Поїзд, що зник

3.

Одразу після конференції мене кинули на підкріплення спеціальної групи, котра безуспішно ловила банду ведмежатників. Ця порода злодюг останнім часом, здавалося б, втрапила до міліцейської червоної книги як вимираючий підвид. Проте дивись - воскресли! І добряче наплювали в борщ не тільки нашому столичному управлінню, а й усій радянській міліції.

Скидалося на те, що до складу “організованої злочинної групи” (банда по-науковому) входили виключно майстри спорту з важкої атлетики. Бо вони розколупували сейфи, мов ті консервні бляшанки не з допомогою автогену чи вибухівки, а звичайнісінькими кувалдою і ломом. Уявляєте, яку для цього треба було мати фізичну силу? І який могутній сон чомусь охоплював стовідсотково всіх мешканців будинку, коли на першому поверсі в підсобці магазину чи ощадкасі отак знущалися над бідолашним сейфом.

Ми робили засідки - безрезультатно. Піднімали старі справи і знаходили або довідки про передчасну смерть славетних ведмежатників минулого, або їх самих - хворих, немічних пацієнтів спецінтернатів для престарілих. Нинішнє покоління важкоатлетів старанно тренувалося аби встановити нові рекорди во славу Батьківщини і максимум криміналу, який вони собі дозволяли, так це часом видерти з корінням і поставити на попа, себто догори дригом, будку телефона-автомата.

Коли ми остаточно засапались, як ті молоді гончаки, що втратили слід, до пошуку втрутився сам Старий:

- Ви тут, пацанва зелена, посидьте, водички попийте, носи повитирайте, шкарпетки попрасуйте. А я погуляю. Ведмежатник - він звір особливий. Галасу навколо себе не любить. До нього з підходом треба, як до незайманої петеушниці з села.

Сказав - і зник. Ми пожартували в курилці, що Старий, напевне, поїхав у свої Цуманські ліси партизанський автомат викопувати. Аж тут наш дідуньо об’явився. І таки втер нам носа. І то не шовковою хустинкою, а наждачним папером. Бо протягом кількох днів без шуму і галасу засадив під замок одного за одним отих невловимих важкоатлетів. А коли він привів - без усяких наручників і охорони, притримуючи під лікоть, мов родича, отого геракла, котрий нівечив кувалдою навіть золінгенівську сталь, то вже сам Генерал вишикував у коридорі весь розшук і сказав лише два слова:

- Вчіться, шмаркачі!

І це стосувалося не лише старшого лейтенанта Сироти, а й декого з майорів.

Схоже, що після бравурної антиведмежої операції Старого весь кримінальний світ Києва охопив містичний переляк. Дійшло до того, що два тижні на славетному танцмайданчику “Юність” (по народному - “Жаба”) нікому не вибили бодай одного зуба! Тому я спокійно приводив до ладу всю документацію, пропадав годинами на каві і взагалі відверто нудився. А відтак почав знову розмірковувати над тим, що присягнувся забути після пам’ятної розмови в глухій алеї міліцейського санаторію.

Та дивна річ! Чим більше я умовляв себе не думати про безіменного бродягу, котрий приходив до тями в київській психушці… тим більше я про нього думав. Відомий психологічний ефект. Ним свого часу блискуче послуговувався легендарний Ходжа Насреддін, обіцяючи вилікувати будь-яку болячку за умови, якщо хворий не думатиме про голозаду мавпу. Природно, це нікому не вдалося.

Коли вже зовсім припікало, я ставав перед дзеркалом і переконував своє відображення:

- Куди ти лізеш, йолопе? Там генерали лише по дотичній пройшли - і то їм роги правили. А ти туди ж зі своїми трьома зірочками! Тобі Контора ще історії з Кіціусом не забула. А тут не один Кіціус, а ціла сотня. З таким приварком вціліти у тебе буде не більше шансів, аніж стати генеральним секретарем ЦК КПРС. Піди краще злий антифриз, сходи на каву, пройдись Піонерським парком, помилуйся лівим берегом Дніпра, поки його остаточно не спаскудили крупнопанельним будівництвом… попустить.

Під час одного із таких сеансів аутотренінгу подзвонив мій друг - Борис-психіатр - і радісно повідомив:

- У кондитерську на Львівській привезли не пересмажену каву. І налагодили кавоварку. Нарешті варить, а не полоще. Вилітай!

- Докторе, по-перше, там через студентів не проб’єшся, ти ж знаєш. По-друге, сьогодні чия зміна? Любки-бардачки? Нічого не вийде, бо я її чоловіка на хімію спровадив свого часу. Ще дусту замість цукру сипоне.

- Товариші лягаві, не панікуйте. Я Любчиному чоловікові після вашої хімії вилікував імпотенцію. Тож буде і кава з цукром, і поза чергою. Виходь. Я на тролейбусній зупинці.

На наше здивування студентів обох навколишніх вузів - театрального і художнього - у кав’яреньці практично не було. Тільки з кутка помахав нам рукою спільний знайомий - Юрій Логвин, великий майстер зображати в дереворитах оголену жіночу натуру. Він якраз уламував “під каву” чергову юну кандидатку на позування.

Борис мав рацію: каву справді не пересмажили і вона виявилася міцною. Проте, я на всяк випадок, як тільки увійшов, одразу став спиною до Люби. Після третього ковтка Борис сказав, ніби знічев’я:

- Пароплав “Максим Горький”, між іншим, потихеньку приходить до пункту призначення. Якщо тебе це ще цікавить.

- Абсолютно не цікавить.

- Я так і знав. Так от - начальник спецвідділення терміново поїхав до Москви на якийсь семінар, а його заступник заробив на дачі такий радикуліт, що й досі їсть, п’є… і все решту… в класичній позі наших далеких предків. Тобто - рачки. На хазяйстві залишився я один. Тому перевів “металіста” в окрему палату, відмінив усяку там терапію, взагалі всі призначення за винятком конячих доз вітамінів через крапельницю. Плюс снотворне. За тиждень у нього зникла трема рук.

- Борисе, я ж тобі сказав, що мене абсолютно не цікавить, скільки коштує цей пароплав. Будемо вважати, що у мене морська хвороба. Мене віднедавна нудить від самого імені основоположника соціалістичного реалізму в світовій художній літературі. Скажу більше - я й досі через отого Пєшкова не одружився. Бо коли ночами мені сниться його роман “Мать”, я починаю кричати дурним голосом і махати кулаками на всі боки. Хто ж таке витримає?

- Умовили, інспекторе. Не буду я більше згадувати цього ніжегородського босяка. Краще розповім вам про одного хворого, якого так довго лікували, що він забув про все на світі. А коли його перестали лікувати, підгодували, дали виспатися, то він розплющив очі і сказав…

- … і сказав: “Лікарю, що я такого наробив?”

- А ти звідки знаєш?

- Поставив себе на його місце: прокидаюсь - на вікнах грати. Отже, я в КПЗ. Але поряд зі мною стоїть якесь чмо у білому халаті. Висновок: я не просто за ґратами, а у в’язничній “больничці”. Додам від себе - другою фразою хворого було: “Наче ж не пив учора, чого ж так голова болить?”

- Сирота, з тобою нецікаво. Ти все знаєш.

- Робота у мене така. Здогадуюсь, що ти йому відповів. Сплів якусь баєчку про те, що все гаразд, що він просто втратив свідомість по дорозі додому, потім в непритомному стані говорив дивні речі, довго не приходив до тями. Відтак “швидка допомога” привезла його сюди. І все буде гаразд, товаришу хворий, ви тільки скажіть, куди родичам повідомити? А він тобі у відповідь: живу, мовляв, на вулиці Лагерній, будинок такий-то, квартира така-то. Номера телефону не пам’ятаю, бо все ще голова болить і цифри плутаються. Тож ви через довідкову дізнайтеся. Прізвище моє - таке-то.

Тут я назвав Борису те прізвище, котре роздобув за допомогою бабусь-всезнайок, а потім підтвердив через паспортний стіл. І мій друг вперше за роки знайомства розгублено роззявив рота. Потім стулив, аж зуби клацнули, сів на підвіконня і поскаржився:

- Щось ноги не тримають…

- А це на дощ, - заспокоїв я друга.

- То що ми будемо робити?

- Докторе мій любий, все, що я міг зробити по лінії карного розшуку, я вже зробив. Після чого мені наполегливо порадили частково втратити пам’ять. Щоб як почую слово “металіст”, питав: а що це таке? А тобі не завадить негайно відновити хворому всі процедури і провести відповідну редактуру історії хвороби. Доки тебе на сусідню койку не поклали, теж як пацієнта.

- Що, так серйозно?

- Надто серйозно. Людина з таким прізвищем справді п’ять років тому жила за вказаною адресою, справді працювала слюсарем на оборонці і заробляла більше начальника цеху. Справді їздила на роботу і з роботи на метро, мала люблячу дружину і двох дорослих дітей. Проте, в один нехороший момент не зникла безвісти на п’ять років, а важко захворіла. І ще через рік назавжди пішла з життя. Дуже добре, Борисе, що ти, як я здогадуюсь, спочатку подзвонив мені, а не в довідкову “нуль-дев’ять”.

Борис посидів на підвіконні, осмислюючи інформацію, потім посміхнувся і запитав:

- Підміна покійників виключається?

- Я знаю тільки один аналогічний випадок. Кілька років тому в глухому грузинському селі, кажуть, помер старий швець, котрий з’явився там влітку п’ятдесят третього року. Подейкують, що це був не хто інший, як сам Лаврентій Павлович Берія. А в Москві схопили і розстріляли його двійника. У нашому випадку підміна виключається - заслужений виробничник помер удома. Більше того, встиг у непритомному стані відсвяткувати новосілля. Тож на Лагерній зараз нікого з цієї сім’ї немає.

- Уявляю собі, як вони раділи!

- Що батько помер?

- Ні, що квартиру встигли одержати. Булгаков правий: квартирне питання як у тридцятих роках нас псувало, так і зараз псує.

- Борисе, якби ти знав те, із чим ми, лягаві, здибаємося, то слово честі - збожеволів би. І професійна витримка не допомогла б. Ну наприклад, найделікатніший випадок: завтра треба йти одержувати ордери, а бабця-нахаба посеред ночі помирає. Це ж як виходить - мінус як мінімум дванадцять квадратних метрів. За що ж тоді боролися? Онуки ховають труп на балконі, одержують ордер, переїжджають на нову квартиру, терміново прописують усіх включно з покійницею і лише тоді розпаковують труп, кладуть у ліжко і викликають лікаря.

- Ну, якщо відкинути переселення душ, то ніякого матеріалістичного пояснення феномену я не знаходжу.

- І не треба. Бо містика в нашій державі ані Конституцією, ані Статутом КПРС не передбачена.

- Щось у нас з тобою, Олексо, веселенька сьогодні розмова склалася. Скажу відверто - чим довше я працюю у своїй лікарні, тим більше переконуюся, що вчення академіка Павлова геніальне і стовідсотково правильне. Але виключно для собачок. Свого часу в наше дитяче відділення привезли дівчинку років дванадцяти. З глушини, десь за Чорнобилем. Ще смішна така назва у села. Зараз пригадаю - ага, Кабани. Спочатку захворіла на грип, потім одержала ускладнення. Як написав у направленні тамтешній фельдшер, “на голову”. А полягало це ускладнення у тому, що дівчинка раптом заговорила чистісінькою французькою мовою. Колеги цікавилися: у тій кабанівській школі взагалі ніякої іноземної не викладають, бо вчителя ніяк не знайдуть.

- І що ж з’ясувалося?

- А нічого не з’ясувалося. Як заговорила - так і перестала. Вилікували… Ну що - побалакали?

- Побалакали. Розбігаємось.

Ми так і зробили. Борис помчав на роботу, а я пройшовся пішечки від Львівської площі до Управи. Вже на вході черговий старшина порадував:

- Сирота, де ти лазиш? Тебе Генерал шукає.

Ну от, подумалось, вже якась падла настукала.

На щастя, цього разу передчуття мене зрадило. Наш великий начальник просто вирішив поцікавитися, що ж було на тій конференції, куди він мене спровадив од гріха подалі. Настрій у Генерала був хороший, він навіть записав дещо з моїх фраз аби вставити у чергову доповідь, погодився зі мною, що якби не ми, ментівські практики, то всі ці розумні вчені повиздихали б з голоду. Навіть подякував за проведену роботу.

І тут мене знову понесло на слизьке. Ну не можу я тобі пояснити, як звуть того чортяку, котрий підштовхує мене урізноманітнювати своє життя шляхом непотрібних ускладнень. Я взяв - і гахнув:

- Товаришу генерал, прошу дозволу на розробку однієї справи. В порядку профілактики, згідно з рекомендаціями отої конференції.

- Кого вбили, Сирота? Втім, ні, раз профілактика, то - кого вбити збираються?

- Важко сказати. Але є оперативна інформація. Людина помирає у Києві чотири роки тому, її ховають, честь по честі. А через чотири роки раптом виринає ще один громадянин з такими ж анкетними даними. Щоправда, допитати його не можна, бо він важко хворий і лікарі його досі не відкачали. Проте, є думка, товаришу генерал. Оскільки ми з вами у воскресіння з мертвих не віримо, залишається версія, що документи померлого в якийсь спосіб втрапили до живої особи. Наприклад, такої, котрій треба заховатися від караючої руки правосуддя. Може, щось серйозне, а може тікає від сплати аліментів. Але варто перевірити. А раптом це не одиничний випадок, а тенденція деяких недобросовісних службовців?

Генерал аж підскочив.

- Сирота, ти геній! От тепер як мене почнуть у відділі адмінорганів довбати, де наша профілактика злочинності, я їм так і вріжу: товариші, профілактика - це вам не лекції пенсіонерам у червоних куточках читати. Це… як ти там сказав?… упереджувати злочин шляхом глибокої розробки оперативної інформації. Працюй, Сирота - і нас помітять! В цьому напрямку працюй. Даю добро.

Потім ентузіазм мого великого шефа трохи згас:

- Тільки я тебе прошу, Сирота, без узагальнень. Швидше за все ти вийдеш на якусь дрібноту в загсі, котра замість знищувати паспорти померлих продає їх, підробляючи до пенсії. Та і цей, котрий купив - двійника маю на увазі - теж, напевне, не з блатних. Ти правильно кажеш, аліментник. Тож працюй, Сирота, працюй. Даю добро.

Генерал і не помітив, як сам сформулював мені версію, до якої залишилося тільки підставити конкретні прізвища. Головне - не узагальнювати. Як там оті прибабахані «Знатоки» співають: «Если кто-то кое-где у нас порой…». Це головне, що не всі, не скрізь і не щодня!

Я вже збирався встати і подякувати, аж тут Генерал приємно здивував мене:

- А тепер, Сирота, витягай свого кота з мішка і показуй. Тільки чесно. Замполіту можеш крутити все, що у нього крутиться, але не мені.

- Ну, товаришу генерал, там є одна дрібничка. Отого двійника, що я казав, на лікарняний Контора спровадила. Не знаю, що вони вже на нього подумали, але так взяли в роботу, що дядько ледь дуба не врізав. Врешті, по їхній лінії вийшло, як кажуть доміношники - «дубль пусто». Інакше б вони його тишком-нишком у звичайну лікарню не підкидали б.

- Спаскудили, кажеш, чекісти справу? «Нуль по фазі»? Гріх сміятися над горем сусідів, але зрозуміти можна. От ти знаєш, яка у нашій системі найпоширеніша нагорода?

- Зняття раніше винесеного стягнення, товаришу генерал!

- Десь воно так. А от на Володимирській інша такса: за шпигуна - орден. От вони і ганяють за сто метрів поперед свого гавкоту. Добре, йди працюй. Доповідатимеш особисто мені. З Полковником і Старим я домовлюсь.

Я подякував і попрямував до дверей. Аж тут генерал знову гукнув мене. Я обернувся і побачив, що наш начальник за лічені секунди змінився - і в обличчі, і поставою. Він наче помолодшав, всі його м’язи напружились і очі вже не посміхалися. Переді мною стояв той хвацький кримський оперативник, про якого ще десять років тому молоді сискарі розповідали один одному легенди.

- Сирота, у тебе дозвіл на носіння зброї цілодобовий? Так от і носи! Цілодобово. Зловлю з порожньою кобурою - наплачешся. І ніяких «чому». Бо не скажу. Вважай - інтуїція. І ще: щоранку - до тиру. Патронів не економити. Офіційне пояснення - виставимо тебе на чемпіонат Союзу з міліцейського багатоборства. Залік прийматиму сам, особисто. Отепер іди.

Я пішов до своєї “шпаківні”, сів за стіл і спробував зосередитися. Я поки що не розумів, який мій особистий інтерес у тому, в що я наважився встрясти попри недвозначне попередження. Найімовірніше, що Контора не відхрестилася від “двійника” і навіть не намагається підсунути його нам аби потім з’явитися на готовеньке. Це більше схоже на улюблений прийом снайперів-власівців, про який мені колись розповіли фронтовики. Ті маскувалися на нейтралці і починали зображати поранених: стогнали, кликали на допомогу. Все це чистісінькою російською мовою. Гуманісти з числа наших хоробро повзли на заклик і одержували кулю в лоб або ножа під ребра - залежно від ситуації.

Ну добре, стосовно своїх закидонів, тут я щось та допетраю з часом. А от який інтерес у нашого Генерала? Адже він не повірив у мою нахабну брехню стосовно новітніх методів профілактики. Чого він раптом віддав таке дивне розпорядження - щодо зброї і тренування?

Погратись у дедуктивний метод мені не дали. Зайшов майор, котрий в Управі відповідав за озброєння, тир і тренувальні стрільби. Був заступником генерала з вогневої підготовки і, між іншим, заслуженим майстром спорту зі стрільби з бойової зброї.

- Сирота, давай сюди свою плювалку разом з кобурою і запасними обоймами і розпишись в одержанні нормальної зброї. Бланк я заповню, дата сьогоднішня. Нове посвідчення забереш через годину у мене.

І він поклав переді мною потерту кобуру і пістолет, про який я чув не один раз, однак тримати в руках ще не довелося. Це був легендарний “стєчкін”, яким наприкінці шістдесятих планували переозброїти армію і міліцію, замість стареньких ТТ. І власне, вже почали це робити, однак зненацька припинили, вже видані пістолети вилучили, а замість них людей у погонах озброїли “макаричами”, котрі за свої вогневі якості одразу заробили у професіоналів оте презирливе прізвисько “плювачка”. Майор-вогневик аж ніяк не прореагував на мій стовбняк, діловито запакував у польову сумку мого табельного “макарова” і пояснив:

- Ствол пристріляний, тренування щоранку - з восьмої до дев’ятої. Прошу не запізнюватися. Ага, іще. Бігати коридорами і тицяти всім під ніс нову забавку не рекомендую. “Стєчкін” не іграшка і ти не пацан.

Я ще тільки припасовував під лівою пахвою напіввідкриту кобуру, коли з’явився черговий гість - Старий. Він зиркнув на зброю, потім на мене і не без задоволення констатував:

- Ти знаєш, на кого зараз схожий? Викапаний Микола Кузнєцов, гроза німецьких генералів. Залишається налити бокал шампанського і в присутності німців підняти тост “За нашу побєду!” Мене Генерал попередив, що ти знову у щось вляпався. Просив підстрахувати. Я думав - знов якісь жартики, як той вилов бандюг по науковому. Але тебе, бачу, для серйозної справи переозброїли.

Від автора: “Вилов бандюг по науковому” детально описаний у повісті під цією ж назвою. Що ж стосується снайперів-власівців, то ані сам Сирота, ані решта двісті з гаком мільйонів радянського народонаселення тоді не знали, що справжні власівці за всю війну провели одну-єдину битву - вибили 8-го травня 1945-го року з Праги… німецький гарнізон. Я довго боровся зі спокусою підредагувати цей та решту аналогічних фрагментів спогадів Сироти у відповідності з історичною істиною. Та потім вирішив залишити у переказі наших розмов все, як було тоді - разом із легендами, помилковими судженнями і навіть відвертою неправдою, в яку ми, на жаль, вірили.

Олекса Сирота:

Старий порадив на службі зберігати “стечкіна” у сейфі розрядженим і окремо від обойми. Розказав принагідно фронтову байку про автомат ППШ, котрий від вибуху міни зірвався в землянці з жердини, вдарився прикладом об долівку і почав стріляти, викосивши весь підрозділ. Потім, як завжди, без переходу запитав:

- А ти взагалі чим зайнятий, Олексо?

- Ви ж самі бачили: в Кузнєцова бавлюсь.

- А до цього що ти робив?

- Зерна рахував. Кавові.

- Якого?…

- Та от вичитав: один знаменитий філософ брав на кожну чашку рівно шістдесят дві зернини.

- Та-а-ак! Один знаменитий філософ, розумієш, заварював каву з шести десяти двох зерен, а другий філософ, як мені вже настукали, заварює чергову кашу для начальства. Ти на що Генерала підбив, іроде? Признавайся!

- Та так, є одна ідея.

- Ідея? Щось на взірець: “І де я опинився…”? Відповідаю: в радянській міліції, а не в приватному розшуку. На те б моя воля, дав би я тобі мішок гречки, як тій Попелюшці, щоб ти її до ранку по зернятку перерахував.

- А вас що, Іване Борисовичу, до розподільника приписали? Поздоровляю! Баночку майонезу під Новий рік не підкинете?

- До чого тут розподільник?

- А де ж ви ще мішок гречки візьмете, якщо простому громадянину, такому, як я, її відпускають тільки по кілограму в руки, в дієтичному гастрономі, до того ж виключно за рецептом лікаря.

- Я тобі щас випишу рецепт!… ідейний! Марш за мною!

В нашій Управі було добре відомо, що коли йдеться про службову таємницю, то Старий - як той сейф. Причому, ніякий геракл ніякою кувалдою нічого б не добився. Це у нашого Підполковника з тих часів, коли в органах за одне необережне слово чи навіть недоречний жарт давали десять років Колими. Тому я детально розповів усю історію з “металістом”, котрий виявився при першій же перевірці двійником давно померлого порядного киянина. Не приховав, звичайно, і участі Контори в усій цій заплутаній справі і навіть поділився побоюваннями, у що мені може обійтися надмірна цікавість цього разу.

Стосовно останнього, Старий був чомусь настроєний оптимістичніше:

- Не набивай собі ціну, Сирота. Не та ти людина аби за тобою чекісти зі зброєю в руках по вулицях бігали. І потім, зараз не тридцять сьомий рік і навіть не сорок сьомий, а сімдесят третій. Ну, в партійні органи настукають. Самвидав підкинуть, а потім при обшуку і знайдуть - оце їхній сьогоднішній репертуар. Щоправда, коли ми всі були під енкаведе - і міліція, і внутрішні війська, і держбезпека - тоді чекісти з нашим братом не панькалися. Кинути чесного міліціонера в камеру до блатних на ножі - то їхня придумка. А себе берегли, як же! Після війни навіть спеціальну колонію створили для гебешників, котрі нашкодили. В порівнянні з тодішніми таборами то був курорт!

Я, чесно кажучи, і до розмови зі Старим чув щось таке з розповідей старших. А на моєму свідомому віку спостерігав уже інше, як Микита Хрущов публічно демонстрував свою зневагу до гебістів. Знав, що він, наприклад, відмовився реабілітувати генерала Абакумова, якого заарештував ще Берія. І того розстріляли разом із колишніми замами. Пам’ятаю, як реформованим кадебе керував усього-на-всього полковник. Так, наче це не всесильне відомство, а звичайнісінький райвідділ міліції. Ну і нарешті - три останніх шефи Луб’янки - Семичасний, Шелепін і Андропов - відверто цивільні люди.

Та особливо заглибитись у новітню історію Старий мені не дав, а підсумував розмову з притаманною йому відвертістю:

- Сирота, у тебе талант притягувати неприємності. На свою голову і на дупи начальства.

- Не впевнений… тим більше, що поки що я в цю історію встромлявся переважно лекційно-семинарським способом. Навіть у психушку досі не сходив.

- Твій клієнт, до речі, не в психушці, а в спецвідділенні. Дві вели-и-икі різниці. Ти впевнені, що конторські нам досі на хвіст не сіли?

- Не впевнений.

- Так ото ж. Ну, загалом так зробимо: бабусь я сам поважаю, вони у нашій справі помічниці не з останніх. Так могли за віком чогось наплутати. Документи треба перевірити, документи. Тому, що й мені дуже цікаво: де ж це покійник замість культурненько в могилі лежати, чотири роки по світу тинявся? А до речі, де його поховали?

- Чесно кажучи, не знаю. Бабусі казали - начебто на Берківцях. Але самі вони на похорону не були.

- Тоді слухай: завтра з самого ранку чеши у відділ реєстрацій смертей центрального загсу. Котрий на Ульянових. З офіційним запитом. Затямив? Дівчатам не підморгувати, туману не напускати, ти там - офіційно. Запит я підпишу. І щоб ніякого аматорства. А доктору своєму скажи, хай більше не намагається комарам клізми ставити.

- Скажу.

- Встановиш: коли помер, від чого, а головне - де поховали. Ми з тобою в привидів не віримо, а в загробне життя й поготів. Скидається, що тут насправді все просто. Спочатку хтось потрібну людину в покійнички призначив, а потім гуляв п’ять років з його паспортом від Москви до самих до околиць. З’ясуємо. Але повторюю: ніякого аматорства. А то вийде, як у мене в п’ятдесят першому…

Зі Старим завжди було цікаво говорити про минуле, особливо часи його молодості. Та на даний момент мене більше хвилювало: чи не здумав, часом і Генерал зіграти мною в темну. Через свої, невідомі нам, міліцейським сіромахам конфлікти з Конторою. Хотів запитати про це у Старого, але передумав. Припасував нову забавку так, щоб її не було видно і потеліпався на вуличку Ульянових, де у місцевому загсі реєстрували всі види смертей, що траплялися в орденоносній столиці орденоносної Радянської України.

Навіть якби я точно не знав потрібної адреси, то вгадав би безпомилково. Відвідувачі сумної установи були характерні: або печальні жіночки в чорних хустках, або заклопотані згорьовані мужчини. Один із таких згорьованих гальмонув мене під самими дверима:

- Ти куди поза чергою? Номер у тебе який?

Я спочатку не врубався:

- До чого тут номер? Без номеру я.

А він мені в обличчя свою долоню тицяє, а на ній чорнилом величезна така цифір награмузькана.

- Тут усі з номерами. Тому що згідно з записом. Котись у кінець черги, там тебе, розумного, запишуть. А то - лізе! Ну зовсім молодь знахабніла!

Мені зайвий скандал потрібен, як чукчі босоніжки. Під Новий рік. Кажу сумирно так:

- Товариші, ви не зрозуміли, я по роботі…

А у мого пронумерованого гальма взагалі відмовили:

- Тут безробітних немає! Киш звідси, а то зара як бортану!

Ну добре, він сам хотів. Беру його однією рукою за краватку, а другою з розгону встромляю йому в ніс свої “кірочки” в розгорнутому вигляді. І кажу на верхньому регістрі:

- Громадяни! Номер мого службового посвідчення - сто сорок вісім! Я старший інспектор карного розшуку Сирота. Зараз викликаю наряд і притягаю всіх вас за зловмисну протидію роботі органів. І ви дочекаєтеся своєї черги на прийом, але не тут, а в капезе. А ти… як там тебе? - п’ятдесят третій - підеш головним підбурювачем. Надовго.

Народ, природно, швиденько по кутках і по стільцях, а той, котрий всю цю бучу вчинив, раптом став мені найліпшим другом:

- Про що мова! Якщо по роботі, то будьте ласкаві! Наші покійнички зачекають. Їм уже поспішати нікуди. А ти проходь, люб’язний, проходь!

Завідуюча, типова начальниця у віці, який важко приховати, навіть не вчиталась у письмовий запит, що я приніс, а одразу шурхонула його у шухляду.

- Наш відділ, товаришу інспекторе, до цього непричетний. Тільки не заперечуйте, що всі так кажуть. Звичайно, перевіримо у вашій присутності. Але тут одне з двох: або паспорт вашого покійника продала комусь паспортистка, або між тим, як людина зникла і тим, як вона була визнана мертвою хтось цього ж паспорта привласнив. До речі, паспорта він не губив?

- Теж варіант. Але не губив, а потім… Чекайте, а як це - людина визнана мертвою?

Начальниця навіть руками сплеснула:

- А ще в міліції служить!

- Я не тупий, просто не з того відділу. Ми мертвих бачимо або на місці вбивства, або у морзі. А ці, котрі займаються зниклими - так вони навіть не у нашому корпусі сидять.

Начальниця зглянулась і коротко пояснила, що є мертві - і мертві. Нормальні - це ті, на яких приносять довідку від лікаря, натомість одержують свідоцтво про смерть - і нехай покійному земля буде пухом. А буває так, що людина зникає, її шукають, шукають - безрезультатно. Тоді подають до суду на визнання такою, що померла. А вже на підставі цього рішення виписуємо свідоцтво.

- І часто це буває?

- Та ні. Зараз не дуже. Кільканадцять випадків на рік - і то багато. Це в п’ятдесятих, після реабілітації цілий потік пішов. Але там теж були документи з адміністрації табору чи в’язниці. Я тоді тільки починала. Пам’ятаю, в усіх одна причина смерті записана: гостра серцева недостатність. Це зараз на такий контингент правду пишуть: “Розстріл згідно вироку суду чи військового трибуналу”. А тоді…

Начальниця встала, увімкнула електрочайник, заколотила розчинну каву з пінкою у двох великих керамічних чашках і одну поставила переді мною. Фігура у неї збереглася набагато краще, ніж обличчя. Хоча можливо, вона обшивалася в номенклатурному ательє жіночої білизни, що від “Комунару”.

Від автора: Спецательє “Комунар” за радянських часів у Києві обслуговувало так звану номенклатуру - від першого секретаря ЦК КПУ і його родини до райкомівської дрібноти. Основна точка містилася на вулиці Заньковецької біля Пасажу. Щодо “супружниць”, то вони маскували свої перегодовані тілеса корсетними виробами вищезгаданого ательє з вулиці Червоноармійської - навпроти магазину “Філателія”. Приналежність до “Комунару”, нехай навіть напівлегальна, вважалась обов’язковою ознакою радянської еліти.

Олекса Сирота:

Начальниця вийшла на секунду, щось наказала людині, котру не було видно з мого місця, повернулась і не без задоволення допила каву.

- Ви знаєте, товаришу інспекторе, років п’ять тому у нас тут керівництво розгром учинило. Вигнали з роботи мою попередницю, ще декого. Схожа була ситуація. Тоді якраз кадебе валютників ганяло, от дехто із них і купив собі довідку про смерть. А сам зашився з краденими документами. А ми що? Ми ж свою людину в морг не посилаємо і трупи у трунах нам під двері не приносять. Немає такої інструкції. Є довідка від лікаря встановленої форми, печатка-підпис на місці - отримуй свідоцтво про смерть. Ви звернули увагу, що у нас практично немає черги?

Я посміхнувся, і начальниця одразу похопилася:

- Звісно, в порівнянні з рештою відділів. Хоча, з іншого боку, куди цим бідолахам поспішати?

- Так через що, кажете, розгром був?

- Я ж вам пояснюю: лікарі довідками торгували, а побили нас. Потім, щоправда, вибачилися.

- А що, тих, кого зараз розстрілюють - теж у вас реєструють?

- А де ж іще? Людини немає, а проблеми лишаються. Сімейні, квартирні, спадкові… А вже де покійник похований, чи на Байковому, чи десь під плотом, то вже для закону не має різниці.

З таким поворотом філософії смерті я, чесно кажучи, ще не здибався. І, напевне б, із задоволенням посидів би ще трохи в “покійницькому загсі” і навіть відважився б попросити ще одну чашку кави, аж тут зайшло дитинча постшкільного віку, наквецяне циганською косметикою за останньою модою: густо накладена на вії туш аж тягла їх донизу, а вимальовані мало не до вух “стріли” надавали очам якогось дикуватого вигляду. Дитя поклало перед начальницею товсту бухгалтерську книгу, на обкладинці якої був зазначений той самий рік, коли за твердженням “металіста” він задрімав у метро. Начальниця вже пояснила мені, що оригінали довідок та судових рішень і постанов одразу відправляються в державний архів аби не захаращувати приміщень. Але всі потрібні дані акуратно записуються в отакі от книги - для зручності користування. Гортати довелося добряче, бо, як ви розумієте, прізвища на сторінках ішли не за алфавітом, а, як сказала хазяйка кабінету, “за датами факту”. Мається на увазі - того факту, що іще один радянський громадянин не дожив до комунізму. На моє здивування, слова: “згідно рішення такого-то райсуду за номером таким-то” траплялися не так уже й рідко, як мене переконувала начальниця. Я дістав свій зошит і акуратно переписав у нього кілька десятків саме таких “фактів”.

Свого покійника я знайшов десь аж в другій половині фоліанту. “Металіст” і справді помер. От тільки в графі: “Видано на підставі” було чітко написано: “Згідно рішення районного суду”. Цікавий поворот сюжету! Якщо три старі особістки з будинку на Лагерній сказали правду, то тут має фігурувати стандартний текст: “…лікарської довідки за номером таким-то”. І нова адреса передовика виробництва де-небудь на Оболоні, а не на Лагерній, як побачив я на власні очі на папері.

На моє щастя завідуюча виходила кудись на кільканадцять хвилин, а тому я перекатав у зошит решту “судових” покійників аж до кінця року, засунув зошит до внутрішньої кишені піджака, потім, як вихований мужчина, дочекався повернення дами і запевнив її, що все гаразд. І запитав, наче між іншим:

- От ви казали, що не так уже й багато людей зараз через суд померлими визнають, а я цього не помітив.

Дама зиркнула на обкладинку реєстру:

- Це який у вас рік? А, пригадую. То ще за моєї попередниці було. Якраз євреї масово почали виїздити, а для дозволу потрібна була згода всіх родичів, котрі залишаються і довідки на тих, що померли. А де у наших київських євреїв родичі? В Бабиному яру переважно. Ну, а коли вже я прийшла, то інструкцію змінили і тепер начебто вимагають довідку тільки на живих.

Я і не заїкнувся загалом-то симпатичній начальниці, що серед отого виписаного мною списку фактично не було єврейських прізвищ. До того ж,значна частина “судових покійників” народилася вже після війни, коли з реєстрацією факту смерті проблем не виникало.

- Останнє прохання. Вибачайте за бюрократизм, але як би мені оригінал отого судового рішення глянути? Щоб я начальству в поясненні написав: лежить, мовляв, на місці, номер архівного зберігання такий-то.

Мені пощастило і як з’ясувалося, не востаннє того дня. Бо оригінали судових рішень п’ять років зберігалися в архіві загсу, а потім їх перевозили у міський схрон документів на Сирець. Потрібні мені папери мали відправити чи не завтра. Я вже не пам’ятаю, про що ми говорили з начальницею, доки розмальована дитинка спускалася до підвалу. То не суттєво. Головне, що мала повернулася із радісним криком:

- Хочете посміятися? Ваш покійник два рази помер! Спочатку п’ять років тому, а потім сьогодні. Я сама свідоцтво виписувала по лікарняній довідці. Дивіться, я ж кажу: прізвище, ім’я-по батькові, адреса, рік народження - все те ж саме.

Справді, все було те ж саме. Тільки спочатку факт смерті узаконив своїм рішенням районний суд, а п’ять років по тому - черговий лікар міської психіатричної лікарні, мій друг Борис.

- Ну я ж кажу: анекдот! - не вгавала розмальована під гейшу дівчина. - Родич довідку приніс, такий акуратний, підтягнений. Ще подякував, що я швидко обернулася.

- Так коли ж він, усе ж таки помер? - розгублено запитала начальниця.

- Сьогодні. Від гострої серцевої недостатності, що характерно. Десь я вже чув цей діагноз.

І тут мені пощастило вдруге, бо задзвонив телефон. Начальниця вислухала і зблідла. Потім поклала трубку і з розмаху, некрасиво сіла на стілець.

- Дзвонив мій міський начальник. Від сьогодні видача копій і довідок щодо свідоцтв про смерть тільки за його візою. І ще - він терміново їде сюди для позачергової перевірки правильного ведення документації.

Я пригадав слова розмальованої реєстраторки: “родич, акуратний, підтягнутий…” І мені стало недобре, бо досі у своїй ментівській біографії я мав від акуратних, підтягнутих неговірких осіб чоловічої статі середнього віку самі лише неприємності.

- Ось що, мої хороші! Мене тут не було, я вам голову не морочив. Дайте сюди мій запит - і прощавайте. Бо мовчання - то не тільки золото, а часом і життя. А мені якось не хочеться за вашу ласку і чорну каву чорною невдячністю платити. Отже - зникаю, зникаю, зникаю…

Ще коли я заходив до кабінету начальниці, то звернув увагу, що в кінці коридору є службовий вихід у двір з традиційною погрозою на брудному склі: “Виходу немає”. Із заклопотаним виглядом я підійшов, смиконув ручку - на щастя, не замкнено. Швидко зачаївся у маленькому тамбурі, де стояли якісь відра, заблокував дверні ручки старою шваброю і застиг у темряві. Якби я пішов, як усі люди, то неодмінно зіткнувся б у дверях з цією парочкою - огрядний товстун в окулярах догідливо пропускав уперед худорлявого, акуратного, підтягнутого… отого самого. “Здоров’я бажаю, товаришу полковник!” Я здибав його два чи три рази. У цього кадебіста була дивовижна властивість почуватися господарем у будь-якому чужому кабінеті.

Я не став чекати, доки лірична парочка вийде від завідуючої і дременув чимдуж од гріха подалі. Досі “контора” виринала на обрії мого ментівського життя ближче до закінчення чергової моєї авантюри. А тут не встиг розпочати - нате! Та ще й головний калібр - полковник! Цікаво, чи діждеться начальниця, котра так гостинно пригощала мене кавою, обіцяної їй персональної пенсії місцевого значення? Може й діждеться, якщо мовчатиме.

А зараз варто подумати про себе, хоча мені до пенсії далеченько.

Я спустився на вулицю Горького, сів у тридцять восьмий автобус, але доїхав тільки до вулиці Свердлова. Коли вже цього дня інтуїція мене супроводжує, то не варто полишати її гостинне товариство. Швиденько скотився на Хрещатик і завернув до книгарні “Дружба”. Якщо сьогодні, як і обіцяли, завезли нову літературу, то Борис має бути десь тут… так і є! Стоїть посеред польського відділу і щось жваво розповідає бородатому журналісту з Українського радіо. Зобачивши мене, радісно загорлав:

- Олексо, подивись! Докторська дисертація Станіслава Лема! Про англомовну фантастику шестидесятих років. Аж два томи!

- Лем зачекає, докторе. Ти мені краще скажи, як це ти свого Павлика Морозова до наглої смерті довів?

- Кого?

- Пробач, я Максима Горького мав на увазі. Це у мене сьогодні всі ударники перших п’ятирічок в голові переплуталися.

- А, он ти про кого! Про “металіста”… вибачай, але він вже давно мій колишній пацієнт. Я його в очі не бачив з того дня, як тебе з Любкою-бардачкою помирив. Ти ж мені сам порадив - наплювати і забути. Я приїжджаю на роботу, по дорозі ламаю голову, як мені того сумісництва здихатись, а начальство саме назустріч біжить. Спасибі, Борисе Борисовичу, що виручили колег, але тепер усе гаразд, усі одужали, всі повернулися з курсів, тож закінчилося ваше сумісництво передчасно. Але ви не хвилюйтеся, табель ми вже закрили, проплатимо, як домовлялися, плюс надбавка за специфіку. От я й купив Лема за надбавку.

Я вибачився перед бородатим радіожурналістом, забрав у Бориса книги, вивів його надвір, силоміць посадив на лавку біля підземного переходу і повідомив:

- Борисе, отой знайда сьогодні вранці помер. І хтось уже поспішив виписати свідоцтво про смерть. Та це півбіди. Документ видали на підставі лікарської довідки. І як ти думаєш, хто ту довідку підписав? Ти, лебедику. Хоча, можливо, ти про це і не здогадувався.

Попри шокову ситуацію мій друг не втратив почуття гумору:

- Правильно вчив мене доктор Корольов: не варто влаштовувати дурдом у психушці. Це коли ж я востаннє з тобою каву на Львівській пив? Восьмий день вже… точно! Я те спецвідділення вже й забув, а виходить, що я там і досі папери підписую! Ну, повний деліріум… А до речі, Олексо, якщо ти в курсі, то від чого той “металіст” помер?

- На рівні члена політбюро - від гострої серцевої недостатності.

- Ще один маразм. Серце якраз у нього було сильне. Інакше він від шокової терапії загнувся б ще за попереднім місцем лікування. До речі, не здивуюсь, якщо насправді він помер ще тоді, коли мене з почестями у рідне відділення спровадили, а оця сьогоднішня дата - то така ж липа, як і мій підпис. Яке у нас сьогодні число? Перше? Тягли, щоб показник смертності за минулий квартал не перекрити.

- Аналогічний випадок, докторе, був у Крижополі. Там нічний сторож помер вдень.

- Це ти до чого?

- А до того, що кілька років тому з невідомих мені причин показник смертності по Києву раптом підскочив - і то добряче! Без епідемій, повеней, землетрусів, авіакатастроф і бабських наговорів. Щоправда, за авіакатастрофи не можу ручатися: вони у нас засекречені.

Від автора: Нагадаю: в сімдесятих роках у Радянському Союзі діяла фактично тотальна заборона на будь-яку інформацію про кількість жертв авіаційних катастроф. Сам факт загибелі авіалайнерів ще сяк-так визнавали, особливо, коли на борту перебували відомі люди чи катастрофу бачила велика кількість свідків. Але щодо точної цифри загиблих - таке не публікувалося.

Олекса Сирота:

Мій друг Борис, як справжній лікар, швидко прийшов до тями:

- Ти хочеш сказати, що отой “металіст” з вулиці Лагерної свого часу зник не один?

- Схоже на те. Його біда полягає в тому, що він один, хто повернувся. І саме це, здається, було причиною його повторної смерті.

- Думаєш, його вбили з ідеологічних міркувань?

- Тобто?

- Науковий комунізм відкидає воскресіння з мертвих. А він узяв - і воскрес. Йолоп.

- Я знаю тільки одне: що я нічого не знаю.

- Сам придумав?

- Ні, Сократ.

- Тоді на всяк випадок перечитай його біографію. Можливо, підкаже, що робити аби закінчити життя не так, як він.

- Спасибі, докторе, на доброму слові. Особливо, якщо врахувати, що цю свиню у вигляді ударника комуністичної праці, члена партії і взірцевого батька двох дітей підклав мені саме ти. “Сів у метро, задрімав, почув, вискочив…” а навкруги приволзькі степи і станція “Максим Горький”. А вздовж дороги санітари з ношами стоять. І тиша… А до речі, про санітарів з ношами. Там у твого Лема ніде не сказано, чому нас, ментів лягавими дражнять?

- Здибав, тільки не у Лема. Десь читав, що у російській поліції сто років тому був німецький консультант на прізвище Штібер. Що в перекладі з на нашу - пес, породи лягавих. Напевне, хтось із блатних допетрав - от воно й пішло. А до речі, нас вони як дражнять?

- Спецами по п’ятому номеру.

- Теж красиво… Так що будемо робити?

- Шановний докторе, на це запитання не спромоглися дати відповіді ані еМ.-Ге. Чернишевський, ані його палкий обожнювач Ве.-І. Ульянов. А ти вимагаєш, щоби це зробив скромний радянський міліціонер. Нехай навіть і з вищою філософською освітою. Що робити, питаєш? Тобі - читати Станіслава Лема в оригіналі. А мені - добряче озиратися на всі боки. І до речі - одна дуже досвідчена людина просила передати, щоб ти більше й не намагався ставити комарам клізми.

Борис спершу роззявив рота, потім професійно взяв себе в руки і відзвзаємнив:

- Клізми? Комарам? Яка витонченість! Фрейд - вдавіться! Ще побажання будуть?

Я не відповів. Я тільки подумки додав, виключно для себе: не поспішати рипатися в усі двері, навіть, якщо там написано: “Вхід”. І перш за все, на таке мінне поле перетворилися для мене паспортні відділи. Взагалі, скажу тобі, цікава служба! Офіційно начебто підлягає нашому міністерству. А спробуй туди поткнутися - і одразу дещо зрозумієш. Якщо ти, звичайно, не сліпий. Навіть полковники з вулиці Богомольця не позирають на простий люд з такою зверхністю, як шмаркулі-реєстраторші з паспортних столів. Ще б пак! Адже їхніми послугами користується не тільки міліція… офіційно. А куди від них неофіційна інформація йде - краще не замислюватися.

В усякому разі, я молив долю, щоб наша паспортна начальниця забула про те, з чим я до неї днями потикався. В крайньому випадку можна буде послатися на недобросовісного інформатора. Але пхатися вдруге - собі дорожче. Що залишається? Місце роботи. Можна спробувати піти на отой секретний завод, в якому є аж ніяк не секретний (до певної міри) відділ кадрів і сплести там баєчку про якогось однофамільця, котрий начебто розшукує свого брата, загубленого у важкі роки Великої Вітчизняної війни. Простенько, але вірогідно. Тим більше, що по телебаченню напередодні крутили старий “переживательний” фільм з актором Санаєвим в ролі літнього майора міліції, котрий знаходив молоденькому солдатику втрачених родичів. Кіно якраз того сорту, що витискає потоки сліз розчулення зі старих дівиць, кадровичок і заводської ліміти.

Хоча адреси секретного об’єкту, на якому працював мій ударник не було в жодному довіднику, як мінімум половина Києва знала, де він розташований, а кожен третій, принаймні, здогадувався, що там не друшляки випускають. Оборонний об’єкт вдало замаскувався у тихому провулку метрів за чотириста від Брест-Литовського шосе. Відділ кадрів та громадські організації з усіма вигодами розташувалися в триповерховому будиночку навпроти прохідної, тому проблема перепустки одразу відпадала.

Я показав суворій недофарбованій дамі своє посвідчення і вимовив, намагаючись зімітувати інтонації актора Санаєва:

- Переконливо прошу…

Мадам навіть не зазирала до картотеки чи шафи з особовими справами.

- На жаль, нічим не можу допомогти. Був у нас такий. Може і родич. Але ви спізнилися, бо п’ять років, як помер. Неперевірена інформація - місце проживання сім’я змінила, тому шукайте своїми каналами.

- А ота неперевірена інформація звідки?

- Від наших пенсіонерів. Як ви розумієте, джерело ненадійне.

Ну що ж, і тут вхопив облизня. А на оте “неофіційне джерело ненадійної інформації” - двох із трійці бабусь з будинку на Лагерній - я наштовхнувся за якусь хвилину в коридорі. Задоволені ветеранші тягли якісь чималенькі авоськи з кульками, пакетами і баночками, як я здогадався - пайком до чергового свята. Отут я і зрозумів причину скепсису недофарбованої дами: судячи з усього, їй профспілкові дари цього разу не перепали.

Бабці одразу мене впізнали і радісно защебетали:

- Ой, юначе, здрастуйте! Якщо вам учора легенько гикалося, то це ми вас згадували!

- Не інакше, як у вас є кандидатка в наречені! - пожартував я.

- А ви неодружений? - перша бабця спочатку обережно поставила на підлогу авоську, а потім картинно сплеснула руками. - То це не проблема, в нашому будинку такі дівчатка славні! І гарненькі, і виховані, і хазяєчки… Будь-яку вибирайте.

- Але ми не тому про вас говорили, - перебила друга. - Пам’ятаєте, ми казали, що родині сусіда нашого, отого, що захворів, а потім помер, повезло, бо їх розселили у хороші квартири. Так от, я подумала: якраз не дуже їм і повезло. Бо ж батька їхнього у Москву хотіли забрати, як спеціаліста, а він узяв - і захворів!

- У Москву?

- Атож! Я згадала: запит приходив із Москви, для якогось союзного міністерства характеристику вимагали і ще багато чого, а він на той час вже в лікарні опинився. Ми документи послали, бо запит є запит, та й людина він був хороша. Але… не судилося.

- То запит прийшов до хвороби чи вже потім?

- Я ж кажу - і тижня не минуло, як його десь з дороги “швидка” забрала. І додому не дійшов, а жінка з ніг збилася, по всіх лікарнях шукала.

- І знайшла?

- Та ні, їй подзвонили, але згодом, бо у нього, доки карета приїхала, хтось документи вкрав, то й не знали, хто він і що він… аж доки сам до тями не прийшов. От же люди, от же доля… уявляєте - в Москві б жили! Про що ще мріяти!

Я провів бабусь до станції метро “Політехнічна”, вже попрощався, але одна з них раптом згадала:

- Юначе, то як же? Ну, про що ми говорили? Підійшли б у гості, ми б вас з дівчатками познайомили…

Я урочисто пообіцяв якось вибратися на оглядини, бо то справа серйозна і не потребує поспіху, ще раз попрощався і рушив переварювати почуту “неперевірену інформацію”.

Наступного дня з самого ранку я засік за собою хвоста.