Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Розділ 11 Патріотична опозиція та державні інтереси (1945–1989)

Після мирної революції 1989 р. «Солідарність» сформувала некомуністичний уряд, який одразу взявся за випрацювання польської східної політики. Після розпаду Радянського Союзу в 1991 р. польські стосунки з незалежними Литвою та Україною швидко покращились. Литовські політики почали розглядати свого західного сусіда як вікно в Європу, а українські президенти їхали до Варшави в пошуках історичного примирення. Суперечки з литовцями за Вільнюс і з українцями за Галичину та Волинь були розв'язані настільки вдало, що про них майже забули. Як ми вже бачили, Друга світова війна обірвала зв'язки Польщі зі Сходом і поширила модерний націоналізм. Хтозна, можливо, війна 1940-х рр. створила передумови для миру 1990-х рр.; можливо, саме етнічні чистки заклали основу для майбутнього національного примирення?

Подібні припущення мають підгрунтя лише ретроспективно та з виграшної позиції Північно-Східної Європи, що уникла посткомуністичних конфліктів. Образ регіону, де панує мир, постав не завдяки успадкованому польською владою порядку, а завдяки тому ладові, який вона створила сама[481]. Нововведенням польської політики стало розуміння націоналізму та спрямування його на користь регіональної стабільності. У 1989–1991 рр., коли Радянський Союз усе ще був непорушним, польська влада вже поводилась так, наче Литва, Білорусь і Україна мали незабаром стати суверенними національними державами. До цього польські дипломати додали своє застереження про те, що незалежність означатиме прийняття кордонів радянських часів. Це було водночас передбаченням майбутнього без Радянського Союзу та прагненням підготувати стабільний регіональний порядок, що мав постати згодом. Ці ідеї відображали нову велику польську стратегію, випрацювану в еміграції та обговорювану протягом п'ятнадцяти років перед 1989 р. Виходячи з власного розуміння польської нації, її виробили Єжи Гедройць і Юліуш Мєрошевський. Оскільки ця концепція постала з усвідомлення конфліктів, які ми розглянули в першій та другій частині, й оскільки вона принесла мир, що є предметом нашої уваги в третій частині, це бачення модерної нації заслуговує на особливу увагу.

За походженням чи за вибором Єжи Гедройць (1906–2000) був причетний до всіх східних питань міжвоєнної Польщі. Він походив зі стародавнього польсько-литовського шляхетського роду і народився у Мінську, на той час ще губернському місті Російської імперії. Більшовицька революція перервала його навчання в Москві, і Гедройць повернувся додому. В 1919 р., коли за російський імперський Північно-Західний край, тобто за землі колишнього Великого князівства Литовського, точилась боротьба між польською та більшовицькою арміями, Гедройць із родиною залишив Мінськ і переїхав до Варшави. Як ми вже бачили, хоча ту війну виграли війська федераліста Пілсудського, повоєнні умови миру, за якими рідне місто Гедройця відійшло до більшовицької Росії, диктував націоналіст Грабський. Як і більшості литовських поляків до нього, Варшава здалась Гедройцеві бідною і сірою. В університеті він вивчав українську історію та літературу і познайомився з провідними українськими діячами[482]. Зокрема, він налагодив контакти з найширшим колом представників українського політичного життя: від ідеолога українського інтегрального націоналізму Дмитра Донцова до голови пролівого й демократичного УНДО Василя Мудрого. Гедройць також захоплювався предстоятелем Української Греко-Католицької Церкви митрополитом Андреєм Шептицьким. Як журналіст і державний службовець, Гедройць закликав Римо-Католицьку Церкву покращити відносини з Греко-Католицькою Церквою Шептицького; у державних справах і з власної ініціативи він також відвідував гуцулів, бідних україномовних людей у Південно-Східній Польщі.

Гедройця відштовхував інтегральний націоналізм ендеків і натомість приваблював Пілсудський зі своєю ностальгійною ідеєю «Польщі багатьох націй» На покоління молодший за Пілсудського, Гедройць також був литовським поляком, зацікавленим в Україні. Як і Пілсудський, він був зразковим прагматиком, для якого найбільшу цінність становила польська держава і який не ототожнював націоналізм польського суспільства з інтересами польської держави. Для Гедройця історична вірність поляків та інших націй була важливою лише з огляду на її зв'язок із польською державою. Оскільки Гедройць вважав, що національні меншини можуть зруйнувати Польщу, він дійшов прагматичного висновку, що польська держава повинна задовольнити їхні прагнення настільки, наскільки це можливо. Зокрема, необхідно було суворо дотримуватись попередніх зобов'язань щодо розширення політичної автономії українців у Галичині. Загалом це вимагало би співпраці зі всіма меншинами, щоб визначити, як Польща може їм прислужитися, позбавивши в такий спосіб місцевих націоналістів аргументів, що могли бути використані проти польської держави. Тому хоча міжвоєнній Польщі й бракувало цілісної політики щодо своїх східних меншин, у ній, однак, були такі поляки, як Гедройць і волинський воєвода Генрик Юзевський, які присвятили себе розв'язанню цієї проблеми.

Як ми вже бачили, Друга світова війна загострила національні конфлікти на території міжвоєнної Польщі, уможлививши численні та криваві українсько-польські чистки. Наслідком війни стали масові депортації та втрата Польщею двох своїх найважливіших міст — Львова та Вільно. Під час війни Гедройць і далі цікавився східними питаннями, підтримуючи дружні зв'язки з представниками інших націй, в тому числі і з українськими націоналістами.

Під час війни він воював у складі армії Андерса, а після її закінчення перебрався до Парижа, де заснував Літературний інститут і часопис «Культура», який протягом 1947–1989 рр. був найвпливовішим польським еміграційним виданням. Цілком імовірно, що протягом цих чотирьох десятиліть Гедройць був також і найвпливовішим польським інтелектуалом, серед іншого й через те, що сприймав еміграцію досить незвично. Перебуваючи у Франції, він намагався впливати на політику в комуністичній Польщі, а не творити сурогатну Польщу за кордоном. Цим Гедройць відрізнявся від представників головної течії польської еміграції, які прагнули зберегти політичні інституції міжвоєнної Польщі в лондонському вигнанні. Ностальгуючи, більшість лондонських поляків не бачили жодних підстав критикувати старий порядок чи відмовлятись від територій, що відійшли до Радянського Союзу[483]. Гедройць же вірив, що нова незалежна Польща буде чимось відмінним від просто відродженої міжвоєнної держави та що підготовку до цього слід розпочати негайно. Він розумів, що Друга світова війна не розв'язала польського східного питання, і працював над платформою, на основі якої майбутня незалежна Польща могла б знайти нові рішення. Хоча сам Гедройць писав зрідка, його редакторське слово визначало спрямування східної політики «Культури»[484].

Згідно з часописом польські повоєнні східні кордони були східними межами майбутньої незалежної Польщі. Може, це й виглядає очевидним, але такий погляд був дуже суперечливим серед поляків і загалом незвичним для східноєвропейської еміграції. Ці кордони було вперше визначено у 1939 р. пактом Молотова-Ріббентропа й підтверджено у 1945 р. Ялтинською угодою, що їх поляки вважали найбільшими дипломатичними зрадами XX ст. Нововведенням Гедройця стало сприйняття цих територій не як втрачених польських земель, що відійшли до Радянського Союзу, а як спірних територій, які могли тепер знадобитись іншим народам, як і народу польському. Саме так «Культура» сприймала Львів з Вільнюсом — як складові радянської України та радянської Литви, а зрештою — як українське та литовське міста[485].

У 1973–1974 рр. найближчий колега Гедройця, Юліуш Мєрошевський (1906–1986), сформулював теоретичні підвалини великої східної стратегії майбутньої незалежної Польщі, першорядними завданнями якої залишались інтереси польської держави, а головною засадою також були ті самі ідеї, що повоєнні зміни кордонів не слід переглядати. Тривалий час Гедройць обстоював позицію, що оспорювати територіальний статус-кво — не в інтересах Польщі. Мєрошевський намагався показати, що для поляків було вигідніше зберегти наявні кордони. Він виступав за посилення литовського, білоруського й українського народів у межах відповідних радянських соціалістичних республік, зокрема, і на територіях, забраних від Польщі в 1945 р., а також переконував, що майбутня суверенна Польща повинна підтримати незалежність литовської, білоруської та української національних держав. Ця порада польській зовнішній політиці виходила з припущення, що після появи польської суверенної держави їй доведеться мати справу з незалежними східними сусідами. Мєрошевський був одним із небагатьох політиків, який точно передбачив подальший розвиток подій, коли писав про прийдешню весну народів XX ст. у Східній Європі і в Радянському Союзі[486].

Проте на початку 1970-х рр. все це виглядало трохи романтично. Радянський Союз залишався ядерною наддержавою, яку на початку холодної війни бачили її переможцем. Натомість Польща залишалась сателітом СРСР, останні антирадянські виступи в якій у 1968 та 1970 рр. було легко придушено комуністичною владою. Зрештою, Литва, Білорусь і Україна залишались республіками Радянського Союзу, а дисиденти в них — переслідуваною незначною меншістю. На згадуваних територіях перебували потужні радянські збройні сили. Проте, як досить чітко засвідчила доля Радянського Союзу, реалізм у міжнародних відносинах означає не лише стан речей на даний момент, а й передбачення напрямку змін у часі, розуміння можливого різноманіття обставин, а також усвідомлення того, що індивіди використовують держави, щоб залежно від ідеалів спрямувати події в той, а не інший бік. Реалізм як науковий підхід має бути прагматичним, але водночас (щоб уникнути парадоксів) спиратись на усвідомлення мети, що потребує прагматизму; мети, задля досягнення якої прагматичний підхід є головним засобом. Мети, що не є реалістичною сама собою, що її не можна вивести зі світу, яким той є насправді; мети, що має постати з індивідуального відчуття того, яким світ повинен бути. За відсутності ідеалів інтереси існувати не можуть.

Звідси випливає, що навіть ідеалістичні на перший погляд речі можуть водночас бути й реалістичними. Мєрошевський мав рацію щодо долі Радянського Союзу та щодо необхідності завбачливої польської східної політики. Саме завдяки чіткості мети та засобів його міркування про майбутні польські інтереси не потрапили в пастку обмежень старої польської дилеми між реалізмом та ідеалізмом. Він розглядав Литву, Білорусь і Україну не в світлі їх традиційного зв'язку із польським народом, а в контексті безпеки майбутньої польської держави. Уявляючи геополітичне становище цієї майбутньої Польщі, Мєрошевський передбачав загрози їй, по-перше, з боку незалежної Росії, а по-друге — з боку імперського польського націоналізму. Він побоювався, що конфлікт із Росією щодо України, Білорусі та Литви зміцнить радикальні течії і російського, і польського націоналізмів. Програма Мєрошевського була не виявом прихильності до литовців, білорусів і українців, а планом попередження територіальних конфліктів і переорієнтації російського та польського націоналізмів. Він звернув увагу на те, що створення Литовської, Білоруської та Української Радянських Соціалістичних Республік у межах Радянського Союзу заклало інтелектуальні передумови для подібної стратегії. Оскільки тепер Литва, Білорусь і Україна могли розглядатися як політичні одиниці, Мєрошевський вважав, що поляків можливо переконати в майбутній національній незалежності цих радянських республік. Хоча аналогія між Польщею та радянськими республіками була доволі умовною, її уможливлювала сама структура Радянського Союзу. Оскільки кордони ЛитРСР, БРСР і УРСР між собою, РРФСР і Польщею вже існували на картах, це давало можливість виступати за збереження наявних кордонів у майбутньому міжнародному устрої[487].

Визнавши центральну позицію Росії й розуміння устрою Радянського Союзу, він дійшов висновку, що країни, які Мєрошевський називав УЛБ, є наріжним каменем безпеки майбутньої незалежної Польщі. Якби незалежні українська, білоруська та литовська держави змогли забезпечити своє існування, то це звело би нанівець давнє польсько-російське протистояння. Відтак в інтересах Польщі було підтримувати існування цих держав. З огляду на це Мєрошевський стверджував, що територіальні зміни на сході не відповідають польським інтересам, а їхнє пропагування приведе до відчуження нового покоління української, литовської та білоруської національних еліт. На початку 1970-х рр. він закликав не лише негайно відмовитись від реваншизму на сході, а й підтримати прагнення литовської, білоруської та української націй до незалежності. Хоча ці висновки випливали з прагматичних міркувань, Мєрошевський усвідомлював, що вони можуть надати польській зовнішній політиці морального характеру. Як реаліст він розумів, що такий вимір може спонукати поляків до дії.

Федералізм. Гедройць народився у Мінську, Мєрошевський провів свою юність у Галичині, тому можна цілком природно сприймати східну програму «Культури» як продовження елітарного ранньомодерного патріотизму Пілсудського, а у віддаленій перспективі — як відлуння патріотизму Міцкевича. Гедройць справді з дитинства захоплювався Пілсудським, а Мєрошевський вважав, що Міцкевич розумів свободу краще від сучасних поляків. Однак предметом аналізу в теорії міжнародних відносин Гедройця та Мєрошевського була модерна національна держава, далека від ранньомодерних традицій. Міцкевич ностальгував за Річчю Посполитою, де нація значила щось цілком інше, ніж тепер, а Пілсудський хотів створити федерацію на основі польської високої культури. Гедройць і Мєрошевський натомість готували поляків до цілком модерного світу національних держав. Останній припускав, що незалежна Польща буде національною державою, якими можуть стати й Україна з Литвою та Білоруссю. Він відкидав ностальгію за колишньою Річчю Посполитою не лише через те, що вона була йому особисто непривабливою, а з цілком прагматичних міркувань, що українські, литовські та білоруські патріоти могли сприймати її як прояв імперіалізму. Він розумів, що якщо пристати на розуміння Литви, Білорусі й України як рівноправних націй, а не різнобарвних додатків до польської державної традиції, то спадок Речі Посполитої стає ненадійним грунтом.

Як ми вже бачили, литовський націоналізм виходив з особливого розуміння Речі Посполитої як згубної для литовської культури, а український націоналізм ідеалізував повстання проти Речі Посполитої. Самі поляки були схильні розглядати ранньомодерну Річ Посполиту в модерних націоналістичних категоріях, а отже, й сприймати її східні території як частину власної історії[488]. Всі ці тлумачення настільки помилкові, що жоден компроміс науковців не в змозі примирити їх. Проте якщо пристати на політичний принцип мультинаціоналізму, тоді всі ці тлумачення можна помістити в систему паралельних національних прочитань історії. Саме це й запропонував Мєрошевський. Очевидна прихильність до литовського, українського та білоруського народів, приховано присутня в поезії Міцкевича та федералізмі Пілсудського, у Мєрошевського переросла в нормативну повагу до литовської, української та білоруської націй. Тоді як польські федералісти міркували про вищість польської культури на сході, Мєрошевський вітав існування окремішніх литовської, білоруської та української національних еліт. Розуміння поляків як історичної нації, а литовців, білорусів і українців — як націй молодих, хай би що говорила історія, було відкинуто політикою. Його замінило висунуте сучасністю твердження, що всі чотири народи були націями, які заслуговують на власну державу. Якщо прийняти ключове застереження, що співпраця між східними сусідами є питанням відносин дружніх держав і що визнання цих держав вимагає від Польщі відмови від територіальних амбіцій і цивілізаційних претензій старого федералізму, то програму «Культури» можна розглядати як оновлений федералізм. Та якщо федералізм орієнтувався на ранньомодерну націю, то програма «Культури» адаптувалась до модерності.

Націоналізм. Нічого нового в баченні поляків однією з багатьох модерних масових націй не було; цю думку виношували ще ендеки. Так само не була новиною й пропозиція відмовитись від східних територій: саме цього курсу дотримувався Грабський, коли 1921 року під час переговорів з більшовиками у Ризі відмовився від Мінська, Кам'янця-Подільського та Бердичева, а року 1944 після розмови зі Сталіним переконував поляків залишити Львів. Ендеки вважали, що східні території можна віддати Росії в обмін на прихильність російської еліти. Таким чином, вони привнесли в польське політичне життя категорію модерної нації, вважаючи росіян і поляків єдиними націями між Варшавою та Москвою, в той же час сприймаючи українців, литовців і білорусів як демографічну сировину або цілковито їх ігноруючи. На думку ендеків, польська еліта мала дійти згоди з елітою російською, не враховуючи думку спільнот між ними. Хоча цей погляд постійно представляли як реалістичний, він залежав від національних упереджень і національної стратегії. Позиція ендеків, що українці, білоруси та литовці ніколи не зможуть створити життєздатних держав, обмежувала їхній реалізм. Пов'язавши модерність із польськістю, «модерні поляки» виявили звичні межі свого розуміння політики.

Стверджуючи після 1945 р., що підписання угоди з Радянським Союзом було в інтересах польської нації, польська комуністична влада перейняла цю позицію польського націоналізму. Велика стратегія Мєрошевського 1970-х рр. також передбачала, що тогочасні кордони слід розглядати як незмінні, і проголошувала польську східну місію застарілою. Однак порівняно з міжвоєнними ендеками та їхніми повоєнними комуністичними послідовниками Мєрошевський запропонував три нововведення. По-перше, найочевиднішим було його міркування про здобуття Польщею незалежності та крах Радянського Союзу. По-друге, він пропонував відмовитись від територій на користь українців, литовців і білорусів, а не росіян (позиція ендеків) чи радянської влади (комуністична позиція). По-третє, він стверджував, що настрої еліти в Москві нестійкі та що польська політика може вплинути на них, а досягнути цього можна було, відмовившись віддати росіянам те, чого вони прагнули. Він вважав, що найкращий спосіб, в який лідери незалежної Польщі могли захистити країну, — це добровільно відмовитись від територіальних претензій незалежно від того, чи вчинить так само Росія і чи підтримають їх розташовані між Польщею та Росією національні держави. Це подавалось як вияв поваги до російського народу.

«Культура» об'єднала федералістичні традиції Пілсудського з націоналістичними традиціями Дмовського, щоб представити реалістичну програму майбутнього, коли народи комуністичної Східної Європи увійдуть до сучасної міжнародної системи як національні держави. Від Пілсудського програма запозичила романтичні уявлення про Литву, Білорусь і Україну, але прилаштувала їх для прагматичного вжитку. Від Дмовського вона перейняла засади реалізму, але відкинула його готовність до компромісу з Москвою коштом литовців, білорусів і українців як нереалістичну. Із повоєнного ладу, створеного в Ялті та Потсдамі Сталіним і союзниками, ця програма взяла ідею про тяглість державних кордонів і проведення їх бажано у згоді з національними критеріями. Поєднання такого визнання державних кордонів із передбаченням краху комуністичної системи й розумінням, що за таких умов буде потрібна нова польська стратегія, стало вагомим інтелектуальним досягненням Гедройця та Мєрошевського. Їх визначним теоретичним здобутком стало обгрунтування такої стратегії й опрацювання її засад. Їм вдалося представити свою програму в такий спосіб, що поляки, які вийшли на перші ролі після 1989 р., сприйняли її за очевидне ще до початку революції, що було великим політичним досягненням Гедройця та Мєрошевського.

Польська повоєнна еміграція сприймала програму «Культури» як єретичну. Переважна більшість польських емігрантів у Західній Європі вважали, що Львів і Вільно необхідно повернути Польщі. Аж до 1989 р., поки польський еміграційний уряд у Лондоні остаточно не припинив свого існування, його представники дотримувались офіційної позиції, що Польща повинна наново переглянути свої східні кордони. Вони виходили з ідеалістичного переконання, що оскільки пакт Молотова-Ріббентропа був несправедливим щодо поляків, Друга світова війна завдала їм величезних збитків, союзники зрадили їх в Ялті, в результаті чого їх десятиліттями пригнічував комунізм, то Польща заслуговує на справедливість під час майбутнього облаштування Європи. Програма «Культури» мала й інтелектуальних суперників, що називали себе реалістами та вважали Росію єдиною силою на сході. Хоча ці реалісти не були (неодмінно) зацікавлені в поверненні територій із сентиментальних причин, вони стверджували, що незалежна Польща зможе найкраще захистити свої інтереси, уклавши угоду з Росією в обхід України, Білорусі та Литви. Такий погляд представляв Стефан Кіселевський (1911–1991), один із найпопулярніших есеїстів повоєнної Польщі. На відміну від ідеалістичного реваншизму Лондона таке реалістичне пристосування враховувало засадничі зміни у повоєнному порядку і шукало порозуміння з поляками у Польщі, які мали поступово звикнути до таких змін. Подібною мовою інтересів говорила й програма «Культури», і в такий спосіб вона могла бути предметом раціональної дискусії у відповідних умовах[489].

І справді, такі умови з'явилися вже за комуністичної Польщі. Визначальною особливістю польського комуністичного досвіду був значний вплив на суспільство організованої політичної опозиції, особливо в 1970–1980-ті рр. На відміну від інших східноєвропейських країн польська опозиція створила простір для дискусій на теми, що виходили за рамки реформування комунізму, економічного занепаду та історичної несправедливості. Польська опозиція розгортала свою присутність у чотирьох вимірах: у часі, оскільки ці дискусії і дебати насправді могли розвиватись; у ширину оскільки опозиція охоплювала тисячі чи (за часів «Солідарності») мільйони осіб; у довжину оскільки вона залучала протилежні за поглядами організації; і в глибину оскільки величезна кількість людей жила опозиційною діяльністю з думкою про найрізноманітніші виміри життя в майбутній незалежній Польщі[490]. Богдан Борусевич (нар. 1949 р.), Яцек Куронь (1934–2004) й Адам Міхнік (нар. 1947 р.), що в 1970-ті рр. активно цікавились східною політикою, а в 1980–1981 рр. стали відомими завдяки участі в «Солідарності» після 1989 р. відігравали важливу роль у демократичній Польщі. Вони не були дисидентами на зразок відомих радянських діячів, а радше — опозиціонерами, представниками ширшого руху.

Вплив Мєрошевського на польську опозицію у 1970-ті рр. був відчутним. У 1976 р. побачила світ програма Польського незалежницького порозуміння (ППН), східна політика якого наслідувала напрацювання «Культури». Від 1977 р. Комітет оборони робітників (КОР) почав приділяти значну увагу східним сусідам, а в одному з його інформаційних бюлетенів було надруковано відкритий лист про порозуміння з Україною. У 1980 р. польська опозиційна інтелігенція, яка відіграє головну роль у «Солідарності», дійшла згоди щодо підтримки програми «Культури»[491], яка хоч і з'явилась в Парижі, але узгоджувалась з важливими напрямками в польській політиці, релігії та науці. Ця програма виходила з твердження, яке пропагувала сама польська влада: польські кордони проходять там, де й мають проходити. Деякі католицькі єпископи та священики, що мали тісні зв'язки зі світською інтелігенцією, як-от єпископ Кароль Войтила (у 1978–2005 рр. — Папа Іван Павло II), поширювали ідею польської співвідповідальності за давні східні конфлікти та говорили про необхідність примирення зі східними сусідами. У 1972 р. отець Ян Зея звернувся до литовців, білорусів і українців зі словами: «Ми прощаємо і просимо простити нас»[492]. Тим часом цензурована (офіційна) польська історіографія подолала деякі обмеження, встановлені комуністичною владою, а нецензуровані (неофіційні) історичні праці ставили під сумнів не лише об'єктивність комуністичної політики, а й всю традицію польської експансії на схід[493].

У 1980–1981 рр. «Солідарність» як масовий рух десяти мільйонів людей (третина яких були також членами комуністичної партії) забезпечила грунт для порозуміння еліти щодо програми «Культури» яку польське суспільство мало сприйняти як частину програми національного визволення. Загальноприйнятою стала думка про те, що польська опозиція, а відтак і польське суспільство мали багато спільного з опозиційним рухом східних сусідів. Уперше в модерній польській історії значна частина поляків сприймала своїх найближчих сусідів за рівних собі, за такі самі нації, як і польська. Нове мислення відбилось у ключових статтях друкованих органів «Солідарності», заявах таких лідерів руху, як Куронь, і, зрештою, в резолюції з'їзду «Солідарності» 1981 р. і «Зверненні профспілки «Солідарність» до трудящих Східної Європи», що адресувалось не радянським робітникам, а націям СРСР. Тоді це було неймовірно, виклично, нерозсудливо й сміливо. Звісно, наслідки дозволеної за часів «Солідарності» загальної свободи дискусій відрізнялись залежно від конкретного східного сусіда Польщі. Наприклад, про Білорусь згадувалось нечасто. Поляки також більше симпатизували литовцям, ніж українцям, хоча для українських опозиціонерів приклад «Солідарності» був привабливішим, ніж для литовських[494]. У 1970-ті рр. «Культура» познайомила багатьох провідних українських інтелектуалів і діячів з новою моделлю Польщі, втілення якої вони очікували побачити від «Солідарності» у 1980-х рр.[495].

Після того як воєнний стан, введений Войцехом Ярузельським у грудні 1981 р., завдав поразки «Солідарності», зросла кількість опозиційних публікацій, присвячених відносинам з Литвою, Білоруссю та Україною. Для певних кіл ця поразка стала свідченням того, що поляки повинні порозумітись зі східними (та південними) сусідами. Найрадикальніші патріоти з Конфедерації незалежної Польщі (КНП) розглядали східних сусідів як рівних Польщі за статусом. У 1987 р. радикали з молодіжного руху «Свобода та мир» підписали декларацію, де висловили співчуття з приводу операції «Вісла» й закликали польське суспільство толерантно ставитись до українців. Інші підпільні організації, виходячи із принципу взаємного визнання наявних кордонів, розпочали діалог із литовськими та українськими опозиціонерами й емігрантами. У 1980-ті рр. думки Мєрошевського осмислювались значно ширше та глибше. У 1989 р. бажання мати добрі стосунки зі східними сусідами стало свідомою позицією більшості опозиції, а для тих, хто менше звертав увагу на це питання, воно набуло політкоректного звучання. Завдяки програмі «Культури», історичному ревізіонізму, самвидаву та «Солідарності» польське порозуміння не лише протистояло реваншизму, а й підтримало незалежність східних сусідів. Нова політична ідея, сформульована у 1970-х рр., у 1980-х рр. стала новою політичною традицією[496].

Гедройць і Мєрошевський були людьми лівих переконань, що вірили в можливість зміни комунізму на краще зсередини ще до того, як Польща здобуде цілковиту самостійність. Їхня східна програма була привабливою для постмарксистських інтелектуалів на кшталт Адама Міхніка, якого дуже високо цінував Гедройць. Міхнік був провідною постаттю «Солідарності», а після 1989 р. став редактором найвпливовішої польської газети. Однак всеосяжна ідея «Культури» охопила не лише таких постмарксистів, як Міхнік, а й польських опозиціонерів, що вважали себе насамперед патріотами чи націоналістами. Багато хто з польських правих у 1970-х рр. перебував під впливом «Культури», а в 1980-х рр. — під впливом «Солідарності», і тому вони сприймали за очевидне те, що незалежність східних сусідів була в польських інтересах. Наприклад, Гжегож Костжева-Зорбас (нар. 1958 р.) був представником польської опозиційної правиці, але активно долучився до поширення ідей, пов'язаних із «Культурою». У 1985–1989 рр. він був редактором нелегального часопису «Нова коаліція», який обстоював ідею, що майбутня Східна Європа буде простором, де національні держави співпрацюватимуть між собою на засадах свободи. Костжева-Зорбас працював у комітеті «Солідарності» з питань меншин, а в 1989 р. підготував звіт, що започаткував перший етап польської східної політики. На початку 1990-х рр. Костжева-Зорбас і Міхнік, що зазвичай могли порозумітись з небагатьох питань, були одностайні щодо втілення й поширення ідеї дружньої зовнішньої політики щодо Литви, Білорусі та України.

У 1970–1980-ті рр. найрадикальнішими секулярними польськими патріотами були представники КНП. Вони категорично ставили питання польської незалежності перед польською опозицією у 1970-ті рр. — тоді, коли більшість опозиціонерів вважали таку прямоту марною. Їхній лідер Лєшек Мочульський (нар. 1930 р.) вважав патріотизм східних сусідів Польщі гідним свого і мріяв, що незалежні Литва, Білорусь і Україна колись приєднаються до незалежної Польщі й утворять Балто-Чорноморську федерацію. Це передбачення викликало зацікавлення через посилену увагу до найближчих сусідів Польщі на сході. Мочульський називав себе федералістом, схожим на Пілсудського, але на відміну від нього говорив про Литву, Україну та Білорусь як про нації в тому самому розумінні, що й про Польщу. Замість використовувати ранньомодерну Річ Посполиту як підгрунтя для польського імперіалізму, Мочульський вбачав у ній основу для союзу модерних національних держав. Замість вірити, що польська культура може об єднати різні еліти на цьому просторі, як у це вірив Пілсудський, Мочульський із розумінням ставився до побоювань національних еліт східних сусідів Польщі. Хоча риторика Мочульського як депутата парламенту після 1989 р. була відома своєю непередбачуваністю, його підтримка дружньої політики з Україною, Білоруссю та Литвою залишалась беззаперечною[497].

У 1980-х рр. до справи практичного порозуміння зі східними польськими сусідами долучилась і значна частина католицької преси, а особливо з питань, що стосувались України[498]. Як ми побачимо далі, після 1989 р. деякі католицькі діячі повернуться до питання етнічних чисток поляків українцями й намагатимуться прив'язати польську політику щодо меншин до відповідної політики щодо меншин у сусідів (так звана «ідея взаємності»). Водночас вони становили меншість навіть серед польських правих, а їхні заяви не мали підтримки серед католицької верхівки. Папа Іван Павло II, теж поляк, дуже переймався долею польських східних сусідів. Хоча ставлення поляків до свого Понтифіка не може сприйматись як показове, саме він визначив межі позиції, прийнятної для католицизму в Польщі. Серед польських правих вже не було політичної сили, програмно ворожої до польських східних сусідів. І в цьому ми також вбачаємо величезні зміни порівняно з міжвоєнною Польщею, коли католицизм був тісно пов'язаний із ендеками.

Після революцій 1989 р. у Східній Європі підривний націоналізм був справою швидше не секулярних патріотів чи християнських націоналістів, а колишніх комуністів, що прагнули зберегти свої позиції[499]. У 1990-ті рр. більшість (якщо не всі) насильницьких конфліктів у Східній Європі розпочали політичні лідери, що колись займали чільні позиції в комуністичному апараті. Це стосується не лише воєн у Хорватії, Боснії, Косово, Грузії, Молдові та Чечні, а й маніпулювання національним питанням задля здобуття електоральної підтримки на території всього регіону[500]. Однак і в цій ситуації Польща була особливим випадком. Польські комуністи вже використали останнє важливе національне питання у Польщі ще 1947 року, коли вдались до етнічних чисток українців. Відтак у Польщі не залишилось жодної компактної національної меншини, яку посткомуністичний націоналізм міг би зобразити як можливу загрозу або звинуватити в наявних проблемах. Окрім того, масштаб польської опозиції у 1970–1980-х рр. вплинув на творення особливого виду комуністичної партії. Вона дозволила проводити демократичні вибори в деяких зі своїх підконтрольних організаціях і виховувала молоду еліту, що мала замінити Ярузельського та його покоління, коли настане час для реформ. Тим часом велика кількість цих молодих комуністів читали ті самі заборонені видання, що й опозиція, зокрема «Культуру». Серед інших її статті про Україну надихали амбітного молодого комуніста Олександра Кваснєвського (нар. 1954 р.)[501].

Після того як червневі вибори 1989 р. у серпні привели до влади уряд на чолі із «Солідарністю», польські комуністи прийняли виклик, вдавшись до внутрішніх реформ. Кваснєвський, колишній керівник комуністичної молодіжної організації, став на чолі партії в час змін. У січні 1990 р. партія змінила не лише своє керівництво, а й назву та програму[502]. Після парламентських виборів 1993 р., очолювані Кваснєвським соціалісти повернулись до влади. У 1995 р. Кваснєвського було обрано президентом Польщі й переобрано в 2000 р. Польські посткомуністи не звертались до націоналістичних ідей у своїх передвиборчих кампаніях чи програмах. Цим вони відрізнялись не лише від посткомуністичних партій Східної Європи (насамперед у Югославії та Росії), а й від польської комуністичної партії до 1989 р. Тоді як польський комунізм був традиційно антиукраїнським, польські посткомуністи (представлені Кваснєвським) були прагматично проукраїнськими. І справді, після 1995 р. президент Кваснєвський розпочав процес історичного примирення з Україною. Роль «Культури» в цих змінах була очевидною для всіх їхніх учасників. Зокрема, Кваснєвський листувався з Гедройцем і вшанував його під час візиту в Париж.

Втім, головний зв'язок «Культура» підтримувала із «Солідарністю». Так само, як зміни в польській комуністичній партії були наслідком її суперництва із «Солідарністю» у 1980-х рр., так і в 1990-х рр. польські соціалісти продовжили лінію зовнішньої політики уряду «Солідарності». Після приходу до влади вони також могли користатися з добрих відносин із мирно об'єднаною Німеччиною. На відміну від них у 1989 р. уряд «Солідарності» мав справу не з такою обнадійливою Німеччиною, оскільки та все ще перебувала в процесі об'єднання, а її східна політика виглядала менш дружньою, ніж польська.

Розділ 12 Національна держава (1989–1991)

Друга світова війна забрала життя кожного п'ятого мешканця Польщі. Відповідно до рішення Потсдамської конференції, Польща отримала значні німецькі території й вигнала звідти мільйони німців. У 1950-х рр. побоювання німецького реваншизму забезпечили підтримку польській комуністичній владі та призвели до союзу з СРСР. У 1960-х рр. польський режим засуджував як зраду громадські ініціативи на кшталт послання польських священиків до німецьких колег по примирення. Після підписання договору Польщі з ФРН у 1970 р. поляки змінили думку про німців на краще, але все ще продовжували вважати, що ті спробують повернути свої землі за першої-ліпшої нагоди. Ці побоювання підкріплювались правовою позицією західнонімецького уряду, що не мав права виступати від імені майбутньої об єднаної Німеччини, а також відкритим реваншизмом західних німців, які були вигнані з Польщі й на той час домінували в західнонімецькому Християнсько-соціальному союзі (ХСС), сестринській партії Християнсько-демократичного союзу (ХДС) канцлера Гельмута Коля. Саме тому ще понад рік після відновлення в серпні 1989 р. суверенітету Польщі її лідерів і громадськість радше непокоїло об єднання Німеччини, ніж реакція Радянського Союзу[503].

В 1989 р. політичні зміни в Польщі просувалися крок за кроком; багато з них було узгоджено з польськими комуністами, а на деякі заплющив очі генеральний секретар Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС) Михайло Горбачов (нар. 1931 р.). У грудні 1988 р. під час виступу в ООН він дав зрозуміти, що східноєвропейські держави-сателіти Радянського Союзу можуть обирати власний напрямок внутрішньої політики. На той момент польські комуністи під впливом масових акцій протесту в серпні 1988 р. вже розглядали можливість зустрітися за круглим столом з лідером «Солідарності» Лехом Валенсою (нар. 1943 р.). У лютому 1989 р., прислухавшись до Горбачова, вони погодились розпочати переговори з представниками тоді ще забороненої профспілки. У квітні 1989 р. було досягнуто угоди про легалізацію «Солідарності» та проведення в червні парламентських виборів, які були влаштовані так, щоб комуністична партія та її традиційні союзники гарантували собі більшість. Однак цілковита перевага під час народного волевиявлення дала «Солідарності» змогу здобути всі місця, на які лише можна було претендувати в нижній палаті парламенту — Сеймі, а також дев'яносто дев'ять місць зі ста у верхній палаті — Сенаті, й створити враження, що комуністи втратили правомочність керувати країною. Беззаперечна перемога «Солідарності» стала несподіванкою для обох сторін.

У серпні 1989 р., після того, як комуністам не вдалося сформувати уряд, Сейм підтримав коаліцію на чолі з досвідченим католицьким опозиціонером Тадеушом Мазовецьким (нар. 1927 р.). Це був перший некомуністичний уряд у Східній Європі від часів встановлення там комуністистичної влади, приклад, якого невдовзі наслідували східні німці, угорці, чехословаки та болгари. Кожен крок мав досить непередбачувані наслідки: виступ Горбачова в ООН призвів до польського «круглого столу», «круглий стіл» — до сфальсифікованих виборів, сфальсифіковані вибори — до перемоги «Солідарності», перемога «Солідарності» — до формування першого некомуністичного уряду, кінець комунізму в Польщі — до поразки комунізму в Східній Європі загалом. Однак у 1989 р. не було навіть і думки про те, що революції у східноєвропейських державах-сателітах СРСР активізують національні рухи в радянських Литві та Україні й у такий спосіб пришвидшать розпад уже самого Радянського Союзу. Насправді кінець доби комунізму в Східній Європі призвів до того, що незалежність радянських республік почала виглядати цілком досяжною метою. 1989–1991 рр. були дивним сутінковим часом, важким для ретроспективного осягнення. Для нас тут важливо пам'ятати, що проголошення державних суверенітетів у Східній Європі передувало розпаду Радянського Союзу більш ніж на два роки, та що Польща, яка щойно стала суверенною, ще досить довго підтримувала політичні зв'язки з СРСР. У 1989 р. Горбачов не заперечував проти польського суверенітету. Навіть більше, коли в листопаді 1989 р. було зруйновано Берлінський мур, він сказав Мазовецькому: «Може це й звучить дивно, але я бажаю вам успіху»[504].

На відміну від заяв Горбачова реакція Західної Німеччини була малообнадійливою. Після перемоги «Солідарності» на виборах у червні 1989 р. міністр фінансів ФРН Тео Вайгель піддав сумніву законність польських західних кордонів. Після формування у серпні 1989 р. некомуністичного уряду Мазовецького канцлер Коль заявив, що німецьке питання повернулось до міжнародного порядку денного. У листопаді 1989 р. він приїхав до Варшави, щоб заспокоїти поляків, але обрав для цього не зовсім слушний момент. Хоча в приватній розмові Коль і запевнив, що в належний час він визнає німецько-польський кордон, але в очікуванні виборів він не наважився заявити про це публічно. Саме тоді, обідаючи в палаці Радзивила, Коль дізнався про падіння Берлінського муру. Відмінивши заплановану на той день зустріч із Лехом Валенсою, Тадеушом Мазовецьким і Броніславом Геремеком, які намагалися пояснити, чому поляки остерігаються об'єднаної Німеччини, Коль відлетів до Берліна, де швидко взяв на озброєння ідею невідкладного об'єднання.

У «десяти пунктах» Гельмута Коля про об'єднання Німеччини взагалі не йшлося про кордони. Це викликало занепокоєння, що, по-перше, об'єднана Німеччина намагатиметься повернути території, які після Другої світової війни відійшли до Польщі, та що, по-друге, в новій Європі, як і у міжвоєнній, на сході та на заході пануватимуть різні дипломатичні правила. Поляки пам'ятали, що після Першої світової війни німецькі західні кордони з Францією були визначені угодами, а східні з Польщею — ні. Після Другої світової війни мирних договорів як таких не укладали, і Західна Німеччина залишила за собою право остаточного рішення щодо східних кордонів у момент подібного врегулювання. Після падіння Берлінського муру поляки турбувалися, щоб наявні кордони були не просто підтверджені, а підтверджені за їхньої присутності. Вони побоювались, що німецько-радянська угода про кордони призведе до поділу Східної Європи на зони інтересів і посилить радянську присутність у Польщі[505].

Протягом наступного року, з листопада 1989 р. по листопад 1990 р., західно- і східнонімецька політика зосередились навколо справи об'єднання, тоді як польська зовнішня політика переймалася тим, щоб утримати німецьке питання в межах Німеччини. Польські ж урядовці (на відміну від французького президента Франсуа Міттерана та британського прем'єр-міністра Маргарет Тетчер) намагалися не сповільнити процес об'єднання Німеччини, а розраховували поєднати його з остаточним розв'язанням територіального питання. Однак вони мали небагато козирів. Хоча під час Другої світової війни польські війська й воювали на боці союзників, після 1944 р. Польща була окупована Радянським Союзом і не відігравала жодної ролі на повоєнних конференціях у Ялті та Потсдамі, де вирішувалось європейське майбутнє. Оскільки об єднання Німеччини сприймалось як остання сторінка ще незавершеного повоєнного врегулювання, воно було організоване двома Німеччинами за згоди чотирьох держав антигітлерівської коаліції (Великої Британії, Франції, Радянського Союзу і Сполучених Штатів). Попри всі протести Польщі, її не було включено до переговорів у форматі «2+4», що розпочались у лютому 1990 р.

Польська позиція полягала в тому, що польсько-німецький кордон має бути підтверджено перед об'єднанням, а німці наполягали на тому, що переговори щодо кордонів слід проводити вже після нього. У березні 1990 р. канцлер Коль навіть заявив, що Німеччина не визнає наявних кордонів, доки Польща не погодиться захищати німецьку меншину і не відмовиться від можливих претензій на воєнні репарації. Ситуація виглядала обурливою, оскільки під час війни Польща зазнала неймовірних збитків, а ФРН виключила її із мирного врегулювання. На це не пристали і союзники Західної Німеччини. Навесні 1990 р. прем'єр-міністр Мазовецький чітко дав зрозуміти, що він не хотів би, щоб радянські війська залишили Польщу до того часу, поки не буде остаточно врегульовано питання польського кордону з Німеччиною. Польща навіть пропонувала, щоб радянська армія залишилась на східних територіях майбутньої об'єднаної Німеччини. Певний час такою ж була і радянська позиція, але Горбачов швидко дозволив переконати себе в протилежному. В будь-якому разі інтереси Польщі та Радянського Союзу мали небагато спільного. Ще в лютому 1990 р. польський міністр закордонних справ Кшиштоф Скубішевський відверто заявив німцям, що Польща проти того, щоб об'єднана Німеччина була нейтральною державою, що було рівнозначним згоді щодо членства об'єднаної Німеччини в НАТО. Радянський Союз, у свою чергу, виступав проти цього до зустрічі Коля з Горбачовим на Кавказі в липні 1990 р.

Саме тоді стало зрозумілим, що німецька марка й американська підтримка сприятимуть не лише німецькому об'єднанню, а й членству об'єднаної Німеччини в НАТО, а це пом'якшувало польську позицію. Тепер не було сенсу загравати з радянською владою, яку міністр закордонних справ ФРН Ганс-Дітріх Геншер використовував, аби тримати поляків на відстані від процесу об'єднання, а особливо для того, аби впевнитись, що американці зрозуміли важливість територіального питання. Американські «дев'ять гарантій» на відміну від «десяти пунктів» Коля передбачали збереження наявних кордонів. На думку американців, теперішній східнонімецько-польський кордон мав стати німецько-польським кордоном. 17 липня 1990 р. польський міністр закордонних справ Скубішевський узяв участь у третьому раунді переговорів у форматі «2+4». Хоча він виступав із позиції слабшого, а державний секретар Сполучених Штатів Джеймс Бейкер — сильнішого, загалом їхні погляди збігались: об'єднання Німеччини було невідворотним, воно мало розв'язати питання, що залишились після Другої світової війни, залучивши Німеччину до європейських і північноатлантичних інституцій. Перша стаття договору «2+4» підписаного в Москві у вересні 1990 р., визначала зовнішні кордони Західної і Східної Німеччини як кордони об'єднаної Німеччини. 3 жовтня 1990 р. Німеччина об'єдналась. 14 листопада 1990 р. Скубішевський і Геншер підписали договір про польсько-німецький кордон[506]. Битву за підписання договору про кордони перед об'єднанням було програно, однак війна за безумовне визнання наявних кордонів була переможною.

Вже наступного дня, 15 листопада 1990 р., радянська та польська делегації зустрілися вперше, щоб обговорити умови виведення з Польщі радянських військ. Наприкінці 1990 р. шальки терезів схилилися в інший бік: польські відносини з об'єднаною Німеччиною покращились настільки, наскільки вони погіршились із Радянським Союзом. Після правового врегулювання польських західних кордонів Німеччина могла стати «Європою»; розбіжності ж польських і радянських інтересів та ослаблення позицій Горбачова дали Радянському Союзові змогу перетворитися на «Росію»[507]. Польща почала менше боятись Бонна після того, як він став столицею більшої держави, але стала більше остерігатися Москви після того, як вона стала столицею держави меншої. Ці зміни стали очевидними для поляків одразу, тільки-но східний сусід Польщі став головним об'єктом її дипломатії.

У січні 1991 р. представників польської влади, що прилетіли до Москви обговорити умови виведення військ, зустрів палкою промовою командувач радянською групою військ у Польщі генерал Віктор Дубінін. Він заявив: «Непереможна й горда радянська армія, що колись перемогла німців, залишить Польщу тоді, коли вважатиме за потрібне, з піднятими прапорами, так, як вона сама вирішить, і якщо хтось бачить у цьому проблему, то армія знімає з себе відповідальність за безпеку населення Польщі». Польська позиція базувалась на правових засадах, тоді як ставлення генерала було зверхнім: на здивування своїх радянських співрозмовників, польські дипломати звернули увагу на те, що у Варшавській угоді 1955 р., яка оформила створення Організації Варшавського Договору, взагалі не йшлося про розміщення радянських військ на польській території. Після такого обміну думками, чи навіть світоглядами, повертаючись до Варшави, втомлені польські дипломати мали зупинитись і дозаправити літак у Вільнюсі. Наближаючись до литовської столиці, вони отримали повідомлення, що слід летіти одразу до Варшави. Причину можна було побачити з ілюмінаторів: Вільнюс палав під атаками радянського спецназу[508].

Одночасно з початком переговорів з Москвою щодо виведення військ Варшава шукала можливості покращити відносини з окремими республіками Радянського Союзу та їхніми антикомуністичними національними рухами. Проте якщо Бонн до останнього вважав Москву самостійно обраним партнером своєї «східної політики», то Варшава від самого початку намагалась встановити відносини зі своїми безпосередніми східними сусідами. Це було першою ознакою того, що польська зовнішня політика на Сході керується ще чимось іншим, окрім традиційного балансу сил, і що польська дипломатія втілює у життя велику стратегію, описану в попередньому розділі. Зберігаючи добрі стосунки з Горбачовим, представники польської влади взяли до уваги його слова про демократизацію відносин між республіками Радянського Союзу і зробили власні висновки про наслідки, до яких ці слова можуть призвести. Навіть намагаючись вивести зі своєї території радянські війська, Польща враховувала можливість швидкого розпаду Радянського Союзу і припускала, що зможе заздалегідь переосмислити історичні непорозуміння з росіянами, литовцями, білорусами й українцями.

Німецьке питання залишалось важливим контекстом цих подій. Польща зосередила свою увагу на східних сусідах, виходячи з власного досвіду врегулювання відносин саме з Німеччиною. Польська позиція щодо Литви, Білорусі та України до певної міри нагадувала німецьку позицію щодо Польщі: як і Німеччина, Польща після Другої світової війни втратила східні території, стала домівкою для мільйонів депортованих зі сходу та їхніх нащадків і відчувала себе зобов'язаною захищати польські східні меншини. Звісно, під час Другої світової війни Польща була не агресором, а жертвою, але литовці та українці з колишнього східного польського прикордоння бачили в поляках колишніх окупантів Вільнюса та Львова. Оскільки на початку 1990-х рр. значна частина польського населення і далі остерігалась німецького реваншизму, подібність до Німеччини можна було використати як аргумент на користь заспокійливої мирної політики щодо власних східних сусідів. Польські дипломати пояснили внутрішньодержавним критикам, що Польща не повинна вимагати від східних сусідів більше, ніж вона погодилась віддати Німеччині. Своїм відвертим зацікавленням у східній політиці Польщі німецькі реваншисти допомогли Скубішевському використати цей аргумент. Так само вчинили й німецькі дипломати, що використали позицію Польщі щодо польської меншини в Литві як основу для німецької політики щодо німецької меншини в Польщі. Принаймні одного разу німці використали документ про польську позицію щодо польської меншини в Литві як підставу вимагати більших прав для німців у Польщі[509].

Кшиштоф Скубішевський (1926–2010), який вів переговори спочатку з Німеччиною, а потім зі східними сусідами Польщі, — один з тих, кого історія часто забуває. Він досягав успіху в будь-якій справі, за яку брався, і приносив мир, хоча навряд чи хтось побачить його вагомий внесок, наприклад, у мирне об'єднання Німеччини. Зважаючи на зацікавлення Західної Європи й участь у ньому Сполучених Штатів, немає майже жодного сумніву, що воно відбулось би мирно й без участі польських політиків. Про Скубішевського можна сказати лише те, що цей професор міжнародного права і автор книги про польські західні кордони терпляче, але неухильно, йшов до поставленої мети і врешті досягнув її. Дебати із Західною Німеччиною виявили деякі особливості, які Скубішевський привніс до відносин із польськими східними сусідами і додав до загального досвіду «Солідарності» та нового демократичного уряду Польщі. Відповідаючи за польську зовнішню політику за президентства Войцеха Ярузельського, а потім і Леха Валенси, маючи підтримку всіх прем'єр-міністрів, з якими він співпрацював, Скубішевський змушував рахуватися зі своїми поглядами. На відміну від ситуації після Першої світової війни, коли польська східна політика визначалася депутатами парламенту, що вели переговори з більшовицькими дипломатами в Ризі, після 1989 р. польська східна політика опинилась в надійних руках фахівців.

Після Першої світової війни думки польської еліти щодо східної політики розділились: частина мріяла про створення федерації, інші ж — лише про ті території, які могла б асимілювати національна держава. Перед Скубішевським цієї дилеми не було. Опозиційна «Солідарність», що тепер була при владі, сприйняла східну програму «Культури», відповідно до якої Польща не мала прагнути змінити східні кордони, її інтерес полягав у підтримці незалежних Литви, Білорусі й України, а польські патріоти повинні були сприймати литовських, білоруських і українських патріотів за рівних. Хоча позиція Скубішевського мала зовсім інші витоки, але він долучився до цього порозуміння щодо великої стратегії. Як політичний мислитель він також поділяв деякі засадничі твердження Гедройця та Мєрошевського, зокрема щодо того, що головною цінністю є польська держава, а не польська нація та що орієнтуватися потрібно не на минуле, а на майбутнє[510]. Він оперував поняттям «державний», а не «національний» інтерес і згадував історію, щоб прояснити саме інтереси держави, а не прагнення нації. Він полюбляв повторювати: «Національний інтерес збігається з нашим raison d'etat[511]", а також що: «Історія не є і не може бути визначальним чинником у нашому розумінні сьогоднішньої реальності, як і не може бути тим, що визначає спосіб її творення. Європа змінюється»[512].

Згадка про Європу свідчить про те, що Скубішевський додав до східної програми «Культури» один із двох головних інтелектуальних компонентів. Він цінував переваги європейської ідеї й привабливість європейських інституцій, що (і на цьому слід наголосити) цілком залишилося поза увагою Гедройця та Мєрошевського, хоча перший провів більшість свого життя в Парижі, а другий — у Лондоні. Відносини з об'єднаною Німеччиною швидко покращились, прагматична аргументація Скубішевського щодо розв'язання східного питання переорієнтувалась із занепокоєння німецьким реваншизмом на дієву позицію, відповідно до якої Польща, щоб приєднатися до західних інституцій, мала вирішити власні східні проблеми. Скубішевський також усвідомлював практичну вагу міжнародного права, яке водночас могло слугувати підставою для належного трактування неоднозначних дій у теперішньому і бути підставою для розв'язання успадкованих із минулого національних проблем. Цей другий інтелектуальний внесок Скубішевського також був відсутній у планах «Культури».

Три інші його внески були ще практичнішими за своєю суттю. Перший полягав у непохитній терплячості, яку Скубішевський виробив ще до 1989 р., що дало йому змогу як міністрові закордонних справ не втаємничувати нікого в свої цілі, навіть якщо їх було вже майже досягнуто. Звісно, це важлива риса доброго дипломата, але умови для вироблення такої властивості в комуністичній Східній Європі були не найкращими[513]. Ще однією практичною чеснотою цього політика була здатність до самостійної важкої праці. Успадкувавши міністерство закордонних справ від комуністів, Скубішевський зіткнувся з організаційними проблемами: під час його каденції буденним стало бачити міністра, який пише власні промови під час подорожі літаком недержавної авіакомпанії. Третім внеском став вибір своїх співробітників, як, наприклад, Єжи Макарчика, відповідального за європейську та регіональну політику, який за короткий період у найвідповідальніший момент досяг у цьому великих успіхів, чи діяча «Солідарності» Костжеву-Зорбаса, що окреслив засади двох напрямків політики щодо польських східних сусідів. Загалом під час керівництва Скубішевського в його міністерстві з'явилось триста нових співробітників[514]. Це можна сприйняти як адміністративну дрібницю, але в політиці посткомуністичної Східної Європи наявність, набір і призначення на посади вже підготовленого персоналу часто мали вирішальне значення. Особливо це стосується таких делікатних моментів у політиці, як польська східна політика «двох напрямків».

Польська східна політика була спрямована на роботу в двох напрямках: з центральним радянським урядом у Москві та з республіканськими урядами європейських радянських республік, особливо з Російською Федерацією, Литвою, Білоруссю та Україною. Скубішевський вважав, що Радянський Союз невдовзі розпадеться, а польська політика, як він пояснював, власне відображала зміни в самому Радянському Союзі. Сподівання на підтримку Горбачова й виведення з Польщі радянських військ визначали відносини з радянською владою в Москві. Водночас польська політика приділяла більше уваги контактам із республіками (включно з Російською Федерацією), ніж з центром. Польща підготувалась до міждержавних зв'язків, напівофіційно підтвердивши кордони, встановивши систематичні дипломатичні контакти й затвердивши в низці декларацій засади добросусідських відносин. Вона розглядала радянські республіки як повноцінних суб'єктів міжнародного права та як гідних рівного етичного й правового трактування. Навіть коли Скубішевський їхав до Радянського Союзу, він твердив: «У багатьох сферах наші відносини з різними республіками подібні до відносин між державами, цілком незалежними та суверенними». Він був єдиним політиком у світі, що неодмінно залучав радянські республіки до співпраці[515].

Литва була особливим випадком. Формально проголосивши незалежність задовго до розпаду Радянського Союзу (в березні 1990 р.), Литва не розглядалась де-юре як його складова, а її вимоги щодо незалежності викликали реваншистські заяви численної польської громади на території республіки. У серпні 1991 р. Польща стала другою державою (після Ісландії), що офіційно визнала незалежність Литви. Протягом двох попередніх років Скубішевський стверджував, що прагнення Литви мають бути задоволені відповідно до міжнародного права[516]. У 1989–1991 рр. представники польської меншини у Литві серйозно скомпрометували ці зусилля польської держави своїми вимогами щодо територіальної автономії, від яких сама Польща одразу відмежувалась. У жовтні 1989 р. в ноті Костжеви-Зорбаса йшлося про те, що єдиним партнером польської держави є литовська опозиційна група «Саюдіс» і що Польща не зробить нічого такого, що підтвердило б литовські побоювання польського реваншизму. Костжева-Зорбас вважав, що литовці мають всі підстави боятись Польщі більше, ніж поляки Німеччину, і виклав це бачення на папері за рік до підписання договору про кордони між Польщею та Німеччиною[517]. Скубішевський постійно наголошував, що Польща не має жодних територіальних претензій до Литви чи будь-якого іншого східного сусіда, та повторював прихильникам перегляду кордонів, що позиція, яку вони відстоюють, може призвести до кривавої війни й спровокувати німецькі претензії на заході[518].

Попри свою винятковість, випадок Литви підкреслює один важливий момент: політика «двох напрямків» розглядала польських партнерів як сусідні національні держави. Тоді як угорський прем'єр-міністр Йожеф Антал проголосив себе також і премєр-міністром всієї угорської діаспори, а сербський президент Слободан Мілошевич використав становище сербів у Косово, щоб здобути владу, польська зовнішня політика розглядала становище польських меншин як питання, що має бути розв'язане між національними державами, виходячи з міжнародних правових і етичних стандартів. З іншого боку, порівняння Польщі з Угорщиною та Сербією було не таке вже й безпідставне. Справді, у 1920 р. в Тріаноні Угорщина втратила дві третини своєї території, а в 1989 р. в сусідніх їй країнах мешкало два мільйони угорців. Хоча Польща й отримала компенсацію на заході, але в 1945 р. вона втратила майже половину своєї території, включно з двома з чотирьох найважливіших польських міст. У 1989 р. на землях східних сусідів Польщі залишалось понад мільйон поляків, більшість із яких була компактно розселена на литовських і білоруських територіях на межі з Північно-Східною Польщею[519]. Таким чином, половина поляків Радянського Союзу жила не далі трьохсот кілометрів від Вільнюса, який разом зі своїми околицями утворював доволі велику область, де більшість населення вважала себе поляками. Попри це, Польща, на відміну від Угорщини і Югославії, віддала перевагу відносинам із сусідніми країнами над прагненнями національної діаспори. У 1990–1991 рр. Польща співпрацювала саме з литовською національною державою, яка офіційно ще не існувала, а не з польською меншиною, чиї протести були цілком зрозумілими. Це було ознакою великої стратегії, що сприймала світ як спільноту національних держав.

Для «другого напрямку» в польській східній політиці щодо радянських республік були беззаперечні правові підстави. Ці республіки були правовими одиницями, створеними радянською конституцією, а їхню автономію підтримував Горбачов. Зрештою, існували підстави для того, щоб трактування Скубішевським населення радянських республік як «націй» відповідало загальній радянській практиці. Хай там як, а Радянський Союз був державою націй, розділеною на територіальні одиниці з національними назвами, його громадяни повинні були зазначати свою національність у паспортах. Утім, від Леніна до Горбачова радянська національна політика не передбачала можливості відокремлення республік, а отже, було менше правових підстав для неофіційного «третього напрямку» польської східної політики, тобто безпосередніх контактів колишніх польських опозиціонерів, що тепер були при владі у Варшаві, з українськими та литовськими національними діячами, що намагалися здобути національну незалежність і зруйнувати Радянський Союз. У 1989–1990 рр. цей неофіційний третій напрямок польської східної політики забезпечив Скубішевського інформацією про можливу підтримку національних опозиціонерів і підготував його до, як було зазначено в офіційному комюніке, візиту до «Радянського Союзу, Росії, України та Білорусі» у жовтні 1990 р. Насправді протягом року, коли Скубішевський був зайнятий відносинами з Німеччиною (осінь 1989 — осінь 1990 рр.), цей «третій напрямок» (відносини з опозицією) замінив напрямок «другий» (відносини з республіками), підготувавши грунт для пізнішого успіху останнього.

Проте так було радше з Україною, ніж з Росією, Білоруссю чи Литвою. Контакти між польськими опозиціонерами та російськими дисидентами були незначними й поодинокими, й у будь-якому разі в Росії ніколи не існувало чогось подібного до організованої націоналістичної опозиції з наміром «відокремитись» від Радянського Союзу. Зовсім з інших причин у поляків не було контактів із білорусами. Національний рух останніх був майже непомітним і зосереджувався на історичних та символічних питаннях, щодо яких поляки могли небагато сказати, а зробити — ще менше. Що стосується Литви, то хоча ветерани «Солідарності» й були найщирішими прихильниками «Саюдісу» литовські опозиціонери вирішили, що поляки хочуть захопити їхню країну та столицю Вільнюс[520]. Вони правильно зрозуміли, що польське литвофільство свідчило про те, що поляки вбачали в литовцях своїх «молодших братів», але помилково сприйняли польську культурну впевненість за прояви реваншизму. Литовські діячі все ще розглядали польську культуру як найбільшу загрозу своїй нації, і після 1991 р. їм знадобилось ще багато часу, щоб відмовитись від цієї вигідної й усталеної традиції на користь політичної співпраці.

Натомість в українській національній організації «Рух» діячі «Солідарності» знайшли готового й охочого до співпраці партнера[521]. В Україні національний рух був доволі сильним, щоб ставити питання про незалежність, але заслабким, щоб зрозуміти потребу в союзниках. Успіхи русифікаторської політики в Українській РСР переконали західноукраїнських патріотів, засновників «Руху», що радше Росія, а не Польща є головною загрозою українській нації[522]. Тоді як серед литовських патріотів радянська влада зміцнила образ Польщі як національного ворога, в Україні вона стала причиною перегляду позицій українцями, що у 1970-х рр. були свідками занепаду своєї національної культури. Польська меншина в Україні була приблизно такою ж, як і в Литві, але пропорційно вона була значно меншою. Тож коли вороже налаштовані польські організації проголосили неподалік від литовської столиці Вільнюса польську автономію, поляки в Західній Україні, що жили далеко від української столиці Києва, підтримали український національний рух. Крім того, якщо поляки в Литві зрідка асимілювалися з литовською культурою, то поляки в Україні розмовляли українською. З огляду на це українська опозиція була відкритішою для сприйняття ідей «Культури» та «Солідарності» ніж литовці, й охочіше бачила в Польщі приклад для наслідування[523].

Третій напрямок польської дипломатії забезпечив цим тенденціям своєчасну підтримку. Коли в серпні 1989 р. Польща здобула повний суверенітет, захоплення українців своїм західним сусідом досягло кульмінації. У вересні 1989 р. делегація «Солідарності» взяла участь в Установчому з'їзді «Руху», а Адам Міхнік звернувся з трибуни до переповненої зали о другій годині ранку: «Ми щасливі, що в цей момент Вашого національного відродження, яке Ви здобули важкою ціною судових процесів, таборів і загибелі найкращих синів цієї землі, з Вами «Солідарність», Польща з Вами. Нехай усміхнеться Вам доля, і дай Вам Бог сил. Хай живе вільна, демократична і справедлива Україна!». Його слова, прапори «Солідарності» та Польщі присутні зустріли овацією[524]. Ця промова фактично започаткувала третій напрямок польської східної політики, відкривши очі українським діячам на можливість здобути підтримку на Заході й нівелювавши антипольські настрої серед українських націоналістів на самому початку переходу українського націоналізму в політичний вимір. У 1989–1990 рр. провідні українські опозиціонери часто зустрічались з діячами «Солідарності», що тоді визначали спрямування польської політики, загалом схвалюючи офіційні кроки, які мали здійснити незалежна Польща та радянська Україна. Тому візит Скубішевського до Радянського Союзу в жовтні 1990 р., що був головним елементом політики «двох напрямків» найбільший резонанс викликав саме в Україні[525].

У жовтні 1990 р. Скубішевський і український міністр закордонних справ Анатолій Зленко підписали в Києві «міждержавну» декларацію, де йшлося, зокрема, про ненапад, визнання наявних кордонів і культурні права української та польської меншин. Скубішевський і Зленко наголосили на тому, що Польща та Україна виступають «як суверенні держави» Польська делегація привезла з собою перекладачів з української мови, а не з російської — вчинок, що його було гідно оцінено. Таким чином, Польща й Україна підготувалися до встановлення офіційних відносин як міжнародно визнані суверенні держави ще до проголошення української незалежності та розпаду Радянського Союзу[526]. У серпні 1991 р., після невдалого державного перевороту в Москві, вони обмінялись постійними представниками, а Польща виступила з декларацією про намір підписати державну угоду з Україною, і це в той час, коли 1 серпня 1991 р. президент США Джордж Буш закликав Україну залишитись у складі СРСР. Після підтвердження української незалежності на референдумі в грудні 1991 р. Польща стала першою державою, що офіційно визнала його результати. Завдяки контактам «третього напрямку» Скубішевський і польський уряд розуміли, що на такий крок чекали з нетерпінням. Швидке визнання перевершило сподівання українських патріотів, стало причиною виклику радянським міністром закордонних справ Шеварднадзе польського посла у Москві й було негативно сприйняте в США. Це також створило умови для подальшого розвитку неочікувано добрих польсько-українських відносин[527].

Польська політика опосередковано підтримувала політичну ідею України, що уможливлювало досягнення Україною незалежності та розпад Радянського Союзу в мирний спосіб. Цю ідею висунули деякі західноукраїнські діячі з огляду на українську багатонаціональну історію, велику російську меншину та тривалий радянський досвід. У 1990–1991 рр. такий підхід дозволив поширити по всій Україні думку про національну незалежність як політичну концепцію, яку за потреби можна було обгрунтувати пославшись на культуру, економіку чи інтереси місцевої еліти. Однак у 1989–1990 рр., коли український рух лише оформлювався, цілковитої згоди щодо цього політичного підходу досягнуто ще не було, тому дуже багато залежало від польської підтримки українських національних діячів і підтвердження польською стороною наявних кордонів. У той час коли лідери Західної Німеччини публічно не виступали за збереження наявних кордонів із суверенною Польщею, перший польський демократичний уряд надав беззастережні гарантії ще несуверенній Україні. Польська політика щодо радянських республік була рішучішою, ніж позиція США та інших західних країн, а також великодушнішою у розв'язанні найважливішого питання — проблеми кордонів, ніж політика її власного великого західного сусіда. Якби в серпні 1989 р. «Солідарність» не здобула влади, якби у вересні 1989 р. Міхнік та інші польські діячі не відвідали Україну, антипольські настрої були б там значно сильнішими. Якби польська політика була вороже налаштована до України, деякі західноукраїнські діячі могли б відмовитись від політичного проекту націєтворення й сповідували б менш привабливий для київської еліти і російськомовної української більшості націоналізм. Якби Польща почала виступати за мирну зміну кордонів, як це робили тоді, наприклад, Угорщина та Румунія, західноукраїнські діячі мусили б спрямувати більшість своїх зусиль в інший бік. Таким чином, саме примирливий польський підхід дав «Рухові» змогу залишитися центристською силою з широкою підтримкою, що мало би принести перемогу в національних дискусіях, а відтак — посприяти розпаду СРСР. Політичний підхід «Руху» до національного питання дав змогу українцям у грудні 1991 р. висловитись на підтримку незалежності.

Своїм успіхом «Рух» має завдячувати політичним навичкам західних українців і деяких українських комуністів. Хоча у 1990–1991 рр. українські національні діячі відчули вітер змін, біля штурвалу опинились саме українські комуністи, і без співпраці «Руху» з Головою Верховної Ради УРСР Леонідом Кравчуком (нар. 1934 р.) човен української незалежності навряд чи досягнув би берега. Кравчукова тактовна підтримка «суверенітету» впевнила західних українців у тому, що їхні власні погляди можна поширити всією Україною, тоді як його політичний талант дав іншим українцям змогу сприйняти незалежність як природну та вигідну річ. Свідомий українського націоналізму як колишній голова ідеологічного відділу ЦК КПУ що в 1980-х рр. мусив із ним боротись, волинянин за походженням, Кравчук зміг використати патріотизм, не розпалюючи національної ворожнечі[528]. Якби польська політика не була настільки показово проукраїнською, консервативні комуністи могли б використати вагомий аргумент проти незалежності: необхідність московської підтримки проти Польщі. У такій ситуації спроба Кравчука об'єднати пронезалежницьку еліту з виборцями зі Східної та Центральної України навколо ідеї незалежності і власної кандидатури на посаду президента (референдум і президентські вибори відбулись одночасно в грудні 1991 р.), напевно, зазнала би поразки[529].

Перехід від зовнішньої політики до політики внутрішньої можна представити ширше. Завдяки польській політиці Україна вперше за свою модерну історію мала лише одного національного ворога — Радянський Союз. Як і поляки та німці, українці завжди остерігались оточення. Від поділу 1667 р. в Андрусово до поділу 1921 р. в Ризі здавалося, що Польща та Росія завжди готові співпрацювати коштом України. Дипломатичне диво осені 1990 р. полягало в тому, що об'єднання Німеччини відбулось так, щоб зменшити польські побоювання, а польську незалежність було представлено так, щоб зменшити побоювання українські. Сміливістю польської політики та свідченням її продуманості було те, що відкритість Україні передувала примиренню з Німеччиною. Скубішевський відвідав Київ і запевнив Україну в недоторканості кордонів до того, як був підписаний німецько-польський договір про кордони. Польська політика усунула традиційне українське відчуття перебування в оточенні, в такий спосіб послабивши позиції крайніх лівих і спрямувавши енергію української національної правиці в конструктивне русло. Це уможливило політичні переговори про українську незалежність і сприяло мирному розпаду Радянського Союзу. Мабуть, ця українсько-польська угода була не менш важливою для розвитку подій, ніж відоме протистояння тих часів між Михайлом Горбачовим і Борисом Єльциним у Москві.

Візит Скубішевського до Москви у жовтні 1990 р. був достатньо успішним. Він докладав усіх зусиль, щоб відмежувати «еру Радянського Союзу» від «ери Російської Федерації» приділяючи стільки ж уваги російській владі, скільки й радянській. Декларація, підписана Скубішевським із російською владою, стала першим офіційним документом Російської Федерації, підписаним з іншою державою[530]. Польсько-радянські переговори були спрямовані на укладення нового міждержавного договору й угоди про виведення радянських військ із польської території. У грудні 1990 р. Польща зробила все для того, щоб виведення радянських військ з її території відбулось одночасно з транзитом радянських військ, що залишали Німеччину. Головним питанням переговорів стали так звані «клаузули безпеки», що забороняли Польщі вступати в союз з будь-ким, окрім СРСР, співпрацювати з іноземними спецслужбами, окрім радянських, і давати згоду на розміщення на своїй території будь-яких іноземних армій, окрім радянської. У результаті питання транзиту було розв'язано, а клаузули вилучено з остаточного варіанта угоди. 10 грудня 1991 р. Польща та СРСР парафували договір й узгодили умови виведення радянських військ[531]. Однак ці домовленості так і не були втілені в життя, оскільки того самого місяця Радянський Союз перестав існувати.

Державою-наступницею СРСР стала Російська Федерація. Готовність Польщі сприймати останню серйозно не принесла їй особливої вигоди: після розпаду Радянського Союзу Російську Федерацію серйозно сприймали всі. Оскільки вона не мала окремої республіканської комуністичної партії, там не було російських «національних комуністів», що були готові вести переговори, як у випадку з Україною, чи очолити національний рух, як це було в Литві, чи побачити в Польщі зразок для демократичних перетворень і стосунків між опозицією і владою. Оскільки небагато російських національних діячів, якщо взагалі хоча б хтось із них, розглядали розпад СРСР як щось позитивне для своєї нації, їхня позиція не надто відповідала настроям їхніх колег у Східній Європі[532]. Російські дисиденти не вважали, що можуть чогось навчитись від Польщі, тому досвіду дружніх контактів між опозиціонерами двох країн фактично не було. Через це другий і третій напрямки польської східної політики не мали великого значення у відносинах з новою російською державою.

З іншого боку, успішним виявився перший напрямок (зв'язки з центральним радянським урядом у Москві): міждержавний договір й угода про виведення військ уже були узгоджені з центральною радянською владою. Дуже швидко, в травні 1992 р., Польщі вдалося підписати два договори з Російською Федерацією. У пришвидшеному темпі ці переговори повторили всі моменти попереднього етапу: зверхність російських військових, «клаузули безпеки» міністерства закордонних справ і, зрештою, підписання угоди на бажаних для польської сторони умовах. У жовтні 1992 р. останні російські військові частини залишили Польщу[533]. Хоча обнадійливих моментів для майбутніх російсько-польських відносин було небагато, у 1990–1991 рр. політика «двох напрямків» заклала правовий грунт, надала політичний імпульс і створила прецедент у переговорах для швидкого розв'язання нагальних питань у 1992 р. З огляду на те, що російсько-польські відносини з часом лише погіршувались, така швидкість мала непересічне значення.

Візит Скубішевського до Мінська в жовтні 1990 р. зазнав фіаско, оскільки перед польським міністром постала низка складних історичних проблем, які його політика чітких двосторонніх відносин з майбутніми національними державами намагалась уникати. Водночас Горбачов тиснув на Литву, щоб та відкликала свою декларацію про незалежність, намагаючись досягнути цього за допомоги Білоруської РСР. Знаючи, що Вільнюс був об'єктом історичних претензій білорусів, поляків і литовців, ми можемо зрозуміти підстави такої тактики. Радянська Литва отримала Вільнюс як свою столицю завдяки політиці Сталіна під час Другої світової війни. Коли 10 березня 1990 р. Литва проголосила незалежність, Горбачов пригрозив віддати Вільнюс комусь іншому, і литовці цілком серйозно сприйняли цю погрозу. Комуністична партія Білорусі підтримала ці маніпуляції радянського центру. 29 березня 1990 р., після зустрічі з Горбачовим, білоруське Політбюро оголосило, що в разі проголошення Литвою незалежності Білоруська РСР висуне свої претензії на Вільнюс[534].

Офіційний білоруський реваншизм підтримав радянську політику і міг посилатися на прочитання історії національною інтелігенцією, відповідно до якого Білорусь не підписувала жодного договору, що передавав би колишні польські території Литві, а відтак в умовах перебудови вона більше не була нічим зв'язана. Білоруський реваншизм був суголосний баченню Білорусі як відродженого Великого князівства Литовського зі столицею у Вільнюсі. Провідні білоруські діячі згадували Вільнюс XIX ст. як колиску білоруського національного руху і міжвоєнний Вільнюс як батьківщину їхніх політичних попередників. Вони уявляли собі, що білоруська незалежність означатиме відновлення Великого князівства Литовського, а отже, «повернення» Вільнюса Білорусі. У 1989 р. на запрошення литовського «Саюдісу» Білоруський народний фронт провів у Вільнюсі установчий з'їзд, розчарувавши господарів заявою про теперішню литовську столицю як білоруське місто. Влітку 1990 р. провідні представники білоруської опозиції запропонували литовським національним діячам створити федерацію, але тих ця ідея не зацікавила[535].

Візит польського міністра закордонних справ до Мінська в жовтні 1990 р. оживив істерію давніх суперечок. Представники білоруської комуністичної влади заявили Скубішевському, що, оскільки Білорусь не була стороною повоєнних домовленостей, вони не мають повноважень підписувати угоди про підтвердження кордонів 1945 року. Попри те, що Польща була єдиною суверенною державою, зацікавленою в підтримці білоруської незалежності, місцева опозиція на якийсь момент потрапила в пастку історичного мислення. Білоруські патріоти скаржились на польський «терор» проти білорусів у Польщі (якого не було), згадували про «етнічну» білоруську територію в складі Польщі та пропонували мирне територіальне врегулювання з урахуванням цих «етнічних» реалій. Водночас вони побоювались, що Польща захоче повернути території, які Сталін забрав у неї й віддав Білоруській РСР наприкінці Другої світової війни. 1945 року Литовська РСР отримала Вільнюс, але саме Білоруська РСР здобула більше колишніх польських територій. Також більшість білоруських національних діячів вірили, що поляки в Литві насправді були білорусами, яким треба повернути їхню справжню національну ідентичність, і було б найкраще, якби це сталось у відновленому Великому князівстві Литовському, до якого увійдуть білоруські, литовські та деякі польські землі[536].

Звісно, ідея Великого князівства Литовського була міфом, але довготривалим, що не мав стільки внутрішніх суперечностей, скільки їх було в модерному націоналізмі білоруських сусідів. Білоруські національні діячі продовжили давню традицію, що була започаткована в часи занепаду Великого князівства Литовського, продовжилась у Міцкевичевій романтичній поезії й закінчилась (у різний час у різних місцях) тоді, коли втілена у федералізмі ранньомодерна ідея нації зазнала невдачі. У Польщі ця традиція завершилась у 1921 р., коли Пілсудському не вдалося здобути території, що були потрібні йому для створення федерації, а демократія стала на бік менш вибагливого польського націоналізму. Для білорусів у Польщі ця традиція перестала існувати у міжвоєнний період, коли польська політика почала перешкоджати діяльності білоруських діячів у Вільно, викликавши обурення останніх. У 1939 і 1945 рр. ідея Великого князівства Литовського вкотре провалилась, коли білоруським комуністам не вдалося приєднати Вільно до Білоруської РСР. Після 1990 р. на неї знову чекала поразка в Мінську, коли сусіди Білорусі відмовились від пропозиції створити федерацію, а білоруський електорат виявив байдужість до суто елітарної федералістичної ідеї.

Ослаблення радянської влади та викриття радянської підступності не змогли миттєво створити модерну білоруську націю. Зенон Пазняк (нар. 1944 р.), лідер Білоруського народного фронту, відкрив масові поховання під Куропатами, де в 1937–1941 рр. радянський НКВС стратив принаймні 100 тис. мирних мешканців. Початок ексгумацій у Куропатах у 1988 р. став моментом народження білоруського націоналізму. Потрібен був час, щоб білоруські національні діячі вийшли за межі непростих і болючих історичних питань, зробили висновки з невдалих спроб воскресити Велике князівство Литовське та переорієнтувалися на модерну ідею національної держави, яка існувала б і в недосконалих кордонах. Польська політика забезпечила їх часом і навіть запропонувала приклад. Скубішевський дотримувався погляду, що питання кордонів не підлягає жодній дискусії, а врегулювання наявного територіального поділу має передувати історичним дебатам. Польська політика підтримувала модерну білоруську національну державу, ідея якої не знайшла достатньо прихильників серед самих білорусів. Білоруська РСР з її консервативною партійною владою та ностальгійною патріотичною опозицією мало нагадувала ті протонаціональні держави, з якими намагалась встановити зв'язок польська політика «двох напрямків». Хоча білоруські комуністи й використовували ідеї елітарної національної опозиції, але робили це з підказки Горбачова, а не під тиском громадської думки. У 1990 р. білоруський національний рух був у такому стані, що жодним чином не міг впливати на білоруську чи радянську політику. У жовтні 1990 р. в польських дипломатів склалося враження, що Комуністична партія Білоруської РСР просто виконувала інструкції з Москви та використовувала місцевих національних діячів як бутафорію у власному ляльковому театрі. Подальші події підтвердили ці підозри. Зрештою, після невдалого державного перевороту в Москві у серпні 1991 р. та визнання на міжнародному рівні литовської незалежності у вересні 1991 р. Білоруська РСР відмовилась від усіх територіальних й історичних претензій до Польщі, прийнявши початкову польську пропозицію спільної декларації, підписання якої в жовтні 1991 р. стало для Білорусі першим кроком у міжнародній політиці[537].

У 1990 р. в Литві, на відміну від Білорусі, існувала організована та масова національна опозиція. Литовський рух «Саюдіс» мав велику народну підтримку, визначав литовську політику, здобув контроль над парламентом і проголосив національну незалежність. Ставлення нових лідерів Литви до території Литовської РСР було однозначним: тепер це була суверенна територія незалежної литовської держави. Як ми вже бачили, Вільнюс і навколишні території не входили до складу міжвоєнної Литви. Сталін розділив північно-східну частину міжвоєнної Польщі між Литовською і Білоруською РСР, внаслідок чого Литва отримала Вільнюс. Хоча в 1944–1946 рр. багато поляків виїхали з Вільнюса, однак вони все одно складали значну більшість у Вільнюському та Шалчинінкському районах Литовської РСР (за всесоюзним переписом 1989 р. там мешкало 63,8% і 79,8% поляків відповідно). Поляки також становили більшість на іншому боці литовсько-білоруського кордону. Таким чином, принаймні 50% поляків Радянського Союзу, площа якого становила 22 402 тис. кв. км, населяли територію лише в 30 тис. кв. км на межі двох невеликих республік. Половина поляків колишнього Радянського Союзу проживала на одній тисячній його території, що перед Другою світовою війною цілковито належала польській державі й лежала на прикордонні, особливо непевному, зважаючи на те, що литовська столиця була розташована за 40 км від кордону з Білоруссю.

Однак радянська влада створила дві достатньо відмінні польські меншини в цих країнах. У Білоруській РСР поляки розчинились серед місцевих білорусів і прибулих росіян і не могли навчатись у польських школах[538]. Замість того, щоб опановувати літературну польську чи білоруську мови, вони зазвичай вчили російську — мову соціального престижу. Як наслідок, у 1990-х рр., мабуть, лише один із десяти білоруських поляків розмовляв з родиною польською. Ситуація в Литовській РСР відрізнялась кардинально. Тоді як у Білоруській РСР польські школи було ліквідовано, в Литовській РСР поляки могли обирати між навчанням польською, російською або литовською мовами. Оскільки вивчити литовську мову для них було значно важче, ніж російську, що, крім цього, була також мовою влади в СРСР, поляки не надто прагнули записуватись до литовських шкіл. Таким чином, литовські школи та університети, відтворюючи й утверджуючи лінгвістичний поділ між балтійською та слов'янською мовними групами, створювали чіткий соціальний бар'єр між їхніми представниками і формували дві потенційно відмінні політичні еліти[539]. Попри те, що литовська мова була мовою політики в Литовській РСР, ледве кожен шостий поляк володів нею у 1989 р.[540].

Окрім того, в Білоруській РСР місцевий націоналізм був слабким, а повоєнна русифікація — успішною. Відповідно, місцеві поляки вважали русифікацію небезпечнішою, ніж місцевий націоналізм, і прихильно ставились до білоруської ідеї[541]. Також на відміну від представників титульної нації вони рідше вступали до комуністичної партії. Тому, з погляду Москви, поляки були найменш певною національністю в радянській Білорусі, тож після Другої світової війни їх треба було асимілювати. В Литві ситуація була іншою. Тут місцевий націоналізм був доволі сильним, а здобутки русифікації — мізерними. На відміну від поляків у Білорусі, поляки в Литві більше остерігалися місцевого націоналізму, ніж русифікації. Вони пам'ятали литовське правління у 1939–1940 рр., діяльність литовських посадовців під час німецької окупації в 1941–1944 рр., а після 1945 р. стали свідками часткової литовізації власних земель у межах, дозволених радянською владою. Поляки в Литві все ще розглядали литовців на своїх землях як зайд і ставилися до них ще більш неприязно, ніж до росіян[542]. Також у Литовській РСР поляки частіше за литовців вступали до комуністичної партії. У підсумку, тоді як поляки в Білоруській РСР вважались менш надійними, ніж титульна нація, поляки в Литовській РСР вважались надійнішими за литовців. І так було не тому, що перші сприйняли комунізм, а другі — ні. Просто литовці та поляки дійшли двох відмінних національних компромісів у Литовській РСР, а радянська влада могла використовувати одних проти інших.

Це потенційне протистояння між литовцями та поляками в Литовській РСР стало реальністю наприкінці 1980-х — на початку 1990-х рр., частково через плани литовських національних діячів і радянської влади, а до певної міри — випадково. Отримавши можливість самовираження, литовські національні діячі назвали литовських поляків «полонізованими литовцями», національну ідентичність яким мала повернути незалежна держава. Литовський закон про мови, що зобов'язував неурядові установи використовувати в своїй діяльності литовську мову, викликав занепокоєння серед поляків, які за інших умов могли б взагалі не помітити литовської незалежності. Нові проблеми з правописом польських прізвищ змусили людей думати, що польськість сама собою стала протизаконною. Наприклад, вони мали всі підстави очікувати, що земельна реформа дискримінуватиме тих, чиї претензії на землю базуватимуться на міжвоєнних польських документах. У 1990 р. місцеві поляки вважали, що метою литовського національного руху було змусити їх обрати між асиміляцією й еміграцією, що фактично було правдою[543]. Таким чином, у 1990 р., як і в 1940 р., литовська політика у Вільнюському регіоні майже не залишала можливості для політичного, а не лише етнічного ототожнення з литовською державою.

Після проголошення Литвою незалежності у березні 1990 р. радянська центральна влада мобілізувала місцевих поляків. У той час як перед всією Литвою постала проблема економічного ембарго, території з польською меншиною отримували товари з Радянського Союзу. Москва погрожувала Литві поділом, а тим часом польські організації та райони з польською більшістю проголосили територіальну автономію. Литовці мали підстави підозрювати багатьох лідерів польської меншини у співпраці з радянським КДБ[544]. Своєю популярністю ідея автономії завдячувала тому, що місцеві поляки справді боялись литовського націоналізму, а місцева еліта могла посилатися на щиро та широко підтримувану концепцію польськості. Це був звичайний польський етнічний націоналізм, пов'язаний із Католицькою Церквою та закорінений у переконанні, що найкращі поляки знаходились на своїй литовській батьківщині. Федералістичні ідеї залишились у 1939 р.; їх остаточно поховали Друга світова війна, радянська класифікація населення з подальшими депортаціями, а також литовський націоналізм.

Після перемоги етнічного визначення нації традиції Великого князівства Литовського були забуті й у Варшаві. Польська комуністична влада виводила свою легітимність із гаданого спадку середньовічної Польщі П'ястів, залишаючи східні території ранньомодерної Речі Посполитої радянській історії. Цю помилку було використано для протидії комунізму. До 1989 р. спроби «Культури» та польської опозиції були спрямовані не на те, щоб повернути Річ Посполиту до польської історії, а радше на паралельне прочитання історії Литви, Білорусі й України за польським зразком. Пропагуючи історично сумнівний, але безперечно політично перспективний мультинаціоналізм, вони визнавали в такий спосіб існування та легітимність інших модерних націй. Діячі «Культури» прагнули змінити загальне переконання щодо історичної неминучості польської національної держави на визнання права сусідніх народів творити свої держави. Модерна націоналістична ідея про те, що литовська національна держава є відродженою версією колишнього Великого князівства Литовського, тріумфувала не лише у Вільнюсі, а й у Варшаві. Колишні суперечки щодо Вільнюса видавалися лише непорозумінням, а територіальні сподівання поляків у Литві здавалися непослідовними й безпідставними. У попередніх розділах ми побачили різницю між традицією та історією й висунули твердження, що забування власної традиції є необхідною умовою для творення своєї історії[545]. Інколи те саме можна сказати і про національне зближення: перед тим як дві нації досягнуть порозуміння, кожна має побачити в іншій націю, рівну собі. Окрім того, на певному найзагальнішому рівні нації повинні погодитися з тим, що й інші нації мають власні національні історії.

Сприйняття масової нації як джерела політичної легітимності, а національної держави — як історичної одиниці, відкинуло на узбіччя тих представників нації, яким не пощастило опинитись у «своїй» національній державі. Тож поляки в Польщі вважали поляків із Литви селюками та радянськими простаками, а Костжева-Зорбас, польський патріот й один із творців польської східної політики, взагалі називав польських автономістів у Литві «радянськими людьми польського походження»[546]. Чи можливо уявити собі очевидніше виключення з національної спільноти?! Хоча Костжева-Зорбас написав цю статтю до того, як почав працювати в польському міністерстві закордонних справ, вона побачила світ саме за місяць до його першої парламентської доповіді з викладом засад політики «двох напрямків» Представники селянської «Солідарності» написали відкритого листа польським селянам у Литві, засуджуючи підтримку тими радянської влади. Головна польська щоденна газета кепкувала з декларації польської меншини про територіальну автономію, цікавлячись, чи російське узбережжя Тихого океану теж було польським[547]. Міністр закордонних справ Скубішевський і президент Валенса виступили проти цих територіальних претензій, пропонуючи полякам у Литві вважати себе громадянами майбутньої литовської національної держави[548].

Попри ці суперечності поляки та литовці поділяли ту саму історичну парадигму. І перші, й другі виводили своє походження з попередніх держав, історію яких вони припасовували до сучасних умов. Польща та Литва інтелектуально поділили між собою колишню Річ Посполиту: Литва претендувала на Велике князівство Литовське та його середньовічну історію, а Польща — на середньовічне королівство П'ястів. Без сумніву поляки також вважали ранню Річ Посполиту польською державою, але цієї ж помилки припустились і литовці, розглядаючи своє перебування в складі Речі Посполитої як кінець литовської цивілізації. Польська східна політика (Ostpolitik) виходила з припущення про майбутню появу на сході національних держав, а литовці й справді як ніхто інший з-поміж польських сусідів вважали появу своєї національної держави неминучою. Це великою мірою пояснює, чому після не дуже обнадійливого початку польсько-литовські відносини стали такими гарними наприкінці 1990-х рр.

Втім, на початку 1990-х рр. все ще залишались великі обшири модерної історії, які треба було прояснити. Для литовських національних діячів, що переймалися загроженою литовською державою, поєднання «польської» меншини з «польською» державою було занадто міцним, щоб швидко його забути. Не маючи досвіду спілкування із «Солідарністю» та новою польською елітою, литовці сприймали литовських поляків за пересічних поляків загалом, а нову суверенну польську державу вважали природним союзником польської меншини в Литві та партнером російських імперіалістів у Москві.

У січні 1991 р., коли радянський спецназ штурмував Вільнюську телевізійну вежу, вбивши при цьому 13 і поранивши сотні осіб, суперечності між цими чотирма позиціями (радянська влада, литовські патріоти, польська меншина й польська держава) загострилися ще більше. Радянські представники заявляли про поділ Литви, вважаючи Білоруську РСР і польську меншину гідними претендентами на Вільнюс і прилеглі території[549]. Литовські патріоти обстоювали проголошену ними незалежність і закликали національні меншини підтримати цю справу. Парламент призначив референдум, на якому за незалежність проголосувало 90% литовських виборців (явка становила 86%), а також пообіцяв створити окрему адміністративну одиницю для польської меншини. Ця обіцянка, яка так ніколи і не була втілена в життя, не задовольнила польську меншину в Литві. Криза тривала, а вибране керівництво територій, де поляки складали більшість, разом із лідерами Союзу поляків у Литві активно наполягали на територіальній автономії. Найамбітніший їхній проект під назвою «Вільнюсько-польський національно-територіальний край» було започатковано в травні 1991 р. на з'їзді представників місцевої польської влади. Найвищим і єдиним органом влади на його території мав стати місцевий парламент, цей край мав би власний прапор і армію, а його населенню пропонувалось потрійне громадянство: литовське, вільнюське та польське або радянське. Фактично це було проголошенням незалежності[550].

Польська влада у своїх заявах засудила застосування сили, дистанціювалась від польської меншини й схвалила литовську незалежність, майже визнавши її на офіційному рівні. Спільна декларація польських Сейму та Сенату відкрито провела історичні паралелі між Польщею та Литвою[551]. Польський уряд відкликав свого посла з Москви, зробив запит на проведення зустрічі Наради з безпеки та співробітництва в Європі для обговорення московського нападу, а потім запросив литовців приєднатися до своєї делегації на цій зустрічі[552]. Відповідно до опитувань, проведених у лютому 1991 р., 90% польських громадян підтримували незалежність Литви, і саме така кількість литовських громадян того ж самого місяця на референдумі проголосувала за незалежність[553]. Щонайменше 15 тис. поляків вийшли на демонстрацію протесту проти використання Москвою сили: у Варшаві всюди можна було побачити литовські прапори, особливо поблизу радянського посольства і на його воротах. По всій країні поляки збирали вантажі з медикаментами та продовольством і відправляли їх до литовської столиці[554]. У Вільнюсі литовські депутати в оточеному приміщенні парламенту вітали діячів «Солідарності», а тепер вже польських парламентарів, що переказали їм слова симпатії і підтримки від поляків. У Вільнюсі Адам Міхнік, редактор провідної польської газети, проголосив: «Хай живе вільна Литва!» а Яцек Куронь, найавторитетніший польський політик, пообіцяв, що він залишиться у литовському парламенті стільки, скільки буде потрібно і що він готовий там померти[555]. Це були не порожні фрази, адже в січні 1991 р. ніхто не знав, що буде далі, а литовський уряд навіть розробив план зі створення еміграційного уряду у Варшаві. Доручили це непросте завдання міністрові закордонних справ Альгірдасу Саударгасу (нар. 1948 р.), відповідальність і сміливість якого зірвали бурхливі оплески в польському парламенті[556].

У 1990–1991 рр. польські відносини з Литвою були кращими, ніж відносини з Російською Федерацією, Білоруссю й Україною. Водночас Польща не підписала з Литвою жодної міждержавної декларації, а непорозуміння щодо польської меншини так і не були розв'язані. Невдала спроба закласти правову основу для політичних відносин пізніше відіграла важливу роль. Хоча, як і в інших випадках, політика «двох напрямків» дала представникам польської влади змогу усвідомити страхи сусідів Польщі і зрозуміти, чому модерна польська держава могла сприйматись як спадкоємець імперіалістичного минулого[557]. Коли наприкінці 1991 р. польські східні сусіди здобули незалежність, суперечності з Литвою стали першочерговою проблемою. Після краху Радянського Союзу історичні суперечки за Вільнюс опинилися в центрі уваги литовської дипломатії. Як виявилось, польська підтримка Литви під час кризи була найменшим, на що розраховували литовські діячі, і недостатньою для того, щоб позбутися страху перед Польщею. А оскільки це був переважно страх польської культури, жодна політична ініціатива Варшави не могла допомогти в цьому. Попри польську політичну підтримку провідні представники литовської влади говорили про польський націоналізм та імперіалізм, а також про можливість польського нападу на Литву та її подальшого поділу між Росією та Польщею. Литовські політики вимагали, щоб Польща не лише порядно діяла в теперішньому, а й виправила минуле. У 1992–1993 рр. литовська вимога до Польщі вибачитись за «окупацію» Вільнюса у 1920 р. наштовхнулась на відмову обговорювати історію, а польська вимога надання політичних прав польській меншині в Литві викликала литовський протест проти втручання у внутрішні справи країни.

Ця ситуація продемонструвала обмеженість польської східної політики «двох напрямків» і визнання східних сусідів як рівних національних держав. Коли польські східні сусіди насправді стали національними державами, ця політика застаріла. Рівноправні національні держави повинні з однаковою повагою ставитись до національних історій інших, а також мати змогу самостійно проводити власну внутрішню політику попри протести сусідів. Відтак дискусії навколо питань історії та меншин вимагають інших правових приписів, ніж право націй на самостійне існування як незалежних держав, що в 1990–1991 рр. було загальноприйнятою основою польської східної політики. На початку 1992 р. Скубішевський запропонував для розв'язання цієї дилеми політику «європейських стандартів». Так само, як політика «двох напрямків» перебільшила силу націй на схід від Польщі і в такий спосіб допомогла їм здобути незалежність, так і політика «європейських стандартів» перебільшила чіткість європейських правових норм і в такий спосіб посприяла привнесенню їх до колишнього Радянського Союзу. Інакше кажучи, коли Польща мала справу з радянськими республіками, вона розглядала їх як національні держави; коли ж мала справу з пострадянськими національними державами — вона вбачала в них партнерів у європейській інтеграції. Така політика могла спрацювати лише за умови, коли саму Польщу сприймали не як спадкоємицю національних традицій, а як невід'ємну складову Європи.

Розділ 13 Європейські стандарти та польські інтереси (1992–1993)

Перші рядки «Дипломатії і ловів» четвертої книги Міцкевичевого «Пана Тадеуша», славлять великі литовські Бєловєзькі ліси — традиційне місце полювання великих князів литовських. 8 грудня 1991 р. в мисливському будиночку вже в білоруській Біловезькій пущі Станіслав Шушкевич, Борис Єльцин і Леонід Кравчук поклали край шестидесятидев'ятирічній історії Радянського Союзу. Три лідери республік-засновниць Радянського Союзу оголосили, що СРСР більше не є суб'єктом міжнародного права. Розпад Радянського Союзу утвердив національні держави на просторі всієї колишньої Речі Посполитої. Російська Федерація, Україна, Республіка Білорусь і Литовська Республіка приєднались до Республіки Польща в новій Східній Європі. Що чекало на такі місця, як Біловезькі ліси, що об'єднували ці п'ять країн? Як на остаточну дезінтеграцію східного сусіда мала реагувати Польща, що до розпаду Радянського Союзу була головним противником будь-яких територіальних змін?

У 1989–1991 рр. польська «політика двох напрямків» виглядала утопічною (але виявилась дієвою), оскільки Польща намагалася встановити відносини з республіками Радянського Союзу тоді, коли мало хто міг подумати про розпад імперії. У 1992–1993 рр. уже «політика європейських стандартів» виглядала утопічною (але виявилась дієвою), оскільки використовувала привабливість західних інституцій тоді, коли не було жодного натяку на їхнє розширення. До 1993 р. Європейський Союз (ЄС) відмовлявся від розширення на схід. Позиція НАТО була не такою категоричною, але протягом цього періоду питання щодо розширення Альянсу в схід-ному напрямку також не розглядалось. Втім, передчуття Польщі щодо розширення західних інституцій було логічним продовженням її передчуття щодо розпаду Радянського Союзу. Після того як політика «двох напрямків» посприяла творенню національних держав у Східній Європі, політика європейських стандартів поліпшила відносини між ними.

Щоб зрозуміти причини запровадження політики європейських стандартів, спочатку слід поглянути на польські інтереси. По-перше, Польща була зацікавлена в тому, щоб проблеми зі східними сусідами не перешкодили її інтеграції із Заходом. У 1992–1993 рр. головним пріоритетом для урядів Польщі, що прийшли на зміну «Солідарності», стало приєднання до ЄС і НАТО[558]. Міністр закордонних справ Кшиштоф Скубішевський розумів, що проблеми зі східними сусідами можуть бути використані як аргумент проти вступу Польщі до цих організацій, і намагався запобігти цьому, якнайшвидше налагодивши відносини з ними. По-друге, Польща була зацікавлена зберегти на сході литовську, білоруську й українську національні держави, які могли б стати найкращим захисним муром проти майбутнього російського імперіалізму. Третім важливим моментом для Польщі був захист поляків у колишньому Радянському Союзі, більшість з яких мешкали в Литві, Білорусі та Україні. Хоча часом ставлення до поляків на сході відігравало головну роль у внутрішній польській політиці, в зовнішній воно послідовно відходило на другий план, поступаючись меті повернутися до Європи чи підтримати здобуття незалежності східними сусідами. Розв'язанню цих трьох питань (західна інтеграція, східна консолідація та захист меншин) мали сприяти міждержавні договори з Литвою, Білоруссю й Україною. Ці договори базувались на деклараціях, підписаних з радянськими республіками у 1990–1991 рр. під час політики «двох напрямків», і містили складову, яку польські дипломати назвали «європейські стандарти».

Під європейськими стандартами вони розуміли територіальну цілісність національних держав і захист культурних прав меншин. Не висуваючи жодних територіальних претензій до своїх східних сусідів, Польща очікувала, що вони натомість відмовляться від подібних претензій до неї. Прагнучи захистити права поляків, що проживали за кордоном як громадяни інших національних держав, Польща виступала проти спроб цих спільнот здобути територіальну автономію. Відповідно такі самі права було запропоновано національним меншинам у Польщі, а сама вона не приставала на будь-які територіальні сподівання з їхнього боку. Ці принципи й було покладено в основу переговорів. Визнання східних сусідів і підтвердження наявних кордонів не використовувались Польщею як важелі впливу під час обговорення питання про права польських меншин. На відміну від Західної Німеччини Польща одразу й беззастережно визнала наявні кордони.

Тут же стали очевидними три складові цього підходу. По-перше, це була політика, для якої першочерговими залишались держава та її громадяни, а не нація та її представники. Як казав Скубішевський: «Права меншин — це не особливі права, а радше права людини й засадничі свободи, які стосуються, зокрема, й представників національних меншин. Обов'язок держави — забезпечити повну рівність національних меншин із рештою громадян за допомогою цих прав і свобод. Ця рівність є рівністю в рамках держави й однаковими стандартами для всіх людей, незалежно від їхньої групової належності»[559]. По-друге, ця політика базувалась на міжнародному праві, а не на національному прочитанні історії. Скубішевський категорично заявляв: «Історія не є і не може бути чинником, що визначає сприйняття чи творення сьогоднішньої реальності»[560]. Політика європейських стандартів віддала перевагу не заступництву за ту чи іншу упосліджену меншину чи розгляду скарг на недоладно проведені кордони, а негайному й усебічному правовому порозумінню між державами в межах їхніх теперішніх кордонів. По-третє, це була політика добровільної європеїзації. Не чекаючи європейського втручання, Польща намагалася залагодити конфлікти до того, як Європа довідається про їх існування, й запровадити у Східній Європі європейські норми до того, як постане якась інша альтернатива[561]. Ідея полягала в тому щоб «переконати всіх наших східних сусідів у тому, що вони також повинні запровадити в своїх новопосталих державах певні європейські моделі та стандарти, які ми вважали найважливішими протягом останніх років». Головними серед них були «європейські стандарти щодо прав меншин»[562].

Польща не лише впроваджувала, а й визначала ці норми. Слід наголосити на тому, що на той час не існувало європейських стандартів щодо прав меншин. Після початку війни в Югославії влітку 1991 р. європейські інституції почали ставити перед державами, що прагнули вступити до ЄС, чіткіші цілі, які, втім, не були простим відображенням стандартів, що вже превалювали в цій організації. Визначення прав меншин було в центрі палких дискусій, а ідея існування національних меншин була невідомою конституціям більшості держав-членів ЄС. Скубішевський апелював до Копенгагенського документа Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1990 р., що став джерелом для визначення стандартів у клаузулі про права меншин у підписаному в 1991 р. німецько-польському договорі. Це була спроба віднайти зрозумілу позицію в запеклих дебатах про права меншин в Європі на початку 1990-х рр. В політичному вимірі концепції щодо визначення національних меншин як груп людей, які самі себе так визначають, і чітке розрізнення між їхніми культурними та територіальними правами, були польськими. Ці задуми постали під час переговорів із Німеччиною, коли Польща виступала з позиції слабшого, й були використані під час переговорів з її найближчими східними сусідами, коли вже Польща виступала з позиції сильнішого. Намагаючись апелювати до набору загальнозрозумілих європейських стандартів, Польща насправді консолідувала їх. Такий підхід мали підтримати західні сусіди Польщі. Те саме можна сказати й про територіальну цілісність. Справді, європейські країни та інституції навряд чи схвалили би зміни державних кордонів, але тогочасні приклади, такі як німецьке об'єднання, заяви Західної Німеччини щодо польських кордонів перед об'єднанням, реваншистська конституція Ірландії, амбітні територіальні програми проєвропейських партій Іспанії, Великої Британії та Ірландії й, нарешті, британсько-іспанська суперечка про Гібралтар до певної міри ускладнювали переговори щодо однозначних «стандартів» у цій сфері. Втім, загальна повоєнна практика була достатньо зрозумілою, а бажання зберегти стабільність у Східній Європі — ще очевиднішим, особливо після початку югославської війни в червні 1991 р. Скубішевський мав рацію, коли говорив, що для того, щоб східноєвропейську країну сприймали як європейську, їй слід було уникати навколотериторіальних суперечок.

Європейські стандарти визначили характер найважливіших польських угод із найвпливовішою європейською державою: німецько-польські договори про кордони (листопад 1990 р.) та про добросусідські відносини (червень 1991 р.)[563]. Скубішевський запевнив, що Польща не домагатиметься від східних сусідів того, що сама не хотіла би віддавати Німеччині. Ще раз підтвердивши кордони на заході, Скубішевський дав чітко зрозуміти, що Польща не висуватиме жодних територіальних претензій до своїх сусідів на сході. Було б дивним, якби польська влада, що розглядала німецьку меншину в Польщі як громадян польської держави, почала вимагати ширших прав для власної меншини на сході. Польський посол у Литві згадував про те, як йому довелось розглядати скарги представників місцевої польської меншини: «Перед тим як щось робити, я питав себе, як би я відреагував на місці польського урядовця на скаргу німецьких представників у Польщі»[564]. Була також і позитивна сторона німецького прикладу. Загалом використання поняття «європейський» у польській східній політиці нагадувало тогочасне використання поняття «Європа» в німецькій політиці щодо Польщі. В обох випадках обіцянка європейського майбутнього протиставлялась національним конфліктам XX ст., а «Європа» визначала ідеали та стилістику для міждержавного примирення[565].

Ідея європейських стандартів передбачала, що шлях до Європи позначено дороговказами, що дають змогу зрозуміти, яких напрямків слід триматися, а яких — уникати; Польща ж мала його карту і була надійним проводирем. Поляки переконували своїх сусідів, що обравши європейські стандарти, як це зробила Польща, вони матимуть змогу приєднатися до Європи слідом за ними. Цей заклик був дієвим у внутрішній політиці польських сусідів настільки, наскільки внутрішні політичні актори прагнули повернутись до Європи та наскільки вони усвідомлювали, що Польща випередила їх на цьому шляху. Звісно, польські пропозиції підтвердити наявні кордони та вимоги спільно захищати культурні права меншин були привабливі самі собою, а, з практичного погляду, швидка підготовка проекту договорів прискорювала переговори. Усе це може видатись лише нормальною реакцією на міжнародну ситуацію. Для того, щоб зрозуміти особливість цього підходу, варто порівняти польську Ostpolitik із тогочасною зовнішньою політикою країн Східної Європи:

1) Політика європейських стандартів розглядала права меншин як культурні права громадян іншої країни, що могли бути включені до міжнародних угод. Створення зовнішнього арбітра, яким стали кодифіковані в угодах європейські стандарти, назагал дозволило уникнути пастки поширеного майже на всій решті території регіону правила: «око за око, зуб за зуб».

2) Польська політика європейських стандартів наголошувала на тому, що доля меншин є внутрішньою справою суверенних держав, громадянами яких і є представники цих меншин, на відміну від інших підходів, що підважували суверенітет сусідніх країн. Так, у 1990 р. Угорщина заявила, що до її політичної спільноти входить угорське населення Словаччини, Румунії, Югославії та України. Російські декларації про підтримку російськомовного населення «близького зарубіжжя» лякали її сусідів. В Югославії ж захист інтересів етнічних сербів призвів до чотирьох воєн, двох інтервенцій НАТО, втечі понад одного мільйона осіб і десятків тисяч смертей.

3) Подібно і польська політика європейських стандартів виключала можливість територіального розв'язання проблем меншин. Ця схема також відрізнялась від початкової позиції Угорщини, Румунії та Білорусі щодо можливості мирного перегляду кордонів, від російської підтримки збройної окупації частини Молдови, від ранніх заяв Єльцина про невизначеність кордонів з Україною та від позиції російського парламенту середини 1990-х рр., відповідно до якої Україна мала повернути Росії Крим. Найбільше ж вона відрізнялась від югославської політики перегляду кордонів насильницькими методами.

4) Політика європейських стандартів прагнула запровадити європейські норми до того, як європейські інституції усвідомлять наявність проблеми. Цим Польща цілковито відрізнялась від Угорщини та Румунії, які до середини 1990-х рр. чекали на європейські застереження (засідання ОБСЄ в Парижі у 1995 р.), аби вирішити суперечки між собою; від Югославії, що в середині та наприкінці 1990-х рр. викликала проти себе інтервенцію НАТО; й від Росії, що проігнорувала думку західних інституцій під час двох своїх надзвичайно жорстоких воєн у Чечні, постійно втручалась у справи на Кавказі й окупувала частину Молдови.

5) Політика європейських стандартів намагалась не плутати історію з дипломатією. Тоді як у 1990-х рр. майже всі дізнались про битву на Косовому полі 1389 р., лише одиниці чули про династичну унію між Польщею та Литвою 1385 р. Тоді як етнічні чистки сербів хорватами в 1940-х рр. стали надбанням громадськості через югославські війни 1990-х рр., не менш жорстокі та масштабні польсько-українські чистки 1940-х рр. залишилися предметом дослідження фахівців.

Засадничо польський підхід кардинально відрізнявся від російського сприйняття України та Білорусі як заблудлих «російських» земель, що, як і Росія, «походять» із Київської Русі. Тепер відомо, що такий погляд не має жодного історичного підгрунтя, адже після розпаду Київської Русі землі сучасної Білорусі та України були частиною Великого князівства Литовського (1289–1795) та Речі Посполитої (1569–1795). Сотні років території сучасних України та Білорусі були відомі як «Русь» у межах Великого князівства Литовського чи Речі Посполитої. Велике князівство Московське (після 1721 р. — Російська імперія, після 1922 р. — Радянський Союз) поволі займало землі Русі; однак до 1667 р. Київ і до 1939 р. Львів перебували поза владою Москви, тобто понад чотири та сім століть відповідно після припинення існування Київської Русі. Вільно та Володимир-Волинський, важливі центри руської мови — мови середньовічної Русі, — були містами міжвоєнної Польщі. Сьогодні перше — столиця незалежної Литви, а друге — місто в Західній Україні. Якщо вважати, що «походження» важливе для міжнародних відносин, то польські дипломати мали повне право говорити про «родинні зв'язки», як і їхні російські колеги. Однак Польща уникала подібної метаісторії, розглядаючи своїх східних сусідів як рівні національні держави.

Такими були п'ять пасток, яких уникла політика європейських стандартів. Щоб зрозуміти справжню ціну непорушності цих позицій, слід пригадати перші десять розділів цієї книги, з яких ми дізналися про те, що поляки не менше від росіян, угорців та сербів мали непрості історичні стосунки з сусідами; що у XX ст. це вилилось у відкритий реваншизм, офіційне проголошення воєн і масові етнічні чистки; а також що пам'ять про війну та несправедливість переважала як серед еліт східних сусідів Польщі, так і серед самих поляків. Справді, після того як у 1991 р. сусіди Польщі на сході здобули незалежність, лідери, дипломати та громадяни по обидва боки колишнього радянсько-польського кордону почали ставити саме ці історичні питання. Після краху Радянського Союзу політика європейських стандартів функціонувала попри раптове відродження національних претензій щодо оспореної литовської батьківщини та загроженого українського центру, й успіх цієї політики не повинен вводити в оману, адже ці виклики були справжніми.

Ніхто ані в Польщі, ані в Західній Україні не забував про масові етнічні чистки 1940-х рр. Пам'ять про терор українських партизанів проти польського мирного населення, а з іншого боку — пам'ять про примусове переселення українців польською комуністичною владою, створили атмосферу підозри, в якій довелося проводити польську східну політику. Тепер поляки з України й українці з Польщі могли відверто розповідати свої історії і заперечувати оповіді інших. Провокатори могли поширювати жахливі оповіді про етнічні чистки з фотографіями на підтвердження своїх слів, де одна сторона поставала безневинною, а на іншу покладалась уся провина. Відповідно до опитувань, проведених у Польщі, поляки боялись українців більше, ніж росіян і німців. У Перемишлі, що в 1940-ві рр. став свідком страшної польсько-української громадянської війни, група поляків, попри волю польського Папи Римського, висунула претензії на колишню українську церкву. В 1991 р., коли в Західній Україні почали формуватись організації ветеранів УПА, польський міністр юстиції запропонував визнати чистки, вчинені вояками УПА на Волині, злочинами проти людства й засудити їхніх виконавців на рівні зі сталінськими злочинцями[566]. Українські національні діячі ніяк не могли пристати на таке, оскільки шанували УПА й знали значно більше про сталінізм, ніж поляки. Тим часом українці в Польщі почали вимагати відшкодувань за примусове переселення 1947 року. Зокрема, вони вимагали вибачення від теперішньої демократичної польської держави за операцію «Вісла» — переселення, до якого в 1947 р. вдалась комуністична влада. Українські діячі в Україні підтримали цю вимогу.

І справді, в червні 1990 р. польський Сенат таки попросив пробачення. Однак у жовтні 1990 р. на польських сенаторів чекало розчарування, коли у відповідь українські депутати не перепросили за терор на Волині у 1943 р.[567] Тут існувала певна логічна суперечність: новій суверенній польській державі було простіше вибачитись за діяльність свого комуністичного попередника, ніж новій незалежній українській державі за дії партизанської армії. Отже, відповідь українського парламенту можна було зрозуміти так, що у всіх стражданнях обидвох спільнот був винен сталінізм. Таке твердження було неприйнятним для поляків, які пам'ятали про УПА. Українці ж дивувалися, чому до вибачень не приєднався Сейм. Однак у 1990 р. Сейм ще не був цілком демократичним, оскільки в ньому домінували колишні комуністи, не надто охочі засуджувати політику 1940-х рр., а тогочасний польський президент Войцех Ярузельський взагалі брав участь в операції «Вісла»! У 1992 р. українська дипломатія знову повернулась до питання польських вибачень за операцію «Вісла»[568].

Саме за таких обставин втілювалась польська політика європейських стандартів. Вона була ефективною не тому, що прагнула розв'язати ці історичні суперечки, а тому що вважала, що правове врегулювання має передувати спробам розібратися з історією. У який спосіб праву вдалося віднайти політичну підтримку на слизькому грунті історичних суперечностей? Українські національні діячі зазвичай походили з територій міжвоєнної Польщі, вони були свідками та добре знали про українсько-польський конфлікт під час Другої світової війни, а інколи були дітьми членів ОУН чи вояків УПА. Як стверджувалося в попередньому розділі, принцип «право вище за історію» став прийнятний для українських національних діячів завдяки зв'язкам із «Солідарністю» у 1980-ті рр., а з 1989 р. — завдяки співпраці з новою Польщею. Ті західні українці, що пам'ятали про криваві події 1940-х рр., водночас вважали, що дорога до європейського майбуття лежить через Польщу[569]. Серед українських учасників неофіційних контактів у рамках «третього напрямку» були майбутні голова комітету Верховної Ради України в закордонних справах, посол України в Польщі, радники першої адміністрації президента в незалежній Україні, голова міської ради Львова та перші два керівники Народного Руху України. Наприклад, Іван Драч, що очолював «Рух» до здобуття незалежності, а пізніше відповідав за політику щодо закордонних українців, безпосередньо перед проголошенням незалежності пояснив: «Ми хочемо йти польським шляхом. Ми знаємо, що дорога до Європи (і в цьому ми, певно, відрізняємось від Литви) справді веде через Польщу». Галичанин Дмитро Павличко, що пізніше очолив комітет Верховної Ради в закордонних справах, одразу після здобуття незалежності запевнив своїх товаришів з націоналістичного табору, що Польща змінилась: «Розпочалась абсолютно нова епоха»[570].

Підписаний у травні 1992 р. польсько-український договір не потребував і не приніс порозуміння щодо подій 1940-х рр. Після бурхливих дебатів щодо операції «Вісла» український парламент ратифікував цей договір 17 вересня 1992 р., в день, коли у 1939 р. Радянський Союз напав на Польщу. Завершуючи промову, Павличко переконував депутатів у тому, що, дозволяючи історичним суперечкам стати на перешкоді початку добрих міждержавних відносин, вони демонструють «низьку політичну культуру»[571]. Однак питання про те, хто має вибачитися за етнічні чистки 1940-х рр. поставало і далі: під час візиту польського прем'єр-міністра Ханни Сухоцької (нар. 1946 р.) до Києва в січні 1993 р. («Пане прем'єр-міністре, я не заявляла, що польський уряд засудить операцію «Вісла». Я лише сказала, що польський уряд об'єктивно пояснить її причини, й вимагаю того самого від вас, пане прем'єр-міністре, щодо жорстокого поводження з поляками на Волині, в Західній Україні»); під час візиту голови комітету Верховної Ради України в закордонних справах до Кракова в лютому того ж року («Ми ніколи не повіримо в брехню і наклеп, які радянські історики поширювали про УПА»); під час відвідин Перемишля послом України в Польщі («Ви не можете прирівнювати операцію «Вісла» до волинських подій»)[572]. Це добрий приклад того, як історичні дебати виявляють протилежність поглядів. Із цією думкою могли легко погодитись поляки, оскільки вважали, що волинські події були незрівнянно жахливішими, ніж операція «Вісла». Західні українці та представники «Руху» висловлювали своє занепокоєння становищем української меншини в Польщі, вимагали офіційних вибачень за примусове переселення українців у 1947 р., а в деяких важливих випадках виказували свої страхи щодо польського відродження у Львові. Водночас, віддаючи належне польській підтримці української незалежності і маючи надію, що договір із Польщею допоможе Україні повернутися до Європи, українські діячі вважали історичні питання менш важливими, ніж теперішня безпека держави[573]. Президент Леонід Кравчук розумів, що для України Польща — це шлях до Європи. На його думку, договір із Польщею, підписаний у травні 1992 р., зробив Польщу важливішим за Росію партнером України. Президент Валенса проникливіше, ніж Кравчук, зауважив, що договір був важливим і для третіх сторін[574].

Уздовж осі Варшава — Київ — Москва насправді сталося щось екстраординарне. Визнавши Україну і підтвердивши український західний кордон, Варшава дала зрозуміти, що Польща має намір відігравати роль стабілізаційної сили в Східній Європі, а питання меншин не стане передумовою для втручання в українські справи. Цілком протилежною була політика Росії. Президент Єльцин дав зрозуміти, що українські кордони можуть бути переглянуті, а серед російської політичної еліти турбота про росіян із «близького зарубіжжя» в колишніх радянських республіках, стала нагальним питанням. Росіяни з Кримського півострова наполягали на приєднанні до Росії, а парламент Російської Федерації невдовзі проголосив Севастополь російським містом. Протягом 1992 р., першого року незалежності для обох країн, характер офіційних російських заяв щодо України змінився. Незвиклі сприймати Україну як окрему державу, спантеличені російські політики відмовлялися серйозно ставитись до української незалежності[575].

Наприкінці 1992 р. Кравчук почав схилятися до союзу з Польщею, спрямованого проти російського домінування в Східній Європі; союзу, який, можливо, Україна могла б забезпечити ядерною парасолькою завдяки арсеналу, що вона успадкувала від Радянського Союзу. На той момент Україна володіла більшим запасом ядерної зброї, ніж будь-яка інша країна, за винятком Сполучених Штатів і Російської Федерації. Навесні 1993 р. Україна запропонувала створити Балто-Чорноморський союз, основою якого стало б українсько-польське партнерство. Віддавна викохана українськими національними діячами ця ідея була не лише спробою врівноважити російську силу. Цей проект дав би змогу відшукати простір для маневру між російським домінуванням, що сприймалось як небажане, та європейською інтеграцією, що розглядалась як пріоритет на наступні десятиліття. Окрім того, цей проект відсилав до спільного польсько-українського досвіду в межах Речі Посполитої, яка, зрештою, була великою потугою між Західною Європою та Росією[576].

Як ми вже пересвідчились, польська дипломатія орієнтувалась на національну державу, тому посилання на Річ Посполиту було непереконливим. Провокації з боку Росії розглядались як небажана загроза польській державності, а інституційні зв'язки з Україною — як перешкода до інтеграції із Заходом. Польська політика була приязною до України, але далеко не настільки орієнтованою на співпрацю, як того хотів Кравчук. Польща справді змогла пояснити західним державам значення незалежної України для європейської стабільності та її сумніви щодо передачі ядерної зброї Росії. У квітні 1993 р. на зустрічі з президентом Сполучених Штатів Біллом Клінтоном ці питання порушували президент Лех Валенса та міністр закордонних справ Кшиштоф Скубішевський. Однак підтримуючи українську незалежність і розуміючи українські інтереси, Польща також виступала за ядерне роззброєння України. Вона погоджувалась на військову співпрацю з Україною, але за умови, що та не буде спрямована проти Росії. Таким чином, польська політика намагалась триматися рівновіддалено від російсько-українських суперечок, хоча Скубішевський і засудив територіальні претензії російського парламенту[577].

На початку 1990-х рр. Польща й Україна дуже залежали від російського енергопостачання. Польський міністр фінансів сказав, що його «лякає» ймовірний російсько-український конфлікт, який може обмежити постачання газу до Польщі. У серпні 1993 р. Польща також погодилась сприяти Росії в будівництві газопроводу до Західної Європи в обхід України. Майже в той самий час польська влада заарештувала майора українських спецслужб, звинувативши того в шпигунстві, Єльцин тимчасово погодився на розширення НАТО, а українці почали побоюватись російсько-польського союзу[578]. Наприкінці 1993 р. польсько-українські відносини загальмували не через національні суперечки щодо українсько-польського кордону, а через розбіжності інтересів щодо Росії. Це була докорінна зміна, адже з українсько-польською війною як прецедентом у переламні моменти української історії було покінчено, а на зміну їй прийшло засадниче порозуміння щодо геополітики в Східній Європі.

Після 1989 р. політика Польщі щодо Білорусі, попри суперечки щодо Вільнюса, була так само успішною, як і щодо України, попри історичні суперечки щодо подій у Галичині та на Волині у 1940-х рр. У 1991–1992 рр. білоруська закордонна політика залишалась непослідовною: міністр закордонних справ висував територіальні претензії до Литви, а спікер парламенту забирав ці слова назад. Міністр закордонних справ Петро Кравченко всіляко підтримував слабкий білоруський націоналістичний рух, що проголошував поляків у Литві білорусами, та вважав вилучення Вільнюса зі складу Білоруської РСР у 1945 р. помилкою, яку незалежна Білорусь має якомога швидше виправити[579]. Після успішного здобуття незалежності в 1992 р. білоруським націоналістам запаморочилось у голові, хоча вони не мали ані значної підтримки в суспільстві, ані досвіду в політиці. Серед них вирізнявся спікер парламенту Станіслав Шушкевич, білоруський патріот, який вірив, що для Білорусі краще буде інтегрувати білоруську національну державу в її теперішніх кордонах в європейські інституції. Тому він заспокоював литовців щодо територіальних претензій і розглядав Польщу як найдоступніший шлях до Європи[580].

Головна претензія Шушкевича стосувалась полонізації білоруських селян Католицькою Церквою. Польські священики правили служби польською мовою і прикрашали церкви польськими національними символами[581]. Кожен п'ятий із десяти мільйонів білорусів був католиком. Католицизм у Білорусі традиційно був польською вірою, хоча з католицьких родин вийшла також і переважна більшість визначних білоруських історичних діячів. Їхнім завданням було переконати католицьке населення в тому, що вони теж білоруси, а не поляки чи «тутейші». Католицькі священики мали великий вплив у Білорусі від часів Контрреформації.

В особливих умовах незалежної Білорусі відкритим залишалось питання вибору ідентичності римо-католиками: бути білорусом чи поляком. На початку 1992 р. Папа Іван Павло II стримував польських священиків[582]. Втручання Ватикана свідчило про те, що білоруські переживання насправді не стосувались національних меншин як таких. Хоча в Польщі було майже 215 тис. білорусів, а в Білорусі — 417 тис. поляків, головною проблемою було не те, що ці люди утворювали політичні спільноти чи висували контроверсійні вимоги. Питання полягало в тому, як католики визначатимуть себе у майбутньому. Як розумів цю ситуацію Шушкевич, Білорусь і білоруськомовне населення все ще перебували на стадії переходу від ранньомодерного до модерного політичного життя, про що ми говорили у першій і другій частині цієї книги[583].

Світські діячі могли допомогти подолати інші переживання патріотично налаштованих білорусів. Підписана в жовтні 1991 р. польсько-білоруська міждержавна декларація зменшила побоювання, що Польща претендуватиме на білоруські землі, й ознаменувала кінець білоруських претензій на польські території. Тим часом литовські дії пом'якшили білоруський реваншизм. Зокрема, литовські історики розпочали діалог зі своїми білоруськими колегами щодо спадку Великого князівства Литовського. Наслідком цих контактів стала ідея, що воно має двох різних спадкоємців: модерні білоруську та литовську держави. Інакше кажучи, литовці допомогли білорусам перейти від розгляду Великого князівства Литовського як великого, багатонаціонального, територіально розмитого утворення, що відповідало історичним реаліям, до такого трактування, що більш відповідало реаліям сучасного світу модерних держав, де держава є невеликою, мононаціональною й територіально поміркованою. Щоб не бути таким небезпечним у модерній міжнародній системі, білоруський національний міф мав стати менш правдивим щодо ранньомодерного світу. Хоча Велике князівство Литовське залишилось спільною відправною точкою для білоруських національних діячів, вони перестали вірити в те, що Вільнюс має увійти до складу Білорусі[584].

У 1992 р., одразу після здобуття Білоруссю незалежності, польська східна політика запропонувала їй важливий сусідський договір, що підтверджував наявні кордони та встановлював чіткі принципи щодо прав меншин. Ці пропозиції були прийнятні для всіх провідних гравців: ревізіоністського міністра закордонних справ Кравченка, розсудливого спікера Шушкевича та комуністичного прем'єр-міністра В'ячеслава Кебича. У квітні 1992 р., вже після підписання договору польський прем'єр-міністр Ян Ольшевський (нар. 1930 р.) зробив, здавалось би, безневинне зауваження, що «відносини між нашими країнами мають слугувати прикладом для відносин між іншими країнами в нашому регіоні»[585]. Тут дуже важливим був сам факт того, що Польща та Білорусь підтвердили свої кордони невдовзі після розпаду Радянського Союзу. Це дало Мінську змогу усвідомити максиму, що національні держави слід будувати та підтримувати в успадкованих кордонах, а також зрозуміти, що жоден вияв білоруського реваншизму щодо Литви не отримає польської підтримки. А для литовців це стало свідченням того, що Польща не претендує на всі втрачені у 1939 р. південно-східні землі. Найважливішим же стало повідомлення росіянам про те, що реваншистські тенденції не отримають жодної західної підтримки. Офіційно підтвердивши 93% своїх східних кордонів на середину 1992 р. (206 км з Росією та 428 км з Україною у травні і 605 км з Білоруссю у червні, після чого залишились не підтвердженими лише 91 км кордону з Литвою), Варшава дала чіткий сигнал про те, що вона не зацікавлена в експансії на схід. Таким чином, швидке підписання договорів із Україною та Білоруссю реалізувало східну програму «Культури».

Головним внеском Скубішевського до великої стратегії «Культури» стало використання європейських стандартів для перенесення польських норм на схід. У червні 1992 р., коли Скубішевський підписав у Варшаві білорусько-польський договір, він пов'язав відносини Польщі з європейським майбутнім Білорусі та визнав європейські стандарти найкращим способом розв'язати питання меншин. Після цього перше посольство Білорусі відкрилось саме у Варшаві, а не у Москві[586]. Протягом наступних вісімнадцяти місяців Польща допомагала Шушкевичу та його однодумцям із Білорусі прокладати дорогу на захід, сприяючи набуттю членства в регіональних інституціях і започатковуючи військову співпрацю. Польські представники усвідомлювали слабкість своєї подвійної принади — підтримки національної державності та доступу до Європи — й занепокоїлися, коли позиції Шушкевича похитнулись, а білоруські погляди переорієнтувались на схід. У листопаді 1992 р. прем'єр-міністр Сухоцька під час свого візиту до Мінська відверто заявила: «Польща зацікавлена в незалежності Білорусі й прагне бути одним із елементів, що поєднує її з Європою»[587]. Це було нерозсудливо, але правдиво. Після невдалого путчу в Москві у серпні 1991 р., коли Комуністична партія Білоруської РСР дозволила проголосити незалежність, щоб убезпечити себе від реформаторів з Москви, місцеві націоналісти здобули відчутний вплив. Білоруські діячі надали національних форм новій державі, але вони були неспроможні контролювати державний апарат, не кажучи вже про здобуття всенародної підтримки. Вони мали лише тридцять місяців для того, щоб виконати це непросте завдання. Демократія в Білорусі відсунула питання національності на другий план. Обрання Олександра Лукашенка на посаду президента Білорусі у 1994 р. поклало край плідній співпраці з Польщею й започаткувало в Білорусі диктатуру радянської ностальгії. Успіхом польської політики європейських стандартів щодо Білорусі стало те, що Польщі вдалося своєчасно створити правове підгрунтя для добрих відносин двох держав до того, як це стало запізно.

Найгостріше історична полеміка довкола Вільнюса точилась у Литві. В третьому, четвертому і п'ятому розділах ми звернули увагу на стан війни, що панував у відносинах між Литвою та Польщею у 1920–1938 рр. після здобуття поляками Вільна, на обурення польського уряду, коли у 1939 р. Сталін віддав місто Литві, на кінець польського Вільна в 1944–1946 рр. та на литовізацію Вільнюса за радянського панування. Щойно ми побачили, як наприкінці 1980-х — початку 1990-х рр. на Вільнюс і його околиці претендували литовський національний рух, польська меншина в Литві, центральна радянська влада та Білоруська РСР. Польська держава (наступниця держави, що втратила ці території в 1939 р.) була єдиною стороною, що відмовилась від усіх претензій. Московський путч 19 серпня 1991 р. усунув двох із п'яти претендентів, оскільки після припинення російських маніпуляцій змінилась і позиція Мінська. Водночас переворот довів напруження між польською меншиною, польською державою та литовським національним рухом до максимуму.

У серпні 1991 р. деякі лідери польської меншини з ентузіазмом сприйняли путч, вбачаючи в ньому відродження Радянського Союзу, і планували взяти реванш у Литви[588]. Польська держава їх не підтримала. 26 серпня 1991 р. польський уряд офіційно визнав незалежність Литви. 4 вересня литовський уряд по всій країні розпустив місцеві адміністрації, більшість в яких становили поляки. 14 вересня литовським і польським представникам знову не вдалося дійти згоди на переговорах щодо спільної декларації. Польща наполягала на тому, щоб литовським полякам дозволили обрати нову місцеву владу на заміну прорадянській еліті, а литовська влада залишала за собою право керувати у Вільнюському та Шалчинінкському районах винятково через етнічних литовських представників. У той же час на територіях, де більшість становили литовці, дозволили обрати нову місцеву владу, а Вільнюський і Шалчинінкський райони отримали особливий статус і почали підпорядковуватись безпосередньо центральній владі. Ландсбергіс, тепер спікер литовського парламенту та найвпливовіший політик у Литві, говорив про польський «націоналізм і експансію»[589].

Скубішевський погодився приїхати до Вільнюса і підписати декларацію про добросусідські відносини лише за умови, якщо Литва пообіцяє провести вибори у Вільнюському та Шалчинінкському районах. Ця ситуація засвідчила, наскільки непростим було становище Скубішевського. За старання йому перепадало з обох боків: і від литовських правих, і від польської меншини у Литві. Литовські парламентарі підготували петицію, в якій протестували проти декларації, що прагне «узаконити наслідки агресії», оскільки та не засуджувала окупацію Вільнюса польськими силами у 1920 р.[590]. Це був гарний приклад того, як історичні претензії, привнесені в політику однією національною силою, породжують неочікувану реакцію іншої. Поляки пригадали, що Польща втратила Вільно у 1939 р. внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа, який усі, включно з Литвою, визнавали за акт агресії. Таким чином, якщо справді йшлося про неприпустимість «узаконити наслідки агресії», слід було поставити під сумнів усі кордони, що постали як наслідок пакту. Що означало, звісно, що Вільнюс по праву має належати Польщі. Діставши зі скрині Пандори «рік 1920-й» литовська правиця незумисно вивільнила й «рік 1939-й». Польські діячі стверджували, що Скубішевський сам себе обеззброїв, уникаючи теми Другої світової війни, та приповз у Вільнюс «на колінах»[591]. Інші казали, що польський уряд «за безцінь хоче продати права поляків у Литві»[592].

Намагаючись не допустити поширення історичних дебатів у самій Польщі, Скубішевський наполягав на тому, щоб литовські депутати подумали про майбутнє, а не переймалися минулим, вкотре запевняючи, що Польща не має жодних територіальних претензій, і пообіцяв, що другого генерала Желіговського не буде[593]. Він згадав саме польського генерала, що зайняв Вільно у 1920 р., з метою показати, що розуміє литовські історичні переживання й хотів би заспокоїти литовців. Однак Литва все одно вимагала офіційних польських вибачень за 1920 р., що було неприйнятним для Польщі — частково через засадниче заперечення можливості врегулювання історичних питань за допомогою дипломатії, частково через те, що подібна інтерпретація подій сприймалась як тенденційна, а також через те, що право власності поляків у Литві залежало від правомочності міжвоєнних документів. По суті, держава, що визнає свої попередні кордони нелегітимними, відкриває простір для різноманітних територіальних претензій ззовні, створюючи небезпечний прецедент і для себе, і для сусідів. Наприклад, якби Польща відмовилась від легітимності своїх міжвоєнних претензій на Вільнюс, то росіяни та білоруси отримали б аргумент на свою користь проти сучасної литовської держави. Для литовців було очевидним, що ретроспективна відмова поляків від Вільнюса автоматично підтвердить претензії Литви. Білоруси та росіяни дивилися на це інакше.

Доводити, що литовська інтерпретація подій 1920 р. була історично неправдивою, не надто захопливе завдання. У 1920 р. Вільнюс був чим завгодно, лише не етнічно литовським містом, а його відсутність у складі міжвоєнної Литви дала країні змогу існувати як національній державі з незначними групами меншин. У 1939 р. незалежна Литва, а в 1945 р. Литовська РСР, завдячували правом на місто Сталінові. Після знищення найбільшої міської спільноти євреїв і поляків Вільнюс десь близько 1980 р. став литовським містом під радянським пануванням. (Понарський ліс, згаданий Міцкевичем як міфічний першопочаток Вільнюса, став останнім прихистком для страчених у 1941 р. віденських євреїв). Розглядаючи ці докорінні зміни як «повернення» Вільнюса, литовські націоналісти могли стверджувати, що місто завжди було литовським. У процесі свого народження нації творять історії та нищать традиції, що їх науковці, які зацікавлені в розкритті справжнього перебігу подій, мусять реконструювати. Це наштовхує на значно цікавіші висновки. Будь-які вибачення Польщі за 1920 р. були б просто недоречними, оскільки у 1990-х рр. ніхто з представників обох сторін не пам'ятав, що трапилося сімдесят років тому. У 1920 р. литовські національні діячі чудово розуміли, що у Вільнюсі майже не було литовців, а їхні претензії на місто були водночас історичними та політичними. Потрібна була освітня політика міжвоєнної та радянської Литви, щоб народ «вивчив» що в 1920 р., коли його захопила Польща, Вільнюс був етнічно литовським. Так само у 1920 р. Пілсудський і Желіговський анексували місто не як польські націоналісти чи вороги Литви, а як польські литовці. Вони діяли не в рамках парадигми «етнічної» національної держави, а мріючи про відродження Великого князівства Литовського у формі федерації. Сім десятиліть по тому про ці мотиви та ідентифікації забули й вони розчинились у більшому польському наративі національних перемог і поразок. Як наслідок, у 1990–1992 рр. етнічна ідея нації здобула майже цілковиту перемогу і в Литві, і в Польщі.

У 1990-х рр., коли незалежні литовська та польська держави вже могли вільно повернутися до вільнюського питання, в своїх міркуваннях усі вже виходили з модерної позиції: одна нація — одна держава. Проте з такого способу мислення можна було зробити принаймні два цілком протилежні висновки. З одного боку, можна було припасувати його до Вестфальського розуміння міжнародних відносин, пом'якшеного сучасним визначенням міжнародного права та європейського співробітництва. Таким був підхід Скубішевського. З іншого боку, ті, хто сприйняв модерний принцип «одна нація — одна держава», могли спробувати змусити інших прийняти власне тлумачення свого минулого. Залучення однієї національної історії до світу політики обов'язково викликає свого примарного двійника у сусідній національній історії. Литовська зовнішня політика мала переконати поляків відмовитись від власного (помилкового) прочитання подій 1920 р. та прийняти литовське (ще помилковіше). Скубішевський відкинув таку можливість і далі розглядав національні держави крізь призму їхнього майбутнього як держав, а не їхнього минулого як націй, пропонуючи східним сусідам Польщі європейське майбутнє. Зрештою, ця тактика спрацювала, але цього разу сам Скубішевський потребував підтримки від Європи.

В ніч на 24 серпня 1993 р. у Варшаві Борис Єльцин у нетверезому стані письмово підтвердив, що польське членство в НАТО не зашкодить інтересам Російської Федерації. Хоча вже наступного дня було видно, що Єльцин шкодує про свій вчинок, а пізніше у Москві він його навіть зрікся, це був початок міжнародних дебатів про розширення НАТО. Як одразу ж зазначили деякі литовські політики, польське членство в Альянсі перетворило би Литву на невеличку буферну державу між НАТО та Росією. Оскільки на цей час російські війська вже залишили Литву, Вільнюс отримав трохи більше простору для маневрів у політиці щодо Організації Північноатлантичного договору. Можливий вступ до НАТО змінив погляди литовської еліти, тож історичні претензії до Польщі були не на часі. Литовські соціалісти (колишні комуністи), що очолили уряд у листопаді 1992 р., виступали проти НАТО, але схилялись до зближення з Польщею. Їх лідер, президент Альгірдас Бразаускас (1932–2010), виступав за дистанціювання від Росії та Заходу. Литовські національні партії, що тепер перебували в опозиції, підтримували ідею розширення НАТО, але не згоджувались на зближення з Польщею. У жовтні 1993 р. праві наполягали, щоб соціалістичний президент пристав на вступ Литви до НАТО, вимагаючи, щоб соціалістичний уряд встановив пряме правління над польською меншиною та змусив Польщу вибачитись за 1920 р. У листопаді 1993 р., коли обговорення цього питання набрало обертів, деякі націоналістичні політики усвідомили, що буде дуже непросто досягнути поставленої мети. Успіхи націоналістичної партії Володимира Жириновського на парламентських виборах у Росії 13 грудня 1993 р. вчасно нагадали, що міжнародна політика служить не лише для здобування слави, а й має практичне застосування. 29 грудня литовський парламент рекомендував урядові подати заявку на членство в НАТО. 4 січня 1994 р. президент Бразаускас так і вчинив[594].

Навіть тоді, коли Росія здавалась ще небезпечнішою, а НАТО — ще привабливішим, литовські націоналісти все ж не могли дійти згоди щодо Польщі. Розуміння того, що Польщу слід розглядати як дружню державу, а не неприязну націю, до якого українські національні діячі дійшли напередодні 1991 р., для литовських національних діячів навіть наприкінці 1993 р. все ще залишалося недосяжним. Погляди колишніх діячів «Саюдісу» розділились. Тоді як Ландсбергіс змінив свою думку щодо необхідності договору з Польщею без засудження Желіговського ще наприкінці 1993 р., другий найвпливовіший діяч «Саюдісу» Ромуальдас Озолас (нар. 1939 р.), як і Ландсбергіс, голова консервативної партії у 1993 р., навіть за таких умов виступав проти угоди. У 1990 р. цей інтелектуал і гуманіст видавав газету «Саюдісу», водночас засідаючи в Центральному комітеті литовської комуністичної партії. Після здобуття Литвою незалежності він почав жваво цікавитись питанням польської меншини, завдяки чому став одним із найвідоміших політиків у країні. Коли Литва підписала договір із Польщею, в якому не згадувався Желіговський, Озолас заявив, що Польща вважає Литву «напівсуверенною державою», а сам договір назвав «стратегічною поразкою»[595].

Однак вирішальний голос тоді мали литовські націоналісти, що почали мислити стратегічно і вже мали певний досвід контактів із Польщею. Ці люди, яких у 1991 р. ніхто не міг перевершити в їх підозрах до Польщі, в 1993 р. змінили свою думку й у відповідний момент були готові до співпраці. Показовою є постать Аудрюса Буткявічюса. Певний час він мислив у категоріях збереження литовської держави, спочатку як координатор руху мирного спротиву в рамках литовського національного руху, потім як керівник національної оборони невизнаної литовської держави й, нарешті, як міністр оборони незалежної Литви. Він розглядав події 1920 р. з типово литовської позиції і як громадський і політичний діяч спочатку вбачав у Польщі загрозу. У листопаді 1991 р., коли на території його Литви все ще перебувала тридцятип'ятитисячна радянська військова частина, Буткявічюс назвав Польщу «найбільшою загрозою для безпеки Литви». Його позиція змінилась після ознайомлення з польською політикою та НАТО. У липні 1993 р., приймаючи в подарунок польське озброєння, Буткявічюс назвав цей жест «найкращим виявом довіри, який лише може бути»[596]. Коли наприкінці серпня 1993 р. постало питання щодо вступу до НАТО, Буткявічюс запропонував, щоб Литва приєдналась до заяви Польщі про прийняття до організації. Його пропольська й пронатівська позиція здобула популярність у той час, коли думка громадськості та більшої частини правиці, що перебувала в опозиції, була антипольською й пронатівською, а більшість лівих в уряді сповідували пропольські й антинатівські настрої.

Після досягнення порозуміння щодо цього питання всі проблеми в переговорному процесі було швидко розв'язано. У квітні 1994 р., під час урочистостей з нагоди підписання договору, лідери лівих, особливо президент Бразаускас, заспокоювали Ландсбергіса та правих, згадуючи литовську версію довоєнної історії. Погоджуючись з історичною аргументацією, литовці намагались дещо змінити її звучання. Вони говорили про позиції майбутніх істориків, про історичне примирення, якого досягли в Європі після Другої світової війни, та про трагічну історію малих націй, суперечки між якими привертали увагу зовнішніх сил[597]. Така риторика сигналізувала про зміни в політиці нової литовської держави та впливала на них. Це був перший випадок в історії незалежної Литви, коли майбутні державні інтереси взяли гору над національна ми інтересами минулого. Цей процес пришвидшила польська політика, що толерантно ставилась до литовського націоналізму, та підтримка європейських інституцій. У жовтні 1994 р. литовський парламент ратифікував договір 91 голосом «за», 19 — «проти» й 8 — «що утримались», знаючи про те, що раніше цього ж дня за договір з результатом 295 голосів «за» й жодним «проти» проголосували депутати польського парламенту.

Одностайність польського голосування вражає. Литва проводила неоднозначну зовнішню політику щодо Польщі, доля польської меншини в Литві турбувала і правих, і лівих депутатів, а Польща тоді ж зреклась усіх претензій на особливий статус поляків у Литві й остаточно визнала кордони, створені радянською владою, відмовившись також від претензій на Вільнюс. Результат голосування «295:0» й овація засвідчили превалювання в польському парламенті політичного розрахунку над патріотичною ностальгією та спрямування польської ностальгії в річище підтримки модерної Литви. Це була частина великої стратегії «Культури», втіленої в життя Скубішевським.

У 1989–1993 рр., під час своєї чотирирічної каденції на посаді міністра закордонних справ у правоцентристських урядях, Скубішевський програв лише одне парламентське голосування — з питання, яке й так не мало великого практичного значення. Сказати, що, поки Скубішевський займав свою посаду, відбулося три загальнодержавні виборчі кампанії та діяло чотири коаліційних уряди, означає применшити ту неймовірну мінливість простору, в якому йому довелося працювати. За таких умов вражає, яку Польщі могли співіснувати настільки відмінні зовнішня та внутрішня політика[598]. Беручи до уваги суперечки в українському, литовському та білоруському парламентах щодо зближення цих країн із Польщею, дивовижно, що Польща сама дотримувалась політики «двох напрямків» і європейських стандартів без особливих перешкод з боку парламенту. Насправді ж польська громадськість забула історію не більше, ніж українська, литовська чи білоруська: українці залишались найнебезпечнішим польським сусідом, а польські школярі продовжували вчити напам'ять перший рядок із «Пана Тадеуша» — «Батьківщино моя, Литво!»[599].

Чітке розмежування східної та внутрішньої політики насправді було свідомим визнанням різниці між державними інтересами та національною пам'яттю. Навіть після того як у 1990-х рр. «Солідарність» розпалася на окремі конкурентні партії, започаткована у 1980-х рр. традиція солідарності зі східними сусідами залишилась[600]. Згода щодо цього об'єднала всі правоцентристські партії, що з'явились після «Солідарності» й формували уряди в 1989–1993 рр., за винятком Християнсько-національного союзу, що в 1991 р. здобув 8,7% голосів виборців і брав участь у формуванні урядів до 1993 р. Депутати й міністри цієї партії були єдиними, хто виступав проти східної політики Скубішевського. Політики з Християнсько-національного союзу обстоювали принцип «паритету» у відносинах зі східними сусідами: вони хотіли, щоб Польща вимагала поступок на підставі польської думки, що з польськими меншинами за кордоном обходяться гірше, ніж ставляться до меншин у Польщі, а також щоб Польща припинила відносини з Україною до того часу, доки українська держава не вибачиться за дії УПА у 1940-ві рр.[601] Це, очевидно, суперечило б політиці європейських стандартів[602].

Розуміння того, що Україна, Білорусь і Литва були рівними з Польщею національними державами, існування яких було в польських інтересах, що майбутню співпрацю слід ставити вище, ніж історичні суперечки, та що, наполягаючи на вибаченнях, Польща повинна попросити вибачення сама, домінувало в парламенті. Випадки, коли депутати родом із втрачених Польщею східних земель, виходячи з власного досвіду, виступали з якимись претензіями, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Польські праві загалом підтримували незалежність східних сусідів Польщі[603]. Хоча Сейму не вдалося швидко прийняти законодавство щодо меншин, Яцек Куронь, на той час найпопулярніший політик Польщі, виступав як неофіційний представник їхніх інтересів[604]. За потреби Скубішевсь-кий міг трактувати східну політику та політику щодо меншин як природний наслідок західної політики. Коли польські парламентарі затято наполягали на енергійнішому захисті польських меншин за кордоном, Скубішевський картав їх за незнання європейських стандартів. Оскільки в 1992–1993 рр. мету вступу до європейських інституцій поділяв майже весь політичний спектр, а серед них і більшість міністрів урядів «Солідарності» (якщо мало не всі), цей аргумент був дуже дієвим[605].

Скубішевського підтримували п'ять прем'єр-міністрів і два президенти: Войцех Ярузельський і Лех Валенса. Ярузельський, який виконував обов'язки президента до грудня 1990 р., був не лише комуністичним генералом, що в 1981 р. запровадив воєнний стан, а й колишнім солдатом, що в 1947 р. допомагав примусово переселяти українців. Після 1989 р., ще під час його перебування при владі, нейтральність Ярузельського в питанні польської закордонної політики стала частиною його неоціненного внеску до розвитку польської демократії. Валенса, лідер «Солідарності», був президентом до кінця повноважень Скубішевського. Хоча він псував усе своїми пропозиціями щодо НАТО-біс[606] і незграбними контактами з Москвою, Валенса не використав жодного національного питання, що могло б підважити політику Скубішевського. Окрім того, він намагався тримати українське питання якнайдалі від виборів, а під час переломної парламентської кампанії 1989 р., коли місцеві комуністи намагалися розіграти національну карту, навіть підтримав українського кандидата. Під час своїх візитів до Литви, Білорусі та України Валенса наголошував, що Польща не має територіальних претензій, і просив польські меншини вважати себе громадянами тих країн, у яких вони мешкають[607]. На цьому слід особливо наголосити, адже інші президенти в посткомуністичній Європі, насамперед в Югославії та Росії, використовували питання кордонів і меншин з метою зміцнення власної влади.

Хоча Скубішевський і не був харизматичною постаттю, жодна з провідних газет не критикувала його. До певної міри можна навіть сказати, що преса підтримала його східну політику. «Газета виборча» що почала виходити в 1989 р. як виборчий інформаційний бюлетень «Солідарності» стала найвідомішою газетою Польщі. Її головний редактор Адам Міхнік був союзником Єжи Гедройця, послідовником програми «Культури» та прихильником українського й литовського національних рухів. Як провідна постать у польських засобах масової інформації, він виступав за компроміс і вибачення. Хоча погляди Міхніка часто відкидали, його газета визначала простір для діалогу. Майже те саме, що і з пресою, сталось і з Католицькою Церквою. Тоді, коли, наприклад, Сербська Православна Церква закликала своїх вірян воювати за територію, Католицька Церква в Польщі пішла більш мирним шляхом. І хоча в 1990-х рр. католицькі парафії зруйнували залишки українських поселень у Південно-Східній Польщі, а відомі церковнослужителі поширювали ідеї антисемітизму та ксенофобії з амвонів чи по радіо, однак найвищим авторитетом у Католицькій Церкві в Польщі, як в офіційній ієрархії, так і в серцях вірних, залишався польський Папа Іван Павло II (Кароль Войтила). Войтила, як і Міхнік, ще у 1970-ті рр. долучився до справи примирення на сході й терпляче виголошував свої послання про любов і толерантність, хоча вони не завжди бували почуті. Як перший Папа-слов'янин, як перший Папа, що відправляв месу литовською, білоруською, російською, українською та польською мовами, Іван Павло II показав приклад, який було важко наслідувати, але неможливо було не зрозуміти.

Наприкінці 1993 р., коли вже збігав термін повноважень Скубішевського, поляки змогли зрозуміти різницю між втраченими національними територіями та теперішніми державними інтересами, а порозуміння між представниками еліти щодо східної великої стратегії стало надбанням загалу[608]. Завдяки виваженій політиці більша частина польського суспільства змогла з ностальгією згадувати литовську батьківщину, з острахом озиратись на українське прикордоння, водночас переймаючись безпекою батьківщини польської. Посилення такої позиції свідчило про успіх одного з різновидів модерної польської нації, для якої головною турботою стало не збільшення польського впливу, не поширення польської культури чи відновлення польської державності, а збереження польської національної держави в межах існуючих кордонів.

Розділ 14 Епілог: повернення до Європи

Географічне розташування Польщі, примирення з Німеччиною, внутрішні реформи та східна політика підготували країну до інтеграції в Євроатлантичні інституції. Першим виразним сигналом готовності НАТО прийняти нових членів став візит президента США Білла Клінтона до Праги в січні 1994 р.; вже восени того ж року адміністрація Клінтона почала кампанію за розширення НАТО. У грудні 1994 р. під час Ессенського саміту Європейської Ради можливість східного розширення підтримав і Європейський Союз. В обох випадках було зрозуміло, що Польща перебувала серед перших держав-кандидатів на приєднання. Це перевизначення Заходом міжнародної позиції Польщі змінило її сприйняття й на Сході. У 1989–1991 рр., коли Польща запропонувала своїм східним сусідам визнання, всі вони були в ньому зацікавлені. У 1992–1993 рр., коли Польща запропонувала їм європейські стандарти, деякі країни виявились більш зацікавленими, ніж інші. Коли після 1994 р. Польща могла пропонувати їм власне Європу, прірва між ними поглибилась: польські східні сусіди розділились на досить чітко окреслені національні держави з європейськими прагненнями, які відреагували на ці пропозиції позитивно (Литва та Україна), і на тих, що такими державами не стали й відреагували на польські пропозиції негативно (Білорусь і Росія). Такий поділ у поглядах залежав від внутрішньої політики цих чотирьох країн, на які Польща та інші зовнішні актори справляли дедалі менший вплив[609].

Кінець 1980-х та початок 1990-х рр. був особливим моментом в європейській історії, коли польські дипломати та інтелектуали могли повірити, що їхня модель свободи та розвитку могла стати прикладом для сусідів. У питанні національного суверенітету Польща справді була таким прикладом. Однак тільки-но поставало питання щодо конкретних політичних, економічних і культурних змін, аналогії з Польщею втрачали свою силу[610]. Посткомуністичний уряд Польщі у 1994–1997 рр. не зміг відповісти на ці виклики, що також обмежило досягнення урядів «Солідарності» після 1997 р.[611] Після 1994 р. східна політика Польщі стала лише продовженням її ж політики на Заході; проблеми цього підходу найочевидніше проявились у відносинах з Росією.

Події 1993 р. змінили образ Росії в Польщі. Президент Єльцин, погодившись у серпні зі вступом Польщі до НАТО, у вересні змінив свої погляди; у жовтні його війська штурмували російський парламент. На це звернули увагу польські посткомуністичні соціалісти, які щойно перемогли на демократичних виборах і готувалися сформувати парламентську більшість. На грудневих парламентських виборах у Росії найбільше голосів здобула націоналістична Ліберально-демократична партія Росії. Її лідер, Володимир Жириновський, був відомий своїми антипольськими настроями (можливо, саме він був автором широковідомого згодом вислову про Польщу як «натівську повію»). Це вже привернуло увагу всього польського суспільства. У січні 1994 р. 70% опитаних поляків вірили, що Росія становить військову загрозу для Польщі. Це був найвищий показник від 1989 р., що вперше значно перевищив аналогічний результат щодо України[612].

Росія часів Єльцина, так і не випрацювавши цілісної політики щодо Польщі, ставилась до неї в риторичних категоріях своєї пропагандистської війни з НАТО. До того часу, коли стало зрозуміло, що розширення Альянсу таки відбудеться попри протести Росії, Москва, по суті, ігнорувала Варшаву. Ситуація змінилась після того, як 30 квітня 1998 р. Сенат США дав свою згоду на розширення НАТО. Лише тоді польсько-російські відносини пожвавились.

Міністра закордонних справ Броніслава Геремека (1932–2008) і президента Олександра Кваснєвського гідно прийняли в Москві в 1998 р.[613] Російський міністр закордонних справ уперше відвідав Варшаву в 2000 р. Наступник Єльцина, Володимир Путін, приїхав до Польщі в 2002 р. Таким чином, неприйняття розширення НАТО в Росії було питанням, актуальним радше для еліти, ніж для громадської думки, тому російська влада змінила позицію настільки легко і радикально. Розширення НАТО не вплинуло навіть на загалом прихильне ставлення населення Росії до США[614]. Росіяни також не ставились вороже до Польщі та її членства в НАТО. Наприкінці 1990-х рр. вони розцінювали Польщу як найстабільнішу державу Східної Європи і навіть більше: 56% з них вважали, що Польща має стати посередником у розв'язанні етнічних конфліктів у Російській Федерації[615]. Східна політика та внутрішні успіхи Польщі змінили ставлення росіян до неї.

Як і офіційна Москва, офіційний Мінськ також протистояв польським ініціативам після 1994 р. Станіслав Шушкевич, білоруський патріот, що віддавав перевагу компромісу, був відсторонений від влади. Та навіть під час перебування Шушкевича на чолі парламенту більшість політичних питань вирішував комуністичний прем'єр-міністр В'ячеслав Кебич, провідною газетою країни була «Радянська Білорусь», а місцева служба безпеки не лише діяла як радянське КДБ, а й називалася так само[616]. Шушкевич і Кебич, так само як і національний діяч Зенон Пазняк, у липні 1994 р. поступились на президентських виборах у Білорусі молодому й недосвідченому антикорупційному діячеві Олександрові Лукашенку. Таким був результат демократії: Лукашенко не був кандидатом комуністичного істеблішменту, а його вирішальна перемога над Кебичем, Шушкевичем і Пазняком засвідчила, що білоруси хотіли когось нового.

Президент Лукашенко знищив демократичні інституції та національні символи молодої білоруської держави. У квітні 1995 р. він вигнав з парламенту націоналістично налаштованих депутатів, заохотивши решту ратифікувати договір із Росією, та звернувся до неї з проханням стати на захист кордону Білорусі з Польщею. У травні 1995 р. на національному референдумі перемогла його пропозиція зробити російську мову офіційною в білоруській державі й усунути білоруські національні символи з державних відзнак. Тоді ж його охоронець здер білоруський прапор з президентської адміністрації, розірвав його на клапті та роздав як сувеніри. У листопаді 1996 р. Лукашенко виграв інший референдум, що продовжив термін його правління і водночас підірвав законодавчу та судову владу. Цей референдум був фарсом і спровокував спільну відозву з боку Польщі, Литви та України. Однак його результати засвідчили прихильність білорусів до такого неорадянського устрою. Внутрішня русифікаторська політика Лукашенка не перетворила його на росіянина, але створила величезні проблеми для білоруських патріотів. Коли його обрали президентом, 80% першокласників навчались білоруською мовою; три роки по тому їх кількість зменшилась до 7%[617]. На кінець десятиліття в білоруській столиці Мінську залишилась лише одна білоруська школа.

Це був президент, який реабілітував сталінський терор, заборонив використання підручників, виданих після радянської влади, розірвав контракти між білоруськими компаніями та західними інвесторами, а також «наплював на Міжнародний валютний фонд». За власним висловом Лукашенка, він не збирався «вести свій народ у цивілізований світ», оскільки «білоруські цінності не мали нічого спільного із західними цінностями». Він назвав білоруських патріотів «фашистами», людьми такого гатунку, що «увірвуться у ваші будинки й згвалтують ваших дружин і доньок». Він ув'язнив своїх опонентів, після чого вони почали зникати[618]. Він апелював до релігійних тем як «православний атеїст» і протистояв «західним впливам», таким як католицизм — релігії двох мільйонів білорусів, тобто п'ятої частини населення. Лукашенко зображав Польщу водночас і як традиційну католицьку загрозу, і як авангард НАТО. Він стверджував, що «Солідарність» та ЦРУ планували переворот у Мінську. Він обіцяв не допустити перетворення Західної Білорусі, де проживала польська меншина, на другу Югославію, і твердив, що польська агресія викликала необхідність створення слов'янського союзу з Росією[619]. Зовнішня політика Лукашенка була проросійською в тому розумінні що він хотів отримати якомога більше зиску від ідеї про союз із Росією.

Польська політика більше стосувалась суспільства, ніж держави. Переслідуваний білоруський національний рух, антипольський на початку 1990-х рр., перетворився на пропольський під кінець десятиліття. Польський приклад навчив місцевих опозиціонерів думати в категоріях порятунку національної держави, а не відродження історичних спільнот. Після повернення «Солідарності» до влади у 1997 р. Варшава налагодила зв'язки з білоруською опозицією, водночас намагаючись уникнути ізоляції офіційної Білорусі від Європи. Таким було повернення до політики «двох напрямків» 1989–1991 рр., але цього разу в масштабах Білорусі, а не всього Радянського Союзу. Ця політика включала також прихований «третій напрямок» неформальних контактів із немолодими діячами «Солідарності» та десятками нових польських неурядових організацій. Якщо спочатку білоруські діячі ставилися до цього з підозрою, то наприкінці 1990-х рр. подібні ініціативи вже вітались[620]. Чи справді вони вплинули на консолідацію білоруської нації — це вже інше питання.

Хоча більшість білорусів не прийняли модерну національну ідею, її майбутній політичний успіх, звичайно, можливий. Білоруси — не росіяни, навіть якщо російська залишається в Білорусі мовою влади та культури. Відповідно до радянського перепису 1989 р., 78% дорослих мешканців Білоруської РСР назвали себе білорусами, 13% — росіянами й 4% — поляками. Перепис 1999 р., організований режимом Лукашенка, засвідчив зростання чисельності білорусів — до 81%, тоді як кількість росіян скоротилась до 11%; поляків же залишилось стільки ж, як і було[621]. Отже, жителі Білорусі вважають чужою не білоруську ідентичність, а модерне поєднання «літературна мова — народна мова» та «мова — нація — держава». Ми вже згадували, що білоруська національна політика мала певні обмеження. Від XIX ст. білоруські національні діячі вважали себе спадкоємцями територіального центру мови та традицій Великого князівства Литовського. Як ми вже бачили, традиції Великого князівства Литовського були змінені до невпізнаваності литовським і польським національними рухами, а також Російською імперією та Радянським Союзом. Найменше ці традиції змінилися на території, яку ми сьогодні звемо Білоруссю. Таке наслідування традицій має свої недоліки.

Націоналізм претендує на континуїтет. Насправді ж він має бути пов'язаний із перетворенням ранньомодерних політичних традицій, притому достатньо радикальним, щоб маси могли зрозуміти його та приєднатись до перевизначеної політичної спільноти. Націоналісти стверджують, що давні етнічні групи стають модерними націями, але білоруський випадок доводить, що політична дія має переробити політичну традицію для того, щоб обидва поняття мали сенс. Якщо ми віримо в «етнічну групу», то мусимо погодитися, що білоруси були «домінантною етнічною групою» колишнього Великого князівства Литовського. У 1795 р. для більшості мешканців князівства засобом спілкування були говірки, які ми сьогодні називаємо білоруськими діалектами. У 1895 р. те саме можна було сказати про п'ять білоруських губерній Російської імперії, а в 1995 р. — про Республіку Білорусь. Проте ця «група» все ж не стала носієм модерної національної політики. Модерні литовські та польські націоналісти показали нам, що національні ідеології перемагають залежно від модифікації спадку Великого князівства Литовського. Однак вони даремно апелювали до назви «Литовського» — це було своєрідною ознакою поєднання поваги та забуття, притаманних модерному націоналізму. Таким чином, переорієнтація білоруських національних діячів на підтримку ідеї існування національної держави наприкінці 1990-х рр. стала недобрим знаком щодо поколіннєвої тяглості ранньомодерних литовських традицій, але добрим щодо приходу третього модерного націоналізму на землі ранньомодерної Литви. Там, де перемогли модерні литовський і польський націоналізми, міг би, зрештою, перемогти й модерний білоруський націоналізм.

Політичні дії вимагають відповідних інституційних, соціальних і культурних умов. Білоруські діячі 1990-х рр. анахронічно твердили, що білоруська нація «втратила» незалежність Великого князівства Литовського у XVI ст., руську мову в XVIII ст., Уніатську Церкву та поезію Міцкевича у XIX ст., Вільно та саму назву «Литви» у XX ст. Якщо ми відкинемо телеологію, але залишимо тяглість, відкинемо слово «недобрий», але залишимо «знак», ми зрозуміємо значення подій, що були поза контролем національних діячів і місцевого населення. Білоруські «втрати» були наслідком збігу обставин, що не сприяли консолідації модерної білоруської національної ідеї, руху чи держави. Проте найпарадоксальнішою «втратою» була та, про яку не згадав жоден національний діяч: Білорусь не мала переваг поділу.

Національні історії змальовують поділ як розчленування національного тіла. Насправді ж перебування в різних державах давало національним діячам певну перевагу. Так, поділ створює можливість того, що одна імперія використає певний національний рух проти іншої імперії, непередбачуваним наслідком чого стане розквіт цього руху; це також дає діячам тієї самої нації, але вже в іншій імперії, змогу ділитись ідеями між собою. До того ж, за таких умов національний рух у межах однієї імперії може копіювати тактику інших національних рухів у її ж кордонах, а потім ділитися досвідом зі своїми однодумцями, що перебувають на іншому боці кордону. Як ми вже бачили, поділ литовського та українського населення між різними імперіями у XIX ст. уможливив діалог з емігрантами, появу ідей про об'єднання нації та контрабанду книг. На відміну від них, у XIX ст. всі території, що складають сьогодні Білорусь, були частиною Російської імперії. Розділеною Білорусь була лише протягом двох десятиліть XX ст. — між Польщею та СРСР у міжвоєнний період. І хоча Сталін винищив білоруську інтелігенцію, а Польща закрила всі білоруські школи, саме на часи її поділу припали її найбільші національні досягнення.

Модерна національність пов'язана з єдністю літературної та простої мови, що в Східній Європі означало освіту селян і переорієнтацію інтелігенції. Місцем цього поєднання зазвичай було місто, а в ідеалі — дедалі впливовіша національна столиця. Жадана білорусами в якості столиці Вільня в 1920 р. після польсько-більшовицької війни стала польським Вільном, а в 1945 р., після того як Сталін передав місто радянській Литві, — литовським Вільнюсом. Остаточна столиця Білорусі — Мінськ, історично менш важливий для національної справи, ніж Вільня, — став радянським після того, як Польща не захотіла приєднувати його в 1921 р. За радянської влади Мінськ був єдиним більш-менш великим білоруським містом, а після Другої світової війни — осередком русифікації. Білоруські діячі гостро відчували нестачу міст середніх розмірів — звичних випробувальних майданчиків для національного відродження, якому ще не було місця у «викорінених» столицях. Модерна ідея національностей також передбачає існування світу націй, кожна з яких має власну високу культуру та окреме ім'я. Як показано в першій частині цієї книги, ранньомодерний політонім «Литва» перетворився на модерний етнонім, а романтичний поет Міцкевич став співцем модерного польського та (меншою мірою) литовського націоналізмів. Режим Лукашенка 1990-х рр. охоче вшановував Міцкевича як почасти білоруса, подібно до того, як радянський режим колись зображав поета другом Пушкіна та прихильником робітників. Лише тоді, коли Міцкевич (штучно) буде представлений у Мінську як модерний білорус, так само як сьогодні він (штучно) подається у Варшаві чи Вільнюсі як модерний поляк або литовець, ми зрозуміємо, що з'явився білоруський націоналізм.

Модерна нація є продуктом історичних процесів, що проектуються елітою, яка з'являється в конкретних інституційних умовах. І тут ми можемо побачити найсерйознішу перешкоду білоруському національному відродженню — масштаби руйнувань у Білорусі за сталінських чисток 1930-х рр. та під час Другої світової війни. Наприкінці 1930-х рр. Сталін винищив більшість білоруських інтелігентів. До 1945 р. загинув кожен четвертий мешканець Білоруської РСР, що мешкав на її території у 1941 р. Німці зруйнували Мінськ, його університет і Академію наук. Місто відбудовували за часів русифікації, а його приголомшливий післявоєнний розвиток призвів до того, що Мінськ перетворився на велику російськомовну столицю. В іншому напрямку було зроблено лише один промовистий крок: у 1945 р. були інкорпоровані колишні польські території[622]. Розширення Білоруської РСР на захід принесло із собою мільйони людей з іншими політичними досвідами та тисячі людей, що мали інші зв'язки з традиційними інституціями. Візьмімо, наприклад, Уніатську Церкву, створену за Речі Посполитої 1596 року. Хоча в радянській Білорусі Уніатської Церкви не існувало, її було відновлено в міжвоєнній Польщі. Таким чином, після 1945 р. радянськими громадянами стали тисячі неоуніатів із Західної Білорусі. Подібно до того, як у 1880–1890-х рр. багато білоруських діячів походили з католицького середовища, в 1980–1990-х рр. чимало їхніх послідовників мали якийсь зв'язок із колись польськими територіями. Пазняк, лідер Білоруського національного фронту, був онуком білоруського політичного діяча міжвоєнного польського Вільна, одного із сотень тисяч білорусів, замордованих у таких місцях, як Куропати. Ідеї Пазняка щодо білоруського націоналізму узгоджувалися з елітарною традицією, але були чужими білоруському населенню, яке отримало освіту в радянських школах[623].

Повчальним може бути порівняння радянської Білорусі та радянської Литви. Повоєнна радянська політика дозволяла існування етнічної литовської нації, водночас роблячи все для того, аби про відповідну білоруську концепцію забули. Одразу після війни міжвоєнні литовські комуністи прийшли до влади в Литовській РСР, а у Вільнюсі було створено литовськомовний університет. Тим часом Комуністична партія Білоруської РСР русифікувалась, а воєнні страждання лягли в основу стандартної історії радянської Білорусі. Станом на 1970 р., коли модерний наратив литовської історії був уже ретельно випрацюваний, національна історія зникла з розкладів білоруських шкіл. Станом на 1980 р., коли більшість шкіл Вільнюса навчали литовською мовою, в жодній школі Мінська не викладали білоруською мовою. За часів Горбачова, наприкінці 1980-х рр., становлення білоруського національного руху почалося з оприлюднення найголовнішого: буквального викопування тіл білорусів, убитих НКВС; основні ж факти литовської історії вже задовго до цього були абсорбовані литовським суспільством. Білоруський на-ратив походження нації від Великого князівства Литовського був на той час знанням невеликої кількості представників освіченої еліти; литовська ж його версія була відома більшості литовців[624].

Модерний білоруський націоналізм, якщо він з'явиться, напевне, апелюватиме до міфічного уявлення про «Велике князівство Литовське». Після переосмислення ця давня ідея муситиме включити православну релігію та радянську історичну пам'ять більшості білоруського населення. Така синтеза, як і представлення Міцкевича білоруським націоналістом, свідчитиме про модерний поворот білоруської національної ідеї, на користь чого говорять певні тривалі тенденції. Якщо окремі історичні факти можуть перешкоджати національним рухам, вони можуть і сприяти їм. Радянська Білорусь, невеликий кавалок території у 1922 р., була збільшена у 1923, 1924, 1926 і 1939 рр. Внаслідок цього незалежна Білорусь має протяжні та гармонійні кордони. Після розпаду Радянського Союзу в 1991 р. незалежна Білорусь володіла більшістю атрибутів суверенної держави. Загалом у 1990-х рр. білоруська держава функціонувала краще, ніж Росія та Україна. Хоча Лукашенко був ексцентричним диктатором, який ненавидів білоруський патріотизм і обіцяв об'єднати свою країну з Росією, його перебування при владі насправді зберегло й зміцнило суверенну білоруську державу. Вперше у незалежній Білорусі виросло нове покоління, що могло подорожувати з білоруськими паспортами, і вперше білоруські національні діячі могли мріяти про розбудову держави для молодої нації. Незалежні Литва, Польща та Україна підтримали білоруську державність, що теж було історичною новинкою. Тому за відсутності російського втручання поява білоруської нації виглядає цілком можливою.

Протягом 1990-х рр. литовці навчилися сприймати Польщу як модерну державу, а не як джерело згубно привабливої цивілізації часів національного відродження. Ціною, яку поляки заплатили за такий політичний успіх, стало те, що польська культура — найвище досягнення для більшої частини ранньомодерної Східної Європи, її невід ємна складова у XIX ст., — перестала бути настільки привабливою. Це, між іншим, залишалось і невід'ємною дилемою модерного польського націоналізму. Історична привабливість польської цивілізації полягала в її елітарному характері; переосмисливши польськість на народній основі, націоналісти цю привабливість зруйнували. Польська культура могла бути притягальною або горизонтально (сусіднім елітам), або вертикально (селянам і робітникам), але вона не могла задовольнити усіх водночас. Запобігаючи кризам на початку 1990-х рр., польська східна політика дала змогу цій тривалій тенденції усталитись.

Одразу після ратифікації Литвою та Польщею спільного договору в 1994 р. політичні відносини між ними вмить покращились. Після того як з порядку денного зникло питання про вибачення за польське захоплення Вільнюса у 1920 р., стало очевидним, що Польща та Литва не мають між собою стратегічних суперечностей. Литовські праві та ліві діячі розглядали Польщу як шлях до Європи, і саме так її оцінювали всі литовські уряди та президенти. Парламенти, уряди та президенти Литви та Польщі створювали спільні комісії, інституційно вирішували наявні проблеми, зокрема, питання навколо польської меншини в Литві, а польська сторона постійно нагадувала литовській про європейські стандарти і значення польської допомоги в європейській інтеграції. Таким чином, Литва та Польща наблизились до своєчасного розв'язання проблем, притаманного ЄЄ, на вступ до якого обидві країни подали свої заявки. На відміну від Литви, Польща була серед перших учасників переговорів. У 1995–1997 рр., коли стало очевидним, що Польща, а не Литва, приєднається до НАТО під час першої хвилі розширення, «європейськість» польських дій лише посилилась. У 1998 р. одна з газет промовисто подала ситуацію у заголовку: «Який стосунок має дружина до НАТО та віз?»[625] У відповіді на запитання йшлося про те, що литовська та польська мови мають різні суфікси на позначення жіночого роду; поляки в Литві хотіли б, щоб в офіційних документах, таких як паспорт, використовувався польський суфікс. Литовський уряд відмовив; тоді польська держава застосувала «європейські» важелі впливу, підсилені її тісною співпрацею з НАТО та ЄС.

Польські вимоги стосувались культурних прав, перелічених в угоді 1994 р. Польські чиновники повсякчас наголошували, що вони вважали литовських поляків громадянами Литви. Оскільки членство в ЄС та НАТО високо цінувалось у Литві, а польська підтримка литовського членства була настільки відчутною на міжнародних форумах, то обмежена польська підтримка меншин не викликала великого незадоволення[626]. Президент Альгірдас Бразаускас ще 1996 року сказав, що тогочасні відносини Литви з Польщею ніколи не були кращими в сучасній історії обох держав. Литовські праві, повернувшись до влади, також трактували Польщу дуже відмінно від того, як вони ставились до неї на початку 1990-х рр. Сам міністр закордонних справ, який раніше вимагав від Польщі вибачень, тепер назвав її «найголовнішим стратегічним партнером» Литви[627], а наприкінці десятиліття навіть Вітаутас Ландсбергіс трактував Люблінську унію 1569 р. між Польщею та Литвою як позитивний здобуток і зразок «литовсько-польського прагматизму»[628]. Як ми вже бачили, від 1880-х до 1990-х рр. Люблінська унія 1569 р. змальовувалась литовськими національними діячами як хрест на могилі литовської нації. Ця нова інтерпретація провідними литовськими націоналістами того часу свідчить про силу литовської ідентичності. Польща вже не вважалась ворожою нацією, яку треба було розглядати в історичних категоріях, а поставала натомість сусідньою державою, яку треба було сприймати в категоріях державних інтересів. Завдання націоналістів, що прагнули модернізації (підваження традиційної елітарної культури), поступились завданню модерних державних діячів (захист сучасних державних інституцій).

Примирення Польщі з Україною було феєричним. У середині 1990-х рр. антипольські настрої в українському суспільстві були майже відсутні. Звичайно, тоді як більшість поляків мали певне уявлення про Україну на основі контактів із Західною Україною, у більшості українців із Центру, Сходу та Півдня країни чітких поглядів щодо Польщі не було. Україна — країна розміром з Францію, з п'ятидесятьма мільйонами жителів і заплутаною історією національних страждань у XX ст. Жахливі національні конфлікти, розглянуті в розділах 8, 9 і 10, хоча й були надзвичайно важливими для західних українців, усе ж не зачепили приблизно 80% населення країни. Зрештою, чистки 1940-х рр. були подіями меншого масштабу, ніж голод 1933 р. та жахливі цивільні та військові втрати часів Другої світової війни. Водночас позитивний образ Польщі серед київської еліти був новою тенденцією, витоки якої легко простежувались у польській політиці. Також разючою була зміна поглядів серед західноукраїнських патріотів, занадто нечисленних для здійснення послідовної політики, але достатньо впливових, щоб саботувати політику, яка стосувалась їх безпосередньо. Праві, й навіть багато хто з крайніх правих, досить швидко переконались у тому, що Польща підтримувала українську незалежність[629].

1993 та 1994 рр. розчарували українського президента Леоніда Кравчука та його патріотичних радників, коли стало зрозуміло, що Польща не буде союзником України в прямому значенні цього слова та що посткомуністичні польські уряди (1993–1997 рр.) не мали чіткої позиції щодо того, кого варто вважати важливішим для Польщі: Україну чи Росію. Коли 1994 року Кравчука змінив Леонід Кучма, всі очікували, що Україна переорієнтується у своїй зовнішній політиці на Росію. Проте, так чи інакше, під час своєї першої каденції (1994–1999 рр.) Кучма продовжував зовнішню політику інтеграції до західних інституцій. Ідея інтеграції в ЄС була дуже популярною в Україні, ідея ж інтеграції в НАТО — дуже непопулярною; спочатку Кучма прилюдно підтримував першу, а потім, не наголошуючи на цьому, і другу[630]. До того ж, перехід влади від Кравчука до Кучми збігся з важливою зміною в американській політиці щодо України. У січні 1994 р. президенти США, Росії та України підписали тристоронню заяву про передачу ядерної зброї Україною Росії, володіння якою раніше унеможливлювало співпрацю США й України. Підтримка української державності стала обов'язковою складовою американської зовнішньої політики.

Того ж місяця (в січні 1994 р.) НАТО проголосила початок своєї програми «Партнерство заради миру». Створеному для того, щоб задовольнити вимоги східноєвропейських кандидатів на членство в НАТО та заспокоїти опонентів у Москві, йому не вдалось уповільнити дискусій щодо розширення Альянсу. Між тим у 1994 р. «Партнерство» дало Польщі змогу привернути до своєї східної політики увагу Заходу, який належно її оцінив. У рамках цієї програми Польща стала єдиним сусідом України, що запропонував останній військову співпрацю, найістотнішим результатом якої стало створення українсько-польського миротворчого батальйону. Цю ідею висунули в 1995 р., батальйон створили в 1997 р. і розмістили під командуванням НАТО в Косово в 2000 р. Першою важливою ініціативою українського президента Кучми, пов'язаною з Польщею, була підтримка польського членства в НАТО у червні 1996 р. У Варшаві він проголосив, що «ми розглядаємо НАТО не як оборонний союз, а як механізм колективної безпеки, що об'єднує демократичні країни'', наголосивши, що не вбачає «жодної загрози для України у зв'язку з розширенням НАТО''[631]. Польща натомість підтримала Хартію про особливе партнерство НАТО з Україною, схожу на ту, що була запропонована й Росії. Хартію «Україна — НАТО'' було підписано 9 липня 1997 р.[632] Наступного дня президент США Білл Клінтон привітав радісний натовп у Варшаві з нагоди майбутнього членства Польщі в НАТО.

Від 1995 р. польський та український президенти Кваснєвський і Кучма очолювали офіційне українсько-польське історичне примирення. Їхнім великим досягненням стала «Декларація про примирення'', підписана в Києві в травні 1997 р. Вона перераховувала злочини, вченені однією нацією щодо іншої, зокрема, операцію «Вісла» і терор на Волині, та наголошувала на необхідності взаємного вибачення[633]. Кваснєвський і Кучма також регулярно зустрічалися в історично важливих місцях, прагнучи символічно розплутати плетива пам'яті. Вони покладали вінки на цвинтарі у Львові, де поховані польські солдати, що воювали проти Західноукраїнської Народної Республіки в 1918–1919 рр.; відкривали пам'ятник українцям, ув'язненим у польському концентраційному таборі Явожно в 1940-х рр.; закладали пам'ятний камінь на екуменічному кладовищі в Харкові, де спочивають польські офіцери, замордовані за наказом Сталіна; присвячували меморіал українським воякам УНР, які загинули, захищаючи українську та польську незалежність у війні з більшовицькою Росією в 1919–1920 рр.

Критики в Києві стояли на тому, що це примирення було необов'язковим, оскільки Польща та Україна вже мали гарні відносини як держави. Така позиція оминала протиріччя між західними українцями та поляками, що могли перешкодити політичному зближенню. Критики у Варшаві вважали, що неможливо просто проголосити історичне примирення та що зустрічі президентів не мали значного впливу на громадську думку[634]. У цьому, звичайно, є певний сенс. Водночас не треба забувати, що підходи, зосереджені винятково на історії, до яких уже вдавались на початку 1990-х рр., зазнали фіаско. Якби Україна чи Польща вирішили наголосити на подіях 1940-х рр. так само, як Литва наголошувала на подіях 1920-х рр., підписання політичного договору було б відкладено на роки, і це в критично важливий для суверенітету та безпеки обох держав час. 1991 і 1992 роки показали, що суперечки щодо взаємних етнічних чисток 1940-х рр. швидко не розв'яжеш, але засвідчили, що міждержавні відносини можна встановити і без попередньої згоди щодо історичних деталей. Саме тому, що операція «Вісла» й волинський терор були витіснені на узбіччя міждержавних відносин на початку 1990-х рр., два президенти змогли звернутись до цих подій наприкінці 1990-х рр. вже на твердому грунті правових договорів і політичної згоди. У першій половині десятиліття поляки та українці домовились «залишити історію історикам», поділяючи прагнення убезпечити власну державу. В другій половині 1990-х рр., після розв'язання питання щодо визнання кордонів і меншин, історичні дискусії могли продемонструвати глибину польсько-українського зближення.

Від 1996 р. президентські зустрічі своєю винятковою кількістю, серйозністю та протокольністю давали внутрішнім політичним акторам чітко зрозуміти, що надмірне використання історії дасть їм небагато[635], причому резонанс мали найменші слова та найдрібніші вчинки. Коли Кваснєвський згадував, що зустрічався з Кучмою настільки часто, що його дружина почала ревнувати, він нагадував полякам, що сім'я його дружини була вигнана з Волині УПА, а справа примирення уважна до таких пам'ятей. Коли ж президент Польщі зауважував, що його українська політика була схвалена його тестем, він повертав поколіннєву пам'ять про страждання на службу майбутній безпеці[636]. (Так само поява Кваснєвського в Харкові у нетверезому стані в 1999 р. підірвала його спроби досягнути історичного примирення.) Після появи ініціативи щодо історичного примирення до його досягнення належало пройти довгий шлях. У 1995 р. опитування громадської думки показало, що тоді як рівень польських симпатій до німців виріс від 23% у 1993 до 43%, рівень симпатії поляків до українців за цей період зріс лише від 12% до 16%[637]. Як узагальнив думки еліти у 1997 р. Яцек Куронь, «якщо за один стіл посадити пересічного польського та пересічного німецького інтелектуала й попросити їх узгодити певну версію польсько-німецької історії, вони це зроблять. Звичайно, між ними будуть певні суперечності, але вони зможуть виробити спільну позицію. Проте, якщо посадити поруч пересічного польського і пересічного українського інтелектуала, вони будуть розповідати один одному абсолютно протилежні й непримиренно різні версії історії»[638]. «Протилежні» — це точно. Однак чи справді «непримиренно різні»? У 1999 р. були всі підстави вважати, що історичне примирення можливе і в переносному, і в прямому значенні.

Головні розбіжності стосувались етнічних чисток 1940-х рр. Як ми вже бачили, ці події мали вагомий вплив на поширення модерних концепцій національності в Польщі та Західній Україні. Саме внаслідок етнічних чисток українських націоналістів польська Армія Крайова створила свою Волинську дивізію в 1943 р. Українці в Польщі були примусово переселені польським комуністичним режимом у 1947 р. Ми вже розповіли про волинських поляків і польських українців як про найбільш націоналізовані війною та етнічними чистками групи. У Польщі 1990-х рр. ветерани Волинської дивізії АК були однією з недержавних організацій, що найактивніше переймалась збереженням пам'яті про волинську різанину 1943 р., тоді як Союз українців у Польщі своїм головним завданням визначив збір відшкодувань для українців, що втратили свої домівки у 1947 р. Такими були інтереси (колективні) і тих, хто постраждав від чисток, і (індивідуальні) тих, хто їх виконував, тому було б доречно стверджувати, що вони мали протилежні погляди на історію, вимоги щодо справедливості та політичні завдання[639].

Можна подумати, що ці дві групи навряд чи могли зібрати істориків, що фігурували в кліше про польську східну політику «залишити історію історикам». Та насправді Світовий союз вояків АК та Союз українців у Польщі зробили саме це: вони знайшли вчених, щоб написати найскладнішу історію, історію взаємних етнічних чисток. Ці запрошені історики належали до інституцій, що не надто вирізнялися своєю схильністю до компромісів: польського Військового історичного інституту у Варшаві (не треба забувати, що саме польські військові здійснили етнічні чистки у 1945–1947 рр.) і Волинського державного університету в Луцьку (міста, що розташоване у самому центрі територій, очищених українськими повстанцями в 1943 р.). Місцем їхнього протистояння стала наукова конференція. Ці дві недержавні організації разом із цими двома державними інституціями вищої освіти організували серію семінарів на тему українсько-польських відносин. Формат семінарів передбачав порівняльну роботу: польські й українські вчені виголошували відповідні доповіді на кожну тему і видавали друком паралельні розділи. Наприкінці кожної сесії всі історики з обох боків ухвалювали спільну заяву обома мовами щодо згоди та розбіжностей між собою[640]. І хоча цієї згоди було важко досягти, а формат співпраці влаштовував далеко не всіх зацікавлених, результат став кращим за якістю й вагомішим, ніж той, що його досягли б вчені з обох боків поодинці. Українські історики змогли побачити 1943–1944, а польські історики — 1945–1947 рр. в іншому світлі.

Історія — це справа, що вимагає людських зусиль, на які часто надихають національні мотивації. Щоб стати науковою, їй слід якимось чином звільнитися від обмежень, які вони накладають. Поява цієї спільної польсько-української історії є знаком того, що сова Мінерви вже готова злетіти, а в певній частині Європи закінчилась ціла історична епоха. Тому наприкінці цієї книги, можливо, буде корисно спробувати окреслити європейське майбутнє, до якого поляки та решта націй прагнули з 1989 р., та зробити деякі скромні прогнози щодо значення Європи для східних сусідів Польщі в XXI ст.

Польська східна політика 1989–1991 рр. мало стосувалась Західної Європи. Це була політика нової суверенної національної держави, чиї дипломати та політики, виходячи з державних інтересів, прагнули допомогти творенню національних держав на території Радянського Союзу. Польська східна політика 1992–1993 рр. лише побіжно зачіпала Західну Європу, коли польські дипломати запропонували своїм східним сусідам європейські стандарти. Це було зроблено для того, щоб упередити проблеми, які могли погіршити сприйняття Польщі на Заході, щоб покращити польську позицію на Сході й виправдати підтримку східних сусідів перед власними виборцями, стурбованими становищем польських меншин. Після 1994 р. польська східна політика була насправді досить мудрою переорієнтацією впливу європейських інституцій, до яких Польща збиралася приєднатись. Оскільки після 1994 р. Польща випереджала Литву й Україну в своїй інтеграції із Заходом, представники литовської та української еліти, зацікавлені в такому ж успіхові, звертали на неї пильну увагу. Польща приєдналась до НАТО в березні 1999 р. Попри запеклі дебати навколо цієї події й очікуваного майбутнього розширення, для Польщі, як і для її східних сусідів, важливішим залишався вступ до Європейського Союзу.

«Повернення до Європи», найпромовистіше гасло опонентів комунізму та реформаторів у посткомуністичних державах, завжди було оксимороном. Європи, що передувала встановленню комунізму в Східній Європі, на 1989 р. вже не існувало. Ідею повернення до міжвоєнної Європи навряд чи серйозно розглядав хтось іще, окрім її найупертіших і сповнених ностальгії прихильників. Те, що східноєвропейці мали на увазі під «поверненням до Європи» після 1989 р., було не поверненням до минулого, а стрибком уперед до досягнень післявоєнної Західної Європи; стрибком, надію на успіх якого забезпечувала спільна європейська культура. Інституційний проект європейської інтеграції успішно втілювався від Римського договору 1957 р. і до східноєвропейських революцій 1989 р., а країни Східної Європи розраховували одразу долучитись до норм і практик, що потребували десятиліть нагромадження. Європейський Союз також багато в чому змінився в 1989–1999 рр.: тоді як Польща та інші східноєвропейські країни-кандидати прагнули продемонструвати свою готовність до членства, ЄС перетворювався на політико-економічний союз зі спільним зовнішнім кордоном та спільною грошовою одиницею. Однак Польща очікувала, що її буде прийнято під час наступного етапу розширення ЄС у 2004 р.; тоді ж мала приєднатись і Литва. Проте немає й мови, що будь-хто з їхніх східних сусідів — Білорусь, Україна чи Російська Федерація — буде включений до ЄС до 2040 р. Це змушує нас думати про десятиліття, під час яких Польща та Литва будуть східними кордонами Європейського Союзу[641].

На початку 1990-х рр. здавалося, що Європейський Союз постав перед вибором: швидке розширення чи подальше виношування планів щодо запровадження спільної грошової одиниці. Насправді розширення зайняло стільки часу, що спільна грошова одиниця стала fai accompli[642]. Тим часом у структурі ЄС відбулась інша фундаментальна зміна. Тоді як у 1990-х рр. у Польщі та в решті східноєвропейських держав тривали реформи, ЄС усував останні бар'єри на шляху до безперешкодного внутрішнього пересування між країнами-членами та створював відповідний міцний зовнішній кордон. Цілком очевидно, що Шенгенська угода, задумана для уможливлення вільного руху в межах Європейського Союзу, сконцентрувала поліцейські сили на зовнішніх кордонах ЄС. Терористичні атаки 11 вересня 2001 р. консолідували цей режим. І це викликає занепокоєння. Перші дві частини цієї книги продемонстрували важливість контактів між освіченими елітами для перетворення та примирення націй. Як ми побачили в її третій частині, подібні контакти були життєво необхідними для вироблення великої стратегії «Культури» національного примирення між Польщею, Литвою, Білоруссю й Україною та мирного розпаду Радянського Союзу. Про це варто пам'ятати, оскільки розширення ЄС стає на заваді зв'язкам східної еліти з Польщею. Після приєднання Польщі до ЄС російські, білоруські та українські громадяни будуть (фактично та символічно) відділені від «Європи»[643]. Перед вісьмома мільйонами російських громадян, які щороку в 1990-х рр. відвідували Польщу (легально й нелегально), цю можливість буде закрито. Незалежно від того, чи вважали вони Польщу зразком, чи ні, цей досвід принесе їм розчарування та, можливо, приниження. Глибока прірва між Польщею та Білоруссю також буде на користь диктаторському режиму Лукашенка чи подібним до нього. Білоруські торговці, єдина група, що отримала поступки від Лукашенка, опиняться відокремленими від своїх ринків; у 1990-х рр. більшість із них мали певний зв'язок із Польщею і через неї — з ширшим світом вільної торгівлі та демократичних інституцій[644]. Ізолювати білорусів від Польщі означає позбавити їх єдиної демократичної можливості.

У 1997 рр. Україна та Польща запровадили безвізовий режим. Досвід, отриманий українцями у великій слов'янській державі, громадські інституції та вільний ринок якої працюють, є надзвичайно цінним для проведення соціальних реформ в Україні[645]. Проект побудови української держави — це наріжний камінь європейської безпеки у XXI ст., а головною його структурною прогалиною залишається відсутність адміністративної та економічної реформ, а також слабкість судової влади. Таким чином, ці польсько-українські зв'язки є надзвичайно важливими для Європи загалом. Польський міністр закордонних справ Геремек відверто говорив про це в 1997 р. під час свого офіційного візиту до Києва, що передував його першому візиту до Брюсселя[646]. Наприкінці 1990-х і у 2000–2001 рр. Польща опиралась європейським вимогам анулювати безвізовий режим з Україною, стверджуючи, що вона виконає свої зобов'язання після формального приєднання до ЄС. Таким чином, новий уряд «Солідарності» та президент Кваснєвський продовжували східну політику й залишались більш проукраїнськими, ніж того хотіли б їхні європейські партнери (та польська громадськість)[647]. Проте щойно Польща насправді приєднається до ЄС, її особливі угоди з Україною втратять чинність. Люблін і Брест, місця великих польських політичних та релігійних уній зі східними сусідами у ранньомодерний час, сьогодні лежать по різні боки польського східного кордону. Що Європейський Союз запропонує своїм новим сусідам, коли польський східний кордон стане і його кордоном?

Український президент Кучма мріяв про те, що застави, які Польща збудувала у 1990-х рр. на своєму кордоні з Україною, стануть такими ж рудиментами, як і ті, що існували раніше на французько-німецькому кордоні[648]. Колись, мабуть, вони ними й стануть, та наразі ці пости символізують польське бажання приєднатися до ЄС, перемістивши його зовнішній кордон з Одри на Західний Буг: між ЄС, Україною та Білоруссю. Хоча Польща може затягнути з імплементацією європейських рекомендацій, вона мусить засвідчити готовність своїх інституцій до того, як вона приєднається до ЄС. Як і кордони, що мусять бути делімітовані, демарковані та убезпечені перед тим, як вони стануть анахронізмом, так і Польща має довести, що є успішною державою, до свого приєднання до Європейського Союзу. Після «повернення до Європи» Польща логічно завершить не лише свою західну політику, а й східну. Підтримуючи суверенітет східних сусідів, пропагуючи європейські норми та поширюючи європейські впливи, Польща 1990-х рр. поводилась як суверенна національна держава з визначеними інтересами та цілями. Приймаючи та пропонуючи іншим певну модель національної держави в Північно-Східній Європі, Польща створила умови, за яких вона могла стати частиною Європейського Союзу. Приєднавшись до ЄС, Польща стане однією з тих національних держав, що поєднують суверенітет із традиційною спадщиною державної влади.

Ця книга розпочалась зі схожого моменту в європейській історії: Люблінської унії 1569 р. Варшава та Вільнюс, як ми можемо сьогодні сказати, об єднали в Любліні свої суверенітети, щоб створити Річ Посполиту. Ранньомодерна польсько-литовська держава була набагато більшою за територією, амбіціями та європейським впливом, ніж дві маленькі національні держави, що сьогодні носять її імена. Її громадяни вірили, що вони створили найкращий політичний устрій у світі. Їхня республіка втілювала принципи демократії, громадянських прав, релігійної толерантності та конституційного правління, що зараз вважаються європейськими par excellence[649]; окрім того, вона також створила чи підтримувала мови, релігії та міфи, що сьогодні вважаються українськими, білоруськими та російськими. Ранньомодерна Річ Посполита була приваблива радше як політичний ідеал, ніж особливе утворення, і саме тому її принади пережили цю державу понад століття. Щось схоже можна сказати про постмодерний Європейський Союз: він привабливий не через його acquis communautaire[650], а завдяки його savoir-faire[651]. Це також елітарний проект, що вособлює привабливий політичний ідеал своєю системою інституцій. Після приєднання Польщі та Литви до ЄС європейський ідеал націй стане для білорусів, українців і росіян ще привабливішим. Східне розширення Європейського Союзу — це мудра та шляхетна політика, яка радше ставить запитання щодо східного кордону Європи, але не дає відповідей на них.

AMPN — Archiwum Muzeum Polskiego, Dzial Narodowosciowy (Лондон)

AWKW — Archiwum Wschodnie, Osrodek Karta, Wspomnienia (Варшава)

BUWR — Biblioteka Uniwersytetu Warszawskiego, Dzial Rekopisow (Варшава)

CAWR — Centralne Archiwum Wojskowe (Рембертув, Польща) LCVA — Lietuvos centrinis valstybes archyvas (Вільнюс)

SPPL — Studium Polski Podziemnej (Лондон)

VUBR — Vilniaus Universiteto Biblioteka, Rankrasciu skyrius (Вільнюс)

ГАРФ — Государственный архив Российской Федерации (Москва)

— Akcja «Wisla»: dokumenty / Misilo Eugeniusz (oprac.). — Warszawa: Archiwum Ukrainskie, 1993.

— Armia Krajowa w dokumentach. — T. 1–3. — London: Studium Polski Podziemnej, 1970–1978.

— Filar Wladyslaw. Eksterminacja ludnosci polskiej na Wolyniu w II wojnie swiatowej. — Warszawa: Zaklad Poligrafii, 1999.

— NKWD o Polsce i Polakach: rekonesans archiwalny / Materski Wojciech, Paczkowski Andrzej (red.). — Warszawa: Instytu Studiow Politycznych PAN, 1996.

— Przesiedlenie ludnosci polskiej / Stanilsaw Cieselski (red.). — Warszawa: Neriton, 1999.

— Repatriacja czy deportacja?: Przesiedlenie Ukraincow z Polski do USSR, 1944–46 / Misilo Eugeniusz (red.). — T. 1–2. — Warszawa: Archiwum Ukrainske, 1996–1999.

— Siwicki Mikolaj. Dzieje konfliktow polsko-ukrainskich. — T. I–III. — Warszawa: nakladem autora, 1990–1994.

— Sladami ludobojstwa na Wolyniu. Okrutna przestroga / Karlowicz Leon, Popek Leon (oprac.). — Cz. II. — Lublin: Polihymnia, 1998.

— eczka specjalna J. W. Stalina: raporty NKWD z Polski 1944–1946 / Cariewskaja atiana, Chmielarz Andrzej, Paczkowski Andrzej, Rosowska Ewa, Rudnicki Szymon (oprac.). — Warszawa: Rytm, 1998.

— 1947: Пропам'ятна книга / Гук Богдан (ред.). — Варшава: Тирса, 1997.

— Восточная Европа в документах российских архивов, 1944–1953 гг. / Волокитина Татьяна (ред.).: В 2 т. — Т. 1, 1944–1948 гг. — Москва, Новосибирск: Сибирский хронограф, 1997.

— Депортації. Західні землі України кінця 30-х — початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади: У трьох томах. 1939–1951 рр. / Сливка Юрій (упор.). — Львів: НАНУ, 1996–1998.

— Депортація поляків з України. Невідомі документи про насильницьке переселення більшовицькою владою польського населення з УРСР в Польщу в 1944–1946 роках / Сергійчук Володимир (ред.). — Київ: Українська видавнича спілка, 1999.

— Десять буремних літ: Західноукраїнські землі у 1944–1953 рр. Нові документи і матеріали / Сергійчук Володимир (ред.). — Київ: Дніпро, 1998.

— Літопис УПА. 1 і 2 серії. — Торонто, 1976 — (видання продовжується).

— ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955 рр. — Ч. 1. (Збірка документів). — Мюнхен: ОУН, 1955.

— Переселення поляків та українців 1944–1946 / Przesiedlenia Polakow і Ukraincow 1944–1946 / Gajowniczek Zuzana (red.). — Warszawa: Archiwum Ministerstwa Spraw Wewnetrznych i Administracji RP; Київ: Державний архів Служби безпеки України, 2000.

— Повстанські могили: пропам'ятна книга впавших на полі слави вояків Української Повстанської Армії — Захід VI Воєнної Округи «Сян» Тактичних Відтинків «Лемко», «Бастіон», «Данилів», (1944–1946) / Місило Євген (ред.). — Варшава, Торонто: Український архів, Видавництво «Літопис УПА», 1995.

— Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953: суспільно-політичний та історико-правовий аналіз / Білас Іван (ред.): У 2-х кн. — Київ: Либідь, 1994.

— Сергійчук Володимир. Етнічні межі і державний кордон України. — Тернопіль: Книжково-журнальне вид-во «Тернопіль», 1996.

— Сергійчук Володимир. ОУН-УПА в роки війни: нові документи і матеріали. — Київ: Дніпро, 1996.

— Советский фактор в Восточной Европе, 1944–1953 гг. / Волокитина Татьяна (ред.). Документы: В 2 т. — Т. 1: 1944–1948 гг. — Москва: РОССПЭН, 1999.

— Трагедія українців Польщі / Сергійчук Володимир (ред.). — Тернопіль: Тернопіль, 1997.

— УПА в світлі польських документів / Місило Євген (ред.).: Книга перша: Військовий суд Оперативної групи «Вісла». — Літопис УПА. — Том 22. — Торонто: Видавництво «Літопис УПА» 1992.