Поїзд, що зник

6.

Олекса Сирота:

Наступні дні були приблизно такі, як ти кажеш, за Гоголем. Чистісінькі тобі “Записки божевільного”, себто, дні без числа і взагалі, біс його знає, що за дні. Щоранку я старанно відстрілював у тирі свої пів-ящика патронів, потім чистив “стєчкіна” і йшов у свій кабінетик. Там витягав із сейфа карточки з прізвищами та анкетними даними зниклих киян і розпочинав свій нескінченний інспекторський пасьянс. Я розкладав їх за статтю, віком, соціальними групами, нарешті, за професіями - нічого не сходилося! Ця сотня людей могла зібратися разом лише за двох ситуацій: на святкову демонстрацію чи в поїзді. Ну, хіба ще в черзі за дефіцитом, але вони зникли після двадцять першої, коли всі торгові точки міста були вже давно і надійно зачинені.

Десь через тиждень чи два Старий випадково відловив біля мого кабінетику нашого невгамовного комісара. Той біг відбирати у мене пояснення по партійній лінії. Старий відволік замполіта в далекий куток, міцно притис його до стінки і витрусив усю правду. З’ясувалося: якимись своїми партійними каналами замполіт дізнався, що наша спецінспекція передала всі матеріали розслідування по моїй скромній персоні не куди-небудь, а в Контору. І не з власної ініціативи, звичайно, а згідно розпорядження всесильного Федорчука. Наш телепень вирішив, що йдеться не про що інше, як про зраду Батьківщини і побіг… як з’ясувалося, поперед батька в пекло. Хлопці, котрі курили на сходах, стали випадковими свідками розкішного партизанського мату, яким наш Старий пригостив замполіта. Інвективи були настільки барвисті, що нормативна лексика загубилася в них. Але загальний сенс зводився до того, що наше ляпало може залишитися не тільки без дітородного органу, а й без партквитка, що для нього було значно страшніше.

Мене особисто ця новина не стривожила, а навпаки, заспокоїла. Бо я здогадався, що справу забрали аби не розголошувати чергового проколу військових кадебістів. Я випадково перетнувся з цією публікою - армійськими чекістами з особливого відділу округу - коли розслідував крадіжку наркотиків зі складів цивільної оборони. Враження залишилося одне: на що вже класичне кадебе не любило виносити сміття зі своєї хати, але охайненькі особісти перевершували їх у цьому на голову.

Мій друг Борис не подавав про себе звістки, десь зник Сергій-телепат, потім пройшла чутка, що Любка-бардачка для імітації піни почала додавати до меленої кави пральний порошок і я тимчасово перейшов на розчинну. Одне слово - життя якось посувалося. Кудись…

Я знахабнів до того, що попришпилював оті карточки кнопками до стіни так, аби вони весь час були у мене перед очима. Єдине, чого я досяг - вивчив усі анкетні дані напам’ять. Золота осінь надалі утримувала всіх серйозних блатних на благословенному півдні, тому нашій “убивчій” бригаді спробували підкинути пару справ, пов’язаних зі спекуляцією. Але Старий нас відстояв.

- Згідно з законами максимальної підлоти, - втовкмачував він Генералу, - якраз у той момент, коли мої люди шманатимуть барахолку, де-небудь на Сталінці або на Корчуватому трапиться групове вбивство. І хто тоді поїде на виклик? Оті шмаркачі з обехаесес?

Пронесло!

Я вже давно помітив, що всі мої цікаві справи і не менш цікаві проблеми розпочиналися після одинадцятої ранку. Не о десятій чи шістнадцятій і навіть не опівдні, а саме об одинадцятій зайшов до мене Старий і, не вітаючись, запитав з порогу:

- Хотів би я знати, Сирота, куди насправді зникають люди з отого дисциплінарного батальйону? Боюсь, що це щось на взірець твого метро.

Я роззявив рота.

- Нагадую для молодих склеротиків, Сирота, з того дисциплінарного батальйону, де служили старлей з прапорщиком. Згадав?

- А що, там теж є метро?

- Жартуєш, салага? Ну-ну… Ні, там не метро, там якась дорога в нікуди. Може, і на той світ.

- Товаришу підполковник, не знущайтеся над маленькими, кажіть…

- Пам’ятаєш, де той дисбат?

- Десь на Ровенщині.

- Саме “десь”. В болотах між Україною і Білорусією. І за двадцять кілометрів від своєї офіційної поштової адреси. А це ж тобі не ракетна база… Ти ж знаєш, ми щоосені у Цуманських лісах збираємося на зустріч - колишні партизани. Так от, я щойно звідти. Спочатку все було, як завжди…

- Знаю-знаю, товаришу підполковник. Офіційна частина, промови, юні піонери, вінки і квіти, салют над могилами, далі скромна ветеранська вечеря на місцях боїв.

- Абсолютно правильно! Потім, як завжди, ковпаківці били бринських, а сабурівці нас розтягували, після чого відбулося колективне обмивання заюшених фізіономій і “мирова”. Щоправда, часи вже не ті, коли ми брали сімсот-вісімсот на печінку, а потім ішли в село танцювати, обійшлися меншою дозою і хоровим співом.

Так от, поспівали, потім розкучкувалися - вже просто посидіти, старе пригадати, про нове розповісти. А з нашої роти, щоб ти знав, Сирота, тільки двоє залишилося: я та колишній командир другого взводу. Що характерно - теж мент. Тільки я у Київ після госпіталю втрапив, а він у Ровенській, чи як там досі кажуть, Рівненській області плуга пер. До речі, дослужився до майора саме в тому районі, де наш знайомий старлей пільги заробляв.

- Якщо ви зараз скажете, що ваш старлей разом з майором не раз чарку пив, а прапорщик так взагалі його зять, то я не здивуюсь.

- А от і промазав, Сирота. Бо у тому дисбаті дуже дивні офіцери і прапорщики. Ні з ким чарки не п’ють, дружби не водять, до райцентру вибираються раз на рік і то в якихось службових справах. Але не це мого друга зацікавило, а залізнична гілочка на одну колію від найближчої станції і за паркан отої частини. Ну подумай, Сирота, що таке дисбат?

- Спеціальний виховний заклад для покарання військовослужбовців строкової служби за незначні правопорушення або регулярні порушення армійських статутів. Ув’язненням не вважається, анкет не псує, ну може, крім виїздів за кордон. Строк перебування не перевищує двох років, на практиці - не більше року-півтора.

- О, відтарабанив! Тебе що, в армії зманювали туди на службу?

- Та ні. Один придурок взявся діда з себе зображати, постриг молодих налисо, масло і цукор у них забрав, пару носів розквасив. Ну, начальство і вирішило випекти цю дідівщину розпеченим залізом. Підвели під статтю про хуліганство і вліпили півтора року дисбату. Відсидів вісім місяців, повернувся в частину по амністії і ще місяць кожному єфрейтору честь віддавав. Перевиховали!

- Запам’ятай, Сирота, свої слова: повернувся в частину. А тепер слухай. Ти ж сам сказав - дисбат не тюрма, а виховний заклад. Тікати з нього немає сенсу, краще перетерпіти. Отже, навіщо цьому закладу арештантський вагон?

- Н-не врубався, товаришу підполковник. Нашого хулігана в київський дисбат старшина з сержантом звичайною електричкою повезли. Без усяких тюремних вагонів і спецконвоїв. Привезли, здали, повернулися. А назад так взагалі один тільки старшина по нього їздив, навіть без зброї. Рейсовим автобусом приїхали, пам’ятаю.

- Так ото ж, Сирота, туди - електричкою, назад - автобусом. А в ровенський привозять у спецвагоні на станцію, далі з частини підкочує дизель, чіпляє цей вагончик і тягне в ліс. І що характерно: на тому дизелі крім машиніста з помічником ще десяток автоматників. Як тобі?

Я лише мовчки розвів руками.

- Тепер слухай далі. Коли дизель підтягує вагон до воріт, охорона з конвойних військ не їде на територію батальйону. Вони вискакують і чекають під ворітьми аж доки дизель не викотить їм порожнього вагона. Тоді сідають і їдуть назад на станцію. А тепер головне. Через що мій друг майор ледь не позбувся погонів. Він попитав залізничників і ті йому розповіли, що жодного разу не бачили аби хтось забирав дисбатівців після відбуття покарання. Бо за всіма законами і правилами їм у “столипінських” вагонах їздити вже заборонено, вони вільні. А ніхто оцих вільних ані на станції, ані на автовокзалі не бачив.

- А чого це раптом ваш друг майор так зацікавився?

- Та халепа у нього, розумієш, була. Пару мисливців у лісі загинуло в розпал сезону. Він і докопався, що вбили їх десь в зовсім іншому місці, а потім відвезли машиною і викинули подалі. І що характерно, начальство його за ці вбивства на цугундер не тягло, навпаки, сама прокуратура справи закрила як начебто нещасні випадки на полюванні. От наш майор почав ходити кругами навколо того дисбату і виходив-таки, старий партизан. Огорожа така, що не в кожній зоні особливого режиму знайдеш, триметрові суцільні паркани, колючка в кілька рядів, сигналізація. А за кількасот метрів перед колючкою - стовпи зі щитами, мовляв, спеціальна зона, вхід заборонено, бо ведуться стрільби, а тому начувайтеся. І нарешті - територія. Там, розумієш, не тільки дисциплінарний батальйон, там учбову дивізію з танкодромом можна розташувати, та ще й місце залишиться… скажімо, для злітно-посадочної смуги.

- Можете далі не розказувати, товаришу підполковник. ваш друг або сам за партизанською звичкою навколо огорожі лазив, або хтось із залізничників стукнув, куди треба. Покарали його, звичайно, не за надмірну цікавість, а скажімо, за неповну службову відповідність. Ну, а далі ситуація зрозуміла: тільки завдяки партизанському минулому і бездоганній біографії всього лише відправлений на пенсію.

- Вгадав. Між іншим, на персональну пенсію і з присвоєнням почесного звання “Заслужений працівник МВС СРСР”. Що з цього виходить?

- Н-ну…

- Погони гну! Якщо це дисбат, то ти Спіноза.

Старий знову загнав мене в глухий кут. Звідки він знає історію середньовічної філософії?

Запитувати не став, бо у Підполковника на такі випадки була стандартна відповідь: у госпіталі книжечка випадково трапилася.

- Зрозумів, що там не дисбат, а щось інше.

- Ну, нарешті! Ясно, що все це камуфляж і що оті двоє, котрих ми вивели з ладу, мають до цього “чогось іншого” пряме відношення. От тільки чому ти їх зацікавив, я не впетраю. І ще одного не розумію, хоча й посивів у ментурі. Двох червонопогонників пам’ятаєш, котрі нам руки тисли, а самі вовками дивилися?

- Котрі один наче юрист, а другий наче з медицини, але обидва швидше за все - на Тарасівській в особливому відділі округу служать?

- Вони, лебедики, вони. Військова чека!

- А чого це ви їх згадали? Вони, щоправда, нам якусь нагороду обіцяли… але від них дочекаєшся. Зимою снігу.

- Дочекалися, Сирота, дочекалися. Нагороди героїв таки знайшли. Прийшов наказ із Москви: за виконання завдання особливої державної ваги… тобі з Генералом по зірочці на погони, тільки йому більшу, тобі меншу, товаришу капітан, мені “Заслуженого працівника МВС СРСР”…

- Нарешті!

- Цить, не перебивай, бо зіб’юсь. Полковнику - орден, хлопцям-оперативникам - медалі за відмінну службу і підвищення в посадах. І не зиркай на календар, сьогодні не перше квітня. Наказ оприлюднять у понеділок, але Генерал із Полковником вже зачинилися в кабінеті і квасять. Так ото ж кажу, Сирота, чогось я тут не збагну.

- За логікою вас повинні були відправити на пенсію без усяких звань і заслуг. Генерала з Полковником послати на літеру Х - маю на увазі Херсонську область. А мене, бідного, взагалі підвести під дієз. Товаришу підполковник, до мене дійшло: навіщо нам усі ці Льохи, Дехи і Мілки з Кіціусами? Давайте ловити дезертирів. Ви підете на пенсію генералом, наш Генерал - міністром, а я, може, нарешті одержу квартиру. Бо моя мама з одного боку робить дірку в голові щоб я женився, а з другого - обіцяє втопити майбутню невістку в ложці води.

- Сирота, відставити собачу радість. За все моє життя мені ота чека ані в цивільному, ані в військовому ні на копійку добра не зробила. А тут одразу: і мед, і ложкою. Добре, пішли до Генерала. Тільки не кажи, що я тобі проговорився, хай йому приємно буде.

Генерал із Полковником були вже добряче тепленькі, бо сиділи обійнявшись, знявши кітелі і розсупонивши комірці, і дуетом виспівували марш кінної міліції з якогось призабутого фільму. “Оттого я горжусь, дорогая…” - заводив Генерал, а Полковник із готовністю підхоплював: “… милицейскою службой своей!”

Після обійм, поцілунків і “штрафної” нас зі Старим посадили за стіл і знову налили по повному гранчаку коньяку, хоча я ще навіть не занюхав перший. Коли ж до мене повернулися мова, нюх і слух, я делікатно поцікавився:

- Так чийого ми шпигуна впіймали, товаришу генерал? Американського, німецького чи ізраїльського?

Як я і чекав, начальство вибухнуло конячим реготом. У Полковника навіть сльози бризнули. В коньяк.

- Капітан Сирота! - майже не затинаючись озвався генерал, - Коли котові нічого робити, чим він займається?… Ой, я щось не те сказав. Пояснюю на пальцях: у нас такого не буває аби нічого не робити - народ не дасть. То вб’ють, то вкрадуть, то зґвалтують, то хоча б напудять у ліфті. А отих от, ну котрі там, ти розумієш, у них же один шпигун на всю п’ятирічку. Бо тепер же ніхто попід секретними об’єктами з фотоапаратами не повзає. Їм усе з космосу супутники показують в готовому вигляді. От вони й влаштовують собі тренування в обстановці, наближеній до бойової. Такий, знаєш, пригребаний жартик. Один чи два зображають із себе шпигуна, а все кадебе їх ловить. А про те, що це підстава, як в цирку, знають лише пару генералів на самій горі.

- То що ж виходить? - не стримався я, - це вони нам ні за що дупу мантачили?

- Сирота, який ти здогадливий! Знаєш, я б тобі дав одразу майора. Хоча - не можна. Гагаріну можна, а тобі ні. Більше скажу - цього разу за шпигуна ти був.

Попри півлітра випитого мене добряче підкинуло:

- А якби ті два придурки та мене по-справжньому підстрелили?

- Але ж не підстрелили. Навпаки - відзначили.

- А хлопчик?

- Який хлопчик?

- Котрого двічі повісили: спочатку в клозеті, потім на мене. А може, його взагалі не було, хлопчика?

- Не було, кажеш, хлопчика? Це я, здається, десь читав… ні, хлопчик був, царство йому небесне. Правильно, я ж вам іще не повідомив. Прокуратура паралельно з нашим спецвідділом вела своє розслідування. Вже є результати. Так, це не самогубство, але й не вбивство. Сам знаєш, що то за школа, в якій він учився. Гралися нещасні дурники в гестапо: один одному шворки на шиї затягували. Експерти кажуть, що від того є якийсь кайф. Не знаю, не пробував… Але пацани догралися, бо одного придушили по-справжньому. Тоді злякалися і вирішили його повісити, мовляв, він сам.

- А записка?

Старий добряче копнув мене ногою під столом в литку. Генерал виразно потверезішав:

- Записка, Сирота, як і фотографія, про яку ти зараз мене запитаєш, то зовсім інше. На жаль, уже наше. Свої під тебе копали, Сирота, свої. Хто конкретно - не скажу, бо ці паскуди у нас вже не працюють. Задоволений?

- А як же телевик, Давидзон?

- Твій Давидзон зовсім уже постарів і мишей не ловить. Звичайнісінького фотомонтажу не роздивився. Той, хто під тебе копав, і зліпив - тебе окремо, пацана окремо, цвинтарну стіну окремо, а все разом - компромат!

- В кіно це називається - комбіновані зйомки, - несподівано виявив ерудицію Полкан, - та от що цікаво: від пацана на цій комбінації тінь на стіні є, а від тебе, Сирота, нема-а-а. Ти що у нас, вурдалак? Це вони тіні не відкидають.

- Стосовно вурдалака, - подав голос Генерал, - так це в саму точку! Кров з начальства пити ве-е-еликий майстер. Гаразд, досить з тебе. Відпочивай до понеділка. На оперативку прибудеш у формі при білій сорочці і начищеному взутті. До речі, підстрижи, нарешті, свої вуса або перейди на люльку. Бо зі своїми сигаретами ти колись підсмалишся, як той колгоспний кнур.

Цього разу я виконав наказ начальника без заперечень, чітко і в повній відповідності. Всю суботу відсипався, а в неділю вештався вулицями, насолоджуючись останніми теплими днями. Зі знайомих втрапив мені на очі тільки Юрко Логвин, котрий потішив мене історією про свої чергові неприємності. Його, виявляється, в п’ятнадцятий раз не прийняли до Спілки художників. Хтось із мистецтвознавців у цивільному додивився, що у своїй дипломній роботі - галереї портретів молодих будівельників Київської ГЕС - Юрко з усією політичною безвідповідальністю змалював одного відомого антирадянщика, дисидента і ймовірного (бо слідство ще не закінчилося) агента однієї з імперіалістичних розвідок, вчасно викритого нашими доблесними органами державної безпеки. Посилання Юрка на те, що десять років тому ані він, ані, здається, сам портретований, не підозрювали, чим все це обернеться, не подіяли.

Від автора: як уже напевне здогадався сьогоднішній читач, Юрко написав портрет молодого В’ячеслава Чорновола, тоді зовсім нікому не відомого будівельника з комсомольської ударної, так тоді це називалося, споруди - Київської ГЕС. До Спілки художників політично невитриманого Ю.Логвина прийняли чи то з двадцятого, чи то з двадцять п’ятого разу - мало що не в горбачовські часи. Шкода, що на численні пропозиції Юрка змалювати Олексу, мій друг відбувався жартиками. Єдине, що у мене збереглося від Олекси - це вирізка з газети, групова фотографія, ілюстрація до нарису про зовсім іншу людину. Капітан Сирота - першій ліворуч у другому ряду.

Олекса Сирота:

Коли стало смеркати, я забрів до кав’ярні, яка в різні часи йменувалася в народі “Акваріумом”, “шклянкою” і навіть “Тераріумом”. Хоча офіційно вона фігурувала в документах просто і невибагливо: “Чай. Кава”, чаю на моїй пам’яті (а вчащав я туди десь з початку шістдесятих) там ніколи не було, каву принципово варили в алюмінієвій каструлі, зате завжди і в будь-якій кількості подавали коньяк. Щоправда, в тридцятиграмових скляних наперстках, котрі, здається, тільки тут і збереглись. Я замовив, аби не розмінюватися, одразу десяток порцій і почав пригадувати університетський курс теорії ймовірності.

Припустимо, міркував я, пересікався я з Конторою не раз. Така моя доля, така наша служба. Тож це не виняток. І навіть з військовим кадебе, особістами, теж мав справу. А де раз, там і два - все по науці. Свої під мене копали теж не вперше. Щоправда, досі робили це примітивно: „стукали” нашому придурку-комісару, і він починав бігати начальницькими кабінетами, як та курка з яйцем. Але недаремно ж казав мій університетський професор Прожогін: “Людський інтелект, звичайно, має свої межі. А от людська підлість - нескінченна”. Більше того, я навіть здогадувався, чия це робота - видать, отой обгавканий мною свого часу при свідках капітан із райвідділу всі ці роки накопичував жовч і образу аби тепер от прорватися. І то не ординарним доносом, а з використанням технічних засобів.

Цілком можливо, що чекісти для свого полювання вибрали в якості зайця саме мене, а не першого-ліпшого мента. Такий, знаєте, невибагливий колежанський прикол. Це вкладається в теорію. Але щоб отак, водночас на мене накотили компромат? І потім, що ж то за установа ховається в рівненських лісах? І чому нам, грішним ментам, раптом сипонули нагороди і відзнаки? Аби ми забули все, про що випадково дізналися?

І нарешті, головне: чому вся ця веремія розпочалась одразу після того, як я зацікавився спочатку “металістом”, а потім ще сотнею людей, котрі п’ять років тому зникли, як я тепер впевнився, разом з поїздом метро та машиністом-орденоносцем і його напарником? А плюс таємнича смерть сина напарника? А циганські танці навколо ще одного сина, так схожі на моє несподіване щастя? Щось забагато співпадінь. Куди ж я втрапив?

Після дев’ятого наперстка щось у моїй підсвідомості почало розвиднятися, а після десятого дозріла остаточна відповідь. Якщо я дізнаюся, куди зник поїзд, решта загадок розв’яжуться самі собою. Бо муляла мене ще одна, суто технічна дрібничка. Якщо Генерал видав мені “стєчкіна”, знаючи, що особісти робитимуть з мене зайця, то чому ж він у п’ятницю не наказав його повернути? Адже комедія закінчилася, завісу опущено, вихідний марш зіграють в понеділок на оперативці. Перепив наш начальник на радощах? Досі за ним такого не помічалося.

Спожитий коньяк і подоба кави виразно нагадали про себе, а тому я розплатився, вийшов на вулицю і тут зробив дві помилки поспіль. Розмірковуючи про щось своє, високо наукове, я повернув до того туалету, до якого в цю пору жоден нормальний киянин уже не зазирав, аби справити свої фізіологічні потреби. Там увечері функціонував напівлегальний клуб знайомств і зустрічей гомосексуалістів. А тому не встиг я прилаштуватися біля пісуару, як якийсь нафарбований молодик із заїжджих почав робити мені недвозначні натяки і навіть пропозиції. Не припиняючи процесу, я відхилив полу піджака і показав йому руків’я свого “стєчкіна” в кобурі. Гомик закляк. Я завершив свої справи, вийшов до передбанника, помив руки, поправив зачіску… а тоді знову зазирнув до туалету. Бідолаха продовжував пудити під себе. Я дав йому спокій, але цей дрібний епізод потягнув за собою серйознішу помилку. Я розвеселився і забув про те, що Генерал досі не відмінив свого розпорядження: повертатися додому виключно службовим транспортом.

На жаль, я згадав про це лише в кварталі, де телефони-автомати востаннє працювали двадцять першого червня тисяча дев’ятсот сорок першого року. Повертатися назад, а потім стирчати, як опудало на вулиці, чекаючи управського “газика” чомусь не хотілося. Залишався варіант із таксі.

Що цей варіант “глухий” я зрозумів, тільки-но поглянув на чергу. Довжелезний “хвіст” своїм кінцем тягся до підземного переходу, звідки ще і ще виринали бажаючі проїхати з комфортом, але не питали: хто останній? - а бігли на початок черги, і через голови тих, хто сідав у довгождану машину, кричали: “Ви куди? На Борщагівку? Ну, то мені по дорозі!” і нахабно вмощувалися на передньому сидінні. Іноді їх викидали, іноді ні. Нарешті у якогось хлопця з рукою на перев’язі увірвався терпець і наступний бажаючий “підсісти” заробив по голові всього лише кулаком, але загіпсованим. Цього було достатньо для секундної паузи, та коло наступної машини вчинилася така ж веремія. Отож, якби на Хрещатику, на радість Сергію-телепату, сіла “тарілочка”, у мене було б більше шансів сісти до неї, аніж до звичайнісінького київського таксі.

Залишався варіант зайти до аптеки і викликати машину туди. Але після трьохсот грамів коньяку я волів би уникати будь-яких контактів з представниками будь-яких державних установ. Тому після хвилинного вагання махнув рукою і попрямував додому пішки, найкоротшою дорогою, щоправда, тримаючись якомога далі від краю тротуару.

Машин о цій пізній порі на вулицях було небагато, а перехожих і поготів. Тому я остаточно розслабився і почав думати про завтрашню оперативку і особливо про вираз обличчя нашого замполіта в момент, коли мені вручатимуть капітанські погони. Оцей напад марнослав’я ледь не коштував мені життя. Бо, якби я не випив, то був би уважнішим і як мінімум підійшов би до свого будинку освітленою стороною тротуару. А так я суто рефлекторно поперся дворами, забувши, що там уже давно все копано-перекопано, причому так, що й удень чорт ногу зламає. А все через нескінченний ремонт старовинного триповерхового будинку якраз посеред нашого величезного двору. На додачу малолітні хулігани днями розбили останній ліхтар, а тому я не стільки бачив, скільки вгадував хиткі дошки через канави і десь там, у перспективі захаращене підворіття, за яким до мого під’їзду залишалося пройти всього нічого.

Я ще не встиг збагнути, що сталося насправді - чи то хитнувся сам, чи з’їхала вузенька дошка, як уже летів у глибоку канаву. Це мене і врятувало. Бо водночас з моїм приземленням на брудне дно десь із підворіття яскраво спалахнули автомобільні фари, заливаючи сліпучим світлом прилеглу територію, і вдарила довжелезна автоматна черга. Стріляли з “калашникова”, не шкодуючи патронів. Половина магазина, ще половина магазина, характерні клацання, коли відчіпляють порожній ріжок і вставляють новий, і ще кілька черг, але вже коротких. Я вихопив “стєчкіна”, переклацнув запобіжник, загнав патрон у патронник і, не вистромляючи голови з імпровізованого окопу, почав стріляти навмання - на світло. На моє здивування спочатку голосно дзенькнула розбита фара, а потім усе обійстя струсонув потужний вибух: куля потрапила в бензобак. Хтось дико верещав і качався по землі, намагаючись збити з себе полум’я, хтось із страшними прокльонами дав ще одну чергу з автомата, але тут десь іззаду, з-за моєї спини сухо заклацав “макаров”. Прокльони урвалися, автомат заткнувся. Я рачки відповз по траншеї якомога далі і лише потім обережно визирнув. Усе підворіття було охоплене полум’ям, через яке вгадувалися обриси легкового автомобіля. Друге багаття, зовсім невелике, танцювало над чорною фігурою, котра непорушно лежала неподалік. Невідомий мені стрілець замінив магазин і знову почав поливати кулями простір над вогнем.

- Додому, додому, додому! І к бісу, і к бісу, і к бісу! - з цими словами я видряпався назовні і то на карачках, то перекочуючись, дістався свого під’їзду. В будинках вже вмикали світло, хтось когось гукав, десь здаля, так же вчасно, як зозуля взимку, озвався міліцейський свисток.

- Свистять - і слава Богу! - сказав я у простір. - А я перекурю.

Не встиг зробити двох затяжок, як над моєю головою з балкону почувся переляканий голос мами:

- Олексо, ти де?

- Та тут я, тут, перекурюю.

- А що там бабахало?

- Довженківці кіно знімають - про війну.

- А я злякалася. Думала - то по-справжньому.

- Не з нашим щастям, мамо, ми ж не в Америці. Лягайте спати, я зараз прийду. Тільки докурю.

Раптом із темряви хтось сказав:

- Капітан Сирота, як немає зайвої цигарки, то не докурюйте цю, залиште пару раз затягнутися.

Лише коли ця людина сіла поряд, я розгледів її детальніше. Молодик мого віку з круглим обличчям, акуратно поголений. Від нього пахло пороховим чадом і хорошим одеколоном.

- До речі, поздоровляю з присвоєнням чергового звання. То як щодо затягнутися?

Про мою нагороду крім Генерала з Полковником і Старого поки що знало хіба пару кадровиків. Але незнайомець до них не належав. Він взагалі був не з нашої Управи і не з нашого відомства - це відчувалося. Навіть по запаху.

- То ви підтримали мене вогнем? - поцікавився я, простягаючи пачку з сигаретами.

- А то ваша “катюша” наробила стільки гуркоту?

- Та дивні діла: я тільки дав пару упереджувальних у повітря, а воно й бабахнуло. Либонь рикошет…

- Точно, рикошет, капітане Сирота. Певно, від місяця відбилося. А до речі, минулого тижня втрачено зв’язок з супутником “Космос- 666”. То не ваша робота?

- Ні, я тільки американські збиваю. І то як переп’ю. Між іншим, якщо ви жартуєте, то це означає, що з боку вашої організації втрат не було.

- Одне з другим не пов’язане. Налетів один такий, дуже жвавий, на автоматну чергу. Вискочив за орденом. А одержить… ну, то вже не наша з вами справа, що він одержить, капітане Сирота. Кличте краще в гості, відійдемо від цього феєрверку.

На щастя, в нашу кімнату ми встигли проскочити, доки мама вовтузилася на кухні. Бо вигляд у мене був ще той. Довелося швиденько переодягатися, відмиватися і взагалі повертатися в людську подобу. Потім переконувати маму, що їй час лягати спати і ми з гостем повечеряємо без неї.

Дивне це було відчуття: сидіти на кухні і спокійно розмовляти так, наче за сотню метрів ніщо і ніхто не дотліває…

Я запитав незнайомця:

- Тарасівська чи Рози Люксембург?

- Володимирська.

- За що така честь? Адже нашу міську Управу вчить жити міська ж Контора. А тут…

- За хорошу поведінку, капітане. А також за успіхи в бойовій і політичній підготовці. І ще, як я вже казав: у зв’язку з достроковим присвоєнням вам чергового звання. А якщо точніше, то з певного моменту вас прикривали наші люди. Вдень і вночі. На ваше щастя.

- Хочете, я вгадаю цей момент?

- Не вгадаєте. Більше того, навіть не здогадаєтесь. І я не скажу. Інакше доведеться розголосити дрібну, але засекречену інформацію.

- Це все через отих телепнів із начебто дисбату?

- Ні, через поїзд. Котрий зник.

- А, історія з “металістом”?

- Пробачте, не зрозумів.

- Ну, з тим знайдою, котрий помер спочатку за рішенням суду п’ять років тому, а потім уже де-факто, цього року в Кирилівці.

- Ні, до цього був інший поїзд. Якщо ваш друг Сергій-телепат вам нічого про нього не розповів…

- Ні, він розказував тільки про якийсь корабель.

- А, розумію. “Марія Целеста”! Ну, це пожива для таких письменників, як Андрій Дмитрук. Бо це було давно і неправда, а головне - не у нас. Слухайте, капітане, доки наша, як ви кажете, Контора згрібає у совочок отих робін гудів, давайте подихаємо повітрям.

- Там же чадно.

- А ми покатаємося. Моя машина, до речі, стоїть на тротуарі перед вашим будинком.

А вже коли ми спускалися сходами, круглолиций додав, наче між іншим:

- Знаєте, ніколи не здогадаєшся, що ще наші технічні служби придумають. Ви навіть собі не уявляєте, які у нас там винахідники. Якось замаскували мікрофон в потрібному номері “Інтуристу” у держаку для туалетного паперу.

- І що? Добре було чути?

- Не знаю. Прибиральниця ще до заселення видерла держак “з м’ясом” і понесла додому. Розумієте, імпортна ж штучка.

- Співчуваю. Куди поїдемо?

- Туди, де зник другий поїзд. На Сирець. В парк.

Ми мовчки доїхали по Брест-Литовському проспекту до станції метро “Жовтнева”, припаркували машину під яскравим ліхтарем, а самі сіли на лавочку в глибоку тінь. Хлопець з Контори кількома вправними рухами вийняв зі свого “макарова” порожню обойму і загнав нову. Я зробив те ж саме зі “стєчкіним” і раптом пригадав:

- Пробачте, я забув подякувати вам за вогневу підтримку.

- Дякуйте своїй “катюші”. З табельного “пе-ема” ви б такого не наробили.

- Умовили. Кажіть.

- Ви знаєте, капітане, що в нашій установі нерозкритих справ ніколи не закривають?

- Ні, але здогадуюсь. Вам же шию не милять за процент і профілактику.

- Скажемо так - враховують специфіку виробництва. Так от, якщо слідство заходить у глухий кут або всі версії відпрацьовуються, справу відкладають. За якийсь час її доручають новим співробітникам, так би мовити, на свіжу голову. Але є серед наших справ такі, що вже стали легендою і то не для одного покоління працівників. Серед них - історія з поїздом.

В сорок шостому році, уявіть собі, в степу за Сталінградом на лівому березі Волги німецькі полонені розбирали тимчасову залізницю. Її проклали восени сорок другого для забезпечення Сталінградської операції. Картина така: осінь, сонце ще не сіло, десь п’ятсот німців, півсотні наших - охорона, конвой, офіцери, цивільні. І от раптом серед ясного дня, метрів за п’ятдесят від цього гурту з’являється туман, довга така смуга, потім він розвиднюється і всі бачать поїзд, котрий іде по насипу, якого ще хвилину тому не було. Паровоз, пасажирські вагони, таблиці з написом маршруту… все, як належить. Народ тетеріє. Особливо, якщо врахувати, що поїзд не радянський, а європейський - і вагони, і паровоз, а головне - написи на табличках трьома мовами: німецькою, французькою та італійською. Ті, хто стояв ближче, розібрали. Далі. Поїзд проходить десь з кілометр, після чого туман знову густішає. Ще кілька хвилин - і все, як було раніше: сонце світить, вітерець повіває, але ані поїзда, ані колії немає.

- Міраж, шановний, міраж. Про це ще Перельман у “Цікавій фізиці” писав.

- Не поспішайте, бо цей міраж супроводжувався не лише звуком і дрижанням землі, а й запахом диму з паровозної топки. Доповіли в Москву, звідти наказ: свідків ізолювати. Прибула комісія, списала протоколи, потім справу засекретили, а всіх, хто бачив поїзд, ліквідували. І німців, і наших.

- Тобто, як ліквідували?

- Перевіреним варіантом: посадили в баржу, закрили люки і втопили посеред Волги. Ну, потім смерть Сталіна, розстріл Берії, реорганізація ГБ… забули.

- У нас це вміють.

- Не заперечую. Але! У п’ятдесят п’ятому році наша агентура доповідає, що якийсь неопізнаний поїзд пройшов уночі по старій колії через напівзакинуте військове кладовище у Севастополі.

- Пробачте, як у тому старому анекдоті про поїзд “Київ-Бердичів”, котрий зійшов з рейок і три доби ходив городами?

- Схоже. Так у всякому разі це сприйняли великі начальники. Тим більше, що діялося це вночі, а по тій колії поїзди ходити не могли, оскільки рейки зняли ще до війни, самі тільки шпали догнивали. Одне слово - мало що може привидітися вночі на цвинтарі випадковому п’яному свідку.

- Це була офіційна версія?

- Офіційне слідство навіть не встигли розпочати. Тому, що якраз вибухнув і затонув лінкор “Новоросійськ”, то вже було не до поїздів-привидів.

Аж тут через пару років в Казахстані, на цілині знову засікають цей же поїзд. У степу, де до найближчої колії дві години літаком. Цього разу вже без звірства: опитують свідків, відбирають підписки про нерозголошення і починають копати. Піднімають сталінградську справу, підключають зарубіжну резидентуру і знаходять: у тридцять п’ятому році цей паровозик з вагончиками зайшов у тунель у Швейцарії, ось звідки написи трьома мовами - і зник.

- Тобто, не вийшов з тунелю?

- Саме так. Ну, ви розумієте, наше керівництво довго крутило цю справу, потім відклало - до наступної появи. Так би вона й лежала, якби Юрій Володимирович не розпорядився підняти кілька старих епізодів отакого плану, з елементами містики і масових галюцинацій. В порядку тренування молодих кадрів.

- У кожного свій клопіт, - погодився я. - Мені от якось принесли результати анатомічного розтину громадянина Жовтобрюха Андрія Сидоровича: “Причина смерті - сепсис, викликаний кримінальним абортом”. А я десь читав, що американці обіцяють Нобелівську премію за інформацію про вагітність у мужчини. Я одразу дзвоню в морг: хлопці, з вас пляшка! А вони мені: маємо ми не Нобелівську, а шнобелівську премію. То ми на день медпрацівника шампанського зі спиртом собі надозволяли і отакого понаписували.

- Так то з п’яних очей. А ті, в Москві, напевне ж тверезі були, коли нам цю вказівку спускали. Їм що - вказали і забули, а ми тут - шукай нечисту силу, та ще й по-антирадянському налаштовану.

- А що, й така буває?

- Були сумніви, особливо по епізоду з сталінградським поїздом. Аж тут ми у Києві одержуємо інформацію, що зник поїзд метро. Не те ж саме, але аналог. І там поїзд, і тут поїзд, і там тунель, і тут тунель. Негайно забираємо справу у вашого відомства, починаємо розпрацьовувати і наїжджаємо на стінку.

- В прямому розумінні чи символічно? Аж не віриться, що від вас можуть щось приховувати.

- Блажен, хто вірує. Ви коли-небудь чули таку назву “Луб’янка”?

- Звичайно. Ваша головна Контора в Москві.

- “Акваріум” - це вам щось говорить?

- Та кав’ярня, в якій я сьогодні увечері випив триста грамів коньяку і каструлю бурди під виглядом кави.

- А така абревіатура, як ГРУ?

- Якщо мені не зраджує пам’ять, то це головне режисерське управління в Мінкультури.

- Я так і думав. Більше того, переконував у цьому інших. Ви й справді поняття не маєте, кому стали поперек дороги. Тільки тому ви абсолютно безкарно знищили більше людей із цієї організації, аніж, скажімо, вся французька контррозвідка за повоєнний період. Великі подвиги, капітане, робляться або з великого переляку, або з великого невігластва. ГРУ - це Головне розвідуправління Радянської Армії. В порівнянні з ним американське ЦРУ - то юні піонери-слідопити. У нас же як: хто всравсь? - невістка. Хто дров наламав? Кадебе. А насправді дві третини того, що нам приписують - вибрики ГРУ…

- А як же Луб’янка, шеф - член Політбюро? Традиції залізного Фелікса?

- То для таких наївних, як ви, капітане. Бо коли йдеться про велику політику, то останнє слово не за головою кадебе, а за міністром оборони, до речі, теж членом Політбюро. А ГРУ - це його улюблена забавка. Між іншим, ви наш циркуляр щодо антирадянських написів на стінах коли-небудь одержували?

- Двічі на рік, перед Першим травня і сьомим листопада.

- Так от, то не націоналісти пишуть. То ГРУ розважається. Їхні люди розмалюють стіни, а великий шеф капає на мізки самому Брежнєву: знову Федорчук зі Щербицьким на Україні боротьбу з націоналізмом послабили, бандерівці знахабніли, мало не серед білого дня тризуби на стінах малюють. А ви кажете - від нас щось приховують. Нашим генералам майори з ГРУ тицяють під ніс свої посвідчення і гавкають: справа державної ваги, кру-гом, кроком руш! Зате коли вони звичайних людей розпрацьовують, свої „палітурочки” ніколи не показують. Ми, мовляв, із кадебе по вашу душу.

Ну от, якщо без емоцій. Як тільки ми почали розпрацьовувати список отих ста зниклих киян і встановили, що всі вони найімовірніше були пасажирами того поїзда, нам одразу з самої гори: “Відставити! Справа особливої державної ваги. Документи передати в Ровно, а самі кру-гом! Ловити дисидентів і трусити стукачів”.

- Слухайте, так отой ровенський дисбат, звідки старлей з прапором, то що ж виходить?…

- А то й виходить, капітане. По-перше, штаб окружного ГРУ чомусь не в Києві, а в Ровно. До речі, гауляйтер України Кох теж це місто своєю столицею зробив. Цікаві співпадіння. По-друге, раз ви знаєте про дисбат, то напевне чули і про тюремний вагончик?

- Дійшла інформація. На сусідній лавці в Караваївській лазні розказували, але я якраз голову намилив.

- Ну і звичайно, коли очі промили, то там уже нікого не було?

- Свята правда.

- А вам у тій же лазні не розповідали, куди зникають засуджені до розстрілу?

Я вже хотів пожартувати щось про горезвісні уранові копальні, але тут мене раптом осінило:

- То що, їх у тому начебто дисбаті пристрілюють?

- У тій лазні, до якої я ходжу, капітане, сауна називається, подейкували, що їх там не розстрілюють, а пускають на фарш. Тобто, відпрацьовують на них спеціальні прийоми рукопашного бою. Вчаться голіруч вбивати. Бо на манекенах воно, знаєте, неефективно. Лялька не захищається і втекти не намагається.

- Якщо це правда, то я її забуду. До речі, ми вже добряче знайомі, а я й досі не знаю, як до вас звертатися.

- А як вам зручніше? Можете - Євген Євгенович, можете - Кирило Кирилович… або Тарас Григорович. У нас Конторі прізвища надаремне не вживають. Тільки ім’я та по батькові. Особливо, коли по телефону спілкуємося.

- Самі вигадали?

- Та ні, ще Олександр Христофорович Бенкендорф у Третьому відділенні впровадив… А взагалі - дай вам Боже аби вам більше ніколи не доводилося до мене звертатися.

- Чекайте, а як же оте наше Бородіно в дворі?

- А вас, капітане, там і не було, ви весь цей час тут поряд зі мною на лавочці сиділи, доки пара придурків з ГРУ влаштувала засідку офіцерам кадебе. Відповідно одержали, за повною програмою. Що і куди їм стрельнуло, ми ніколи не дізнаємося. “Акваріум” відхреститься і буде мститися, як завжди, по-підлому. А ті двоє… як ви здогадалися, вже дали свідчення апостолу Петру.

- Спасибі, Тарасе Григоровичу. Вік не забуду. І все ж таки, куди поїзд дівся? Тільки не швейцарський, кат із ним, а наш?

- Ви пам’ятаєте, що було в той день, точніше, у той вечір?

- Звідки? В нашій Управі часом ночі від дня не відрізниш. Буває, що й про власні іменини забудеш.

- У той день наших сусідів-румунів добряче трусонуло. Тут, у Києві, цього майже не відчули. Ну, хіба що там абажури хилиталися, скло в шафах деренчало, а жінка казала чоловікові: скільки я тебе просила не трусити ногою під столом! А от під землею удар був трохи сильніший. В результаті сталися два непередбачені інциденти: перемкнуло стрілку в тунелі на перегоні і раптом від’їхала частина стіни… в задачі питається, куди пішов поїзд?

- В інше метро?

- Вгадали. В оте, котре начебто НЕ збудували до війни. А насправді його в сорок першому законсервували, підірвали всі наземні входи і ліквідували зайвих свідків. Списали на жертви фашистської окупації. А вже при Хрущові, коли ГРУ знову набрало сили (бо Берія його трішки придушив, як невигідного конкурента) оцю недобудову передали йому. Звичайно, нас, чекістів, туди й близько не підпускають. І я вам зараз це все розповідаю виключно для того, щоб ви знали, куди пхатися не слід ні в якому разі. Напис на трансформаторній будці бачили: “Не влезай, убьет”?

- …не тільки бачив - я таку табличку іноді на двері кабінету чіпляю, - коли момент вимагає щоб ніхто не заходив.

- Так ото - для вас на дверях в “інше метро” те ж саме написано, ще й величезними літерами.