Подолати страх близькості

Розділ 5. Ідеалізація батьків

Деякі люди дуже прикрашають спогади про своє дитинство і батьків. Коли Айріс уперше прийшла на сеанс психотерапії, вона була впевнена, що в її батьківському домі не було жодних проблем.

«Я не розумію, чому моє життя таке важке, адже в мене було чудове дитинство. Мої батьки дуже мене любили. Мама була домогосподаркою. Вдома завжди хтось був присутній. Там було дуже безпечно. Всі свої дитячі роки я провела в цілковитій безпеці. Мені ніяково від того, що я зараз у вас на прийомі. Про це ніхто не знає — і насамперед мої батьки нізащо не повинні дізнатися».

Ні в кого дитинство не було винятково хорошим. Ідеальних батьків не буває, і всі ми зазнали шкоди більшою або меншою мірою. Деякі люди думають, що в їхньому дитинстві було тільки хороше.

Зі свого досвіду можу сказати, що існує зв’язок між тим, як часто людина використовує позитивні прикметники для опису свого дитинства і батьків, і тим, наскільки нещасливою вона насправді була. У випадку з Айріс під час психотерапії ми з’ясували, що в дитинстві їй бракувало любові та щирого інтересу.

Людям, у яких дитинство було переважно хорошим, немає потреби на цьому наголошувати. Вони говорять про батьків з теплом і вдячністю. Їм легко розповідати про те, що було добре, а що — погано.

Клієнти, які наполягають, що їхнє дитинство було виключно хорошим, часто наводять такий аргумент на користь беззаперечної зразковості свого батька або матері: «Він (вона) завжди виявляв(-ла) великий інтерес до мене». Це дає нам привід обговорити, що означає «інтерес» у стосунках між батьками й дітьми.

Можна виділити два види інтересу. Можливо цікавитися тим, як ідуть справи у певної людини. Наприклад, я можу виявляти інтерес до успіхів свого партнера, тому що це впливає на мій настрій, фінанси та соціальний статус. Усі батьки зацікавлені в тому, щоб у їхньої дитини все складалося добре. Тоді вони можуть почуватися хорошими батьками, радіти щастю дітей і пишатися ними. Іншими людьми можна цікавитися так само, як ви цікавитеся речами, що вам необхідні для певної мети.

Щира турбота про внутрішні почуття вашої дитини (або партнера) має інакший вигляд. Бути зацікавленим у тому, щоб якомога краще зрозуміти іншу людину, прагнути вивчити і дослідити її унікальну особистість, стежити за її внутрішнім життям заради неї самої та на її умовах — це зовсім інше, ніж мати особистий інтерес.

Після багатьох сеансів одна клієнтка сказала мені: «Тепер я розумію, що росла, як якась річ. Нікому не було цікаво вивчати моє внутрішнє “я”. Ніхто не запитував, чого я хотіла в душí, на що сподівалася. Мої батьки поводилися так, наче заздалегідь знали — без жодного дослідження, — хто я. І я намагалася бути такою, якою вони вирішили мене бачити».

Поступово вона змогла пригадати й відчути самотність, що супроводжувала її в дитинстві, та оцінити виконану роботу: по-перше, вона перестала намагатися бути такою, якою її сприймали батьки, а по-друге, з’ясувала, ким є насправді.

У ході психотерапії одна жінка з болем усвідомила, наскільки керувалась особистим інтересом у вихованні дитини. За її словами: «Коли я стала матір’ю, то дуже боялася, що роблю щось неправильно. Дивлячись на свого сина, я затято шукала відповідь на питання, яка з мене матір. Якщо він сумував, для мене це означало, що я недостатньо хороша і не можу бути поруч із ним у смутку. Натомість я шукала тисячі способів його розвеселити. У мене залишалося мало сил на те, щоб цікавитися його внутрішнім “я” заради нього самого».

Коли я обговорюю з клієнтами їхнє дитинство, вони часто зациклюються на своїх батьківських рисах і дуже засмучуються через виявлені недоліки. Часто це є формою самозахисту, намаганням не помічати вад своїх батьків, — зрештою, краще зосереджуватися на власних промахах (ця одержимість супроводжує їх усе життя). Таким чином вони намагаються на певний час захистити внутрішній образ своїх мами й тата, тому що, хоч і зрозуміли, що батьки були не такими вже й ідеальними, це дрібничка порівняно з вадами клієнта!

Це не означає, що не варто аналізувати свою батьківську функцію та використовувати отримані знання для покращення стосунків із дітьми. Перш ніж зануритися у відчуття провини, важливо пам’ятати, що ідеальних батьків не буває і жодній дитині не вдасться уникнути подряпин та синців. І це добре. Подряпини та синці часто створюють хороші можливості для зростання. А певні труднощі для дітей і молоді корисні. Вони допомагають ставати більш зрілими, розвивати ті сторони своєї особистості, які за інших обставин були б приспаними.

Насправді це видатне досягнення — створювати для наших дітей кращі умови, ніж були в нас, адже найважче давати те, чого ми самі недоотримали. Якщо нам це вдасться, ми залишимо по собі хороший слід. Але вірити, що ви можете виховувати дітей абсолютно правильно, — це шлях до невдачі і кризи, яка настане після зіткнення з реальністю.

Коли я ставлю під сумнів образ батьків, який мені змальовують клієнти, вони часто дратуються та непокояться. Навіть розмови про це бувають дуже неприємними. «Я почуваюся таким(-ою) нелояльним(-ою)», — часто кажуть мені в цьому контексті. Ми зачіпаємо небезпечну сферу. Ідеалізація батьків нерідко є одним зі стовпів наших стратегій самозахисту.

Чому б нам не залишити ідеалізацію батьків у спокої? Тому що вона має високу ціну. Якщо ви не можете сприймати своїх батьків такими, якими вони є або були насправді, то не можете сприймати себе.

Ідеалізація батьків може впливати на нашу самооцінку двома шляхами. Детальніше вони описані в наступних двох підрозділах.

Наші батьки можуть здаватися нам фантастичними через те, що ми вважаємо себе такими самими. Той, хто має таке самосприйняття, зазвичай вважає, що причиною його життєвих труднощів є оточення або зовнішні обставини. Можливо, він гадає, що йому заздрять. Або що йому не пощастило з вибором партнера чи що в нього жахливий бос, який ставиться до нього упереджено.

Можливо, йому навіть здається, що, якби в дружини не було стільки проб­лем, або роботодавець був чуйнішим, або якісь інші зовнішні обставини були б більш сприятливими, він був би щасливим, а його життя — хорошим.

Його головна стратегія самозахисту — проекція. Замість того щоб визнавати свої проблемні риси, він помічає лише негатив в інших.

У моїй роботі рідко трапляються клієнти з таким викривленим сприйняттям себе і своїх батьків. Вони просто думають, що психотерапія їм не потрібна. Але я часто спілкуюся з їхніми близькими: дружинами, чоловіками і дітьми. Їм доводиться нелегко, і часто вони страждають від низької самооцінки. Часто вони, самі того не усвідомлюючи, переймають темний бік ідеалізатора, який він (ідеалізатор) не наважується помічати й визнавати.

Ідеалізація батьків може бути пов’язана і зі знеціненням себе. Якщо з мамою і татом усе гаразд, звідки у мене проблеми? Напрошується відповідь: «Тому що я недостатньо хороший(-а)!» Так ви вважаєте своїх батьків кращими, ніж вони є насправді, а себе — гіршими.

Деякі люди платять за те, щоб вважати своїх маму й тата хорошими батьками, низькою самооцінкою й поганими думками про себе. Можна сказати, що підхід «Я недостатньо хороший(-а)» захищає ідеалізований образ батьків, а це, своєю чергою, дозволяє уникнути відчуття, що вас недостатньо люблять або, що ще гірше, взагалі не люблять. Колись це було хорошою стратегією.

Проте в дорослому житті більшість із нас може змиритися з тим, що нас не люблять. Переживаючи цю емоцію як частину внутрішнього досвіду, ми відкидаємо оманливі методи самозахисту, що віддаляють нас від світу і від нас самих.

Деякі люди кидаються з одних крайнощів в інші. Іноді вони вважають себе фантастичними, а іноді — нікчемними.

Обидві пастки підтверджують той факт, що дитячі моделі поведінки можуть відтворюватися двома способами. Є активна форма, в якій ви ідентифікуєте себе з батьками і ставитеся до інших так, як батьки ставилися до вас. Наприклад, якщо вони постійно вас критикували, в дорослому житті ви критикуватимете інших.

Можна також відтворювати дитячі моделі поведінки в пасивніший спосіб. У цьому випадку ви дозволяєте себе критикувати й засуджувати без серйозного спротиву, тому що ця роль здається вам знайомою і природною.

Якщо ви пасивно або активно відтворюєте патерни батьків, не усвідомлюючи цього, ви берете участь у прийнятті цих патернів і в захисті такої поведінки від сумнівів та критики.

У наступному підрозділі я детальніше розповім про те, чому ідеалізація батьків певний час могла бути хорошим виходом зі складної ситуації.

Нерідко діти, чиїм батькам бракує певних фундаментальних рис на емоційному рівні, робитимуть усе можливе, щоб не аналізувати їхніх недоліків. Для цього є дві причини. Перша — маленькі діти сприймають себе як частину батьків і тому неодмінно вважають їх хорошими. Друга — сама лише думка про некомпетентність обох дорослих, які відповідають за добробут і виживання, настільки страшна для малої дитини, що вона намагається про це не думати. Натомість вона уявляє своїх маму й тата сильними, компетентними і люблячими — навіть якщо це не відповідає дійсності. Водночас вона стає сліпою і глухою до всього, що цьому суперечить.

Така стратегія вигідна для маленьких дітей, які надто вразливі, щоб прийняти лячну дійсність. Діти компенсують ці недоліки і створюють у своїй уяві іншу дійсність, де знаходять необхідну безпеку.

Проблеми виникають, якщо в дорослому житті ви продовжуєте вірити вигаданим концепціям більше, ніж реальним фактам. Якщо ви ідеалізували свого батька чи матір, ставали глухими і сліпими до їхніх менш позитивних рис, то, ймовірно, те саме робитимете у стосунках зі своїми дітьми або партнером. І залишатиметеся беззахисними й самотніми.

Одна жінка, яка все життя вірила своїм фантазіям більше, ніж тому, що відчувала в конкретний момент, вигукнула після тривалого курсу психотерапії: «Мене шокує думка про те, що насправді я перебувала у тривалих взаєминах з чоловіком і жодного разу не замислилася як слід, чи я йому взагалі подобаюся. Я просто казала собі: “Звісно, що так”. Але тепер, коли я бачу все ясніше, розумію, що це не відповідало дійсності».

Це приклад того, з якими наслідками ви можете зіткнутися, якщо довірятимете своїм думкам і уяві більше, ніж відчуттям у наявній ситуації.

У наступному підрозділі я наведу приклад того, як виникають стратегії самозахисту і як вони можуть зруйнувати ваше особисте життя.

Можливо, в дитинстві ви прийняли багато рішень, про які вже не пам’ятаєте.

Один чоловік середнього віку розповідає: «Коли я був дуже малим, то вирішив, що сам дбатиму про себе і ні від кого не залежатиму. На той час це було єдиним варіантом, який я для себе бачив».

Такі рішення невдовзі стають несвідомими, а ті частини нашої особистості, які з ними не узгоджуються, стираються зі свідомості. Через якийсь час він уже не знав, що потребує любові і прагне тісного зв’язку з іншими.

Більшість стратегій самозахисту виникають у ранньому дитинстві. Колись це було найкращим виходом зі складної ситуації, який бачила маленька дитина. Пізніше стратегії самозахисту стають несвідомими і застосовуються автоматично, щойно ми потрапляємо в ситуацію, яка нагадує нашу неподолану дитячу кризу.

Ось приклад. Марія не розуміла, чому іноді огризається до свого хлопця, коли той виявляє їй своє кохання. Відповідь — у ситуації, за якої виникла ця стратегія самозахисту. Її потрібно прожити, опрацювати і переповісти по-новому.

У Марії був наратив[2], який звучав так: «Глибоко в душі я не заслуговую на любов, але, якщо триматиму інших на відстані, вони про це не дізнаються».

Сама вона не розуміла, що колись прийняла рішення тримати інших на відстані. Але це швидко з’ясувалося, коли вона зосередилася на своїх поточних стратегіях самозахисту.

Після обговорення ситуацій, у яких виявився наратив Марії про себе, вона сформулювала набагато реалістичнішу розповідь. Її новий наратив звучить так: «У дитинстві я потребувала уваги, але мої батьки не мали потрібних навичок, щоб мені допомогти. Проблеми були не в мене. Я була абсолютно звичайною дитиною, яка переживала складні часи та намагалася розв’язати проблеми, що їх жодна дитина не здатна подолати самостійно, хоч би якою розумною вона була.

Тепер я доросла, і допомога інших перестала бути для мене питанням життя і смерті. Життя вже не таке небезпечне, і я можу експериментувати з близькістю до інших та перевіряти, наскільки мені зручно дарувати їм себе».

Новий наратив Марії підвищив її самооцінку та дозволив прийняти нове рішення: відтепер вона підпускатиме близьких людей іще ближче.

Нижче наведено ще один приклад стратегії самозахисту, яка може мати фатальні наслідки, якщо не переглянути її в дорослому житті.

Діти, не впевнені в тому, що їх люблять, нерідко підтримують закиди батьків у свій бік. Коли таких дітей сварять, згодом можна почути, як вони називають себе такими ж словами, якими їх називали мама або тато. Завдяки цьому вони ідентифікують себе зі своїми батьками та відчувають, що з ними заодно.

Коли ви йдете проти самих себе, то почуваєтеся дуже самотніми, але для малої дитини краще відкинути своє «я», ніж втратити незамінний і вкрай потрібний зв’язок з матір’ю або батьком.

Проблема виникає, якщо в дорослому віці, наражаючись на гнів важливих для нас людей, ми одразу переходимо на їхній бік — і йдемо проти самих себе. Тоді ми стаємо беззахисними і дуже самотніми. Хто ж буде за нас?

Іноді ми навіть не усвідомлюємо, як легко підтримуємо закиди інших проти нас. Ми можемо сприймати це як негативні емоції, коли близька людина нами незадоволена.

Я була здивована тим, як багато моїх клієнтів постійно критикують себе або просто погано говорять про себе — самі цього не усвідомлюючи. Я раз по раз запитую у співрозмовника: «Що ви сказали собі в цей момент?» — і у відповідь чую поблажливу або просто жорстоку ремарку, несподівану навіть для нього.

Звичайно, потрібно критично оцінювати себе та іноді погоджуватися з людьми, які виражають незадоволення певними вашими словами або діями. Самокритика та самоосуд шкідливі лише тоді, коли стають беззаперечною й автоматичною формою поведінки, яка робить вас нещасливими всупереч вашій волі.

Перехід на бік людей, які виступають проти вас, — це стратегія самозахисту, яка називається «самоідентифікація з агресором». Так само як і ідеалізація батьків, вона може захистити нас від відчуття самотності та браку любові. Але в дорослому житті така стратегія створює проблеми в романтичних стосунках.

Проблема Джареда, героя нашого наступного прикладу, полягала в тому, що він раз по раз вступав у відносини з жінками, які його не цінували. Наприклад, остання жінка, з якою він зустрічався, просила його виконувати для неї практичні завдання так, наче це було само собою зрозуміло. Вона навіть не висловлювала своїх прохань увічливо і не заварювала для Джареда каву, коли він приходив до неї. Він із заздрістю спостерігав, як його друзі знаходять собі турботливих жінок, які намагаються мати гарний вигляд і бути люб’язними. Джаред переходив від одних невдалих стосунків до інших, поки не опрацював свою дитячу травму. Його цитата: «Я пам’ятаю, що мене били в дитинстві, але не пам’ятаю, що я при цьому відчував. Я лише невиразно пригадую, як намагався стримувати будь-які емоції.

Коли я почав говорити про це на сеансах психотерапії, мої спогади набули чіткіших образів, а тогочасні почуття поступово, впродовж багатьох тижнів, ставали ближчими. Я пригадав, як почувається дитина, коли її б’ють люди, яких вона любить і яким довіряє.

Я наче бачив страшний сон, у якому сонце ось-ось мало згаснути, а місяць наближався до землі на шаленій швидкості. Жодних пом’якшувальних обставин. У цьому страшному сні я помітив, що глибоко в душі ставав на бік свого батька і вважав, що заслуговую на таке ставлення. Коли я розірвав цей союз (самоідентифікацію з агресором), то зміг прийняти себе такою дитиною, якою тоді був. Дитиною, яка, серед іншого, мала таку волю до життя, що погоджувалася на несправедливість заради необхідного зв’язку з батьком.

Відтак я зміг сказати собі те, що мені мала б сказати в той час доросла людина: проблема була не в мені. Те, що відбувалося довкола мене, — неправильно, і за це відповідальні дорослі, а не я. Я пообіцяв собі ніколи не допускати того, щоб до мене погано ставилися.

Якийсь час я обурювався, коли зі мною розмовляли недоброзичливо. Тепер я знайшов баланс: враховую, що в цієї людини може бути важкий день і вона не має енергії на доброту, хоч і не бажає на мені зриватися. Але я навчився набагато більше поважати себе, і не вступатиму у відносини, в яких мене не підтримують».

Люди, яких у минулому «били» словами, мабуть, упізнають себе в розповіді Джареда. Побої, яких дитина зазнає від близької людини, руйнують її самооцінку. Якщо ви «забули» про цю подію, щоб зберегти своє уявлення про хорошого батька, то не звертаєтеся по допомогу. Ви ризикуєте все життя бути «цапом-відбувайлом» і не чинити належного спротиву, тому що глибоко в пам’яті приховуватимете досвід, який заклав у вас думку, що ви на це заслуговуєте.

Якщо в дитинстві до вас ставилися як до «речі» і ніхто не хотів слухати про ваш внутрішній світ або контактувати з ним, зараз ви легко можете допускати таке ставлення до себе. У цьому випадку ви пасивно відтворюєте свої дитячі моделі поведінки, граючи в дорослому житті ту саму роль, що і в дитинстві.

Може бути й навпаки: ви ставитеся до інших як до речей, так само як це робили ваші батьки. Це активна форма відтворення дитячих моделей поведінки. Так ви виливаєте на інших те, чого колись зазнали самі. Це може бути ваш партнер, який для вас є просто інструментом, а не людиною, з якою ви намагаєтеся встановити контакт. Наприклад, він потрібен вам для того, щоб уникнути болісних дитячих спогадів. А очікування від вашого партнера або від ваших взаємин у цілому можуть бути нереалістичними. Я зупинюся на цьому детальніше в наступному підрозділі.

Якщо ви не оплакали й не відпустили те, чого не отримали від мами і тата в дитинстві, зазвичай ви намагатиметесь отри­мати це від коханої людини. Мабуть, самі ви не розумієте, як це відбувається, а просто відчуваєте велике незадоволення своїм партнером.

Що менше ви усвідомлюєте цей механізм, то вищий ризик, що ви «пилятимете» вашого партнера і зовсім ігноруватимете його право бути собою на своїх умовах.

Коротко кажучи, ви наполягаєте на тому, щоб мати краще дитинство, ніж у вас було: ваш партнер повинен компенсувати те, чого вам бракувало, і заповнити пустку у вашій душі. Якщо йому це не вдасться, ви виливатимете на нього увесь свій гнів та розчарування і поводитиметеся як вередлива дитина.

Розповідає Ханна: «Перш ніж я розпочала курс психотерапії, у мене була низка стосунків, які тривали менше року. Мені добре вдавалося виявляти ініціативу і знайомитися з чоловіками. Зазвичай стадія закоханості минала без проблем. Коли наставала буденність, я відчувала нестерпну порожнечу. Наприклад, мій хлопець вирішив провести час з іншими, і я почувалася самотньою та покинутою. Я їхала з глузду — плакала й лютувала. Ледве вдавалося себе стримувати. “Не може бути, щоб ти почувалася такою нещасною, коли в тебе є бойфренд”, — казала я собі. Я хотіла, щоб мій партнер почувався винним, і поводилася жорстоко. Я могла зателефонувати йому десять разів за вечір або будити його вночі своїми спалахами гніву та роздратування. Я просто не могла подивитися на ситуацію його очима. Коли я пригадую свою тогочасну поведінку, мене дивує, що ці чоловіки так довго трималися».

Коли Ханна відмовилася від ідеалізації батьків і завищених вимог до партнера, це спричинило велику тугу. Вона тужила за відсутністю кохання тепер і за своїм дитинством, бідним на емоції.

Але ця туга була менш важкою, ніж той смуток, з яким вона жила тривалий час. Переживаючи її, вона вперше за багато років почувалася настільки життєрадісною і була більш присутньою у своїх відносинах. Вона виявила, що дорога від сліз до сміху може бути доволі короткою і що переживання цих емоцій із близькими має життєдайну силу.

У нашій культурі зазвичай тугу уявляють собі важкою, темною і тривалою. Насправді вона іноді може бути теплою, вогкою і підбадьорливою.

Багато людей опираються тому, щоб переглядати стосунки з батьком і матір’ю або дитинство. Буває неприємно уважно аналізувати своє минуле, якщо в ньому не все було бездоганно.

Але є сенс долати цей спротив, адже що реалістичніше ми сприймаємо батьків і себе, то краще в нас виходить підтримувати близькі стосунки та боротися з життєвими викликами. Що гармонійніші в нас відносини з самими собою і що більше ми довіряємо своєму самосприйняттю, то більше шансів знайти мету й повноту життя.

Стратегії, які ми застосовуємо до інших, сформувалися в дитинстві у наших відносинах з найближчими піклувальниками. Що менше наші батьки могли приділяти нам уваги і вчити правильно творити стосунки, то більше стратегій самозахисту ми матимемо в дорослому житті.

Натомість, якщо позбудемося стратегії самозахисту, ми відчуємо полегшення й повернемо собі надію та жагу до життя, як це сталося з Джаредом. Йому було вже за п’ятдесят, коли він почав працювати над відносинами зі своїм проблемним батьком. Джаред розповідає про одкровення, яке отримав після багатьох сеансів психотерапії: «Хоча мій батько жорстоко карав нас, я завжди вірив, що глибоко в душі він мене любить. Я пам’ятаю, як мій психотерапевт у цьому засумнівалася: вона дивилася на мене дуже сумним і серйозним поглядом, а я наводив один аргумент за іншим, щоб довести свою правоту.

У певний момент вона сказала: “Здається, ви дуже схвильовані. В чому може бути причина?” Я відчув цілковиту порожнечу. Тоді я затремтів і заплакав. Здається, моє тіло зрозуміло все швидше, ніж я сам. Потім настало полегшення. Мені здалося, що в той момент я знайшов частину себе».

Прямий погляд на дійсність може принести велике полегшення, навіть якщо ми часто захищаємо себе від цього через свій страх або дискомфорт.

Батьки вчили нас любові та прив’язаності настільки добре, наскільки могли. Якщо ми не займемо усвідомлену позицію у своїх відносинах, то, найімовірніше, поводитимемося так, як поводилися мама й тато, і розмовлятимемо з собою, так само як розмовляли з нами вони. На емоційному рівні ми діятимемо приблизно так, як і вони, бо навчилися цього від них.

Напевно, ми знайдемо собі партнера, який має подібне ставлення до любові і прив’язаності. У будь-якому разі нам це здаватиметься знайомим і безпечним, і в таких умовах ми почуватимемося комфортніше.

Це також може бути стратегією самозахисту для уникнення взаємин з людиною, яка може дати нам більше на емоційному рівні, ніж мама й тато. Якщо ми знайдемо партнера, здатного на більше, ніж наші рідні, нам доведеться вчитися чогось нового. Крім того, ми муситимемо по-новому подивитися на батьків: як на людей, що не змогли навчити нас деяких важливих аспектів любові й відносин.

Ідеалізуючи батьків, яким бракує навичок виховання, маленька дитина може отримати відчуття безпеки, а це запорука її психічного здоров’я. Але така ідеалізація може спричинити проблеми в особистому житті для дорослих.

Формування конкретнішого й точнішого розуміння цих людей — це завдання, над яким потрібно працювати все життя і яке ми ніколи не виконаємо до кінця. Так само як ніколи до кінця не відкриємо й не зрозуміємо себе.

Розуміння є поетапним. Нам може здаватися, що ми знаємо все, а потім раптом усвідомимо своє життя на глибшому рівні. Озираючись, ми побачимо, що те, що нам здавалося повністю зрозумілим, було лише верхівкою айсберга.

Що глибшим є розуміння, то більше полегшення воно принесе. Тому, навіть якщо ми вже працювали над певною проблемою або дилемою, буває дуже корисно дослідити її ще раз. Особливо це стосується такого важливого боку нашого життя, як стосунки з батьками.

Проте, якщо ми хочемо розвинути навички створення стосунків, перший крок — проаналізувати стратегії, які ми використовуємо тут і зараз.

Не завжди є потреба в тому, щоб повертатись у минуле та працювати зі стосунками, які були у вас у дитинстві з найближчими піклувальниками. Іноді достатньо позбутися декількох звичок і закласти фундамент для зміни недоречних моделей мислення або поведінки.

Утім, якщо підхід, орієнтований на сьогодення, не працює, ви можете повернутися до кореня проблеми. Цей шлях може бути важким і кривавим. Однак, судячи з мого досвіду, якщо обережно дістатися підґрунтя цих стратегій, з’являються чудові шанси кардинально покращити свої поведінку і настрій.

У наступному розділі ми поговоримо про те, як почувається людина, коли стратегії самозахисту не заважають їй налагодити зв’язок із собою.