Подих диявола

Кілометрів за два поросла травою долина розділилася на дві частини. Ущелина була такою глибокою, що Оскару навіть уявилося, як землю розрізав гострим ножем якийсь велетень.

Лілієнкрон спустився зі спини слона й нахилився. Він зачерпнув пригорщу землі й подивився, як вона просочилася крізь пальці. Обличчя в нього було напруженим, руки тремтіли від хвилювання.

— Ну як? — поцікавився Гумбольдт. — Що скажете?

— Те саме місце, — відповів Лілієнкрон. — Той самий ґрунт, ті ж самі стрімкі схили. Я був там, на іншому боці. Бачите, де починається ліс?

Він указав удалину. Дерев було практично не видно через високу вологість повітря. З котловану піднімався густий туман.

— Дивно, — пробурмотів Оскар. — Такий туман! Того дня, коли ви тут були, погода була така ж сама?

Лілієнкрон кивнув.

— Саме з цієї причини я й не зміг чітко роздивитися істоту. Там, унизу, не можна було й власної руки побачити. І раптом ця істота з’явилася просто переді мною.

— Туман і справді незвичайний, — Гумбольдт спробував розглянути щось за туманом у підзорну трубу, але не побачив нічого. — Якби це були випари сірки, то запах був би міцнішим.

Лілієнкрон похитав головою.

— Ні, це не сірка. Ну, можливо, зовсім трошки. Ледь-ледь пахне тухлими яйцями, але для випарів сірки запах занадто слабкий.

— Ви сказали, що істота була схожою на камінь, — сказав Гумбольдт. — Ви впевнені, що бачили не камінь?

— Вона ворушилася, скільки мені ще повторювати?

Вона нагадувала величезну брилу, але потім підвелася й підійшла до мене.

— А ви впевнені, що цей туман не впливає на розум? Деякі гази викликають галюцинації.

— А що ж тоді напало на мене й поранило? Стріла, яку ви бачили, — це теж галюцинація? Здається, ви усе ще сумніваєтеся. Після всього, що почули…

— Я навіть у своїй власній думці сумніваюся. Тому домагаюся таких результатів у роботі.— Гумбольдт опустив підзорну трубу. — Нічого не розібрати. Мабуть, не залишається нічого іншого, окрім як усе оглянути. Давайте шукати місце, де ми зможемо спуститися.

Лілієнкрон здригнувся.

— Я думав, ми просто хотіли подивитися й повернутися сюди завтра.

— Я передумав. Ви щось говорили про спуск?

Учений завагався. Оскара здивувала його поведінка. Юнаку здавалося, що Лілієнкрон просто не може дочекатися, коли дістанеться сюди.

— Так, — тихо відповів учений. — Говорив. Він має бути десь попереду. Але я наполягаю на тому, щоб ми не спускалися. У нас немає ніякого спорядження.

— Коли вже ми сюди прийшли, можемо ризикнути й поглянути, — заперечив Гумбольдт. — При всій повазі до вас, професоре, я ще не зовсім переконаний у реальності цих кам’яних створінь. Я знаю, що вам це не до смаку, але скепсис завжди на користь справі. Однак я зовсім не хочу сказати, що на вас не нападали. Просто беру під сумнів те, що це може виявитися надприродним феноменом. Усе, що в нас є на даний момент, — кілька фрагментів, які можна витлумачити по-різному. Щоб повірити в існування кам’яних, мені потрібно побачити їх на власні очі.

— Чудово, — сказав Лілієнкрон. — Якщо ви справді хочете спуститися, ми маємо поквапитися. На цій широті сонце сідає рано. А в темряві вони виходять зі своїх нір.

Він поправив шапку, клацнув затвором гвинтівки й рішуче покрокував стежкою. Оскар здивовано дивився йому вслід. Що замислив цей дивакуватий професор?

Погоничі залишилися зі слонами, а мандрівники почали спуск. Слони нервували. Вони хитали головами й загрібали землю ногами. Тварини інстинктивно відчували небезпеку. В Оскара засмоктало в животі, але він ступив униз.

Ущелина виявилася глибшою, ніж можна було припустити. Метрів тридцять, а може, і більше. Через густий туман не можна було сказати точно. Відчуття було таке, начебто пірнули в каламутну воду. Вологість повітря помітно підвищилася, звуки затихли. Оскар відчув, як по руках поповзли мурашки. Нарешті вони спустилися на дно.

Лілієнкрон, Лєна й Шарлота стояли, притиснувшись одне до одного, немов череда наляканих овець. Оскар порадів, що в наплічній сумці в нього сиділа Вілма. Принаймні, він був не сам.

Гумбольдт перевірив арбалет.

— Що ж, друзі, вперед. Тільки тримаймося разом. Я не хочу, щоб хтось загубився в цьому тумані. Коли щось видасться вам дивним, відразу ж кажіть мені. Особливо дивні кам’яні брили.

Геолог кивнув. Обличчя в нього було відчуженим. Оскар вирішив, що йому не можна довіряти.

Вони попрямували на схід.

Тиша гнітила. Крім їхніх кроків, ніяких більше звуків чути не було. Ні стрекотіння цвіркунів, ні щебету птахів, які водилися на Яві у великій кількості. Здається, усе, що мало руки, ноги або крила, трималося від котловану подалі.

Мандрівники були напружені. Час від часу Лілієнкрон коментував геологічні особливості, але робив це пошепки. Ніби боявся, що його можуть підслухати камені. З туману з’являлися лиховісні тіні, але при наближенні вони виявлялися всього лише кам’яними брилами завбільшки з людину. Одного разу Гумбольдт вистрілив із арбалета. Скеля, тільки й усього.

Нерви Оскара були гранично напружені. Тут унизу щось причаїлося, він відчував присутність кожною клітинкою тіла. Як друзі могли залишатися такими спокійними? Він уже дійшов до того, що ледве міг витерпіти тишу. Скільки вони вже тут? Десять хвилин чи півгодини? Час минав повільно, начебто загруз у банці меду. І саме тоді, коли він уже зібрався було запитати, чи не час підніматися нагору, Гумбольдт зупинився. Він нахилився й підняв чорний камінь, що лежав у нього під ногами. Зсунув окуляри й підніс його ближче.

— Що трапилося? — запитав Лілієнкрон. — Ви щось знайшли? Дозвольте мені глянути.

Гумбольдт мовчки передав камінь. Геолог кивнув:

— Я знав, що не помилився. Бачите слід? Це доказ.

Він передав камінь. На верхньому боці осколка

можна було роздивитися чіткий відбиток. Схоже на луску рептилій. Такий самий, як і на шматку Поортвліта.

Поки всі розглядали камінь, Гумбольдт пройшов уперед. Раптом пролунав його крик:

— Усі сюди, мерщій!

Він указав униз. Там була діра метрів зо три в діаметрі й завглибшки кілька метрів. Вона нагадувала лійку, з якої клубочилася жовтувата пара. Біля лійки лежало багато чорних уламків.

Гумбольдт підійшов до краю й подивився вниз.

— Там унизу занадто темно. Підійдіть ближче, — скомандував він. — Ми утворимо ланцюг. Лілієнкроне, ви триматимете мене за пояс.

Еліза злякано на нього глянула:

— Що ти задумав?

— Хочу глянути, що там унизу. Не бійся. Ризикувати я не буду.

«Не буде він ризикувати, — подумав Оскар. — А зараз чим займається? У будь-який момент із цієї діри могло щось вискочити й потягти його на глибину.»

Але часу для міркувань не було. Батько вже опускався вниз. Оскар схопив за пояс Лілієнкрона, Лєна його й так далі.

Обережно Гумбольдт опустився нижче. Юнак від- чув, як підсилився натяг. Раптом пролунав крик:

— Піднімайте мене!

Пролунав дружний стогін і сопіння, і дослідник знову опинився на поверхні. У лійку посипалася галька.

— Ви щось бачили? — запитав Лілієнкрон. — Що ви розгледіли?

У словах Гумбольдта звучала повага.

— Я маю попросити у вас вибачення, професоре. Сумніватися у ваших словах не було ніяких причин. Там унизу справді є спуск. Я бачив кам’яні східці. Дуже давні кам’яні східці. Вони круто йдуть униз.

Спостерігач побачив достатньо. Незнайомці ще ніколи не підходили до нього так близько. Ще кілька кроків, і вони б його помітили. Саме час повертатися до володаря з доповіддю. Ситуація викликає тривогу. Від цих людей виходить дивний дух, що бентежить усе довкола. Світ начебто затамував подих. Спостерігач не міг не віддати належного передчуттям володаря. Він усе бачив, відчував і знав. Тепер можна бути впевненим, що почався рух. Час, про який говорилося в пророцтвах, уже близько.

Навіть не обернувшись востаннє, спостерігач пішов. Пан буде задоволений. Час настав.

Вечір почався з вогню та смолоскипів. Усе село зібралося, щоб улаштувати на честь гостей таке свято, якого вони ще не бачили.

Частиною багатьох сільських урочистостей був танець баронг, елементи якого можна побачити на рельєфах старих індуїстських храмів. Гамелан, — невеличкий оркестр із п’яти музикантів — грав на круглих дисках, гонгах і барабанах, а дві молоді танцівниці завзято танцювали в облягаючому одязі із золотавої парчі та шовку. Рухи були абсолютно синхронними: голови, очі, руки оберталися узгоджено.

Потім почалася вистава. Важко було сказати, що Оскар зрозумів усе, що побачив, але це не так уже й важливо. Очевидно, йшлося про якусь любовну історію, у якій також брали участь кілька богів і казкових істот. Були там і леви, і відьми, і маги, і, природно, прекрасна принцеса, за яку всі боролися.

Урешті-решт, як пояснив Дималь, справа так нічим і не закінчилася. Тенгери вірять, що ні добро, ні зло перемогти не можуть. У людському житті й те, й інше існує одночасно.

Оскар приєднався до оплесків, які тривали кілька хвилин. Актори, танцюристи й музиканти вийшли на уклін.

— Браво! — кричала Шарлота, що сиділа поруч. У світлі смолоскипів її шкіра сяяла, немов золото. — Чудова вистава, правда? А ці костюми й маски… Я в захваті!

— Фантастика, — погодився Оскар. — Те, що потрібно, щоб відволіктися наприкінці дня від стомлюючих думок.

Він іще не отямився після прогулянки в ущелину. І це серед білого дня. А якби це була пізня ніч? Про те, що завтра вони знову туди повернуться, юнак намагався й не думати. Якби в нього був вибір, він би ще кілька днів провів у селі, а вже потім вирушив на розвідку. Але батько був рішучо налаштований знайти вхід. Схоже, ніщо не зможе змінити його плани. Зовсім недавно вони разом готували спорядження. Мотузки, лампи, альпіністські гаки, продовольство. Таке враження, що вони збираються провести внизу кілька днів.

Шарлота взяла його під руку й поклала голову на плече. На серці в Оскара потеплішало.

Краєм ока він помітив реакцію Лєни. Очі в неї стали холодними, хоча в душі вона, напевно, вся кипіла. Дівчина відвернулася й почала щось креслити на піску паличкою.

— Не звертай на неї уваги, — прошепотіла Шарлота. — Дай їй час, і вона прийде до тями.

Але Оскар у цьому сумнівався. Він досить добре знав Лєну, щоб розуміти, що так швидко вона не здасться. Немов показуючи, що він їй не потрібний, дівчина повернулася до принца й завела з ним розмову. Вона вміла швидко змінювати стратегію. Оскар не стримав усмішки. Лєна була майстринею на всілякі несподіванки.

— А де, власне, Лілієнкрон? — запитав він, обводячи поглядом присутніх.

— І гадки не маю. Напевно, вирішив лягти спати раніше. У нього щось зі шлунком, якщо я правильно пам’ятаю.

— Сьогодні він виглядав якось інакше, — зауважив юнак.

— Що ти маєш на увазі?

— Не можу сказати точно. Я помітив це, коли ми були внизу. Мені здалося, що йому схотілося швидше забратися звідти. Хоча раніше він увесь час квапився туди потрапити.

— Тебе це дивує? Все ж таки минулого разу він зіштовхнувся з тією істотою. Можливо, йому просто пригадалося, як усе відбувалося насправді.

— Мабуть, так, — відповів Оскар, хоча зовсім не був у цьому впевнений.

Не схоже було, що вчений злякався, просто замкнувся у собі. Неначе не хотів, щоб вони ступили на ці дивні сходи раніше за нього.

Але продовжити міркування він не зміг, тому що цієї миті до них підійшов Гумбольдт.

— Облиште романтику. Настав час спати. Завтра в нас має бути важкий день, потрібно рано вийти. Я хочу, щоб усі добре виспалися. Ходімо.

Шарлота почервоніла. Обличчя Оскара теж залила фарба. Перш ніж зникнути в хатині, дівчина обернулася й іще раз йому посміхнулася.

Оскар лягав у постіль, охоплений приємним відчуттям. Він був упевнений, що від хвилювання не зможе й очей стулити. Проте ледь доторкнувся щокою до подушки, відразу провалився в глибокий сон.

Страшний крик вирвав його зі сну. Потім іще один. І ще. Гумбольдт, який спав поруч, потер очі.

— Що, чорт забирай, там відбувається?

— Неначе хтось у страшній паніці,— пробурмотів Оскар. — Один? Схоже, що троє, як мінімум!

— Напевно, нам треба сходити подивитися.

За вікном пробігли люди зі смолоскипами.

Миттєво обоє підхопилися. Оскар сунув ноги в черевики й кинувся на вулицю. Все село було у хвилюванні. Налякані люди з криками металися від однієї хатини до іншої, забирали дітей у безпечне місце й тягли відра. На краю села, в одній зі стаєнь вірував вогонь. Виривалися язики полум’я, у повітрі пахло димом. Біля хатини жінок він побачив Шарлоту, Лєну й Елізу.

— У чому справа? — гукнула їм Шарлота. — Чому

почалася пожежа?

— Не знаю, — відповів Гумбольдт. — Мабуть, щось трапилося.

Цієї миті вони побачили Судаха. Староста прибув у супроводі групи чоловіків, які тримали смолоскипи й вила. Від його грізного виразу обличчя Оскар похолов.

— Назад у домівки! — кричав він. — На вулиці залишатися надто небезпечно!

— Що трапилося?

— На нас напали!

— Що? Хто?

Раптом між будинками в іншому кінці села метнулася величезна сіра тінь. Оскар не зміг добре роздивитися, що це було, помітив тільки, що істота мала дивну манеру пересуватися. Вона бігла, спираючись на руки й тягнучи за собою ноги.

— Там! — крикнув він. — Там щось є. І ще один, бачите? — він махнув ліворуч.

— Бачу, — відповів Гумбольдт.

Судах подав чоловікам знак розділитися.

— Назад у домівки! — крикнув він мандрівникам. — І замкніть двері.

Оскар застиг від жаху. Те, що він побачив, не було людиною. Але твариною воно теж не було.

— Ми допоможемо вам, — заявив Гумбольдт. — У нас є зброя, ми вміємо боротися.

— Зброя не допоможе. Кажу вам, ховайтеся.

— Чому? Чого ви так боїтеся?

— Це кам’яні.

Тепер Оскар остаточно прокинувся. Гумбольдт кинувся назад у хатину й виніс арбалети і стріли. Прихопив він і рибальську сітку з мотузками. Квапливо попрямував до жіночої хатини.

— Сховай Шарлоту з Лєною, — сказав він Елізі.— Хочу спіймати одне з цих чудовиськ.

— Ти з глузду з’їхав?

— Ми ж прийшли сюди, щоб дізнатися, що це за створіння. Будь ласка, роби те, що я кажу.

Еліза гнівно блиснула очима.

— Я не можу тебе відмовити. Але хоч пообіцяй мені, що будеш обережним.

Він підморгнув:

— Обов’язково, ти ж мене знаєш.

— Аж надто добре, — вона цмокнула його в щоку й зникла в хатині з обома дівчатами.

Гумбольдт почекав, поки вони не зникли за дверима, і обернувся.

— Мені потрібна допомога.

Оскар був уже поряд:

— Що робити?

— Як добре ти вмієш кидати ласо?

Юнак криво посміхнувся:

— Краще за всіх у нашій групі.

— Чудово, — дослідник вручив йому сітку й мотузку. — Дималю, ти бачив Лілієнкрона?

— Він не виходив із хатини.

— Добре, ми маємо поквапитися. Ходімо, почнемо з палаючої стайні.

Тут праворуч від них пролунав крик.

Гумбольдт схопив арбалет, зарядив його й побіг у тому напрямку.

— Змінюємо плани, — кинув він на бігу. — Це зовсім близько.

На землі за однією з хатин вони виявили бабцю. Вона сиділа, затуливши обличчя руками. Гумбольдт хотів поговорити зі старою, але вона була занадто вражена.

— Ви щось бачили? Куди воно побігло?

Жодної відповіді, тільки ридання.

— Сюди, — покликав його Оскар. — Здається, я дещо знайшов.

Він указав на землю. Там були дивні сліди. Вони нагадували відбитки копит із пазурами. Великі сліди. Як у крупного бика, тільки трохи більш витягнуті. Дималь здригнувся.

— Упізнаєш? — запитав Гумбольдт.

Принц кивнув. На більше в нього не вистачило сил.

— Вони мають бути десь поблизу, — дослідник озирнувся.

— Так, але де? — знизав плечима Оскар. — Чому їх ніхто ніколи не бачить?

— Вони ненавидять світло, — пробурмотів Дималь. — Воно робить їх важкими й повільними.

— Нам потрібна ця істота живою, — сказав Гумбольдт. — Інакше ми нічого не зможемо сказати напевно.

Оскар почув, як у паніці затрубили слони. Пролунав тупіт, потім почулися чоловічі крики.

— Слони! — крикнув Гумбольдт. — Біжимо до слонів! Гумбольдт і Дималь кинулися вперед, а Оскар, у якого заплуталася мотузка, залишився ще на мить. Раптом він почув хрипке дихання. Зовсім поряд. Спочатку він вирішив, що це тварина, але згадав, що поблизу їх не було. Ні кіз, ні свиней, ні корів.

Серце стислося від страху. Юнака немов паралізувало. Там щось було. У тіні між будинками. Він міг бачити тільки силует, але й цього було достатньо, щоб зрозуміти, що істота була величезною, широкоплечою, з рогами на голові. На обличчі в неї світилися червоні очі.

У ніс ударив дивний запах. Суміш землі та кориці. З горла істоти виривався глухий хрип, як у великого собаки. Вона гучно дихала, нерухомо причаївшись у темряві. Де Гумбольдт і Лілієнкрон? Оскар боявся навіть ворухнутися, навіть зітхнути. Стояв прямий, як ціпок. Напевно, істота реагувала на рух. Між ними на землі лежала смуга світла. Відблиски від палаючої стайні.

У голові плуталися думки. Сітка. Він може накинути її й спробувати втекти. Ні, це божевілля. Він бачив, які швидкі ці чудовиська. Крикнути? Теж не годиться. Поки інші сюди прибіжать, мине багато часу.

Затамувавши подих, він спробував якомога тихше відставити ногу назад. Реакція не забарилася. Почулося шипіння, у темряві блиснув ряд гострих, як голки, зубів. Очі перетворилися на щілинки. З темної маси простягнулася довга тонка рука. У світлі вогню зблиснула луска. Як у рептилії. Така ж сама, як і відбиток на камені.

У цей момент на нього впало світло смолоскипа.

— Оскаре?

Це Гумбольдт!

— Хлопчику, ти де?

Оскар хотів відповісти, але горло стислося від спазмів. Світло смолоскипа затремтіло й освітило руку. Вражаюче! Почувся тріск. Неначе кришилися камені.

— Оскаре, ти йдеш?

Світло стало яскравішим. Шкіра потемнішала. На землю посипався пісок.

Істота різко скрикнула й кинулася до юнака. Усе трапилося так швидко, що Оскар навіть не зміг її роздивитися. Він відчув сильний удар і впав на бік. Голова вдарилася об щось тверде, перед очима здійнявся вихор іскор. Він побачив, як істота зникла в темряві, а за нею зникли і його думки.

Зірки потьмяніли.

Усе почорніло.

Король Бхамбан важко дихав. Він різко прокинувся від глибокого сну. Спочатку він не міг зрозуміти, спить чи ні, але потім помітив, що до вікна кімнати проникає сріблясте місячне світло. Пізня ніч.

— Небо.

Слуга здригнувся й прокинувся. Втомлено потер очі.

— Що з вами, ваша величносте? Вам наснився жахливий сон?

— Сон? Ні. Занадто реально для сну. Мабуть, видіння, — відповів Бхамбан. — Я бачив село. Горіли смолоскипи. Металися й кричали люди. Вони в паніці. Щось їх дуже налякало. Серед них мій син.

— Дималь? Не може бути.

— Так, повір мені. Я бачив його, як наяву, як бачу зараз тебе. На ньому був той же самий одяг, як і тоді, коли він їхав.

— Але чому люди в паніці? Що їх налякало?

— Кам’яні.

Слуга широко відкрив очі.

— Ви їх теж бачили?

— Ні, але я міг відчувати їхню присутність. Лють, ненависть. Це… неймовірно!

— Ваша величносте? — слуга розгублено подивився на короля.

— Так, хіба ти не розумієш? — Бхамбан підхопився й загорнувся в саронг. — Це знак. Та година, якої ми так довго чекали, настала. Ми маємо збиратися.

— Але… Пане, — слуга похитав головою. Схоже, він уважав, що його пан збожеволів. — Ви хочете їхати верхи? Посеред ночі?

— Природно, дурню. На нас чекає багатогодинна подорож. Усе залежить від того, чи зможемо ми вчасно опинитися в потрібному місці.

В очах у нього спалахнув вогонь. Ще ніколи він не почувався таким енергійним.

— Якщо все піде так, як я задумав, то завтра почнеться найголовніше. Іди, розбуди всіх. Не можна гаяти ні хвилини.

Цієї миті пролунав стукіт. Бхамбан і служитель оглянулися на вікно. На стулці сидів білий голуб й, воркочучи, чистив пір’ячко. Поштовий голуб. До лапки в нього було прикріплене послання. Король наблизився й розв’язав вузлик. У руку впав згорнутий аркуш. Із прихованим трепетом Бхамбан розгорнув аркуш. Ось він. Доказ. Він мовчки передав аркуш служителеві.

Той прочитав і кивнув.

— Ви маєте рацію, ваша величносте. Ваша мудрість гідна похвали. Я зараз же розбуджу всіх, кого потрібно.

— Оскаре?

Голос долинав іздалеку. Юнак відчув, як хтось легко поплескав його по щоці.

— Давай-но, розплющуй очі.

— Здається, у нього здригнулися повіки.

— Передай мені ще раз похідну флягу.

На чоло потекла холодна рідина і струмочком збігла по щоці на шию.

Він розплющив очі.

Над ним нахилився темний силует батька.

— Ну, нарешті, мій хлопчику!

Інші теж стояли поруч. Лєна, Еліза, Дималь і Шарлота.

Оскар спробував посміхнутися, але вийшло погано. Від світла боліли очі. Плуталися думки. Таке відчуття, що мозок загорнули в просочену ефіром хустку. У потилиці ломило. Він у хатині?

— Чому так видно? — язик ледь ворушився.

— Ось, ковтни, і тобі полегшає,— сказав Гумбольдт.

Оскар відчув, як до губ приклали флягу з водою, і відкрив рот. Прохолодна рідина повернула життєві сили.

— Дякую, — з полегшенням зітхнув він. — У чому справа? Де я?

— Ти дуже довго був непритомним, — відповіла Шарлота.

— Довго? Скільки?

— Майже дванадцять годин.

— І зараз?.. — Він спробував підвестися, але відразу впав. Голова все ще боліла.

— Зараз полудень, — повідомила Шарлота. — Ми дуже хвилювалися, але Судах сказав, що ти незабаром прокинешся. Я рада, що він не помилився.

Гумбольдт уважно його оглянув.

— Як ти почуваєшся? Спробуєш підвестися ще разок?

— Із задоволенням.

Оскар схопився за руку батька й підвівся на ноги. Запаморочилося в голові, але вже за кілька секунд він зрозумів, що впорається. Потрібно тільки зосередитися. Юнак обережно зробив кілька кроків і вийшов на вулицю, на світло. Прикривши очі рукою, озирнувся. У селі було спокійно. Десь крякав ворон. Пахло горілою деревиною.

— Що сталося? — запитав він. — Я невиразно пам’ятаю, що на поселення напали. Точно! Горіло десь там, — він махнув убік, де була стайня. Тепер на цьому місці залишилися лише задимлені руїни. — Пригадую… — пробурмотів він. — Кам’яні. Одного я бачив. Він сидів просто навпроти мене, але було занадто темно, щоб добре роздивитися. Він ударив мене. О… моя голова, — Оскару знову стемніло в очах. Він ледве не заточився. Довелося сісти.

Гумбольдт підставив йому плече й провів у тінь.

— Відпочинь, — сказав він. — Не хочу квапити, але ти єдиний, хто хоча б щось побачив. Можливо, ще щось згадаєш? Спробуй. Нам може стати в пригоді будьяка дрібниця.

Оскар напружив пам’ять, але не міг згадати нічого, крім розпливчастих образів. Занадто вже було темно.

— Зовсім трохи, — пробурмотів він. — Істота мала роги. Але не як у кози, — довші й закручені. Крім того, у неї були дуже довгі руки. І я бачив шматочок її шкіри. Сіра, схожа на шкіру рептилій, відбиток якої ми знайшли на камені. Коли на неї впало світло, вона почорніла й піском посипалася на землю. Мені здалося, що їй дуже боляче.

Гумбольдт криво посміхнувся.

— Що ж, у нас, принаймні, є доказ, що нам нічого не привиділося. Ці створіння існують насправді. І, схоже, вони сприйнятливі до світла. Це вже дещо.

— Де Лілієнкрон?

Дослідника ніде не було видно.

Обличчя друзів стали серйозними.

— Пішов, — відповів Гумбольдт.

— Як… пішов?

— Ось так. Узяв і пішов. Із частиною нашого спорядження.

Оскару знову стало зле. Він надпив води із фляги. І згадав, що йому завжди здавалося, що Лілієнкрон щось приховує.

— Не може цього бути, — прошепотів він.

— Боюся, це правда. Але тепер уже байдуже. Напевно, він побоявся ще раз повертатися в ущелину, але нас це не стосується.

— Але не можемо ж ми кинути його напризволяще? — заперечила Еліза. — Можливо, він у небезпеці.

— Сам винен, — відповів Гумбольдт. — Я не хочу з ним панькатися, бігати слідом. Він нас обдурив, і нехай тепер розбирається сам. Ми продовжуємо діяти відповідно до плану.

— Що конкретно ми маємо робити? — поцікавилася Шарлота.

— Потрібно з’ясувати, звідки беруться ці істоти й що їм потрібно, — заявив Гумбольдт. — На перше запитання відповісти відносно легко. Ми всі бачили вхід. А ось друге запитання не дає мені спокою. Як я чув, украли тільки пару свиней і кілька мішків рису.

Нічого істотного.

— Нікого не викрали?

— Ні.— Гумбольдт поринув у задумливе мовчання. — Складається таке враження, що метою цього нападу було вселити жах. Але чому? — Він покрутив золотий набалдашник ціпка. — Ну, словами справі не допоможеш. Ми маємо спробувати вступити з ними в контакт. Потрібно поговорити й дізнатися, чого вони хочуть.

Оскар знав, на що зважився батько, але краще було б йому цього не чути. Цієї миті вони побачили хлопчика, що біжить до них із боку села. Босі смагляві ноги здіймали над землею хмари куряви.

— Слони, — прохекав він. — Троє, є зброя. І багато солдат… ідуть прямо до нас.

Вони почули, як протрубили в ріг. Із будинків вибігали люди, щоб подивитися, що відбувається.

— Що це означає? — запитав Гумбольдт. Староста насупився:

— Не знаю. Вам краще почекати тут. Піду подивлюся, що відбувається.

Він зробив знак слузі й поспішив на вулицю.

Удалині можна було побачити трьох величезних слонів, що рухалися просто до них. Голова й плечі в них були вкриті збруєю. Темний метал блищав на сонці.

Дималь вдивився уважніше.

— Це мій батько, — зі здивуванням вигукнув він.

— Король? — насупився Оскар. — Як він дізнався, що на село напали? Жоден гонець не зміг би так швидко…

Він глянув на принца. Здається, в обох промайнула одна й та сама думка.

— Голуб…

Достатньо було одного погляду, щоб підтвердити здогад. Одна з кліток була порожньою. Одного погонича слонів і сліду нема.

Із тривогою очікував Оскар наближення слонів. Перший, напевно, самець. Розкішна тварина, метрів чотири в холці. Скільки ж може важити такий гігант? Чотири або п’ять тисяч кілограмів? Голову майже повністю закривав золотий шолом, на якому були прорізи тільки для очей. Плечі тварини теж були вкриті збруєю, а намет на спині був таким гарним, немов над ним попрацювало кілька художників. Вражаюче видовище.

Слони підійшли до площі в центрі села й за командою погоничів опустилися на коліна. Сільські жителі з повагою розступилися. Особиста охорона короля Бхамбана допомогла йому підвестися з лави. Навіть для таких сильних чоловіків це було нелегко. Зусиллями чотирьох людей короля було поставлено на рівні ноги. Поки вони допомагали йому спуститися, добряче захекалися.

Бхамбан підійшов до людей і підняв руки.

— Народе Поронга, я ваш король.

Тенгери щось забурмотіли й почали опускатися на землю. Бхамбану довелося досить довго чекати.

Нарешті, він урочистим голосом заявив:

— До мене дійшли відомості про напад на вас минулої ночі, і я прибув, щоб повернути порядок і спокій. Багато хто дивується, як я міг так швидко дізнатися про подію, але нехай це вас не турбує. Я ваш король і найвищий священик. Я все бачу і знаю. У мене повсюди є очі й вуха.

— Ну й хвалько, — прошепотів Оскар.

Схоже, король вирішив продемонструвати дешевий трюк. Звісно, робив він це дуже переконливо. Оскар помітив, що палацова варта непомітно утворила кільце навколо площі.

— Народе Поронга, — вів далі монарх. — Я прибув із поганими звістками. Не знаючи того самі, ви дали притулок у себе ворогам. Чужоземцям, у яких немає поваги до наших традицій і наших предків. Вони прийшли тільки за тим, щоб відняти в нас нашу країну, — драматичним жестом він указав на п’ятьох мандрівників. — Вони обіцяли допомогти нам, але виявилися найзвичайнісінькими завойовниками. Я був дурний і повірив їм, але тепер їхні наміри мені розкрилися.

— Що таке він говорить? — розгубилася Шарлота.

Оскар був такий вражений, що не міг видати ні звуку. Інші — і насамперед Дималь — від жаху застигли.

— Голландці прибули з іншого кінця світу й хочуть вигнати нас із нашої власної країни. Вони хочуть забрати наш прекрасний острів собі й вичавити з нашої країни всі соки. Разом із тим, вони викликали гнів кам’яних. Прокляття, яке щадило нас багато років, вирвалося на волю. І зараз буде ще гірше, ніж раніше. Ви думаєте, це просто збіг? Я не вірю в збіги. Я вважаю, що в тому нещасті, яке трапилося з вами, винні чужоземці.

— Але ж… — Гумбольдт схопився за ціпок, але

Дималь утримав його в останній момент.

— Будь ласка, не треба, — заблагав він.

Гумбольдт опустив руку.

— Голландці з гвинтівками й гарматами — причина всіх лих, — вів далі Бхамбан. — У них немає поваги до богів, вони насміхаються з наших традицій. Вони привели сюди інших чужоземців: китайців, індійців, арабів. Наші портові міста перетворилися на величезні борделі. Своїм непотребством вони розбудили давнє прокляття.

Король крокував перед жителями села. Зібралися вже всі. Оскар налічив майже сто п’ятдесят людей, і всі вони, немов зачаровані, слухали свого короля. Багато хто плескав у долоні, деякі схвально шуміли.

— Мене вислали в храм і відібрали владу, — кричав король. — Але в мене ще залишився голос, і я кажу: геть! Нехай повертаються за море, звідки вони й прийшли, і нехай повернуть нам нашу країну. Тоді знову настане мир.

Його очі, що гарячково палали, зупинилися на п’ятьох друзях. Усі мешканці села теж дивилися на них, але тепер уже відверто ворожо.

В Оскара стислося серце. Ще вчора їх так радо тут приймали, а тепер…

— Чи знає Поортвліт, що тут відбувається? — прошепотів він.

— Навряд чи, — ледве чутно відповів Гумбольдт. — Якби в нього була така підозра, навряд чи він би дозволив нам так просто сюди приїхати. Поортвліт недооцінив Бхамбана. Це не безневинний монарх. Якщо хочете знати мою думку, Бхамбан давно планував щось подібне. І я виявився таким дурним, що потрапив у його пастку.

Оскар криво посміхнувся:

— Дурними виявилися ми всі, якщо вже на те пішло.

Бхамбан продовжував говорити. Він крокував перед юрбою й перераховував гріхи колонізаторів за останні кілька років. Голод, погані врожаї, хвороби. Навіть Кракатау вибухнув винятково через голландців. Гірше за все, що його словам вірили. Лунало дедалі більше схвальних вигуків. Багато хто вимагав смерті мандрівників.

Оскару все ще було незрозуміло, заради чого король затіяв усю цю викривальну промову. Невже він хотів змусити людей повірити, що в нападах кам’яних винні колонізатори? Схоже, навіть Дималь йому вірив. Принц згорбився й, здавалося, ладен був провалитися під землю від сорому.

Що ж відбувається?

Але далі подумати він не встиг, тому що цієї миті Бхамбан зупинився й підняв руки.

— Мій улюблений народе! — Він почекав, поки затихне гул голосів. — Мої любі піддані! Прошу вас, заспокойтеся. Я розумію ваш гнів. Я теж почуваюся обманутим і використаним. Ночами приходять кам’яні й обкрадають нас. Забирають продовольство, тварин і, що найгірше, чоловіків, жінок і дітей. Коханих, із якими ми провели все наше життя. Це може трапитися з кожним. І є тільки один спосіб уникнути цього. Жертва, — він підняв руки в драматичному жесті.— Боги мені свідки. Я був і в інших місцях, де матері так само охоплені горем. У мене болить серце, що доводиться платити таку високу ціну. Але все ж таки, коли жертву було принесено, кам’яні більше не поверталися. Село звільнялося від зла. Люди знову жили у мирі та спокої.

Він зробив паузу, щоб подивитися, чи справили його слова потрібний ефект. Коли пролунали голоси й зажадали тягти жереб, король удоволено кивнув.

— Цілком правильно, жереб, — заявив він. — Найчастіше це єдиний спосіб уникнути гніву кам’яних. Але цього разу ми не принесемо в жертву нікого з вас.

Загули здивовані голоси. Жителі села ловили кожне слово Бхамбана.

— Так, ви почули правильно, крикнув король. — Цього разу заплатять ті, хто винен у наших негараздах. Чужоземці,— він указав на мандрівників. — Вони.

Оскар помітив, що поки монарх говорив, їх оточили охоронці.

— Вони мають відповісти за нещастя, які нам заподіяли. Я звелю схопити руде дівчисько й відправити її до кам’яного. Щоб ми всі знову могли спати спокійно.

Усі погляди обернулися на Лєну.

Дималь, який досі сидів спокійно, підхопився. Так не можна! Усе, що тут відбувалося, порушувало закони гостинності його країни.

— Що ви робите, батьку? — вигукнув він.

— Те, що й маю, — відповів король. — Те, що давно слід було зробити.

— Але ж ці чужоземці — наші друзі.

— Дурниці,— заперечив король. — Це не друзі, це непрохані гості. Завойовники! Принести їх у жертву — означає заплатити за те, що вони заподіяли. Уперше ми віддамо справжніх злочинців.

Дималь так і не зрозумів, про що говорить батько. Особисто він уважав, що на гостях із чужої країни немає ані краплі провини. Але Бхамбан, здається, іншої думки. Він кричав і обвинувачував, і Дималю здалося, що батько збожеволів. Але потім він зрозумів, що в словах короля була страшна логіка.

Коли Бхамбан заявив, що голландців потрібно схопити й принести в жертву, у Дималя начебто завіса з очей упала. Батько вже давно плекав думку про те, як вигнати голландців зі своєї країни, дуже часто про це говорив. Принц був упевнений, що король зробить усе можливе, щоб втілити цей план у життя, пожертвує навіть власним сином і гостями. І ось, схоже, день помсти настав.

— Це село стане колискою нового руху, — кричав Бхамбан. — Ми звільнимося від кабали колонізаторів. Пошлемо гінців в усі кінці країни й розповімо, що почалася нова ера. Ера звільнення та миру. Усі, хто мене підтримує, підніміть руки.

Пролунали бурхливі оплески. Всі люди Бхамбана на його боці. З посмішкою він обвів юрбу поглядом. На обличчі застиг вираз цілковитого вдоволення собою.

— Добре, — кивнув він. — Дуже добре. Ви побачите: все це нам на користь. А тепер схопіть чужоземців і замкніть їх. Потім приведіть до мене це руде дівчисько.

Почалася метушня. Гумбольдт зробив крок уперед, затуляючи собою дівчину.

— Ховайтеся за мною, — крикнув він. — Ми вас не віддамо.

Шарлота опустила Вілму на землю, але її штовхнули, й дівчина впала. Уже на землі вона побачила, як дядько вихопив шпагу й загрозливо підняв її, готуючись захищатися від нападників. У чоловіка були широкі вилиці й зовсім чорні очі.

Бронзова зброя була прикрашена орнаментами й символами. На плащі блищав дракон.

— Ще крок — і ти мрець, — заявив Гумбольдт. — Я проштрикну кожного, хто насмілиться наблизитися до дівчини.

Королівський воїн підняв піку й кинувся на дослідника. Спритним рухом Гумбольдт парирував удар, і ратище піки зламалося. Металевий наконечник із гуркотом покотився по землі. Очі охоронця широко розплющилися від страху. Напевно, він досі не вважав, що чужоземець може бути небезпечним. Тепер йому потрібно поставитися до того, що відбувається, серйозніше. Гумбольдт скористався моментом несподіванки й зробив випад, змусивши супротивника відступити метрів на два, просто в гущавину своїх товаришів. Охоронці розгубилися. Із прокльонами вони, нарешті, знову зайняли свої місця, і на мандрівників накинулися нові воїни. Шарлота встигла підвестися на ноги, підхопила із землі камінь і пожбурила його в найближчого нападника. Той скрикнув від болю, схопився за голову й упав на коліна. З носа заюшила кров. Він спробував підвестися, але Оскар ударив по шолому держаком лопати. Пролунав дзенькіт, немов від чавунного дзвона, і чоловік знову звалився на землю. Цього разу він уже не підвівся.

Оскар спрямував свою «зброю» на наступного воїна, але той вибив лопату з рук. Мить — і руки юнака скрутили за спиною. У Лєни з нападниками було ще більше проблем. Немов фурія, накинулася вона на одного з воїнів і вчепилася йому в спину. Той спробував відбитися, але вона так стиснула йому шию, що в бідолахи посиніло обличчя, й він незабаром упав. Лєна мстиво посміхнулася, але на допомогу вже квапився інший воїн. Шарлота хотіла попередити її, але було пізно. Лєну вдарили по голові, і вона впала. Охоронець схилився над своїм товаришем, що, важко дихаючи, лежав у пилу.

Сільські жителі позадкували.

Ніхто не наважився допомогти мандрівникам, навіть Дималь. В очах у принца блищали сльози.

Гумбольдту вдалося відбити декількох нападників, але, зрештою, його теж повалили на землю.

Тепер усе було просто.

Мандрівників зв’язали й відтягнули до хатини. Усіх, крім Вілми, якої і сліду не було.

Воїни оточили Лєну. Постраждали багато хто: майже в усіх були синці та подряпини. Один охоронець накульгував, інший кашляв кров’ю, третій підтримував поранену руку. Так, люди короля перемогли, але заплатили за це високу ціну. Мандрівники не віддали свою волю задарма.

Лєні довелося визнати, що продовжувати опір безглуздо, їй не втекти. Вона дозволила воїнам схопити себе, її зв’язали й повели. Бхамбан стояв досить далеко й спостерігав за тим, що відбувається, з поблажливим виразом обличчя. На губах у нього вигравала безжальна посмішка.

За дві години всі сліди драматичних подій було прибрано. Жителі або сховалися в хатинах, або повернулися до роботи. Село спорожніло, немов вимерло. Через площу пробіг собачка, обнюхав стовбур великого дерева й почухрав собі геть.

Оскар дивився в щілину між бамбуковими тичинами. На очі наверталися сльози. Навіть уявити не можна, що тепер буде з Лєною. Він заплющував очі, і перед ним поставав образ дівчини, притиснутої до стовбура дерева й оточеної солдатами короля. В останньому погляді, що вона на нього кинула, було стільки безпорадності, що в нього стислося серце.

Спочатку він іще намагався звільнитися від пут, але шкіряні ремені, якими йому зв’язали руки за спиною, були дуже міцними й не зрушилися ні на сантиметр. За деякий час гнів змінився глибоким розпачем.

Зовсім знесилений, він обернувся до своїх друзів.

Вони сиділи на землі. Руки й ноги в них теж були зв’язані.

Гумбольдт тихо розмовляв із Шарлотою. Оскар не чув, про що йдеться, і вирішив підсунутися ближче.

— …відкритий заколот, — сказала Шарлота. — Напевно, Бхамбан відчуває до голландців сильну ненависть.

— Я впевнений, що за цим ховається щось іще, — задумливо відповів Гумбольдт. — У мене таке відчуття, що ми не знаємо чогось важливого.

— Чому ти так думаєш?

— Хіба король не повинен боятися кам’яних? Він має бути радий, що прийшли йому на допомогу. Натомість він поводиться так, начебто ми йому вороги.

— Ти щось підозрюєш?

— Я весь час згадую легенду про два острови. Вся ця історія із прокляттям, якому вже тисяча років…

— І що?

— У мене невиразне передчуття, що в цій історії сховано правду. Можливо, вона більш реальна, ніж ми можемо собі уявити.

— Не зовсім розумію, що ти маєш на увазі.

— Подумай: Поортвліт згадав, що все почалося з виверження Кракатау. Землетрус призвів до того, що в земній корі утворилися тріщини, крізь які відкрився доступ на поверхню. А що, коли там унизу справді існує якась цивілізація? Істоти, що жадають помсти?

— Думаєш, Бхамбан знає про це й приховує?

— Цілком можливо. Принаймні, це пояснило б, чому він ставить нам палиці в колеса.

— Якщо я правильно зрозуміла, — втрутилася Еліза, — ти віриш, що історія із золотом може виявитися правдою?

Гумбольдт надовго задумався й кивнув.

— Але чому кам’яні нападають на села? Яке відношення до всієї цієї історії мають звичайні люди?

— Можу тільки припускати, — відповів Гумбольдт. — Будь ласка, не зрозумійте мене неправильно, але це тільки припущення. У мене немає точної інформації. Населення Яви — переважно індуси, такі ж, як тенгери. Вони переселилися сюди з Суматри та інших північних островів, тому що їм не вистачало там життєвого простору. Переселенці поступово заселяли острів, і анаки розчинилися серед нового населення. Але безневинна кров, пролита під час завоювання країни, залишила свій слід. Можливо, на острові справді лежить прокляття. І тепер, тисячу років потому, прокинулися чорні сили.

Усі замислилися над словами Гумбольдта. Оскару здалося, що батько має слушність. Тим більше що він знав, наскільки такий напрям думок не властивий для дослідника. Гумбольдт — людина раціональна, він виключає все надприродне. Щоб погодитися з тим, що його суперник, Конрад Лілієнкрон, має рацію, батькові довелося переступити через себе.

— А як же зникле золото? — запитала Еліза, насупившись. — Скарбниця була порожньою.

— Точно, — погодився Гумбольдт. — І все ж таки, я думаю, що золото існує.

— У тебе є докази? — поцікавився Оскар.

Батько похитав головою.

— Як я вже згадував, у мене є зачіпка. Але ще занадто рано про це говорити. Якщо золото справді існує, анаки мають вагому причину.

Оскар кивнув.

— Усе це, звичайно, добре, але зараз у нас інші проблеми. Лєну мають принести в жертву, а ми сидимо й міркуємо про старі легенди. Нам краще подумати, як звідси вибратися.

— Ти маєш рацію, — сказав Гумбольдт. — У нас зараз зв’язані руки в буквальному значенні слова. Я вже намагався позбутися від пут, але марно. Як полягають справи у вас?

— Нічого не виходить, — зізнався Оскар. — Місцеві жителі розуміються на вузлах, це точно!

— Чому вибрали Лєну? — запитала Шарлота. — Вона наймолодша серед нас.

— Можливо, саме тому, — відповів Гумбольдт. — Чим старше, тим менше безвинності. Крім того, у неї яскраво-руде волосся. Це справляє враження.

— Що тепер із нею буде? — засмутилася Шарлота.

— Імовірно, вони залишать її на жертовному місці неподалік від ущелини й чекатимуть, поки не вийдуть кам’яні,— помітив Гумбольдт. — Дималь розповідав, так завжди роблять. Ставлять стовп і прив’язують до нього дівчину. Потім чекають, поки поночіє.

— Цікаво, що буде з нами, — втрутилася Еліза. — Тепер вони нас не відпустять: ми являємо собою занадто велику небезпеку.

— Як це? — затурбувалася Шарлота.

— Сама подумай, — пояснила Еліза. — Надто велика небезпека, що ми повернемося до Поортвліта і все йому розповімо. Власне, Бхамбану нічого іншого й не залишається, як тримати нас під замком. Найкраще в якомусь темному потаємному приміщенні, з якого ми ніколи не зможемо вибратися. Гадаю, завтра вранці ми про все дізнаємося.

— Часу залишилося зовсім небагато, — зауважив Оскар.

— Часу на що? — схилив голову Гумбольдт. — Лєну ми врятувати не можемо, ми зв’язані. Ти забув?

— Звісно, ні,— заперечив Оскар. — Але я ще не відмовляюся від надії. Щось обов’язково має трапитися. Досі нам у всьому щастило.

— Юнацька впевненість, — сумно посміхнувся Гумбольдт. — Іноді мені хочеться знову стати молодим і ще раз пережити цей прекрасний час.

У хатині запанувало гнітюче мовчання.

Раптом у тиші почулося дряпання. Начебто шкреблася маленька тваринка.

Бранці перезирнулися. Ніхто не знав, що це. Оскар придивився. Поряд із ним на землі з’явилася світла крапка. Мигнули дивні плями світла. Затремтіла довга тонка стеблинка. Оскар почув сопіння і дряпання. Діра швидко збільшувалася. Щось цілеспрямовано до них пробиралося.

Юнак злякався. Він відсунувся вбік і помітив, як в отворі з’явився темний силует. Маленька голова, округле тіло, довгі ноги…. Так це ж…

— Вілма! — вирвалося в Оскара.

Пташка стала посередині хатини й обтрусилася. На всі боки полетіли камінчики й земля.

— Прийшла рятувати, — повідомила вона. — Принесла послання.

— Послання? Яке послання?

Ківі схилила голову й подивилася на них своїми загадковими чорними очима-ґудзичками.

І знову заговорила.

Настав вечір. На околицях Бромо засвітилися вогники. Печі, вогнища, смолоскипи. Полум’я сотень сальних свічок неспокійно мерехтіло на вечірньому вітру. Вони робили гору схожою на темний корабель, що борознить води, на поверхні яких світився планктон. Люди поверталися додому. Вони йшли з полів, обмінювалися новинами й розмовляли. Ніхто не звертав уваги на гору, що дивилася вниз своїм вогненним оком. Там було темно й тихо. Купа безжиттєвої гірської породи, як могло здатися на перший погляд.

Але враження було оманливим.

Глибоко всередині вирувала сила. І була вона давнішою за цю країну, давнішою за народ, що населяв її, і вона збиралася вирватися на поверхню. Сила, що проспала тисячу років, пробудилася. Над вершиною гори закипала атмосфера. Нагріті повітряні маси зіштовхувалися з холодним повітрям, що швидко насувалося, і починали кружляти в пекельному танці. Крапельки води, які при цьому з’являлися, були такі малі,що неозброєному оку бачилися тільки туманом. Вонистикалися одна з одною, терлися і створювали електричне поле. Чорні хмари починали світитися зсередини. Вони мерехтіли, втрачали силу й знову спалахували. Минуло зовсім небагато часу, і перша блискавка покинула вируюче пекло і з пронизливим свистом ударила в нагріту сонцем землю. Буяння стихій розпочалося.

Лєна злякано подивилася на вершину Бромо. Там спалахнула блискавка й на короткий момент опромінила всю гору. Потім пролунав грім. Глибокий, розкотистий, що змусив здригнутися землю під ногами. Стрімко наближалася гроза. На обличчя вже впали перші краплі дощу.

В ущелині, під ногами, палахкотіли примарні тумани. Вони хвилювалися, набуваючи неясних обрисів.

Лєна спробувала позбутися від пут. Мотузки немов приросли до неї. Спиною вона відчувала дерев’яний стовп, відчувала грубу, шорсткувату кору. Його глибоко ввігнали в ґрунт, і він нагадував мертве дерево, позбавлене листя і гілок. Лєна спробувала набути більш зручної пози, але нічого не вийшло.

Вона повернула голову назад і придивилася. Бхамбан і його охоронці стояли у віддаленні, метрів за сто від дерев, і чекали. Можна було розрізнити тільки темні силуети.

Що трапиться, коли з глибини здіймуться кам’яні? Що вони роблять із людьми, яких викрадають? Лєна згадала, що ніяких трупів ніколи не знаходили. Виходить, можливість насильницької смерті виключена. Що тоді? Куди вони її поведуть? І що станеться з її друзями — Гумбольдтом, Шарлотою, Елізою й Оскаром?

Думка про них викликала глибоке почуття розпачу.

Учора в цей час вони ще були щасливими. Концерт, чудовий танець, прекрасне багаття.

І чого це їй так схотілося неодмінно взяти участь у цій пригоді?

Подумати лишень, закортіло обкрутити Оскара. Що ж, її спіткала невдача. Все погане, що могло трапитися, трапилося.

Дівчина підвела голову.

Аж унизу ущелини щось рухалося. Сполохи, рух, а потім усе знову затихло. Лєна заплющила очі. Нерви були на межі. Невже це просто уява?

Але все повторилося знову. Цього разу ніяких сумнівів. Там унизу за туманом щось миготіло. Хтось був… і ще один. Рухалися ледве помітно. Вона почула тихий шепіт, потім порипування. Униз посипалися камінчики. Пролунав сухий кашель, знову шепіт. Точно: хтось піднімався крутим схилом скелі.

Пішов дощ. Великі краплі стукали по критому соломою даху хатини, де тримали бранців, здригалися бамбукові тичини. Вода просочувалася всередину. За стіною повз двері прошмигнула тінь. У дірі, що її вирила Вілма, хтось вовтузився. Оскар побачив голову, плечі, потім чорне волосся. Короткий подих, стогін — і незнайомець з’явився повністю.

— Дималь!

— Тс-с-с! — попередив його принц.

Його гарний одяг був увесь покритий брудом. Він ледве втримався, щоб не чхнути. У темряві його очі світилися, немов два коштовні камені.

— Вілма передала вам повідомлення?

Гумбольдт кивнув:

— Ми давно на тебе чекаємо. Думали, ти вже не прийдеш. Швидше розв’яжи нас.

Дималь поспішив до них і взявся до вузлів. Блиснуло тонке срібне лезо.

— На жаль, раніше не вийшло, — сказав він. — Довелося чекати, поки не зміниться варта. Ми маємо п’ять хвилин.

Ривок — і пута перерізані.

Оскар потер зап’ястя. Із задоволенням відчув, як до кінчиків пальців прилинула кров.

Юнак підвівся і підібрав розрізані Дималем мотузки.

— Як ви почуваєтеся?

— Усе гаразд.

— Добре. Тоді ходімо.

Швидкий, немов білка, він зник у вузькій щілині. Шарлота пішла за ним, потім настала черга Оскара. Почекали Гумбольдта. Дослідник ледве протиснув крізь вузький отвір свої широкі плечі. Йому вдалося пробратися, тільки витягнувши руки вперед.

Дощ лив як із відра. Час від часу спалахувала блискавка. Рокотав грім.

— Гарно ж як, — важко дихаючи, захопився Гумбольдт. — Тепер наше спорядження!

Під покривом темряви вони дісталися до маленької хатини, де були всі їхні речі. Залишалося тільки сподіватися, що все на місці. Швидка перевірка підтвердила, що нічого не зникло, крім того, що прихопив із собою Лілієнкрон.

— Там стоять два віслюки, — прошепотів Дималь. — Вантажте речі на них і тікайте. Вони ваші.

Гумбольдт поплескав його по плечу:

— Дякую тобі, друже мій! Спасибі, що прийшов нам на допомогу.

— Не міг же я дивитися, як мій батько карає вас за те, чого ви не робили.

— Схоже, сільські жителі думають інакше.

— Ви маєте їх зрозуміти, — сказав Дималь. — Це прості селяни. Вони легковірні та боязкі. Крім того, батько чудово вміє маніпулювати людьми. Можливо, він і схожий на Будду, що погладшав, але в нього гострий розум.

— Що стосується твого батька, то ми ще не сказали свого останнього слова, — завірив його Гумбольдт. — Але спочатку нам потрібно врятувати Лєну. Її точно повели до ущелини?

— Точно. Недалеко від того місця, де ми спускалися, стоїть дерев’яний стовп. До нього її й прив’язали. Сподіваюся, ви не спізнитеся.

Кожний схопив по рюкзаку й упакував необхідне. Вода, продовольство, ковдри, мотузки, кілька індукційних ламп, альпіністські гачки та зброя. Коли Оскар відчиняв один із ящиків, до нього в руки впав костюмхамелеон. Він був так добре складений, що його майже не було помітно.

— Що це таке? — поцікавилася Шарлота.

— Камуфляж, що його я отримав у подарунок від одного злодія. Він сказав, що це найпотрібніша річ у цій професії, і колись вона стане мені в пригоді.

— Візьми. Хто знає, можливо, що й так. Тим більше, багато місця він не займає.

Незабаром віслюки були навантажені й готові вирушати в дорогу.

Мандрівники попрощалися з Дималем, подякували йому за допомогу й зникли в темній грозовій ночі.

Цього разу дорога здалася Оскару довшою. Було темно, гроза бушувала в них над головою, і здавалося, що вони ледь просуваються вперед. Час спливав, як пісок крізь пальці. З кожною хвилиною зменшувалися шанси застати Лєну живою. Гумбольдт вирішив обійтися без світла. Дорога була всипана світлою галькою, і її можна було роздивитися навіть у бурю. А лампи видали б їх, тому від них краще відмовитися.

Оскар промок до рубця. Раптом удалечині він помітив кілька світлих крапок.

— Подивіться, — сказав він. — Це смолоскипи?

— Геть із дороги, — прошепотів Гумбольдт. — Швидко ховаймося.

Вони миттю повели віслюків у траву заввишки з людину й зупинилися. Тварини зраділи перепочинку й почали скубти молоді пагони. Не минуло й декількох хвилин, як вони побачили охорону короля. Потім показалися слони. Їхні величезні спини блищали від вологи.

Король Бхамбан повертався в село. Поганий знак. Це могло означати тільки те, що Лєну вже принесли в жертву. Оскар витягнув шию. Він у розпачі намагався розрізнити серед людей свою подругу, але її там не було.

Мандрівники почекали, поки процесія не пройшла повз них, і повернулися на дорогу. Ніхто не сказав ані слова.

Останні кілометри вони проробили майже бігцем. Дощ послабшав і, нарешті, зовсім ущух. Гроза скінчилася. Далеко на обрії ще спалахували блискавки. Друзі зійшли з дороги й пішли по сліду, що його залишили в траві слони. Тепер вони так далеко відійшли від села, що зважилися запалити індукційні лампи. Принцип їхньої роботи був максимально простим. Магніт, що змушував працювати індукційну котушку, приводився в дію обертанням рукоятки. Виникав струм, і загорялися маленькі лампи розжарювання. У такий спосіб електрику можна було отримати в будь-якому місці. Недоліком було те, що лампи доводилося заряджати щодесять хвилин.

Коли мандрівники дісталися до ущелини, то майже знесилилися. Перед ними відкривався темний і таємничий котлован. Піднявши лампи вище й приготувавши зброю, вони почали пошуки. Зовсім скоро знайшли місце жертвоприносин. Стовбур дерева, заввишки метрів зо три, очищений від гілок і вкопаний у землю. На землі лежали розірвані мотузки. На них можна було побачити плями крові. Мандрівники обнишпорили все поблизу. Шарлота перша дещо помітила.

— Сюди! — крикнула вона. — Ідіть скоріше!

У траві лежала прикраса. Янтар у золоті. Лєнина шпилька.

Земля навколо була покрита відбитками копит. Трохи далі сліди вели вниз.

Гумбольдт не гаяв ані хвилини. Зціпивши зуби, він заковзав униз. Решта пішли за ним. Серце Оскара скажено калатало. Тільки вчора вони сюди спускалися. Було видно, і ущелина виглядала не так загрозливо. Тепер, уночі, на них звідусіль кидалися тіні.

Довго шукати воронкоподібний отвір не довелося. У світлі індукційних ламп вони побачили сходинки, що ведуть у глибину. По них сліди йшли вниз.

Гумбольдт обтер з обличчя піт і попрямував униз. Незабаром він зник із виду. Оскар, намагаючись не думати про страх, прочитав коротку молитву й пішов слідом.

Його огорнула пітьма. Волога, затхла темрява. Начебто він спустився в льох або в могилу. Східці були старими. У деяких місцях були відсутні камені, в інших місцях вони розкололися або зсунулися. Потім східці й зовсім зникли. Замість них була гола скеля — пожолоблена, ребриста, первозданна.

До стелі було метрів зо два з половиною — досить високо для такого довгого коридора. У вугільних шахтах висота тунелів була всього лише метр двадцять, саме тому раніше під землею працювали переважно діти. Два з половиною метра — просто дивно! Так само дивно, як і сам коридор. Він круто, під кутом двадцять градусів, ішов униз, ізвивався, сходи перемінялися гірською породою й застиглою лавою. Колір каменю варіювався від чорного до сірого й червоного. У деяких місцях виступали блискучі кристали, що таємничо мерехтіли у світлі ламп.

Не зупиняючись, щоб помилуватися мінералами, мандрівники йшли далі. Слідуючи за вузьким променем світла, вони дедалі глибше й глибше спускалися в загадкову імперію. Звук кроків луною відбивався від стін.

Оскар чув тільки власне дихання. Ніхто не зронив ані слова.

За годину вони пішли повільніше. Коридор здавався нескінченним. Скільки східців вони вже подолали? Мабуть, сотні, тисячі. Юнак відчував, як слабшає його увага. Напевно, давалися взнаки наслідки падіння. Краї східців були гострими, неначе ними рідко ходили. Оскар оглянувся. Нічого. Йому здалося, що він чув шум. Схоже, уява розігралася. Тут, унизу, кожен звук і кожна тінь надзвичайно спотворювалися. Батько промацував дорогу ціпком. Непогана думка, особливо якщо врахувати, що вони не знають, куди йдуть.

На наступному повороті Гумбольдт зупинився. Він

важко дихав, на чолі виступив піт.

— Невеликий перепочинок, — заявив він. — Ковток води й шматок хліба кожному.

Усі мовчки сіли. Оскар витягнув ноги й ковтнув із фляги. Гумбольдт покопався в рюкзаку і вийняв кілька вимірювальних інструментів.

— Що ти робиш? — важко дихаючи, поцікавилася Шарлота.

— Мені потрібно виміряти атмосферний тиск, температуру та вміст кисню, — відповідав дослідник. — Спуск ризикований. Цілком можливо, що ми потрапимо в зону з метаном або вуглекислим газом. І помітимо, коли буде вже занадто пізно. — Він подивився на показання інструментів і задоволено кивнув: — Повітря, схоже, у порядку.

Шарлота витягнула шию:

— А атмосферний тиск?

— Піднявся на 37 мілібарів, що відповідає висоті приблизно трьохсот метрів над рівнем моря. Ступінь стиску, приблизно, залишається постійним. Температура турбує мене набагато більше. Вона піднялася на два градуси.

— Що в цьому небезпечного? — здивувався Оскар. — Це ж добре, що стає тепліше, а не холодніше.

— На жаль, ні,— відповів Гумбольдт. — Зазвичай стає прохолодніше. Якщо температура піднялася на трьохстах метрах на два градуси, це означає, що ми наближаємося до джерела тепла. До магми або чогось подібного. Тільки підрахуй, як підніметься температура, якщо ми спустимося на дві або три тисячі метрів. Ми перебуваємо у вулканічній зоні.

Оскар промовчав. Над цим він не замислювався.

Вони продовжили шлях, дихати ставало дедалі важче. Гумбольдт мав рацію. Температура стала справжньою проблемою. Їм доводилося часто зупинятися, щоб попити. Вони спустилися вже майже на тисячу метрів, а кінця шляху все не було видно.

— Як ці істоти можуть так швидко пересуватися? — прохекав Оскар. — Мені здавалося, що такими темпами ми їх швидко наздоженемо.

— Не забувай, що вони живуть тут уже тисячу років, — відповіла Шарлота. — Сутулість, характерні риси черепа, копита. Це їхній життєвий простір. Після всього, про що ми дізналися, можна зробити висновок, що ці істоти пристосувалися до життя на глибині. Включаючи й високу температуру.

— У мене вже пухирі на ногах, — поскаржився Оскар. — Скільки нам іще йти? Я так утомився, що, здається, можу лягти й відразу ж заснути.

— Нам усім потрібен відпочинок, — сказала Еліза. — Карле Фрідріху, ти не забув, що ми очей за ніч не зімкнули? Нагорі, напевно, вже ранок.

— Так, ви маєте право відпочити, — погодився дослідник. — Мабуть, я захопився й забув, що ми вже кілька годин на ногах.

— Яка зараз година? — запитав Оскар.

— Шоста тридцять, — відповів Гумбольдт. — Саме час відпочити. Отже, вирішено. У найближчому зруч- ному місці розіб’ємо табір і ляжемо спати.

Усі втомлено кивнули.

Мандрівники пройшли ще метрів двісті й знайшли зручну нішу, що відповідала всім вимогам. Невеликий бічний коридор, що закінчувався метрів через п’ятнадцять.

Вони закинули туди рюкзаки, розстелили ковдри й нашвидку перекусили. Ні в кого, схоже, не було апетиту. Темні важкі скелі немов хотіли їх розчавити.

— Що будемо робити, якщо хтось з’явиться? — запитав Оскар. — Чи не потрібно залишити вартових?

— Не думаю, що істоти вирішать зараз вибратися.

Нагорі день. А якщо й піднімуться, сподіваюся, вони нас не помітять, — відповів Гумбольдт. Якщо тебе це заспокоїть, я попрошу Вілму нам допомогти. — Він звернувся до маленької пташки, що дивилася на нього дуже уважно: — Ти зможеш не поспати кілька годин? Зараз ти єдина з нас, хто встиг здрімнути. Крім того, ти набагато краще чуєш у темряві. Зробиш нам послугу?

— Вілма спостерігатиме, — пролунало з лінгафона. — Не турбуйся. У Вілми гарні вуха.

Дослідник погладив пташку по голові:

— Я знав, що на тебе можна покластися.

Оскар поклав голову на рюкзак. Трошки незручно, але краще, ніж зовсім без нього. Шарлота лежала поруч із ним. У слабкому світлі лампи він бачив, що очі дівчини розплющені.

— Ти не втомилася? — запитав він.

— Утомилася, — прошепотіла Шарлота. — Але щоразу, коли я заплющую очі, бачу її обличчя.

— Лєни?

Вона кивнула. В очах у неї заблищали сльози.

— Цей погляд, коли її забирали. У ньому було стільки страху й безпорадності. Я погано поводилася стосовно неї. Просто жахливо. Сподіваюся, ми незабаром побачимося й помиримося.

— Так і буде, — прошепотів Оскар. І з посмішкою додав: — Ніколи ще в мене не закохувалися відразу двоє дівчат. Таке буває тільки раз у житті. Мені сподобалося.

— Вірю тобі на слово, — блиснула в темряві посмішка.

— Спи спокійно, — тихо сказав юнак і торкнувся її руки. — Завтра буде новий день.

Шарлота відповіла на рукостискання, несміливо посміхнулася й перевернулася на інший бік.

Яким би втомленим не був Оскар, заснув він не відразу. Перед його очима стояло обличчя Лєни.

Прокинувся він від того, що відчув, як щось полоскотало вухо. У якусь жахливу мить він вирішив, що під ковдру пробрався пацюк, але тут почув перекручений динаміком голос Вілми.

— Прокидайся скоріше, — прошепотіла вона. — Тут хтось є.

Оскар миттєво прокинувся. Скільки він проспав? Юнак почувався бадьорим і відпочилим. Одна з ламп ледь горіла. Очі Вілми поблискували, немов дві зірки в чорнильно-чорному небі.

— Шум? Де? — він нічого не чув.

— Ходімо, — Вілма кинулася вперед, але зупинилася. — Лампа.

Оскар оглянувся на сплячих друзів, узяв одну індукційну лампу й поспішив у темряву за своєю маленькою подругою. Кілька обертів індукційної котушки — і він знову міг дещо бачити.

Метрів за сто від основного коридора височів дивний предмет. Це могла бути статуя або скульптура. Оскар наблизився й провів пальцями по грубому камені. Зображення чогось середнього між людиною та козою. Істота стояла на колінах, витягнувши вгору передні лапи й підвівши голову. Згорблена спина, така худа, що видно було кожен хребець. На довгій шиї сиділа витягнута морда з коротким носом. Пара вузьких очей, пара коротких закручених рогів і гострі вуха. Фігура була витесана дуже грубо й виглядала давньою. Оскар упізнав істоту, яку бачив під час нічного нападу на Поронг, і здригнувся. Зображення кам’яного.

— Ти це мені хотіла показати?

— Ні,— відповіла Вілма. — Тихо.

Оскар прислухався. З темряви долинав дивний шум. Глухе ричання або хрипи. Волосся стало сторч.

— Ходімо, — прошепотіла Вілма й побігла вперед.

Оскар хотів крикнути, щоб вона повернулася, але було вже запізно. З жахом, якого він іще ніколи не відчував, він пішов за пташкою. Зір у Вілми набагато кращий, ніж у нього. Якщо вона не боїться, треба їй довіряти. З іншого боку, бажання зрозуміти, що це за шум, було сильнішим за страх.

Зовсім скоро він наздогнав Вілму. Вона стояла над купою сміття в кутку штольні. Шум явно долинав звідти. Невже це хрипіла якась тварина? Раптом він помітив знайомі предмети.

Шкіряна сумка, мішок, фляга з водою і… червона шапка з темно-зеленим помпоном.

— Нехай мені біс… Лілієнкроне, чорт забирай…

Закінчити він не встиг. Розбуджений криками юнака, учений підскочив і наставив на нього гвинтівку. Тишу розірвав постріл. На щастя, Оскар не розгубився і вчасно відскочив. Куля влучила в кам’яну стіну й відрикошетила. Перш ніж учений устиг перезарядити гвинтівку, Оскар кинувся до нього. Лілієнкрон виявився несподівано дужим. Зав’язалася бійка, під час якої Оскар зазнав би поразки, якби до нього не прийшли на допомогу. Лілієнкрона схопив Гумбольдт і притиснув до стіни.

— Попався, клятий зраднику!

— Відпустіть мене, грубіяне! Як ви смієте? — але як

не борсався Лілієнкрон, звільнитися із залізних обіймів

Гумбольдта він не міг. Нарешті, дослідник опустив

Лілієнкрона на землю, попередньо роззброївши.

Учений хрипів, схопившись за горло:

— Я… не зробив… нічого… незаконного.

— Нічого? А це як назвати? Крадіжка чужої власності, дезертирство і зрада? Не кажучи вже про те, що ви залишили нас у хвилину небезпеки. До ваших злочинів додається ще й боягузтво.

— Я не знав про небезпеку, — заперечив учений. — Я вирішив тільки продовжити дослідження. Це моє відкриття. Я першим виявив Лемурію. І нікому не поступлюся цим правом. Це справа всього мого життя. Крім того, я нічого не крав. Усе це мої речі. Нічого вашого я не взяв.

Еліза підняла руки:

— Давайте заспокоїмося? У мене таке відчуття, що нам потрібно добре поговорити. — Вона повернулася до молодих людей: — Оскаре, Шарлото, принесіть, будь ласка, наші речі. Покваптеся і швидше повертайтеся. А ми з Карлом Фрідріхом поки спробуємо розібратися, що сталося. Сподіваюся, у вас знайдеться пояснення, професоре?

Коли Шарлота з Оскаром повернулися, вони застали самий розпал дискусії.

— Що це за дурниця з Лемурією, професоре? — гримів Гумбольдт. — Не хочете ж ви сказати, що вірите у всю цю дурню, у порожній світ?

— Тоді як ви це поясните? — Лілієнкрон потягнув дослідника до статуї.— Схоже, питання, з ким ми маємо справу, — із чудовиськами чи мислячими істотами, — відпадає саме собою. Тварини не створюють творів мистецтва. Образ самого себе — це завжди знак розвинутої культури. Можемо виходити з того, що йдеться про розумних живих істот.

— Але це ще не доводить, що існує імперія Лемурія.

Лілієнкрон поклав руку на статую:

— Вам про щось говорить ім’я Філіпа Склатера?

Гумбольдт похитав головою:

— Ніколи не чув.

В очах Лілієнкрона затанцювали вогники:

— Склатер був адвокатом і зоологом. Кілька років тому він написав статтю в «Квотерлі джорнал оф саєнс» про лемурів. Лемурів, які живуть на Мадагаскарі, можна знайти і в Індії, і в Малайзії. Хоча ці тварини не вміють плавати, вони якимсь чином подолали моря й океани. Існує теорія, що вони перепливли на стовбурах дерев, але кожний, хто подивиться по мапі, яка то величезна відстань, зрозуміє, що це дурниця. Склатер дійшов логічного висновку, що між цими трьома місцями колись існував зв’язок. Що вони були частиною континенту, який пізніше затонув. Схожа теорія існує й для Тихого океану. Її висунув дослідник Огюст ле-Плонжон, який проводив розкопки в місті майя Чичен-Іці. Він упевнений, що майя були предками давніх єгиптян. І тому є ба-гато доказів, включаючи форму пірамід. Але знову виникає питання, як вони подолали таку велику відстань. І теж напрошується висновок, що була якась частина суші, що з’єднувала ці два місця. Затонулий континент. Одні називають його Лемурією, інші просто Му. Його так ніколи й не знайшли.

— Тому що він ніколи не існував, — заперечив Гумбольдт. — Восьмий континент — фікція.

— Як ви дійшли такого висновку? Подивіться на факти! — Лілієнкрон узяв аркуш паперу й накидав карту: — Що, коли континент затонув, і ззовні залишилися тільки гірські вершини? Бачите, Ява розташована саме посередині між цими двома гіпотетичними країнами. Саме тут ми зіштовхнулися з розумною формою життя, якої жодного разу не помітили й не описали протягом останніх тисячі років. Життя, що існує в глибині. Вас це не змушує замислитися? Такі істоти ні сіло ні впало не стануть з’являтися ночами. Вони мають розвиватися тисячі, якщо не мільйони років. Непомітно, крок за кроком. І зрештою виявляється, що це не якісь тварини, а розумні істоти із власною культурою.

— І ви стверджуєте, що тут була Лемурія? Смішно.

— Не тут, — Лілієнкрон указав на землю: — Під нашими ногами. Я помітив, що створіння піднімаються із глибини шахти, але поки, на жаль, не знайшов входу. Тому заліг у засідку, щоб дочекатися наступної групи й дізнатися, куди вони повертаються.

— Лєну викрали, — вигукнув Оскар. — Вони забрали її з собою.

— Я вже пояснив професорові, що сталося, — сказав Гумбольдт. — Він у курсі всіх останніх подій.

— Так, і мені дуже шкода, — відповів учений. — Якби я знав, що Бхамбан виявиться таким пацюком, я б не кинув вас напризволяще. Просто я думав, що зобов’язаний захистити своє відкриття.

— Особисто я вважаю існування перешийка між Африкою та Індією дурницею. Я прихильник теорії дрейфу материків, — заявив Гумбольдт. — Але змушений погодитися, що у вашій теорії є своя принадність. Природно, я не можу схвалити ваших дій. Ця експедиція перебуває під моїм командуванням, і не можна ось так просто робити те що заманеться. Але зараз ви нам потрібні, тому пропоную зарити сокиру війни, поки не дізнаємося, куди повели Лєну. Крім того, я вам обіцяю, що коли затонула імперія перебуває під нашими ногами, то тільки вам, і нікому іншому, дістанеться честь першовідкривача. Домовилися?

— Домовилися! — посміхнувся Лілієнкрон.

Ще за тисячу метрів коридор закінчився. Точно так, як і говорив Лілієнкрон: ніякого спуску, ніякого відгалуження. Нічого. Ні отвору, ні дверей — ніякого натяку на те, куди йти далі. Здавалося, що до останньої хвилини архітектори втратили бажання продовжувати коридор. Лампи освітлювали голу, гладку скелю.

Гумбольдт опустив рюкзак на землю й провів пальцями по грубо обтесаному камені.

— Що це? Тупик?

— Може, ми пропустили поворот? — запитала Еліза.

— Ні,— заперечив Лілієнкрон. — Я повертався й оглядав усе ще раз. Звідси до скульптури немає жодного відгалуження. І подивіться сюди, — він указав на землю.

У світлі ламп вони побачили величезні відбитки копит із пазурами.

— Виходить, мають бути потаємні двері,— промовив Оскар. — Інших варіантів не залишається.

— Я теж дійшов такого висновку, — погодився Лілієнкрон. — Питання тільки, як вони відчиняються.

Усі розійшлися в різні боки й оглянули тупик сантиметр за сантиметром.

Раптом почувся шум. Він долинав із великої глибини. Гумбольдт здивовано глянув на свою команду:

— Що ви зробили?

Земля під ногами затремтіла. Пробігла тріщина. Така рівна, начебто її прокреслили під лінійку. Потім земля опустилася. Спочатку на кілька сантиметрів, потім значно нижче. На якусь мить усі завмерли від жаху. Плита, на якій вони стояли, поринула в глибину.

— Підйомник! — вигукнув Лілієнкрон. — Щось на кшталт підйомника!

— Але як він почав рухатися?

— Гадки не маю. Імовірно, під нашою вагою. Я сам був занадто легким, щоб зрушити його.

— Зупиніть цю бісову штуку! — крикнула Шарлота. — Зробіть щось!

— Не вийде, — відповів Гумбольдт. Вітер тріпав йому волосся. — Немає нічого, схожого на гальмо. А голими руками її не зупиниш.

Дивлячись на кам’яні стіни, що мигтіли повз них, Оскар мимоволі відступив назад. При світлі ламп було видно, як змінюється гірська порода. Скеляста поверхня нагадувала наждаковий папір. Повітря зі свистом кружляло по шахті й куйовдило волосся. Стояв жахливий гуркіт. Температура безупинно піднімалася. На лобі в мандрівників виступив піт.

Вони опускалися усе глибше й глибше. Оскар відчував, як збільшується атмосферний тиск. Начебто його стискала величезна рука.

Гумбольдт дістав барометр і подивився на стрілку.

— Господи, — вигукнув він. — Тільки подивіться! Ми зараз нижче морського дна. Одна ціла дві десятих бару. Ми перебуваємо в товщі земної кори, і я навіть не уявляю, скільки нам іще опускатися.

— А яка кора завтовшки? — в Оскара стислося серце.

Думка про розжарену лаву позбавляла будь-якої надії.

— Передбачається, що приблизно сорок кілометрів, причому під континентами вона товща, ніж під океаном.

— А після неї?

— Під земною корою температура досягає декількох тисяч градусів. У таких умовах не може існувати нічого.

— І що, під корою зовсім нічого немає?

— Що ти хочеш сказати?

— Згадав теорію Джона Кліва Сіммса про концентричні кола. Книга про порожній світ.

Лілієнкрон підняв брови:

— Ти читав Сіммса?

— Звісно, — відповів Оскар. — І Жуля Верна теж.

Ця теорія надихнула його на створення роману «Подорож до центру Землі».

— І що ти про це думаєш?

— Мені така точка зору здається цікавою, — відповів Оскар. — Але мене ніхто більше не підтримує.

Лілієнкрон просяяв:

— О! Ця родина ще не вся занапащена! Як мінімум одна людина з неї виділяється, — він схопив руку Оскара. — Вітаю, мій хлопчику. І ласкаво просимо до клубу вільнодумців.

— Так, але що, як ми просто падаємо в порожнечу?

— Заспокойся, мій любий. Той, хто побудував цей підйомник, напевно подбав про те, щоб він десь зупинився. Інакше придумувати його не було ніякого сенсу.

Цієї миті пролунав сильний гул. Земля затремтіла, начебто на них ось-ось обрушиться скеля. Швидкість, із якою проносилися повз них кам’яні стіни, стала помітно меншою. Ніяких сумнівів — вони зупинялися. Кінець подорожі вже близько.

Усі замовкли. Еліза, Шарлота й Оскар обмінялися переляканими поглядами. Гумбольдт і Лілієнкрон розгублено дивилися на стрімку поверхню. Підйомник опускався дедалі повільніше. Ще кілька метрів — і вони на місці.

Раптом промайнув отвір. Щілина в кам’яній стіні, за якою можна було побачити інший світ. Зовсім коротка мить, але і її вистачило, щоб мандрівники застигли від подиву. Ще раз промайнув отвір. Цього разу він був більшим. Широко розплющивши очі, п’ятеро друзів дивилися на дивну місцевість під ногами. В обличчя вдарив гарячий вітер. Оскару відібрало мову.

— Кажеш, що порожнього світу не існує, батьку? — нарешті сказав він.

Гумбольдт мовчав. На його обличчі, освітленому червоним світлом, застигло безмежне здивування.

Світ під ногами був порожнім і хаотичним. Чорні гори, коричневі пагорби, жовті пустелі, залиті світлом червоного палаючого сонця. Первісні дикі пейзажі з гарячими озерами, отруйними клубами пари й палахкотливими туманами. Ландшафт, що найбільше нагадував пекло, — таким, яким його уявляв Оскар. Навіть картини Ієроніма Босха, які він бачив на діафільмах у бібліотеці батька і які завжди розглядав із трепетом, тьмяніли перед цією панорамою. Вона могла виникнути тільки у хворій уяві.

Коли підйомник із гуркотом зупинився, мандрівники мовчки вийшли. Досі Оскару здавалося, що це просто декорації, але тепер він переконався, що все справжнє. В обличчя дихнув сухий вітер. Над землею здіймалися хмари пилу. У повітрі пахло спекою та сухістю. Високі стрімкі скелі оточували їх. Здавалося, сильний вітер утиснув скелі в пісок.

Ґрунт під ногами нагадував дрібний червонуватий пил із жовтими вкрапленнями. Між піщинами поблискували кристали завбільшки з ніготь великого пальця. Оскар підняв один, щоб розглянути ближче. Бездоганний камінь із гострими краями й ідеально гладкими гранями. Поряд лежало ще кілька схожих, деякі навіть завбільшки з кулак.

Лілієнкрон зробив кілька кроків і підняв голову. Небо тьмяно світилося оранжево-червоним.

— Ну, чи не фантастика це? — пробурмотів він. — Прекрасніше, ніж бачилося мені в найсміливіших снах.

— Ну так… прекрасно… — Шарлота теж трохи пройшлася. Її вузькі ступні тонули в піску. — Що це за місцевість? Ніколи не бачила нічого подібного.

— Схоже на пустелю, — додала Еліза. — На Яві є пустелі?

Гумбольдт повільно похитав головою:

— Ні, наскільки мені відомо…

— Питання має звучати не «на Яві», а «під Явою». Не забувайте, де ми.

— Ось це й не дає мені спокою, — сказала Еліза. — Навряд чи ми під землею. Це небо…

— Це не небо, — заперечив Лілієнкрон.

— Що ж це таке? — Еліза подивилася нагору. — Ми всі його чудово бачимо.

Лілієнкрон поліз у сумку:

— Ми під землею. А під землею неба не буває.

Оскар остаточно заплутався.

— Подивіться самі,— сказав учений і показав барометр. — Якщо вірити його показанням, ми перебуваємо на глибині дванадцять тисяч метрів нижче рівня моря. Глибше, ніж ступала нога людини.

— Це, мабуть, помилка, — не погодилася Еліза. — Прилад зіпсований. Ми на свіжому повітрі. Над нами червоне сонце.

— Ні, ви помиляєтеся, — завірив її Лілієнкрон. — Прилад працює бездоганно. Але якщо ви мені не вірите, у нас є ще один. Можливо, він розвіє ваші сумніви.

Він витяг довгастий предмет, схожий на банку для сигар. Збоку в нього світилася шкала.

— Це гравіметр. Він вимірює силу земного тяжіння в певній точці Землі. На висоті рівня моря стрілка стоїть на одиниці. Середнє прискорення — 9,81 метра за секунду у квадраті. Високо в горах сила ваги зменшується, стрілка опускається нижче. А тут? Що ви бачите?

— Одна ціла дві десяті,— підрахував Оскар. Він насупився. — Що це означає?

— Це означає, що наша вага збільшилася. А саме на одну цілу дві десяті. Якщо раніше ви важили сімдесят кілограмів, то тепер — вісімдесят чотири. Втім, це стосується кожного з нас. Ми всі стали важчими.

Ви це відчуєте, якщо спробуєте пробігтися. Можу вас завірити, що зараз ми набагато ближче до ядра Землі, ніж раніше.

— Але… якщо це не поверхня Землі, тоді що? — Оскар ніяк не міг зібратися на думках і обернувся до батька. — Що скажеш?

Гумбольдт вимучено посміхнувся.

— Схоже, Сіммс не так уже й помилявся. Це порожнеча глибоко під землею. Величезна печера[6].

Обличчя Лілієнкрона осяяла тріумфальна посмішка. Він хотів щось сказати, але промовчав. Схоже, йому було приємно, що затятий супротивник із ним погодився.

— Але якщо ми під землею, звідки тоді світло? — не відступала Еліза, якій не хотілося так просто здаватися. — Схоже на сонце, але це, звісно, неможливо.

— Імовірно, шар розжареної гірської породи, — відповів Лілієнкрон. — Пам’ятаєте, як спекотно було, коли ми спускалися? Може, десь близько була лава. Виходить, тут унизу нас очікує не ультрафіолетове випромінювання, а теплове, інфрачервоне.

— Щонайменше, це пояснює температуру, — сказав Оскар, який почувався сиром, що розтанув на сонці.

Цієї миті за ними пролунав гуркіт. Підйомник кілька разів здригнувся і злетів нагору.

— Ні!

Вони кинулися назад, але занадто пізно. Підйомник зник у вертикальному коридорі всередині стрімкої скелі.

Оскара охопив розпач. Якби не було так спекотно, він би розридався.

— Поїхав. От дідько!

Пошуки іншого підйомного механізму не увінчалися успіхом. Нічого не було. Вони тут застрягли.

Усі відразу перейнялися ситуацією. Вони — чужинці в незнайомій країні й навіть не підозрюють, які небезпеки на них чатують.

Гумбольдт зняв із плеча арбалет і перевірив запас стріл. Лілієнкрон зробив те ж саме.

— Дивіться, — указала на землю Шарлота. — На піску було чітко видно довгастий відбиток копита. — Вони прибули сюди. Сліди ведуть у тому напрямку, — вона махнула в пустелю.

Гумбольдт кивнув і рішуче скомандував:

— Ну що ж, по одному ковтку води — і в дорогу!

Лєна відчула, що іще трохи, і з нею трапиться істерика. Спека, постійна тряска, спрага — все це складно винести. Її тягла одна з істот, перекинувши через плече, і вона втратила всяке почуття часу. Очі їй зав’язали брудною ганчіркою, відтак бачити вона нічого не могла. Досі вона не відчувала нічого, крім паніки та страху, але тепер стали яскравіше проявлятися інші відчуття. М’язи заклякли, горло пересихало, голова гула, начебто її стукнули молотом. Дівчина засмикалася й затріпала ногами.

— Відпустіть мене, — кричала вона. — Я хочу вниз, зараз же! Поставте мене на землю. — Потім більш тихим голосом вона додала: — Я не намагатимуся втекти. Мені просто потрібний ковток води… й у туалет.

Вона ніяк не очікувала, що її викрадачі хоч якось відреагують, і дуже здивувалася, коли її відпустили, і вона гепнулася головою прямо в пісок. На коротку мить дівчина розгубилася, але відразу відчула, що з очей знімають пов’язку. Стало страшно. Досі вона ще й не бачила як слід своїх викрадачів. Уночі, коли її забрали, стояла непроглядна темрява. У світлі зір можна було розглянути тільки неясні контури. Великі, набагато більші, ніж звичайна людина, з дивними пропорціями. Її зв’язали, зав’язали очі. Лєна не знала, скільки часу минуло. Вона знепритомніла. Коли отямилася, вони ще йшли. І якщо вона правильно пам’ятає, зараз була перша зупинка за всю подорож.

З обличчя зірвали ганчірку. Пролунав голос, що ричав. Схоже на запрошення. Вона змахнула пісок із вій і розплющила очі.

Істота була сірою. Сірою, як камінь, але все ж таки не схожою на нього. Зовсім не схожою вона була ні на гору, ні на скелю. Скоріше деформована людина зі шкірою рептилії та козячою мордою. У неї були довгі тонкі руки, на які вона спиралася при ходьбі. Впала грудна клітка й сутулі плечі. На спині, руках і плечах — нарости. Ноги, жилаві й натреновані, закінчувалися копитами, які переходили в гострі пазурі. Навколо стегон була шкура, підперезана шкіряними стрічками. Було у вигляді істоти щось мавпяче, хоча до родини приматів вона явно не належала. На голові в неї були довгі закручені роги, очі похмуро світилися червоним, так само, як і дивне небо над головою.

Погляд чудовиська був таким загрозливим, що дівчина відвела очі. Саме таким вона уявляла собі чорта в казках. Власне, казки вона просто обожнювала. Про чорта й селянина, про чорта й три золоті волосинки — вона знала їх напам’ять. Колись Оскар читав їй старий збірник казок. «Чую, людським духом пахне!» — проказував чорт у казках.

І тепер він був просто перед нею — нечистий дух, сатана, Люцифер. І не один, а з братами.

Дівчина подолала страх і вимовила:

— Мені… мені потрібно попити. Спрага, розумієте? Буль-буль! — вона показала, начебто підносить до губ посудину.

Істоти видали набір дивних звуків. Одна з них вийняла вузлик і розв’язала його. Шарлота б сказала, що в ньому не було нічого цінного. Мертва курка, кілька плодів, штучні перли та кинджал. Мотлох, що його король Бхамбан приклав до жертви. Погляд Лєни впав на прикрашену строкатими камінцями посудину з гарбуза.

— Можна?..

Той, хто її ніс, — трохи старший, із короткими ногами та роздвоєними копитами — витріщився на неї своїм пронизливим поглядом. Замість того, щоб повторити прохання, дівчина обережно присунулася ближче. Істота стежила за кожним її рухом. Вона схопила пляшку, вийняла пробку й приставила до губ. Зробила ковток і відразу виплюнула. Це не вода. Якийсь сік, що, до того ж, забродив. Але спрагу потрібно було вгамувати, яким би огидним на смак не був цей напій. Вона змусила себе проковтнути рідину. Незабаром вона вже жадібно ковтала. Випила все, до останньої краплі. Закрила пляшку корком і поклала назад.

— Дякую, — злегка сп’янівши, сказала вона. — Мені полегшало. Але в мене є ще одне прохання.

Алкоголь розв’язав язик і заглушив страх. Але як пояснити цим істотам, що їй потрібно зробити?

У неї з’явилася ідея. Вона намалювала на піску пальцем потрібну картинку, потім указала пальцем спочатку на себе, потім на валун завбільшки з людину зовсім неподалік від доріжки. Здається, істота її зрозуміла. Вона зняла з пояса сумку й витягла з неї нашийник, до якого кріпився тонкий, але міцний на вигляд ланцюг завдовжки в кілька метрів. Лєні ця штука нагадала собачого повідця. Істота хрокнула й указала на нашийник.

Вона кивнула й надягла його на шию. Тут дівчина помітила, що на ній і досі надіто лінгафон. Тільки, здається, з цими істотами він не працює. Вона застебнула нашийник. Істота підійшла ближче й зафіксувала нашийник замочком. Ключ від нього вона поклала в сумку. Лєна зневажливо скривилася. Сморід, що виходить від цих створінь, ледве можна було витерпіти. Їхня шкіра тхнула гнилим м’ясом і прогірклим маслом, а дихання, що виривалося з пащі,— сіркою.

Дівчина підвелася й пішла до скелі. Що з ногами? Можливо, це через те, що вона довго не ходила? Але, швидше за все, винний алкоголь. Пусте. Те, що потрібно було зробити, не можна було відкладати.

Вона зникла за брилою і присіла навпочіпки.

Зробивши свої справи, вона встала й повернулася до викрадачів. На неї з надією дивилися п’ять істот.

— Усе гаразд, — завірила їх вона. — Можемо йти далі. Якщо ви не проти, я б із задоволенням пішла пішки.

— Послухай, Оскаре… — Шарлота насилу крокувала по піску поруч із Оскаром. — Ця теорія щодо порожнього світу… Маю зізнатися, мені стало цікаво. Не міг би ти про неї розповісти? Я б хоч трохи відволіклася від цих безнадійних пейзажів, — утомлено посміхнулася вона.

Оскар потер очі, намагаючись позбутися піску.

Дорога йшла через іржаво-червону пустелю, завалену сірим камінням. Тут не було ані трави, ані квітів, ані кущів. Марними б виявилися й пошуки струмка або болота. З піску стирчало тільки кілька дивних сірих дерев, що нагадували труби. Повівав гарячий вітер і засипав очі, рот і ніс піском. Оскар вийняв носову хустку й висякався.

— У 1818 році Джон Клівс Сіммс[7] припустив, що Земля складається з порожньої оболонки, товщина якої становить приблизно тисячу триста кілометрів. Він уважав, що на Північному й Південному полюсах є отвори, крізь які можна потрапити до внутрішньої частини. Там, нібито, перебувало маленьке сонце, що дає тепло і світло мешканцям.

— А чому тоді люди не падають усередину й не згоряють на сонці?

— Через відцентрову силу. Сіммс уважав, що життя всередині Землі розвивається на внутрішній поверхні. Зовсім як вода, що притискається до стінок склянки, якщо почати її обертати. Він провів експеримент. Розрізав глобус, наповнив його двадцятьма літрами гіпсу й обертав його, поки гіпс не затвердів. Результат виявився просто вражаючим. Гіпс прилип до внутрішнього боку глобуса, а всередині утворилася порожнеча.

— Але ж ми не стоїмо на голові,— заперечила Шарлота. — Принаймні, наскільки я зрозуміла з показань гравіметра. Земне ядро усе ще під нашими ногами. Має бути інше пояснення цієї порожнечі.

— Порожнє магматичне вогнище, — охоче втрутився в бесіду Лілієнкрон.

— А магма куди поділася?

— Нагору, — указав пальцем учений. — Ви не забули, що ми перебуваємо під одним із найактивніших вулканів світу? Ява — вулканічний острів. Як і решта островів того ж походження, вона колись піднялася з моря, збільшувалася й охолоджувалася. Матеріал, із якого складається острів, повинен був звідкілясь узятися.

— Ви гадаєте, що ми зараз у тій порожнині, де колись була Ява? — не витримав Гумбольдт. — Чули б ви себе з боку. Це абсурдно. Ні, це…

— Смішно? — посміхнувся Лілієнкрон. — Так само, як ваша теорія про дрейф континентів? Погодьтеся, Гумбольдте, перебуваючи тут, важко знаходити аргументи. Ми обоє схильні до крайностей. Правда ж, імовірно, перебуває десь посередині.

Гумбольдт замислився, добираючи слова, нарешті, кивнув.

— Прийнято, — погодився він. — Зараз нічого кращого мені на думку не спадає. Нам потрібно більше інформації.

— Поділяю вашу думку, любий колего. І радий, що у вирішенні таких важливих питань на моєму боці компетентний учений. Але спочатку все ж таки потрібо подумати про те, що ми маємо. Потрібна вода. Запаси вичерпуються, а за такої температури дуже хочеться пити. Хтось уявляє, як її знайти?

Гумбольдт похитав головою. Оскар теж не мав ані найменшого поняття. Лілієнкрон розгледівся довкола, перевернув кілька каменів, зазирнув у тріщини в ґрунті, але нічого не знайшов. Ані найменшого натяку на вологу. Це місце сухіше, ніж пустеля!

— Ну, нічого не поробиш, — сказала Еліза. — Десь ми її все ж таки знайдемо. Не можна втрачати надію.

Потрібно просто краще придивитися. Можливо, коли стемніє й стане прохолодніше, впаде роса.

Але темніше не ставало.

І прохолодніше теж.

Немов упіймані божевільним велетнем і посаджені в банку комахи, вони втомлено брели крізь нескінченну пустелю, спотикаючись і знесилюючись.

— Чи не можна влаштувати привал? — важко дихаючи, запитала Шарлота за деякий час. — Будь ласка! Мені потрібно поспати, і пити хочеться.

На дівчину жаль було дивитися.

Гумбольдт оглянувся.

— Гаразд. Привал. Ген там щось на кшталт дерева, а під ним, здається, тінь. Можливо, знайдемо там і воду. Повинна ж ця рослина якось підтримувати життя.

Вони ледь допленталися до дивної рослини й опустилися на гарячий пісок. Мандрівники зовсім знесилилися.

— Відпочивайте, — запропонував Гумбольдт, — а я поки що огляну околиці. Можливо, пощастить, і я знайду джерело.

Але як би він не намагався, щоб слова звучали оптимістично, Оскару здалося, що він і сам собі не вірить. Щоправда, зараз йому було байдуже, у що батько вірить. Терміново був потрібен відпочинок. Усе інше відійшло на другий план.

Щойно вони притулилися до шкірястого стовбура пустельної рослини, налягла свинцева втома. Лілієнкрон, Еліза й Шарлота відразу провалилися в сон. Оскар іще намагався опиратися й тримати очі розплющеними, але це було неймовірно важко. Запаленими очима він вдивлявся в оранжево-червоне небо. Куди повели Лєну? Чи побачать вони її знов?

Голова гула. Та ледь він зібрався перевернутися на бік, почув дивний звук, неначе десь шкреблися. Юнак недовірливо підвів голову. Шум долинав із-під каменю за декілька метрів від рослини. Це не Вілма, — вона спала, улаштувавшись у зігнутій руці Елізи.

Оскар зі стогоном підвівся. За однією з великих кам’яних брил щось ворухнулося. Він повільно взяв гвинтівку Лілієнкрона. Геолог міцно спав. Відсутності зброї він би навіть не помітив.

Істота знову зашкреблася і хрокнула.

Оскар підкрався ближче. Там, де лунав шум, над піском виднівся панцир. Власне, це була тільки половина панцира. Друга половина містилася під каменем. Шестеро дужих, укритих щетиною лап, розгрібали пісок. Істота була така зайнята, що Оскара навіть не помітила.

Юнак підняв камінь і кинув його у тварину.

Камінь зі стукотом відскочив від панцира.

Істота блискавично сховалася в панцир. Звідти долинуло люте шипіння. Тепер Оскар міг роздивитися її краще. Вона нагадувала мокрицю, тільки набагато крупнішу, і ніг у неї було менше. Спереду в неї стирчали два гострі різці, а праворуч і ліворуч розмістилося по декілька очей, що злісно дивилися на Оскара.

Юнак здригнувся. Істота страшенно нагадувала гігантських монстрів, із якими вони боролися в Перу. Ніколи б він не подумав, що десь іще у світі можуть існувати подібні створіння. Одне точно: це тварина, і, як і будь-якій тварині, їй потрібно пити. Юнак згадав, як колись читав розповідь Гумбольдта про одну з його подорожей. Батько описував, як бушмени Калахарі визначали місце джерела. Вони ловили павіана й годували його солоною їжею. Коли тварина починала відчувати спрагу, її відв’язували й відпускали. Мавпи завжди знають, де шукати воду. Вони її носом чують, як і багато інших тварин. Можливо, ця мокриця теж?

Оскар озирнувся. Солі в нього не було, але придумати щось можна. Він обережно потягнувся до сумки з продовольством. Згадав про неймовірно гостре рисове печиво, що його дав їм із собою Дималь. Усі його скуштували й, зі сльозами на очах, зійшлися на тому, що ласувати ним можна тільки тоді, коли нічого іншого вже не залишиться. Щоправда, Вілмі, яка завжди харчувалася не так, як усі, воно дуже сподобалося.

Оскар порився в сумці й витяг пакет. Кінчиками пальців він захопив три печива, розкришив їх і кинув гігантському створінню. Комаха, або чим там воно було, подивилася у бік ласощів. Напевно, не знала, як ставитися до чужої їжі. Нарешті, нахилилася вперед, схопила лапою шматочок і потягла в пащу. Оскар почув, як запрацювали жвали. Ледь покінчивши з першим шматком, істота потягнулася до наступного. Схоже, їй сподобалося. Оскар, що очікував іншої реакції, розчаровано зітхнув. У цього жука міцний шлунок! Юнак вийняв іще печива й кинув його цілком. Одне за одним вони з хрускотом зникли в роті комахи. Тільки після п’ятого печива вона зупинилася. Застигла на декілька секунд, дивно задерла вгору голову, неначе прислухаючись. І раптом різко підстрибнула, оббігла пару кіл і метнулася до Оскара. Той від жаху кинувся убік. Йому здалося, що монстр зараз на нього накинеться і вкусить, але нічого подібного не трапилося. Істота з писком кинулася до рослини. Спочатку юнак вирішив, що вона хоче там сховатися, але комаха вгризлася в кору. За кілька секунд вона вже відгризла досить великий шматок. Оскар зачаровано дивився, як збільшується діра.

Ось тут усе й відбулося.

Неначе бочку прорвало! На тварину полився потік прозорої світлої рідини. Сік витікав, булькаючи й пінячись, і розтікався по піску, забарвлюючи його в темний колір. Юнак не розгубився. Він схопив жука, відтягнув його подалі в пустелю й перекинув на спину, щоб той не зміг перевернутися. Істота обурено закрутилася. Зі стовбура продовжував текти сік. Не вигадавши нічого кращого, Оскар скинув черевики, зняв шкарпетки й заткнув ними отвір. Тільки потім покликав на допомогу.

Усі відразу прокинулися.

— У чому справа? — сонно тер очі Лілієнкрон. — Невже тут ані на хвилину не можна мати спокій?

— Флягу, мерщій! — крикнув Оскар. Він устиг викопати заглиблення в піску. — Несіть усі посудини, що в нас є. Не можна втрачати ані краплі!

Почувши крик, Гумбольдт відразу повернувся. Обличчя в нього змарніло, але очі світилися від радості. Він підставив до діри флягу й наповнив її по вінця, підніс до губ і зробив ковток.

— Чудово, — відзначив він. — Трохи чимось тхне, але цілком придатне для пиття. Молодець, мій хлопчику. Бігом несіть усе, що в нас є: фляги, сумки, миски. Швидше, поки сік не висох.

Вони встигли наповнити ще три фляги, поки рідини не стало зовсім мало.

Усі посміхалися Оскару.

— Не знаю, як би я без тебе впорався, — сказав Гумбольдт. — Без тебе експедицію спіткала б невдача. Дякую, що вирішив залишитися із мною, — і зовсім несподівано він міцно обійняв сина.

Далеко на обрії стемніло небо. Так буває перед самою грозою, коли світло стає приглушеним. Лєна прислухалася. Нічого не чутно. Над пустелею висіла свинцева тиша.

Вона втомилася, раз у раз спотикалася. Язик прилип до піднебіння. Заброджений сік тільки на деякий час утамував спрагу, і тепер пити хотілося ще більше. Крім того, в неї розболілася голова. А от моторошні створіння, здається, мали безмежну витривалість. Як їм це вдавалося? Лєна не помітила, щоб вони їли або пили. І, схоже, вони не вважали цю пустелю ворожою, непристосованою для життя. Їм-то якраз було гарно. Широкі копита, шорстка шкіра й нарости на плечах і спині. Вони чимсь нагадували дромадерів, які тижнями могли обходитися без води.

Нашийник натирав шию, шкіра чесалася. Солоний піт дратував іще більше. Лєна спробувала послабити шкіряну стрічку, але та не піддалася й на міліметр. Скільки ще терпіти ці муки? Принаймні, дощ збирається. Темні хмари затягли вже все небо.

Лєна замружилася.

Дивні ці хмари. Не такі пухкі й округлі, як зазвичай. Вони були якимись кутастими, гострими.

Та й чи хмари це?

Раптом дівчина зупинилася. Ланцюг натягнувся, і його смикнуло вперед. Вона ледве не впала в пісок. Проводир обернувся й видав кілька гортанних звуків. Лєна не звернула на нього уваги. Вона застигла від подиву, не маючи сил поворухнутися.

Це не хмари. І це не гроза. Схоже, перед нею височіла скеля. Така висока, що закривала світло. Якщо уважно придивитися, на ній можна було помітити щось на кшталт фортеці. Споруда з високими вежами й зубчастими стінами дуже нагадувала укріплений замок, але складно було сказати, чи була вона штучного, а чи природного походження. Ясно одне — вона просто величезна, і, схоже, її викрадачі прямували саме туди.

Над піском носився гарячий вітер. Він замітав сліди й ускладнював просування вперед. Мандрівники обмотали обличчя хустками, але пісок однаково забивався в ніс, рот і очі. Неможливо було роздивитися нічого далі п’ятдесяти метрів. Гумбольдт витяг компас, але незабаром його сховав. Марно. Магнітні потоки спотворювали показання вимірювальних пристроїв. Не залишалося нічого іншого, як покластися на інтуїцію.

Вітер дужчав. По землі стелилася червона поземка. Сліди відразу зникали. Повсюди виднілися розмиті контури скель завбільшки з людину.

— Покваптеся! — гукнув Гумбольдт. — Нам потрібно вийти з цієї бурі.

— Звідкіля береться вітер? — запитала Шарлота. — Я думала, ми перебуваємо в печері.

— Так воно і є,— запевнив її Лілієнкрон. — Імовірно, ця печера набагато більша, ніж ми припускали. Може бути, це навіть окрема система. Пам’ятаєте, що розповідав Дималь: на поверхню землі виходять отвори, з яких дме гарячий вітер. Цілком імовірно, що ця печера така величезна, що тут утворилася незалежна кліматична зона. Вітер, хмари, можливо, опади.

Оскар уявив, якими повинні бути розміри грота, щоб там утворився власний клімат. Нічого не виходило. Не вистачало уяви.

Тут він краєм ока помітив тінь, що ковзнула убік. Спочатку він вирішив, що це ще одна скеля, але потім чітко розрізнив, як тінь пересувалася.

Він зупинився як укопаний.

— Стійте! — гукнув він. — Усім зупинитися!

— У чому справа? — поцікавився Гумбольдт.

Оскар указав на дивний камінь.

— Що там? — Лілієнкрон у своїй шапці та хустці, що закривала пів-обличчя, нагадував туарега.

Раптом земля під ногами затремтіла. Те, що вони прийняли за скелю, затрусилося й зникло під землею. Там, де щойно височів уламок заввишки з людину, зяяла яма, до якої сипався пісок.

— Що це було? — Шарлота з тривогою зазирнула в лійку.

По спині в Оскара скотився струмок холодного поту.

— Не уявляю, — відповів він. — Спочатку мені здалося, що це просто камінь, але потім…

— Можливо, сипкі піски, — припустив Лілієнкрон.

— Тікаймо! — наказав Гумбольдт. Обличчя в нього було серйозним. — Тікайте щодуху!

Він схопив за руку Елізу й кинувся праворуч.

— Але… — Оскар хотів сказати, що не варто залишати дорогу, але земля знову затремтіла. Ще сильніше, ніж раніше. Пісок здійнявся хвилею. Вона була величезною і мчала просто на них.

Оскар закричав і кинувся за друзями. Те, що рухалося внизу, було величезним. Неймовірно великим.

Юнак біг щосили, але це було не так просто. Пісок ковзав під ногами й заважав просуватися вперед. Як у кошмарному сні, коли здається, що біжиш на одному місці.

Скажено калатало серце. У скронях стукала кров. Уже за кілька метрів він змок від поту. Такого темпу він довго не витримає, звалиться. Він машинально озирнувся, чи не відстала тварина під піском, і відразу пошкодував про це. Там була риба. Щось на кшталт акули. Але яка акула може жити в піску? Те, що він прийняв за скелю, виявилося плавцем. Він один досягав двох метрів. Що ж тоді говорити про всю рибу? Вона була ніяк не меншою за п’ятнадцять метрів. Шкіра в неї була шорсткою, жовто-коричневою, поцяткованою червонуватими лініями, — чудове маскування, що не дозволяло вгадати, де починався й закінчувався цей монстр. В одному можна було бути впевненим: величезний череп розсікала триметрова паща. Кілька рядів гострих зубів не залишали сумнівів, що перед ними безжальний хижак. Чи були в цієї тварюки очі, Оскар роздивитися не міг. Можливо, вони й не були їй потрібні, як будь-якому глибоководному мешканцеві. Але от що йому було потрібно, і прямо зараз, — це м’ясо. Живе, дихаюче м’ясо.

Оскар із криком кинувся вперед. Достатньо однієї такої миті, щоб потім цілий тиждень страждати від кошмарів. Юнак зібрався на останній силі. Біг по піску при виснажливій жарі — річ практично неможлива. Де друзі? Можна тільки припускати, куди вони зникли. Йому здалося, чи попереду справді з’явилася скеля? Точно, не помилився. Кам’яна брила тяглася метрів на чотири у висоту. За нею — ще одна. І ще одна. Вони стояли майже вертикально, перегороджуючи шлях.

Коли пісок трохи влігся, Оскар побачив, що всі інші хутко мчали між уламків скель до високого стрімчака. Ясно. Хотіли на нього забратися.

Гумбольдт знайшов нішу, досить вузьку, щоб нею піднятися нагору. Обіпершись спиною на одну стіну й ногами на іншу, він почав підніматися нагору. Шарлота, Еліза й Лілієнкрон пішли за ним. Коли Оскар туди добіг, вони піднялися вже метрів на три. Юнак злякано оглянувся. Піщаної акули й сліду нема. Можливо, її сховали в собі підземні скелі.

— Іди сюди, мій хлопчику. Піднімайся, — Гумбольдт махнув рукою, щоб він поквапився.

— Це зовсім просто, — крикнула Шарлота. — Гарненько обіприся й піднімайся, не кваплячись.

— І, якщо можливо, не дивися вниз, — додала Еліза.

Оскар перевісив рюкзак на груди й обперся об стіни ущелини.

І саме вчасно. За піском він побачив, як на нього мчить монстр. Гострий плавець був спрямований просто до нього. Моторошна істота раз у раз змінювала напрямок, намагаючись дістатися до стрімчака. Оскар рвонувся вперед із подвоєною силою. Поступово він піднімався дедалі вище й вище. Груба гірська порода була чудовою точкою опори. Підтягти спину, упертися, підтягти ноги, — щось на зразок ходьби по вертикальній площині.

Він устиг піднятися на чотири чи п’ять метрів, коли стрімчак здригнувся від глухого удару. Посипалися дрібні камені та пісок. Оскар мало не впав, але вчасно напружив руки та ноги. Щось ударилося об скелю. Юнак поспіхом піднявся ще на кілька метрів. Унизу під стрімчаком здибився пісок.

Акула!

Гумбольдт із друзями розмістилися на вершині. Оскар поквапився до них.

Раптом скеля знову затремтіла.

Ноги заковзали вниз. Оскар у паніці намагався схопитися за камені, але мокрі від поту пальці його не слухалися.

І тут дужа рука схопила його за комір. Затріщала тканина.

— Мерщій, — зціпивши зуби, скомандував Гумбольдт. — Ногу. Постав у тріщину. Спробуй утриматися. Зараз я тебе витягну.

Оскар задихався від страху та напруги. Зі скелі сипався пісок, через що нога весь час зісковзувала. Падіння майже неминуче. Під ним клекотав пісок. На допомогу поспішили Лілієнкрон, Еліза й Шарлота. Вони схилилися над ним, схопили за сорочку й разом рвонули нагору. На коротку мить Оскару здалося, що шви ось-ось лопнуть, і він звалиться вниз. Але за секунду він уже лежав на спині. Юнак із полегшенням посміхнувся. Так, сорочка виявилася міцною!

Зметнувся пісок, і піщана акула стрибнула вгору. Гострі зуби з хрускотом зімкнулися трохи нижче того місця, де розмістилися мандрівники. Оскар закричав і відкотився вбік. Якби зараз він був іще в ущелині, чудовисько б його зжерло. Мигнула величезна голова, і риба знову зникла в глибині. Але й короткої миті було достатньо, щоб роздивитися, що очі в монстра були. Маленькі, підсліпуваті очиці, немов дві варені цибулини.

Якщо мандрівники вирішили, що загроза минула, вони помилялися. Знизу пролунав несамовитий тріск. Чудовисько било хвостом об скелю так, що та здригалася. Відпали величезні шматки каменю й полетіли вниз. Повітря наповнилося пилом. Гуркіт стояв оглушливий. Усі пригнулися й прикрилися рюкзаками. Щось важке гепнулося зовсім поряд із Оскаром. Це відпала частина стрімкої стіни й упала, розколовшись на кілька шматків.

Чудовисько знову підскочило, але цього разу не дістало до них більше ніж на метр. Мабуть, воно починало розуміти, що цього разу здобич воно впустило. Але атака тривала ще декілька хвилин. Незабаром акула заспокоїлася. Важко дихаючи, мандрівники лежали поряд на вершині скелі. Розмовляти не було сил. За деякий час Оскар визирнув через край.

Монстр був там. Піщана акула більше не ховалася, вона уважно дивилася вгору. Схоже, вона намірилася чекати, поки спрага чи голод не змусять здобич спуститися.

— Ну й дуженна тварина, — пробурмотів Лілієнкрон. — Ніколи не чув про подібну істоту. Напевно, невідомий науці вид.

— Як і та мокриця, що її знайшов Оскар, — додав Гумбольдт. — Здається, ця територія породила кілька цілком самостійних видів тварин. Якби наша місія не була рятувальною, я охоче провів би тут кілька місяців, вивчив би зразки фауни й каталогізував би їх. Упевнений, удома це стало б сенсацією.

Оскар похитав головою. Як батько може думати про дослідження? От уже точно, він належав до тих учених, які, потрапивши в пащу хижакові, будуть міркувати про звички м’ясоїдних тварин.

Здалеку долинув шум. Ритмічне постукування, начебто хтось бив молотом об камінь. Звук зник, потім знову з’явився. Дзень, дзень, дзень.

— Ви чуєте? — підхопився юнак.

— Звісно, — завірила його Шарлота. — Здається, звук долинає ген звідти.

— Що це може бути? — поцікавився Лілієнкрон.

— Заждіть, — Еліза заплющила очі й склала руки. Збоку могло здатися, що вона спить, але це було не так. — Я… бачу… каменоломню. Недалеко звідси. Там працює багато людей. Це раби.

Вона знову заплющила очі.

— Дивіться! — махнув рукою вниз Оскар.

Акула покинула свою позицію й заковзала по піску. Вона безцільно снувала туди-сюди, начебто намагаючись з’ясувати, звідки долинає шум. Потім пірнула в пісок, залишивши на поверхні тільки спинний плавець, і попрямувала убік каменоломні.

Друзі дивилися їй услід.

За кілька хвилин Гумбольдт спустився по ущелині й незабаром стояв біля підніжжя стрімчака.

— Акули немає. Можна спускатися!

Мандрівники так і зробили, і незабаром один за одним зістрибнули на пісок.

Лілієнкрон зсунув шапку на потилицю й підозріло оглянувся.

— Що будемо робити, якщо чудовисько повернеться?

— Тікати, — відповів Гумбольдт. — Але мені це здається малоймовірним. Схоже, його органи почуттів реагують тільки на звукову хвилю. Поки молоти не зупиняться, воно до нас не повернеться. Але всетаки краще поквапитися. Хто знає, як довго вони там працюватимуть. За мною!

Еліза скептично подивилася на Гумбольдта.

— Ти ж не хочеш вирушити слідом за чудовиськом?

— Ти можеш вигадати щось краще?

— Ну вже точно не йти за ним. Тоді простіше повісити на шию табличку: «Осьде ми, їжте нас мерщій!»

— Потрібно перевірити, що там за звуки. Хочу з’ясувати, чи не люди там працюють, і що вони там роблять. Йдеться не тільки про Лєну. Не забувай, що зникло багато інших людей.

Еліза нічого не відповіла. Оскар почув, як вона пробурмотіла щось стосовно божевілля, але, схоже, вона розуміла, що Гумбольдт має рацію. Отже, вони почали спускатися за дослідником по крутому скелястому схилу.

Приблизно за півкілометра вони опинилися перед обривом, з іншого боку якого була розташована величезна каменоломня. Десятки гладеньких блоків, вирізаних зі скелі, лежали на землі величезними штабелями. Повсюди сновигали люди.

— Пригніться, — прошипів Гумбольдт. — Сховайтеся за скелю.

Він махнув рукою у бік невеликої височини, розташованої неподалік від каменоломні. Гумбольдт витягнув із сумки телескоп і наставив його на людей, які там працювали. Світло було тьмяним, до того ж, було погано видно через здійнятий вітром пісок.

— Ти щось бачиш? — прошепотіла Еліза.

— Нечітко, — так само пошепки відповів Гумбольдт. — Але впевнений, це люди. Швидше за все, обітники. Напевно, і справді, раби.

— Якщо це люди, то ми маємо підійти й поговорити з ними, — запропонував Оскар.

— Хвилинку, — дослідник підняв руку. — Там іще й інші істоти. Я… почекайте, — він вийняв носову хустку й протер скло. — Так краще. Я… о, дідько! Кепські справи.

Він передав трубу Оскару. Юнак подивився у бік каменоломні. Відразу стало зрозуміло, що мав на увазі батько.

— І що? — не витримав Лілієнкрон.

Оскар простягнув йому трубу:

— Дивіться самі. Вони справді схожі на статую, що її ми бачили в коридорі нагорі.

— Ти маєш рацію! — вигукнув учений, щойно вгледівши істот. — Тільки трохи більші. І жвавіші.

— А чому вони так метушаться? — запитала Шарлота. — Бачите, бігають із боку в бік.

Раптом затрубили в ріг.

Засвітилися смолоскипи, почали зганяти робітників. Пагорб перетворився на мурашник, у який кинули паличку.

— Дивіться! — Лілієнкрон махнув рукою ліворуч від каменоломні.

Там у повітря зметнувся стовп пилу. Мандрівники дивилися на нього, немов зачаровані. Вони знали, що це.

Одна за одною істоти зникли за скелею. Робітники поспішили за ними, щоб бути присутніми при битві. За кілька секунд схил спорожнів.

— Це наш шанс, — кинувся зі свого сховища Гумбольдт. — Ходімо!

— Що ви задумали? — запитав Лілієнкрон.

— Підібратися ближче, природно. Подивіться. Є можливість сховатися біля підніжжя пагорба. Треба спробу- вати вступити в контакт із робітниками.

— Божевілля! — заявив учений. — Що коли нас знайдуть кам’яні?

— Зараз вони всі на іншому боці.

— А якщо хтось залишився як спостерігач? Не можна виключати такої можливості,— не відступав Лілієнкрон.

— Якщо, якщо, якщо, — роздратовано відповів Гумбольдт. — Ходімо вже. Ризик — частина нашої професії. Потрібно більше інформації. Це єдина можливість дізнатися, що відбувається, і що це за тварюки. Якщо ми втратимо таку можливість, потім гірко пошкодуємо.

Лілієнкрон похитав головою:

— Без мене. Те, що ви задумали, — геть-чисте божевілля. Диво, що ми взагалі досі живі, і я не хочу спокушати долю. Ви не єдиний, хто бував в експедиціях, можете мені повірити. Я завжди знав, коли вже час зупинитися. Про мене, так можете робити, що заманеться, але я вважаю безвідповідальним ставити на карту життя обох дам і хлопчика.

Гумбольдт похмуро глянув на вченого:

— І що ж ви пропонуєте? Залишитися тут і пустити коріння?

Лілієнкрон оглянувся й указав праворуч:

— Бачите он там невелику печеру, праворуч від каменоломні? Здається, вона досить глибока. У ній можна сховатися. Можливо, навіть воду знайти. Там ми й зустрінемося, якщо ви не проти.

Гумбольдт завагався. Його брови зійшлися на переніссі.

— Він має слушність, батьку, — підтримав Лілієнкрона Оскар. — Усією групою ми занадто помітні. Краще буде, якщо ми розділимося. Я охоче піду з тобою.

— Ну гаразд, згоден, — заявив Гумбольдт. — Але ви повинні пообіцяти, що будете обережні. Хто знає, що за створіння можуть ховатися в темних печерах.

— Уже тримаємо вушка на маківці,— поцілувала його Еліза. — І поверни Оскара цілим і неушкодженим, Карле Фрідріху, зрозумів?