Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Розділ 6 Ранньомодерна Україна (1569–1914)

Люблінська унія 1569 року змінила кордони ранньомодерної України, віддавши східнослов'янські території Литви Польщі. Більшу частину колишньої Київської Русі Литва приєднала у XIV ст., а 1363 року отримала ще й Київ. У 1349 р. польський король Казимир Великий захопив Галичину та Львів. Отже, протягом наступних двохсот років більшість спадку Київської Русі, включно із землями, що ми сьогодні звемо Україною, було поділено між Польщею та Литвою[185]. Хоча до 1569 р. переважна частина колишніх руських князівств залишалась литовською, Галичина (Руське воєводство), най-заможніша й найрозвиненіша з-поміж них, належала Польщі. Отже, Люблінська унія 1569 р. означала новий перерозподіл колишньої Русі — цього разу на користь Польщі, до якої відійшли найпівденніші території Литви: Брацлавщина, Київщина та Волинь, більшість з яких складає сьогодні Україну; православна руська шляхта, що протягом двох століть вважала себе литовцями, опинилася в Польському королівстві. Разом із Галичиною ці землі стали тими польськими володіннями, де головною релігією залишалось православ'я, розмовною мовою — руська, мовою богослужіння — церковнослов'янська, а алфавітом — кирилиця. Київ, столиця давньої Русі, несподівано став частиною Польщі. Литва ж за рішеннями Люблінського сейму зберегла за собою північні слов'янські території, відомі сьогодні як Білорусь.

Унія між Великим князівством Литовським і Польським королівством була органічною й узгодженою, тоді як поглинання Польщею України — стрімким і однобічним. Поширення католицизму в Литві почалось із хрещення великого князя у 1386 р. і поступово тривало наступні два століття до конституційної унії з Польщею в 1569 р. З іншого боку, православна Україна була раптово втягнута в інтенсивний конфлікт із західним християнством за часів гострих суперечок щодо Реформації, яка змінила баланс між християнством західним і східним. За доби Середньовіччя православні руські священики поширювали у Вільнюсі й Литві східнослов'янські мови та культуру. Проте коли у Вільно почала домінувати польська культура, а західне християнство зазнало впливу Реформації, їхні ролі змінились. Україна, колись джерело високої культури для середньовічної Литви, тепер стала об'єктом цивілізаторської місії з боку ранньомодерної Польщі. Забезпечивши середньовічну Литву християнством і писемністю, вона отримала від ранньомодерної Польщі реформоване християнство та друковане слово. У підсумку 1569 р. став кінцем середньовічної Русі, що існувала в просторі Литви, та початком ранньомодерної України, приєднаної до східнослов'янських земель у складі Польщі. Тарас Шевченко, який називав Вільно «городом преславним», писав про Україну саме з часів Люблінської унії.

Як історія середньовічної Русі починається з православного хрещення великого князя Володимира у 988 р., так і історія ранньомодерної України починається з релігійного навернення української шляхти на католицизм після 1569 р. У Польщі XVI ст. спочатку протестанти, а у відповідь і католики, почали впливати на ці процеси через друковану книгу, народну мову й класичну риторику, відроджену за часів Ренесансу. Після 1569 р. ці інтелектуальні феєрверки разом із їхніми головними піротехніками — єзуїтами, потрапили й до України. На тлі тьмяного неба вони справляли приголомшуючий ефект. Реформація піднесла релігійні дискусії в Польщі на дуже високий рівень, тоді як українське православ'я і далі переживало інтелектуальний занепад. Воно було обмежене своєю мовою, створеною для поширення християнства східного обряду між слов'янами. Давня церковнослов'янська мова, великий винахід Кирила (Костянтина), дозволила поширити Святе Письмо на східно- та південнослов'янські землі. Хоча вона добре служила середньовічній меті навернення з язичництва на християнство, ця мова не відповідала ранньомодерним викликам Реформації, не була пов'язана з класичними моделями і з плином століть дедалі менше могла бути засобом для порозуміння православних священиків між собою та зі своєю паствою. Тож коли почали виникати (чи розділятись між собою) нові слов'янські мови, церковнослов'янська втратила і свою початкову схожість до народних мов, і свій універсалізм. З початком ранньомодерного часу вона занепала до рівня локальних діалектів, що ані відповідали місцевим мовам, ані були повсякденними мовами спілкування між православними священиками[186].

У XVI ст. скромна література Православної Церкви виглядала мізерною порівняно з протестантською та католицькою[187]. І перші, й другі спочатку намагались використовувати церковнослов'янську мову в школах і друкованих текстах в Україні, поки не зрозуміли, що зможуть донести власні ідеї лише польською. На відміну від своїх конкурентів, польська була водночас мовою спілкування та культури, придатною для пропаганди й прозелітизму. Використання польської мови священиками в Україні було не національним упередженням, а зброєю в боротьбі за душі. Прихильники церковнослов'янської відповіли на цей виклик. Костянтин Острозький, наймогутніший серед волинських князів, підтримав перше повне видання Біблії церковнослов'янською. Памво Беринда опублікував свій «Лексикон словенороський». Петро Могила заснував православний колегіум, який пізніше став Київською академією, де в навчанні використовувалась церковнослов'янська мова, хоча підручники були писані латиною, а практичні завдання виконували зазвичай польською. Змушені вивчати інші мови та класичну риторику й полеміку українські священики стали майстерними перекладачами церковнослов'янських текстів, що зробило їх дуже бажаними в Москві. Водночас вони розуміли, що польська мова якнайбільше відповідає їхнім потребам. Після 1605 р. більшість своїх полемічних трактатів православні священики написали саме польською (хоча титули, псевдоніми та лайка часто були візантійського походження); після 1620 р. вони почали записувати польською свої імена, а після 1640 р. польською в Україні писалася також і більшість офіційних документів; польською написав свій заповіт і Петро Могила, який помер у 1647 р.[188]

Важливою відповіддю місцевої православної ієрархії став проект унії з Римом. Покінчити зі східною схизмою було справою найвищої ваги для Рима ще від 1054 р.; для цього, не маючи універсального розв'язання проблеми, Католицька Церква організувала кілька локальних уній з Церквами інших обрядів. Після 1569 р. сприятливі політичні умови для подібної унії з'явились і в Речі Посполитій. Внаслідок розділу Московської та Київської митрополій у 1458 р. остання опинилась у складі Речі Посполитої. Після 1569 р. більшість цих православних земель потрапили до Польщі, а не до Литви. Унію з православними підтримали польські єзуїти, такі як Пьотр Скарга (1536–1612); її можливість обстоювали у Римі папські емісари, зокрема Антоніо Посевіно; палким прихильником унії з міркувань і релігії, і безпеки був король Зигмунт III. Однак це зовсім не була інтрига Рима чи Варшави. Берестейська унія 1596 р. вийшла з лона православ'я, оскільки в такий спосіб єпископи намагалися зберегти свою Церкву, тим більше, що Константинопольський патріархат дискредитував себе очевидною залежністю від османської влади, а новий Московський патріархат був заснований сумнівним шляхом. Єремія II, Патріарх Константинопольський і найвища особа Православної Церкви, побував в'язнем і Стамбула, і Москви. Змушений підвищити Московську митрополію до рівня патріархату, Єремія проїздив українськими землями Польщі у 1588 і 1589 рр., скликаючи щороку в Бересті синоди, що підготували унію Православної та Католицької Церков, проголошену в Речі Посполитій у 1596 р.[189]

Опоненти мали підстави вбачати у Берестейській унії спробу знищити Православну Церкву в Речі Посполитій. Однак православні єпископи, які запропонували й уклали унію, вірили, що, приєднуючись до Католицької Церкви, вони збережуть свій східний обряд, а натомість отримають статус рівного з нею. Ватикан розцінював унію як один із кроків до подолання схизми за допомогою локальних угод. Отже, король Зигмунт III мав рацію, коли говорив, що «грецькою вірою», яку він зобов'язаний захищати, було уніатство як єдиний і легітимний наступник Православної Церкви Речі Посполитої. Унійна політика заохотила до співпраці протестантів (тепер невеликої меншості порівняно зі зрослою Католицькою Церквою) та православних (чия Церква припинила легальне існування в Речі Посполитій). За часів кризи кінця XV — початку XVI ст. протестанти почали симпатизувати православним через їхню релігійну доктрину та практику, а також із міркувань політичного виживання. Найвідомішим опонентом Берестейської унії був Костянтин Острозький, волинський князь, який видав Біблію церковнослов'янською мовою. Озброєний аргументами з протестантських джерел (наприклад, таким, що папа — це антихрист), Острозький використовував інституції Речі Посполитої, щоб не допустити унії[190].

До своїх антиунійних акцій Острозький спромігся залучити також частину волинської та київської шляхти, в такий своєрідний спосіб повернувши їх через релігію до політики. Для православних міщан Берестейська унія була загрозою їхній соціальній позиції з боку польських іммігрантів; у цьому випадку релігійна позиція збігалася з позицією консерваторів. Уніатська Церква не змогла об'єднати православний клір на рівні парафій чи піднести східний обряд до такого рівня, аби задовольнити більшість української шляхти[191]. Із дискусій навколо унії розвинулась і політична лексика. Традиційну сакральну назву «Русь», яку вживали в політичному сенсі століттями, відтепер у політичному значенні батьківщини православних у Польщі замінив ще невизначений військовий термін «Україна»[192]. Отже, тоді як Люблінська унія 1569 р. відділила східних слов'ян України від їхніх північних сусідів у Великому князівстві Литовському, Берестейська унія 1596 р. забезпечила нагоду переосмислити новий територіальний устрій у категоріях політичних. Замість створення в межах Речі Посполитої єдиної Церкви, яка змогла би асимілювати східні традиції. Берестейська унія створила проблеми для всіх християнських Церков в Україні й поглибила прірву між релігійними реформаторами та селянами, для яких мотиви укладення унії залишалися зовсім незрозумілими.

У першому розділі ми звернули увагу на дивні та важливі особливості розв'язання ренесансного мовного питання у Польщі та Литві. Попри те, що шляхта обох країн після 1569 р. прийняла польську як мову освіти та політики, для кожної з них це мало різні наслідки. Освічені класи Польщі перейшли з імпортованої мови держави та літератури, латини, на кодифіковану версію народної — польську. У Великому князівстві Литовському, навпаки, мову урядову, схожу до народної на більшості території князівства, замінили імпортованою мовою держави та літератури — польською, що політично та культурно маргіналізувало і білоруську, й литовську мови. У другому розділі ми побачили, що елітарний статус польської похитнувся за модерних часів, коли національна політика переорієнтувалася на маси. Те саме відбулося з мовним питанням і в Україні після 1569 р.: замість поширення української народної мови або відродження церковнослов'янської, перемогла мова польська. Тоді як у Польщі відповідь на мовне питання привернула увагу освічених людей до народної мови, в Литві та Україні вона відділила освічену еліту, світську і церковну, від решти населення (див. таблицю 1, с. 132).

В Україні релігійна реформа мала ще один вимір. Чимало польських та українських шляхтичів сприйняли ідеї Реформації. Велика частина української шляхти у XVI ст. перейшла з православ'я на різні течії протестантизму. Пізніше їхні нащадки потрапили під вплив Контрреформації й перейшли на католицизм. Таким чином, тоді як Контрреформація усунула відмінності у віросповіданні між польськими шляхтичами та селянами, вона ж спричинила релігійні розбіжності між римо-католицькими українськими шляхтичами та православними селянами. Отже, коли у модерний період народна релігія та проста мова стали основою для національної політики, польська мова та римо-католицизм в Україні були приречені вважатись чужими. Хоча залишалась одна інституція, що прислужилась обом, — Уніатська Церква, яка вижила в Україні як релігія меншості й серед шляхти, й серед селян. Коли ж у 1630-х рр. православ'я відновило свій правовий статус у Речі Посполитій, уніатство втратило свою універсальну складову та перетворилось на невелику Церкву східного обряду. Як побачимо далі, за певних політичних умов Уніатська Церква стане підгрунтям для модерних уявлень про українську націю[193].

В релігійному та політичному житті Речі Посполитої ранньо-модерна Україна більше відрізнялась від Польщі, ніж Литва, де католицизм з'явився й прижився набагато раніше, і був вірою як селян, так і шляхти. Окрім того, на відміну від України, Литва була повноправним політичним партнером Польщі в Речі Посполитій. Тоді як дрібна литовська шляхта могла обирати між литовським і річпосполитським правом для захисту своїх свобод, дрібна українська шляхта була змушена віддатись на милість заможніших і могутніших магнатів. У політичній економіці Речі Посполитої українські землі також відіграли особливу роль: коли нова держава стала житницею Західної Європи, а шляхті вдалось закріпачити селян, володіння землею відкрило шлях до багатства та влади[194]. Такі землі можна було отримати в Україні.

Литовська шляхта могла захистити свої володіння, бо навіть після 1569 р. зберегла за собою виконавчу владу, а Литовські Статути залишались для неї найвищим правом. Новий Статут 1588 р. був розроблений частково саме для того, щоб захистити місцевих литовських землевласників; в Україні ж нічого подібного не існувало. Протягом десятиріч після 1569 р. деякі польські родини отримали в Україні значні маєтки, й тисячі дрібних польських шляхтичів та євреїв послідували за ними, щоб працювати на магнатів, частина з яких мала більше землі за інших. У 1658 р. шляхта складала щонайбільше 2% населення України, тоді як у Польщі її частка сягала майже 10%[195]. Від нового устрою найбільше збагатились місцеві шляхтичі українського походження. Найзаможніші з них наймали польських жовнірів і єврейських помічників та приносили з собою економічні нововведення, такі як оренда; це давало змогу перетворити величезні українські простори на латифундії. Окрім того, магнати привозили за собою з Польщі єврейських адміністраторів, які могли стати в нагоді своїми навичками. Тоді як шляхта покладалась на поляків і євреїв-орендарів, православне селянство жило вже навіть не в бідності, а в злиднях. Натан Гановер, який навчався в Острозькій єшиві і створив відомий опис майбутньої різанини 1648 р., порівняв стан селян зі стражданням євреїв у єгипетському полоні. Українців, писав він, «вважали нижчими й відсталими істотами, що були рабами та слугами поляків і євреїв...»[196].

Така чітка стратифікація створила для верхівки суспільства умови для надзвичайних культурних здобутків. Польські жінки принесли в Україну придворне життя й поширювали нові культурні течії. Як колись Ренесанс італійський поширювався в Польщі особисто дружиною Зигмунта I та матір'ю Зигмунта II італійською принцесою Боною Сфорца та її оточенням, так і поколінням пізніше дружини магнатів принесли в Україну Ренесанс польський. Менш ніж через сто років після Люблінської унії в Україні виникають надзвичайно заможні маєтки, власники яких інколи були більшими поляками, ніж самі поляки[197]. В Україні з'явились осередки елітної польської культури, але в їх затінку вже чаїлися бунтівники.

За три покоління між Люблінською унією 1569 р. та повстанням Богдана Хмельницького у 1648 р. польська шляхта опанувала Україну, а українські магнати поступово ополячились. Дедалі разючіші соціальні відмінності разом із новими відмінностями релігійними та культурними призвели до глибоких політичних поділів. Додатковим фактором був конституційний лад нової Речі Посполитої. Вона була республікою «Двох Націй», а не «Трьох», і передовсім республікою шляхетською. Річ Посполита була не зовсім готова до інкорпорації вільного стану козаків: озброєної спільноти переважно селянського, а не шляхетського походження. У 1569 р. Польське королівство успадкувало козаків разом із Україною від Литви, яка покладалась на них для захисту свого південного прикордоння від Кримського ханату. Польща з'ясувала, що козаки мали велике військове значення не лише для захисту, а й для атаки. В тогочасній Європі польська кавалерія була найкращою, але найефективніше її можна було використовувати для завершення битв; водночас держава мала проблеми з оплатою піхоти, якої потребувала для початку баталій[198]. На якийсь час козаки заповнили цю нішу, продемонструвавши свою цінність у війнах зі Швецією у 1601–1602, Московією у 1611–1612 та Османською імперією у 1621 рр. Річ Посполита здобула свою найбільшу славу саме тоді, коли її польські та литовські рицарі бились пліч-о-пліч з українськими козаками. Компромісним рішенням, знайденим для таких важливих військових потреб, стала категорія «реєстрового» козацтва. Реєстровці мали особисту свободу, але без права голосу, якщо не були шляхтичами. Оскільки козаки як стан не були представлені в сеймі, останній постійно обмежував кількість реєстровців. На відміну від них, шляхта мала право голосу. Оскільки велика шляхта була зацікавлена у прикріпленні селян до землі, а селянин, який ставав реєстровим козаком, отримував права, існував економічний інтерес, щоб утримувати невелику кількість реєстровців. Після 1632 р. проводилась політика на утримання козаків як невеликої прикордонної варти, збільшуючи їхню кількість лише в разі війни. Після 1643 р. Річ Посполита перестала платити реєстровим козакам, що викликало велике обурення[199]. Їх змушували до мобілізації, не надаючи права репрезентації.

Козаки марно надсилали до сейму петиції щодо відновлення свого традиційного статусу. Як і литовська середня шляхта перед 1569 р., після унії деякі українські козаки також бажали отримати права, зарезервовані в межах Польського королівства за шляхтою. На відміну від литовських шляхтичів, українські козаки не мали у Польщі рівних прав і власної інституції для переговорів. Литовська шляхта століттями спостерігала за польським правом і десятиліттями торгувалась за унію. Українські козаки були втягнуті у безпосередній контакт з польськими практиками раптово, тоді як Польщу та польськість в Україні представляли лише кілька найбагатших магнатів та їхні адміністратори. Католицизм у Литві був запроваджений поступово, почавши від 1386 р., і був якщо не прийнятним, то принаймні знайомим усій шляхті Речі Посполитої. Натомість єдиною релігією, що її будь-коли знало нешляхетне козацтво, було православ'я. Хоча Берестейська унія 1596 р. обговорювалась поміж українською шляхтою, для більшості козаків вона була просто приголомшливою[200]. Попри те, що після 1630-х рр. православ'я було знову визнане в Речі Посполитій, козаки загалом бажали усунути Уніатську Церкву (разом із католиками, протестантами та євреями) з України. Проте це не означало, що козаки співпрацювали з відновленою православною ієрархією в Києві, успіхи якої були стримані Хмельницьким.

Це свідчить про глибшу проблему: брак об'єднаної еліти в ранньомодерній Україні. Православ'я захищали прості вояки; повстанці проти польської влади сприймали польські звичаї як природні. Існувала українська шляхта, була й козацька старшина; інколи ці дві групи перетинались. Однак різниця в соціальному походженні вела до болючих політичних поділів. Найбагатші польські та полонізовані шляхтичі домінували в місцевій політиці й прагнули позбавити дрібних шляхтичів, таких як Богдан Хмельницький (бл. 1595–1657), їхніх традиційних прав. Хмельницький був реєстровим козаком, що втік на Запорозьку Січ після того, як польський чиновник забрав його власність, вкрав його кохану та замордував його сина. Він був обраний козацьким гетьманом, почав масове козацьке повстання у 1648 р. і став найважливішою постаттю в історії України XVII ст., хоча його власний взятий окремо випадок показує, як поява польських інституцій розбурхала та розділила місцеву шляхту. Тим часом подібні тенденції в економіці, які дали окремим українським шляхтичам змогу насолоджуватись обширною владою в межах Речі Посполитої, також зміцнили козаків як військову силу. Тоді як магнати підкорювали українські степи для торгівлі зерном, селяни рухались ще далі на південь, до територій, на які в пошуку рабів нападали кримські татари, і часто долучались до лав козаків. Для селянства козацьке життя було доступною альтернативою магнатському кріпацтву та татарській неволі. Інкорпорація Польщею, релігійна унія, незадоволення реєстрових козаків та закріпачення селян — усе це разом взяте пояснює, як після 1648 р. Хмельницький спромігся на атаку, що поставила під загрозу існування Речі Посполитої.

Після того як у 1654 р. Хмельницький об'єднався в Переяславі з Московією, його козаки допомогли тій почати війну з Річчю Посполитою. Це призвело до серії катастроф, внаслідок яких загинула третина десятимільйонного населення Речі Посполитої і почався її занепад як європейської потуги. Поворотним моментом, яким польсько-українська історія не змогла скористатись, була Гадяцька угода 1658–1659 рр. Підготовлена гетьманом Іваном Виговським (помер у 1664 р.), вона перетворила б козацьку старшину на третю націю Речі Посполитої «Трьох Народів» (Польщі, Литви та Русі). Україна зайняла б місце, відповідне литовському: вона мала б власну адміністрацію, армію та судочинство. Статус Православної Церкви в Україні й у межах триєдиної Речі Посполитої був би рівним Католицькій. Автор цього плану, ерудований полеміст Юрій Немирич (1612–1659), щойно перейшов з унітаріанства на православ'я. Частина козаків отримала б шляхетство, а з ним і політичні права та привілеї керувати Україною. Проте Гадяцька угода була радше республіканським, а не демократичним рішенням, тоді як українське повстання — радше демократичним, а не республіканським. Гетьман Виговський, як і Хмельницький до нього, перебував між республіканським світом Речі Посполитої та демократичним світом козацького степу. Він був освіченою людиною і бачив вигоди компромісу, але не зміг переконати у своїй позиції більшість козаків. Важливим моментом незгоди була Уніатська Церква. Козаки бажали ліквідувати її, Католицька Церква наполягала, щоб це питання було поза віданням світської влади, а Виговський запропонував непопулярний компроміс. Гетьману не вистачило сили об'єднати навколо себе маси вільних козаків, які за його планом не отримали б шляхетства. Йому також забракло харизми вчасно переконати козаків змінити погляди. Коли Московія поновила свої атаки на Річ Посполиту й підтримала противників Виговського, його скинули з гетьманства і він покинув Україну. Автора компромісу Немирича вбили свої ж козаки. Більшість козаків були передовсім зацікавлені в захисті власних свобод, яких вони шукали в тому числі за допомогою того, що вважали тимчасовими альянсами з Москвою, Польщею та Кримським ханатом. Хоча сейм і прийняв Гадяцьку угоду, польська шляхта втратила зацікавленість у ній, коли стало ясно, що гетьмани насправді не контролюють козаків, а козаки насправді не контролюють України[201].

Провал Гадяцької угоди в 1659 р. закінчив золотий вік Речі Посполитої, еру слави, процвітання й толерантності, започатковану Люблінською унією 1569 р.[202] Створена в 1569 р. Річ Посполита була унікальним проектом розв'язання релігійних та національних проблем, що загрожували великим європейським державам. Проблемою ранньомодерних європейських правителів був конфлікт релігійної та політичної лояльностей — їхніх власних та їхніх суб'єктів. За часів, коли Німеччина була поділена між лютеранськими та католицькими князями, а Франція вирізала власних гугенотів, коли імператор Священної Римської імперії сплачував данину турецькому султанові, а потужна іспанська влада була підважена в Нідерландах і підірвана інквізицією, лише об'єднані Польща з Литвою змогли поєднати релігійну толерантність, інституційну реформу та територіальне розширення[203]. Польсько-литовським розв'язанням 1569 р. стала одна з республіканських інституцій для захисту прав чисельної та неоднорідної шляхти. З погляду економіки, процвітання Речі Посполитої та її шляхти залежало від торгівлі зерном із Західною Європою, що свідчило про поглиблення відносної економічної відсталості Польщі з Литвою та погіршення становища її селян. У тривалішій перспективі відсутність центральної влади, маргіналізація міст і відсталість села, мабуть, прирекли б Річ Посполиту. Однак остаточно не можна бути цілком упевненим: якби події XVII ст. пішли інакше, якби конфлікт в Україні вдалося подолати в середині XVII ст., можливо, Річ Посполита змогла б розв'язати всі ці питання. За часів, про які йдеться, 1569–1659 рр., вирішальним випробуванням для Речі Посполитої стала її здатність створити, привабити та утримати лояльну політичну еліту в Польщі; Литві та Україні. Люблінська унія створила державу шляхетських воїнів, громадян Польщі та Литви; й надала їй форми. Провал Гадяцької угоди унеможливив застосування цього рішення до України та підважив його втіленя в Польщі й Литві.

Козацьке повстання відчутно вплинуло на майбутнє польської національної ідеї та на роль Польщі в національній ідеї українській. В Україні XVII ст. було легко рівняти панів з поляками та католиками; а в XVIII та XIX ст. це поєднання лише посилювалось. Водночас ключем до XVII ст. було не зіткнення польської та української нації, а відсутність порозуміння між Річчю Посполитою та козаками. У Литві такий компроміс було знайдено у 1569 р., а політичні та релігійні інституції продовжували єднати місцеві еліти з польською культурою навіть після розпаду Речі Посполитої у 1795 р. В Україні подібні політичні інституції не вижили, а роль Уніатської Церкви обмежували козаки. Це ретроспективно веде до невірного враження, що «Польща» та «Україна» відрізнялись, коли вони були об єднані в спільному королівстві, а «поляки» та «українці» були приречені стати ворогами. В Гетьманщині користувалися польськими грошима, а польська була мовою її адміністрації й навіть військового командування. І хоча спроби примирення середини XVII ст. провалились, обидві партії розуміли одна одну. Під час переговорів представники Речі Посполитої та козаки не потребували перекладачів. Козацька старшина та польська шляхта (групи, які перетинались) поділяли одну, дві чи навіть три мови: латину, польську й українську. Коли ж козаки вели переговори з Московією, вони використовували перекладачів, а для того, щоб Хмельницький міг прочитати листи, написані московським діалектом, їх треба було перекладати латиною[204].

Хмельницький, лідер козацького повстання, увійшов в історію як український герой. Та водночас він був також польським шляхтичем, що вивчив латину від єзуїтів. Ярема Вишневецький, найзатятіший ворог Хмельницького, увійшов в історію як польський магнат. Він і справді був католиком, який володів 230 тис. душ. Проте князь Ярема також був спадкоємцем православного роду й нащадком одного з найвидатніших козаків усіх часів. Вишневецького треба розглядати як частину української проблеми в межах Польщі. Зрештою, саме він підважив польську традицію рівності між шляхтичами, вимагаючи в парламенті князівського крісла[205]. Його відмова віддати Москві бодай клапоть землі, яку він вважав своєю, була для Варшави постійною дипломатичною проблемою[206]. Хоча 1569–1659 рр. заклали основу для подальшої появи модерних націй, у цей час відбувалась боротьба за Україну між українцями в межах нових правових, політичних, релігійних, культурних та економічних рамок Речі Посполитої. Сьогодні Wisniowieckiego /Вишневецького та Хмельницького/ Chmielnickiego вважають лідерами різних націй, оскільки Україна знесилила Річ Посполиту, а та — Україну. Це був політичний провал: як сказав би про це український поет Тарас Шевченко, «козаки шляхту тяжко покарали за те, що не вміла в добрі панувать». В занепаді ранньомодерного політичного ладу Речі Посполитої знаходяться витоки модерних Польщі, України і навіть Росії.

Упродовж восьми років після Гадяцької угоди Україна була розділена по Дніпру між Річчю Посполитою та Московією згідно з Андрусівським перемир'ям. Сьогодні з українського погляду 1648–1667 рр. розглядаються як час великого українського повстання проти польських поневолювачів; з російського — як момент, коли блукаючий український потічок знайшов свій шлях до великої російської річки[207]. Ми розглянемо цю ситуацію під кутом зору контактів між Московією та західною політикою і релігією. Козацьке повстання виникло з реалій Речі Посполитої: відкидаючи нерівність, створену в Україні польськими інституціями, повстанці визнавали існування прав, які захищала Річ Посполита. За польських часів, тобто протягом трьох поколінь між 1569 і 1648 рр., давнє розуміння демократичних козацьких свобод поєдналося з республіканським розумінням шляхетських прав у межах держави. Третій пункт Переяславської угоди з Московією 1654 р. навіть вказував, що козаки збережуть права, які вони мали «за польського короля». Хоча піддані московського царя здавалися схожими на козаків, оскільки теж були православними, вони представляли зовсім інший політичний устрій. Зрештою, козаки боролись за толерування православ'я й висували легітимні вимоги в межах системи, що гарантувала рівні права всім християнським Церквам. Однак кінець кінцем вони об'єднались із силою, де Церква була цілковито підпорядкована державі. Московська традиційна практика ув'язнення (а часом і страти) православних ієрархів була непорівняно брутальніша за будь-які практики в Речі Посполитій.

Отже, включення частини України принесло в Московію нові ідеї. Разом із Києвом вона отримала православних священиків, сформованих полемікою навколо Реформації, Контрреформації та Берестейської унії. Київська академія Петра Могили стала найбільшим навчальним закладом у царських володіннях. Разом із Чернігівським і Харківським колегіумами вона надавала десяткам тисяч східнослов'янських студентів класичну освіту за бароковими зразками, головним чином латиною та польською мовою. Зразком для студентських творів тут був Ян Кохановський, видатний поет польського Відродження, а польська система віршописання домінувала на східнослов'янських землях, приєднаних Московією, до кінця XVIII ст. Ці заклади, засновані для захисту православ'я від католицизму, підтримували тісні зв'язки з протестантською Європою. Протягом наступних півтораста років ці українські школи забезпечили Москву і Санкт-Петербург лікарями, журналістами та чиновниками. У другій половині XVII ст., не раніше, в Москві перекладали велику кількість книг з грецької, латини та польської, а перекладачами були священики з Речі Посполитої[208]. Мовне питання постало в Росії тоді, коли московський діалект зіткнувся зі східнослов'янськими, західнослов'янськими та європейськими суперниками[209]. У такий спосіб приєднання Києва та Лівобережної України привело Московію до контактів з Європою.

Адаптувавшись до культурних принад західного християнства під час Реформації, українські священики зіткнулись у Московії з державою та Церквою, що мали слабкі культурні зв'язки з Візантією; яку та хотіла вособлювати. Хоча київські священики ніколи раніше не вважали Москву центром православ'я, вони швидко призвичаїлись до нової політичної ситуації другої половини XVII ст., забезпечивши кадрами Никонівську модернізацію Православної Церкви, а пізніше й реформи Петра I. Після Андрусова українські священнослужителі намагалися заручитись підтримкою свого нового суверена, переписуючи історію Московії так, щоб поєднати Церкву та державу й надати гідності власній позиції. Їхня співпраця з московською династією була пов'язана з винайденням російської історії. Один із українських священиків вигадав ідею «перенесення» київського князівського столу до Москви, що пізніше вплинула на російський національний міф та історіографію. У 1670-х рр. професори Київської академії виступали ідеологами нового режиму. Такими чином, приєднання Східної України привело до практичного переходу від обмеженого географічного та політичного поняття Росії як території Московії до імперської ідеї Росії як Великої (Московії), Малої (України) та Білої Русі (Білорусі)[210]. З часом ці політичні концепції, що розвинулись у ранньомодерний період, набудуть нового значення в модерну добу націоналізму.

Російська імперія, яка після 1721 р. стала називатись Московія, насправді включала дві дуже різні України. Як ми вже бачили, Україна Лівобережна (на схід від Дніпра) потрапила під російський контроль за Андрусівським перемир'ям у 1667 р. Гетьман Іван Мазепа (1639–1709) та його наступник у вигнанні Пилип Орлик (1672–1742) намагалися зберегти автономію своєї Лівобережної Гетьманщини за допомогою традиційних союзів з іноземними силами. За своїм цивілізаційним та освітнім походженням обидва були людьми Речі Посполитої і представляли старшину, свідомо сформовану на зразок польсько-литовської шляхти. Коли Петро I не зміг захистити Україну під час війни зі шведами, Мазепа разом із деякими козацькими старшинами розцінив умови Переяславського договору порушеними і почав обдумувати давню ідею Гадяцької угоди з Річчю Посполитою[211]. Проте момент для союзу з Польщею-Литвою вже минув. Перемога Московії над шведськими союзниками Мазепи під Полтавою у 1709 р. означала кінець автономної Гетьманщини та початок повної інтеграції козацької старшини до нової російської держави; інтеграції, що тривала майже два століття до моменту, коли Російська імперія здобула Правобережну Україну.

Ця частина України (на захід від Дніпра) дісталась Росії після трьох поділів Речі Посполитої у 1772, 1793 та 1795 рр. У нових царських Волинській, Подільській та Київській губерніях майже 10% населення складала польська шляхта, 10% — євреї, а решту — переважно україномовні селяни. Після повстання 1830 р. російська влада позбавила більшу частину польської шляхти привілеїв, перетворивши її (у правовому аспекті, тоді як соціально — не зовсім) із бідних шляхтичів на бідних селян. В Україні ця зміна посприяла ще дальшому перетворенню «поляків» на «панів» двома шляхами. Єдиними, хто уник цього здекласування, були великі землевласники, що представляли в Україні польськість. Тим часом дрібні шляхтичі, позбавлені свого статусу, переймали українську мову та культуру[212]. Занепад старих земельних звичаїв також дав магнатам змогу відбирати у своїх бідніших (польських!) співвітчизників їхні землі; поява ж російської влади уможливила опору на російську армію для придушення українських селянських повстань. У 1839 р. Уніатську Церкву переважно поглинуло російське православ'я, що розділило Україну на православну більшість та дуже незначну католицьку меншість. Уніатська Церква вижила лише в Холмській єпархії на Волині й лише до 1875 р.: тут ситуація була складнішою, а уніатські українські землевласники ототожнювали себе радше з католицькими польськими шляхтичами, ніж з православними селянами та росіянами.

Повстання 1863 р., таке важливе як поворотний національний момент на литовських та білоруських територіях Російської імперії, мало позначилось на підросійській Україні. Поки десятки тисяч польських і литовських шляхтичів воювали в Центральній Польщі та Литві, в Україні польські землевласники співпрацювали з російською владою[213]. У Литві шляхта боролася за відродження інституцій та традицій Великого князівства Литовського — річ неможлива в Україні, яка не мала подібних традицій. Тоді як литовські та білоруські селяни брали участь у сутичках на теренах колишнього Великого князівства Литовського, українські селяни були готові видавати шляхетських змовників царській поліції або навіть воювати проти них. Російські генерали намагались представити повстанців як поляків, що хотіли закріпачити українське селянство. Проте поки ще зарано говорити про чітке розмежування між модерними польською та українською націями. Найуспішнішим польським генералом під час повстання 1863 р. в Україні був Едмунд Ружицький, волинські солдати якого звали його «батьком» а в бій ішли, співаючи українських пісень[214]. Мова ще не була лінією поділу між націями, а повстання висувало радше політичні, а не етнічні цілі, і частина волинської шляхти була готова померти за ідею відновленої Речі Посполитої.

Однак з вагомих економічних та соціальних причин участь у повстанні 1863 р. і шляхти, й селян обмежувалась північним кордоном України станом на 1569 р.[215] На Правобережжі політична та соціальна система, що викликала масові бунти XVII ст., була консолідована місцевою польською владою у XVII ст.[216] І хоча селянські повстання, пам'ятно описані українським поетом Тарасом Шевченком, вибухали й надалі, їхні масштаби невідомі. Російська влада та примітивна аграрна економіка, успадкована від Речі Посполитої, утворили у XIX ст. величезну прірву між жменькою польських магнатів та масою українських селян. Кріпаки отримали особисту свободу 1861 року, але не могли легко забезпечити себе землею для виживання. Їх було неважко переконати в тому, що повстанці 1863 р. знову хотіли їх поневолити. У 1900 р. лише до 3% населення російських Волинської, Подільської та Київської губерній назвали польську своєю першою мовою. На цей час майже 4 тис. польських родин володіли такою ж кількістю землі, як і три мільйони колишніх кріпаків[217].

Ці правобережні території, де шляхта була польською, не були «Україною» в російському розумінні протягом більшої половини XIX ст. Для росіян «Україна» розташовувалась радше на лівому березі Дніпра й була включена до складу імперії в 1667 р. Найперші прояви українського патріотизму російськими підданими у 1820–1830-х рр. бачимо саме на Лівобережжі, вони йшли з нового університету в Харкові. Пізніше українці вважали харківське відродження містком між ліквідованою Гетьманщиною, старшина якої була цілковито інтегрована імперією на 1785 р., та Російською імперією, що почала модернізуватись після Кримської війни (1853–1856). Це відродження розглядалось як яскравий світоч за «темних часів» політичної неспроможності. Утім, така модерна політична схема потребує важливих застережень. Новизна харківського відродження полягала не в увазі до української культури, а радше в ототожненні ним української культури з українськими землями. В широкому розумінні українська культура була основою Російської імперії, забезпечуючи її засадничими міфами, народними піснями, казками і навіть освіченими чиновниками. Протягом понад століття після проголошення Російської імперії у 1721 р. з українців вийшло багато її видатних архітекторів, апологетів і шукачів пригод. Лише у 1820-х рр. ця українська традиція імперської служби почала давати тріщини і ставити дилеми перед представниками української культури. Чіткіше окреслені ідеї про офіційну національність змушували українців обирати між державною службою та власними уподобаннями; тим часом нові західні ідеї етнічного патріотизму надали підстави для ідентифікації з українським народом. Якщо не входити в деталі, українська еліта служила царям настільки довго, наскільки вона була бажаною в столиці імперії, яка дозволяла різні трактування Росії; критичний момент настав тоді, коли Україні накинули вужчі ідеї Росії[218]. Тому Кримська війна позначає не лише зміну в російському ставленні до України, а й зміну в українському ставленні до Росії.

В середині XIX ст. до лівобережного захисного патріотизму додалось романтичне почуття провини окремих правобережних поміщиків, що стало причиною формування у Києві народницького руху з елементами національного характеру. Багато киян, часто польського походження, намагалися донести політику до українського селянства. Київ був польським за культурою й залишався загадкою для росіян протягом двох століть після його інкорпорації до складу Росії[219]. Царські чиновники не могли дійти згоди стосовно того, чи народництво було для них корисним (бо пробуджені українські селяни могли усвідомити свою російськість), чи шкідливим (бо українські діячі часом були польського походження)[220]. Після повстання 1863 р. українська діяльність розглядалась як частина ширшої польської змови. Валуєвський циркуляр 18 липня 1863 р., відомий своєю підтримкою поглядів про те, що української мови «не було, нема й бути не може», звинувачував поляків у її пропаганді[221]. Росіяни пізно зрозуміли, що Україна може бути нацією окремою і від Польщі, і від Росії, а одразу після усвідомлення категорично заперечили цю можливість. Емський указ 1876 р., який забороняв видання та ввезення будь-яких українських текстів, свідчив про модерне ототожнення мови з національністю та розуміння того, що українці можуть бути нацією. В останній чверті XIX ст. панівною стала ідея про те, що Росія була єдиною нацією, а всі східні слов'яни були росіянами[222].

Саме тоді українська ідея російських підданих отримала відгук в іншій імперії. Вірші Тараса Шевченка (1814–1861) читали і в Росії, і в австрійській Галичині. Шевченко був надзвичайною особистістю: селянський син, що бачив Вільно та Варшаву, кріпак-художник, якого задля його мистецтва викупили з неволі його шанувальники з Санкт-Петербурга, поет свободи, що усталив граматику та зробив вишуканою сучасну українську літературну мову[223]. Після скасування в рік Шевченкової смерті кріпацтва його досягнення проклали шлях модерній українській політиці, де культура була теоретично та практично поєднана з селянством. Після 1876 р. російські піддані перенесли розмаїття модерної української політики до Австрії. Михайло Драгоманов (1841–1895), найвпливовіший український політичний діяч, подався до Львова після того, як втратив університетську посаду в Києві у 1876 р. Михайло Грушевський (1866–1934), найбільший український історик, переїхав до Львова з Києва після запрошення Львівського університету в 1894 р. В'ячеслав Липинський (1882–1931), найвизначніший український політичний теоретик, емігрував до австрійської Галичини у 1908 р. До цього переліку також входить і Дмитро Донцов, найвідоміший український націоналіст, ідеї якого, втім, були прийняті в Галичині XX ст., що від останньої чверті XIX ст. вже сприймала модерну націю як даність.

Як українська ідея перетворилась на модерну національну політику і чому саме в Австрії? Спочатку видається, що польське домінування в австрійській Галичині було в більшій безпеці, ніж у російській Україні. Частина Речі Посполитої, захоплена Австрією згідно з поділами 1772 і 1795 рр., відома як «Галичина та Лодомерія», була батьківщиною понад 2 млн східнослов'янських селян. Місцевим панівним класом були католики-поляки, тому Галичина залишалась під контролем польських землевласників. Хоча поляки становили більшість у західній її частині, де найбільшим містом після його інкорпорації в 1846 р. був Краків, а українці були більшістю на її сході, де найбільшим містом був Львів, Галичина складала одну провінцію. В останній чверті XIX ст. населення Західної Галичини було приблизно на 88% польським і на 7,5% єврейським, зі жменькою німців та східних слов'ян. З іншого боку, населення Східної Галичини було приблизно на 65% українським, 22% польським і 12% єврейським. Ці пропорції залишалися незмінними до Першої світової війни[224]. До становища галицьких євреїв ми ще повернемось. Наразі наша мета — побачити витоки української політики.

Хоча спочатку австрійські земельні реформи не надто покращили долю українських селян, реформи релігійні мали велике потенційне значення. У 1774 р. імператриця Марія Терезія змінила назву Церкви з «Уніатської» на «Греко-Католицьку», зрівнявши її в правах із Римо- та Вірмено-Католицькими Церквами. У 1775 р. вона відкрила 14 місць для греко-католиків у духовній семінарії при церкві Св. Варвари у Відні («Барбареум»). Її наступник, Йозеф II, у 1783 р. заснував у Львові Генеральну духовну семінарію для греко-католиків, а у 1784 р. відкрив у місті університет. У 1787–1809 рр. в університеті діяв Руський інститут для греко-католиків, які не знали латини настільки добре, щоб відвідувати регулярні курси[225].

Водночас не існувало безпосереднього зв'язку між звільненими греко-католицькими селянами та освіченим греко-католицьким духовенством. У першій половині XIX ст. греко-католицькі священики вважали себе спадкоємцями польської культури та релігійного різноманіття щойно зниклої Речі Посполитої. Вони зробили те, чого не змогли їхні брати з Російської імперії: зберегли після поділу 1795 р. Церкву, засновану в 1596 р. в Речі Посполитій. Коли у 1808 р. вони відзначали піднесення свого єпископату до статусу митрополії, то робили це польською мовою. Хоча кілька студентів Генеральної семінарії публікували твори галицьким діалектом української мови ще в 1830-х рр., ані Церква, ані держава їх не підтримували. Найпомітнішим серед них був Маркіян Шашкевич, син шляхетської родини, яка поколіннями розмовляла польською. Інші священики видавали граматики української мови німецькою та польською[226]. Їхня лояльність щодо ранньомодерних польських традицій вперше похитнулась під час революції 1848 р., що викликала гострий конфлікт інтересів між тими, хто розмовляв рідною для них мовою (польська шляхта), та їхніми парафіянами (українські селяни). Заохочені австрійською владою, кілька українських лідерів із греко-католицького духовенства запропонували власне бачення майбутнього Галичини.

Після придушення революції 1848 р. за допомогою селян греко-католиків кріпацтво було скасовано, а селяни на певний час отримали обмежене представництво в австрійському парламенті. Окрім того, імператорський патент 1850 р. обіцяв ставитись до українців так само, як і до поляків. Однак українці не замінили поляків у ролі панівного класу в Галичині, оскільки ті швидко адаптувались до постреволюційної ситуації. В 1849–1859 рр. польський граф Агенор Голуховський проводив у Галичині політику реакції, розставивши польських шляхтичів на ключові посади в австрійській адміністрації[227]. Оскільки революція налаштувала польську шляхту та українських селян одне проти одного, а її наслідки виявили недоліки австрійської підтримки, після 1848 р. греко-католики звернули свої погляди в бік Росії. Привабливість останньої досягла вершини у 1867 р., коли Відень надав неформальну автономію Галичині на умовах, вигідних для польської аристократії. Звісно, після 1848 р. греко-католицькі москвофіли ніколи не були більшими «росіянами», ніж їх пропольські попередники — «поляками» перед 1848 р. Галицькі москвофіли твердили, що сучасна російська мова була створена вченими з України у XVII та XVIII ст., а тому може стати літературною мовою всіх східних слов'ян[228]. Вони вважали свою Східну Галичину за члена великої родини східнослов'янських націй.

Оскільки в 1875 р. Греко-Католицька Церква була цілковито усунута з Російської імперії, галицькі священики, які загравали з Росією, мали неодмінно загравати і з православ'ям. Відень підтримував Греко-Католицьку Церкву як частину католицького підгрунтя своєї влади на прикордонні з Росією. У 1882 р. один із провідних москвофілів переконав одне греко-католицьке село скласти петицію до австрійської влади щодо дозволу перейти на православ'я. «Українофіли», прибічники використання місцевого діалекту й окремішності місцевого населення від росіян, отримали з Відня більше підтримки. Ватикан також вважав українофільство меншим злом за москвофільство і підтримував радше українофільських священиків, а не москвофільських. Подібна зміна випливала із секулярної політики 1880-х рр. Після того як внаслідок виборів 1879 р. українське представництво в австрійському райхсраті зменшилося з сімнадцяти до трьох депутатів, багато представників греко-католицької еліти побачили сенс у зверненнях до селянства. Деякі з них зробили подальший висновок, що найкращим засобом для цього була місцева народна мова — українська. Успіх на виборах 1889 р. довів політичну корисність української мови[229].

Таким чином, в австрійській Галичині XIX ст. греко-католицькі священики перейшли від використання польської мови як виразника культури (у 1795–1848 рр.) до ідентифікації з Росією, що дало їм змогу дистанціюватись від поляків (у 1848–1890 рр.), а потім (після 1890 р.) до модерних гасел від імені «української нації», розділеної між Австрією та Росією. Їхня увага перемістилась з релігійних практик місцевих греко-католиків до соціальних умов селянських мас, а далі — до національної справедливості для мільйонів «українців». Коли 1900 року Андрей Шептицький став Митрополитом Галицьким, його ідея греко-католицизму як національної Церкви стала впливовою. Лев Шептицький пропонував імператриці Марії Терезії, щоб греко-католицизм отримав в Австрії рівний статус із римо-католицизмом; його славетний нащадок Андрей пропонував, щоб Українська Греко-Католицька Церква забезпечила три мільйони своїх вірних національним статусом, рівним із поляками римо-католиками. В останній чверті XIX ст. Греко-Католицька Церква відкрила сотні шкіл, у більшості яких навчали народною мовою (українською). Із плином часу ці школи стали ще більш національно орієнтованими[230]. Як митрополит, Шептицький демократизував також і саму Церкву.

Галицьке українофільство було, таким чином, структурно подібним, хоч і скромнішим, до москвофільства, яке воно витіснило. Представники і першого, й другого напрямів мріяли про мовну єдність. Москвофіли користувалися чудернацькою сумішшю галицьких діалектів церковнослов'янської та елементів літературної російської мови; українофіли вважали українською мовою галицькі діалекти, небагато знаючи про діалекти далі на схід. І перші, й другі мали серйозні територіальні плани. Щоб впевненіше висувати свої вимоги, галицькі українофіли та москвофіли посилались на невідому, але велику групу слов'ян на сході. Ці подібності допомагають нам побачити, чому багато осіб могли перейти з москвофільства на українофільство, не вбачаючи в цьому суперечності.

Проукраїнська орієнтація мала певну схожість до інших амбітних та ідеалістичних проектів слов'янських націй під австрійською владою. Наприклад, зміни XIX ст. у національній орієнтації в Галичині вражали не більше від тих, що мали місце в Богемії[231]. Подібно до чехів, які мріяли про підтримку з боку Російської імперії і піднесення балканських націй на противагу німецькій потузі, галицькі українці уявляли собі східних сусідів як відповідь локальній польській владі. Як і чехословацька (а також югославська); українська ідея була поміркованим панславізмом, близьким до націоналізму щоб здобути місцеву підтримку, але й достатньо реалістичним, щоб мати якісь надії на кінцевий успіх.

Українська ідея була також досить подібною до тогочасних намагань деяких галицьких поляків перетворити Галичину на «польський П'ємонт», який із часом об'єднав би розділену польську націю. П'ємонт був італійським королівством, яке почало об'єднання Італії (більш-менш завершене у 1870 р.), що передувало об'єднанню Німеччини (завершене у 1871 р.). Різниця між поляками та українцями в Галичині полягала в тому, що Польща розглядалась усіма як історична нація з власною традицією державності, так само, як Німеччина чи Італія[232]. Поляки прагнули відтворити Річ Посполиту такою, якою вона виглядала для них у викривленому дзеркалі модерної націоналістичної уяви; українці прагнули розбити це дзеркало, розплавити його друзки й витворити щось нове.

Польське походження Андрея Шептицького було символічним для новизни української ідеї; його тривала присутність у польському житті нагадує нам про роль поляків в оформленні українства наприкінці XIX ст. Для українських діячів поляки були зразком, владою та суперниками. Поляки були зразком, бо польська нація начебто мала більшу автономію у складі Австрії. Поляки були владою, бо ця автономія віддала фактичну владу польським аристократам: вони займали понад 90% високих адміністративних посад у Галичині. Нарешті, поляки були суперниками, бо їхні політичні сили, орієнтовані на модерний націоналізм, як, наприклад, націонал-демократи, намагались поширити польську культуру в Галичині як культуру національну. Таким чином, українські діячі протистояли не лише польській владі, а й польському національному рухові, що прагнув створити в Галичині польське громадянське суспільство і, зрештою, польську національну державу. Насправді ж лояльні до імперії польські аристократи та польські націоналісти самі перебували в різних таборах і мали різні позиції щодо різних питань, зокрема, й українського.

На початку 1890-х рр. польські чиновники в Галичині були провідниками загальної австрійської політики, що підтримувала українофілів на противагу москвофілам. Комісія, що складалася з польських шляхтичів, вирішила стандартизувати українську мову відповідно до української народної орфографії, а не різних систем, що їх підтримували російські москвофіли. Польська шляхта також мала більшість у комісії, що віддала нову університетську кафедру східноєвропейської історії Михайлові Грушевському. Імперська політика, реалізована у Львові лояльними до Австрії поляками, поєднала Галичину з Києвом. Там головною проблемою для українців була російська цензура, а чимало українофілів були поляками. Гру-шевський, студент українського історика польського походження Володимира Антоновича, був здивований, коли побачив, що поляки в Галичині вороже налаштовані до української справи[233]. Його призначення, результат короткотривалої політичної кон'юнктури в Галичині, мало вагомі національні наслідки для всієї України. Прибуття Грушевського до Львова з Києва у 1894 р. забезпечило українофільській орієнтації в Галичині інтелектуальну підтримку. Його лекції українською мовою довели її придатність бути мовою науки та просвітництва.

Перший том «Історії України-Руси» Грушевського, найважливішого тексту в творенні українського національного наративу, вийшов друком у 1898 р. Найважливішою новацією вченого був послідовний виклад історії України, починаючи від часів Київської Русі. Методологія, яка уможливила це досягнення, виходила з київського народництва: народ тією самою мірою, що й держави, поставав у ній як актор історії. В такий спосіб кон'юнктура імперської політики принесла до Львова історичне бачення, яке могло протистояти всім імперським ідеям. Заперечуючи твердження російської історіографії про те, що саме Москва успадкувала давні традиції Київської Русі, Грушевський створив фундамент для політичного підважування російських претензій на всю Україну. Розглядаючи простий народ як частину історії, він підірвав традиційну дихотомію між «історичними» та «неісторичними» націями — основу польської претензії на Галичину. У XIX ст. нації вважались «історичними», якщо їхні еліти були пов'язані з державною традицією. За новим визначенням історії, яке тепер враховувало народ, той факт, що Галичина належала Польському королівству чи що українські еліти прийняли польську цивілізацію, вже не був вирішальним[234]. Грушевський був новачком у галицькій політиці, але вплив його праці на місцеву українофільську справу був очевидним. Галицькі українські діячі вже знали: якщо народ розглядався як складова нації, тоді Східна Галичина була українською територією. Російський імперський перепис 1897 р. дав галичанам змогу уявити собі Україну, що простягалась набагато далі на схід.

Хоча австрійські імперські поступки початку 1890-х рр. безпосередньо й опосередковано укріпили українофільську орієнтацію, українські діячі вважали їх недостатніми. Вони дедалі більше, особливо після скандальних виборчих маніпуляцій 1895 і 1897 рр., мислили національними категоріями й вимагали для себе національного статусу, рівного з їхніми суперниками. Як ми вже бачили, українські діячі бажали того, що вже мали польські урядовці (влади) й чого прагнули польські націоналісти (масової нації). Інакше кажучи, українські діячі рівняли свої вимоги до того, що вони вважали польським успіхом у Галичині, а свої цілі — з цілями польських націоналістів. Нагальними українськими вимогами до Відня були поділ Галичини та українська автономія її східної частини, а також українізація університету. Довготерміновими цілями були творення української нації та української держави з «етнічними» кордонами[235]. Ці наріжні камені української ідеї постали завдяки новому поколінню світських діячів, вже не тільки греко-католицьких священиків, а їхніх синів чи дочок, інколи навіть дітей українських селян, що отримали освіту в Австрії після 1848 р.

Тоді як Шептицький представляє трансформацію традиційних еліт (греко-католицького духовенства та польської шляхти), поет Іван Франко (1856–1916) вособлює новий тип світської інтелігенції, що зросла на українському грунті. Його походження нагадує нам, що еліти прийняли політичну ідею етнічного націоналізму раніше, ніж її прийняли селяни, і що часто самі представники еліт не відповідали «етнічним» вимогам нації. Батько Франка був сільським ковалем німецького походження; його мати походила з дрібної польської шляхти. У 1864 р. Франка послали навчатись до німецькомовної школи братів василіан, греко-католицього ордену, що піклувався про збереження зв'язку своєї Церкви з латинським Заходом. Важливішим від дитинства чи «етнічного» коріння для нього стали зіткнення з польською культурою, російською політикою та європейськими ідеологіями в останній чверті XIX ст. У 1876 р. він познайомився з істориком Михайлом Драгомановим, вигнанцем із російської України, який щойно втратив посаду професора в Києві. Саме той переконав молодих інтелектуалів, таких як Франко, що їхнє москвофільство має перейти в братерство з українським народом. У 1880-х рр. завдяки публічному судовому процесові та писанню польською мовою Франко став відомим львівським соціалістом. У 1890 р. він став співзасновником селянської Української радикальної партії, що виступала за соціалістичну трансформацію Галичини та поділ її на східну (українську) та західну (польську) частини. У 1897 р. він гучно порвав з польськими (пишучи німецькою) та з українськими політиками (пишучи польською). Як друг Грушевського, Франко став його протеже. На Святвечір 1899 р. разом із іншими лідерами нової Національно-демократичної партії вони видали відозву до всіх класів українського суспільства, закликаючи до загального прагнення національного суверенітету. Якщо Франко й далі вірив, що політикою має керувати еліта, то його погляди щодо ідей, які мають керувати елітами, зазнали відчутних змін[236].

До 1900 р. Франко став адвокатом української незалежності в межах того, що він та інші представники його покоління звали «етнографічними» кордонами. Подібно до нього, багато провідних галицьких українських національних діячів з 1900 р. десять років перед тим були соціалістами. Такою була загальна тенденція, звична в тогочасній Європі, не кажучи про Польщу (засновник польської ендеції Роман Дмовський, організатор її молоді Зигмунт Галицький, її соціальний теоретик Станіслав Грабський — усі замолоду були соціалістами). Зв'язок між нібито протилежними ідеями соціалізму та націоналізму полягав в ідеалістичній вірі ще недосвідчених людей, а особливим імпульсом, що підштовхнув українських діячів від соціалізму до націоналізму, було протистояння з поляками. Під впливом Драгоманова українці вірили, що український соціалізм виросте з українського народу, польський соціалізм — з польського тощо. Ця версія соціалістичної віри в маси неминуче вела до питання, ким же були ті маси. У цій ситуації винайдення української та польської «етнічних груп» було не дивнішим, ніж передбачення, що українські та польські маси очолять революцію, але навіть логічно випливало з нього. Оскільки український народ майже повністю складався з селян, революційну ідею народу було легко поєднати з новою науковою ідеєю про «етнічну групу». Російський імперський перепис 1897 р., що ставив питання про мову, створив ментальну карту великої землі етнічних українців на схід від Галичини. Ідея про українську «етнічну групу» також забезпечила природний захист і від польських соціалістів, які припускали, що соціалізм призведе до відродження колишньої Речі Посполитої, і від польських націоналістів, що засновували свої вимоги на Галичину радше на культурі, ніж на цифрах[237].

У Галичині світська інтелігенція дійшла цих висновків до 1900 р., тоді ж, коли Шептицький почав перетворювати Греко-Католицьку Церкву на демократичний інструмент українського національного відродження. Соціальні, релігійні та лінгвістичні різниці ранньомодерних часів тепер були переформульовані в модерних національних категоріях і радикалами, й духовенством. Нація ранньомодерної Речі Посполитої виключала селянство; модерна українська селянська нація виключала поляка як експлуататора та чужого. Греко-Католицька Церква пережила ранньомодерну Річ Посполиту, перетворившись на головний інструмент у творенні модерної української нації. Водночас римо-католицизм став так само вособлювати польську національність, як і релігійну віру та діяльність. Більша частина української літературної мови з'явилась як результат ранньомодерних контактів України з Польщею, але кодифікована народна мова вже розглядалася всіма як українська національна мова. Отже, польська вже не була мовою культурного обміну й перетворилась лише на одну з національних мов.

Щоб побачити різницю між модерними визначеннями, які тріумфували в Галичині, та історичними дебатами, що тривали в Литві, повернімося на мить до спадку поета-романтика Адама Міцкевича. У 1900 р. Міцкевич надав українцям і полякам спільні точки відліку, як раніше зробив це для литовців, білорусів і поляків. Наприклад, деякі українські націоналісти, непевні в надійності та переконаннях Шептицького, називали його Валленродом, героєм Міцкевича, що видавав себе за представника однієї національності, а потім зрадив її заради іншої. Деякі українці боялися, що Шептицький, ставши головою місцевої Греко-Католицької Церкви, виявиться поляком. У Литві «Валленрод» був позитивним прикладом для змовників; в Україні ж «Валленрод» був зрадником. Окрім того, Міцкевичева ідея «Валленрода», що найбільше пасувала тогочасним українсько-польським відносинам, значно відрізнялась від Міцкевичевої ідеї про «батьківщину», що була центральною для польсько-литовсько-білоруських взаємин. «Батьківщина» Міцкевича передбачала комплексну лояльність; «Валленрод» (у новітній інтерпретації) передбачав національну сутність[238].

Особисте ставлення Франка до Міцкевича ще краще підтверджує цю ідею. Відхід Франка від польської культури та відкидання співпраці з поляками були виражені в його засудженні Міцкевича як «поета зради». Замість того, щоб розглядати Міцкевича як частину спільного канону, з якого можна брати приклади, Франко представив його як джерело польського націоналізму. Це означало прийняти твердження польського інтегрального націоналізму — що витоки нації йдуть знизу — відкинувши одного з його ідолів, націоналізованого Міцкевича польської націонал-демократії. Це також значило відкинути історичні суперечки, що досі точились у колишній Литві. Там Міцкевич символізував потенціал давніх інституцій, зображених у «Конраді Валленроді» чи деінде. Як ми вже бачили, новостворений литовський міф представляв 1569 р. як кінець литовської культури. Тим часом литовська державність проіснувала до 1795 р., а важливі литовські інституції діяли аж до XIX ст. Люблінська унія 1569 р. не створила політичних інституцій, щоб захистити Україну в межах Речі Посполитої. Загалом, литовські діячі у 1900 р. сприйняли необхідність довести, що їхня нація була історичною, а її сучасні селянські складові є спадкоємцями історичної держави. За допомогою інтелектуальних вправ вони переробили Міцкевичевий рядок «Батьківщино моя, Литво!» на Кудірковий національний «Батьківщино наша, Литво!» Українські діячі зробили крок ще далі й почали розуміти народ як джерело історії. Це розв'язало проблему й відкрило ширші можливості: якщо Україну складав її народ, тоді українська держава мала простягатись у його межах[239].

Розділ 7 Галичина та Волинь на узбіччі (1914–1939)

Напередодні Першої світової війни здавалося, що українська справа в австрійській Галичині мала більше надій на успіх, ніж литовська справа в Російській імперії. Тоді як литовською розмовляло менше двох мільйонів людей, українська «етнічна група» нараховувала десятки мільйонів. На відміну від литовців Північно-Західного краю Російської імперії, українці австрійської Галичини голосували на парламентських виборах, засновували легальні політичні об єднання й вільно друкувалися своєю рідною мовою. Демократична політика довершила творення в Габсбурзьких володіннях модерних національних ідентичностей, а надання виборчого права чоловікам стало потужним інструментом прибічників селянських націй (таких як українська). Ідея про те, що «етнічність» була кращим аргументом від «традиції», підтвердилась у демократичній практиці, що підірвала традиційну позицію галицької польської шляхти. Світські еліти почали агітувати за українську національну незалежність, тоді як Греко-Католицька Церква перетворювалась на національну інституцію. Під час Першої світової війни, в якій Австрія воювала з Росією, Відень переслідував тих галичан, яких вважав проросійськими, тим самим опосередковано допомагаючи українській справі. Галицькі українські політики у Відні підтримували створення на відібраних у Російської імперії територіях незалежної України, яка мала би залишатись у тісних стосунках з новою, автономною Східною Галичиною. Звідси залишався лише крок до відвертої підтримки української незалежності на всіх українських землях. Після Лютневої революції в Росії та проголошення в листопаді 1917 р. Української Народної Республіки незалежність видавалась реальною можливістю. Серйозно сприйняли риторику вілсонівського самовизначення, проголошену після вступу США у війну в квітні 1917 р., і галицькі українці. Здавалося; існували підстави для оптимізму незалежно від того, хто виграє війну[240].

Ахіллесовою п'ятою селянських націй і слабкою стороною етнічної політики є місто. Будь-яка незалежна Україна потребувала столиці, і в Західній Україні нею мав бути Львів. Однак там домінували поляки. За найкращими підрахунками, трохи більше 52% жителів міста вважали себе поляками, оскільки під час австрійського перепису 1900 р. 51,9% назвали себе католиками, а в ті часи напевно було більше поляків греко-католиків, ніж римо-католиків українців. 75,4% мешканців столиці Галичини назвали польську своєю рідною мовою, хоча ця цифра явно завищена, адже за цим переписом їдишемовні євреї не могли обрати своєю мовою їдиш. Перед Першою світовою війною галицький крайовий сейм був місцем єдиного польськомовного зібрання на територіях колишньої Речі Посполитої. Саме ж місто було місцем нещодавньої перемоги польської культури: протягом двох попередніх поколінь польська замінила німецьку як мова шкіл, університету та громадського життя. Наприкінці Першої світової війни й після поразки Австрії поляки знали, що в Східній Галичині українці чисельно їх переважають. Дві третини населення були греко-католиками; з 44 адміністративних округів Східної Галичини поляки мали більшість лише в одному: в самому Львові[241]. Польські вимоги щодо Східної Галичини базувались на цій перевазі, а також на цивілізації, що її, за власним переконанням, вони принесли з собою[242]. Львів символізував і давню польську присутність, і нещодавній політичний тріумф.

У Варшаві в 1918 р. переконання в тому, що Львів — польське місто, було сильнішим ніж, наприклад, відчуття того, що таким містом є Вільно: столиця держави, яка звалась «Литвою», чий історичний зв'язок із «Польщею» був, щонайменше, питанням дискусійним. «Україна», з іншого боку, не сприймалась як політичне утворення в межах Речі Посполитої, а столиця Галичини розглядалась як історично польське місто. Хоча й засноване православними князями у 1264 р., у 1349–1772 рр. воно справді було частиною Руського воєводства Польського королівства. Після 1772 р., звісно, багато змінилось: місто збільшилось у сім разів (з приблизно 20 тис. до приблизно 140 тис. мешканців), а польська еліта наново встановила свою гегемонію в нових політичних умовах. Якщо Львів зміг стати культурно польським за австрійської влади, у Польщі вважали, що те саме мало би статися з околицями їхньої держави за польської влади: польська мова та католицька релігія мали принести цивілізацію в Східну Галичину. Хоча націонал-демократи, такі як Станіслав Грабський, розраховували на компроміс із Росією стосовно східних земель, а провідні федералісти, такі як Юзеф Пілсудський, сподівалися на союз із Україною проти Росії, жоден польський політик будь-яких поглядів не уявляв собі, що Львів може бути не польським. У квітні 1919 р. польський Законодавчий Сейм одноголосно постановив, що вся Галичина має бути анексована.

Найпомітнішою меншиною міста були євреї, а не українці. Їх запросили сюди середньовічні князі Галичини та королі Польщі. Вони процвітали у галицьких містечках у XVI ст. й стали помітною міською групою. До XVIII ст. галицькі євреї зберігали власне громадське життя, користаючись із привілеїв, отриманих у польсько-литовській Речі Посполитій; опинившись в Австрії, вони стали об'єктами асиміляційної та германізаційної політики імперії. Євреї становили велику частину середнього класу та професійної еліти Львова, а також значну частину нечисельного робочого класу. Після того як у 1867 р. Галичина отримала автономію на умовах, сприятливих для поляків, євреї вивчали польську мову в австрійських школах. Занепад австрійського лібералізму після економічної кризи 1873 р. обмежив для секуляризованих євреїв можливості політичного вибору. Після парламентських виборів 1879 р. культурна інтеграція збіглася з політичною співпрацею, коли галицькі єврейські депутати приєдналися до польського клубу в парламенті та брали участь у виборах як його кандидати. Втім, на зламі століть справи складались інакше. Народження модерного польського та українського націоналізмів підштовхнуло світських євреїв до більш партикуляристських політичних ідей. Єврейські націоналісти (сіоністи) у 1907 р. після запровадження загального виборчого права для чоловіків уклали виборчу угоду з українцями, демонструючи своє прийняття нових правил національної політики[243]. Упродовж цього періоду єврейську співпрацю з поляками (а потім і з українцями) треба розглядати в рамках багатонаціональної австрійської держави. Питання про те, що сталося б, якби Австрія перестала існувати, було дуже незручним для всіх євреїв.

Більшості євреїв важко було уявити модерне національне поєднання літературної та розмовної мови. Іврит залишався священною мовою, їдиш слугував мовою повсякдення, а польська чи німецька були конче потрібні для комерції. Згідно з конституцією 1867 р. галицькі євреї отримали рівні права й могли вважати себе австрійцями par excellence[244], незалежно від того, чи володіли вони польською або німецькою. Вивчені замолоду мови зовсім не обов'язково мали прислужитись у зрілому віці. Єврейські прихильники асиміляції з німецькою культурою 1820-х рр. формулювали свої ідеї на їдиш; єврейські прибічники інтеграції в польське життя 1870-х рр. — німецькою; сіоністи 1890-х рр. писали й розмовляли польською. Друге покоління сіоністів на початку XX ст. зціпило зуби й використовувало розмовний їдиш як мову політики. Розмовляючи сумішшю польської, німецької та їдиш, сіоністи мріяли про майбутнє, в якому всі євреї в повсякденні вживатимуть іврит.

Навіть єврейські націоналісти не могли уявити собі можливість поєднання власної модерної національної трійці мова-територія-держава в Європі. У 1900 р. євреї становили майже 13% населення Східної Галичини й складали більшість у багатьох містах. Водночас, подібно до інших частин Східної Європи, тут не існувало такої місцевості, де вони були б у більшості й могли думати про власну державу. Попри те, що демократизація Австрії заохочувала євреїв зосередитись радше на політичній роботі в межах діаспори, аніж на планах переселення до Палестини, проблема території залишалась ще складнішою, ніж проблема мови. Зрештою, навіть єврейським націоналістам Перша світова війна принесла більше викликів, ніж можливостей. Сіоністи були свідомі того, що принцип територіального самовизначення не відповідав їхнім потребам: навіть розпад Австрії не давав змоги створити в Європі єврейську державу. Під час Першої світової війни більшість євреїв Львова мали дуже консервативну мету: зберегти те, що вони отримали за мирних часів.

У світлі польських вимог і єврейської присутності стає зрозумілим радикалізм мети галицьких українських діячів у 1918 р.: створити в Галичині українську національну республіку зі столицею у Львові. До певної міри це нагадувало бажання литовських діячів створити незалежну Литву зі столицею у Вільнюсі. Однак після Першої світової війни у 1918–1920 рр. маленька Литва була де-факто збережена німецькою армією, яка затрималась на сході; була врятована Польщею від Радянського Союзу; й вижила як сусідка переможеної Німеччини, переможеного Радянського Союзу та Польщі, що силою захопила Вільнюс. Під час усіх цих подій загинуло відносно небагато литовців, тим часом як понад мільйон населення України втратило життя у війнах, кривавих конфліктах, партизанських сутичках, бандитських рейдах і погромах, що так часто траплялися у 1918–1820 рр.

Українці сподівалися на більше, а отримали менше. Геополітична доля важила більше, ніж національна самопожертва, а організована мобілізація — більше, ніж просто велика кількість. І хоча Австро-Угорщина та імперська Росія розпались, не існувало ані клаптика української території, якого поляки, «білі» росіяни і/або більшовики не вважали б частиною свого природного спадку. Переможні держави Антанти не погоджувалися між собою щодо належності Галичини та Волині, але жодна з них ані на мить не ставилась серйозно до українських прагнень. На той час, у 1918–1920 рр., їхньою головною метою було завдати поразки більшовицькій Росії чи принаймні стримати її. Підтримка Антантою Білої російської армії генерала Антона Денікіна виключала підтримку України, адже той був російським націоналістом і вважав Україну частиною Росії. Після його поразки західні держави підтримали Польщу як противагу більшовицькій Росії, а отже, прийняли польські вимоги щодо Східної Галичини та її столиці[245]. Дві створені після війни українські держави зі столицями у Львові та Києві мали без союзників вирішити польську та російську проблеми. За таких умов українські еліти потребували надзвичайної злагодженості, якої їм бракувало. Київську державу роздирали ідеологічні суперечки її лідерів, паралізувала слабкість ключових інституцій, таких як армія, і її не чули селяни, а тому вона була розтрощеною зовнішніми (та внутрішніми) військовими потугами[246].

Галичани були успішнішими у своїх спробах створити у Львові Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Найдраматичнішим моментом стало захоплення українцями ключових будівель у місті вночі 31 жовтня 1918 р. і контратака його жителів-поляків 1 листопада. На біду галицьких українців, поляки могли розраховувати на регулярну армію. Вирішальним стало, зокрема, прибуття армії генерала Юзефа Галлера з Франції у квітні 1919 р. Після того як у липні 1919 р. її вояків витіснили на схід за Збруч, ЗУНР зазнала поразки й змушена була створити уряд у вигнанні у Відні. Війна коштувала галицьким українцям життя 15 тис. людей, породила покоління зневірених ветеранів і підтвердила поширену думку про те, що Польща є головним ворогом України. За підсумками цієї війни Львів разом зі Східною Галичиною став частиною Польщі, а понад 3 млн українців і майже 1 млн східногалицьких євреїв стали громадянами Другої Польської Республіки. На нещастя галицьких євреїв, національні альтернативи, що постали на руїнах Австрії, залишали мало простору для незацікавлених. Місцеві поляки та польські солдати розглядали єврейський нейтралітет і єврейську самооборону як підтримку України. Польські напади на євреїв у Львові у 1918–1919 р. забрали життя щонайменше семидесяти людей[247].

Перша світова війна та руйнування імперій започаткували національне державне будівництво у Варшаві, Києві та Львові. Проте розпад Габсбурзької імперії мотивував решту україномовного населення будувати держави з дуже відмінними цілями. Серед майже трьох мільйонів україномовного населення Галичини 150 тис. були лемками: східнослов'янським населенням передгір'я та гір, де дуже швидко пройшов новий польсько-чехословацький кордон. У листопаді 1918 р., коли галицькі українці проголосили українську незалежність у Львові, лемки створили окрему адміністрацію. Тут, у Карпатських Бескидах, українська ідея була чужою. Місцеві еліти були москвофілами, а їхній головний інтерес полягав у збереженні цілісності власних земель, а не національної належності. Лемківське керівництво спочатку писало петиції щодо анексії Лемківщини Росією, потім щодо її включення до Чехословаччини. Інкорпорацію Польщею лемки вважали найгіршим з усіх можливих варіантів, особливо якби це призвело (як це й сталося) до поділу лемківських земель новим державним кордоном. Польські вояки лише підтвердили це побоювання, придушивши лемківську «державу» навесні 1920 р.[248] Лемківський випадок нагадує нам, що кінець габсбурзького правління не завжди супроводжувався націоналізмом, що окремі групи можуть організуватись для інших політичних цілей, ніж національна незалежність, і що український рух ще не охопив собою всієї Галичини.

Польсько-український конфлікт відклав плани Юзефа Пілсудського щодо польсько-українського союзу проти Росії, оскільки поляки та українці не могли воювати по один бік фронту, доки польський південно-східний кордон не було проведено відповідно до побажань поляків. Насправді Польща могла укласти союз тільки з однією українською державою, водночас зруйнувавши іншу. Коли цей момент настав, альянс між Польщею Пілсудського та крихкою київською державою Симона Петлюри був дуже слабким і запізнілим. У квітні 1920 р. Петлюра віддав Західну Україну Польщі і об'єднався з Пілсудським для нападу на радянську Росію. Із погляду галицьких українців це була зрада з боку Києва. А з позиції Петлюри це був останній шанс зберегти державність в українському центрі. На думку Пілсудського, цей союз був нагодою перемогти Червону армію й утвердити Україну як буферну державу. Для нього це був ризикований крок, оскільки польські націонал-демократи, які виступали проти української незалежності й домінували у сеймі, виграли би від найменшої невдачі на сході. Ендек Станіслав Грабський залишив посаду голови сеймової комісії закордонних справ на знак протесту проти союзу з Україною. Київ був швидко відвойований у травні 1920 р. й так само швидко втрачений. Контратака більшовицьких військ відкинула польські та українські сили й дала їм змогу просунутись у серпні 1920 р. аж до передмість Варшави та Львова.

Зрештою, польські та українські війська перемогли, але польські сили були виснажені, польська громадська думка розділилась, а польська влада не могла дійти згоди щодо того, які території забрати у переможеної більшовицької Росії. Як ми вже бачили, польський Законодавчий Сейм представляв Центральну Польщу і в ньому домінували націонал-демократи. Польську позицію на польсько-більшовицьких переговорах визначав Грабський, який виступав за те, щоб приєднати лише ті території, що (як він вірив) можуть бути асимільовані польською національною державою. На практиці це означало всі землі, які вважались ендеками «етнічно» та «історично» польськими та об'єднувалися навколо міст із польською культурою. Адольф Йоффе, більшовицький представник, був радий здобути для Москви території, окуповані польськими військами. У березні 1921 р. в Ризі польська та більшовицька сторони поділили те, що сьогодні складає Білорусь та Україну; Польща отримала більшість території Волині та Галичину, погодившись визнати радянську Україну та радянську Білорусь[249]. Порушивши дух (навіть якщо не букву) четвертого пункту договору з петлюрівською Україною, Польща інтернувала своїх українських союзників.

Таким чином, внаслідок перемоги у двох східних війнах, першої проти ЗУНР (1918–1919), а другої проти більшовицької Росії (1919–1920), Польща приєднала Галичину та більшу частину Волині. Це був елемент нового післявоєнного європейського територіального впорядкування, яке у Східній Європі було позначене творенням менших держав із великих. Ці територіальні зміни зазвичай розглядаються як «версальські», хоча східні кордони визначались силами, які перебували поза контролем Антанти. Як і завжди під час перемальовування карт, потрібно зупинитися й уважно поглянути на старі імена у нових обставинах. «Волинню» називалося середньовічне князівство, край Великого князівства Литовського, польське воєводство Речі Посполитої й губернія Російської імперії. У 1921 р. незалежна Польща отримала більшу частину цієї губернії, хоча не всю. Решту історичної Волині з радянського боку поділили Київська та Вінницька області Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР, з 1937 р. — Українська Радянська Соціалістична Республіка, УРСР). Те, що Радянський Союз, створений у 1922 р., включав радянську Україну, було найважливішим результатом спроб створення незалежної української держави у 1918–1920 рр.[250] У складі міжвоєнної Польщі «України» формально не існувало, але було «Волинське» воєводство. Під «Волинню» ми будемо розуміти саме його, а також південну частину Поліського воєводства.

У цій книжці йдеться про «Галичину» в значенні української Галичини, східної частини австрійської коронної землі. Історично австрійська Галичина була менш єдина, ніж російська Волинська губернія: вона просто охоплювала території, які Австрія загарбала у Речі Посполитої в останній чверті XVIII ст. Саме тому австрійська Галичина поділялась на західну польську частину, де головним містом був Краків, і східну, де (переважно) село розмовляло українською мовою, містечка — польською та їдиш, а головне місто (Львів) — польською. Перемігши ЗУНР, незалежна Польща повернула галицькі землі, забрані в Речі Посполитої Австрією. Термін «Галичина» зберігся в польській мові культури, але не на картах Польщі, яка розділила східну частину австрійської Галичини на три воєводства: Львівське, Станіславівське та Тернопільське, разом відомі як «Східна Малопольща». Цікаво буде згадати, що історична назва цих провінцій у колишньому Польському королівстві була «Руське воєводство». Саме ці три воєводства Східної Малопольщі (з невеликими частинами Краківського та Люблінського воєводств, населених українцями) ми й називатимемо «Галичиною». У міжвоєнній Польщі українці продовжували називати Східну Малопольщу «Галичиною»[251].

Під тиском Антанти Польща обіцяла політичну автономію колишнім австрійським територіям Галичини, але не колишнім російським територіям Волині. На початку 1920-х рр. польська держава достатньо добре ставилась до свого українського населення, щоб у 1923 р. Антанта погодилася з польськими вимогами щодо Східної Галичини. Ситуація українців, які за Ризьким договором залишились у радянській Україні, була спочатку дещо кращою, а потім зусибіч набагато гіршою. Тоді як польська демократія була чужою, нерепрезентативною й, зрештою, надзвичайно обмеженою, радянський комунізм був брутальним, тоталітарним і, зрештою, призвів до геноциду. Спочатку, коли Польща гарячково проводила «національну асиміляцію», радянська політика допомагала творити модерну українську культуру. В радянській Україні 1920-ті рр. були надзвичайно творчими, а українських інтелектуалів прийняли до комуністичної партії й заохотили творити власною мовою. Михайла Грушевського, колишнього президента незалежної УНР, запросили повернутись до Києва та працювати в радянській Україні. Більшість книжок і газет друкувалися українською мовою, якою навчались і більшість дітей. На певний час радянська влада навіть дозволила діяльність Української Автокефальної Церкви. Цей період плідного спокою завершився, коли Сталін покінчив із політикою українізації, заборонив діяльність Церкви та знищив українську інтелігенцію. Радянська Україна постраждала від сталінської влади більше за будь-яку іншу європейську частину СРСР. П'ять мільйонів її мешканців померли під час Голодомору 1932–1933 рр.[252] Десятки тисяч освічених українців, разом із провідниками культурного відродження 1920-х рр., загинули в чистках кінця 1930-х рр.[253]

Хоча найбільша катастрофа в українській історії сталася в Центральній та Східній Україні (у Радянському Союзі), саме в Західній Україні (в Польщі) та в еміграції українська еліта, що складалась переважно із галичан, мала час та свободу займатись українським національним питанням. Лише в 1930-х рр. Галичина стала беззаперечним центром української національної ідеї, й лише після того українська культура почала поширюватись із заходу на схід. Хоча галицька версія української ідеї мала універсальні прагнення, у 1920–1930-х рр. вона була зумовлена особливим становищем галицьких українців у Польщі. Ренесанс української культури в радянській Україні 1920-х рр. популяризувався за кордоном; новини про жорстокість 1930-х рр. замовчувались. Пам'ятаючи про домінування польських еліт перед війною, розчаровані провалом союзу з Польщею; зраджені в Ризі й незадоволені повсякденним досвідом за польської влади; українські націоналісти розглядали Польщу як найбільшого ворога української справи. Хоча Польща негласно підтримувала емігрантів із Центральної України, своїх колишніх союзників у марші на Київ, західноукраїнські націоналісти цього не оцінили[254]. Водночас увага до Польщі також притлумила жваві суперечки щодо Радянського Союзу, який багато хто з українських діячів розцінював як творця української держави — Української РСР.

Хоча комунізм послуговується універсалістською лексикою, на практиці комуністи часто керують з більш-менш національного центру. Націоналісти, з іншого боку, вживають партикуляристську лексику, хоча націоналізм має й певні універсалістські риси: в принципі, за будь-якою групою визнається право на самовизначення; в соціальному житті націоналізми виростають один з одного; в міжнародних відносинах будь-яка група може копіювати будь-яку рису національної ідеології іншої. Таким чином, малі націоналізми міжвоєнної Європи, такі як український, треба розглядати також з огляду на їхні стосунки з більшими націоналізмами, такими як італійський і німецький. Після Першої світової війни Європа була поділена між державами, що прагнули утримати статус-кво, та тими, які хотіли реваншу; реваншистські націоналістичні рухи природно сподівались отримати допомогу від останніх. Західні ідеології, особливо після приходу до влади в Італії Муссоліні, начебто показали, як поквитатись за українську національну поразку. В 1929 р. у Відні галицькі українські ветерани західноукраїнсько-польської війни заснували Організацію українських націоналістів (ОУН). Хоча вона також приймала емігрантів із Центральної та Східної України, орієнтувалася вона на галичан[255]. Ворожість ОУН до Польщі виросла з політичних обставин: Галичина була інкорпорована Польщею, а галицькі українці стали польськими громадянами. Поштовхом до створення ОУН була участь галицьких українських партій у польських виборах 1928 р., які, за всієї зневаги українських націоналістів, легітимізували наявні кордони[256]. ОУН була нелегальною, підпільною й терористичною організацією з планами зруйнувати статус-кво. Її метою була незалежна Україна, яка включала б усі українські території (в широкому розумінні), але тільки з українським населенням (у вузькому розумінні). Перший конгрес ОУН у 1929 р. ухвалив, що «тільки повне усунення всіх окупантів з українських земель відкриє можливості для широкого розвитку Української Нації в межах власної держави»[257]. Промовистою є також остання з оунівських «десяти заповідей»: «Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави, навіть шляхом поневолення чужинців». Під керівництвом Дмитра Донцова (1883–1973) молодше покоління у 1930-х рр. віддавало перевагу ідеології над історією та марило жорстокою революцією, що створила б українську державу. Увага ОУН до організаційних питань була настільки ж важливою, як і до ідеології.

Хоча загалом ворогами ОУН були всі держави, що здобули території, населені українцями (СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина), на практиці вона діяла в межах та проти Польщі. Вбиваючи поважних українців, готових співпрацювати з польською державою, а також польських чиновників, охочих допомогти українцям, ОУН відділила українців від поляків і спровокувала польську відповідь, що начебто виправдовувала її радикальну позицію. Українські націоналісти вбили чи намагалися вбити щонайменше 36 українців, 25 поляків, 1 єврея та 1 росіянина. Серед убитих поляків були прихильники примирення Броніслав Пєрацький і Тадеуш Голувко[258]. ОУН вважала себе в стані війни з польською державою, а її лідери були свідомі того, що для перемоги необхідні союзники. ОУН розраховувала на німецьку допомогу, оскільки для великого плану створення української держави з польських, радянських, чехословацьких та румунських територій Німеччина здавалась єдиним можливим союзником. Подібно до італійського та інших європейських фашистських рухів, в 1930-х рр. ОУН очолювали лідери, які симпатизували нацистській Німеччині й вірили, що Адольф Гітлер допоможе їм з ідеологічних міркувань. Наприкінці 1930-х рр. ОУН вже співпрацювала з абвером — розвідкою нацистської Німеччини.

Ідеологія ОУН — це одна річ, а становище українців у міжвоєнній Польщі — дещо інша. Міжвоєнна Польща нараховувала серед своїх громадян майже п'ять мільйонів осіб, які розмовляли діалектами теперішньої української мови та молились у греко-католицьких або православних храмах. Приблизно три мільйони з них були колишніми австрійськими підданими, переважно греко-католики Галичини; приблизно два мільйони були колишніми російськими підданими, здебільшого православні з Волині. Польські чиновники та українські діячі також розрізняли галицьких і волинських українців: з українського націоналістичного погляду галичани були надійними, а волиняни — гарними кандидатами для націоналістичної агітації; з польського державного погляду галичани були ненадійними, а волиняни — гарними кандидатами для політичної асиміляції. Польська політика була спрямована на те, щоб перешкодити «поганим» галичанам впливати на «хороших» волинян.

У Галичині польська політика була достатньо жорсткою, щоб породити нових ворогів, але вона була далека від тієї тиранії, що могла би придушити українське громадянське суспільство чи зруйнувати українське націоналістичне підпілля. Найболючішим ударом по галицьких українцях був «Lex Grabski» 1924 р., робота Станіслава Грабського, який замінив україномовні школи двомовними (на практиці — польськомовними). Приєднавши в Ризі тих, кого він вважав за сумирне населення (податливих до асиміляції українців), Грабський сподівався, що в наступному поколінні вони стануть поляками. Його закон призвів до стрімкого зростання кількості приватних шкіл і відштовхнув українську молодь від польської влади[259]. 1925 року, під час прем'єрства його брата Владислава, Станіслав Грабський як міністр внутрішніх справ заблокував спроби провести справедливішу земельну реформу. Переворот Пілсудського в 1926 р. міг стати поворотним моментом. Відтепер польська політика стала асиміляцією «державною» а не «національною»: громадяни мали оцінюватися відповідно до їхньої лояльності державі, а не за національністю. Відчуваючи цей поворот подій як загрозу, ОУН організувала кампанію саботажу, спрямовану спровокувати Пілсудського на репресивні дії. У відповідь, хоча також і для підтримки на парламентських виборах партій, яким він симпатизував, Пілсудський організував сотні каральних контрзаходів, одним із найпоширеніших видів якого було тілесне покарання[260]. Таке приниження лише посилило тривалу ворожнечу.

Волинь була викликом іншого роду, ніж Галичина. Це був другий за величиною край Польщі, поля, ліси та болота якого не надто псували дороги чи залізничні колії, а в містах була відсутня каналізація. Найбільшим містом було Рівне, більшість сорокадвохтисячного населення якого складали євреї. Майже 90% населення Волині, тобто фактично кожен, хто не був євреєм, працювали на землі (чи володіли нею). Порівняно з Волинню навіть відома своєю відсталістю Галичина виглядала цілком європейською й досить національною. Тоді як Галичина була мобілізована великою війною між українцями та поляками, на Волині на початку 1920-х рр. національних рухів не було. Польсько-литовське повстання 1863 р. мало тут невеликий резонанс, оскільки кількість поляків на Волині була меншою, а польські магнати змогли прийнятно порозумітися з царською владою. Польське питання, таке страшне для російських губернаторів у Литві, російськими губернаторами в Україні вважалось подоланим. У 1921 р. 68% населення польської Волині були визначені українцями, але ані вони, ані 16% визначених поляками, не висловлювали особливої схильності до націоналістичних дій. Багато, якщо не всі, місцевих поляків розмовляли українською; деякі були колишніми уніатами, а зараз — православними. Перед 1914 р. на російській Волині не проводилось жодної національної польсько-української дискусії, подібної до тих, що мали місце в австрійській Галичині[261]. З іншого боку, традиція (українського) селянського повстання проти (польських) панів мала за собою більше двохсот років. Лише у 1905–1907 рр. було зареєстровано 703 випадки кривавих селянських виступів на захист своїх прав на землю[262]. Хоча Перша світова та українсько-польська війна в Галичині ввели волинських юнаків у ширший світ націоналізму, у 1921 р. поділ землі ще не сприймавася селянами як частина загальнонаціонального визволення. Землевласників ще не розцінювали як ворожу націю; їх батьківщиною і далі була батьківщина, яка не залежала від земельної реформи.

Незабаром все це змінилося. Уже на виборах 1922 р. українці Волині голосували за українців. Потрапивши до сейму, українські депутати були неспроможні запобігти тому, що вони мали би зупинити: польській колонізації. Протягом трьох століть земельний голод був на Волині найважливішим соціальним питанням. Польща провела земельну реформу і більш-менш покінчила з феодальними землевласницькими практиками[263]. 1923 року Вінцентій Вітос, польський аграрний лідер, об'єднався з націонал-демократами. Це означало, що аграрна політика у Польщі стане радше пропольською, ніж проселянською, а селянська реформа буде розроблена на користь поляків. Таким чином, давні конфлікти навколо володіння землею почали накладатись на нову національну політику. Прихильне ставлення й особливі умови для польських колоністів унаочнили зв'язок між державною владою, мовою та землею. Разом із колоністами на Волині з'явились і польські чиновники. Оскільки місцеві поляки розцінювалися як недостатньо підготовлені, аби керувати Волинню, держава відряджала туди поляків із Центральної Польщі та Галичини. Притік привілейованих поляків створив новий стереотип, що повільно, здається, причепився до всіх поляків загалом[264].

З класових і національних конфліктів на Волині скористалась радянська пропаганда. У 1920-х рр. Радянський Союз експортував до Східної Європи різновид комунізму, що підтримував селянські амбіції та протидіяв існуючим національним державам. Дві ленінські тактики — союз із селянством та вправне використання національного самовизначення — виявились дуже доречними на Волині; загальне використання цих питань Комінтерном на сході Польщі було продуктивнішим, ніж деінде. У Комуністичній партії Польщі стали настільки домінувати українці та білоруси, що Москва мала закликати до змін. Водночас, як зазначив би кожен справжній марксист, плани щодо радикального перерозподілу землі без компенсації були популярними з огляду на класову структуру. За своїми економічними та соціальними умовами Волинь була надзвичайно подібною до батьківщини Леніна: малородюча земля, високі темпи народжуваності та екстенсивне ведення сільського господарства великою кількістю населення. Радянська увага до польської держави як до причини земельного голоду відвертала увагу від справжніх радянських практик і посилювала національне забарвлення земельного питання на Волині. Цю пропаганду підтримала демонстрація сили, коли на початку 1920-х рр. за сприяння СРСР було організовано та здійснено сотні збройних нападів на польських колоністів на польській Волині[265].

Позитивні досягнення польської держави, наприклад, в освіті, виявились сумнівної ваги для ширшої політичної боротьби. Завдяки польській політиці з'явилося перше покоління освічених волинських українців. Однак на відсталій Волині з невеликою кількістю робочих місць, де адміністрацією керували поляки, для української еліти було небагато гідної роботи. Після того як польське сільське господарство вразила Велика депресія, шанси на появу на Волині середнього класу стали мізерними. Новопосталий інтелектуальний пролетаріат став, таким чином, зручним матеріалом для комуністів із Києва та націоналістів зі Львова. Волинські українці навчились читати в польських школах; але що саме читати, вони дізналися від галицьких українських націоналістів та центральноукраїнських комуністів. Галицькі українські націоналісти легко проходили на Волинь, незважаючи на так званий «Сокальський кордон», що відділяв Галичину від Волині. Так само легко радянсько-польський кордон у Східній Волині переходили радянські агітатори. За таких обставин демократія продовжувала приносити небажані для Варшави плоди. На місцевих виборах 1927 р. волинські українці голосували за приховано прокомуністичних лівих. Саме ліві організовували більшість публічних політичних демонстрацій на Волині[266]. Зважаючи на делікатне геополітичне становище Волині — одразу на захід від радянської України — це вимагало змін у політиці. 1928 року Юзеф Пілсудський відправив керувати Волинню свого давнього бойового товариша Генрика Юзевського.

Відповідно, проблемою, яку треба було розв'язати на Волині, була лояльність української більшості, а не єврейської меншості. І український комунізм, і український націоналізм прагнули реваншу: перший підтримував експансію радянської України, другий — створення незалежної України. Проте Волинь була також осередком сіонізму, прихильники якого прагнули не зруйнувати Польщу а тільки виїхати з неї. Хоча 99% дорослих волинських євреїв вважали їдиш чи іврит своєю рідною мовою, а дві третини єврейських дітей навчались у сіоністських приватних школах, це розцінювалось нейтрально чи позитивно[267].

Генрик Юзевський (1892–1981), уродженець Києва та щирий федераліст, був представником Пілсудського в українському уряді під час польсько-українського союзу 1919–1920 рр. Він підтримував політику «державної асиміляції» Пілсудського і вважав, що спадок Речі Посполитої гарантував польсько-українську співпрацю. Юзевський мав певне геополітичне бачення: Волинь мала перетворитися на привабливу польську версію України й у такий спосіб стримати поширення більшовизму та націоналізму. Його поразка виявила суперечності польської державності у ризьких кордонах. Юзевському бракувало підтримки і з боку польського суспільства, і від українських діячів. Представники першого не розуміли, чому польська держава повинна підтримувати українців; другі прагнули робити це без втручання польської держави. Хоча Юзевський хотів створити українське громадянське суспільство, він не мав іншого вибору, ніж ліквідувати його прояви. Правильно розуміючи, що українські кооперативи та освітні товариства надають прикриття комуністам і націоналістам, він ліквідував ці організації, замінивши їх на державні сурогати. Це мало незначний ефект, оскільки навіть до офіційних організацій часто потрапляли ті самі люди. Під час Великої депресії обмежені ресурси польської держави не дозволяли нічого іншого, крім створення місцевих організацій, які, зрештою, мали формуватися з місцевого населення. У далекій перспективі найбільшою надією Юзевського була освіта, й саме він був відповідальним за впровадження української мови в усі державні школи Волині. Водночас саме за його врядування збільшилась кількість учителів, запрошених із Центральної Польщі, які зовсім не сприймали його проекту й не знали української. Юзевський працював над українізацією Православної Церкви, що було однією з цілей українських націоналістів, але не отримав від них підтримки. Зрештою, Юзевський досяг успіху там, де більшість поляків бажали йому поразки, й зазнав поразки там, де більшість поляків бажали йому успіху. Йому вдалося зміцнити український патріотизм на Волині, але не пощастило поєднати його з польською державністю[268].

Серед тих, хто вважав, що Юзевський може досягти успіху, був Сталін. Він відверто побоювався, що той зможе створити «український П'ємонт», який відірве радянську Україну від СРСР. Ці параноїдальні страхи, подібні до намірів Юзевського та Пілсудського, але далекі від волинських реалій, могли частково спричинити сталінське бажання послабити радянську Україну голодом у 1932–1933 рр. Як і раніше, польських федералістів вважали ворогами як московські комуністи, так і варшавські націонал-демократи. Останні зневажали Юзевського, і після смерті його патрона Пілсудського у 1935 р. він втратив політичну владу. Контроль над Волинню взяла армія, знищуючи православні церкви й конфіскуючи власність, що мало посилити польську присутність. Це додатково антагонізувало українське суспільство на Волині, і сталось це, як ми побачимо, в найгірший із можливих моментів[269].

Порівняння міжвоєнних українського та литовського громадянських суспільств повчальне. Ми вже бачили, що в 1918 р. український рух в Австрії був розвиненішим, ніж литовський в Росії. Поява після 1918 р. литовської держави змінила цей баланс, створивши литовське національне суспільство. У 1930-х рр. нове покоління освічених литовців долучилося до литовського державного апарату та освітньої системи; тоді як галицькі українці залишилися з громадськими організаціями, створеними в XIX ст., з меншими освітніми можливостями, ніж мали їхні діди за австрійської влади, а також з нелегальними чи неефективними політичними партіями. І для галичан, і для волинян легальна політична кар'єра була не надто привабливою, кар'єра у місцевому відсталому господарстві лишала мало надій, а кар'єра в Церкві була в 1930-х рр. небезпечною. Хоча ОУН не була масовим рухом у міжвоєнній польській державі, саме остання створила умови для зростання привабливості ОУН як віддушини для незадоволених молодих освічених українців. Участь у терористичній діяльності ОУН пропонувала українцям долучитись до того, що здавалось їм національною, революційною політикою.

Маргіналізація українців у легальній політиці вражала. Хоча третина польських громадян належала до національних меншин, жоден їхній представник ніколи не був міністром у жодному польському уряді (або воєводою на місцевому рівні). Лише кілька провідних політиків серйозно сприймали національні прагнення українців чи інших меншин, а спроби кооптувати українську еліту, пропонуючи їм привабливі альтернативи націоналізмові та комунізмові, були поодинокими. Комуністична партія Західної України була нелегальною від самого свого заснування у 1923 р., а діяльність приховано прокомуністичного Українського селянсько-робітничого союзу (Сельробу) була заборонена на початку 1930-х рр. Членство в цих партіях вважалось злочином, бо вони підважували польську державність, але їх заборона не вирішила проблему лояльності партійних прихильників. Головною організацією українського політичного життя було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Хоча його члени загалом вважали Українську РСР певним етапом у творенні української держави, їхнє захоплення Радянським Союзом зменшилося після звісток про чистки та голод у радянській Україні. Приблизно з 1935 р. УНДО підтримувало польську державність. Його нова політика співпраці з владою завжди була під загрозою провалу через польські репресії, навмисне провоковані ОУН, яка вбивала польських чиновників. Наприкінці 1930-х рр., після смерті Пілсудського, польська держава з набагато більшим завзяттям повернулася до політики «національної асиміляції». Насильницька пацифікація, публічні побиття та спалення церков допомогли ОУН поширити передбачення прийдешньої війни між націями.

Однак навіть у 1939 р. це все ще було політичним посланням, а не описом соціальної реальності. Український тероризм і польська відповідь зачепили лише частину населення, залишаючи широкі сфери незадіяними. Діячі ОУН вважали, що всі україномовні громадяни Польської Республіки вже мали, або набували, виняткову національну ідентичність. Подальші події схилили і прибічників, і ворогів українського націоналізму до думки, що Галичина та Волинь були у 1920–1930-х рр. батьківщиною українців із виразними національними поглядами. Проте, як ми вже бачили, набагато більше українців схилялися до соціалізму, аграризму та націонал-комунізму, ніж до інтегрального націоналізму ОУН. Не існувало жодного очевидного зв'язку між ідеологією експатрійованих ветеранів війни та незадоволених інтелектуалів і прагненнями 95% україномовного населення, що працювали на землі; не було також помітно ознак кінця москвофільської традиції, і навіть Голодомор у радянській Україні не похитнув надій багатьох місцевих українських діячів на те, що одного дня Росія принесе їм соціальне визволення. Львів залишався центром українського націоналізму, але головними його мовами були польська та їдиш. Навіть багато українців з міст і містечок міжвоєнної Польщі не були зацікавлені в національній політиці, а також не мали чіткого розуміння національної ідентичності. Багато з тих, хто чітко усвідомлювали себе українцями, не робили з цього висновку, що ідентифікація з українською спільнотою має збігатися з лояльністю до української держави. У 1920–1930-х рр. з'явилася низка негативних асоціацій: земельний голод і релігійні переслідування були вперше пов'язані із польською владою. Водночас націоналістична директива ОУН — українська держава лише для етнічних українців — була далекою від популярності. Її визнання вимагало тотальної війни, яка знищила б польську державу, спотворила б ідею права, зруйнувала б місцеві спільноти й надала б найгірші приклади для наслідування. Ці події є темою наступних розділів.

Наразі заакцентуймо простий факт: міжвоєнна Польща мала сотні слабко контрольованих державою спільнот, члени яких, знаючи, хто — поляк, а хто — українець, вважали своє село чи округу важливішими за будь-яку більшу націю. Яскравим прикладом, до якого ми ще повернемось, було галицьке село Добра Шляхетська. Тут україномовна шляхта володіла землею й відігравала провідну роль. Три православні брати, ушляхетнені королем Польщі на початку XV ст., започаткували традиції, в яких лояльність до польської влади була поєднана з опором будь-якій спробі обмежити місцеву автономію. Їхні нащадки були включені в кожний польський реєстр шляхти і зберегли свою позицію в австрійській Галичині XIX ст. У міжвоєнній Польщі україномовні шляхтичі Доброї все ще мали багатство та статус, захищаючи ліси, якими вони колективно володіли, пропонуючи своїх доньок як привабливу партію полякам з-за меж села. Місцеві поляки відвідували греко-католицькі служби й розмовляли на людях українською. Єврейські родини Доброї були шинкарями та крамарями. У 1939 р. Добра не була ані українською, ані польською, ані українсько-польською. Вона була місцевою галицькою реальністю, що, перебуваючи на межі національної модерності, про яку піде мова в наступних розділах, зберігала також сліди попередніх ідей національності, давніх концепцій політичного ладу, над якими час був не владний.

Розділ 8 Етнічні чистки в Західній Україні (1939–1945)

Все змінилось у вересні 1939 р., коли польську державу було знищено нацистською Німеччиною та Радянським Союзом. Протягом наступних двох років територія Польщі та її населення залишалися під владою Гітлера та Сталіна. У 1939–1941 рр., поки були чинними умови пакту Молотова-Ріббентропа, більшість польських українців опинились під радянською владою, а більшість поляків — під нацистською. У червні 1941 р. Німеччина напала на Радянський Союз, окупувавши Галичину, Волинь та радянську Україну. Протягом наступних трьох років Польща була віддана на милість Гітлера. Хоча на окупованих Німеччиною східних територіях було створено Райхскомісаріат «Україна» до якого увійшла Волинь, Галичину було включено до Генерал-губернаторства (так називалась та частина Польщі, яка не була безпосередньо поглинута Райхом). У лютому 1943 р., після найтривалішої в історії битви, Паулюс не виконав наказ Гітлера й капітулював під Сталінградом. Навесні 1943 р. Червона армія розпочала свій наступ. Влітку 1944 р. Радянський Союз витіснив німців із України й наново накреслив польсько-український кордон. До весни 1945 р. вся територія та населення Польщі були в руках Сталіна. Таким чином, Галичина та Волинь пережили три окупації: радянську — 1939 р., нацистську — 1941 р., і знову радянську — 1944 р.

На кожному з її етапів Друга світова війна в Україні та Польщі була брутальнішою, ніж на Західному фронті. У 1939–1941 рр. радянські та нацистські окупанти зруйнували місцеві громади й депортували або знищили еліту Після 1941 р. німецькі солдати на Східному фронті отримали наказ «жити коштом окупованих земель» і їм нав'язувалась віра в те, що всі слов'яни — «нижчі люди''[270]. Східну кампанію 1941 р., на відміну від Західної кампанії 1940 р., зображали як війну з нижчими расами[271]. У 1941–1944 рр. німецька влада проводила політику Голокосту — часто на очах у місцевого населення, а інколи й за його допомоги. Після 1944 р. повернулась радянська влада, цього разу вже з новим завданням творення гомогенних національних просторів. Війна, окупація, голод, репресалії, депортації та геноцид визначили ті умови, за яких полякам та українцям випало жити чи померти протягом наступних шести довгих років.

Україна та Польща однаково зазнали неймовірних втрат під час війни; для них Радянський Союз і нацистська Німеччина були ворогами. Попри це, війна радше роз'єднала, аніж об'єднала українців і поляків. Передвоєнні суперечності щодо права на панування в Галичині та на Волині були тією точкою, якій у 1939 р. випало стати верхівкою трикутника: від неї погляди обох розходилися й котилися низхідною щораз із вищою швидкістю, дедалі більше віддаляючись один від одного, наближаючись до самого дна з бар'єром між ними. У попередньому розділі ми дійшли до зародження таких стосунків; мета цього — показати, в який спосіб війна надала національним суперечностям нового виміру національної війни. До 1939 р. розбіжності стосовно правомочності управління територією були другорядними з практичного погляду. У воєнні ж часи вони призвели до суперечок, які були не лише неподоланними в принципі, а й змусили обидві сторони зненавидіти одна одну. У 1943 р. це підштовхнуло керівників українського націоналістичного руху до думки, що майбутнє України найкраще можна убезпечити етнічними чистками поляків. Виконання цієї програми забрало життя десятків тисяч мирних мешканців, створило умови для українсько-польської громадянської війни в межах більшої війни, світової, й цілковито змінило українсько-польські стосунки.

У цьому розділі ми розглянемо, як політична полеміка щодо правомочності управління територією в 1939 р. призвела до етнічних чисток у 1943 р. Одна річ — прагнути етнічної однорідності, але зовсім інша — досягнути її. Хоча риторика переміщення народів була поширеною в Польщі (як і в Європі) ще в 1930-х рр., лише війна уможливила втілення подібних програм, а її нищівна природа вивела на провідні ролі тих, хто здійснював етнічні чистки. Перехід від слів до дії можна пояснити такими наслідками війни: і) вкотре було порушено питання про правомочність володіння Галичиною та Волинню; 2) втілено в життя програми масових етнічних чисток і геноциду, сплановані Сталіним та Гітлером; 3) обезголовлено місцеві спільноти: як польську, так і українську. Перед тим як перейти до самої розповіді про етнічні чистки поляків на теренах, що пізніше стали Західною Україною, розгляньмо ці три фактори.

Після того як польську державу було знищено нацистською Німеччиною та Радянським Союзом, очевидні передумови для її подальшого існування зникли; натомість з'явились різні погляди щодо її правомочності. У вересні 1939 р. минуло лише шістнадцять років відтоді, як Антанта затвердила східні кордони Польщі. Учасники українсько-польської війни в Галичині 1918–1919 рр. все ще були в розквіті сил. Для українських національних діячів Галичина та Волинь надалі залишались предметом безсумнівних українських претензій, які тепер могли бути задоволені. Ті, хто сприймав польську владу як окупаційний режим, віднині працювали над створенням української держави. Навіть менш радикальні представники української культури після 1939 р. навряд чи могли пояснити, чому Польща має відновити свою владу над ними. Хоча ОУН тільки й чекала на таку нагоду, вона постала перед непростим вибором. Створити державу — значно складніше, ніж її відновити: новопостала держава завжди здобуває менше міжнародної підтримки, не дуже гармонійно вписується до міжнародної правової системи і, здається, вимагає революційних дій. Саме ці перешкоди роблять таке завдання ще спокусливішим. Українські націоналісти мали політичний мотив співпрацювати з нацистами, оскільки, на відміну від поляків, українці могли вбачати у Німеччині союзника в боротьбі за незалежність.

Поки політично активні українці прагнули створити нову державу, до якої могли б увійти колись польські Галичина й Волинь, політично активні поляки хотіли відновити Польщу в кордонах 1939 р. Також і полякам було важко забути те, як у вересні 1939 р. українські селяни зустрічали вермахт хлібом-сіллю[272]. В Генерал-губернаторстві багато освічених українців влаштувалися на, без сумніву, вигідних посадах; зокрема, вони працювали журналістами, вчителями, викладачами вищих навчальних закладів і чиновниками[273]. Співпраця української еліти з німецькою владою, досить раціональна з позиції тих, хто хотів заснувати українську державу та збудувати українську націю, в очах польського руху опору виглядала зрадою. Полякам було легше страчувати українських колабораціоністів, аніж німців, оскільки такі дії навряд чи спровокували б репресії польського цивільного населення з боку німців. Тим очевидніше, що для польського руху опору було набагато легше переслідувати українських колабораціоністів, аніж своїх земляків.

Колаборація заплямовує навіки. Українці, що вітали прихід радянської влади у 1939 р., часто змінювали свої погляди, але поляки не могли вибачити їм тієї радості, з якою вони вітали знищення польської держави. Українські націоналісти, що приєднались до нацистського нападу на Радянський Союз в 1941 р., швидко позбулись ілюзій, однак те, що вони воювали в німецькій формі, забути було нелегко. Водночас не слід думати, що з нацистами співпрацювали лише українці, особливо на теренах Східної Польщі, які Радянський Союз зайняв у 1939 р., а Німеччина окупувала лише у 1941 р. Після двох років радянського правління багато хто міг сприйняти німецьку окупацію за звільнення. (Хоча зараз це й видається неможливим, але влітку 1941 р. деякі євреї вірили, що німецька влада не може бути гіршою за радянську через те, що, можливо, радянські депортації найбільше зачепили євреїв; через колективізацію, що стала особливо важким випробуванням для торговців та дрібних підприємців; а також тому, що «Остаточне Розв'язання» ще не почалося. Як наслідок, тисячі євреїв втікали з-під радянської окупації до німців). Серед поляків Галичини та Волині — теренів радянського панування у 1939–1941 рр. — співпраця з німцями ніколи не була настільки ганебною, яку Центральній та Західній Польщі. Хоча українці посіли майже всі владні посади в Галичині, саме поляки відігравали відчутну роль у німецькій адміністрації на Волині[274].

Деякі з цих конфліктів були невід'ємною складовою життя в умовах окупації, тоді як інші були спровоковані окупантами. І Німеччина, і Радянський Союз поділяли, аби володарювати[275]. Радянський окупаційний режим спровокував конфлікт між поляками та українцями в 1939 р., що створив умови для «революції», яка виправдала б розширення Української РСР на захід коштом колишніх польських територій[276]. Нацисти дозволили діяльність Українського центрального комітету (УЦК) у Кракові. Заснований як номінально допомогова організація, Комітет став напівофіційним центром українського політичного життя. Його українські представники прагнули використати німецьку владу, щоб виселити поляків та євреїв з української «етнографічної території»[277]. Після нападу на Радянський Союз німецька окупаційна влада створила українцям умови для переслідування поляків на Волині у 1941–1942 рр., а потім, у 1943–1944 рр., дала полякам змогу відігратися. Це були звичайні спроби зберегти порядок — адже поділяти було насамперед засобом здобуття влади, а не окремою метою — хоча це й призвело до збільшення кількості прибічників національної ідеї та посилення їхньої войовничості. Спроба запровадити нацистську ідеологію мала схожі націоналістичні наслідки. Неймовірно амбітні плани щодо створення «життєвого простору» для німців налаштували поляків проти українців. Німецькі спроби колонізувати українсько-польське прикордоння поблизу Замостя у 1942–1943 рр., де провідні позиції займав УЦК, задумувались таким чином, аби загострити українсько-польський конфлікт[278].

Таким чином, заподіяне українцями полякам, а поляками — українцям, не можна пояснити лише зростанням напруги між цими двома групами, а отже, ці події неможливо зрозуміти в рамках національної історії. Найголовнішим виглядає те, що стосунки між поляками та українцями змінювались залежно від їхньої обізнаності із заходами окупантів, кожен із яких спочатку класифікував індивідів, а потім вдавався до депортацій чи винищення. У 1939 р. радянська та нацистська влади запровадили для всього населення посвідчення особи; ця, на перший погляд, буденна практика мала, втім, вагомі наслідки. За тих часів у Львові жартували, що «людина складається з тіла, душі та паспорта»; справді, як побачимо далі, саме ідентифікаційні документи, видані 1939 року, досить часто визначали, чи надалі тілу й душі триматися купи[279]. Ще до початку «Остаточного Розв'язання» у 1942 р. нацисти переміщували сотні тисяч осіб окупованою польською територією відповідно до химерних планів, так і не втілених у життя. Це стало своєрідним прикладом: у грудні 1941 р. частина українських діячів із Генерал-губернаторства дійшла висновку, що обопільні етнічні чистки зможуть нарешті вирішити українсько-польське протистояння. Саме голова УЦК запропонував полякам організувати обмін населенням «на зразок німецьких експериментів»[280]. У 1939–1941 рр. радянська влада депортувала щонайменше 400 тис. польських громадян, переважно євреїв і поляків[281], що становило майже 3% населення окупованих територій. Депортації припинилися лише після вторгнення Німеччини в червні 1941 р. Із просуванням німецьких військ углиб українських земель НКВС поспіхом стратив тисячі політичних в'язнів, більшість з яких були українцями. Українські націоналісти приписали ці злодіяння євреям. Саме в цей непростий час з'явились нацисти, які представляли енкавеесівські вбивства як привід для українців помститися євреям. Характерно, що, хоча ця пропаганда й була вигадкою, вона виявилась дієвою[282].

1939–1941 рр. можна розглядати як перший етап загального визнання того, що людей можна класифікувати за групами й поводитись з ними відповідно. Від 1941 р. «Остаточне Розв'язання» додало до цього можливість фізично знищувати такі групи[283]. З кінця 1941 і протягом 1942 р. кілька тисяч українських поліцаїв взяли участь у виконанні «Остаточного Розв'язання» в Галичині та на Волині[284]. Усе це відбувалося на очах у поляків[285]. Ключовим моментом Голокосту в Галичині та на Волині стало холоднокровне винищення місцевих євреїв. Відповідно до певних історіографічних традицій, Голокост (або Шоа) поклав край тривалій історії євреїв у Європі та надав передумови для створення єврейської держави поза її межами. Таку позицію легко зрозуміти. Інша частина історіографії виводить Голокост за межі більшого наративу прогресу, чи то комуністичної революції, чи національного розвитку. Такий підхід зрозуміти важче, але легше критикувати. Для написання критичної історії воєнної та повоєнної Східної Європи слід дистанціюватись від обох тенденцій й розглянути «Остаточне Розв'язання» в рамках послідовності подій та його наслідків для тих спільнот, які за ним спостерігали або брали в ньому участь.

Варто ще раз наголосити на тому, що нацистська окупація Волині влітку 1941 р. стала вже другою за останні три роки спробою запровадити тоталітарні режими. Окупація вплинула на становлення багатьох молодих українців, хоча й не стала для них бойовим хрещенням у політиці. Після служби в радянській міліції у 1939 р. багато хто з українців вже у 1941 р. вступив до нацистської допоміжної поліції, де їх навчили звертати увагу на різницю між українцями та поляками як на класову боротьбу з національним розв'язанням — депортацією окремих соціальних класів, переважно поляків. Таким чином, з 1941 р. «Остаточне Розв'язання» змінило його учасників і перетворило українських хлопців з Волині на тих, ким вони ніколи не стали б за інших умов. Українці, які в 1941 р. приєднались до німецької адміністрації та німецької поліції, вчинили так з кількох причин: щоб продовжити роботу, яку вони вже вміли виконувати; щоб мати можливість впливати на залагодження власних справ; щоб красти майно; щоб убивати євреїв; щоб підвищити особистий статус; щоб підготувати подальші політичні дії. Оскільки українську державу ще треба було створити, а польську — лише відновити, українські націоналісти мали політичні підстави співпрацювати з німцями та заохочувати українську молодь вступати до нацистських органів влади. Однак у повсякденній практиці така співпраця націоналістів із нацистами не зовсім відповідала їхнім власним політичним цілям, до яких нацисти ставились негативно, а співпраця, зрештою, виливалась у вбивства євреїв, що було головною метою нацистської політики. Повторімо: найбільшою зміною у волинському суспільстві стало знищення 98,5% волинських євреїв[286]. Проте наша мета вимагає тримати в полі зору наслідки Голокосту для колабораціоністів. Саме нацисти навчили українських поліцаїв не лише володіти зброєю, а й ненавидіти євреїв. Саме в СС молоді українські новобранці здобували антисемітський вишкіл власною мовою[287]. Усвідомлюючи це, митрополит Шептицький написав Гайнріхові Гіммлеру листа з проханням не залучати українських поліцаїв до винищення євреїв. У листопаді 1942 р. він видав пасторського листа «Не убий!»[288] У посланні Шептицького, зачитаного з амвонів усіх греко-католицьких церков, йшлося про те, що жодна земна мета не може виправдати вбивць.

На той час кілька тисяч українців уже скоїли політичні вбивства і далеко не задля власних інтересів, а в ім'я тисячолітнього Райху Адольфа Гітлера. «Остаточне Розв'язання» вже навчило їх, що масові вбивства цивільного населення можна вчинити за умови чіткої організації та наявності в потрібний час людей, готових стріляти в чоловіків, жінок і дітей. Хоча табори смерті, такі як Собібор, були достатньо близько, наприкінці 1941 і у 1942 рр. євреїв Волині не вивозили туди, а виводили в чисте поле та вбивали за допомогою куль, а не в душогубках. Село за селом, місто за містом — давню цивілізацію стирали з лиця землі. Візьмімо хоча б волинське містечко Острог, про яке вже згадувалось як про центр ранньомодерної полеміки стосовно християнської реформи. Крім того, воно було історичним осередком юдейського шкільництва: повстання Хмельницького 1648 р., що поклало край східнослов'янському відродженню у старій Речі Посполитій, описав випускник саме острозької єшиви. Твір Натана Гановера «Глибокий мул» виявився страхітливо пророчим. Острог став одним із перших міст на Волині, до якого дісталося «Остаточне Розв'язання» а дві третини його євреїв було вбито вже до кінця 1941 р. — ще до того, як були створені гетто[289].

У другій половині 1942 р., тільки-но євреїв, які залишились живими, ізолювали в гетто, німецька СС розпочала свої головні акції за підтримки української та німецької поліції. Міщан єврейського походження вивозили з гетто за кілька кілометрів до кар'єрів, де есесівці роздягали їх, забирали їхні речі, змушували лягати на землю й розстрілювали з кулеметів. Обов'язком українських поліцаїв було вбивати євреїв, які могли втекти зі знищуваних гетто дорогою до страти, а також тих, хто вижив після кулеметних черг. Хоча про перебіг «Остаточного Розв'язання'' у невеликих містах і селах відомо менше, там українська поліція відігравала вагомішу роль. Як наслідок, майже 12 тис. українських поліцаїв допомогли 1 400 німецьких поліцаїв знищити до 200 тис. волинських євреїв. Хоча безпосередня участь українських поліцаїв у вбивствах була невеликою, саме вони стали тією робочою силою, яка уможливила Голокост на Волині і до грудня 1942 р. допомагала втілювати його в життя[290].

Наступної весни, у березні — квітні 1943 р., фактично всі українські поліцаї залишили німецьку службу і приєдналися до українських партизанів Української повстанської армії (УПА)[291]. Одним із їхніх головних завдань стало очищення Волині від поляків. Останні схильні приписувати успіх цієї операції УПА вродженій українській жорстокості, проте це радше було відлунням нещодавніх подій. Люди навчаються робити те, чому їх наставляють, і добре виконують те, що вже неодноразово проходили. Українські партизани, які масово винищували поляків у 1943 р., наслідували тактику, яку опанували під час участі в Голокості 1942 р.: ретельне попереднє планування та вибір місця, переконливе заспокоєння місцевого населення напередодні, несподіване оточення поселень, а потім — знищення людей. Цій техніці масових убивств українці навчилися від німців. Саме тому етнічні чистки, що їх здійснювала УПА, були настільки ефективними, а волинські поляки у 1943 р. були такими ж безпорадними, як і волинські євреї у 1942 р. Тому однією з причин початку кампанії проти поляків саме на Волині, а не в Галичині, було те, що тут українська поліція відігравала важливішу роль під час «Остаточного Розв'язання». Це пов'язує геноцид євреїв та винищення поляків, адже в такий спосіб пояснюється присутність на Волині декількох тисяч українців, які мали досвід геноциду. Однак чому українські націоналісти вирішили винищити поляків на Волині? Як трапилось, що люди з подібними намірами мали змогу віддавати накази про етнічні чистки поляків у 1943 р.? Якщо у 1942 р. українські поліцаї отримували від німців накази вбивати євреїв, тоді від кого вояки УПА, переважно ті самі люди, отримували накази вбивати поляків роком пізніше?

Деморалізація і знищення української та польської еліти були, напевно, найважливішою причиною українсько-польського конфлікту. Депортації та вбивства під час першої радянської окупації (1939–1941 рр.) обезголовили польське та українське суспільства. Проте найбільше від них постраждали поляки та євреї, бо серед українців тоді було ще багато неосвічених людей. Щонайменше 400 тис. громадян Польщі було заарештовано та депортовано з колишніх східних польських територій до Казахстану та Сибіру. Це були переважно державні посадовці та фахівці, внаслідок чого цілі населені пункти залишились без компетентних осіб та моральних авторитетів. 1939 року за наказом Сталіна НКВС замордував понад 20 тис. освічених поляків, полонених Червоною армією, зокрема, майже половину польського офіцерського корпусу. Близько 700–900 з них були євреями, що свідчить про те, що серед польських офіцерів були також особи єврейського походження. Ці злочини нагадують насамперед про розстріли в Катинському лісі, але людей знищували і в інших місцях. Під час відступу з Галичини та Волині у 1941 р. підрозділи НКВС розстріляли тисячі місцевих поляків, українців та євреїв[292]. Від 1939 р. на німецькому боці, в Генерал-губернаторстві, нацисти страчували польську інтелігенцію та ув'язнювали підозрілих українців. Німецькі репресії спричинили також злочини, які неможливо забути: наприклад, коли польські капо[293] вбили в Аушвіці двох братів лідера українських націоналістів Степана Бандери[294], або коли поляки знищили 394 лідерів української громади в Холмському повіті за їхню співпрацю з німцями. Як визнавали діячі ОУН, саме такі дії націоналізували україномовне населення регіону[295]. З іншого боку після вторгнення до Радянського Союзу в 1941 р. вже німці заарештували українську еліту Галичини та Волині, зокрема, й українських націоналістів. Десятки арештів викликало й проголошення оунівцями незалежності України у червні 1941 р. Окрім того, принаймні одного разу, радянські партизани спровокували німців на вбивство кількох сотень освічених волинських українців[296].

Після нападу Німеччини на Радянський Союз у 1941 р. це винищення еліти збіглося з мілітаризацією українського та польського громадянського суспільства. Під час війни в обох випадках політичні інституції, як-от партії чи уряди, втратили функції владних структур; їм на зміну прийшли військові організації — партизанські армії чи місцеві загони самооборони[297]. Хоча Армія Крайова й була добре організованою, її командування залишалося слабкою ланкою. У червні 1943 р. гестапо заарештувало її керівника генерала Стефана Ровецького. Деякі польські партизанські угруповання були добровільно підпорядковані АК, хоч і представляли трохи відмінні політичні течії (на кшталт Батальйонів Хлопських); інші ж відмовлялися визнавати керівництво АК (як-от радикально праві Національні збройні сили). Попри те, що польський еміграційний уряд у Лондоні був законним і визнаним західними союзниками, його влада на Волині була обмеженою. Робота волинських поляків у німецькій адміністрації стала несподіванкою для представників уряду, яким ніяк не вдавалось відмовити їх від вступу до німецької поліції.

Українська ситуація була ще гіршою. Вони не мали держави, яка могла б створити офіційну армію, і лише крайні праві заявляли про свою діяльність у цій царині. Швидкі та драматичні зміни в політичному представництві українського громадянського суспільства стали визначальними для розвитку подій після 1943 р. Як уже згадувалось, у міжвоєнній Польщі терористична ОУН була значно меншою організацією, ніж демократичне УНДО. Проте після того як УНДО та інші українські політичні партії припинили своє існування під час війни, саме ОУН залишилась єдиною політичною організацією в Західній Україні. Навесні 1941 р. вона розкололась надвоє: з'явились ОУН(Б) (Бандери) та ОУН(М) (Мельника). Частина під проводом Мельника об'єднала старших та освіченіших людей; Степан Бандера очолив групу молоді, що прагнула рішучих дій. Із протистояння мельниківців та бандерівців у 1940–1941 рр. ОУН(Б) вийшла провідною національною організацією. Однак після того як вона перемогла ОУН(М) у братовбивчій війні, нацисти обезголовили ОУН(Б). Після проголошення ОУН(Б) незалежності України у Львові в червні 1941 р. німці заарештували Бандеру, а в 1941–1942 рр. вони знищили майже чотири п'ятих керівної верхівки ОУН(Б). У результаті в 1943 р. найвпливовішим виразником українських політичних прагнень була радикально налаштована частина терористичної організації, створена на зразок воєнізованої таємної групи, на чолі якої стояла переважно недосвідчена молодь[298].

Саме ця ослаблена ОУН(Б) під проводом Миколи Лебедя, а згодом Романа Шухевича, здійснювала в 1943 р. чистки волинських поляків. Хоча навіть на той час ОУН(Б) не була ані першим, ані єдиним виразником української політики на Волині, де існувало ще дві українські партизанські армії: автентична УПА Тараса Бульби-Боровця, найдосвідченішого серед партизанських керівників, що відмовився від практики масових етнічних чисток як засобу розв'язання польського питання[299], та загони ОУН(М), що, як вже зазначалося, воювали з ОУН(Б). До початку 1943 р. ОУН(Б) зламала опір обидвох супротивників і залучила їхніх вояків до власної УПА. Тим часом партизани, наближені до ОУН(Б), вбили десятки тисяч українців за їх імовірний зв'язок із Боровцем чи Мельником. Хоча ніхто ще не досліджував цього питання, але видається, що в 1943 р. УПА вбила стільки ж українців, скільки й поляків[300]. Готовність ОУН(Б) зраджувати та нападати зненацька на своїх українських суперників, успішне залучення до співпраці колишніх поліцаїв та привабливість радикальних цілей цієї організації для місцевої молоді перетворили в 1943 р. ОУН(Б) на провідну силу на Волині.

Отже, лише одна група українських партизанів хотіла очистити Волинь від поляків. Вона з'явилась під час світової війни й завдячувала своїм успіхом особливостям польської військової поразки, геноциду та руйнуванню громадянського суспільства. У квітні 1943 р., коли голова ОУН(Б) Микола Лебедь запропонував «очистити всю повстанську територію від польського населення», акцію, що абсолютно змінила українсько-польські відносини, йому було лише тридцять три роки[301]. Незріла національна тактика Лебедя, молодої людини, визначальним досвідом якої був геноцид, зумовила подальший перебіг подій на Волині та заклала підгрунтя для українсько-польської війни. Проте, хоча війна й сприяла певним групам та стратегіям, слід зауважити, що в 1943 р. доленосні рішення приймали саме керівники ОУН(Б) і ніхто, крім них. Доцільність прийнятих рішень визначалась стратегією, розробленою певними особами для конкретної ситуації.

Ознайомившись з обставинами та дійовими особами, варто зосередити увагу на часі. Після поразки німецьких військ під Сталінградом тактика етнічних чисток стала частиною стратегічного завдання ОУН(Б) — національного визволення. Щоб зрозуміти цю тактику, варто звернути увагу на дії ОУН(М), що саме в цей самий час відновила співпрацю з німцями; останні тепер відступали й були готові масово озброїти українців. Цим і скористалась ОУН(М). Майже 80 тис. українців, заохочувані мельниківцями та сповнені бажання уникнути роботи в Райху, добровільно вступили до лав дивізії СС «Галичина». З-поміж них лише 11 600 осіб зналися на військовій справі, а тому їм бракувало офіцерів. Сам митрополит Шептицький, відомий тим, що переховував євреїв, вважав, що дивізія СС «Галичина» могла стати основою нової української армії. Навіть його духовний сан, який Шептицький прийняв ще замолоду, не міг змінити його думки стосовно потреби держави у війську. Митрополит був братом генерала, який доклав зусиль до створення польської армії, що здолала спротив Західноукраїнської Народної Республіки у 1920 р. Саме тому Шептицький з власного гіркого досвіду розумів, що українська держава без війська неможлива. Підтримка ним створення української дивізії СС змушує зважати на засадничу проблему української стратегічної позиції та на безвихідні кроки, яким навіть толерантні особи знаходили виправдання[302].

Дивізія СС «Галичина» розпочала свою діяльність зі знищення кількох польських поселень взимку та навесні 1944 р. Найвідомішою її операцією стало спалення Гути Пеняцької в лютому 1944 р. та вбивство майже п'ятисот її мешканців[303]. Дивізію не залучали до жодної значної акції зі знищення євреїв, оскільки виконання «Остаточного Розв'язання» на той час уже було закінчено. Майже всіх євреїв Галичини та Волині було знищено протягом 1942 р.: переважну більшість волинських та частину галицьких євреїв вбили поодинці одразу біля їхніх домівок, або ж масово — в найближчих лісах та полях; решта євреїв Галичини загинули в таборах смерті Белжець, Аушвіц, Треблінка, Собібор, Майданек. Так скінчилась єврейська історія Галичини. Жодного єврея не лишилось не лише в таких великих містах, як Львів, а й у містечках на кшталт Бродів — колись найбільшого єврейського поселення в Галичині. Саме під Бродами в липні 1944 р. дивізія СС «Галичина» зазнала поразки від Червоної армії. Згодом її реорганізували, залучивши нових добровольців, і відправили до Словаччини та Югославії придушувати антинімецькі повстання; так українські націоналісти, які мріяли створити українську державу, за чужим наказом залишили власну батьківщину, щоб придушити подібні намагання інших. Багато хто з солдатів дивізії СС «Галичина» втік, чимало з них — до УПА ОУН(Б). З черговим відступом німецьких військ колабораціонізм ОУН(М) втратив свою стратегічну привабливість, швидко залишившись без підтримки. Коли ж сам Андрій Мельник почав шукати нових покровителів, його заарештувало гестапо.

До дивізії «Галичина» прикута особлива увага, оскільки СС була найжорстокішою організацією гітлерівської держави й головним організатором «Остаточного Розв'язання». Деякі українські націоналісти вбачають у дивізії інституційне втілення українських прагнень, а сьогодні, в незалежній Україні, уніформу вояків дивізії СС «Галичина» можна побачити у львівських музеях на виставках, присвячених українському націотворенню. Тисячам колишніх вояків дивізії вдалося здатись у полон американцям чи британцям у Німеччині. Ветерани дивізії в Італії уникли репатріації до Радянського Союзу завдяки зверненню по допомогу до польського генерала Владислава Андерса та Папи Пія XII. Подібні прохання були можливими лише через те, що ці люди були громадянами Польщі[304]. Отримавши після закінчення війни від західних союзників статус комбатантів, ветерани дивізії СС «Галичина» перебрались до Англії та Канади й десятиліттями захищали свої дії. Абстрагувавшись від питання колабораціонізму та націєтворення, потрібно зазначити, що роль дивізії в етнічних чистках поляків була незначною.

Етнічні чистки поляків були справою рук ОУН(Б), що дійшла зовсім відмінних від ОУН(М) висновків після поразки німців під Сталінградом; тоді як мельниківці побачили в ній нагоду для продуктивнішої співпраці з Німеччиною, бандерівці відчули нагальну потребу в самостійній діяльності. Поворотним моментом для ОУН(Б) стала, напевно, зросла з лютого 1943 р. активність радянських партизанів на Волині[305]. Прагнучи згуртувати саме навколо себе всіх, хто був готовий виступити зі зброєю проти німецького панування, а також намагаючись залучити українських поліцаїв, які після поразки німців під Сталінградом були схильні кидати службу, в лютому 1943 р. ОУН(Б) розпочала власну партизанську діяльність. Вже в березні було створено УПА, якій ставилося за мету воювати з німцями, захищати українців від радянської влади та остаточно очистити Україну від поляків[306]. Тієї ж весни волинські поліцаї почали залишати свої пости, а ОУН(Б) відрядила на північ своїх командирів. Успіх галичан у створенні армії з волинян був першим свідченням того, що український націоналізм дедалі більше охоплював місця, які сьогодні ми називаємо Західною Україною. Протягом чотирьох років Волинь потерпала від політики: польські виступи проти місцевої Православної Церкви завершились лише після радянської окупації у 1939 р.; радянська влада залучила українців до місцевої політики, змушуючи створювати колгоспи; у 1941 р. їй на зміну прийшли німці, які, втім, залишили владу на місцях в руках українців. Як ми вже побачили, радянська та нацистська влади вишколили молодих українських поліцаїв, які навесні 1943 р. стали основою УПА на Волині. Отже, волинські українці були сполітизовані трьома стрімкими хвилями: польською, радянською та нацистською.

Таким чином, бандерівці, перед тим більш представницькі в Галичині, ніж на Волині, розпочали свою головну збройну діяльність на Волині. Хоча причини створення УПА були локальними й тактичними, її завдання стали глобальними та стратегічними. ОУН(Б) протистояла і нацистській, і радянській окупації України й зробила доленосні висновки щодо неприйнятності існування польської меншини в українській державі. Лідери ОУН(Б), очевидно, вірили, що Друга світова війна, подібно до Першої, закінчиться виснаженням Німеччини та Росії, а останнім українським ворогом стане воскресла Польща[307]. ОУН заснували ветерани українсько-польської війни в Галичині 1918–1919 рр.; ОУН(Б) згуртувала навколо себе молодших людей, які у 1930-х рр. були в'язнями польського концтабору Береза-Картузька. Обидва покоління розуміли, що Польща відправить свої війська до Галичини та Волині за першої ж нагоди. Вони вважали, що українцям слід створити армію та завдати удару ще під час війни, до того, як відроджена Польща наново, як і після 1918 р., спрямує до Галичини та Волині війська та колоністів зі своїх центральних територій[308]. Волинських українців нескладно було переконати сприйняти подібну логіку: місцеві селяни легко могли побачити в поляках колонізаторів, а польську власність вважати своєю найбільшою винагородою.

Польський уряд у вигнанні та його підпільна Армія Крайова розглядали такий план дій як найімовірніший і готували наступ[309]. Вони продовжували воювати, прагнучи відновити Польську Республіку в кордонах 1939 р. — завдання, яке польські вояки сприймали за очевидне і яке обіцянками підтримали західні союзники. Польський уряд не вважав, що нацистська або радянська агресія виправдовувала зміну східних кордонів, і усвідомлював, що будь-який компроміс сприйматиметься як поступка Москві[310]. Поляки визнавали за Україною право на утворення незалежної держави, але винятково на радянських теренах. На думку поляків, виснаження Німеччини та СРСР давало їм змогу відновити на сході status quo ante bellum[311], тобто належний стан речей. Ще 1941 року польські керівники пояснили в Лондоні, що майбутнє повстання проти німецької влади неодмінно призведе до війни проти українців за Галичину та, можливо, Волинь, а тому варто було б провести воєнні дії, за можливості, як швидку «збройну окупацію»[312]. Розроблений АК у 1942 р. план антинімецького повстання передбачав саме таку війну[313]. На 1943 р. українська співпраця з нацистами унеможливила саму думку про їхнє союзництво з поляками; крім того, як поборники ідеї Польщі в довоєнних кордонах, лідери АК могли небагато запропонувати українцям[314]. У 1943 р. АК почала займати позиції в Галичині (але не на Волині, де поляків було обмаль).

І польська АК, й українська УПА планували стрімкі удари для здобуття територій у Галичині та на Волині. Тоді розпочалась би регулярна польсько-українська війна, така, наприклад, як у 1918–1919 рр., а питання про те, хто розв'язав конфлікт, було б спірним. Однак превентивні удари ОУН(Б) по поляках на початку 1943 р. були не військовою операцією, а етнічними чистками. Як вже згадувалось, ще до війни ОУН обрала своєю ідеологією тоталітарний різновид інтегрального націоналізму, відповідно до якого існування української держави було неможливим без етнічної гомогенності, а польських «окупантів» можливо було здолати, лише усунувши з української землі. На противагу ОУН(М), що теж загалом схилялась до такої ідеї, лідери ОУН(Б) вірили, що саме у 1943 р. такі дії були можливі та бажані. На їхню думку, єврейське населення вже було знищене під час Голокосту, німці та росіяни були тимчасовими на цій території, а тому залишались лише поляки, яких слід було прибрати з «українських земель» силою. Таким чином, польські партизани воліли відновити старий світ; українські ж зробили крок далі, підготувавши появу світу нового.

Навесні 1943 р. УПА перебрала контроль над волинськими селами від німців[315] і почала знищувати та виганяти польське населення. Волинські поляки були надзвичайно слабкими, щоб навіть розглядати можливість завдати удару першими. У 1939 р. на Волині було щонайбільше 16% поляків (тобто майже 400 тис. осіб), а до 1943 р. їхнє представництво зменшилось ще десь до 8% (200 тис.)[316]. Розпорошені по селах, позбавлені депортованої еліти, вони не мали жодного, окрім німецького, державного органу, який би їх захистив, як і не мали власної місцевої партизанської армії. Тому рішення ОУН(Б) використати УПА проти поляків слід розглядати винятково як етнічні чистки цивільного населення[317]. Протягом 1943 р. підрозділи УПА вбивали поодиноких поляків чи знищували їх масово в польських колоніях і в польських та українських селах[318]. Для нападів на більші польські поселення УПА залучала місцеве населення.

Відповідно до чисельних та взаємно підтверджених звітів, українські партизани та їхні прибічники спалювали будинки, розстрілювали чи заганяли назад тих, хто намагався врятуватись, а також використовували серпи та вила для розправи над втікачами. Церкви, повні вірян, спалювались до тла. Партизани виставляли напоказ обезголовлені, розіп'яті, розчленовані та випотрошені тіла, щоб спонукати решту поляків до втечі[319]. У змішаних поселеннях упівські служби безпеки попереджали українців, аби ті тікали, й наступного дня знищували всіх тих, хто залишився[320]. Інколи УПА видавала себе за радянських партизанів та пропонувала польським партизанам спільно атакувати німців. З цього приводу могли скликатися місцеві збори, а тоді УПА вбивала їхніх учасників[321]. Політика етнічних чисток довела свою популярність серед вояків повстанської армії й знайшла підтримку серед деяких українських селян на Волині[322]. УПА матеріально заохочувала українців зі змішаних сіл та міст приєднуватись до знищення своїх сусідів. Разом з тим, багато українців ризикували власним життям, а інколи і втрачали його, щоб попередити чи прихистити поляків[323].

Більшість нападів УПА, охоронних загонів повстанської армії та українських селян на волинських поляків відбулись у березні-квітні, липні — серпні та наприкінці грудня 1943 р. До липня 1943 р. УПА поглинула інші українські партизанські угруповання на Волині, налічувала вже майже 20 тис. вояків і могла проводити одночасні акції на всій волинській території[324]. Перше число газети УПА, що побачила світ того ж таки місяця, обіцяло «ганебну смерть» усім полякам, які залишились в Україні[325]. УПА була рішуче налаштована втілити свої погрози в життя. Протягом дванадцяти годин вночі з 11 на 12 червня УПА атакувала 167 населених пунктів. Цей напад випадково припав на православне свято святих Петра і Павла; попередній напад відомий як «Кривава Велика п'ятниця для ляхів»; ще один стався на Різдво. Оскільки католики святкують Різдво раніше від вірян східного обряду, воно дуже зручно відмежувало українців від поляків, які знайшли смерть у палаючих дерев'яних церквах: католицькі церкви спалювали до тла, а тих, хто намагався втекти, — розстрілювали. Загалом у 1943 р. УПА вбила майже 40–60 тис. мирних поляків[326]. До певної міри тогорічні напади були також частиною Голокосту волинських євреїв, невеликій кількості яких вдалося пережити зиму 1942 р. завдяки прихистку, який вони знайшли у польських селян із волинських сіл. Коли УПА знищувала польські поселення, вона вбивала й уцілілих у такий спосіб євреїв[327].

Знищення одного волинського поселення може слугувати прикладом для розуміння долі сотень інших. Хоча історія окремо взятого села не може відобразити масштабів усіх вбивств, все ж вона може допомогти нам зрозуміти їхні методи та етапи цих вбивств глибше, ніж будь-яке узагальнення. В 1943 р. село Глибочиця Володимирського повіту на Волині мало майже 70 польських дворів. Воно було засноване наприкінці XIX ст. і залишалось польським селом під російською владою до проголошення незалежності Польщею. Як і сусідні українські села, воно не було ані надто заможним, ані особливо бідним — все залежало від торгівлі з навколишніми поселеннями, а жителі Глибочиці навіть долучались до роботи в українських кооперативах.

У 1939–1941 рр. Глибочиця всіляко чинила опір колективізації і була покарана місцевою радянською владою. Від літа 1941 р. село було під німецьким правлінням. При владі в Глибочиці ще від часів радянської окупації залишались українці, хоча тепер уже в ролі німецьких поліцаїв та чиновників. За нагоди вони постійно намагались вписувати поляків до списків осіб на вивезення на примусову працю до Німеччини. Відтак невдовзі половина польських родин села втратила найпрацьовитіших чоловіків. Також на польські плечі лягло значно більше стягнень, визначених німецькою владою. Влітку 1942 р. німецькі та українські поліцаї викрили та вбили більшість місцевих євреїв. Їх розстрілювали поодинці чи невеликими групами так, аби про це знало, чи навіть бачило на власні очі, місцеве християнське населення. Навесні 1943 р. українські поліцаї почали залишати німецьку службу та йшли в ліси до УПА. Ці нові українські партизани нападали на німецькі гарнізони й забирали у них зброю.

Відтепер УПА взяла цю територію під свій контроль. Для поляків різниця між повстанцями та німецькою владою була невеликою, оскільки при владі залишились ті самі люди з тією самою зброєю. І справді, спочатку влада УПА в Глибочиці мало чим відрізнялась від німецької, якщо не була ще суворішою. Вона роззброїла всіх поляків, склала списки членів їхніх родин і перевірила домівки, щоб жоден із них не зміг втекти. З'явився також припис, який зобов'язав польські родини забезпечувати повстанців провіантом. Польських чоловіків, які постачали товар, нерідко позбавляли життя, причому молодших з них, особливо освічених та талановитих, убивали поодинці, найчастіше замордувавши до смерті. Згодом до поляків з Глибочиці почали надходити чутки про знищення інших поселень, вночі вони навіть могли бачити на обрії заграви палаючих сіл. Попри це панувала думка, що чутки були надто жахливі, аби бути правдою, а якщо навіть і були правдивими, то нічого подібного тут трапитись не могло[328]. У серпні 1943 р. поляки ще мали надію, що встигнуть зібрати врожай до того часу, як треба буде втікати. Окрім природної схильності людей не вірити в неймовірне й такого звичного прагнення селян будь-що зібрати врожай, існувало ще три причини сподіватись на краще. По-перше, і так підказував власний досвід, до їхнього села було далеко, а транспортні засоби на той час були примітивними. По-друге, вцілілих після нападів було обмаль, і ті зазвичай прямували до поселень, більших за Глибочицю. По-третє, місцеві українці запевнили їх, що «добрих поляків», таких як вони, не «забиють» (використовуючи тодішню місцеву мову).

На світанку 29 серпня 1943 р. вояки УПА та українці з навколишніх сіл оточили Глибочицю й почали вбивати всіх її мешканців. Селян, що вже вийшли в поле, оточили та повбивали серпами. Це сполохало їхніх дружин, на яких чекала або куля, або смертельний удар іншим інструментом, або й перше, й друге разом. Такі події наробили достатньо галасу, тому декому вдалось втекти. Внаслідок нападу було вбито щонайменше 185 поляків: деяким стяли голови, інших повісили, комусь здерли шкіру чи вирвали серце із грудей, а когось спалили заживо; багатьох порубали на шматки підручними знаряддями, а дехто зазнав більшості цих тортур водночас. Зрештою, Глибочиця була знищена і зараз від неї не лишилось і сліду[329].

Більшість поляків, що пережили терор на Волині, залишили свої домівки. Память про жахіття, вчинені над близькими, гарантувала готовність тисяч таких поляків за першої ж нагоди помститись за померлих. Часом за допомоги АК, а часом — німців, поляки створили сотні осередків самооборони[330], що відбили кілька українських атак і навіть закріпились у деяких більших поселеннях, таких як Гута Степанська. Існують документальні свідчення того, що часом бази самооборони були центрами польської пацифікації українських сіл. У самообороні брали участь і деякі з тих небагатьох євреїв, яким вдалося знайти прихисток у поляків у 1942 р. і врятуватися разом з ними у 1943 р. Для обох цих груп міста, контрольовані німцями, були оазою відносного спокою під час тогорічного пекельного волинського літа[331]. Німецька влада депортувала поляків на примусову роботу до Райху, що за тих умов видавалось не найгіршою долею. Свої лави поповнювали й радянські партизани — до них приєднувались ті молоді поляки (і, ймовірно, якась невеличка частка євреїв), які хотіли воювати проти УПА, але не мали для цього зброї; як наслідок, у радянських партизанських загонах воювали майже 5–7 тис. місцевих поляків[332].

На початку 1943 р. УПА також сприяла зближенню поляків і нацистів, одночасно виступивши проти обох. Поляки мстилися українцям як німецьким поліцаям. Коли ж волинські українці полишили німецьку службу, щоб приєднатись до УПА, німці почали розглядати поляків як гідну заміну; масові вбивства останніх українцями полегшували процес вербування. Наприклад, німці пропонували роботу в поліції втікачам із Глибочиці, які рятувалися від УПА. Як згадує один поляк із Софіївки[333], з тих самих волинських місць, що приєднався до німецької поліції з іншими 110 чоловіками після масової різанини 11–12 липня 1943 р., «нам ішлося про зброю, про те, як її добути»[334]. Тоді до німецької поліції вступило майже 12 тис. поляків. Однак німці ще більше все заплутали, закликавши до лав польської поліції цілий батальйон із Генерал-губернаторства. Польські поліцаї, і місцеві, й новоприбулі, вчиняли жахіття над українцями[335]. Хоча вони й були зрадниками (на думку польського уряду в далекому Лондоні), помста поляків у німецькій уніформі була вагомим приводом для того, щоб українці-волиняни повірили в пропаганду УПА про польського ворога.

Звісно, УПА знищувала мирних поляків ще до того, як вони могли звернутися до німців по допомогу. Погляньмо, наприклад, на ці звіти УПА за квітень 1943 р.: «[В] с. Кути Шумського району спалено цілу польську колонію (86 дворів), а населення винищено за співпрацю з гестапо та німецькою владою»; «[у] Вербському районі спалено польську колонію Нову Новицю (40 дворів) за співпрацю з німецькою владою. Населення знищено»[336]. Ті, хто виправдовував убивство всіх чоловіків, жінок та дітей у польських колоніях колабораціонізмом поляків, самі щойно залишили німецьку поліцію. Таким чином, вони вивільнили диявольську логіку, якої не могли передбачити. Німецька політика була спрямована на те, щоб убити рідних тих українських поліцаїв, що дезертирували, зруйнувавши рідні села тих поліцаїв, які втекли зі зброєю. Німці невідкладно виконували заплановані акти помсти, залучаючи польських новобранців. Відтак більшість із тих, хто приєднався до УПА, вмить втрачали дім і родину й у такий спосіб отримували ще одну причину ненавидіти поляків. На літо 1943 р. польський колабораціонізм став головною підставою для етнічних чисток, що розпочалися навесні. Як підсумував ситуацію у серпні 1943 р. один із керівників ОУН(Б), німецька служба безпеки «уживає до своєї нищівної акції ляхів. У відповідь ми нищимо їх безпощадно»[337].

Для польського уряду в Лондоні волинська трагедія стала несподіванкою, що не відповідала його планам на війну: ця різанина була непередбачуваною, а реакція волинських поляків — небажаною, адже інтереси Польщі залишались першочерговим завданням. Лондонський уряд постав перед непростою дилемою, навіть якщо не зважати на український фронт. Із наступом Червоної армії навесні 1943 р., що того літа завершився поразкою німецької танкової армади під Курськом, радянська перемога почала виглядати цілком реальною. Очікувалось, що поляки, як союзники, спрямують АК на допомогу радянським військам. Окрім того, як виразник польських інтересів, лондонський уряд прагнув бути серед визволителів Польщі. Натомість він був змушений кинути всі свої обмежені сили на боротьбу проти УПА. 20 липня 1943 р. АК звернулась до загонів польської самооборони з пропозицією перейти під її командування. 30 липня 1943 р. АК закликала покласти край убивствам мирних мешканців і виступила за українську незалежність на землях, вільних від польського населення. Проте це не зупинило вбивства. Більше того, такий перебіг подій посилив упевненість українських націоналістів у тому, що етнічні чистки були єдиною можливістю здобути території Польщі. У січні 1944 р. АК сформувала свою 27-му (Волинську) дивізію піхоти чисельністю 6 558 вояків, завданням якої була боротьба проти УПА, а потім — проти вермахту[338]. До цієї дивізії, яка стала найбільшим підрозділом АК, увійшли загони польської самооборони, що були створені для захисту мирного населення від УПА, та колишні польські поліцаї, які залишили німецьку службу. Однак цю дивізію навряд чи було б сформовано, якби УПА не проводила етнічні чистки[339]. І хоча польський уряд наказав не чіпати цивільних, польські партизани спалювали українські села та вбивали поодиноких українців, яких вони зустрічали на волинських шляхах[340].

Хоча служба волинських поляків у німецькій поліції та діяльність радянських партизанів і вояків АК були наслідками жорстокості УПА, однак саме це стало корисним джерелом для упівської пропаганди; завдяки цьому хоч і штучно, але ефективно до радянської та німецької окупації можна було прив'язати не лише поляків з Волині, а й польський уряд у Лондоні. Звернімо увагу на твердження, висловлене на серпневому конгресі ОУН 1943 р.: «Польська імперіялістична верхівка є вислужником чужих імперіялізмів та ворогом свободи народів. Вона намагається запрягти польські меншини на українських землях і польські народні маси до боротьби з українським народом та допомагає німецькому та московському імперіялізмам винищувати український народ»[341]. Протягом 1943 р. частини польської самооборони одночасно співпрацювали з радянськими партизанами і з німецькими військами для боротьби проти УПА[342]. Однак це було локальне явище, яке мало своє локальне пояснення. Загалом, ми не можемо говорити про співпрацю польської влади та польських збройних сил ані з німецьким, ані з радянським «імперіялізмом». АК від часу свого створення боролась проти німців. І хоча союзники вимагали від польських сил співпраці з радянськими військами, в 1943 р. із цього також ще нічого не виходило. У квітні 1943 р. Сталін, не особливо прагнучи співпрацювати з польським урядом у Лондоні, скористався з викриття скоєного радянською владою масового вбивства польських офіцерів у Катині, щоб розірвати зв'язки з польським еміграційним урядом. Окрім того, звинувачення УПА виглядають анітрохи не кращими з огляду на політику самих українських націоналістів. Якщо вести мову про «винищення» то УПА знищувала поляків на Волині в 1943 р. руками тисяч партизанів, які допомагали нацистам знищувати євреїв у 1942 р. Якщо ж говорити про колабораціонізм, то найкращим його прикладом, без сумніву, була дивізія СС «Галичина», і це навіть не згадуючи про цілковите домінування українців у місцевій адміністрації дистрикту «Галичина» Генерал-губернаторства, де на початок 1944 р. їх було 346, в той час як поляків — лише троє[343]. Втім, метою подібних декларацій була політична агітація, тому слід відрізняти історичну оцінку від особистого досвіду в певному часі та просторі. Подібна пропаганда була до певної міри дієвою саме тому, що вона відображала нещодавній досвід українців.

Будь-яка пропаганда використовує не лише здатність мови узагальнювати окремі випадки, а й схильність людей вірити в такі загальні твердження, які видаються їм суголосними із власним досвідом. Одна з диявольських вигод етнічних чисток полягає в навішуванні національних ярликів окремим звірствам. Знищуючи певних осіб в ім'я нації, ті, хто вдається до етнічних чисток, не лише принижують, розлючують та націоналізують вцілілих; вони також перетворюють інших осіб зі своєї групи на потенційну мішень для національної помсти. Вцілілі після чисток сприймають інших як агресорів, а пропагандисти вміло зображають обидві сторони як нації. Напад нечисельної групи осіб на певну місцевість перетворюється на протистояння двох націй завдяки передбачуваній помсті, націоналістичній лексиці та силі мови. І це вже далеко не постмодерністичні штучки, відомі лише науковцям, а звичайнісінька політична правда, що її прихильники етнічних чисток експлуатували протягом всього XX ст. УПА також розуміла вигоду зв'язку між глибиною власних страждань, які сама ж і провокувала, та інтенсивністю соціальної комунікації, витвореної власною пропагандою[344]. Після радянської та нацистської окупації вимоги такої пропаганди було важко проігнорувати; внаслідок задоволення цих вимог етнічні чистки перетворились на громадянську війну.

Саме на Волині розпочалась українсько-польська громадянська війна. Події на Волині пояснюють ту неймовірну жорстокість польської помсти, що забезпечила УПА матеріалом для пропаганди, який було використано, коли чистки поширились на південь, до Галичини. На заході, за Західним Бугом, між українськими та польськими партизанами розпочались безжалісні воєнні сутички. Так, наприклад, у східній частині довоєнного Люблінського воєводства наприкінці 1943 р. обидві сторони винищували село за селом. Польські партизани з Батальйонів Хлопських відповідали УПА жорстокістю на жорстокість. Свідчення одного польського партизана варті того, щоб зацитувати їх повністю: «На їхні невимовно варварські атаки, ми відповідали власними звірствами. Коли ми захоплювали українське поселення, то неодмінно відбирали та страчували придатних до служби чоловіків. Зазвичай ми дозволяли їм пробігти кроків сорок, а потім стріляли в спину. Це вважалося найгуманнішим методом. Інші вояки з нашого загону, про вчинки яких я ще розповім, поводились інакше і мстилися жахливо. Жоден з нас не поворухнув пальцем, щоб їх зупинити. Однак я ніколи не бачив, щоб хто-небудь із наших насаджував немовля чи мале дитя на вістря свого багнета і тримав його на вогні. Зате я бачив обвуглені тіла польських дітей, що загинули в такий спосіб. Якщо ніхто з нас не вчинив подібного, то це лише єдине жахіття, якого ми не скоїли»[345]. Вояки Батальйонів Хлопських були не єдиними польськими партизанами на цих землях, що вбивали українців та воювали з УПА. Наприклад, навесні 1944 р. загони АК, виступивши на оборону Холмського повіту, спалили поміж іншим майже двадцять українських сіл[346]. Загалом же у Люблінському та Ряшівському воєводствах у 1943–1944 рр. поляки та українці вбили майже по 5 тис. цивільних з кожного боку[347].

Кампанія УПА з вивільнення «Західної України» від поляків набула відчутних обертів у Галичині в січні 1944 р. У 1943 р. тактика УПА на Волині зазвичай полягала у нападах на село й убивстві населення без попередження. Натомість уже в 1944 р. в Галичині УПА інколи давала польським родинам можливість вибирати: втікати чи чекати на смерть. Ось наказ вищого командування УПА своїм солдатам, що було оприлюднено після різанини на Волині та під час чисток у Галичині: «Ще раз нагадую: спершу зверніться до поляків, щоб вони лишали свої землі, а лише потім знищуйте їх, а не навпаки»[348]. Разом із вигіднішою для поляків демографічною ситуацією, їхньою кращою самообороною та мобілізацією і диверсіями підрозділів АК ця очевидна зміна політики обмежила втрати серед польських мирних жителів у Галичині до 25 тис. осіб. Самих же нападів УПА на цивільне населення у Галичині не поменшало, й вони не стали менш жорстокими. Як і на Волині, у Галичині загони УПА часто вбивали всіх без винятку мешканців села. Відділи служби безпеки УПА нишпорили сільською місцевістю, вбиваючи не лише польські родини, а й окремих поляків[349]. У вирі обопільних етнічних чисток УПА заявила, що саме поляки почали різанину, трактуючи їх як «сталінсько-гітлерівських агентів» з огляду на факт місцевого колабораціонізму поляків із німцями на Волині та наказ польського уряду АК співпрацювати з Червоною армією. Як стверджувала УПА, український народ «дістав [...] удар ззаду» від польського уряду та польських агентів Сталіна та Гітлера[350].

У березні 1944 р. у Львові українська поліція перевіряла видані німцями посвідчення особи (Kennkarten) у молодих чоловіків, що наважувались вийти на вулицю, й убивала тих, хто виявлявся поляком. Сьогодні припускають, що в такий спосіб українські поліцаї намагалися здобути ці посвідчення для себе з надією уникнути можливого покарання за співпрацю з німцями після того, як Червона армія візьме Львів[351]. Інакше кажучи, українці, які співпрацювали з нацистами, хотіли використати німецькі ідентифікаційні документи, щоб видати себе за поляків й уникнути радянської помсти. Хоч би якими були мотиви, ці вбивства були сприйняті як новий виток терору в межах міста, де поляки були в найбільшій безпеці. У відповідь польські партизани вбили 130 мирних українців з передмістя Львова. З іншого боку, УПА продовжувала стратегічні чистки в навколишніх селах з наміром перетворити територію навколо міста на етнічно українську. УПА також намагалася здобути контроль над дорогами до Львова, аби не допустити, щоб поляки отримали допомогу від Заходу. Загалом УПА вбивала мирних поляків та воювала з польськими партизанами по всій Галичині до червня 1944 р. З наближенням Червоної армії поляків почали евакуйовувати з сіл та міст. У той час як величезний радянсько-німецький фронт рухався Україною на захід, АК та УПА воювали на власному фронті, що розтягнувся на сотні кілометрів[352]. Влітку 1944 р., коли Червона армія дійшла до Галичини, там лютувала всеохопна та безжальна українсько-польська громадянська війна.

Для більшості людей воєнна історія локальна, і тому ми можемо зрозуміти поляків та українців, які зосередились на власному фронті, а не на просуванні Червоної армії. Проте, щоб збагнути хоча б місцеві наслідки українсько-польської громадянської війни, слід розглянути цей локальний конфлікт в ширшому контексті світової війни. Тоді ми побачимо, як цей місцевий конфлікт знесилив обидві сторони в той час, коли насувалася більша війна. Навіть гірше: він перешкодив полякам та українцям об єднатись, коли наступала Червона армія. Напади УПА на цивільне населення змусили понад 20 тис. поляків стати до зброї. Вони бились проти українців як німецькі поліцаї, радянські партизани, учасники самооборони та вояки АК. Від війни з Німеччиною АК застеріг також польський уряд у Лондоні.

Метою польської акції «Буря» влітку 1944 р. було перемогти німців своїми силами та дочекатись приходу радянських сил у ролі представників незалежної Польщі. З військового погляду, це було повстання проти німецького панування, з політичного — намір постати перед радянською владою відновленою польською державою. На польському сході операція «Буря» означала підтвердження легітимності польської присутності на Волині та в Галичині. Саме тут польське антинімецьке повстання вперше зіткнулося з радянськими методами. У березні — липні 1944 р. НКВС поступово розформував 27-му (Волинську) дивізію АК, що перейшла на бік Червоної армії, боролась з УПА та воювала проти вермахту. Протягом весни 1944 р. п'ята піхотна дивізія та чотирнадцятий уланський полк АК воювали проти УПА за Галичину та її перлину — Львів. 23–27 липня 1944 р. Червона армія за підтримки кількатисячного війська АК витіснила вермахт з міста. Після 29 липня під радянським тиском загони АК було розформовано[353].

Полякам та українцям не дозволили битись до переможного кінця й продовження польсько-української битви за Львів, як це було після Першої світової війни, не відбулось. АК була знищена на сході, а українські партизани залишили країну, щоб стати до боротьби вже іншим разом. Таким чином, польсько-український конфлікт згас: вояки АК уникли депортації, вступивши до лав підпорядкованої радянському командуванню польської армії Зигмунта Берлінга; згодом галицькі та волинські поляки з цієї армії воюватимуть з українськими партизанами та депортуватимуть українське цивільне населення з комуністичної Польщі, хоча деякі з них одразу мcтились українцям, вступивши до спеціальних батальйонів радянського НКВС. УПА, своєю чергою, після того, як фронт посунувся далі, вийшла з криївок та відновила етнічні чистки поляків[354]. Радянський НКВС — сила, з якою віднині слід було рахуватися, — розглядав польських та українських партизанів однаково: як бандитів, яких необхідно було знищити[355]. Про те, як радянський контроль поклав край польсько-українській громадянській війні, інституціоналізувавши польсько-українські етнічні чистки, йтиметься в наступному розділі.

Митрополит Андрей Шептицький, який обстоював визнання Західної України за кордоном після Першої світової війни, не особливо вірив у здобуття української державності після Другої світової війни. Його припущення, що радянська окупація заходу України триватиме довгі роки, виявилось слушним. Зі смертю Шептицького у Львові (1 листопада 1944 р.) відійшли й залишки політичної традиції колишньої Речі Посполитої. Ані комуністична Польща, ані радянська Україна не мали би великої користі від інституції, яку він вособлював. У Радянському Союзі Греко-Католицьку Церкву було взагалі заборонено. Сталін дозволив Російській Православній Церкві претендувати на західноукраїнських вірян і на маріонетковому соборі проголосити Берестейську унію 1596 р. недійсною та неправочинною. З іншого боку, в комуністичній Польщі Греко-Католицька Церква асоціювалася новим режимом радше з українським націоналізмом, аніж із Річчю Посполитою, що її створила. Саме тому і досі ані Львів, ані Варшава не мають вулиці Шептицького[356].

Розділ 9 Етнічні чистки в Південно-Східній Польщі (1945–1947)

У міжвоєнній Польщі більшість націоналістів розглядали слов'янські меншини як етнічну сировину, придатну для асиміляції. Після смерті Юзефа Пілсудського в 1935 р. в політичному та соціальному дискурсі тріумфував інтегральний націоналізм Романа Дмовського, підтриманий колективною диктатурою офіцерів Пілсудського. Німецька та радянська окупації радикалізували підходи до розв'язання національного питання, хоча ще до масового знищення поляків українцями в 1943 р. деякі націоналісти, як і ендеки Дмовського, мріяли виселити з Польщі всіх українців. Різниця полягала в тому, що у 1943 р. на таке рішення пристали також політики інших течій, які вже не бачили другої можливості відстояти Галичину і Волинь. Такі плани часів війни передбачали депортацію 5 млн українців на схід від довоєнних польських кордонів, а у відповідь — переселення поляків з Радянського Союзу чи з незалежної України[357]. Подібні ідеї щодо етнічної чистоти панували в тогочасній Східній Європі, де лідери націй, що зазнали значно менших поневірянь, ніж поляки, розглядали варіанти тотального вигнання ворожого населення. Наприклад, демократичні чеські політики шукали підтримки серед союзників, бажаючи очистити свою територію від німців та угорців.

Подібно до Чехословаччини, така ж ідея полонила всю політичну Польщу: від крайніх правих до крайніх лівих. Навіть польські комуністи, які раніше були затятими інтернаціоналістами, під час Другої світової війни, не привертаючи зайвої уваги, викреслили зі своєї програми пункт про захист прав меншин[358]. Праві та ліві порозумілися у важкі для Польщі часи розорення, і в непростий період окупації країни Червоною армією вони зустрілись у Москві.

Досвідчений ендек Станіслав Грабський приєднався до прем'єр-міністра Станіслава Миколайчика (1901–1966) та польської делегації еміграційного уряду під час зустрічі зі Сталіним у Москві у серпні та жовтні 1944 р. Грабський, який допоміг визначити кордони Польщі в Ризі 1921 року, а 1924 року сприяв виробленню політики національної асиміляції, хотів впливати й на облаштування нової Польщі у 1944 р.[359] Цілком зрозуміло, що Сталін використовував надзвичайно впливового на правому крилі польської політики Грабського, який, своєю чергою, теж використовував Сталіна. Нагадаємо, що 1921 року особистий тріумф Грабського в Ризі став можливим завдяки тому, що більшовицька Росія отримала більше території, ніж претендувала. Для Грабського, який діяв у традиційних для ендеків рамках, була близькою ідея створення нації в чітко визначених кордонах, а найбільшим ворогом вважалась радше Німеччина, а не Росія. Він оцінював свій план створення «національної держави» як цілком реалістичний і вважав Сталіна «найбільшим реалістом», а той називав Грабського «великим агітатором»[360]. Влітку 1944 р., коли Червона армія вже була у Львові, Грабський сподівався, що Сталіна можна буде переконати знайти на повоєнній мапі Європи місце для цілісної та гомогенної Польщі. Саме так і сталось. Відповідь же на запитання, хто кого в цій грі ошукав, Сталін Грабського чи навпаки, великою мірою залежить від того, чи розглядаємо ми Польщу кінця 1940-х рр., коли комуністи прийшли до влади й привласнили собі національні цілі, чи Польщу кінця 1980-х рр. — націоналізовану спільноту з нечисельними меншинами, що виборювала суверенітет.

Влітку 1944 р. стало очевидним, що польські ліві відійшли від традиції толерантності: місцеві комуністи були готові сприйняти ідею нації, давно випрацьовану польськими націоналістами. Пригадаємо хоча б польську комуністку Банду Василевську (1905–1964), до якої тоді дослухався і Сталін. За іронією долі вона була донькою того самого Леона Василевського, польського федераліста та прибічника Пілсудського, якого Грабський майстерно переграв у Ризі в 1921 р.; Василевського, що був першим міністром закордонних справ незалежної Польщі і вбачав у польській історії основу національної толерантності. Ванда Василевська, полковник Червоної армії та дружина заступника народного комісара закордонних справ СРСР, відіграла ключову роль у депортаціях, спланованих Радянським Союзом з метою розпочати писати історію Польщі та України з чистого аркуша. Такою була сталінська «діалектика» хоча він і розглядав цю ситуацію у простих категоріях: батько — «проти нас» але донька — «за»[361]. Набагато цікавішою виглядає поразка традиційного патріотизму і поява в 1921–1944 рр. модерного націоналізму. Якщо в 1921 р. у Ризі націоналіст Грабський взяв гору над батьком Василевської — федералістом Леоном Василевським, то в 1944 р. його погляди фактично збігались із позицією комуністки Василевської. У 1944 р. повоєнний польський комунізм, біля витоків якого стояла Василевська, якщо і мав синтетичний характер, то його складовими були традиційне ендецьке розуміння нації та звична комуністична запопадливість перед Радянським Союзом.

У 1944 р. польські комуністи та націоналісти зійшлися на думці, що нація стосується саме народу, а не традицій, збережених елітою. Усі попередні пропозиції щодо федерації, автономії та толерантності в польській політиці виходили з припущення, що національні групи мають еліти, які можуть керуватися прагненням сформувати республіканську політичну спільноту. Ці рудименти колишньої Речі Посполитої, про які час від часу нагадували Юзеф Пілсудський, Леон Василевський та Генрик Юзевський, довели свою безпорадність навіть за часів поміркованої масової політики міжвоєнного періоду. Наприкінці ж Другої світової війни тріумфували погляди ендеків, що нація пов'язана не з елітою, а з народом. Звісно, в умовах 1944 р. цей народницький націоналізм був далеко не демократичною концепцією. Національність може перетворити народ і на об'єкт, і на суб'єкт держави. Якщо національність спирається на народ, а національні проблеми з'являються через його невідповідність території, яку той займає, то найпростішим розв'язанням національного питання є переміщення представників цього народу в інше місце. Після Другої світової війни так вважали і комуністи, які готувались керувати Польщею, і націоналісти, що прагнули створити національну спільноту. Хоча Банда Василевська й називала Грабського «маразматиком» у 1944–1945 рр. вони діяли напрочуд гармонійно: Грабський запропонував Сталіну план всеохопного переселення українців та поляків, а Василевська підписала договір, що уможливив його виконання; до того ж Грабський розробив для польського уряду проект утілення цього плану в життя. Василевська працювала в Москві над тим, щоб полегшити «репатріацію» поляків до Польщі, а Грабський їздив до Львова, щоб переконати галицьких поляків сприйняти дійсність і переїхати[362].

Без сумніву, Грабський та Василевська мали цілком відмінні плани щодо Польщі. Грабський сподівався, що Польща до певної міри збереже свій суверенітет, і помер на батьківщині в 1949 р., вже усвідомивши свій прорахунок. Василевська погодилася з тим, що Польща буде залежною від Радянського Союзу, й не повернулась до рідного краю. Історія повоєнної польської політики зможе прояснити важливі відмінності між ними[363]. Для нашої історії польської нації ключовим моментом є те, що ідея «Польщі для поляків» перестала бути каменем спотикання між націоналістичною правицею, що вже не повернеться до влади, та комуністичною лівицею, яка її здобуде. В міжвоєнній Польщі національні меншини мали різне значення для лівих і правих, але їхня присутність у тогочасному політичному просторі була незаперечною. Після війни незаперечною стала їхня відсутність. Вже у 1944 р. можемо констатувати порозуміння щодо національної однорідності ще до того, як воно набуло легітимності вже втіленої у життя політики, а ознаки фундаментальної угоди перестали помічатися.

То якою ж була сталінська політика щодо повоєнної Польщі та України? Довоєнні, воєнні та повоєнні рішення й відозви Сталіна свідчать про те, що він розумів, якої ваги націоналісти та населення надають конкретним територіям. Так проголошувалось, що Радянський Союз воював у «Великій Вітчизняній війні» Сталін сказав Грабському, що Перша світова війна вивела Польщу на перші ролі серед слов'янських націй, а Друга світова війна зробить подібне з Україною. У 1920–1930-х рр. радянський іредентизм щодо Польщі описувався етнічними термінами: «Західна Білорусь» та «Західна Україна». Окупувавши в 1939 р. території, що стали Західною Україною, Радянський Союз безсоромно пропагував ідеї про возз'єднання братів однієї крові, об'єднання споконвічних українських земель, давнє українське місто Львів тощо. Після вторгнення Німеччини у 1941 р. Хрущов сказав «великому українському народові», що той стоїть перед вибором між «вільною Україною» та «гітлерівським ярмом»[364]. Коли у 1944 р. Червона армія витіснила з України вермахт і замінила українськими призовниками мільйони своїх загиблих, подібна національна риторика зазвучала наново і ще потужніше[365]. Радянська національна політика в Україні змінилась під впливом трьох невимовно кривавих років війни проти нацистського режиму, що прагнув до расового тріумфу, а також завдяки постійним повідомленням про українсько-польський конфлікт у Галичині та на Волині[366]. У 1944 р. Сталін, здається, дійшов висновку, що етнічна гомогенність і кордони, встановлені пактом Молотова-Ріббентропа 1939 р., полегшать управління Польщею та Україною. Поінформований Хрущовим про масштаби спротиву ОУН та УПА Сталін міг усвідомлювати, що повернення радянській Україні Галичини та Волині допоможе побороти український націоналізм[367]. Ймовірно, він також розглядав можливість задовольнити прагнення як українців, так і поляків, водночас прив'язавши їх до СРСР. Поляки отримали б свою «національну державу», а українці — «Західну Україну», і все це — завдяки Сталіну. За його власним визнанням, Сталін хотів залагодити усі головні суперечки між поляками, українцями та білорусами, доки мав нагоду[368].

Хоча представники польського уряду в Лондоні (та деякі польські комуністи) мріяли про повернення Львова, ніколи не було й натяку на те, що вони його здобудуть. Здається, Сталін зрозумів, що він матиме значно більше користі, якщо віддасть місто Україні, а не Польщі[369]. Окрім того, Галичина та Волинь вже були приєднані до радянської України у 1939–1941 рр., і відновлення тогочасних кордонів було для Сталіна найчіткіше окресленим завданням на війну. Після її закінчення Польща мала постати дуже компактною державою, а Львів та Вільнюс мали повернутись до Радянського Союзу[370]. 1943 року в Тегерані Сталін отримав згоду союзників відновити кордони, встановлені пактом Молотова-Ріббентропа. У лютому 1944 р., невдовзі після того, як Червона армія перейшла старий польсько-радянський кордон, британський прем'єр-міністр Вінстон Черчілль публічно підтримав радянські територіальні претензії на заході. У жовтні 1944 р. Сталін у присутності Черчілля повідомив Миколайчика та Грабського про тегеранські домовленості щодо відновлення кордонів 1941 р.[371]. Миколайчик відмовився визнати такий стан речей, але Сталін вже легалізував новий кордон у власний спосіб: таємна угода між ним і маріонетковим Польським комітетом національного визволення, укладена в липні 1944 р., пересунула радянсько-польський кордон на захід, майже як у 1939 р.[372]. У листопаді 1944 р. уряд Миколайчика визнав втрату Львова.

Новим у радянській практиці 1944 р. стала не передача польських територій радянським республікам, як це мало місце в 1939 р., а обмін населенням відповідно до національної належності. «Евакуаційний» договір між радянською Україною та Польщею, підписаний у вересні 1944 р., передбачав переселення поляків і євреїв з території, що стала Західною Україною, в обмін на переселення українців із комуністичної Польщі[373]. Схожі угоди передбачали обмін населенням між Польщею та радянськими Литвою й Білоруссю. Відомі як договори, про «репатріацію», такі угоди слід розглядати у світлі загальноприйнятих практик того часу. Західні союзники припускали, що із завершенням війни розпочнеться зміна кордонів і масове переміщення людей. Сталін не сумнівався, що закінчення війни спровокує масове вигнання німців, і вважав, що втеча німців із Польщі та Чехословаччини відбудеться й без радянського втручання. Як він сказав чехословацькому прем єр-міністрові: «Ми не будемо вам заважати. Женіть їх!»[374].

Проте не слід перебільшувати. Зацікавлення Сталіна в етнічній гомогенності мало межі. Депортація поляків із Радянського Союзу стосувалась лише мешканців тих територій, що були частиною Польщі до 1939 р.; депортації до Радянського Союзу обмежувались винятково Польщею. Якби Сталін був справді зацікавлений в етнічній чистоті всіх своїх нових сателітів, його повоєнна політика депортацій була би всеохопною. Зрештою, у 1944–1946 рр. без відповіді залишились інші національні питання, зокрема, в Румунії (де існувала угорська меншина), Чехословаччині (де також була угорська меншина) та Угорщині, що намагалась не допустити перетворення угорців на меншину в Румунії та Чехословаччині, зберігши румунські та чехословацькі території, які вона отримала як союзник Німеччини після 1938 р. Демократи та комуністи цих країн також звернулись до Сталіна по допомогу в розв'язанні національного питання. Здається, Сталін вирішив «розв'язати» лише ті з них, що були ускладнені етнічними чистками (як у поляків та українців), і не хотів сприяти національній гомогенності всюди, де мав таку нагоду. Молотов переконував чехів, словаків й угорців наслідувати приклад переселень, здійснених радянськими Україною, Білоруссю, Литвою та Польщею, але Радянський Союз у жодному разі не насаджував таку модель. Угорщина опиралась переселенню угорської меншини, й на цьому все скінчилось. Чим далі на південь лежала країна, тим менше її національні питання цікавили Сталіна. Здається, що загалом він виступав за етнічну гомогенність нових держав-сателітів СРСР, але радянські ресурси застосовувались лише там, де під час війни проводились етнічні чистки. Схоже також, що Сталін вірив у те, що Німеччина може завдати нового удару ще за його життя, а тому хотів залагодити всі проблеми, які перешкоджали гармонійному співіснуванню Росії, Польщі та України[375].

Таким чином, ми можемо виокремити наступні національні проблеми, які Сталін розв'язував у 1944–1946 рр. По-перше, він прагнув позбутися німецького питання й очікував, що воно буде розв'язане так, як він і запланував; щодо цього Сталін не помилився. По-друге, він використав радянські ресурси, щоб розв'язати польське питання у Литві, Білорусі та Україні, а також українське питання в Польщі та Чехословаччині[376]. По-третє, Сталін хотів, щоб угорське питання в Румунії та Словаччині було розв'язане за допомогою депортацій, але відмовився надати збройну допомогу цим країнам і, зрештою, не змусив Угорщину пристати на його політику. Він також підтримував обмін населенням між поляками та чехами, але не втручався в цю справу. По-четверте, з поваги до Болгарії та Югославії Сталін говорив про братерство народів і навіть про майбутню федеративну Європу, а не про етнічну гомогенність. Загалом Сталін був зацікавлений у розв'язанні тих національних питань, що були ближчими до зони вторгнення німецької армії до СРСР у 1941 р. Чим ближчим конкретне національне питання було до Росії, тим більше він вдавався до історичних посилань, національних стереотипів і націоналістичної аргументації.

Польські комуністи розуміли це, тому, звертаючись до Сталіна, вони використовували націоналістичну риторику. Якуб Берман (1909–1984), член польського Політбюро, переживши війну в Москві, зауважив, що нові кордони та обмін населенням поклали край польсько-українському національному протистоянню, і закликав Сталіна для посилення польської держави відправити до Польщі більше поляків із Литви та Білорусі[377]. Це свідчить про те, що Сталін у своїх націоналістичних міркуваннях стосовно Польщі та України дійшов висновку, що депортації є не покаранням, а основою для створення нації. Це була важлива зміна, оскільки до 1944 р. жодну радянську депортацію не пояснювали метою консолідації нації[378]. У 1930-ті рр. Сталін депортував величезну кількість радянських громадян на підставі національної належності, однак ці акції були спланованим примусовим переселенням, а не кроком для творення націй у межах власних батьківщин[379]. У 1939–1941 рр. з колишніх польських територій Галичини та Волині було депортовано еліту. Така політика була спрямована проти незалежного політичного та громадянського суспільства чи проти вищого класу, бо, скажімо, не було жодної спроби депортувати всіх поляків без винятку. Після повернення Червоної армії до Галичини та Волині у 1944 р. Сталін «евакуював» чи «репатріював» цілі національні спільноти на «їхню» національну батьківщину. Осіб, визначених як поляки, було відправлено на захід — до комуністичної Польщі. Те, що кожна особа має власну національність, стало радянською позицією ще у 1920-х рр. Те, що національна належність може взяти гору над класовою, проявилось у радянській політиці 1930-х рр. Після 1944 р. справжньою новиною стало те, що національність може сприяти радянським інтересам у поєднанні окремих індивідів з певною національною територією.

Еволюція радянської національної політики вимагає окремої книги. Досі немає згоди щодо того, чи можна порівнювати Радянський Союз 1920–1930-х рр. з іншими європейськими країнами, розглядаючи їхню модернізацію й зважаючи на те, що національна політика зазвичай окреслюється як складова модернізації[380]. Слід визнати слушність подібного підходу, але лише на діалектичному рівні. Теоретичне розуміння нації, розроблене Леніним і Сталіним ще до більшовицької революції, було модерним лише частково. Воно постало із заперечення псевдоностальгійного підходу австромарксистів, що наголошували на важливості існування багатонаціональної Австрії і розглядали націю як питання індивідуального вибору та місцевої культури. Водночас Ленін і Сталін відкидали модерне розуміння нації як легітимного джерела політичного суверенітету. Спочатку більшовицький підхід до розуміння нації визнавав політичну сутність нації та її зв'язок із територією та мовою, але заперечував її модерну претензію на політичну монополію. Таким чином, відповідно до позиції Леніна щодо самовизначення, націоналізм можна було використати для створення багатонаціональної держави[381]. Управління такою державою, якою у 1920-х рр. і став Радянський Союз, стало можливим завдяки відокремленню місцевої національності від засадничої політичної лояльності. Політика коренізації 1920-х рр. передбачала, що новопостала еліта буде лояльною до місцевої нації, але служитиме радянській державі.

Toutes proportions gardees[382], це був ранньомодерний підхід до розуміння нації в категоріях, які ми розглянули у попередніх розділах. Цілком нормальною вважалась ситуація, коли партійні та державні функціонери відрізнялись за національною належністю, адже водночас вони становили єдину партію та єдину політичну одиницю — Радянський Союз, створений в 1922 р. Хоча місцеві мови теж підтримувались та кодифікувались, саме російська вважалась головною мовою високої політики СРСР. Проте ранньомодерний підхід до політичної нації поєднувався з модерним підходом до етнічної нації. Замість того, щоб спиратися на розмаїття культур і пропонувати вищу політичну лояльність для еліти, як це робили у ранньомодерних державах на зразок Речі Посполитої та імперії Габсбургів, Радянський Союз активно визначав та творив нації для всіх своїх народів. Територія СРСР була поділена на національні територіальні одиниці, а кожен громадянин отримав, зрештою, власну національність. Модерний націоналізм розглядає народ як суверена на його національній території та сприймає політику як засіб для просування цієї простої народної ідеї у сферу високої політики, ставлячи в такий спосіб її елітарних суперників у безвихідь і змушуючи їх вдаватися до ще більших вивертів для захисту. Одним із таких суперників ранньомодерної елітарної ідеї нації був комунізм і в цьому полягала певна суперечність.

Незалежно від того, чи поширювала радянська влада модерний націоналізм, чи ні, але у 1930-х рр. Сталін вдався до депортацій, а його політика спричинила Голодомор в Україні, оскільки він був переконаний у тому, що певні групи зраджують радянську державу заради власної нації[383]. Однак, оскільки тоді людей депортували у віддалені райони в межах країни, ці дії якось можна узгодити з вихідним розумінням нації. Зрештою, теоретично покарання було перевихованням, оскільки Сибір і Казахстан інколи творили чи принаймні зберігали радянську ідентичність депортованих. Депортації населення з Радянського Союзу після 1944 р. стали визнанням поразки. Те, що після 1944 р. радянського громадянства могли вже позбавити, а не нав'язати, як у 1939 р., свідчило про відмову від інтернаціоналізму[384]. В 1944 р. радянська влада припускала не лише те, що політична лояльність людей закорінена в їхній національності, а й що радянська влада неспроможна змінити такий стан речей. Це означало, що в СРСР сприймали не лише модерний діагноз політичної нестабільності (присутність представників чужих націй), а й враховували модерні приписи (відповідність населення національній території).

Ця важлива зміна в радянській політиці, що сталася в 1944 р., дала змогу того ж року проголосити Польщу гомогенною комуністичною державою. Якими не були б витоки сталінської політики, але поєднання територіальних змін із переміщенням населення змінили орієнтацію польських комуністів, які хоч і не були творцями цієї політики у 1944 р., проте формалізували її і втілювали в життя. Першим досвідом польських комуністів при владі й першим контактом з польським суспільством стала депортація. Спочатку комуністи погодились створити такі фронтові організації, як Союз польських патріотів (1943 р.) і Польський комітет національного визволення (1944 р.). Після того як представники останнього підписали угоду про «евакуацію» та були відправлені керувати Польщею, члени першого залишились у Москві й допомагали «евакуйовувати» поляків[385]. Польські комуністи, що перебували в Радянському Союзі, як-от Василевська, працювали над тим, щоб прикріпити людей до кордонів. Ті ж з них, кого відправили до Польщі, швидко зрозуміли, що отримали підтримку, якої ніколи раніше не мали. Вони вперше заговорили про те, що міжвоєнна Польща зазнала поразки через свій національний устрій, і відродили ендецьку міжвоєнну ідею створення «національної держави». Прийшовши до влади після війни завдяки Червоній армії, польські комуністи почали будувати щось на зразок етнічного комунізму.

Із демографічного погляду, для етнічної гомогенізації Польщі українське питання було другорядним; з політичної — воно мало надзвичайну вагу для націоналізації польського комунізму. Понад 90% євреїв на територіях, що мали увійти до складу нової Польщі, було знищено під час Голокосту. Стосовно ж німецького населення західних територій, які Польща здобула від Німеччини, у травні 1945 р. чітко висловився генеральний секретар Владислав Гомулка (1905–1982): «Ми повинні викинути їх геть, оскільки всі країни базуються на принципі однієї нації, а не багатьох»[386]. Вигнання німців, про яке говорив Гомулка, було значно масштабнішою операцією, ніж депортація українців, але воно розпочалося на рік раніше і було частиною загальноєвропейського проекту, схваленого західними союзниками. Таким чином, ми маємо відзначити націоналізацію поляків на польсько-українському прикордонні у вересні 1944 р. Це був час, коли польська сторона запровадила етнічний комунізм, взяла безпосередню участь у переміщенні людей і заявила про себе як про виразника інтересів польської нації. Отже, задовго до того, як у червні 1945 р. польські комуністи об'єдналися з Миколайчиком і кількома іншими некомуністичними діячами для створення Тимчасового уряду національної єдності, вони вже взяли на себе відповідальність за створення гомогенної держави. Це забезпечило їх такою підтримкою, якої вони за інших умов ніколи не отримали б.

У 1944–1946 рр. майже 780 тис. осіб, визначені як поляки або євреї, були переселені з радянської України до Польщі. Після радянської окупації 1939–1941 рр. і українських чисток 1943–1944 рр. слова «радянська» та «Україна» для більшості з цих людей не мали особливо позитивних конотацій[387]. Влітку 1944 р. багато поляків в Україні ще мали надію, що Польща, зрештою, поверне чи навіть збільшить свої українські території, а також вірили в те, що Британія та Сполучені Штати зможуть диктувати свої умови Радянському Союзу. Проте настрої змінились після кількох місяців радянського панування[388]. Утиски НКВС воскрешали в пам'яті 1939–1941 рр., тоді як УПА продовжувала напади на польських мирних мешканців, що розпочались у 1943–1944 рр. Ще довго після закінчення війни УПА проводила в радянській Україні етнічні чистки поляків, які не зареєструвались для «репатріації». Цілком імовірно, що НКВС створював псевдоупівські загони, а потім використовував їх для знищення польських поселень; також вірогідно, що загони НКВС «неофіційно» нападали на поляків[389]. Хай там як, «репатріацію» поляків з радянської України можна найкраще описати як недекларовану співпрацю НКВС та УПА. Арешти священиків та єпископів свідчили про те, що в польської громади було небагато шансів вижити в радянській Україні. В цей час люди говорили, що «якщо не виїдемо до Польщі, то вивезуть до Сибіру»[390]. Представники польського уряду, втілюючи в життя те, що вони вважали політикою в ім'я національних інтересів своєї країни, заохочували українських поляків до переселення[391]. Зрештою, тих, хто хотів залишитись, депортували силою. Навіть найвпертіших неписьменних польських селян, які дивом вижили на Західній Волині, примусово вивозили до балтійського помор'я. Отак радянські депортації завершили розпочатий ще УПА проект етнічного перетворення Західної Волині на територію без поляків. Радянська політика була спрямована на депортацію всіх поляків з передвоєнних польських територій, але оминула тих, що жили в СРСР до війни. Як наслідок, території колишньої польської Волині (що стали Волинською та Ровенською[392] областями УРСР) були цілковито очищені від поляків, а найбільшим польським осередком стали розташовані на сході території колишньої радянської Волині (Житомирська область УРСР).

Транспортування до Польщі було надзвичайно примітивним, досвід переїзду був принизливим, особливо для жінок, а тижні, проведені у потягах, несли з собою хвороби та смерть[393]. У вересні 1944 р. Польський комітет національного визволення був навіть змушений створити спеціальну епідеміологічну комісію, а переселенців одразу після їхнього прибуття до Польщі повинні були обробляти ДДТ[394]. Інша сторона цієї трагедії, хоч як іронічно це звучить, полягає у тому, що, оскільки переселення обмежувалось територією радянської України, відібраною у повоєнної Польщі, не кожен, хто хотів виїхати, міг це зробити, а довоєнне польське громадянство не гарантувало права на переселення. Якби було так, то не лише поляки та євреї, а й мільйони східних слов'ян, що були польськими громадянами у міжвоєнний період, могли би перебратись до Польщі, таким чином підваживши етнічну мету цієї політики. У цьому випадку визначальне значення мали радянські паспорти, видані у 1939–1941 рр., оскільки в них обов'язковою була графа «національність». Звісно, траплялось, що хтось у 1944 р. хотів бути поляком, але в 1939 р. через своє бажання визнаватись українцем отримав «не ту» національність у паспорті[395]. Декотрі поляки вважали за краще залишитись і якимось дивом уникли депортації. Інколи вони починали називати себе українцями. (Таких людей можна зустріти й сьогодні: в автобусі довгою дорогою з Івано-Франківська вони впізнають одне одного за польським іменем матері, перешіптуються на задніх сидіннях львівських трамваїв, а в київських кав'ярнях переходять на українську, коли якийсь зацікавлений відвідувач обернеться, почувши польське слівце.)

«Репатріації» у зворотному напрямку — з Польщі до радянської України — зіткнулися з більшими проблемами, хоча новий, відсунутий далі на захід кордон означав, що значна більшість українських громадян міжвоєнної Польщі опинились в радянській Україні взагалі без жодних переміщень[396]. Після війни перша втратила на користь Радянського Союзу 47% своєї довоєнної території, включно з усією Волинню та майже всією Галичиною. Утім, навіть у своїх найбільш посунутих на захід межах Польща все ще мала на півдні та південному сході населення, що розмовляло українськими діалектами й сповідувало греко-католицизм чи православ'я. Хоча кілька тисяч українців вже було вбито поляками в Люблінському та Ряшівському воєводствах, громадянська війна не зачепила більшу частину південніших земель та гірський край[397]. У місцевостях, де встановлення державної влади забрало більше часу, у лемків та українців не було підстав сприймати комуністичний режим як загрозу своїм інтересам. У міжвоєнний період місцеве населення зазвичай голосувало за лівих і навіть на початку 1945 р. ототожнювало комунізм із інтернаціоналізмом, а Радянський Союз — із привабливою ідеєю Великої Русі. Найзахідніші частини цих земель заселяли бескидські лемки. Майже не відчувши трагедії війни, вони назагал не розуміли, чому обов'язково потрібно належати до якоїсь модерної нації. Після зміни кордонів лемки становили майже третину україномовного населення Польщі.

Ті з них, що наприкінці 1944 р. погодились на «репатріацію» з Польщі до радянської України, здається, зробили це через те, що вони сприймали Радянський Союз як батьківщину руських народів[398], а себе — членами цієї родини в широкому й плюралістичному розумінні цього слова. Хоча деякі, певно, виїхали як українці. Багатьох із них налякали умови, якими їх зустріла радянська Україна, і тому вони негайно повернулися до Польщі. Різниця між випасанням отар у Бескидах і роботою в колгоспі, скажімо, в Дніпропетровській області, була разючою, і більшість з тих, хто вже мав досвід обох занять, не вагаючись віддавали перевагу першому. Такі «ре-репатріанти» підробляли міжвоєнні польські документи чи називались поляками й отримували нові посвідчення особи від радянської влади. Оскільки вони досить часто говорили польською краще, ніж депортовані з Радянського Союзу поляки, такі хитрощі зазвичай проходили. У міжвоєнних польських документах графа «національність» була відсутня, і ця невизначеність давала особі певну свободу вибору своєї долі, а також нагоду поширювати «брехливі наклепи» (як це називала радянська влада) про життя в СРСР після повернення до Польщі[399].

Таким чином, якщо після Першої світової війни головним прагненням лемків було залишитись в одній державі з іншими карпатськими слов'янами, то після Другої світової вони хотіли залишитись на землях, на яких вони жили споконвіку. На початок 1945 р. така позиція стала загальноприйнятою, особливо після того, як у 1944 р. радянська Україна перестала виглядати «омріяною землею». Саме тоді польська влада почала тиснути на місцевих українців та лемків. Молодих чоловіків, які не зареєструвалися для «репатріації», арештовували, а польські служби безпеки та військові нападали на українські та лемківські села. Хоч постраждалі не завжди могли ідентифікувати нападників, вони знали, що це були поляки. Оскільки лемків примусово переселяли як українців, то польська політика фактично була зразком ефективної українізації. Місцеві польські функціонери, які розуміли різницю між лемками та українцями, були свідомі цього і постійно доповідали про лояльність лемків польській державі[400]. Однак державні посадовці на рівні воєводств сприймали ситуацію абстрактніше. Наприклад, керівництво Краківського воєводства вважало, що ситуацію можна спростити, якщо вважати лемків українцями та депортувати їх в ім'я творення «гомогенної, з національного погляду, держави»[401]. Відповідальний за переселення генеральний секретар ЦК Польської робітничої партії Владислав Гомулка, який сам походив із Лемківщини, наказав зупинити примусове переселення лемків[402]. Те, що його наказ було проігноровано, змушує припустити, що рішення про примусове переселення лемків разом із українцями йшло з Москви або, принаймні, що московські директиви трактувались саме так. Після капітуляції Німеччини, що завершила Другу світову війну в Європі, польські комуністи під час своїх акцій вбили майже 4 тис. цивільних лемків та українців. Армія Крайова та польські партизани знищили, без сумніву, ще сотні, якщо не тисячі осіб[403]. Польська регулярна армія та польські партизани самі були непримиренними ворогами і протягом 1945 р., а особливо у 1946 р., воювали на всій території країни. А для лемків і українців знайомство з представниками обох сторін допомагало передбачити, що на них чекає у комуністичній Польщі. Коли українське чи лемківське село горіло, його мешканцям було все одно, яку ідею Польщі сповідували нападники. Хоча Радянський Союз не був надто привабливим, польські націоналісти допомогли польським комуністам зробити життя в Польщі нестерпним. Так само як УПА допомогла українському радянському керівництву депортувати поляків, польські партизани допомогли польським комуністам депортувати українців та лемків. І поляки в радянській Україні, й українці та лемки в комуністичній Польщі спізнали водночас ненависть націоналістів і політику гомогенізації комуністів. Протягом перших восьми місяців 1945 р. майже 208 тис. осіб, записаних як українці, залишили Польщу[404]. Ті, що хотіли залишитись, шукали захисту.

Етнічні чистки, розпочаті УПА на Волині у 1943 р., стали до 1945 р. буденним явищем. Як почувались українські повстанці в умовах, які вони самі допомогли створити? Після неофіційної зміни кордонів у 1944 р. головні частини УПА воювали проти радянських сил у радянській Західній Україні, а її командування розглядало польську територію як другорядну в цій боротьбі. На початку 1945 р. Ярослав Старух організував новий загін УПА для діяльності у Польщі в її нових, відсунутих на захід кордонах. Його формування було завершене в серпні 1945 р., коли вже стало відомо, де проходитиме новий радянсько-польський кордон. Загальна чисельність УПА в Польщі у 1945 р. навряд чи перевищувала 2 400 осіб[405]. Ці вояки, за кількома винятками, були тими самими людьми, що здійснювали чистки на Волині й у Галичині у 1943–1944 рр. Більшість тих, хто приєднався до УПА з територій майбутньої повоєнної Польщі, у 1944–1946 рр. воювали фактично на рідній землі[406]. Проте чим далі на південь і захід, тим складніше було українським націоналістам створювати нові підрозділи своєї армії. У 1943 р. УПА воювала на Люблінщині, лише у 1944 р. її загони з'явились у гірських районах Бещадів, а в Низькому Бескиді, де місцевим лемкам була осоружна навіть думка про подібне співіснування, вони не могли закріпитись до осені 1945 р.

Хрущов був правий, коли писав Сталіну, що своїми нападами на мирне українське населення польські партизани допомагають УПА набирати нових людей[407]. Однак головною причиною приєднання до повстанців було бажання уникнути депортації до Радянського Союзу[408]. Зв'язок між батьківщиною та українським націоналізмом, який ніколи раніше навіть не мислився на більшості цих територій, зрештою, став відігравати вагому роль, коли українські націоналісти почали обіцяти не допустити депортацій. Це був крок до нового світу ідеологій. ОУН(Б) і надалі залишалась провідною силою українського націоналізму, але після капітуляції Німеччини різниця між ОУН(М) і ОУН(Б) вже не мала великого значення. На підставі документів УПА можна сказати, що тепер головну роль в армії відігравали ветерани дивізії СС «Галичина», підтримані ОУН(М), але не ОУН(Б)[409]. Наприклад, Микола Копдо у 1944 р. втік із дивізії СС «Галичина», щоб приєднатись до УПА, і загинув як командир одного з її роїв у Польщі. Так само в лютому 1944 р. вчинив визначний діяч ОУН(М) Дмитро Карванський, який загинув під час однієї повстанської операції. Один із чотирьох куренів УПА в Південно-Східній Польщі очолював Михайло Гальо, який теж дезертирував із дивізії СС «Галичина» у 1944 р. Колишнім вояком дивізії був також керівник одного з трьох Тактичних Відтинків[410] УПА в Польщі Маріян Лукашевич[411]. Хоч би якими були мотиви місцевих українців щодо вступу в УПА, їхнім вишколом займались саме такі командири[412]. Інакше кажучи, політика етнічних чисток у комуністичній Польщі штовхала її українське населення в обійми колишніх вояків СС.

Таким чином, у 1945 р. УПА мала свої інтереси у Польщі, які ми можемо простежити та описати. Більшість її акцій були спрямовані на припинення депортацій, а її вербувальна пропаганда зображала УПА організацією, що захистить українські домівки[413]. Пропаганда пропагандою, але все ж вона допомагає зрозуміти, чому люди приєднувались до повстанців. Рівень смертності серед цивільного населення Південно-Східної Польщі радше підтверджує думку про те, що метою УПА в цей час і в цьому місці були опір і захист, а не етнічні чистки. У вересні 1944 р., одразу після того, як пройшов фронт, керівництво армії наказало припинити «масові антипольські акції» принаймні в межах територій, які стали комуністичною Польщею[414]. Хоча ОУН(Б) і надалі розглядала Південно-Східну Польщу як етнічно українську територію, більше не було жодної стратегічної причини для очищення від поляків тих територій, що мали залишитись польськими. Хоча вбивства мирного населення та знищення поселень продовжувались, але відтепер вони представлялись як помста за польські напади. Керівництво УПА виступало проти депортації українців із цих територій до радянської України, розглядаючи «репатріацію» як засіб для ліквідації українців у радянських таборах і знищення української нації як такої[415].

Головною перепоною для УПА в спробі запобігти здійсненню цього плану була повсюдність «інформації» стосовно національної належності. Під час організації переселення польські комуністи використовували німецькі ідентифікаційні документи та їхні дуже зручні й однозначні «П» чи «У». Оскільки німецька ретельність була відома всім, то відсутність у особи документів, які свідчили б про її польську національність, сприймалась як підтвердження українськості. Коли виникали сумніви, польські чиновники звертались до церковних записів, вважаючи, що той, хто не є католиком, має бути українцем. Партизани УПА спалювали такі списки, щоб знищити «інформацію» про те, хто був українцем у цій місцевості. Вони також підривали залізничні колії та локомотиви, знищували сотні кілометрів телефонних ліній (і, ймовірно, прослуховували ті, що вціліли) та мости, скоювали замахи на відповідальних за «репатріацію» осіб і спалювали села, залишені українцями, щоб туди не переселялись поляки, а коли у вересні 1945 р. на допомогу з переселенням було відправлено польську армію, вони вступили з нею у відкрите протистояння[416].

УПА була зухвалішою за тогочасний польський антикомуністичний рух опору. Армію Крайову офіційно розформували в серпні 1945 р., а її керівництво вирішило, що подальша боротьба проти комуністичної держави під назвою «Польща» у визнаних західними союзниками кордонах не сприятиме польській справі. Частина її загонів не виконала наказу про складення зброї й продовжила воювати як Армія Крайова «Вільність і Незалежність». Як ми вже бачили, ці самі геополітичні фактори змусили УПА реорганізуватись і змінити стратегію. Українські та польські партизани опинились тепер у безвиході і зрозуміли, що продовжувати напади на мирне населення означає гаяти час та сили. Навесні 1945 р. УПА і АК «Вільність і Незалежність» уклали перемир'я[417]. Відтепер вони мали лише одну, спільну для обох надію, що розпочнеться Третя світова війна, а американці з британцями переможуть комуністів.

Політика переселення, що штовхала українців та деяких лемків в обійми УПА, також спонукала місцевих лідерів звертатись до нової центральної влади по допомогу. У липні 1945 р. українська делегація захищала свої права у Варшаві на зустрічі в міністерстві державного управління. Відповідь, яку отримали українці, провіщала майбутнє: «Хоча деякі громадяни одностайні в своєму бажанні залишитись у Польщі, я вважаю, що це неможливо, — сказав делегат Ради Міністрів. — Порозумівшись із Радянським Союзом щодо встановлення етнічного кордону, ми прагнемо бути національною державою, а не державою націй»[418]. «Національна держава», або, інакше кажучи, етнічно гомогенна держава, була ключовою формулою міжвоєнних ендеків. Так навіть називалась одна з книг Грабського[419]. Натомість «держава націй» асоціювалася з федералізмом Пілсудського та єврейською автономією. У несвідомому привласненні ідеї «національної держави» представниками польського уряду, в якому домінували комуністи, ми знову бачимо певний поворот. Не всі громадяни Польщі поділяли подібне розуміння нації. Зокрема, україномовне населення й лемківські москвофіли, які не сприйняли цю позицію, були здивовані та розчаровані таким гармонійним поєднанням радянської політики та польського націоналізму. У вересні 1945 р. лемківські делегати з кількох областей Польщі надіслали письмове звернення до радянської влади, в якому прохали не змушувати їх переселятись і висловили нарікання на те, що їхні землі не було приєднано до Радянського Союзу. Цей текст завершувався такими словами: «Якщо Совітський Союз не хоче нашу землю, то і не хоче і нас, то і зоставте нас, коли ми Вам не нужні»[420].

Саме в цей час радянська політика здійснила поворот у протилежному напрямку. 3 вересня 1945 р. на запит радянського уповноваженого в справах евакуації Миколи Підгорного польська влада наказала трьом піхотним дивізіям депортувати решту українців до Радянського Союзу[421]. Дехто з вояків двох із цих дивізій були волинськими поляками, які брали участь в актах помсти за різанину 1943 р. Під час цього примусового виселення 23 тис. осіб за межі держави наприкінці 1945 р. польські солдати вбили сотні мирних українських мешканців. Часто польські загони очолювали офіцери Червоної армії, які були відповідальні за кілька найжахливіших кривавих розправ над цивільними українцями. Вони займали високі пости в польській армії і, звичайно, носили польські однострої. (Деякі з них мали польське коріння, як-от сумнозвісний полковник Станіслав Плуто, але частіше радянські офіцери та посадовці, що здійснювали репатріацію українців з Польщі, мали українські прізвища.) Наприкінці 1945 — на початку 1946 рр. modus operandi[422] польської армії полягав у нападі напівсили на підрозділ УПА, а коли той відступав, поляки спалювали якесь село та знищували мирне українське населення з розрахунком на те, що у відповідь упівці зруйнують польське село. Таким чином, потім усе повторювалось спочатку. Ось, наприклад, один випадок із десятків інших: 25 січня 1946 р. за наказом Плуто польські солдати вбили мирних мешканців Завадки Мороховської — переважно жінок, дітей і літніх осіб, загалом 56 мешканців. Вони спалювали людей заживо, спотворювали багнетами обличчя і виймали нутрощі у ще живих[423].

У квітні 1946 р. польська влада створила оперативну групу «Жешув» завданням якої було завершити виселення українців з Польщі, після чого у квітні — червні 1946 р. чверть мільйона осіб були визначені українцями й примусово переселені до радянської України. Протягом усього періоду «репатріацій» з жовтня 1944 р. по червень 1946 р. до Радянського Союзу було депортовано 482 тис. 661 особу, визнану українцем. Серед них майже 300 тис. осіб примусили переселитись, 100 тис. виїхали самі через насильство, що панувало довкола, втративши свої домівки, а решта виїхали з власної волі. Закінчення операції «Жешув», що забрала життя 910 українців, але майже не завдала шкоди УПА[424], сприймалось як розв'язання української «проблеми» в Польщі.

На початку 1947 р. польська влада зрозуміла, що «остаточне розв'язання» українського «питання» вимагає нової політики. Радянських сил, що здійснювали «репатріації» у 1944–1946 рр., тепер не було: НКВС залишив Польщу, а вся радянська репатріаційна структура була ліквідована. У 1946 р. Польща всіляко затягувала процес репатріації з надією переселити з Радянського Союзу якомога більше людей. Зрештою, Сталіну урвався терпець[425]. Це означало, що наступні переселення відбуватимуться лише всередині держави, як одразу рекомендував один із польських генералів, що керував «репатріаціями». У лютому 1947 р. заступник начальника Генерального штабу Стефан Моссор запропонував таке: «Оскільки Радянський Союз більше не приймає цих людей, потрібно розселити їх окремо взятими родинами по всій території повернених земель»[426] на півночі та заході країни, яку Польща отримала від Німеччини. У 1946 р. основні зусилля польських комуністів були спрямовані на боротьбу проти внутрішньої польської опозиції, а не з українцями. Взимку 1946–1947 рр. армію використовували для фальсифікації парламентських виборів, що відбулись у січні 1947 р. А їхні результати, разом із проголошеною того ж місяця амністією, поклали край збройному протистоянню поляків польській владі. Попри подальше збільшення кількості частин польської армії, що воювали з українськими повстанцями, УПА продовжувала боротьбу.

Після того як 28 березня УПА вбила заступника міністра оборони Кароля Свєрчевського, Політбюро негайно постановило «переселити українців та змішані родини на повернені землі (особливо на отримані північно-пруські землі), не утворюючи компактних груп і не ближче ніж 100 км від кордону»[427]. Цілком імовірно, що смерть генерала Свєрчевського стала лише приводом для дії, яку польська влада планувала, виходячи з політичних причин. Звісно, певні пріоритети відіграють свою роль, і ми не можемо з певністю говорити, що трапилося б у квітні, якби не було цього вбивства у березні. Так само ми не можемо знати, якою була реакція СРСР на цю операцію. Для втілення в життя польський план мав отримати радянську санкцію і повністю відповідати радянським практикам. З іншого боку кордону радянська влада вела проти УПА неймовірно жорстоку війну та депортувала родини її вояків. Навіть більше, радянські представники брали активну участь у розробці плану, що отримав назву операція «Вісла»[428]. Неясною, однак, залишається роль СРСР на початку акції. Один польський високопосадовець, якому довіряли у Москві, намагався попередити Сталіна про безвідповідальну й непевну політику переселення українців усередині Польщі. Занепокоєний раптовістю постанови про переселення, польський заступник міністра в справах репатріації серед ночі зв'язався зі своїм радянським колегою і особисто повідомив, що польське Політбюро поспіхом прийняло важливе рішення без консультацій із Москвою[429].

Цілком можливо і навіть вірогідно, що він помилявся; ми не можемо знати достеменно. Наївно було б думати, що польська політика могла здійснюватись без згоди Москви, хоча так само наївно думати, що Радянський Союз був ініціатором усіх польських політичних рішень. На основі політики, здійснюваної у березні — квітні 1947 р., ми можемо побачити, що під час операції «Вісла» радянські офіцери співпрацювали з місцевими поляками. Наприклад, офіцер Червоної армії і радянський шпигун у польському Генштабі підполковник Вацлав Косовський 29 березня висунув пропозицію про «цілковите знищення залишків українського населення на південно-східному прикордонні Польщі»; 12 квітня її прийняла Державна комісія з безпеки — центральний орган, що відповідав за боротьбу з організованим опором комуністичному режиму[430]. Ця ж комісія схвалила звіт міністра публічної безпеки Станіслава Радкевича. Радкевич був міжвоєнним польським комуністом, який провів роки війни в Радянському Союзі і служив у Червоній армії. Коли радянські війська увійшли до Польщі, його призначили відповідальним за внутрішню безпеку і до 1954 р. він очолював таємну поліцію. Присутнім був також ще один довірений Сталіна, міністр оборони маршал Міхал Роля-Жимерський. Він воював у легіонах Пілсудського і в міжвоєнний період отримав звання генерала, але через корупційний скандал був усунутий з посади, а під час війни вступив до Війська Польського, створеного Радянським Союзом, і завдяки Сталіну швидко дослужився до найвищого звання.

Навіть після отриманих на початку 1947 р. завищених підрахунків, польські військові стратеги вважали, що «залишки українського населення» не перевищують 74 тис. осіб. Насправді ж україномовних у Польщі було майже 200 тис. (або 0,8% всього населення)[431]. Абсолютні цифри досить високі, щоб уявити ступінь страждання, якого завдали примусові переселення, але їхня відносна частка досить низька, щоб поставити під сумнів думку про українську (на третину лемківську) загрозу польській державі. Це правда, що у 1947 р. частина українців підтримувала УПА і що ця підтримка зросла після депортацій українців до Радянського Союзу. Так само правда й те, що головною метою УПА було створення незалежної української держави й деякі вояки були готові продовжувати воювати проти переважаючого противника заради цієї ідеї. Хоча лідери ОУН і УПА тепер замовчували свою остаточну мету створення української держави в межах усіх «етнічних» українських територій і зменшили кількість нападів на польські війська, немає підстав сумніватися в конфлікті інтересів між УПА та польською державою[432].

Однак це не означає, що переселення всього українського населення було зумовлене винятково протистоянням із УПА. На початку 1947 р. польське Політбюро та Генштаб вважали тотальне переселення українців бажаним незалежно від очікуваного знищення УПА. Армія отримала наказ: «знищити банди УПА» й «евакуювати всіх осіб української національності з цих територій на північний захід, розселяючи їх якомога далі один від одного»[433]. Польське керівництво (зокрема, й те, що доповідало Москві) розуміло операцію «Вісла» двояко: водночас як боротьбу і як переселення, тобто, навіть якби УПА вдалось швидко нейтралізувати, переселення мало тривати до останнього українця. За словами генерала Моссора, метою операції «Вісла» було «раз і назавжди розв'язати українську проблему в Польщі»[434]. Переселення було організоване для того, щоб там більше ніколи не могли з'явитись українські громади, а післявоєнна Польща стала, використовуючи лексику повоєнних комуністів, успадковану ними від міжвоєнних націоналістів, «національною державою»[435].

Навіть назва операції не випадкова і свідчить про першорядність переселення. Вісла тече з Кракова через Варшаву та впадає у Балтійське море поблизу Гданська, розділяючи сучасну Польщу майже навпіл. До і під час Другої світової війни річки визначали кордони гомогенних національних територій, уявлених націоналістами: польські націоналісти закликали вигнати українців на схід за Збруч, а українські націоналісти попереджали поляків, щоб ті тікали на захід, за Сян. Радянська ж політика фактично полягала в тому, щоб знайти компромісну річку і потім провести депортацію в обох напрямках. Таким польсько-українським кордоном став Західний Буг, і понад мільйон поляків і українців були «евакуйовані» з одного берега річки на інший. Операція «Вісла» цілком вкладалася в цю традицію, але мала присмак гіркої іронії. Вісла окреслювала північний і західний кордони Люблінського, Ряшівського та Краківського воєводств повоєнної Польщі, де жили українці, і звідки їх потрібно було переселити. Якщо націоналісти зазвичай прагнули вигнати етнічних ворогів за річку і «повернути» їх на ворожу національну територію, а в 1944–1946 рр. подібні плани на власний спосіб реалізовували радянські та польські комуністи, то 1947 року польська влада розосереджувала своїх громадян українського походження в «неправильному» напрямку — на північ і захід — на той берег Вісли, де українців ніколи не було, але де вони, як очікувалось, могли асимілюватись.

Операцію «Вісла» було сплановано так, щоб етнічна географія нової польської держави відповідала політичній. Коли у 1947 р. вцілілі євреї емігрували, а залишки німців поспішали змінити свою національність, польська влада вирішила переселити «всіх осіб української національності». Навіть усі змішані родини та громади, що не підтримували УПА, так само як і лемки, які не ототожнювали себе з українською нацією, навіть ветерани Червоної армії та вишколені в Радянському Союзі члени партії та комуністи, які допомагали «репатріювати» братів-українців у 1944–1946 рр., — всі вони підлягали примусовому переселенню. Національність знову, як і під час «евакуації», визначали кров і релігія, а на практиці — літера «У» в нацистських ідентифікаційних документах[436]. Ця політика, що мала охопити «всіх» ще раз підтверджує той факт, що в основі польської «народної демократії» лежала польська «національна держава».

Польська комуністична влада мала нагоду здобути популярність, подолавши українців і «розв'язавши» останнє національне питання на польській землі. Від часу заснування Союзу польських патріотів у 1943 р. головною метою комуністичної пропаганди стала гегемонія в національному питанні. Позбавлення УПА права на державну амністію в січні 1947 р., застосування різних законів до українських і польських партизанів і, зрештою, операція «Вісла», проведена влітку 1947 р., свідчили про те, що ці акції визначали національну спільноту в суто етнічних категоріях.

Керувати операцією «Вісла» доручили генералові Моссору який вступив до комуністичної партії лише у 1945 р. Моссор був вояком легіонів Пілсудського під час Першої світової війни і військовим стратегом у міжвоєнній Польщі. Він був залучений до антиукраїнських заходів перед війною та брав участь в операції «Жешув» у 1946 р. Військові операції проти УПА і участь армії в переселенні, очевидно, були розроблені двома радянськими поляками: керівником оперативного штабу полковником Міхалом Хіліньським і підполковником Вацлавом Косовським, якого призначили начальником оперативного відділу штабу[437]. В операції «Вісла» брали участь піхотні дивізії та служби державної безпеки загальною кількістю 19 335 осіб. Більшість цих солдатів воювали проти польського підпілля. Після року збройної боротьби зі своїми ж земляками, коли часто доводилось стріляти в колишніх товаришів по зброї, цих вояків можна було вважати достатньо здеморалізованими. На початок операції «Вісла» оперативна група чисельно перевищувала УПА в пропорції майже 20 до 1[438].

Моссор, Косовський і Хіліньський в першу чергу зосередились на ліквідації УПА. Після початку операції наприкінці квітня 1947 р. поблизу Ряшева Моссор був не в захваті від дій своїх солдатів під час боїв[439]. Усвідомлюючи, що тактика оточення не спрацьовує проти ідейніших і досвідченіших вояків противника, польські командири вирішили просто переслідувати кожен загін УПА, заганяти його у безвихідь і знищувати. Це була стара радянська антипартизанська тактика. У Польщі вона ніколи не спрацювала проти жодного загону УПА, оскільки ті просто розбивались на невеличкі відділи і пізніше перегруповувалися, зате це виснажувало та зневірювало українців. Згодом, коли війна перетворилась на полювання, польські повідомлення стали нагадувати радянські протоколи про антипартизанську боротьбу. Польське командування детально пояснювало, як використовувати німецьких вівчарок, щоб вистежити партизанів, які відступали лісами, як знищувати укріплені криївки, де шукали прихистку вояки УПА, тощо[440]. Опинившись у пастці своїх бункерів, вояки УПА радше кінчали життя самогубством, аніж здавалися в полон. Робили вони це відповідно до отриманого наказу, а також аби уникнути тортур, що чекали на них, якби їх взяли живими[441].

Тим часом тривало розселення українців, що розпочалося з Ряшівського воєводства, а потім продовжилось у Люблінському та Краківському. Протягом чотирьох місяців, починаючи з 28 квітня 1947 р., оперативна група переселила з Південно-Східної Польщі на північ і захід країни майже 140 660 осіб, ідентифікованих як українці. Як і перша хвиля евакуації та депортації, коли було переселено майже 75% українців, які залишались у Польщі у 1944–1946 рр., так і під час операції «Вісла» змушені були переїхати майже три чверті тих, хто залишився до 1947 р.[442] Операція «Вісла» вдосконалила тактику, випрацювану під час операції «Жешув»: солдати щільно оточували село та прилеглі території, щоб запобігти втручанню УПА, а потім армійський офіцер чи представник служби безпеки зачитував список людей, визначених для переселення. Особам, ідентифікованим українцями, давали кілька годин, щоб зібратись, а потім висилали до тимчасових таборів. Тих, хто намагався втекти, коли армія оточувала село, розстрілювали. Загалом людина, яка наважувалась виходити на вулицю під час проведення операції, ризикувала бути застреленою. Траплялось так, що польські солдати вбивали втікача, а потім виявляли в кишені небіжчика німецьке посвідчення особи з літерою «П», тобто «поляк». Членів родин, де чоловіки були відсутні, катували, щоб дізнатися, де переховуються вояки УПА. Кілька сіл було спалено на очах у їхніх мешканців[443]. Окрім того, операція «Вісла» відрізнялась від операції «Жешув» вагомішою роллю служби безпеки, оскільки тепер польська влада відповідала не лише за депортацію, а й за непросте завдання переселення в межах Польщі. Місця остаточного призначення і рівень розпорошення людей визначались рішеннями офіцерів розвідки, розпоряджень яких у запечатаних конвертах до останнього чекали їхні колеги.

Військові та працівники спецслужб покладалися на місцевих польських та українських інформаторів, що викривали серед своїх сусідів упівських партизанів. Осіб, визнаних українськими партизанами, могли в судовому порядку стратити чи відправити до концентраційного табору. Бійськові суди, які отримали право судити цивільне населення, винесли смертний вирок за співпрацю з УПА щонайменше 175 українцям[444], більшість з яких було виконано того ж дня. Майже 3 936 українців, серед яких 823 жінки і дитини, було забрано до табору Явожно, який під час війни входив до складу комплексу Аушвіц-Біркенау. Там, зазнаючи щоденних катувань, люди хворіли на тиф, їм бракувало їжі та одягу[445]. В самому таборі загинуло кілька десятків українців, а дві жінки вчинили самогубство. Ще 27 осіб, переважно немовлята та літні люди, померли у потягах під час переселення. З огляду на кількість репресованих, ув'язнених, засуджених до смерті й убитих, операція «Вісла» стала наймасштабнішим терором, до якого вдалася польська комуністична влада за увесь час свого існування.

Депортація 1947 р. завдала поразки УПА в Польщі. Після того як більшість українців було переселено, опір став не лише майже неможливим; фактично, він перетворився на безцільний. Більшість солдатів воювали, щоб захистити свій дім, який вони тепер втратили. Сотні людей, які хотіли продовжити боротьбу проти комунізму, тепер не мали підстав боротися саме в Польщі. Чисельність загонів УПА, переслідуваних без упину польськими військами, невпинно зменшувалась[446]. Дехто з партизанів погодився, щоб їх переселили до Північно-Західної Польщі, інші з боями пробились через закриті кордони до Чехословаччини, звідки кільком тисячам вдалося перейти на Захід. Неймовірно, але сотням навіть вдалося перетнути непрохідний радянський кордон, щоб приєднатись до головних сил УПА. Цей відхід українських повстанців знаменував собою останній етап консолідації нового радянсько-польського кордону, гомогенізації польського населення й ліквідації збройного опору польській владі.

Таким чином, розділи шостий і сьомий цієї книги були присвячені народженню ідеї історичної тяглості й модерного змагання за Галичину та Волинь. У восьмому й дев'ятому розділах йшлося про швидку трансформацію спадку колишньої Речі Посполитої (1569–1795), багатонаціональних імперій (1795–1918) й доби короткого польського панування (1918–1939). Протягом восьми років — з вересня 1939 р. по вересень 1947 р. — сюди прийшла й пішла німецька влада, тут двічі встановлювалось радянське правління, було знищено східноєвропейську єврейську цивілізацію, поляки та українці проводили обопільні етнічні чистки, поки врешті новий і надійний кордон не роз'єднав їх. Операція «Вісла» закінчила історію Галичини та Волині та розпочала історію Західної України й Південно-Східної Польщі.

Операція «Вісла» завершилась одночасно зі зміцненням комуністичної влади в Польщі; гомогенізація Польщі завершилась одночасно з утвердженням комуністичної влади в Східній Європі. Відмова східноєвропейських країн від плану Маршалла у 1947 р. опустила так звану «залізну завісу» Черчілля. Коли на зміну світовій війні прийшла холодна війна, національні питання були подолані, забуті чи змінені. Витіснена з Польщі УПА продовжувала боротьбу в Радянському Союзі ще протягом майже десяти років. Микола Лебедь, український націоналіст, який є, мабуть, найбільше відповідальним за волинські жахіття, що спричинили польсько-українську громадянську війну, почав працювати на американську розвідку[447]. Командир УПА Роман Шухевич загинув у бою в радянській Україні. Новий європейський порядок виходив з того, що Польща — це національна держава, керована комуністами, що може об'єднатись із Радянським Союзом. Як побачимо в наступних двох розділах, східне питання відіграло особливу роль у консолідації польського комунізму та радянсько-польського союзу, а потім і в їхньому занепаді.

Розділ 10 Епілог: комунізм та знищення пам'ятей (1947–1981)

Після 1945 р. Польща виглядала зовсім інакше, ніж у 1939 р. Якщо тоді на користь Радянського Союзу відійшла половина її довоєнної території, то в 1945 р. третину своєї повоєнної території Польща отримала від Німеччини. Внаслідок цього було втрачено Вільно та Львів, натомість здобуто Гданськ і Вроцлав. Повоєнна Польща стала до неможливого польською: мабуть, 97% її громадян визначали себе поляками. Якщо ж накласти польські повоєнні кордони на довоєнні європейські, то побачимо, що у 1939 р. територія повоєнної Польщі була батьківщиною чотирьох етнічних груп: поляків, німців, євреїв і східних слов'ян (українців і лемків). У 1939 р. майже 60% людей на землях, що стануть Польщею у 1945 р., були поляками[448]. У загальних рисах ми побачили, як внаслідок війни їхня кількість зросла майже до 100%: євреїв винищили, німців вигнали, українців депортували, а поляків «репатріювали» на захід від Радянського Союзу. Цей розділ, зосереджуючи увагу на наслідках переселень українців і поляків, має на меті показати, що було знищено під час цього перетворення Польщі.

Очищення від поляків майбутньої Західної України й очищення від українців майбутньої Південно-Східної Польщі поклали край кількасотрічному співжиттю на прикордонні. Від ранньомодерного часу українська, польська та їдиш були трьома головними мовами Галичини й Волині, а православ'я, греко-католицизм, римо-католицизм і юдаїзм — чотирма головними релігіями[449]. Під час Голокосту майже всі галицькі й волинські євреї були знищені, а більшість вцілілих емігрували після війни. Поляки та українці продовжували жити на цих землях, але в 1947 р. їх вперше розділив надійний кордон між «польською» та «українською» політичними одиницями. Галичани мали погодитись, що росіяни стали найбільшою національною меншиною, а російська мова — мовою влади та культури[450]. Після шести століть правління з Кракова, Варшави та Відня, влада Москви була чимось новим.

Із понад 350 тис. поляків, що в 1939 р. проживали на території колишньої польської Волині, в 1947 р. залишилось, мабуть, лише 7 тис. — таким чином, їх кількість зменшилась на 98%. Із 1,8 млн поляків, що проживали перед війною на території, що стала радянською українською Галичиною, залишилось лише 150 тис. — таким чином, їх кількість зменшилась на 92%. Із 600 тис. україномовних осіб у 1939 р. на значно менших галицьких територіях, що після зміни кордонів стали польськими, в 1947 р. залишилось лише 30 тис. — таким чином, їх кількість зменшилась на 95%. Крім того, під час війни на Волині та в Галичині було знищено майже 97% єврейського населення; на Волині цей показник сягнув 98,5%[451]. Навіть попри найобережніші підрахунки, ці цифри красномовно свідчать про докорінні зміни у складі населення значної частини Європи. «Остаточне Розв'язання», проведене нацистами в 1941–1944 рр., призвело в 1943 р. до українсько-польської громадянської війни, а сталінська політика «евакуації» національних меншин 1944–1946 рр. продовжила її.

Українці пам'ятають про етнічні чистки «польської» влади і згадують, як УПА допомагала їм вижити. Пам'ять про УПА стала головною складовою української ідентичності у повоєнній Польщі. Більшість українців, депортованих з Польщі в 1944–1946 рр., оселилися в Західній Україні. Для них УПА також стала головним інституційним носієм національної ідентичності[452]. Українці, переселені до Радянського Союзу, інколи скаржаться, що українці в Польщі забули про них, оскільки пам'ятають лише 1947 р. і операцію «Вісла»[453]. Вони мають рацію: українське питання не було «розв'язане» лише в Польщі, чи навіть лише в Польщі та Західній Україні. У 1944–1946 рр. до Центральної та Східної України виселили 159 241 особу, визначених як українці. В Західну Україну було переселено 323 858 осіб[454]. Під час проведення операції «Вісла» в межах Польщі було переселено 140 660 осіб, тобто кількісно вона зачепила менше чверті польських громадян, переміщених як українці. До Центральної та Східної України було переселено більше людей, ніж до Західної Польщі, і вони теж мали призвичаюватись до нових умов, але їхнє становище було набагато гіршим.

В той час як українці, що залишились у Польщі, пам'ятали 1947 р., переселені з Волині та Галичини поляки пам'ятали різанину, здійснену українськими партизанами в 1943–1944 рр. Без сумніву, варварські масові вбивства польського мирного населення, вчинені УПА у 1943 р. на Волині і у 1944 р. в Галичині, були чи не найжахливішою сторінкою війни. Ті поляки, яким пощастило врятуватись, зазвичай згадували УПА як банду вбивць. Комуністична влада розосередила вцілілих по всій Польщі, не визнаючи їхньої пам'яті й заборонивши навіть згадувати про втрачені довоєнні території, оскільки ці поляки нагадували про неймовірне національне приниження, якого нація зазнала через крах цивілізаційної місії на Сході — ідеї, що колись була так само важливою для польської національної ідентичності, як ідея «Дикого Заходу» для американської чи ідея «Імперії» для британської.

Українська та польська пам'яті кардинально різняться, вони по-різному описують події і мають різних позитивних і негативних героїв, але вони схожі за формою: обидві говорять про зруйнування традиційного способу життя та необхідність починати все від самого початку. Погляньмо на два спогади: український і польський. «Ніколи нікому навіть не снилось, щоб таке велике українське село, в якому так процвітало українське життя, в такому короткому часі, в такий трагічний, варварський спосіб могло бути стерте з поверхні землі», й «охоплена полум'ям Волинь, заграви, я досі бачу це й не можу цього позбутись, не можу забути. Те, що трапилось на Волині, залишиться у моїй пам'яті до смерті»[455]. Історичні суперечки про 1943–1947 рр. щодо того, хто розпочав конфлікт і хто постраждав найбільше, постають через відмінні визначення груп, кордонів і часу. Українці слушно вважають, що поляки напали першими на більшій частині територій, які увійшли до повоєнної Польщі. Поляки слушно вважають, що все почалося з рішення ОУН(Б) знищити польське населення на землях, які згодом стали Західною Україною. Українці справедливо вірять у те, що на території сучасної Польщі українців було вбито більше, ніж поляків: майже 11 тис. українців і майже 7 тис. поляків. У свою чергу поляки справедливо вірять у те, що з урахуванням усіх спірних територій поляків було вбито значно більше, ніж українців: майже 70 тис. поляків і майже 20 тис. Українців[456].

Ми не спотворимо дійсності, якщо спробуємо співвіднести ці людські спогади та підрахунки загиблих з відмінними польською й українською пам'яттю, що відповідають двом модерним націоналізмам, які домінують у Польщі та Західній Україні. Водночас важливо зрозуміти, що ці жахливі події, про які згадують сьогодні, часто прояснюють національну ідентичність поляків та українців, які про них розповідають. Перспектива 1947 р. була неймовірно відмінною від перспективи 1939 р. Підлітки та дорослі, що у 1940-ві рр. вдалися до взаємних етнічних чисток, колись були дітьми, які у 1930-ті рр. бавилися разом (часом у прямому сенсі). Типовими щодо цього є спогади волинського поляка Вальдемара Льотника, що наприкінці 1943 р. брав участь у жорстоких обопільних чистках на польському боці: «Саме з українцями я прожив більшу частину свого дитинства, вчився читати й писати, бігав на ковзанах взимку на замерзлих ставках і знаходив рештки російської та німецької амуніції, що залишилась по лісах і полях після Першої світової війни...»[457]. Хоча автор про це й не згадує, але, без сумніву, з цими дітьми він розмовляв українською.

Те, як жив Льотник та інші, подібні до нього, які могли розповісти схожі історії, спростовує припущення про вродженість національних ознак, свідчить про безпідставність культурного визначення національної ідентичності й закликає нас розрізняти до- та повоєнне розуміння нації. Льотник (який, пам'ятаймо, є поляком і розповідає дуже польську історію) кілька разів міг бути вбитий, якби українська та російська мови не були його рідними мовами. Дев'ятьом життям у назві своїх спогадів він завдячує саме тому, що розмовляв іншими мовами, крім польської. Якось він ледь не загинув через східний акцент своєї польської, який примітив кмітливий офіцер Червоної армії, що шукав дезертирів. Деякі польські діти уникли смерті на Волині у 1943 р. завдяки тому, що розмовляли українською мовою з українськими дітьми, коли гралися разом, і могли помолитись українською, якщо дорогою їх перестрівали незнайомці. Українські родини на Волині, що хотіли врятувати польських дітей, навчали їх «Отче наш'' українською. Хоча ми бачили, що й раніше релігія слугувала ознакою певної нації та що часом церкви давали прихисток національним діячам, вперше трапилося так, що віросповідання відіграло провідну роль як ознака нації для суспільства загалом. Якщо визначати модерність як час, коли нація почала важити більше, ніж релігія, то модерність на Волині й на більшості території Галичини починається саме у 1940-х рр.

Ми знаємо про ці випадки порятунків зі спогадів уцілілих. З очевидних причин обставини смерті важче встановити, ніж обставини порятунку. Втім, є достатньо прикладів помилкового визначення ідентичності, що в 1943–1944 рр. стало причиною вбивств, щоб підтвердити загальноприйняту думку про те, що національність була річчю далеко не очевидною навіть для націоналістів. В атмосфері обопільних масових убивств на підставі національної належності люди робили помилкові висновки, що призводили до жахливої, абсурдної смерті. Поляки, які влітку 1944 р. оточили галицьке село Зубра, прагнули помститись українській нації, вбивши українців. П'ятеро поляків із цього села не повірили, що ці невідомі нападники були насправді поляками, напевно, вважаючи, що озброєні чужинці були вояками УПА, які прикидались поляками, щоб виявити польських мешканців. Відтак ці п'ятеро поляків назвалися українцями. Їхній розрахунок виявився помилковим — нападники справді були поляками, але хитрість вдалася — свої ж (поляки) сприйняли їх за українців і вбили. Навіть у справі життя та смерті й убивці, й жертви часто були не в змозі розпізнати власних співвітчизників[458].

У 1947 р. вся Південно-Східна Польща постала перед подібною невизначеністю. Спосіб, в який здійснювалась операція «Вісла» й чинився опір, викликаний нею, викриває хибність наївного уявлення про можливість чіткого розрізнення «поляків» і «українців» під час конфлікту. Наприклад, у травні 1947 р. польська влада створила несправжній україномовний загін УПА, щоб виманити з криївки лідера ОУН. Для цього було заплановано їхню зустріч. Проте маскування виявилось занадто вдалим: дорогою на місце побачення польський загін «УПА» помилково атакувала польська служба безпеки. Навіть справжні вояки УПА, які саме нагодились, не змогли збагнути, чи це був несправжній загін, чи один із їхніх. Через місяць стався інший випадок: справжні вояки УПА вийшли з польського оточення завдяки тому, що заспівали відому польську революційну пісню «Gdy narod do boju...» і, співаючи, пройшли крізь усі польські лінії. Схожі курйози були наслідком етнічних чисток і свідчили про їхню недовершеність; успіх цих чисток означав початок кінця подібних несподіванок[459].

Українці, які зазнали поневірянь під час операції «Вісла» у 1947 р., інколи розмовляли польською краще, ніж волинські поляки, переслідувані УПА у 1943 р. Проте коли ці групи зустрілися на повернених землях (у Північній і Західній Польщі), люди, зазвичай, вже «знали», хто був поляком, а хто — українцем[460]. Політика та пам'ять взяли гору над такими видимими культурними ознаками, як мова. Звісно, це не означає, що лемки й українці не могли прикинутись поляками (десяткам тисяч це вдалось). Це свідчить лише про те, що у 1947 р. всі пристали на те, що нація є цілісною й закритою та що тепер можливо мати лише одну національну ідентичність. Східні поляки та українці, переселені до Західної Польщі, часто мали багато спільного, принаймні, вони однаково відрізнялись від місцевого населення; але очевидно, що нова «східна» культура так і не змогла постати[461]. Ця близькість виявлялася лише у надзвичайних ситуаціях. Наприклад, для одного волинського поляка єдиним добрим спогадом про українських сусідів була згадка про запрошення на вечерю на Святвечір у сибірському ГУЛАГу для якої колишні вояки УПА невідомо як дістали свіжу рибу. До війни Святвечір був важливою подією і для поляків, і для українців, і в 1930-х рр. взаємні святкування не виглядали чимось незвичним. Для того, щоб ця гостинність повернулась у 1940-ві рр., потрібен був Сибір[462].

Польська держава поглибила поділи й підтримала модерне розуміння польської нації. У повоєнний час хаос і переселення людей дуже сприяли втіленню таких задумів. Коли п'яту частину довоєнного населення було вбито, чверть усіх сіл знищено, третину мешканців переселено чи переміщено з інших територій, а половина культурних центрів (Львів і Вільно) потрапила до чужих рук, місцева лояльність важила менше, ніж мала би, а свіжі спогади, навпаки, — більше. Грунтовні дослідження повоєнних років свідчать про одночасність процесів становлення робітничого класу в Польщі та створення польського пролетарського націоналізму[463]. Індивідуальний досвід часів війни забезпечив матеріал, з яким працювала нова держава, і часто він був достатнім чи навіть самодостатнім[464]. Люди ж змінюються по обидва боки барикад: мабуть, немає досвіду, який би націоналізував більше, ніж бути одночасно і катом, і жертвою чисток. Тож такі люди мали щось для пам'яті, а щось для забуття, щось для скорботи та щось для виправдання.

Ми можемо спостерігати за тріумфом модерного націоналізму в комуністичній Польщі на прикладі територіальних спільнот. Наприклад, «волинян» сьогодні вважають найзатятішими польськими націоналістами, хоча до 1939 р. вони про подібне навіть і не думали[465]. Лемки (чи їхні діти й онуки) сьогодні є частиною українського громадянського суспільства у Польщі, що, знову-таки, було немислимо до війни. Окрім того, сьогодні саме націоналізм становить головний напрямок в українському політичному житті в Польщі, чого раніше ніколи не було. Згадаймо також десятки тисяч українських селян, що скористались із різанини поляків на Волині, чи десятки тисяч поляків, переселених до Південно-Східної Польщі після операції «Вісла». Волинські українці, що сьогодні відмовляються згадувати про знищення польських сіл, подібно до польських священиків, які сьогодні руйнують українські цвинтарі в Південно-Східній Польщі, таким чином затирають своє минуле.

Що ж сталося з такими селами, як уже згадувана раніше Добра Шляхетська? Після шести століть існування як особлива місцева реальність і після десятиліть відносної байдужості до модерних національних ідей, у 1939–1947 рр. Добру було важко впізнати. Спочатку, в 1939–1941 рр., радянська влада депортувала звідти українців, звинувачених у «колабораціонізмі» з міжвоєнною польською державою. Потім, в 1942–1943 рр., німці вбили майже всіх євреїв, а також відправили до Аушвіцу українських націоналістів і комуністів. По тому, в 1944–1945 рр., УПА вбивала несхильних до співпраці українців і поляків, яких підозрювала у «колабораціонізмі» з новою владою. Після цього, 6 січня 1945 р., батальйон польської армії викрив у Добрій підрозділ УПА; українські вояки втекли, а поляки стратили двадцять шість селян. Нарешті, в 1946 р. радянська влада переселила половину вцілілих, а в 1947 р., під час операції «Вісла», польська влада переселила іншу половину; вісімдесят селян були інтерновані до концентраційного табору Явожно, і одна жінка з Доброї народила там дитину.

У Добрій, як і деінде, насильницьке приписування національних характеристик сіяло розбрат. Можемо припустити, що люди, які знайшли тіло чотирнадцятирічного хлопця, замордованого вояками УПА за колабораціонізм, вже ніколи не будуть такими, як раніше. Так само, як і двадцятиоднорічна дівчина, що бачила, як польські вояки вбили на Різдво її батька. Перебільшенням буде стверджувати, що саме війна націоналізувала Добру, що до війни в ній не було й згадки про національну діяльність і що всі її вцілілі колишні мешканці вже мислили себе винятково українцями або поляками. Доречніше буде сказати, що досвід війни нейтралізував ранньомодерні можливості самоідентифікації й активував модерніші. А оскільки модерна нація несе з собою певну лексику, то однією з таких нейтралізованих ранньомодерних ознак є можливість говорити про довоєнні часи своєю повоєнною мовою. Теперішнє розуміння «поляків» та «українців» проникає в історії вцілілих, хоч ті одразу й додають, що перед війною ці слова значили щось відмінне[466].

Хоч наскільки жахливим є випадок Доброї, він непорівняний з долею інших польських поселень на Волині, стертих з лиця землі у 1943 р. Пригадаймо хоча б Глибочицю, яку ми вже згадували у восьмому розділі. Рішення УПА знищувати в таких місцях усіх залишило у свідомості тих, хто врятувався, ще чіткіші образи. На світанку 29 серпня 1943 р. один місцевий хлопець, прокинувшись в родинній стайні, де він провів ніч, побачив, як українці оточили в полі його батька. Один з них вдарив п'ятидесятишестирічного чоловіка серпом ззаду по голові: той поточився, опустився на коліна, потім впав у конвульсіях і помер. Хлопець бачив, як його сорокатрирічна матір, лементуючи, кинулась до свого конаючого чоловіка, їй наказали зупинитись, після чого один українець прицілився й вистрілив, а інший добив її на землі ударом серпа. Інша сільська дівчинка повернулась того ранку додому й побачила відрубану голову сусіда, що котилась землею, дитя, яке вбили, вдаривши головою об стовп, та інших селян, забитих вилами та серпами. Криючись, вона дісталась до своєї хати у той момент, коли до смерті били її одинадцятирічну сестру; решта рідних уже були мертві[467]. Іншим разом, 12 квітня 1944 р., УПА знищила Гучіско, польське село на схід від Львова. Повернувшись, місцева мешканка побачила повішених на деревах чоловіків: їх шкіра звисала з тіл, а серця були повиривані з грудей. Інші мертві чоловіки, жінки та діти лежали на землі, обгорілі й спотворені настільки, що їх неможливо було впізнати. Вона знайшла свого малого синочка лише за окрайцем хліба, який поклала йому до кишені вранці[468]. Саме з такими спогадами поляки втікали з Галичини.

З огляду на це вражає, що поляки, які вижили під час терору на Волині й у Галичині, пригадуючи ті часи, інколи говорять про речі, що стираються, коли їхні імена перетворються на статистику, а особисті оповіді — на офіційні історії[469]. Згодом саме ці незабутні індивідуальні спогади посприяли національному забуттю[470]. Вивчаючи їх, бачиш хибні складові національної пам'яті, а також те, як колективні страждання невідворотно створюють взаємопов'язані міфи. Навіть якщо жертви етнічних чисток, як це інколи буває, зберігають відчуття подвійної ідентичності чи можуть розповісти якісь особливі історії, що трапляється доволі часто, їхні свідчення незмінно зводяться до найзагальніших і найстрашніших речей, що побутують у національній памяті. Переоповідання та переписування підточує й очищує. Перетворення таких місць, що існують у Польщі до цього часу, як Добра, чи навіть більшою мірою руйнування польських поселень на кшталт Глибочиці та Гучіско (які зараз були б українськими, якби вціліли), усували перепони для творення спрощеної національної історії.

Депортації, вивищуючи націю над краєм, підготували грунт для появи міфів. Хоча людей депортували на підставі виданих після 1939 р. нацистських чи радянських ідентифікаційних документів, де вказувалась національна належність, ці документи не обов'язково відображали модерну національну ідентичність. Хай там як, досвід депортацій підтверджує національну ідентичність не лише через етнічну природу свого втілення, а й своїми соціогеографічними наслідками. У 1944–1946 рр. і поляків, і українців переселяли до чужих країв, але на рівні нації — в знайомі місцевості. Лемкиня, яка опинилась у Львові після Другої світової війни, не особливо розумілась на міському житті, але трохи знала, як помолитись у місцевій церкві, і більш-менш могла говорити українською мовою. Волинський поляк, переселений із Луцька до Гданська, ніколи раніше не бачив моря, але був католиком і розмовляв польською, зрозумілою для місцевих мешканців. За нових умов на перший план вийшли такі «національні» риси, як релігія та мова. У такий спосіб депортації створили націоналізм для широкого загалу.

Кілька років після того, як операція «Вісла» переселила польських українців, польські археологи знайшли поховання Данила Галицького, правителя Галицько-Волинської держави XIII ст.[471] Оскільки розкопки велись на польському боці кордону, поблизу спірного міста Холм, громадськість про них не повідомили. Польська комуністична влада намагалась не допустити навіть і згадки про існування «українського» поселення у «Польщі» сім століть тому. Подібна польська поведінка дуже нагадувала радянську практику. Зрештою, в шкільних підручниках Радянський Союз зображався «спадкоємцем» Київської Русі, а Польща — «спадкоємицею» середньовічної польської держави династії П'ястів. Поляків і росіян навчали, що їхня «етнічна група» існувала на цих землях протягом дев'ятисот років, чекаючи на відповідне політичне та територіальне втілення своєї «нації». Українцям розповідали, що Київська Русь була російською державою, а їхні предки бунтували проти поляків, оскільки прагнули бути під московською владою.

Пошуки «витоків» модерного комунізму в середньовічних князівствах і королівствах дали комуністам змогу оминути п'ятисотлітню польську культурну експансію на схід (від початку XIV ст. до кінця XIX ст.) та політичний успіх Речі Посполитої (1569–1795 рр.). Річ Посполита була дражливим прикладом багатьох речей, які хотів би знищити радянський комунізм: конституційних традицій, представницьких органів, співпраці поляків і східних слов'ян, а також інтелектуальної гнучкості та політичної толерантності в національному питанні. Українці, які відкидали сутність радянського прочитання української історії, часто визнавали його форму. Віра в те, що не Росія, а Україна є «спадкоємицею» Київської Русі, також несла в собі небезпеку нехтування спадком Речі Посполитої. Звісно, поляки, які сприймали Річ Посполиту «Двох Народів» як «польську» в модерному розумінні цього слова, також помилялися. Річ Посполита була найбільшою ранньомодерною європейською державою, керованою найчисельнішою ранньомодерною європейською нацією — шляхтою. Перетворення ранньомодерної нації у XIX ст. породило цілу низку модерних націоналізмів, що прагнули віднайти власні витоки у віддаленому минулому. У XX ст. цей напрям у націоналізмі надихав комуністів і їхніх опонентів[472].

Комуністична ідея про те, що етнічні нації — це стійкі спільноти у чітко визначених кордонах, заступила собою цікаві питання модерної історії. Наприклад, непростий випадок асиміляції польськомовного селянства українською культурою (та навпаки) у міжвоєнній Галичині й на Волині сьогодні є сферою інтересів винятково академічного середовища. Для загалу ці люди завжди були (чи, принаймні, їм випало бути) тими, ким вони, зрештою, стали. Тепер, коли Волинь і Східна Галичина стали частиною Західної України, українці та поляки забули, наскільки інакше сприймались ці території раніше. Розділені понад століття російсько-австрійським кордоном до 1918 р., відділені одна від одної польською політикою у 1918–1939 рр., поділені між радянською та німецькою окупаційною владою в 1939–1941 рр., а потім, у 1941–1944 рр., — між нацистськими Райхскомісаріатом «Україна» та Генерал-губернаторством, сьогодні ці території є центром доволі безпроблемної Західної України. Як наслідок, галицькі українці співають «Волинь моя» під львівськими газовими ліхтарями габсбурзької доби так, наче це — найприродніша річ на світі[473].

Найважливішим для постання модерної нації з ранньомодерної є нове значення релігії. Від Берестейської унії 1596 р. і до кінця Першої світової війни греко-католики та православні були суперниками. На початку XX ст. внаслідок російської й австрійської імперської політики Східна Галичина була переважно греко-католицькою, а Волинь — православною. Об'єднання Галичини та Волині в межах міжвоєнної Польщі дозволило галицьким українцям поширювати модерний націоналізм на православних волинських землях. Вони мали невеликий успіх у 1920–1930-ті рр., але тріумфували під час Другої світової війни. В етнічних чистках 1943 р. ми повинні бачити не лише усунення поляків, а й союз греко-католиків із православними проти римо-католиків. Це був той етап творення Західної України, коли релігійні відмінності між греко-католиками та православними важили менше, ніж ототожнення з українським народом. Ранньомодерному поділові між релігіями було покладено край, завершивши таким чином модерний поділ між націями.

Подібне можна сказати й про Південно-Східну Польщу. В рамках ранньомодерної Речі Посполитої чи ранньомодерної польської культури греко-католицизм був партнером римо-католицизму. Коли ж ранньомодерна нація поступилась модерній, ця співпраця також відійшла у небуття. Етнічні чистки у Південно-Східній Польщі були не лише акцією поляків, спрямованою проти українців, а й акцією римо-католиків, спрямованою і проти греко-католиків, і проти православних. Повоєнна Польща сприймала обидві Церкви, Греко-Католицьку та Православну, як українські. Наприклад, у 1990-х рр. польський голова міської ради Перемишля, колись переважно греко-католицького міста, заявив, що українська культура для нього так само далека, як і культура ескімосів. Будь-кому, хто знає Перемишль або поляків і українців, годі уявити щось абсурдніше; за винятком, мабуть, поведінки певних мешканців міста, коли ті захопили місцевий храм, який Папа Іван Павло II хотів повернути Греко-Католицькій Церкві. Католицькі монахи-кармеліти, що виграли від цієї ситуації, взялись розбирати купол церкви, стверджуючи, що його «східний» вигляд псує «польське» видноколо міста. Таким чином, релігія знову підпорядковується модерному націоналізму, а спільна ранньомодерна цивілізація не проявляється, а швидше відходить у затінок. Насправді цей купол було спроектовано за габсбурзьких часів і не за зразком східної церкви (чи іглу), а за зразком собору Св. Петра в Римі[474].

Ми можемо спостерігати поступ модерної нації на прикладі окремих осіб, так само, як і на прикладі міст, країв і релігій. Зокрема, Войцех Ярузельський походив із родини, прихильної до ранньомодерної федералістичної ідеї нації, яку сповідував Пілсудський. У 1947 р. молодий капітан Ярузельський отримав наказ переселити українців під час операції «Вісла». Він вірив, що метою операції був захист польською армією польської держави. Його навчили сприймати УПА як нацистів. У повоєнний час саме цим порівнянням польська влада виправдовувала свою політику щодо українців. Звісно, в цьому було зерно правди. Наприклад, на Волині УПА наказала вбивати поляків колишнім німецьким поліцаям, які брали участь в «Остаточному Розв'язанні». У Польщі ж УПА, до якої пристали дезертири з СС, а також німецькі поліцаї, наслідувала німецьких окупантів. УПА також була складовою ОУН(Б), що сповідувала ідею етнічної чистоти. Цілком зрозуміло, що поляки про це пам'ятають. Однак вони забувають, що УПА була успішною у багатьох своїх починаннях через те, що в їх основі лежали суто українські причини, а її організація була рівною чи навіть переважала польські інституції, що діяли на польській землі. У 1947 р. порівняння польською владою України з Німеччиною дозволило Польщі переграти Другу світову війну, але вже на значно вигідніших умовах. Воно також приховало те, наскільки риторика та політика польської влади нагадували окупаційну німецьку. Наприклад, генерал Моссор, керівник операції «Вісла», говорив про «остаточне розв'язання» українського питання, а безпосередні виконавці операції послуговувались німецькими ідентифікаційними документами та німецькими концентраційними таборами[475].

Операція «Вісла» свідчила про те, що комуністична влада не лише могла говорити, але таки говорила про польську «національну державу». Хоча про це не можна вести мову безпосередньо, втім, створення «Польщі для поляків» було великим легітимізаційним досягненням польських комуністів[476]. Із чотирьох головних змін, що дали змогу говорити про Польщу як «національну державу», про Голокост переважно не згадували, вигнання німців трактували як привід бути лояльним до Радянського Союзу, а «репатріація» розглядалась як радянська операція; суто польським досягненням лишились саме остаточні чистки українців[477]. Навіть під час реформ за правління Владислава Гомулки (1956–1970) польська влада пильнувала двох ворогів ще з війни — німців і українців, вміло тримаючи їх у покорі. У 1968 р. до офіційного антисемітизму вдались і противники Гомулки, і його прибічники. У листопаді-грудні 1968 р. головний політичний тижневик запросив провідних інтелектуалів країни висловитись щодо змін, які відбулися з «пересічним поляком» протягом п'ятидесяти років польської незалежності. Жоден з опитаних не піддав сумніву обгрунтованість ототожнення «пересічного поляка» з поляком етнічним, і лише один з них висловив думку, що зі створенням етнічно гомогенної держави щось було втрачено[478].

Всього одного покоління при комунізмі виявилось достатньо, щоб у 1970 р. в польському суспільстві запанувало винятково модерне розуміння нації. Теперішній поляк був водночас громадянином Польщі, етнічним поляком і, найімовірніше, католиком. Комуністична Польща поширювала національну ідею ефективніше за свого міжвоєнного попередника завдяки поширенню освіти та стимулюванню соціальної мобільності. Десь у 1970 р., коли виросло перше повоєнне покоління, в умовах політичного зближення, відчуття німецької загрози почало зникати. Водночас острах українців у Польщі залишився незмінним. Справді, у 1970-х рр., за правління Едварда Герека, офіційна антиукраїнська ідеологія досягла свого максимуму[479]. У 1980–1981 рр. Герек і його наступники змушені були боротись із «Солідарністю», спочатку — незалежною профспілкою робітників, а пізніше — широким суспільним рухом, в якому брало участь майже 10 млн осіб. Хоча «Солідарність», без сумніву, була патріотичною організацією, проте її керівники виявляли цілком відмінне ставлення до України. За часів відносної свободи слова інтелектуали говорили про неможливість польської незалежності без української. Профспілка «Солідарність» надіслала своє послання народам Радянського Союзу, яке схвально сприйняли в Україні. Оскільки польські комуністи хотіли дискредитувати «Солідарність», вони наголошували, що вона виступає за рівні права для українців у Польщі. Зрештою, в грудні 1981 р. воєнний стан завдав поразки «Солідарності». Наказ про його введення віддав генерал Войцех Ярузельський, генеральний секретар Польської об'єднаної робітничої партії, керівник польської держави й головнокомандувач Війська Польського. Через тридцять чотири роки після участі в операції «Вісла» він і далі був переконаний, що Польщу врятує лише внутрішня окупація[480]. Це був кінець чи початок? Чи була наймодерніша польська нація ворожою до України? А чи навпаки, можна було собі уявити, як робили це лідери «Солідарності» вільну Польщу, що перебуває у злагоді зі своїми східними сусідами?