Подорож Досвітнього мандрівника

Розділ тринадцятий ТРОЄ СПЛЯЧИХ

Хоч вітер остаточно не вщух, з кожним днем він ставав дедалі лагіднішим, поки глибокі борозни хвиль не поступилися легким зморшкам на поверхні моря, яким корабель сунув поволі, година за годиною, немовби плив озером. Щоночі вони бачили якісь нові сузір’я, котрі виринали з-за східної частини горизонту, сузір’я, яких ніколи не бачили в Нарнії і яких — як подумала собі Люсі водночас радісно й з острахом — ще взагалі ніхто не бачив. Нові зорі були великими та яскравими, а ночі — дуже теплими. Більшість ночувала на облавку, розважаючись неквапними розмовами чи вдивляючись з-за балюстради, котра увінчувала обидва борти, у сяйливий танець морської піни, що бризки вилітали з-під носа.

Нарешті настав приголомшливо гарний вечір, коли блиск спадню за кормою розлігся невимовно яскраво-червоним, пурпуровим, немов збільшилося проти звичного саме небо. З правого борту всі побачили, як, поволі наближаючись, у короні призахідного сяйва за мисами палає острів. Незабаром вони вже йшли вздовж берега, західний мис якого виринув за кормою — чорний і гострий на тлі червоного неба, наче вирізаний з картону. Тепер всі могли краще придивитися до невідомого берега. Високих гір тут не було — лише багато м’яких, зарослих узгір’їв. Звідти линули приємні пахощі, які Люсі визначила як «матові та пурпурові», що, на думку Едмунда, було повною нісенітницею (подібно думав Рине, хоч і не сказав цього). Але Каспіян лише промовив: «Я знаю, що вона має на увазі».

Вони пливли ще досить довго, оминаючи мис за мисом і все ще сподіваючись, що знайдуть якусь затишну, глибоку бухту, але врешті мусили задовольнитись широкою і мілкою затокою. Хоч у відкритому морі було спокійно, тут потужна хвиля прибою гучно розбивалась об пісок, і їм не вдалося підвести корабель так близько до берега, як хотілося. Якір кинули досить далеко від пляжу і переправлялися човном, що виявилося не такою вже простою справою: без синців і промоклого одягу не обійшлось. На борту «Досвітнього Мандрівника» залишився сам лорд Руп, якому вже досить набридли всі ці острови. Весь час у їхніх вухах стояв шум хвиль, що бились у берег.

Двох залишили на чатах біля човна, а решту Каспіян повів углиб острова, втім не маючи наміру відходити далеко, бо вже майже споночіло. Однак, щоб потрапити у пригоду, далеко йти й не довелось. На рівній долині, що виходила на затоку, не було й сліду дороги, стежки або інших ознак присутності людей. Вони йшли м’яким, піддатливим, наче торф, ґрунтом, порослим травою і якимись приземкуватими кущиками, що їх Едмунд і Люсі сприйняли за вереск. Юстас, який по-справжньому розумівся на ботаніці, не погодився з цією думкою. І вочевидь він мав рацію, проте це було щось дуже подібне до вереску.

Відійшли від човна на відстань польоту стріли, аж раптом Дриніян крикнув:

— Погляньте! Що це таке? — І всі зупинились.

— Може, це якісь величезні дерева? — припустив Каспіян.

— Гадаю, це якісь вежі, - промовив Юстас.

— Це можуть бути велетні, - додав Едмунд стишеним голосом.

- Єдиний спосіб у цьому переконатися — підійти ближче, — сказав Рипічип, витягаючи рапіру і вибігаючи наперед.

— Це, здається, якісь руїни, — озвалася Люсі, коли вони вже підійшли трохи ближче.

Її припущення здалось усім найближчим до правди. Вони побачили широкий, видовжений простір, викладений кам’яними плитами й оточений сірими колонами, але без даху. Посередині від краю до краю тягнувся довгий стіл, вкритий яскраво-червоною скатертиною, що спадала мало не до землі. Обабіч столу стояло багато кам’яних стільців — щедро різьблених, з шовковими подушками. А сам стіл був заставлений небаченими навіть при дворі Великого Короля Пітера в Кер Паравелі наїдками. Були там індики, гуси і павичі, були цілі кабанячі голови і великі шматки м’яса косулі, були паштети у формі вітрильників, драконів і слонів, були холодці, світло-червоні омари й лискучі лососі, були горіхи та виноград, ананаси і персики, Гранати, дині й помідори. Були там також золоті та срібні дзбани і посуд витонченої роботи, а аромат фруктів і вина вдарив їм у ніс, немов обіцянка загального щастя.

— Отакої! — закричала Люсі. Вони обережно підходили все ближче й ближче.

— А де ж гості? — запитав Юстас.

— Панове, ми можемо легко виправити ситуацію, — сказав Рине.

— Погляньте! — різко сказав Едмунд.

Тепер вони опинилися між колонами, на краєчку кам’яної підлоги й глянули у той бік, куди показав Едмунд. Не всі стільці виявилися порожніми. На чолі столу і на двох сусідніх місцях щось сиділо — або ж хтось сидів.

— Що ж це таке? — пошепки запитала Люсі. — Немовби за столом сидять троє бобрів.

— Або це велике пташине гніздо, — сказав Едмунд.

— А мені це схоже на копицю сіна, — сказав Каспіян.

Рипічип вирвався вперед, заскочив на один зі стільців, а звідти на стіл і побіг по ньому, спритно балансуючи, наче танцівник, між коштовними келихами, пірамідами фруктів та сільничками зі слонової кості. У такий спосіб він дістався аж до таємничої сірої маси в кінці столу, оглянув її й повідомив:

— Гадаю, вони не збираються битись.

Тоді всі наблизилися і побачили, що на трьох стільцях насправді сиділо троє чоловіків, хоч дивлячись здалека здогадатися про це було вельми важко. Їхні обличчя від чола і майже всуціль вкривало сиве волосся, бороди спадали на стіл, накриваючи й обвиваючи тарелі й келихи, як ожина обвиває пліт, і врешті все волосся спадало аж на підлогу, сплутуючись внизу в одне велике плетиво. А волосся, що росло з потилиць, звішувалося через бильця стільців, цілковито їх закриваючи. Можна сказати, що трійко незнайомців складалися майже винятково з волосся.

— Вони мертві? — запитав Каспіян.

— Здається, живі, - відповів Рипічип, видобуваючи чиюсь руку з волосяного плетива. — Ця рука тепла, і я чую пульс.

— Отже, вони просто сплять? — запитав Дриніян.

— Але ж і довгий у них сон, — зауважив Едмунд, — якщо їм так волосся повідростало.

— Мабуть, вони зачакловані, - сказала Люсі. — Щойно ми вийшли на берег, як він видався мені наповненим чарами. Чи не здається вам, що ми опинилися тут саме для того, щоб їх розбудити?

— Треба спробувати, — сказав Каспіян і заходився трусити найближчого зі сплячих. І спочатку здалося, що це вдасться, оскільки чоловік глибоко зітхнув і пробурмотів:

— Я не попливу далі на схід. На веслах до Нарнії.

Але промовивши ці слова, він одразу ж занурився у ще глибший, ніж досі, сон: його важка голова впала на кілька сантиметрів нижче і всі спроби підняти її вдруге успіху не принесли. З другим було так само:

— Ми народилися не для того, щоб жити, як тварини. Пливімо на схід, поки можемо… землі позаду сонця… — і знову впав у сон.

Третій забурмотів лише: «Подайте гірчицю» — і міцно заснув.

— На веслах до Нарнії, так? — сказав Дриніян.

— Так, — відповів Каспіян. — Ти правий, Дриніяне. Гадаю, ми досягли мети нашої подорожі. Погляньте на їхні персні. Так, ось їхні герби. Це лорд Ревіліян. Це лорд Арґоз. А це лорд Мавраморн.

— Але ми не здатні їх розбудити, — сказала Люсі. — Що робити?

— Вибачте, Ваші Високості, - промовив Рине, — я лише хотів запитати, чому б нам не сісти за стіл, поки Ваші Королівські Милості зволять про все це дискутувати? Не щодня такий обід побачиш.

— Не роби цього, якщо тобі життя дороге! — закричав Каспіян.

— Вірно, вірно, — підтримали його кілька моряків. — Забагато тут містики. Що швидше повернемось на борт, то краще.

— Треба врахувати те, — сказав Рипічип, — що саме після вживання цієї їжі трійко лордів провалилися в семирічний сон.

— Я не торкнуся цієї їжі, навіть якщо подихатиму з голоду, — сказав Дриніян.

— Темнішає, - зауважив Ринельф.

— Вертаймось на борт, вертаймось на борт, — загомоніли моряки.

— Гадаю, вони мають рацію, — сказав Едмунд, — адже ми можемо і завтра вирішити, що робити з цими трьома сплячими лордами. Нам бракує сміливості скуштувати цих наїдків, і сенсу залишатися тут на ніч теж немає. Тут усюди суцільні чари… і небезпека.

— Я цілковито згоден з королем Едмундом, — сказав Рипічип, — якщо йдеться про всіх. Бо якщо мова про мене, то я сидітиму за цим столом аж до світанку.

— Але чому, скажи заради Бога? — запитав Юстас.

— А тому, — відповіла миша, — що це велика пригода. Жодна небезпека не видається мені більш грізною, ніж одна лише думка про те, що, повернувшись до Нарнії, я пам’ятатиму, як налякався і залишив цю загадку нерозв’язаною.

— Я залишаюся з тобою, Рипічипе, — сказав Едмунд.

— Я теж, — сказав Каспіян.

- І я, — сказала Люсі. А після неї добровольцем зголосився бути і Юстас. Гадаю, він у цю мить повівся дуже сміливо, оскільки ніколи не читав про такі речі й не чув про них, поки не опинився на борту «Досвітнього Мандрівника». Тож йому було важче прийняти рішення, ніж іншим.

— Благаю вас, Ваша Королівська Милосте… — почав Дриніян.

— Ні, капітане, — перервав його Каспіян. — Твоє місце на кораблі, до того ж ти увесь день працював, поки ми байдикували.

Капітан ще довго його переконував, але Каспіян урешті-решт залишився при своїй думці.

Коли команда помарширувала в напрямку узбережжя і зникла в темряві, кожен з тих, хто зостався, — можливо, крім одного Рипічипа — відчув якийсь дивний холод у животі.

Вибір місця за столом забрав у них багато часу. Вочевидь, кожен думав про те саме, але ніхто не сказав цього вголос. Адже це був не надто приємний вибір. Важко сидіти цілу ніч у присутності трьох страшних постатей, яких — навіть, попри те, що вони не були мертві, - точно не можна було б назвати живими у звичному значенні цього слова. З іншого боку, сидіти на протилежному кінці столу і бачити, як ці постаті поступово поглинає темрява, а можливо, й узагалі зовсім перестати їх бачити десь близько другої ночі, - ні, про це навіть страшно подумати. Тому вони походжали раз по раз навколо столу, примовляючи: «Може, розташуємось тут?» і «А може, трохи далі?» або «Чому б і не з того боку?», але нарешті вмостилися десь посередині, хоч трохи ближче до сплячих, ніж до протилежного кінця столу. Вже було близько десятої і майже зовсім стемніло. На сході засяяли нові незнані сузір’я. Люсі почувалася б краще, якби побачила на небі своїх старих друзів з наринського неба — Леопарда і Корабель.

Всі мовчки сиділи і чекали, кутаючись у моряцькі куртки. Спочатку були якісь спроби завести розмову, але з цього нічого не вийшло. Вони просто сиділи. І весь час було чути гуркіт хвиль, що розбивались об берег.

Минала година за годиною, які здавалися вічністю. Нарешті настала мить, коли всі усвідомили, що вони щойно спали, але раптом прокинулись. Зорі на чорному небі розташувалися зовсім інакше, й лише мала сіра пляма вирізнялася на сході обрію. Вони добряче змерзли і хотіли пити. І ніхто не промовив ні слова, бо нарешті тепер щось почало відбуватись.

За колонами перед ними простягався схил низького узгір’я. І в цьому схилі прочинилися двері, з’явилося світло, хтось вийшов, і двері за ним зачинились. Постать несла світло і тепер світло було єдиним, що вони бачили. Світло наближалось, поки нарешті не зупинилося перед ними з протилежного боку столу.

Тепер всі побачили, що це була висока дівчина, вбрана в довгу блакитну сукню з відкритими плечима. Дівчина була боса, а її світле волосся спадало на плечі. Дивлячись на неї, всі вони подумали, що досі навіть не уявляли, що таке краса.

Світло падало з довгої свічки у срібному канделябрі, який дівчина поставила на стіл. Якщо ранньої ночі вітер віяв з моря, то тепер він ущух, бо пломінь був такий високий і нерухомий, мовби свічка стояла в кімнаті з зачиненими вікнами і віконницями. Золотий і срібний посуд заблищав у його світлі.

Люсі побачила на столі річ, якої досі не помічала. Це був кам’яний ніж — гострий, мов з криці, що виглядав старовинним і грізним.

Ніхто ще не промовив жодного слова. Потім — Рипічип перший, Каспіян другий — усі підвелись, відчуваючи, що перед ними стоїть якась знатна пані.

— Мандрівники, що прибули здалека до Столу Аслана, — промовила дівчина, — чому не п’єте і не їсте?

— Пані, ми боялися цих наїдків, — відповів Каспіян, — оскільки думали, що саме через них наші друзі упали в глибокий сон.

— Вони навіть їх не покуштували.

— Скажи нам, — запитала Люсі, - що з ними сталося?

— Сім років тому вони прибули сюди на кораблі з подертими на клоччя вітрилами, дерев’яні шпангоути якого ледь трималися купи. Була з ними й морська команда. Коли трійця побачила цей стіл, один з них сказав:

— Ось добре місце. Давайте згорнемо вітрила і закинемо подалі весла, сядемо тут і діждемо кінця наших днів у спокої.

А другий сказав:

— Ні, давайте поповнимо запаси і попливемо на захід, до Нарнії, може, той Міраз уже помер.

Але третій, який виглядав як людина, що звикла наказувати, зірвався й сказав:

— Ні, присягаюсь небесами, ні! Ми чоловіки і Тельмари, а не звірі. Чи можемо ми займатися чимось, окрім пошуків нових і нових пригод? Нам небагато зосталося жити. Тож варто прожити решту часу в пошуках безлюдного світу за місцем, де сходить сонце.

І поки вони отак сперечалися між собою, третій схопив Кам’яного Ножа, що лежить на цьому столі, і вже наладнався битись зі своїми товаришами. Але він не повинен був цього робити. Коли він стис пальці на руків’ї, глибокий сон здолав усіх трьох. І вони не прокинуться, допоки не зникне закляття.

— Що таке Кам’яний Ніж? — запитав Юстас.

— Невже ніхто з вас цього не знає? — здивувалася дівчина.

— Я… я… мені здається, — озвалася Люсі, - що я вже бачила щось таке. Схожий ніж тримала в руках Біла Чаклунка, коли вбила Аслана на Кам’яному Столі. Це було давно, дуже давно.

— Це той самий ніж, — сказала дівчина. — Його принесли сюди, щоб він спочивав тут у славі аж до кінця світу.

Тепер озвався Едмунд, який з кожною хвилиною видавався все більш незадоволеним.

— Я хотів би дещо сказати. Маю надію, що я не боягуз… тобто, не боюся цих наїдків… і запевняю також що не бажаю виявити нелюб’язність. Однак, упродовж нашої тривалої подорожі ми пережили багато дивних пригод, і з них випливає, що речі не завжди є тим, чим вони виглядають. Коли я дивлюся на твоє обличчя, мені важко повірити в те, про що ти говориш, але, з іншого боку, було б так само, якби ти виявилася чаклункою. Звідки нам знати, чи ти насправді нам друг?

— Ви не можете цього знати, — відповіла дівчина. — Ви лише можете у це вірити або не вірити.

Запала мовчанка, порушена тонким голосочком Рипічипа.

— Мій пане, — промовив він до Каспіяна, — будь люб’язний і налий мені у келих вина з цього дзбана. Він завеликий і я сам його не підніму. Хочу виголосити тост на честь цієї пані.

Каспіян налив і Рипічип, стоячи на столі, підхопив золоту чашу своїми лапками і сказав:

— Пані, п’ю за ваше здоров’я. — Вихиливши келих, він накинувся на холодного павича і за якусь мить решта наслідувала його приклад.

Усі страшенно зголодніли і, хоча це були не сніданкові страви, як пізня вечеря вони смакували чудово.

— Чому це називається Столом Аслана? — запитала нарешті Люсі.

— Стіл встановлено тут за його велінням, — відповіла дівчина, — для тих, хто зуміє дійти настільки далеко. Дехто називає цей острів Кінцем Світу, бо хоч і можна ще плисти далі, саме тут знаходиться початок кінця.

— Але яким чином ця їжа завжди залишається свіжою? — запитав практичний Юстас.

— Вона щодня з’їдається, а потім відновлюється, — відповіла дівчина. — Самі побачите.

— А що нам робити з цими сплячими? — запитав Каспіян. — У світі, звідки походять мої друзі, - при цьому від показав на Юстаса й Певенсів, — існує одна історія про принца чи короля, який прибув до замку, де всі спали зачарованим сном. У цій історії він не міг зліквідувати закляття, поки не поцілував Сплячу Принцесу.

— Але тут, — сказала дівчина, — все відбувається навпаки. Тут принц не може поцілувати принцесу, поки не здолає закляття.

— Отже, — промовив Каспіян, — в ім’я Аслана, скажи, що мені робити.

— Цьому тебе навчить мій батько.

— Твій батько? — враз запитали всі четверо. — Хто він? І де він?

— Подивіться, — відповіла вона, відвертаючись і показуючи на двері у схилі узгір’я. Тепер усі бачили набагато краще, тому що, поки вони розмовляли, зорі поблідли, а в сірості світанкового неба з’явилися великі білі плями.