Поїзд, що зник

7.

Це тільки у Агати Крісті її яйцеголовий бельгієць розсаджує всіх правих і винних навкруг каміну і після короткого монологу на двадцять сторінок про користь стимулювання роботи сірих клітинок вказує пальцем на винного. В радянській ментурі все відбувається з точністю до навпаки. Ні, не тому, що каміни було ліквідовано одразу після сімнадцятого року, як символ буржуазного розбещення, водночас із затишними кав’ярнями на Хрещатику. Все набагато простіше. По-перше, у нас не існує приватних детективів, а по-друге, наш процесуальний кодекс дозволяє влаштовувати зібрання підозрюваних тільки в формі очної ставки в кабінеті слідчого, а це, погодьтеся, зовсім не те.

Ні, радянський мент, він же лягавий, бігає, висолопивши язика, як його собачий побратим, мріючи закрити бодай половину з мінімум дванадцяти справ, котрі на нього навішали. І його свідомість разом з підсвідомістю розділяється при цьому так, що ніякий друг-психіатр не вилікує. Я не знаю, як це називають вчені люди, але у мене факти, фактики, розмови, фразочки, випадкові зустрічі поступово осідають десь там, як сміття в коліні водозливу. Версія відстоюється і в один прекрасний момент вихлюпується тобі просто в обличчя.

Бідолашний син покійного машиніста грішив, як я зрозумів, на паралельні світи. Але його фраза “інше метро”, виявляється мала й другий, цілком реалістичний зміст. Отже, цеглинка до цеглинки вибудувалася стіна, за яку нормальним людям зазирати не варто, але я й так знаю, що за нею ховається.

Отже, п’ять років тому Київ струсонуло. І то так, що збило з пантелику техніку, яка мала ховати певні таємниці від сторонніх очей. Я можу собі тільки уявити охоронців отих секретів, коли вони побачили поїзд метро з десятками небажаних свідків. Спочатку, напевне, вирішили: диверсанти - і повелися відповідно інструкціям: почали стріляти. Без попереджувальних у повітря. А потім з’явився інший клопіт - що з цим фантом робити. Повипускати, відібравши підписку про нерозголошення? Так їх же тут, недостріляних, не один, а добрячих півсотні, хтось же не витримає та й розляпає. Розкаже кумі, а та всьому базару. Закрити об’єкт? Спасибі вам у шапочку, тридцять років будували-удосконалювали - і на тобі, починай спочатку. А ворог, він, між іншим, не дрімає, він на чатах. І крилатим ракетам з Європи до Києва летіти всього нічого, підтертися не встигнеш. Що, вони там у своїх НАТО чекатимуть, доки ми перебазуємося? Зараз, замріялися! Досить, що після Пеньковського половину ракетних шахт, кажуть, довелося цементом заливати.

Від автора: Полковник Головного розвідуправління (ГРУ) радянської армії Пеньковський був агентом двох розвідок - американської та британської. Діяв наприкінці п’ятидесятих - початку шістдесятих років двадцятого століття. Викритий органами кадебе, що природно, не сприяло покращенню стосунків між двома відомствами. Передав за кордон чимало секретів, серед них - місце дислокації радянських міжконтинентальних ракет. За офіційними даними розстріляний згідно вироку військового трибуналу. За твердженням офіцера ГРУ Віктора Різуна (Суворов) Пеньковського насправді спалили живцем у печі крематорію в присутності вищого командування військової розвідки. Кінозйомку цього середньовічного бузувірства надалі демонстрували кожному бажаючому зробити кар’єру в “Акваріумі”.

Олекса Сирота:

Я ніколи не дізнаюсь, як їх ліквідовували. Можливо, хтось молодший втрапив до “дисбату”, де майбутні розвідники відпрацьовували на живому матеріалі вміння вбивати людей голіруч. А можливо, обійшлося отрутою в склянці води чи ін’єкцією тієї ж отрути під виглядом вітамінів. Мій професор Прожогін мав рацію: людська підлота не знає меж.

Вони все продумали. Кого треба було - купили квартирами, підвищенням для рідні. Когось, можливо, просто залякали. А може, хтось і покінчив з собою - раптово і безпідставно. От тільки з “металістом” прокололися. Що запит на завод посилали вони, я не сумнівався. Швидше за все, він на них і раніше працював. Пожаліли… тільки не людину, а золоті руки. От він один і залишився в живих, а яке то було життя - хто зна. Напевне ж, тоді він і втратив пам’ять. Бо у цих хлопчиків відомча медицина трошки в іншому напрямку рухається, аніж, скажімо, наша загальнонародна безкоштовна.

От тільки одне поки що в тумані і повній невідомості. Коли ж бідолашний майстровий випав з-під опіки одного відомства і втрапив одразу під спецнагляд іншого. Не тікав же він з “дисбату” по коридору через паралельний світ на оту зачухану товарну станцію під Волгоградом?

І не треба було мені тепер зайве казати, кому я в борщ плюнув. Бо якщо хтось, не моргнувши, здає одразу кількох своїх людей, то від цього “хтося” і його команди слід триматися якомога далі. Бажано зашитися в паралельний світ, але шляху туди, на жаль, не існує.

- До речі, Тарасе Григоровичу, раз пішла така роздача державних таємниць, то звідки ви все ж таки дістали отого майстра-золоті руки? Що, хлопці, як ви кажете, з “Акваріума” самі вам цю золоту рибку віддали?

- Ви не повірите, капітане, він нам сам, як з неба впав. На отій товарній станції. Наші служби його вже у психушці засікли - звичайній, обласній - як невідомого бродягу без документів і без пам’яті. А у спецзаклад - то вже ми його перетягли, та надаремне. Грушники своєю хімією дядькові так мізки спалили, що професура руки підняла.

- А в Кирилівську він теж випадково втрапив?

- Капітане, ви ж здогадуєтеся, що в таких випадках випадковою буває лише смерть небажаного свідка, вибачте за каламбур. Вас це не стосується. Ви не свідок, ви кара Божа. Так от, ми його спеціально вашому другу підсунули.

- Борису?

- А чого ви дивуєтеся? То для вас він - любитель хорошої кави, польських детективів і класичного джазу. Насправді ж він один з кращих в республіці, а може навіть і в Союзі психіатрів. Те, що йому досі не дають захиститися, зовсім не означає, що він дурніший від тих, хто стає великим цабе без усякого захисту.

- От ви і допоможіть, як тому майору. Він же вам, врешті решт, допоміг.

- Майже. Ще б один день - і хворий би згадав не лише те, що було з ним до посадки в метро, а й після примусової висадки. Але акваріумісти нас перехитрили. І випередили…

Доки ми з “Тарасом Григоровичем” розмовляли, міркували та дихали нічним повітрям, почало розвиднюватися.

- Вас, капітане, покласти туди, де взяв?

- Та ні, дякую. Ще трошки посиджу, може ноги розімну, а там і метро відкриється. А до речі, ніколи не повірю, що ви такий добрий виключно в силу службових обов’язків.

- Я теж гуманітарій. Щоправда, закінчував педінститут, а потім…

- … можете не продовжувати. Начиталися Медведєва, надивилися “Подвиг розвідника”, сто разів уявляли, що це ви п’єте “за нашу перемогу”…

- А у вас, капітане, що - такого не було?

- Ні, я, знаєте, Шейніним зачитувався. “Записками слідчого”.

- Сволота беріївська ваш Шейнін, між іншим. Проби ніде ставити. Гімлер у порівнянні з ним - хирлявий німецький інтелігент. Але то наших справ не стосується… То вас підвезти?

- Та ні, ще раз дякую. Підкріплю на всяк випадок ваше алібі своєю появою в метро. Буду перед черговою “кірочками” махати, доки не запам’ятає. Сподіваюсь, сьогодні землетрусу не передбачається.

Я тихенько побрів парком, алеєю, що йшла паралельно вулиці Лагерній. Проминув сірий, обшарпаний двоповерховий будинок - колишню дачу республіканського вождя Дем’яна Коротченка. Її закрили після того, як на кухні несподівано застрелився начальник охорони… спустився я вниз сходами до невеликого озерця, обігнув його і вийшов на платформу, повз яку кілька разів на день пробігали електрички на Дарницю. І лише тут відчув, що втома мене таки подолала - і мусив сісти на стару дерев’яну лаву.

Очі злипалися, в повітрі приємно пахло дубовим листям і бабиним літом, десь на озерці спросоння подавала голос якась самотня пташка… Я не розумів, що зі мною діється, коли краєм ока зафіксував смугу туману, що виповзала колією від Брест-Литовського шосе. Біла пелена вкрила рейки і протилежну платформу, потім раптом розірвалася на якісь півсотні метрів і в ту ж мить переді мною загальмувала електричка. Я ще здивувався, чому не чути стуку коліс, коли почув, як у вагонних динаміках напрочуд чітко прозвучало: “Станція Жовтнева… обережно, двері зачиняються, наступна станція - Нивки”.

І тільки тут до мене дійшло, що це не електричка, а поїзд метро - і двері, і вікна, і сидіння, і навіть освітлення, і динамік не хрипить… Я рвонувся з лави до скляних дверей, але вони зачинилися перед самим моїм носом. Я хотів крикнути, але мене випередив… півень. Голосистий розбишака з приватного сектору на тому боці колії повернув мене до реальності.

Не було ніякого туману, ніякого поїзду метро, а я сидів на дерев’яній лавці, помережаній написами типу “Тут був Коля” і короткими абревіатурами з трьох літер. Щоправда, не КДБ і не ГРУ, слава Богу.

Вдома на мене чекали мама, накрохмалена біла сорочка і машина з роботи.

- От ти десь вештаєшся ночами і не знаєш, що тут у нас було.

- Брежнєв у гості заходив?

- Та ну тебе!… Гараж згорів за старим флігелем. А в машині, напевне, хазяїн мисливську рушницю забув з патронами. Так бабахало! Ну як на війні.

- Буває.

- Мені вже сказали, що у тебе сьогодні особливий день, поздоровлю, як повернешся. Тільки не напивайся…

В нашій Управі нагороджують нечасто. Тому було все по-людському: і виголошення наказу, і роздача слонів, і особливо обмивання зірочок та нагород в кабінеті Генерала. На своє здивування, я побачив серед присутніх напівзабуту веселу фізіономію. Виявляється, ми знову ощасливили волгаря Царьова, тільки тепер вже не капітана, а підполковника на полковницькій посаді. І не в Старозадриповському райвідділі, а в Волгоградській обласній управі.

Між п’ятим і шостим тостами Царьов встиг розповісти надзвичайно цікаву історію зі щасливим кінцем на рівні індійського кіно. Отже, після закриття справи отруйниці Курощапової наш колега різко пішов угору. А чого дивуватися? У них в Росії республіканського міністерства внутрішніх справ немає, вони на Москву напряму виходять, тому менше дармоїдів на себе ковдру тягне. І все було чудово, доки перед підполковником замість третьої зірочки не замерехтіла реальна перспектива повернутися у свій Старий Задриповськ ганяти самогонників, малолітніх хуліганів і бабусь, котрі спекулюють гарбузовим насінням. Річ у тім, що у місті-герої об’явився кримінальний елемент, котрий грабував неорганізованих туристів в руїнах меморіального комплексу “будинок сержанта Павлова”. Справі одразу надали політичного забарвлення, але повісили її на міліцію. Після першої ж масованої облави в святих руїнах грабіжник зник і зачаївся, зате „висяк” нікуди не подівся, більше того, погрожував знищити Царьовську кар’єру.

І тут волгаря вдруге врятували брати-хохли. Бо отой контрреволюціонер, виявляється, втік до Києва і тут ліг на дно. Та треба ж було такому статися, що котрогось дня він наважився вибратися до Центрального універмагу. А там йому в найвульгарніший спосіб почали чистити кишені. Але не закінчили, бо хлопці з Ленінського райвідділу пасли того злодюжку вже дві години. Тому взяли, як то кажуть, на гарячому. Та на їхнє здивування потерпілий чомусь почав активно відхрещуватися від ролі жертви і поривався якомога швидше здиміти. Що, в свою чергу, викликало підозру і пропозицію “пройти”. В райвідділі і з’ясувалося, що недообкрадений громадянин оголошений волгоградською міліцією у всесоюзний розшук.

На радощах - і по старій пам’яті - Царьов особисто прибув до Києва, завантажений щедрими дарами як матінки-Волги, так і її берегів. В усякому разі, незабутній дагестанський коньяк я вперше продегустував саме того дня. Коли ми після якогось там, вже не пам’ятаю, якого тосту поділилися на групи за інтересами і заговорили, звичайно ж, про роботу, волгоградський підполковник раптом вдарився у філософські узагальнення.

- Мент - він як людина. От людина виходить вранці на вулицю, щоби встигнути перед роботою перескочити до коханки - і тут їй на голову падає цегла з новобудови. Людина лежить в койці і проклинає долю, а даремно! Бо того ранку у коханки його нетерпляче чекав рогатий супруг, котрого сусіди викликали терміновою телеграмою з відрядження. Отак і в ментурі. Вимагають тебе на килим, йдеш, ну, думаєш - все!…

- До речі, про килим. Тобі, я бачу, не нагоріло за те, що Курощапову живою не довіз.

- Так я ж про що тобі кажу! Навпаки - перехрестилися, що судити не треба. А значить - не доведеться обнародувати нехарактерний для радянського суспільства злочин. Та це ще що! Торік у мене в капезе два затриманих повісились - і нічого!

- Чекай, поділись досвідом. Може, й нам згодиться. Тут он фінгал при затриманні рецидівисту поставиш - прокуратура живцем з’їсть.

- Аби сам знав - продавав би на барахолці. Уявляєш: ніч, гребля Волгоградської ГЕС, оборонний об’єкт номер один! І от на цьому об’єкті якийсь, не скажу хто, зриває стоп-кран у пасажирському поїзді. Охорона греблі встромляє гнота сам знаєш куди і мчить туди з усіх боків. А там два притирені прапорщики зі зброєю наголо біжать по шпалах на правий берег - аж рейки гнуться! Ну, охорона спочатку культурно: мовляв, стій, стріляти буду! Потім попереджувальні вгору. А вони цій охороні - в зуби! Ледве прапорів скрутили. Спочатку думали - “білочка”, аж ні, не пахне, але ж очі дурні і вже один одному до горла лізуть. Довелося зв’язати. Доки довезли в караулку, прапори аж охрипли: мовляв, ти винен, ти куди дивився, а ти куди дивився? А ти знаєш, що за це буде? Ні, це тобі буде! Чому це мені, хіба я його проспав?

“Вохрики” хоч народ і прямий, як шпала, але допетрали, що тут щось негаразд. Подзвонили нам, здали під розписку і гайда в місто-герой. По дорозі затримані трохи заспокоїлися, перестали бризкати слиною один в одного, зате почали вимагати негайної зустрічі з військовим комендантом Волгограда. О третій годині ночі! Ми, щоправда, в комендатуру черговому подзвонили, а вони нам: чия то публіка? Ну, ми їхні посвідчення вже вилучили, кажемо: з внутрішніх військ. А черговий нам у відповідь: може, цим тюремникам краще посеред ночі командуючого округом подати? А ще краще - міністра оборони? Потримайте їх, кажуть, у вашому клопівнику, нехай проспляться. Вранці розберемося. Ну, ми так і зробили. Хоча спочатку спробували поговорить, а вони як затялись. Мовляв, державна таємниця, тільки військовому коменданту. Яка там таємниця, вони її викричали ще на греблі, коли сварилися. Піонер би здогадався, що конвоювали вони якогось важливого арештанта - і то не у вагонзаку, бо такого в тому поїзді не було - а в звичайному купе. Ну і, судячи з усього, чи то вони обидва заснули, чи він до вітру попросився, але якось вислизнув, ще на правому березі. Там у нас часто пасажирські поза розкладом зупиняються на товарній станції. Бо рух великий, а колія одна, через греблю.

Хоч я випив уже чимало, але слова “товарна станція, котра під Волгоградом”, наче в тім’ячко мене стукнули.

- Як, кажеш, та ваша товарна станція називається?

- А ти не був хіба у нас ніколи? “Максим Горький”.

- І коли, коли це було?

- Минулого року. Зараз що у нас - вересень? А це десь у червні. Так от, я й кажу: зброю у цих придурків забрали ще на греблі. Ремені з портупеями зняли вже в управі. А от про брючні ремінчики якось не подбали. Видно, спрацювала дурна думка, що хлопці взагалі-то теж під нашим міністерством ходять. Можна сказати, колеги. Проспляться, заспокояться, вранці щось разом і допетраємо. А вони взяли - і повісились. Ну, думаю, все! Гаплик! Тепер точно, викличуть і скажуть: є на світі три діри - Мирний, Кушка і Мари. Вибирай, Царьов, яка твоєму серцю миліша.

- І що?

- А нічо! Замість струнко поставити - посадили в крісло, вгостили імпортними сигаретами, поцікавилися, чи багато людей знає про факт самогубства, потім - уявляєш? - подякували, що не розголосив по всьому управлінню, а одразу відправив у морг. Я чекаю, куди ж мене відправлять, а мені: продовжуйте службу, товаришу підполковник, слава Богу, у вас нерви міцніші, ніж у деяких молодих.

- І оце все? Ніяких попереджень, наказів по управі? Царьов, я переводжусь у Волгоград!

Звичайно, ні у який Волгоград переводитися я не збирався, бо остання цеглинка нарешті лягла на своє місце. Навряд чи обидва покійних прапорщики фігурували у списках внутрішніх військ СРСР. І навряд чи вони насправді були прапорщиками. Бо та служба, про яку розповів мені вночі патологічно чесний чекіст, коли їй треба, і під чорта лисого замаскується.

Зрозуміло, вони кудись перевозили мого “металіста”, певно, на якийсь черговий секретний об’єкт. Везли звичайним поїздом у звичайному купе, попередньо накачавши якоюсь гидотою, що відбиває пам’ять. А дорогою сталося несподіване: чи то дозу не розрахували, чи то роботяга виявився міцнішим, ніж здавався. Але посеред ночі, коли поїзд загальмував перед греблею, темнота, стукіт коліс, зупинка, хтось щось по радіо оголошує… підсвідомість спрацювала, дядько і вискочив, як він вважав, на своїй зупинці метро.