Пасажир

Частина друга

Несподівано, як це завжди буває в поїздці залізничним транспортом, потяг ускочив у тунель. Стало темно. Северин спокійно сприйняв цю темряву й десь у глибині свідомості вже відчув, що от-от потяг знову вискочить на поверхню до сонця. Він навіть приготувався видихнути набране в груди повітря, але за якусь мить у вагоні увімкнули світло, а потяг усе ще так і шпарив крізь тунель. Северин тихо зітхнув і глянув на СА-Сєда, але той з абсолютно природною байдужістю відвернувся від вікна і повільно ввійшов у купе.

Северин дивився на нього, і якась тривога забриніла йому в серці. Він глянув у бік провідника, той порається біля бойлера, набираючи кип’ятку до термоса. Провідник теж поводився абсолютно нормально і головне спокійно. Цей спокій знову наводив на Северина якийсь потаємний страх. Він знову повернувся до вікна. За шибою миготіла темна, ледь висвітлена відбитим світлом від вікон вагона стіна. Тунель виявився неочікувано довгим. Северин пробував згадати, а чи насправді йому доводилося колись проїжджати потягом, що прямує до Львова, крізь тунель. Нічого подібного на тунель на цьому маршруті не було. Северин уже припускав думку, що можливо це якась нова дорога? Проте через яку таку гору прокопано цей тунель.

— Щось довго цей тунель не закінчується! — з доволі вдаваною байдужістю голосно промовив Северин, адресуючи це провідникові.

Провідник наче й не чує його, клопочеться з бойлером, шуфелькою підсипаючи крізь розкриті невеличкі дверцята чергову порцію вугілля.

Северин зазирнув у купе. СА-Сєд сидів за столиком на своєму місці й роздивлявся сторінки журналу кросвордів. Северин увійшов, усівся на своє місце.

— Це знову твої штучки? — запитав іронічно Са-Сєда.

— Які? — СА-Сєд опустив розгорнутий журнал долі й зиркнув, усміхаючись, на Северина.

— Оцей тунель! — аж крикнув Северин.

— Ах, тунель... Ну, тунель! Ну а що тут такого дивного? — з легким роздратуванням промовив СА-Сєд, знов устромивши свої очі в журнал і перегорнувши сторінку, почав шукати щось на столику.

— Що? — звівши брови, вирячився на СА-Сєда Северин. — Ти питаєш, що тут такого дивного? На цій гілці тунелів не має і бути не може! Я знаю цю дорогу, як свої п’ять пальців. Ми що, в Альпах?

— Ні, ми просто в тунелі, — кинув той.

— Знову одне й те саме! — Северин збагнув, чого шукає СА-Сєд, встав і дістав з наплічника кулькову ручку й простягнув її сусідові. Той мовчки взяв і, лиш кивнувши головою, промовив:

— А що ще тобі сказати. Це так би мовити пауза.

— Пауза? У чому?! І чому?!! — щораз то голосніше питав Северин.

— Пауза для поглибленого пізнавання суті справи. Ти тільки не бійся, це не навічно, — так само байдуже відповів СА-Сєд і взявся записувати щось у клітинах кросворду.

— А з чого ти вирішив, що я боюся? — через силу посміхнувся Северин. — Мені просто якось... від несподіванки...

— Заспокойся. Ми ж з тобою начебто вже непогано порозумілися, то навіщо починати все спочатку.

СА-Сєд швидко заповнював клітинки кросворду.

— Ну так... — промимрив собі під носа Северин, — але можна було б і без таких атракціонів.

— Атракціон відбувається виключно завдяки тобі.

— Ти знову своєї!?

— Я вже казав тобі, що це саме ти твориш оцю свою дійсність, а відповідальність перекидаєш на мене, або ж іще на когось. Як бачиш, провідник зовсім не переймається тим, що діється, бо для нього все відбувається згідно його знаного й очікуваного.

— Значить для нього цей тунель є цілком зрозумілим і знаним?

— Або для нього взагалі не існує ні цього тунелю, ні нас із тобою, — він заповнив іще кілька клітинок буквами і задоволено посміхнувся, що означало — кросворд склався. — Хух! — вимовив СА-Сєд, задоволено складаючи журнал.

— Не існує? — перепитав Северин і, вставши, висунувся наполовину в коридор і шукав поглядом провідника. Той, певно, відчувши його погляд, повернувся і, посміхнувшись, запитав:

— Може, чайку? Га?

Северин хутко відсахнувся й, озирнувшись до СА-Сєда, якось навіть розгублено, з ноткою примирення в голосі запитав:

— Чай питимемо?

— Не відмовлюся, — простодушно відповів той і додав: — нехай принесе, тільки щонайміцнішого.

Северин знову визирнув і крикнув до провідника:

— Один міцний чай і одну каву. Теж міцну. І натуральну!

— Натуральної немає, — відповів провідник.

— Нічого у вас натурального немає, один тільки ерзац, — воркотів собі під носа Северин, коли всідався на своє місце. СА-Сєд мовчав. Поїзд летів у тунелі, і Северинові здавалося, що він у метро. Він відслонив фіранку й став придивлятися до того, що там за склом.

— У метро бетонні кільця тримають склепіння тунелю, а тут порода підходяща, сама тримає, — наче читаючи Северинові думки, промовив СА-Сєд.

— І кабелів не видно, — заслонив фіранку Северин.

— А навіщо тут кабелі?

— Ну так, ми ж у паралельному світі... — криво всміхнувся Северин.

— Можна й так це пояснити. У твоєму паралельному світі. А тобі власне й самому все ще не віриться?

— Тобто ти хочеш сказати, що мій світ має багато паралельних варіантів?

— А хіба ж не так? От коли б ти запізнився на цей потяг, то саме зараз сидів би в залі очікування на вокзалі й чекав би на наступного поїзда.

— Або сидів би в автобусі...

— І розмовляв би з поважною панею про те, як добре жити в Львові, а вона, котра живе весь час у Львові, дивилася б на тебе й підтакувала б, але все одно думала б про своє, про те, як добре їй жилося б у Парижі.

Северин розсміявся.

СА-Сєд продовжував:

— Власне отой варіант Северина зараз їде в цьому автобусі.

— І таких Северинів тьма-тьмуща? Оце так... Ну що ж, тепер розумію. Значить реальності немає? — потер він долонями втомлені очі.

— Ми вже про це ніби говорили? — нахмурив брови СА-Сєд.

— Але ось зараз? — Северин стишив голос, і в нотках його прозвучала далека надія, — ось тут і тепер, що відбувається? Хіба не дійсна реальність?

— Для кого? — не особливо артикулюючи, кинув СА-Сєд.

— Як для кого? Для нас із тобою.

— Северине, ти колись замислювався над таким... — Він повернув журнал торцем догори, розгорнув його посередині, утворивши прямий кут і, вказуючи пальцем на центр кута, мовив далі: — Коли циліндр поставити ось тут, в центрі кута отаких двох екранів на однаковій відстані й освітити його з торця і з боку, то на кожному відповідному екрані отримаємо...

— Тінь! — нервово вигукнув Северин.

— Так, тінь буде на двох екранах. Проте на тому екрані, що по відношенню до нього циліндр розміщено торцем, тінь буде у формі кола, а на іншому — у формі прямокутника.

— І що ти хочеш цим сказати? Що я, значить, бачу свою реальність, а ти свою?

— Можна й так сказати, але я про інше. Ти твориш свою реальність і заключаєш, або інакше кажучи, ловиш цю реальність у пастку власних шаблонів. Тобто прикладаючи сприйняте твоїми органами чуття, ти ідентифікуєш з усім знаним і пережитим власним досвідом. У момент ідентифікації ти й твориш свій варіант життя. Лише один варіант, в аналогії з прикладом циліндра і двох екранів варіантів реальності завжди більше ніж один, їх «нестьчісла», дорогенький ти мій.

— Але ж... — Северин пробував віднайти необхідне слово. — Але... Чекай-чекай! Я розумію, про що ти, але це все таки не так!

— А як? — поклавши журнал на столика і грайливо схиливши голову набік, зацікавлено запитав СА-Сєд.

Северин зиркнув на журнал і побачив на сторінці кольорову фотографію ядерного вибуху з написом великими літерами «Останній день надії». Він струсонув головою, наче струшуючи з себе якусь гидь.

— Ну, якось узагалі не так! Я ж бо ще живий! І це я. Той самий, що був і буде. Блін! Ти що? Думаєш, що я вже зовсім тойво?

— Циліндр теж один, але є два джерела світла, два екрани й дві різні реальності. Отже, що більше джерел світла, то більше варіантів реальності.

— І що з того?

— Ти звик світити з єдиної точки свідомості. У тебе зараз тільки один ліхтарик, тому ти бачиш лише те, що освітлює твій одинокий промінь.

— Який промінь?! — крикнув Северин.

— Ми в тунелі? — утомлено запитав СА-Сєд, як продавець запитує покупця, котрий не знає, чого хоче.

— Так! Ми в тунелі! — кричав Северин, у тоні «дурень — від дурня чую».

У дверях з’явився провідник, тримаючи тацю з філіжанкою кави й склянкою чаю.

— Усі тунелі колись та кінчаються, так любить казати моя стара, коли я щось забуваю, — посміхаючись, промовив провідник і додав: — А солоденького?

— Ось тобі ще одна реальність! — бадьоро вигукнув СА-Сєд і додав: — Давай!

Провідник поставив на столик невеличкого поліетиленового мішечка, розв’язав ґудз, розгорнув, і в купе пахнуло прянощами.

— Ось ще й такі пляцки моя стара пече. Може чогось до кави й чаю міцнішого?

— Ні, дякую, — промовив СА-Сєд, — у нас зародилася ділова розмова, яка потребує тверезості.

— Як собі бажаєте, — вдячно відповів провідник, зібрав зі столика порожні келишки і пусту пляшку та й рушив на вихід з купе.

— А коли в нас найближча зупинка, — раптово запитав Северин.

Провідник аж зсутулився від цього запитання, але мовчки вийшов з купе в коридор і вже звідтам крикнув:

— Наступна зупинка згідно розкладу.

Северин захитав головою. Глянув на сусіда і з докором промовив:

— А тут у вас корупція, як подивлюся.

— А ще, що скажеш?

— А ще... Ну добре, нехай і так. Я погоджуюся з твоїми словами щодо ілюзії реальності. Тоді виходить так, що взагалі все моє життя є ілюзією?

— Творчістю, — сьорбнувши гарячого чаю, посміхнувся в склянку СА-Сєд і додав: — ти сам можеш світити на об’єкт з різних точок одночасно і бачити різні варіанти перспективи для своїх кроків, і ступати мудро.

— А хіба творчість не одне й те саме, що й ілюзія?

— А як ти думаєш?

— Я думаю... Думаю... Що все це...

Северин заплутався в думках і ніяк не міг підібрати потрібного слова. СА-Сєд прицмокнув язиком, посміхнувся самими очима і промовив:

— Ось бачиш, ти зараз зіткнувся з тим, що практично не є можливим з логічного погляду на твоє розуміння життя. Тому ти й не можеш знайтися на відповідь. Це природно, друже мій. Розслабся. Розум твій, — упертий інструмент, але наразі він придатний тільки для програмного функціонування.

— Програмного? — скривився Северин.

— Тебе дивує таке моє висловлення? А що? Хіба ти не в програмі живеш?

— Не знаю. Не думаю. Вірніше, я думаю, що все-таки почати вільно вибирати свою перспективу й учиняю так, як мені видається доцільним.

— От власне — доцільним. Ти ставиш перед собою мету, конкретну ціль і рушаєш до неї. А хіба цей твій рух не є вмотивованим твоїми очікуваннями? А очікування твої хіба не є залежними від загальноприйнятих правил і понять? А правила і поняття хіба не спираються на загальновизнані цінності? То чи не є твоя дія запрограмованим учинком? Хіба ти не знаходишся у фарватері певної програми, суть якої спирається на все, що я перелічив?

— Ну, так... За потреби можна й так це назвати. Але ж так живе кожен із нас.

— Ні, не кожен. Так живе більшість із вас.

— А меншість, відповідно живе інакше?

СА-Сєд помовчав, даючи Северину самому здогадатися, про що той запитав, але Северин мовчав...

— А ти ніколи не замислювався, чому більшість дозволяє меншості управляти собою?

— А що, хіба більшість насправді дозволяє меншості вчиняти так, як вона хоче? — запитав Северин СА-Сєда, примруживши праве око, мов допитливий нишпорка.

— Більшість завжди дозволяє, тому що вона, більшість, знаходиться під впливом програмування меншістю. Меншість завжди заручається підтримкою більшості. Тому більшість думає, що це вона управляє меншістю, але...

— Що але? — не зводячи погляду з СА-Сєда, сухо спитав Северин.

— Є таке правило, потаємний смисл якого дається до зчитування тільки тим, хто має відповідний рівень свідомості. Звучить воно приблизно так: «У виграшу не той, хто виграв і святкує перемогу, а той, хто програв і хоче виграти!».

— Я щось подібне колись уже чув. І що? Що ти хочеш цим сказати?

— А те, що «Хто має очі...».

— Цим світом управляють ті, хто має очі? Так? — перебив СА-Сєда Северин.

— Так. Вони так думають і вважають себе вашою елітою, — коротко мовив СА-Сєд. Склав з долонь дірку у вигляді трикутника, притуливши їх великими і вказівними пальцями й приклавши його до лівого ока, кумедно кліпаючи, зиркнув ним на Северина.

Северин підморгнув йому і змовницьки запитав:

— І їх меншість?

— Значна меншість, — відповів СА-Сєд, кліпаючи «всевидячим» оком.

— А більшість, значить, виграє? — правив своє Северин.

— З одного боку, більшість сама потребує мати над собою меншість, яка управляла б нею. Адже стадо потребує вожака, або пастуха, словом, того, кому ця більшість делегує відповідальність за своє життя. А чого хочеш, те й отримуєш. Однак не завжди те, чого хоче маса більшості, відповідає сподіванням кожного її члена. Тому що кожен хоче свого особистого, й у бажанні досягти цього свого особистого погоджується на тимчасове колективне. А колективне дотримується ідеї, декларованої обранцями більшості, тобто меншістю, суть якої — «Ми відповідальні за наше спільне щастя, тому виконуйте наші розпорядження». Дємакратія, панімаєш! Отак, меншість маніпулює більшістю, якій здається, що це вона, більшість, визначає і реально вирішує долю колективу, країни, народу... Від цього більшість часто сліпне і стає сліпою біомасою. До пори, до часу. Адже процеси життя неможливо контролювати тотально. Будь-яка дія завжди викликає контрдію. Тому під тиском правлячої меншості в масах більшості рано чи пізно, а таки починаються внутрішні процеси протесту. Своєю чергою в боротьбі за правду більшість сама починає ділитися на меншості, а кожна меншість, своєю чергою, має здатність самоорганізовуватися й гуртуватися довкола свого нового лідера, на якого знову ж таки покладають відповідальність і сподівання за щасливе майбутнє... Лідери не завжди розуміють природу цих сподівань, скоріше вони відчувають власну перспективу користі, тому щедро обіцяють «Го́ри–мости», намагаючись перетягнути на свій бік щобільше народу. Тож вони згуртовують довкола себе маси й розпочинають боротьбу за тотальну владу, бо тільки тотальна влада відкриває їм шляхи до втілення їхніх ідей, а також досягнення особистих цілей і благ у суспільстві (так вони в цьому певні й переконані в своїй особливій унікальності). Здобувши владу за підтримки мас, владна меншість стає заручником своєї владної ситуації, їм тепер будь-якою ціною треба утримувати своє владарювання... Ціна ця завжди густо скроплена кров’ю більшості.

СА-Сєд розвів долоні врізнобіч, збільшуючи таким чином отвір трикутника, протиснув крізь нього все своє обличчя і так, наче нічого не сталося, продовжив:

— Більшовики це довели на практиці. Зараз над подібними доводами працює нова меншість — ваші нові-старі слуги народу, депутати, чиновники і так далі. Не тільки тут, а й по всьому світі одне й те саме. Коли поставленої мети досягнуто, настає криза, і в кризовій ситуації відбувається перевертання — старі ідеї, як відпрацьовані ступені ракети, уже не діють, потрібно нові ідеї, а їх найчастіше немає, тому що мети досягнуто — владу здобуто. Як кажуть, «Хатєлі как лучче, а палучілась как всєгда». Трапляється це тому, що ті, хто переміг, впадають у спокусу спочивати на лаврах, попожити особисто для себе, бо саме це і було головним рушієм їхньої діяльності й боротьби. Відповідно ті, хто програв, здобувають лють бажання перемогти і довести свою спроможність ліпшого управління, тому вони виносять нові ідеї, які ще більше до вподоби масам більшості, і більшість клює на цю нову блешню, і нова боротьба, нові вибори, нові революції й майдани. Одна меншість змінює іншу, а та ще іншу й так без кінця, аж до простої рокіровки місцями представників двох партій, а то й однієї і тієї самої, єдиної і переможної.

— Невже і справді жодна з прогресивних ідей так і не спрацьовує? — стиснувши кулаки, мовив Северин.

— Високі ідеї слугують прикриттям тому, що за ними ховаються справжні переконання, які, як правило, насправді не є високими, скоріше ницими й примітивними, а відтак і бажання й цілі тих, хто ці високі ідеї декларує: «Слово мовлене, лож єсть». Тому політики в суті своїй здебільшого просто брехуни, тому що свої справжні цілі вони завжди змушені прикривати популістськими гаслами, щоб заручатися підтримкою «біомаси». Скажімо, ось ти маєш свою партію, яка декларує, що відстоює інтереси народу. У своєму маніфесті ви це проголосили, і вас реально починає підтримувати щораз більше народу, тому рано чи пізно ви берете участь у виборах або організовуєте революцію, перемагаєте і здобуваєте владу. Словом, ви починаєте управляти всією тою своєю більшістю електорату. А ваш електорат, тобто народ, спочатку тішиться перемозі своїх представників, підтримує ваші кроки і навіть прославляє в творах мистецтва і грандіозних монументах головних персон вашого правого діла. Та за якийсь час, можливо, доволі тривалий час, ситуація поволі змінюється, і ти раптом помічаєш, що ваші прихильники надалі не є вашими прихильниками, що вже серед ваших однодумців щось відбувається таке, на що ви ніколи й не сподівалися. І тоді треба щось робити. А що робити не завжди відомо. Простіше почати говорити й обіцяти, хвалити себе й критикувати опонента. Словом, захищатися. Проте й це не рятує. Бо вже в лавах ваших теж починаються конфлікти. Теж знову поділ на своїх-своїх і своїх-чужих, тобто на тих, котрі вже є іншими або все ще інші. І вже розкол, і вже розвалюється добре діло, і правильні лозунги вже не є правильними, і знову криза. І знову хтось з’являється такий, що його цього разу підтримає більша маса народу, і знову лідери, і знову партія, і знову все правильно і єдиновірно, і знову вибори, революція, чи громадянська війна, чи агресія супроти сусіда... Так проявляється паразитична природа меншості по відношенню до більшості, суть якої маніпуляція сподіваннями мас і прикриття відповідальністю, покладеною на них цими ж самими масами.

Северин узяв філіжанку й відчув, що вона зовсім зимна. СА-Сєд помітив його реакцію і продовжив:

— Реальність найбільшої правди є найбільшою ілюзією, яку розкладено в часі й просторі. Усе є відносним одне щодо одного. І твоя остигла кава вже не кава, а люра. Чи не так?

Северин помовчав, недовірливо мацаючи філіжанку з холодною кавою, розглядаючи ланцюжки манюніх пухирців повітря, що поприлипали до скляних стінок, а інші все ще кружляли в центрі поверхні напою, повільно злипаючись до купки. Северин, торкнувшись їх пальцем і облизавши його, поставив філіжанку на столика. СА-Сєд уважно спостерігав за Северином.

— Значить ми тут ковбасимося, як опариші в банці, і думаємо, що ми до чогось, а таки доростаємо? — повільно мовив Северин.

— Думаєте, — промовив СА-Сєд, немов знав про що він скаже. — Ви повсякчас думаєте тільки про себе і водночас думаєте, що це ви самі думаєте. Ось ти, скажімо. Ти ж думаєш про себе якось? Правда?

— Ну звісно, що це я думаю. Я ж «Гомо сапієнс» як-не-як! — промимрив Северин.

— Добре, і це твоє думання про себе робить тебе ліпшим чи гіршим? — підчепив його СА-Сєд.

— Часом так, а часом інак... А до чого ти ведеш?

— До того, з чого й почав, — творення власної думки про себе самого і, відповідно, про все й про всіх довкола. Твоєї власної, Северине, думки. Розумієш?

Зробилася пауза. СА-Сєд сьорбав чай, і він був усе ще дуже гарячий, бо пара густо здіймалася з поверхні склянки. Северин знову взявся за філіжанку, але та виявилася... теплою. СА-Сєд усміхнувся:

— Дивно, правда? Ніби якась містика.

— А хіба це не містика?

— Ні. Це творчість.

— Щось ти кривиш, чоловіче, — відсунувши філіжанку, Северин випрямив спину і склав руки на грудях. — Навіть за бажання, за незмірного мого бажання я все-таки не можу тобі вірити до кінця.

— Чому? Тобі потрібні ще якісь факти? Ану ковтни ще разочок кави.

— Я не про каву, — мовив з натиском на «не» Северин.

— Знаю. Ти ніяк не можеш скласти в своїй голові кластери суперечливих фактів, щоб здобути цілісну картину світу. А вона доволі проста і по суті своїй така сама, як тисячі років тому. Вашим світом правлять пороки, тобто створені вашими предками і вами самими руйнівні ментальні програми, які інфекційно імплантують глибоко у вашу підсвідомість, що впливатимуть на всі ваші процеси мислення.

— Отже, ти хочеш сказати, що мої думки не є моїми, а такими, на формулювання яких вплинули ці ментальні... як ти сказав?

— Пороки. Паразити.

— Отже кожен з нас рано чи пізно муситиме згинути?

— Ні. У цьому немає чіткої сталості чи остаточної однозначної приреченості. Місце для вибору завжди є. А вибір для кожного з вас є особистим вчинком. Проте не завжди особистий вибір є насправді особистим. Найчастіше ви робите свій вибір унаслідок того чи того переконання, а переконання не є однозначною вашою суттю, як ти вже розумієш, оскільки ті ж самі ментальні паразити вчиняють свій вплив на формування отих ваших як особистих, так і колективних переконань. Тому й перетинаються процеси формування самих цих переконань з процесами формування історичних подій. Як реально проявлені, так і можливі, тобто паралельні реальності. Ось, приміром, якби Гітлер загинув у якійсь автокатастрофі чи від хвороби десь наприкінці 1930-х років, він не попхався би війною на Союз і, можливо, що залишився б видатним політиком в історії Європи, бо об’єднав німецький народ. А якби Сталін напав на Європу раніше за Гітлера, то роль Гітлера в тій війні могла би набути тотально іншого характеру. І невідомо, який кінець мала б Друга світова війна і чи була б вона світовою? І кого тоді вважали б переможцем, а кого переможеним? Зрештою й у цій ситуації, що зараз є, питання хто переможець, а хто переможений усе ще є актуальним і до кінця нез’ясованим. Питання, питання, питання... На відповіді очікуєш одні, а одержуєш зовсім інакші. Таке ваше життя, Северине, — гра варіантів реальності. І всі оці варіанти є реальними, просто хтось колись зробив свій вибір, свідомо чи несвідомо звернувши і перейшовши на іншу реалію буття.

Северин уперто мовчав у задумі.

— Чого ти, Северине? — СА-Сєд торкнувся рукою його коліна. — Хіба я щось брешу? Просто мої слова не в’яжуться з твоїми поняттями правди. Ти все ще тримаєшся свого знаного. Але ж ти можеш вийти за ґрати власного каземату і спробувати мислити вільніше.

— Вільніше? Це як? — без ентузіазму буркнув Северин.

— Бачиш, поняття свободи торкається передусім того, хто оперує цим поняттям. Свобода не є волею. А воля не є свободою. Проте неволя може бути свободою.

— Що? — вихопилося в Северина з уст.

— Воля має природу енергетичного променя. Це заряд енергії особистості. Тому ви кажете: «Прагнемо власної волі». Зі власної волі вчиняю. Він, чи той, є вольовою людиною, або — ми воліємо те-то й так-то. Як бачиш, воля є енергією. Психічною енергією.

— А свобода тоді чим є? — гостро зачепився за слово Северин.

— Свобода є ситуативним станом обставин.

— Ситуативним станом? — невдоволено промимрив Северин.

— Так, психічно ментальним станом, за якого відбувається отримання або привласнення... — сказав, як аптекар, СА-Сєд.

— Як-як? — Северин аж посвітлішав на обличчі.

— Слухай уважно. Привласнення є дією, при вчиненні якої людина отримує щось таке, над чим вона досі ще не мала влади. У самому слові «привласнення» є суть поняття «власний» — знай «влада», тому це і є владарюванням, що і є почасти залежністю. Адже сказано: «Тяжка ти, шап­ко Мономаха!». Свобода означає здобуття сво-го бо-гом да-ного тобі стану, як можливості отримання енергії для вчинення отої власної волі. Свободу може дати тобі один тільки Бог, коли ти будеш здатен до цього прийти. То хто з вас є вільним і хто має свободу?

— Той, хто не має власної свободи й волі! — іронічно викрикнув Северин.

СА-Сєд примружив очі й тихо промовив:

— А знаєш, що ти щойно сказав?

— А що я сказав? — знову кривлявся Северин.

— Ти щойно висловився дуже мудро.

Северин грайливо зробив великі очі й роззявив рота, але різко зняв гримасу і просто запитав:

— Цікаво, і про що?

— Про людину, яка насправді є вільною і свобідною.

— Не зрозумів. Хіба я... Ха! — знову роблено розсміявся Северин.

— Так. Ти щойно точно висловився. Бо людина, яка має власну волю і свободу, насправді немає ні одного, ні іншого.

— Щось ти... Я не розумію, про що ти тут... Втираєш мені мізки?

— Я про те, що Свобода не є звільненням, а свідомою присвятою, розумінням власного призначення вчиняти волю Всевишнього. Свобода є усвідомленим станом, за якого людина стає провідником Божої волі, а не своєї персональної.

— Але ж ми говоримо про власну людську свободу.

— Власне, про власну! Людина, прагнучи власної волі й свободи, найчастіше ловиться на Его, тобто на магніт отих пороків, — власних бажань бути максимально незалежною персоною і самій вибирати те, що вона сама насправді хоче вирішувати, що, як їй здається, потрібно особисто самій...

Северин перебив його:

— Це правда, так всі живуть... — він хотів іще щось сказати, але СА-Сєд зробив паузу, давши йому сформулювати думки, ба, в Северина їх чомусь забракло, і він просто махнув рукою, даючи знати СА-Сєду, щоб той продовжував.

СА-Сєд повів далі:

— Ми з тобою вже говорили, що людські бажання є ілюзіями, які ловлять вас у неволю. Захцянка — цяцянка, а дурному радість.

Северин не втримався і таки перебив СА-Сєда.

— Але коли так, то виходить... що всі ми, сущі на Землі, є всього лише залежними від власних бажань?

СА-Сєд продовжував, як терпеливий учитель, впевнено і лагідно:

— Бо всі твої потреби є надуманими. Бо світ речей, у якому ти живеш, є ілюзією потрібності.

— Але ж тоді не було б нашої цивілізації, — знову протестував Северин.

— А ти вважаєш ваш вид цивілізацією? — несподівано запитав СА-Сєд, знову так само без жодного тиску на Северина, який помітно нервував.

— Так, нехай ще недолугою, але цивілізацією... — промовив Северин.

Він іще щось хотів додати, але глянувши в очі СА-Сєдові осікся. СА-Сєд, посміхнувся Северину щирою усмішкою, підвівся і вийшов у коридор. За його плечима чорніло темнотою тунелю вікно і на фоні цього «Чорного квадрата» цей дивний чоловік мав ще містичніший вигляд. Він поглянув ліворуч і праворуч, ніби озираючи всі купе вагона, наче там було повно народу, і всі визирнули зі своїх купе, щоб послухати цього промовця. СА-Сєд навіть зробив руками широкий жест, розкинувши їх у різні боки, як це роблять конферансьє чи виступаючі перед широкою публікою, і голосно на весь вагон мовив:

— Ви мрієте про те, в чому відчуваєте гостру потребу, а здобувши потрібне, стаєте заручниками цього добра. Так само, як ваша меншість, вірячи в свою винятковість, здатна знищити мільйони собі подібних! І, навпаки — більшість, яка вірить у свою справедливість і насильно диктує меншості справедливі вимоги, однакові закони й правила для всіх, обов’язково колись таки розпадеться, і суть цієї більшості колись трансформується в щось нове, а відтак, знову стане справою меншості. Пам’ятаєш пісковий годинник? З більшості піщинок висипається меншість, а меншість примножується і перероджується у більшість... Єдність протилежностей тримається закону відносності, за Ейнштейном, якого ви визначили як наймудрішого з-посеред вас, але який насправді просто насміявся з вас усіх укупі взятих. Він просто гамузом обдурив вас, створивши для вас свій варіант світу. Він створив класну ілюзію, яка віддзеркалює передусім світогляд вашої вічно невдоволеної і ненажерливої меншості, яка приловчилася програмувати вашу більшість у потрібному для них форматі життя страхом і обіцянками чи то земного, чи — ще чого доброго — небесного щастя і тим самим триматися над усіма вами й жити в своїй ілюзії постійного щастя, багатого, ситого, красивого світу пануючого багатства. Він просто вас усіх розвів, як лохів, собі на втіху. Бо нічого сталого в природі немає. Мудрий був єврей, ну і хитрий, з притаманним єврею гумором. — СА-Сєд озирнувся на «Чорний квадрат» вікна і, піднявши вгору руки, немов у ритуальному пориві, продовжував виголошувати промову. Северину здалося, що він наслідує котрогось з видатних артистів чи вождів. СА-Сєд справді був дуже артистичним і просто впивався промовою: — Проте це всього лише інакша, але все та ж сама ілюзія щастя, яка насправді не дає ні життя вічного, ні здоров’я, ні радості, ані мудрості. Як можеш сам побачити, що багатство і влада жодного щастя не примножують, лише примножують тягар страху за власне існування і постійне очікування нападу ворогів. Тому так багато поліції, тому такі величезні затрати на армії, тому найновіші технології охорони й захисту власності й так далі, і тому подібне. І що робить ця меншість, щоб утриматися на плаву?

— Дурить нас і морочить нам голови обіцянками скорого й неодмінно обов’язкового досягнення кожним із нас свого щастя? — підігруючи СА-Сєду, вигукнув Северин.

— Правильно! — підхопив його промовець. — Вони створили багаторівневу систему захисту власного простору за допомогою програмування вашої психіки. Система ця не просто не допускає вас до них, ні, вона навпаки приймає найліпших із ліпших, але перевербовує їх на їхній бік. Робить вибраних обраними, наче «одними з них», створюючи таким чином такий собі «прошарок» шаровиків із кланів вірних системі слуг-яничарів. Клани ці підлягають періодичній ротації за допомогою революцій, війн і різноманітних економічних систем управління, як-от дефолти країн чи кризові ситуації в світовій економіці, яких насправді може й не бути, але про наслідки яких усім вам уперто сповіщають засоби світової інформації, що власне і є основними програмуючими інструментами цих паразитів. Усе дуже просто. Для того, щоб це було дуже важливо і надзвичайно поважно, правдоподібно і відповідно, архинепросто й суперскладно, запущено різноманітні програми від релігій до комп’ютерних технологій, від двадцять п’ятого кадру в телепрограмах, до найрізноманітніших форм реклами в ЗМІ, від фармакології до методології освіти, від закладів дитячого дошкільного виховання аж до університетів... Словом, у всіх галузях вашої життєдіяльності. Усе ваше життя давно кероване ними, і все працює для вашого переконання про якусь їхню вищу мудрість, що нібито сягає найвищих інтелектуальних, духовних і мистецьких висот, на яких відбуваються контакти не просто з якимись інопланетянами вищих рас, як ти тут собі думаєш, а безпосередньо з представниками вищих ієрархів архангелів і особисто з самим Богом богів! Тому ця меншість і управляє всією вашою більшістю, бо так звана мудрість цього трюку є абсолютно примітивним обманом і брехнями, напрацьованими впродовж тисячоліть у формах персональних і групових переконань, закладених і вирощених в інкубаторах традицій у звичаях народів, прописаних навіть у святих письмах, законах і в конституціях держав, які чомусь зовсім не діють.

— Чому? — Северин аж закашлявся. — Чому саме так? Невже все так запущено? Адже все може бути зовсім не так. Хіба ні?

СА-Сєд перестав грати оратора і спокійно увійшов до середини купе. Сів навпроти Северина, поклав лікті на столика і, підперши одною рукою підборіддя, другою взяв склянку з чаєм, але так і не торкнувшись її устами, посунув убік і спокійно промовив.

— Може. Інакше я з тобою тут не сидів би й не товк води в ступі. Та для того, щоб було все інакше, треба відмовитися від своїх застарілих переконань у правдивості й правильності того життя, яке ви маєте.

— Відмовитися від переконань... — покивав головою Северин і продовжив: — Значить перестати жити за заведеними правилами і законами?

СА-Сєд таки сьорбнув зі склянки і відповів:

— Треба жити по Со-Вісті. — Він зробив вже звичний рух вказівним пальцем у повітрі, ілюструючи риску. — І нічого не боятися. Слухати, що промовляє тобі совість, і твердо ступати кроками мудрості й гармонії.

— Як розпізнати, що є совісним, а що ні? — риторично запитав Северин.

— Насправді ти сам усе це добре знаєш. Учиняй так, як хочеш, щоб інші вчиняли щодо тебе. Будь тверезим і розсудливим, говори правду, будь щирим, поважай, допомагай, словом, живи в любові до кожного і всякого.

— Але ж це ілюзія! Тобто я хотів сказати, що це ж і є утопією! — аж розреготався Северин.

СА-Сєд посерйознішав і, сьорбнувши чайку ще раз-другий, майже під ніс собі пробурмотів:

— Так, на цьому рівні вашої творчої свідомості це все ще видається утопією, але що ж тоді є Християнською Любов’ю? Що є Буддистською Мудрістю? Що є Мусульманською відданістю? — після кожного запитання він сьорбав чай.

Северину стало смішно з того, як поводився СА-Сєд, але захоплений темою, він тримав себе в руках.

— А хіба це не є такими ж самими програмами, про які ти щойно отут мене так палко й уперто переконував? — гаряче промовив Северин.

СА-Сєд наче тільки й чекав такого питання від Северина. Він відклав склянку з чаєм убік і, відкинувшись плечима до стіни, заклав руки за голову, ногу на ногу, трусонув головою і повів своєї:

— Сонце однаково світить, як праведнику, так і злочинцю, жертві і хижаку. Так само вогонь може давати тепло, а може спалити все твоє добро. Відповідальність за те, що ти чиниш, тримає будь-яку програму, як вуздечка коня. Відповідальність може бути тільки персональною. Поняття колективної відповідальності має скоріше декларативну природу, бо все одно по суті своїй це є сукупність персональних відповідальностей, як сукупність багатожильного троса чи канату тримається міццю кожного дротика чи нитки. Але це у фізичному сенсі цього явища, а в психічному, досить перекласти власну відповідальність на загал, як одразу вмикаються процеси, що ініціюють і провокують до дії протилежні структури енергій, які проявляються в паразитичній природі, суть котрої полягає у висмоктуванні енергії любові з самого процесу творення того чи того об’єкта. Це можуть бути вчинки, звершення, конструкції ментального плану чи фізичного, словом, твори, якість котрих уже є не такою, якою мала би бути. Досить нагадати про якість ваших доріг, будівель, товарів широкого вжитку, фармакології й косметології, чи будь-чого іншого, продукованого в безвідповідальності. Підміна програм на паразитичні спрацьовує й через авторитети кумирів, через гравітацію еґреґорів, яких ви самі ж і створюєте і яким тільки те й робите, що поклоняєтеся, замість учитися мудрості й поліпшуватися. Під дією паразитичної програми вам простіше «падобастрастна» бити поклони і фанатично співати мантри, ніж у любові до всього й кожного розвивати власну особистість. Це відбувається знову ж таки через одне і те саме — ви знімаєте з себе особисту відповідальність. Ви таким чином самовимикаєтеся з мережі божого процесу творення дійсності. Це ти можеш відчути через совість. Бо совість є процесом прямого зв’язку з Абсолютом. Тому коли ви свою особисту відповідальність перекладаєте на когось іншого (на керівників, начальників, урядників, депутатів, президентів і так далі) або на таких самих, як ви (на колектив, громаду, народ), ви тим самим самовилучаєтеся з божественного променю творчого чину щирості любові, яким і є смисл життя кожного з вас, і опиняєтеся в становищі біомаси. А біомаса не мислить, вона функціонує несвідомо, бо є програмованою отими паразитами. Тому більшість не вміє брати на себе відповідальності ні за себе самих, ні за ближніх і тим паче за весь світ, бо вчинки ваші є проявом як інстинктивних програм, так і програм соціальних на основі страху і користолюбства. Ви в основній своїй масі існуєте в колективному несвідомому. А пробуджувати колективне несвідоме, виводячи його в свідоме, є марною тратою часу. Благим наміром. То ж починати треба від себе самого. Той, кому вдасться зробити це хоча б раз, відкриває для себе суть цієї природи й здобуде силу волі, а відтак відвагу і, що найголовніше, саме тоді йому відкривається досі невідоме, тому що вся необхідна інформація для завершення задуманого чи запланованого лежить у самій дії, тобто в реальних його вчинках. Крок відкриває перспективу наступному, і ти тоді ступаєш упевнено і твердо, бо ти вже взяв на себе відповідальність за свої кроки, за шлях, який торуєш, і за мету, до якої прямуєш. І в кроках твоїх відбивається суть твоєї мети, треба лише бути уважним і бачити те, що ти вчиняєш і як ти це вчиняєш. Спантеличити, злякати невідомістю, посіяти сумніви, відібрати впевненість у собі — у цьому власне і суть основи паразитичної програми «Розділяй і владарюй». Бо щойно ти зациклюєшся на собі самому, то виходиш з променіння любові в Цілому і Єдиному. Оте розділення й означає вимкнення себе з творчого поля Цілого і Єдиного. Залишившись у самоті, ти оперуєш лише своїми егоїстичними переконаннями, знаним досвідом під пресингом страхів, що і є «падінням», бо тоді зупиняється твоє зростання й духовне знесення. Знамените «Бути чи не бути» Шекспіра — яскравий приклад такої програми в дії, і сюжет трагедії «Гамлет» це підтверджує. Тому всілякі сумніви вже сигналізують про присутність такої паразитичної програми. Вийде/не вийде, дадуть/не дадуть, працюватиме/не працюватиме і так далі, «так/ні» впливають на глибини підсвідомого і там знаходять необхідні аргументи, щоб звести нанівець не тільки твої наміри, а й усе твоє життя. Релігійні організації, розділяючи маси на вірних і невірних, на праведників і грішників, нав’язують тобі комплекс переконань у твоїй особливій інакшості й богообраності чи у твоїй гріховності, тобто порочності від народження. Такими самими комплексами є як канонічна божественність, кровна чистота, елітарність, з одного боку, так расова меншовартість і кастова упослідженість з іншого. Саме на цих фундаментах збудовано всі існуючі паразитичні програми ваших переКОНань, заКОНів й існуючих релігій і, відповідно, саме це і є причиною всіх ваших воєн і різноманітних конфліктів упродовж усієї історії. На цьому паразитичному принципі збудовано всю сучасну соціальну ієрархічну драбину, де панівним поняттям найвищого земного щастя є слава і матеріальне багатство, заради якого ви в більшості своїй пнетеся цією драбиною, ламаючи собі шию і вбиваючи собі подібних, найрідніших з найближчих. — Він утомлено опустив руки, потер долоні, наче зігріваючись, і мовив: — Ось так, друже мій... Саме тому ваша «цивілізація», а точніше, ваш вид і перебуває на тому рівні розвитку, на якому ви себе сьогодні знаходите.

— Чи є якийсь спосіб уберегти себе від потрапляння під вплив паразитичних програм? — запитав Северин, в голосі його ледь вловлювалося роздратування.

— До речі, а ти коли-небудь чув про експеримент «Всесвіт–25»? — ніби зовсім не чуючи його запитання, поставив своє СА-Сєд.

— Не пригадую... — безбарвно відповів Северин, розуміючи, що прямої відповіді йому не дадуть.

СА-Сєд навпаки пожвавішав і починав свою розповідь, як якусь дуже цікаву казку:

— Один учений, здається його ім’я Джон Келхун, створив для мишей такий собі «Рай», помістивши чотири пари в спеціально обладнаний бокс, два на два метри з високими бортами, з якого миші не мали можливості вирватися, але зате мали геть усе необхідне для розмноження і ситого життя.

— І що ті миші? — раптом нервово перебив його Северин. — Перегризлися геть усі?

— Ти відчув безперспективність такого експерименту? — промовив розчаровано СА-Сєд, ніби це стосувалося якогось відкриття, а не безперспективності його розповіді.

— Я відчув це одразу, щойно ти промовив слово «Рай», — посміхнувся Северин. — То значить, ці миші не витримали експерименту?

— Так, вони перегризлися, винищуючи дітей усіх своїх противників, і згодом залишилися тільки ті, що виродилися в лінивих самців «нарцисів-бісексуалів» і пасивних фригідних самок, які не бажали мати потомства. Так от, усі вони повиздихали від старості, і за якихось 1780 днів тривання цього експерименту від того мишиного «Раю» й сліду не лишилося. Він закінчився солодким «Пеклом» і тотальним зникненням усіх мишей. Джон Келхун створив за результатами експерименту теорію двох смертей. «Перша смерть» — це смерть духу. Після настання першої смерті фізична смерть («друга смерть» за термінологією Келхуна) неминуча і є лише питанням недовгого часу. Й унаслідок «першої смерті» значної частини популяції вся колонія приречена на вимирання навіть в умовах «Раю».

— А чому той Джон Келхун назвав той експеримент «Всесвіт–25»?

— Бо це був останній, двадцять п’ятий експеримент, який завершився точнісінько так само, як і всі попередні двадцять чотири...

Запала тиша. Северину захотілося ковтнути кави, нехай і холодної «люри», та схопившись рукою за філіжанку, він опікся:

— Чорт! — скрикнув Северин. — Гаряче!

— Невже? — стримуючи сміх, прокашляв СА-Сєд. — Ось бачиш, дійсність може таки бути різною, бо твоє переконання в тому, що кава твоя прохолола, виявилося помилковим.

— Та ну тебе к бісу! — прошепотів ображено Северин. — Ти увесь час глузуєш з мене.

— Хіба? А мені здавалося, що це ти глузуєш з того, про що сам у мене й запитуєш. Баловані ж ви, «батєнька»!

Северин понюхав, чим пахне кава у філіжанці, і не знайшовши нічого підозрілого, обережно зробив ковток, за ним другий, третій. СА-Сєд помовчав, усміхаючись якийсь час, далі промовив:

— Суть цього прикладу з мишиним раєм вказує і на суть твого, Северине, питання: «Чи може цивілізація вберегтися від впливів паразитичних програм і самознищення?». Мабуть сам уже розумієш, що коли людина живе як тварина, тобто інстинктами, то суть життя її полягає в інстинктивному процесі організації життєвих обставин. Тому що інстинкт є базовою біологічною програмою. А коли людина живе у вірі, не в забобонах релігійних, а у вірі, тобто у вібрації божественної гармонії, тоді така людина чує продовження божої волі в своєму існуванні, тож учинки й помисли свої така людина розуміє як проявлення волі Цілого і Єдиного. І саме тоді ця людина здатна брати на себе відповідальність за величезну довіру до неї Всесвіту й учинками своїми виражати за неї вдячність. Ось так і тільки так людина з тварини виростає в істоту цивілізаційну, і саме таким чином народжуються з рабів справжні герої, які піднімають цивілізацію на новий рівень і дають початок новітній історії свого виду.

Поїзд вирвався з тунелю, і сонячне проміння різко вдарило крізь вікно. Северин аж замружився. За якийсь час він зиркнув через вікно. Десь внизу під ними пропливала широка долина, поперек якої звивалася, мов анаконда, річка, ловлячи в свої викрутаси небо й виблискуючи проти проміння Сонця. А там, вдалечині було взагалі неймовірне видовище. На горизонті синіло море. Потяг немов летів над долиною. Северин мружився від світла і від побаченого, аж скам’янів. Минула добра хвилина, Северин повільно оживав. Він протер очиці, підвівся, опершись рукою на столика, визирнув понад планкою, на якій розтягнуто фіраночку. Здіймаючись якомога вище навшпиньки, щоб поглянути, а що там справді, внизу під колесами вагону, він аж тремтів, коли шепотів:

— Море? Я... Такого ландшафту тут узагалі... Це якийсь... Міст? — радісно вигукував Северин.

— Це міст між старим і новим Северином, — спокійно резюмував СА-Сєд.

Северин стояв біля вікна, міцно притулившись чолом до шибки і переминався з ноги на ногу. Він сопів від напруження і цікавості. Краєвид і справді був фантастичним. Довкола, доки сягало око, була якась неприродно красива долина, яка впиралася в неймовірної блакиті море. Десь там серед хвиль біліли вітрила незнаної форми завбільшки з корабельні. Їх було кілька; одні ближче, а інші аж під самим небокраєм. А внизу, майже під самим вагоном Северин зауважив групу людей. Убрані вони були по-чудернацьки, незнаної моди одяг мав багато різноманітних деталей, схожих на якихось кольорових химерних риб з великими очима й чорними плавниками. Риби ці трималися на довгих прутиках-антенах і начебто плавали в повітрі, колихаючись у такт ходи кожного, хто їх на собі мав. Із високих капелюхів з різновеликими полями пирскали в повітря якісь промені чи то світла, чи іскор. Чоловіки мали широченні, наче надуті штани, а жінки були вбрані в яскраві кольорові широченні спідниці, з яких зеленою травою тягнулися довжелезні шлейфи з лискучої матерії, наче зроблені з металу. Дехто з них озирався і кумедно махав руками, немов вітаючись, а може й тому, що бавився своїми рибками, які роїлися навколо кожного з них. Були там і діти, які їхали на колісних апаратах чимось схожих до велосипедів з великою кількістю коліс різного розміру. Вздовж покручених між квітчастими чагарниками стежин виднілися незбагненої висоти рослини, що мали незнані Северином форми і плоди. Дерева були теж дуже дивними, і що головне, всі вони рухалися, наче були живими. Їхні гілки цвіли дивними й густими суцвіттями, які випорскували в повітря кольорові димові шлейфи. Яскравими, як латки на халаті ярмаркового клоуна, рясніли рівномірно розмежовані чи то поля, чи городи, на яких росли якісь товсті ребристі плоди завбільшки з автобус. На зелених луках купками стояли, мабуть паслися, якісь багатоногі істоти, а на ставках, що віддзеркалювали небо, білими крихтами пінопласту рясніли зграйки довгоногих і головастих птахів. Вони то роздувалися, як кулі, то витончувалися в різному такті, і здавалося, що то так б’ються їхні серця. Справжня ідилія світу, як на картинах раю великого химерника Босха. Світ чистий і незасмічений жодними руїнами колгоспних ферм чи якимись іншими індустріальними будівлями, чи захаращеними сільськими «архітектурними ансамблями» сірятини совдепівської епохи.

— Який гарний цей світ... ілюзій, — промовив стиха Северин.

— І яким гарним може бути світ твоєї реальності, — підхопив його СА-Сєд.