Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Розділ 1 Велике князівство Литовське (1569–1863)

Колись Велике князівство Литовське домінувало в середньовічній Східній Європі. Від 1991 р. Литовська Республіка стала маленькою країною біля Балтійського моря. Вільнюс, що колись був столицею Великого князівства Литовського, сьогодні — столиця республіки. Така позірна тяглість приховує величезні зміни, бо за півтисячоліття до 1991 р. литовська не була у Вільнюсі ані мовою влади, ані мовою більшості його населення. Напередодні Другої світової війни в кожному третьому з його будинків розмовляли на їдиш; мовою його вулиць, костелів і шкіл була польська; його сільська околиця говорила білоруською. У 1939 р., коли Радянський Союз відібрав місто в Польщі, литовською мовою у Вільнюсі не говорив майже ніхто. Як у такому разі «Литва» стала такою, якою ми знаємо її сьогодні: маленькою незалежною національною державою зі столицею у Вільнюсі? Наскільки важливим було минуле і чи було воно таким взагалі?

Теперішнє можна зрозуміти в категоріях закритих можливостей. Від середини XVI до середини XX ст. Вільнюс був центром польської та єврейської цивілізацій. До того, як він став сучасним литовським містом, Вільнюс перестав бути польським і єврейським. Колись він був столицею величезної багатонаціональної країни. Щоб перетворитись на столицю маленької держави, треба було відкинути модерні ідеї про відродження колишнього Великого князівства Литовського у формі федерації. Проте місто не стало ані російським, хоча протягом понад двохсот років керувалося з Москви та Санкт-Петербурга, ані білоруським, незважаючи на переважно східнослов'янське населення навколишніх сіл. У Вільнюсі перемогла модерна литовська ідея, грунтована на історії та мові, навіть якщо ми й розуміємо, що історія та мова самі собою могли небагато запропонувати литовським націоналістам, які мріяли про це місто. Як у таких умовах модерний націоналізм здобуває собі територію? І чому саме один модерний націоналізм, а не якийсь інший?

Сучасні національні ідеї зародились у тісному контакті з суперниками з минулого. Твердження про тяглість і справедливість, головні опори національних історій створених держав, були колись зброєю в запеклих і неоднозначних суперечках. Наступні п'ять розділів розглядають долю Вільнюса не лише в світлі литовської перемоги, а й під знаком прагнень і планів, які плекали щодо міста поляки, білоруси, росіяни та євреї.

Зв'язок між національними ідеями та політичними силами не буває простим. Різні члени суспільства мають різну національну лояльність, що може завадити досягненню згоди з критичних питань. Національні ідеї мають власну силу й можуть використовуватись у політичних цілях розважливими парвеню. Вони з'являються в одних умовах, а набувають сили в інших: дотримуючись традиції, вони виявляються неповороткими на практиці; коли ж пропонують новації, то незграбно закликають до змін в ім'я тяглості. Найефективніші національні ідеї взагалі сприймають минуле помилково; щоб зрозуміти їхній прихований потенціал до здійснення змін, ми маємо передовсім вірно оцінити минуле. Наша мета полягає не у виправленні національних міфів, а в розкритті політичних і соціальних умов, за яких ті народжуються й стають впливовими. Цей та наступний розділи допоможуть нам відчути новизну модерних національних литовської, білоруської та польської ідей через розуміння ранньомодерної нації, яка їм передувала. Щоб відчути спадок, залишений модерним національним діячам XX ст., ми розпочнемо із середньовічного Великого князівства Литовського та ранньомодерної Речі Посполитої. Модерне змагання за Вільнюс виросло з попередньої ідеї про націю, поширеної в історичній Литві.

Великі князі литовські були могутніми європейськими воєначальниками XIII–XIV ст. Вони завоювали розлогі території, що простягались від їхніх рідних балтійських земель на південь через східнослов'янські терени аж до Чорного моря. Збираючи докупи залишки Київської Русі після монгольського завоювання, язичники литовці інкорпорували більшість територій цієї ранньої східнослов'янської держави. Православні руські бояри, призвичаєні до монгольського панування, могли вважати Литву не завойовником, а союзником, і тоді як литовська військова потуга прямувала на південь, до Києва, києво-руська цивілізація — православ'я, церковнослов'янська мова та зріла правова традиція — поширювались на північ, до Вільнюса. В той же час, коли Вільнюс замінив Київ як центр православної слов'янської цивілізації, на литовські території почали зазіхати дві католицькі держави: Тевтонський Орден та Польське королівство. Язичницькі великі князі вміло торгувались за своє хрещення, і наприкінці XIV ст. великий князь Иогайла обміняв хрещення за католицьким обрядом на польський трон. Польська шляхта, намагаючись не допустити на трон Габсбургів, запропонувала йому одружитись з одинадцятирічною принцесою Ядвігою. Тож отримавши польську корону, Йогайла, як «великий князь литовський, а також правитель і спадкоємець Русі'' 1385 року в Креві погодився на злиття своїх земель із польськими. Наступного року його охрестили як Владислава Ягайла й обрали королем Польщі. Подальші угоди зберегли цю персональну унію, відновивши литовську автономію та об'єднавши польську та литовську шляхту, а династія Ягеллонів правила Польщею та Литвою майже два століття, до 1572 р.

Ще до Кревської унії 1385 р. Литва за своєю релігією та мовою була радше православно-слов'янською, ніж язичницько-балтійською країною. Обіцянка Йогайли перейти на католицизм стосувалась його самого та решти язичників: більшість же його підданих, як і чимало його власних родичів, вже були православними християнами. Таким чином, наслідком окатоличення великого князя литовського була не стільки християнізація язичницької країни, як запровадження католицизму на вже переважно православних територіях. У свою чергу, поява на цих теренах католицизму започаткувала культурний зв'язок між Литвою та Європою, створивши передумови для польського впливу. Католицьке хрещення Йогайли також гарантувало, що Литва не стане православною державою на зразок Московії. Водночас це дало можливість останній позиціонувати себе як захисника православ'я. Коли Литва приєднала Київ, православний митрополит залишив його і перебрався до Володимира-на-Клязьмі. Його подальше перебування в Московії ускладнило перспективи литовських претензій на спадок Київської Русі. Йогайла мав можливість розв'язати цю проблему, коли у 1380-х рр. обирав між католицькою Польщею та православною Московією. У 1382 р. він зайшов настільки далеко, що навіть погодився одружитись із донькою Дмитра Донського та прийняти православ'я. Проте цей план мав два недоліки: православ'я не захистило б Литву від Тевтонського Ордену, що вважав цю релігію єрессю; крім цього, православ'я підтримало б слов'янських бояр у Литві, вже тоді численніших й освіченіших за Йогайлову литовську династію. Вибір на користь польської корони та католицького хреста був вдалим з огляду як на внутрішню, так і на зовнішню політику: вони забезпечили надійний захист проти тевтонських рицарів, базу для експансії на схід і нове джерело привілеїв для Ягайла та його спадкоємців.

Якщо не брати до уваги політику, середньовічні Польща та Литва мали між собою більше спільного, ніж можна припустити. Коли ми уявимо собі литовців і поляків, які домовляються про умови унії в 1385 р. або планують спільні дії проти Тевтонського Ордену під Грюнвальдом у 1410 р., маємо пам'ятати, що крім латини вони могли спілкуватись і слов'янськими мовами. Місцеві різновиди церковнослов'янської мови, запроваджені в обіг православними священиками з південних земель, стали базою для руської — мови судів Великого князівства Литовського. Приєднавши Галичину, колишнє князівство Київської Русі, відоме в Польському королівстві як Руське воєводство, Польща також дістала свою частку православного духовенства та знавців церковнослов'янської мови. Отже, розділивши землі Київської Русі, Польща та Литва отримали і її культурний спадок, а мова не розділяла тодішніх поляків і литовців настільки, як ділить сьогодні поляків із німцями. Після 1385 р. польсько-литовські суди користувались латиною та двома різними слов'янськими мовами: польською Польського королівства та руською Великого князівства Литовського. Протягом наступного століття литовська продовжувала бути розмовною мовою великих князів литовських та їхнього оточення, але в політичному житті Речі Посполитої її роль залишалась несуттєвою[4].

В наступному розділі ми побачимо, як балтійська литовська мова забезпечила базу для модерної литовської нації, та наразі тим більше маємо зазначити її неактуальність у ранньомодерному Великому князівстві Литовському. Останнім великим князем, що володів литовською, був, вірогідно, Казимир IV, що помер у 1492 р. Коли у 1457 р. він підтверджував привілеї Литви, то робив це латиною та руською; коли видавав збірки законів для цих земель — робив це руською. За його правління в Польщі було запроваджено друкарство: краківські видавці видавали книги польською та церковнослов'янською мовами, але не литовською. Франциск Скорина, перший друкар Великого князівства Литовського, видав у 1517 р. більшу частину Біблії білоруським варіантом церковнослов'янської мови[5]. На початку XVI ст. з'явились також переклади Біблії ще однією місцевою слов'янською мовою — руською, але не балтійською — литовською. На відміну від Скорини, ці переклади виконувались безпосередньо зі Старого Заповіту, з івриту. Їх, очевидно, робили литовські євреї, які знали як іврит, так і руську[6]. Оскільки останньою на початку XVI ст. говорили і місцеві християни, і євреї, потенційними читачами могли бути або перші, або другі, або й ті, й інші. Одне з королівських підтверджень привілеїв литовських євреїв знаходимо року «семьтысяч двадцять второго» (7022/1514), датоване за східною та західною християнськими традиціями і написане руською мовою. Литовський Статут 1529 р. був також написаний руською, а в 1540-х рр. навіть прокоментований великим князем та королем Зигмунтом II Августом у його відповідях литовській знаті у Вільні руською мовою, пересіяною польськими виразами[7].

В Московії урядову мову Великого князівства Литовського, яку ми звемо «руською», називали «литовською» або «білоруською». І хоча сучасні російські історики часом називають цю мову «російською», за тих часів московські книжники, аби мати змогу скористатись Литовськими Статутами, мали перекладати їх на московський діалект[8]. Руська мова значно відрізнялась від тогочасної польської, але в контексті династичної унії з Польщею вона надала слов'янську платформу для поширення польської мови та ідей. Уже 1501 р. правові тексти руською мовою насичуються польськими термінами та навіть польською граматикою. Зі вступу до Литовського Статуту 1566 р. можна зробити висновок, що литовська шляхта на практиці вже вживала польську мову[9]. Акти Люблінської унії 1569 р., яка створила Річ Посполиту, були складені вже тільки польською. Така позиція польської мови у Литві була викликана не польською імміграцією, а радше поступовим прийняттям там політичного ладу, усталеного в Польщі й перенесеного на нову Річ Посполиту в 1569 р. Те, що це більше стосувалось політичної культури, ніж особистого походження, підкреслював Литовський Статут 1588 р., який поширив право шляхетства на єврейських вихрестів. Польща принесла в Литву і європейське право: тоді як середньовічні адаптації римського права так ніколи й не дійшли до Московії, Статути 1566 і 1588 рр. демонструють посилений вплив римських (і німецьких) взірців на Литву[10]. За доби Відродження велика частина того, що доходило до Польщі з Італії латиною, переказувалось польською мовою далі, в Литву.

Здобувши статус літературної, польська мова витіснила в Литві місцеву руську. За доби Відродження польська та литовська шляхта почала користуватись однією мовою, що пришвидшило творення єдиної ранньомодерної політичної нації. Водночас слід зазначити важливу відмінність між переходом від латини до польської мови в Польщі та переходом від руської до польської мови в Литві. У Польському королівстві місцева мова (польська) потіснила імпортовану літературну мову (латину). Підвищення польської до статусу рівної з латиною було прикладом загальної тенденції, яку в латиномовній Європі започаткувало італійське «мовне питання»[11]. У Великому ж князівстві Литовському його розв'язали незвичним для Європи способом: тут імпортована мова (польська) замінила рідну мову політики та права (руську; балтійська литовська мова втратила своє політичне значення задовго перед тим) і перешкодила її наступному літературному вживанню. Таким чином, якщо в Італії після Дайте, а потім і повсюди в християнській Європі, народні мови ставали мовами літератури та держави, у Великому князівстві Литовському мова культури та політики була далекою від народної. І хоча польська, як повсюдно вживана урядова мова, цілковито відповідала потребам республіканських інституцій та ідеалів ранньомодерної Польщі-Литви, вона не пережила народження модерних демократичних національних ідей, що мали такі самі назви.

Обговорюючи вплив ранньомодерних ідей на модерну політику, ми маємо також усвідомлювати відмінності між ними. Ранньомодерна польська нація, що складалась також і з литовської шляхти, була далекою від відомих нам модерних понять про націю. Вона базувалась на ідеї громадянства у великій республіці, де шляхта мала широкі кодифіковані права. До початку XVI ст. польські шляхтичі забезпечили собі захист від королівських примх, визначальну роль у міжнародних відносинах та право накладати вето на нові закони. Розвиток конституційних засад польської держави уможливлював надійне включення земель із різними місцевими правовими традиціями, як-от Королівство Прусія[12]. У подібний спосіб польська система стала моделлю для литовської шляхти, що також прагнула оформити та розширити власні привілеї[13]. Підтримавши конституційну унію з Польщею, литовська знать прагнула натомість отримати такі самі права, привілеї та захист. Після династичної унії з Польщею Литва стала східнослов'янською територією, шляхта якої за своїми правами була рівна суверенові. За умовами Люблінської унії литовські шляхтичі об'єдналися зі своїми польськими сусідами у спільному сеймі та разом брали участь у виборах королів. Литва також зберегла власну назву, адміністрацію, скарбницю, право та військо. Таким чином, Річ Посполита була республікою шляхти, міф про сарматське походження якої об'єднав у ній шляхтичів різного походження та віросповідання, залишаючи осторонь решту населення[14].

Після 1569 р. польська ідентичність литовської знаті дедалі більше ставала питанням культури і політики, часом стосуючись захоплення ренесансною польською літературою, а часом — переходів із православ'я на католицизм. Реформація та Контрреформація набули у Великому князівстві Литовському особливого спрямування. Як і багато аристократичних сімей повсюди в Європі, велика кількість литовських шляхтичів у 1550–1560-х рр. перейшла на кальвінізм. Протестантизм приваблював колишніх православних не лише своїми доктринами, а й своєю подібністю до православ'я у практичних питаннях: відсутністю целібату, вживанням народної мови під час служби, а також причастям для мирян. На відміну від знаті в Німеччині чи Франції, яка переходила з однієї західно-християнської конфесії до іншої, литовські шляхтичі під час Реформації переходили зі східного християнства на західне[15]. Після одного покоління протестантів колись православні литовські родини зазвичай переходили на католицизм, а отже у Великому князівстві Литовському протестантизм виконував роль несвідомого спільника католицизму. Не стільки католицизм, скільки Реформація привернула православних литовців до західного християнства: спочатку в його протестантській, а згодом — у католицькій формі. Звісно, контрреформаційний католицизм перейняв тактику своїх протестантських суперників: вживання ним польської мови (хоча католики видали також кілька книг литовською) посилило престиж польської культури між литовською шляхтою, а її нові прозеліти поширили польську мову серед литовськомовного селянства[16]. В 1579 р. свою академію у Вільні відкрили і єзуїти. Їхню антипротестантську пропаганду не можна було відокремити від закликів до православних прийняти зверхність Риму[17].

Хоча католицизм і був відомий як «польська віра» навіть після Контрреформації належність до неї жодним чином не була необхідною складовою «польської» політичної лояльності. Як і мова, релігія ретроспективно трактувалась пізнішими націоналістами як ознака національної ідентичності. Водночас у Речі Посполитій не було релігійної боротьби, яка привела б до територіальних змін на зразок німецького cuius regio, eius religio, чи французького un roi, une foi, une loi[18]. Литовський Статут 1566 p. було створено комісією з п'яти православних і п'яти католиків. Августин Ротундус, поляк, католик та учасник Контрреформації в Литві, написав довгий трактат на захист литовського права, який видав його друг, Миколай Радзивил («Чорний», 1515–1565), протестант, віленський воєвода і головний прихильник Реформації у Литві (спочатку лютеранства, потім кальвінізму і, нарешті, антитринітаризму). Ротундус також відредагував і переклав латиною Статут 1566 р. Він погоджувався з Радзивилом, що Литва була respublica bene ordinata[19]. Інший поляк та найвідоміший польський єзуїт, Пьотр Скарга (1536–1612), 1577 р. присвятив свою найвідомішу книгу православному київському воєводі, князю Костянтину Острозькому, хоча в цьому випадку стосунки між обома були менш сердечними: Острозький, горда та амбітна людина, виступаючи за укладення церковної унії на власних умовах, придбав і спалив весь наклад книги. Загалом, політичний лад Речі Посполитої грунтувався не лише на толеруванні цінностей західного християнства, але й християнства східного. Релігійний мир між всією християнською шляхтою було підтверджено Варшавською конфедерацією 1573 р. І хоча це толерування багатьох різновидів християнства лише для окремих станів суспільства сьогодні може здатися нам нетолерантним. Варшавська конфедерація не мала аналогів у тогочасній Європі.

Ранньомодерні уявлення про польську націю були обмеженішими й водночас відкритішими за модерні націоналізми, що прийшли їм на зміну. Обмеженішими, бо тоді як сучасні націоналізми охоплюють всіх представників певної нації, ранньомодерна польська нація відділяла політичний стан із виборчим правом від нижчих верств, що такого права не мали. Водночас ранньомодерна нація не була економічним класом: магнати завжди були шляхтичами, але лише деякі шляхтичі були магнатами; заможні міщани не були громадянами, допоки не отримували шляхетство. З іншого боку, в політичних категоріях ранньомодерна нація була відкритішою за сучасну націю, бо, тоді як сучасний націоналізм вимагає централізованої держави, Річ Посполита зберігала в Литві та Польщі окремі правові кодекси та адміністрацію. Ранньомодерна нація була відкритішою і в особистих категоріях, бо тоді як сучасний націоналізм наполягає, що національна ідентичність переплетена з культурним походженням та політичною долею, ранньомодерна польська ідентичність допускала, що шляхтич може належати до однієї культурної групи, але мати іншу політичну лояльність. Ці обмеженість та відкритість відбивались також у ставленні до мови: вважалось цілком нормальним, коли шляхтич вживав одну мову (польську) серед людей свого стану чи в політиці, а іншу (яку ми сьогодні назвали би білоруською чи литовською) — в родині чи зі слугами.

Шляхтич міг водночас бути «литовцем» за походженням, політичним «поляком» і віруючим «русином» (або «греком»). Оскільки протягом тривалого часу Литва включала більшість території Київського патріархату, а її населення було переважно православним, Литву називали «руськими» землями. Об'єднавши свої володіння з Польщею у 1385 р., Ягайло діяв як «великий князь литовський, господар і дідич Русі». В угоді 1449 р. між Польщею-Литвою та Московією перша названа «руською», а друга — «московською». Після завоювання Константинополя турками в 1453 р. Московія висунула духовні та політичні претензії на роль центру православ'я, спадкоємиці Візантії та наступниці Київської Русі. Це виправдало її війни з братами-слов'янами з Литви, чиї великі князі століттями вважали себе спадкоємцями князів київських[20]. На практиці московські прагнення бути Руссю підштовхнули Литву до Польщі. Коли Іван IV («Грозний», правив у 1530–1584 рр., проголошений царем у 1547 р.) розпочав у 1558 р. Ливонську війну він пришвидшив укладення польсько-литовської унії 1569 р. Водночас, звичайно, Польща-Литва також претендувала називатися «Руссю»; ось як виглядав титул Зигмунта II Августа за привілеєм 1569 р.: «Король польський, великий князь литовський, Русі, Прусії, Мазовії, Жемайтії і т. д. господар і дідич». Ставлення Івана Грозного до своїх ворогів боярів також свідчить про разючий контраст із правами литовських шляхтичів, підтверджених того ж року Зигмунтом II[21].

Хоча Річ Посполита досягла значних успіхів у війнах з Московією в XVII ст., а відомий порятунок Відня від турків Яном Собеським у 1683 р. прославив Польщу, XVIII ст. стало для неї часом суцільних поразок. Як побачимо в шостому розділі, повстання в Україні середини XVII ст. остаточно знекровило Річ Посполиту. Вона не змогла забезпечити фіскального чи військового підгрунтя для створення модерної держави. Після початкових успіхів, вибори монархів перестали служити інтересам Речі Посполитої. Королі, які не могли започаткувати династій, менш за все опікувались добробутом держави, а королі іноземного походження не особливо прагнули занурюватись у труднощі польської політики. Широкі права польської та литовської шляхти дали можливість Російській імперії (так почала називатись Московія після 1721 р.) знесилити Річ Посполиту. Оскільки її сейм функціонував за принципом одностайності, достатньо було одного хабара, щоб перешкодити будь-якій реформі. Цар Петро I («Великий» правив у 1682–1725 рр.) дійшов до Балтійського моря та ослабив Річ Посполиту: московський деспотизм скористався з польської анархії. Водночас навіть після дезінтеграції Речі Посполитої у XVIII ст. та занепаду викоханих нею принципів толерантності, польська цивілізація й далі зберігала своє значення у Великому князівстві Литовському. Те, що колись було ознакою шляхетства, перетворилось протягом XVIII ст. на символ статусу, що дало польськості можливість процвітати у Литві ще тривалий час після того, як Річ Посполита стала лише спогадом[22]: її культура розвивалась, хоча політичні інституції так і не змогли пристосуватись до нових умов. Перший поділ Речі Посполитої Австрією, Прусією та Росією відбувся у 1772 р. Останньою спробою польсько-литовської шляхти реанімувати інституції Речі Посполитої стала Конституція 3 травня 1791 р. Вона трактувала польсько-литовську шляхту як єдину політичну націю, відмовилась від принципу одностайності в парламентських голосуваннях і намагалась створити модерну, централізовану республіку[23]. Це спровокувало другий поділ Речі Посполитої Росією та Прусією у 1793 р. Повстання Костюшка проти Росії 1794 р. зазнало поразки й закінчилось третім, останім поділом 1795 р. Річ Посполиту стерли з карти Європи.

Російська імперія Катерини II («Великої» правила у 1762–1796 рр.) поступово анексувала майже все Велике князівство Литовське: Полоцьк у 1772 р., Мінськ у 1793 р. і, нарешті, Вільно у 1795 р. Інкорпоруючи Литву, Росія також поглинула її еліти, що розмовляли польською, та селян, що розмовляли (в переважній більшості) мовою, яку сьогодні ми звемо білоруською, а також міста, населені здебільшого євреями. Кінець Речі Посполитої означав кінець політичного устрою, за якого навіть попри часткові упередження євреї користувались інституційною толерантністю[24]. За мить до складу Росії увійшла більша частина світового єврейства. Після Віденського конгресу, за умовами якого російська частина колишньої Речі Посполитої збільшилась приєднанням Варшави (1815 р.), імперія також отримала й найбільше у світі поляків. Лише з територій Великого князівства Литовського, навіть не згадуючи ані те, що пізніше буде назване Конгресовим королівством, ані Україну, Росія отримала більше шляхтичів польської культури, ніж було дворян російської культури в усій Російській імперії. На початку XIX ст. набагато більше царевих підданих вміли читати польською, ніж російською. Деякі польські та литовські шляхтичі, як, наприклад, князь Адам Чарторийський, стали неймовірно впливовими при дворі царя Олександра I (правив у 1801–1825 рр.). Чарторийський був, наприклад, частково відповідальний за розробку в 1804 р. Положення про євреїв Російської імперії[25].

Зруйнування Речі Посполитої й одночасне запровадження в Росії «смуги осілості»[26] супроводжувались радикальними спробами реформувати юдаїзм та єврейське соціальне життя. Ми ще повернемось до цього в третьому розділі. Наразі зазначимо, що на них впливали історичні міфи, що не були прив'язані до території (як, наприклад, хасидизм, що з'явився в Україні після смерті Баал Шем Това в 1760 р.), а також пан європейські течії (як, наприклад, Гаскала, єврейське Просвітництво). Хоча ці напрямки й перетинались у Вільні, вони були чимось іншим, ніж різновидом традицій Великого князівства Литовського; щось подібне до секулярної єврейської політики з'явилось лише наприкінці XIX ст. Серед християнських підданих царя ранньомодерну шляхетську націю поволі витіснили модерні концепції нації як спільноти носіїв народних мов. Для християн у Литві поділ на нації в XIX ст. був довгим і складним процесом, що підважував чітко окреслені й ретроспективні категорії тогочасних націоналістів. Призмою, крізь яку можна спостерігати за забарвленням ранньомодерного литовського патріотизму у чіткі національні кольори, є поема «Пан Тадеуш», завершена великим поетом-романтиком Адамом Міцкевичем у 1834 р.

Адам Міцкевич (1798–1855) народився на Святвечір через три роки після останнього поділу Речі Посполитої в Новогрудку, їдише- та польськомовному містечку. Місцеві литовські татари щойно збудували нову мечеть. Хоча Новогрудок оточували литовські села, більшість місцевих селян розмовляли білоруською. Міцкевич виріс у свідомій польській шляхетській родині, хоча його батько був, найпевніше, православним, а мати, ймовірно, — єврейського походження[27]. Міцкевич навчався у Віленському імператорському університеті, закладі, який гарно ілюструє дилему «неписьменної» імперії, що абсорбувала велику кількість освічених сімей. На початку XIX ст. російська політика була спрямована радше на збереження освітніх досягнень польською мовою, ніж на русифікацію потенційно корисних підданих. У 1803 р. Олександр I відновив у Вільні школу, засновану єзуїтами у 1579 р., як університет із польською мовою викладання. Цим закладом, як і всім Віленським навчальним округом, керував друг царя Олександра, його радник та наставник польсько-литовський князь Адам Чарторийський (1770–1861). Віленський університет, успадкований від Речі Посполитої, був найбільшим подібним закладом Російської імперії. Протягом життя цілого покоління він підтримував переконання місцевої еліти, до якої належав і Міцкевич, що мовою культури та політики була польська. Університет і пов'язані з ним школи готували людей, які зберегли в історії, літературі та поезії пам'ять про щойно зникле Велике князівство Литовське[28]. (Цікаво, що протягом певного часу секретарем і безпосереднім керівником Чарторийського були українці. Подібно до того, як наприкінці XVIII ст. поділи Речі Посполитої привели на імперську службу поляків, століттям раніше, після поділу України за Андрусівським перемир'ям, у Петербурзі з'явилися й українці.)

Поетичну кар'єру Міцкевича важко уявити без університетської підготовки рідною польською мовою в рідній Литві. Це чітко видно на прикладі його шедевра, «Пана Тадеуша», якого Міцкевич дописав у паризькому вигнанні в 1834 р. Ця історія чвар і кохання литовських шляхетських родин закінчується навесні 1812 р., коли Наполеон та його армії проходили Литвою на Москву. Герої поеми, литовські шляхтичі, приєднуються до французького війська, як воно й було насправді; тринадцятирічний Міцкевич спостерігав це на власні очі. Серед тих, хто приєднався до Наполеона у 1812 р., була третина студентів Віленського університету. І хоча Олександр I виграв війну, він не захотів його закривати, завдяки чому в 1815 р. університетські двері були відчинені для Міцкевича. Та навіть зареєструвавшись студентом, який отримує урядову стипендію, юнак вказав своє ім'я як «Адам Наполеон Міцкевич». Оскільки російський цар заплющив очі на те, що литовська шляхта, вихована в його університеті, воювала проти його ж держави, Міцкевич зміг отримати вищу освіту польською мовою. Пізніше він створив ностальгійний шедевр, у якому поєднав трагедію Польщі з тією ж війною проти Росії[29].

За часів Міцкевичевого навчання в університеті польські литовці вважали, що неминуче відродження Литви пришвидшить творення нової Речі Посполитої. Потенційним суперником цього переконання були не ворожі один одному націоналізми, яких тоді ще не існувало, а російська імперська держава. Ідеї про відродження захоплювали Міцкевича та його друзів-студентів, що називали себе філоматами[30]. Після завершення студій Міцкевич врятувався від викладацької рутини в Ковно «завдяки» арешту ув'язненню та засланню вглиб Росії. Роки його вигнання, проведені в Одесі, Петербурзі та Москві, а потім на еміграції в Дрездені та Парижі, стали надзвичайно продуктивними на найкращу будь-коли створену польську поезію. Міцкевич не приєднався до польського повстання проти російської влади у 1830–1831 рр., поразка якого започаткувала новий, романтичний період польської політичної думки й призвела до закриття Віленського університету. Проте колишні студенти цього закладу продовжували свою діяльність у Литві, Польщі, Росії та Європі. Поезія Міцкевича гармонійно поєднувала людську й національну ностальгію. Річ Посполиту вже неможливо було відновити, а сам Міцкевич ніколи вже не повернувся до рідної Литви. «Пана Тадеуша» було написано у 1832–1834 рр., одразу після розгрому повстання, а сама поема, як тепер знає кожен польський і литовський школяр, починається рядками:

Оскільки в майбутньому його твори стали надзвичайно популярними, Міцкевича потрібно розглядати в його власному часі. Подібно до інших європейських романтиків, він прагнув «створити новий світ на руїнах старого»[32]. Для романтиків Західної та Центральної Європи «старий» класичний світ зруйнували Французька революція та Наполеон, тому своїм завданням вони визначали встановлення нових політичних і культурних засад. На відміну від них, для Міцкевича та польських романтиків старий режим припинив існування з поділами Польщі, а Французька революція та Наполеон принесли надії на його відновлення. Після поразки Наполеона шляхта Великого князівства Литовського вже не мала інших потенційних союзників, за винятком хіба навколишніх селян, і Міцкевичів поетичний романтизм створив політичну дилему. Якщо романтики інших бездержавних націй, таких як Італія чи Німеччина, змогли відносно легко поєднати «простолюд» із новопосталою «політич-ною нацією», то в історичній Литві все було складніше. Гердерівську ідею про те, що кожен народ мас власний дух, виявилось непросто застосувати там, де різні локальні громади, мови та релігії вже так довго й успішно поєднувались із належністю до єдиної політичної нації. Проблема полягала не лише в розмаїтті культур, а ще й у живій пам'яті про колишні політичні інституції. В середині XIX ст. ідея об єднаної Німеччини чи Італії залишала достатньо простору для уяви, оскільки раніше нічого подібного не існувало. З іншого боку, ідея об єднаної Польщі автоматично воскрешала привид щойно померлої Речі Посполитої, тим більше, що в Речі Посполитій якраз перед її розпадом прийняли першу в Європі конституцію. В уявленні Міцкевича Литва була водночас частиною цієї політичної традиції і батьківщиною таких романтичних чеснот, як гармонія, краса, енергія та насолода. Подібно до Гердера, який вірив, що слов'яни можуть принести Європі молодість та енергію, Міцкевич вірив, що Литва оживить всю Річ Посполиту[33].

Ранньомодерні Міцкевичеві ідеї про «Литву» як край багатьох народів, але, зрештою, польського майбуття, були сповнені суперечностей, характерних для часу, коли розуміння національності радикально змінилось. Хоча сам він і не був етнічним польським націоналістом і ніколи не бував у Варшаві чи Кракові, створена ним чарівна поезія стала після його смерті в 1855 р. виразником польського етнічного націоналізму. Хоча Міцкевич ніколи не уявляв собі Литви окремо від Польщі, його образи пізніше використали литовські діячі, абсолютно переконані в своїй відмінній етнічній та національній ідентичності. Наприкінці XIX ст. у північно-західній частині колишнього Великого князівства Литовського литовська мова стала фундаментом для культурної окремішності, якою пізніше скористаються нові націоналісти етнічної Литви. Це означало перетворення Міцкевича на литовського національного поета. Іронія полягає в тому, що якби етнічне визначення національності, яке виникло в Центральній Польщі та Північно-Західній Литві, правдиво відбивало історичні процеси, то Міцкевич виявився би білорусом, а не поляком чи литовцем. Зрештою, він народився серед східнослов'янських селян, яких ми сьогодні звемо білорусами, серед яких і відбувається дія «Пана Тадеуша». Але ще більша іронія полягає в тому що білоруська шляхта та письменники, найвідданіші прихильники Міцкевича, так і не скористались своїми «етнічними» перевагами і не претендували на нього як на свого «національного поета» Модерний етнічний націоналізм, що охопив Міцкевичеву Литву, колишнє Велике князівство Литовське, мав би базуватись на мові «більшості», або на діалектах, які сьогодні ми назвали би білоруською мовою. Однак цього не сталося. Етнічний націоналізм — це політична ідея, а її успіх чи поразка має мало спільного з розмірами «етнічних груп». Як ми спробуємо показати в наступному розділі, політика забезпечила найширші можливості для інтерпретацій «Пана Тадеуша», які за своїм духом були якнайдалі від оригіналу (у випадку литовського та польського етнічного націоналізму), водночас маргіналізувавши можливість політичного використання його найточніших інтерпретацій (у випадку білоруського та польського федералізму).

Випробуванням ранньомодерного литовського патріотизму, артикульованого Міцкевичем, стало повстання 1863 р. проти російської влади. Тоді мало хто вірив у відновлення Великого князівства Литовського та Речі Посполитої за допомогою союзу (польсько-мовної) шляхти з (литовсько- чи білоруськомовним) селянством. Між російською поразкою у Кримській війні (1856 р.) та скасуванням кріпацтва Олександром II (1861 р.) деякі польські шляхтичі з Литви таємно радились, як розв'язати проблему кріпацтва так, щоб задовольнити і землевласників, і селян[34]. Зокрема, Якуб Гейштор (1827–1897) намагався переконати литовську шляхту звільнити селян раніше від царя. Хоча він і досяг успіху в своїй місцевості, загалом у Литві шляхта втратила можливість скористатись із неминучого. Гейштор, вважаючи себе польським шляхтичем, який працює над зближенням з польським народом, відкрив школу, де викладали литовською, і не бачив у цьому жодної суперечності[35]. Під час повстання 1863 р., яке він розцінював як передчасне, Гейштор таємно співпрацював з радикалом Костянтином Калиновським (1838–1864). Під час повстання Калиновський обіцяв селянам землю, звертаючись до них їхньою власною мовою (білоруською)[36]. Антанас Мацкявічюс (1828–1863), хоча зараз і вважається протолитовським націоналістом, боровся за відновлення Великого князівства Литовського у тимчасовому союзі з Польщею[37]. У 1863 р. всі троє намагались переконати селян боротись за своє власне щастя, хоча насправді не вірили, що простолюд зрозуміє необхідність відновлення республіки. Ці та інші лідери 1863 р. вже не були ранньомодерними патріотами, що прагнули відновити шляхетську республіку; але вони ще не були й модерними націоналістами, цілком готовими до ототожнення нації з народом. Їх спроба перемогти Російську імперію за допомогою народу виявила дві вихідні дилеми. По-перше, використання інших мов, ніж польська, означало появу нового типу національної політики: якщо селян можна було закликати ризикувати життям їхніми власними мовами, звісно, можна було очікувати, що вони захочуть чути свої мови та читати ними і в спокійніші часи. По-друге, необхідність надати селянам землю, щоб здобути їх підтримку, поставила шляхту перед складним вибором між особистою безпекою та національним визволенням.

Після поразки в 1830 р. Міцкевич ностальгував за ранньомодерною політичною нацією. З поразки 1863 р. з'явились модерні політичні ідеї.

Розділ 2 Батьківщино моя, Литво! (1863–1914)

Модерна політика після 1863 р. відкинула Річ Посполиту як тягар і включила до нації селян з їхньою мовою. Вперше це стало зрозуміло у віддаленій північно-західній частині колишнього Великого князівства Литовського, де поразка повстання 1863 р. пришвидшила розвиток модерного, лінгвістичного литовського націоналізму. Радикальна селянська емансипація наблизила модернізацію сільського господарства й поступово витворила новий клас заможних литовських селян[38]. Імперська постанова, що мала на меті привернути литовських студентів до Санкт-Петербурга замість Варшави, створила нову литовську світську еліту. Схожий незапланований націотворчий ефект мала й непослідовна деполонізація шкіл, оскільки російська культура виявилась менш привабливою для литовських студентів, ніж польська. Протягом наступних десятиліть дедалі впливовіші селяни литовського походження, які навчились читати рідною мовою в школах, декласована польськомовна шляхта, що знову вивчила литовську, соціалісти та лікарі, підготовлені в російських університетах, а також католицькі священики започаткували литовський національний рух[39]. Литовські національні діячі вважали невдале повстання 1863 року польською помилкою та вірили, що зможуть виробити кращу національну стратегію. Замість збройних повстань нове покоління звернуло увагу на національну культуру, подібно до головної течії післясічневого польського патріотизму, позитивістів, які постулювали необхідність практичної «органічної праці» для побудови національної спільноти[40]. Однак якщо для поляків таке «повернення до витоків» означало зміцнення масової основи елітної національної спільноти; то від литовців воно вимагало насамперед власної націоналізації.

Литовські витоки лежали глибоко в історії. Протягом століть литовська мова не визнавалась мовою політики. Великі литовські князі ніколи не видавали книг литовською. Останній з них, хто ще знав литовську мову, помер у рік відкриття Америки Колумбом. Мало того, що традиції колишнього Великого князівства Литовського були записані польською та руською (близькою до білоруської) мовами, так ще й литовське селянство охоче брало приклад зі своїх князів і священиків. Протягом XIX ст. литовськомовні селяни переходили на білоруську мову, що закладало слов'янське підгрунтя для їхнього майбутнього перетворення на поляків чи росіян. У деяких селянських родинах дідусі та бабусі говорили литовською, батьки — білоруською, а діти — польською; таким чином одна сім'я вособлювала історичну тенденцію, яку прагнули змінити литовські діячі. Заможні селяни полонізували своїх дітей безпосередньо, навчаючи їх у школах із польською мовою викладання (чи, принаймні, мовою позакласного спілкування). Очевидна загроза національній ідентичності загострила риторику литовських діячів. Мовчазне розуміння того, що самі вони краще говорили та писали польською, ніж литовською, надавало завданню національного відродження першочергової ваги.

Для досягнення своїх теперішніх цілей литовські діячі апелювали до уявного Великого князівства Литовського та ігнорували відчутну тяглість ранньомодерних традицій 1569–1795 рр. на користь своєї міфічної ідеї середньовічної Литви та Вільнюса доунійних часів. Вони упривілеювали мову, яка не вживалась у ранньомодерному Великому князівстві Литовському (литовську), спирались на соціальну групу, яка була маргінальною в його політичному житті (литовськомовних селян), і відчували романтичну ностальгію за язичництвом. Вони також представляли Люблінську унію як тиранію панів над селянами, а сучасних «панів» (тобто польсько-литовську шляхту) — як зрадників нації. І так само, як інтерпретації національної історії стосувались справжніх проблем твореної нації, так і це відчуття несправедливості випливало зі складного соціального становища багатьох литовських національних діячів.

Щоб стати модерною нацією, Литва мала стати селянською нацією, лідери якої згодом могли би підважити вищі за них соціальні верстви на хисткому грунті мови та історії. Скасування кріпацтва та відкриття шкіл для селянських дітей забезпечило їм політичну можливість для цього, навіть якщо й не надало необхідної впевненості. Литовський рух зародився на Сувальщині, де кріпацтво було скасоване Наполеоном у 1807 р. «Русифікація» польських до цього шкіл після 1863 р. стала іншим важливим кроком. Гімназія в Маріамполі, осередок полонізації до 1863 р., стала в 1867 р. імперською державною школою; польська мова була заборонена, а литовська введена до її навчальної програми. Маріампольська гімназія виховала двох найважливіших литовських національних діячів: Йонаса Басанавічюса та Вінцаса Кудірку. Обидва були здібними дітьми із заможних селянських родин, обидва мали стати католицькими священиками, обидва отримали кращі можливості для розвитку в російській освітній системі. Таким чином, спроба російської влади обмежити польський вплив у Литві після 1863 р. мимоволі створила соціальний простір для модерного литовського національного руху, що грунтувався на литовській мові.

Історичні та лінгвістичні формулювання, втілені в життя після 1863 р., були випрацювані вже давно. Найпереконливіше їх виразив Теодор Нарбут (1784–1864), який у 1835–1841 рр. видав величезну польськомовну історію Литви. Наприкінці чотирьох тисяч сторінок Нарбут зробив висновок, що історія Литви «закінчилась» у 1569 р., і символічно зламав перо над могилою тодішнього польського короля та великого князя литовського[41]. Вражаючий доробок Нарбу-та забезпечив наукове підгрунтя для політичних поглядів, згідно з якими модерна Литва має шукати витоки швидше в Середньовіччі, аніж у ранньомодерному часі. У XIX ст. з усіх робіт, присвячених литовській історії, працю Нарбута цитували найбільше[42]. Водночас модерний литовський націоналізм був насправді артикульований трохи раніше, і зробив це литовською мовою Симонас Даукантас (1793–1864). Однокурсник Міцкевича у Віленському університеті, Даукантас поділяв Міцкевичеве захоплення середньовічною Литвою. Він був, здається, першим, хто трактував унію з Польщею 1569 р. як капітуляцію, а поширення польської мови — як руйнування місцевої культури, вищої за польську. У 1822 р. Даукантас висловив ці погляди в першій науковій історії Литви литовською мовою. І хоча ця книга була видана лише в 1929 р., у 1845 р. з'явилась інша його впливова праця.

Поки литовські історики творили цю нову періодизацію, прославляючи Середньовіччя й ганьблячи ранньомодерні часи, поезія Міцкевича надавала тій славі краси. Дія його поем «Гражина» (1823) та «Конрад Валленрод» (1828) відбувається у середньовічній Литві. Цікаво, що інша підстава для ідеалізації Середньовіччя з'явилась із випадкової співпраці Даукантаса з Міцкевичем. У 1822 р. Даукантас переклав юнацькі літературні спроби Міцкевича з польської на литовську, вірогідно, сприйнявши їх за автентичні уривки стародавньої хроніки. Пізніше Даукантас включив Міцкевичеву історію про литовську принцесу Живілю в свої історичні твори, і до 1884 р., коли було встановлене Міцкевичеве авторство, ця казка вже зайняла вагоме місце в литовській національній культурі[43]. «Викриття» Живілі мало що змінило. Гражину, ще одну міфічну принцесу, ім'я якої до кінця XIX ст. поширилось серед литовських дівчат, також вигадав Міцкевич. І все ж між романтичним поетом та його модерними литовськими читачами існувала велика різниця. Міцкевичева передмова до «Конрада Валленрода» закінчується цитатою з Шиллера: «Тому, що пісня вічності дає, життя умить вкоротить віку». Для Міцкевича стародавня Литва справді зникла, а об'єктом ностальгії, як і в «Пані Тадеуші», була ранньомодерна Литва, приєднана до Польщі в Речі Посполитій. Литовські ж діячі наслідували лінію Нарбута та Даукантаса: якщо литовська історія скінчилась в 1569 р., то відроджувати треба було саме середньовічну Литву. Такою була модель історії, що її представляли перші модерні литовські видання.

1883 року Йонас Басанавічюс (1851–1927) вирішив започаткувати литовськомовну газету. Басанавічюс був випускником Маріампольської гімназії, яка за часів його навчання перейшла з польської на російську мову викладання, додавши литовські мовні курси. Він був одним із тих молодих литовців, яким дозволили навчатись в імперських університетах, що зробило його ідею Литви чіткішою. В Москві Басанавічюс вчився у французьких професорів, товаришував з болгарськими національними діячами й видавав праці з історії Литви (польською мовою). В 1879 р. він закінчив вивчати медицину та емігрував до Болгарії, де працював лікарем і продовжував пізнавати литовську історію. В 1882 р. це привело Басанавічюса до Праги, де він познайомився з діячами чеського національного руху. Як і його болгарські приятелі, нові чеські знайомі Басанавічюса теж ідеалізували середньовічну велич і відкидали ранньомодерну поразку. Саме в Празі він вирішив заснувати литовськомовне видання. Користаючись з метафори, яку використовували чехи, коли описували пробудження нації зі сну, Басанавічюс назвав своє видання «Аушра» («Ausra», «Світанок»)[44].

У 1883 р. разом зі своїми співвітчизниками він вирішив видавати власну газету в Німеччині. Хоча литовська мова й не була заборонена в Російській імперії, твори литовською мали друкуватись кирилицею. У Німеччині ж литовські діячі могли друкуватись литовською й латиницею, потім переправляючи свої видання в Російську імперію. Перші номери Басанавічюс редагував із Праги, довіривши видання в Німеччині Юргісові Мікшасові (1862–1903). Коли той мусив залишити Німеччину після любовної пригоди, його змінив Йонас Шлюпас (1861–1944), який мав досвід підпільної роботи в польській соціалістичній партії «Пролетаріат». Шлюпаса також вислали з Прусії. Сорок чисел «Аушри» популяризували ідею історичної тяглості від доунійного періоду, а також відмінності Великого князівства Литовського від Польщі. Підгрунтям для цих поглядів стали дослідження Даукантаса й Нарбута та поезія Міцкевича[45].

У рішенні «Аушри» оминути ранньомодерний період і перейти безпосередньо від Середньовіччя до модерного часу не було нічого дивного — її автори наслідували тогочасних чеських діячів. Люблінська унія 1569 р. стала для литовців тим, чим битва на Білій горі 1620 р. була для чехів: чітким знаком кінця національного життя. Це дало змогу звинуватити іноземців, прославити Середньовіччя, пояснити соціальне походження національних діячів і звеличити простолюд[46]. Як і Люблінська унія, яка (начебто) викорінила литовську шляхту, так і поразка на Білій горі (начебто) замінила чеську знать зграєю іноземних пройдисвітів. Таким чином, національне відродження потребувало свіжої крові та відродження національних традицій, які можна було знайти лише серед народу. В обох випадках це поєднання Середньовіччя з модерністю спочатку було сформульоване ранньомодерною мовою високої культури: німецькою для чехів, польською для литовців. Поширення цих ідей серед народу його ж власною мовою було переломним кроком, хоча й вельми суперечливим.

У 1880-х рр. «Аушра» опублікувала цей проект народною мовою, литовською. Як ми вже знаємо, назва часопису — «Світанок» — свідчить про універсальну зарозумілість, притаманну націям зі слабкими державною та культурною традиціями: виявилось, що смерть була лише сном, від якого можна прокинутися з черговим обертом землі, коли по ночі знову прийде день. В той же час проста спроба подати цю ідею литовською мовою вказує на ширші можливості за умови її реалізації. Ідея національного відродження надає спокусливий шанс скористатись відсталістю й надолужити втрачене коштом досягнень інших. Алфавіт, наприклад, насправді був винайдений лише один раз[47]. Проте він має бути перероблений національними діячами, які прагнуть наблизитись до простих людей, перетворивши їхню розмовну мову на літературну — практична необхідність, сповнена національних чеснот. Ми можемо спостерігати це не в значенні, а в написанні слова «Аушра». Сьогодні в історичних книгах воно пишеться через «s», тоді як у 1883 р. воно зазвичай писалось через «sz». Тут ідеться про різницю між польською орфографією, якою зазвичай користувалась литовська мова, та чеською орфографією, яку намагались запровадити редактори, прагнучи, щоб литовська мова менше нагадувала польську. Ця зміна не мала нічого спільного з можливістю друку в Російській імперії: обидві системи використовували латиницю й, відповідно, були протизаконними. Російська поліція конфіскувала б як видання з назвою «Ausra», так і з назвою «Auszra»: дозволеною була б тільки кирилична «Аушра». Тому в даному випадку литовські діячі переймались лише емансипацією литовської культури від польського спадку.

Іронія ж литовського запозичення від чехів полягає в чотирьох моментах. По-перше, в Середньовіччі, ще до об'єднання Польщі та Литви, польська стала літературною мовою під впливом саме чеської[48]. Отже, польською, що проникла у Велике князівство Литовське в ранньомодерний час, писали за зразком старочеської. Століттями пізніше фонетичні символи, які копіювали модерні литовські діячі, були розроблені модерними чехами, що прагнули позбутися приголосних сполучень та окремих літер, які нагадували їм німецькі. Після цієї реформи модерна чеська мова також почала відрізнятися від польської, оскільки остання зберегла елементи старочеського правопису та продовжувала використовувати складні приголосні на позначення окремих звуків. Цей неочікуваний наслідок чеських реформ, за яким шкодували деякі чеські панславісти, був саме тим, що привабило литовців, оскільки їхнім головним конкурентом була польська культура. Наприклад: традиційно чеська, польська і литовська мови передавали звук «в» через літеру «w», як і німецька. Натомість після реформи чехи і литовці почали вживати «v». Так само всі три мови традиційно застосовували літери «cz» для позначення звуку «ч»; після реформи в чеській та литовській з'явилась літера «c». Таким чином, литовці скористались новою чеською орфографією проти старої у своїй боротьбі з польською мовою.

По-друге, оскільки в Росії було заборонено вживати латиницю для друку литовською, литовці не могли використовувати обидві вищезгадані системи у Вільнюсі. Тому вони запозичували чеські літери, щоб друкуватись своєю, більш-менш реформованою литовською мовою за кордоном, у німецькій Східній Прусії. Таким кружним шляхом орфографія, розроблена, аби обмежити вплив німецької культури, повернулась до Німеччини.

По-третє, і ще іронічніше: чеське розв'язання проблеми литовської орфографії полягало в заміні «sz» і «cz» на «s» і «c» відповідно. Згідно з іншою ідеєю, яку кількома роками раніше висунув німецький лінгвіст Август Шляйхер (1821–1868), пропонувалося позбутись польської літери «l» і використовувати «v» замість польської «w». Отже, в результаті німець підтримав чеське розв'язання проблеми обмеження польського впливу на литовську мову в Росії.

По-четверте, філологічний інтерес німців до литовської мови був частиною романтичного повороту в німецькій науці, представники якого намагались, зокрема, звільнити німецьку культуру від французьких впливів. Якщо ми залишимось у цьому дзеркальному будинку, то побачимо, як у Європі кінця XIX ст. національні ідеї відбивались під різними кутами, навіть якщо самі націоналісти вважали свої жадані образи винятковими, чистими та прекрасними. Ми також побачимо серед них й оригінальну модель націоналізму XIX ст. — у Франції, яку багато хто на схід від Рейну сприймав як батьківщину політичної філософії та модель національної держави[49].

В Європі, де література зазвичай вважалась необхідним атрибутом нації, майже цілковита відсутність литовської літератури компенсувалась подвоєною увагою до віковічних чеснот мови. Басанавічюс стверджував, що формальна досконалість литовської мови є доказом цивілізованості давніх литовців. Оскільки прикладів світської літератури, які довели б подібні твердження, збереглось дуже мало, то вік мови замінив її досягнення. Подібно до тосканських міст, середньовічні вежі яких вціліли завдяки ранньомодерному економічному занепаду, литовська мова зберегла стародавні особливості завдяки її ранньомодерному літературному забуттю. Саме польська, а не литовська, прийняла на себе найбільший тягар латинських, німецьких і французьких запозичень; натомість надзвичайно складна литовська граматика збереглась як незрозуміла мова селян. Навіть Міцкевич називав литовську «найстарішою мовою, якою говорили на європейському континенті» а в 1843 р. він пов'язував литовську мову із санскритом (а литовців — із загиблим індійським племенем). За вісім років до цього литовський історик Нарбут описав зв'язок між литовською та санскритом у першому томі своєї грунтовної польськомовної історії литовської нації, посилаючись на німецьких авторитетних діячів, наприклад, на Якоба Грімма (1785–1863), філолога та збирача народних казок. Даукантас у своєму творі 1845 р. спирався на філологічні праці Шляйхера[50]. Міцкевичів образ давньої Литви також базувався на німецьких джерелах, таких як «Історія Прусії» Августа фон Коцебу (1761–1819)[51]. Отже, висуваючи свої особливі ідеї щодо литовської мови, Нарбут, Даукантас і Міцкевич використовували народні мотиви німецького романтизму та досягнення німецьких вчених. Крім того, перебуваючи під час вигнання в Парижі, Міцкевич вільно спілкувався з французькими істориками, наприклад, Жюлем Мішле, а свої ідеї про старожитність литовської мови висловив у лекціях французькою як професор Колеж де Франс[52]. Ми можемо побачити певну іронію в тому, що ідеї про литовську мову, які з'явились чи були опубліковані у Німеччині і Франції, пізніше стали наріжним каменем литовського націоналізму. Та водночас цих наукових висновків неможливо було б дійти, якби балтійські литовські діалекти не пережили століття майже цілковитої ізоляції від високої культури.

У присмерках XIX ст., коли самого лише населення було недостатньо для творення нації, національні діячі все ще відчували зв'язок із ранньомодерною культурою й розуміли необхідність довести, що нове може відповідати старому. В усій Європі XIX ст. романтичні націоналісти прийняли спільні стандарти національності: вона вимагала високої культури, забезпеченої літературою. До того ж існування давньої культури було кращим за її відсутність. Вік вважався важливішим за красу, коли тієї бракувало. Приймаючи Гріммові, Нарбутові та Міцкевичеві ідеї щодо віку литовської мови, литовські діячі покоління «Аушри'' хотіли водночас показати, що литовська може витримати вагу модерної літератури. Приймаючи Міцкевичеві припущення про те, що висока культура пов'язана з політичною долею, литовські письменники переклали його поезію литовською, аби заперечити його ж твердження про те, що літературною мовою Литви була польська. Вони гадали, що коли литовська мова зможе передати надзвичайну Міцкевичеву поезію, тоді й Литва зможе вважатись окремою нацією з власним майбутнім. Цей позірний пієтет щодо польської культури під час літературних змагань національного відродження мав виявити рівність литовців як нації. На те, щоб перескочити через один етап і щоб вік став красою, було докладено неймовірних зусиль[53].

Краса була необхідна переважно для того, щоб переконати поляків навколо, а головне — поляків у собі. Для розвитку національного руху, щоб краса стала силою, у це мав повірити ще хтось, окрім національних діячів. Поет Вінцас Кудірка (1858–1899), трішки молодший за Басанавічюса, між віком і красою знайшов шлях до народу. Це була складна ідея, що орієнтувалася радше на привласнення, ніж на відкидання ранньомодерного польського спадку. Хоча Кудірка, як і Басанавічюс, вивчав литовську мову в Маріамполі, його гімназія радше сполонізувала. Зважте на спогади Кудірки про шкільні роки: «Мій інстинкт самозбереження підказував мені не говорити литовською і стерегтись, щоб ніхто не побачив мого батька в грубому селянському одязі, який розмовляв лише литовською. Тому я намагався якнайкраще говорити польською, навіть якщо це в мене погано виходило. Коли батько чи інші родичі провідували мене, я уникав їх, коли помічав, як друзі-студенти чи якісь пани спостерігали за нами, я міг спокійно говорити до них, лише коли ми були на самоті чи назовні. Я вважав себе поляком і тому паничем, просяклим польським духом»[54].

Хтось запитає, чому Маріампольська гімназія настільки по-різному вплинула на Басанавічюса, який за студентські роки перетворився на свідомого литовця, та Кудірку, який почав вважати себе поляком. Відповідь вкаже нам на значення начебто дрібних деталей російської імперської політики. Басанавічюс, на кілька років старший за Кудірку, вчився в Маріамполі під час воєнного стану, коли російські багнети принесли заборону на польську мову. Після його скасування у 1872 р., на другому році навчання Кудірки, польська мова повсюди в Литві тишком-нишком повернулася в програму навчання. Навіть Маріамполь, як бачимо, знову перетворився на осередок полонізації.

Як і Басанавічюс, Кудірка залишив Литву, щоб здобути вищу освіту в російському університеті. Проте для цього Кудірка поїхав до Варшави, де вважав себе поляком, а своє політичне хрещення отримав серед польських соціалістів. Зрештою, його тривалий зв'язок із Польщею прислужився й литовській справі. Тоді як Басанавічюс навчався у болгарських та чеських національних діячів, Кудірка міг сприймати, а не просто відкидати і польський спадок. Блискуча ідея Басанавічюса полягала в ігноруванні непростої ранньомодерної історії й, подібно до чехів та болгар, — в оспівуванні середньовічного минулого. Кудірка використав ранньомодерну польську ідею для модерних литовських цілей, які він прийняв після повернення з Варшави у 1889 р. Він зміг представити Литву не лише історично відмінною від Польщі, як Басанавічюс, а й як національно рівну з Польщею в сьогоденні. Незважаючи на викрути, повороти та спроби перебороти конкурента, занепокоєння щодо рівності статусу відчувалось повсюди. Ідея про те, що культуру треба набути та проявити, мотивувала юнацькі спроби Кудірки здаватися паничем; в його зрілі роки вона стала підставою для ширшого проекту возвеличити себе та своє походження, втягнувши селян до політики. Його захоплення польськістю в 1870-х рр. дало енергію для змін в 1890-х рр.; його блискуче знання польської мови дало можливість використати Міцкевича для нових цілей створення селянської нації. У Варшаві Кудірка міг спостерігати за тим, як польські національні діячі перетворили Міцкевича на модерного польського патріота. Його відповіддю стало поєднання Міцкевичевого шедевру з модерним литовським патріотизмом. Міцкевичів журливий початок «Батьківщино моя, Литво!» в Кудірки перетворився на сповнене надій «Батьківщино наша, Литво!» У 1898 р. він включив ці перероблені перші рядки «Пана Тадеуша» до вірша, що пізніше став національним гімном Литви[55].

Таким чином, двома поколіннями після Міцкевича поняття «Литва» отримало інше значення. На відміну від Міцкевича, Кудірка вірив, що батьківщина, про яку йшлося, є батьківщиною литовсько-мовної нації, якій судилося мати власну державу. В цьому розумінні, протилежному за змістом до оригінального поняття, але схожому за формулюванням, Міцкевичеві слова, перекладені й ледь-ледь модифіковані, стали гаслом литовського національного руху. Це була не просто іронія, а перетворення усталених романтичних ідей про ранньомодерну Річ Посполиту на одну з багатьох можливих національних форм. Поразка повстання 1830 р. спричинила зародження романтизму зрілого Міцкевича часів «Пана Тадеуша»; поразка 1863 р. поділила романтизм на кілька національних течій. Подібно до Міцкевича та польських романтиків після повстання 1830 р., Кудірка та литовські романтики після повстання 1863 р. прагнули «створити новий світ на руїнах старого». Для них цими руїнами була Річ Посполита.

1863 рік став переломним для литовської нації. У польському та білоруському випадках нам важче побачити сяйво модерних націоналізмів у присмерках ранньомодерного Великого князівства Литовського. Навіть якщо нове покоління модерних литовських діячів 1880–1890-х рр. створило окрему литовську історію й вивело з неї етнічну націю, литовські поляки та білоруси все ще вважали «Литву» поняттям географічним і політичним. В їхньому уявленні бути литовцем означало зберігати традиції Великого князівства Литовського, а тому багато з них вважали національне питання несуттєвим. «Тутейшість» більшості шляхти часто була свідомим відкиданням ідеологій, що, здавалось, погано пасували до місцевих реалій і традицій[56]. «Тутейшість» селян навколо Вільна була практичною відповіддю хитросплетінням мовної асиміляції та спробою дипломатичним шляхом уникнути необхідності обирати між польськомовною шляхтою та російськими імперськими чиновниками[57]. Наприкінці XIX ст. перевага польської як засобу спілкування залишалась настільки ж широко зрозумілою, як і в студентські часи Міцкевича[58].

Навіть після невдалого повстання 1863 р. політично амбітна шляхта могла пробувати пристосувати традиції Великого князівства Литовського до потреб модерної політики. Найвагомішим прикладом цього напрямку був польський революціонер та державець Юзеф Пілсудський (1867–1935), нащадок литовських шляхетських родин і за батьківською, і за материнською лініями[59]. Пілсудський вчився й мужнів у русифікованих віденських школах. Після заслання до Сибіру він повернувся до Литви, розпочавши свою кар'єру як польський соціаліст у Вільні в 1890-х рр. Як ми побачимо далі, він стане головною дійовою особою під час створення польської держави у 1918 р. та майбутнього приєднання нею Вільно. Патріотизм Пілсудського грунтувався не на модерному етнічному чи лінгвістичному визначенні Польщі, а на ностальгійних республіканських ідеях Великого князівства Литовського, які він протиставляв історичному поняттю автократичної Росії. Підсудський, називаючи себе литовцем, говорив літературною польською своєї родини, селянською білоруською й поганою російською, яку отримав у спадок від сибірського заслання. Як побачимо далі, його поразку як литовця забезпечили його ж союзники, що зробили можливим його успіх як поляка[60].

Захоплення білоруських діячів Великим князівством Литовським та їхній соціалістичний федералізм нагадували погляди Пілсудського. Проте й люди, які прагнули відродити Велике князівство Литовське під назвою «Білорусь», також були обмежені своєю ідентифікацією з ранньомодерною польськістю. Протягом трьохсот років місцевою мовою культури була польська; її захищали місцева католицька еліта та Католицька Церква, а також підтримували мільйони носіїв на Заході. Литовська, жодним чином непорівнянна за своїм статусом до польської, легко відрізнялась своєю недоступністю як балтійська мова. Її носії, хоча їхня кількість і зменшувалась, географічно були краще захищені, ніж носії білоруської. Позиція ж останньої виглядала найхисткішою: вона була некодифікованим слов'янським діалектом із низьким статусом, морфологічно розташованим між польською та російською мовами, а носії цього діалекту були соціально локалізовані між польською культурою та російською владою. Білоруські селяни вважали польську (а з часом і російську) за вищі мови, а ту, що ми сьогодні звемо білоруською, — за простеньку говірку нехитрого люду. Щоб вийти з селянства, треба було володіти або польською, або російською[61]. Мовна гнучкість, така цінована в ранньомодерних Речі Посполитій та Великому князівстві Литовському, була тягарем для кожного, хто взявся би розвивати модерний білоруський мовний націоналізм.

Для чого тоді було тиснутись у цей обмежений простір? Навіщо зараз приділяти увагу білоруськомовним і білоруським національним діячам, зважаючи на те, що їхні прагнення оволодіти Вільном рідко коли сприймались серйозно, а також беручи до уваги, що білоруська модерна нація все ще тільки мала з'явитись? Білоруський напрямок традицій Великого князівства Литовського вказує нам на небезпеку припускати, що давні лінгвістичні чи «етнічні» групи є лише попередниками наявних національних груп, големами, що їх треба оживити магією модерності. Там, де вже існують модерні нації, історики заввиграшки можуть «довести» їхнє походження від «етнічних груп». Саме тому білоруська поразка забезпечує нас корисним прикладом. У білоруському випадку ми маємо найбільшу «етнічну групу» на даній території. За російським переписом 1897 р. у Віденській губернії білоруською розмовляло більше людей, ніж усіма іншими мовами разом узятими. У Віленській, Мінській, Гродненській, Могильовській та Вітебській губерніях, сусідніх територіях історичної Литви, білоруськомовні жителі складали три четвертих населення. Однак у XX ст. ця «етнічна група» не стала модерною нацією. В поєднанні з литовським і польським успіхами ця білоруська невдача допомагає нам зрозуміти, чого насправді потребують національні рухи. Якби їх перемога справді була наперед визначена відданістю традиціям Великого князівства Литовського чи кількістю людей, що розмовляли певною мовою, білоруси мали би більше причин сподіватись на неї, ніж будь-хто інший. Білоруська поразка стала результатом соціальних і політичних випадковостей, що не піддаються націоналістичним поясненням і тому заслуговують на увагу істориків[62].

Сподівання щодо білоруської Литви гарно висловив поет Вінцент Дунін-Марцінкевич (1807–1884). Нащадок дрібношляхетської литовсько-польської родини, Дунін-Марцінкевич навчався в Петербурзі. 1840 року він дебютував у Вільні з польсько-білоруською комічною оперою, яку написав разом зі Станіславом Монюшком[63], а в 1859 р. завершив роботу над білоруським перекладом Міцкевичевого «Пана Тадеуша». Як і литовські діячі, про яких ми вже говорили, Дунін-Марцінкевич брав на віру, що найпевнішою ознакою чесноти селянської мови була її рівність з польською, а найпереконливішою демонстрацією цієї рівності були переклади з польської літератури. Він гостро відчував тиск слов'янських літературних мов з обох боків: за його власним зізнанням саме переклад «Пана Тадеуша» російською, а не польський оригінал, підштовхнув його взятись за роботу над білоруським варіантом. Як і литовці, Дунін-Марцінкевич охоче використовував те, що можна було вважати підтримкою від самого поета. Міцкевич називав білоруську «найбагатшою та найчистішою мовою давнього походження»; Дунін-Марцінкевич збирався довести це, переклавши Міцкевичеву історію про «білоруських панів» мовою, якою змогли б читати «білоруські селяни»[64]. Це виглядало надзвичайно амбітним завданням, оскільки оригінальна поема була дуже довга, складна та гарна, а білоруські діалекти на той момент ще не були кодифіковані. Хоча білорусько-руська народна мова використовувалась як літературна мова у XVI ст., після 1569 р. внаслідок тріумфу польської нею було написано дуже мало.

Перші кроки вже було зроблено: білоруська народна культура була перекладена польською мовою Яном Чачотом (1796–1847). Чачот вчився разом із Міцкевичем у Вільні, брав участь у тому ж таємному товаристві, і вони залишились друзями до кінця життя. Поки Міцкевич адаптував білоруські народні звичаї в «Дзядах» (дві збірки, 1822 і 1823 рр.) і писав про польськомовну шляхту білоруськомовних земель у «Пані Тадеуші» його товариш Чачот збирав народні пісні й адаптував їх мальовничою, але літературною польською[65]. У практичних категоріях здійснити Чачотів намір було набагато легше за Дунін-Марцінкевичів. Перекладати народну культуру на літературну мову в суспільстві, яке все ще переймалося статусними питаннями, — одна справа, а перекладати літературні шедеври на мову селян — зовсім інша. Культурна людина може зачаруватись тим, коли у свинарнику знаходять перлину, але це не означає, що їй сподобається, коли її власні перли розкидають перед свиньми.

Ці статусні труднощі постали й перед самими білоруськими патріотами. Лише дехто з них шанобливо ставився до білоруських селян. Дунін-Марцінкевич, як і Чачот з Міцкевичем, все ще залишався просякнутим ранньомодерним патріотизмом колишньої Речі Посполитої, де польська була мовою політики та культури. Водночас Дунін-Марцінкевич був свідомий того, що й сама польська вже почала відігравати нову політичну функцію в нових політичних умовах. Попри наміри Міцкевича, той факт, що його поезії були написані польською, допомагав консолідувати мовний (етнічний) польський націоналізм[66]. Тоді як польська мова в Польщі рухалась «донизу», в Білорусі білоруські патріоти сподівались посунути білоруську «догори». Дунін-Марцінкевич розумів, що діалекти, якими розмовляли на територіях, де відбувалась дія «Пана Тадеуша», були білоруськими, і сподівався підняти цю мову на вищий рівень, щоб допомогти білоруському народові у Міцкевичевій Литві.

Інші проблеми лежали в політичній сфері, де ці письменники мали жити й творити. Тоді як поляки могли видавати «Пана Тадеуша» в оригіналі, а росіяни мали переклад російською, імперський цензор конфіскував переклад Дуніна-Марцінкевича на підставі того, що його видання використовувало латиницю, а не кирилицю[67]. Білоруська мова не була заборонена в цей час: просто її не можна було передавати на письмі латинськими (польськими) літерами. Проблема Дуніна-Марцінкевича полягала в тому, що назва на обкладинці його білоруського видання виглядала так, як вона виглядала б на польському — «Pan adeusz» — а не на російському виданні — «Пан Тадеуш». Литовські діячі розв'язали цю проблему співпрацюючи зі своїми співвітчизниками в Німеччині; Дунін-Марцінкевич не мав подібних можливостей, оскільки всі білоруси жили в Російській імперії. Серед них були сміливі білоруські діячі; існували діалекти, що могли би стати літературною мовою, і мешкали мільйони людей, які могли б навчитись читати нею. Проте в середині XIX ст. мало хто міг читати лише білоруською, видавати книжки для білорусів не було де, а на самі білоруські книжки не було попиту.

Проблеми, які на перший погляд створила російська імперська політика, часто мали свої витоки в польському та католицькому спадку Великого князівства Литовського, яке сподівались оживити білоруси. Спочатку російська влада насправді підтримувала інституції Великого князівства Литовського. Єзуїтському ордену, забороненому Папою Клементом XIV у 1773 р., дозволили продовжувати свою діяльність у Російській імперії. До його заборони в 1820 р. єзуїтські академії, школи та друкарні в Росії користувались переважно польською мовою. Віленський університет (заснований як єзуїтська академія в 1579 р.) та Віленський навчальний округ, що користувались польською, проіснували аж до 1832 р. Литовський Статут 1588 р. залишався чинним до 1840 р. Хоча він і був написаний руською мовою, подібною до білоруської, засідання шляхетських сеймиків і судів відбувались польською. У релігії, шкільництві та праві російська влада спочатку зберігала здобутки польської цивілізації на території колишнього Великого князівства Литовського, і це не настільки дивно, як здається. Правління Олександра I було далеке від модерного націоналізму, через призму якого сьогодні розуміється польсько-російська історія; він з явився лише після 1863 р. На початку ж XIX ст. імперська влада все ще переймалась кооптацією еліт, а не мобілізацією мас, і Олександр I вірив, що підставові засади Просвітництва, як говорив його польський друг Чарторийський, були найвагомішою основою для приєднання нових еліт до російської держави[68].

У колишній Литві XIX ст. дуже нагадувало століття XVIII: польські політичні ідеї знову й знову зазнавали поразки, тоді як польська культура продовжувала свій впевнений поступ. Саме це мав на увазі білоруський історик Митрофан Довнар-Запольський (1867–1934), сам родом із дрібної шляхетської родини з-під Вільна, коли називав російську політику Олександра I «полонізацією»[69]. Довнар-Запольський, який народився після 1863 р., розглядав ці події в чітких національних категоріях, що не були настільки вагомими у першій половині століття; натомість він слушно наголошував на тяглості польської культури на білоруських землях перед 1863 р. Навіть після невдалого повстання 1830–1831 рр. шляхтичі, які вважали себе білорусами, могли вільно перебувати в польській та російській політичних сферах, не звертаючи уваги на мову чи звичаї селян навколо себе[70]. Можна з певністю стверджувати, що шляхта з Білорусі втратила більшу частину своїх традиційних позицій після скасування у 1840 р. Статуту Великого князівства Литовського, а своє соціальне становище — після скасування кріпацтва у 1861 р. Подібно до того, як після 1863 р. деякі шляхтичі звернулися до литовської етнічної національності, деякі з них звернулись до білоруської. Але тут вони знову постали перед інституційною проблемою, яку лише на перший погляд створила російська влада.

Упродовж півсторіччя, коли російська політика дозволяла білоруській шляхті прямувати в бік польської високої культури, вона усунула релігійний фундамент для загального визнання існування окремої білоруської нації. Коли в 1795 р. відбувся останній поділ Речі Посполитої, напевно, чотири п'ятих селян Великого князівства Литовського були уніатами[71]. 1839 року Уніатську Церкву на цих територіях поглинула Православна Церква. Якщо литовські діячі могли вказувати на католицизм як на рису своєї відмінності від Росії, білоруські діячі могли тільки шкодувати про втрату «своєї» Уніатської Церкви, оплакуючи її долю після 1853 р.[72] Проте в 1839 р. ця Церква зовсім не була білоруською національною інституцією. Створена для потреб Речі Посполитої, вона користувалась польською мовою. Протягом майже двохсот років її ієрархи не особливо вживали місцеву народну мову. Хоча перехід з польської на російську був спочатку болючим і важким, він означав лише заміну однієї імпортованої мови іншою. Справді, Уніатська Церква змогла перетворитись на національну інституцію в австрійській Галичині, але це потребувало понад століття державної підтримки й ситуації міжнародного протистояння з Росією. Якби вона вижила в Білорусі, Уніатська Церква могла б стати білоруською національною інституцією, але це вимагало розриву, а не тяглості, з її ранньомодерними традиціями (див. таблицю 1)[73].

Наслідки 1863 р. створили певний соціальний простір для литовського національного руху, натомість закрили обмежений простір, доступний раніше білорусам. Діячі, які пропагували етнічне розуміння Литви, базоване на литовському народі та його розмовній мові, мали деякі переваги в Російській імперії після 1863 р.; ті, хто пропагував елітарне розуміння Литви, базоване на традиціях Речі Посполитої й поєднане з розвитком білоруських діалектів, опинились у помітному програші. Тоді як внаслідок 1863 р. з'явилось нове покоління модерних литовських діячів, білоруські патріоти опинились між привабливою польською культурою та зміцнілою російською владою. Згадаймо хоча б Костянтина Калиновського, польськомовного литовського шляхтича, який у 1863 р. гуртував навколо себе селян, звертаючись до них з памфлетами білоруською мовою. Його заклики до простолюду мали велике майбутнє в добу масової політики після 1863 р., але білоруська мова, як медіум для цих закликів, такого майбутнього не мала. Після повстання 1863 р. білоруси не могли друкуватися білоруською в Російській імперії, і до 1905 р. білоруське національне відродження могло відбуватись лише в далеких Кракові, Познані та Відні[74]. Франтішек Багушевич (1840–1900), ще один син дрібного шляхтича з-під Вільна, у 1890-х рр. видавав свої білоруські поеми в Кракові білоруською мовою, але згідно з польською орфографією. Польський алфавіт і далі широко використовувався для білоруських публікацій, навіть коли (після 1905 р.) вони були дозволені в Російській імперії. Перший важливий білоруський часопис, «Наша нива», виходив у двох варіантах: латиницею і кирилицею. I хоча сьогодні Багушевич вважається батьком білоруської літератури, його поезія мала обмежений вплив у Російській імперії. 1908 року її заборонили: не через білоруську мову, а через ностальгію за традиціями, що передували російській владі[75].

Може здатися, що литовські діячі мали схожі проблеми. Від 1860-х рр. литовські видання, нелегальні в Росії, видавались у Німеччині, а литовський національний рух очолювали люди з таких далеких країв, як Болгарія та США. Тоді чому після 1863 р. литовський національний рух розвинувся, а білоруський — ні? Перевагою литовців виявилось те, що на перший погляд мало стати перешкодою. Візьмімо, наприклад, намагання розірвати зі своїм минулим. Хоча литовська національна ідея вимагала надзвичайної історичної уяви, було набагато легше написати томи історії, ніж підважити традицію, змінивши поведінку еліт. Традиція стосується того, що відбувається сьогодні, тоді як історія оповідає про те, що, начебто, було колись. Традиція стає історією значною мірою залежно від соціального походження національних діячів. І тут литовці також мали неочікувану перевагу над білорусами. Діячам низького соціального походження, чиї родини ніколи не відігравали жодної ролі в ранньомодерній політиці, було легше трактувати минуле як суто історію. Литовські діячі, навіть освічені в Росії селянські сини, з радістю оминали цілі століття й говорили про відродження давньої Литви. Білоруські ж діячі, польськомовні шляхтичі-католики, вгрузли в успадкованій правді про автентичну традицію, яку вони вивчили від своїх дідів-прадідів. Ідея створення етнічної Білорусі, базована на простолюді та його мові, давалася їм значно важче, ніж ідея етнічної Литви литовцям. Тоді як литовські діячі намагалися показати свій розрив із Польщею, винаходячи нову орфографію, білоруси намагались дистанціюватися від Росії, користуючись польським шрифтом і правописом.

Це знову нагадує нам, що білоруська — це слов'янська мова, схожа як на польську, так і на російську, тоді як литовська — мова балтійська і дуже відмінна від них обох. Російську заборону литовських публікацій латиницею відчули деякі литовськомовні селяни, а тому вона була корисна для литовських діячів. Якщо держава позбавляє суспільство чогось йому дорогого, то певні організації можуть отримати підтримку, здійснюючи бажання мас. Але й тут білоруські національні діячі опинились у гіршому становищі. В Російській імперії ніхто не вчився читати білоруською ані в церкві, ані в школі. Письменні білоруси могли читати лише польською чи російською. Таким чином, заборона на публікації білоруською не мала такого значення для білоруських націоналістів: відсутність білоруської мови не відчувалася так, як відсутність литовської. Тож литовські діячі чи священики, які говорили з литовськими селянами їхньою власною мовою, перебували у виграшній ситуації порівняно з російськомовними чиновниками чи польськомовною шляхтою. З іншого боку, білоруські діячі мали набагато меншу відносну перевагу над російськими чи польськими суперниками. У такий спосіб випадковий факт філології визначав межі впливу національних діячів.

Це повертає нас до еміграції національних діячів — без сумніву, однаково важливої проблеми в обох випадках. Хоча еміграція відіграє визначну роль у національних мартирологах, вона також може бути дуже важливою для національної справи. Попри те, що Міцкевич красиво й, звичайно, щиро тужив за лісами своєї рідної Литви, насправді він нудився, коли був шкільним вчителем у Ковно. Саме ув'язнення, вигнання та еміграція дали йому змогу стати великим поетом. Чудові вірші, цитовані вище, були видані в Санкт-Петербурзі, Дрездені й Парижі. Звичайно, він усюди знаходив польську компанію, що було надзвичайно важливим. Литовці, які залишали Росію, щоб видавати «Аушру» в німецькій Східній Прусії, були, як і Міцкевич, романтиками, що сумували за втраченою батьківщиною. Водночас вони, як і Міцкевич, могли користуватись можливостями співвітчизників — у Німеччині проживало майже 100 тис. литовців. Книжкові контрабандисти, які перевозили з Німеччини в Росію литовські матеріали, демонстрували чудову організованість, але їхнє завдання принаймні мало підтримку й було можливим. Білоруси, з іншого боку, були цілковито обмежені рамками Російської імперії: вони не могли перетнути кордон, щоб працювати зі співвітчизниками. Ті ж з них, що намагались підтримувати національний проект з далекого Кракова, могли знайти небагато місцевих однодумців і самі були схильні потонути в морі місцевої польськості. Крім того, будь-які видання білоруською треба було перевозити на великі відстані, щоб досягнути якогось ефекту. Отже, як ми бачимо, поділи мали свої переваги.

Ці чинники — соціальне походження національних діячів, особливості національної мови та наявність імперських кордонів — не вписуються в національний гранд-наратив. По-перше, їх переважно бракує в поясненнях успіхів чи невдач, що їх пропонують успішні націоналісти. По-друге, беручи до уваги ці фактори, ми підважимо загальне уявлення про те, що «етнічні групи» виступають як «прото-нації». «Етнічна група» білоруськомовних селян була вдесятеро більшою від «етнічної групи» литовськомовних селян і зростала за рахунок останньої; але литовський рух зміг викристалізуватися, а білоруський — ні. По-третє, ці чинники підважують ідею про те, що нації творяться державами під час своєї модернізації. Після 1863 р. російська політика непередбачуваним чином вплинула на інші національні рухи, але ніколи під російською владою якась значна частина населення столиці Великого князівства Литовського не називала себе «росіянами»[76]. «Російськість» же деяких найвідоміших її мешканців була невіддільною від традицій Великого князівства Литовського.

Після 1863 р. російська влада загалом вважала польську еліту за серйозного ворога, литовський національний рух — засобом, щоб її ослабити, а білоруських селян — частиною російської нації. Місцева шляхта втратила більшу частину власної автономії: частково — через централізацію держави, що карала їх після 1863 р., а частково — через людей, які отримували їхні землі після 1863 р. Саме тоді російська держава почала вперше звертати увагу на національність народних мас. Хоча цей процес був повільним і складним, 1860-ті рр. стали поворотним моментом у російському ставленні до свого Північно-Західного краю, території історичної Литви. Замість покладатися на місцеві еліти для управління місцевим населенням, Росія почала підбурювати місцеве населення проти його еліт і трактувати національність як інструмент державної політики.

Переслідування польської шляхти, яке відбувалося після 1863 р., асоціюється з Михайлом Муравйовим, віленським генерал-губернатором, відправленим для придушення повстання. Через свою брутальність він отримав прізвисько «Кат» у російській, польській і литовській мовах. Муравйов розглядав польське повстання як національну війну між росіянами та поляками за Вільно. 1863 рік підтвердив його віру в те, що поляки народжуються бунтівниками, та його уявлення про те, що Росія схожа на національну державу. Муравйов був популярним у Петербурзі не лише через свою неодноразово перевірену брутальність, а й через свою здатність використати цю національну парадигму. Розглядаючи Литву як театр національної війни між поляками та росіянами, він допоміг зробити її таким. Його політика відсунула в тінь історичне уявлення про Велике князівство Литовське. Пригадаймо ще раз Костянтина Калиновського, який писав білоруською, підтримував Уніатську Церкву та вважав Велике князівство Литовське своєю батьківщиною: в 1864 р. Муравйов повісив його у Вільні як провідника польської та католицької змови.

Така політика неочікувано створила умови для нового національного об єднання вже серед усіх станів суспільства. Перед 1863 р. найвживанішою самоназвою найбільшої групи населення російського Північно-Західного краю — білоруськомовних селян — була, очевидно, «литовці». Натомість після 1863 р. російські релігійна політика, репресії та класифікація населення відсунули цю традиційну ідею на периферію соціальної свідомості. Трактуючи православ'я як «російську» віру, імперія нав'язувала вибір між національними ярликами. На кінець століття білоруськомовні селяни називали себе «росіянами» якщо були православними, «поляками» — якщо були католиками, і «тутейшими» — якщо переймалися лише собою. Усуваючи історичну складову поняття «Литва» з народної уяви, російська влада розчистила шлях до модерного, етнічного визначення Литви й спростила завдання литовських діячів[77]. Подібно до останніх, після 1863 р. російські історики перевідкрили Велике князівство Литовське, трактуючи його як зародок російської держави. Поразка повстання 1863 р. описувалась національними ідіомами, що тоді зароджувались в Росії, як кінець чужоземного польського та католицького впливів на російських православних землях.

У 1898 р., коли в інших частинах Російської імперії поляки зводили пам'ятники на вшанування століття від народження Міцкевича, у Вільні росіяни та лоялісти встановили пам'ятник генералу-губернатору Муравйову. Тоді як Міцкевич надихав патріотичні прагнення звільнити Вільно від росіян, Муравйов пришвидшив перетворення їх на модерний націоналізм. І все-таки, як бачимо з кар'єри князя Петра Святополка-Мирського, віденського генерал-губернатора в 1902–1904 рр., після 1863 р. дещо змінилось. Тоді як Муравйов вособлював жорстокість, якої цар вимагав для придушення повстання, Мирський був витонченою особою, а крім того йому протегувала імператриця. Тоді як Муравйов керувався суто традиційними принципами, Мирський плекав амбітні плани реформ. Як і Муравйов, Мирський вірив, що поляки (та їхні спільники євреї) були небезпечним ворогом у Вільні та історичній Литві. Проте, на відміну від Муравйова, Мирський відрізняв польськість від католицизму. Він вважав, що імперська політика підштовхнула всіх непольських католиків до польської національності і що делікатніший підхід допоможе здобути прихильність литовців і білорусів. Одним із останніх досягнень Мирського як генерал-губернатора у 1904 р. став дозвіл царя друкувати литовськомовні праці латиницею. Як міністр внутрішніх справ у 1905 р. він навіть дійшов до того, що підтримав білоруську національність. Звісно, Мирський вірив, що ці національні рухи не мали майбутнього у великому історичному протистоянні Польщі та Росії. На його думку, вони мали би сповільнити перетворення на поляків, вигравши час для неминучої російської перемоги[78].

Деякі вдячні литовські націоналісти розуміли, що Мирський не був зайдою на підлеглих йому територіях. Як і десятки російських імперських чиновників, що керували Польщею та Литвою для царя, він походив зі старої литовської шляхетської родини. У Великому князівстві Литовському, більшість шляхетських родин якого насправді мали православне коріння, Мирські та інші повернулись до православ'я за російської влади. Освічені польсько-литовські шляхетські родини виховали не лише більшість бюрократів Російської імперії, а й деяких її консервативних мислителів[79]. На початку XX ст., коли Мирський керував Вільном, великоруська ідея поєднувала імперський елемент із модерним національним — відкритим у тому, що він припускав можливість повернення втрачених» слов'янських земель і народів до російського лона. Велике князівство Литовське розглядалось у цьому наративі як литовсько-руська держава, відірвана Польщею та католицизмом, а тепер повернена Росії та православ'ю.

Цей великоруський погляд на історію був разюче подібним до того, який після 1863 р. поширювали модерні литовські діячі. І модерна литовська, і модерна російська перспективи відкидали ранньомодерну історію та два століття Речі Посполитої заради середньовічної Литви, що відповідало потребам модерної політики. В литовському випадку стародавня історія означала історію етнічних литовців у їхній власній державі; в російському випадку вона була частиною великоруського наративу. Після 1863 р. і литовці, й росіяни повернулись до середньовічних назв столиці колишнього Великого князівства Литовського. Литовці почали називати її «Вільнюс», а росіяни — «Вільна»: однак і ті, й інші відкидали універсальну доти польську форму «Вільно». І литовська, й російська національні історіософії були синтезами середньовічного та модерного компонентів, оминаючи ранньомодерний період. Заради уявної тяглості з середньовічним минулим вони виступали за радикальні зміни в сучасному, щоб порвати з ранньомодерною спадщиною. Обидва погляди виправдовували драматичні зміни в родинних лояльностях задля глибшої історичної логіки. Литовські діячі часто були польськомовними шляхтичами, що «повертались до власного коріння» асоціюючи себе з народом. Імперські чиновники часто були польськомовними шляхтичами, що «поверталися до власного коріння» переходячи на православ'я та допомагаючи цареві «збирати» східних слов'ян.

Такі росіяни не лише вірили у злиття східнослов'янських елементів у російську націю, вони також були прикладом реальності цього історичного процесу. Видається правдоподібним, що і сам Мирський не бачив жодної іронії у своєму поверненні до Вільна — Литва була також і його батьківщиною.

Розділ 3 Перша світова війна та Віленське питання (1914–1939)

У 1914 р. колишню столицю Великого князівства Литовського прагнули перетворити на власну політичну столицю литовці, білоруси та поляки, а на столицю духовну — євреї, що були її найвизначнішою міською групою. Імперські ж чиновники, які вособлювали владу, вважали Вільно давнім російським містом. У більшості міських шкіл навчали російською, більшість його церков були католицькими, а понад третину його мешканців становили євреї. Після 1863 р. населення Віленської губернії Російської імперії зросло більше як удвічі; кількість міських мешканців у межах губернії збільшилась майже втричі, як і кількість населення самого Вільна[80]. За доби індустріалізації та урбанізації в західній частині Російської імперії кожне покоління після 1863 р. було урбанізованішим й освіченішим за попереднє. Саме ж місто продовжувало називатись по-різному: «Вільнюс» — литовською, «Вільно» — польською, «Вільня» — білоруською; «Вільна» — російською та «Вільне» — на їдиш. Після революції 1905 р., коли вперше спалахнули дискусії навколо етнічних претензій на місто, це розмаїття назв дедалі більше свідчило про існування несумісних точок зору.

Для литовських діячів Вільно було столицею Великого князівства Литовського, збудованою великим князем Гедиміном на зорі литовської слави, а середньовічне Велике князівство Литовське в їхній уяві дедалі більше перетворювалось на попередника незалежної литовської держави в межах чогось подібного до етнічних кордонів. Хоча литовські діячі надавали перевагу роботі у Вільні, його мешканці, які розмовляли литовською, становили лише мізерну меншість населення (мабуть, 1–2%)[81]. Хоча фактичною підставою для литовської окремішності була мова, литовські діячі заявляли свої вимоги на Вільно, спираючись на історичні аргументи. Ця двозначність прикривалась формулюваннями на зразок програми Литовської демократичної партії 1902 р., де йшлося про незалежну Литву в межах «приблизних етнографічних кордонів». Під час революції 1905 р. литовський сейм, скликаний лівими та центристськими партіями, закликав до виокремлення автономної Литви, «створеної з ядра сучасної етнографічної Литви» включаючи Вільно та території навколо нього. Слово «сучасної», що модифікувало «етнографічну» не було випадковим. Подібно до польських національних демократів та інших тогочасних націоналістів, литовські діячі трактували етнографію і як наукову дисципліну, і як об'єкт для політичних змін. На їхній погляд, мешканці Вільна та околиць, які здавались поляками або білорусами, насправді були литовцями, що просто розмовляли польською або білоруською. За сприятливих умов «етнографічна Литва» могла розширятись[82]. Як побачимо далі, вони мали рацію.

Білоруські національні діячі були так само присутні у Вільні, як і їхні литовські суперники. Вони також звертались до Великого князівства Литовського, вважаючи себе його спадкоємцями, та називали Вільно своєю столицею[83]. На відміну від литовських діячів, які були переконані в тому, що унія з Польщею 1569 р. зруйнувала литовську незалежність, білоруські націоналісти виступали за відновлення польсько-литовської Речі Посполитої. Як ми вже бачили, це становило істотну різницю в історичній інтерпретації. Литовська критика зв'язків із Польщею почалась у 1840-х рр. і була оформлена у відповідні тексти у 1880-х рр.; з іншого боку, здається, що до 1910 р. жоден білоруський інтелектуал не ставив під сумнів значення колишньої Речі Посполитої[84]. На початку XX ст. білоруські претензії на Вільно висувались соціалістами — синами та доньками польськомовних католицьких шляхетських родин, які вважали, що соціалістичний інтернаціоналізм був сумісний із традиційним федералізмом[85]. Революція 1905 р., під час якої польські та литовські партії показали свою рішучість та масову підтримку справила набагато менший вплив на білоруський рух. Проте в результаті білоруська національна ідея почала серйозно протистояти російській імперській ідеї Білорусі як «Західної Росії»[86], а також з'явився перший важливий білоруський часопис, «Наша Нива» (в 1906 р.). Однак до 1914 р. ніхто не мислив у категоріях білоруської нації, вимагаючи її державної незалежності. Як бачимо, в політиці немає простого зв'язку між «етнічністю» та націоналізмом. У Вільні носії білоруської мови набагато переважали литовськомовних; у Віленській губернії загалом білоруською розмовляло більше половини населення. У Віленській, Мінській, Гродненській, Могильовській та Вітебській губерніях, сусідніх територіях історичної Литви, білоруськомовні становили три чверті населення. Та водночас білоруські селяни так і не отримали багато користі від індустріалізації, й у жодному місті білоруси не були панівною групою. Там, де білоруськомовне населення складало значну частину мешканців міста, вони були менш освіченими, ніж решта населення[87].

Хоча Вільно було важливим для литовських та білоруських діячів, самі вони не були такими вже важливими для нього. У 1914 р. в громадському просторі міста домінувала польська мова, хоча це була вже інша польська, ніж та, якою розмовляли у Варшаві. За російської імперської влади у Вільні та Віленській губернії усталився особливий тип польської культури. Попри низку законів, спрямованих на те, щоб передати землеволодіння росіянам та православним, на початку XX ст. поляки все ще володіли більшістю землі у Віленській губернії[88]. У 1914 р. поляки також складали, напевно, з невеликим відривом від євреїв, міську більшість. Залежно від точки зору, у Вільні та його околицях поляки були або панівною нацією, або не були нацією взагалі: перехід на польську мову вважався не стільки приєднанням до окремої національної спільноти, скільки долученням до вищого світу[89]. В історичній Литві не особливо думали про «пробудження» польськомовного люду до його «справжньої» національної ідентичності, оскільки польська культура була приваблива в будь-якому разі, а володіння польською саме собою сигналізувало про соціальну позицію. Польська культура в колишньому Великому князівстві Литовському не розглядалась як «етнічна» реальність, що її треба було політизувати за допомогою енергійної праці національних діячів, а вважалась радше людською чеснотою, носії якої (хоч би яким було їхнє «етнічне» походження) визначали критерії культурного спілкування.

Представники еліти, які схилялись до цієї версії польськості, відомі після 1905 р. як «краяни», розцінювали її як відмінну від польськості у колишньому Польському королівстві. Свідомі свого походження з литовської шляхти, часто послуговуючись двома чи трьома мовами, вони розцінювали Велике князівство Литовське як найчарівнішу частину польського спадку. Для цих поляків Вільно було центром цивілізації, яку вони створили, підтримували й хотіли відтворити у відродженій Польщі. Далекі від ідеї про Вільно як «етнічно» польське місто в північно-західному закутку майбутньої «етнічної» Польщі, вони вважали його столицею історичної Литви, зв'язок якої з польськими коронними землями був центральним політичним питанням. Такі поляки вважали Литву в її післялюблінському вигляді своєю політичною батьківщиною. Більшість із них припускали, що історична Литва та польські коронні землі сформують єдине ціле, хоча дехто пропонував лишити це питання на розгляд майбутнього парламенту у Вільні[90]. «Краяни» були найвідданішими послідовниками Міцкевича, більше ніж будь-хто з модерних польських чи литовських націоналістів. На початку XX ст. патріотичні соціалісти, такі як Юзеф Пілсудський, перетворили їхні політичні погляди на федеративні.

Такі литовські поляки вважали, що їхня польськість є вищою від польськості інших вже тільки через традиції Великого князівства Литовського, а також що польська культура загалом є культурою вищого гатунку порівняно з тією, яка була доступна литовською чи білоруською мовами. В добу поширення модерних ідей ця подвійна самовпевеність зіграла злий жарт. З одного боку, відчуття вищості щодо польських коронних земель, базоване на місцевій традиції, не сприймалося поляками у Варшаві чи Кракові, й безперервне «спольщення» Міцкевича було доказом цього. З іншого боку, плекання лише обмежено-місцевих традицій могло принести гіркі плоди. Наприклад, вони не критикували тих, хто стояв біля витоків литовського та білоруського національного відродження польською мовою, оскільки розглядали народну культуру як частину спадку Великого князівства Литовського[91], не помічаючи, що образи та тропи цих робіт були відкриті модерним конкурентам панівної культури, які відтворювали їх литовською та білоруською. Тож коли після 1905 р. деякі члени шляхетських католицьких родин перейшли до лав білоруського та литовського національних рухів, а із сільської місцевості з'явились литовські діячі, польськість повільно перетворилась на вибір, що потребував захисту[92].

Під час революції 1905 р. литовський Великий сейм отримав значні поступки від царської адміністрації. Деякі польські литовці, такі як Міхал Рьомер (1880–1945), винесли з цього урок, що литовську національність треба сприймати серйозно. Рьомер вірив, що історична Литва має існувати як багатонаціональна держава литовців, білорусів, євреїв та поляків, де литовці відігравали би провідну роль, а поляки були б посередниками між культурами. Модерним націоналістам було важко прийняти такий творчий підхід, що поєднував вірність традиціям Великого князівства Литовського та усвідомлення нового литовського руху. Хоча насправді й провідні литовські діячі, такі як Басанавічюс та Шлюпас, теж загравали з подібними ідеями[93]. Як ми вже бачили, вони постали перед практичними проблемами сприйняття багатонаціонального спадку, що зрештою змусило їх визначати Литву в етнічних категоріях. Тоді як деякі литовські поляки були готові до такого компромісу, литовські діячі прагнули замінити польську культуру литовською в межах більш-менш етнічно визначеної литовської держави[94].

Євреї, чия належність до давньої цивілізації була безсумнівною, а осібність — відчутною, уникли такої діалектики. Становлячи у 1914 р. 40% населення міста та приблизно три чверті його торговців, вони століттями в значній кількості мешкали в «Литовському Єрусалимі»[95]. Тогочасна «Литва» була колишнім Великим князівством Литовським, до якої входили такі міста, як Мінськ (на цей момент мав близько 51% євреїв), Гомель (55,4%), Пінськ (74%) та Вітебськ (51%) — рідне місто Марка Шагала (1887–1935). Вільно було одним із найбільших центрів талмудистської науки, домівкою таких вчених, як Еліяху бен Соломон (1720–1797), відомого як Гаон Вільненський — великий противник хасидизму. Треба також зважати на те, що Гаон, як і хасиди, використовував практичну кабалу й вивчав християнські медичні травники; він навіть намагався створити голема. У XIX ст. Вільно було головним центром Гаскали чи єврейського просвітництва в Російській імперії, вихованці якого засновували модерні єврейські політичні партії. Хоча участь євреїв у політиці обмежувалась секуляризованою молоддю (або тими, хто ще секуляризувався), які були в меншості, атмосфера міста в нових історичних умовах сприяла виникненню єврейських політичних організацій. Чого бракувало, то це політичної асиміляції, що (як у тогочасних Відні або Львові) поєднала би публічне використання панівної мови з лояльністю до політичного режиму. У Вільні домінантна християнська культура була польською й католицькою, а політичний режим — російським і православним, тому поміж литовських євреїв наприкінці XIX ст. не було навіть сподівань, що польська культура зможе лібералізувати російський режим[96]. Ця відчутна відстороненість від польської політики перетворила Вільно, на відміну від Львова, на місце пошуку альтернативних форм модерної єврейської політики.

Хоча сіонізм був різновидом націоналізму, а марксизм — різновидом інтернаціоналізму, обидва вони створювали проблеми для польської культури у Вільні. І сіоністи, і єврейські соціалісти були більш ворожими до польських, ніж до литовських національних прагнень, виходячи з тих міркувань, що литовська держава була би багатонаціональною та слабкою, тоді як польська могла би стати мононаціональною та сильною. Сіонізм був реакційним націоналізмом, засобом зберегти та возвеличити єврейський народ, обіцяючи йому власну територіальну батьківщину. Оскільки євреї зосереджувались у містах та містечках у межах всієї Речі Посполитої (більшість якої перетворилась на російську «смуту осілості»), це був специфічний вид національного проекту. Сіоністи не могли претендувати на жодну європейську територію на підставі колишньої державності або сучасної демографії: їхня жадана батьківщина розташовувалась в Азії (чи, згідно з іншими варіантами, в Африці). Сіоністи не могли змагатись за територію колишнього Великого князівства Литовського, але своїм використанням їдиш та пропагуванням івриту вони могли ще далі дистанціювати євреїв від польської культури. На відміну від них єврейські соціалісти в історичній Литві сприймали майбутнє в категоріях європейської або міжнародної революції, після яких спадок Великого князівства Литовського та прагнення модерних націоналістів утратили би значення. Тому їхньою головною метою була організація революції. Мовою політики для таких євреїв була російська або їдиш. Єврейські соціалісти у Вільні дратували польських політичних діячів через вживання російської, а не польської: якось Пілсудський навіть запропонував їдиш як компроміс[97]. Русофонські соціалісти єврейського походження з історичної Литви в 1897 р. сформували у Вільні Бунд і відіграли локальну роль у революції 1905 р., а потім справили значний вплив на більшовицьку революцію 1917 р.

Більшовицька революція та Перша світова війна уможливили створення на територіях історичної Литви нових держав. Поразка та занепад Російської імперії відкрили шлях до появи литовської та польської держав і до їхніх змагань за Вільно. Після польсько-більшовицької війни 1919–1920 рр. та сутичок між польською та литовською арміями в 1920 р. Польща захопила місто. Незважаючи на те, що цю операцію провели польські федералісти, вона прислужилась і польським націоналістам.

Хоча ми зосередили увагу на польському федералізмі навколо Вільна, у Варшаві, Лодзі, Кракові, Познані, а також у сільській місцевості Центральної Польщі розвивався польський націоналізм. У цих польських коронних землях історичні та соціальні відмінності уможливили набуття польською ідеєю модерних рис. Тут польськомовні еліти мали справу з селянами, що розмовляли польською, а не іншими мовами; з євреями та німцями у містах і містечках, а також російськими, німецькими чи австрійськими представниками імперій. Те, що деякі території, де селяни та робітники розмовляли польською, не були частиною польських коронних земель, лише зміцнило мовний аргумент проти історичного визначення національності. Наприкінці XIX ст. мовний (етнічний) націоналізм зміг об єднати еліти та маси в Центральній Польщі: тут не було соромно вживати кодифіковану й багату мову, яку розуміли прості люди. І справді, на цих теренах пріоритетом для патріотів було збереження польської культури, а польська мова, католицька релігія і знайомство з романтичною поезією стали ознаками польської національності[98]. Тоді як польський патріотизм у Вільні був патріотизмом елітних родин, що посилались на історичну державність Великого князівства Литовського, польський націоналізм коронних земель — національно-демократичний рух Романа Дмовського (1864–1939) — був зосереджений на підготовці польських селян і робітників для модерної національної держави.

Дмовський і Пілсудський представляли різні вияви польськості й мріяли про різні Польщі. Соціалістичний федералізм Пілсудського був типовою реакцією литовських поляків на модерну політику. Його підпільна соціалістична агітація в Російській імперії природно випливала зі східнопольського самосприйняття як культурної еліти, що краще розуміла ситуацію. Програма Польської соціалістичної партії (ППС) 1892 р. передбачала створення федерації. Цей соціалістичний федералізм, що перебував між ранньомодерним патріотизмом і модерною національною політикою, відрізнявся від програми Романа Дмовського трьома особливостями. По-перше, це була радше успадкована традиція, ніж винайдена історія. Шляхетські родини, що бажали відновити Велике князівство Литовське, діяли в межах концепцій національності, усталених поколіннями. По-друге, соціалістичний федералізм поширювався не завдяки просвіті мас, а завдяки конспіраційній діяльності випробуваних товаришів. Національні питання затято обговорювались в ППС, але до розколу партії в 1905 р. партійні лідери ніколи не думали йти за масами, а радше прагнули ними керувати. По-третє, соціалістичний федералізм сприймав націю не як мовну, а як статусну групу Його ідея полягала не в тому що всі мешканці певної території належали до тієї самої етнічної групи й відтак заслуговували на національну державу а у визнанні відмінностей і поєднанні їх у межах республіканської ідеї польського громадянства. Сини та доньки східнопольських шляхетських родин, впевнені в своїй вищості за місцевих литовських чи білоруських селян і євреїв, вірили, що така республіка буде польською за культурою. Тому вони були залучені до підпільної діяльності в імперській Росії до 1914 р., і через це є підстави вважати, що польська шляхта з віленських околиць голосувала за федералістичну лівицю в демократичній Польщі після 1918 р.[99]

Дмовський, син каменяра з центральнопольської глибинки, зробив інші політичні висновки з інших історичних обставин. Тоді як Пілсудський уявляв собі польську політичну націю здатною ширяти над багатонаціональним прикордонням, яке він називав «домівкою» Дмовський виводив польську етнічну націю з жорстокої борні проти лукавих євреїв і дисциплінованих німців. Виходячи зі свого розуміння етнічної нації, він визначив риси, за якими поляків можна було вирізнити з-поміж інших націй: ними були мова та релігія. До причин, чому вони мають згуртуватися навколо цих ознак і захищати себе від інших, Дмовський додав модних на той час соціал-дарвіністських аргументів. Тоді як Пілсудський сумував за минулим, Дмовський називав себе «модерним поляком» відверто намагаючись зруйнувати спадщину Речі Посполитої й замінити її модерною польською ідентичністю. Попри те, що Пілсудський був соціалістом, саме Дмовський більше переймався соціальними змінами й ідеологічною складовою масової політики. І хоча напередодні Першої світової війни соціальні досягнення Дмовського вражали менше, ніж яскраві успіхи Пілсудського з його соціалістами, саме Дмовський зробив більше для окреслення засад польської національності. Від 1914 р. визначення польськості за Дмовським стало панівним, а його націонал-демократичний рух — найвпливовішим на польських землях[100]. Саме ця партія отримала більшість голосів на виборах у Польщі після 1918 р.

Ідеї Пілсудського та Дмовського мали значення не лише в далекосяжній перспективі розвитку соціальної історії, а й у визначальних моментах, коли, як може здатися на перший погляд, лише військова сила вирішувала перебіг подій. Наприкінці Першої світової війни Вільно перебувало в центрі трьох переплетених протистоянь за владу над містом: по-перше, між представниками двох вищеназваних ідей польськості; по-друге, між прихильниками інтернаціонального, багатонаціонального та модерного націоналістичного визначення «Литви»; по-третє, між більшовицькими, польськими, литовськими та білоруськими силами. Станом на 1918 р. усі ці групи — інтернаціоналістичні спадкоємці Великого князівства Литовського (слов'яни, євреї, балти — всі рівною мірою), що стали більшовиками, вірні діти Великого князівства Литовського, що стали польськими чи білоруськими соціалістичними федералістами, литовськими національними діячами та польськими модерними націоналістами — всі вони мали власні ідеї щодо найкращої форми державного ладу та якнайвигіднішого облаштування державних кордонів. Більшовики сподівались, що Вільно охопить комунізм; польські та білоруські соціалістичні федералісти погоджувались, що Вільно буде столицею багатонаціональної держави; польські та литовські націоналісти сходились на тому, що Вільно буде включено в межі національної держави (хоча не погоджувались щодо того, якої саме). Як ми побачимо, федералізм був складнішим вибором за націоналізм чи інтернаціоналізм. Федералістичні рішення вимагали добре визначених кордонів, компромісів між місцевими елітами та згоди населення. Вони були за своєю суттю багатограннішими, ніж анексія Вільна більшовицькою Росією чи будь-якою національною державою.

Польські та литовські націоналісти слушно вказували на те, що Вільно буде анексовано національною державою; перші з них мали рацію щодо того, якою саме. Пророки й переможці, польські націоналісти були далеко не найсильнішою групою; локально вони могли бути найслабшими. На відміну від литовських націоналістів і білоруських федералістів, вони навіть не очікували масової підтримки на територіях Великого князівства Литовського. На відміну від більшовиків і польських федералістів, польські націоналісти ніколи не посилали армій, щоб окупувати Вільно. На відміну від будь-якої іншої групи (зокрема, й більшовиків), вони не посилались на спадщину Великого князівства Литовського. Тріумф їхньої ідеї про державу та кордони вказує на переваги модерних націоналістичних ідей під час розпаду імперій. Пілсудський мав за собою реальну силу, але потрапив у пастку внутрішніх суперечностей федеративного проекту. Після того як інші партії відкинули ідею федерації, йому не залишалось нічого іншого, ніж докласти всіх зусиль для підтримки політики Дмовського. Це була не стільки перемога Польщі, скільки перемога однієї з версій Польщі; не стільки приклад післявоєнного самовизначення, скільки тріумф модерного націоналізму над традиційним багатонаціональним патріотизмом Великого князівства Литовського (й, до певної міри, над інтернаціоналізмом більшовиків).

У 1918 р. поезія Міцкевича, плід ностальгії за Великим князівством Литовським, вже увійшла до канонів модерних польського та литовського націоналізмів. У 1920 р. федералізм Пілсудського й надія на відродження Великого князівства Литовського надихали солдат, що зайняли Вільно і приєднали його до польської національної держави. Але залишмо іронію й перейдімо до світу війни, щоб побачити, як усе сталося.

Більшовицька революція в листопаді 1917 р. та завершення Першої світової війни в листопаді 1918 р. створили дуже заплутану ситуацію в російському Північно-Західному краї, колишньому Великому князівстві Литовському. На заході Європи німецька армія капітулювала перед Британією, Францією та США, але на сході вона лишилась непереможеною. Тим часом радянська Червона та російська Біла армії воювали одна з одною, а місцеві політики в історичній Литві проголосили національну незалежність і спробували створити власне військо. Підтримка самовизначення Антантою забезпечила нормативну базу польської незалежності, але західним державам бракувало військової потуги для визначення результатів війни на Сході. Німецькі війська відступали звідси нерегулярно й у багатьох випадках знаходили приводи залишитись і повоювати з більшовиками[101].

Литовські й білоруські діячі сподівалися скористатись німецькими військами як прикриттям для створення власних держав до приходу більшовиків. Білоруські мрії про Вільно було зруйновано першими. Білоруська Національна Рада, очолена Антоном Луцкевичем (1884–1946), проголосила Вільно частиною незалежної Білорусі у березні 1918 р. Білорусь, якою вони її уявляли, мала бути багатонаціональною, а їхні територіальні вимоги бути поєднані із заявами про толерантність. Луцкевич прагнув відтворити колишнє Велике князівство Литовське як модерну соціалістичну федерацію від Балтійського до Чорного моря. Ця декларація прозвучала за німецької окупації, хоч і не мала німецької підтримки. Так чи інакше, Луцкевич та більшість Ради втекли з Мінська до прибуття Червоної армії в грудні 1918 р. У Вільні вони запропонували створити білорусько-литовську конфедерацію. Білоруські соціалісти вірили, що федерація врятує місто від «клерикально-буржуазної» литовської національної держави[102]. Литовські лідери, самі перебуваючи на цей час у безвиході, не були зацікавлені в такій формі порятунку. Так закінчився, на певний час, проект відтворення історичної Литви під іменем Білорусі. Водночас у цій поразці був і скромний успіх. Хоча більшовицька партія була централізованою, вона пообіцяла білоруським діячам, що залишилися в Мінську, створити Білоруську Радянську Соціалістичну Республіку[103]. Хоча спочатку вона була лише смужкою території навколо Мінська, Білоруська РСР значно розширилась після утворення в 1922 р. Радянського Союзу і проіснувала сімдесят років.

Більшовицька революція усунула вірність Росії з литовського політичного життя, а досвід війни прояснив цілі литовських націоналістів. Останній рік війни збудив їхній апетит до цілковитої незалежності. У вересні 1917 р. литовська Національна Рада (Тариба) за підтримки німецької армії проголосила у Вільні необхідність створення незалежної литовської держави «в етнографічних кордонах» Схваливши проголошення Королівства Польщі, німці хотіли запобігти його претензіям на Вільно та Литву. Литовські діячі чудово знали про ці стратегічні німецькі задуми і намагались якнайбільше з них скористатись[104]. 11 грудня 1917 р. Тариба проголосила у Вільні незалежність і водночас прийняла статус німецького протекторату. Литовські діячі занепокоєно спостерігали, як німецькі та більшовицькі учасники переговорів у Брест-Литовську використовують аргументи про самовизначення, щоб убезпечити власні прагнення щодо Литви. У лютому 1918 р. Тариба знову проголосила незалежність, цього разу без будь-якої лояльності до Німеччини. Берлін звертав на це мало уваги, а його війська просувались углиб Росії. Німецька поразка на заході дала Тарибі змогу в жовтні 1918 р. обрати новий курс[105]. Часу для святкування було обмаль через швидкий наступ Червоної армії. Поспішні переговори з польською армією про захист Литви провалились у грудні 1918 р. Після невдалих спроб створити військо литовський уряд змінив розташований небезпечно задалеко на схід Вільно на західніший Каунас. Місцеві польські волонтери не змогли протистояти Червоній армії, яка зайняла місто 5 січня 1919 р. Вільно стало столицею Литовської Радянської Соціалістичної Республіки, очоленої двома литовськими комуністами. Ця держава була на якийсь час об'єднана з новою Білоруською Радянською Соціалістичною Республікою, а Вільно перетворилось на столицю Литовсько-Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки (ЛитБіл). Для Пілсудського, литовського патріота, польського федераліста і республіканського соціаліста, це був найгірший з усіх можливих наслідків. Перебуваючи у Варшаві, він оплакував його[106].

Водночас ані у Варшаві, ані в Каунасі не розглядали такий підсумок як остаточний. На початку 1919 р. присутність чи відсутність військових сил мало впливала на те, що литовці та поляки думали про Вільно. Литовські лідери вважали місто своєю національною столицею та з позиції відверто слабшого вимагали, щоб Польща відмовилась від своїх вимог. Пілсудський, тепер голова польської держави, був готовий віддати Вільно литовцям за умови, що Литва приєднається до Польщі у федеративному союзі. Ідея приєднання до польської держави була прокляттям для литовських політиків, які побоювались польської високої культури та чисельної переваги поляків і на цей момент прагнули цілковитої незалежності[107]. Пілсудський і польські федералісти не дуже розуміли ці страхи та жадання, хоча їхня позиція була ліберальнішою, ніж у решти поляків, їхні супротивники в Польщі, ендеки Дмовського, припускали, що крихітна Литва (якщо вона взагалі виживе), не має іншого вибору, ніж стати польським сателітом[108]. Польські та литовські націоналісти погоджувались, однак, щодо головного питання: Річ Посполита була мертвою й жодної багатонаціональної федерації не могло бути створено.

Практичне питання більшовицької влади розглядалось у межах подібних моральних імперативів. У лютому 1919 р. польські солдати прямували на схід для зіткнення з Червоною армією. Польський парламент розділився щодо територіальних цілей непроголошеної війни, але зміг ухвалити рішення, що «північно-східні провінції Польщі зі столицею у Вільні» мають бути звільнені[109]. Війська Пілсудського витіснили Червону армію з Вільна 21 квітня 1919 р. Литовські та білоруські комуністи втекли до Мінська, звинувачуючи одне одного в падінні ЛитБіл РСР. Ще перед наступом Пілсудський послав до Каунаса свою людину, польського литовця Міхала Рьомера, щоб спробувати створити польсько-литовський уряд, але жоден литовський міністр не пристав на таку пропозицію. 22 квітня мешканці Вільна почули «Відозву до населення колишнього Великого князівства Литовського» Пілсудського, в якій він обіцяв, що місцеве населення зможе обрати власний уряд. І польські, й литовські націоналісти засудили цю промову. У Варшаві польські ендеки вважали абсурдом ідею про Вільно як щось інше, ніж польське місто; в Каунасі литовський уряд оцінив згадування Пілсудським Великого князівства Литовського як прикриття польського імперіалізму.

Влітку 1919 р., поки в Парижі представники Антанти намагалися встановити остаточний територіальний розподіл, між польськими та литовськими військами відбулося кілька безрезультатних сутичок. У серпні 1919 р. Пілсудський запропонував провести два плебісцити: один на територіях, окупованих польськими військами, інший — на решті територій Литви. Литовські лідери відкинули цю ідею на підставі того, що Вільнюс був етнічно литовською територією; незалежно від позиції його жителів. Міністр закордонних справ Августінас Вальдемарас вірив, що «нація більше складається з мертвих, ніж із живих» що, ймовірно, створювало практичні проблеми з підрахунком їхніх голосів[110]. Тоді в серпні 1919 р. Пілсудський спробував скинути литовський уряд у Каунасі, але його змовники не знайшли литовських прибічників і незабаром були заарештовані. Якщо серед литовських провідників і були хоч якісь прихильники об'єднання з Польщею, це фіаско їх притишило.

Взимку 1919–1920 рр. Пілсудський вірив, що Росію можна перемогти на полі бою, і що тоді проблема Вільна розв'яжеться сама собою. У квітні 1920 р. Польща Пілсудського в союзі з Україною Симона Петлюри почала наступ проти більшовицької Росії; тоді ж розпочалися більшовицько-литовські мирні переговори. Коли в липні 1920 р. Литва та більшовицька Росія готові були підписати двосторонню угоду, хвиля війни повернулась проти Польщі. Очікуючи завдати Польщі coup de grace[111], більшовицька Росія запропонувала Вільно Литві в обмін на вільний прохід Червоної армії через Литву. Литва погодилась додати секретний протокол до умов Московського договору 12 липня 1920 р., а Червона армія швидко окупувала Вільно, пізніше повернувши його Литві. Але в серпні 1920 р. польські війська зупинили просування Червоної армії на підступах до Варшави й витіснили її з Польщі[112]. Якби влітку 1920 р. поляки програли, більшовицька Росія напевно поглинула б маленьку литовську державу. Литовський уряд остерігався Польщі й вірив, що більшовицька перемога збереже литовську незалежність і подарує Вільно Литві. Це точно було далеким від істини[113].

Коли у вересні 1920 р. польська та більшовицька сторони почали в Ризі мирні переговори, сили Антанти вимагали від Польщі та Литви порозуміння. 7 жовтня 1920 р. обидві сторони досягли політичного порозуміння, узгодивши лінію перемир'я, яка залишала Вільно на литовській стороні. Потайки Пілсудський уже тоді запланував військову операцію, що мала повернути місто Польщі й відновити надію на відродження Великого князівства Литовського. Цю місію він довірив генералові Луціану Желіговському (1865–1947), ще одному литовцеві польського походження. Желіговський був колишнім офіцером російської армії, одруженим із росіянкою, і розмовляв такою польською, яку ми сьогодні вважали би білоруською; словом, він був сином Великого князівства Литовського. У посланні Пілсудського іншим офіцерам «литовсько-білоруської» дивізії, що наступала на Вільно, можна було почути заклик до місцевого патріотизму: «Ви з цих країв, ось ваша зброя, тож вертайте домів!»[114]. 9 жовтня 1920 р. Желіговський на чолі п'ятнадцятитисячного війська вступив у Вільно. Литовська армія не чинила жодного спротиву, а польське населення міста вітало польських вояків. 12 жовтня Желіговський проголосив «Центральну Литву», що мала стати литовським кантоном, об'єднаним із Польщею у федерацію.

Двома іншими кантонами мала бути етнічна Литва зі столицею в Каунасі та білоруська Литва зі столицею в Мінську. Ідея Литви з кантонів, об'єднаних у федерації з Польщею, з'явилась не на порожньому місці. Її висунули під час повстання 1863 р., а потім десятиліттями обговорювали соціалісти. Проте в умовах 1920 р. цю ідею неможливо було втілити. Відбудова федеративного Великого князівства Литовського потребувала щонайменше всіх трьох кантонів, тоді як Желіговський із Пілсудським спромоглися створити лише один. Литовський уряд у Каунасі не виявляв до цього жодного бажання, а окупація Каунаса не лише порушила би дух федералізму, а й спровокувала би негативну реакцію європейських сил. Зі свого боку польські ендеки також робили все можливе, щоб жоден білорусько-литовський кантон так ніколи й не з'явився. Того ж дня, як Желіговський проголосив «Центральну Литву», польська делегація в Ризі відхилила більшовицьку пропозицію щодо Мінська та інших земель, які були зайняті польською армією. Було зрозуміло, що федеративна програма приречена. У польській делегації домінував ендек Станіслав Грабський (1871–1949), який хотів створити таку Польщу, де переважали би поляки. Він взяв гору над союзником Пілсудського Леоном Василевським, що відстоював федеративну позицію[115]. Його делегація представляла на переговорах націонал-демократичний польський уряд і сейм, а не Пілсудського, голову польської держави. За Пілсудським стояли армія та її офіцерський корпус, за Грабським — сейм, в якому домінували ендеки.

Отже, ідея федерації була приречена на поразку через посилений спротив польських ендеків у Варшаві та литовського уряду в Каунасі, що унеможливили створення білоруського та етнічного литовського кантонів. Таким був неоголошений союз модерних націоналістів, що прагнули створити національні держави й поховати ранньомодерні традиції Речі Посполитої. Щоб уникнути будь-яких формальних двозначностей, Литва офіційно зреклася Люблінської унії 1569 р.

Білорусь. Білоруські діячі розцінили Ризькі домовленості як зраду та трагедію. Хоча попереду були інші проблеми, після Риги вже неможливо було повірити, що Варшава підтримає білоруські сподівання. Хоча польська держава утримувала Вільно та деякі західно-білоруські території, цього було недостатньо, щоб зробити ідею федерації досяжною. Визначені в Ризі кордони, як того й прагнули ендеки, перетворили білоруськомовну меншість у Польщі на незначну та сільську. Без Мінська білоруська інтелігенція була замалою, щоб стати союзником будь-якої польської політичної партії; а тільки-но в Мінську було встановлено радянську владу, як білоруські національні прагнення в межах Польщі стали розцінюватись як прихований більшовизм. Радянський Союз справді виглядав надзвичайно привабливим для польських білорусів. Його було створено як номінальну федерацію держав у 1922 р. Однією з них була Білоруська Радянська Соціалістична Республіка зі столицею в Мінську. Радянська політика, нав'язана Комуністичному Інтернаціоналу, полягала в тому, що Білоруська РСР мала розширитись на захід, щоб включити етнічні білоруські землі в межах Польщі.

У 1920-х рр. комунізм, експортований до Польщі, експлуатував гасла антидержавного націоналізму та земельного питання. У ці ранні роки Радянського Союзу для роздмухування революції в Польщі було використано два ленінські тактичні нововведення — союз із селянством й експлуатація національного самовизначення. Закордонна агітація підтримувалася відповідними акціями вдома. Етнічний принцип, базис реваншизму Білоруської РСР та створеної в Польщі Комуністичної партії Західної Білорусі, був насправді втілений у межах Радянського Союзу. У 1923, 1924 і 1926 рр. територія радянської Білорусі розширилась на схід за рахунок Російської республіки, а в 1920-х рр. Москва підтримувала білоруську культуру. Тоді як в імперські часи не було жодної школи з білоруською мовою викладання, у 1920-х рр. Білоруська РСР могла пишатись Академією наук, Білоруськими державним університетом та бібліотекою, Інститутом білоруської культури та чотирма тисячами білоруських шкіл. Саме в радянській Білорусі було написано перший підручник з білоруської історії, однак він не був виданий, а його автора вислали в Москву[116].

Польська ж політика впродовж 1920–1930-х рр. залишалась репресивною, закриваючи рештки білоруських шкіл й ув'язнюючи опонентів. У Вільні білоруський рух взагалі перестав розвиватись. Білоруські діячі мали небагато можливостей винести свої модерні національні ідеї за межі Вільна, наприклад, до таких сумнозвісно відсталих регіонів, як Полісся. Польська політика ніколи не дозволяла творення білоруської нації. З іншого боку, в 1930-х рр. сталінський Радянський Союз знищив білоруське радянське суспільство, що з'явилось у 1920-х рр. Цей контраст добре помітний на прикладі білоруського політика Браніслава Тарашкевича (1892–1938), який народився поблизу Вільна, навчався в місті, а в юності брав участь у діяльності польських і білоруських організацій у Російській імперії. В міжвоєнній Польщі він був видатним захисником білоруської справи як депутат парламенту, директор білоруських шкіл і засновник та голова селянської організації «Громада». 1925 року він вступив до Комуністичної партії Західної Білорусі та був ув'язнений в Польщі. У своїй камері протягом чотирьох років Тарашкевич переклав усього «Пана Тадеуша», захопивши рукопис із собою до Радянського Союзу після обміну полоненими у 1933 р., але не зміг його там надрукувати. Йому навіть не дозволили оселитись у радянській Білорусі. 1937 року його заарештували в Москві, а роком пізніше стратили. Рукопис перекладу вцілів лише завдяки його вдові[117].

Польща. Ризький договір, поділ Білорусі та збройне захоплення Вільна означали провал Міцкевичевої ідеї Великого князівства Литовського в польському політичному житті. Пілсудський, представник цієї федеративної традиції, зазнав цілковитої поразки від Дмовського, провідника інтегрального націоналізму. Керуючись простими методами, ендеки тріумфували як у зовнішній, так і у внутрішній політиці. Вони також користались засадничою перевагою політичної географії. Конституційний сейм, скликаний у лютому 1920 р., представляв лише Центральну Польщу, бо майбутня Східна Польща була на той час окупована Червоною армією. Таким чином, він був непропорційно націонал-демократичним, а тому незацікавленим приєднувати достатню для створення федерації кількість східних територій. Його підтримка Ризького договору створила Польщу, яка мала недостатньо територій на сході, щоб бути федерацією, але не так вже й мало, щоб залишитись мононаціональною державою. Націонал-демократичний подарунок більшовикам у Ризі в 1921 р. у вигляді Мінська, Камянця-Подільського, Бердичева та навколишніх територій залишив сотні тисяч поляків, багато з яких були прихильними до ідеї федеративної польсько-литовсько-білоруської держави, під дбайливою опікою Москви. Більшість цих радянських поляків у 1930-х рр. було депортовано до Сибіру чи Казахстану. Ендецьке відступництво також зменшило потенційне східнослов'янське населення Польщі, мабуть, на два мільйони, а потенційне єврейське — на сотні тисяч[118]. Націонал-демократи знали, що роблять. Якби польські кордони простяглись хоч трохи далі на схід, їхня партія ніколи не виграла б виборів. Як показали парламентські вибори 1922 р., Польща в її «ризьких» кордонах була рівно розділена між ендеками та правими, з одного боку, та соціалістами й національними меншинами — з іншого. 9 грудня 1922 р. голосами лівих, центристів і національних меншин було обрано першого президента Польщі Габріеля Нарутовича. Тижнем пізніше його вбив правоналаштований фанатик. Як і Пілсудський, Нарутович був поляком литовського походження, який виступав за рівні права для національних меншин. Убивство Нарутовича стало важким ударом для Пілсудського, який невдовзі (на певний час) відійшов від політики.

Неповний успіх Пілсудського у Вільні неминуче означав перемогу ендецької версії Польщі. За ідеєю Пілсудського про відродження Великого князівства Литовського, похованою польськими та литовськими націоналістами, Вільно було включене до польської національної держави. Цивільна влада, встановлена у Вільні Желіговським, організувала 8 січня 1923 р. вибори до місцевого парламенту. Вони були проведені поляками під військовим наглядом, бойкотовані єврейським, білоруським і литовським населенням та спотворені різними порушеннями. Проте участь у них 54,4% населення в самому Вільно була вагомим політичним сигналом, а бойкот неполяків означав, що польські окупанти могли домінувати в місцевому сеймі. Ретроспективно здається, що Польща захопила Вільно, бо воно було «етнічно» польським містом. Однак усе було радше навпаки: анексія Вільна була першим кроком до викорінення традиційного патріотизму та посилення польського й литовського етнічного націоналізмів. Після референдуму Польща приєднала Вільно та навколишні території, а Антанта визнала ці кордони.

Литва. Як міг би розвинутись литовський націоналізм, якби Польща віддала Вільно Литві? Пілсудський і Желіговський, як і багато польськомовних мешканців Вільна, що голосували за приєднання, називали себе литовцями. Різниця між вірою Пілсудського в історичну версію Литви та бажанням Дмовського анексувати «польське» місто реальна та вагома, і свідчить про традиційний патріотизм Пілсудського та етнічний націоналізм Дмовського. Однак, окупувавши Вільно, Пілсудський утвердив територіальний устрій, в якому могли процвітати польські та литовські націоналісти — цю тезу висунув його колишній соратник Міхал Рьомер. Безвідносно до мотивів Пілсудського, литовці вважали захоплення міста несумісним із традиціями Великого князівства Литовського. Як ми вже бачили, зв'язок між Литвою та Вільнюсом був історичним. Хоч би що Пілсудський думав про свої дії, збройне захоплення міста неминуче мало підштовхнути литовських націоналістів від політичного до етнічного розуміння нації. Навіть більше, на що також вказав Рьомер, анексія Вільна позбавила нову литовську державу саме того населення — польських литовців та євреїв — яке могло б зробити її суспільство заможнішим, а державу — практичнішою. Рьомер знав, що назагал євреї були прихильними до литовських вимог, вірячи, що велика багатонаціональна Литва зі столицею у Вільні буде більш схильна поважати їхні права. Подякою за це їм стали перші погроми 1919 р. в модерному Вільні[119].

Хай би як проходили кордони, будь-які національні держави, створені на територіях Великого князівства Литовського, змушували б людей робити свій вибір. Після 1920 р. секуляризовані євреї зробили висновок, що лише окремішнє єврейське політичне життя може відповідати їхнім інтересам у польському Вільні. Проголосивши свою лояльність до національної держави, християнські еліти здобули підтвердження своєї національної ідентичності завдяки відповідним проблемам тієї чи іншої національної спільноти, середовищу, в якому вони функціонували, чи доступності державної влади. Більшість польських литовців обирали один із цих шляхів. Сам Рьомер, колись соратник Пілсудського, потім — його уповноважений, а в кінці — його критик, у 1920 р. обрав литовський варіант, литовізувавши своє ім'я на Рьомеріс. Він добре служив державі та суспільству як суддя, професор права та ректор Каунаського університету й постійно протистояв радикальному націоналізмові та шукав шляхів примирення з Польщею. Інші випадки були однаково драматичними. Так Габріель Нарутович, убитий президент Польщі, був братом Станісловаса Нарутавічюса, члена президії литовської Тариби й першого литовського уряду.

«Батьківщино моя, Литво! "

На відміну від інших польських литовців, після Першої світової війни Пілсудський ніколи остаточно так і не здійснив вибору між Польщею та Литвою і ніколи так і не погодився, що світ складається з національних держав, населених громадянами відповідного етносу. Здобувши Вільно та забезпечивши Польщі погані стосунки з Литвою щонайменше на одне покоління, Пілсудський говорив, що «не міг не вважати їх за братів». Зрозумівши непрактичність федералізму, він не зміг прийняти націоналізм. Його республіканські переконання не поділяла більшість поляків, і, зрештою, він поклався на військову силу та особисту харизму, щоб втримати погляди більшості під контролем. Захопивши владу після військового перевороту в 1926 р., Пілсудський ані довіряв польським громадянам, щоб уможливити заміну себе кимось іншим, ані бажав абсолютної влади для самого себе. Протягом дев'яти років Пілсудський керував Польщею, яка його розчарувала й була йому чужою. Коли він помер у 1935 р., його поховали на Вавелі в Кракові поруч із польськими королями, зокрема, й литовцем Ягайлом. Серце Пілсудського вирізали з тіла й поховали у Вільні на родинній ділянці цвинтаря в Росі, поруч із могилою матері.

«Ти на здоров'я схожа! Яка ти дорога, лиш той збагнути може, хто втратив раз тебе».

Пілсудський втратив Литву саме в тому сенсі, про який говорив Міцкевич. Якщо й існує промовистіший символ розриву між історичною Литвою та модерною Польщею, ніж відокремлення серця Пілсудського від його тіла, то це відсутність у Польщі Пілсудського пам'ятника Міцкевичу у Вільні[120]. В монументальній формі Міцкевич був присутній у польських містах, де ніколи сам не бував, таких як Варшава і Краків, але місто, де поет вчився та звідки його вислали, не змогло увіковічити його пам'ять. За царату це було заборонено, оскільки Міцкевич тоді, очевидно, символізував тривалість польської цивілізації на східнослов'янських землях, католицьку культуру, що продовжувала приваблювати нових вірних, і конкурентну концепцію нації, яку не викорінили російські влада та освіта. Проте й у незалежній Польщі віленські поляки не могли погодитись щодо значення Міцкевича та способів його представлення. Вільно було здобуто багнетами й бюлетенями виборців: хіба тут було місце для поезії та пророцтв?

«Метелик так, потонувши в бурштині...»

У Вільні, як і всюди в міжвоєнній Польщі, притягальна затятість модерного націоналізму культивувала романтичні образи, але не могла подарувати їм життя. Ніщо не ілюструє це краще за польські спроби встановити пам'ятник Міцкевичу після захоплення міста. Генерал Желіговський зібрав комітет для його спорудження, але не зміг здобути підтримки для жодного з проектів. Тоді місцевий гарнізон польської армії виступив з ініціативою встановити пам'ятник у своїх казармах, на іншому боці річки Білії, що була поза юрисдикцією муніципальної влади. Солдати пристали на дещо кострубатий формалістський проект митця-авангардиста Збігнєва Пронашка. Його дерев'яний макет одразу по відкритті підняли на сміх міські жителі. Провідна газета міста скаржилась, що найвизначнішого поляка всіх часів зобразили як «сірого привида»[121]. Макет заввишки в чотири яруси ніколи так і не було перенесено в бетон. Поцілений блискавкою влітку 1939 р., він скотився з пагорба за межі армійської бази у річку. На цей проект Пронашка надихнув рядок великого суперника Міцкевича, Юліуша Словацького, який порівняв Міцкевича з литовським богом; його пам'ятник спіткала доля ідолів язичницької Литви після навернення у християнство.

1939 року у Вільні споруджували інший пам'ятник Міцкевичу. Після того як армія представила свій проект, місто продовжувало шукати досконаліші альтернативи. Генрик Куха, польський єврейський скульптор, обраний автором муніципального пам'ятника, завершував того літа гранітні барельєфи. У вересні в його незакінчену роботу влучила німецька бомба. Якщо й було промовистіше знищення пам'ятника, ніж блискавкою в липні 1939 р., то ним став бліцкриг у вересні 1939 р. Цього місяця нацистська Німеччина та Радянський Союз захопили та поділили Польщу. 1939 року Сталін подарував Вільно Литві, а в 1940 р. приєднав Литву до Радянського Союзу. Потім, у 1941 р., нацистська Німеччина напала на Радянський Союз, знищивши віленських євреїв у 1941–1944 рр. За нацистської окупації гранітні уламки пам'ятника Кухи були використані, щоб розширити головну дорогу цвинтаря[122]. 1944 року повернулась Червона армія, й у Литві відновили радянську владу. У 1944–1946 рр. віленських поляків було депортовано.

«Хай, Альфе, пам'ять нас таких лишає, як ми були».

У радянській Литві ці гранітні уламки, здається, забрали з цвинтаря і віддали місцевій художній академії. Та хіба потім країну русифікували, мистецтво каталогізували, а поета забули? Ні, далеке від перетворення на російську Вільну, місто стало литовським Вільнюсом, а Міцкевич — литовським національним поетом. 1984 року в радянському Вільнюсі литовці досягли того, чого не змогли поляки: встановили статую Міцкевича (чи радше, Міцкевічюса) роботи Гедимінаса Йокубоніса. 1996 року в незалежній Литві частину оригінальних гранітних уламків додали до основи цього нового монумента. Від польського пам'ятника до каміння на цвинтарній дорозі і до мистецьких фрагментів литовського пам'ятника: цей романтичний хаос, справді романтична ідея національного воскресіння була неправдоподібно втілена в публічному мистецтві та політичному житті. Литовці здобули Вільнюс під час Другої світової війни, литовізували своє публічне життя за радянського панування, відібрали великого поета в поляків і, зрештою, здобули національну незалежність. Про те, як це відбувалось, піде мова в наступних двох розділах.

Розділ 4 Друга світова війна та Вільнюське питання (1939–1945)

У вересні 1939 р., коли нацистська Німеччина та Радянський Союз захопили Польщу, Вільно було єврейським містом у повному сенсі цього слова. Місцеві євреї мали багато рис, яких бракувало місцевим християнським патріотам. Як група вони значно відрізнялись від білорусів, литовців і навіть поляків. Хоча останніх у Вільно було більше, євреї становили третину міського населення. Поколіннями вони селились у самому місті й століттями творили писану історію краю. Старші з них говорили більше російською, ніж польською, що виказувало спадок Російської імперії. І все-таки загалом писемність та історична свідомість євреїв викликали заздрість національних діячів усіх гатунків. Більшість єврейських дітей навчалися на їдиш чи івриті. Вільно залишалось центром єврейського культурного життя в міжнародному масштабі. Відокремлені польсько-радянським кордоном від Києва та Одеси, євреї навчались у Вільні, таким чином повертаючи місту статус, який воно мало в Речі Посполитій. 1925 року тут було засновано Єврейський науковий інститут (ЇВО). Видатні поети, такі як Абрагам Суцкевер (1913–2010), які писали на їдиш, створили гурток «Молоде Вільно». Видається, що в міжвоєнному Вільні освічені євреї брали участь не в одному, а в трьох непримиренних «національних відродженнях»: поширенні єврейської народної культури на їдиш в межах Польщі; розповсюдженні писемності на івриті в очікуванні переселення до Палестини; а також спробах опанувати державну мову й асимілюватися з поляками.

Євреї усіх поколінь, а особливо молодь, були політизованішими за інших мешканців міста. Не маючи власних шляхти та селянства, вони уникли класових конфліктів і статусних комплексів, що переслідували інші політичні групи міжвоєнної Польщі, які намагались втілити в життя свої масові ідеології. З іншого боку, між євреями не було згоди щодо того, яка саме територія — Польща чи Палестина — була відповідною сценою для їхньої політичної діяльності, а також до якої міри послідовники юдаїзму взагалі могли брати участь у політиці. Єврейське міське політичне життя, якщо воно існувало, було фрагментованіше навіть за польське. Хоча його інтенсивність та подрібненість свідчили про соціальну ізоляцію та непевну позицію євреїв у польському місті, єврейське життя мало вражаючі досягнення. Ця тяглість єврейської культури, що перевищувала навіть найсміливіші припущення національних істориків, і занурення єврейської політики в модерність у XX ст. затьмарили найбільші здобутки будь-якої християнської національності. Порівняння Вільна з «Литовським Єрусалимом» чи насправді «Північним Єрусалимом» не вимагало особливих доказів. Це місто було однією зі столиць другої Європи, Європи їдишемовних євреїв-ашкеназі, особливої групи, що аж до 1941 р. жила за своїми власними законами[123].

Існувало також інше Вільно, польське, яке разом із Варшавою, Львовом та Краковом було одним із чотирьох центрів польської цивілізації. У 1939 р. польська мова була тут мовою влади та культури, більшості районів та осель, дедалі більше поширюючись навколишніми селами. 1919 року, рівно через століття після випуску Міцкевича, Юзеф Пілсудський відродив Віленський університет. Як і в 1803–1830 рр., у 1919–1939 рр. тут надавали вищу освіту польською мовою полякам, росіянам, білорусам і литовцям. Крім того, університет також приймав і часом культурно призвичаював євреїв. Міграція та польська державна влада призвели до того, що більшість з 220 тис. віденських мешканців вважали себе поляками. Частина з них були євреями, які сприймали польську ідентичність як питання лояльності республіці, захоплення польською культурою чи просто предмет власного інтересу; більшість їх походили з білоруськомовних родин і вивчили польську в школі, армії чи в дорослому віці (якщо вивчили взагалі). Окрім євреїв, поляки не мали іншого національного суперника в межах міста. Національна напруга у Вільні була переважно пов'язана з польською державою та польськими інституціями, які після смерті Пілсудського у 1935 р. обмежували права євреїв. Серед них та піших меншин польська влада не завжди була популярною, але саме таким був стан речей аж до знищення II Речі Посполитої у 1939 р.

Порівняно з польським та єврейським, литовське та білоруське населення міжвоєнного Вільнюса було незначним[124]. Йонас Басанавічюс, засновник «Аушри», очолював Наукове товариство у Вільні аж до своєї смерті в 1927 р. У 1918–1927 рр. міським католицьким єпископом був литовець, Юргіс Матулайтіс. Проте для підтримки помітності своєї культури на належному рівні в місті просто-напросто було замало литовців. У певному сенсі Вільно також було центром білоруського життя в Польщі. Міська польська влада підривала основи існування білоруської громади, відмовляючись передавати телеграми білоруською мовою, конфіскуючи білоруські газети та закриваючи білоруські школи. Проте, навіть якщо її не підтримували, то хоча б на обмежений час білоруська культура була дозволена. Вільно стало центром білоруської літератури в Польщі, а з практичних міркувань і православні, й католицькі священики почали вживати білоруську мову. Уніатська Церква, відновлена в Польщі після її ліквідації в Російській імперії, тепер вважалася потенційною білоруською національною інституцією. Єзуїти, такі впливові під час переходу з руської мови на польську на початку XVII ст., в 1920-х рр. вважали доречним використовувати білоруську. Як ми бачили, головним чинником для появи ранньомодерної польської національності в католицько-православному прикордонні було визнання польської як місцевої мови єзуїтами та Уніатською Церквою. Визнання місцевою білоруської мови, корисної для модерних священиків, свідчило про можливість виникнення модерної білоруської нації[125].

Вільно жило осібним дипломатичним життям. У 1920–1938 рр. Литва та Польща офіційно перебували у стані війни за нього. У міжвоєнній Литві литовці були ізольовані від своєї номінальної столиці. Перемістившись до Каунаса, литовський уряд обрізав телефонну та залізничну лінії, а постійний стан війни заважав звичайним людським контактам (хоча, звісно, дехто мав паспорти обох держав)[126]. Націоналістичний проект литовської держави трактував Вільно як об'єкт невідкладної політичної уваги, водночас містифікуючи його історію та демографію. Армія відіграла важливу роль в освіті молоді, а чоловіча неписьменність, перебуваючи на регулярній дієті націоналістичної історії, впала з 15% до 1%. Протягом двох десятиліть литовські школярі вивчали, що Вільно було етнічно литовським містом[127]. Вони читали Міцкевичевого «Пана Тадеуша» у школі в скороченому переказі, звідки було прибрано всі згадки про Польщу та поляків[128]. Давні легенди, які допомагав підтримувати Міцкевич, такі як Гедимінів сон про залізного вовка, повернулись у модерне політичне життя незалежної Литви: «Залізним вовком» називалась підпільна фашистська організація, заборонена в 1930 р. «Союз звільнення Вільнюса», «Вільнюська фундація» та газета «Наш Вільнюс» були основою литовського громадянського суспільства. 9 жовтня, день захоплення Вільно Желіговським у 1920 р., було проголошено днем національної жалоби. Упродовж міжвоєнного періоду віленське питання відігравало надзвичайну роль у литовській внутрішній політиці, а політичні суперники атакували один одного за занадто м'яку позицію щодо поляків чи за поступливість перед Лігою Націй.

На міжнародній арені литовські лідери заявляли, що Польща була найбільшою загрозою миру в Європі. Прем'єр-міністр Августінас Вольдемарас, втілюючи в життя власний принцип: «ворог мого ворога — мій друг», розраховував на радянську ворожість до Польщі, аби тільки повернути Вільно Литві. Правовою підставою для литовських претензій на Вільно був договір, підписаний із більшовицькою Росією в 1920 р. Пакт про ненапад із Радянським Союзом 1926 р. був привабливий лише частково і лише тому, що СРСР визнав литовські претензії щодо Вільна. У 1927 р. Вольдемарас відмовив британському, французькому та італійському послам, які вимагали, щоб Литва встановила дипломатичні стосунки з Польщею. Пізніше того ж року він запевняв свого латвійського колегу в тому, що Польща становила більшу небезпеку, ніж Німеччина та Радянський Союз, а в 1928 р. сказав британському міністрові закордонних справ Остіну Чемберлену, що тоді як радянська загроза була «суто теоретичною», польська небезпека була «абсолютно реальною»[129]. Поміж іншим, ця литовська позиція базувалася не на стратегічних прорахунках. Литовські лідери справді вірили, що Польща загрожує їхній культурі, а тому литовська державність теж була під загрозою. З боку Росії такої загрози вони не відчували. Хоч і сумнівні з першого погляду, це були слушні думки, адже литовська культура не виграла змагання з польською, хоч і не програла його культурі російській.

Коли пізніше Вольдемарас прибув із мирними ініціативами до Варшави, він виявив, що громадська думка та литовська армія були проти будь-яких поступок[130]. Ця проблема постала перед авторитарним режимом Антанаса Сметони впродовж 1930-х рр., коли стало очевидним, що жоден із польських ворогів — СРСР чи нацистська Німеччина — не належить до друзів Литви (до речі, дружина Сметони була полькою і, як і більшість литовських діячів його покоління, він добре володів польською мовою). Згодом Сметона та більшість литовської політичної еліти зрозуміли, що ворожість до Польщі не вбереже литовської держави і що Вільно не було єдиним важливим питанням міжнародних відносин. Однак якраз успіхи литовського націоналізму зробили зміну литовської зовнішньої політики непростим завданням. Прагнення відвоювати Вільно було найпопулярнішою ідеєю литовського націоналізму серед молоді, вихованої чи мобілізованої після Першої світової війни. Правління Сметони багатьма представниками нового покоління почало розглядатись як вияв боягузтва, бо той не зайняв місто силою[131]. Повернення Вільна настільки переплелось із литовською національною ідеєю, що навіть загрожувало самому лідерові, який називав себе «батьком нації». Стосунки з Польщею були, зрештою, встановлені в 1938 р., хоча тільки після польського ультиматуму. Проте навіть ця поступка, що стосувалась лише формального встановлення зв'язків, призвела до відставки уряду й поставила самого Сметону в опозицію до більшості суспільства.

Ліквідація польської держави нацистською Німеччиною та Радянським Союзом у вересні 1939 р. повернула віленське питання в міжнародну політику. В секретному додатковому протоколі до пакту Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1939 р. СРСР та нацистська Німеччина погодилися поважати «інтереси Литви щодо території навколо Вільна». Обидві сторони сподівалися використати місто для маніпуляцій литовським урядом. Швидке просування німецької армії Польщею після 1 вересня 1939 р. свідчило про те, що питання Вільна знову з'явиться на порядку денному. Литовський уряд відхилив німецьку пропозицію щодо міста в обмін на спільний напад на Польщу: Британія та Франція не схвалили б такий крок, а позиція СРСР була на той час ще невідомою[132]. Сметона та уряд також зважили, що в короткотерміновій перспективі німецька влада буде гірша за радянську; в середній — що СРСР вийде переможцем в очікуваній німецько-радянській війні; а в довготерміновій перспективі, якщо незалежність була ціною, яку треба сплатити за Вільно, краще буде укласти подібну угоду з СРСР[133]. Це був реалізм найчистішого гатунку з позиції слабшого. 19 вересня 1939 р. Червона армія окупувала Вільно, а литовський представник у Москві звернувся з петицією щодо міста. 27 вересня Сталін і Ріббентроп переглянули попередню нацистсько-радянську угоду, цього разу залишивши Литву та Вільно в радянській сфері впливу.

Як і литовські дипломати, білоруські діячі з Польщі та з Білоруської РСР також заявляли про свої претензії на місто. Німецько-радянський поділ 1939 р. передав Сталіну всі території міжвоєнної Польщі з білоруськомовним населенням. Це віталося, принаймні спочатку, багатьма білоруськими діячами, які претендували на вираження інтересів тримільйонної білоруської спільноти в Польщі. Зокрема, вони були переконані в тому, що радянська експансія приєднає Вільно до збільшеної Білоруської РСР. Це була не просто підміна дійсного бажаним, спричинена їхнім баченням Білорусі як наступниці Великого князівства Литовського, досвідом польської опозиції білоруській культурі та прив'язаністю до Вільна. Білоруських лідерів з міжвоєнної Польщі утверджували в цьому переконанні білоруські комуністи з радянського боку, які й самі очікували, що Вільно буде включено до Білоруської РСР. Адже Комінтерн визначив «Західну Білорусь» як територію, що охоплювала Вільно та територію навколо нього. Окрім того, від часів ЛитБіл РСР зі столицею у Вільні минуло лише двадцять років.

Приготування до радянської окупації Вільна у вересні 1939 р. свідчили про плани включити місто до радянської Білорусі. Іван Клімов, голова радянської адміністрації в Західній Білорусі, на початку вересня отримав повноваження проголосити Вільно столицею Західнобілоруської Радянської Соціалістичної Республіки. На з'їзді 15 вересня білоруський НКВС трактував Вільно як частину колишніх польських територій, які мали бути приєднані до Білоруської РСР. У самому Віденському регіоні білоруські, єврейські та польські комуністичні діячі сприяли радянській окупації 17 вересня й руйнуванню польських державних інституцій. Коли ж 19 вересня радянські війська досягли Вільна, плани щодо міста почали втілюватись у життя. Радянська окупаційна влада використовувала білоруську мову для пропаганди. Газети, що видавались за радянські кошти, виправдовували білоруські історичні вимоги щодо Вільна й наголошували на білоруському характері Великого князівства Литовського. 23 вересня на з'їзді провідних білоруських діячів Клімов оголосив, що Вільно буде приєднане до радянської Білорусі[134]. Це послання було схвально сприйняте громадою, глибоко відданою ідеї білоруського Вільна. Про те, що й Вільно, й Білорусь будуть ще й радянськими, напевно, забули в ейфорії.

Серед тих, хто вірив у такі ідеї, був Антон Луцкевич, організатор недовговічної білоруської республіки 1918 р. та провідний білоруський діяч міжвоєнної Польщі. І визначні особисті досягнення Луцкевича, і його безперервні політичні провали — все було пов'язане з Вільном. Тут він почав свою політичну кар'єру як демократичний, патріотичний соціаліст; допоміг заснувати та редагувати першу легальну білоруську газету напередодні Першої світової війни; очолив Національну Раду, яка 1918 року проголосила білоруську незалежність; протестував проти польського захоплення білоруської території після 1921 р.; викладав у білоруському університеті (поки його не звільнило польське керівництво); очолював білоруських освітян (поки не був заарештований польською владою); протягом майже 20 років керував Білоруським музеєм; закінчив перший сучасний переклад Нового Заповіту білоруською мовою. Цей давній прихильник оновленого Великого князівства Литовського й перекладач Біблії був неймовірно незадоволений двома десятиліттями польського панування і був готовий повірити, що радянська Білорусь і радянське Вільно стануть належним відшкодуванням за історичні поневіряння його народу[135].

Наприкінці ж вересня 1939 р. Сталін вирішив подарувати Вільно Литві й розташувати на литовській території військові бази. Луцкевич та інші білоруські лідери у Вільні, які вірили в те, що саме вони отримають місто, опинились натомість за гратами. Луцкевич помер у радянському ув'язненні. Білоруси стали першими і забутими жертвами сталінського рішення подарувати Вільно Литві. Окрім арештів і смертей провідних діячів, відмова задовольнити білоруські наміри щодо Вільна серйозно ускладнила білоруську справу. По-перше, це означало, що білоруськомовне населення, яке мешкало навколо Вільна в межах Литви (а невдовзі — Литовської РСР), було на той момент втрачене для білоруської національної ідеї. По-друге, включення Вільна до складу Литви (а згодом — Литовської РСР) підтвердило загальне переконання, що саме Литва, а не Білорусь, була спадкоємицею Великого князівства Литовського. Злиття старого політоніма з новим етнонімом («Литва») унеможливило небілорусам побачити зв'язок між модерною Білоруссю та ранньомодерним Великим князівством Литовським. Білоруські комуністи, які прибули до Вільна у вересні 1939 р. з великими сподіваннями, також були розчаровані. Як і уніатські священики XIX ст., вони провели час у місті своїх мрій, збираючи архівні документи Великого князівства Литовського. Змушені залишити його, коли Сталін віддав місто Литві, вони забрали з собою до Мінська документи, вкрадені з віленських архівів[136].

1 жовтня 1939 р. литовський міністр закордонних справ Юозас Урбшис дізнався, що ціною за Вільно було розміщення в Литві радянських військ і що нацистсько-радянський договір 28 вересня перемістив Литву в радянську сферу впливу. 2 жовтня литовський уряд демобілізував свою армію. 10 жовтня 1939 р., дев'ятнадцять років і один день після того, як війська Желіговського зайняли Вільно для Польщі, Урбшис підписав договір із Радянським Союзом, який передавав місто Литві. Ціною за Вільно та інші колишні польські території (7 122 кв. км, 457 тис. населення) став дозвіл на перебування в Литві 20 тис. радянських солдатів[137]. Литовські лідери та литовці загалом із радістю сприйняли звістку про приєднання міста, щиро виявляючи свої прорадянські настрої. Страх перед радянською владою пом'якшувався вірою в те, що незалежно від підсумків війни Москва збереже Вільно для Литви. Литовці вважали, що прихід радянської влади обірве зв'язок між містом і Польщею, уможлививши в такий спосіб литовізацію регіону[138]. Як побачимо далі, ці начебто дивні передбачення, що базувались на страхові перед польською, а не російською культурою, виявились досить слушними. Хоча сьогодні це й здасться нам незвичним, чимало литовських інтелектуалів до певної міри навіть симпатизували радянському режимові. Прикладом цього був Міколас Рьомеріс, видатний литовський правник, який записав у своєму щоденнику: «Я сам мав значні радянські симпатії до того, як зустрівся з ними, і в будь-якому випадку з двох можливостей віддавав перевагу радянській революції перед гітлерівським націонал-соціалізмом»[139].

Таким чином, винятковий збіг радянських і литовських інтересів на деякий час передав Вільно незалежній Литві. Місцеві білоруси, які протестували проти цього, були депортовані з іще незалежної Литви радянським НКВС; литовська влада заявила польському урядові у вигнанні, що впродовж міжвоєнного періоду місто формально залишалось литовським[140]. Демографічні реалії заперечити було важче. Коли литовські солдати входили до Вільна 28 жовтня 1939 р., вони були вражені, побачивши «замість принцеси з їхніх казок незнайомі вулиці чужого міста, мешканці якого розмовляли незрозумілою мовою»[141]. Такий досвід лише підтвердив переконання інтелектуалів, що польськомовні мешканці були «полонізованими литовцями», яких треба злитовізувати. Саме це і стало інтелектуальним підгрунтям литовської політики. Як висловлювався адміністратор Вільна й прем'єр-міністр Антанас Меркис, метою було «зробити так, щоб кожен думав, як литовець», а також «вичистити іноземний елемент із території Вільна»[142]. Полякам і євреям, навіть народженим у місті, часто відмовляли в литовському громадянстві. Як записав про це в своєму щоденнику Рьомеріс, використання етнічних замість географічних чи політичних критеріїв унеможливило формування у Вільні будь-якої лояльності до литовської держави. Місцева литовськомовна газета «викривала» політиків, що прийняли польську владу у 1920 р., відкидаючи у такий спосіб можливість вважати їх лояльними литовцями в нових умовах 1940 р.[143] Межі лицемірства, неуникненного в зрілій політиці, були швидко перейдені представниками ревної молодої нації, які в своєму ентузіазмі втратили з поля зору світ навколо себе. Тоді як вермахт окуповував Париж, поляки та литовці сварилися через польські театри у Вільні. Коли на початку 1940 р. радянські війська наводнювали Литву, в Каунасі точились суперечки щодо загрози з боку переможеної та розчленованої Польщі[144].

У червні 1940 р. Радянський Союз поклав край литовській незалежності. 14 червня радянський міністр закордонних справ В'ячеслав Молотов видав ультиматум, закликаючи створити новий уряд; наступного дня Червона армія увійшла до Вільна. У липні в умовах всеохопного терору було проведено вибори для «легітимізації» нового режиму. Очолений комуністами литовський Народний блок оголосив про здобуття 95% голосів. Литовська «заявка» на приєднання до СРСР була підтримана 3 серпня. Через три дні Червона армія, збільшивши свій контингент, захопила нові території того, що стало Литовською Радянською Соціалістичною Республікою. Між червнем 1940 і червнем 1941 рр. радянський НКВС депортував від 20 до 30 тис. литовців, поляків та євреїв до Сибіру та Казахстану[145]. Колишнього прем'єр-міністра Меркиса та міністра закордонних справ Урбшиса депортували в липні 1940 р. Президент Сметона втік.

Литва Сметони, як і міжвоєнна Польща, була державою, яка націоналізувалася. Обидві націоналістично виховували своє населення, намагаючись мінімізувати вплив національних меншин на національну політику та культуру. Обидві також вдавалися до фізичних репресій діячів меншин, що вважались небезпечними для держави, й обидві (хоча Польща більше за Литву) під кінець 1930-х рр. були позначені офіційним антисемітизмом. Проте знищення Польщі та Литви в 1939–1940 рр. нацистською Німеччиною і Радянським Союзом створило умови для проведення на цих територіях абсолютно нової національної та расової політики. Нацисти та радянські діячі вчинили те, чого не робили в незалежних Польщі та Литві: депортували та вбили на основі приписуваних національних чи расових ознак сотні тисяч і навіть мільйони осіб. Практики нацистського та радянського режимів абсолютно відрізнялись від тих, що проводились у Польщі та Литві.

Це стає очевидним хоча б на прикладі польсько-литовських відносин за нацистської та радянської влади. У 1940–1941 рр. радянська політика була спрямована на обезголовлення польського, а потім і литовського суспільств через депортації їхніх еліт. Після 1941 р. німецька політика щодо поляків у Литві була позначена схожою брутальністю, якщо навіть і відрізнялась за формою[146]. Нацистський режим дозволяв литовцям служити в охоронній поліції (Саугумас), що легітимізувало литовські напади на поляків у Вільні[147]. Тоді як у 1939–1940 рр. незалежна литовська держава дискримінувала віденських поляків, а в 1940–1941 рр. Радянський Союз депортував з Вільна польське населення, у 1941–1944 рр. литовська охоронна поліція та її німецькі керівники просто вбивали поляків у місті. Литовсько-польська боротьба за Вільно, часом жорстока у 1939–1941 рр., за німецької влади переросла в локальну громадянську війну. Від осені 1943 р. польська партизанська Армія Крайова (АК) атакувала та роззброювала колабораційні відділи литовської поліції у Вільні та навколо нього. Литовські поліцейські відповіли стратами польських цивільних. Це призвело до польських каральних нападів на литовські села[148].

Головним нововведенням нацистської окупації Вільна, що почалась 24 червня 1941 р., стало знищення євреїв. Нацистська політика в Литві поставила за мету вбивство всіх людей єврейського походження і майже досягла її[149]. Литва стала першим місцем в окупованій німцями Європі, де євреїв страчували масово. В межах Литви Вільно було прикметне тим, що тут після прибуття німців для литовців значно важливішим було питання поляків, а не євреїв. Литовська еліта намагалась переконати німців, що саме литовці, а не поляки, мали керувати містом. На відміну від литовців у Каунасі та в інших місцях, віленські литовці вважали, що погроми дестабілізують їхню і так хистку місцеву владу. Для литовців у Вільні польське питання було важливішим за єврейське[150].

«Остаточне Розв'язання» почалось на територіях, протягом двох років окупованих Радянським Союзом. Як і будь-де на Східному фронті, у Вільні та Литві нацисти спрямували на євреїв гнів та образи людей, які нещодавно пережили радянську військову окупацію[151]. У липні 1941 р. німці встановили пряме військове правління над всією Литвою. 2 липня 1941 р. до Вільна прибула айнзатцкоманда 9. Залучивши до своїх лав тисячі литовських добровольців, вона почала масове знищення віленських євреїв. У липні та серпні 1941 р. німецькі та литовські солдати айнзатцкоманди вивезли у піщані кар'єри Панерайського (Понарського) лісу й замордували там сотні євреїв. Більшість цих убивств було здійснено литовськими добровольцями, відомими як «спеціальна нота». У вересні 1941 р. у піщаних кар'єрах було розстріляно 3 700 євреїв.

6 вересня 38 тис. євреїв були зігнані у два маленьких гетто; ще приблизно 6 тис. вивезли до піщаних кар'єрів і розстріляли. У жовтні та листопаді 1941 р. протягом семи акцій із цих двох гетто вивезли та розстріляли більш ніж 12 тис. євреїв. На кінець 1941 р. після лише шести місяців окупації німці (за литовського сприяння) стратили приблизно 21 700 віденських євреїв. Темпи сповільнилися після листопада 1941 р., коли вермахт отримав право призупинити знищення, щоб набрати собі необхідних робітників для рабської праці. Обидва гетто були ліквідовані у вересні 1943 р. З майже 10 тис. євреїв, забраних із гетто в цей час, 5 тис. загинули в газових камерах Майданека, а ще кілька сотень було розстріляно в лісах навколо Вільна[152]. Решту вислали до трудових таборів Естонії, де більшість загинула під час просування радянської армії до Литви в 1944 р. З майже 70 тис. євреїв, що мешкали у Вільні в 1939 р., війну пережили, мабуть, тисяч 7[153].

Під час війни вціліли деякі єврейські інституції. ЇВО дивом вдалося перебратися до Нью-Йорка. Проте саму єврейську цивілізацію Вільна було цілковито зруйновано, і сьогодні центральною темою пам'яті про неї є її знищення протягом кількох років, а не столітнє існування. З-поміж десятків письменників, об'єднаних у «Молоде Вільно», вціліло лише троє. Один із них, поет Абрагам Суцкевер, став символом перенесення єврейських традицій до Ізраїлю, що переїхали, як і він сам, з руїн «Литовського Єрусалима» до Єрусалима справжнього[154]. Знищення цих традицій означало кінець історичної Литви. Панерайські ліси, де розпочалось «Остаточне Розв'язання», були тими самими Понарськими лісами, прославленими у «Пані Тадеуші». У своїй поезії Міцкевич не уявляв Литву без євреїв.

В той час як німці ліквідовували гетто, вермахт відступав по всьому фронту. Після повернення Червоної армії до Вільна в 1944 р. там залишалося троє претендентів на місто: поляки, які хоч і відчутно втратили за кількістю, але все-таки залишались національною більшістю; литовці, сповнені віри в те, що вони були жертвами польської, радянської та нацистської окупації Вільна; прихильники радянської влади, що повернулись до влади. Не дивно, що поляки та литовці були неспроможні спільно виступити проти останніх[155]. АК воювала не лише за польську незалежність, а й за повернення Вільна Польщі. Більшість її солдатів не могли уявити першу без другого, а тому литовці вважали їх представниками польського імперіалізму[156]. Коли Червона армія в липні 1944 р. наблизилася до Вільна, АК вже опанувала територію навколо міста. Польська атака на німецькі позиції не була вирішальною; Червона армія повернула Вільно з польською допомогою 13 липня 1944 р. Після цього польських солдат було інтерновано, а Сталін відновив Литовську РСР зі столицею у Вільно. Хоча польські політики прибули до Москви клопотатись про Вільно, Сталін розумів, що отримає більше, якщо віддасть місто литовцям[157].

Він усвідомлював, що за своєю культурою місто було польським. Насправді після «Остаточного Розв'язання» воно стало ще більш «етнічно» польським, ніж будь-коли раніше. Сталін також розумів, що місцеві поляки згодяться на будь-чию владу, але тільки не на владу литовців. Про це йому доповідав Лаврентій Берія (1899–1953), голова НКВС. Показовими є терміни, якими він оперував: «Ставлення населення Вільна до звільнення міста від німецької влади позитивне. Населення висловлює своє задоволення тим, що службу в костелах тепер відправлятимуть польською, а не литовською. Населення також сподівається, що Вільно приєднають до Західної України чи Білорусі, або взагалі до будь-кого, аби тільки не до Аптви»[158]. Хоча Берія так і не використав слова «поляки», було зрозуміло, що в той момент, після знищення євреїв, населення міста було майже цілковито польським. Проте сталінська політика не мала нічого спільного із самовизначенням, тому позиція населення Вільна не мала жодної ваги. Коли Сталін вирішив, що місто буде литовським, він виходив із думки, що воно не мало бути предметом розбрату між поляками та литовцями. Тут, як і будь-де вздовж радянського кордону, на територіях, що перед війною були польськими, Сталін розв'язав національне питання етнічними чистками[159]. Тільки-но в липні 1944 р. було неформально встановлено новий радянсько-польський кордон (тепер далі на захід), Радянський Союз почав нову політику «обміну населенням» між радянською Литвою та Польщею. У 1939–1941 рр. радянська політика передбачала депортацію польської еліти на схід, углиб Радянського Союзу; в 1944–1946 рр. йшлося про депортацію польської нації як такої із західних територій Радянського Союзу до Польщі. У 1944–1946 рр. майже 100 тис. осіб, які зареєструвались як поляки, були переміщені з Вільна до комуністичної Польщі. Як записав у листопаді 1944 р. Рьомеріс, протягом кількох місяців польське питання у Вільно «перестало існувати»[160].

Після того як Радянський Союз знову приєднав Вільно, Сталін вирішив не створювати ані Польської Радянської Соціалістичної Республіки, ані Польської Автономної Республіки; у 1945 р. він постановив посунути кордони Польщі на захід і створити Литовську Радянську Соціалістичну Республіку зі столицею у Вільно, при цьому депортувавши поляків до комуністичної Польщі. Знищення польської інтелігенції у Вільні звело нанівець залишки федеративної традиції польського патріотизму. Ідея федерації завжди покладалась на асиміляційну силу елітарної польської культури, що зосереджувалась у Вільні, але вона випарувалась разом із від'їздом освічених поляків. Домінування польської культури у Вільні, що звично датується від створення у 1569 р. Речі Посполитої, припинилось із депортаціями 1944–1946 рр. Литовські поляки, які переселились на захід до комуністичної Польщі, в нових умовах не могли підтримувати ідею федералізму — багато з них завжди вважали Центральну Польщу іншою країною. Вирвані зі свого фізичного середовища, вони були неспроможні прийняти місцевий патріотизм. Цензуровані комуністичною Польщею, вони не могли друкувати своїх ідей або навіть спогадів про території, відібрані Радянським Союзом. В умовах нової соціальної реальності вони виховували дітей так, щоб їхня національна ідентичність нагадувала національну ідентичність решти молодих поляків, вихованих у свідомій своєї «гомогенності» комуністичній Польщі. «Литва» втратила свій історичний зміст. У відомому післявоєнному вірші Вільно перетворилось на «місто без імені»[161].

Як побачимо далі, його іменем стало «Вільнюс».

Розділ 5 Епілог: радянський литовський Вільнюс (1945–1991)

Ця частина книги розпочиналася першими рядками «Пана Тадеуша», Міцкевичевого шедевру 1834 р. Протягом XIX і XX ст. значення його першого рядка «Батьківщино моя, Литво!» пережило три зміни, які ми можемо відчути за допомогою цих слів. Перша зміна стосувалась того, як діячі XIX ст. визначали себе і свої нації, тобто зі значенням останнього слова: «Литва». Ми спостерігали за переходом від ностальгійного почуття за політичною нацією колишнього Великого князівства Литовського до постання національних держав. Остання третина XIX ст. показала суперечності Міцкевичевого романтизму, виявляючи економічні, соціальні та мовні протиріччя в межах ранньомодерної польської ідеї, а також потенціал закритого модерного націоналізму для їхнього розв'язання. Тропи романтичної ностальгії, що після 1863 року набули нових національних тлумачень, також слугували модерним націоналістам, що сподівалися «відродити» національні держави. Якщо польські федералісти та білоруські патріоти прочитували в поезії Міцкевича те, що хотів сказати сам автор, то на кінець XIX ст. модерні польські та литовські націоналісти коронували його вже як національного поета. У суворому світі міжнародної політики етнічні націоналісти обрали ефективнішу інтерпретацію. Недбалі читачі виявились кращими пророками.

Друга з цих змін стосується надмірних спрощень, які державна незалежність накладає на ідею нації: коли та реалізується, ключем до її розуміння стає попереднє слово вірша — «моя». Розпад імперій наприкінці Першої світової війни призвів до політичного, збройного й дипломатичного протистояння між представниками різних національних ідей: модерного націоналізму, ранньомодерного федералізму та більшовицького інтернаціоналізму. Переможцями на територіях колишнього Великого князівства Литовського вийшли польські та литовські націоналісти, а також, до певної міри, більшовики. Внаслідок цих змагань постали незалежні польська та литовська держави, що проіснували два десятиліття, а також радянська Білорусь, що протривала сімдесят років. Як ми вже бачили, Друга світова війна, «Остаточне Розв'язання» і радянські депортації непорівняно більше вплинули на гомогенізацію населення, ніж політика міжвоєнних Польщі та Литви. Післявоєнна радянська політика знищила залишки ранньомодерної федеративної традиції. Найважливішим сталінським рішенням стало включення історично багатонаціонального Вільнюса до Литовської Радянської Соціалістичної Республіки.

Отже, яким чином Вільно, місто з невеличкою литовською меншиною за польської влади у 1939 р., стало Вільнюсом — столицею литовської національної держави у 1991 р.? Шлях для цього перетворення відкрили руйнації. Нацистська та радянська політики створили фізичний і політичний простір для творення Вільнюса як литовського міста. Радянська повторна окупація Литви та Вільнюса призвела до третьої зміни в першому рядку поеми Міцкевича: перевизначення «батьківщини». Після Другої світової війни Вільнюс став литовським у модерному національному розумінні. За радянської влади литовська культура асимілювала місто, де навчався Міцкевич, у такий спосіб втіливши давню мрію литовських націоналістів. Як ми вже бачили, це можна зрозуміти лише на тлі ліквідації у Вільні єврейської та польської культур. Під час Голокосту було знищено майже 90% віденських євреїв, а майже 80% віденських поляків залишили місто після війни. Переселення, повсюдна радянська політика, втілювалась на місцях литовськими комуністами. 30 травня 1945 р., за кілька тижнів після німецької капітуляції, литовське Політбюро вирішило спрямувати ресурси республіки на усунення поляків із Вільнюса[162].

З усієї Литовської РСР, за винятком Вільнюса, насправді переселили лише третину поляків, зареєстрованих «для евакуації». Від десятків тисяч поляків із литовських сіл не вимагали реєстрації для репатріації, а десяткам тисяч, які зареєструвались, щоб виїхати в Польщу, потім не дали цього зробити. Ця політика литовської репатріаційної комісії була чітко зрозуміла й опротестовувалась за кожним пунктом польськими комуністами у Варшаві. Польща мала необроблені поля, які треба було засіяти навесні 1945 р., тому там нетерпляче чекали на польських селян із Литви. У кількох випадках литовська репатріаційна влада вимагала, щоб особи, зареєстровані для евакуації, мали німецькі документи, що засвідчували б їхню польську національність. Як мінімум вона вимагала доказів польського громадянства, дотримуючись букви репатріаційної угоди. Натомість у Вільнюсі ситуація була діаметрально протилежною. Тут литовська репатріаційна влада використовувала вже усталену радянську політику, щоб створити простір для новолитовського Вільнюса. Кожного вільнюського поляка змушували реєструватись для репатріації, а 80% зареєстрованих справді переселили[163]. Наслідком цього стала деполонізація Вільнюса, що була поворотним моментом в історії литовської нації. Вільнюс завжди був метою литовського національного руху. У 1905 і 1918 рр. литовські національні діячі віддавали перевагу роботі в місті, а його польське захоплення в 1920 р. стало найбільшим клопотом міжвоєнної Литви. Проте Вільнюс ніколи не був литовським містом у категоріях модерного націоналізму чи з погляду національної ідентичності його населення.

Радянські переписи дають нам загальне уявлення про те, що відбувалось далі. З-поміж 236 100 мешканців Вільнюса в 1959 р., 79 400 (34%) ідентифікували себе як литовці, 69 400 (29%) — як росіяни, 47 200 (20%) — як поляки, 16 400 (7%) — як євреї і 14 700 (6%) — як білоруси. Вперше в модерній історії литовці становили у місті більшість і 34% 1959 р. були разючим відносним зростанням порівняно з 1–2% в 1939 р. Водночас литовці лише трохи переважали росіян і майже вдвічі поступались за кількістю слов'янам загалом (росіянам, полякам і білорусам). До останнього радянського перепису 1989 р. населення Вільнюса зросло більше ніж вдвічі — до 576 700 осіб, а 291 500 його литовців становили більшість у 50,5%. Частки російського, польського та білоруського населення зменшились до 20%, 19% і 5% відповідно. Тепер литовці переважали їх навіть порахованих разом як слов'ян[164]. Якщо зважати на думку про те, що радянська влада схилялась до русифікації, а також враховувати русифікацію Мінська, Риги й Таллінна, варто пояснити, що стоїть за цими показниками.

Литовізацію Вільнюса частково можна пояснити неприхованим компромісом між радянською владою та литовськими комуністами, які в другій половині 1940-х рр. проводили антиповстанську, депортаційну та колективізаційну політику, як того вимагав Сталін. Литовець Антанас Снєчкус (1903–1974) був секретарем Комуністичної партії Литви з 1936 р. аж до смерті у 1974 р. (в історії комунізму довше генеральним секретарем був лише Мао). Він пройшов через міжвоєнне підпілля, воєнну збройну боротьбу під час війни та повоєнні чистки, пережив Сталіна та Хрущова й добре почувався за брежневського періоду. Як ветеран міжвоєнної політики, він розумів ключове значення Вільнюса для литовського націоналізму[165]. Здобувши Вільнюс попри опір білоруських комуністів, Снєчкус мав всі підстави, щоб отримати якомога більше з такого перебігу подій. Після депортації поляків він та його литовські товариші, як можна здогадатись, не особливо прагнули бачити на їхньому місці росіян. Звісно, нелитовські комуністи мали розуміти значення Вільнюса для Литви. Зрештою, в перші роки Литовської РСР більшість комуністичної партії республіки складали нелитовці[166]. Проте, консолідуючи радянську владу в Литві національними засобами, кадри, що прибули з інших радянських республік, самі стали причиною власної маргіналізації в литовській політиці.

Подібно до радянських Латвії та Естонії, радянській Литві дозволили мати університет із литовською мовою викладання. Вільнюський університет, заснований у XVI ст. як єзуїтська академія, підтриманий у першій третині XIX ст. Олександром I, і польський закладу 1920–1930-х рр., був відкритий наново після Другої світової війни як університет литовський. Восени 1945 р. 86,4% першокурсників були записані як литовці і лише 1,6% — як поляки. Перед війною в 1937–1938 академічному році 72,6% студентів назвали рідною мовою польську й лише 2,7% — литовську. Важко уявити разючішу зміну. Національний характер університету був визначений чіткіше в межах радянської Литви, ніж у міжвоєнній Польщі у три способи. По-перше: якщо дані про 86,4% правильні, вони свідчать про чіткі наміри переселити литовців із сіл до Вільнюса. По-друге, тоді як міжвоєнний Віленський університет асимілював білорусів, повоєнний Вільнюський університет їх виключав. І хоча довкола Вільнюса, розташованого всього за 40 км від кордону з Білоруською РСР, лежали білоруськомовні села, частка білорусів в університеті залишалась на рівні 1%[167]. По-третє, й найважливіше, Радянський Союз та його інституції вимагали мати національність. Вищенаведена польська статистика за 1937–1938 рр. базується на особистому визначенні міжвоєнними студентами своєї рідної мови. У повоєнному університеті «національність» студентів визначалась записами в їхніх внутрішніх радянських паспортах і університетських документах.

Ці інституційні зміни надали особливого місцевого забарвлення загальній радянській політиці урбанізації. Оскільки післявоєнний Вільнюс був фактично знелюдненим, а литовські селяни були зовсім поруч, їхня присутність у місті мала зрости. Водночас, як свідчать приклади русифікованих південного та північних литовських сусідів, радянська урбанізація не мала на меті підтримки головної республіканської нації в її столиці. Скидається на те, що литовська повільна індустріалізація 1950-х рр. радше сприяла локальній міграції до столиці, ніж масовому панрадянському напливу, який пережили Таллінн, Рига та Мінськ[168]. Водночас, частково як результат католицької заборони на контрацепцію та аборти, у 1950–1960-х рр. у Литві значно зріс рівень народжуваності. Однак ідентичність не можна звести лише до народжуваності та демографії. Те, що мігранти із сільської місцевості разом зі своїми дітьми вважали себе литовцями, становить політичний факт, який свідчить про нову соціальну ситуацію. Упродовж чотирьох століть польська культура у Вільні йшла пліч-о-пліч з розвитком суспільства. Після знищення центрів польської культури в історичній Литві цей шлях був закритий. Литовізацію Вільнюса треба розглядати не лише крізь призму фізичного усунення поляків з міста, а й через ліквідацію польської культури як міського способу життя.

Навіть після століть вживання у міську цивілізацію сільський люд може раптово усвідомити вищість власної культури в межах міських стін[169]. Умовами для цієї зміни є дискредитація чи усунення людей, що перед тим визначали атмосферу міста: у Вільнюсі ними були поляки. До переселень 1944–1946 рр. вони були тут не лише чисельною більшістю, а й носіями міської або високої культури як такої. Якість виявлялась важливішою за кількість. Наприкінці XIX ст. російські губернатори Вільна остерігались польських шляхтичів через асиміляційну силу їхньої культури. Перші литовські діячі також більше від самих поляків боялись зваб польської цивілізації, знайомих їм із власного досвіду. Того ж вони побоювались і в міжвоєнний період, вважаючи Вільнюс своїм. У 1944–1946 рр. радянські переселення, організовані литовськими комуністами, поклали край столітній присутності там польської культури. Рішення усунути поляків із Вільнюса, але зберегти їх у селах, було прийняте людьми, які розуміли історію нації. Внаслідок цього поляки стали в Литві тими, ким не були ніколи, — селянською нацією. Вони не лише зменшились у кількості; а й втратили свій статус.

Двері були відчинені. У 1950-х рр. литовці могли стати тими, ким не були ніколи — міською нацією. Уперше в модерній історії їхня мова стала у Вільнюсі символом статусу, а соціальне просування в місті вже не вимагало знання польської. Діти, що народились у Вільнюсі в 1950-х рр. в родинах із містечок чи сіл, мали змогу отримувати освіту в міських литовських школах. Протягом першого десятиліття радянської влади кількість загальних середніх шкіл збільшилась вчетверо. Радянські литовські школи мали більше предметів литовською мовою, ніж школи довоєнної литовської держави[170]. У 1960-х рр. більшість шістнадцятирічних дітей у Вільнюсі, що походили зі змішаних сімей, вважали себе литовцями[171]. Хоча литовський університет у Вільнюсі був історично новим, молоде покоління сприймало його як належне. За переписом 1989 р., майже 10% литовців мали щонайменше одного нелитовського батька, а дехто — навіть обох[172]. За радянської влади литовська ідентичність у Вільнюсі мала асиміляційну силу.

Існував ще один компроміс: між литовськими комуністами та литовською інтелігенцією. Майже 20 тис. литовців воювали проти радянської влади — більшість із них загинули під час воєнних дій або були заслані до Сибіру. У 1945–1953 рр. було депортовано близько 120 тис. мешканців Литви (5% населення республіки), серед яких було багато провідних литовських письменників, вчених і 1000 з 1300 литовських католицьких священиків[173]. Після 1953 р. чимало депортованих повернулись вже до радянської Литви зі столицею у Вільнюсі, який ставав культурно литовським. Після смерті Сталіна у Комуністичній партії Литовської РСР почала зростати кількість литовців. Тоді багато литовських інтелігентів погодились на угоду: партійне членство в обмін на певну свободу для збереження литовської культури. Результати були промовисті: литовська літературна мова була виправлена, стандартизована й визнана мовою науки, литовська поезія та проза мали значний успіх, а Вільнюський університет став осередком балтійських студій[174].

Цей компроміс протривав десятиліття. У 1970 р. членство литовців у комуністичній партії вже не було настільки непропорційним щодо кількості литовців у республіці (60% до 80%). Того року Литва мала третій за розміром прибуток на душу населення в Радянському Союзі, поступаючись лише Естонії та Латвії[175]. В межах заданих радянських формул литовські комуністи могли похвалитися не лише економічним, а й культурним розвитком. Тому Снєчкус у своїй книжці 1970 р. пов'язував любов нації до своєї столиці з візитом Леніна до міста у 1895 р.[176] Йшлося про те, що своєю столицею Литва завдячувала доброзичливій комуністичній політиці. Наступник Леніна, Сталін, справді віддав Вільнюс Литві. Він та його спадкоємці до певної міри розуміли значення міста для литовців. Для радянського компромісу з литовською нацією пожертвували навіть російською мовою. Російську назву міста, якою під час свого візиту в 1895 р. користувався Ленін, «Вільна», в російськомовних книгах з історії замінили на литовську — «Вільнюс». Ми вже говорили про раптовий і брутальний кінець єврейського «Вільне» та польського «Вільно»; згадували про марні надії щодо білоруської «Вільні». Спокійна відмова від російської «Вільни» за радянської влади вимагає певної рефлексії.

Як ми вже переконалися, міжвоєнні литовські політики менше боялися російської культури, ніж польської, а литовські лідери у 1939 р. навіть сподівалися, що радянська влада, якщо вона прийде, відбере Вільнюс у поляків і дозволить йому стати литовським. Слушність цього зробленого за надзвичайно непростих умов тверезого прогнозу має стримати нас від визначення литовського націоналізму як ірраціонального. У повоєнній Литві щирі романтичні погляди довели свою політичну силу. Повоєнні поступки росіян щодо литовської мови особливо схиляють нас ще раз розглянути мовне питання в контексті литовської національної ідентичності. Як ми вже бачили, балтійська литовська мова відіграла важливу роль для успіху литовського національного руху наприкінці XIX ст. Міжвоєнна литовська держава ліквідовувала неписемність цією мовою. У радянській Литві литовська мова знову стала символом континуїтету зі стародавнім минулим. Різниця між слов'янськими та балтійськими мовами очевидна; ідея, що литовська чистіша за своїх слов'янських суперників, є вже романтичним міфом. Віра в її тісний зв'язок із санскритом, що до певної міри виправдана лінгвістично, до сьогодні побутує в популярній уяві як потужна національна ідея, що свідчить про континуїтет романтичних традицій, їхню успішну пропаганду за різних політичних режимів й остаточний успіх за часів радянської влади[177].

Як так сталося, що радянська влада підтримала романтичний націоналізм? Як ішлося в другому розділі, литовський націоналізм, сформований наприкінці XIX ст., використовував романтичну стилістику, поширювану німцями після Французької революції, модифіковану в 1820–1830-х рр. Міцкевичем, зруйновану литовськими національними діячами у 1880-х рр. і артикульовану в ролі політичних програм під час революції 1905 р. Третій розділ показав, як міжвоєнний литовський націоналізм, сповідуваний незалежною литовською державою, зосереджував увагу на польському захопленні начебто литовського Вільнюса у 1920 р. Після цього ранньомодерна історична ідея Литви зникла взагалі. Окрім кількох винятків і серед поляків у Вільнюсі, і серед литовців у Каунасі в 1939 р. домінувала модерна, етнічна ідея національності. Литовський етнічний націоналізм тріумфував у радянському литовському Вільнюсі після Другої світової війни.

Старий жарт про те, що «Вільнюс — литовський, а Литва — російська», виявився насправді помилковим. Литва була радянською, а не російською, особливо у Вільнюсі. Мрії литовських романтиків XIX ст., переосмислені литовськими націоналістами в XX ст., були втілені в життя за радянської влади. Середньовічні та модерні елементи вдалось поєднати, тоді як мовна практика у Вільнюсі усунула прірву між мріями про литовське домінування та середньовічну могутність. У міжвоєнний період мова пом'якшила проблему ранньомодерної «бездержавності» у Вільнюсі так само, як і в інших частинах Литви. Безперечно, як і для всіх балтів, мова була символом окремішності литовців за радянської влади. Водночас радянська влада дозволила їм на соціальній практиці підтвердити романтичні переконання, що вік та краса нації зберігаються в мові. Першу історію литовської мови, яка вийшла англійською мовою і переконувала міжнародну авдиторію у зв'язку модерної литовської мови зі стародавньою протоіндоєвропейською, написав випускник Вільнюського університету радянських часів[178].

Етнічний націоналізм зневажає сумнівні ранньомодерні традиції та возвеличує фантазії про середньовічну чистоту та могутність, й Литва в цьому не виняток. У Вільнюсі радянська влада зламала ранньомодерні традиції так, як не могла б зробити жодна литовська інституція. Пакт Молотова-Ріббентропа перекреслив Люблінську унію; 1939 р. знищив 1569 р. У 1841 р. історик-романтик Нарбут, протестуючи проти створення польсько-литовської Речі Посполитої, символічно зламав своє перо; у 1939 р. Молотов і Ріббентроп скористались своїми й підписали документ, що означав кінець польських зв'язків із Литвою. 1569 р. створив найбільшу ранньомодерну націю Європи; 1939 р. розпочав остаточний поділ поляків і литовців на маленькі, модерні, етнічні нації. Водночас і радянська влада надала литовцям можливість мінімізувати старі історичні зв'язки з Польщею. Для великого компромісу, в рамкахякого литовські комуністи були посередниками між радянською владою та литовським суспільством, Польща відіграла важливу роль взаємного ворога. Збільшивши територію радянської Литви коштом Польщі, Сталін та його наступники могли виступати як гаранти статус-кво[179]. Упродовж радянського періоду литовська інтелігенція засуджувала польську «окупацію» Вільнюса у 1920 р., що гарно поєднувалось із загальною радянською критикою польського імперіалізму. Навіть у 1980-х рр. литовські діячі загалом вірили в те, що поляки були одержимі Вільнюсом і не зупиняться ні перед чим, аби його повернути[180].

Як і всюди в Радянському Союзі, в Литовській РСР пакт Молотова-Ріббентропа був табуйований. За горбачовських часів литовці згадували його під час масових публічних демонстрацій як національну трагедію — це було сміливо. Литовці зображали себе як невинних жертв його домовленостей — це свідчило про коротку пам'ять: внаслідок пакту їхня країна отримала Вільнюс, литовська окупація якого 1939 року, якщо й згадувалась взагалі, то називалась «поверненням Вільнюса» Нелегітимність пакту Молотова-Ріббентропа була для литовців очевидною, але подальша інкорпорація Вільнюса сприймалася ними як правомочна. «Скасування пакту Молотова-Ріббентропа» було гаслом литовського національного руху наприкінці 1980-х рр.[181] Однак буквальне скасування пакту повернуло би Вільнюс Польщі; після розпаду СРСР на початку 1990-х рр. радянська влада в Москві та поляки в Литві не вагаючись вказали на це.

Протягом цілого століття литовський національний рух, Литва незалежна й Литва радянська, постійно апелюючи до Міцкевича, підривали зв'язок із Польщею, що жив у традиціях Великого князівства Литовського. Литва була наново визначена як модерна національна одиниця зі столицею у Вільнюсі. Ідеологічно цього досягнув національний рух, у своїх прагненнях — міжвоєнна держава, а практично — радянська Литва. Як ми вже бачили, радянський литовський Вільнюс отримав те, чого ніколи не мало міжвоєнне польське Вільно: пам'ятник Міцкевичу (Міцкевічюсу) як національному поетові, зведений у 1984 р., що став місцем зборів для діячів литовського національного руху, який розгорнувся в СРСР у другій половині 1980-х рр. завдяки реформам Михайла Горбачова.

Лідером цього руху був Вітаутас Ландсбергіс (нар. 1932 р.). Його родинна історія слугуватиме нам завершальним нагадуванням засадничої різниці між ранньомодерною та модерною нацією в Литві. У XIX ст. родина Ландсбергів, як і решта литовської шляхти, була частиною ранньомодерної польської цивілізації. На початку XIX ст. Казимир Ландсберг навчався польською мовою в російському імперському університеті у Вільні. Як і Міцкевич, він сприймав за належне вищість польської мови та прийдешнє повернення польсько-литовської Речі Посполитої. Казимир Ландсберг воював у Варшаві проти російської імперської влади під час повстання 1830–1831 рр., поразка якого надихнула Міцкевича на написання «Пана Тадеуша». Як ми вже бачили, після цього в Литві було закрито Віленський університет та польські школи. Проте у 1831–1863 рр. польське культурне домінування в історичній Литві залишалось непохитним.

Наступне покоління родинної історії Ландсбергіса нагадує нам, що поразка чергового повстання 1863–1864 рр. призвела до появи російської національної політики. Габріель Ландсберг також виховувався в родині, що розмовляла польською, але, на відміну від свого батька, у середній школі він вивчав литовську. Отримавши дозвіл відвідувати університет у Росії, він повернувся з Москви прихильником литовського національного руху. Зі своєю дружиною-полькою він розмовляв польською мовою, і хоча він сам ніколи добре не знав литовської, але пишався тим, що нею володіли всі його п'ятеро дітей, найменші з яких виростали в імперській Росії після революції 1905 р. Як ми вже бачили на прикладі Міколаса Рьомеріса, саме після 1905 р. багато литовсько-польських шляхетських родин почали серйозно сприймати ідею модерної литовської національності.

У наступному поколінні генеалогія Ландсбергісів нагадує, наскільки важливим був Вільнюс для литовських діячів і як польське захоплення міста у 1920 р. затьмарило здобуття литовської незалежності. Найменший серед п'яти Габріелевих дітей став архітектором Вітаутасом Ландсбергісом-Жемкалнісом (1893–1993). Один з його міжвоєнних пам'ятників був пов'язаний із замком Гедиміна у Вільнюсі, який на той час був частиною Польщі, а сам замок став предметом литовських національних прагнень. У певний спосіб Друга світова війна подарувала мистецтву життя. Коли в 1939 р. Радянський Союз віддав Вільнюс Литві, Ландсбергіс-Жемкалніс був першим литовським солдатом, який увійшов до Вільнюського замку — принаймні так він розповідав цю історію своєму синові. Під час короткого литовського правління в 1939–40 рр., а потім знову в Литовській РСР Ландсбергіс-Жемкалніс працював над побудовою литовського Вільнюса (до речі, «Жемкалніс» — це просто злитовізований варіант «Ландсбергіса»). Сьогодні на його честь названо одну з вільнюських вулиць.

Його син, Вітаутас Ландсбергіс, з огляду на обмеження в Литовській РСР, був вільним митцем. Його приклад ілюструє досягнення литовської інтелігенції в межах радянської системи. У 1955 р. він закінчив консерваторію за класом фортепіано, у 1969 р. отримав звання доктора музикології, протягом тридцяти років викладав і написав чимало книжок. Він займався вивченням творчості литовського митця і композитора Мікалоюса Чюрльоніса (1875–1911), постаті, яку в 1961 р. офіційно повернули до литовського національного пантеону із забуття сталінських часів. Вісім книжок Ландсбергіса про Чюрльоніса засвідчують плідну відданість ідеї континуїтету литовської національної культури, що, звісно, вимагало творення чогось нового. Водночас Вітаутас Ландсбергіс представляв перше покоління своєї родини, рідною мовою якого була вже литовська, а не польська. До речі, Мікалоюс Чюрльоніс, сьогодні знаний всім литовцям як «національний митець», в дитинстві не знав литовської, а його рідною мовою була польська. Литовську він вивчив від своєї дружини, Софії Кимантайте (1886–1958). Тільки не треба одразу уявляти собі повернення до селян: вона була письменницею й перекладачкою, що сформувалась як особистість серед представників краківського ar nouveau, відомих як «Молода Польща». Чюрльоніс визнав себе литовцем лише після революції 1905 р. Для Ландсбергіса та героя його академічних досліджень національність була не етнічною долею, а політичним вибором у конкретних історичних обставинах[182].

Обставини таких індивідуальних виборів у дивний спосіб гармонійно поєднані з колективними міфами про національне минуле. У литовському випадку модерний національний рух означав відкидання очевидного зв'язку з ранньомодерною Річчю Посполитою на користь історичних міфів про середньовічне Велике князівство Литовське. Це означало вибір однієї версії Міцкевича на противагу іншій. Міцкевичева політична пошана ранньомодерної Речі Посполитої була відкладена в сторону; натомість були політизовані його романтичні міфи про середньовічне Велике князівство Литовське. Ландсбергісів патримоній (чи швидше, патронім — його прізвище) нагадує нам, як ранньомодерну польську націю заступила модерна литовська, а елітну ідею політики, виражену польською мовою, замінила народна концепція, виражена мовою литовською. Литовська національна політика стала результатом поєднання модерного та середньовічного елементів проти ранньомодерного. Ранньомодерні засади легітимності, влади шляхетських родин або політичних інституцій Речі Посполитої відкидались. Вік і краса середньовічної історії виправдовували модерну спробу захопити владу іменем народу.

Ім'я ж Вітаутаса Ландсбергіса нагадує про міф середньовічної Литви, який виконував функцію національного минулого. Вітовт (Вітаутас) Великий був середньовічним литовським князем, який противився унії з Польщею. У міжвоєнній Литві Вітовт асоціювався з литовським золотим віком перед 1569 р. і з литовськими реваншистськими планами щодо Вільнюса. За радянських часів він продовжував символізувати ворожість до зв'язків із поляками[183]. Коли литовці звільнились від радянської влади, вони знову піднесли його до першорядних національних героїв. Символізованого Вітовтом бачення національного відродження — відновлення стародавньої Литви без зв'язку з Польщею — політично досягнув Вітаутас Ландсбергіс. У 1988 р. його обрали лідером литовського національного руху «Саюдіс». У 1990 р. він очолив парламентську сесію, на якій було проголошено литовську незалежність. У 1991 р. його обрали головою парламенту незалежної Литовської Республіки зі столицею у Вільнюсі. У вересні того ж року уряд Ландсбергіса почав дипломатичні переговори з Польщею, під час яких вимагав, щоб Польща визнала литовський статус Вільнюса у 1920 та 1939 рр.

Ця незвичайна дипломатія була наслідком особливого погляду на минуле, що нехтував ранньомодерним зв'язком із Польщею на користь романтичного погляду на середньовічну Литву. Така позиція була ознакою литовського націоналізму й цілеспрямованою відповіддю польській культурі, зваби якої були добре відомі кожному поколінню литовських діячів. Навіть романтична версія середньовічної Литви, райського куточка литовського міфу, була найвиразніше артикульована Міцкевичем, який зробив це польською мовою. Конрад Валленрод, герой поеми Міцкевича, слова якої відкривають цей розділ, був середньовічним литовським рицарем. Його героїзм полягав у здатності приховати власну ідентичність і стерпіти перебування на службі у ворога до настання відповідного моменту для дії. Ім'я, яке Міцкевич вигадав для своєї найвеличнішої середньовічної героїні, Гражина, увійшло до литовської мови (так звати, наприклад, дружину Ландсбергіса). Наголос на середньовічній та відкидання ранньомодерної історії відповідали і насправді мотивувались поширенням модерної, етнічної нації. Вік литовської мови став ознакою її культури та силою масової освіти й загального виборчого права. Вони, звісно, мали й власний потенціал.

Як і після Першої світової війни, після розпаду СРСР литовська влада перенесла історичні міфи на ширший загал. Популярна вимога історичної правди викликала перевидання міжвоєнних республіканських історичних текстів, зокрема, написаних національним істориком і міфотворцем Адольфасом Шапокою. У 1990-х рр. литовською була видана навіть Нарбутова (польськомовна й надзвичайно довга) історія Литви. Як і після Першої світової війни, існувала небезпека, що історичний міф, легітимізований як політичний дискурс, завадить проведенню литовськими урядами раціональної зовнішньої політики. Страх перед польською цивілізацією, такий необхідний для національного відродження, ризикував послабити литовську державу в її міжнародних відносинах. Перші сигнали не були занадто оптимістичними. Ландсбергісове початкове прохолодне ставлення до Польщі відповідало національному консенсусу, що з'явився напрочуд швидко і виявив дивовижний міжпоколіннєвий зв'язок. Коли на початку 1990-х рр. литовсько-польські стосунки зайшли у безвихідь, литовських школярів просили обрати найганебнішу подію в національній історії: більшість зупинились на союзі із Польщею 1569 р.[184]