Стратегії самозахисту, які цікавлять мене в книжці, — це ті маневри, за допомогою яких ми дистанціюємося від нашого внутрішнього життя, від інших людей і зовнішніх обставин. Надалі я використовуватиму термін «стратегія самозахисту» саме в такому значенні.
Можна навести такий приклад стратегії самозахисту. Ханну не взяли на роботу. Вона засмучена, але їй бракує енергії, щоб відчувати свій смуток просто зараз. Натомість вона вирішує подивитися трилер і трохи відірватися від думок. Таким чином вона дозволяє собі відпочити від дійсності, в якій опинилася, коли її кандидатуру відхилили.
Це не проблема, якщо пізніше Ханна дасть собі можливість прожити і втамувати смуток, повернувшись у «зараз». Інша річ, якщо вона використовує тільки цю стратегію для складних почуттів, ніколи не знаходить час і місце для того, щоб розслабитися та відчути свої справжні почуття. Вона буде постійно віддалена від свого «я», а це може спричинити емоційний стрес і брак повноцінної енергії. Якщо вона не усвідомить, що дистанціюється від своїх почуттів, проблема лише поглибиться, тому що в жінки не буде можливості змінити поведінку.
Більшість стратегій самозахисту формується в ранньому дитинстві. На той час це було найкращим виходом зі складної ситуації, який бачила маленька дитина. Згодом стратегії самозахисту можуть стати несвідомими. Вони застосовуватимуться автоматично, коли ми опинятимемося в ситуаціях, що нагадують нашу нерозв’язану дитячу кризу.
Це добре демонструє такий приклад. Матір Айріс часто страждала на депресію і говорила про свій біль, коли та була малою. Для Айріс слухати це було нестерпно. Дитина не здатна витримувати відчай дорослого, і їй страшно чути, що її піклувальник стикається з труднощами. Тому в доволі юному віці Айріс розробила стратегію для таких ситуацій — вона повністю змінювала тему розмови, щоб відвернути увагу матері та спрямувати її думки в інше русло.
Зараз вона не розуміє, чому діти не розповідають їй про свої проблеми. Коли Айріс у них про це запитує, зазвичай вони кажуть, що раніше робили такі спроби, але вона переводила розмову на інше.
Якби Айріс записала одну з цих розмов, то, мабуть, почула б, як змінює тему розмови — сама того не усвідомлюючи, — коли стикається з кризою або болем близької людини.
Звичайно, коли ми несвідомо використовуємо такі стратегії самозахисту, це може завадити близькості у стосунках.
Якщо Айріс усвідомить і побачить цей патерн[1], який раніше підтримував її психологічну рівновагу, а зараз перешкоджає довірливим відносинам з дітьми, це стане важливим кроком на шляху до змін.
Стратегія самозахисту найчастіше є методом виживання.
Наприклад, коли Анна була дуже маленькою, батьки негативно реагували на її спроби привернути до себе увагу. Зокрема, вони казали, що дівчинка поводиться настирливо, або ж Анна помічала стрес і дискомфорт у їхніх очах. Це було настільки неприємно для неї, що вона здалася й так і не навчилася правильно просити про увагу.
Натомість вона шукала вигадливі розв’язки цієї проблеми, тому що дітям дуже потрібна прив’язаність до їхніх піклувальників. Вона виявила: якщо пропонувати батькам свою увагу, ситуація покращиться. Тому, коли прагнула уваги, вона сідала біля батька, який тримав у руках газету, і запитувала в нього, що він читає. Здебільшого батько вважав таку поведінку прийнятною, тож донька могла сидіти поряд, відчувати тепло його тіла й отримувати психологічний контакт, якого так потребують діти.
У дорослому житті Анна добре навчилася стримуватися і, замість того щоб просити про увагу, пропонувати її іншим. Ця навичка доволі корисна. Проблема полягає в тому, що Анна перестала чітко відчувати свою потребу в увазі. Вона хоче бути в компанії інших людей. У таких випадках вона зазвичай зустрічається з подружкою за чашкою кави і запитує в неї: «Як у тебе справи?» Більшості людей приємно, коли в них про це запитують, тож її подруга говорить безперестанку. Однак Анна дивується, чому вона відчуває дедалі більше роздратування й незадоволення.
Сама того не усвідомлюючи, вона використовує метод виживання, який засвоїла в дитинстві. Анна перестала відчувати свою потребу в увазі або відкидає її, щойно відчує. Натомість перемагає метод виживання.
Щойно Анна зрозуміє, як вона реагує на свою потребу в увазі, то зможе змінити поведінку. Коли наступного разу вона зустрінеться з подругою, зможе більше говорити про себе.
А її чоловік відчує полегшення від того, що вона почне чітко формулювати свої побажання замість дратувати його скаргами. Наприклад: «Я була б дуже рада, якби ти міг приділити мені зараз п’ятнадцять хвилин нероздільної уваги».
Може скластися враження, що зміни будуть легкими й безболісними. Це не так. Коли Анна виявить цей метод виживання і зрозуміє, що ігнорувала свою потребу в увазі, їй буде сумно. Вона може прокручувати в пам’яті епізоди з дитинства, через які відмовилася від своєї потреби. Коли жінка перестане використовувати цей метод виживання, то почуватиметься беззахисною та невпевненою у стосунках з іншими, поки не знайде нові способи комунікації.
Хочу навести вам приклад того, яким буває самозахист і як його можна активно використовувати, а потім відкидати у сприятливому, безпечному середовищі.
Шестирічний Яспер вдягнув шкільний рюкзак, помахав на прощання мамі й пішов до школи. Дорогою він зустрів кількох старших хлопців. Яспер усміхнувся їм, але, коли пробігав повз них, один із хлопців зробив йому підніжку. Яспер упав і розбив коліно. Рана кровоточила. Старші хлопці сміялися і називали його дурною малою дитиною, аж поки не пішли.
У Яспера тремтіли губи, і він на якусь мить задумався про те, щоб повернутися додому до мами. Але його бажання піти до школи та бути з друзями переважило бажання побігти додому. Тому Яспер попрямував до школи, але вже не почувався щасливим. Власне, він був шокований поведінкою хлопців і в нього боліло коліно.
У школі він почувався не дуже добре, намагався забути про цей епізод і зосередитися на тому, що відбувалося в класі. Він дистанціювався від сутички і не звертав уваги на свої почуття. Це стало дуже важко робити, коли чергова вчителька на ігровому майданчику, Беніта, запитала: «Як у тебе справи, Яспере?» Вона схилила голову набік і співчутливо подивилася на нього. Яспер відчув, що йому на очі навернулися сльози, і, щоб не розплакатися, швидко відвернувся та відмахнувся від Беніти. «Добре», — гукнув він їй і побіг геть.
Яспер намагався грати в м’яч з іншими дітьми, але в нього не було жодного бажання це робити.
Коли Яспер повернувся зі школи, його мами не було вдома. Тому він сів за комп’ютер і почав гратися. Згодом мама зазирнула до нього і сказала: «Привіт, Яспере». У цю мить хлопець розплакався. Мама зайшла до кімнати й посадила його собі на коліна. Вони поговорили про пригоду зі старшими хлопцями і про те, як боляче і страшно йому було. Мама промила синові рану й наклала на неї пов’язку.
Невдовзі Яспер знову був веселим і готовим гратися. Він відновив зв’язок зі своїми емоціями та відчув бажання розважатися й веселитися.
Коли Яспер вирішив після сутички піти до школи, то віддалився від своїх почуттів. У школі він увесь час намагався стримувати сльози. Певною мірою можна сказати, що це марнування власного життя. Відтоді як Яспер поранив коліно і доти, доки він не відреагував на це в розмові з матір’ю, хлопець не мав контакту з собою і зі своїм болем, а також зі своєю радістю та бажанням гратися. Він став схожим на робота й намагався пристосуватися до обставин.
З іншого боку, Ясперу краще дати волю своїм емоціям у безпечному середовищі, поряд з матір’ю, яка допоможе йому прийняти та зрозуміти цей неприємний досвід. Йому недоцільно виявляти почуття будь-де в присутності будь-кого. Якби він виразив їх Беніті на шкільному подвір’ї, вона могла б подивитися на нього осудливо та сказати, щоб він опанував себе. Для хлопця це було б надзвичайно неприємно, і він почувався б іще гірше.
Натомість, відтоді як Яспер натрапив на старших хлопців і доти, доки не повернеться зі школи, він терпить. Хлопець тримає свої почуття подалі від себе. Він опановує стратегію самозахисту, і це добре. На щастя для Яспера, у нього є матір, яка заспокоїть його і допоможе вивільнити почуття, щоб він відновив контакт із собою.
Використовувати стратегії самозахисту як тимчасове рішення — часто хороша ідея, і добре, якщо у вас є така можливість. Це дозволяє вам краще контролювати, коли піклуватися про внутрішнє «я», а коли ставити на перше місце соціальні норми або зосереджуватися на завданнях і викликах.
Можна виділити дві форми самозахисту. Одна захищає від лячних емоцій, думок чи бажань. Це називається інтрапсихічним самозахистом. Друга — від того, щоб до вас підходили надто близько. Вона має назву міжособистісний самозахист. Це те, що стоїть між вами та рештою людей.
Яспер одночасно використовує інтрапсихічні та міжособистісні стратегії самозахисту. По-перше, він дистанціюється від своїх почуттів. Він випростовується і робить один чи два глибокі вдихи. По-друге, він дистанціюється від Беніти на шкільному подвір’ї, відповідає «добре», коли вона запитує, як у нього справи, й біжить геть. У цьому випадку він використовує міжособистісний самозахист. І те, й те — добре. Мабуть, з його боку розумно не розповідати всю правду Беніті, з якою він не дуже добре знайомий, — принаймні якщо врахувати, що вдома на нього чекає матір, яка точно його зрозуміє, заспокоїть і допоможе розібратися в почуттях.
Нижче наведено приклади мови тіла або соціальних дій, які використовують люди, щоб віддалитися від решти.
Мова тіла:
• Уникають зорового контакту.
• Схрещують руки й ноги.
• Мають відсторонений вираз обличчя.
• Стоять спиною або боком до співрозмовника.
Соціальні дії:
• Критикують людей, які хочуть до них наблизитись.
• Розпалюють конфлікти.
• Роблять інших своїми боржниками або просто створюють дисбаланс у відносинах за допомогою численних подарунків і послуг.
Люди можуть використовувати одну або кілька подібних стратегій, самі того не усвідомлюючи. Іноді вони відчувають незадоволення після розмови, не розуміючи, що самі унеможливили бажану близькість.
Деяким людям потрібно посилити міжособистісний самозахист. Я часто вчу надзвичайно чутливих людей краще захищати себе від чужих секретів, коли їх це обтяжує або ж вони просто не мають на це енергії.
Надзвичайно чутливі люди часто занадто вимогливі до себе щодо того, скільки уваги приділяють іншим. Їм важко засвоїти, що відриватись або відвертатися від життєвих обставин іншої людини — це нормально і що, наприклад, можна відвести погляд, коли зоровий контакт стає нестерпним.
Міжособистісний самозахист — це важлива навичка, але потрібно вміти його вчасно використовувати, щоб лише від вас залежало, коли й кого ви вирішите віддалити і наскільки. Те саме стосується інтрапсихічних стратегій, які я детальніше розгляну в наступному підрозділі.
Деякі ситуації не зовсім сприяють саморефлексії, — наприклад, коли ви працюєте і хочете зосередитися на роботі. Підтримувати дистанцію з внутрішнім «я» буває корисно, — зокрема, коли вас охоплює біль, конфлікт чи хаос або ж коли час і місце недоречні для того, щоб приділити увагу своїм внутрішнім переживанням.
Однією з фундаментальних інтрапсихічних стратегій самозахисту для досягнення такої дистанції є придушення емоцій. У ході цієї стратегії ми вирішуємо забути про щось, а потім забуваємо про своє рішення. Воно зникло з нашої свідомості. Ми навіть не здогадуємося про те, що один з наших батьків жахливо до нас ставився.
Це може виявлятися і в більш фізичний спосіб: ваші м’язи напружуються або стискаються, і ви уникаєте глибоких вдихів. Коли ми не хочемо відчувати своє тіло, то перестаємо дихати глибоко — часто автоматично. Я як психотерапевт звертаю увагу на дихання клієнтів. Я бачу, як вдихи стають більш поверхневими, коли ми порушуємо надто чутливу тему.
Нижче наведено декілька прикладів стратегій інтрапсихічного самозахисту.
Відвернення уваги: наприклад, ви тримаєте в руках iPhone, постійно перебуваєте в мережі й перевіряєте Facebook через короткі проміжки часу.
Проекція: ми сприймаємо почуття або риси, які викликають у нас проблеми, як такі, що належать іншим, а не нам. Наприклад, коли матір вкладає зовсім не сонну дитину в ліжко, тому що втомилася і їй здається, що цю втому відчуває й дитина.
Апатія: ми впадаємо в апатію, коли зловживаємо їжею, розвагами, сном тощо.
Ми стаємо сліпими і глухими до певних обставин. Наприклад, не помічаємо сигналів про те, чи подобаємось іншим людям. Натомість ми ґрунтуємо припущення про це на своїх думках і фантазіях.
Перебільшене позитивне мислення: наприклад, коли нам завдають клопоту, ми завжди думаємо, що ці люди мають хороші наміри, і таким чином уникаємо свого гніву або туги.
Часто ми застосовуємо декілька стратегій самозахисту одночасно, і вони нашаровуються одна на іншу, як у цьому прикладі.
Хлопець Карен відводить погляд щоразу, коли вона запитує в нього, наскільки серйозні для нього ці взаємини. Якщо вона не може впоратися зі своєю емоційною реакцією на це, то захищатиметься декількома способами.
1. Вона «не бачить» його ухильного погляду (заплющує на нього очі).
2. Вона помічає цей погляд і думає: «Він просто випадково подивився вбік. Хай там як, минулого року, коли ми були у відпустці, він сказав, що кохає мене. Звичайно ж, так і є» (перебільшене позитивне мислення).
3. Вона наважується подумати: «Можливо, для нього це несерйозно». У цей час її дихання стає поверхневим (уникнення глибоких вдихів).
4. Вона усвідомлює, що дихає поверхнево, і помічає, що її тіло напружилось. Вона навмисно робить глибокий вдих і відчуває, що їй потрібно зайти на Facebook (відвернення уваги).
Коли ми поряд з людьми, яким довіряємо, то можемо більше виражати себе. В найкращому разі Карен наважиться обміркувати цю думку до кінця й відчути свою емоційну реакцію в розмові з близькою подругою, яка добре вміє її слухати й підтримувати.
У найгіршому разі дівчина має так багато стратегій самозахисту, що їй просто нíкому довіритись. Тоді є ризик, що вона захищатиме себе й надалі та проведе ще декілька років у цих взаєминах, не перевіривши належним чином серйозність намірів свого хлопця.
Стратегії міжособистісного самозахисту не дозволяють іншим підходити до вас занадто близько, а стратегії інтрапсихічного самозахисту захищають вас від власних думок, почуттів і бажань. Але ваш внутрішній емоційний стан і близькість або відсутність інших людей тісно пов’язані між собою. Люди викликають багато різних почуттів і реакцій в інших— а стратегії міжособистісного та інтрапсихічного самозахисту можуть доповнювати одна одну.
Люди, які мають надійні стратегії самозахисту від свого внутрішнього «я», не потребують багато зовнішніх запобіжників. Зазвичай вони справляють враження сильних особистостей, які можуть упоратися з великими обсягами соціального контакту.
Як правило, вони дуже відкриті й комунікабельні, не відчувають багато тривоги — в цілому здається, що вони підтримують зв’язок зі своїми емоціями й добре знають себе. Але, ймовірно, вони частково придумали своє «я», з яким ідентифікують себе. А почуття, про які вони говорять, є псевдопочуттями, тобто ці люди самі їх вигадали або вирішили мати. У них є соціальна маска, з якою вони повністю себе ідентифікують, але немає зв’язку з глибшими почуттями й бажаннями. Заяви на кшталт «Я завжди щасливий(-а)» вказують на те, що людина не підтримує зв’язок зі своїми справжніми почуттями.
Що слабші ваші стратегії інтрапсихічного самозахисту, то більше стратегій міжособистісного самозахисту вам знадобиться. Людям зі слабкими запобіжниками від їхнього внутрішнього «я» потрібні сильні зовнішні запобіжники, які захищатимуть їх від навколишнього світу. Вони швидко втомлюються від соціального контакту й відчувають потребу в тому, щоб усамітнитись і знайти себе.
Зазвичай у дуже чутливих осіб слабший захист від свого «я», ніж в інших. Вони легше отримують доступ до підсвідомості та сильніше, ніж більшість людей, відчувають свій внутрішній світ.
Тому деякі надзвичайно чутливі особи вирішують віддалятися від інших на довгі проміжки часу. Самоізоляція — найбезпечніший спосіб уникнути близькості, незалежно від наших мотивів: чи то вона нас лякає, чи то роз’ятрює давні рани на серці.
Брак або надлишок самозахисту. Це не питання «або... або...» Для багатьох людей корисно позбутися застарілих або зайвих стратегій самозахисту в певних сферах, а в інших їм не завадить посилитися і створити нові стратегії.
Здатність самостійно вирішувати, застосовувати стратегію самозахисту чи ні, є перевагою. Але вона може створювати проблеми, якщо ми використовуємо її несвідомо й не розуміємо, чому наше спілкування з іншими проходить не так, як ми хотіли б. У наступному розділі я розповім, як це відбувається.