Пасажир

Постскриптум, або записана лекція Северина Джури

Шановні пані й панове! Вітаю вас на нашому симпозіумі «Жива планета 2017». Дозвольте поділитися своїми думками з усіма присутніми тут, у цій чудовій залі. Темою мого виступу є «Творення — Божественний процес життя».

То ж я починаю.

Творення будь-якого твору є шляхом пізнання. Пізнаючи світ, ми пізнаємо самих себе. Так ми підходимо впритул до найважливішої теми життя нашої цивілізації, яку можна назвати «Духовною структурою людини». Тема ця вічна.

Зачіпаючи її, кожен дослідник буття знаходить свої нові аргументи й свіжі факти, які для нього є ваговими доказами правомірності його роздумів і ревізії тих знань, що на них спираються, повняться його думки й переконання. Раз почавши, вже ніколи не спинишся. Такою є людська природа, сповнена цікавості до всього сущого й усього, що є непроявленим у нашому світі.

Якось згадав, ще Гурджієв висловився про природу людини як про машину, що працює автоматично, і допоки свідомість людська спить, життя наше є автоматичним процесом. Машина працює некеровано, тобто несвідомо і безсенсовно. Що це значить?

Ми маємо організм, який самодостатній у своєму біо­логічному існуванні. Це наш транспорт. Наш індивідуальний засіб пересування як у фізичному просторі, так і в просторах тонкої матерії. Коли ж так, якщо цей засіб пересування всеможливими просторами є моїм, тоді автоматично виникає запитання: «А хто є той “Я”, той “Driwer”, що управляє тим транспортом? Ну, якщо не “Driwer”, тоді “passanger”?».

Ми ж кажемо: «Моє тіло. Або моя голова. Мій розум. Мої думки. Мої почуття. Моя душа. Мій, моя, моє, мої...». Отже, ми вчиняємо такими думками певне позиціонування свого «Я». А де ж оте моє «Я» перебуває? У тілі, яке є моїм? Якщо тіло моє, тоді «Я» в тілі? Якщо думки мої, то «Я» в думці чи в голові? Якщо душа моя, то «Я» в душі чи в серці? Де «Я»?

Як бачимо, відповісти на ці питання лінійними, логічними діями розуму зовсім непросто. Напевно, що й зовсім неможливо, бо тоді відповідь моя буде теж неповною, бо оте моє «Я» все одно буде деінде. Тоді виходить, що існує оте моє «Я» якось одночасно вкупі й осібно від усього, що є мною? Тіло, розум, душа, дух, одним словом життя. Адже життя також є моїм? Виходить, що «Я» є одночасно й усім, і нічим?

Шукати відповіді через привласнення дійсного, справа невдячна, бо коли позиціонуєш себе, тобто оте «Я» відносно всього, до чого торкається моя увага, то відбувається формування дуальної реальності — «Я» і все інше. Відбувається розототожнення, розділення, відокремлення отого мого «Я» від усього сущого.

А може це наше Его постає такою гравітаційною «чорною дірою», що ловить в неї оте моє «Я»? Коли ми кажемо «Я», то відразу створюється «Ти» «Він», «Вона», «Вони» або просто «ВИ» ( «Іду на Ви»). Навіть об’єднання «Ми» є розділеним з моїм «Я». Відбувається таке собі падіння в лінійну свідомість, коли «Я» жорстко позиціоноване як опонент до всього іншого, інакшого, не такого, як оте моє «Я».

Тут можна довго блукати в роздумах цих і посилатися на подібні думки з метою обґрунтування своїх припущень, гіпотез і переконань. Можна, але чи конче це вже так потрібно? Кому потрібно, той сам це може зробити. Дозволю собі лише навести приклад того, як сказав колись Крішнамурті, відповідаючи на запитання про власні знання:

«Питання: Як ви дізналися все те, про що розповідаєте, і як можна нам дізнатися про це?»

«Я ніколи не читав ніяких книг з усіх цих тем — ні Упанішад, ні Бхагавад-Гіти — жодних книг з психології; але якщо ви стежите за власним розумом, то все це буде в ньому.

Тому, коли ви однієї погожої днини підете шляхом самопізнання, книги виявляться несуттєвими.

Це заняття подібне до того, якби ви опинилися в незвіданій країні і почали відкривати там щось нове, здійснювати дивовижні знахідки; але все це буде зруйновано, щойно ви станете надавати особливого значення собі самому. У той самий момент, щойно ви скажете: “Я відкрив, я знаю, я — велика людина, тому що знайшов ось це і оте”, — вас уже немає, ви загинули.

Якщо на вас чекає довга подорож, ви мусите взяти з собою дуже небагато; бажаючи підкорити високу вершину, ви маєте вирушити без нічого.

Відкриття і розуміння приходять завдяки самопізнанню, завдяки спостереженню за кроками власного розуму.

Те, що ви розповідаєте про свого сусіда, як ви розмовляєте, як ходите, як дивитеся на небеса, на птахів, як поводитеся з людьми, як зрізуєте гілку з дерева, — усе це важливі речі, тому що вони діють подібно дзеркалам, які показують вас такими, якими ви є насправді; і якщо ви пильні, то ви щомиті відкриваєте все це знову й знову».

Христос колись вів дискусію з книжниками... Узагалі то, невдячна справа — вести дискусії з книжниками. Книжна наука відвертає увагу людини від себе самої і переводить на висловлення авторитетів. А писарі пишуть і переписують оті висловлення на догоду владарям світу, хоч самі переконані, що роблять це через благе намагання допомогти людям знайти себе в собі... Парадокс. Я не записую ні за ким іншим, лише пишучи свої тексти, спостерігаю за собою і розмірковую над тим, що досліджую на практиці.

Тому розслабтеся, вельмишановні панове, все, що вам потрібно дізнатися, ви маєте в собі, а моя робота є всього лише грою з дійсністю і спробою на власному прикладі натякнути вам про те, що дійсність не є сталістю, бо корінь її в дії, тобто в переміні. Тому наймарнотнішою з усіх марнот є спроба зловити дійсність у сталість, вона, ця дійсність, одразу вмирає в наших ілюзіях. Марнота марнот...

Мабуть тому лінійна свідомість книжників була нездатною сприйняти нелінійності Христа, який якраз і не був книжником, він жив вільно, без упереджень, знаючи і чуючи, що є чим. Якось він сказав своїм учням: «...коли не навернетесь, і не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне!»[10]. Діти не мислять лінійно, вони не пов’язують наслідків з причинами, бо вільні від причин. Діти тотально присутні тут і тепер. Вони бачать світ таким, яким він є, на відміну від дорослих, які завжди бачать тільки те, що бажають бачити, або те, чого страшенно бояться.

Очевидно, що дитина має вільну голограмну природу, яка є проявленою божественністю. Подорослішавши, ми здобуваємо переконання, вірніше нас ловлять накинуті на нас і видресировані чужі переконання. Тому ми і залипаємо на логіці отих переконань і впадаємо в ілюзорність свого сприйняття світу. Чи не рабами отих «наших» переконань ми стаємо?

Лінійна свідомість тримає процеси в площині Евклідової геометрії, тої первісної, в якій іще не було сфери. Простіше кажучи, від точки А до точки Б, а там і до наступної точки. Як там у савєцкій дитячій щіталачькє: «А і Б сідєлі на трубє, А упала, Б прапала, хто лишився на трубє?». Ото ж то... Хто має очі...

Людське Его, як самі вже можемо відчути, є асоціативним. Его скоріше має природу притягування і відштовхування. У ньому якраз і сходяться протилежності. Его не є поганим чи добрим. Таким воно стає саме під впливом переконань. Его просто є єдністю протилежностей, яка в реальності фізично проявленого світу віддзеркалює будь-який інший об’єкт і тим самим пізнає його, а разом і свою природу, шукаючи подібності й відмінності. Ось у цім процесі пошуку й криється, на наш погляд, ключик, що відкриває суть питання «Що таке оте “Я”?».

Можна сказати, що «Я» є точкою перетину всеможливих протилежностей. Прийняттям і віддзеркаленням усього сущого. Тобто «Я» є божественним досвідом пізнання. «Я» в запропонованих обставинах, — як це назвав свого часу дослідник театру Костянтин Сергійович Станіславський, — насправді є переживанням дійсного моменту, навіть в уявному сюжеті.

«Повернімося до наших баранів...» Отже Его. Его не є лінійним. Лінійною є логіка процесів мислення тої структури людини, що її звично нам називати персоною. У самій назві «Персона» вже чутно відокремленість позиціонування отих А і Б, що «на трубє».

Персональний погляд на суть речей. От і я зараз ­роблю те ж саме, розповідаючи вам про ці мої дослідження й роздуми. Персональний погляд на речі, персональна відповідальність, персональний підпис. Персональний комп’ютер. ПК, як точка відліку й обсервування дійсності й взаємодії реального й віртуального світів. Портал у потойбіччя паралельної реальності.

То що ж таке ота наша персона?

Сукупність досвідів і знань здобутих, набутих особисто й нав’язаних, накинутих іншими своїх знань, своїх досвідів і переконань? Як бачимо, персона є певною структурою, що оперує інформацією внутрішнього і зовнішнього просторів. Персона є...

От Вікіпедія каже:

Персо́на (лат. Persona (від етруського — маска) — роль, особа) — особа, людина як окрема особистість.

Або от ще:

Словник української мови. Академічний тлумачний словник (1970–1980):

ПЕРСО́НА, и, жін.

1. уроч., заст., ірон. Особа, людина як окрема особистість. Начальник тилів армії Кушкін не раз виявляв симпатію до скромної персони Сидорчука (Юрій Бедзик, Полки.., 1959, 144); До Бреста збирався виїздити і Ян Замойський. Як персону світську, його не запрошували на собор (Іван Ле, Наливайко, 1957, 432);

// Поважна, знатна особа. Сказала раз свиня собі: — Ну, чим я не персона? (Павло Тичина. II, 1947, 152); [Рая:] А що він за така персона? Чому його не зачіпати? (Вадим Собко, П’єси, 1958, 279).

Ваша (твоя і т. ін.) персона, заст., ірон. — ви, ти і т. ін. [Халява:] Даби персоні вашій догодити, Все мусимо найщиріше учинити (Марко Кропивницький, V, 1959, 270); — Та ми ж з персоною твоєю Троянський ввесь возили род (Іван Котляревський, I, 1952, 253); Власною персоною — сам (сама) особисто. Шляхом котив фаетон. Лукія злякалась. Чи не молодий граф власною персоною виїхав наздоганяти втікачку? (Олесь Донченко, III, 1956, 72); — А Маковей... ось він власною персоною! (Олесь Гончар, III, 1959, 214); Персона ґрата: а) (дипл.) особа, кандидатура якої на посаду дипломатичного представника в якій-небудь державі схвалюється урядом цієї держави; б) (заст.) взагалі особа, до якої ставляться прихильно. Отець Аркадій був тоді на вершині свого життєвого розмаху, був «персоною грата» як для комісара поліції, так і для єпископа греко-католицької церкви (Ірина Вільде, Сестри.., 1958, 508).

2. Одна людина, їдець (за столом під час обіду, вечері і т. ін.). Стіл був накритий на дев’ять персон (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 385); Осторонь на столі стоїть на декілька персон непочата вечеря (Степан Васильченко, III, 1960, 222).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 6, 1975. — С. 331.

З цього бачимо, що персона є соціальним форматом особистості людини. Я назвав би її Соціальною маскою. Це ззовні. А зсередини? Чи можемо розглядати персону з внутрішнього простору? Очевидно, хто нам заважає?

Тож Персона є маскою, за якою ховається справжнє наше Я? Так чи ні? «Маска, маска, а я вас упізнав!» Життя є маскарадом, а нас цікавить той, хто є за маскою. Чи й справді там хтось є? Певно, що так, — скажете. — Якщо є маска, то мусить бути її носій. Хух... Зірвати маску не завжди вдається навіть собі самому на самоті... (І це найголовніше питання життя людини.) А знаєте, чому все так непросто? Дозволю собі дати на це питання відповідь. Тому що пробуємо зробити це лінійно і логічно.

Спробуймо підійти до цього питання з іншого боку. Персона є видимою, бо є тілесністю. А той, хто за маскою, є невидимим. Зірвати маску можна, тільки вбивши людину, та все ж ми не побачимо того, хто за маскою. Ми побачимо тільки порожній скафандр-маску. Навіть якщо той скафандр-маска раптом чудесним робом проявить істинне обличчя персони, як це було у випадку з літературним героєм Доріаном Ґреєм. Отже, персона не дається демаскуванню. Персона іншого. А власна персона?

Тут відчутно перспективу, бо таким питанням ми увіходимо у внутрішній простір особистості людини. Тобто у власний внутрішній простір. І саме тут, з того боку маски, ми можемо роззирнутися навсібіч. Роззирнутися можемо, але чи вдасться нам щось побачити, а якщо і вдасться, то чи матимемо достатньо сили волі сприйняти побачене, відчуте і почуте?

Ми часто переконані в тому, що кожен із нас найліпше знає себе самого. Та все ж, радше за все це просто так нам здається. Тому що той, хто за маскою, насправді не є логічно пізнаваним. Ми радше дивимося і бачимо внутрішню поверхню маски персони, і таким чином можемо помічати, що там, де маска має випуклість ззовні, зсередини це є ввігнутістю. Тобто ззовні маска страшна, а за маскою перестрах. Логіка в цьому є, але до певної міри. Ми звикли протиставляти одне іншому — добро злу і навпаки, і так далі.

До того ж нам завжди хочеться бути ліпшим і сягати біліше. Маска є не просто прикриттям істини, а скоріше засобом обману найпередніше себе самого, а вже потім усіх інших, таких самих замаскованих обманщиків. Очевидно, що саме тому Шекспір називає життя театром.

Проте ми обсервуємо зараз не зовнішній простір, а внутрішній. І знову питання: «А хто саме є тим, що обсервує?». Замислювалися ми над цим якось? Думаю, що більшість із нас колись і зважала на це питання. Спробуймо зробити це ще раз — тепер свідомо. Отже, відбувається певне розототожнення мого Я і моєї персони.

У тім внутрішнім просторі споглядання й обсервування я відриваюся від свого звичного досвіду, і саме оте роз­ототожнення дає мені змогу дистанціюватися до себе самого й таким чином здобувати нову точку спостерігання. Одначе отой внутрішній простір не є лінійним, і з ним не можна поводитися так, як із зовнішнім простором, у якому ми переважно обсервуємо лінійно, знай логічно, відповідно до законів фізики й правил поведінки в соціумі чи поза усякими правилами поведінки. У законі чи поза законом, але за поняттями іншими, але знову все ж такими лінійними.

Внутрішній простір обсерваторії має іншу природу, — голограмну, і тому навіть таке поняття, як точка, не є однозначністю. Тож на внутрішньому так важко втримувати цю точку спостерігання, бо вона повсякчас мерехтить. Тут усе безперестанку перетікає з одної форми в інакшу залишаючи лише присмак смислів, які, своєю чергою, стають ілюзіями нових переконань.

Ми називаємо це нашим внутрішнім світом. Багатим чи бідним — це вже питання особистої щирості. Одне можемо побачити, що саме тут у внутрішньому просторі інформація є відкритою. Будь-яка інформація. А вже що ми робимо з цією інформацією, це вже питання іншого порядку, що потребує персонального втручання або — точніше сказати — замаскованого вчинку персони над тим, хто не є персоною. Того, хто не є лінійним, того, хто є завжди відкритим і постійно готовий до взаємодії з отією осібною структурою, що зветься персоною.

Відчуваєте, як ми просуваємося до серцевини смислу, який не має форми? Смислу, що є відкритим до формування чи формулювання. Однак, хоч як ми формуватимемо і формулюватимемо той зміст, ми ніколи не зможемо його вмістити повністю і в достатній мірі в будь-яку самодостатню форму чи формулювання, хай то буде слово, речення чи проповідь, або ж рух, жест, поведінка. Наша природа, як лінійна маска-персона, не є здатною до цього.

А хто тоді здатен? І чи взагалі така здатність реально існує? Якщо взяти за припущення, що відкритий безмежний смисл є божественною природою, то окреслити форму для цього буде надзвичайно складно. Пропоную скористатися спеціальним словом і назвати цей смисл Сутністю.

Ми можемо відчувати цю Сутність, вірніше поле цієї природи, торкнутися якого нам завжди дано і дозволено, ба навіть запрошено, адже що не є закритим, є подарованим. Тут немає непрошених гостей, бо увійти і взаємодіяти з Сутністю нам дано як Дар. Нам. Кожному «мені». Тобто тому, хто є «Я».

Знову оте «Я»! Точніше, знову ловимося на лінійність самоідентифікування. Пробачте, звичка))) Але ж... Але ж... Точка! Точка, яка збирає в собі мою увагу, мою свідомість. Концентрує все, що є мною, тобто робить щораз гострішим промінь мого чуття і бачення. І водночас тримається на відстані до об’єкта обсервування. Як багато тут простору?! Яка свобода тут для мандрування серед усіляких смислів і форм, як знаних, так і незнаних...

Я бачу, чую і відчуваю голограму, в якій одночасно й однопросторово переплетено інформації Сутності і Персони, що можна назвати свідомим, підсвідомим, несвідомим, надсвідомим і понад свідомим. І серед усього цього є оте непізнаване «Я», яке так і не дається мені в руки і завжди втікає за межі викадрованої уявою інформації. Оте моє «Я» завжди залишається за кадром, це оператор, споглядальник, астроном, лаборант, що відкриває пробірки з новими незнаними світами.

Тепер зрозуміло, що «Я» це більше ніж будь-яка маска, яку називають персоною, особою, типом, громадянином, товаришем, партнером, другом, мужем, жоною, сином, братом і сестрою і так далі, і тому подібними масками, що наросли на отому «Я», мов ті пластівці панцира мушлі мідії...

Моє «Я» — кажемо. І цієї самої миті перемикаємося або в сталість персони, або в тимчасовість вібрації, що відбувається нашою свідомістю у взаємодії з гравітаціями Персони і Сутності. Припустімо, що «Я», «Сутність» і «Персона» є таким триєдиним голограмним утворенням, які є трансцендентними, як по відношенню одне до одного, так і по відношенню будь-якої зовнішньої форми і смислу. Тоді сама ця трійця є трансцендентною в усесвітах знаних і непізнаваних.

Тоді вже саме таке припущення надає особливого смислу явищу життя кожного з нас, сущих на Землі.

Отже, Персона є фізично проявленою природою особистості людини, що вібрує логікою випромінення і сприйняття інформації.

А Сутність є безмірною і позачасовою (вічною) голограмною структурою, що є постійно відкритою до нових досвідів і повсякчас променить гравітацією істини.

І нарешті оте наше «Я» є, скоріш за все, нестабільним фокусом нашої свідомості, що спирається на інформаційні вібрації Сутнісної і Персональної структур, тому завжди є в русі ототожнення і розототожнення з одним і другим. Отже Свідомість, що має природу голограмного мерехтіння в просторах фізичному й астральному, перебуває в стані гри. Отже, можемо окреслити цю конструкцію «Я» таким робом: Свідомість–Сутність–Персона. А що ж тоді оте пресловуте «Я»?

Чи не скидається оте наше «Я» на цілісну єдність процесів отої трійці Свідомість–Сутність–Персона? Може, мудріше буде розглядати наше «Я» як духовну практику Абсолюту, щоб уздріти і прийняти покладену відповідальність і сподівання за отой унікальний процес експедиції під назвою «Життя людської особистості»?

Сотворені «за образом і подобою»[11], ми маємо таку ж саму троїсту природу, яка є нерозривною зі Святою Трійцею: Дух, Отець і Син.

«Згідно з символом віри, прийнятим на Першому Нікейському соборі, Бог має три особи: Бог-Отець, Бог-Син і Бог Дух Святий (іноді кажуть: Перша особа Трійці (Отець), Друга особа Трійці (Син), Третя особа Трійці (Дух Святий)), усі ці особи є, однак, єдиним Богом (різними його проявами), і кожна з них є повністю всемогутнім і єдиним Богом (а не частиною Бога), і серед цих осіб нема більшої або меншої.

Бог 1 Коринтян 15:28: визнається всемогутнім, вічним і безмежним. Будучи єдиними і неподільними за природою, три постаті Бога, однак, відрізняються походженням і взаємними відносинами. Так, Бог-Отець народжує Бога-Сина, а Сам не походить ні від кого, Бог-Син народжується від Бога Отця, а Дух Святий ісходить від Отця (православ’я) або від Отця і Сина (католицизм). Згідно з християнськими вченнями, Бог-Син прийняв тіло людини і втілився (воплотився) з Духа Святого в Діві Марії як Ісус Христос з метою спасіння людства. У православ’ї для ліпшого розуміння людьми поняття Святої Трійці вживається образ Сонця: “Є Сонце (перший прояв). Є Світло (другий прояв), яке іде від Сонця, і є Тепло (третій прояв), яке іде від Сонця. Ми говоримо про єдине Сонце в трьох проявах, а не про три Сонця”.

Догмат Триєдності Бога, як правило, оголошено недосяжним для людського розуму в повному обсязі й буде осягнуто лише “досвідом духовного життя”. У зв’язку з цим говорять про Святу Трійцю, як “найбільшу таємницю християнської віри”. Також природу Бога, зокрема те, що сказано в цьому догматі, визнають такою, яку ніколи не зможе пізнати жодне створіння, ні людина, ні янгол».

(З матеріалів сайту Вікіпедія: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D1%96%D0%B9%D1%86%D1%8F)

Цікаво, як модель триєдиного Бога проекціюється на структуру людини. Спробуймо проаналізувати таку проекцію перетворення. Коли ж ми є «сотвореними за образом і подобою», то саме отака модель щонайліпше ілюструє цю подобизну.

Сумістивши моделі, отримуємо: Отець — Сутність, Син — Персона, Дух — Свідомість. Отець проявляється в Сутності нашій, у якій є вся повнота божого спадку для нашої особистості. Син відкриває перспективи земної практики, задля якої ми народилися. Божественну структуру Святої Трійці направлену вершиною трикутника вниз. Святий Дух сходить на Свідомість, відкриваючи момент істини тут і тепер для оперативної роботи всіх трьох складових особистості — Я Людини.

Як можемо легко уявити, при суміщенні цих двох схем, зображених на рисунках, отримуємо фігуру шестикутної зірки. Іншими словами Зірку Давида. Чи скидається це на випадковий збіг, є питанням окремим, але в кожній випадковості є глибокий смисл закономірності. Пам’ятаєте, як там у Пушкіна «...и гений парадоксов друг, и случай, Бог изобретатель»[12].

Тож цей приклад наочно показує божественність природи людини, де сходження Святого духа зустрічається (сходить) з пробудженою Свідомістю людини. Отже, організовуючи внутрішні процеси мислення через усвідомлене перебування в Сутності (Отець), людина править свою поведінку в Персоні (Син), відповідно виростаючи у вчинках мудрості й, таким чином, духовно зростаючи в Свідомості (Дух).

У цих своїх роздумах помічаю гравітацію Его, що вібрує гординею. Це вплив усе тієї самої лінійної логіки. Розумію, що паралелі порівняння божої і людської природи, які наведено вище, не є однозначно істинними, тобто конечними сталими чи лінійними фактами. Адже Свята Трійця теж знаходить відлуння з язичницьким багатобожжям. У тій самій Вікіпедії надибуємо посилання на різні тексти, серед котрих ось такі:

Інші віровчення про єдиного Бога, такі як мусульманство і юдаїзм заперечують правомірність уживання поняття Святої Трійці, розглядаючи це як протиріччя єдиності Бога і, отже, прояв багатобожжя (язичництва).

З іншого боку, представники язичницьких віровчень, як правило, розглядають поняття Святої Трійці, як вказівку на наявність у християнстві елементів язичництва (віри в трьох богів).

(З матеріалів сайту Вікіпедія)

У такому разі можна вважати, що язичницька модель багатобожжя теж є голограмною моделлю Бога, і такою її перейнято християнами, на відміну від лінійної в юдаїзмі, а відтак і мусульманстві.

Очевидно, що фізично проявлена тілесність, є біологічним організмом, який має в собі генетичні маркери нашого біологічного кореня (предків) і, скоріш за все, не тільки мавпи чи найближчої за генетичною структурою ДНК свині, а сконструйованого особливого генетичного коду нашим(и) Творц(ями)ем із зального біоматеріалу, з яким Він(вони) все ще продовжують працювати, залучаючи вже до цієї роботи тих із нас, хто виростає свідомістю в Духовну Людину (боголюдина) й здатен не просто чути і розуміти суть життя, а бере на себе відповідальність за кожну прожиту (створену) мить, не лише своєї дійсності, а й усіх сукупних дійсностей разом. Тих, хто присутні й чують сутність кожного іншого.

Наша свідомість не є сталою, вона постійно перебуває в русі. Свідомість, як ртутний стовпчик термометра, то здіймається вгору в духовні сфери — і тоді здатна осягнути величезні обсяги інформації перспектив незнаного, то падає — і залипає на земному форматі інформаційних джерел знаного.

Свідомість можна порівняти з птахом, що ширяє у висотах духу, споглядаючи широкості ландшафтів життя, спостерігаючи за своєю тілесністю, що теж може бути подібною до птаха, який сидить на землі і порпається в ґрунті, вишукуючи собі поживи. Десь приблизно так висловився колись видатний польський режисер Єжи Гротовський про здатність людини розототожнюватися, аби пізнавати дійсність, як взаємодію високого і низького. Він наводив цей приклад щодо природи перформера, але на наш погляд перформером є кожен із пробуджених людей, який одночасно є й креатором, і споглядачем своєї дійсності.

Свідомість, на нашу думку, радше за все є вольовим полем інформаційно-енергетичної структури духу людини, що на різному рівні розвитку особистості оперує всіма доступними видами і типами інформації, як земного плану, тобто персонної природи людини, так і природи духовної, тобто вільними інформаційними джерелами Всесвіту.

Сутність, виходячи з моїх практичних дослідів з різними групами креаторів і моїх особистих пошуків, можна сформулювати як поняття частинки Цілого Єдиного. У частці голограми є інформація про цілісну картину Божественного променіння. Та Розум наш є лінійним (поки що, через виховання в логічному ключі), тому що вище зринає наша Свідомість, то густішим і об’ємнішим є контент випромінювання (сприйняття розумом) інформації цієї частинки Сутності.

За наближення променя свідомості до Сутності ми глибше усвідомлюємо істинну природу нашої особистості, бачимо перспективу розвитку нашої Персони, а відтак відкриваємо координати цілості нашого «Я». Бо усвідомлена присутність перетворює лінійність: Персону, Сутність і Свідомість в єдиноцілісну голограмну структуру особистості — Я Людини.

Присутність якраз і є ота триєдина мить, на відміну від розрізненого стану нашого існування, коли наша свідомість блукає в гравітаційних складках гримас маски Персони. У такому випадку ми говоримо про нашу духовну відсутність.

Залипання людей на власній Персоні є психічною пасткою для більшості з нас. Перебуваючи в Персоні, наша свідомість ототожнює наше «Я» здебільшого з тілесністю, де панують усі ілюзії істини у формі переконань.

Тут існування біосу ділиться на життя і смерть, де життя тіл залежить від джерел енергетичної підзарядки, а їхня смерть через нестачу енергії, амортизацію і руйнування. І, що головне, саме тут, в тілесності, панує боротьба за виживання, де кожен поїдає ближнього, щоб виживати...

Пристосування тіл заради виживання якраз і потребує утворення маскувальних здібностей усіх живих істот. Людина й тут не є винятком, радше законодавцем моди такого «маскараду». Так виробилася наша Персона, низькочастотна структура, яку ми звично асоціюємо з нашим «Я Людини» і тим самим блокуємо нашу свідомість до злетів у вищі й тонші сфери високочастотних структур божественного.

Точка контакту з Бог(ами)ом міститься саме в «Тут і тепер». Ця точка не є зупинкою руху, а навпаки моментом перетворення знаного й пізнаваного на дійсне. Бог є рухом. Божественність є перетворенням. Тут і тепер відбувається перетворення сталості на рух. Стається пробудження особистості людини в новій реальності варіанта дійсності.

Таким чином можна відважитися на визначення природи Бога як такого, що не є віддаленим і відірваним від нас. Так само можемо стверджувати, що і ми не є віддалені й покинуті чи відсторонені й позбавлені Його уваги, сливе, Любові.

Наші звички, знання, переконання, насправді є лише неприсутністю тут і тепер. Адже будь що зафіксоване є ілюзією реальності. Момент «тут і тепер», або ще його називають «Тут і зараз», є воротами у вічність, оскільки є звільненням з ярма лінійності переконань Людського Духу, бо саме тут і зараз відбувається сходження Святого Духа на Я Людини, коли відбувається перетворення зі старого на нове і людина стає боголюдиною, бо розум її переходить з лінійності в голограмну природу світосприйняття, не ділячи Всесвіту на добро і зло.

І ще: саме в точці «Тут і тепер» стає зрозумілим той вислів у Господній молитві: «Не введи нас у спокусу»[13], — через який усе ще твориться багато сперечань і протистоянь. Бог не вводить, бо ввести може хтось інший, сторонський, відділений і відірваний, той, хто є ззовні. Наше «Я» саме себе вводить у спокуси, коли заземляється в грубих вібраціях лінійності Персони, залипаючи на своїх тілесних бажаннях — «Спинися, мить! Прекрасна ти»[14], які збудовано на протилежностях добра і зла.

Май Бога в серці, кажемо. Бо саме тут, в серці, ми здобуваємо можливість відчути оту нашу точку «Я», що формулює нелінійну свідомість у високочастотній вібрації Сутності, й таким чином на нас сходить Святий Дух.

Ото ж, Бог є в тобі, Людино, і молячись, просячи, щоб «не ввів» тебе у спокусу, Ти оприСутнюєшся і мислиш у божому промені Сутнісного, яке пробуджує і веде тебе життям свідомим у «Тут і тепер».

У цьому стані стають зрозумілі слова «Не введи нас у спокусу», бо адресовані в корінь Свідомості, яка і творить реальність Особистості «Тут і тепер». Саме в цьому, на наш погляд, полягає сила молитви, що звернена не назовні, а всередину живого «Я» в тут і зараз.

Відповідним підтвердженням цієї думки є ще один вислів Христовий: «Бо хто має, то дасться йому та додасться, хто ж не має, забереться від нього й те, що він має»[15]. Мати, значить бути в моменті «Тут і тепер», значить бути пробудженим і вібрувати в Сутнісній основі, що є Божественною повнотою.

Тим із нас, хто знаходить себе в цій Сутнісній основі, дається розуміння власного «Я», як божественної (голограмної) природи (сотворені за образом і подобою), а відтак додається (притягується) усе потрібне для творення гармонії. Гармонізована особистість, як можемо бачити, творить довкола себе гармонію краси і мудрості, і таким чином править викривленість світу цього.

Той, хто закисає в/на своїй Персоні, перебуває в лінійній свідомості, а тому чує лише свої персональні потреби, точніше, не потреби, а те, чого йому бракує. Такий перебуває в постійному стані нестатку, як фізичного (все мало і мало), так і духовного (відчуття самотності). Такий рано чи пізно втрачає все. Чи не так? Є що обміркувати...

А тепер згадаймо (хто знайомий, а хто ні, то познайом­теся щонайшвидше) «Біоцентризм» Роберта Ланца:

Роберт Поль Ланца (англ. Robert Paul Lanza; народився 11 лютого 1956 р.) — американський лікар, учений, головний науковий співробітник компанії «Ocata Therapeutics», колишня назва якої «Advanced Cell Technology» і ад’юнкт-професор Інституту регенеративної медицини (Institutefor Regenerative Medicine) Медичної школи Університету Вейк Форест (Wake Forest University Schoolof Medicine).

(З Вікіпедія)

У теорії Ланца «Біоцентризм» має сім принципів:

1. Усе, що нас оточує, є нашим твором, оскільки дійсність залучає нашу свідомість до створення того, що ми називаємо дійсністю. «Зовнішня» дійсність, якщо така існує, має бути незалежною реальністю космосу. Проте це безглуздо, тому що простір і час не є абсолютними фактами, а лише інструменти ментального процесу тварин і людини.

2. Наше зовнішнє і внутрішнє сприйняття сплетені в єдине. Вони — дві сторони одної медалі і не можуть бути відірваними одне від одного.

3. Поведінка субатомних часток свідчить, що всі частки й усі об’єкти нерозривно пов’язані з присутністю спостерігача. Без спостерігача вони в ліпшому випадку існують у невизначеній царині хвиль імовірності.

4. Без свідомості «питання» живе в невизначеній царині імовірності. Будь-який усесвіт, що, можливо, передував свідомості, існував у царині імовірності.

5. Структура всесвіту є пояснимою тільки завдяки біоцентризму. Всесвіт точно налаштований для життя, яке має прекрасний смисл, оскільки воно створює всесвіт, а не навпаки. Всесвіт є повнотою просторово-часової логіки.

6. Часу як такого взагалі не існує за межами чуттєвого сприйняття тварин. Час є процесом, за якого ми відчуваємо зміни у Всесвіті.

7. Простір, як і час, не є об’єктом чи річчю. Простір є іншою формою нашого розуміння форм життя і не має незалежної дійсності. Ми несемо простір і час, як ті черепахи свої панцирі. Таким чином немає жодної абсолютної матриці, у якій фізичні явища відбуваються незалежно від життя.

Тепер зрозумілішими стають слова Ісуса. І зрозумілішою молитва Господня, як практичне творення власної реальності й удячність за все, що вже є у того, хто молиться. Перед молитвою варто згадати просту істину, що Бог є в серці нашому, й усім, що нам є потрібним і корисним, Він уже нас обдарував.

Тож молитва є пробудженням смислу, який у нас закладено від народження. Молитва є творчим учинком людини. Тотожність божественної повноти з нашим «Я», є вольовим учинком свідомості, вчиняючи який, людина пізнає свої Сутність і Персону й пробуджує Свідомість. Сутність, яка має гармонію повноти й достатку, і Персона, що перебуває в постійному браку й нестатках у взаємодії зі Свідомістю, перетворюються на пробуджену Особистість. Як це відбувається?

Як уже було сказано вище, Персоні завжди всього мало, і завжди Персона перебуває у потребах. Тому Персона і маскується, щоб приховати свою тотальну недостатність, хоч на якому високому рівні заможності вона перебуватиме. Сутність, маючи природу божественної повноти, не потребує маскараду. Сутність є чеснотою і чистотою, і тому вібрує гармонією достатку й удячністю за проживання моменту тут і тепер, бо сама вона (Сутність), якраз і перебуває в дійсному творчому моменті.

Персона ж постійно прагне або уникає, ловить або втікає, бажає або ж боїться, а тому залипає на ілюзіях «Якби», у варіантах мріяння про майбутнє, якого ще немає, чи мандруючи такими самими ілюзіями нереалізованих можливостей у спогадах минулого, якого вже немає. Тож без чуття Сутності наша свідомість втрапляє в ці ілюзорні пастки уяви й фантазій Персони, які блокують відчуття дійсного і роблять життя людини схожим на постійний труд Сізіфа — «Риштування коло порожнечі».

Наше духовне «Я», що є центром нашої триєдиної природи особистості Свідомість–Сутність–Персона має властивість оперувати інформаційними полями протилежностей і, таким чином, творити реальність високочастотної і низькочастотної вібрації дійсності. Залежно від того, природою якої з цих протилежностей вивібровується наше «Я», відповідно таких якостей набуває і вся особистість Людини.

Можна здогадатися, що поганих людей немає, а є лише такі, які ловляться на ту ж саму ілюзорну гравітацію Персони, у якій свідомість людини блокується, постійно відчуваючи нестачу: уваги інших, любові ближніх, самих ближніх і всього, чим багаті інші, оті щасливіші, везучіші, славетніші, заможніші і величніші. Або ж блокує засліпленням власного вивищенням над усіма іншими: гіршими, поганішими, дурнішими, біднішими, нікчемнішими, упослідженими.

Тут можна зауважити, як маскарад Персони урізноманітнюють ментальні конструкції, що звемо їх людськими пороками: Гординя, Заздрість, Жадібність, Гнів, Нестриманість, Хтивість, Лінощі. Пороки природою своєю є паразитичними програмами, які й ловлять Персону в обмеженість ілюзій.

Проте... Мудрість пробудженого Духу нам говорить, що все, чого бракує «Я» в Персоні, можна навчитися відчувати і розуміти не як брак, чи нестачу, або відсутність, а як запрошення до творення і торування свого шляху до бажаного, треба лише навчитися одночасно чути як Персону, так і Сутність.

Сутність є світлом Чеснот: Смиренність (прийняття), Доброзичливість, Щедрість, Лагідність, Стриманість, Доброчесність, Старанність. Чесноти є божественністю і відкриті кожному, навіть засліпленому блиском власної персони. Варто лише спробувати послухати природу чеснот, щоб відчути перспективу життя в гармонії.

Проте свідомий рух у гравітацію чеснот є неабияким духовним трудом, що потребує значного вольового зусилля від нашого «Я». Труд цей є не лише усвідомленим процесом творення дійсності, а й перетворенням самої природи особистості із закритої лінійної наслідково-причинної залежності, на відкриту вільну голограмно-поліваріантну ініціативу.

Тож, інакше кажучи, коли людина має будь-яку потребу, то наше «Я» звично одразу ж резонує з Персоною, і якщо в цей момент зробити вольову дію свідомості і почути променіння Сутності, то наше «Я» набуває нової якості Свідомості, що здатна утримати ці протилежності в моменті тут і тепер. Тоді особистість людини стає цілісною. У цій природі цілісності наша свідомість звільняється з лінійності роздільності і здобуває голограмну повноту.

У цій природі повноти зникає ілюзорний горизонт, за яким ховалися наші страхи і мрії, натомість ми отримуємо реальне бачення дійсності, що нас оточує, а також себе самого, якими ми є в «Тут і тепер», відповідно відкриваючи істинну ситуацію власного творчого процесу перетворення з недостатності на самодостатність.

Кожен з нас може згадати, що по-справжньому щасливими ми буваємо у ті моменти творчих пошуків, коли здобуваємо гармонію процесів творення.

І ще важлива річ: простір, як внутрішній, так і зовнішній простори, є Цільним і Єдиним вільним Божественним простором всеможливих перспектив, — як ми мислимо і як чинимо, так нам і віддається. Якщо променієш через Сутність, — мудрість сієш у світі, коли ж тільки через Персону, — дурнем прославишся, хоч яким заможним чи вродливим будеш.

«Серце чистеє подай мені», — казав Григорій Сковорода у «Благодарному Еродії», то ж чистим серце стає лише тоді, коли гармонізуєш свою триєдину природу. Тоді ти перебуватимеш у Дусі Святому, і твоє «Я Людини» буде продовженням божої волі. Тоді зникають потреби. Тоді простір відгукнеться до тебе мудрістю, і все необхідне прийде до тебе, і ти знайдеш себе й відкриватимеш смисл життя серед таких, як ти, хто шукає, хто вже крокує на шляху до істини.

Таким відгуком простору були і знову з’являються всі необхідні контакти й джерела мудрості. Книги, тексти, люди, ситуації. Ось і цього разу ненавмисне зустрівся з текстами, що їх вишукав і структурував у драматичний твір «Євангеліє від Діонісія» Денис Соколов.

Почавши читати, одразу зрозумів, що зустріч з цим текстом не є випадковою, а закономірним відгуком Простору на мої роздуми про смисл життя людини, творчу природу митця, а відтак і про Христа й християнство і про духовність загалом. Ось, прошу ознайомтеся. Увага на екран.

[Проекція на екрані висвічує текст:]

Христос навчав людей, та люди, так нічому й не навчилися. Вони написали собі іншого Христа. А нам цікавий той самий, кого найпершим стали називати Христом. Про навчання саме цього Христа і йтиметься.

«Євангеліє від Діонісія» (уривки)

1. Христос: Наймаловірніший з усіх той, хто більше за інших молиться і думає, що від того йому буде дано більше за інших. Бо сам він не розуміє, у що вірить. Немов жебрак, ні на що інше не здатний, принижено молиться за виконання своїх бажань. Що клянчиш ти в бога? Чи думаєш, помилився він, пославши тобі те, що маєш, і повчати його хочеш, як слід тую помилку виправити? То значить нерозумний твій Бог. Пощо його тоді Богом називаєш, навіщо в нього віриш і молишся йому навіщо? Сам ти не знаєш, чого кланяєшся. І мало в тебе віри істинної. Кажу ж тобі, що бути маловірним гірше, ніж не вірити зовсім. Бо Бога заперечуючи, до Бога прийдеш.

2. Христос: Кого ти слухаєш і кому поклонятися ти приходиш до храму? І хто є найшановнішими людьми в ньому? Книжники? Фарисей? А первосвященики? Усі, скільки їх перед Мене приходило, то всі злодії і розбійники, та й того гірше. Бо не хліб і не золото твої крадуть вони, а саме життя твоє.

Устами та язиками шанують Бога, серце ж їхнє далеко від них відстає. І уподібнюються до гробів побілених, які гарними лиш зверху здаються, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечистоти.

І зачиняють ті лицеміри Царство Небесне перед людьми, бо й самі в нього не входять, і тих, хто хоче увійти туди, не допускають. І люблять, щоб люди називали їх: Вчитель! Учитель! А ти не називай їх учителями. Вони сліпі вожді сліпих, а коли сліпий веде сліпого, то обидва впадуть до ями. І століттями приховують вони ключі від істинних знань, і підміняють їх напівправдою, яку наряджають в одежі Істини, через що вона є ще небезпечнішою і страшнішою за брехню.

3. Христос: Не фальшивих скарбів і не земних благ проси в Отця Небесного, як грішники просять, лише одного проси: щоб прямими зробив стежки, що ведуть до Царства Його, щоб побачив ти Всевишнього за життя свого земного.

Бо, якщо не побачиш Бога за життя, то не побачиш і після.

4. Христос: Намагайся побачити не Бога, а Божественність! Божественність, якою Він себе проявляє в усьому сущому, Божественність, якою наповнений увесь Всесвіт.

5. Христос: Щоб говорити з Богом, людині не потрібен храм рукотворний, бо дім Всевишнього — уся земля і небо, і зірки, і всі люди.

6. Христос: Молитися про душу безглуздо. Ніхто душу твою не врятує, якщо сам про себе не подбаєш. І Царства Божого ніхто не принесе і не дасть тобі, якщо сам його не відшукаєш.

7. Христос: Те небо, про яке я кажу, є всередині кожного і зовні кожного, і Царство Боже саме в цьому небі, а не в якомусь іншому. І далеко за ним іти не треба, і не скажуть: «Ось, воно тут» або «Там». Бо Царство Боже є всередині кожного.

8. Христос: Горе тому, хто кордони на землі вчиняє і людей розділяє. Бо на небі немає меж, і на землі не повинно. Істинно кажу тобі: цей поділ — для ворожнечі й чвар причина, чи то поділ по межах, чи за мовою, чи по вірі — однаково! І якщо всередині себе людина є розділеною, то така ж сама ворожнеча й усередині її буде, і тьма в ній, і немає їй супокою.

9. Христос: Усе живе і що неживим здається незримо пов’язане один з одним, і все що окремо, є частинами єдиного цілого!

10. Христос: Не бійся заблукати, коли будеш шукати свій шлях, бо лише найсильніші здатні на це. І тих, хто пішов з отари, Пастир любить більш за інших, бо тільки їм дано знайти заповітну дорогу.

11. Христос: Немає провини худоби в тому, що вона в загоні перебуває, бо загін той господар для неї збудував. Людина ж, на свій сором, створила те, на що не здатна жодна жива істота: спорудила своїми руками в’язницю собі та й сама себе туди помістила.

І горе, що діти людські народжуються в цій в’язниці. Вони дорослішають і не знають іншого життя, окрім життя батьків своїх, та й опісля бачити її не можуть, бо сліпими стали їхні очі від мороку ув’язнення. І не бачать вони нікого, хто жив би інакше, тому й вважають, що таке їхнє життя — єдиний можливий спосіб існування. Бо якщо очі ніколи не бачили світла, то як дізнаєшся, що ти в темряві. І люди з усіх сил намагаються прикрасити свою в’язницю: хто дорогим оздобленням, хто красивою рабинею. Проте немає від цього ніякої користі: з в’язниці треба вийти!

12. Христос: Належить тобі спершу себе пізнати. Коли ти пізнаєш себе, тоді ти будеш пізнаний і прийнятий Всевишнім, і ти дізнаєшся, що ти — дитя Отця живого. І через тебе, як і через всі свої створіння, Він себе являє.

Коли ти пізнаєш себе, тоді знайдеш себе істинного, і всі таємниці, що сховано від тебе, — відкриються тобі. Якщо ж ти не пізнаєш себе, тоді ти в бідності, і ти — біднота.

13. Христос: Якщо не розумієш початок, то неможливо розуміти і кінець. Так і неможливо пізнати, що навколо тебе, якщо не знаєш що всередині тебе, бо немає тоді й самого пізнаваючого, якому дано розуміти таємниці Отця Небесного.

14. Христос: Не відокремлюй неба від землі, бо воно є продовженням землі, так само не відокремлюй себе від землі, бо ти є її продовженням, а вона — продовженням тебе. Тому й кажу я: ти — усьому початок і всьому кінець. Коли побачиш це — тоді побачиш Царство Боже.

15. Христос: Не тільки вірити, але перевірити все на собі, здобути й пізнати — ось до чого закликаю. А в те, що пізнав, вірити вже немає необхідності.

16. Христос: Є ті, що не зазнають смерті, оскільки вже бачать Царство Боже.

17. Христос: Заповіді даються для тих, що слухом чують — і не розуміють, очима дивляться — і не бачать. Бо виконання закону не може оживляти, не приносить благодаті й не робить праведником. На це здатна тільки справжня віра, що діє Любов’ю.

Учень: Для чого ж тоді дано закон?

Христос: Дано його для маловірних, у яких не вміщається Слово Боже, щоб уберегти їх від злочинів, доки не знайдуть справжнього розуміння.

18. Христос: Якщо не любиш ближнього, але говориш, що любиш Всевишнього, — ти брешеш! В особі Отця Твого Небесного возлюби саме життя, як великий дар від Нього, возлюби всім сущим в тобі від краю й до краю. Полюбити ближнього значить полюбити всяке Творіння Боже всім серцем своїм без лукавства.

19. Христос: Якщо не любиш ближнього, але говориш, що любиш Всевишнього, — ти брешеш!

20. Христос: Будь ти навіть першим праведником на світлі й живи згідно з Законом Божим, і мовою говори ангельською та май усе знання і всю віру, та якщо при цьому ти не маєш любові і таїш в серці злобу, нехай навіть до мізерного хробака, то ти лише як та мідь, що дзвенить, і немає в тому жодної користі для душі твоєї.

21. Христос: Стати Любов’ю, значить стати рівним Богу, значить Богом стати! Бо Любов і є Бог! І немає іншого шляху до Царства Його: неможливе це простим людям, та можливе все Богові. Якщо Любов в тобі буде, то і Бог в тобі буде, і ти як Бог будеш.

22. Христос: Світло, що всередині тебе, дорогу тобі вкаже, Любов Істинна, що в твоєму серці оселиться, сама відкриє потрібні двері. Любов Досконала і Дух Святий приходять разом, бо вони єдністю є.

23. Христос: Життя людини не залежить від статків і маєтків її. Ти ж турбуєшся й журишся про багато чого, а душі твоїй потрібне одне — щоб Слово Боже, немов насіння, вкоренилося в тобі і плід свій принесло.

24. Христос: Не богобоязним треба бути, а боголюбивим. Адже Бог полюбив тебе перш, так возлюби ж і ти Його Любов’ю Справжньою, Любов’ю, в якій немає страху, бо Досконала Любов виганяє страх, бо в страху є муки. Хто ж боїться, той недосконалий в Любові.

25. Христос: Поділитися надлишком своїм з тими, хто потребує, — справа богоугодна. Але не можна купити Царства Божого ні за які скарби. Усі благі справи — це зовнішній світ людини, але не він висвітлює шлях в Царство Небесне. Та є світло усередині людини світла, і він освітлює весь світ. Якщо він не освітлює, то — тьма.

І навіть якщо роздаси ти все, що маєш, і тіло віддаси на спалення, але Любов не буде освітлювати вчинки твої, то не буде тобі від того жодної користі.

26. Христос: Хто має все, потребу маючи в самому собі, не має нічого.

27. Христос: Усе відкрито перед небом, не бреши і, що не від серця твого виходить, не роби цього.

28. Христос: Якщо справжню силу маєш, то покинуть твою душу земні бажання і пристрасті, якими вона, мов божевільна, кипіла досі, і разом з ними підуть помилкові знання і судження, і Порожньо в душі твоїй стане, але наповниться вона Чистотою і Світлом!

29. Христос: Дурень той, хто сумнівів не має.

30. Христос: Будь чистим, як голуб, і мудрим, як змій. Світло, що врятує тебе, сам всередині себе відшукаєш.

31. Христос: І навіть якщо сторінки Євангелія загублені будуть — їх можна завжди відновити з серця.

Слухаючи ці слова, хочеться запитати себе самого: що серцем чуєш, людино? У серці своєму відповідь знайдеш, чи істинними є оці слова Христові.

Повертаючись до триєдиної природи Людини, де Сутність є божественною іскрою чистоти, Персона — соціальним форматом пристосування, а Свідомість духовним практиком «Я», — стає очевидним, що Божественне є нелінійною природою. У лінійній структурі інформацій неможливо передати всю глибину взаємодії цієї трійці. Це можна скоріше самому відчути і почувати серцем своїм вправляючись у моменті присутності «Тут і тепер».

Отже слова мої, хочу я того чи ні, все ж не в стані описати смисли і викривлюють суть питання. У цьому й полягає наша людська обмеженість — передавання інформації мовами і словами казаними чи писаними.

Тому кожен чує те, що може почути, і кожен підсвідомо розуміє, що висловлюючись хоч про щось, він здатен висловити лише маленьку частку правди змісту, бо більша частина інформації є лише шаблони, кліше, переконання і забобони.

То ж і цей мій виступ кожен із вас сприйме так, як здатен розуміти. Я ж залишаюся без претензій на істинність цього смислу. Повторю лиш слова мудрості: «Хто має очі, той бачить, хто має вуха, той чує».

Дякую всім за увагу.

Северин Джура. Міжнародний симпозіум «ЖИВА ПЛАНЕТА 2017».

КІНЕЦЬ