Пасажир

Частина перша

Кінець червня. Сонце вдарило в підборіддя світанку несподівано гостро аперкотом, і день зірвався на ноги як ошпарений, вирвавшись з полону кошмарного сну. Електронне табло блимнуло датою 05.06.13 і перемінилося на годину. Цифри вказували 04:30. На третій перон київського залізничного вокзалу прибуває потяг Петербург–Львів. Людей тут чимало. Хтось зустрічає, а хтось відбуває. Клунки й сумки, валізи на коліщатах і без. Квіти в целофані й голіруч, обличчя серйозні, навіть дещо стривожені. Трапляються і такі, що все ще зовсім сонні, як зомбі.

Незважаючи на вранішню годину, туди-сюди снують найактивніші, ті, хто добре орієнтуються на розміщенні й нумерації вагонів уздовж перону, де і котрий із них стоятиме. Це продавці київських тортів, пива і ще чогось. Вони відрізнялися від решти людей тим, що завжди пробуджені, бо спати їм взагалі ніколи. Їх цікавлять лише транзитні й свіжі, які відбувають, пасажири.

Коли виск від тертя гальмівних колодок до дзеркально-блискучої робочої поверхні коліс набрав свого апогею, вагони напружилися і, підгецуючись, штурхнули один одного по черзі в ланцюговому порядку, і відразу якось попустилися. Щось зашипіло, заскреготало, клацнуло. Потяг став. Вагони зітхнули, відкриваючи свої двері, ­немовби їм справді стало легше на серці. Це відчуття відразу передалося зустрічаючим на пероні. Вони всі якось, немов по команді, посміхнулися і здійнялися навшпиньки.

Щойно двері вагонів почали відчинятися, то одразу, мов конферансьє на сцені, з’явилися на порогах провідники. Вони задоволено всміхалися у вічі натовпу зустрічаючих, ніби навмисне відтягуючи мить початку концерту. Здавалося, що всі присутні завмерли в цьому очікуванні, як публіка чекає помаху палички в руці диригента. Провідники-конферансьє вклонилися, повернули замки на підлозі й ураз загрюкали, піднімаючись, пороги. Провідники протерли поручні, хутко збігли на перон, а на східці ступили ноги пасажирів, і дійство почалося; радісні скрики вітання, помахи квітами, обійми з поплескуванням по плечах, поцілунки, сльози і не тільки радості, оклики, зойки, передавання–приймання багажу, діти, здійняті на руках понад усіма головами, раптом верескливо пробудилися сміхом радості. Кругом вигуки таксистів, носіїв багажу, продавців тортів, пива, сніданків і бозна ще чого. Усе це загорталося в шум від торохтіння коліщат валіз по плитці перону, шаркання від тертя підошов взуття, волочіння торб і оголошень з гучномовця про вчасне прибуття на київський перон номер три потяга Петербург–Львів.

Тривало це хвилин зо п’ять-сім. Далі галас почав спадати. На пероні залишилися подекуди продавці тортів, газет і закусок та ті з пасажирів, хто власне розпочинав свою подорож з Києва до Львова. Таких було тут не дуже багато. Біля СВ вагонів на пероні було майже порожньо.

Северин стояв навпроти дверей восьмого СВ вагона теж зовсім самотнім. Йому на вигляд років з тридцять. Високий, досить широкоплечий, усе ще стрункий. Високочолий з акуратно стриженим русявим волоссям. Сіроокий із сумним виразом на обличчі. Зодягнений у вільні джинси і таку саму сорочку на випуск та бежеву демісезонну куртку На плечі його висів невеличкий наплічник.

Було спокійно і напрочуд тихо на пероні. Десь там, за кількома рядами стоячих ешелонів далекого сполучення, обережно вислизаючи з вокзального кубла, погупував колесами на нестандартному стику рейки якийсь пасажирський експрес. Робот із жіночим голосом, мабуть що задрімав, бо мовчав уже хвилин зо п’ять.

Провідник восьмого СВ вагона стояв навпроти Северина на пероні. Це був літній чоловік з черевцем і масивними товстолінзовими окулярами на носі. В устах його диміла цигарка, і дим періодично потрапляв йому в праве око, від чого він мружився й кривився щораз то сильніше і кумедніше.

Та ось він швидко перехопивши пальцями цигарку, міцно всмоктав до рота побільше диму, зробив випуклі, як у трубача, щоки, різко затягнувся і випустив потужні струмені диму через ніздрі. По цьому він викинув цигарку прямо під колеса вагона, підсадив вказівним пальцем свого картуза на саме тім’я, дістав із кишені штанів зім’ятого синенького носовичка і втер ним спітнілого лоба. Зиркнувши на Северина, провідник ніяково посміхнувся і, відкривши товстого записника, взявся щось у ньому записувати.

Праворуч до сусіднього купейного вагона сідали молоді хлопці з величезними наплічниками. А там, ще далі, через вагон, сестри-монахині, розмахуючи руками, керували носієм, щоб той уважніше заносив до вагона великого загорнутого в чорний поліетилен прямокутного пакунка. «Певно це якась картина з життя святих» — подумалося Северинові. Він навіть пригадав, як щось подібне бачив чи в кіно, чи...

Саме в цей момент Северин відчув, як щось уперлося йому в підошву правого черевика. Він зиркнув під ноги і різко скривив ступню убік... Це був наручний годинник. Северин завмер. Годинник був чоловічим і дорогим. Корпус золотий або позолочений, на дорогому чорному шкіряному ремінці із такою самою золотою защіпкою. Перше, про що подумав Северин: «Як власник міг його загубити? Адже такі годинники не губляться так просто... Тому що в таких годинників є спеціальні такі замки... На ось таких ремінцях, які самі ніколи не розщіпаються. А тут?».

— Мущіна! Ви єщьо кавота ждьотє ілі ваапщє нє сабіраєтєсь садіцца?

Голос провідника повернув Северина у дійсність. Северин машинально стулив стопи ніг, прикривши годинника від стороннього погляду, і звів очі на...

— Собствєнна гаваря, у вас білет єсть? — промовив голосніше провідник. Він дивився на Северина, схиливши голову набік, як собака, який чекає від тебе чогось їстівного. Северин тільки тепер звернув увагу, що вагон був з емблемою двоголового орла.

— А чьо спєшіть? Ви атправляєтєсь через пятнацать мінут, — спокійно промовив Северин.

— Нє ви, а ми! Давайтє-ка білєт і прахадітє во внутрь вагона. Ваше мєста сєдьмоє?

— Вродє таво... — здивовано мовив Северин.

— Давай пасматрю... — провідник підійшов до Северина і простягнув руку. Северин мовчки дістав з нагрудної кишені сорочки квитка і віддав провідникові. Той, розгорнувши папірця, тицьнув уверх козирок картуза вказівним пальцем і промовив: — Угу... Паспорт?!

Северин дістав паспорта. Провідник звірив документи, зиркнув Северинові в очі й, поправивши картуза, повільно промовив:

— Всьо вєрна. — Далі він розвернувся і пішов до дверей вагона кинувши через плече: — Там у вас сасєд! Пастарайтєсь патіше.

Северин хутко зігнувся, схопив годинника, запхав його до кишені джинсів і, намагаючись бути якомога органічнішим, іронічно заграючи, запитав у провідника:

— А может сасєдка?

— Да нєт, мілчєлавєк, сасєдкі тєперь рідкі, — усміхнувся провідник, віддаючи Северинові паспорт. — Ані, всьо парамі тєпєрь. І што занятна, баби тоже с бабамі. Во врємя-то пашло какоє! Да ви нє пєрєживайтє, мужик, что с вамі в купе, солідний, єво жена с дочькай праважалі в Пітєрє. Красівиє обє... Прахадітє, ваше мєста сєдьмоє, нє забилі? — Він склав квитка і встромив його в кишеньку свого провідникового планшета.

Северин протиснувся в прохід, знайшов купе з відповідним місцем і легенько потягнув за ручку дверей. Замок клацнув, і двері м’яко посунулися убік. Перше ніж побачити будь-що в купе, йому вдарив у ніс чужий і неприємний запах поту чоловічих ніг. Северин завмер розгублено, далі відчинив двері ширше. На розстеленій постелі лівої нижньої полиці долілиць лежало чоловіче тіло в темно-фіолетовому халаті. Жовті шкарпетки на його ногах яскраво світилися дірками на п’ятках.

— Шта? Ваняєт? Сільна? — промимрило тіло, наче крізь сон.

Северин навіть розсердився за таке нахабство:

— Нє то слова! Пусть пабудєт аткритай двєрь. Окєй?

У відповідь долинуло легке хропіння.

Северин повернувся до вікна й оглядав вагон, що стояв на сусідній колії, якраз навпроти. Праворуч на боці іншого вагона висіла табличка Харків–Івано-Франківськ. У вікні одного з купе був якийсь рух. У верхній частині вікна є така продовгаста кватирка, тож крізь неї видно велику босу стопу певно чоловічої ноги. Часом вона впиралася в шибку пальцями вниз і притискала фіранку. Стопа рухалася якось необережно, фіранка совгалася в боки. Раптом, до великої чоловічої стопи долучилася ще одна, менша, жіноча з тендітними пальчиками уверх. Вона затремтіла і завмерла, а за мить зникла зовсім. Северин посміхнувся, і в цю мить чиясь рука шпарко затулила це вікно згори вниз непрозорою шторою.

З Северинового купе вийшов чоловік із скуйовдженим волоссям. Підперезуючи халата, він тихо вибачившись протиснувся повз Северина й рушив у напрямку туалету. Северин ворухнув устами, щоб попередити цього «сасєда», що зараз потяг стоїть на станції, але вчасно згадавши, що СВ мають біотуалети, відпружився і знову повернувся до вікна. У тому самому вікні вагона, що навпроти, підперши ручкою обличчя, сумно визирала на перон жіноча голівка. Коли Северин притулився ближче до свого вікна, голівка навпроти зиркнула на Северина і через паузу посміхнулася. А ще через паузу показала йому «середнього пальця» і відійшла від вікна. Северин зробився похмурим. Проте так він простояв дуже коротку мить, бо у прохід вагона з тамбура увійшов провідник і, зиркнувши на Северина, оголосив:

— Щяс атправляємса. Хатітє чаю ілі кофє?

— Та ні, дякую! — відповів Северин українською.

— Ну, то як собі бажаєте... — промимрив провідник, і враз обличчя його посерйознішало, і він вийшов у тамбур.

Северин усміхнувся і подумав, як же ж змінюється сприйняття людини, залежно від того, якою мовою та людина розмовляє. Ось той провідник, допоки «разгаварівал», був одним чоловіком. Таким собі пітерським «желєзнодарожніком». І уявлялося тоді Северинові, що той чолов’яга має свою таку якусь сім’ю, дітей із двоє. Чомусь уявлялося Северинові, що обов’язково в того дві дочки. Та й узагалі, так багато встигає людина собі нафантазувати про іншу за такий короткий термін. І не лише з причини її мовної культури і національності. І раптом той «пітєрскій желєзнодарожнік» заговорив українською, і все уявлене досі, опало, як листя, і на їхньому місці раптово повиростало нове і якесь зовсім інакше, але конкретне. От в українця провідника вже два сини, і обоє дорослі. Жінки немає, померла тому два роки від раку. А мати ще жива, їй так десь із дев’яносто сім недавно стукнуло. І має той провідник коханку з сусіднього вагона, причому давно її має, бо від нього в тої теж син років шести...

— Тьху ти чорт! Що це зі мною? І приверзеться таке! — сплюнув зопалу Северин і увійшов до купе.

Запах немитих ніг вивітрився чи, правильніше сказати, його забив запах якогось парфуму. Северин кинув свого «саквояжика» під лаву і присів. Саме в цю мить до купе увійшов його «сасєд». Він був зодягнений у легкий напівспортивний костюм фіолетового кольору невідомої фірми. На ногах кімнатні, такі самі фіолетові капці і яскраво-жовті шкарпетки. Він повісив свого фіолетового халата на плечики, прикрив двері і глипнувши на себе в дзеркало, швидким рухом пригладив свої доволі довгі брови. Чоловік цей був абсолютно сивим, акуратно підстриженим і гладко причесаним. На вид йому можна було б дати років до шістдесяти. Обличчя, скоріше вчителя або бізнесмена середнього класу, було очевидно щойно поголене, бо на щоці мало незначний поріз, з якого крапельками сочилася кров. Він знав про це і, послинивши язиком пальця, провів ним по щоці, стираючи їх. Чоловік глянув привітно на Северина, ледь уклонився самою головою і промовив густим баритоном:

— Завітє мєня «сасєд».

Северин знічено посміхнувся, простягнув відкриту долоню і м’яко промовив:

— Северин.

Чоловік, який назвав себе сасєдом, кілька разів потряс Севериновою правицею, зазираючи тому в очі:

— Ви распалагайтєс, я магу витті, — галантно мовив той, але з місця не рушив. Северин це сприйняв як увічливий жест і спішно промимрив:

— Дякую, я вже якось так...

— А ви ва Львоф?

— Так, я...

— Я теж! — промовив чоловік українською. — Років так із десять не був...

— А ви що — львів’янин? — вигукнув здивовано Северин, скоріше через знову ж таки подібний вибрик його уяви, як щойно було з тим провідником. Щось замаячило в уяві Северина від першого зирку на цього типа. Щось незнане і непевне... і... нове... Цього разу його уява вивалила цілий калейдоскоп образів і прототипів, що асоціювалися Северинові з цим чоловіком. Та жоден так і не зачепився і не прилип до цього «сасєда». Усе це майнуло в голові Северина за якусь долю секунди...

— Я? Гм... Можна і так сказати, — мовив той, наче почув Северинові думки.

— Тобто? Ага, ви мабуть родом з котрогось із довколишніх містечок чи сіл? — уже з іронією в голосі запитав Северин. Чоловік посерйознішав і, зиркнувши на Северина холодним поглядом, промовив сухо:

— Та ні... Насправді я здалеку. Навіть вірніше сказати — з дуже далекого далеку... Однак про це згодом, якщо прийдеться до розмови.

Северин скинув з себе куртку, повісив її на гачок вішака, всівся на своє місце і глибоко зітхнув:

— Ой, та як собі бажаєте. Особисті таємниці мене мало цікавлять.

— Та ні, не скромнічайте, вас якраз людські таємниці цікавлять найбільше, — зблиснувши в кутику уст золотим зубом, мовив чоловік.

Северина це зачепило:

— Чому ви так гадаєте? Ви ж мене зовсім не знаєте!

— Це ви себе мало знаєте. А я вас насправді добре знаю і навіть ліпше, аніж ви можете уявити, — мовив чоловік просто і якось надзвичайно приязно.

— Цікаво! — Северин аж зіщулився від несподіваного повороту в спілкуванні з цим «сасєдам». — І що ви про мене знаєте?

— Скажімо, те, що у вас простатит і ви не хочете йти до лікаря, бо лікуєтеся в народного цілителя, слухаючи його відео-курс на диску.

— А..? — Северинові заціпило рота.

— Ну от бачите? Кажу ж вам, що я все про вас знаю, — мовив чоловік, і під очима його заграла бриж усмішки.

— Ха! Тут нічого такого особливого немає, це можна пояснити простим збігом! — вистрілив у відповідь ховаючи розгубленість у нахмурені брови Северин.

— Ну тоді я скажу вам ще одне: у вас були давні близькі стосунки з актрисою Національного театру на ім’я Оксана. Це тривало понад рік, і от учора закінчилося повним розривом через... Словом ви закрутили роман з її дочкою, Мариною, і збиралися на тиждень поїхати з нею до Львова. Коли Оксана дізналася про це, то влаштувала вам грандіозний скандальчик... Марина в істериці втекла з дому... Ви теж одразу втекли, в поспіху забувши свого мобільника.

Чоловік, який назвав себе «сасєдам», послинив пальці й знову витер манюні крапельки крові від порізу на щоці, і продовжив:

— Учорашні квитки пропали, оскільки змінилася ситуація. Тому ви сьогодні купили нового на ось цей ранковий потяг за годину до його відбуття.

— Ви, що... м-м-медіум? — немов чужими устами і не своїм голосом прорік Северин.

— Ні. Власне... Почасти. Відверто кажучи, я всього лиш є гостем тут.

— Гостем у кого? — кривлячись, запитав Северин так, ніби почув це від якогось божевільного.

— У вас, Северине. У вас на цій планеті. Я... — зробив паузу чоловік, — я — контактер.

— Ха-ха-ха! — несподівано для себе розреготався Северин, здійнявся на ноги і хутко вийшов з купе у коридор.

Він не знав, що має робити. Він почувався розгубленим і гостро відчував, що пауза, яку взяв, вискочивши з купе, швидко вичерпується. «Що робити? Залишатися в цім вагоні чи хутко йти у котрийсь інший вагон?» Несподівано згадка про вчорашню подію обліпила йому голову, як рій диких бджіл. Він впирався, як міг, але спогади про вчорашній скандал з Оксаною витіснили його волю і заполонили розум.

— «Стосунки, що давно вивітрилися...» — промимрив Северин самими устами, немов виправдовуючись.

В уяві його замаячіло обличчя Маринки, що засоромлено й водночас спокусливо усміхається йому, приймаючи квіти і коштовний кулон у подарунок на день народження. «Усі ви однакові. Завжди одне і теж. Зваблюєте своєю невинністю, щоб заволодіти і звинувачувати в невідповідальності щодо ваших сподівань! Прокляття Адама! Ось ви хто!» — так думалося йому, і в грудях його розпалювалося багаття злості на себе дурного і наївного.

Насправді Северин уже давно запав на Маринку, від першого дня знайомства, коли Оксана запросила його до них додому в гості. Северин навіть боявся зізнаватися собі, що кожна зустріч з Маринкою ставала дедалі очікуваною. Він тому й продовжував стосунки з Оксаною, лише для того, щоб мати змогу частіше бачити її дочку. Він навіть не помітив як швидко розвивалося це нове захоплення, що мов свіжий пагін на мертвому стовбурі, переростало в роман. Це було щось сильніше за просте фізичне бажання оволодіти дівчиною. З одного боку, тупикова ситуація з її матір’ю, а з другого, жива перспектива юнацької романтики першого кохання, шаленства любовних пригод. Йому вкрай кортіло вирватися з цього рутинного життя з Оксаною, з цієї майже річної інертної мертвечини в безперспективних стосунках з жінкою, до якої і почуття справжнього ніколи й не було. Так, якась дружня зручність. Як тепер кажуть: побутовий секс з викруткою в одній руці і сковородою в іншій. А тут, ні сіло ні впало, на тобі — геп! Дівча! І що день, то гостріше і просто в саме серце. Северин скоріше впав, аніж кинувся з берега в буремні хвилі кохання.

Все сталося само собою. Одного дня, коли в Оксани була вечірня вистава, він опинився в їхній квартирі сам на сам з Мариною. Вона хотіла пригостити його солодощами і випадково розсипала їх по підлозі. Він кинувся допомагати позбирати їх... Це був той крайній момент, коли його розум вимкнувся... Вони зіграли свою першу увертюру «Ля бемоль» на килимі вітальні і навіть встигли повторити її до приходу втомленої виставою в театрі Оксани. Звідтоді їхні «спектаклі» ще кілька разів повторювалися в унісон з тими, що гралися за участю Оксани на сцені театру. Оксана очевидно щось запідозрила, бо настирливо стала вимагати від Северина, щоб він зустрічав її в театрі, після чого вони їхали до Северинового дому. Марина теж активно почала заявляти свої права на його увагу до себе. Так він опинився між двома фронтами. Тепер йому часто доводилося, відігравши свою партію «на дому», встигати на «поклон» до театру, долучаючись до загальних оплесків глядачів і, при всій кумедності ситуації, приймаючи їх і на свою адресу теж. Для повноти комедійності в репертуарі театру бракувало тільки вистави «Фігаро».

Та ось настала гастрольна пора. Театр вирушав на тиждень до Польщі. До виїзду залишалося кілька днів, а тут на носі ще й день народження Маринки. Кульмінація розганяла події і підганяла дійових осіб до активніших мізансцен. Северин заявив про своє службове відрядження на час Оксаниних гастролей. А насправді він усе розрахував і приготував для таємної поїздки з Маринкою на кілька днів до Львова «на екскурсію». Уже були квитки на руках і готель, у якому заброньований номер на двох... Проте Оксана, очевидно, давно розкусила їхню «творчість» і тільки чекала моменту для коди.

Сталося це якраз у день святкування Маринчиного дня народження. Учора вона, оголосивши про свій незвичайний подарунок любій дочці, увімкнула запис, знятий прихованою камерою одного з останніх «виступів» їхнього з Северином щойно створеного «дуету»...

Страшенний скандал вибухнув з ядерною силою. Сцена була достойна пера великого Мольєра чи навіть Шекспіра. Марина в розпачі істерики наговорила матері всіляких брудних дурниць, звинувативши їх обох із Северином у тому, що сталося. Оксана, в запалі шаленства, відповіла їй кількома гарячими ляпасами й отримала «алаверди» ще більше. Між ними розпочалася справжня бійка «мегер». Северин пробував їх розняти, чим підлив олії до багаття ще більше. «Мегери» враз прозріли, хто є винуватцем «їхнього горя», об’єдналися силами і, накинувшись на Северина, влупили кантату «В чотири руки». Ляпаси і штовхани посипалися з небаченою силою і завзяттям, розфарбовуючи рум’янцем і юшкою з носа його незагримоване обличчя в маску жорстокого клоуна.

— «Катастрофа ще та...» — знову промовив про себе Северин і шморгнув носом.

Усе так заплуталося, що єдиним виходом з цієї ситуації було покинути їх обох, залягти на дно і дати собі спокій з цими «бомбами». Так він і вчинив. Мовчки гепнувши дверима, поїхав на вокзал. І ось тепер він тут, у цім вагоні, як утікач від себе самого...

Северин глибоко зітхнув. «Ох оті очі... Що одна, що друга... Спокуса стається тоді, коли ти до неї не готовий». Думки роїлися і обпікали його серце. Йому раптом зробилося дуже соромно за цю ситуацію і перед цими жінками, і перед собою. Раніше такого з ним ніколи не траплялося. Аж тут, ось тобі маєш! Екстрасенс! Контактер грьобаний! Теж мені Мессінг! Усе бачить і все про нього знає! Северин відчув, як раптом почервонів і навіть упрів. Йому хотілося сатисфакції, він навіть готовий був накинутися на того провидця з кулаками. Проте нагла хвилина несподівано проминула, і ситуація набула інакшого смислу. Северин відчув себе страшенно заінтригованим поведінкою цього сусіда по купе. Йому закортіло побільше дізнатися щодо свого майбутнього. «Адже якщо цей тип знає минуле і теперішнє, то очевидячки йому відкрито доступ і до майбутнього. А майбутнє тепер було в густій мряці. Усе одно дорога далека, їхати однаково доведеться, то чому не розважитися б?» Так думалося йому, і він вирішив: «Якщо вже грати, то грати до кінця». За якусь хвилину, опанувавши себе, він прокашлявся для самовпевненості, зиркнув через плече і, розвернувшись усім тілом до чоловіка, який назвався «сасєдом», іронічно випалив:

— Ну й розсмішили... ви мене!

Чоловік якраз накручував свого наручного годинника і, не звертаючи на Северина жодної уваги, мовив доволі жорстко й упевнено:

— Це ви мене розсмішили. Хоч берися до написання кіносценарію. Правда? Так хочеться «гепіенду»! — поглянув на Северина чоловік, примруживши ліве око, і додав: — Але на все свій час, як уже самі бачите. З часом ви зрозумієте ще більше. Людина — дивовижна істота, бо живе в своєму часі й просторі і водночас творить їх своїми фактичними вчинками. Проте вам чомусь завжди хочеться вірити пророкуванням віщунів, словам гадалки чи мольфара, ніж реальним фактам.

Северин готовий був щось сказати, але чоловік перебив його намір:

— У правій кишені ваших джинсів лежить годинник. Ви його щойно знайшли на пероні.

Северин машинально похапцем мацнув себе по кишені й відчув, що годинник на місці. Северин спалахнув гнівом, увійшов до купе і зачинив за собою двері. Він не знав, з чого почати, оскільки той тип знову вразив його наповал. Северин тільки голосно дихав, свердлячи очима чоловіка.

— Не турбуйтеся! — заспокійливо промовив чоловік, заправляючи манжет рукава. — Його колишній власник уже далеко. Тому можете сміливо ним користуватися. Речі нам даються для того, щоб слугувати, чи не так? А коли вони свою функцію не виконують, то щезають. Їх продають, викрадають, міняють, хтось їх губить... А хтось знаходить. Так само і з людьми. «Людєй теряєм толька рас»[1], — наспівав чоловік. — Чи не так?

Северин мовчки сів на своє місце. Він усе ще був враженим і мовчав, як пійманий на гарячому злодій. Чоловік, посміхаючись, продовжував:

— Зодягніть його на руку. Такий годинник має мати своє місце. Ви ж його не вкрали, а знайшли. Тепер він ваш.

Северин несміливо дістав з кишені годинника і тільки тепер побачив, що це справді дуже дорогий екземпляр. Він одягнув його на руку і зашпилив защіпку на ремінці.

— Ну от! Тепер у вас починається новий час. Вірніше нове життя, бо годинник цей лише увертюра, — усміхаючись, бадьоро промовив чоловік.

Северин був геть розгубленим. Він мовчав із кілька хвилин, потім, щоб якось зняти з себе напругу затиску, почав придивлятися до своєї знахідки уважніше.

— Ву-л-кан... Вулкан, — по хлоп’ячому, невпевнено, пошепки по складах прочитав і потім ще раз, уже впевненіше повторив назву Северин.

— Вулкан аніверсар іхарт аутоматік. Це швейцарський автоматичний годинник у золотому корпусі, і вартість його дуже висока.

— Скільки? — наївно запитав Северин.

— Котра година... на вашому тепер? — діловито перебив Северина чоловік.

Северин смикнув рукою годинника на зап’ясті і придивився до циферблата:

— Рівно п’ята нуль п’ять ранку... — промовив він розтягуючи слова.

— Вірно, — мовив чоловік, звіряючи зі своїм, і в цей момент поїзд тихо рушив з місця. — То як, Северине? Самі бачите, що я знаю більше, ніж ви можете уявити. Тепер ви довіряєте моїм словам?

Северин мовчав. Йому дійсно нічого було відповісти. Запанувала мовчанка. Потяг набирав швидкості. Северин час від часу глипав на годинника на руці, але йому здалося, що секундна стрілка не рухається. Северин струсонув рукою кілька разів і приклав годинника до вуха. Механізм клацав. Чоловік тільки посміхався, спостерігаючи за тим, як себе поводить Северин. Урешті він першим заговорив:

— Усе правильно. Годинник справний. Проте час має свої особливі властивості. Час не є однорідним і для всіх одним і тим самим. Час буває різним і тому триває по-різному. Для кожного і для всякого — свій час... Для того, хто чекає, він є розтягнутим, а для того, хто поспішає, — стиснутим. Для вас, людей, це один час, а для інших, — чоловік зробив багатозначну паузу, — живих істот — свій... У кожного свої кроки... Тому наш контакт не є такою простою справою, як ви собі думаєте. Саме тому наша з вами зустріч і є винятковою. Закономірно винятковою. Ану, погляньте ще раз на циферблат.

Северин покірно глянув і помітив, що за ту коротку мить, що до нього говорив той чоловік, хвилинна стрілка вже махнула на десять хвилин уперед.

— Ну що? — уже серйозно спитався чоловік. — Ви, Северине, надзвичайно цікавий екземпляр. Ви великий романтик. Ви так серйозно цікавитеся різними аномаліями, історією древніх цивілізацій, так натхненно шукаєте будь-якої інформації про інопланетян і про можливий контакт з представником таких цивілізацій. А тут, — ось аж гульк! Як кажуть у Львові: «Хтілисте — маєте!». То ось вам і контакт. Ну, що ви скажете на такий вид контакту?

Северина пройняв жар:

— А ви що? — вирвалося в нього. Але він опанував себе і, наслідуючи інтонацію впевненого гравця, парирував: — Класно! А чому ви... такі, як і всі ми — люди? Чому така примітивна форма? Ха! Ну, придумали б якось цікавіше.

— А вас не дивує все те, про що я вам щойно сповістив?

Северин ураз похмурнішав:

— Думаю, що ви щось про мене знаєте... Звідкись... Від когось... Можливо... Ви що, знаєте Оксану?

Чоловік щиро розсміявся і сказав:

— Я не бував у Києві... Ой, дуже багато років... Мабуть із сімсот...

Северин сам не чекав від себе такого, як раптом гостро вигукнув:

— Ага! Я зрозумів, — це конспірація? — І вже з ноткою жарту додав: — У якому відділку працюємо, таварішчь?

— Ну от почалося... — промовив чоловік і відвернувся обличчям до вікна.

— Ви мене хочете взяти на понт? — грубо випалив Северин.

— Северине, розслабтеся, я взагалі нічого від вас не хочу. Це ви самі. То ж, коли вже так склалося, що ми з вами в однім і тім самім часі і просторі, ось у цім потягу і саме в цьому купе... Контакт є таким, яким він уже є. Правда, ви ще чомусь ніяк не можете припустити думки, що я вас не обманюю і це не є телешоу «Развєсті друга». Годинник у вас на руці?

Северин автоматично зиркнув на годинника, але похопившись, зробив вигляд, що йому байдуже все, про що говорить оцей тип. Однак він крадькома озирнувся по всьому купе, намагаючись зробити це якомога невимушеніше, кинув на всяк випадок оком по всіх кутках, чи бува не помітить клятої прихованої камери. Нічого підозрілого... Він завмер. Повисла тиха хвилина. Сусід мовчав і дивився у вікно. Першим не витримав Северин.

— Що вам від мене потрібно?

Чоловік відірвався від вікна і щиро посміхнувся.

— Я ж сказав — ні-чо-го. Це ви хотіли контакту, повторюю, ось вам — маєте!

Северин ще раз уважно придивлявся до цього чоловіка, але відчуваючи щось щире і справжнє в його посмішці, зм’як і вже простіше, з певною ноткою поваги, запитав:

— Цікаво, як ви це робите? Ви маєте надприродній дар екстрасенса?

— Можна й так сказати... — неохоче відповів той. — Проте такий самий дар маєте і ви, тільки не вірите в це, бо не знаєте як ним користуватися.

— Ну, звичайно, в мене ж мозок лише на п’ять відсот­ків працює... А у вас на всі двісті? — пробував підколоти сусіда Северин.

— У мене мозку у вашому розумінні немає. Зараз я використовую оце позичене тіло. Так мені ліпше розуміти вас і зручніше спілкуватися з вами в такій ось фізичній формі контакту.

Запала тиша. Пауза повисла і стала розтягуватися, як гума до жування. Северин розглядав візаві, намагаючись помітити в ньому щось особливе, бодай якийсь маленький знак чи деталь, котрі вказували б, що цей тип не є людиною. Проте нічого підозрілого він так і не знаходив. І в обличчі, і в одязі все до найменших деталей сигналило, що перед Северином сидить звичайнісінький чоловік, пасажир, яких він набачився за життя доволі багато. Проте щось віяло від цього «контактера» таким, що притягувало Северинове серце дедалі більше й більше. Урешті він першим зробив крок — зацікавлено підсунувся ближче і невпевнено простягнув руку:

— Мене дійсно звати Северином, а вас?

Чоловік подав свою правицю. Легке потискування, усмішка:

— Як уже казав, мене звати просто, СА, — він зробив вказівним пальцем у повітрі рисочку, — Сєд.

— Через дефіс?

— Через риску, перші дві букви великі, другий склад теж з великої. Правда, круто? Так, здається, по-вашому кажуть? Чи ще так: «Прикольно!».

— Це просто якийсь...

— Піпєц? — випередив Северина СА-Сєд.

— Саме так! — Северин розхвилювався. Навіть долоні йому спітніли. Однак він втримався і, змінивши тон на грайливий, зацікавлено спитав:

— Конспірація? — розумію... А що ще? Ну давай СА... — Северин зробив у повітрі вказівним пальцем риску, — Сєде, покажи, на що ти здатен і що можеш.

— Я можу все. Для мене нічого немає неможливого, — промовив чолов’яга зовсім без емоцій. — Проте для твоєї психіки, Северине, існують певні кордони, що їх мені не можна переступати. Навіть у те, про що я вже тобі розповів, ти все ще не в’їжджаєш. Тому й отак прикидаєшся. Це так спрацьовує захисна система твоєї психіки, щоб не збожеволіти. У декого від такої прямої форми подачі інформації «горять плати» і вурдиться в жилах кров...

— Справді? — ще грайливіше запитав Северин. — Тобто я тому все ще живий, що не зовсім в’їжджаю в те, що відбувається?

— Саме так. Це не твоя вина, просто ти так збудований, і тебе так виховано.

— Виховано? Ким?

— Батьками, родичами, вихователями, друзями, ну, і так далі... Вчителями, одним словом.

— Щось ти, того... — покрутив у повітрі біля скроні скорченою долонею Северин.

— Зараз увійде провідник, — тихо мовив СА-Сєд.

Двері відгукнулися легеньким стуком і відсунулися убік. На порозі стояв провідник і тримав тацю з кавою і солодкими тістечками.

— Прошу пригощатися. Кава натуральна, львівська. Тістечка спекла моя стара. Вони ще свіжі. Моя живе в Пітері. У неї там добра робота, бо в Львові... самі знаєте... Гм, кхм. Прошу!

Він поставив тацю на столика й тихо вийшов. Северин повільно простягнув руку і, взявши тістечко, відкусив маленький шматок. Тістечко було справжнім і свіжим.

— Смачного, — промовив СА-Сєд і додав наче рекламну заготовку: — пийте каву допоки гаряча, бо львівська кава, коли остигне, то вже є повною «люрою».

Провідник мовчки усміхнувся і зник за дверима.

— То ви кажете, що це тіло... Не є вашим? — збираючись сьорбнути кави, спитав Северин. — Як так могло статися? Ви що? Підселяєтеся?

— Часом це єдиний спосіб, щоб уціліти, — відкушуючи шматочок печива, щиро відповів чоловік і ковтнув собі кави.

— Від чого? — перепитав Северин наче недочув слів гостя, приміряючись устами до філіжанки.

— Від ворожої сили, — мовив стиха той.

Северин поперхнувся кавою.

— Чорт! Гаряча! — Він поглянув з-під лоба на візаві і стиха запитав: — А вороги, значить, не сплять? Хто такі ці вороги?

СА-Сєд сьорбнув із філіжанки і мовив, як старий товариш:

— Ну... Не все одразу, Северине. Скажімо так: ворожа сила не існує осторонь від тебе, бо є частиною тебе і активована тобою залежно від ситуацій, що ти їх проживаєш.

— А в тобі? — сухо запитав Северин.

— Ти, Северине, вдаєш з себе щось таке, чим ти насправді не є. Ти захищаєш свою глупу модель, до якої тобі звичніше, аніж до нового, сутнісно чистішого варіанта себе, — так само сухо відповів СА-Сєд.

Северин навмисне «глупо» кліпнув очима кілька разів підряд.

— Я не втямив? До чого? — награно промовив він.

— Та все ти зрозумів! Ти ж начитана людина. От ти ж сам нещодавно розповідав Марині про те, що якось дивився в інтернеті відео, на якому зображено політ і посадку на Марс в інопланетному космічному човні американсько-російських астронавтів. Зйомка нібито ще з 1962 року, і це відео викладено на Youtube за адресою: https://www.youtube.com/watch?v=DivM8w3JZ5o, — замахав руками СА-Сєд, немов сурдоперекладач новин із телеекрана.

Северина як електрикою тріпнуло ще одним фактом з його життя, про який він узагалі забув, але цей факт реально мав місце в його житті. Це ж відбувалося ось, чи не позавчора.

— Блін! Ну і..? — кинув він запитання, а сам собі мислив: «Ясно, що цей підозрілий “фацет” є особливого роду людина, адже про мою особисту ситуацію він все точно виклав. Треба бути уважним до всього, що говоритиме цей пітерський “мессінг”... Може, і справді це ґебіст? Вони там у Пітері всі внєштатниє», — так собі думав Северин вичікуючи в паузі. Проте, не дочекавшись відповіді, знову перепитав:

— Ну і що, я питаю?

— А те, — мовив той, смакуючи тістечко, — що ти скоріше повіриш у якесь «фейкове» відео, ніж у живий контакт.

— Що ти знаєш про це відео? — скрикнув Северин, але одразу осікся і заговорив лагідніше: — Я вірю в живий контакт, — з ноткою іронії промовив Северин. — Так-так, інакше, як ми з тобою могли б розмовляти? Я просто не зрозумів, що саме ти маєш на увазі, коли кажеш про якийсь варіант мене самого?

СА-Сєд відкинувся спиною до стінки, заплющив очі і якусь мить мовчав. Северинові навіть здалося, що той заснув, і навіть хотів був промовити слово, щоб розбудити СА-Сєда, коли той першим розплющив очі і, поглянувши Северинові у вічі, промовив твердо:

— Це найскладніше для вас, Людей. Оскільки ви себе сприймаєте сталими особистостями, тобто персонами. Зрештою, ви так само стало позиціонуєтеся і до всього навколишнього. Ви цементуєте якийсь один варіант поняття про себе в сталість і намагаєтеся цю сталість законсервувати, щоб з її точки проекціювати свої погляди на те, що вас оточує, і те, до чого ви прагнете. Це ви називаєте «моєю точкою зору». Як фараони, які не розуміли смислу і принципу дії пірамід, бо це для них було недосяжним, тому й використали їх у найліпший варіант посмертного пам’ятника для себе. Ви тримаєтеся своїх переконань, як реп’ях кожуха, і в цьому ваша проблема. Найбільша проблема. Адже всі ваші конфлікти на Землі походять від того, що ваші персональні переконання не співпадають з переконаннями інших. А стерпіти інакші переконання вам чомусь довго не вдається. Тому основний ваш труд є пошуком подібних переконань. За цим принципом ви об’єднуєтеся в соціальні групи і протиставляєте свої переконання іншим, отим чужим, чиї переконання для вас є абсолютно неприйнятними. Мало того, що ви протиставляєте себе іншим, ви ще вважаєте за святе діло переконувати отих інших у хибності їхніх переконань, оскільки вірите в істинність ваших. Для цього ви навіть здатні знищити всіх інакомислячих, а тим, хто все ще сумнівається, нав’язати свою правду і свої переконання. Останні кілька тисяч років ви тільки те і робите, що вбиваєте самі себе ні за цапову душу. Одні одних, а тих ще інакші, сильніші на хитрість чи на спритність, чи відсутністю забобонів, чи просто перевагою кількості голів, а все ж силою тих самих власних переконань, вірою в них і відданістю цим своїм колективним соціальним переконанням, як найвищим духовним цінностям. А насправді все це лише ваші ілюзії, оті ваші переконання, а все решта — суєта суєт...

Запанувала тиша. Северин знову згадав про Марину й Оксану. Спогади нагромаджувалися одні на одних, як вагони двох ешелонів, що зіткнулися на шаленій швидкості. Йому знову стало враз нестерпно боляче, соромно й противно. Щось штрикнуло в серці й зашуміло у вухах. Северин відчув фізичний біль у всьому тілі. Біль зростав швидко й ставав чимдалі то нестерпним.

— А! — закричав, як звір, на все горло Северин. Він навіть не встиг усвідомити власного крику, коли все раптом різко змінилося, біль ущух, і докори сумління й спогади згасли — як і не було. Сидячи зараз ось тут у вагоні, він відчув чудесне звільнення від цього страшного гріха, в який він упав і втягнув бідолашну Маринку, від того жахливого Оксанчиного скандалу з бійкою... Северину було дивно відчувати, як вони тепер ставали для нього якимись немов зовсім далекими, як із якогось давно забутого фільму. І спогади про все пережите ставали банальними й чужими, що Северин навіть полегшено зітхнув промимривши собі під носа: — Баби і бабенята. — Він здивованими очима глипнув на СА-Сєда, але так і не знайшовся про що мав би йому сказати.

— Катастрофа стається несподівано, але будь-яку катастрофу колись та й забувають. Так само несподівано, як вона й трапилася... — промовив СА-Сєд, немов чув із середини Северинове переживання, і хильнув наступний ковточок кави.

— Чому? — буркнув Северин і знову замовк.

СА-Сєд наче й не чекав від нього нічого. Северин відчував, що ініціатива не на його боці, тому пробував зав’язати розмову знову:

— А як же тоді нам жити? На чому будувати розуміння світу? Один одного? Довкілля? — з немалим зусиллям витиснув із себе Северин.

— Ото ж бо. Я, власне, саме про це й кажу. Тобі багато вже чого відкрито, і ти сам багато над чим замислюєшся, але є ще такі позиції твоєї свідомості, котрі потребують особливих вправлянь і тренувань. Певний духовний «бодібілдинг».

— Це мені й самому зрозуміло. Але... — Северин відчув немов пустку в душі і поспішив вискочити з цього стану: — Поясни мені, людині, що значить оте відео... про Марс?

СА-Сєд раптом розкотисто розсміявся. Це насторожило Северина, навіть дещо налякало. Проте він тримав себе в руках і поводився максимально просто, ніби нічого не сталося. Адже ця їхня розмова всього лишень така собі вагонна балачка ні про що. СА-Сєд примружив око і, зазираючи в саму Северинову душу, повів далі:

— От бачиш, тобі потрібно знати щось точно вивірене і єдиновірно переконливе. Це і є матеріальним мисленням. — І додав: — У матеріально проявленому Всесвіті інформація є пійманою в сталий варіант форми, і тому є дуже сповільненою, тобто майже мертвою. Це відбувається через те, що вік людський дуже короткий. Тому впродовж вашого життя вам дається бути свідком тільки певної кількості подій, що набувають у вашій свідомості вагомого значення і сталості переконань. Парадокс життя в тім: що воно коротше, то міцніші переконання. Тому мудреці ваші здебільшого є людьми в літах, але вони розуміють, що обмежені кордоном власного віку, тому й збирають і накопичують мудрість з найрізноманітніших джерел, аж поки не зуміють вийти за межі власного «Я». Проте для більшості з вас світ є таким, яким ви звикли його бачити і розуміти з дитинства. Спостерігаючи за всім, що вас оточує, ви переймаєте цю матеріальну сталість і на власні процеси мислення, і на свою творчу природу. Тому й з’являються ваші сталі переконання. Ви самі їх вибудовуєте, як терміти вибудовують термітники.

— До чого тут терміти? — Северин став підігравати своєму візаві: —Я ж тебе питаю про дуже конкретну річ! Ти ж сам зараз є конкретним фізичним тілом, яке я бачу і яке триває незмінно ось уже годину. Навіть якщо це тіло не є твоїм і ти його позичив у якогось нещасного, як ти тут пробуєш мене знову ж таки «переконати», то все одно я спостерігаю ось цю певну й конкретну сталість, що зі мною веде розмову. Ти маєш талант класно вигадувати й захоплююче навішувати локшину на вуха наївному співбесіднику. Тому ти «ліпиш горбатого» своїми, нехай навіть дуже цікавими й надзвичайно оригінальними висловлюваннями про поняття, які не мають жодних підтверджень і фактично можуть захопити, як я вже сказав, лише тільки наївного лоха, котрий звик вірити всілякій фігні із засобів масової інформації.

СА-Сєд скривджено посміхнувся:

— Чудний ти, Северине! Ти ж сам запитуєш мене про те, у що сам же й віриш. Я можу тобі розповісти свій варіант, і він буде дуже переконливим, і що головне, це може стати й для тебе реальною дійсністю. Ти хочеш цього?

Северин прикусив нижню губу. Він не знав, що й відповідати цьому... Навіть важко опертися на своє сприйняття цього «типа», як людини конкретної, що має... Очевидно, що реально має конкретне ім’я і біографію, чи там дітей, чи онуків навіть. Северин роздивлявся СА-Сєда так, ніби побачив його ось тільки-но щойно. Та все, що він ось зараз помічає, усе це він уже бачить упродовж усієї їхньої розмови. Це паралельно відбувається, автоматично триває розмова, і так само триває його спостереження. Звичайна на вигляд людина. Просто грає вар’ята, або ж вдає з себе пророка.

— Ага! Я зрозумів тебе! — вигукнув раптом Северин. — Ти письменник-фантаст! Ти ось таким чином тренуєшся? Ти, значить, бавишся з незнайомцем у вагоні, і в цій забаві вибудовуєш різноманітні логічні й алогічні ходи, щоб потім написати наступний роман або ж новелу? Так? Я вгадав?

СА-Сєд помовчав, подумав з хвилинку, киваючи головою, наче в знак згоди, але раптом пожвавішав і заговорив:

— Ну добре, давай візьмемо за відправну точку оту твою «експедицію на Марс» і спробуємо розвинути такий варіант дійсності твого світу. То як? Готовий?

Северин посміхнувся:

— А ти класний гравець, СА-Сєде! — увійшов у азарт Северин. — Добре, спробуймо, втрачати нічого, дорога довга... Давай!

— Втрачати й справді нічого, ти маєш рацію. Отже, починаємо. Вас захопили паразити — Сірі. Це така агресивна цивілізація, яка живиться енергією інших цивілізацій. Щоб ті інші цивілізації щедро давали їм на поживу енергію, потрібно всі ці цивілізації пасти як будь-яке стадо. Це, сподіваюся, зрозуміло?

— Ну так, що ж тут не зрозумілого? Усе ясно! Пастухи й бидлота!

— Нехай і так. Та я так не визначав би цю взаємодію. То ж вони давно вже управляють вашими народами, країнами й узагалі всіма процесами, що відбуваються на цій планеті. Ваші керівники думають, що це все ще в їхній владі — управління політикою й економікою країн і світу. А насправді все це давно вже вам не належить. Вас просто ще терпітимуть тут якийсь час. Та настане момент і вас замінять біороботами, тобто клонами. Точними копіями конкретних живих людей із форматованою пам’яттю і активованими конкретними програмами. Клона від оригіналу не відрізнити. От як ти не можеш відрізнити мене від оригіналу. Тому всі оригінали буде... розібрано на запчастини або просто знищено. Процес цей уже триває. Ви самі його пришвидшуєте, оскільки хочете жити якнайдовше й тому, навчившись заміщати хворі органи донорськими, рушили в незворотному керунку. Вас уже почали замінювати. Спочатку ваших лідерів — президентів, первосвящеників, політиків, видатних персон науки, мистецтва, а там і решту. Поголовно.

— Навіщо? — розгублено промимрив Северин.

— Щоби бодай один із тих вас, хто ще залишається живим, не прокинувся.

— Не прокинувся? Від чого?! — аж крикнув Северин.

СА-Сєд спокійно продовжував:

— Від зомбуючої програми «Розділяй і владарюй», яку на вас накинуто Сірими й у якій ви вироджуєтеся, народжуючи дітей і внуків. Програму цю ви «популярно» називаєте «Матрицею», але матриці як такої насправді не існує, цю неправду про «матрицю» вміло підкинули вам паразити з Голлівуда, з розрахунку на вашу віру в усе те, що відбувається на екрані. Пам’ятаєш, Ульянов-Лєнін казав, що найважливішим з усіх мистецтв для них є кіно? А з появою телебачення? Вас так наївно збудовано, що все, що лежить на поверхні, сприймаєте за чисту монету. Програми є в ТВ і радіо, і ось тепер ще й комп’ютерні технології, інтернет... Усе, як сам добре бачиш, збудовано на програмах, які вас програмують у те, чим ви зараз в основній своїй масі і є.

— Так... — Северин замислився на якусь мить, але раптом, наче прокинувся, різко скрикнув: — Блін! То що, виходить, що ми всі вже давно приречені й навіть не підозрюємо, як нас знищують паразити Сірі? — Северин не на жарт завівся, йому бракувало повітря, і він з кожною фразою робив глибокий вдих: — А навіщо вони нас?.. А що нам робити?.. І що? Уся ця хєрня з полікультурним вектором розвитку цивілізації... Оця маячня щодо ґендерної нерівності... Протистояння сексуальних меншин у боротьбі за свої права... Знищення інституту сім’ї... А всі ці папірці, що ми звикли їх називати грошима? Усе це є плоди рук їхніх? І релігії? І наука? Техніка? Медицина? Усе це їхня програма нашого знищення?

— От бачиш! Знаєш і навіть не підозрюєш, що так багато знаєш! — СА-Сєд загадково посміхався.

— Чекай! — Северин підвівся, відкрив двері й вийшов у коридор.

Він став біля вікна й дивився, як пропливають повз вікна вагону поля, кущі й лісові хащі. Вдалині виднілося якесь село. У полі трактор розорював землю. Северин упер вказівного пальця в скло вікна і, зиркнувши через плече на СА-Сєда, промовив:

— Ти хочеш сказати, що оцим трактором керує вже не людина, а біоробот, клон?

— Ні, саме оцим трактором, керує Віталька, син тракториста, який зараз спить після вчорашнього перепою. А от те, що сам тракторист, Семенко Ілля Петрович, п’є до «усрачки», діло рук не так самого Іллюші, а передусім отих паразитів, що підсадили Іллюшу й увесь ваш люд на стакан. Вони підсадили вас на все від цигарок до героїну, від простого комфорту до надмірності в розкоші, до щоденного сексу, до страждань і — в цьому варіанті мого висловлення — до кайфу від самого страждання. Паразити смокчуть із вас психічну енергію. Одне, що вони не в змозі проковтнути, — ваша духовність. Тому що ваша віра в Єдиного Бога Творця, яка променить Любов’ю в кожному з вас, є вашою істинною перспективою духовної еволюції, і це вас іще рятує. Допоки останній із вас не втратить цієї віри, планета не дасться до рук паразитів.

— Гоніш! — вирвалося в Северина.

— Ти ж сам мене розпитуєшся! — підкреслено ввічливо відповів СА-Сєд.

Северин присів на відкидного стільця в коридорі, нагнувся корпусом до прочинених дверей купе і, примруживши око, тихо запитав СА-Сєда:

— То в мене є шанс пробудитися й тим самим урятувати Землю? Класно! Дійсно, як у голлівудському фільмі. Та що там! Голлівуд вдавиться таке вигадати.

— Голлівуд не вигадує, він програмує в потрібному Сірим керунку всю вашу цивілізацію, і для більшості з вас уже немає повернення, — як завчене промовив СА-Сєд.

— Чекай! — Северин скочив на ноги й знову зайшов у купе й сів навпроти свого візаві. — Ти, значить, не є людиною. А хто ти насправді? Ким ти є?

— Я — мудра істота... Моє ім’я СА-Сєд, що означає Воїн Світла... Зараз я у тілі... Позиченому в одного... чоловіка. Цього досить?

— А той, хто був у цім тілі, він що? Помер?

— Він просто відпочиває, сам того навіть не підозрюючи.

— Чекай! А навіщо я тобі? Що тобі з того, що ти мені все це розповідаєш? Тобі особисто що з того, «Істото розумна»? Тобі, Воїне Світла? СА-Сєде? Нахрєна тобі все це мені відкривати зараз!? Адже ти, як сам кажеш, знаєш мене добре. З мене толку мало! Я просто лох і лузер!

— Є такий варіант, Северине, ти маєш рацію. Є, правда, ще навіть гірші варіанти. Проте є високі й світлі, величні й горді. Ті високі варіанти здобувають тяжкою працею. Проте...

— Що?

— Ніщо не стоїть на місці. Усе в твоїх руках. Бувають ситуації, за яких треба діяти швидко, щоб не падати у варіанти життя нижчого рівня.

— Щось я ніяк не можу в’їхати! Які варіанти? Чийого життя?

— Ну от... А ти хочеш знати про Марс! Тобі ще рости й рости. І тебе ще пасти й пасти.

— Чекай!

Северина це зачепило. Йому стало якось страшно образливо за себе. Думка про ґебіста знову пробуравила йому мозок, і він увесь аж затрясся. Чоло його спітніло, і краплі поту покотилися обличчям. Він втер лице рукавом і затулив обличчя долонями.

— Що ж тут таке відбувається? Блін! Так... Мені треба негайно вийти! Я зараз виходжу! Провідниче! Де цей клоун?

СА-Сєд мовчки сьорбав кави.

— Я ж казав, що холодна львівська кава є люрою... Даремно кличеш провідника. Він зараз пішов до своєї Олюні, аж у дванадцятий вагон. Найближча зупинка через три години. А в нашому вагоні нікого немає. Ми самі.

Северин вийшов до коридору й сів на відкидному стільчику. Вагон гойдався плавно. Фіранка на вікні хвилькою погладжувала шибку, і з-під підлоги долинав грубий гул. Потяг летів крейсерською швидкістю, і було в цьому леті щось, що відгонило відчуттям приречення. Северин зиркнув у вікно. Надворі світ був абсолютно реальним, і все, що там пропливало повз його погляд, було до болю буденним і знаним. Северин незчувся, як замислився над цією буденністю. Думки сновигали в його черепній коморі вільно й абсолютно збайдужіло до всього, що діється зараз. «Чому я став зараз таким байдужий до всього цього? Щось як уві сні... Таке відчуття, що це діється не зі мною, що це я сплю і це все мені лише сниться. Це ознака шизофренії. Казали якось у якійсь передачі, що «шизіки» не усвідомлюють своєї хвороби... Блін! А я оце зараз що? Почав усвідомлювати? А вагон і дійсно порожній».

Северин підвівся й рушив у бік купе провідника. Проходячи повз пасажирські купе, він зазирав у кожне. Усі двері було прочинено, і купе були порожніми, навіть нижні лавки скрізь були піднятими, і порожнеча багажних корит відгонила фактом приреченої самотності. Відчуття ставало не з приємних. Северин лише ворушив устами: «Їхати в порожньому вагоні з диваком, який себе називає інопланетним контактером і тому розповідає страшні речі. Страшні тим, що вони є фактично з реального життя, з мого життя. Звідки йому все це відомо? Може він і справді ґебістська сволота? Те, що він розповідає... Щось у цьому є... Такого... Непізнаваного. Це ніби ти дивився на якусь деталь від якогось доісторичного агрегату попередньої цивілізації. Ти бачиш оці коліщата, всі ці деталі механізму, але розум пручається зрозуміти, що то за функція в цього механізму, і тому не може прийняти бачене за реальний факт. Ось це і є, мабуть, казкою. Треба бути обережним і обачнішим», — так думав Северин, аж опинився перед дверима купе провідника. Прочитавши на дверях, що звати того провідника Іванов Іван Іванович, Северин легенько постукав. Відповіді жодної не було. Северин постукав ще. Потім ще раз. Ще раз, довго і щораз гучніше.

— Я ж кажу тобі, що він пішов до своєї Олюньки! Не віриш? Піди пройдися вагонами! — гукнув, не виходячи з купе, СА-Сєд.

Северин вийшов у тамбур, відкрив двері й пройшов до наступного вагона. Це був такий самий м’який вагон. Різниця тільки, що тут було повно людей. У проході бігали малі дітки — два хлопчики років трьох-чотирьох і трохи старша дівчинка. Люди в кожному купе провадили спокійні розважливі розмови. На столиках розкладено їжу й напої. Хтось їв, хтось лежав, читаючи газету, а хтось дивився по відео якогось бойовика. Назустріч Северину вийшла з купе доволі молоденька провідниця.

— Кавота іщітє? Ви із какова вагона?

— Я — сасєд, — вирвалося в нього. — Тобто... Я шукаю нашого провідника.

— А што, єво нєт у сєбя? — манірно поправляючи зачіску, запитала провідниця.

— Та ні. Ось бачите, що я тут? — роздратовано мовив Северин. — Коли трапиться, що ви його перша побачите, то перекажіть, що пасажир із сьомого місця хоче зійти на першій станції, яка трапиться дорогою.

— Сайті? Да ви чьо? Вам плоха? — ще манірніше вигинаючи стан, запитала провідниця.

— Так! Ні! Мені просто терміново треба кудись убік. Тобто мені треба назад до Києва. Я забув... дуже... важливий документ і ось щойно зауважив, що я його не взяв із собою в дорогу. Пробачте. То як? Скажете? Або, власне, я можу з вашою допомогою сам висісти на станції... яка наступна. Житомир? Хмельницький?

— Ну да, как би... — заграючи, мовила дівка.

— Ну то я вас дуже прошу на найпершій зупинці відчиніть мені двері. Добре?

— До... бре... — з ноткою розчарування пролепотіла та пошепки, але раптом повернулася до нього обличчям. — Может, кофейку? — пошепки мовила і зиркнула великими чорними очима просто Северинові в серце.

— Ні дякую... — промовив розгублено Северин і раптом відчув, що його сильно потягнуло до цієї дівулі. Він ступив кілька кроків, зупинився, озирнувся й подивився на неї уважно. При всій напускній грайливості, було в цій провідниці щось особливо незвичайне... Северин пробував розпізнати, що саме незвичайного він відчував, оглядаючи цю «тьолку», але окрім наростаючої хтивості, чогось іншого він так і не встиг усвідомити. Розум його з останніх сил пручався, як миша перед вужем. — А ви всі тут такі?! — раптом вирвався з його грудей зойк.

— Какіє «всі»? — несподівано щиро, як маленька дів­чинка, запитала провідниця.

Северина це зовсім роззброїло, і він уже на повному автоматі пробелькотів:

— Ну, ви теж з цієї команди контактера?

— Да, ми здєсь всє за кантрактам, — посміхаючись і так само з дитячою наївністю відповіла провідниця. Я праваднік. Вас правєсті к вашему вагону ілі... — зашарівшись невинністю й стишивши голос, додала: — ...может зайдьом ка мнє, я вас чаєм угащю?

— Чаєм? Хачю чаю аж... — вирвалося в Северина, і він мимохіть підморгнув їй.

— Тагда в чьом дєла? — промовила ніжно провідниця грудним регістром і лагідно підштовхнула Северина, поклавши йому на талію свою ручку. — Прашу дарагова гостя... — Северин мов сомнамбула покрокував, розмліваючи від ніжного доторку.

Вони увійшли до купе провідника. Гарячий чай уже стояв на столику.

— Да, кстаті, мєня завут... — витримавши коротку павзу, промовила провідниця, — Свєтлана. Свєта. А вас как?

— Сєва. Северин, — пробелькотів він.

— Какоє дівнає імьа! Сєвєрін... Ви что із Сєвєра? — раптом розсміялася дівуля.

— Та ні, я с Юга!

— Южний наш мужчінка? — раптом простогнала та і рвучко кинулася на Северина, осипаючи його жагучими поцілунками й зриваючи з нього одяг...

Северин отямився, сидячи голесеньким на підлозі. Розпашіле голе тіло провідниці лежало горілиць на нижній лаві й здавалося зовсім не дихало.

— У це неможливо повірити... — шепотів тремтливими вустами Северин.

Його повільно став обіймати густий жах. Він скочив на ноги, але одразу ж і впав на підлогу. Він сильно вдарився головою, але попри те, що забій був досить болючий, Северин сяк-так звівся на коліна, зібгав свою одежину й став швиденько зодягатися. Провідниця розімліло прошепотіла:

— Вас правєсті?

— Нєт! Я сам! Спасіба. Ба... — защіпаючи ґудзики джинсів уперто незграбними пальцями, нервував Северин.

— Так ви схадіть ілі астайотєсь? — промуркотіло на лаві й ліниво потяглося, мов кішка.

— Я вазвращяюсь к сєбє! — аж крикнув Северин і, рвонувши двері, вискочив з купе провідника й помчав коридором до свого вагона.

Уже добігаючи до протилежного кінця вагона, Северин раптом побачив у вікні дверей чиюсь постать. Двері відчинилися, і в них з’явилася та сама провідниця — одягнена і причесана — належно по формі, ніби нічого й не було...

— Ви кавота іщіте? — запитала вона учтиво.

— Я!? — розгублено вигукнув він.

— Ви із какова вагона? — промовила вона вже підкреслено учтиво.

— Я... А ви як тут? Ага... Ні, я... Усе нормально! Нормально! Я просто повертаюся до себе... у свій восьмий вагон... — з усіх сил тамуючи емоції й тримаючись за голову обома руками, прошипів Северин.

— Вас правєсті?

— Нєт!!! — істерично закричав він і, відштовхнувши провідницю, прошмигнув повз у двері далі в тамбур, а там через галасливо грюкаючий важким залізом міжвагонний перехід ускочив до наступного тамбура. Пробігаючи коридорчиком повз купе провідника, він краєм ока лизнув зирком табличку на дверях. Там було написано: «Іванов Іван Іванович». Не збавляючи темпу, він добіг до свого купе, рвучко відкрив двері, як раптом зустрівся впритул лицем до лиця з СА-Сєдом.

— Господи! — вирвалося в Северина з грудей.

— Чого тобі, сину мій? — баритоном відповів СА-Сєд і несподівано розсміявся весело, немов розбив піраміду більярдних куль. — Гарно вийшло, правда? Майже так само, як у тому відео про Марс!

Северин утомлено впав на свого дивана й заплющив очі. СА-Сєд теж умостився на свого і, сягнувши рукою під диваном, витяг невеличку м’яку сумку. Відкрив. Дістав пляшку коньяку, чорного хліба, запакованого в поліетилен, масла в коробочці й упаковочку малосольної червоної рибки.

— До речі, можемо перекусити. Я вас запрошую, Северине. Не бажаєте? — По паузі додав, розтягуючи слова: — Ось, такий варіант дійсності. Правда, дуже правдоподібний?

Северин мовчки обмацував голову: ні ґулі, ні болю. Усе зникло, як і не було. СА-Сєд розкрив вакуумну упаковочку з рибинкою, намастив маслом окрайчик чорного хлібця і поклав зверху плястерку рибки. Налив коньяку собі з півсклянки і спокійно мовивши «Прост», повільно випив маленькими ковтками й узявся закусювати бутиком. Апетитно приплямкуючи, він заговорив знову:

— Забудь про тих... Сірих. Це все тільки байки. Я розумію тебе, Северине. З цим усім, що зараз тут діється, важко одразу дати собі раду. В такі речі взагалі мало хто вірить одразу, але ж ти не є з пересічних особистостей. Ти людина мисляча. Шукаюча. Я тобі ось що скажу. Ти можеш зійти на першій зупинці, і ми з тобою вже не побачимося в цьому житті. А можеш приїхати до Львова зовсім іншою Людиною. Людиною, яка розуміє щось таке особливе і надзвичайне, не тільки про себе самого, а взагалі про цю планету й вашу цивілізацію, про всі ці дурниці щодо інопланетян, що про них пишуть на сторінках фейсбуків і різноманітної макулатури жовтої преси. Щодо цієї істерії довкола контактів з інопланетянами. Ось подивися на мене, я й справді не тутешній. У твоєму розумінні. Для тебе я теж є отаким інопланетянином. Правда, втіленим у людському тілі. То що? Хіба з цього варто робити таку істерику? Дурниця це все. — СА-Сєд посміхнувся кутиками уст і повів далі: — Дивися на світ простіше, Северине, бо насправді ти й тільки ти твориш те, що називаєш власним світобаченням. Твій світ тебе береже й тримає в своїх цупких руках, бо ти сам же й твориш його щомиті. І все, що діється в цьому світі, створюєш ти сам. Невже так важко це зрозуміти? Навіть дитині це ясно.

Северин повільно повернув голову до СА-Сєда і несподівано навіть для себе вибухнув гнівом:

— Досить із мене! Я не хочу вірити в цю маячню? З мене досить!

Він рвучко підвівся, вийшов у коридор і рушив у напрямку протилежному від купе провідника. Він вирішив зайти в якесь інше купе й там зачинитися на самоті. Северин узявся за ручку дверей останнього купе й рвонув. Двері відкрилися...

Те, що побачив Северин усередині, ніяк не вкладалося в голові. Там сидів той самий СА-Сєд і якраз випивав наступну чарчину. Що найгірше — це було те саме купе з якого він щойно вийшов. Северин аж зойкнув, коли побачив свої речі й сьомий номер свого місця.

— У це важко повірити. Я ж говорив тобі, Северине... — спокійно промовив, утираючи хусточкою вуста, СА-Сєд.

— Це якийсь гіпноз.

— Та ні, це просто твій психічний стан, у якому твоя природа творить безконтрольно. Хуліганить твоя уява, Северине! З кого тут питати? Ясно, що тільки з тебе. Що? Може по сто грам перехилимо за те, що диво все-таки існує?

— Якась чортівня!

Северин кинувся назад до свого купе і, ще тільки підбігаючи до нього, побачив крізь прочинені двері ногу СА-Сєда у фіолетовому капці й у жовтій шкарпетці. Точнісінько так само «той» сидів там, тобто тут, поклавши ногу на ногу. Северин став на порозі.

— Ще може разочок пробіжишся? Ану спробуй в інший бік. Може туди буде інакше? — і СА-Сєд вказав підборіддям у бік провідникового купе.

Северин мовчки відступив назад. Він став, обіпершись спиною на поручень біля вікна в коридорі так, щоб бачити кожне купе ліворуч і праворуч.

— Ану відчини двері ширше й покажись у кожному купе! — Голосно промовив Северин.

По якійсь паузі двері кожного з купе одночасно відкрилися і в коридор по черзі виставилася нога, вірніше ноги, а точніше з кожного купе по одній нозі у фіолетовому капці й у жовтій шкарпетці.

— Та-а-ак до-о-о-бре-е то-о-о-бі-і ви-и-и-дно-о-о? — багатоголосно промовив СА-Сєд.

Северин сповз і сів прямо на килим у проході. Він був геть розбитий і, відчуваючи, що з ним коїться щось жахливе, розплакався, як дитина. Двері всіх, крім найближчого купе, зачинилися. У прочинені двері випхалася ще одна жовта шкарпетка у фіолетовому капці, випередила першу, а перша догнала другу, і ось вони обидві стоять під самим Севериновим носом на килимку коридору.

— Ну? То як, віриш чи не віриш? — пролунав голос СА-Сєда над Севериновою головою.

— Наливай! — встаючи, буркнув Северин, зайшов до купе й сів на своє місце.

— Давай по половинці. Добре? — СА-Сєд розлив порівну і, піднявши склянку, промовив: — За здоров’я людини, яка здатна вірити в те, що творить свою реальність сама!

Северин випив залпом і, поставивши склянку на стіл, мовчки сидів похмурий із кислою міною на обличчі. СА-Сєд підсунув до Северина тарілочку з «бутиками» і, взявши й собі одного, апетитно уминав його. Обоє мовчали хвилину-дві. Далі Северин першим порушив мовчанку. Він зиркнувши на пляшку, самим поглядом попросив налити йому ще.

— Непоганий цей коньячок, правда? — наливаючи, запитав СА-Сєд так якось просто і звично, начебто вони старі друзі, які нарешті вирвали довгождану можливість добряче посидіти.

— Як ти це робиш? — тихо спитав Северин.

— Що? Перепрошую? — перепитав улесливо СА-Сєд.

— Ну ось це все. Цей поїзд, оцей вагон. Цей день. Цю ситуацію... з тою Свєткою, з цим усім? Як ти це все провертаєш?

— Та ніби особливо нічого такого неприродного не вчиняю. Я, щиро кажучи, — кахикнув той в кулака, — узагалі тут ні до чого.

— Перестань! — несподівано для себе крикнув Северин і, кинувшись на СА-Сєда, схопив його міцно «за барки». Цієї миті раптово Северин відчув як тіло його стало невагомим. Він усе ще тримав СА-Сєда за грудки, але все довкола раптом чомусь розчиняючись зникало. Купе, дивани, стіл, закуска. Усе перетворилося на порожнечу без будь-яких координат. Навіть світло перетворилося. Тобто світло було, але звідки воно світило — не було ні видно, ні зрозуміло. Северин почув голос сусіда:

— Ну, чого ти хочеш досягнути цим своїм м’язовим протестом? Я зараз зникну. А ти тут залишишся навічно на самоті. Хочеш?

Северин попустив трохи напруження в руках і відчув, що якась сила його відтягує від того СА-Сєда. Северин похапцем схопився за його шию, як мале дитя хапається за матір, коли чогось боїться, і міцно заплющив очі...

— Я пожартував, Северине. Я не щезатиму. Відкрий очі, ми в купе!

Северин відкрив очі й побачив, що сидить за столиком, тримаючи в руці чарку.

— Ну що? Відлягло? Давай за дійсність! — промовив СА-Сєд і перехилив шкалика.

Северин машинально випив свого. Рука його тремтіла, і коньяк рясненько скропив підлогу. Поставивши шкалика на стіл, він, повільно акцентуючи кожне слово, запитав:

— Що... це... було..?

— Випадання в нульову точку, — безбарвно промовив СА-Сєд.

— Ш-ш-ш-що-о-о!!!??? — втягуючи в себе повітря, артикулював Северин.

— Є така властивість людини, коли трапляється так, що не все, що діється, дано вам побачити.

— Тобто? — насилу видихнув Северин.

— Ти ж сприймаєш кіно? Ти бачиш світло лампи розжарювання як сталий процес, так?

— А! Ти про частоту вібрації, тобто мерехтіння фази... — перебив того Северин.

СА-Сєд торкнувся рукою Северинового плеча.

— Так, я саме про те, чого начебто немає, але воно все­-таки є, і завжди було і буде. Ти пробуєш стати достойним цих питань, які ставиш тут переді мною. Це вже ліпше. Будь простішим, бо інакше наслідки, друже мій, завжди будуть неочікуваними, — посміхаючись вів далі Са-Сєд. — Так, ви звикли все бачити на свої очі й довіряти побаченому. А ще більше звикли потримати чи помацати руками, щоб пересвідчитися в реальності того, що діється і є довкола вас. Однак ви забули, а якщо навіть і не забули, то просто не помічаєте того, що є реально присутнім і водночас паралельним вашому існуванню. Є моменти, коли ваш мозок не фіксує інформації, що надходить із зовнішнього простору. Не око й не вухо, і не інші ваші рецептори сприйняття інформації ззовні ловлять момент дійсного, а мозок людський, тому одразу вмикається ваш розум. Той ваш процесор, що обробляє інформацію і розкладає по відповідних кластерах уже знаного й відомого, з яких ви складаєте своє особисте світосприйняття, тобто свою персональну картину Світу. І ось саме в цьому й криється одне велике невідоме — певна дистанція між сигналами рецепторів і роботою твого мозку, а також з усвідомленням твоїм розумом змісту цих сигналів. Тут є часова відстань, і в кожного з вас вона є подібною і різною. Та про це трохи згодом... Тому ти проекцію кінофільму на екрані бачиш плинною, а не окремими кадрами, тому світло лампи є сталим, а не мерехтливим. Так само телеекран чи монітор комп’ютера. Це ритмічна природа вашого виміру, і вона витренувала таким і ваш мозок. Вам тільки здається, що те, що ви бачите, є таким, яким ви це бачите. Проте не все, що в природі відбувається, дано вам побачити. Діапазон сприйняття вашого зору насправді дуже вузький, так само слух ваш сприймає тільки певний діапазон частот і що вище і що нижче цього діапазону вам просто не є доступним. Так само й решта ваших рецепторів мають приблизно однакову сталу обмежену чутливість. На противагу вам ті самі коти бачать і відчувають значно більше за вас. Та й узагалі тварини Землі вміють багато такого, до чого вам дуже далеко.

— А чи не є це свідченням того, що ми, люди, не є землянами, а прийшлими? — перебив його Северин і повів далі: — Я часто замислювався над цим... Ми справді якісь... надто тендітні для таких умов тут на Землі. Через це так багато гинуло й продовжує гинути нашого брата від холоду й голоду й від різноманітних хвороб?

СА-Сєд промовчав. Северин подумав, що той, може, образився чи не хоче говорити на цю тему, тому зайшов з іншого боку:

— Значить поряд із нашим світом існує ще якийсь. Той, що ми його не бачимо й не помічаємо?

СА-Сєд усміхнувся. І Северинові стало зрозуміло, що той усе бачить і чує. СА-Сєд витримав хвилинну паузу й почав так, наче з початку:

— Кожному своє, — мовив він, підморгуючи. — Кожне обмеження живе в своєму обмеженому світі. Ваші «теорії струн» чи паралельних світів, це лише моделі варіантів Усесвіту, творені вашою розділеною природою, вашою обмеженістю. Тому мені ніби простіше пояснити тобі це, як «варіанти Божих творів», що їх є безмежна кількість. Твоя дійсність існує не тільки в одному варіанті, лише тобі відомому. Та й узагалі, якщо вже бути до кінця відвертим... Ти й сам, мабуть, уже давненько підозрюєш, що людське життя теж не є лінійним процесом. А зиґзаґами, тобто переходами з одних сюжетів і варіантів дійсності в інші. Такі, що ти їх сам створюєш, тобто перетворюєш з попереднього варіанта на те, на що хочеш змінити й міняєш, уносячи в наступному варіанті ті поправки, які тебе мотивують до вчинення наступних конкретних дій і вчинків. Тому те, що ти перетворюєш, те і сам проживаєш. Словом, маєте те...

— Що маємо?

— Ото ж бо, — посміхнувся СА-Сєд — у кого є, тому додасться, а в кого немає, в того відніметься, — це стара програма розвитку, як запрошення до пізнання. Кожен творить з того, що має, і так, як може. Тому й має те, що має, і знає те, що зумів пізнати. Однак знати ще не значить розуміти й тим паче вміти цим користуватися мудро...

Северин простодушно знизав плечима і, багатозначно похитавши головою в різні боки, з наївністю в голосі запитав:

— Як же цим усім свідомо управляти й чи можливо це?

СА-Сєд помовчав якусь мить, дивлячись у вікно, потім перевів погляд на Северина:

— Для цього треба вирости й бачити якомога ширшу картину, а не лише якусь маленьку її частинку. Трапляється, що ти ловиш свідомістю цей перехід, але тільки на короткий момент. Ви це називаєте «Дежавю». Зрозумій правильно. На тому рівні, що ви зараз перебуваєш, до управління такими процесами ще дуже й дуже далеко. Проте можна навчитися передчувати. Насправді ти створюєш свою дійсність миттєво й навіть не встигаєш помітити сам перехід з одного варіанта в інший. Несвідоме творення. Неусвідомлена відповідальність. Звичка покладатися на «авось» чи на Господа. Це як рейки, по яких котиться потяг, стрілочник перемикнув, перевів стрілку — й уже інший маршрут і, відповідно, вже інша станція чекає на тебе попереду... Щоб бути стрілочником у власному житті, треба чути не тільки свою лінію, а якомога більшу структуру мережі. Словом, щоб свідомо управляти такими процесами, потрібно мати інший рівень духовного розвитку.

— Я читав про ці виміри, — захоплено вигукнув Северин. — Я розумію, про що ти говориш. Я відчуваю подеколи в собі спалахи духовного прозріння, але це відбувається на короткий момент. Ось це миттєве прозрівання для мене є найбільшою загадкою.

— П’ятий вимір, мій друже, має особливу природу взаємодії мислі й часу. У твоєму, звичному третьому лінійному вимірі, потрібно досить багато часу, щоб мисль матеріалізувалася. А в п’ятому це відбувається миттєво. Бо зараз ти перебуваєш тут і тепер, а в п’ятому — одночасно всюди й завжди.

— А ми що, випали одразу в п’ятий вимір? — недовірливо запитав Северин.

— Та ні... Те місце, куди ми з тобою випали, насправді є поза всякою вимірною реальністю. Бо ти спонтанно так учинив. Тобто ти створив простір, якого не існує. Назвімо його нульовим варіантом. — СА-Сєд посміхнувся, струснув головою і повів далі: — Мені ледве вистачило реакції й сили волі, щоб повернути нас назад. А четвертий вимір не за горами, й перехід до нього вже розпочався й відбувається спочатку ось саме такими неусвідомленими переходами з варіанта у варіант. Просто все це ще є непомітним для тебе і не тільки для тебе, а й для всіх вас людей, сущих на Землі, оскільки переходи ці ще є несвідомими й неусвідомленими. Тому з вами ведуть певну роботу з вашої підготовки й адаптації. Щоб жити в четвертому вимірі, треба навчитися відповідальності за мить, що проживаєш, бо саме цієї миті ти і твориш свою реальність. Пробудження людини є змістом четвертого виміру. Непростою, дуже непростою є ця робота, Северине, — СА-Сєд ляснув себе по коліні.

Северин сприйняв це за хвалькуватість опонента, і йому навіть стало трохи незручно за того. Він навіть зніяковіло посміхнувся. СА-Сєд це помітив:

— Тобі видається це вигадкою? Так-так, все, що людина не може сприйняти, вона ставить у розряд вигадки чи просто відвертої брехні. Як сам ти тепер це розумієш, щоб призвичаїти вас до цієї вашої особливості потрібно що?

— Час-с-с? — прошипів Северин.

— Та ні, часу вже змарновано чимало... Потрібно, щоб кожен із вас зміг пробудитися. А для цього треба пройти через «вушко голки». Вийти з лінійності вашого звичного виміру випадковості й везіння. Тобто треба вирости з цих штанців. Ви мусите трансформуватися духовно. Щоб уміти управляти варіантами дійсності, треба бути відповідальним тотально за весь Усесвіт. А до цього рівня вам іще неблизько. Тільки коли ви навчитеся усвідомлювати себе відповідальними за творене вами, тоді й тільки тоді ви зможете ширше бачити процес вашого власного творчого імпульсу й бути максимально свідомими в здійсненні його смислу. Творення є реальністю того, хто це творення усвідомлює й контролює. Тільки відволікся й пропав ні за цапову душу. Життя це — Духовний Альпінізм, — завершив СА-Сєд.

Северин узяв іще одного «бутика» і повільно з’їв. Потім, відкинувшись спиною на стінку, пробував трішки розслабитися. Він відчував, що захоплюється цією темою, і водночас подумав, що це небезпечно, бо так можна й узагалі втратити будь-яку пильність. Витримавши паузу в розмові, Северин спробував повернути її в інше русло.

— А може ти щось підсипав до того коньячку? Га? Це ж галюцинації.

— Ні, галюніки, це завихрення твого компа в голові. Коли там щось починає барахлити на рівні контактів чи хімічних сполук у біологічних зв’язках. Галюни, це вплив певних отрут на організм людини. Ми ж з тобою випили вже по тому, як ти створив кілька перетворень. То про яку технологію може йтися? Думаю, що вже час тобі збагнути, що вся ця нісенітниця про Сірих, про інопланетян, про змови супроти землян і ці пригоди з літаючими тарелями, — усе це є плодами ваших людських творчих вибриків. Це ваша природа так виривається у вищі рівні вимірів, і ви створюєте те, чого ще немає у вашому третьому вимірі. Ви зростаєте, і це всього лиш «невинні», у лапках, дитячі пустощі.

Северин розсміявся.

— Я ледь не загинув! І це ти називаєш пустощами? А як з усіма цими подіями, що засвідчують викрадення людей і тварин. Я навіть бачив відео в «ютубі», де чітко видно, як корова піднімається в повітрі вгору, і на певній висоті проявляється світла хмарка і поглинає цю бідну корову. За мить хмарка, метнувшись уперед, зникає. Це й багато інших аномальних явищ, які зафіксовано на фото- й кіно-відео-носіях? Га? Та що ти мені голову морочиш, ти ж сам ось щойно мені локшину вішав на вуха, що мовляв, сам ти є інопланетним контактером і таке інше? Що, забув? Нє нада ля-ля! Кажи прямо, з якої ти планети чи галактики й навіщо ти тут на Землі. Я, як громадянин цієї планети, маю право в тебе про це запитати! І не викручуйся, бо прийде зараз провідник, ми викличемо «Беркут», і вони тобі порахують усі твої трубочки й транзистори!

Тепер сміявся Са-Сєд.

— Це справді забавна пригода, Северине. Ти неперевершений! От давай просто розкладемо цю вашу теорію про інопланетян на білому обрусі подетально.

— Давай! Наливай! — з награним азартом сплеснув у долоні Северин.

Вони випили по чарці, не закусуючи. Северин манірно відкинувся на спинку лави, показуючи що налаштувався уважно слухати Са-Сєда. Той помовчав хвильку, примруживши очі й потираючи скроні, потім поглянув на Северина, хитро посміхнувся й почав:

— Відітє лі, мой дарагой друг! Природа вашого виду має приховані можливості, а точніше, ще невиявлені. Ці ваші можливості притаманні кожному з людських індивідуів на цій планеті. Ви називаєте себе Людством. Хьюманбіін. Чєлавєк! А Челавєк звучіт горда! — так колись сказав Алєксєй Пєшков? Так. То ось саме в цих прихованих можливостях і варто шукати відповіді на всі ці питання щодо Сірих, чи Рептилоїдів. Щодо Марсіан — і бог його знає, кого ще тут вами придуманих і вигаданих. Ну, приміром, Батмена чи Людини-павука і так далі й тому подібне. Усю цю маячню створювали ви самі впродовж тисячоліть і надалі продовжуєте створювати. Я вже тобі пояснював, що таке творення є можливим, тобто такі згущення смислів у форми матеріального прояву є реальністю не тільки п’ятого, а й четвертого виміру. Мрії, як уже й сам добре знаєш, збуваються. Просто в наступних вимірах усе це стається моментально, бо творити й жити в них можуть тільки високодуховні істоти. Всесвіт багатовимірний, і в ньому можливе незбагненне. Ваша цивілізація переходить на вищий рівень, тому ваші думки вже дедалі швидше стають матеріальними. Реальність існує в невизначеній царині імовірності. Людина сама своєю творчою природою надає варіантам імовірності реального дійсного буття. Ви матеріалізуєте те, про що мрієте і чого боїтеся. Ніхто до вас не прилетів і не прилетить, щоб вас підкорити чи якось паразитувати, чи ще щось. Без вашого на це бажання. Це все ваші давні земні уявлення про ворога в призмі вашого сталого поняття добра й зла. Ви завжди творите за образом і подобою самих себе, починаючи від Господа Бога й закінчуючи стосунками з Сатаною. Ваш егоїзм створив у вашій колективній уяві паразитичний кластер смислового коду, за яким усе, хоч чого торкнеться ваша увага чи погляд, чи інші рецептори вашого чуття, ви одразу, миттєво перетворюєте все невідоме на структури відомих координат, установлених цим кодом. Силоміць нагинаєте й уміщуєте невідоме у форми відомого. Тому й кажуть ваші мудреці, що немає нічого нового під Місяцем. Ай...Уся ця метушня з захопленням планети ворожою цивілізацією є всього лише звичайним трюком вашої правлячої псевдоеліти, яка століттями звикла паразитувати на тілі народу. Тому їм, страх як потрібно повсякчас вигадувати новий образ ворога, щоб пояснити натовпу правомірність свого існування. А заразом переконати біомасу в необхідності нових і щораз більших поборів найрізноманітнішими податками, та виключно своєму споконвічному праві на управління цим натовпом наївних людей, перестрашених упродовж століть усіма можливими війнами, інтервенціями, повстаннями, двірцевими переворотами, бастиліями, голокостами й ГУЛАГами. Світ людей, Северине, сьогодні стає дедалі глобальнішим. Ваші країни, а відтак і держави, втрачають свій первинний смисл. Із часом утвориться одна система на всій Землі. Захищатися від собі подібних стає не таким необхідним ділом, бо ніхто воювати вже не хоче, й нікому не хочеться вмирати за пустодзвонні ідеї, які вивітрилися впродовж останніх століть вашої історії. Ніхто не хоче бути рабом, це правда, але, геть усі хочуть жити в «Амерікендрім». А щоб мати цю «дрім», треба дуже багато грошей, значно більше, ніж та сама «дрім» потребує, бо треба утримувати армію дармоїдів: військових, чиновників, поліціянтів, шпигунів усіляких агентур і розвідок, — а це мільярдні бюджети. Де взяти грошей? Там, де завжди, — у дурнів! «На дурака нєнужен нож, єму с три кораба наврьош і дєлай с нім, што хош!» Ось і вигадують для дурнів різноманітні історії про інопланетян і різноманітних монстрів. Один Голлівуд чого тільки вартий. А вся ця свистопляска довкола обману століття — фейкової реальності польотів на Місяць? Чи таємнича експедиція «Apollo 20» з відзнятими кадрами інопланетного корабля завбільшки з Manhattan... Сміхота та й годі! Працюють цілі інститути, щоб морочити вам голови, бідні мої діти Бога Єгови!!! Хто вам дохтор? Рабіновіч? Ото ж бо! Програми дуже потужні. А чому потужні? Бо ви самі їх живите своєю енергією, своїм наївним інтелектом, своєю духовною силою. І розростаються, як гриби після дощу, свідчення свідків, контактерів, поцуплених і прооперованих інопланетянами, й різного роду свідчень випадкового прояву інопланетного «булшиту». Досить поглянути тільки на релігії, якими ви придавлені до землі, як мурахи підошвою сандалії Голіафа! А ваша наука? Усі ці Нобелівські й інші «заманухи» засновані виключно для ублажання вашої гордині. Де ваші відкриття? Колись «Нобеля» отримували дійсно геніальні особистості, а тепер купки науковців-грантоїдів. Айнштайн був дійсним генієм, тепер виявляється, що він плагіатор і просто «разводіла лохів». Так само і в медицині. Одне щеплення чого тільки варте. А вся ця гра зі СНІДом, з Раком, з Ебола? Ненажерливе змовництво фармацевтів! Категоричність хірургів! Завбачлива захланність банкірів і кредити, кредити й іще раз кредити. Міждержавні борги періодично списують, бо всі розуміють, що грошей ніхто ніколи не повертає. Бо гроші створювали, щоб отримувати й накопичувати заховане за ними матеріальне добро. А матерію ви звикли ділити, привласнюючи її найпередніше собі, щоб владарювати над іншими, над тими, у кого менше майна. Ось візьми сто мільярдів паперових доларів і піди до американського президента й виміняй оту макулатуру на золото. Я подивлюся на твою фізіономію, коли почуєш від нього, що цими паперами ти зможеш опалювати кілька тижнів, а то й місяців котел електростанції. Проте золота тобі ніхто не дасть. І тут уже придумали байку про ненажерливих інопланетян, яким страх як потрібне золото й діаманти, бо одне і друге є енергією для їхньої форми життя. От уже вигадали так вигадали. Геніальні митці творять геніальні твори. Усе це роблять, щоб розділяти вас і володарювати над вами, хоч якими ви були б найспритнішими й найхитрішими. Саме ваші Карабаси-Барабаси й лякають вас повсякчас чимсь страшним і смертельно небезпечним: війнами, катастрофами, хворобами, голодом, спекою, холодом і бідністю. А головне, антибогом, який знає кожного з вас особисто й добре розуміється, як зробити так, щоб накинути на вас такі муки, від яких ви вже ніколи не зможете звільнитися. Усі земні мотивації вичерпано. Релігії вивітрили свою змістовність і заблудилися в складках пазухи Господа Бога. Тому навіть така потужна програма під назвою «Бог» уже не працює так, як про це мріяли ваші древні маніпулятори. Навіть у кіно, Голлівуд уже не може знайти цікавої інтриги, яка потрясла би світ так, як свого часу це робив великий Чаплін, а в Україні — Довженко, у Росії — Езейнштейн, в Італії — Фелліні. «Пала сцена... Прєдже билі могучіє дуби, а тєпєрь ми відім адні толька пні»[2], — уже сто років минуло, як Антон Чехов про це сказав... А ти кажеш, що якийсь політ у інопланетному кораблі на Марс знято на плівку й чутно всі розмови й щасливі вигуки американців і росіян? І ти віриш у цю хрєнотєнь? У цей мультик? Яким треба бути наївним простаком, щоб серйозно сприймати все те, що вам підкидають ваші правлячі еліти, які, як я вже казав і ще раз повторюю, — деградувавши духовно, переродилися в паразитів на тілі вашого виду. Саме їм постійно потрібна, а сьогодні то й особливо, нова модель нового ворога, надзвичайно сильнішого за всіх ворогів вашої історії разом узятих??? Де ваші мізки? Де ваша розсудливість? «Дастінзе вінд, олві а, із дастінзе вінд» — співали в середині двадцятого століття молоді романтики. Й одспівалися, ставши дорожньою курявою... Кожного такого романтика використано для головної цілі — нав’язування нових технологій і вибудовування нової ідеології боротьби зі злом, як найліпший спосіб відбирання у дурнів грошей. Повчися в попів і мурз. Блін! Що тобі ще розказати, сину мій? Чого тебе вчили в школі? Яку ідею сповідували ви під час «Холодної війни»? Хто будував комунізм і кому його вдалося збудувати? Північній Кореї, чи Кубі? А ти ніколи не замислювався над тим, чому той щасливий комунізм так ніхто й не побудував на Землі? Швейцарці, скажеш? Ні, вони, як ніхто інший у світі, швидко навчилися мирному співіснуванню різних етнічних груп у межах одного королівства й приловчилися використовувати будь-яку політичну ситуацію в світі щонайвигідніше для себе. Хитрість і кругова порука об’єднаної правлячої паразитичної еліти супроти того ж таки вигаданого зовнішнього ворога. Проте це далеко до того, що марксисти називають комунізмом. Насправді комунізм став новою формою феодалізму, де паразитична правляча еліта є невидимою і прикрита народними урядами. Усе впирається в ідею ідеального суспільства, керованого ідеальним урядом. З цього і ростуть ноги й такої ідеї, що зветься «Золотий мільярд». Для невеличкої групи паразитів достатньо й мільярда рабів. Однак рабів керованих не батогами й пряниками, а ідеєю вибраності, особливої причетності до кращих із кращих. Скажеш «Старо прєданіє, а вєріцца с трудом»[3]? Оце одвічне бажання бути ліпшим з посеред ліпших, стояти ближче до володаря, короля, царя, президента, Бога! Це бажання є наслідком керованої самосвідомості в орієнтирах зовнішнього порядку. Як там? Ага, — «Поганий той солдат, який не мріє бути генералом». Так? Так... Одна лише різниця між генералом і солдатом у тім, що генерал, ще будучи солдатом, знав, що він насправді вже є генералом, і саме це відчуття себе тим, ким ти є, відкриває людині чуття перспектив у всіх її кроках. Це я про ідеальний проект генерала звісно. Однак у більшості випадків генералів ліпить ваша, так звана еліта. Виховує потрібну інстанцію з обдарованих претендентів. Ось у вашій армії генералів як у всіх арміях Європи. Досить глянути на будь-кого з апаратників-урядовців і ти відчуваєш їхню природну спільність. У них багато схожих рис від зовнішнього вигляду до внутрішніх характеристик. Завжди відчувається ота колективна аура зграї. «Скованниє адной цепью». Об’єднані за зовнішніми мотивами одностайності, однопартійності, одновірці і єдинородці, є пійманими інформаційним полем програми колективної свідомості групи, і тоді вирватися з такої пастки надзвичайно важко. Усім відомо, як важко вирватися з під гніту секти, банди, чи навіть родини. Мафія означає — моя сім’я. Тому ви так «ковбаситеся» тут, що кожен індивід відчуває поневолення від впливу тої чи тої форми колективної свідомості. Щойно ти собі сказав «Ось оце є МИ!», то відразу ж створив передумову для того, щоб з’явилися ВОНИ. А далі справа технологій від луку зі стрілою аж до атомної бомби. Ось такий алгоритм. Усе це повторюється безліч разів. «Чому?» — запитаєш. Тому, що головні орієнтири вашої еволюції ви визначаєте виключно на зовнішньому фізичному плані бінарної системи отого третього виміру лінійної реальності, розділеного на країни, міста, села, на клани, секти, корпорації, на нації, народи, роди, словом, на своїх і чужих. Тому ви й інопланетян трактуєте як чужих, ворогів і загарбників вашого світу. А насправді це ви й тільки ви самі творите отой ваш кошмар Пекла й вашу гармонію Раю, тут на цій Землі. Вибір за кожним із вас не задля розділення, а заради єднання. Оце чомусь найважче вам розуміти... Поки що.

СА-Сєд закінчив і мовчки дивився на Северина, як той нервово кусав собі нігті. Тривала довга мовчанка.

— То що? Ти хочеш сказати, що інопланетного розуму немає взагалі? —промовив Северин несміливо, як лаборант, який втрачає надію на успішний результат його досліду.

— Розум є, але не в таких формах, як оце вам нав’язано примітивною рекламою ваших науковців! — якось безбарвно промовив СА-Сєд.

— А ти? Чого ти тут? Що ти робиш ось тут у цьому купе?

— Я тут, щоб тобі сказати, що я вже сказав. Щоб спрямувати твої думки в цьому руслі, — так само інертно промовив СА-Сєд.

— Значить я що? Я є також обраним? — грайливо спогорда запитав Северин, і зневажлива усмішка майнула на його обличчі.

— Ні, поки що ти є звичайним контактером, — далі правив своє СА-Сєд.

— Контактером? — здригнувсь усім тілом Северин. — Ах, так, через тебе? Ти з одного боку контактер, а я, значить, з іншого?

— Це ти так бачиш. Та мине час, і ти, згадуючи цю нашу з тобою зустріч, почнеш дедалі ліпше розуміти, що нічого розділеного не існує. Що все є Цілим і Єдиним. Що існують речі значно глибшого штибу без усякого обмеження, те, що зараз для тебе все ще є недоступним.

Северин знову подивився на СА-Сєда, ще раз уважно, намагаючись побачити в ньому щось особливе, що могло б підтвердити його інакшість чи натякнути на його неземне походження, але він бачив перед собою звичайну людину. Людину в усіх відомих і зрозумілих нюансах фізичної форми її істоти. Северин дивився і відчував якесь двояке внутрішнє невдоволення від усього, що відбулося і відбувається поміж ним і тим чоловіком, і надзвичайну цікавість, і якесь ще не зрозуміле йому, Северинові, нове передчуття важливості й поважності від усього почутого. Йому кортіло розпитати й дізнатися ще більше, і здобути вагоміших аргументів і фактів. Тому Северин пішов у наступ.

— А я тобі не вірю, — сказав він як тільки міг простіше. — Я не вірю твоїм словам, що немає отих підступних Сірих паразитів! Знаю, що над людьми їхні експерименти тривають! Стільки людей зникає безслідно!

— А тобі відомо, скільки саме? — холодно спитав СА-Сєд.

— Тисячі! — викрикнув Северин. — Я читав у інтернеті! Є спеціальні сайти, де про це все докладно розповідають люди обізнані, і їхні слова навіть підкріплено фактами свідчень очевидців! Стільки фактів! Стільки свідчень!

— Істерія, — перебив його СА-Сєд, — якою ваші «мудреці» заробляють собі мільярди!

— Це не може бути істерією! — уперто стояв на своєму Северин. — Тоді як же нам жити далі, якщо все, що ти кажеш, є правдою? Як жити без релігій? Як жити без банків? Без армії, без воєн зрештою? Наші філософи стверджують, що війни нам потрібні як повітря, у війнах гартується дух чоловіка-воїна й дух жінки-матері. Ти цікаво все розкладаєш, але я не можу тобі повірити. Бо це руйнує мій світ. Бо все це існує в моєму світі. Існують усі ці мі́сяці й марси, тарілки й кола на полях, свідки й жертви. Існує все, що має хоч якийсь відбиток інопланетного походження. Інакше життя на Землі стане пісним і сірим.

СА-Сєд сплеснув у долоні, поцілував свої пальці й змахнув ними, як фокусник або чарівник:

— Браво, Северине! Ось ти сам і розписався в правдивості того, про що я тебе сповіщаю. Так, ти маєш усе це, бо ви самі усе це створили для себе, повірили в усе це і, заради всього цього, самі себе й зробили рабами. Ви тримаєтеся за ці переконання, як воша кожуха! І ти не є винятком. Раб не має свободи й тому не може мислити вільно й неупереджено. Раб мислить виключно в алгоритмі, заданому програмою рабовласника. Таке мислення є зацикленим. Від одного кута до іншого, або по колу. Як пральна машинка. Як білка в колесі. Як комп’ютер. Що є комп’ютер без програм? Отак і ви. Програми ваші — це залишки тих колишніх прагнень попередніх цивілізаційних утворень вашої раси, яка сама себе зруйнувала.

— Сама? Зруйнувала? — аж рота розкрив Северин. Його втягувала ця розмова, і все міцніше й міцніше захоплювала вся ця ситуація, що він у ній опинився. СА-Сєд це помічав і натискав на відповідні важелі:

— А ти переконаний, що це зробили саме інопланетяни, які прилетіли і як вороги знищили вашу високорозвинуту цивілізацію, щоб перетворити вас на рабів і жирувати на вашій наївній безпорадності?

— Так! Якщо вже на те пішло, то я знаю масу фактів, які свідчать про ворожу інтервенцію і реальні зоряні війни. На Землі є маса артефактів і слідів цієї війни з «богами» чи, вірніше, «богів із богами», чи чорт його батька знає кого і з ким!

СА-Сєд знову сплеснув у долоні:

— Ото дурні люди! Богам нічого ділити між собою! Це справа рук вашої форми життя, вашого рівня цивілізації. Точніше, це наслідок ваших зрад єдиному духовному принципу Всесвіту. Зрад духовним конам заради панування над собі подібними тут на Землі. Тому ви й створили брехливу основу структури своєї культури. Ця основа є законами людськими. Людськими, а не Божими. Бо в Бога все на своїх місцях, тобто в повній канонічній гармонії, а ви ці Божественні Кони, тобто формули правди мудрості, покрили брехнею, перекроїли на свою потребу, прогнули під себе, переінакшили, підмінили правду на кривду, словом, відреклися! А тепер оце все ви називаєте за-конами. «За», — значить таке, що не вміщається, або таке, що вже не є видимим, прихованим, а точніше, — не тим, за що себе видає. Як «за стіною» і «за рамою». Або те, що волочиться за Коном, як хвіст, але ж хвіст не є головою. То чому ж ви зробили за-кони головуючими? Чому ви творите й творите нові й нові ЗА-Кони, які в результаті й працюють проти вас самих. Хвости крутять вами. «Вор в законє» це лише один із аргументів на користь моїх слів. Захцянки гордині вашої призвели вас до втрат всього того матеріального добра і тих знань, які було напрацьовано впродовж мільярдів років, бо в суті головної причини цих трагедій лежить одна й та сама первопричина. Ви відверталися від тих перспектив духовного розвитку, до яких ви підходили майже впритул і початками якого ви вже оволодівали. Ви самі себе знищували і продовжуєте це робити, причому із завзяттям гідним подивування. Високорозвинену цивілізацію не може знищити жоден із нижчих рівнів розвитку. Якщо це траплялося бодай якось у вашій історії на Землі, то значить, що рівень знищеної цивілізації був насправді не таким високим, якою вона себе вважала. Скажімо, Римська імперія чи Золота орда, Руская імпєрія чи індіанці Південної Америки, чи ще глибше, — Велика Тартарія, Єрусалим, Єгипет, Шумери, Ассирійці й так далі аж до передчасів Всесвітнього Потопу... А тепер найновіші — Третій рейх і СССР. А тепер ось Росія, Євросоюз, США. Усе котиться по колу... Все одне й те ж саме.

Северин підняв руку, зупиняючи СА-Сєда:

— Тобто ти хочеш сказати, що ми колись мали високий рівень розвитку й такі технології, які зараз нам здаються просто фантастикою і..? Що, ота високорозвинена цивілізація сама себе закатрупила?

СА-Сєд упіймав і вдячно потис підняту в повітрі Северинову правицю своєю і, продовжуючи тримати її, заговорив спокійним тоном:

— Так. Саме так. Ви захопилися зовнішнім і забули про внутрішній світ. Це як будувати оболонку без внутрішнього каркаса. Ви здобули технологічні висоти, за якими так гналися навперейми з собі подібними групами, що населяли ось цю саму Землю, але втратили духовний зв’язок зі Всесвітом, з Богом, як уже на те пішло. Відбулася деформація інформаційних структур, і стався колапс. Легенда про Ікара цьому є підтвердженням. Ти сам добре знаєш, що в природі найголовнішим є Гармонія. Подібним чином відбувається і зараз. Тільки на значно нижчому техногенному рівні. Проте, як не дивно, теперішня ваша робота направлена не лише на матеріальний формат, а й на духовний пошук. Тому надії тепер набагато більше, що ви таки здобудете необхідного досвіду для вашого духовного переродження. Цей процес є набагато складнішим ніж перельоти з планети на планету чи навіть в інші галактики. Технології зовнішнього простору мають обмеження, бо як не крути, вони завжди впираються в процеси метафізичного характеру. А внутрішні технології є безмежними за своїми перспективами. Однак доступ до «внутрішніх технологій», якщо так можна висловитися, потребує передусім духовного перетворення не однієї Людини, а певної кількості землян, потрібен певний градус, за якого ці процеси стануть незворотними. А сьогодні з вашим уявленням про матеріальний Рай і вашою зав’язкою на матерії, на грубій вібрації інформаційних енергій дорога до тонких духовних процесів є відкритою не для всіх. Кожен може лише доторкнутися до цього стану. Одиниці знають, як цей процес робити перманентним. Та ніщо не стоїть на місці, — мовив Са-Сєд і по хвилі додав: — Життя триває.

Запанувала пауза. Северин ніяково визволив свою долоню з долоні СА-Сєда. Потяг торохтів, зі скрипом і скреготом підгецував вагон, радіючи з того, що впіймав у пастку свого купе, як у сачок, оцих двох метеликів — мудрагеликів. Промайнула хвилина. Друга. Третя. Северин сидів із заплющеними очима. СА-Сєд розлив решту коньяку, але пити не став, а просто поставив шкалики на столі поруч один одного так, що вони торкалися стінками.

— Ось поглянь, дуже наглядний приклад. Ось ці дві чарчини мають однакові ємкості й у них однакова кількість однієї й тієї самої речовини — коньяку. Коли все порівну, то є гармонія і мир, а значить, є перспектива до спільного діяння. До партнерства. Коли в котрійсь із чарчин буде більше або менше «коньяку», то відразу ця нерівність диктуватиме перспективи вже інакшого характеру. До миру й партнерства тут одразу стає далеко. Отак і з життям кожної цивілізації. Як хтось із вас колись точно сказав: «Яка кухня, така і пісня!». Ну що, тепер мої слова переконливіші за попередні?

Северин ліг головою до вікна і дивився в стелю. СА-Сєд подивився на нього й собі приліг так само. Северин відчув дивний стан спокою. Йому стало якось так спокійно на серці. У цім спокої повільно вирізнялося розуміння того, якими глупими проблемами він звик перейматися і керуватися у вирішенні всіх своїх життєвих проблем з рідними, друзями й тими, з ким йому, як здавалося завжди, було і є «не по дорозі». Проте ще одна думка непокоїла його, і він, повернувши голову до СА-Сєда, спитав:

— Скажи, якщо ми могли так високотехнічно підніматися й падати впродовж тривалого проміжку часу, то чи не значить це, що ми так ніколи й не виростемо у вищу форму цивілізації?

— Обов’язково виростете, — промовив СА-Сєд дивлячись у стелю. — Усе колись та виростає. Але є одне «АЛЕ», можна бути в авангарді еволюції, а можна спати в хвості. Тебе зацікавило те, що Місяць, а разом із ним Марс та інші планети Сонячної системи мають багато цікавого й навіть натякають на існування життя на їхній поверхні. З цим я не сперечаюся. Життя не минає, воно переходить з одного виду існування в інший. Часом у зворотному напрямку, часом у бік від усіх можливих прогнозів і сподівань.

— На Марсі є піраміди... — промовив Северин, ніби от щойно пригадав дуже важливий факт.

— Так, є. Ніхто не сперечається. Там багато чого є, на тому Марсі. Ви там добряче погосподарювали свого часу. Та що з того... В американському місті Детройті теж багато архітектурно красивих будинків, вулиці, кафе, театри, церкви, тільки там уже ніхто не живе, і все це повільно руйнується. Прийде день, коли там буде пустеля. Проте завжди залишається можливою перспектива того, що там знову поселяться люди, і місто відродиться. От тільки як надовго й заради чого там поселяться люди? От скажи мені, заради чого вам пертися на Марс? — Са-Сєд повернув голову до Северина, чекаючи на відповідь.

— Заради корисних копалин, за новими відкриттями, за...

— За грошима... — підмітив СА-Сєд, наче тільки чекав цього моменту. — За одним і тим самим... Значить Земля колись, можливо, матиме такий самий вигляд, як от тепер має Марс... Перспективка! Розумієш, про що я?

Северин помовчав хвильку в задумі й, повільно розмислюючись, запитав:

— Значить ми таки колись були на Марсі? Ти цього не відкидаєш?

— Та були. І що з того? Бачив у «Ґуґлмепс», що там зараз? Це не сліди рук інопланетян, це справа рук ваших пращурів. Вони винищили одні одних, а з тих, хто чудом уцілів, виродилося сьогоднішнє плем’я землян та й ті, що якось приловчилися жити на тому самому Марсі чи Місяці. А от на Венері живе вже нове покоління цивілізації вищого рівня. Так само на Юпітері, Сатурні, не кажу вже про Сонце. Ви їх не можете зустріти й навіть вирахувати, бо вони є вільними від фізичного виміру. Та й ви їх не дуже цікавите, бо вони мають свої нові завдання й нові обрії, що торкаються наступних рівнів життя.

— Стоп! — аж зірвався з дивану Северин. — Стоп-стоп-стоп-стоп! Дивись, який ти! А хіба не можуть десь у якійсь галактиці народитися розумні істоти? Якісь там гуманоїди, які мали виключно свій шлях еволюції, і тому вони зовсім не схожі до людей. Проте за рівнем розвитку можуть бути так само проявлені у фізичному Всесвіті й триматися таких самих координат і системи цінностей, як і людство зараз. Адже може таке бути? З мільярда мільярдів зірок і екзопланет? Га?

— Кількість тут нічого не значить. Серед трильйонів піщинок у Сахарі не знайдеш піщинки, котра рухається сама собою. Марксізьм, батюшка, вас побив добряче. Віруси, однако! Калічєство нє всєгда пєрєходіт в качєство...

— Думаєш?

— Так. Я думаю. Я повсякчас думаю, бо я живу.

— Не блазнюй, ці підколи недоречні. Значить, що в усьому Всесвіті, яким ми його бачимо, живі істоти тільки ми, люди?

— Говори до гори... — обурився СА-Сєд. — Що ти знаєш про фізику?

— Насправді дуже мало, — потер пальцями ніздрі Северин.

— Ото ж то! Всесвіт, яким ви його бачите, є старішим за всю цю сонячну систему... Світло зірок, які вже давно згасли і щезли все ще досягатиме твого ока впродовж тисяч, сотень тисяч світових років. Це — раз. Друге: фізика не є сталістю, як і будь-що в цім світі. Поцікався про всяк випадок природою протона й електрона. Проте навіщо створювати собі проблеми, досить того, що знаю! Правда? Отож бо! Лінощі тримають вас логічністю вашого життя. Тому ви звикли вважати дійсністю те, що відчуваєте. Я вже повторююся! Та разом з тим ви кажете: «Двічі в ріку не увійдеш». То хто вам доктор?

— Рабіновіч! — засміявся Северин.

Сміявся і СА-Сєд.

— А знаєш, — знов почав Северин. — Я таки зрозумів тебе. Дякую тобі... Хотів сказати «чоловіче». Та якось язик не повертається.

— Нічого. Чоловіком я і є. Моє чоло є вічним. Я змінюю тільки «шапки». Як ось це тіло.

— А що ти зробив з його господарем, якщо так можна скласти запитання?

— Господар пішов собі далі...

— Як? Він помер..? — Северин знову зіскочив і всівся, напружено слухаючи.

— Звичне діло. Помер на роботі в кабінеті. Інсульт.

— А як же..?

— Я випадково опинився поруч. Не марнувати ж такої можливості.

— Значить ти той, хто підселився?

— Є такий момент, коли це найліпше і найлегше зробити. Правда, голова боліла цілий вечір. Ну, та тепер це вже...

— Ти й удома в нього був, і з його жінкою... Спав?

— Спав. А що робити? Сім’я — добра річ. Я вам трохи заздрю.

— Що ж тут такого, щоб заздрити?

— Ой, не скажи. Ви маєте цінну здатність — любити. Це чи не найважливіше у вашій природі, правда, ви про неї чомусь не завжди здогадуєтеся. Просто ви не займаєтеся собою, не пізнаєте себе. Ай! Інколи такий жаль бере за те, що ви так марнуєте свої можливості.

— Гаразд, вернімося до твого... Тіла. Що ж тепер ти робитимеш?

— Житиму.

— І як довго?

— Ще не знаю, попереду ще багато роботи.

— Переконувати людей у їхній сліпоті?

— У вашій особливості і перспективах вашого нового життя!

Северин з недовірою поглянув сусідові в очі.

— Ти певен, що ми здатні тебе сприйняти і зрозуміти? А головне, робити зусилля, щоб змінитися? — запитав він.

— А навіщо я з тобою? — відповів СА-Сєд і посміхнувся.

— Ти хочеш сказати, що ми тепер будемо повсякчас разом? — з ноткою дитячої наївності запитав Северин.

— Поруч, так точніше, — так само посміхаючись щиро відповів той.

— А ти не боїшся, що я відмовлюся?

— Тепер уже ні, — враз посерйознішавши, промовив СА-Сєд.

— Ліпше б ти втілився в жіноче тіло, — вирвалося в Северина.

— Ха-ха-ха! Ти залишаєшся собою! — констатував СА-Єд.

Запала тиша. Северин почувався якось неспокійно. Усе щойно почуте десь глибоко в душі кололо й дратувало його. Там у глибині свого єства він почувався немов ошуканим і, мабуть, тому все ще ніяк не міг заспокоїтися.

— А як його звали? — Несподівано для себе самого запитав Северин.

— Кого?

— Ну, його... Того, у чиєму ти оце зараз тілі?

— Сміятимешся?

— Ну що ти? Ніколи!

— Іван... Іванович... Тримайся.

— Тримаюся...

— Іванов.

— Ха! — Северин згадав про табличку на дверях провідника вагону, і йому враз стало зовсім несмішно, а відчуття обману зросло ще сильніше.

— Ну от, бачиш? — радісно мовив СА-Сєд, наче ловлячи його думку.

— Та ні, чого там, я... Просто, там на дверях табличка... — Северин звівся і сів. — Ти що, серйозно?

— Цілком, — сказав СА-Сєд і, повернувши голову до Северина, щиро глянув йому в очі.

Северин різко підвівся і вийшов у коридор. Підійшов до дверей провідника, щоб ще раз пересвідчитися, що на них написано. У металічній рамочці, що на дверях, взагалі нічого не було. Порожньо. Северин потер долонею підборіддя і промовив розгублено:

— Так примітивно якось? — і вже голосніше крикнув: — Ти вигадав би вже щось оригінальніше!

Він постукав у двері. З купе — нічичирк. Северин відступив від дверей, ще раз поглянув на порожню рамочку, повернувся до свого купе й повільно в задумі сів на своє місце. СА-Сєд лежав горілиць, заклавши руки за голову, і дивився в стелю. Мовчали обидва з хвилину. СА-Сєд перший порушив мовчанку:

— Нічого не вдієш, усе є так, як є... Пробач, із Достоєвським Федором ми розминулися свого часу... І з Чеховим так само, з його вини, до речі...

— А ти що, і раніше? Раніше ти вже робив такі фокуси? — з недовірою в голосі мовив Северин.

— О, раніше! У мене було багато різноманітного досвіду.

— Наприклад?

— Знову ж таки... — він поглянув на Северина.

— Я не буду! Бігме! Побий мене, Боже, коли я заржу!

— Добре... Наполеон.

— Бля-я-я! — вирвалося в Северина.

— Усе, годі! — СА-Сєд різко звівся на ноги й вийшов у коридор.

— Да ладно! — розгублено вигукнув Северин йому навздогін. — Пробач... Іване... Бонапартовичу! От блін! Ха! Ха-ха-ха!!! Це ж гумор! Ну як нам, людям, і без гумору?

Він теж підвівся з дивану, вийшов у коридор і став поруч СА-Сєда. Вони стояли й довго мовчали, дивлячись у вікно. За шибою небо вкривали важкі хмари, і ген аж там, під обрієм, косі штрихи дощу боронували поля. Перед вікном пропливає, подзенькуючи, переїзд із опущеним шлагбаумом і невеличкою низкою автомашин. Біля будки стоїть огрядна жіночка й тримає в руці скрученого в «ковбаску» помаранчевого прапорця. СА-Сєд раптом помахав їй рукою, і ця жіночка враз відповіла, ніби саме на це й чекала. Северин зиркнув на СА-Сєда, той собі також на Северина. Пауза. Северин з усіх сил намагався стриматися від сміху. Його просто рвало зсередини. Та все ж те, що він хотів, учинив:

— Це що, одна з ваших, — спитав Северин, як тільки міг серйозно.

— З ваших... — так само незворушно відповів СА-Сєд. І не змовляючись вони розсміялися. Реготали, присівши, аж до сліз, потім, довго відхекуючись, підвелися, стали знову обличчями до вікна й надалі спокійно тривали в мовчанці. Северину зробилося якось млосно на серці. Можливо від того, що за вікном пішов дощ? І, як це буває під час дощу, коли стоїш у проході вагону, що мчить «на всіх парах», тоді чомусь усе, що за вікном, набуває якогось особливого ностальгічного відтінку. Навіть барви листя дерев, трави, земля й вода в калабанях, чи от у ріці під мостом. Усе якось змінює свій смисл. І стукіт коліс на стиках рейок додає особливого звукового колориту биттю серця — часу життя.

Северин знову пригадав Маринку. Деталі її тіла спалахували в його уяві як слайди. Тріснута нижня губка її ледь-ледь сочилася сукровицею, і він цілував її, ніжно торкаючись ранки язиком. Солонувата і заразом солодка... Запах її грудей, волосся голови, з-під пахв, стоп ніг... Усе пам’ятав зараз так явно і сильно. А головне, погляд: прохаючий, тривожний і одночасно жорстокий і вимогливий, сповнений жаги і влади, сили й безсилля... «З протилежностей зіткано жінку...» — думав Северин.

Раптом крізь кудлаті густі хмари вдарило проміння в шибку вікна, і на склі, всіяному знадвору бризками крапель дощу, відбилися в світлі сонця два обличчя. Северинове й СА-Сєдове.

— Життя триває, — промовив Северин.

— Мусить, — відповів СА-Сєд.