Подих диявола

Еліза захекала й підвелася. Гумбольдт подав їй склянку води, і вона з жадібністю її випила. Але коли погляд її впав на Лілієнкрона, вона завмерла. Потім підняла руку.

— Підійдіть, — прошепотіла вона.

Усі з подивом покосилися на вченого.

Лілієнкрон подався вперед.

— Чи можу я допомогти вам, люба?

Голос Елізи ледь можна було розчути:

— Бідолашний ви! Через що вам довелося пройти…

Лілієнкрон насупився.

— Що ви бачили?

— Ущелина. Я була там унизу. Бачила… сірі скелі, червоний ґрунт і цей клятий туман, — вона обвела очима присутніх. — Він був неприродно жовтим, не давав можливості нічого побачити. Він був там. Великий. Як людина. З рогами і червоними очима. Із сірою лускатою шкірою, немов поверхня каменю. І коли він роззявив свою пащу…

— Мовчіть, — простогнав Лілієнкрон. — Будь ласка… Більше ні слова. — Його обличчя стало попелястим. Він випростався. — Звідки… звідки ви це все знаєте?..

— Я бачила. Уві сні. І це жахливо. Але там було ще дещо. Я бачила вхід. Він веде в глибину. Там під землею щось є. Воно сильне і день у день сильнішає. Чекає, коли зможе піднятися на поверхню.

Лілієнкрон позадкував. Потім різко розвернувся й кинувся геть із каюти.

Владика в кам’яному залі важко дихав. Струс, що його він недавно відчув, був не випадковим. Тепер він у цьому впевнений. Швидше за все, це знак прийдешніх змін. Шепіт і бурмотіння, начебто з ним розмовляла сама Земля. Найвищий радник був тієї ж думки. Вони проводили разом довгі години, міркуючи, що б могли означати ці звуки. Але знаки були занадто слабкими, щоб говорити упевнено.

Ясно було тільки одне: щось почало рухатися. Те, чого не можна ні змінити, ні затримати. Те, що рішучим чином переверне історію.

Сталася вже й друга зустріч. Зовсім інша, не схожа на першу, але не менш вражаюча. До них удалося проникнути жінці. Вона мала здатність бачити на відстані й установлювати контакт. Дивний талант, але рівною мірою й небезпечний. Якщо з’явиться серйозний план, його можуть розкрити. Потрібно починати дії, зараз на карту поставлено все.

Послати б розвідника, щоб дізнався, що відбувається нагорі. Не можна й далі покладатися тільки на сни та інтуїцію, необхідні тверді факти. Якщо він не помиляється, настає вирішальний момент

Оскар збирався допомогти батькові укладати канати, але з містка «Пачакутека» пролунав крик:

— Земля!

На марсовому майданчику стояла Лєна й махала їм рукою. Волосся в неї розвівалося на вітру.

— Одинадцята година! — гукнула вона.

Оскар кинувся до поручнів. У термінології моряків фраза «одинадцята година» указує напрямок. Якщо зрівняти навколишній простір із циферблатом годинника, то дванадцята буде там, куди прямує корабель.

Примруживши очі, юнак вдивився в хмари. Ледвеледве серед них можна було побачити щільну пляму. Під шаром хмар виднілося щось зелене. Із білих клубів проступали невизначені контури, виділялися вершини гір. «Вулкани», — промайнуло в голові в Оскара. Така форма буває тільки в них. Серце забилося частіше.

— Здогадуєшся, який це острів? — запитав він батька, який приєднався до нього.

— Хвилинку, зараз дізнаємося.

Гумбольдт вийняв із кишені сюртука карту, а з ящика — компас і поклав на стіл. Виміряв циркулем відстань, розрахував пройдений шлях і записав на аркуші. Потім повернувся до поручнів і ретельно подивився на форму острова. Вдоволено кивнув.

— Безсумнівно, це острів Банка, — сказав він. — Бачиш, порізане узбережжя? Досить незвичайно для цієї місцевості.

Оскар побачив затоки, що вдавалися глибоко в берег, широкі пляжі й круті стрімчаки. Таке враження, що узбережжя погризене. Він кивнув.

Очі в Гумбольдта заблищали.

— Знаєш, що це означає? Ми перелетіли екватор! Тепер ми перебуваємо в Південній півкулі. Ходімо до наших, поділимося гарними новинами.

Лілієнкрон, Шарлота й Еліза стояли біля іншого борту й теж дивилися вниз. Лєна спустилася з марсового майданчика й підійшла до них.

Оскар усе ще не оговтався від події в тросовому відділенні. Ясна річ, дотепно придумано — сховатися в ящику з постільною білизною та рушниками. От тільки як Лєні взагалі вдалося непомітно пробратися на корабель? «Пачакутек» охороняли вдень і вночі, потрапити на нього було не так-то просто. Вона дуже розумно вчинила, що ховалася так довго. Повертати назад було вже пізно, і за борт її, звісно, не скинеш. Найбільше він дивувався, навіщо вона це зробила. Він би ще зрозумів, якби їй хотілося випробувати пригоди й побачити далекі країни. Ні, це не причина.

Тепер він знову зіштовхнувся з тією ж проблемою, що й у Берліні: дві дівчини й запитання, чим усе це закінчиться.

— Ви вже дізналися, де ми перебуваємо? — запитав Лілієнкрон.

Гумбольдт кивнув.

— Ми виявили, що це острів Банка. Я звірився з мапою. У нього характерна лінія узбережжя.

— Тоді Суматра має бути там, — указав Лілієнкрон на південний захід.

Між хмарами можна було побачити довгу зелену смугу. Оскар уже дещо дізнався про Суматру. Нібито це був шостий за розміром острів у світі.

— Дух захоплює,— сказав Гумбольдт. — Чи знаєте ви, що тут колись розташовувався вулкан Тоба, через який мало не загинуло життя на планеті?

— Що ти маєш на увазі? — поцікавився Оскар.

— Виверження відбулося приблизно сімдесят чотири тисячі років тому, — вів далі Гумбольдт. — Тоді в атмосферу здійнялася така велика кількість попелу й пилу, що температура на землі на шість років опустилася майже на десять градусів. Рослинності стало менше, прісна вода перетворилася на лід, величезні ділянки суші виявилися покриті льодовиками. Це вважається початком льодовикового періоду, під час якого всю Європу було поховано під снігом і льодом.

— Ти це серйозно? — Оскар був вражений. Він уперше про це чув.

— Homo erectus, людина прямоходяча, що мешкала тоді на території від Індії до Південно-Східної Азії, зникла, тому що субконтинент покрився шаром попелу завтовшки п’ятнадцять сантиметрів, — розповідав Гумбольдт. — Її вимирання звільнило місце для наших предків, homo sapience, людини розумної. Тоді цих істот була всього лише невелика кількість в Африці, але після катастрофи вони поширилися по всьому світі. Ось так явище природи може вплинути на хід усієї історії Землі.

— Дурниці все це, — сказав Лілієнкрон. — Історія Землі формується не окремими катастрофами, це повільний і постійний процес. Час уже перестати думати про неї як про серію окремих епізодів.

— А як же лід, що вдалося добути Ландстрему в Арктиці? Там можна чітко побачити шар вулканічного попелу.

Лілієнкрон вимушено розсміявся.

— Ви зустрічалися з Ландстремом? Я розмовляв із ним на конгресі в Празі,— учений постукав себе пальцем по чолу. — Божевільний. Якщо вас цікавить моя думка, його мозок постраждав від холоду. Або від горілки. В усякому разі, його не можна сприймати всерйоз.

— Ви помиляєтеся, — відповів Гумбольдт. — Гляціологія перебуває ще в дитячому віці, але незабаром до цієї науки почнуть ставитися з усією серйозністю. А ми з вами не можемо вести відсторонені бесіди в той час, коли на нас чекають невідкладні справи. Якщо ми перебуваємо на довготі Суматри, виходить, настав час готуватися до приземлення. Ви згодні відкласти дискусію?

— Добре. Щоправда, я вважаю, що це ваша спроба уникнути серйозної суперечки. Хочу взяти з вас обіцянку, що ми ще повернемося до цієї теми.

Гумбольдт насупився.

— Даю слово.

— Дивіться! Там унизу протока! — закричав Оскар. — Я бачу кораблі.

— Це протока Зонд, — пояснив Гумбольдт. — Вона розділяє Суматру та Яву. Ширина її приблизно тридцять кілометрів. Якщо ви подивитеся праворуч, побачите невелике скупчення островів. Це Кракатау. Те, що від нього залишилося, — він передав Оскару підзорну трубу. Від острова залишилися самі фрагменти. Начебто корінь гнилого зуба, що піднімається над водою. Якою ж мала бути сила вибуху, щоб перетворити острів на таке?

— Скільки нам іще летіти? — запитала Лєна.

Гумбольдт указав на південь:

— Батавія там. Бачиш, де узбережжя трохи вигинається вліво? Гадаю, що за півгодини ми будемо на місці. Достатньо часу, щоб усе прибрати й підготувати корабель. Ми ж хочемо справити гарне враження. Усі знають, що робити? Тоді до роботи.

Генерал-губернатор Поортвліт саме намилював підборіддя помазком із борсукового хутра, коли у двері голосно постукали.

— Увійдіть!

З’явилося червоне обличчя з блискучими від поту щоками.

— Вибачте, що турбую, ваша величносте!

— Добрий день, Мартене. Заходь. Я от голюся. Що в тебе?

Мартен де Вріс виявився гладким чоловіком із круглою головою й веснянкуватим носом. Коротко стрижене світле волосся скоріше нагадувало паростки пшениці. Значному черевцю й задишці він завдячував прізвиськом Паровий Казан.

— Справа в тому… взагалі… Буде краще, якщо ви самі все побачите.

Поортвліт насупився.

— Побачу? Що саме?

Мартен квапливо пройшов через кімнату й відчинив вікно.

Будинок генерал-губернатора, немов на зручному спостережному пункті, розташувався на схилі пагорба за містом. Звідси відкривався чудовий вид на дахи та провулки, площі та пожвавлені вулиці. Праворуч розташовувався квартал ткачів і сукноробів. За ними облаштувалися кравці та шевці, ювеліри й кошикарі. Лівіше були крамниці торговців прянощами, чаєм і кавою, ресторани, овочеві ряди й булочні. Ближче до гавані будинки ставали вищими. У величезних складах робота кипіла, немов у вуликах. Сюди доставляли товари, реєстрували, перераховували, перекладали в ящики або мішки, розставляли для зберігання. Раз на тиждень у великій торговельній конторі проходив аукціон, де торговці могли придбати чудові товари з усього світу. В основному купували каву, какао та чай. У Батавії життя вирувало. Прості робітники, заможні торговці, витончені дами, авантюристи, вуличні дівиці й азартні гравці — усім тут знайшлося місце. Місто являло собою справжнє змішання націй. За останні десять років прибуток населення подвоївся. Сюди з усіх кінців землі кинулися люди, сподіваючись розбагатіти. Китайці, японці, британці, французи й німці, не кажучи вже про австралійців, відомих своїм палким темпераментом, регулярно влаштовували бійки в трактирах. У Батавії панував дух авантюризму, і Поортвліт був саме тією людиною, що має холодну голову і тверду руку, щоб усім цим керувати. Мартен указав нагору й вигукнув:

— Ось, ось! Дивіться ж! Дивіться!

Поортвліт витер піну з підборіддя й підійшов до камердинера. Спочатку він нічого не міг розібрати. Світло було занадто яскравим, і потрібен був час, щоб очі звикли. Потім він побачив щось на кшталт темної хмари, що наближалася до них. Неймовірно, але воно летіло проти вітру!

— Що це таке, Мартене? Гігантський птах?

Камердинер похитав головою.

— Занадто компактне, ваша честь. Скоріше, щось на зразок повітряної кулі. Але такої кулі я ще не бачив. Бачите, вона витягнутої форми? Навіть корпус. А праворуч і ліворуч висять дві гондоли з моторами.

Поортвліт насупився. Він відразу зрозумів, що це було.

— Знаєш що, Мартене? Здається, це дирижабль. Зовсім недавно про нього була довга стаття в «Популярній механіці». Нібито над ним працюють відразу в декількох країнах, причому Німеччина лідирує. Я тут подумав… — він замовк. Потім сказав: — Може, телеграфувати в Міністерство закордонних справ Ван Шпруену з приводу того німецького дослідника? Як же його звали?..

— Гумбольдт, — відповів де Вріс. — Карл Фрідріх фон Гумбольдт.

— Правильно. — Поортвліт не відводив погляду від дивного літального апарата. — Коли, на думку Ван Шпруена, потрібно його чекати? Він щось казав про початок квітня.

— Ви подумали, що це жарт.

Поортвліт кивнув.

— Цілком правильно. І досі уважаю. Ніхто не може так швидко подолати половину земної кулі. Але мені вже починає здаватися, що я міг недооцінити цього дослідника. — Він примружився на сонце. — Мартене, звеліть подавати карету. За чверть години я їду в гавань.

Чим нижче вони опускалися, тим тепліше ставало. Оскар відчував, як із кожним метром піднімається температура. Спочатку це було приємно, але незабаром з’явився дискомфорт. На сорочці та штанах виникли перші плями поту.

— Це тропіки, — пояснив Лілієнкрон із виглядом університетського професора. — І це не найгірше. Зараз тут посушливий період, відтак могло бути й гірше. Приїхав би ти сюди в грудні або січні. У цей час вологість майже стовідсоткова, а температура близько тридцяти градусів. Суцільні муки. Щоправда, за кілька днів до цього звикаєш.

— А мені подобається тепло, — сказала Лєна. — Я так намерзлася у своєму житті, що ніяк не можу зігрітися. — Вона взяла Оскара під руку. — Таке відчуття, що тебе загорнули в ковдру, під якою тепло й затишно.

Кров кинулася Оскару в обличчя. Невже немає такої пігулки, що допомагає не червоніти? Він прибрав Лєнину руку й уп’явся на брашпиль. Дівчина кинула на нього зухвалий погляд, але потім відвернулася й відійшла до Елізи.

— Схоже, ти втрапив у зміїне гніздо, мій хлопчику. Не знаю, заздрити тобі чи співчувати, — здається, Лілієнкрона потішила ситуація, що сформувалася. — Будь ласка, вибач, якщо я втручаюся не у свою справу, але в мене таке відчуття, що тобі потрібно поговорити.

Оскар не знав, що відповісти. Звісно, добре було б обговорити це скрутне становище. Гумбольдт цілком би підійшов. Та тільки навряд чи він міг бути безстороннім. А іншого нікого не було. Але Лілієнкрон?

Юнак із сумнівом подивився на Вілму. Та затишно примостилася на зігнутій руці вченого і гралася китичкою від шапки. Лілієнкрон помітив його погляд.

— Забавно, правда? Спочатку я думав, що вона до мене прив’язалася, але потім зрозумів, що пташка закохалася в мою шапку. Так, не смійся, вона від неї просто божеволіє. Маю визнати, що шапка навіть чимсь нагадує ківі. Як тільки ми благополучно повернемося додому, я їй її подарую. А поки вона мені й самому потрібна. Не хочу отримати сонячний удар.

Оскар скривився. Цього ще не вистачає! Цей слизький професор не тільки втерся в довіру до Вілми й Елізи, він тепер і до нього підлащується.

— Не розумію, про що ви, — якомога байдужіше сказав Оскар. — Мені нема чого з вами обговорювати.

«Пачакутек» опускався усе нижче. Уже можна було чітко розгледіти ріку Чилівунг. Оскар схопив бінокль і вдивився вниз. У бухті, щільно притиснувшись один до одного, стояла величезна кількість кораблів: шхуни, кліпери й пароплави, а човники, вантажні й пасажирські судна снували туди-сюди. Були там і традиційні судна — джонки, самбуки й доу, що виділялися своїми трикутними вітрилами. Немов привіт із минулого. В Оскара, якого в корабельних питаннях можна було назвати ходячим словником, просто душа тішилася.

Місто пролягало внизу, як строкатий килим. Хитросплетіння вулиць і провулків, будинків, площ, храмів і пагод, між якими простягнулися вузькі водні шляхи. Набережні були заповнені людьми з барвистими прапорами й парасольками від сонця. Всі вони поспішали у своїх справах. Батавія розташовувалася на рівнині, оточена полями й лісами, пагорбів практично не було. Картина внизу чимсь нагадувала мурашник, у якому дивним чином сполучалися хаос і порядок. Із незліченних труб підіймався дим.

Оскар заплющив очі. До нього долинув ледь чутний аромат прянощів і риби, запах чогось жирного й запеченого. Навіть слинка потекла.

Вони спустилися ще метрів на двісті, і на одній із довгих дерев’яних набережних замигтів червоний вогник. Він загорявся, світив кілька секунд і зникав.

— Схоже, це для нас, — сказав Гумбольдт, обертаючи бінокль убік сигналу. — Бачу карету й кількох людей, які махають нам. В одного з них ракетниця. Напевно, вони хочуть, щоб ми приземлилися в цьому місці.

Посадка була найбільш мудрованою частиною подорожі. Потрібно було стежити за швидкістю, ураховувати силу й напрямок вітру. Нарешті, потрібно було правильно кинути якір. Загалом, щоразу доводилося виконувати цілий ритуал.

Оскар стояв поруч із Шарлотою і чекав сигналу опускати якір. Унизу вже зібралася ціла юрба з бажаючих бути присутніми при настільки сенсаційному видовищі. Юнак був упевнений, що ніхто з них раніше не бачив дирижабля.

— Обережно! — крикнув Гумбольдт. — Ще кілька метрів.

Дослідник розвернув гондолу на сто вісімдесят градусів, і мотори дружно загурчали. «Пачакутек» зменшив швидкість. Гумбольдт уміло керував кораблем, поки той не завис над землею точно там, де йому й належало. Тоді він підняв руку.

— Усе гаразд. Тепер можна опускати якір. Але прошу вас, повільніше.

Оскар відчинив розсувні дверцята, а Шарлота запустила лебідку. Запрацював двигун барабана. Якір зі скреготом ковзнув униз і, погойдуючись на важкому канаті, помчав до землі.

— Повільніше. Іще метрів зо п’ять.

Оскар уважно стежив за якорем.

— Добре, — крикнув дослідник. — Ще трохи, зовсім трошечки. Зупиняйте!

Чоловіки на землі підхопили якір і прив’язали його до одного з кілець, до яких прив’язувалися кораблі, що пришвартовувалися. Вони просмикнули кінець якірного канату в петлю й кілька разів обв’язали канат навколо стовпчика. Лєна з Елізою скинули другий канат, який закріпили схожим чином.

«Пачакутек» погойдувався на легкому вітерці.

Гумбольдт вимкнув двигуни.

— Скидайте трап!

Оскар із Шарлотою витягли мотузяні сходи й перекинули за борт. Їх упіймали двоє чоловіків.

— Порядок! — крикнули вони повітряним мандрівникам.

— Укунта абененден комен!

— Гадаю, це означає, що нам можна спускатися, — промовив Гумбольдт. — Ви йдіть, а мені потрібно ще дещо закінчити.

— Напевно, буде краще, якщо першим зійду я, — запропонував Лілієнкрон. — Ми знайомі з губернатором. Познайомилися під час моєї останньої поїздки.

— Добре, — кивнув Гумбольдт. — Тоді замовте й за нас слівце. А то, схоже, наше прибуття наробило багато шуму.

— Обов’язково! — Лілієнкрон поправив шапку й обсмикнув сорочку. — Як я виглядаю?

— Чудово! — заспокоїла його Еліза.

Коли Оскар спустився, Поортвліт і Лілієнкрон уже радісно потискали один одному руки.

— От так несподіванка! — почув він слова губернатора. Той розмовляв чудовою німецькою. — Не думав, що ви повернетеся до нас так скоро, пане Лілієнкрон. Після вашого від’їзду я вже й не думав, що колись побачу вас знову. Як рука?

— Зовсім як нова, — відповів Лілієнкрон. — Ви ж чудово знаєте, що програти битву — це ще не означає програти війну. Справжнього вченого це не злякає. Дозвольте вам представити: мадам Моліна, фрейлейн Ритмюллер і фрейлейн Полішинська. А це Оскар Вегенер і його батько Карл Фрідріх Донхаузер.

Поортвліт здивовано підняв брови.

— Ви прибули в супроводі такої чарівної компанії. Здається, німецьким панянкам пригоди більше до смаку, ніж тутешнім жінкам. Ласкаво просимо, любі пані. Сердечно вас вітаю, пане Гумбольдт. Радий, що нарешті маю можливість особисто з вами познайомитися. Ваша репутація вас випереджає.

— Що це означає? — здивувався влещений Гумбольдт.

— Можливо, це і край світу, але ми ж живемо не на Місяці. Не можу передати, наскільки я щасливий, що можу привітати в нас фігуру такого масштабу! Упевнений, що ви й ваш дирижабль будете темою розмов номер один увесь наступний тиждень.

Судячи з Гумбольдта, губернатор знайшов ключик до його серця. Усього кілька слів — і знаменитий дослідник покірний!

— Це не входило в мої плани, — вибачився Гумбольдт. — Просто це — найзручніший і найшвидший спосіб пересування. До того ж, найнадійніший. Якщо, звісно, умієш керувати.

— У вас я анітрошки не сумніваюся! Маю зізнатися, що тільки читав про таке диво техніки, але ніколи не зіштовхувався з ним раніше.

— Прошу в гості,— вклонився Гумбольдт і махнув у бік мотузяних сходів.

На обличчі Поортвліта відразу з’явився сумний вираз.

— Іншим разом, напевно. На жаль, мій розклад залишає мені мало часу для дозвільних прогулянок, якими б привабливими вони не здавалися. Чи можу я показати вам ваші кімнати? Я дозволив собі розмістити вас в одному з наших кращих готелів.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — подякував Гумбольдт. — Але ми вважали б за краще залишитися на борту корабля. Мабуть, я висловлю загальну думку, якщо скажу, що ми повинні якомога швидше взятися до роботи. Для сну й неробства в нас було достатньо часу минулого тижня. Повідомлення професора Лілієнкрона викликає тривогу. Ми повинні розгадати таємницю цього острова.

Поортвліт трохи повеселішав.

— Пані теж хочуть цього?

Еліза кинула на Гумбольдта докірливий погляд.

— Зовсім ні. На відміну від чоловіків, ми вміємо цінувати розкіш. Але заради спокою в команді ми залишимося з Карлом Фрідріхом.

— І я навіть не можу запросити вас на сніданок?

— Проти сніданку в мене немає ніяких заперечень, — посміхнувся Гумбольдт. — Якщо чесно, то черствий хліб і консерви мені вже приїлися.

— Тоді запрошую вас до «Міської ратуші». Мої люди охоронятимуть ваш корабель і подбають, щоб ніхто з цікавих не підходив до нього близько. Будь ласка, слідуйте за мною.

Не встигли мандрівники заперечити, як уже сиділи в кареті губернатора і їхали до центру міста.

«Міська ратуша» виявилася двоповерховою дерев’яною будівлею в колоніальному стилі посередині величезного парку. Засаджений тропічними деревами і яскравими квітами парк нагадував Едемський сад. Приємний аромат паморочив Шарлоті голову, а співи екзотичних птахів тішили слух.

Будинок був пофарбований білим, червоний дах вінчала дзвіниця. На вершині майоріли два прапори — голландської королівської родини і ще один, на якому красувалися букви «ООІК[4]».

Шарлота вказала на прапор:

— Що означає цей символ?

— Це прапор голландської Об’єднаної Ост-Індської Компанії,— відповів Поортвліт. — Могутнє об’єднання голландських торговельних компаній із метою виключення можливих конкурентів. Їхня сила — у контролі над поставками прянощів із Індії до Європи. Компанії належало чотири тисячі сімсот кораблів, однак після четвертої англо-голландської війни 1798 року їх стало менше. Тому частину ратуші зараз переобладнано в музей. Шарлота ледь дочекалася, поки карета зупиниться перед будинком. Лакей подав їй руку й допоміг зійти. Лєна ні на крок не відставала від Оскара. Немов прилипла до нього. Раз у раз поправляла зачіску й заливалася сріблястим сміхом, коли Оскар щось говорив. Чи варто сприймати Лєну як серйозну суперницю? Дівчина, звісно, уперта, але Шарлота теж ніколи не здавалася. А Оскар? Невже він такий наївний, що не може встояти проти вивертів Лєни? А може, він отримує задоволення від цієї гри?

У голову закралася тривожна думка. А що, як Лєна доможеться успіху? Певно ж, у кожного чоловіка є своє слабке місце. Схоже, Лєна знайшла його в Оскара.

Шарлота відчула знайомий укол гордості. Хто вона така, щоб брати участь у цій грі? Якщо Оскар відчуває до Лєни якісь почуття, то нехай так і буде. Деякий час вони були б щасливі, але потім життя додало б свою ложку дьогтю. Отоді він зрозуміє, що втратив. За кілька тижнів Лєна захопиться кимсь іще, і Оскар знову залишиться на самоті. І ось тут настане її, Шарлоти, зоряна година.

Поортвліт провів їх широкими дерев’яними сходами на другий поверх.

— Мартене, подай нам спочатку каву та воду із соком, а потім сніданок у сад. Ти все вже підготував?

Камердинер уклонився і зник за дверима.

— Будь ласка, сідайте, — запросив Поортвліт. — До сніданку ми ще встигнемо перемовитися слівцем.

Шарлота милувалася творами мистецтва. Величезний кутий гонг, кілька рельєфів із пісковику, на яких було представлено храмові церемонії, а також кілька тонких паперових фігурок на паличках, які, напевно, використовувалися в театрі тіней. Але найбільше заінтригувала Шарлоту велика кам’яна фігура, щось середнє між левом і драконом. Тварина була завбільшки з людину, і на спині в неї була пара величезних, агресивно розпростертих крил.

— Чудово, чи не так? — Поортвліт провів рукою по шорсткуватому пісковику. — Це із храму неподалік від Менореберга. Напевно, це найбільший буддійський храм Південно-Східної Азії. Якщо у вас буде час, ви неодмінно маєте його оглянути.

— А це далеко звідси? — запитала Шарлота.

— Як подивитися. На спині слона — це тривала подорож. А ось на дирижаблі…— він не закінчив фразу.

Повернувся Мартен. В одній руці він тримав тацю зі склянками та чашками, в іншій — два графини. Один із водою, інший — із соком. За ним ішли дві місцеві жінки. Дуже гарні, але, схоже, трохи налякані. Обидві були вдягнені в шовкові блузки та спідниці з тонкої тканини, прикрашені чудовими вишивками. Вони йшли маленькими кроками, обережно переступаючи босими ногами. Кожна несла на плечі бамбукову жердину, на якій висіли вази з напоями, фруктами та різними ласощами. Можна було тільки дивуватися, як їм удавалося так спритно рухатися, не зронивши ані краплі й не впустивши ані крихти. Вони миттєво накрили на стіл. Потім склали руки й вийшли.

— Дивовижні красуні! — зауважила Еліза, коли жінки пішли. — Ви помітили, як граціозно вони рухаються?

— Так, пані Явас — надзвичайна жінка, — задумливо сказав Поортвліт. Помітно було, що він захоплений не менше від своїх гостей. — Ви повинні побачити танець храмових танцівниць. Це не зрівняється ні з чим на світі. Але, будь ласка, пригощайтеся. Дякую, Мартене, ви можете йти.

Камердинер уклонився й залишив мандрівників.

— Поки ви тамуєте спрагу, я хотів би скористатися з нагоди й коротко обрисувати проблему, — сказав Поортвліт. — Ява — головний острів у галузі сільського господарства. Країна селян і тваринників, сказав би я. Ґрунт родючий, а сонце й достаток дощів сприяють неймовірному росту зелених культур. Не дивно, що ми — одні з найбільших у світі експортерів кави та какао. Але останнім часом наш маленький острів накрила тінь. — Він налив собі кави й розмішав цукор ложечкою. — Усе почалося років дванадцять тому, незабаром після страшного виверження Кракатау. Жителі почали повідомляти про нічні напади, знищення врожаїв, викрадення родин. Спочатку я не звертав уваги. Люди в цій країні надзвичайно марновірні й використовують усі можливі виверти, щоб не працювати. Але коли повідомлення почастішали, я послав солдатів розібратися з цією справою. Вони повернулися з пустими руками, але до мене почали доходити відомості, що в інших частинах острова теж відбувається щось подібне. Повідомлення були дуже схожими. Набіги завжди відбувалися вночі, особливо на молодика. З’являлися страшні істоти й викрадали людей. Ніякої системи при цьому в них не було. То вони забирали дітей, то жінок, то старих. Продовольство не чіпали, але підпалювали комори та склади.

Король Бхамбан Третій, володар острова, розробив власний метод розв’язання проблеми. Він організував щось на кшталт лотереї, у ході якої раз на місяць вибиралася дівчина й віддавалася цим тварюкам. Він хотів зберегти контроль на своїй території. Ці заходи мали успіх. Кількість набігів на села відтоді скоротилася. Деякий час я вважав, що проблему розв’язано, і не вживав ніяких заходів. Але, як виявилося, я помилявся, — він розвів руками. — Бачте, я ділова людина. Доти, поки я отримую доходи, мене не цікавить, що діється на острові. Але коли напади почастішали, я зрозумів, що настав час утрутитися.

Гумбольдт витяг блокнот і зробив деякі нотатки.

— А що собою являє король?

Поортвліт знизав плечима.

— Самовпевнений товстий правитель із династії самовпевнених товстих правителів. Народ терпить його, тому що вважає своїм. Природно, він не має ніякої політичної влади. Його справа — проголошувати свята, урочисто відкривати нові заклади та проводити обряди благословення на хрестинах і весіллях. Решту часу він сидить у себе в палаці зі скіпетром у руці й чіпляється до підданих. Довго бути в його компанії важко.

— Повернімося до цих істот…

— Ніхто точно не знає, як вони виглядають, — сказав Поортвліт. — Це означає, що вони приходять пізньої ночі, коли їх ніхто не може побачити. Вони майже не залишають слідів та інших ознак своєї присутності. Не знаємо ми й того, куди вони ведуть викрадених людей. Ваш колега Лілієнкрон, звісно, може більше розповісти про це. Він зустрічався з цими тваринами.

— Я їх бачив дуже невиразно, — заперечив учений. — Занадто густим був туман, щоб роздивитися. Усе, що мені відомо, так це те, що вони справді величезні на зріст, із червоними очима та рогами. І те, що вони вибираються на поверхню землі якимись сходами або штольнями.

— Усе це викликає велику тривогу, — погодився Поортвліт. — Я хотів би показати вам дещо. — Він узяв скриньку й вийняв звідти чорний камінь.

Гумбольдт узяв камінь у руки й покрутив:

— Що це?

— Усе, що залишається від їхніх нападів. Вони не залишають відбитків ні рук, ні ніг, тільки ці камені. Одні круглі, інші прямокутні. Бувають великі, а бувають зовсім дрібні.

Гумбольдт провів по краю каменя великим пальцем. На стіл посипалися дрібні чорні осколки.

— Вулканічна порода, — зауважив він. — Чорні шлаки із вкрапленнями слюди. Виглядає зовсім свіжим.

— Дайте сюди, — Лілієнкрон вихопив камінь і підніс до очей. Шарлота помітила, що руки в ученого тремтять. — Так, — прошепотів він, — я впізнаю ці камені. Точно такі були в котловані біля Бромо.

— Це нічого не доводить, — заперечив Гумбольдт. — Подібні камені можна знайти повсюди, де є вулкани.

Вони викидаються при виверженні й часто відлітають на багато кілометрів. На жаль, я не можу вважати їх доказом існування підземних створінь.

— Нічого ви не розумієте, — раптом вигукнув Лілієнкрон. — Це не вулканічна порода. Це фрагменти… підземних істот. Спочатку їх не можна відрізнити від скелі. Шкіра в них така ж само сіра. Але коли вони пересуваються, то починають порипувати, немов мірошницькі жорна. Кажу вам, це один із них. Чортів камінь! — і він відсунув уламок подалі від себе.

Шарлота взяла камінь і уважно оглянула. Дійсно, на перший погляд, його не відрізниш від звичайної кам’яної брили. У Гумбольдта на горищі лежало кілька подібних екземплярів. Вони були шорсткими, дуже пористими, з гострими краями. У деяких можна було роздивитися маленькі блискучі вкраплення, а якщо добре принюхатися, то й відчути слабкий запах сірки. Раптом вона щось побачила.

— Дивися, дядьку! — вказала вона на надзвичайно гладеньке та рівне місце. — Що це таке? Можеш розглянути? Схоже на відбиток…

— Покажи, — Гумбольдт надяг окуляри й знову досліджував камінь.

Він розглядав його досить довго, і на чолі залягли глибокі зморшки.

— Клянуся Юпітером, ти маєш рацію, — сказав він. — Дуже незвичайно. Схоже на… — він підняв камінь вище, щоб на нього падали сонячні промені.— От дідько, занадто нечітко. Гіпс зараз був би дуже до речі. У вас удома часом немає гіпсу, пане Поортвліт?

Губернатор знизав плечима.

— На жаль. Але я можу попросити Мартена принести.

— Не потрібно. Упораємося й без нього.

Гумбольдт взяв із таці шматок булочки, відкусив і гарненько пережував. Потім вийняв клейку масу з рота.

Шарлота відразу скривилася.

— Що це ти робиш?

— Зачекай.

Він узяв м’яке тісто, кілька разів прокачав його між пальцями й намазав на камінь. Міцно притиснув, почекав кілька секунд, а потім зняв. Дослідник розрівняв краї й подивився на застиглу масу з боку.

— Дуже дивно, — сказав він. — Це і справді не вулканічна порода. Подивіться.

Він витер руки носовою хусткою. Шарлота й усі інші присунулися ближче, щоб подивитися, що ж там помітив Гумбольдт. І від побаченого в них перехопило подих.

Кілька годин потому… Батавія залишилася позаду. З рекомендаційним листом губернатора Поортвліта, поповненими запасами питної води, фруктів, хліба й іншого провіанту на борту «Пачакутек» знову знявся з якоря й тепер прямував на схід, у бік Тихого океану. Оскар стояв біля штурвала й підставляв обличчя теплому вітру. Їхньою метою стала Сурабая — найбільше місто в східній частині Яви. Колишнє пристановище піратів, контрабандистів та інших джентльменів удачі. Тут Гумбольдт хотів зустрітися з королем Бхамбаном Третім, котрому збирався поставити кілька запитань. За чутками, король мав за містом щось на кшталт резиденції в старому храмі. Оскар і досі не міг зрозуміти, чого батько очікував від цієї зустрічі. Що можна дізнатися від людини, яка звеліла приносити людей у жертву? Чому відразу не летіти до острова, де Лілієнкрон пережив таке потрясіння, і розбиратися з усім на місці? Юнак утішав себе тим, що в батька були на те вагомі причини. Якби він ще й із ними ділився своїми міркуваннями… Аж тут поруч із ним знову з’явився Гумбольдт. Він пішов кілька хвилин тому, але тепер знову повернувся з маленькою шкіряною валізкою в руках. Відімкнув її і вийняв кілька стрічок дуже дивного виду.

— Ідіть сюди, — крикнув він. — Я хочу вам дещо показати.

Оскар зафіксував блокувальний важіль і відійшов від керма.

— Що це? — запитав він, розглядаючи стрічки.

Вони були шкіряними, з ущільненням посередині. Краї окантовані тонкими металевими пластинами, а на кінці пряжка, за допомогою якої можна було зімкнути стрічку в кільце.

— Це браслети? — поцікавилася Лєна.

— Зовсім ні,— відповів дослідник. — Це нове покоління нашого доброго лінгафону.

Оскар розгубився.

— Це лінгафон? Ти, напевно, жартуєш!

Він пам’ятав, яким цей пристрій був раніше. Важка сіра шухлядка завбільшки з коробку для черевиків. Невже ця стрічка виконує ті ж самі функції? Виключено.

Гумбольдт із задоволенням кивнув.

— Доктор Юлій Пфефферкорн розробив його спеціально для мене. Це щось на кшталт нашийника. Надівається ось так, пряжкою вперед.

— Пфефферкорн? — Оскар скептично розглядав шкіряну стрічку. — Ніколи не чув цього імені.

Шарлота кинула на нього докірливий погляд.

— Ти що, газет не читаєш? Приблизно рік тому про нього писали в «Моргенпост». Говорили, що він мало не зруйнував свою лабораторію та прилеглі будинки, коли намагався запустити в космос монетку.

— Напевно, я пропустив цю новину, — зніяковіло пробурмотав Оскар.

— І не дивно, адже ти завжди читаєш тільки останню сторінку зі спортивними новинами. А про політику, дослідження й науку пишуть на перших.

— Добре, — розсердилася Лєна. — Ми вже зрозуміли, що порівняно з тобою не варті й шеляга. Просто є люди, у яких сила роботи, і їм ніколи гортати газети.

Шарлота в боргу не залишилася.

— Ну звісно, якщо вважати роботою хапання Оскара за коліна й цілування ніг… — ущипливо мовила вона.

— Так це… — Лєна почервоніла до сліз.

— Годі,— став між ними Гумбольдт. — Ми дослідницька група, а не дитячий сад. Усе правильно, доктор Пфефферкорн проводив дослідження із прискорення шматочків металу в магнітному полі, і при цьому вивільнилися сили, які, скажемо прямо, складно втримати під контролем. Але лабораторію вже давно відновлено. Тепер її перенесли в бункер за двадцять метрів під землею. Я підтримав його фінансово, і він заявив про свою готовність співпрацювати зі мною.

— Його методи досить спірні,— зауважив Лілієнкрон. — Я чув, він навіть алхімією займається.

— Містифікація, — заперечив Гумбольдт. — Це не більш ніж слухи. Пфефферкорн займається фундаментальною фізикою, атомами та матерією. Наш дослідницький проект… — він кинув оком на Лілієнкрона, — ні, ще занадто рано про це говорити. Але обіцяю вам, це стане сенсацією.

Шарлота насупилася.

— І як давно ти з ним співробітничаєш?

— Уже майже півроку. Він допомагає мені закінчити мій новий винахід і, між іншим, удосконалив наш лінгафон. Придумав, як можна істотно зменшити його розміри. — Гумбольдт заправив стрічку під комір сорочки, як краватку, і застебнув замочок. — Шик? Як бачите, він тепер прилягає до гортані й модулює вібрації в джерелі живлення. Тепер нам більше не потрібний електричний динамік. Наші голосові зв’язки самі починають розмовляти іноземною мовою. — Він узяв маленький ґудзичок, з’єднаний із нашийником дротиком, і вставив його у вухо. — Сигнали, що надходять, обробляються в цьому навушнику й перекладаються. Ми чуємо слова німецькою мовою, а розмовляємо, навпаки, місцевою. Принцип так само простий, як і геніальний. Переконайтеся самі.

Усі розібрали стрічки, застебнули на шиї та вставили навушник. Оскар був налаштований усе так само скептично.

— Де вимикач?

— Його більше немає,— відповів дослідник. — Прилад активують мускули гортані. Він вмикається, коли ви починаєте розмовляти, і вимикається, якщо ви мовчите. Це заощаджує батарею й не створює неприємного шуму. — Він витяг із сумки книгу: — Що ж, спробуємо, як він працює.

Оскар упізнав книгу. Вільям Шекспір «Буря».

Гумбольдт відкашлявся й почав:

— «На борту корабля в морі чути шалений шум, грім і блискавки. Зустрічаються капітан і боцман.

— Боцмане!

— Я тут, капітане, що накажете?

— Повідом матросам, щоб негайно бралися до роботи, бо інакше всі ми потонемо. Ну ж бо, іди собі!» Гумбольдт зробив паузу й запитально подивився на присутніх.

— Ну як? Працює?

Оскар насупився.

— Ну, і що ми маємо почути?

— Яку мову ти почув?

— Німецьку, природно.

Гумбольдт посміхнувся:

— А я читав англійською.

— Не може бути.

— Ще й як може, — розсміявся Гумбольдт. — Хочете, ще почитаю. А ви вийміть навушник і побачите, що відбудеться.

Дійсно, перекладач працював. Із навушником Оскар чув текст німецькою, а коли виймав його, англійською. Точніше, давньоанглійською. І, що найприємніше, переклад був чудовим. Без збоїв.

— Можу я бути впевнений, що прилад працює в усіх? — запитав Гумбольдт.

Усі закивали.

— Прекрасно. Нам знадобляться лінгафони, коли ми прибудемо до Сурабаї.

Усі мовчки повернули стрічки. Навіть Лілієнкрон, схоже, був вражений.

— І він працює з усіма мовами?

— З усіма, що були закодовані в накопичувачі.

Якщо розмовлятимуть незнайомою мовою, знадобиться досить багато часу, щоб прилад налаштувався.

— Цей Пфефферкорн, напевно, геній, — пробурмотів Оскар. — Хотілося б мені з ним познайомитися.

— Ти матимеш таку можливість, — сказав Гумбольдт. — Свого часу. Коли, нарешті, настане час представити мій новий винахід. — Він знову уклав стрічки у валізку й замкнув її.

— Які наші подальші плани? — запитав Лілієнкрон. — Що ви збираєтеся робити, коли ми висадимося?

— Спочатку потрібно завоювати довіру цього короля. У мене таке відчуття, що він є ключовою фігурою у всій цій історії.

— Чому ви дійшли такого висновку? — поцікавився Лілієнкрон.

Гумбольдт знизав плечима.

— Називайте це інтуїцією чи передчуттям. Я ще раз поговорив із Поортвлітом, і в мене склалося враження, що король має інформацію, без якої наше розслідування приречене на невдачу.

Із вершини гори за польотом дивного літального апарата стежила пара очей. Істота, що сиділа й роздивлялася дирижабль, була старою. Дуже старою. Вона була тут іще до того, як з’явилися перші судна, машини й були побудовані перші фабрики. Вона спостерігала, як змінювалася місцевість біля підніжжя. Як зникали ліси, і замість них виникали поля, вулиці, шляхи та будинки.

Спочатку все відбувалося повільно. То тут, то там з’являлися будинок або вулиця. Потім їх стало більше. Садиби, села, поселення росли, як гриби після дощу. Неначе країну вразила хвороба, виразка, що повільно поширювалася на всі боки. Будували все це люди, які так пишалися своїм прогресом і добробутом, що навіть не думали про те, що це украдене щастя. Що воно засноване на горі й нещастях затонулого народу. І колись, уже в не дуже віддаленому майбутньому, їм доведеться повертати борг.

Істота підвела голову. На світлому тлі каменів виразно виділялися її роги. Зі шкіри сипався чорний пісок. За багато століть очі її покрилися шаром польового шпату й кварцу. Але вона все ще могла роздивитися дивного птаха, що наближався до неї. Він ставав дедалі більшим і більшим. Незабаром стало зрозуміло, що це штучний апарат. Машина. Нова машина, побудована людьми. Летючий корабель.

Істота поринула в міркування. Володар має рацію. Невже світ так змінився, що люди захопили й небо? Невже за останні роки їхня влада так виросла?

Кам’яний велет повільно підвівся й тупнув ногою. Раз, два, три. Земля здригнулася, як при слабкому землетрусі. Попадали глиняні глечики, обрушився сарайчик, утекла корова. Звичайний землетрус, до яких люди в долині вже звикли. Нічого страшного. Як вони могли здогадатися, що це сигнал? Сигнал тим, хто живе в них під ногами, глибоко під землею.

— Шарлото, передай, будь ласка, шило. Ніяк не можу розплутати цей клятий вузол.

Оскар поклав поранений палець у рот. Юнак висів на канаті метрів за три від палуби, намагаючись розплутати канат, і мало не відірвав собі ніготь.

Племінниця дослідника фиркнула. У руках вона тримала Вілму. Біляві пасма дівчини тріпав вітер. Раптом вона розреготалася. Оскар розгубився. Уперше за багато днів її сміх був таким безтурботним.

— Що ти робиш нагорі?

— Гумбольдт велів упорядкувати такелаж. Канати заплуталися під час маневрів. Велика небезпека, що утворяться вузли, які можуть порвати оболонку аеростата.

— А чому ти висиш униз головою?

— Так зручніше працювати. Я тримаюся ногами, а руки вільні, бачиш? Крім того, я бачу весь світ догори дригом. Ти пробувала так? Таке враження, що я стою ногами на оболонці аеростата, а небо заросло деревами й кущами. Ти маєш якось сама спробувати.

— Знаєш, я не боюся висоти. Ось тільки як це виглядатиме, якщо я зависну догори ногами на такелажі?

— Так, це буде ще те видовище, — розчаровано простягнув Оскар. — Подай мені все ж таки шило…

— Ось, — начебто з нізвідки з’явилася Лєна й простягнула Оскару інструмент.

Вона підійшла до поручнів і поставила ногу на мотузяні сходи.

— Мені зовсім не важко підніматися на марсовий майданчик, — заявила вона. — Навпаки. Мені здається, що це найпрекрасніше місце на всьому кораблі.— Вона подивилася на канати й додала: — Щоб розв’язати вузол, потрібно спочатку розплутати канат отут. Інакше нічого не вийде.

Вона зістрибнула на палубу, послабила канат, і тепер він вільно звисав. Потім знову блискавично видралася до Оскара.

Шарлота спохмурніла. Вона розвернулася й пішла до корми.

— Шарлото, зачекай! Я… ой, дідько, — Оскар спробував визволити ноги, але тільки заплутався.

— Нехай іде, — сказала Лєна. — Якщо не хоче брати участь у грі, це її справа. Мені більше до вподоби, коли її немає.

У голосі в неї звучала неприхована радість. Шлунок в Оскара болісно стиснувся.

— Це не гра, чорт забирай, — образився він. — У мене й без того справ сила-силенна, а я маю ще й через вас нервувати. Я був би дуже вдячний, якби ти не дражнила Шарлоту.

— Що я їй зробила? У чому я винна, якщо вона занадто витончена, щоб подавати тобі інструменти. «Я не боюся висоти. Як це виглядатиме, якщо я зависну догори ногами», — сказала вона тим же тоном, що й Шарлота, коли ображалася.

— Дай їй спокій! — гаркнув Оскар. — Шкода, що ти вийшла на палубу. Залишайся тут, — він розплутав пояс і зістрибнув. — І поки я повернуся, розплутай канати, ясно?

Лєна з досадою клацнула язиком, але заперечувати не наважилася.

Шарлота побігла до жіночої каюти. Чи варто йому туди йти? Юнаку в жодному разі не хотілося ще більше її тривожити. Та й що він скаже? Тут потрібна дипломатія. Все це почалося через той випадок із новим взуттям Лєни. Але Оскар чудово розумів, що коли обидві дівчини вийшли на стежку війни, то це поставить під загрозу всю їхню місію.

Він несміливо постукав.

Ніякої відповіді.

Ще раз, сильніше.

— Увійдіть!

Він обережно просунув до каюти голову.

— Шарлото?

Племінниця дослідника сиділа на ліжку, уткнувшись своїм гарним носиком у книгу. Чарльз Дарвін «Походження видів», — відзначив Оскар. Поряд із нею сиділа Вілма й коментувала зображення тварин.

— Тварина зі смугою, тварина з антеною, дивна тварина з довгим носом.

— Можна я вам трошки позаважаю?

Шарлота знехотя відірвала погляд від книги, начебто їй було важко відірватися.

— Я думала, тобі потрібно розплутати канати.

Оскар зайшов, зачинив двері й сів поруч із нею на ліжко. Здається, дівчина не заперечувала.

— Послухай, — сказав він. — Я хочу, щоб ти знала. Мені здається, Лєна поводиться стосовно тебе просто непристойно. І мені дуже шкода.

Шарлота підвела голову й здивовано на нього подивилася.

— Хм? Не розумію, про що ти.

— Ах, облиш! Вона чіпляється до тебе, а мені не дає спокою ні на хвилину.

— Невже тобі набридло?

— Звісно, набридло, — сказав він. — Хіба не зрозуміло?

Оскар почервонів. Чи справді Лєна йому набридла? Якщо бути чесним із самим собою, то потрібно погодитися, що така увага була йому приємною. Лєна ним захоплювалася, а поряд із Шарлотою він почувався невдахою.

— Тоді тобі потрібно опиратися.

— Я… так, звичайно. Я спробую. Але все не так просто. Лєна може бути неймовірно впертою.

— Вона знає, чого хоче. Потрібно віддати їй належне.

— Із твоїх вуст це звучить як похвала.

— А ти чекав співчуття?

— Я… ні,— похитав головою Оскар. Розмова складалася зовсім не так, як він сподівався. — Я думав про тебе. Мені не хочеться, щоб між нами виникали непорозуміння.

— Які тут непорозуміння? Ти можеш робити так, як хочеш, правда?

Вона захлопнула книгу, почекала, поки Вілма заплигнула до неї на руку й підвелася.

— Що стосується твоїх проблем із Лєною, ти сам маєш їх розв’язувати. На жаль, я тобі допомогти не можу. Але я впевнена, що ти впораєшся. А тепер я піду до наших.

Вона розправила блакитну спідницю і вийшла з каюти.

Приголомшений Оскар залишився сидіти на ліжку. Що це було? Начебто його облили крижаною водою.

Він розгублено підвівся, поправив штани.

— Жінки, — пробурмотів він. Схоже, не останній раз у цій подорожі.

Навіть підлітаючи до Сурабаї, Шарлота помітила, що це місто не зрівняється з Батавією. Напівзруйновані портові споруди, нужденні бараки, підупалі шинки, — від усього цього виходив неприємний запах, щось середнє між гнилою рибою та дохлою кішкою.

Це враження ще більш підсилилося, коли вони спустилися й висадилися на землю. Замість сотень веселих людей, що весело махають руками, зібралося кілька обірваних портових робітників, рибалок і моряків. І все…

Офіційний представник міста не виявив і тіні тієї сердечності, з якою до них поставилися в Батавії. Пихатий намісник, якого принесли в паланкіні, відмовився навіть покинути його. Коли йому простягнули рекомендаційний лист, він узяв його двома пальцями, неначе боявся підхопити якусь заразну хворобу. Звали його Луїс Ван Баккен, і був він найнеприємнішою людиною, яку Шарлота колись зустрічала. За ним тягнувся шлейф дешевих парфумів. Шкіра в нього була блідою, борода — неохайною. Одягнений він був у подертий оксамитовий жилет, червоні смугасті шаровари й пантофлі, ходити в яких, на перший погляд, було неможливо. Втім, цей відразливий тип однаково сидів у паланкіні. Сам він би й кроку не зробив. Загалом, він нагадував стару оббрезклу жабу в кошику.

— Відповідно до цього листа, ви просите про аудієнцію з королем Бхамбаном Третім, — сказав Ван Баккен надтріснутим голосом. Він так нечітко вимовляв слова, що здавалося, у нього повен рот каші. На щастя, у них були лінгафони, тому зрозуміти його було легко, якою б мовою — англійською чи німецькою — він не розмовляв.

— Цілком правильно, — підтвердив Гумбольдт. — Нам потрібна аудієнція, і якомога швидше. Ми поспішаємо.

— Це буде нелегко, — відповів намісник. — Бхамбан — не та людина, до якої можна потрапити запросто. Можуть минути дні й навіть тиждень, доки він погодиться вас прийняти.

— Упевнений, ви знайдете спосіб. Все ж таки ми подолали довгий шлях із Німеччини, у нас є рекомендаційний лист від губернатора. Можливо, це пом’якшить вдачу короля.

— Не знаю, не знаю… — Ван Баккен задумливо похитав головою. На обличчі застиг вираз глибокого жалю.

Схоже, Гумбольдту він був добре знайомий. Він опустив руку в кишеню й сунув намісникові кілька монет.

— Я впевнений, що ви звернете на наше прохання особливу увагу, — сказав він. — Як і охороні нашого дирижабля. Було б досить неприємно, якби з ним щось трапилося. Не те щоб у мене були побоювання з цього приводу. Це чесне й респектабельне місто, так само як і ви, чесний і респектабельний намісник. Але просто хочеться бути впевненим, що ніхто не пробереться на корабель незаконно. Я вже вжив заходів обережності.

Ван Баккен недовірливо вп’явся на дослідника. Потім перевів погляд на золоті монети.

— Сумніваюся, що ця сума вмилостивить короля, — зауважив він.

— О, це непорозуміння, — відповів Гумбольдт. — Ця скромна сума призначена тільки вам. А королю передайте, будь ласка, ось це, — і він передав намісникові мішечок. — Я впевнений, уміст його зацікавить.

Ван Баккен із сумнівом оглянув мішечок, однак відкривати його не наважився.

— Чудово, — просопів він. — До палацу короля дві години їзди на південь. Мені потрібно подбати про транспорт. Нам знадобиться їжа й подарунки. Втім, на Регентштрассе розташовано чудовий ресторанчик. Він називається «Білий лотос» і пропонує велику розмаїтість страв південно-азійської кухні. Як тільки коляски будуть готові, я дам вам знати.

Гумбольдт кивнув:

— Не кваптеся. Ми поки насолодимося гостинністю вашого прекрасного міста.

Намісник клацнув язиком, і носії понесли його у бік міста. Шарлота розгублено дивилася йому вслід.

— Що за жахлива людина, — пробурмотіла вона. — Ти що, дав йому хабара?

Дослідник криво посміхнувся.

— Іноді шестірні потрібно змащувати. Життя в цьому куточку світу трохи відрізняється від нашого. Корупція — надійний засіб, якщо потрібно прискорити деякі процеси. Ви навіть не уявляєте, скільки труднощів можуть створити такі прості чиновники, як намісник Ван Баккен, якщо його не сприйняти всерйоз. Якщо ми не хочемо провести тут два тижні, потрібно натиснути на важелі. Розумію, що це нечесно, але постарайтеся дивитися на це як на чайові.

— Ви зустрічалися з королем? — запитала Шарлота Лілієнкрона.

— Ні,— похитав головою вчений. — Востаннє я плив на кораблі. Він обігнув острів із південного боку, і я зійшов на берег біля вулкана Семеру. До речі, пане Донхаузер, а що в маленькому мішку, що його ви передали Ван Баккену?

— Нічого особливого, — таємничо посміхнувся Гумбольдт. — Усього лише невеликий подарунок.

«Білий лотос» виявився милим готелем із гарною кухнею та привітним персоналом. Ресторан був чистим, чого ніяк не можна було очікувати в такому місті, як Сурабая. Вони вже закінчили обідати, коли на вулиці почулися кроки. Крізь закурені вікна Шарлота розрізнила, що біля входу зібралося кілька людей. Від гуркоту забрязкало скло у шибках. У вітальні потемнішало. Деякі гості підхопилися й кинулися до дверей — подивитися, що відбувається.

— У чому справа? — схвильовано запитала Лєна. — Що за хвилювання? І чому на вулиці так темно?

Гумбольдт витер губи серветкою й акуратно поклав її поряд із тарілкою.

— Це Ван Баккен, якщо я не помиляюся. Почекаймо кілька хвилин, і він тут з’явиться.

За мить двері відчинилися, і до вітальні ввалився пітний і захеканий намісник. Його супроводжували двоє охоронців. На них були чалми, коричневі шкіряні жилети і шкіряні браслети на зап’ястях. У кожного за поясом стирчав кинджал, а в руках був батіг.

Власник готелю, китаєць на ім’я Мін Чу, кинувся на підлогу й припав до ніг намісника. Той не звернув на нього ніякої уваги.

— У мене для вас гарні новини, — сказав Ван Баккен. — Мені вдалося роздобути їздових тварин і залагодити необхідні формальності. Якщо ви готові, можемо вирушати в дорогу.

— Чудово, — відповів Гумбольдт. — Ви людина дії, любий Ван Баккене. Дозвольте мені оплатити рахунок, і ми готові.

— У цьому немає необхідності,— пролунав голос знизу. Мін Чу усе ще лежав розпростертим на підлозі.— Ми з моєю дочкою Едою раді почастувати друзів нашого вельмишановного намісника. Ви зробили нашому дому велику честь.

— Нам дуже приємно, — звернувся до нього Гумбольдт чудовою китайською мовою, — але, саме собою зрозуміло, що ми заплатимо за все. — Він уклав у руку хазяїна ресторану монету й запитав: — Цього достатньо?

— Це дуже великодушно… — пробурмотів Мін Чу, дивлячись на золоту монету. — Ви людина честі, пане Гумбольдт. Будь ласка, приходьте до нас знову, коли будете в місті.

Гумбольдт розсміявся:

— Обіцяю. І ми матимемо звірячий апетит!

Вулиці вирували людьми всіх кольорів шкіри і національностей. Китайці, японці, індіанці й араби. Траплялися і європейці, переважно голландці, іспанці, італійці й португальці. Вхід у провулок був перегороджений солдатами. Повітря наповнював гул схвильованих голосів. Шарлота затамувала подих. Тепер зрозуміло, звідки весь цей гуркіт. Перед нею стояло двоє величезних сірих звірів. На боках у них красувалися кольорові символи, а на спині гойдалися сидіння під матер’яним дахом, також прикрашені яскравою символікою. Вони кріпилися до тварин широкими ременями, що охоплювали груди та боки.

— Слони, — видихнула дівчина. — Справжні слони!

— Природно, — кивнув Ван Баккен. — Найдоречніша верхова тварина для візиту до короля. Пане Гумбольдт, будьте такі люб’язні, разом із вашою супутницею та паном Лілієнкроном займіть місце на цій тварині. А молоді люди можуть сісти на меншого слона. Не турбуйтеся. Тварини зовсім спокійні.

Шарлота не могла надивитися на слонів. Карі очі на великих головах світилися м’яким світлом. Хоботи були товстими, як стовбури дерев, укриті густою щетиною та складками.

— Велика людина, — прокоментувала Вілма. — Дуже велика людина з довгим носом.

— Це не людина, — прошепотіла Шарлота. — Це слон. Найбільша сухопутна тварина на землі. Краще помовчи. Я чула, що слони бояться мишей. А що як вони й ківі не люблять.

Вілма замовкла. Благоговіння взяло гору над бажанням залишити за собою останнє слово.

Один із погоничів підкликав їх до себе. Він схопився за драбинку й показав, як підніматися нагору.

Шарлота видралася на купу м’язів, жиру та сірої шкіри. В ніс ударив запах тварини. Альтанка виявилася просторішою, ніж здавалося знизу. Кілька лав, поруччя й навіс, що захищає від палючого сонця. Тканина розвівалася на вітрі. Коли всі сіли, погоничі піднялися на шию тварин, змахнули батогами, й тварини рушили.

Відчуття від того, що ти їдеш на слоні, не могло зрівнятися ні з чим. Шарлоті здавалося, що вона сидить у човні, що погойдується на хвилях. Рухи були спокійними й такими заспокійливими, що незабаром вона із задоволенням підкорилася розміреному ритму. Подорож була врочистою. Люди відходили убік, поступаючись їм дорогою, і, сміючись, махали услід. Схоже, слонів скрізь зустрічали з радістю. Напевно, у цій країні вони вважалися священними тваринами.

Повз них пропливали будинки та храми. Мандрівники пройшли крізь південні ворота й залишили місто. Вони опинилися на рівнині, оточеній зеленими пагорбами. Слони повільно рухалися на південь. Назустріч проїхало кілька візків, запряжених кіньми. Вони теж звільняли дорогу, щойно вгледівши слонів.

Шарлота дивилася, як змінюють одне одного поля, пасовища й плантації. У тіні розкішних пальм причаїлися маленькі будиночки, мешканці яких працювали на полях. На селянах були крислаті капелюхи з гострими верхами й прості куртки, підперезані мотузками. Діти пасли свиней, гусей і корів, а дорослі обробляли землю, збирали каву або направляли воду в зрошувальні канали.

Мирна картина, по якій не можна було й сказати, що над країною нависла темна тінь.

Незабаром з’явилася гряда пагорбів, за якою потягнулися до неба могутні вулкани. Келуд, Арджуно-Уєліранг, а за ними Семеру, Бромо й Ламонган. Із деяких піднімалися стовпи темного диму. Шарлота могла добре роздивитися вершини цих гігантів. Вона прекрасно знала, як вони називаються, адже перед від’їздом на Яву простудіювала атлас Франца Вільгельма Юнгхунса.

Юнгхунс побував на Яві в 1835–1848 роках і написав докладні географічні звіти. Його наукові праці та дослідження стали основою карти Яви, виданої в 1855 році. Бромо й Семеру є частиною масиву Тенгер, до якого входить група вогнедишних гір на південному сході острова. Свою назву масив отримав на честь народу тенгер, що мешкає в тих місцях.

Приблизно за годину Оскар указав уперед.

— Дивіться, — гукнув він. — Там, у пагорбах! Схоже на великий будинок.

Шарлота примружила очі. На схилі величного вулкана виразно виділялися верхівка та вежі храму. Вона помітила прапори, що майоріли на вітру.

— Це наша мета, — гукнув у відповідь Ван Баккен. — Палац короля. Колишній храм Шиви. Він стоїть тут уже понад сотню років. Іще чверть години — і ми будемо на місці.

За його знаком погоничі завернули слонів із широкої дороги, і ті пішли трохи вужчою доріжкою, що веде в гори. Вони залишили позаду долину, і тепер піднімалися усе вище й вище кам’яними схилами. Один зі слонів голосно протрубив, у відповідь іздалеку долинув звук сурми. Їх помітили.

Коли слони проходили крізь ворота, Оскар мимоволі пригнув голову. Територія палацу складалася з декількох десятків храмів, розкиданих по величезному парку. Одні були більшими, інші маленькими, були навіть зовсім крихітні, у яких могла поміститися тільки одна людина. Більша частина будівель виглядали давніми, але деякі були відремонтовані й прикрашені прапорами та кольоровими вимпелами. З ущелин між каменями пробивалася трава, росли пальми й рододендрони.

У центрі комплексу стояв головний храм, а від нього променями розходилися доріжки. Будинок був майже повністю викладений із темного вулканічного каменю й так заріс ліанами, що Оскар не міг розрізнити, де закінчується камінь, а де починаються рослини. З дивним відчуттям дивився він нагору. Чорні стіни ярусами тяглися вгору на тридцять-сорок метрів, до кам’яної вершини. На кожному з восьми ярусів була безліч маленьких башточок, прикрашених дорогоцінними рельєфами. Юнак розрізнив людей зі слонячими головами, шестируких жінок, ошатних танцівниць і ще багато чого.

— Ласкаво просимо до палацу Тенга, — сказав Ван Баккен. — Це прадавній індуський храм, що його предки Бхамбана переробили на палац. Король — не тільки володар, але й найвищий священнослужитель у цій країні. Ви спускайтеся, а я поки доповім про вас.

Ван Баккен поспішив до головного входу і зник усередині будинку.

Оскар спустився зі спини слона й обтер із чола піт. Хоча вже наближався вечір, стояла неймовірна спека. Він подивився, як погоничі повели слонів у задні частини двору, де розташовувалися житлові приміщення та стайні. Він сподівався, що йому ще трапиться нагода покататися на цих дивних тваринах.

Коли всі спустилися, Гумбольдт підкликав їх до себе.

— Невелике попередження, — сказав він. — Нагадую, що ми чужинці в цій країні й не знаємо, як правильно поводитися. Говоріть тільки тоді, коли вас запитують. В інших випадках говоритиму я. Вас це теж стосується, професоре. Знаю, що ви вже були в цій країні, але керівником цієї групи є я. І це загальноприйнята норма поведінки у всіх куточках світу. Природно, буду вам дуже вдячний, якщо ви допоможете мені порадою. Але, будь ласка, ніяких публічних заперечень. Це можуть прийняти за нашу слабкість.

— Мені усе ще не ясно, чого ви хочете від короля, — промовив Лілієнкрон. — Він просте опудало й шарлатан. Ніякої політичної влади він не має. Я вважаю наше перебування тут дуже небезпечним.

— При всій повазі до вас, скажу, що ви думаєте як європеєць, — Гумбольдт обперся на свій ціпок. — Я достатньо побачив, щоб зрозуміти, що спочатку потрібно завоювати довіру місцевого населення. Саме цього губернатор Поортвліт, при всьому своєму досвіді, ще не зрозумів. Голландці встановили в цій країні своє панування і керують нею, але люди такі ж самі, як цей король. Він із давньої монархічної династії, і його шанують як бога. Цього так просто солдатам не змінити. У цьому й полягає помилка, яку роблять більшість імперіалістичних держав. Вони вважають, що можуть вторгнутися в будь-яку державу, встановити свій прапор і взяти керування у свої руки. Але так не буває. Потрібно завоювати довіру людей, їхні серця. За сотню років, коли німців, англійців, французів і голландців виженуть із колоній, вони зрозуміють свою помилку.

У цей час з’явився радник у супроводі грізної палацової варти. За ним ішов парубок у шовковому костюмі й невисоких чобітках. Він був струнким, гарним, і років йому було приблизно стільки ж, скільки й Оскару. Синювато-чорне волосся було перехоплене золотим обручем. На червоному шарфі, яким він був підперезаний, висів майстерно прикрашений кинджал. Коли юнак підійшов, він склав долоні й схилив голову.

— Ласкаво просимо, шановні мандрівники, — проговорив він. — Радий привітати вас у нашій резиденції. Мене звати Дималь, я син нашого шанованого владики Бхамбана Третього, регента Суматри та Яви. Він передає вам свої найсердечніші вітання й просить завітати до нього.

Гумбольдт теж склав руки.

— Ми щасливі прийняти запрошення й раді, що владика дарує нам свій час. Будь ласка, проведіть нас до нього.

Дималь кивнув, розвернувся й пішов до храму.

— Здається, він дуже люб’язний, — прошепотів Оскар. — Напевно, чутки все перебільшують.

— Зачекай, — відповів Гумбольдт.

Усередині храму панував напівморок.

Ні вікон, ні інших джерел світла не було. Замість них на легкому вітерці мерехтіли незліченні свічки та смолоскипи. Війнуло ладаном і миррою, немов у церкві на Різдво. Звідкілясь долинав тихий дзенькіт. Усередині храм справляв іще більше враження. Стіни губилися вгорі в темряві, і здавалося, що ти перебуваєш у величезній печері.

Посередині кімнати стояв величезний трон із чотирма колонами по кутах. У тремтячому полум’ї масляних світильників здавалося, що він пересувається. Майстерну різьбу трону покривало сухозлітне золото. Оскар стояв занадто далеко, щоб розглянути всі деталі, але було ясно, що трон прикрашали сотні витончених зображень.

Король сидів на червоних оксамитових подушках. Очі в нього були заплющені. Зі схрещеними ногами, у золотій шапочці та шовковій накидці, що приховує верхню частину тулуба, він нагадував статуї Будди, які Оскар бачив у Батавії та Сурабаї. Єдиною відмінністю було те, що король був живим.

Назвати його товстим було б применшенням. Владар був жирним. Він досяг того ступеня ожиріння, коли обриси тіла вже вгадувалися смутно. Руки, ноги, живіт, груди й навіть шия були вкриті численними складками. Шкіра блищала у світлі ламп, немов змащена олією. Руки монарха були складені в ритуальному жесті, що вказувало на те, що він перебуває в глибокій медитації.

Коли мандрівники наблизилися, він розплющив очі. Дималь схилив голову.

— Високоповажний батьку, ваші гості прибули.

— Наші гості? — голос у нього був високим, майже жіночим, і ніяк не підходив до цього масивного тіла. — Це друзі чи вороги, запитуємо ми себе. — Бхамбан опустив руки й кивнув Гумбольдту. — Говори ти.

— Шановний король, запевняю вас, що ми прибули виключно з добрими намірами, — сказав Гумбольдт.

Лінгафон справно виконував свої обов’язки. Можна було помітити всього кілька пауз і затягнутих моментів, але монарха це, здається, не здивувало.

— Те, що людина робить, і те, що вона говорить, дуже відрізняється, — помітив король. — Одні мають чисте серце, але все-таки припускаються помилок. Інші винні, але шануються, як герої. До якої категорії належите ви?

Гумбольдт не відреагував на ці загадкові слова й вів далі:

— Мене звати Карл Фрідріх фон Гумбольдт, — сказав він і простягнув лист Поортвліта. — Я керівник цієї експедиції, і губернатор уповноважив мене зробити певне розслідування.

Бхамбан підніс папір до очей і вивчив букви.

— Друг губернатора. Так, так…

— Не зовсім друг. Скоріше, консультант. Я попросив його постачити мене рекомендаційним листом, тому що неодмінно хотів поговорити з вами.

— Чому?

Гумбольдт відкашлявся.

— Я хотів би отримати дозвіл Вашої Величності досліджувати південну частину вашої країни. Ми хочемо допомогти вам розібратися з цими подіями й повернути країні спокій.

— Чому?

Гумбольдт здивувався.

— Мені здається, ви знаєте, що чутки про те, що у вас відбувається, дійшли й до нас. Увесь світ стурбований.

Оскар очікував почути ще одне «чому?», але монарх, здається, передумав. Він знову подивився на листа і сказав:

— Нам не потрібна ніяка допомога. Це дрібниця. Вашій країні потрібно зайнятися своїми проблемами. А зі своїми ми й самі впораємося.

Його очі мерехтіли у світлі вогнів.

Оскар насупився. У нього з’явилося відчуття, що король бреше.

— А як же повідомлення про дивні створіння, що нападають на ваші села, що спустошують ваші будинки й викрадають ваших підданих? — вів далі Гумбольдт. — Вони не схожі на дрібниці.

— Відтоді, як я запропонував тягти жереб, у нас більше немає проблем, — відповів король.

Гумбольдт знову відкашлявся.

— При всій до вас повазі… Проблема все-таки існує, можливо, не така велика, як раніше. Ви лікуєте тільки симптоми, не звертаючи уваги на саму хворобу. Потрібно докопатися до суті, інакше це ніколи не скінчиться.

— Надайте це мені. Ви нічого не знаєте про цю країну, а беретеся давати мені поради. Не знаю, як до подібного ставляться у вас, але в нас це вважається образою. Ваші наміри, можливо, і добрі, але ми не маємо потреби у вашій допомозі. Удалого повернення додому. Аудієнцію закінчено.

Бхамбан склав руки і знову заплющив очі.

Оскар глянув на Шарлоту, але вона тільки знизала плечима. Вона теж була в здивуванні. Це все? Уся аудієнція? Король відмахнувся від них, як від настирливихмух. Чи передбачав батько, що таке може трапитися?

Гумбольдт не зрушив із місця. Він стояв, спираючись на свій ціпок, і дивився на короля.

За деякий час той розплющив очі. Здавалося, його здивувало, що гості ще тут.

— Іще щось?

— Так, дріб’язок, — відповів Гумбольдт. — Ви отримали мій подарунок?

Оскар зрозумів, що Гумбольдт влучив у яблучко. Обличчя монарха, що за мить до цього виглядало розслабленим і владним, раптом немов скам’яніло. На стиснених кулаках побіліли кісточки пальців.

— Отримали?

— Так, — король уперто підняв підборіддя. — І що?

— Він у вас із собою?

Ніякої реакції.

— Дістаньте.

Повільно й неохоче Бхамбан пошукав за спиною й дістав маленький матер’яний мішечок. Оскар упізнав його. Той самий, що його батько передав Ван Баккену.

— Тепер відкрийте, — голос Гумбольдта дзвенів, як скло. Тепер уже він наказував. Дивно, що король іще не покликав палацову охорону.

Замість цього він потягнув за шнурок і заглянув у мішечок. Там лежало щось світле. Камінь… ні. Оскар здивовано підняв брови. Той шматок тіста, що його дослідник використав, щоб зняти відбиток.

Монарх із відразою втупився у застиглу грудку. Верхній бік можна було добре розглянути у світлі ламп. На ній ясно видно було лусочку, якої вони так злякалися.

— Ви знаєте, що це таке? — очі Гумбольдта блиснули, як два чорні алмази.

Ледве помітний кивок.

— Добре, — задоволено сказав Гумбольдт. — Тоді ми обидва знаємо, про що йдеться. А тепер скажіть, ви хочете, щоб ми поїхали, чи буде краще, якщо ми допоможемо вам розібратися з цим питанням?

Опівдні наступного дня Оскар, Лілієнкрон і Гумбольдт повернулися до храму. Ван Баккен супроводжував їх до Сурабаї, щоб вони могли взяти спорядження з «Пачакутека». Обидва їздові слони були обвішані ящиками й розгойдувалися, як кораблі під час шторму.

Що за дивні тварини! Оскар не міг намилуватися їхньою силою та незворушністю. Ніщо не могло позбавити їх спокою. Дорогою до Сурабаї він бачив, як слони переносили дерева для будівництва. Вони запросто обхоплювали стовбури хоботом і легко піднімали їх у повітря. Удома в Берлінському зоопарку в них теж було кілька індійських слонів, але порівняно з цими гігантами ті виглядали маленькими та кволими.

За знаком погоничів Памата Санья — так звали цих товстошкірих тварин — підігнули задні ноги, потім передні й повільно опустилися на землю. Поки погоничі пригощали їх хлібом, мандрівники спустилися зі слонячих спин.

Оскар присів у тінь і напився. Температура знову піднялася на запаморочливу висоту. Сорочка прилипла до тіла. До нього підійшла Шарлота й опустилася поруч.

— Ну, ви все зробили?

— Звісно, — відповів юнак. — Ми добре попрацювали. Особливо Лілієнкрон: у нього ящики були надто важкими. Цікаво, що в них? За вагою схоже на свинцеві пластини.

— Можливо, зібрання творів про геологію Яви. Книги дуже важкі. Ти не раз скаржився, коли переносив мій багаж.

— Ще б пак, — посміхнувся він. Оскар добре пам’ятав, як ледве не надірвався при їхній першій зустрічі.— Але що б там не було, — продовжив він, — за годину ми перевантажили все з борту корабля на слона. Гумбольдт закріпив «Пачакутек» кількома додатковими якорями на випадок, якщо почнеться шторм. Потім установив захист від злодіїв. Ну, ти пам’ятаєш, прикріпив до мотузяних сходів металевий дріт.

Вона кивнула.

— Природно. Сама думала, що це потрібно зробити.

Оскар відкусив шматок папайї і сказав із набитим ротом:

— І приєднав до дроту акумулятор. На випадок, якщо у Ван Баккена з’явиться нездоланне бажання потрапити на корабель. Якщо він випадково не надягне товсті рукавички й черевики з гумовими підошвами, то сильно обпалить пальці.

— Цей акумулятор важить півцентнера. Я раніше не розуміла, чому він завжди возить його із собою. А де, до речі, Ван Баккен? Я думала, він приїде з вами.

Оскар похитав головою.

— Залишився в Сурабаї. Сказав, що має зайнятися справами.

— Азартними іграми, пиятикою і шахрайством. Звісно, це не можна запускати.

Юнак посміхнувся:

— Схоже, ти не занадто високої думки про нашого намісника.

— Це так очевидно?

— Дуже, — підморгнув він. — Але я з тобою згодний.

— Нарешті-то наші думки збіглися.

Оскар зібрався було запитати, що вона має на увазі, але тут з’явився Дималь. Принц вийшов із палацу й рушив у бік Лєни й обох дослідників. Його темносиній костюм мінився в променях сонячного світла.

Шарлота примружила очі:

— Що йому потрібно?

— І гадки не маю. Незабаром дізнаємося.

— Він тобі подобається?

Оскар ненадовго замислився, а потім сказав:

— Мабуть. Ніколи в житті я б не подумав, що він син цього короля. Дуже відрізняється від свого батька.

— Мені він теж подобається. Я чула, він кілька років навчався в міжнародній школі й сюди повернувся зовсім недавно. Цікаво, що він збирається сказати.

Вона підхопилася й кинулася до інших. Оскар задумливо пішов слідом.

— Є новини, — сказав Гумбольдт. — Король Бхамбан вибачається, що замість себе доручив своєму синові показати нам палац і околиці. Більше того, він повідомляє, що допоможе нам в експедиції, забезпечить слонами й продовольством. Добре, правда?

— Не забувай, що Дималь супроводжуватиме нас як керівник, — посміхнулася Еліза. — Це честь для нас.

Принц склав руки й уклонився.

— Я із задоволенням поїду з вами. Мені дуже хочеться знову побувати на півдні. Там дуже красиво, багато вулканів. Але спочатку я покажу вам палац. Ви будете готові вирушати за півгодини?

— Звісно, — заявив Оскар. — Ось тільки розвантажимо слонів і можемо починати.

Спостерігач похмуро кивнув. Володар не помилився. Іноземці вирушили в дорогу, як він і пророкував. Їх було шестеро — троє чоловіків і три жінки, — це він міг розглянути здалеку, і це більш ніж дивно. Вони не схожі на місцевих. Колір шкіри, зріст, одяг — усе інше. І ще з ними була маленька тварина.

Спостерігач іще ніколи не бачив такої істоти. Вона виглядала безпечною, але ж ніколи не знаєш, чого очікувати. Краще бути напоготові й триматися насторожі. У своєму маскуванні він був упевнений. Навіть якщо вони підійдуть зовсім близько, не відрізнять його від каменю. Зараз вони саме піднімалися на Семеру. Їх супроводжував принц.

Спостерігач пригнувся й застиг. У нього був наказ — спостерігати, і він його виконував достеменно.

Дималь таємними стежинками вів мандрівників нагору від палацу. Він хотів показати гарячі джерела, розташовані на схилі вулкана. Підйом був крутим, і коли вони піднялися, довелося влаштувати привал.

Місце було дивне. З декількох місць із землі струменіла вода, що злегка пахла тухлими яйцями.

— Сірка, — прохекав Лілієнкрон. — Десь під нашими ногами водна артерія зіштовхується з розжареною лавою й нагрівається. Тиск пари виштовхує її нагору.

— Вода допомагає розслабитися і зцілює,— додав Дималь. — Ми використовуємо її вдома для ванн, які благотворно діють на дух і тіло. На півночі є й цікавіші чудеса. На схилах вулкана можна знайти діри, досить великі, щоб у них сховатися. Там із-під землі виривається сильний вітер. Такий сильний, що збиває з ніг дорослу людину. Ми називаємо його «нафасібліс», подих диявола. На Семеру сила-силенна таких дір. Потрібно дотримуватися обережності й не підходити до них близько. Там загинуло багато людей.

Поки всі уважно слухали розповідь королівського сина, Оскар піднявся на найближчий стрімчак і подивився вниз. Від виду, що перед ним розстелявся, захоплювало дух. Палацовий комплекс тягнувся схилом кілометрів на два. Поміж деревами виднілися десятки маленьких і великих дахів, між ними мерехтіли вогники.

— Ідіть сюди! — покликав він. — Я навіть не думав, що палац такий великий.

Усі зібралися біля нього й захоплено милувалися панорамою.

— Будівельники назвали його Тенга, — сказав Дималь. — Його побудували індуси ще в дев’ятому столітті. Це був найбільший храм міста. Бачите, далі є ще храми. Той, у якому ви зустрічалися з батьком, використовується для найрізноманітніших цілей. Як лазня, кухня, стайня, склад або резиденція офіційних гостей. Найбільший і найважливіший будинок — Лоро Йонггранг, справжній палац. Він присвячений богу Шиві. Рельєфи на внутрішній балюстраді розповідають легенду про Раму в сорока двох зображеннях.

— Чому твої предки обрали своїм місцем проживання індуський храм? — запитала Лєна. — У них якесь особливе ставлення до цієї релігії?

— Мої предки — індуси. Всі королі Суматри та Яви були індусами. Якщо не враховувати місцеві вірування, то індуїзм — найстаріша релігія на наших островах. Вона з’явилася задовго до буддизму, ісламу та християнства.

— А яка ж релігія існувала тут раніше? — поцікавився Гумбольдт. — Від неї ще щось залишилося.

— Тільки в окремих регіонах. Її поглинули більші культи. — Він помовчав. — Ви чули легенду про два острови?

Ніхто з мандрівників її не знав.

— Тисячу років тому на Зондських островах жило тільки два народи. Один називався анак, що означає «діти». Ці люди жили на Яві й були мирними селянами. Вони сіяли, косили, молилися язичницьким богам, і ті давали їм мир і багатство. Назва другого народу була тунгал, і жили вони на Суматрі. Тунгали були воїнами, керував ними король Сукарно. Племена цього народу постійно вели міжусобні війни. Сукарно був дуже багатий і могутній, але проти войовничості своїх підданих він був неспроможний. А оскільки він був хитрий і підступний, то придумав, як може зміцнити свою владу. Поки тунгали борються між собою, то ніколи не вийде з них сильних націй.

У Сукарно з’явився план. Він вирішив подарувати своїм князям землі, що розташовані на значній відстані, і в такий спосіб перетворити їх на своїх підданих. Але всі землі на Суматрі вже були розподілені, тому він вирішив захопити мирний острів анаків. Він пустив чутку, що тільки золото робить людину щасливою, і той, у кого багато цього чудесного металу, — щаслива людина. Легковірні анаки на чолі зі своїм королем Ламароком повірили чуткам і почали міняти своїх тварин і землі на золото. Сукарно роздав більшу частину державної скарбниці, але, зрештою, острів став належати йому. Анаки не знали, куди їм іти й зібралися на півдні, недалеко від того місця, де ми з вами зараз стоїмо, — він указав на Бромо. — Вони були розгублені й розчаровані, і Сукарно легко оточив їх і забрав своє золото. Потім він загнав їх на схили Бромо й змусив кинутися в темні глибини. Ламарок стрибнув останнім.

Це так розгнівало бога Землі, що він викинув вогонь і дим. Із-під землі зметнулися вогненні стовпи, затремтіла земля. Величезна кам’яна брила вбила Сукарно. Однак його син залишився живим і продовжував справу свого батька. Як знак своєї королівської могутності він обрав цей храм і зробив його постійною резиденцією своєї династії. Він роздав землі острова своїм підданим і взяв із них клятву вірності.

Однак земля не заспокоювалася. Подейкували, що бог земних глибин із жалю подарував анакам нове життя. Щоб вижити, їм довелося змінити вигляд. Вони перетворилися на істот із пекла, з лускатою шкірою і рогами на голові. Так народилася легенда про кам’яних. Іще кажуть, що вони й досі живі й чекають, коли зможуть повернутися на поверхню й зажадати назад своє золото. Тепер їхня імперія називається Лемурією.

Оскар помітив реакцію Лілієнкрона. Той злегка здригнувся. Очевидно, учений уже чув цю назву раніше. «Ага, — подумав Оскар. — Так і знав, що він щось приховує». І задоволено кивнув. Інтуїції можна було довіряти.

— А що трапилося зі скарбами? — запитала Лєна. — Що сталося із золотом, яке Сукарно забрав у анаків?

Син короля знизав плечима.

— Цього ніхто не знає. Воно загубилося, або його

викрали. Храм, у якому воно зберігалося, стоїть і досі.

Якщо хочете, я вам його пізніше покажу.

Назад Дималь повів їх зарослими стежками. Та частина храму, куди вони потрапили, виглядала ще більш лиховісною і таємничою, ніж інша територія. Здається, сюди вже багато десятиліть ніхто не заходив. Тут стояли дивні статуї, деякі були повністю оповиті ліанами. У тіні могутніх дерев вони виявили будинок, що за формою нагадував дзвін. Від кутих залізних дверей нагору вели кам’яні сходинки.

— Ось вона — колишня скарбниця, — сказав Дималь. — Кажуть, саме тут колись лежало золото анаків. Навіть священнослужителі високого рангу не насмілюються сюди приходити. Стверджують, що воно прокляте.

Оскар озирнувся. Високо вгорі він побачив мавпу, що причаїлася серед гілок і спостерігала за ними.

Бур’яни та ліани тут так розрослися, що ледве можна було роздивитися щось на відстані десяти метрів. Дималь має рацію. Це місце схоже на зачароване.

Спільними зусиллями вони відчинили двері. Почулося неприємне рипіння. Усередині храму було курно й таємниче похмуро. Повз них промчало кілька кажанів.

Оскар зібрався з мужністю й ступив у тьмяну залу. Йому відразу ж тут не сподобалося. І річ була не в темряві, не в запаху цвілі — він бачив і гірші місця. Юнак відчув, що тут причаїлося щось заборонне і з нетерпінням очікувало свого часу.

— Сам я приходжу сюди дуже рідко, але мій батько час від часу сюди зазирає,— луною відбивався від стін голос Дималя. — Напевно, хоче відпочити від своїх чотирьох дружин і двадцяти трьох дітей, — у напівтемряві блиснули перлово-білі зуби парубка. — Але це ненадовго. Ще кілька років, і цей будинок так похилиться, що сюди ніхто не зможе потрапити.

Гумбольдт ступнув до стіни й розчистив кам’яну кладку від рослин. У деяких місцях проявилися рельєфи, на яких красувалися незрозумілі символи. Напевно, щоб зрозуміти їх, потрібно було добре орієнтуватися в міфології цієї країни. Гумбольдт вийняв компас і подивився на стрілку. Пройшов трохи, зупинився й постукав по циферблату.

— Щось не так? — підійшов до нього Лілієнкрон.

Дослідник похитав головою:

— Стрілка дуже дивно поводиться.

— Дозвольте мені глянути, — Лілієнкрон узяв компас. — Очевидно, невелика аномалія. Магнітні потоки. У вулканічних районах таке часто трапляється.

— Можливо.

Гумбольдт перевірив компас у різних частинах приміщення і знову сховав у кишеню. Потім узяв невеликий молоточок і простукав стіни.

Лєна підійшла до Оскара і взяла його за руку.

— Не подобається мені це місце, — прошепотіла вона. — Начебто тут живцем поховали людей.

— Може, на ньому й справді лежить прокляття, — відповів Оскар. — Подумати тільки, тут загинув цілий народ…

— Будь ласка, нічого більше не кажи, — Лєна приклала палець до його губ. — Не тут і не зараз. Я більше не можу тут залишатися. Проведи мене на повітря, будь ласка.

Оскару подобалося почуватися в ролі захисника, і він кивнув.

— Добре. Почекаємо назовні.

Із дальнього кута на них дивилася Шарлота, і на обличчі в неї застиг вираз болю.

Із даху свого палацу король Бхамбан направив підзорну трубу на скарбницю. Він міг чітко роздивитися людей. Що там іноземці шукають? Хіба він не заборонив Дималю туди ходити? Але хлопчик ніколи не відрізнявся слухняністю. Він навіть не знав і половини історій, які розповідали про цей храм. Він не зміг би зрозуміти жодного символічного зображення, залишеного предками. Надто довго був він за кордоном, надто багато чужих думок всотав. Але він був єдиним сином. Колись він стане королем, і тоді Бхамбану доведеться розповісти йому всю правду. Але до цього юнака ще потрібно було підготувати.

Приїзд іноземців — це знак із неба. Спочатку король був налаштований скептично, але потім у нього з’явився план. Йому були знайомі подібні люди. Учені, що пхають ніс у справи, які їх не стосуються. Гумбольдт занадто цікавий. Він повернеться до Поортвліта, і той надішле солдатів, що сильно ускладнить ситуацію. Ні, потрібно бути хитрішим. Потрібно дати дослідникові те, що він шукає, щоб він забрався звідси. Можливо, і Дималя це чомусь би навчило. Те, що вони з Дималем такі різні, іноді змушувало його сумніватися, що він дійсно батько юнака. Але йому потрібен був спадкоємець престолу. Двадцять дві дочки й один син — боги немов зіграли над ним злий жарт.

Але чому б і не втілити свій план? Він іще всім покаже!

Потрібно почекати, і тоді іноземці напевно припустяться якоїсь помилки. Тоді їх можна схопити, заарештувати й робити з ними що завгодно. Усе закінчиться, не встигнувши початися. А що стосується кам’яних… Потім він і з ними розбереться. По одному, як казав його батько. По одному.

Наступного ранку…

Подорож на південь почалася незадовго до сходу сонця. Унизу, в долині, усе ще панувала ніч, але вершини гір уже м’яко позолотив світанок. На гілках дерев прокидалися перші птахи, раз у раз долинали щебетання або каркання.

Рівно о шостій караван рушив у дорогу. Їх супроводжували два погоничі слонів, які мали подбати, щоб усе було бездоганно, тож дві слонихи залишалися слухняними. Принц сів попереду й весело кивнув своїм підданим. Попрощатися вийшло всього кілька слуг, короля ніде не було видно. Імовірно, він радів, що нарешті позбувся непроханих гостей. Затягли пісню, стрепенулися прапори, слони вийшли за палацові ворота й попрямували вгору вузькою стежкою. Незабаром палац зник із виду.

Оскар вдихнув прохолодне повітря. Давно вже в нього не було такого відчуття волі. Йому потрібно було полоскотати нерви, потрібні були пригоди. Довге очікування не для нього. Можливо, це почуття пов’язане ще й із тим, що він їхав верхи, як і Гумбольдт із Елізою, а Шарлота, Лєна й Лілієнкрон сиділи на слонах. Не те щоб присутність дівчат була неприємною, але сьогодні він радів, що вони його не тривожать.

Минали години. Дималь виявився приємним супутником. Він розповідав про свою країну та її мешканців, знав масу цікавих історій. Оскару завжди здавалося, що діти з багатих родин зарозумілі й уявляють із себе казна-що, але Дималя це не стосувалося. Якби не цей дивний одяг, із ним було б так само легко, як і з будь-яким приятелем-безпритульником у Берліні. Оскар глянув на клітку, в якій сиділи двоє білих голубів.

— Навіщо тобі птахи? — поцікавився він. — Щоб подати якийсь сигнал?

— Ні,— похитав головою Дималь. — Це поштові голуби. Вони передадуть повідомлення. Якщо раптом щось трапиться, ми зможемо послати їх до палацу. Ти не знав цього?

— Зрозуміло, — сказав Оскар. — Я навіть уявити не міг, що ви тут…

— Такі прогресивні? — розсміявся Дималь. — Голубиній пошті вже понад тисячу років. Можливо, ми й відстаємо в технічних досягненнях, але мистецтво швидкої передачі інформації опанували вже давно. Думаю, цей спосіб діє швидше й більш безвідмовно, ніж ваші телеграфи.

— Можливо, — Оскар знову подивився на голубів.

Від думки, що вони зможуть надіслати повідомлення, полегшало.

Із кожним пройденим кілометром пагорби ставали дедалі крутішими. Вони обігнули Арджуно, і можна було розглянути його стрімкі, поцятковані численними дощами схили. У повітрі пахло вогнем і сіркою. У деяких місцях із-під землі пробивалася пара. Над головою загрозливо нависали темні хмари. Дорога звивалася по ущелині, що її під час сезону дощів затоплювала вода. Іноді шлях перепиняли величезні валуни, і доводилося спускатися зі спин слонів і обережно проводити їх уперед. Уздовж дороги лежали брили шлаків. Вони були такими пористими, що розсипалися, щойно до них доторкалися. Від останнього виверження вулкана минуло не так багато часу.

— Скільки ще до Поронга? — запитав Оскар.

Гумбольдт розгорнув мапу Яви й замірив відстань лінійкою.

— Якщо вірити мапі, то зовсім недовго. Нам потрібно подолати тільки це гірське пасмо й долину, що відокремлює Арджуно від Бромо. Там і розташований Поронг. Ще приблизно півгодини.

Підрахунки Гумбольдта виявилися правильними. Ледь вони обігнули гірський хребет, як побачили вдалині зелену долину. Між деревами звивалася вузенька річка, і трава зеленим килимом устеляла землю. За долиною загрозливо височів Бромо.

До села можна було потрапити маленьким містком. Оскар налічив у ньому сорок бамбукових хатин, розташованих навколо старого розлогого дерева.

— Ось і Поронг, — сказав Дималь. — Поселення тенгерів.

— Хто такі тенгери[5]? — поцікавився Оскар.

— Це гірський народ, — пояснив принц. — Вони живуть у цій місцевості вже майже чотириста років і розмовляють дуже дивним діалектом. Це індуси. Вони привітні й запопадливі, і не заперечуватимуть, якщо ми зупинимося тут, щоб перепочити. Слонам потрібно поїсти й напитися. Нам відпочинок теж не зашкодить.

— Як далеко ще до вашої ущелини? — звернувся Гумбольдт до Лілієнкрона.

— Складно сказати, — відповів геолог. — Я приїхав туди з півдня. Здається, котлован міститься там, за невисоким гірським відрогом, — він указав на південний схід. — Він має характерні обриси.

Гумбольдт подивився на мапу й кивнув.

— Ще принаймні п’ятнадцять кілометрів. Думаю, має сенс розкинути намети й запитати в тенгерів дозволу зупинитися тут на кілька ночей.

— Гарна думка, — схвалив Лілієнкрон. — Ми могли б звідси дістатися до котловану. Залишається сподіватися, що місцеві жителі поставляться до нас із розумінням.

Дималь легковажно посміхнувся.

— Це не проблема. Я знаю тенгерів. Якщо ви дасте їм трохи грошей, то вони, звісно ж, вам допоможуть.

— Випробуємо своє щастя, — Гумбольдт склав мапу й поклав її в сумку.

Місцевий старійшина виявився невисоким чоловіком із сивим волоссям, зморшкуватим обличчям і живими очима. Його одяг складався з квітчастих хусток, хрестоподібно перев’язаних на грудях шарфами. Поруч із ним стояв слуга й тримав над головою хазяїна парасольку. Як і майже скрізь на островах, жителі цього села ходили босоніж. Старійшина склав руки й привітав їх.

Почали збиратися люди. Цікаві погляди проводжали слонів, яких погоничі повели на водопій. Оскар помітив, що прийшли в основному старі й діти. Напевно, дорослі в цей час були на полях.

Старійшина уважно оглянув кожного з мандрівників. На Гумбольдті погляд його затримався найдовше. І це не дивно: двометровий широкоплечий дослідник у чорному сюртуку мав дуже значний вигляд.

— Мене звати Судах Байк, — сказав старійшина. — Від імені всього села радий привітати вас. Чи можу дізнатися, що вас сюди привело?

— Ми прийшли з іншого кінця світу, — підкреслено повільно й чітко відповів Гумбольдт.

Щоб пристосуватися до незнайомого діалекту, лінгафону потрібен був час.

— Ми прибули до вас, щоб оглянути вогнедишні гори.

Старійшина кивнув, немов цього пояснення було достатньо.

— Чи не небезпечно жити поблизу двох таких могутніх вулканів? — запитав Гумбольдт.

Судах здивувався.

— Ми ставимося до вогненних гір із великою повагою. Це боги, і як усі боги, вони примхливі. Якщо ми будемо слухняними, вони подарують нам родючий ґрунт і щедрий урожай. Більшу частину часу вони сплять. Проте, у деякі дні ми відчуваємо, як вони прокидаються. Тоді тремтить земля, і сухе повітря сповнюється гулом. Бувають дні, коли вони киплять від люті. Вони плюються вогнем і закидають нас камінням. Але досі наші молитви заспокоювали їх.

Він замовк.

Гумбольдт озирнувся, а потім тихо запитав:

— А чули ви про нещастя?

— Які нещастя?

Гумбольдт насупився.

— Я говорю про кам’яних.

Деякий час старійшина не міг підібрати слова.

— Звідки ви знаєте?..

Дослідник відкашлявся й зробив крок до Судаха:

— Я маю в дечому зізнатися. Коли я сказав, що ми тут через вогнедишні гори, я не сказав усієї правди. Насправді нас сюди привела легенда про кам’яних. Ми вирушили в такий далекий шлях, тому що до нас дійшов крик про допомогу. Кажуть, що над островом нависло велике лихо. Ми прийшли, щоб дізнатися, чи це тільки легенди, чи ж реальність.

Судах кивнув.

— Ви хочете знайти кам’яних? Хто ви такі? Боги?

— Боги? Ні.

— Тоді вам потрібно бути дуже обережними. Жоден смертний не може змагатися з ними. Вони несуть смерть.

— Ми про це дізнаємося. Можливо, ми й не боги, але ми маємо можливість вам допомогти. Чи можна попросити вас про нічліг та їжу? Саме собою зрозуміло, за прийнятну плату.

Судах завагався й, нарешті, вклонився.

— Це честь для нас.

Гумбольдт поліз у свій шкіряний мішечок і передав старійшині кілька монет. Потім вони всі разом розвантажили слонів і розмістили їх у вільній стайні, самі розташувалися в одній із хатин.

За годину всі вирушили до Бромо. Гумбольдт запропонував використати другу половину дня, щоб разом із Лілієнкроном попередньо оглянути ущелину. Для більш ретельної розвідки часу б не вистачило, але принаймні, вони зможуть скласти перше враження.

Слони спокійно й упевнено йшли вперед.