Подорож Досвітнього мандрівника

Розділ другий НА БОРТУ «ДОСВІТНЬОГО МАНДРІВНИКА»

— Ось і ти, Люсі, - мовив Каспіян. — Ми саме чекали на тебе. Це мій капітан, лорд Дриніян.

Темноволосий чоловік опустився на одне коліно і поцілував її руку. Крім нього присутніми були ще Рипічип та Едмунд.

— А де Юстас? — запитала Люсі.

— У ліжку, — відповів Едмунд, — і, здається, ми нічим не можемо йому зарадити. Він стає ще гіршим, коли намагаєшся допомогти йому.

— Між тим, — мовив Каспіян, — час поговорити.

— Таки так, треба, — підтвердив Едмунд.

— Найперше — про час. За нашим часом минув приблизно рік відколи ми покинули тебе напередодні коронації. Скільки минуло в Нарнії?

— Рівно три роки, — відповів Каспіян.

— Все іде добре? — поцікавився Едмунд.

— Ти ж не думаєш, що я покинув би своє королівство і подався в море, якби все не було добре, — відповів король. — Краще й бути не може. Тепер між тельмаринцями, гномами, тваринами, що розмовляють, фавнами та рештою немає жодних непорозумінь. А тим неспокійним велетням на кордоні ми влаштували минулого літа таку бійню, що тепер вони платять нам данину. А у якості реґента я залишив бездоганну особу, гнома Трампкіна. Пам’ятаєте його?

— Любий Трампкін, — сказала Люсі, - звісно, я його пам’ятаю. Кращого реґента годі вигадати.

— Відданий, наче борсук, пані, а хоробрий, як… як миша, — сказав Дриніян. Він збирався сказати «немов лев», однак відчув на собі погляд Рипічипа.

— Куди ж ми прямуємо? — запитав Едмунд.

— Ну, — сказав Каспіян, — це довга історія. Можливо, ви пам’ятаєте, що, коли я був малим, мій дядько-узурпатор Міраз позбувся семи батькових друзів (котрі могли встати на мій бік), виславши їх досліджувати невідомі Східні Моря за Самотніми Островами.

— Так, — підтвердила Люсі, - і жоден з них не повернувся.

— Атож. Що ж, у день моєї коронації я, отримавши Асланове схвалення, присягнув: коли встановлю мир у Нарнії, сам на один рік та один день попливу на схід шукати батькових друзів чи звістки про їхню загибель і тоді помститися за них, якщо зможу. Ось їхні імена — лорд Ревіліан, лорд Берн, лорд Арґоз, лорд Мавраморн, лорд Октезіян, лорд Рестімар і — ой, і ще один, якого так складно запам’ятати.

— Лорд Руп, пане, — підказав Дриніян.

— Руп, Руп, звісно, — сказав Каспіян. — Ось моє основне завдання. Однак Рипічип має ще шляхетнішу мету.

Всі погляди зосередились на миші.

— Таку ж шляхетну, як мій дух, — сказав мишак. — Хоча, можливо, й настільки ж дрібну, як моя постать. Чому б нам не попливти до найсхіднішої точки світу? Що ми можемо там знайти? Я гадаю, там лежить Асланова країна. Великий Лев завжди з’являється до нас зі сходу, з-за моря.

— Оце так ідея, скажу я вам, — з трепетом в голосі мовив Едмунд.

— Але невже ви гадаєте, — сказала Люсі, - що Асланова країна — це та країна, до якої можна доплисти?

— Не знаю, пані, - відказав Рипічип. — Але послухайте і таке. Коли я був ще в колисці, лісова жінка, дріяда, промовляла наді мною цей вірш:

— Не знаю, що воно означає. Але ці слова зачарували мене на все життя.

Після короткої мовчанки Люсі запитала:

- І де ми зараз, Каспіяне?

— Капітан пояснить краще, — мовив Каспіян, тож Дриніян витяг карту і розгорнув її на столі.

— Ми ось тут, — сказав він, вказавши пальцем. — Принаймні були сьогодні опівдні. З Кер Паравелу нас вів легкий вітерець, ми пройшли північніше від Ґальми, але прийшли туди наступного дня. Тиждень стояли в порту, бо грав Ґальми влаштував на честь Його Величності великий турнір, де той переміг силу силенну лицарів…

- І сам добряче звалився кілька разів, Дриніяне. У мене ще залишилось кілька синців, — вставив Каспіян.

— …І переміг силу силенну лицарів, — з усміхом повторив Дриніян. — Ми думали, графові буде приємно, якщо Його Королівська Величність одружиться з його дочкою, та з цього нічого не вийшло…

— Зизоока й веснянкувата, — пояснив Каспіян.

— Бідолашна, — зітхнула Люсі.

— Тож ми попливли з Ґальми, — продовжував Дриніян, — більшість часу протягом наступних двох днів стояв штиль, тож ми мусили веслувати, а тоді знову повіяв вітер — до Теребінтії ми дісталися аж на четвертий день після Ґальми. Їхній король вислав нам попередження не швартуватись, бо в Теребінтії панувала хвороба. Ми обійшли мис і пришвартувались у гирлі річки, далеко від міста, де й набрали прісної води. Далі ми три дні чекали південно-східного вітру, аж доки рушили у напрямі Семи Островів. Третього дня нас наздогнали пірати — судячи з устаткування корабля, теребинці, та, побачивши, що ми добре озброєні, відступили після кількох стріл з обох боків…

— А ми повинні були наздогнати їх, захопити і повісити мерзотників, — втрутився Рипічип.

— За п’ять днів ми побачили Муйл — найзахідніший із Семи Островів. На веслах ми перетнули пролив і в присмерку прийшли до Редгейвена на острові Бренн, де нас чудово зустріли і вдосталь напакували харчами та водою. Редгейвен ми покинули шість днів тому і розвинули просто чудову швидкість, тож сподіваюсь, Самотні Острови ми побачимо післязавтра. Підсумок — ми близько тридцяти днів у морі і відпливли від Нарнії більше, ніж на чотириста льє.

— А що після Самотніх Островів? — запитала Люсі.

— Ніхто не знає, Ваша Величносте, — відповів Дриніян. — Може, Самотні Острови нам підкажуть.

— У наші часи не підказали, — кинув Едмунд.

— Якщо так, — мовив Рипічип, — після Самотніх Островів починається справжня пригода.

Каспіян запропонував перед вечерею показати корабель, та Люсі замучила совість, тож вона сказала:

— Я, мабуть, піду до Юстаса. Морська хвороба — це жах, самі знаєте. Якби зі мною був мій цілющий напій, я б його вилікувала.

— Він у тебе є, - сказав Каспіян. — Зовсім забув про це. Коли ти залишила його, я подумав: це можна вважати одним із королівських скарбів, тож взяв із собою. Бери, якщо вважаєш, що скарб можна змарнувати на таку дурницю, як морська хвороба.

— Я візьму лише краплю, — сказала Люсі.

Каспіян відчинив одну зі скринь під лавкою і витягнув звідтіля прегарну діамантову фляшку, так добре знайому Люсі.

— Бери те, що належить тобі, королево, — сказав він. А тоді всі вийшли з каюти назовні.

На палубі з обох боків від щогли розташувалося два великих подовгастих люки, і обидва були відчинені — як завжди у погідний день, щоб світло та повітря сягали закамарків корабля. Каспіян повів усіх вниз трапом крізь люк за щоглою. Товариство опинилося у приміщенні, де від борту до борту тягнулися веслярські ослони, а світло пробивалося крізь дірки для весел і танцювало на стелі. Звісно, корабель Каспіяна не був якоюсь жахливою галерою з веслярами-рабами. Весла використовували лише коли стихав вітер або для того, щоб заплисти чи виплисти з гавані, а веслували всі по черзі, крім Рипічипа, бо його лапки були надто короткими. Простір під лавками по обидва борти був вільним для ніг веслярів, натомість центр займала заглибина, що сягала аж до кілю, напхана всякою всячиною: лантухами з борошном, діжами з водою та пивом, бочками з солониною, глечиками з медом, шкіряними пляшками з вином, купами яблук, горіхів, сирних голів, печива, ріпок, свинячими боковинами. Зі стелі — тобто з внутрішнього боку палуби — звисала яловичина та низки цибулі, а також гамаки, в яких погойдувалися вільні від служби матроси. Каспіян вів друзів слідом, переступаючи з лавки на лавку. Хоча переступав тільки він: для Люсі це було щось середнє між кроком та стрибком, а для Рипічипа — довжелезний стрибок. Нарешті вони дійшли до переборки з дверима. Каспіян відчинив їх і завів друзів до каюти, що містилася під каютами на кормі. Звісно, вона мала не надто приємний вигляд: низька, з похилими стінами, що сходилися докупи, тож підлоги тут майже не було, а шиби з товстого скла не відчинялись, оскільки були зануреними під воду. Коли корабель гойдався, вікна мінилися то золотом сонячного сяйва, то тьмяною зеленню морської товщі.

— Отут ми з тобою й поселимося, Едмунде, — сказав Каспіян. — Твоєму родичеві залишимо лежанку, а самі спатимемо в гамаках.

— Я благаю, Ваша Величносте, — сказав Дриніян.

— Ні, ні, друже, — мовив Каспіян, — ми вже це обговорили. Ви з Рінсом, твоїм помічником, керуєте кораблем і маєте безліч клопотів та турбот уночі, поки ми наспівуємо пісеньок чи розповідаємо історії, тож ваша каюта — на верхній палубі. Тут, унизу, нам із королем Едмундом буде дуже затишно. А як же наш незнайомець?

Юстас, зелений з лиця, насупився і запитав, чи є хоч якийсь натяк на те, що буря стихне.

— Яка ще буря? — запитав Каспіян, а Дриніян вибухнув реготом.

— Буря, молодий пане! — заволав він. — Та це ж найясніша погода, якої тільки можна бажати.

— Це ще хто? — роздратовано запитав Юстас. — Нехай забирається. У мене розколюється голова від його голосу.

— Я принесла тобі те, від чого стане краще, — мовила Люсі.

— Ох, іди геть, дай мені спокій, — забурчав Юстас. Проте краплю з фляшки проковтнув і, хоча й сказав, що рідина — несмачна (поки каютою розливався смачнючий запах), його обличчя набрало звичної барви вже за мить по тому, як проковтнув напій, і йому вочевидь покращало, бо замість волати про шторм та власну голівоньку, він заходився вимагати, щоб його висадили на берег, та погрожувати, що у першому ж порту висловить своє ставлення до них британському консулові. Зате коли Рипічип запитав, що ж то за ставлення і як його висловлюють (мишак вирішив, що йдеться про новий спосіб влаштовувати поєдинки), Юстас спромігся відповісти лише:

— Тільки дурні цього не знають.

Нарешті вдалося переконати Юстаса, що вони вже з усією швидкістю пливуть до найближчого відомого їм суходолу і мають таку ж змогу повернути його назад, до Кембриджа, де жив дядько Гарольд, як і відправити на місяць. Після цього Юстас понуро погодився одягнути запропонований йому чистий одяг і вийшов на палубу.

Тоді Каспіян провів усіх кораблем, хоча вони його вже майже повністю роздивилися. Друзі піднялись на кубрик і побачили матроса, що стояв на сходинці усередині позолоченої шиї дракона і дивився крізь його розчахнуту пащу. На кубрику містився камбуз (себто корабельна кухня) та приміщення для боцмана, теслі, кухаря та головного лучника. Якщо вам здається дивним те, що камбуз розташовано на носі корабля і дим з димарів розвіюється по всіх усюдах, це тому, що ви уявляєте собі пароплав, коли вітер дме завжди попереду. На вітрильниках вітер дме ззаду, тож все пахуче розташовують якомога ближче до носа. Друзі видерлися на найвищу точку корабля, і їм спершу зробилося трохи тривожно: нагорі добряче кидало взад і вперед, а палуба далеко внизу видавалася дуже крихітною. І стало зрозуміло, що коли гигнешся звідти, то немає жодної причини трапити неодмінно саме на палубу, а не в море. Тоді їх повели на корму, де Рінс з іще одним чоловіком чергували біля великого румпеля, позаду якого здіймався драконячий хвіст, вкритий золотом, всередині ж хвоста півколом розташувалася лавочка.

Корабель називався «Досвітній мандрівник». Це було крихітне суденце, яке годі порівнювати з нашими кораблями чи навіть з гвинтовими човнами, великими вітрильниками, шхунами та галерами, якими володіла Нарнія за часів правління Люсі, Едмунда й Великого Короля Пітера, бо навігація майже цілковито вимерла через Каспіянових завойовників. Коли його дядько, Міраз-узурпатор, вислав сімох лордів у море, довелося купувати ґалміянський корабель і наймати ґальміянських моряків. Однак тепер Каспіян знову почав навертати нарнійців до мореплавства, а «Досвітній мандрівник» був найкращим із збудованих ним суден. Такий маленький, що перед щоглою між центральним люком та човном, з одного боку, і курником, з іншого (курей годувала Люсі), майже не залишалося місця. Однак це був справжній красень, або навпаки, як кажуть моряки, — «дама», з досконалими лініями, чистими кольорами, кожна поперечина, всі колоди та цвяхи в ній були приладнані з любов’ю.

Юстаса, звісно, нічогісінько не вражало. Він і далі правив своєї про лайнери та моторні човні, про аероплани й субмарини («Так, наче він бодай щось про це знає», пробурмотів Едмунд), зате двійко інших дітей були просто зачаровані, і, повернувшись до каюти на вечерю, побачили, як небо запалало неохопним малиновим спаднем, відчули трем корабля, присмак солі на вустах і подумали про незнані краї на Сході, Люсі почулася надто щасливою, аби розмовляти.

Що ж зрозумів Юстас, краще розповісти його власними словами. Коли дітям наступного ранку повернули їхній сухий одяг, він витягнув чорний записничок і олівець та почав писати в щоденнику. Юстас завжди носив цього записничка при собі і занотовував туди оцінки, бо, хоча його ніщо не цікавило просто так, його страшенно турбували шкільні оцінки, тож він підходив до однокласників і казав: «У мене така-то оцінка. А у тебе?» Та оскільки на «Досвітньому мандрівнику» оцінок не передбачалося, він почав вести щоденник. Ось перший запис.

«7 серпня. Ось уже двадцять чотири години я перебуваю на цьому огидному човні, якщо це не сон. Увесь час лютує жахливий шторм (ціле щастя, що у мене немає морської хвороби). Величезні хвилі перехлюпують через борти, і я бачив, як човен кілька разів мало не накрило повністю. Решта вдає, ніби не помічає цього, чи то через марнославство, чи тому що, як каже Гарольд, один з найбоягузливіших учинків звичайних людей — заплющувати очі перед фактами. Що за божевілля — виходити у море на такій трухлявій посудині. Не більшій від рятувальної шлюпки. І звісно, абсолютно примітивній всередині. Ні пристойної кают-компанії, ні радіо, ні ванни, ні стільців на палубі. Вчора мене весь вечір тягали по ній і, чесно кажучи, будь-кого знудило б від того, як Каспіян демонструє свого сміхотворного іграшкового човника, наче це «Королева Мері». Я намагався розповісти йому про справжні судна, проте він надто обмежений. Е. та Л., звичайно ж, мене не підтримали. Гадаю, така дитина, як Л., просто не здатна усвідомити всієї небезпеки, а Е. підлещується до К., як і решта. Називають його королем. Я сказав, що я — республіканець, а той запитав мене, що воно таке! Він взагалі, здається, нічого не знає. Марно й казати, що мені виділили найгіршу каюту на човні, справжню темницю, а Люсі одній віддали цілу кімнату на палубі, досить гарну порівняно з усіма іншими. К. каже, це тому, що вона дівчина. Я спробував повторити йому слова Альберти, що вчинки такого типу насправді принижують дівчат, однак він надто тупий. Все ж він мав би розуміти, що я захворію, якщо й надалі залишатимусь у тій дірі. Е. каже, що нам гріх жалітись, адже сам К. ділить її з нами, віддавши свою кімнату Л. Так, наче від цього діра не стала тіснішою і ще гіршою. Мало не забув — тут є ще істота на кшталт миші, яка поводиться страхітливо нахабно. Інші можуть терпіти це, якщо хочуть, але я хутенько скручу йому хвоста, якщо він мене зачепить, їжа також жахлива».

Проблеми між Юстасом та Рипічипом почалися навіть раніше, ніж можна було сподіватися. Наступного дня перед обідом, коли решта в очікуванні страв сиділи навколо столу, (плавання в морі наганяє неабиякий апетит), увірвався Юстас, стискаючи власну руку, і вигукнув:

— Ще трохи, і ця мала скотина убила б мене. Я наполягаю, щоб його взяли під контроль. Я можу розпочати проти тебе справу, Каспіяне, тобі накажуть його знищити.

Тієї ж миті з’явився Рипічип. Його меч був оголений, а бакенбарди виглядали просто люто, та мишак був увічливий, як ніколи.

— Прошу у всіх пробачення, — мовив він, — особливо у Її Величності. Якби я знав, що він шукатиме прихистку тут, я б дочекався більш сприятливого моменту для покарання.

Що в біса трапилось? — запитав Едмунд.

А трапилось ось що. Рипічип, якому постійно здавалося, що корабель пливе надто повільно, полюбляв сидіти на фальшборту поруч з драконовою головою, вдивляючись у обрій на сході і м’яко наспівуючи своїм щебітливим голоском пісню дріади. Він ніколи ні за що не хапався, хоча корабель і хилило на всі боки, і тримав рівновагу з гідною подиву невимушеністю. Можливо, його довгий хвіст, що звисав аж на палубу, полегшував цю справу. Усі на борту знали про цю його звичку, морякам вона подобалась, адже моряк, який пильнував обрій, завжди мав поруч співрозмовника. Чому Юстас, ковзаючи, хитаючись та спотикаючись (оскільки ще не призвичаївся до ходіння на кораблі), побрів до кубрика, я так і не довідався. Можливо, сподівався побачити землю, а може, збирався потирлуватися біля камбуза і щось поцупити. В кожному разі, щойно він побачив довгий хвіст, що звисав додолу — мабуть, це таки було спокусливе видовище, — то подумав, як чудово було б вхопитись за нього, крутнути Рипічипа сторчголів раз чи двічі, а тоді, регочучи, дременути. Спершу план чудово спрацював. Мишак був не важчий за чималенького кота. У мить Юстас стягнув малого з перекладини, і той, здалося, виглядав повним дурником з розчепіреними лапками і відкритим ротом. Та, на жаль, Рипічип, котрому не раз доводилося боротися за своє життя, ніколи навіть на мить не спантеличувався. І не губив своїх навичок. Не так вже й просто вихопити меча, коли тебе крутять у повітрі, тримаючи за хвіст, але йому це вдалося. І Юстас вмить відчув два болючих заштрики в руку, від чого одразу випустив хвоста. А далі мишак підхопився, немов м’ячик, що стрибає палубою, і опинився віч-на-віч з хлопцем, а жахливо довга, блискуча, гостра штукенція, схожа на спицю, миготіла туди-сюди за кілька міліметрів від його черева. (Для мишей у Нарнії це не вважається ударом нижче пояса, бо від них неможливо сподіватись дістати удар вище).

— Припини, — зашипів Юстас, — забирайся геть. Забери цю штуку. Це небезпечно. Припини, кажу тобі. Я поскаржуся Каспіянові. Тобі одягнуть намордник і зв’яжуть.

— Чому б тобі не витягнути власного меча, боягузе! — запищав мишак. — Витягай і захищайся, бо інакше я нароблю тобі синців пласким боком леза.

— У мене його немає, - сказав Юстас. — Я пацифіст. Я не вірю у бійки.

— Наскільки я розумію, — сказав Рипічип, відвівши назад меча і промовляючи дуже суворо, — ви не збираєтесь дати мені сатисфакцію?

— Не знаю, про що ти, — сказав Юстас, гладячи свою руку. — Якщо ти не вмієш сприймати жарти, я тобою не перейматимусь.

— Тоді ось тобі, - мовив Рипічип, — і ще, аби навчився манер і поваги до лицаря, і до миші, і до мишачого хвоста, — щослова мишак хлистав Юстаса боком своєї рапіри — тонкої, майстерно виготовленої гномами, і такої влучної та гнучкої, наче березовий прутик. Звісно, Юстас ходив до школи, де тілесних покарань не застосовували, тож це були для нього нові відчуття. Ось чому, попри невміння пересуватись кораблем, він менш ніж за хвилину дістався кубрика, пробіг палубу і вдерся до каюти, все ще переслідуваний Рипічипом. Авжеж, Юстасові здавалося, що рапіра така ж гаряча, як і переслідувач. Просто-таки розпечена.

Залагодити ситуацію виявилося не так вже й складно, щойно Юстас усвідомив, що всі навколо сприйняли ідею дуелі всерйоз, і почув як Каспіян пропонує йому позичити свого меча, а Дриніян та Едмунд обговорюють, як врівноважити сили, адже він набагато більший від Рипічипа. Хлопець, наче шовковий, вибачився, і пішов за Люсі промити та перев’язати руку, а тоді повернувся на свою лежанку. На боці бідолаха мусив лежати вкрай обачно.