Поїзд, що зник

5.

Не встиг я наступного ранку відстріляти свої дві коробки патронів у тирі, як туди подзвонив сам Генерал. Подзвонив і сказав одне лише слово:

- Бігом!

Біля кабінету нашого начальника вже стояв Старий і його “біломорина” шкварчала, як кишеньковий злодій, прихоплений на гарячому.

- Олексо, ти знаєш, що може бути гірше розлюченого тхора?

- Два розлючених тхорі.

- Так от, це якраз твій випадок. Обидва тхорі уже там, за дверима. Замполіт і начальник інспекції внутрішніх розслідувань. У відповідному настрої. Та й Генерал теж.

Мене завжди тягне на жартики в непідходящі моменти. От я й ляпнув:

- “За что?” - спитала Муму.

- Гляди, Муму, щоб і тебе не втопили. Марш за мною!

- Сирота, - сказав Генерал, дивлячись так же суворо, як і Дзержинський з портрета над його головою, - для того, щоб зрозуміти, що перед тобою гівно, зовсім не обов’язково його на язик куштувати. Досить вступити… На, почитай!

І він простягнув мені листок паперу в шкільного зошита в лінійку, на якому кострубатим дитячим почерком було написано приблизно таке: “В моїй смерті прошу винити міліціонера на прізвище Сирота який хотів щоб я був у нього стукачем і закладав міліції хто краде на кладовищі а якщо я не буду закладати то мене посадять до справжніх бандитів які матимуть мене за дівчинку але я боюся стукати на хлопців бо мені казали що справжні злодії відрубають стукачам руки”.

Я стояв, виразно отетерілий і лише переводив погляд з генерала на Старого. Підполковник зосереджено досмалював цигарку, а наш з ним спільний начальник з насолодою професійного садиста милувався рідкісним явищем природи: інспектором Сиротою, загнаним у глухий кут. Потім ввічливо поцікавився у Старого:

- Товаришу підполковник, він у вас ніколи не ригав?

- Навіть після другої пляшки…

- Тоді медсестру викликати не будемо. Хай подивиться ось на це.

Попри зміни, які справляє на обличчя людини довге перебування у зашморгу, я одразу впізнав на фотографії нещасного дефективного юнака.

- Що скажеш, Сирота?

- Скажу, що навіть найпаршивіший експерт-графолог доведе підробку. А перший-ліпший психіатр пояснить, що людина з такими вадами психічного розвитку не в змозі вибудувати речення такої конструкції. Отже, імітація. Далі. Я не дільничний міліціонер, дрібні крадіжки на кладовищах не входять до кола моїх службових обов’язків. А якби і входили, то з професійної точки зору такому інформатору гріш ціна - він недієздатний. Його свідчень навіть наш найгуманніший у світі суд просто не прийме. Так на біса мені його вербувати? До речі, прізвища свого я йому не називав і взагалі бачилися ми з ним півтори хвилини, випадково. Він на Берківцях цукерки жебрав, то я дав йому якісь дрібні, от і весь контакт.

- Це добре, Сирота, що ти не відхрещуєшся від самого факту контакту. Бо до спецінспекції на всяк випадок надіслали знімочок - ти і хлопчик на тлі стіни і надгробків. Тільки не роби на лобі зморшки, наче ти думаєш. Метрів за чотириста від тебе, біля центральної алеї когось ховали? Не заперечуєш? Якийсь фотоаматор клацав останні хвилини прощання, бо є любителі і на такі знімки. Ти випадково втрапив в куток кадру. При збільшенні все зафіксувалося.

Генерал встав, висунув ногою з-під столу кошик зі сміттям, смачно в нього плюнув, засунув назад і шумно видихнув повітря.

- Логічно! Спецінспекція і товариш замполіт вільні. Я особисто займусь розслідуванням цього підозрілого інциденту.

І коли обидва тхорі вийшли, продовжив уже спокійніше:

- Фотоаматор, мать його! Цікаво, яка це падла нашептала йому про самогубство хлопчика, про його посмертну записку і про те, куди отой самий “випадковий знімочок” треба відправити - в порядку допомоги міліції від громадськості?

Тут втрутився нарешті Старий.

- Я з тобою згоден. Бо навіть у нас на Богомольця немає й близько таких телеоб’єктивів, щоб “випадково” за чотириста метрів давати таку якість.

- Думаєш, Контора?

- А я знаю? Років п’ять тому сказав би - ні в якому разі. А зараз? Ти ж бачив, як вони там, на Володимирській розбудовуються.

Генерал погодився:

- А що ти хочеш? У них же при Андропові управління, як кролі плодяться - сьоме, п’яте, дев’яте, двісті двадцять п’яте! Дідька лисого з рогами хата, а не державна безпека.

Старий перечекав вибух благородного генеральського гніву і пробурчав:

- Все одно не сходиться. Ну, наступив Сирота чекістам на мозоля, нехай навіть на яйця. І що? Дві хвилини роботи - зняти трубку, подзвонити, куди належить, і завтра Сироту у гівновози не візьмуть, а не те, що в міліції не залишать. А щоб безвинного, та ще й хворого пацана в зашморг встромляти і всю цю комедію з випадковими фотографіями, посмертними записками і спецінспекціями влаштовувати - вибачай, але навіть вони ще до цього не доросли.

- А як не вони, то хто? Бо спецінспекцію я візьму на себе, мовляв, ближче не встановлені злочинні елементи в порядку помсти принциповому співробітнику міліції… і таке інше.

Старий підвівся і повернувся в рамки субординації.

- Писати, товаришу генерал, то ваші справи, а мої - влаштувати декому перевірку на вошивість. І то таку, щоб матня тріснула.

І вийшов.

- А зі мною що, товаришу генерал?

- Офіційно я тебе відсторонюю від будь-яких справ у зв’язку з начебто службовим розслідуванням. А неофіційно - щоб з цієї миті ти без зброї навіть до туалету не виходив. Сів на очко - однією рукою штани тримай, другою - “стєчкіна”. Рипнеться хтось - стріляй без попередження. На роботу тебе привозитимуть і відвозитимуть. А там подивимося. Раптом все набагато простіше. Пам’ятаєш історію з Байковим цвинтарем? Може, цей бідолашний хлопчина побачив уночі щось таке, чого не повинен був бачити. Врешті, не все те, що сіре, то кадебе.

Вже того вечора наші оперативники, котрі потай в обшарпаному таксі супроводжували службовий “газик”, на якому мене підкинули додому, засікли “жигулі”, що приліпилися до “газика” ще на площі Богдана. Ця машина з рівненськими номерами пленталася за нами аж до мого будинку, після чого спокійненько через вулицю Боженка, Корчувате і Мишоловку рвонула на Кончу Заспу. А там відірвалася від наших оперативників у класичний спосіб. “Жигулі” під’їхали до воріт якогось відомчого піонерського табору, відчинили ворота, в’їхали, зачинили браму і спокійненько покотили собі головною алеєю поміж корпуси. Доки наші хлопці радилися, доганяти пішки чи відчиняти ворота, з’ясувалося, що за одним із корпусів через великий пролом у паркані підозріла машина викотилася на лісову дорогу - і шукай вовка в лісі.

Назавтра мене демонстративно повезли на Богомольця, начебто в спецінспекцію, а насправді - в архіви. Там я до вечора гортав орієнтировки за останні кілька років, сподіваючись знайти бодай щось схоже на масове зникнення киян разом з поїздом метро. Єдиною вартою уваги виявилась інформація з Естонії. Там два подружжя зникли разом зі своїми новенькими “Волгами” останньої моделі по дорозі з Тарту до Ленінграда. Хоча в операції крім міліції були задіяні внутрішні війська, прикордонники і навіть військові аквалангісти, не знайшли бодай найменшого сліду. Співпадав приблизний час, коли обидві машини з екіпажами востаннє бачили випадкові свідки на автозаправці - двадцять перша година. Версій було багато, але жодна не підтвердилася.

Десь ближче до кінця робочого дня Старий розпочав обіцяну “перевірку на вошивість”. Я вийшов з парадних дверей, але замість того, щоб сісти в “газик” попрямував попід будинком Управління на кінцеву зупинку другого тролейбуса. По дорозі я робив вигляд, що зазираю в папери, які виймаю з течки.

Хвіст приліпився одразу. Але це мені вже потім розповіли, бо я весь час удавав забацаного мента. Для зовнішнього спостереження ця сторона вулиці дуже незручна, бо тут чомусь завжди мало людей. Народ переважно товчеться біля входу до Софії або фотографується під пам’ятником Богдану Хмельницькому. Тому мій супроводжуючий, напевне, зрадів, коли між ним і мною з’явилася пара людей, які ліниво підвелися з лавочки у сквері і теж попрямували до зупинки. Взагалі, в цьому щось було - пасти міліціонера під самими вікнами головної київської міліцейської Управи.

Тролейбус підкотив і розчинив двері. Я притис течку ліктем і увійшов одним з перших. Супроводжуючий, удаючи вихованого, пропустив до салону решту пасажирів. Все правильно, перша заповідь нишпорки: в транспорт сідай в останню секунду, бо об’єкт спостереження може несподівано вискочити в передостанню.

В тролейбусних динаміках прохрипіло: обережно, двері зачиняються, наступна зупинка - вулиця Ірининська. Між нишпоркою і все ще відчиненими задніми дверима залишилася одна-єдина людина: вже немолодий мужчина, котрий, сопучи прилаштовувався, як йому краще увійти. Я вже сидів, встромивши носа в розгорнуту течку. Бабахнули передні двері, зашипіли відпущені гальма.

І в цей час отой незграбний літній мужчина блискавично з розвороту, з усієї сили вдарив нишпорку ліктем у сонячне сплетіння. Аж квакнуло. Невідомий почав згинатися навпіл, а Старий (бо це був він) рвучко повернувся, схопив топтуна обома руками за лікті, різко випростав і коліном знизу щосили вдарив йому в пах. Це був фірмовий “дуплет” Старого, про який розповідали легенди в слідчих ізоляторах, на етапах та в колоніях.

Від неймовірного болю і відбитого дихання невідомий вирубався. Він би впав на асфальт, як підкошений, але оті двоє з лавочки матеріалізувалися за його спиною, вивернули руки назад і одягли наручники. Після цього внесли непритомну здобич у тролейбус і загорлали водію:

- Міліція! Затримання небезпечного злочинця! Жени швидше, гальмонеш на тому боці під райвідділом.

Це теж була придумка Старого - затягти невідомого не в головну Управу, а в райвідділ аби ті, хто його послав, поламали голови над філософською категорією випадковості і закономірності. До речі, пістолет нишпорки і його документи перекочували в кишеню Старого ще в той момент, коли хлопцю одягали наручники.

У райвідділі наша здобич на загальне здивування почала приходити до тями. Тому я перестав удавати з себе заклопотаного і повернув топтуна до попереднього стану ударом руків’я свого “стєчкіна” по його потилиці.

- Копита не натягне? - стурбовано поцікавився черговий по райвідділу.

- Та де там, - озвався один з наших. - Накачане, стерво, м’язи на руках, як у Жаботинського. Якби не товариш підполковник…

Подальший розвиток думки оперативника обірвав сам Старий.

- Хлопці, боюся, ми фраєрнулися. Здається, ми лампасника взяли. Це армійський літер. Все чисто - і ксива не липова, і дуда його.

Загалом було відомо, що наш Старий переходить на “феню” виключно у шоковому стані. Цей надзвичайно рідкісний момент ми якраз і спостерігали. Проте, старий партизан досить швидко отямився, подзвонив Генералу, коротко і чітко все доповів, уважно вислухав, сказав: “Буде зроблено!” і поклав трубку. Потім наказав черговому по райвідділу:

- Дзвони у військову комендатуру, хай забирають свою вошу інтендатську.

- А що я їм скажу?

- Як завжди в таких випадках: під час оперативних заходів викликав підозру своєю поведінкою, на прохання пред’явити документи почав лаятися. Намагався вихопити зброю, одне слово - ти дзвони, а ми пішли пояснення писати. Потім розкажеш, що й до чого.

Потім було потім, черговий справді розповів усе в подробицях. Військовики приїхали досить швидко, без коментарів написали розписку в одержанні старшого лейтенанта, його зброї та документів і відбули разом з ним. Єдине, що здивувало чергового, так це те, що замість міліцейських наручників, які ще ми зняли зі старлея і забрали з собою, хлопці з комендатури одразу зодягли на офіцера свої.

Тієї ночі, як не дивно, мені нарешті спалося добре. Події останніх днів настільки вимотали мене, що жодних снів я не бачив.

Усю нашу славну четвірку викликали до Генерала близько полудня. Ясна річ, що пояснення ми з собою прихопили, бо написали їх ще напередодні, чітко узгодивши зі Старим кожне слово. Ми були готові до найгіршого, однак наш Генерал чомусь не зображав із себе суворого, але справедливого. Навпаки, його обличчя сяяло, як у молоденького курсанта, коли він вперше чіпляє офіцерські погони.

В кріслах біля його столу сиділи два підполковники в мундирах сухопутних військ. У старшого за скельцями тонких інтелігентних окулярів з позолоченою оправою проглядали розумні очі. На його червоних петлицях тьмяніли щит і два мечі. Другий офіцер, молодший за віком, кремезний, підстрижений під їжачка, з огляду на емблеми, представляв військову медицину.

- Заходьте, товариші, заходьте. Це наші гості, як ви вже здогадалися. Прокуратура округу і окружний госпіталь.

Гості підвелися. Медик залишився стояти біля крісла, а юрист мало не бігцем кинувся до нас, простягаючи на ходу правицю:

- Надзвичайно радий! Надзвичайно… Така допомога, така допомога! Спасибі!

Останнє слово він вимовив чотири рази - кожному з нас персонально, разом із потиском руки. Ми щось промекали у відповідь, бо, чесно кажучи, сподівалися на зовсім інший прийом.

Коли всі нарешті сіли, на ногах залишився лише прокурор. Урочисто, як у залі суду він виголосив:

- Від імені командування округу і військової прокуратури передаю вам подяку за своєчасне знешкодження особливо небезпечного озброєного дезертира - офіцера однієї з… наших частин. Окружна юстиція в особі голови військової суддівської колегії вже подякувала вашому безпосередньому начальнику по телефону. Наскільки я знаю, наш командуючий дзвонив вашому міністру. Скажу більше - Москва теж в курсі. Всі дуже задоволені. Відкрию маленький секрет: одним “спасибі” ми не відбудемося. Наш командуючий узгоджує з вашим відомством певні конкретні відзнаки - всім учасникам операції.

Можливо, то були результати мого глибокого пересипу, а можливо - особливості освітлення в кабінеті. Але мені здалося, що в цю мить над головою нашого генерала замерехтів ледь помітний німб.

Прокурор нарешті сів і нормальним тоном виклав усю ситуацію. Отой старший лейтенант, що втрапив під “дуплет” Старого - формально дезертир, отже, злочинець. Але військова медицина - на цьому місці госпітальний підполковник виразно закивав головою - вважає, що в даному разі ми маємо справу не з криміналом, а з серйозною хворобою психіки. Молодий офіцер дуже хотів поступити до того московського вузу, де готують військових дипломатів. Навіть за власним бажанням після училища пішов служити до дисциплінарного батальйону, бо там передбачені дуже великі пільги для персоналу. І на предмет вступу теж. А служба там, у дисбаті, самі знаєте, яка.

Тут уже ми закивали головами, а я навіть піддакнув, що це, звичайно, не спортрота і не окружний ансамбль пісні і танцю. Одне слово, бідолашний старлей дуже швидко надірвався, бо вдень служив, а вночі вдосконалював знання іноземної мови… от організм і не витримав. Десь із тиждень тому заступив на чергування по батальйону, але замість стирчати, як лом у гівні, у пилюці службової комірчини КПП, прийшов до офіцерського гуртожитку, розбудив молодого прапорщика і наговорив йому, як зараз кажуть, сорок бочок арештантів. Мовляв, є секретний наказ їм обом їхати до Києва аби там допомагати особістам ловити іноземного агента.

На цьому місці підполковницької оповіді втрутився вже наш Старий і делікатно поцікавився, а прапорщик до якого такого престижного вузу готувався вступати, бо повірити в таку дурню може виключно голова, знову ж таки, забамбулена нічними сидіннями над підручником. Медик пирхнув, а юрист почав скаржитися:

- З цією категорією в армії завжди проблеми. Що з них, дресирувальників, візьмеш? До того ж, його навіть допитати толком не можна. Він зараз лежить у госпіталі з розбитою фізіономією і струсом мозку. Два дні тому знайшли в якомусь київському дворі непритомним. Коли прийшов до тями, почав розказувати, що доганяв американського шпигуна, але врізався в якісь двері. Повна маячня!

Наш Генерал теж виявив зацікавленість:

- А вони у нашому київському дисбаті служили чи в чугуївському?

Це, просте на перший погляд запитання чомусь стривожило юриста. І він поспіхом промимрив:

- Та ні, ми тут новий відкрили, спеціально для колишніх “доросляків” із малоліток. Тобто, пробачте, тих, хто до армії мав судимість. Знаєте, вирішили тримати їх окремо аби вони армійський дисбат в злодійську зону не перетворили.

- Я чого питаю, - вів далі генерал, - тут навколо нашого співробітника якісь “жигулі” крутилися з ровенськими номерами…

- Це прапорщикова машина. Ми її в тому ж дворі знайшли. Ну, а офіцера, на щастя, ви затримали. Бо страшно подумати, що б він міг накоїти.

Отут вперше заговорив медик, схожий на боксера-важковаговика.

- Та що там казати! Підлікуємо, звичайно, куди дінемося. Картина зрозуміла, “Він сказав: поїхали, він махнув рукою…”. Шкода лише, що помічником військового аташе до Швейцарії поїде хтось інший.

Від автора: Злоєхидна фортуна часом робить надзвичайно дивовижні кульбіти. Сирота, на жаль, так і не дізнався, що невдовзі після цієї історії направлення до закритого військового інституту, де готували дипломатів, одержав інший старший лейтенант з Київського військового округу. Він же після закінчення навчання відправився помічником військового аташе до Швейцарії. Прізвище його було Різун. В усьому світі він більше відомий під своїм літературним псевдонімом: Віктор Суворов, автор сенсаційних книг-викриттів “Акваріум”, “Криголам” та інших. Повезло Різуну, що не його свого часу послали стежити за Сиротою.

Олекса Сирота:

Як тільки гості розпрощались і пішли, Старий кинув їм услід:

- Дезертирів вони ловлять! Ха!

А Генерал одразу перестав випромінювати батьківську турботу:

- Сирота, бодай би тобі твій диплом поперек очка застряг! Ти знаєш, чого я оце зараз найбільше боявся? Що ти візьмеш - і ляпнеш: як добре, що ваш старлей служив у дисбаті, а не в ракетній частині і мав під рукою тільки табельного “макарова”, а не ракету “земля-земля”, націлену на Вашингтон… Добре, посміялися і забули! Товаришу підполковник, як ви оцінюєте всю цю ситуацію?

- Як закон максимальної підлоти в дії, товаришу генерал.

- Вже цікаво. Ви і Сирота залиштеся, решта вільні.

Ми пересіли в крісла, які ще зберігали тепло військових дуп і Генерал наказав Старому:

- Викладайте міркування.

- Єсть! Те, що військові особісти у нас під ногами крутяться - то не новина. Згадайте, як вони нам свого фаршированого прапорщика зіпхнули, як вони нам під час засідки на голови падали без попередження… що з ними зробиш? Але пацана з інтернату таки повісили, товаришу генерал. Експертиза оце годину тому прийшла. Гарно повісили, професійно. Це раз. Друге: професійно вести зовнішнє спостереження вони не тягнуть, а от оптика у них така, що немає навіть у Якова Давидзона.

- А це ви звідки знаєте?

- Проконсультувався особисто, по старій партизанській пам’яті. Каже, такий “телевик” в Радянському Союзі є тільки у Пєскова з “Комсомолки” - і то йому японці дали замість гонорару за видання його книг у себе.

- Так Давидзон же колись вихвалявся, що він усі фотографії ще довоєнним ФЕДом робить.

- Ну, з отим своїм ФЕДом, товаришу генерал, він справді до нас у партизанський загін прилітав. А зараз, коли все Політбюро перед ним на парадах виструнчується, так у нього техніка - ого-го! На фотокора номер один грошей не шкодують. Але і він не зняв би так чітко Сироту на цвинтарі з такої відстані.

- Нічого собі! - не стримався я. - А може, то мене з американського супутника клацнули? Кажуть, у них така техніка, що номери автомобілів фіксує з орбіти.

- Сирота, цить зі своєю обізнаністю! Не перебивай старших за званням. Так от, товаришу генерал, щось воно купи не тримається. І потім - чому Контора мовчить? Спочатку Сирота у їхні справи вліз, як ведмідь на пасіку, тепер от ми гуртом їхню військову філію - особістів відмотузили так, що мама не пізнає. А вони мовчать! Дивно все це. Більш ніж.

- Ніж що?

- Розумієте, особісти, вони хоч і військові, але КДБ. Тобто, більше КДБ, ніж армія. А в Конторі, ви самі знаєте, тиснуть на психіку, не виключаю. Але щоб отак, ні сіло, ні впало нещасного пацана придушити… Ні, вони на таких справах ще за Берії обпеклись… але тоді запитання: якщо не вони, то хто?

Наш Генерал не був би нашим генералом, якби не вмів уникати прямих відповідей там, де вони небажані. Вочевидь, навчився у високих коридорах.

- Я пам’ятаю, товариші, колись у Львові в забігайлівці на Краківській хорошу фразу почув: “Мухи окремо, котлети окремо”. Так от, є справа з отим, що зник, воскрес і знову помер. Це окремо. А є спроба поки що невстановлених фігурантів добряче помститися Сироті за якісь його старі справи. Звідси вбитий хлопчина. Це теж окремо. Нарешті, є два придурки, хворі на голову, яких ми знешкодили. Це вже зовсім окрема справа. Так я бачу. Поки що. А там видно буде. Потрібна інформація, вона як те лайно - обов’язково спливе.

На тому порішили і розійшлись.

Осінь цього року була справді золота, тепла і довга. А тому більшість серйозних київських блатних затрималась на ЧБК і ПБК (Чорноморський берег Кавказу і Південний берег Криму: поширені в ті роки абревіатури - авт.) вигрівати зароблений на зонах радикуліт чи ревматизм. Тому у нас в Управі серйозних справ було небагато і я міг годинами розважатися, розкладаючи у себе, як пасьянс сотню карточок, на які я повиписував окремо дані про людей, що зникли п’ять років тому у незбагненний спосіб. Тим більше, що обурена батьківська та педагогічна громадськість спецінтернату чомусь не поспішала здіймати хвилю народного гніву аби змести з лиця землі того гада Сироту, котрий замордував дитину до зашморгу.

Дивнії діла творилися навколо! За набагато менші прогрішення на мене у високі інстанції такі доноси катали - куди тобі твій Достоєвський. А тут раптом тиша. Незбагненно!

Нагадав про себе майор, син старшого машиніста метро. Подзвонив з бюро перепусток, попросив спуститися, забрав мене у свою “Волгу” і лише на Петровській алеї в затишному куточку загальмував і виклав інформацію:

- Мене вчора запросили на Володимирську у республіканську Контору. Щоправда, не до головного, до його заступника, достатньо інтелігентної людини. Він нагадав мені, що хоча від зникнення батька пройшло п’ять років, справу не закрито і вони у себе продовжують розробку.

- Продовжують, зараз! - від обурення я аж підскочив. - Вони її у нас забрали на третій день, мало не рік промурижили, а коли всі сліди прохололи і хто що знав, то забув - повернули назад, на Богдана. Це ми справу не закрили, а у них вона давно бур’яном поросла…

- Охоче вірю. Але то був лише привід аби мене викликати. Причина дещо інша. Не маю права розголошувати, але, як ви здогадуєтеся, моя кандидатська стосується виключно винищувальної авіації і не перетинається з “конторою глибокого буріння” ні по курсу, ні по глісаді. Аж тут оцей заступник самого шефа раптом починає цікавитися: чи не проти я, якщо Контора рекомендуватиме захистити мою дисертацію у них, на спеціальній вченій раді, більше того, враховуючи важливе державне значення теми, подати її до ВАКу на затвердження, як докторську. Мене, звичайно, переклинило, я спробував, як той Кожедуб, показати на мигах, хто де літає. Але мені сказали приблизно таке: то все формальності, ми оформимо вам допуск найвищої категорії і включимо до вашої дисертації певну інформацію, одержану оперативним шляхом, самі здогадуєтеся, звідки. А якщо вас, товаришу майор, хвилює ВАК, так у нас у сейфах зберігаються цікаві фоторепортажі про інтимні моменти роботи цих вчених дундуків з молоденькими аспірантками. Тут головне - ваша принципова згода.

- І що, ви погодилися?

- Я почав, як той хлопчик, лепетати, мовляв, навіщо стільки клопоту навколо моєї скромної персони. А він, цей чекіст, розумієте, голову опустив, обійняв мене і каже: про що ви, про що ви… які клопоти? Це ми перед вами в боргу. Хіба що не заплакав. Яка ваша думка з цього приводу, товаришу Мегре?

- Три варіанти: перше, найпростіше - надійшла вказівка з Москви улюднити образ Контори. Вибрали вас, бо ви, даруйте, ідеальна ілюстрація до звіту про виконання. Тому я б на вашому місці погодився. Хоча б задля того, щоб відігратися на ВАКу. Версія друга: допуск найвищої категорії автоматично перекриває вам можливість виїзду за кордон навіть туристом до Болгарії. Тоді у них не болітиме голова, що ви раптом дременете на Дикий Захід аби розповісти про таємниче зникнення делегата з’їздів і орденоносця, яке чомусь не змогло розслідувати всесильне кадебе. Варіант третій: цілком ймовірно, що в цій організації навіть на самій горі ще збереглися просто порядні люди, скажімо, випадково втрапили туди під час хрущовської відлиги. Вони знають правду про вашого батька, але не ризикнуть її сказати. Тому й замолюють свої і чужі гріхи в такий спосіб, до якого звикли.

- Варіант четвертий, інспекторе, поєднує в собі три попередніх.

- Можливо, можливо. Це в стилі Контори - і рибку з’їсти, і в крісло сісти, і кісточкою не вдавитися.

Від автора: за багато років уже після виходу з друку першої версії нашого роману в одній із центральних російських газет з’явилась інформація, котра підтверджує версію стосовно “олюднення образу КДБ” у свідомості і підсвідомості радянського народу. Якраз у цей момент найпотужніша в СРСР інформаційна агенція ОБС (одна бабуся сказала) розповсюдила плітки про дивну зацікавленість всесильного шефа КДБ тов. Андропова долею якогось пияка з міста Тирасполя. Мовляв, алкаш алкашем, а рятували його від цирозу печінки у кращих лікарнях і поховали не по ранжиру. Тобто - по-людському. Тут-таки подавалась і причина: мовляв, згаданий алкоголік був сином Андропова чи то від першої, нікому не відомої дружини, чи то від - свят-свят-свят! - коханки.

У відповідь на ці підлі закиди КДБ провело кілька акцій на відволікання: розшукали пару фашистських посібників, які випадково зашились від розплати, розсекретили кількох розвідників-чекістів і посприяли виданню відповідних книг і зйомці фільмів з усенародними улюбленцями у головних ролях.

Так от, через роки й роки з’ясувалося, що тираспольський алкан, який помер від хронічної пиятики, справді був сином Ю.Андропова від першого шлюбу, про який ані він сам, ані його оточення й не згадували. Природно, не фігурував цей первісток у жодній із офіційних біографій шефа КДБ.

Олекса Сирота:

- Я, власне, чому вас з Богдана забрав, - пояснив авіаційний майор. - Маю передчуття, що ті, хто мене так любить, почнуть мене опікати. І то добряче. А у вас із ними, з “конторськими” особливих ніжних почуттів немає.

- Любов у нас, як у щойно розлучених під час розподілу горшків: не стільки ділять, скільки б’ють на головах один у одного.

- Так ото ж… пам’ятаєте, я вам розповідав про сина дядька Кирила? Ну, про ту його версію щодо “іншого метро”?

- Пам’ятаю. До речі, забув вас запитати: а дядько Кирило теж був депутат і орденоносець?

- Ні, просто надійний напарник. Не до делегатства було чоловіку: жінка весь час хворіла, молодших сестричок треба було вивчити… здається, він навіть до партії не одразу поступив, ледь не силоміць записали, як татового напарника. Нормальний роботяга - от і все. А батько мені колись розповідав, що його ще до війни на машиніста метро вчили…

- В Москві?

- В Москві, але для Києва. Планувалося прокласти лінію і не тільки, кажуть, планувалося. Начебто вже й копали, але тут - війна. Батько першого ж дня - на фронт! Повернувся, а вже і курсів тих немає, і жодного курсанта в живих. Що ви хочете - війна… А десь у п’ятдесят шостому, тоді вже будівництво метро повним ходом ішло, він зголосився, як фахівець, його направили на перепідготовку і з першого ж дня, сьомого листопада шістдесятого року заступив на зміну. Знання - воно нікуди не дівається на відміну від людей.

- А вам батько ніколи не розповідав про аварії чи катастрофи під землею?

- Він у мене взагалі людина старої школи. Поза роботою про роботу ні слова. Якось я причепився - це вже коли училище закінчив і літати почав - чи п’ють машиністи метро за безаварійність. А він сердито так буркнув: мовляв, не треба чи то лихо будити, чи то чорта кликати, точно не пам’ятаю. І додав: під землею, мовляв, було і є багато такого, про що ляпати не належить. Але щодо аварій, то київське метро з шестидесятого року Бог милував. Може тому, що не підкопалися під Лавру, як спочатку планувалося, а повели Дарницьку лінію в обхід. І взагалі, сказав, були б у твого батька аварії, не був би він орденоносцем. Отакі от справи, товаришу інспектор…

(Я тоді ще за ментівською звичкою відмітив такий момент: сина нормального роботяги можна ухитритися безкарно штовхнути на рейки. А от із нащадком орденоносця такі жартики виробляти не випадало. Подумав, але не сказав. Тільки головою похитав на знак згоди.)

- Так от, інспекторе, зайшов я вчора до дядькової вдови - вона попросила. Боюсь, скоро піде туди, де чоловік і син. Поговорили про те, про се. Вона, між іншим і пригадала отаке: за кілька днів до загибелі її хлопця заходив до них якийсь мужчина. Років під сорок, каже, довге волосся, маленька борідка, худий і кульгає. Але без ціпка ходить. Про що він із сином говорив - жінка не чула. Але хлопець отоді повеселішав і сказав приблизно таке: мамо, ця людина допоможе нам тата знайти. Жінка ще поцікавилася, звідки він - з міліції чи з кадебе, бо зовні більше на батюшку схожий. Так син засміявся і відповів: то вчена людина. От і вся інформація, інспекторе.

Майор на моє ж прохання відвіз мене на Хрещатик і висадив біля кав’ярні у дієтичному гастрономі. Якщо щастить виключно дурням, то я належу до повних придурків. Доктор Борис, конче і саме в цю хвилину мені необхідний, стояв собі в кутку і скептично вивчав пійло у своїй чашці, за котре з нього здерли, як за подвійну каву.

- Докторе, не кривись! - загорлав я ще здаля. - Тут платять не за каву, а за радість людського спілкування.

- Якби Екзюпері пив таку каву, то він написав би не “Маленького принца”, а скаргу до управління громадського харчування Парижу.

- Докторе, згоден! Відволічіться, самі ж радили. Є проблема. Мужчина, на вигляд тридцять п’ять - сорок років, худорлявий, довге волосся, коротка борідка, зовні схожий на священика, шкутильгає, але ходить без костура. Справляє враження ерудованої людини, ймовірно цікавиться таємничими явищами природи, наприклад, зникненням людей. Є хтось схожий серед твоїх знайомих чи пацієнтів?

Борис подивився на мене з професійним співчуттям:

- Олексо, ти знаєш, що щиросердне визнання полегшує правильну постановку діагнозу? Така людина є серед твоїх знайомих. Це Сергій-телепат.

- Борисе, ти правий. Я закінчений ідіот. А до речі, про закінчених: якісь чутки щодо відомого нам передовика виробництва у вашому медпункті ходять?

- Сирота, ти не закінчений, ти клінічний! В нашому медпункті, як ти зневажливо зволив висловитися, одного медперсоналу півтори тисячі чоловік. Ти коли-небудь спробуй обійти наше господарство по периметру - ноги зіб’єш. Це ж ціле місто! До речі, зі своїм цвинтарем, на якому нещодавно справді поховали отого передовика виробництва, майстра золоті руки.

- Та-а-ак, докторе, воістину і в нашому світі є чимало такого, що і не снилося Гамлету з його другом Горацієм. Воістину, кажу, унікальний екземпляр цей волоцюга. Має аж два свідоцтва про смерть і дві однокімнатні могили в різних частинах міста. Не кожен бомж і на одну сподобиться, а тут… як там у Аверченка? “Две кавалеры на одного Лидию Ивановну…” В одній могилі немає покійника, зате є надгробок з анкетними даними, а в другій небіжчик присутній особисто, але квітів на ту могилку ніхто не принесе.

- Щоб ти знав - там замість надгробка кілочок з номером історії хвороби. Так заведено.

- Сподіваюсь, ти власне слідство не вчиняв?

- І не думав. Наш зав відділенням ґвалт підняв. Кричить: пацієнта перевели до нас лише на папері, бо він там помер, ще чорнило не висохло. А списують смертність на нас. Та ще й вимагають аби наші санітари яму копали. Ледве домовилися: покійника спецвідділення бере на себе, щодо статистики, зате яму копають наші. От і все. Тепер цю історію півпсихушки знає.

- То добре, Борисе, що півпсихушки знає. В усякому разі, прошу тебе, як друга, ніколи не грайся в Шерлока Холмса. Краще вже в доктора Фрейда. Розумієш, щоб бути спецом з, наприклад, дактилоскопії, недостатньо знати, що у людини на руках десять пальців.

Доктор не без задоволення гигикнув і одразу помстився:

- На Холмса я не тягну. Доктор Ватсон теж не фігурує серед присутніх. Щоправда, є в наявності придуркуватий інспектор Лестрейд.

Від автора: Сергій на прізвисько „телепат” - своєрідна або, як зараз кажуть, знакова фігура Києва у шістдесятих-сімдесятих роках. Він належав і до моїх знайомих. Офіційно працював у якомусь із незліченних НДІ, котрі були створені з єдиною метою - замаскувати безробіття серед випускників технічних вузів. Насправді ж Сергій серйозно займався спочатку телепатією і навіть читав на цю тему публічні лекції у системі товариства “Знання”. Потім компетентні органи прикрили будь-які дослідження в цій галузі до тої пори, доки не буде винайдено способу перехоплювати шпигунські телепатограми. Проте, Сергій без роботи не залишився. Трошки займався кульовими блискавками, а потім перейшов на неопізнані літаючі об’єкти. Серед київської інтелігенції ходили чутки, що Сергій чи то “стукає” у кадебе, чи то навіть співпрацює там як експерт. Хоча, про кого тоді не ходили такі чутки?

Олекса Сирота:

Загалом неопізнані літаючі об’єкти, вони ж НЛО, вони ж тарілочки, мене не цікавили. З мене досить було неопізнаних трупів. Але де проводить свій робочий час Сергій, я знав. І справді, він сидів у кав’ярні на першому поверсі готелю “Дніпро”, одна порожня чашка з-під кави стояла перед ним, а він допивав другу. Я без запрошення гепнувся поряд і наказав:

- Нехай товариш майор вимкне мікрофони, бо розмова буде приватна, і принесе мені дві кави. Бо бесіда буде довгою.

Сергія могла б вивести з рівноваги хіба що якась літаюча тарілка, та й то якби приземлилася посеред Хрещатика.

- Каву візьмеш сам. Приносять тільки старшим офіцерам. А майор сьогодні у відгулі, тому мікрофони не працюють. Чого хочеш? Тільки кави чи потриндіти?

Я не став одразу вдовольняти цікавість Сергія. Вистояв чергу, взяв три кави і приніс їх до столика, не розхлюпавши. Дуже вчасно. Бо там уже вецькала перед Сергієвим носом брудною ганчіркою ще брудніша прибиральниця. Я поставив одну чашку перед Сергієм, дві перед собою, тицьнув під носа бабі своє посвідчення, не розгортаючи і гаркнув:

- Ти, стара давалка! Це при тобі вчора червінці на долари міняли? Ану здими, бо посаджу за недонесення!

Пострах клієнтів зник вмить і не показувався до кінця нашої розмови.

- Сергію, я знаю, що ти щось знаєш, але не до кінця. Натомість я знаю все до кінця, але не спочатку.

- Беру!

- Розказую в стилі Хемінгуея: п’ять років тому, вечір, київське метро, два машиністи, сотня пасажирів. Все. Крапка. Через п’ять років - син помічника машиніста, один бородатий експерт чи до з ендеі чи то з кадебе, дика радість, київське метро, вечір, нещасний випадок. Кінець фільму.

Сергій добряче помовчав, потім сказав:

- Так от чому він мені не подзвонив… А до чого тут ти? Розслідуєш нещасний випадок?

- Ні, більше того, мені дали зрозуміти: якщо я за це візьмусь, то наступний нещасний випадок трапиться зі мною. Щось скажеш, чи може, ну його ік бісу? Життя дається людині лише один раз і прожити його треба. Навіть якщо часом не дуже хочеться.

- Якщо врахувати, що тут справді немає мікрофонів, Сирота, то розкажу. Не за Хемінгуеєм, а як для протоколу. Юнак підійшов до мене після лекції про НЛО і запитав: чи вірю я сам в те, що інопланетяни крадуть людей?

- А до речі, ти сам у все це віриш? Чи тільки заробляєш на шмат хліба?

- Сирота, не відволікайся. Записуй. На мою ствердну відповідь юнак запитав, чи правда, що часом вкрадені інопланетянами люди повертаються назад. Я відповів, що такі факти зафіксовано, але цих людей, як правило, спроваджують до божевільні.

- Сергію, а це що, правда?

- Не збивай, бо я сам зіб’юсь. Після цього хлопець поцікавився, чи було таке, щоб одразу зникало багато людей. Мені тут же спала на пам’ять “Марія Целеста”.

- А це що за австріячка така?

- Дуб ти, Сирота, хоч і з вищою філософською освітою. Це шхуна, яку знайшли колись, років зі сто тому, конкретно - в кінці 1872-го року. Про неї Конан Дойль писав… так от, її знайшли в Атлантичному океані, цілісіньку - з товаром у трюмі, особистими речами екіпажу і навіть якоюсь киплячою юшкою в камбузі. Але без жодної живої душі. За умов ідеальної погоди. Тоді це наробило багато шуму. Уявляєш - зникло безвісти аж десять чоловік. Не було жодної газети, яка би про це не написала. Ну, а потім, коли в Першу Світову війну люди пропадали десятками тисяч, а в Другу - мільйонами, то кого цікавили якихось семеро матросів, капітан, його дружина і маленька донька?

- Твоя правда, Сергію. У нас колись на лекціях в Університеті викладач не побоявся процитувати самого Гімлера: одна вбита людина - це трагедія, мільйон вбитих - це статистика. Але повернемося до хлопця.

- Будь ласка. Він був переконаний, що п’ять років тому о двадцять першій годині на перегоні між станцією метро “Жовтнева” і станцією “Нивки” зник поїзд метро з усіма пасажирами, машиністом і його помічником. Така собі анігіляція, товаришу інспектор карного розшуку.

- Сергію, я в містику не вірю не тому, що член партії, а тому, що від народження такий. Мені б чогось реальнішого. Ну, скажімо, відмовили гальма, занесло в тупик чи в депо, що там у них на “Святошин”? На швидкості сто двадцять влупило… у що влупило? В слона на рейках, порожній вагон… мало що. А оскільки в Радянському Союзі літаки не падають, а всі поїзди, включно з метро, рухаються згідно розкладу, то цю катастрофу зам’яли. Трупи прикопали, кров змили. Зі свідків узяли підписку.

- Сирота, ти пам’ятаєш, як приблизно тоді ж з мосту Патона автобус у Дніпро впав? Пізно ввечері, до речі, практично без свідків. Там теж секретили і підписки брали, і міліції нагнали - цікавих полохати. Так і що? Ще не встигли останнього втопленика витягти, як вже весь Київ гудів. Або ще - ставка Гітлера під Вінницею. Всіх будівельників-полонених розстріляли, німецьких спеців посадили в літак і підірвали в повітрі. І що? Розкопали інформацію. Тож - зник твій поїзд, Сирота, зник без трупів на рейках, крові на стінах, понівечених вагонів і тому подібних прибамбасів. З пункту “Ж” вийшов, до пункту “Н” не прибув.

- Сергію, не май мене за другокласника і на запитання “чому” не відповідай “тому, що перпендикуляр”. Де маєток, а де повінь, де ставка Гітлера, а де київське метро! І взагалі, у тебе є ще якась нормальна інформація крім розповідей хлопця, який шизонувся після втрати батька?

- А у мене нормальної - в твоєму розумінні - інформації не буває. Я, звичайно, намагався перевірити версію про “друге метро”, але ж ці, з Метрополітену, мовчать, як партизани. Хоча - є у них свої легенди. Скажімо, про троглодитів, про велетенських пацюків, про поїзд, що за стінкою йде…

- От про останнє, будь ласка, детальніше. Бо як я захочу про трогликів послухати, піду до спелеологів… а зараз мене цікавлять виключно поїзди. Вважай, що я на них зациклився.

- Та ну, дурниця. Класична професійна міфологія обхідників. Мовляв, як почуєш вночі в тунелі, що за стінкою поїзд іде, з того боку, де тунелю немає, кидай роботу, подавай заяву і переводься на поверхню. Інакше на контактну рейку наступиш, коли вона під напругою чи під колеса втрапиш.

Ця інформація, а головне, впевненість, з якою говорив Сергій, дещо зміцнила мої матеріалістичні переконання. Проте, закінчити розмову цього разу нам не довелося. Ми й не помітили, як надійшов час обідньої перерви, як усіх відвідувачів, крім нас, випроводили за двері і самі двері традиційно приперли шваброю. Ми опустилися на грішну землю лише тоді, коли брудна рука давно невмиваної прибиральниці поклала переді мною на стіл брудний шмат паперу, здається, пакувального, на якому з усіма можливими і неможливими помилками було награмузькано якийсь текст. Схоже, що кирилицею. Водночас, друга брудна рука розмазувала по обличчю непідробні брудні сльози.

- Тримай, начальнику. Я все списала, як було з тими доларами. Тільки не саджай. Діти з голоду помруть.

Мене найбільше вразило те, що ця істота, виявляється, викликала у когось бажання сплодити з нею дітей. Щодо завжди незворушного Сергія, то в нього від істеричного реготу почалася гикавка і ми мусили вибратися на повітря.

Коли нарешті прийшли до тями, заспокоїлися, перекурили, то я, наче між іншим, закинув:

- Без Хемінгуея і без протоколу. Ти сам у все це віриш?

- Отой хлопець ночами облазив усі депо метро на обох лініях, включно з тим, де ремонтують поїзди. Так от, жодного вагона з того потягу він ніде не знайшов - ні цілого, ні побитого, ні відремонтованого, ні перефарбованого. А щодо “віриш-не віриш”, давай про це якось іншим разом.

Від автора: Іншого разу, на жаль, не було. Так розпорядилася доля, в яку не вірив мій друг Сирота і яку намагався загнуздати Сергій-телепат. Невдовзі після описаної історії він зник з поля зору нашого хирлявого київського бомонду. Казали, що він облишив свої експерименти з телепатією та пошуки контактів з НЛО. Казали також, що Сергій вельми ґрунтовно зайнявся чорною магією і чаклунством в якомусь глухому куті тодішнього СРСР.

Потім усіх нас остаточно поглинув брежнєвський застій, далі шворигнула перебудова з її гласністю, далі накотила Незалежність, як дев’ятий вал з картини Айвазовського. І лише днями мені розповіли, що Сергій помер десь наприкінці восьмидесятих. Де, як, чому - невідомо. Просто помер. У цьому світі, а не в тому, куди зникають екіпажі кораблів і пасажири разом з поїздами.