючи навіженця, і тицьнув їй пістолетом у спину.

— Н-не знаю…

— Світ — не образ Божий, а диявольська облуда.

Вона промовчала. Та він і не сподівався на відповідь. Тільки чув, як тяжко вона дихає. Відчував, як вона спливає потом. Йому навіть здавалося, ніби він чує, як гупає її серце. Абсурдність того, що відбувалося, посилила всі його чуття. Загострила інтуїцію. Розум. Він уже ладен був збагнути таїну світобудови.

Аж екран засвітився, і на ньому постала перша рентґенограма.

Під першою картиною справді крилася ще одна. То був швидше малюнок, зроблений у стилі графічних ілюстрацій до романів початку ХХ століття. Чіткі лінії деталей. Тонко заштриховані тіні й світлотіні…

На ескізі було вбивство.

Під мостом. Єнським чи Александра ІІІ.

Убивця стояв, нахилившись над голим тілом жертви. В одній руці сокира, в другій, яку він високо підняв, здобич. Нарцис придивився. Авжеж, це геніталії. Убивця одчикрижив їх у жертви. Він спробував усвідомити ритуальне значення цього вчинку, згадати, в якому міфі йдеться про кастрацію, та мізки геть відмовлялися думати про те.

Адже він бачив обличчя вбивці.

Потворне, перехняблене лице, на якому заклякла мерзенна гримаса. Одне око кругле. Друге примружене. Рот, роззявлений од німого крику, зсунувся до круглого ока, оголивши рідкі криві зуби. Та найстрашніше було не це. Попри приголомшення, він уторопав, що перед ним його автопортрет. Убивцею з пекельним обличчям був він сам.

— Вам… вам показати другого знімка?

Нарцис повернувся до тями лише за кілька секунд.

— Ага, — насилу обертаючи язиком, проказав він.

На другому малюнку була та сама сцена, та дія відбувалася трохи згодом. Убивця — штрихи надавали його обличчю особливої нещадності та жорстокості — жбурляв у річку відчикрижені органи, вимахуючи сокирою. Нарцис звернув увагу на ту сокиру, бо вона вражала примітивністю, — гостро відточений шмат кременю, прив’язаний шкуратяними ремінцями до кия.

Він задкував, поки спиною не торкнувся стіни. Заплющив очі. У голові роїлися запитання. Скількох же бурлак він закатрупив? За що він повбивав їх отак? І чому намалював себе з отакою лютою, огидною мармизою?

Мало не умліваючи, він розплющив очі. Лікарка дивилася на нього. Вираз її обличчя геть змінився і став співчутливим. Вона й далі боялася, але не за себе, а за нього.

— Може, вам води?

Він хотів щось сказати, та не зміг і слова видушити з себе. Зібрав картини, сяк-так обмотав їх шматиною і обв’язав мотузком.

— Видрукуйте знімки, — тихо сказав він, — і покладіть до конверта.

За декілька хвилин він вийшов із центру діагностики. Він сам не тямив, як переставляв ноги. Йому здавалося, ніби він падає, розчиняється у просторі, розпадається на атоми. Звівши очі до неба, він здригнувся — побачилося, ніби воно обвалюється на нього. Гострі бескиди хмар линули вниз і ціляли вони простісінько в нього…

Він понурив голову, насилу втримавшись на ногах.

І, випроставшись, побачив перед собою тих двох зарізяк.

Вони вже підходили до нього. Вітер розвівав поли їхнього одягу, а руки їхні добували зброю.

Він покинув картини і вихопив пістолета.

Потім заплющив очі й почав стріляти.

Анаїс побачила полум’я, що вилетіло з цівки пістолета. Вона вискочила з авта і приземлилася на тротуарі. Знову вдарили постріли. Поки вона зводилася на ноги, на вулиці знялася веремія. Засигналили авта. Люди кинулися врозтіч. Знову постріли. Вона прослизнула поміж двома автомобілями і витягнула голову. Тепер вона побачила зарізяк, точніше, одного з них — він лежав мертвий на бруківці. Довкруги, тікаючи, тупотіли перехожі, чутно було галас. Може, когось і поранили, подумала вона. Попутні жертви… І вразила безглуздість того терміна, що його підказала підсвідомість.

Що там коїлося, розгледіти було неможливо. Поле зору затуляли постаті перехожих, які безладно метушилися поміж автомобілями. Аж напроти аптеки вона побачила Нарциса. Він стояв простісінько перед другим убивцею. Обидва цілилися одне в одного, і заразом обидва намагалися вхопити супротивника за руку і відхилити від себе зброю. Картини валялись у них під ногами. Усе те видовисько скидалося на епізод із дешевого бойовика.

Тріснув ще один постріл, і відразу пролунав брязкіт розбитого скла. На Нарциса та його супротивника посипалися друзки вітрини. Нарцис відскочив убік, послизнувся на рентґенівському знімку і впав горізнач, потягнувши за собою і зарізяку. Він не випустив із руки пістолета, його ворог теж. Анаїс більше не бачила Нарциса, бо поміж ними і нею опинилося авто. Усе, що вона змогла розгледіти, були їхні ноги, які знай смикалися. Люди довкола кричали, присідали і хапалися одне за одного, як ото буває під час кораблетрощі.

Анаїс кинулася вперед, та налетіла на жінку, що притискала до грудей свою сумку, спіткнулася і випустила пістолета, той упав під авто. Коли вона звелась на ноги, зарізяка підхопився і цілив у Нарциса, що залишився голіруч без зброї і тепер відповзав убік.

Анаїс уперлася правою рукою в долоню лівої й націлилася. Вже хотіла було потягти за гачок, аж поле зору їй затулили декілька перехожих. Відразу ж гримнули два постріли. Розсипалася на друзки ще одна вітрина, а лобове скло найближчого авто зазміїлося шпаринами. Анаїс занесло ліворуч, вона перекотилась по капоту якогось авта і нарешті знов ухопила поглядом те, що шукала.

Нарцис тримав нападника за руку. Зброя найманця плювалася вогнем, вибиваючи кришиво з асфальту. Нарцис крутився на місці, вчепившись за руку зарізяки. Анаїс прицілилася в ноги вбивці, розуміючи, що віддачею її пхне ліворуч. Натиснула на гачок і почула квиління сирен.

Скреготіння гальм. Гупання дверцят. Уривчасті накази, які ляскали над юрмою, що ошаліла від жаху. Атмосфера змінилася, тепер вона набула майже відчутної густини.

Анаїс не відривала очей від чоловіків, які зчепилися у борні. Нарцис лежав горізнач на землі. У руці в нього блиснуло лезо ножа, що невблаганно наближалося до живота зарізяки. Той навалився на нього зверху і намагався пошматувати зубами обличчя. Раптом чолов’яга в костюмі від «Г’юго Босса» хутко зірвався на ноги, вітер розвівав поли його пальта. Зігнувшись навпіл, помалу позадкував. Звідусіль волали: «Здавайтеся!» Нарцис теж схопився. У руці він тримав ножа.

Анаїс побачила, як поліцай в однострої цілиться в нього з пістолета. Вона звела пістолета і вистрілила в повітря, в бік поліцаїв. У відповідь кілька куль полетіло в її бік. Вона кинулася вниз, хапаючись за тротуар. Затьохкали кулі. Вони клацали об корпус авта, відбивалися від фасаду «Монопрі» й відскакували від велосипедів на стоянці. Поліцаї вгледіли нового супротивника і смалили тепер мов несамовиті.

Вона звела голову і побачила, що сутичка добігає кінця. Люди в одностроях скористалися сум’яттям і оточили Нарциса. Зусібіч на нього сипалися удари кийками. Вона хотіла була щось крикнути, та з горла не вирвалося жодного звуку. Тільки тепла цівка побігла підборіддям. Кров? Ні, це слина. У неї запаморочилася голова. У вухах заклало. Вона фізично відчувала, як пульсує в мізках кров, просягаючи у найдрібніші судини.

Інстинкт самозбереження змусив її обернутися. До неї підбігали чоловіки в шоломах. Вона хотіла було підняти руки, покинути зброю й дістати поліційну посвідку, і то все заразом. Та не встигла навіть поворухнутися, як її вгатили кийком по обличчі.

— Давайте їсти! Ох ви ж, гейки смердючі! Я знаю свої права!

Чолов’яга садив у кулевідпорне скло, спершу кулаком, потім носаком. Анаїс із задоволенням звеліла б йому заткнути пельку, та вона якраз намагалася переступити калюжу блювотиння, не замурзавши підошов. Ще один в’язень, волоцюга, допіру гепнув із лави і тепер стояв на колінах і блював.

— Нацисти! Я вимагаю адвоката!

Анаїс обхопила голову долонями. Голова просто-таки репалася від болю. Уже три години вона сиділа в камері п’ять метрів на п’ять центральної поліційної дільниці на вулиці Фабер, яка на еспланаді Інвалідів.

Її привели до тями. Обшукали. Роздягнули. Сфотографували. Взяли відбитки пальців. І замкнули в скляній клітці разом із галасливими мешканцями Двору Чудес.

Анаїс усе це було відоме. 2010 року кількість людей, яких затримала поліція, сягнула у Франції мало не мільйона. Хапали водіїв, які сідали за кермо без прав, брали подружжя, що здіймали галасливі сварки, любителів забити косяка, волоцюг і злодіїв у супермаркетах… Якщо порівнювати з цією публікою, їй не було чого скаржитися на життя. Зрештою, вона стріляла у своїх колег. А в кишені в неї знайшли амфетаміни.

Вона поглянула на свої замурзані фарбою пальці. Дивно, але почувалася спокійно, навіть упокорено. Головної мети вона досягла: Нарциса заарештували. Тож він у безпеці. Поліція з’ясує правду. З’ясує особу двох найманців. Розплутає увесь цей клубок. І, може, зловить маніяка, що вбиває бурлак…

Інтуїція підказувала їй, що незабаром буде і розв’язка.

А що буде з нею самою?

— Мерзотники! Покидьки! Комісара мені сюди!

Анаїс вище підняла ноги. Волоцюга ще раз ригнув. Сморід дешевого пійла поєднувався з іншими, не менш огидними запахами — сечі й замурзаного тіла. Вона неуважно озирнула своїх нових товаришів. Крім крикуна і ригаки, тут було двоє арабів, що сиділи понурившись на лаві. Молодий панк знай крутився і до крові чухав собі руки. Чолов’яга в добротному костюмі сумовито втупився в долівку — певне, водій без паперів. Два рокери, майже підлітки, в старанно подертих і замурзаних фарбою джинсах, либонь, мастаки графіті, реготалися і пхали один одного ліктями.

А вона була тут єдина жінка.

Як по правді, жінок ніколи не садили до камери разом із чоловіками, та в Парижі, мабуть, змінилися правила. А може, її взяли за хлопця. Або зробили це навмисне, щоб чинити на неї тиск. Вона не протестувала і не опиралася. Процедура йшла, як годиться. Незабаром її викличуть до судді. Тоді вона все і пояснить…

У замковій шпарині заскреготів ключ. Усі як один пооберталися — все-таки щось нове. На порозі стояв поліцай в однострої, а за ним ще один, у цивільному. Анаїс умить оцінила його: любитель тягати залізо, напханий стероїдами, визнає тільки силу…

Поліцай обернувся до неї.

— Іди зі мною.

Вона не звернула уваги ні на те, що до неї звертаються на «ти», ні на зневажливий тон. Грубі джинси, шкірянка, «Глок» при боці — здоровань важив понад центнер. У камері полякалися.

Вона підвелася і пішла за здоровилом. Та він повів її не до вестибюля, де були кабінети офіцерів поліції, а звернув праворуч, у вузький коридор, де тхнуло курявою, там іще повернув праворуч, і до запаху куряви долучився сморід лайна.

Із-за сталевих дверей кімнати із зовнішніми вимикачами і водопроводом лунали стогони, зойки і глухе гупання. Витверезник. Поліцай в однострої забряжчав ключами. Чотири голі бетонні мури. Сморід блювотиння і лайна. І таргани на стінах, як глядачі.

— Сядь.

Анаїс послухалася. Двері грюкнули.

— Ми перевірили. Ти таки з поліції.

— Може, будете звертатися до мене на «ви»?

— Заткни пельку. Ти забула про одну подробицю.

— І яку?

— Сьогодні вранці тебе позбавили посади. За наказом прокуратури Бордо.

Анаїс усміхнулася і хрипко сказала:

— Вимагаю виконання припису 3212. Медичного огляду. Мене побили і…

— Я сказав, заткни пельку! Ти стріляла в поліцаїв, та ще й зі зброї, яку не маєш права носити.

— Не хотіла, щоб поліцаї вчинили помилку.

Здоровань зареготався. Він стояв, застромивши великі пальці за пояс. Вона понурила голову, вдаючи покірність. Це була своєрідна вистава, і їй треба було грати свою роль.

— Це ти помилка.

— Я можу зустрітись із суддею?

— Зустрінешся, як буде пора. Та не сподівайся, що так просто все обійдеться. Обіцяю. «Глок» і амфетаміни — гаплик тобі.

Здоровань відверто радів. Чомусь йому подобалося знущатися з колеги.

— Під час операції ви затримали чоловіка. Де він?

— Може, тобі ще й усі матеріали справи принести? І особистий кабінет надати?

— Він поранений? Ви його допитали?

— Бачу, ти ще нічого не втямила, крихітко. Тут ти вже ніхто. Навіть гірше, як ніхто. Ти для нас наче Юда.

Вона нічого не сказала на те. Вона боялася цього велета. Сорочка і куртка аж тріщали в нього на плечах. А обличчя було тупе, як у худобини.

— Під час сутички потерпіли двоє, — знову озвалася вона. — Ви з’ясували їхні особи? Знайшли їхнє авто, «ауді» моделі Q7, припарковане напроти готелю «Пон-Руаяль»?

Поліцай вражено похитав головою. Тепер він дивився на неї як на дурнувату. А з дурними хіба сперечаються?

— Ви розпочали опитування свідків? — провадила вона. — Спершу треба допитати персонал центру медичної діагностики на вулиці Монталамбер, 9. Він…

— На твоєму місці я пошукав би добрячого адвоката.

— Адвоката?

Він нахилився до неї, упершись долонями в коліна. Коли він озвався, голос його лунав по-іншому, майже співчутливо.

— Що ти собі думаєш, курочко? Що можеш смалити у своїх колег, наче в горобців, і тобі воно минеться? Чи у вас у Бордо всі так роблять?

Анаїс зібгалася в клубок, сидячи на бетонній лаві.

— Вам потрібно допитати Сільвена Райнгарда, — тихо і наполегливо провадила вона. — Адреса: вулиця Монталамбер, 1. А також Сімона Амсалема, вулиця Віктора Гюґо, 18.

— Оце слухаю тебе, і мене беруть сумніви. Тобі треба не адвоката, а швидше доброго психіатра.

Анаїс схопилася з місця і пхнула його в груди.

— Це моє розслідування, негіднику! Відповідай на запитання!

Він легенько пхнув її, і вона відлетіла до стіни, упала на лаву, а потім додолу. Здоровань згріб її одною рукою, а другою дістав кайдани. Так само легко він скрутив їй руки за спиною. Клацнули кайдани. Вона відчула в роті присмак крові. Він взяв її за коміра куртки і посадив на лаву.

— Охолонь, кралю.

— Ви самі не тямите, що робите.

Велет зареготався.

— Тоді нас двоє таких.

— Поліцаї, певне, знайшли на місці стрілянини дві картини і два рентґенівські знімки, — облизнувши закривавлені губи, сказала вона. — Їх треба забрати. Я повинна їх побачити.

Він не відповів їй, мовчки підійшов до дверей і постукав.

— Тварюко! Мерзотнику! Покидьку! Скинь із мене кайдани!

Наглядач відчинив двері, випускаючи поліцая, потім вони грюкнули зачинившись.

Анаїс розридалася.

Вона гадала, що її падінню вже край.

А воно тільки розпочалося.

Я ЗАБИВ ДВОХ ЛЮДЕЙ.

То була єдина думка, що наповнювала його свідомість.

Темна палюча і невиразна думка.

Я забив двох людей.

Він і досі чув постріли з «Глока». Відчував у руці віддачу зброї. Почував, як лезо ножа просягає в черево другого вбивці. І як він навалюється, заганяючи його дедалі глибше.

Я забив двох людей…

Він кліпнув декілька разів. Біла стеля. Апарат для читання рентґенівських знімків. Блискучий візок із антисептиками. Лікарня. Оглядовий кабінет. Натоплений, аж пашить. Він лежав на металевих ношах, укритий ковдрою. Тіло його аж корчило. У нього наче залізні шворні позаганяли.

Він знову заплющив очі й спробував підсумувати останні події. Як подумати, то не так воно все й кепсько. Його мало не вбили, але він уникнув смерті. Кров так само струмує його жилами. Гаряче так. Розслідування. Вбивства. Загадки… Усе це було тепер далеке, незначуще і майже нереальне.

Упродовж тривалого часу в нього набралося чимало запитань.

Нехай тепер відповідає на них поліція.

Щось брязнуло. Тільки тепер він уторопав, що його права рука прикута кайданами до нош, а в лівій стирчала голка крапельниці. Він зачекає, аж доки слідство добіжить краю. Пора вже й відпочити…

Він не відразу втямив, що в кімнаті є ще хтось, крім нього. Розтулив повіки і побачив чоловіка в білому халаті. Той стояв спиною до нього і щось казав у диктофон — певне, складав звіт про його стан. Нарцис обернув голову ліворуч і побачив на столі рентґенівські знімки. Череп в анфас і в профіль. Поміж носовими перегородками видніла куля. На темному тлі метал так блищав, що його ні з чим не можна було переплутати. Куля застряла трохи ліворуч.

Певне, це знімки його жертви.

Він поцілив зарізяці коло ніздрі.

Враз на його чолі виступив піт. Голову стиснув біль. Я убив двох людей… І відразу ж у пам’яті зринули рентґенівські знімки його картин. І свідчили про те, що він і волоцюг отих повбивав…

— Ви отямилися?

Лікар стояв перед ним, застромивши руки до кишень. Скельця його окулярів відкидали світлі відблиски. Нарцисові здалося, наче то маленькі озерця з чистою, прозорою водою. Кортіло пірнути в них, щоб очиститися і змити із себе всі гріхи.

— Мене звати Мартен. Я лікар швидкої допомоги. Це я вас прийняв.

— А де ми?

— В Отель-Дьє. Я наполіг, щоб вас перевезли із «Кюско».

— Що таке «Кюско»?

— Відділення швидкої допомоги при поліційному управлінні. Такий собі Двір Чудес. Кого там тільки не побачиш! Поліцаї, підозрювані, жертви…

— А я хто?

Лікар показав підборіддям на його кайдани.

— А ви як гадаєте? Ви під наглядом поліції. І мені видали постанову прокурора. Одне слово, ви не лише в лікарні, а й у в’язниці, то вам бодай тут дадуть відпочити сьогодні вночі. До речі, як ви почуваєтеся?

Нарцис відповів не відразу. Удалині пролунало квиління сирени — може, швидкої, а може, поліційного авто…

— У мене… ну, всеньке тіло корчить…

— Вони вас відлупцювали, — довірливим тоном сказав йому лікар. — Але ви міцний чолов’яга!

Нарцис показав на апарат.

— Це знімки жертви?

— Не було ніяких жертв. Тільки ви.

— Я ж забив двох людей.

— Помиляєтеся. Там не знайшли трупів. Скільки я знаю, затримали якусь жінку. Здається, поліцайку з Бордо. Подуріли просто!

Поліцайка з Бордо. Нарцисові не треба було нічого пояснювати. Значить, Анаїс брала участь у сутичці. Вона таки не покинула цієї справи…

Він знову згадав подробиці того епізоду. Постріли. Удари ножем. Галас юрби. Квиління сирен. Але куди ж поділися обидва зарізяки? Його жертви?

Він звівся на ліктя і показав на апарат.

— Якщо нема трупа, хто ж тоді на знімку з кулею в голові?

— Це ви.

Нарцис безсило відкинувся на подушку. Брязнули кайдани.

— Це ваші рентґенівські знімки. Ми зробили їх одразу, як ви до нас потрапили.

Лікар наклав Нарцисові на ліву руку антисептичну пов’язку.

— Я дам вам знеболювальне. І вам полегшає.

Нарцис і не поворухнувся. Хоч це дивно було, гострий дух ліків подіяв на нього заспокійливо й підбадьорливо. Від страшенної жароти в нього виникло таке враження, наче всі його органи стали розпеченим камінням. Біла тінь кулі тривожно і чітко відбилася на склі.

— А що ж воно таке у мене в голові?

— Якщо ви самі не знаєте, то що я вам скажу? Я розмовляв із колегами. Ніхто з них нічого такого ніколи не бачив. Я навіть телефонував декому. Може, це якийсь імплантат. Джерело гормонів, як ото протизаплідні імплантати. А може, електронна кремнієва помпа, їх тепер використовують для лікування деяких недуг. Ви часом не епілептик? На діабет не хворієте?

— Та ні.

— Хоч як воно там є, ми повинні дочекатися аналізів крові.

— А скажіть, оця річ так і залишиться у мені?

— Вранці ми збиралися зробити вам операцію. Та через те, що в нас немає вашої медичної картки, доведеться дотримуватися крайньої обережності. Провести цілковите обстеження, вилучити низку діагнозів…

Згадка про медичну картку навела його на іншу думку.

— Я назвав вам моє прізвище, коли мене привезли?

— Здається, ні. Папери на вас готували поліцаї.

— А що я розповів?

— Ви марили. Спершу ми подумали, що у вас амнезія від ударів по голові. Насправді все набагато складніш, еге ж?

Нарцис мляво кивнув. Він знай дивився на рентґенівського знімка. Чудернацький предмет був розташований біля основи лівої носової перегородки, трохи змістившись у бік лівої носової пазухи. Може, він колись воював і був поранений? Чи став жертвою експерименту? І давно в нього цей імплантат? Та хоч одне з’ясувалося. Тепер він знав, чому так шпигає в лівому оці.

Лікар надів рукавички і наповнив шприца.

— Що ви мені впорснете?

— Кажу ж, знеболювальне. У вас на потилиці здоровезна гематома. Вам відразу стане легше.

Нарцис промовчав. Постарався розслабитися. Йому здалося, ніби він чує, як жилами пливе цілюща палюча рідина. Лікар кинув шприца до смітниці й попрямував до дверей.

— Зараз ми переведемо вас до палати. Треба, щоб до завтра ви оговталися. У вас буде чимало гостей. Поліцаї зі слідчої групи. Адвокат, якого вам призначили. Заступник прокурора. І зустрінетеся із суддею, що звелів узяти вас під варту.

Нарцис постукав кайданами по ношах.

— А з цим як?

— Я не розв’язую таких питань. Побалакайте з поліцаями. З медичного погляду, проти кайданів ніяких заперечень нема. Мені шкода, але це так.

Нарцис показав на двері.

— Мене пильнують?

— Авжеж, там два поліцаї. — Він сумовито всміхнувся. — Певне, ви дуже небезпечна людина. Нехай щастить. Постарайтеся заснути.

Світло погасло. Грюкнули двері. Пролунав скрегіт ключа в замку. Почуття супокою, що настало від уколу, пропало без сліду. Нарцис розумів, що його звинуватять у двох убивствах — Мінотавра й Ікара. І в третьому теж. Оскопленого чоловіка під паризьким мостом. Їм не треба буде багато часу, щоб з’ясувати це за допомогою рентґенівських знімків полотен. Невже він і справді вбивця? І що це за куля у нього в носі? Хто її туди вживив?

Уява намалювала йому сумне видовище. Судово-медична експертиза підтвердить, що в нього хронічна психічна недуга. Поставлять діагноз: неодноразова психічна втеча, яка щоразу супроводжується вбивствами з міфологічним підтекстом. Діагноз ні в кого не викличе сумніву. І його запроторять до психіатричної в’язниці.

Він завовтузився на ношах. Кайдани боляче муляли руку. Усе тіло боліло. І єдине приємне відчуття було від м’якої тканини штанів…

Він дригнувся. Штани були таки на ньому. Охоплений шаленою надією, він застромив праву руку в кишеню. Він достеменно пам’ятав, що, переодягаючись, завжди зі старого вбрання перекладав у нове ключа від кайданів. Якщо йому бодай трохи пощастило, поліцаї не помітили того ключа.

Він вийняв руку з кишені. Порожня. Вивернувся і застромив праву руку до лівої кишені, обнишпорив кожен її куточок. Ось і ключ. Рука його тремтіла. Що й казати, це таки оберіг.

Ключі до кайданів усі однакові. Звівшись, він вставив його в замок. Клацнуло, і кайдани відчинилися. Нарцис потер зап’ястя.

У нічній тиші пролунав його сміх.

Обережно висмикнувши голку з руки, він опустив ноги на долівку. Лінолеум скрадав його кроки. Зіниці в нього розширилися, і він став краще бачити. Він попрямував до металевої шафи і відчинив її без жодного звуку. Піджак, сорочка, черевики були там. Гроші, щоправда, зникли. Так само, як і «Глок», ніж і записник. Що ж, і за це спасибі.

Намагаючись не зчиняти гамору, він вдягнувся.

Підійшов до дверей і притулив до них вухо. Лікар балакав із поліцаями на чергуванні.

— Я впорснув йому добрячу дозу, то він до ранку не прокинеться.

Ага, то треба діяти швидко, поки його не звалить снодійне. Він підійшов до вікна і штовхнув його стулки. Воно легко відчинилося. В обличчя війнуло холодним повітрям. Воно дало йому впевненість: для втечі увімкнено зелене світло. Не можна даватися поліції до рук. Не можна складати зброю. І не можна сподіватися, що відповіді на його запитання знайдуть інші…

Озирнувшись, він угледів прикріпленого до нош паперового аркуша. Висновок про стан його здоров’я. Він повернувся й узяв того аркуша з пластикової підставки. Йому дещо спало на думку.

Узявши аркуша під пахву, він перекинув ноги через підвіконня і, ставши на карниз, озирнув лікарняне дворисько, що лежало внизу. Десь зовсім поруч, немов буря, гомонів Париж. На тлі вечірнього неба темнів собор Паризької Божої Матері, затуляючи простір своїми грубелезними мурами і пронизуючи його шпилями. Угледівши те громаддя, він відчув, як голова його пішла обертом дужче, аніж від порожнечі під ногами. Він погамував ту слабкість і зосередився на тому, що прямо перед ним.

Він був на третьому поверсі. Уздовж другого поверху був суцільний балкон. Якщо йому пощастить туди дістатися, далі буде просто: він залізе досередини, знайде східці й утече. Праворуч, метрів за двадцять, до першого поверху спускалася ринва. Він помалу рушив до неї, відчуваючи, який слизький бляшаний козирок на карнизі. Нічний холод бадьорив його і не давав заснути.

За кілька секунд він був уже біля ринви. Ухопившись за горішнє кільце, намацав ногами долішнє. Зігнувся і зумів ухопитися за нього, опускаючи ноги до наступного. Йому довелося декілька разів отак учинити, аж поки він дістався до кам’яних поручнів балкона і плигнув униз.

Нікого нема. Він прослизнув уздовж стіни і небавом вийшов на сходовий майданчик. У двориську напевне чергують поліцаї. Терміново треба замаскуватися, щоб якось перейти через цю яму з левами.

Відмовившись від наміру спуститися східцями, він повернув праворуч і рушив уперед, аж вийшов у коридор. Довкруги так само не було нікого. Брунатні стіни. Лінолеум на долівці. Двері в палати. Усе це не те. Йому потрібна медсестринська кімната, службовий гардероб, роздягальня технічного персоналу… Він уважно дивився на таблички. Тільки номери палат — 113, 114, 115… Аж ось ще одна з надписом: «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО».

Він обернув клямку, прослизнув досередини і намацав вимикача. І вилаявся. На полицях лежали стоси рушників, простирадл і ковдр. Стояли пляшки з мийними засобами. Він саме розглядав полиці, аж іззаду рипнули двері, а потім хтось зойкнув. Нарцис обернувся. На порозі стояла негритянка-прибиральниця з візком і мітлами.

— Що вам тут треба? — суворо запитав він.

— Ви… ви перелякали мене.

Поки негритянка відчиняла двері, він устиг знайти білого халата і тепер спокійнісінько вбирав його. Службового беджа в нього не було, та він сподівався, що начальницькі інтонації успішно заступлять його.

— Я питаю, що ви тут робите?

Прибиральниця вже трохи оговталася.

— А ви? — насупившись, запитала вона.

— Я? Я роблю за вас вашу роботу! У сто тринадцятій палаті у пацієнтки блювота! Вона замурзала не лише палату, а й мого халата! Я десять хвилин дзвонив, і ніхто й не подумав прийти! Глядіть, це вам так не обійдеться!

— Але я зобов’язана прибирати тільки по коридорах, я… — пробурмотіла негритянка.

Нарцис узяв із полиці ганчірку для підлоги, кинув їй.

— Чистота в лікарні — це ваш обов’язок! Негайно йдіть до сто тринадцятої!

І, сказавши те, рішуче попрямував до дверей, відіпхнувши прибиральницю. Він простував коридором, на ходу застібаючи халата, і спиною відчував її погляд. Ще кілька кроків, і буде зрозуміло, чи вдався йому той маневр.

— Пане лікарю!

Він обернувся. Серце гупало, мало не вискакуючи з грудей.

— Ви ось забули…

Вона простягала йому аркуша з висновком, що його він поклав на стоса простирадл. Він повернувся й усміхнувся їй.

— Дякую. І до праці!

Потім рішуче попрямував звідти. Почувши, як забряжчало відро і рипнув візок, який покотився до сто тринадцятої палати, він зрозумів, що переміг.

Звернувши ліворуч, він почав спускатися східцями.

Сьома лінія метро проходила Дев’ятим, Десятим і Дев’ятнадцятим округом. Це йому і потрібно було. Десь у районі станцій «Шато-Ландо» чи «Кріме» обов’язково знайдеться якийсь готель. Пора розкішного життя минула. Утім, йому не буде чим заплатити навіть за комірку в найгіршому готелі. Він і в метро проскочив, переплигнувши турнікета.

Чекаючи на потяг у напрямку станції «Ла-Курнев», він не сів, а впав на лаву. Почуття полегшення, що він відчував, не могло здолати страшенної втоми. Препарат уже діяв, його змагало нездоланне бажання звести повіки, що були неначе з олова. Руки й ноги теж поважчали…

Із Отель-Дьє він вийшов без перепон, крокуючи рішучою ходою і вдаючи, ніби уважно вивчає аркуша з медичним висновком. Він вчасно збагнув, що найліпше буде покинути цю в’язницю через головний вхід. Так він і вчинив. Заклопотано пройшов через хол приймального покою, вийшов надвір і завернув ліворуч, до майдану перед собором Паризької Божої Матері. Там він тихенько скинув халата і разом із тим аркушем кинув його до смітниці. Острів Святого Людовіка. Вулиця Клуатр.

Поминувши набережну Бурбон і набережну Анжу, він дійшов до мосту Сюллі. Пройшов його і тут, на правому березі, пірнув у метро «Сюллі-Морлан».

На платформі панував мертвий спокій. Під склепінням метро тхнуло смаленою гумою. Він дійшов висновку, що його втечі ще не помітили. Париж спав і ні про що не турбувався. Париж геть не знав, що зарізяка, який ізсунувся з глузду на міфології, знову на волі.

Надійшов потяг. Насилу він умостився на сидінні у вагоні, як його знову почала змагати втома. Ритмічне погойдування вагона заколисувало його. Утямивши, що так довго не витерпіти, він підвівся й підійшов до схеми метро. Він обрав станцію «Пуасоньєр», десяту від станції «Сюллі-Морлан». Може, не засне, поки туди приїде. Він знову вмостився на сидінні й почав міркувати над останніми подіями. Та в голові був справжнісінький рейвах, годі було навіть думати про щось.

За шибкою промайнув напис «Пуасоньєр». Він і не помітив, як на кілька секунд поринув у сон. Схопився на ноги й останньої миті встиг вибігти з вагона. Вийшовши на поверхню, попрямував плетивом вулиць Десятого округу. Холодне повітря трохи збадьорило його.

У дешевому готелі на вулиці Птіт-Екюрі чоловік за бюрком сказав, що заплатити треба наперед.

— Завтра заплачу, — пихато сказав Нарцис. — Нема готівки.

— Платіть карткою.

— Послухайте, — усміхнувся він. — Мені треба виспатися. А завтра вранці я розрахуюся.

— Ні, гроші наперед.

Нарцис розгорнув поли піджака і заговорив іншим тоном.

— Хлопче, — сказав він, — поглянь-но сюди! Та мій піджак вартий більше, аніж місячна платня за кімнату в твоїй халупі, тямиш?

— Чемно поводься! Ану покажи, що за піджак?

Нарцис охоче скинув його — він уже й так заробив на добрячий термін у в’язниці. Завтра вранці цей чолов’яга подивиться новини і відразу ж згадає, що то за дивний клієнт був у нього в готелі. А зараз він мацав м’яку італійську тканину.

— Гаразд, іди в номер. Піджака залишиш у заставу.

— Згода.

Чолов’яга пхнув йому ключа, що ковзнув столом. Нарцис устиг його зловити. Вузькими східцями він піднявся до кімнати. Стіни, підлога і навіть стеля були оббиті якимось жовтогарячим покриттям. У номері було те саме. Нарцис затулив штори і, не вмикаючи світла, подався до ванної.

Увімкнув неонову лампу над умивальницею і глянув на себе в люстро. Обличчя змарніло, попід очима були темні кружала, чуприна скуйовджена. Одне слово, не красень. Але могло бути й гірше.

Відколи він дременув із лікарні, його знай переслідувала одна думка. Що то за предмет у нього в носі? Він крутив її й так, і сяк. Достеменної відповіді на те запитання не було, та в нього виникла невиразна підозра. Лікар гадав, що йдеться про гормональний імплантат або електронну мікропомпу. Либонь, він таки мав рацію. Та ця річ, хоч якою вона там була, призначалася не для лікування, а навпаки, викликала недугу. Ця гидота містила в собі речовину, що, просягаючи в його мозок, викликала напади дисоціативної втечі. Дурня, подумав він собі. Наукова фантастика. Голлівудський бойовик. Та те, чого він зазнав упродовж останніх двох тижнів, підтверджувало його припущення.

Він скинув сорочку. Заткнув умивальницю корком. Затамував подих і ще раз глянув на себе в люстро, як ото дивляться на найгіршого ворога. Потім відхилив голову назад і щосили вгатив носом об край раковини.

В очах потьмарилося. Увіччю сяйнули іскри. Він повалився навколішки, та відразу підвівся і змусив себе розтулити повіки. Перше, що він угледів, була залита кров’ю раковина. Він зиркнув у люстро і побачив, що розбив собі носа. Страшенний біль розпливався під черепом, просягаючи в кожен куточок мозку. Усе довкола гойдалося. Йому довелося ухопитися за умивальницю, щоб не зомліти.

Тремтячою рукою він понишпорив на дні кривавої калюжі. Нічогісінько. Він узяв указівним і великим пальцем за свою носову перегородку і помалу посіпав її в різні боки, потужно видихаючи повітря, наче хотів висякатися.

З носа ринула кров, це все, чого він добився.

Він зібрався на силі й знову вгатив переніссям край умивальниці. Біль прошив його мізки. Він насилу втримався на ногах, та подивитися в люстро вже не здужав — йому було страшно. Із очей котилися сльози. Перебуваючи в напівпритомному стані, він узявся пальцями за носа, поторсав його і обережно видихнув повітря. Нічого.

Ще один удар об умивальницю. І ще обмацування. Марно. І знов удар. Він відчував пальцями розтрощені кістки та хрящі. Усе дарма.

П’ятої спроби не було.

Він зомлів і повалився додолу.

Отямившись, відчув, що приклеївся закривавленою щокою до лінолеуму. Гострого болю не було. У голові дудоніло, а перед очима пливли темні плями. Він звівся на ліктя. Певне, замість носа у нього страшенна рана. Простягнувши другу руку, він ухопився за крана і заглянув у люстро.

Усе довкруги було залите кров’ю. У крові було і дзеркало, і стіни. В умивальниці стояла калюжа крові. Терорист-смертник, подумав він собі. Із бомбою, що вибухнула в його руках. Він насилу набрався мужності, щоб знову глянути в люстро. Хоч як це дивно, обличчя не дуже було покалічене. Тільки ніс був мов буряк і перехнябився набік. З рани стирчала кістка, що простромила шкіру.

Може, через ту дірку виліз імплантат?

Погамувавши нудоту, він застромив руку в криваву рідину на дні умивальниці. Помацав там і знайшов-таки те, що шукав. Із пальців спливали краплини крові, та він тримав її в руках. То була капсула, що скидалася на довгасту кулю сантиметрів зо два завдовжки. Він підставив її під струмінь води. Вона виявилася хромованою опукою без жодного шва чи з’єднання. Лікар казав щось про кремній, та Нарцис у цьому нічого не тямив. Зрозуміло було одне: хоч що був той предмет, вигляд він мав супермодерний, певне, вийшов з-під преса. Чергове диво мікроелектроніки. Якщо це і справді мікропомпа, то куди ж надходить речовина?

Ту річ треба було б вивчити, дослідити добре, збагнути, як вона функціонує. Але де? Кому доручити це діло? Відповідей нема. Він поклав імплантата до кишені й умився холодною водою. Холод погамував біль. Нарцис застиснув носа поміж долонями і шарпнув, повертаючи його на місце.

Він устиг почути, як щось хряснуло.

Наступної миті він знову зомлів.

Анаїс ніколи не бачила таких жахливих мармиз.

Праве око кругле, вирячене, мало не вилазило з лоба. Ліве — примружене, люте — потонуло у складках шкіри. Усеньке обличчя перехняблене. Рот кривиться в лютій посмішці, скидаючись на відкриту рану. Те обличчя було втіленням зла. Того зла, якого йому завдали, зла, якого він сам завдавав…

Малюнки скидалися на ілюстрації до бульварних романів початку ХХ століття. Злочини Фантомаса. Розслідування Гаррі Діксона. Розглядаючи ті малюнки, довелося тримати себе під контролем, тож зображені на них жахіття ставали ще страшніші. Здавалося, ніби вбивця належав до іншого світу, створеного із жорстокості. Він стояв на колінах біля голого трупа і видирав із кривавої рани його геніталії. Не було ніякого сумніву: він вихолощував убитого.

На обох рентґенівських знімках був той самий епізод, хіба що з перервою на кілька секунд. На задньому плані вгадувалися контури якогось паризького моста — Єнського, Альми, Інвалідів чи Александра ІІІ, а внизу видніла темновода Сена.

Анаїс здригнулася. Вона тримала в руках рентґенівські знімки Нарцисових автопортретів. Художник написав свої полотна поверх інших картин, де було намальоване жертвопринесення, що в ньому він брав участь. Ким він там був: учасником чи головною дійовою особою? Обирай сама.

— Що ви про це думаєте?

Анаїс опустила знімки і глянула на майора поліції, який те запитав. Вона сиділа в кабінеті ЦВБОЗ[42]. Навіть у поліції сваволя має свій край. О дев’ятій ранку її привезли до найвищого паризького суду. Суддя не виявив до неї особливої уваги, та все ж таки визнав, що вона володіє значною інформацією про вчорашню стрілянину. Її перевели до Нантерра, на вулицю Труа-Фонтано, де оце її допитував очільник слідчої групи майор Філіпп Соліна.

Вона показала кайдани.

— Може, спершу скинете їх із мене?

Майор підвівся зі стільця.

— Авжеж.

То був гладкий чолов’яга років п’ятдесяти, вбраний у дешевого темного костюма, що видавався трохи затісним для нього. Типовий поліцай. Усе його тіло могло служити наочним доказом того, як людина помалу міняється і з кремезного молодика стає дядьком із зайвою вагою. Він був лисий, зате голий череп прикрашали окуляри, що він задер мало не на маківку, а на підборідді була шпакувата триденна щетина.

Звільнившись від кайданів, Анаїс кивнула на рентґенівські знімки.

— Це зображення вбивства, що сталося в Парижі. Жертва — волоцюга або жебрак.

— Хотілося б почути від вас те, чого я не знаю.

— Убивство скоїли до весни 2009 року.

— Чому ви так певні цього?

— Картини написані у травні чи в червні 2009 року.

Майор поворухнувся. Розправив широкі плечі й поклав перед собою долоні, наче готувався до сутички. Анаїс помітила в нього на підмізинному пальці товсту золоту обручку. Він весь час крутив її, чи то демонструючи трофей, чи то намагаючись позбутися нестерпного тягаря.

— Що ви знаєте про цю справу?

— А що ви можете мені запропонувати?

Соліна посміхнувся і знову крутонув обручку.

— Ви не в тому становищі, капітане, щоб торгуватися зі мною. Я розмовляв із суддею. Можна сказати лиш одне: ви добряче влипли.

— А я всеньке моє життя тільки те й роблю, що шукаю компромісів зі злочинцями. Та й, здається мені, ви могли б трохи докласти зусиль у цьому напрямку. Я ваша колега і володію надзвичайно важливою інформацією про цю справу.

Він покрутив головою. Здається, йому подобалося, що Анаїс не здається.

— І які будуть ваші умови?

— Я сповіщаю вам усе, що відомо мені про цю справу, в обмін на негайне звільнення.

— А більше нічого не хочете?

— Гаразд. Нехай буде умовне покарання.

Соліна розгорнув теку з протоколами допитів. Тека була тоненька. Поки що тоненька. Він порпався в паперах, а вона тим часом роззиралася довкруги. Кабінет був оббитий вагонкою, від чого скидався на каюту корабля. М’яко сяяли трубки ламп, в кімнаті було затишно.

— Виграють усі, — провадила вона. — Ви здобудете інформацію, а я — волю. Адже в нас немає конфлікту інтересів. І я можу допомогти вам у розслідуванні.

Майор показав їй жмут аркушів, скріплений степлером.

— Знаєте, що це таке?

Анаїс промовчала.

— Наказ про ваше усунення від справи. Поки що тимчасове.

— Я можу бути позаштатним консультантом.

Соліна заклав долоні за голову й потягнувся.

— Я не всемогутній. Можу відпустити вас на три дні, а потім повинен буду передати папери до суду і до відділу внутрішніх розслідувань. Ви працівниця поліції, тому я можу тимчасово звільнити вас — під власну відповідальність. Із формулюванням: «Для з’ясування істини».

Він тицьнув пальцем у стола.

— Але гляди мені, кралю! Викладаєш усю інформацію до грама. Не дай Боже, я дізнаюся, що ти щось приховала від мене, — взую тебе так, що з тебе лайно всіма дірками полізе!

— Гарно сказано.

Він знову навалився грудьми на стіл і обхопив обручку двома пальцями.

— Кого ти оце з себе корчиш? Гадаєш, це тобі «Ладюре»?

— А яка гарантія, що ви не пошиєте мене в дурні?

— Слово поліцая.

— І що за ним стоїть?

— Двадцять п’ять років бездоганної, чесної служби. Надія на кар’єрний ривок. Перспектива випередити колег. Ото зваж оце все і побачиш, яка шалька піде донизу.

Її не переконали ці аргументи. Але вона розуміла, що вибору нема, — він узяв її в заручниці.

— Гаразд, — відказала вона. — Тільки вимкніть мобільника і комп’ютера. І відеокамеру над головою. Нотаток теж робити не треба. У вас не повинно лишитися ніяких матеріальних слідів нашої розмови. Це неофіційна бесіда.

Соліна підвівся з виглядом утомленого стерв’ятника. Вимкнув відеокамеру. Дістав із кишені мобільника і, вимкнувши його, поклав на стіл. Потім знову сів, перевів комп’ютер у сонний режим і звелів через інтерфон, щоб його не турбували.

Умостився зручніш у фотелі й запитав:

— Кави?

— Ні.

— То я слухаю.

Вона геть-чисто все розповіла йому. Убивства волоцюг. Мінотавра в Бордо. Ікара в Марселі. Переслідування Матіаса Фрера, який був також Віктором Янушем і Нарцисом. Психічна патологія в головного підозрюваного, що виражається в дисоціативній утечі. Його намагання самостійно розслідувати вбивства, хоч найліпше для нього було б покинути Францію. Це можна тлумачити як доказ його невинності або чергову втрату пам’яті. А може, і того, й іншого заразом.

Анаїс говорила десь із півгодини. У роті аж пересохло.

— Води мені дасте? — запитала вона врешті.

Соліна відчинив шухляду і поставив перед нею плящину «Евіану».

— Що йому потрібно було на вулиці Монталамбер?

Анаїс жадібно цмулила воду.

— В одному зі своїх життів, — нарешті відказала вона, — Фрер був мистцем. Звався Нарцисом. І потерпав од психічної недуги. Лікувався у приватному закладі. Вілла Корто розташована біля Ніцци.

Вона недарма згадала ту віллу. Хотілося побачити, як відреагує на те Соліна. Та він і оком не моргнув. Певне, нічогісінько не чув про різанину, що там сталася нещодавно. Вона вирішила, що не буде зупинятися на цьому епізоді. Ніхто не знав, що вона там побувала, тільки Кроньє.

— Писав Нарцис лише автопортрети. Фрер здогадався, що під ними криються інші зображення. Всі його роботи продала одна паризька галерея. Він приїхав до Парижа і роздобув списка покупців. І почав збирати свої полотна, щоб просвітити їх рентґеном. А як же ж іще відкрити таємницю картин?

— Щодо покупців. Цей той список, що його ви передали Рібуа?

— Рібуа?

— Нашому здорованеві.

— Авжеж. Нарцис дістав одного автопортрета в колекціонера із Шістнадцятого округу, другого вициганив на вулиці Монталамбер. Потім подався до медичного центру і попросив просканувати полотна рентґеном. Знімки ви допіру мені показували.

Соліна взяв одного знімка й, обернувшись до вікна, почав розглядати його на світло. Окуляри він посунув на носа і скидався тепер на лікаря, що міркує над діагнозом.

— Це вбивство з тієї ж таки міфологічної серії? — спитався він, поклавши знімка на столі.

— Авжеж.

Анаїс стрепенулася, раптом її осяяло. Люте, перехняблене обличчя вбивці було машкарою. Знову натяк на міф? Ні, певне, якась національна особливість. Атрибутика первісного племені. Вона згадала, що казав Рауль, волоцюга з Бордо. Філіпп Дюрюї буцім казав йому, що чоловік, який пропонував йому дурман, затуляв своє обличчя. Отож, убивця грав різні ролі. Влазив у шкуру міфологічних героїв.

Соліна теж про те подумав, бо запитав:

— То з яким міфом ми зіткнулися цього разу?

— Хтозна. Треба гортати книжки. Здається, кастрацій у грецьких міфах скільки завгодно. Та тепер головне вийти на слід паризького вбивства.

— Дякую за пораду. Нелегке завдання. Бурлаки весь час убивають одне одного.

— І каструють?

— Та вони що хочеш можуть утнути. Треба звернутися до Інституту судової медицини.

Соліна знову зігнувсь у фотелі. І заходився гратися з обручкою.

— У твоїй оповіді повнісінько дірок, — недовірливо сказав він. — Зокрема, ти не сказала, чому опинилася в Парижі.

Вона чекала того запитання. Що ж, доведеться розповісти про тих зарізяк у костюмах від «Г’юго Босса».

— У цій справі є ще один аспект, — сказал вона, помовчавши.

— То викладай його хутчій, крихітко.

Вона зосередилася і почала розповідати про забудька на ім’я Патрік Бонфіс, якого затримала поліція. Змалювала убивства на березі в Ґетарі, внаслідок яких загинув не лише Бонфіс, а і його подруга. Єдиним доказом, що міг вивести на вбивць, виявилося авто «ауді» моделі Q7, що було на місці вбивства і належало охоронній агенціії, яка входила до холдингу «Метис».

— Що ще за «Метис»? — урвав її Соліна.

Анаїс коротко виклала все, що знала про нього. Сільськогосподарська компанія, що у 80-х перейшла до фармацевтики. Офіційно веде наукові дослідження, та буцім пов’язана з міністерством оборони. Соліна недовірливо звів брови. Вона повернулася до фактів. Завдяки навігаторові вона вистежила пересування всюдихода, якого буцім викрали в агенції. За його кермом сиділо двоє найманих убивць, які пантрували Нарциса. Вони і припровадили її до Парижа.

— Вигадуєш!

— А трупи на вулиці Монталамбер?

— Під час стрілянини ніхто не потерпів.

— Що?!

— Трупів не було.

— Таж я сама їх бачила! Фрер одного застрелив, а другого впорав ножем.

— Якщо це справді такі хлопці, як ти оце кажеш, то вони були в кулевідпорних жилетах. А твій Нарцис ніщо супроти них. Вистрілив у першого. Ще дивно, як він у нього поцілив. Його пістолет заряджений був звичайними патронами, в них мала пробивна сила. Ми знайшли відстріляні гільзи. Для кевларового чи вуглецевого жилета ті кулі мов горох. Так само і ніж. Навіть якщо твій полюбовник садонув його ножем, то вістря не проткнуло навіть другого захисного пласту.

— Я бачила тих зарізяк зблизька, — наполягала Анаїс. — Вони були в костюмах, що сиділи на них як улиті. Під такими жилетів не сховаєш.

— А я покажу тобі останні розробки. Вони не грубші від комбінезона для водолаза.

— Таж на вулиці було повнісінько поліцаїв! Їм там був чортів тиск!

— Ще одне підтвердження на мою користь. Вони скористалися сум’яттям і втекли. Перші примчали хлопці з відділу на острові Святого Людовіка. Сама знаєш, який у них досвід силових затримань. А наші наспіли запізно. Там уже нікого не було, тільки ти і твій дурнуватий маляр.

Анаїс більш не допитувалася. Тепер вона збирала інформацію.

— Ви допитали Нарциса? Що він вам сказав?

Соліна іронічно посміхнувся. І знову заходився гратися з обручкою. Анаїс згадалася стаття з жіночого часопису, де ця звичка тлумачилася як намагання тікати у світ за очі від подружнього життя.

— Ти і справді трохи відстала від життя.

— Що ви маєте на увазі?

— Твій любасик цієї ночі накивав п’ятами.

— Не вірю!

Поліцай відчинив шухляду і дістав факса, якого одержав передніше. То було повідомлення всім патрулям у Парижі, де мовилося, що Матіас Фрер, він же Віктор Януш, або Нарцис, якого підозрюють у навмисному вбивстві, о 23.00 утік із в’язничного відділу лікарні Отель-Дьє.

Вона мало не заволала на радощах. Та радість хутко заступила тривога. Адже все почнеться наново. Якщо зарізяки живі, вони знову підуть його слідом. Соліна схилився до неї й тихенько спитав:

— То де його шукати?

— Хтозна.

— У нього є знайомі в Парижі? Хтось такий, хто допоможе йому втекти з міста?

— Він не збирається тікати. Він намагається відновити свої попередні особистості. Він і сам не пам’ятає, ким був передніше. Ми цього теж не знаємо.

— Щось іще хочеш додати?

— Ні.

— Справді?

— Цілком.

Він відкинувся у фотелі й розгорнув теку.

— А ось у мене є дещо для тебе.

І поклав перед нею аркуша, обернувши так, щоб можна було прочитати.

— Це що?

— Наказ про твоє переведення, що підписав суддя. Тебе візьмуть під варту й одвезуть до в’язниці Флері-Мерожі. Негайно.

— Що?! Ви ж пообіцяли мені!

Соліна обернувся до віконця у дверях і махнув рукою. Анаїс оком не встигла моргнути, як на зап’ястях клацнули кайдани. До кабінету ввійшли двоє поліцаїв в одностроях і, вхопивши її попід пахви, поставили на ноги.

— Ніхто не має права порушувати закону. Надто ж капосне дівчисько, що корчить із себе…

Він не встиг скінчити ту фразу. Анаїс плюнула йому в обличчя.

Він прокинувся, почуваючи біль у переніссі. Той біль його і збудив.

Відчуття. Ніс набряк і зробився наче довбня, затуливши поле зору. Розтрощені носові перегородки аж сіпалися від болю, спливаючи безгучним криком. У носових пазухах і щелепних западинах заков’язла кров, що не давала й дихнути. Його кров.

Уночі він добрів до тями, та здужав тільки увімкнути світло, дістатися до ліжка й упасти на нього в одязі. Потім він поринув у сон.

Зараз він обережно підвівся з ліжка. Рухався невпевнено, мов недужий, що після довгої хвороби почав потроху вставати. Дошкандибав до ванни, второпавши дорогою, що надворі вже видно. І котра це година? Годинника в нього вже не було. Він увімкнув лампу над умивальницею. Що ж, могло бути й гірше. Обличчя набрякло, та не так, щоб набути й геть потворного вигляду. На переніссі видніли засохлі садна від ударів об умивальницю. Ліворуч біля носа була довша і глибша рана — через неї він дістав імплантата.

Він несамохіть застромив руку в кишеню. Ось він. Усвідомивши, що ця гидота протягом кількох місяців сиділа в його голові, він замалим знову не зомлів. Та стримався і роздивився її уважніше. Ні виступів, ні шпарин. Якщо це мікропомпа, то як вона діє? Може, речовина просякає крізь пори? Він поклав того речового доказа до кишені штанів.

Намочив рушника холодною водою, приклав до перенісся і знову ліг. Від дотику вогкої тканини біль знову спалахнув. Він заплющив очі й почав чекати. Незабаром больові імпульси погамувалися, а потім і геть ущухли, немов буруни на озерній гладіні, що переросли у дрібнохвилля.

Попри те, що йому було недобре, він був сповнений рішучості та прагнув до дії. Продовжувати бій. Провадити розслідування. Вибору не було. Але як? Без шеляга в кишені? Без спільників? Знаючи, що на нього полює вся паризька поліція? Він відкинув усі ті думки і зосередився на злободенних завданнях.

Спершу треба з’ясувати все про вбивство з кастрацією, що сталося 2009 року в Парижі, на одній із набережних Сени. Він швидко дійшов висновку, що, застрявши в готельному номері, не зуміє навіть податися потрібним напрямком. Може, варто зайти до справи з іншого боку. Перечитати грецькі міфи, де міститься згадка про кастрацію? Але й від цієї ідеї довелося відмовитися. Йому слід було б піти до бібліотеки чи до інтернет-каварні. Перед його внутрішнім зором промайнула картина: ось він у самій сорочці (піджака повернути не пощастить) вештається паризькими вулицями…

Отож, слід визнати очевидне. Він живцем замурований у цій кімнаті, обклеєній жовтогарячими шпалерами. І попереду жодної перспективи…

Та потроху в голові почала народжуватися ще одна ідея.

Мури його забудькуватості були пористі. Крізь них просякали цілі пласти його колишніх життів. Фахові знання з психіатрії. Спогади про Анну-Марію Штрауб. Мистецький талант. Він спробував пройти кожною з цих стежин. І нічого не знайшов.

Та залишався живопис. Якщо колись раніше він був художником, то, можливо, користувався тими самими матеріалами й тією технікою, що й Нарцис. Йому згадалися сторінки блокнота, пописані дрібним почерком. Склад фарб, співвідношення різних пігментів і способи їх змішування. Проблема полягала в тому, що записника в нього вже не було. Звісно ж, він не пам’ятав, що там понаписувано…

Аж він випростався. Корто казав, що Нарцис використовував для виготовлення фарб особливу освітлену оліфу. І не першу-ліпшу, а фабричну. Замовляв її безпосередньо у дистрибутора. У тих, хто зазвичай постачав цю олію тоннами.

Це могло кудись припровадити. Треба зв’язатися зі столичними постачальниками оліфи. Якщо він був художником і жив у Парижі, то, може, йому пощастило укласти особливу угоду з підприємством хімічної чи харчової промисловості, яке випускало й освітлену оліфу. Може, його співробітники згадають про художника, що замовляв не більш ніж кілька бідонів на рік.

У номері був телефон, і він був під’єднаний. Нарцис несамохіть усміхнувся й одразу ж скривився від болю. Йому не хотілося й думати, яким зробилося його обличчя. На думку спала картина: вирва від набою і кавалки тіла, розкидані довкола неї. Тільки той вибух він сам собі влаштував.

Спершу він дізнався телефоном, котра ж таки година. Десята година десять хвилин, сповістив йому голосовий годинник. Потім він заходився телефонувати в довідкові служби. Голос його був гугнявий і глухий, немов чужий. Він весь час набирав номери і ставив те саме запитання, щоб здобути перелік постачальників лляної оліфи, що були в департаменті Іль-де-Франс.

На тумбочці лежав блокнот із логотипом готелю «Ексцельсіор» і олівець. Він нотував прізвища, назви міст і номери телефонів. У столичному департаменті таких компаній було десь із десяток. Міста, де вони працювали, розташовані довкола Парижа — Іврі-сюр-Сен, Бобіньї, Трап, Аньєр, Фонтене-су-Буа…

Нарцис набрав першого номера у списку. Сказав, що він мистець і хотів би замовити деякі матеріали у виробника. Комерційний директор компанії «Прошимі» чемно пояснив йому, що його компанія виробляє мастики, лаки, промислові барвники, лінолеум тощо. І не має нічого спільного з мистцями. І порадив звернутися до спеціалізованих фірм — «Олд Голланд», «Сенельє», «Талан», «Лефран-Буржуа»…

Нарцис подякував розмовникові й повісив слухавку. Набрав номер фірми «Сі-Ді-Сі — лаки і фарби» в Бобіньї. Там йому сказали те саме. «Компра» — металопластики. Та сама відповідь. Нові назви, нові голоси. Щоразу він просив його з’єднати з комерційним директором. І щоразу чув ту саму відмову. Спробуйте звернутися до компаній, що торгують літрами, а не тоннами.

Він дістався до сьомої фірми у списку. Потроху його охоплювало відчуття, що все це марно, а попереду його чекають лише довгі години відчаю. Аж його черговий співрозмовник, представник фірми «КТЕР», що постачала гуртові партії олив, раптом запитав:

— Арно, це ти?

Нарцис не розгубився і відказав:

— Авжеж, це я.

— Боже мій, де це тебе носило?

Потер перенісся, сподіваючись, що голос звучатиме не так гугняво, і мало не зойкнув від гострого болю.

— Я їздив у справах, — пробурмотів він.

— Якийсь дивний у тебе голос… Насилу впізнав тебе.

— Нежить.

— Не покинув писати?

— Ні.

Нарцис опустив очі: рука, що тримала слухавку, тремтіла. У голові було чистісіньке сум’яття думок. Що це, диво чи помилка? Невже цей чоловік звертається до одної з його передніших особистостей?

— Ти що хочеш? Замовлення зробити?

— Авжеж.

— Як завжди?

— Так.

— Зачекай хвилю. Завантажу файл.

Пролунало цокотіння клавіш.

— А в мене у кабінеті й досі висить твоя картина, — шукаючи файла, теревенив чолов’яга. — Клієнти у захваті від неї. Вони не хочуть вірити, що наша продукція і для цього годиться!

Він зареготався. Нарцис мовчав.

— Замовлення відправити за давньою адресою? Вона не змінилася?

— А в тебе яка записана?

— Вулиця Рокетт, 188. Індекс 75011.

Слава тобі, Господи!

— Так і є, — підтвердив він, хутко нотуючи адресу. — А з приводу замовлення я ще зателефоную. Гляну, що там у мене в коморі.

— Гаразд, Пікасо. Треба якось зустрітися та хильнути по чарчині!

— Та звісно.

Він поклав слухавку, сам себе не тямлячи від того, що відбулося. У кімнаті тхнуло курявою від брудного килимового покриття на долівці, а розбитий ніс так болів, що в очах аж сльози стояли. Та він переміг! Освітлена оліфа привела його до самого себе. Либонь, до того, ким він був ще тоді, як мав обернутися Нарцисом…

Адреса тієї вулиці стосувалася не багатоквартирної коробки, а цілого селища, що складалося з колишніх фабрик, тепер перебудованих на мистецькі студії або на офіси продюсерських компаній і художні майстерні. У кожній споруді було два поверхи і скляні стіни на вертикальних рейках, які гордовито дивилися на довколишню місцевість. Бруковані вулиці, що зміїлися поміж будинками, здавалися кам’яними потічками, які аж лисніли від сонця.

Нарцис не впізнавав місцевості, проте не міг не почувати затишку і супокою, якими вона дихала. То був тихий куточок, цілком пристосований до сімейного і мистецького життя.

— Ноно?

Він не відразу второпав, що гукають до нього. Ноно — це зменшувальне від Арно… Справді, за кільканадцять кроків, на порозі якогось будинку, стояли дві дівчини з цигарками в руках. Вийшли на перекур, либонь.

— Як ся маєш? Давно тебе не видно…

Нарцис кисло всміхнувся, та не став підходити. По-перше, був він у сорочці, без піджака. По-друге, ніс був мов буряк, тож вигляд він мав ще той.

Дівчата захихотіли.

— Навіть поцілувати не хочеш, еге?

— Та нежить у мене.

— А куди ти оце пропав?

— У справах їздив, — трохи голосніше відказав він. — Виставки, знаєте….

— Не дуже гарний у тебе вигляд… Раніше ти такий гарнюній був!

Вони знову захихотіли, пхаючи одна одну ліктями. У їхньому реготі відчувалося приховане збудження, якась звична фамільярність. Він подумав собі, що, може, переспав з котроюсь, якщо не з обома.

— Міг би й подякувати! Ми твоє зілля поливали.

— Ага, я бачив… — буркнув він, щоб не мовчати. — Дякую, звісно.

І завернув до першого провулку, від усієї душі сподіваючись, що чуття підкаже йому правильний шлях. Дівчата нічого на те не сказали, то він таки не помилився. Їхня реакція була для нього несподіванкою. Здається, він і справді Арно. Та коли припустити, що Арно існував ще до Нарциса, то доводилося визнати, що він не бував тут місяців із п’ять.

Він облишив ті думки. Поки що в нього був інший клопіт. Діставшись до вулиці Рокетт, він зупинився біля газетної ятки і погортав часописи, переглядаючи перші сторінки та розділи кримінальної хроніки. Про те, що він дременув із лікарні Отель-Дьє, поки що нічогісінько не писали. Певне, зарано ще було. Хоча про стрілянину на вулиці Монталамбер газети писали.

Та увагу його привернули інші заголовки.

На чільних сторінках сповіщали про трагедію, що розгорнулася за тисячу кілометрів від Парижа. А він мусив би це передбачити!

БІЙНЯ У ПСИХІАТРИЧНІЙ ЛІКАРНІ!

СТРАШЕННИЙ ЗЛОЧИН У ПСИХІАТРИЧНІЙ КЛІНІЦІ БІЛЯ НІЦЦИ!

НАВІЖЕНЕЦЬ ЗАБИВ ПСИХІАТРА І ДВОХ САНІТАРІВ!

«Учора ввечері о дев’ятій годині жандарми з Карроса знайшли в кабінеті директора тіло Жана-П’єра Корто і двох санітарів. За попередніми даними, лікаря довго катували».

— То ви купуєте чи ні?

Нарцис не відповів на запитання продавця. Він хутко пішов од ятки. На ньому прокляття якесь. Він — «Зойк» Едварда Мунка. Невже він міг подумати, що зарізяки просто заглянуть на віллу Корто? Лікаря довго катували… Від тієї думки в нього аж голова пішла обертом. Почуття провини підкотило до горла їдкою печією. Хоч де він з’являється, скрізь сіє смерть і руїну. Він живе втілення бліцкригу.

Та як часто воно буває, під покровом жаху потроху озивався інстинкт самозбереження. У матеріалах жодного слова не було про Нарциса, хоча він пробув на віллі Корто останні два дні. Він перебрав подумки художників, що були там пацієнтами. Можна було не боятися, що їхні свідчення допоможуть поліції натрапити на його слід. Якщо судити з того, що пишуть у газетах, жандарми схиляються до версії про вбивство, скоєне кимось із божевільних, що мешкали на віллі Корто. Ото й шукайте його.

Він простував вулицею, покрадьки читаючи імена та прізвища власників на поштових скриньках. Жодного сліду Арно. Вулиця впиралася у скляний фасад будинку, затулений заростями бамбука, лавра і вовчих ягід. Оце те зелення, що його поливали дівчата? Він пройшов між гіллям і побачив скриньку з табличкою «АРНО ШАПЛЕН».

Зі скриньки стирчали конверти. Він поглянув на них: усі були адресовані Арно Шапленові. Офіційні повідомлення, банківські рахунки, проспекти, різні торговельні пропозиції, повідомлення про рекламні акції… Нічого особистого.

Один за одним він попіднімав горщики з рослинами, шукаючи ключа. Але талан його скінчився. Ох, як талану нема, то є кулак… Сховавшись у бамбуці, він садонув кулаком по шибці, найближчій до скляних дверей. Після третього удару скло розбилося, і друзки попадали до коридора.

Нарцис застромив руку в діру, відімкнув замка й обернув клямку.

Увійшов до хати, спіткнувся об купу газет і листів на долівці й ретельно замкнув двері.

Вікна були зашторені. Його ніхто не бачив. Він обернувся на місці і з задоволенням вдихнув затхлого повітря.

Він був удома.

Величезна кімната на одного власника площею десь із сотню квадратних метрів. Висока засклена стеля на металевих підпорах. Бетонна долівка пофарбована сірим. Праворуч і ліворуч простір обрамовували конструкції з цегли. На лівій половині була кам’яна кухонна раковина, електрична плита, холодильник і посудомийна машина. На правій видніла сила-силенна тюбиків, палітр, сулій із хімікатами, ванночок із засохлою фарбою, рам, сувоїв полотна…

Його увагу привернула одна подробиця. У глибині кімнати, під галереєю, стояв кульман. За вікном були бамбукові чагарі. Нарцис підійшов ближче. До кульмана були причеплені бляклі рекламні ескізи, виконані фломастером або вугільним олівцем. Деякі з них навіть були взяті в рамки і висіли на стіні, над столом.

Певне, Шаплен не тільки картини писав, а був ще й ілюстратором і художнім редактором у рекламній агенції. Утім, у майстерні не було жодного малюнка, жодного ескіза, що свідчив би про те, які картини він писав. З іншого боку, на рекламних ескізах він не помітив ні логотипа, ні фірмової марки. Хтозна, для кого він виконував ті замовлення. Єдине не викликало сумніву: він працював удома, був фрілансером.

Він повернувся на середину кімнати. Зі стелі звисали дизайнерські лампи під алюмінієвими ковпаками. Підлогу оживляли килими з абстрактними візерунками. У кутках стояли полаковані меблі, без жодної оздоби, виконані в суворому стилі. В такій кімнаті не могли жити ні волоцюга Януш, ні божевільний мистець Нарцис. Але на які кошти придбав Шаплен усе це добро? Невже рекламні дизайнери мають такі шалені заробітки? Може, він продавав картини, як ото Нарцис? І як дорого?

Самі запитання… Шквал запитань.

І довго Нарцис був Шапленом? Довго наймав це помешкання? Хто платив за нього тоді, коли його не було тут? Він повернувся до дверей, де валялася пошта. За віконцями в конвертах посортував усі листи. Здебільшого то були ділові послання. Прохання сплатити черговий внесок. Нагадування про те, що платіж прострочено. Повторні рахунки. Повідомлення зі страхової компанії. З банку. Телефонні рахунки. Він подумав, що пошту перегляне потім, а поки що огляне будинок.

Розпочав із кухні. Стіл із пофарбованого дерева. Хромовані стінні шафи. Суперсучасні побутові прилади. Усе в доброму стані, хоч і припало порохом. Здається, Шаплен був небияким чистьохою. А може, в нього була служниця? Якщо так, то чи давав він їй ключі? Він був певен, що ні. Відчинивши холодильника, він виявив там рештки продуктів, які, попри холод, уже вкрилися пліснявою. Як і будь-який «пасажир без багажу», він покинув дім, не знаючи, що не повернеться.

Він відчинив морозильника. В опушених памороззю пакетах знайшлися дімсам[43], зелена квасоля, смажена картопля… Коли він уздрів усі ті заморожені смаколики, в нього аж у череві забурчало. Дістав із пакета дімсам і поклав до мікрохвильової печі. Несамохіть простягнув руку до шафи й дістав сойову підливу і соус «чилі». За кілька хвилин він з’їв вміст усього пакета, вмочаючи пельмені у дві підливи, налиті у дві філіжанки для кави.

Проковтнувши останнього кусника, він відчув, як його нудить, адже він хапав ту їжу наче собака. Та він погамував нудоту. Йому потрібні були сили. Гра тривала. Він поклав тарілку і мисочки до мийниці. Здається, до нього поверталися давні звички самотнього чоловіка.

Оглянувши кухню уважніше, він знайшов залізні східці. Перила були зі сталевих линв, що скидалися на морські леєри, коли тільки він і справді не поцупив їх з якоїсь яхти.

Замилування власника вітрилами підтвердилося й тоді, коли Нарцис виліз на другий поверх. На стінах висіли чорно-білі світлини вітрильників. По краю галереї стояли макети кораблів із палубами з полакованого дерева. Тут було велике ліжко, застелене чорними простирадлами і помаранчевою ковдрою, а напроти нього — великий плазмовий телевізор. По праву руч були дверцята з темного дерева зі світлими прожиллями, там висів одяг і стояли скриньки із взуттям.

Нарцис оглянув гардероба. Лляні сорочки. Джинси. Штани. Костюми дорогих марок. Сила-силенна взуття. Чобітки «Вестон», черевики «Прада», шкіряні черевики «Тодс». Шаплен був неябиякий дженджик, що полюбляв добротний одяг і взуття.

Він заглянув до ванни, розташованої за шибою з шаруватого скла. Стіни там були оббиті темним цинком, тож враження було таке, неначе він потрапив до прохолодної, чистої цистерни. Над подвійною умивальницею замість звичних кранів були каскадні змішувачі. Нарцисові знову спало на думку те саме запитання: на які ж грошенята придбано всю цю розкіш?

Він вирішив взяти холодний душ. За десять хвилин колючі струмені змили з нього кров, жах і тривоги останньої доби. З-під душу він вийшов із дивним відчуттям сили і віднайденої невинності. Понишпорив на полиці в пошуках якогось антисептика, та знайшов тільки парфуми «О д’Оранж Верт» фірми «Гермес». Обробив ними садна і наліпив на носа декілька клаптів пластиру. Потім убрався так, як, на його думку, вбирався вдома Шаплен. Спортивні штани від Кальвіна Кляйна, футболка і мольтонова куртка з вилогою Емпоріо Армані.

Він уже почав потроху звикати до помешкання мистця, аж помітив біля ліжка телефон з автовідповідачем. Умостившись на ліжку, він ознайомився з апаратом. Пам’ять була повнісінька. Отож, у Шаплена були друзі, яких занепокоїла його відсутність. Він натиснув кнопку, щоб слухати записи. Відбитки пальців його не турбували, бо, звісно ж, їх тут було повно, і то віддавна.

Він очікував почути стривожені голоси та нетерплячі запитання. Та натомість пролунало жіноче хихотіння.

— Любасику, ти куди оце подівся? Гніваєшся на мене, еге? Твій номер дала мені Одрі… Зателефонуй!

Той голос і регіт нагадали йому двох сміхотливих дівчат, що курили біля дверей будинку. Нарцис глянув на екран. Телефонували 22 вересня. Наступний, 19 вересня, швидше скидався на котяче мурчання.

— Ти вдома, солодкий мій? — питалися оксамитовим голосочком. — Це Шарліна. Ми ж так і не кінчили…

Таке саме було і третє повідомлення, від 13 вересня.

— Ноно, ми тут з подругою… Хочемо в гості до тебе. Подзвони!

Регіт. Гучний звук поцілунку. Повідомленння йшли одне за одним, нітрохи не міняючи тональності. Жодного дзвінка від чоловіка. І жодного нормального дзвінка, нейтрального, спокійного і вже тим паче стривоженого.

Він роззирнувся. Вітрильники. Фірмові лахи. Жовтогаряча ковдра. Чорні простирадла. Оформлена дизайнером ванна. Він змінив свою думку. Певне, він помилився. То була не мистецька майстерня, а пастка для дівчат. Ноно нітрохи не скидався на зацькованого вовка Нарциса. То був звабник, що полював на жінок. З усього видно було, що йому якось щастило заробляти грубі гроші. І він із задоволенням тринькав їх у товаристві дівчат легкої поведінки. Зрозуміло, болісний пошук своєї переднішої особистості був йому анідесь.

І раптом пролунав поважний, навіть холодний голос.

— Арно, це я. Зустрінемося вдома. Ситуація кепська. Я боюся.

І короткі гудки. Нарцис перевірив дату. 29 серпня, 20-та година 20 хвилин. Знову жінка, та цього разу іншої категорії. Ніяких «Ноно», ніякого загравання. «Арно». І замість грайливості прохання допомоги.

Той запис був остатній. Тобто перший у часі. Від 29 серпня. Корто казав йому: «Ми знайшли тебе наприкінці серпня, біля виїзду 42 з автостради А8. На повороті до Канн — Мужена…»

Він кілька разів послухав того записа. Саме ті слова змусили його востаннє вийти з дому. І не повернутися. Решта дзвінків волала в порожнечу. Ноно помер після зустрічі з тією жінкою. А дорогою до Канн став Нарцисом.

Може, та жінка мешкала в Каннах? Чи вони побачилися в Парижі? І потім він утік на Лазурний берег? Коли саме його спіткав напад амнезії — до чи після зустрічі? Ні, якби він не зустрівся з нею, то вона знову зателефонувала б і тут був би ще один запис. Вони таки побачилися. Але потім розлучилися назавжди.

Якщо тільки він не прийшов запізно…

Він глянув на екран. Номер був прихований. Йому не давало спокою ще одне запитання. Звісно ж, у Парижі він знав багатьох дівчат. Але де він знайомився з ними? Куди ходив на полювання?

Він ще сидів на ліжку, аж зиркнув у куток, де біля заскленої стіни стояв невеличкий сполірований стіл, що скидався на бюрко нотаріуса початку ХХ століття, а на ньому стояв комп’ютер марки «Макінтош». Він раптом збагнув, що це і є знаряддя злочину. Ноно полював у мережі.

Він сів за столом і, поки комп’ютер завантажував операційну програму, сіпнув шворку товстої штори, щоб сонячні блищики не заважали дивитися на екран. І вмить усвідомив, що той порух він повторював уже тисячі разів.

Комп’ютер загурчав і став вимагати пароля. Нарцис рішуче написав: «NONO». Програма відповіла, що в паролі має бути не менше шести символів. Він надрукував: «NONONO». На думку спала давня пісня Лу Ріда: «And I said no, no, no / oh Lady Day…»[44] Аж ось відбулося з’єднання з мережею. Нарцис клацнув на Сафарі і проглянув перелік останніх сторінок.

І вмить опинився в іншому світі. У світі мережі версії 2.0. У світі соціальних мереж. Сторінок для знайомств. Віртуальних лабіринтів. Упродовж останніх тижнів він не вилазив із мережі, знайомився, спілкувався в чатах і обмінювався повідомленнями… Одна за одною мигтіли іконки: Фейсбук, Твітер, Зоомінфо, 123піпл, Метік, Бадоо, Матч.ком.

Ноно полював на здобич і пропонував себе, він був і мисливцем, і заразом дичиною. Видно було, що він цілими ночами сидів у мережі й залежно від характеру співрозмовниць провадив то іронічні, то поважні розмови, заводив то приязні, то грайливі балачки.

Можливо, думав собі Нарцис, Шаплен не просто юзав у мережі, а когось таки шукав. Він записав адреси сайтів і заходився завантажувати їх, проглядаючи чільні сторінки. У такий спосіб він з’ясував, що Ноно відвідував і пристойні форуми для нормального спілкування, і геть розбещені на кшталт: «Клацни, якщо хочеш мене джиґнути». Нарцис відкривав для себе програми, про які навіть не підозрював. Одна пропонувала надіслати на мобільника повідомлення, якщо за п’ятнадцять метрів од твого будинку проходила «дівчина, про яку ви мрієте». Інша обіцяла сповістити номер авто, де за кермом сиділа дівчина, що сподобалася вам.

Він повернувся до повідомлень, які відправив і отримав Ноно. Читати їх було непросто. Там було повнісінько орфографічних помилок і скорочень, які не відразу щастило збагнути: «зсм» замість «засмучена» і «пдр» замість «падаю від реготу»… Збивали з пантелику численні смайлики, понатикані де треба й не треба. Уся та писанина була просякнута збудженням, та насправді за нею стояла примара глибокої самотності, що страшенно засмутила Нарциса. Йому аж перехотілося вже йти цим слідом.

Хоч як воно там було, одне відкриття він уже вчинив. Поміж багатьма сторінками знайшов ту, що понад усе цікавила Ноно. То був сайт Sasha.com, що належав компанії, яка організовувала так звані speed-dating, тобто вечірки для самотніх людей, де кожному надавалася обмежена кількість часу, всього декілька хвилин, щоб зацікавити розмовника. Гасло сторінки було таке: «Сім хвилин змінять усе твоє життя».

На тій сторінці був форум, який давав новачкам нагоду познайомитися і розповісти щось про себе, перш ніж зустрітися в якомусь реальному місці. І справді, в коментарях жваво обговорювалися знайомства офлайн.

Нарцис увійшов на ту сторінку.

Ледь він написав декілька слів, як йому стало зрозуміло, що він повертається до своєї переднішої особистості.

«Це Ноно: —). Я повернувся».